Європейський суд з прав людини. Вибрані матеріали 2004-05 (книга)

Європейський суд з прав людини. Вибрані матеріали 2004-05

ЗМІСТ

Передмова 6

Вступ 8

П. М. Рабінович. Рішення Європейського суду з прав людини як

«праволюдинні» стандарти 10

Реферативні переклади рішень Європейського суду з прав

людини та комюніке Секретаря Суду (2004-2005 рр.) 27

Умовні скорочення, запроваджені у текстах перекладів 28

Право на життя (ст. 2 Конвенції) 29

Заборона катування (ст. 3 Конвенції) 59

Заборона рабства та примусової праці (ст. 4 Конвенції) 118

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5 Конвенції) 122

Право на справедливий судовий розгляд (ст. 6 Конвенції) 132

Ніякого покарання без закону (ст. 7 Конвенції) 264

Право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції) 268

Свобода думки, совісті та віросповідання (ст. 9 Конвенції) 312

Свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції) 317

Свобода зібрань та об’єднання (ст. 11 Конвенції) 353

Право на шлюб (ст. 12 Конвенції) 364

Заборона дискримінації (ст. 14 Конвенції) 367

Індивідуальні заяви (ст. 34 Конвенції) 373

Захист права власності (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції) 376

Право на вільні вибори (ст. 3 Першого протоколу до Кконвенції) 405

Право на оскарження у кримінальних справах (ст. 2 Протоколу

№ 7 до Конвенції) 412

Предметний покажчик 414

Додаток № 1. Конвенція про захист прав і основних свобод людини

(витяги) 416

Додаток № 2. Конвенція про захист прав людини та основних свобод

(із поправками, внесеними відповідно до положень

Протоколу № 11) (витяги) 428

ПЕРЕДМОВА

1997 року вперше в Україні Львівська лабораторія прав людини Академії
правових наук України розпочала публікацію державною мовою збірок рішень
Європейського суду з прав людини1. Час, що минув відтоді, виявив
беззаперечну актуальність такого видання.

Свідченням цього є не тільки передруковування деяких із цих перекладів у
вітчизняній юридичній пресі2 та позитивні відгуки рецензентів3. Куди
важливішим є невпинно зростаючий попит на таку інформацію з боку
різноманітних державних органів (насамперед судових), юристів-практиків,
правозахисних організацій та окремих осіб.

Відзначена тенденція є цілком природною за умов, коли громадяни
української держави – члена Ради Європи – отримали (і почали
використовувати) можливість звертатися до Європейського суду з прав
людини із заявами (скаргами) щодо порушень державою їхніх прав,
зафіксованих у Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950
року.

Відомо також, що у Кодексі адміністративного судочинства України
передбачено, що адміністративні суди застосовують принцип верховенства
права „з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини”
(ч. 2 ст. 8). Показовим є й той факт що у жовтні 2005 року у
Конституційному Суді України відбулась міжнародна конференція на тему
„Вплив рішень Європейського суду з прав людини на національне
конституційне судочинство”.

Практика Європейського суду з прав людини. – Львів, «Кальварія». – Вип.
1 (1997), Вип. 2 (1998), Вип. 3 (1999), Вип. 4 (2000).

2 Див.: Юридичний вісник України. – 1998, № 45, 51; 1999 № 6, 8. 3

Див.: Буроменський М. Кроки до Європи // Право України. – 1999, № 8.

4 Див.: Право України, 2000-2005 рр.; Юридический вестник, 2000-2005
рр.; Юридичний вісник України, 2000-2005 рр.

Тому-то в Україні в останні роки як державні органи, так і громадські
організації вдаються до різноманітних заходів, спрямованих на
розповсюдження інформації стосовно практики Європейського суду з прав
людини: адже, не знаючи цієї практики, неможливо правильно й ефективно
використовувати згадану Конвенцію, причому не тільки у право-тлумачній,
правореалізаційній і правозастосувальній діяльності, але й також у
законотворчості. Серед таких заходів слід особливо відзначити
публікації, в яких так чи інакше почали відтворюватися здійснені
згаданою Лабораторією переклади рішень Європейського суду з прав
людини4, а також запровадження нового спеціалізованого часопису, що його
видає Українська правнича фундація1.

Належний внесок у цю важливу загальногромадську, загальнодержавну справу
продовжує робити й Львівська лабораторія прав людини і громадянина (яка
увійшла до складу утвореного у 2001 році в Академії правових наук
України Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого
самоврядування). Завдяки десятирічній діяльності Лабораторії з
опрацювання рішень Європейського суду з прав людини виникли умови для
підготовки і видання збірок, в яких були б вміщені усі підготовлені нею
матеріали щодо цих рішень. Першу з таких збірок видано у 2003 році
(майже 100 рішень)2, другу – у 2004 році (понад – 140 рішень)3. Нинішня
– третя з таких збірок – вміщує матеріали щодо 134 рішень.

Хотілося б сподіватись на те, що пропонована збірка стане у пригоді
кожному судді, адвокату, правозахиснику та й усім іншим, хто так чи
інакше причетний до юридичного захисту прав і свобод людини.

Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. – К. –
1999-2005 рр.

2 Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993-2002 рр.). //
Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина
Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого
самоврядування Академії правових наук України. – Серія ІІ. Коментарі
прав і законодавства. Вип. 3. – Х.: Консум, 2003. – 464 с.

3 Європейський суд з прав людини. Матеріали практики (1993-2003 рр.). //
Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина
Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого
самоврядування Академії правових наук України. – Серія ІІ. Коментарі
прав і законодавства. Вип. 4. – К.: Фенікс, 2004. – 448 с.

Вона, гадаємо, може бути корисною також для науково-дослідної та
навчальної діяльності з цієї проблематики.

ВСТУП

Зміст і структуру пропонованої збірки зумовлює основне її призначення:
надати українському читачеві можливість ознайомитися із інтерпретацією
Європейським судом з прав людини нормативних приписів Конвенції про
захист прав людини і основних свобод та деяких із Протоколів до неї,
збагнути специфіку професійного мислення цього органу та його
аргументування відповідних рішень.

Джерелами інформації щодо рішень Європейського суду з прав людини
слугували, головним чином, його сторінки в інформаційній мережі Internet
(http: // www. echr. сое. int).

При відборі рішень для перекладу, реферування й публікації бралося за
мету ввести в обіг офіційні роз’яснення насамперед тих норм Конвенції,
котрі нещодавно застосовував Європейський суд з прав людини і які
видаються актуальними для України.

Ці рішення опрацьовано у такий спосіб, аби у читача склалося достатнє
уявлення про 1) обставини (фабулу) справи, які дали заявнику підставу
звернутися до Європейського суду з прав людини, та 2) мотивацію й
обґрунтування Судом своїх рішень.

Відповідно до зазначеної мети уніфіковано структуру викладу кожного,
дещо «препарованого», рішення Європейського суду з прав людини.
Обов’язковими елементами цього викладу є:

назва справи, тобто зазначення її сторін (українською й англійською
мовами);

вступна анотація фабули справи та рішення у справі;

виклад основних «праволюдинних» фактів, обставин справи;

виклад змісту рішення Європейського суду з прав людини.

При цьому деякі фрагменти рішення, які не є суттєвими з огляду на
зазначену мету, не вводилися до збірки (зокрема, повний текст норм
Конвенції, застосованих Європейським судом з прав людини, та норм
національного законодавства відповідної держави; прізвища суддів, які
ухвалювали рішення; виклад окремих думок тих із них, котрі не погодилися
з позицією більшості суддів). Однак, власне арґументація Суду щодо його
рішення відтворена із належною повнотою.

Відповідно до вітчизняної юридичної традиції, для позначення кожного
абзацу статті Конвенції (у разі, якщо перед ним немає слова пункт
(«п.»)) вжито термін «частина» («ч.»).

Для зручності користування збіркою усі рішення Суду розподілено по
тематичних групах з огляду на номер застосованої статті Конвенції (якщо
ж у рішенні йдеться про декілька статей, то брався до уваги саме той
номер статті, яка зазначена першою у вступній анотації до рішення), а в
рамках кожної такої групи ці рішення розташовані за «хронологією»
(датами) їх прийняття.

Як відомо, у процесі реформування системи міжнародно-юридичного
забезпечення Конвенції (відповідно до Протоколу № 11 до неї) з 1
листопада 1998 року було дещо змінено зміст і нумерацію декотрих її
статей. Тому читачеві – коли він зустрічається із посиланням на ту або
іншу статтю Конвенції – слід неодмінно зважати саме на дату ухвалення
рішення Європейським судом з прав людини, аби знати, про який текст
Конвенції йдеться: попередній чи оновлений.

Подані наприкінці збірки предметний покажчик рішень, а також додатки
(витяги з колишнього та із чинного нині текстів Конвенції) покликані
полегшувати читачеві орієнтацію в її матеріалах.

П.М. Рабінович

РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ

З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК «ПРАВОЛЮДИННІ» СТАНДАРТИ

Встувапні зауваги. Різноманітність термінів, що використовуються для
позначення понять, які відображають закономірні процеси глобалізації
(котрі включають і сферу прав людини), зумовлюють необхідність уточнення
змісту таких понять. До них належить поняття міжнародного стандарту прав
людини, зокрема, – стандарту європейського.

Роблячи спробу визначити останнє поняття, можна запропонувати наступну
дефініцію: європейські стандарти прав людини – це зафіксовані у
юридичних актах та документах європейських міжнародних організацій певні
показники змісту й обсягу цих прав, до досягнення яких заохочуються або
ж зобов’язуються держави. До таких організацій належать передусім Рада
Європи та Європейський Союз.

Загалом кажучи, згадані стандарти можливо класифікувати за такими
критеріями, як, наприклад, рівень нормативності (загальності); територія
дії; коло (обсяг) адресатів; ступінь абстрактності вираження; характер
обов’язковості (деонтичний статус). Такі стандарти містяться передусім у
Конвенції про захист прав людини і основних свобод, у Європейській
соціальній хартії, у Хартії Європейського Союзу про основні права.

Розглянемо тут більш докладно лише згадану Конвенцію, вдаючись до тієї
інтерпретації її норм, що міститься у рішеннях Європейського суду з прав
людини (далі – Суд). Аналіз цих рішень потрібно здійснити передусім з
філософсько-правових позицій – головним чином у онтологічному та
гносеологічному аспектах. Адже саме такий аналіз, за слушною думкою
фахівців, сприятиме з’ясуванню того, «що складає право і що таке
право»1.

1 Дженис М., Кэй Р., Брэдли Э. Европейское право в области прав
человека. Практика и комментарии. – Москва, Будапешт, 1977. – С. Х1.

Онтологія стандартів прав людини. Не можна вирішувати питання про те,
порушено чи ні певні права людини (у з’ясуванні цього якраз і полягає
призначення Суду), не спираючись на певне загальне уявлення про ці
права, тобто про те, у чому ж полягає, власне, сутність даного феномена.
І хоча розгорнута, вичерпна дефініція поняття прав людини у рішеннях
Суду не зустрічається (та й навряд чи колись зустрінеться), проте низка
істотних рис, ознак, неодмінних складників цього явища висвітлюється у
згаданих актах або ж втілена, закладена у них, так би мовити,
імпліцитно. До таких складників належать насамперед ті соціальні
фактори, котрі визначають, формують та характеризують зміст і обсяг
(межі) прав людини1.

Серед таких факторів вирізняються:

інтереси (потреби) людини, справедливо збалансовані з інтересами
(потребами) суспільства;

мораль, що домінує у відповідному суспільстві в певний час;

мета певного права людини та відповідність (домірність) їй
право-реалізаційної, правозабезпечувальної та правообмежувальної
діяльності держави.

Розглянемо кожен із зазначених феноменів.

1. Перевірку і забезпечення справедливої збалансованості інтересів
людини з інтересами (потребами) суспільства Суд вважає одним з основних
засобів забезпечення правомірності, «правопідставності» взаємовідносин
«людина – держава». Пошуки й обґрунтування такого балансу зустрічаються
у багатьох його рішеннях. Наведемо декілька яскравих, на наш погляд,
прикладів.

У рішенні в справі Soering v. the UultedKingdom від 7.07.1989 р. Суд
вказав, що «…Конвенція спрямована на пошук справедливого
співвідношення між потребами, пов’язаними з інтересами суспільства в
цілому, i вимогами захисту основних прав особи». Стосовно справи Rees v.
the United Kingdom Суд у рішенні від 17.10.1986 року зазначив, що,
з’ясовуючи, чи існує позитивне зобов’язання держави щодо людини,
«належить врахувати справедливий баланс, котрий має бути встановлений
між інтересами усього суспільства і окремої особи, а пошук цього балансу
– мета усієї Конвенції». У рішенні у справі В. v. France від 25.03.1992
року Суд мотивував наявність порушення права на повагу сімейного життя
(ст. 8 Конвенції) тим, що в актах судових органів дер-жави-відповідача
«справедливого балансу між загальними інтересами та інтересами індивіда
не було досягнуто».

Про поняття змісту, обсягу і меж прав людини див., наприклад, Рабінович
П. М., Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування. –
Львів, 2001. – С. 16-55.

У низці рішень Суду формулюються й певні принципи та рекомендації щодо
інтелектуально-пізнавального процесу визначення відповідності,
збалансовування, «зрівноважування» інтересів людини та інтересів
суспільства. Гадаємо, що ці гносеологічні настанови (деякі з них
наводитимуться нижче) слугуватимуть корисним оцінно-регулятивним
орієнтиром і для національних судів.

2. Особливістю міжнародних актів, котрі стосуються прав людини, є те, що
вони часто-густо насичені поняттями із царини моралі. Так, у
розглянутому вище питанні щодо зрівноважування певних інтересів йшлося
саме про «справедливий» (тобто морально схвалюваний) їх баланс.
Відзначимо й те, що справедливість юридичних процедур, за допомогою яких
держава позбавляє волі тих осіб, котрі вчинили злочин, (або ж робить це
з інших підстав), а також змінює громадянські (цивільні) права й
обов’язки людини, становить головну мету ст. 6 Конвенції.

Тому видається цілком природним те, що застосовуючи «моральні» статті
Конвенції, Суд вдається до власної їх інтерпретації та аргументації.
Так, у рішенні в справі Norris v. Ireland від 26.10.1988 року Суд,
вважаючи, що він, як і національний орган, не повинен оминати увагою
проблеми моральності, не погодився повністю із надто категоричним
твердженням уряду цієї держави (Ірландії) про те, що «у широкому
розумінні мораль демократичної нації – предмет уваги її власних
інститутів»; тому Суд зазначив, що за такого підходу держава отримала б
можливість «необмеженого розсуду (дискреції) у галузі моралі».

А втім, аргументація з приводу моральності Суду є досить своєрідною. Він
ніколи не прагне узаконити, абсолютизувати моральну норму певного змісту
– встановити, так би мовити, “євронорму” моралі. Цей орган виходить із
того незаперечного реального факту, що у різних країнах найбільш
поширені, пануючі моральні приписи не завжди збігаються, а тому визнати
за єдино прийнятний, загальнообов’язковий лише один із них було б
недемократичним і недоцільним. Суд вважає, що, зазвичай, «державні
органи, безпосередньо і періодично стикаючись із життєвими реаліями
своїх країн, у принципі мають більшу можливість визначитись щодо точного
змісту моральних вимог, а також «необхідності обмежень» або ж «штрафних
санкцій для їх додержання» (рішення у справі Muller and Others v.
Switzerland від 24.05.1988 року). У цій справі, до речі, правозахисна
інституція Ради Європи підтримала позицію швейцарського суду, який
наклав на заявників штраф за оприлюднення непристойних матеріалів.

Розглядаючи скарги на адресу певної держави, Суд вважає беззаперечним
фактом домінування на її території певних моральних уявлень, поглядів, і
він, зазвичай, не ставить собі за мету їх схвалювати, стимулювати або ж,
навпаки, піддавати критиці чи заперечувати. Такий підхід може бути
пояснений ще й тим, що сама Конвенція дозволяє державам-учасницям
запроваджувати за допомогою національного закону окремі обмеження деяких
прав людини в інтересах захисту саме моральності (ст. 8, 9, 10, 11).

Свою роль у подібних випадках Суд вбачає насамперед у тому, аби
встановити, чи не призводять посилання на моральні положення до
невиправданого, на його думку, обмеження або порушення прав людини.
Отже, знову йдеться про специфічне співставлення інтересів людини з
інтересами суспільства (а точніше – з інтересами його більшості),
зацікавленого у зміцненні моральних імперативів певного змісту. Ось один
із характерних прикладів. У рішенні у справі Dudgeon v. the United
Kingdom від 22.10.1991 року Суд зазначив, що незастосування в Ірландії
чинного там закону про кримінальну відповідальність за гомосексуальні
стосунки не перешкодило поширенню у цій країні моральних стандартів,
згідно з якими зазначені акти вважаються непристойними. Тому Суд дійшов
висновку, що «існуючі арґументи за залишення закону без змін є менш
вагомі аніж ті негативні наслідки, котрі можуть бути спричинені вказаним
законодавчим положенням для життя людини з гомосексуальною орієнтацією.
Отже, обмеження, яке виникає для заявника згідно з цим законом, не є
домірним цілям останнього».

3. Як відомо, людська поведінка може нормуватися шляхом визначення
принаймні двох її основних складників: мети, а також діяльніс-них
засобів досягнення останньої1. Знаючи зміст цих двох орієнтирів,
«регламентаторів», можна скласти предметне уявлення щодо відповідного
права людини – передусім його змісту та меж.

У нормативно-правових актах (включаючи й Конвенцію) мета права людини
може бути виражена текстуально або ж втілена неявно, імплі-цитно. Проте
вона завжди присутня при формуванні, визначенні його змісту.

Правоконституюча функція мети тих приписів Конвенції, які застосовуються
Судом, відображена у багатьох його рішеннях. При цьому в тих випадках,
коли мету застосовуваного припису не відтворено безпосередньо у
нормативному тексті, Суд покладає на себе визначення, інтерпретацію її
змісту. Так, у справі Tyrer v. the United Kingdom (рішення від
25.04.1978 року) він зазначив, що покарання заявника, «в процесі якого з
ним поводились за правилами, визначення яких віднесено до відання
державних органів, було зазіханням саме на те, що є однією із головних
цілей ст. 3, а саме: на гідність та особисту недоторканність людини». В
рішенні у справі Brogan v. the United Kingdom від 24.11.1988 року Суд
зазначив, що «оцінювати “негайність” (звільнення зааре-

Див. докладніше: Рабинович П. М. О юридической природе целей правовых
актов // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 1971. – № 5;
Його ж. Законодавство сучасної України: до характеристики тенденцій
розвитку // Вісник Академії правових наук України. – 1996. – № 7. – С.
17-22.

штованого або його доставлення до судді – П. Р.) слід з урахуванням
предмета та цілей ст. 5: вона втілює одне з основних прав людини,
передбачаючи захист особи від свавільного втручання держави у право на
свободу». У справі Winterwerp v. the Netherlands від 24.10.1979 року Суд
встановив, що законність затримання особи має визначатися крізь призму
цілей ч. 1 п. «е» ст. 5 Конвенції: така законність має насамперед
відповідати національному праву, а також, згідно зі ст. 18 Конвенції,
«меті обмежень, дозволених ч. 1 п. “е” ст. 5, …як для призначення, так
і для реалізації заходів, пов’язаних із позбавленням волі… адже у
демократичному суспільстві, де визнається верховенство права, будь-яке
свавільне затримання ніколи не може вважатися законним».

Істотним моментом у цільовій аргументації рішень Суду є визнання
нерівнозначності цілей різних прав людини у визначенні правомірності чи
неправомірності певної поведінки. Різні за змістом (і за сферою
суспільних відносин) цілі Конвенції зумовлюють і неоднакову сферу
(обсяг) обмежень з боку державної влади. Так, на думку Суду, обсяг цей є
значно більшим, якщо йдеться про цілі моральні, і значно вужчим, коли
йдеться про цілі політичні. Тому поведінку, однакову за зовнішніми
(формально визначеними, емпірично фіксованими) показниками, Суд визнавав
або правомірною, або ж, навпаки, неправомірною залежно саме від тих
цілей, для досягнення яких вона вчинялася.

Іншим важливим моментом у врахуванні цілей правозабезпечуючих норм
Конвенції, на якому найчастіше наголошує Суд, є встановлення того, чи
відповідають зазначеним цілям ті заходи, що їх запровадила держава у
суспільну практику (йдеться як про заходи законодавчі,
нормативно-правові, так і про індивідуально-правові,
нормо-застосуваль-ні). Так, у справі Lingens v. Austria в рішенні від
8.07.1986 року Суд відмітив, що він «повинен визначити, чи було дане
втручання (держави у діяльність людини – П. Р.) домірним переслідуваній
законом меті, а арґументи, наведені австрійськими судами на його
виправдання, є доречними і достатніми». В результаті розгляду справи
Observer and Guardian v. the United Kingdom Суд у рішенні від 26.11.1991
року вказав, що для остаточного прийняття рішення «слід розглянути
питання про те, чи були фактично запроваджені обмеження, домірні
переслідуваній законом меті».

Суд час від часу звертає увагу держав і на необхідність додержуватися
певної ієрархії цілей у правовому (юридичному) регулюванні, зокрема на
те, що держава не може вдаватися до таких обмежень прав людини, які хоч
і дозволяють досягти певних позитивних суспільних результатів, однак
суперечать цілям Конвенції. Так, у справі Tyrer v. the United Kingdom
Суд зазначив, що «покарання не перестає бути таким, котре принижує
гідність, лише тому, що вважається або дійсно є ефективним засобом
запобігання чи контролю над злочинністю…; вдаватись до покарань, що
суперечать статті 3, неприпустимо, яким би не був їхній стимулюючий
ефект». В рішенні у справі Marckx v. Belgium від 13.06.1979 року Суд
визнав, що «підтримка й заохочення традиційної сім’ї самі по собі є
законними і навіть похвальними. Однак заради досягнення цих цілей не
можна вдаватися до заходів, мета або ж результат котрих полягає, як у
даному випадку, у завданні шкоди “незаконній” сім’ї, члени якої
користуються гарантіями за ст. 8 Конвенції нарівні із членами
традиційної сім’ї».

Гносеологія стандартів прав людини. Розглянуті вище явища, що їх Суд
вважає визначальними, кваліфікуючими чинниками щодо змісту й обсягу
(меж) прав людини, виникають та існують як факти цілком об’єктивні
стосовно кожної окремої людини (тобто щодо її волі та свідомості),
кожної відповідної держави (її органів, посадових осіб) і, нарешті,
стосовно міжнародних органів. Тому встановлення й фіксація таких
факторів, а отже, й визначення прав людини та їх стану, можуть відбутися
лише шляхом соціального пізнання.

Звідси й постає проблема гносеології прав людини. І сама практика Суду,
яка є діяльністю, у певному розумінні, соціально-дослідницькою,
поступово сформувала специфічні пізнавальні традиції, вивчення та
врахування котрих сприятиме вирішенню цієї проблеми також й іншими
суб’єктами, зокрема національними судами. З подальшим поширенням цієї
практики, накопиченням прийнятих Судом рішень формуються принципи
пізнання прав людини, гносеологічні засади встановлення правомірності чи
неправомірності поведінки учасників суспільного життя.

Охарактеризуємо основні з цих принципів і засад.

Конкретно-історичний підхід (його можна назвати «ситуаційним») до
встановлення досліджуваних фактів, який виявляється у настійних вимогах,
постійних прагненнях Суду враховувати саме особливі, специфічні
обставини місця й часу, а також індивідуальні, інколи навіть унікальні,
властивості суб’єктів – учасників ситуації, котра розглядається.
Найбільш послідовно і, дозволимо собі сказати, майстерно (хоч і не
завжди беззаперечно) Суд реалізує зазначений принцип при застосуванні
відносно визначених за змістом, насамперед оціночних, понять.

Наприклад, у справі Herczegfalvy v. Austria, пов’язаній із застосуванням
ст. 3 Конвенції, яка забороняє тортури і нелюдське або таке, що принижує
гідність, поводження, Суд 24.09.1992 року вирішив, що «зазвичай, засіб,
необхідний з терапевтичної точки зору, не може вважатись “нелюдським або
таким, що принижує гідність”, особливо за умов, коли, згідно із
визнаними принципами психіатрії, лікування, про яке йдеться,
виправдовувалось медичною необхідністю». В іншій справі Суд прямо
підкреслив, що питання про характер поводження «слід оцінювати у кожному
випадку за його особливими обставинами» (рішення у справі Wemhoff v.
Germany від 27.06.1968 року).

Визначаючи, який строк досудового позбавлення волі можна вважати
«розумним», Суд вважав за потрібне «врахувати, зокрема, складність
фактичних чи юридичних питань, наявних у справі, поведінки заявників і
компетентних органів влади, а також і те, які інтереси перших було
піддано ризику…» (рішення у справі Zimmerman and Steiner v.
Switzerland від 13.07.1983 року).

Обсяг (межі) свободи вираження думки (ст. 10 Конвенції) Суд ставить у
залежність від їхнього змісту та від того, чим займається особа, якій ці
думки адресовані: так, у справі Lingens v. Austria Суд зазначив, що хоча
захист від певних висловлювань поширюється і на політичних діячів, однак
якщо потерпілий належить саме до них, тоді «необхідність обмежувати
вираження думок є менш гострою».

Гносеологічний принцип, що розглядається, чи не найбільш виразно
діставав свій прояв тоді, коли Суд обґрунтовував свої рішення не тільки
соціальними, а й навіть суто суб’єктивними особливостями окремих
індивідів чи їхніх груп. Так, у справі Silver v. the United Kindom Суд у
рішенні від 25.03.1983 року вказав, що втручання в особисте життя може
не бути «передбачене законом» (п. 2 ст. 8 Конвенції) «залежно від
здатності конкретного заявника віднайти відповідні правові повноваження
і норми». У справі Campbell and Cosans v. the United Kindom Суд у
рішенні від 25.02.1982 року (з приводу застосування ст. 3 Конвенції)
відзначив, що «погроза (школяру фізичним покаранням – П. Р.) на адресу
неуразливої людини може не справити на неї якогось помітного впливу,
однак може бути, беззаперечно, такою, що принижує гідність; і навпаки –
уразлива людина може бути надзвичайно глибоко вражена погрозою, котру
можна було б визнати як таку, що принижує гідність, лише спотворивши
звичайне значення цього слова».

Отже, конкретний аналіз конкретної ситуації – таким є фундаментальне
кредо Суду. А цей принцип, як відомо, є стрижнем, серцевиною
діалектичного методу соціального пізнання.

Включення до предмета судового пізнання соціальної значущості фактів,
виявлених за їх формальними ознаками, – значущості їх для конкретної
людини, угруповання людей та для суспільства.

У багатьох випадках Суд не обмежується лише констатацією наявності чи
відсутності дій або подій за їх зовнішніми ознаками, «параметрами» (до
того ж, він здебільшого погоджується з висновками національних судів з
цього питання). Його завжди цікавить ще й інше: який вплив справили ці
факти на існування та розвиток особи (групи осіб) й усього суспільства,
як саме вони позначилися на потребах, інтересах та й узагалі на долі
суб’єктів. Інакше кажучи, Суд прагне встановити значущість –
індивідуальну, колективну, суспільну – тих фактів, котрі зафіксовано та
описано, зазвичай, за допомогою формально визначених показників (ця
значущість, зауважимо, є явищем не менш реальним і, стосовно суб’єкта
пізнання, не менш об’єктивним ніж встановлені факти). А саме у такій
значущості й полягає соціальна сутність фактів, що вплітаються у тканину
суспільного життя, суспільної практики.

Так, щодо вже згадуваної справи Dudgeon v. the United Kingdom Суд
зазначив, що, «очевидно, слід з’ясувати ступінь серйозності втручання
порівняно з тією суспільною шкодою, яка могла мати місце у разі
неповного захисту зазначених інтересів. Для цього потрібно, так чи
інакше, зважити на відносну шкоду для особи і держави, яка могла би
виникнути внаслідок прийняття рішення». У справі Castello-Roberts v. the
United Kingdom Суд у рішенні від 25.03.1993 року дійшов висновку, що
«заходи, які застосовуються у галузі освіти, обмежують право на
невтручання в особисте життя, але не кожний акт несприятливо впливає на
фізичну чи моральну недоторканність особи». В рішенні у справі Croon v.
the Netherlands від 27.10.1994 року Суд зазначив, що «поняття “сімейне
життя” у ст. 8 Конвенції не було пристосоване лише для відносин, що
грунтуються на шлюбі, а охоплює також інші сімейні зв’язки, учасники
яких живуть поза шлюбом, …повага до сімейного життя вимагає, аби
біологічна та соціальна дійсність мали перевагу перед законодавчою
презумпцією».

Отже, знання про соціальну сутність досліджуваних явищ (а такі знання за
їх логіко-гносеологічним статусом неодмінно будуть оціночними) входять,
згідно з позицією Суду, до обсягу тих даних, на яких має грунтуватися
висновок про порушення або ж, навпаки, про відсутність порушення певного
права людини. Тому-то й сама соціальна сутність явищ здатна набувати тут
юридичного значення, породжувати конкретні юридичні наслідки. Без таких
знань неможливо забезпечити справедливість судового рішення, а саме до
неї Суд прагне понад усе.

Мені уже доводилося звертати увагу на діалектику співвідношення
формально визначених фактів (тобто форми соціальних феноменів) з їх
значенням для суспільства або, іншими словами, з їх соціальною сутністю.
Ця діалектика знаходить свій вияв у тому, що в ряді випадків тим фактам,
котрі є ідентичними за їх зовнішніми ознаками, може бути притаманна
неоднакова соціальна значущість і навпаки: аналогічної соціальної
значущості здатні набувати факти, які відрізняються між собою за
формальними характеристиками1. Саме цим, вочевидь, і можна пояснити,
чому справи, здавалося б, однакові за формально окресленою фабулою,
вирішувались Судом по-різному: адже його рішення завжди були, окрім
усього іншого, реагуванням на індивідуально-конкретну, ситуаційну
значущість тих фактів, яким надавалось юридичне значення.

Всебічність пізнання, максимально широке врахування позитивних і
негативних (для різних учасників конфлікту) фактів, комплексність,
виваженість їх оцінки. Цей принцип сприяє об’єктивності, неупередженості
висновків, які мають стати результатом судового дослідження прав людини.
Ось декілька правоположень, сформульованих Судом з цього приводу:

«національні судові органи мають вивчати усі факти, що свідчать на
користь або ж суперечать справжній потребі, яка існує з точки зору
інтересу суспільства, котра виправдовувала б відступи від норми про
повагу до індивідуальної свободи» (рішення у справі Letellier від
26.06.1991 року);

«відповідь на питання, що є “нелюдським або таким, що принижує гідність,
поводженням чи покаранням”, залежить від сукупності обставин справи»
(рішення у справі Soering v. the United Kingdom від 7.07.1989 року);

«щоб оцінити, чи ґрунтувалось втручання, про яке йшлося у скарзі, на
“достатніх причинах”, “необхідних у демократичному суспільстві”,
належить… врахувати усі аспекти даної справи, пов’язані із суспільними
інтересами» (рішення у справі Handyside v. the United Kingdom від
7.12.1976 року).

Підіб’ємо деякі концептуально-методологічні підсумки наведеного аналізу
рішень Суду.

Ці рішення є свідченням підставності інтерпретації феномена прав людини
як явища соціального, «земного» (а не, скажімо, біологічного,
психофізіологічного, космічного, божественного тощо). Саме такому
підходу, до речі, в основному відповідає дефініція, згідно із якою права
людини – це, як відзначалось, ті можливості, котрі є необхідними для її
нормального (за певних конкретно-історичних умов) існування й розвитку і
які об’єктивно зумовлюються рівнем розвитку людства та мають бути
загальними й рівними для всіх людей.

Діяльність Суду переконливо свідчить, окрім іншого, про універсальність
тих загальних закономірностей соціального пізнання, які най-

Див., наприклад: Рабинович П. М. Социалистическое право как ценность. –
Львов, 1985. – Гл. 1.

повніше й чітко сформульовані діалектичною гносеологією соціального
детермінізму. Ці закономірності знайшли належне відображення у
пра-вопідтверджувальній, правотлумачній, правозастосувальній діяльності
цієї поважної правозахисної інституції Ради Європи.

Праксеологія стандартів прав людини. Згідно зі ст. 1 Статуту Ради
Європи, однією із фундаментальних, стрижневих цілей, заради досягнення
котрих понад 50 років тому було утворено цю міжнародну організацію, є
підтримування і подальше здійснення прав людини і основних свобод. Ця
мета конкретизується, зазвичай, у таких завданнях:

а) освітньо-виховному – формування знань і поваги до прав людини;

б) охоронно-попереджувальному – контрольна та наглядова діяль-

ність, спрямована на недопущення, уникнення порушень прав людини;

в) захисному – вжиття, у разі порушення прав людини, належних

відновлювальних і компенсаційних заходів.

Задля виконання кожного із зазначених завдань керівні органи Ради Європи
ухвалили низку актів, рішень політико-ідеологічного та юридичного
характеру й утворили певні спеціалізовані установи.

Міжнародна нормативно-інституціональна правозахисна система, що виникла
внаслідок цього в Європі, була своєрідним «соціальним винаходом». І хоча
вона, за оцінкою багатьох фахівців, виявилася найбільш дієвою з-поміж
існуючих міжнародних правозахисних механізмів, її функціонування, однак,
не було безпроблемним і не завжди призводило до очікуваних наслідків.

Тому підвищення ефективності міжнародно-європейських гарантій прав
людини лишається досить актуальною проблемою і продовжує привертати
постійну увагу з боку Ради Європи. Яскравим свідченням цього є, зокрема,
завершення (у листопаді 1998 року) істотного реформування Суду.

Отже, спробуємо дослідити та схарактеризувати ефективність діяльності
цієї унікальної правозахисної інституції.

При цьому спиратимемось на таке розуміння ефективності
міжнародно-правового регулювання, згідно з яким це поняття відображає
досягнення соціально корисного регулятивного впливу на певні суспільні
відносини, максимально близького до наміченого у нормі, при мінімально
можливих за даних соціальних умов побічних негативних наслідках1.
Наведена дефініція загалом відповідає вихідним положенням
загальнотеоретичної концепції ефективності правового регулювання.

Змістовний показник ефективності функціонування Конвенції розкривається,
можна вважати, в її ст. 1, де встановлено, що Високі Дого-

див., напр.: Черниченко С. В. Теория международного права. Т. 1. – М.,
1999. – С. 66.

вірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією,
права і свободи, визначені у розділі 1 Конвенції.

Цей показник видається, зрештою, цілком прийнятним і для визначення
ефективності рішень Суду. Але при цьому не можна не зважати на певні
регулятивні особливості правозахисного механізму, встановленого у Раді
Європи.

Ці особливості полягають у наступному.

У тих випадках, коли Суд констатує у своєму рішенні факт порушення прав
заявника з боку держави-відповідача, в останньої виникає обов’язок не
тільки сплатити певну компенсацію (це формально-обов’язковий, тобто
юридичний, безпосередній наслідок такого рішення), але й, у багатьох
випадках, вжити певних заходів не індивідуального, а загального
характеру.

Останній обов’язок, зумовлюваний наведеною вище ст. 1 Конвенції, існує
постійно щодо кожної держави – члена Ради Європи. Згадане ж рішення Суду
не тільки констатує, так чи інакше, невиконання цього обов’язку, але й
«сигналізує» про необхідність усунення такої ситуації та виключення її
виникнення у майбутньому.

У цьому й полягає хоча опосередкований, проте найбільш дієвий
соціально-правовий результат рішень Суду. Вони начебто приводять у рух
положення ст. 1 Конвенції, конкретизуючи уявлення про ті дії, до яких
має вдатись держава-відповідач задля реалізації цього положення.
Змістовна конкретизація конвенційного обов’язку держави – ось,
насамперед, у чому вбачається значення (регулятивний вплив) рішень Суду.
З’ясування, «вимірювання» такого впливу на національну юридичну
практику, на її удосконалення, мабуть, і буде здатним значною мірою
відобразити ефективність цих міжнародних судових актів.

Залежно від того, чим саме було спричинено порушення прав людини,
зафіксоване у рішенні Суду, визначаються зміст (характер) і межі тих
заходів, що їх має вживати відповідач, аби забезпечити дотримання вимог
ст. 1 Конвенції. Цими основними причинами можуть виступати такі
ситуації:

1) відсутність відповідності між національним законодавством та
Конвенцією, зумовлена або явною суперечністю між їхніми нормами, або ж
якимись іншими обставинами, зокрема неврегульованістю (наявністю
прогалин при закріпленні у внутрішньому законодавстві) певних прав
людини, відображених у Конвенції1;

Докладніше про такий варіант співвідношення норм національного і
міжнародного права див.: Раданович Н. М. Проблеми забезпечення
відповідності законодавства України Конвенції про захист прав людини та
основних свобод (загальнотеоретична характеристика) // Вісник Академії
правових наук України. – К., 2000. – № 1.

2) розбіжність між здійснюваною національними правозастосовни-ми
органами інтерпретацією змісту «конвенційних» прав людини та їх
тлумаченням, що його обгрунтовує й реалізує Суд у своїх рішеннях.

У першому випадку держава-відповідач має забезпечити адекватними
правотворчими заходами належну узгодженість власного законодавства з
нормами Конвенції. У другому ж – переорієнтувати правотлу-мачну (а отже,
й правозастосовну) національну практику згідно зі стандартами прав
людини, прийнятими у Раді Європи. Така переорієнтація може бути
здійснена шляхом або офіційного нормативного роз’яснення норм
законодавства держави, або ж подання вказівок з боку національних
органів конституційного судочинства чи інших компетентних керівних
органів відповідних правозастосовних структур.

Та як би там не було, слід наголосити на тому, що йдеться про заходи
власне загального характеру, спрямовані на забезпечення добросовісного
виконання державою-відповідачем її обов’язку, сформульованого у ст. 1
Конвенції. Адже саме такі заходи дозволятимуть уникнути у майбутньому
аналогічних порушень прав людини (одне з яких було виявлено Судом і
зафіксовано, з приводу певної справи, у його рішенні).

Саме тому згадана діяльність держави якраз і здатна значною мірою
демонструвати дієвість механізму правозахисту, сформованого Радою
Європи, – насамперед ефективність юрисдикційної діяльності Суду. Іншими
словами, знаючи, наскільки неухильно, оперативно й повно держава – член
Ради Європи реагує на негативні щодо неї рішення Суду вжиттям
регулятивних заходів загального характеру, можна зробити висновок і про
рівень ефективності його актів. А саме вони, як відомо, є стрижневим, з
огляду на дієвість, засобом захисту прав людини у Раді Європи.

Одним із основних кількісних (математичних) показників досліджуваної
ефективності здатне, як видається, слугувати співвідношення кількості
рішень Суду, зважаючи на які держава-відповідач вдавалася до тих або
інших правозабезпечувальних, правоґарантуючих регулятивних акцій
загального значення, із кількістю усіх його рішень, ухвалених проти
даної держави.

Щоправда, можуть траплятись і такі випадки, коли навіть за наявності
негативного щодо держави рішення Суду немає потреби у вжитті нею заходів
загального характеру. Це може мати місце у разі, якщо національний
закон, котрий цілком відповідає Конвенції, було неправильно застосовано
чи в інший спосіб порушено державними органами, але це порушення не
вдалося усунути і компенсувати внутрішньодержавними засобами
правозахисту. У цьому випадку, на виконання відповідного рішення Суду,
державі достатньо обмежитись правопоновлюючими та правокомпенсаційними
заходами індивідуального (правозастосовного) характеру. Проте такі
ситуації трапляються настільки рідко, що при визначенні
схарактеризованого вище показника ефективності діяльності Суду від них
можна абстрагуватись, відволіктись.

Реальне обчислення запропонованого тут математичного показника
ефективності рішень Суду стало можливим лише після оприлюднення в
інформаційній мережі Internet (а потім – у деяких друкованих видан-нях1)
узагальнених статистичних даних щодо а) кількості рішень Суду, ухвалених
ним протягом 1960-1998 років проти кожної з тих держав – членів Ради
Європи, котрі ратифікували Конвенцію, та б) кількості таких його рішень,
після ухвалення яких держави-відповідачі вживали заходів саме загального
характеру1.

Результати «вимірювання» зазначеного показника ефективності виконання
рішень Суду дають підставу дійти висновку про те, що найбільш
дисципліновано ставились до його рішень – а тим самим і до виконання
вимог ст. 1 Конвенції – такі держави, як Нідерланди, Швеція, Італія,
Австрія, Бельгія (стосовно них показники ефективності становили
відповідно 82,7; 81,8; 81,2; 77,2 та 75 відсотків). Що ж до держав, які
поводили себе найменш «слухняно», то серед них опинилися Туреччина,
Греція, Португалія і Німеччина (з показниками, відповідно, 16,6; 19,2;
36,3 та 40 відсотків).

Такі висновки – навіть попри деяку їх умовність, відносність – все ж
спроможні відобразити ставлення держав – членів Ради Європи до обов’язку
дотримування Конвенції, а отже, здатні характеризувати суттєві аспекти
ефективності цього міжнародно-правового акта.

Не позбавленим корисного (прикладного) значення може виявитись і
узагальнений стосовно всіх держав – членів Ради Європи показник
досліджуваної ефективності, вирахований як середнє арифметичне від усіх
«національних» показників. У даному випадку він становив близько 56
відсотків.

Наступним кроком при здійсненні більш конкретного аналізу проблеми, що
розглядається, може бути встановлення поширеності (питомої ваги) певних
різновидів вживаних державами заходів серед усіх заходів загального
характеру, до яких вони вдаються. Ці види заходів можна виокремлювати за
різними підставами, критеріями.

По-перше, такі заходи, залежно від їх державно-правової природи можна
поділяти на: а) юридично значущі (тобто ті, які безпосередньо

Відповідні підрахунки за розробленою мною методикою виконав Ю. О.
Дацків. З огляду на те, що ці абсолютні показники значною мірою залежать
від терміну членства кожної держави у складі Ради Європи, доречно було б
вирахувати їх середньорічне значення. Тоді вони більш адекватно
відображали б досліджувану ситуацію.

викликають певні юридичні наслідки, є формально обов’язковими для
виконання тими суб’єктами, котрих вони стосуються) та б) юридично
незначущі (або ж неюридичні; тобто позбавлені такої обов’язковості).

До останніх належить, скажімо, публікація у національних виданнях рішень
Суду задля ознайомлення з ними якомога ширшого кола юристів,
правозахисників та інших зацікавлених осіб. Наприклад, у справі Німец
проти Німеччини (Niemetz v. Germany) Суд своїм рішенням від 16 грудня
1992 року визнав порушення прав людини на недоторканність її житла (ст.
8 Конвенції) внаслідок безпідставного обшуку житла заявника. Це рішення
було надруковано німецькою мовою у виданні «Neue juristishe Wochen
Schrift».

Заходи такого виду складають в усьому «масиві» наслідків національного
масштабу досить незначну частину (15,6 відсотка). Та це й зрозуміло:
оскільки причини порушення прав людини коріняться здебільшого в
обставинах саме юридичного характеру, то й серед усіх заходів,
спрямованих на усунення таких причин, мають переважати заходи юридично
значущі.

Що ж до заходів першого виду, то вони, з огляду на їхню власне юридичну
природу, можуть бути або індивідуальними, або загальними (нормативними).
Індивідуально-юридичні заходи, вживані державою на виконання певного
рішення Суду (насамперед виплата нею потерпілому заявнику визначеної
Судом компенсації), є неминучими, невідворотними, так би мовити,
самоочевидними, а тому вони не враховані у згаданій вище загальній
інформації про наслідки рішень Суду у 1960-1998 роках. У цій інформації
йдеться лише про такі індивідуально-юридичні наслідки, котрі були
«спродуковані» державою-відповідачем лише за її власним розсудом, за її
ініціативою, а не тому, що вона була зобов’язана до цього Судом (чи,
скажімо, Комітетом Міністрів Ради Європи). Як приклад, можна навести
заходи, вжиті після ухвалення Судом 2 травня 1997 року рішення у справі
Д. проти Сполученого Королівства (D. v. the United Kingdom). Цим
рішенням було визнано, що життю заявника, хворого на СНІД, буде
загрожувати небезпека у разі депортації його з Англії до місця його
попереднього проживання – Сент-Кітца, де немає потрібних ліків та
медичних установ (порушена ст. 3 Конвенції). З огляду на це рішення
Суду, уряд Великобританії надав заявникові дозвіл на перебування на
території країни протягом невизначеного строку із отриманням належної
медичної допомоги.

Мабуть, не вимагає особливих пояснень той факт, що питома вага
зазначених заходів серед усіх юридично значущих акцій
держав-відпо-відачів є досить незначною (10,4 відсотка): такі заходи
самі по собі аж ніяк не впливають на усунення причин, котрі призвели до
порушення прав людини. Дієвий вплив на такі причини може бути здійснено
головним чином за допомогою юридичних заходів загального характеру.
Останні ж, як відомо, поділяються на нормативно-правові та
правоін-терпретаційні (правороз’яснювальні).

Прикладом нормативно-правових заходів може слугувати внесення змін до
чинного законодавства, здійснене державою-відповідачем з огляду на
рішення Суду. Так, рішеннями у справах Норріс проти Ірландії (Norris v.
Ireland) від 26 жовтня 1988 року та Даджеон проти Сполученого
Королівства (Dudgeon v. the United Kingdom) від 22 жовтня 1991 року Суд,
як вже відзначалось вище, визнав, що збереження в Ірландії закону про
кримінальну відповідальність за гомосексуальні вчинки є менш вагомим,
аніж ті негативні наслідки, котрі можуть бути спричинені життю людини з
гомосексуальною орієнтацією самим існуванням згаданих законодавчих
положень. Після ухвалення цих рішень ірландським законом про кримінальну
відповідальність за статеві злочини, який набув чинності з 7 липня 1993
року, було декриміналізовано гомосексуальні стосунки за взаємною згодою
між особами чоловічої статі, що досягли 17 років.

Різновидом юридичних заходів, котрі мають нормотворче значення, можуть
бути також акти національних органів конституційного судочинства, якими
(під впливом рішень Суду) визнаються нечинними певні національні закони.
Так, після ухваленого 18 липня 1994 року Судом рішення у справі
Карлхайтс Шмідт проти Німеччини (Karlheitz Schmidt v. Germany)
Федеральний Конституційний Суд цієї держави визнав, що законодавче
положення про залучення до пожежної служби або до сплати збору на цю
службу лише чоловіків може вважатися статевою дискримінацією й анулював
його.

Питома вага нормативно-правових заходів серед усіх юридичних акцій
держав-відповідачів виявилась, як і можна було очікувати, вельми великою
(близько 96,4 відсотка).

Що ж до заходів правоінтерпретаційних, то вони можуть бути
проілюстровані, скажімо, певними актами національних органів
конституційного судочинства. Так, у настанові Конституційного Суду
Іспанії від 25 жовтня 1993 року, прийнятій після ухвалення Судом рішення
у справі Кастелс проти Іспанії (Castells v. Spain) від 23 квітня 1993
року, було сформульовано принципове положення, згідно з яким прецедентне
право Суду може прямо застосовуватися у правовому регулюванні в цій
країні.

Або інший приклад. У справі Вендітеллі проти Італії (Venditelly

v. ІШу) Суд рішенням від 17 липня 1994 року визнав, що мало місце
порушення ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки арешт
помешкання заявника з приводу недотримання ним правил містобудування
тривав понад міру. Після цього рішення міністр юстиції Італії спрямував
до всіх судів циркуляр, в якому звернув їхню увагу на необхідність
звільняти власність з-під судового арешту, як тільки останній перестає
бути необхідним з огляду на інтереси слідства.

Варто зазначити, що в усьому масиві загальних юридичних акцій
держав-відповідачів саме правотлумачні заходи складають лише 4,4
відсотка.

Виявлена в результаті дослідження кількісна характеристика
співвідношення юридично значущих заходів, вжитих державами – членами
Ради Європи після ухвалених супроти них рішень Суду, зумовлюється,
вочевидь, тим, що саме відсутність відповідності національного
законодавства нормам Конвенції становить найпоширенішу причину порушень
прав людини, закріплених у цьому міжнародному договорі.

Ще одним критерієм класифікації аналізованих заходів можуть бути їхні,
так би мовити, темпоральні параметри. Йдеться про оперативність,
швидкість запровадження таких заходів, тобто про той проміжок часу, що
минув після ухвалення Судом рішення до запровадження «винуватою»
державою-відповідачем загальнорегулятивних заходів. За цим показником
останні можна розподілити (з деякою умовністю) на такі, яких було вжито
після ухвалення Судом рішення: а) не пізніше, ніж через один рік
(назвемо їх «своєчасними»), б) у проміжку від одного до двох років
(заходи «несвоєчасні») та в) пізніше, ніж через два роки («запіз-нілі»
заходи).

Мабуть, не вимагає спеціального обгрунтування положення про те, що чим
швидше реагує держава на виявлені Судом недоліки її діяльності у сфері
прав людини, тим ефективніше спрацьовує правозахис-ний механізм Ради
Європи. Тому й видається доцільним сформувати конкретно-кількісне
уявлення також щодо темпоральної ефективності цього механізму і
насамперед його стрижневої ланки – юрисдикційної діяльності Суду.

За результатами дослідження виявилося, що з усієї кількості
проаналізованих заходів своєчасні складають 52,4 відсотка (при цьому
слід відзначити, що майже половину з них було здійснено, можна сказати,
достроково – під час розгляду справи Судом, тобто ще до ухвалення ним
рішення у ній); несвоєчасні – 17,8 відсотка, а запізнілі – 29,7
відсотка. Останній показник, ясна річ, не може не викликати певного
занепокоєння. Однак у зв’язку з цим нагадаємо, що й загальний термін
розгляду справ за допомогою попереднього (двоступеневого) механізму
правозахисту в Раді Європи (Європейська комісія з прав людини та Суд)
становив 3-6 років.

Безперечно, схарактеризоване вище дослідження соціально-правової
результативності рішень Суду, як і будь-яка перша, «піонерська» наукова
розвідка – принаймні, перша на території СНД, – не є абсолютно
завершеним, вичерпним. Його висновки, навіть із викладених тут позицій
(які, мабуть, не є єдино можливими), можуть бути надалі дещо уточнені,
доповнені. Та втім, таке коректування навряд чи істотно вплине на
загальну оцінку ефективності функціонування правозахисного механізму в
Раді Європи.

Однак якими б різноманітними не були підходи до дослідження зазначеної
проблеми, беззаперечним видається те, що її розв’язання є однією з
необхідних передумов визначення шляхів поліпшення захисту прав людини як
органами Ради Європи, так і державами – її членами.

РЕФЕРАТИВНІ ПЕРЕКЛАДИ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ТА
КОМЮНІКЕ СЕКРЕТАРЯ СУДУ (2004-2005 рр.)

Умовні скорочення, запроваджені у текстах перекладів

Конвенція про захист прав людини та основних свобод (або Конвенція про
захист прав і основних свобод людини) – Конвенція

Європейський суд з прав людини – Суд

Європейська комісія з прав людини – Єврокомісія

ПРАВО НА ЖИТТЯ

Ст. 2 Конвенції

Справа „Фінукейн проти Сполученого Королівства” (Finucane v. the United
Kingdom)

У рішенні, ухваленому 01 липня 2003 року у справі „Фінукейн проти
Сполученого Королівства”, Суд постановив, що

було допущено порушення ст. 2 Конвенції (неналежне розслідування
обставин смерті).

Суд постановив сплатити заявниці 43000 євро у відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Геральдина Фінукейн, громадянка Ірландії, народилася 1950 року і
проживає у м. Белфаст, Північна Ірландія. 12 лютого 1989 року її
чоловік, адвокат Патрік Фінукейн, на очах в неї та трьох їхніх дітей був
застрілений двома чоловіками в масках, котрі увірвалися в їхнє
помешкання. Відповідальність за це взяло на себе незаконне воєнізоване
формування „Ольстер-ські борці за свободу” (ОБС) (“Ulster Freedom
Fighters” (UFF)). П. Фінукейн представляв клієнтів з двох сторін
конфлікту у Північній Ірландії і брав участь у деяких резонансних
справах, що випливали з цього конфлікту. За твердженнями пані Фінукейн,
її чоловік отримував погрози вбивства через своїх клієнтів від офіцерів
Королівської поліції Ольстера (КПО) (Royal Ulster Constabulary (RUC)).
Після вбивства КПО розпочала слідство і багато підозрюваних членів ОБС
були затримані та допитані. Новий підозрюваний

Вільям Стобі (William Stobie) був арештований і допитаний протягом 13

20 вересня 1990 року, проте 16 січня 1991 року було вирішено, що
достатніх доказів для пред’явлення йому обвинувачення у справі про
вбивство п. Фінукейн немає. 6 вересня 1990 року при розслідуванні
обставин смерті п. Фінукейна керівник слідчого відділу подав доказ, що
пістолет, з якого було здійснено постріл, був викрадений з військової
казарми в серпні 1987 року членом Оборонного полку Ольстера (місцевий
полк британської армії) і потрапив до рук трьох членів ОБС. Поліцію
задовольняла та обставина, що на момент вбивства п. Фінукейна зброя не
перебувала у володінні поліції.

14 вересня 1989 року Начальник КПО призначив Джона Стівенса, старшого
офіцера поліції з Англії, розслідувати заяви про змову між членами сил
безпеки та поліцейськими воєнізованими формуваннями. В ході
розслідування, що проводилося Джоном Стівенсом, жодних обвинувачень на
адресу КПО пред’явлено не було, проте було заарештовано Браяна Нельсона
(Brian Nelson), який працював таємним агентом Британської воєнної
розвідки і також став головним офіцером Ольстер-ського захисного
об’єднання (Ulster Defence Association) – незаконного воєнізованого
угрупування, яке скеровувало діяльність ОБС. Під час судового розгляду
британська влада стверджувала, що він вийшов з під контролю і особисто
взяв участь у змові про вбивство. Він був засуджений до 10 років
позбавлення волі. У в’язниці він начебто визнав, що планував вбивство п.
Фінукейна і, виконуючи роль подвійного агента, повідомив керівників
британської армії про це в свій час. Він також начебто передавав
фотокартку п. Фінукейна до Ольстерського захисного об’єднання перед
вбивством останнього. Ці обвинувачення були передані по телебаченню 8
червня 1992 року. Після телепередачі п. Стівенс був призначений на
проведення другого розслідування. За твердженням Уряду, він розслідував
обставини ймовірної участі п. Нельсона і членів Армії у вбивстві п.
Фінукейна. Пані Фінукейн стверджувала, що ніхто не звертався до неї чи
до її адвокатів за інформацією стосовно погроз вбивства, які, за її
словами, мали місце до моменту вбивства чоловіка.

17 лютого 1995 року Директор державного обвинувачення видав резолюцію
про відмову в обвинуваченні щодо Начальника КПО через недостатність
доказів для цього. У 1999 році п. Стівенс був призначений проводити
незалежне розслідування у вбивстві п. Фінукейна. 17 квітня 2003 року він
подав звіт Директору державного обвинувачення. Короткий огляд цього
звіту було оприлюднено. В ньому зазначалося, що мала місце змова і
вбивству можна було запобігти. Тим часом п. Стобі був обвинувачений у
вбивстві п. Фінукей-на, проте був визнаний невинним за відсутністю
доказів. 12 грудня 2001 року п. Стобі був застрілений озброєними
бандитами незабаром після отримання погроз від поліцейських воєнізованих
формувань.

Зміст рішення Суду

Покликаючись на ст. 2 Конвенції, заявниця скаржились на те, що не було
проведено ефективне розслідування обставин смерті її чоловіка, які дають
підстави підозрювати у змові сили безпеки та безпосередніх убивць.

Розслідування вбивства, що проводилося поліцією, було розпочато негайно
і включало проведення необхідних заходів для збереження доказів. Однак
воно здійснювалося посадовими особами, які входили до тієї частини
поліції, яку заявниця якраз і підозрювала у вчиненні погроз вбивства її
чоловіка. Тому мала місце відсутність незалежності, що стало приводом
для серйозних сумнівів стосовно ретельності чи ефективності
розслідування можливої змови.

Розслідування не спрямовувалось на з’ясування обставин змови, і заявниці
було відмовлено у можливості подати заяву про погрози її чоловіку. Таким
чином, слідство не торкнулося серйозних питань і не могло вважатися
ефективним.

З трьох розслідувань не було очевидним, що перші два стосувалися
розслідування вбивства чоловіка заявниці і мали своїм завданням
пред’явити обвинувачення підозрюваним особам. В будь-якому випадку,
звіти про розслідування оприлюднені не були, тому необхідні умови
відкритості та участі у ньому зацікавлених осіб не були дотримані. Хоча
третє розслідування і було безпосередньо пов’язане із вбивством, Уряд
визнав, що оскільки воно було розпочате через 10 років після події, його
не можна вважати швидким і оперативним. Більше того, не було очевидним,
в якому обсязі сам звіт про розслідування буде доведено до
громадськості.

Від Директора державного обвинувачення не вимагали обґрунтування мотивів
рішення про те, щоб не пред’являти обвинувачення підозрюваним особам, а
можливості оскаржити таке рішення до суду в Північній Ірландії не існує.
Не було жодного мотивування рішення про непред’явлення обвинувачення в
останній справі, і не було надано жодної інформації для переконання
громадськості та заявниці у тому, що принцип верховенства права було
дотримано.

В кінцевому підсумку, не було забезпечено проведення швидкого й
ефективного розслідування за заявами про змову з боку працівників сил
безпеки.

Суд не міг погодитися з тим, що Уряд провів негайне розслідування у
справі про вбивство п.Фінукейна. Неможливо було припустити, що в
аналогічних справах у майбутньому розслідування буде належно проведене і
буде забезпечено певне відшкодування шкоди сім’ї потерпілого або ж
відкрита звітність про таке розслідування перед громадськістю. Втрата
часу, а отже й доказів, можливості допиту свідків, однозначно робить
таке розслідування незадовільним та безрезультатним.

Справа „Текдаґ проти Туреччини” (Tekdag v. Turkey)

У рішенні, ухваленому 15 січня 2004 року у справі „Текдаґ проти
Туреччини”, Суд постановив, що:

не було порушено ст. 2 Конвенції (право на життя) стосовно тверджень
заявниці про викрадення і вбивство її чоловіка;

було порушено ст. 2 Конвенції стосовно тверджень заявниці про
не-проведення адекватного та ефективного розслідування обставин смерті
чоловіка заявниці;

не було порушено ст. З Конвенції (заборона нелюдського чи такого, що
принижує гідність, поводження);

не було порушено ст. 5 Конвенції (право на свободу та особисту
недоторканність);

не було порушено ст. 14 Конвенції (заборона дискримінації) у поєднанні
зі ст. 2, З, 5, 10 (свобода вираження поглядів), а також зі статтями 13
та 18 Конвенції;

не було порушено ст. 18 Конвенції (обмеження у застосуванні обмежень на
права);

було порушено ст. 38 Конвенції (обов’язок держави створити всі необхідні
умови для ефективного розслідування справи);

не було необхідності досліджувати окремо скаргу на предмет порушення ст.
З4 Конвенції (право на індивідуальну заяву);

було порушено ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту).

Суд постановив сплатити заявниці 14000 євро як компенсацію моральної
шкоди, а також 14000 євро у відшкодування судових витрат з вирахуванням
1513 євро, вже наданих їй для оплати правової допомоги.

Обставини справи

Заявниця, Хатіс Текдаґ (Hatice Tekdag), є громадянкою Туреччини
курдського походження і проживає у м. Діарбакір (Diyarbakir). Її
чоловік, Алі Текдаґ (Ali Tekdag) зник у м. Даґкапі (Dagkapi) 13
листопада 1994 року.

Заявниця стверджує, що 13 листопада 1994 року вона разом зі своїм
чоловіком їздили в село Кучукаді (Kьcьkkadi) в магазин за покупками.
Коли вони вийшли з автобусу в м. Даґкапі, чоловік сказав, що йому треба
було кудись зайти і попросив її зачекати декілька хвилин. Невдовзі він
повернувся, але, вдаючи що її не знає, сказав не підходити близько до
нього і відійшов на сусідню вулицю. За ним слідували озброєні люди, в
яких були переносні рації. Пролунало декілька пострілів, після цього на
місце події прибули перевдягнені поліцейські й забрали чоловіка заявниці
в білий мікроавтобус.

Заявниця стверджує, що з того часу вона не отримувала жодної звістки про
свого чоловіка. Вона зверталася до державного обвинувача у м. Діарбакір
та до обласного губернатора із заявами про вжиття заходів для отримання
відомостей щодо її чоловіка і повідомляла їх про твердження тих свідків,
які нібито бачили її чоловіка біля центрального офісу Сил швидкого
втручання у м. Діарбакір і біля тюрми у тому ж місті.

Перед тим сили безпеки заарештовували чоловіка заявниці 19 разів, з яких
17 разів його брали під варту. Він змінив своє ім’я та прізвище на
Махмет Аслан, аби його не впізнавали, стверджуючи, що поліція
затримувала його, як тільки бачила прізвище Текдаґ.

Зі слів заявниці, через декілька місяців після того, як зник її чоловік,
поліція здійснила рейд на її квартиру.

Уряд Туреччини заперечує версію заявниці щодо цих подій. Він стверджує,
що у листі від державного обвинувача м. Діарбакір до Міністра юстиції
вказано, що чоловіка заявниці ніколи не брали під варту. Після того, як
він незаконно змінив своє ім’я та прізвище, п. Текдаґ міг вступити до
Партії трудящих Курдистану (ПТК) – терористичної організації. Уряд
додав, що дочка заявниці була заарештована у листопаді 1995 року за
звинуваченням у пособництві ПТК і що брат заявниці був вбитий
терористичним угрупованням Хізболла.

Стосовно розслідування зникнення чоловіка заявниці Уряд Туреччини
стверджує, що справа містить біля ста інформаційних документів,
включаючи вказівки органів судової влади і сил безпеки, які надходили до
органів обвинувачення, а також судові рішення, ухвалені у справі.

Зміст рішення Суду

Покликаючись на ст.2 Конвенції, заявниця скаржилась на те, що її
чоловіка було викрадено і вбито представниками держави, а органи
державної влади не провели ефективного та належного розслідування у
справі. Вона також стверджувала, що, оскільки була змушена жити, не
знаючи, що сталося з її чоловіком, то мало місце поводження, заборонене
ст. 3 Конвенції. Покликаючись на ст. 5 Конвенції, вона стверджувала, що
її не повідомили про причини затримання чоловіка, він не постав негайно
перед суддею після затримання, і вона не могла порушити провадження для
встановлення законності його затримання. Крім того, заявниця скаржилась
на порушення ст. 13 Конвенції. На додаток, вона вказувала на те, що її
чоловіка вбили через курдське походження, що становить порушення ст. 14
Конвенції (заборона дискримінації), взятої у поєднанні зі ст. 2, 3, 5,
10, 13 та 18 Конвенції. Більше того, покликаючись на ст. 18 Конвенції,
вона скаржилась на обмеження її прав та свобод, передбачених Конвенцією.
Нарешті, вона скаржилась і на порушення ст. 34 Конвенції.

Подавши свої зауваження у справі, Уряд Туреччини, однак, не надав Суду
всіх матеріалів розслідування, і очевидним було те, що протягом
встановлення Судом обставин справи значна частина документів була
прихована від Суду. Суд неодноразово вимагав від державних органів
надіслати всі документи, якими вони володіли, аби впевнитись у повноті
матеріалів справи. Проте документи, які мали визначальне значення для
встановлення обставин справи, були представлені лише в останній момент.

Суд вирішив, що Уряд Туреччини не дав переконливого пояснення причин
таких затримок і причин невиконання вимог Суду про надання інформації та
документів. Враховуючи труднощі, притаманні негайному розслідуванню
такого роду справ, і важливість співпраці відповідного Уряду з Судом під
час конвенційної процедури, Суд постановив, що Уряд Туреччини не створив
усі необхідні умови в сенсі п.”а” ч.1 ст. 38 Конвенції для сприяння Суду
у розслідуванні цієї справи.

Оцінюючи обставини справи, Суд вирішив, що твердження заявниці про
зникнення її чоловіка були підставними. Але твердження про те, що її
чоловік був затриманий переодягненими поліцейськими й заарештований
представниками держави, не підкріплювалися жодними доказами чи
свідченнями очевидців і, як наслідок, виявилися недостатньо доведеними.

Розглядаючи питання незабезпечення права на життя, Суд нагадав свій
висновок про те, що твердження заявниці про викрадення і вбивство її
чоловіка не було достатньо доведеним. Як виявилось, жоден свідок не зміг
підтвердити ці твердження, а свідків, згаданих заявницею, або було
неможливо відшукати, або ж вони бажали залишатись невідомими. За таких
обставин Суд встановив, що не можливо дійти однозначного висновку про
викрадення і вбивство чоловіка заявниці представниками держави чи
особами, що діяли від імені державних органів.

Стосовно обов’язку держави провести належне й ефективне розслідування
Суд зазначив, що розслідування й справді було спрямоване на з’ясування
обставин зникнення та можливої смерті чоловіка заявниці. Проте у
розслідуванні мали місце значні недоліки. Наприклад, неспроможність
відправити документи та інформацію про розслідування свідчила про
відсутність координації між різними обвинувальними органами. Крім того,
Суд вказав, що, не беручи до уваги клопотання заявниці, а також
не-злагоджено вживаючи заходи з виявлення свідків викрадення, органи
обвинувачення не змогли провести результативне розслідування. Тому Суд
постановив, що у цьому аспекті було порушено ст. 2 Конвенції.

Суд знову нагадав, що було неможливо однозначно стверджувати, чи
державні органи були причетні до зникнення і смерті чоловіка заявниці.
Більше того, у змісті чи характері тих повідомлень, які надавалися
заявниці у відповідь на її запитання з цього приводу, не можливо було
побачити нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Суд
вирішив, що брак координації між обвинувальними органами під час
проведення розслідування і, як наслідок, неспроможність виявити винних
не могли бути підставою для встановлення порушення ст. 3 Конвенції щодо
заявниці.

При вирішенні питання про наявність порушення ст. 5 Конвенції Суд знову
звернувся до свого висновку про те, що не було доведено причетність
державних органів Туреччини до зникнення чи смерті чоловіка заявниці.
Крім того, оскільки жоден свідок не підтвердив, що п. Текдаґ утримувався
у в’язниці м. Діарбакір чи на військовій базі у м.Сільвана, Суд вирішив,
що відсутні докази порушення ст. 5 Конвенції.

На державні органи покладався обов’язок провести ефективне розслідування
обставин зникнення чоловіка заявниці. Проте у розглядуваній справі
розслідування не могло вважатися таким, що було проведене відповідно до
положень ст. 13 Конвенції, вимоги якої ширші, ніж вимоги ст. 2
Конвенції. Тому Суд вирішив, що мало місце порушення ст. 13 Конвенції.

Стосовно порушення ст.14 Конвенції, взятої в поєднанні зі ст. 2, 3, 5,
10, 13 та 18 Конвенції, а також порушення ст. 18 Конвенції окремо, Суд,
враховуючи доказовий матеріал у справі, вирішив, що в цих аспектах
скарга заявниці є необґрунтована.

Поведінка Уряду під час процедури встановлення Судом обставин справи
була з’ясована у контексті виявлення порушення ст. 38 Конвенції.
Відповідно Суд не вважав за потрібне аналізувати справу на предмет
порушення ст. 34 Конвенції.

Щодо залякування, якому заявниця нібито піддавалася представниками
держави, Суд констатував, що вона не змогла ідентифікувати чи описати
тих людей, які вторглися вночі в її домівку. Твердження заявниці про те,
що це були переодягнені поліцейські було лише припущенням. Враховуючи
відсутність будь-яких доказів з цього питання, а також неоднозначний
характер її тверджень, Суд визнав скаргу заявниці в цій частині
необґрунтованою.

Справа “Во проти Франції” (Vo v. France)

У рішенні, ухваленому 8 липня 2004 року, у справі “Во проти Франції”,
Суд постановив, що

? не було порушення ст. 2 Конвенції Обставини справи

Заявниця п. Ті-Нхо Во є громадянкою Франції, народилась 1967 року,
проживає у м. Бург-ен-Бресс (Bourg-en-Bresse), Франція.

27 листопада 1991 року, перебуваючи на шостому місяці вагітності, вона
прийшла до Загальної лікарні міста Ліона, аби пройти попередньо їй
призначений медичний огляд. На той самий день іншій жінці, п. Ті Тхан
Ван Во, була призначена операція з видалення спіралі.

Лікар під час гінекологічного огляду заявниці, помилково прийнявши її за
п. Ті Тхан Ван Во, простромив у неї оболонку плоду. Внаслідок цього
заявниці довелося зробити аборт.

Після подання заявницею та її чоловіком заяви до компетентних органів
щодо лікаря було порушено кримінальну справу і його було звинувачено у
необережному заподіянні тілесного ушкодження. 3 червня 1996 року
Кримінальний суд м. Ліона виправдав лікаря. 13 березня 1997 року
Ліонський апеляційний суд, розглянувши скаргу заявниці на відповідний
виправдаль-ний вирок, скасував рішення Кримінального суду м. Ліона і,
визнавши лікаря винуватим у вчиненні вбивства через необережність,
засудив його до позбавлення волі строком на шість місяців з
відтермінуванням виконання цього покарання та до сплати штрафу у розмірі
10 тис. франків.

30 червня 1999 року Касаційний суд скасував вирок Ліонського
апеляційного суду і постановив, що дії лікаря не можуть бути
кваліфіковані як вбивство з необережності з огляду на те, що людський
плід не можна вважати людиною, якій має бути надано кримінально-правовий
захист.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 2 Конвенції, заявниця скаржилась на відмову державних
органів кваліфікувати позбавлення життя її ненародженої дитини як
вбивство через необережність. П. Во стверджувала, що Франція зобов’язана
прийняти законодавство, яке б карало такі дії у кримінально-правовому
порядку.

Суд дійшов висновку, що питання про те, з якого моменту виникає право
людини на життя, повинно вирішуватись на національному рівні, оскільки,
по-перше, у більшості держав серед тих, котрі ратифікували Конвенцію,
зокрема у Франції, це питання однозначно не вирішене і залишається
предметом публічних дебатів; по-друге, між європейськими державами
загалом немає правового чи наукового консенсусу щодо визначення
початкового моменту життя.

Усталена судова практика Франції та зміст останніх парламентських
дебатів щодо питання криміналізації дій особи, які призвели до
ненавмисного переривання вагітності, свідчать про те, що природа й
юридичний статус ембріону чи плоду наразі не є визначеними у
законодавстві Франції. Окрім того, у проектах законів Франції зі
зазначеного питання передбачено, що різні інститути та особи мають бути
залучені до охорони та захисту ембріону чи плоду.

Природа і правовий статус ембріону чи плоду не є визначений також і на
європейському рівні загалом.

Принаймні більшість європейських держав визнають, що людський ембіріон
належить до людського роду.

На думку Суду, потенціал і здатність ембріону людини стати людиною
вимагають його захисту в ім’я людської гідності, однак це не вимагає
розглядати його як людину, котрій належить право на життя у сенсі ст. 2
Конвенції.

Зважаючи на викладені міркування, Суд висловив своє переконання щодо
небажаності та, зрештою, неможливості за існуючого стану справ вирішити
абстрактно питання про те, чи можна вважати ненароджену дитину людиною
(за французькою термінологією – “personne”) у сенсі ст. 2 Конвенції.

Суд далі дійшов висновку, що не було необхідності вирішувати питання про
те, чи потрібно застосувати ст. 2 Конвенції до обставин даної справи,
тобто до факту непередбаченого переривання вагітності заявниці. Він
також припустив, що навіть якщо б ст. 2 Конвенції все ж підлягала
застосуванню у цій справі, Франція не була б визнана винною у
невиконанні зобов’язань щодо підтримання і захисту життя через свою
систему охорони здоров’я.

Суд не вважав, що відповідно до законодавства Франції ненароджена дитина
взагалі була позбавлена будь-якої охорони.

Суд, на відміну від заявниці, не дійшов висновку, що надання
кримінально-правового захисту є обов’язковою формою виконання державою
свого позитивного конвенційного зобов’язання у кожному випадку, коли
йдеться про порушення права на життя. Наприклад, у системі охорони
здоров’я таке зобов’язання полягало у вжитті заходів, необхідних задля
захисту життя особи, а також у проведенні розслідувань для з’ясування
причин смерті пацієнта.

Суд зазначив, що заявниця, окрім ініціювання кримінального про-вадженння
стосовно лікаря у зв’язку із заподіянням їй необережного тілесного
ушкодження, могла звернутися із заявою до адміністративного суду про
компенсацію шкоди і, вочевидь, досягла б рішення на свою користь. Адже в
порядку адміністративного судочинства заявниця могла б довести допущене
лікарем професійне недбальство, а відтак, отримати повну компенсацію
заподіяної їй шкоди. Тоді п. Во непотрібно було б вдаватися до
ініціювання кримінального процесу щодо лікаря.

Тому Суд постановив, що навіть якщо припустити, що ст. 2 Конвенції
підлягала застосуванню у цій справі, держава-відповідач її не порушила.

Справа “Слімані проти Франції” (Slimani v. France)

У рішенні, ухваленому 27 липня 2004 року у справі “Слімані проти
Франції”, Суд постановив:

? визнати неприйнятною заяву в частині скарг на порушення державою ст. 2
Конвенції (право на життя) і ст. 3 Конвенції (заборона нелюдського чи
такого, що принижує людську гідність, поводження) у зв’язку зі смертю
приятеля заявниці й тримання його під вартою в неприпустимих умовах;

не було порушення ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту), взятої у поєднанні зі ст. 2 чи ст. 3 Конвенції;

мало місце порушення ст. 2 Конвенції, яке полягало в тому, що заявницю
не було допущено до участі в розслідуванні причин смерті її приятеля, а
також до ознайомлення з матеріалами, зібранами у процесі цього
розслідування;

не було необхідності вирішувати питання про те, чи зазначене
розслідування відповідало процесуальним вимогам, які випливають зі ст. 3
Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 20 000
євро як компенсацію моральної шкоди і 15 000 євро на відшкодування
судових витрат.

Обставини справи

Заявниця п. Даліла Слімані є громадянкою Франції, народилась 1969 року і
проживає у м. Марселі. ЇЇ приятель п. Мохсен Сліті, 1958 року
народження, громадянин Тунісу, був батьком обидвох дітей заявниці. Він
помер у 1999 році, перебуваючи у Центрі перебування затриманих.

Рішенням від 2 жовтня 1990 року Суд у кримінальних справах м. Марсель
засудив п. Сліті до чотирьох років ув’язнення та до видворення за межі
території Франції. Рішення про видворення мало бути виконане відразу
після відбуття п. Сліті основного покарання у вигляді позбавлення волі.
Проте видворення п. Сліті не було проведено вчасно.

У 1998 році п. Сліті підпалив будинок заявниці і погрожував викинутися з
вікна разом із сином. Спочатку заявника примусово помістили до лікарні,
а згодом перевезли до в’язниці.У кількох медичних висновках у справі п.
Сліті вказувалося, що він потребував психіатричної допомоги. Тому у
в’язниці йому давали антидепресанти, транквілізуючі та нейролептичні
препарати. Згодом п. Сліті помістили у Центр перебування затриманих у м.
Марселі на строк до його видворення з території Франції.

26 травня 1999 року п. Сліті двічі відмовився випити ліки. Того самого
дня його, хворого, привезли до лікарні, де він незабаром і помер.
Відповідно до ст. 74 Кримінально-процесуального кодексу Франції було
розпочато розслідування з метою встановлення причини смерті. Заявниці
було відмовлено взяти участь у цьому розслідуванні.

Тоді п. Слімані звернулася до судді-слідчого та до голови слідчого
підрозділу, аби домогтися передання матеріалів справи щодо встановлення
прчини смерті п. Сліті у провадження державного прокурора, оскільки
вважала, що її приятеля було вбито умисно. Зазначене клопотання п.
Слімані було відхилено на тій підставі, що вона не мала права ініціювати
проведення жодних слідчих дій у справі щодо встановлення причини смерті
особи. У ході розслідування було виявлено, що п. Сліті помер внаслідок
серцевого нападу, який був викликаний гострим легеневим набряком. У
матеріалах слідства також уточнювалось, що легеневий набряк виник після
епілетпичного нападу, який міг статися через відмову хворого вжити
потрібні ліки. Крім того, у висновку слідства зазначалося, що лікування,
яке надавалось п. Сліті лікарями мобільної служби невідкладної допомоги
у Центрі перебування затриманих, і те лікування, що згодом йому
надавалось у лікарні, відповідало сучасним науковим знанням у галузі
медицини. У червні 2001 року державним прокурором було ухвалено рішення
про припинення провадження у справі.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 2 Конвенції, заявниця ствержувала, що її приятель
помер через серйозні недоліки у роботі відповідних служб, зокрема
медичиних працівників. Посилаючись на ст. 3 Конвенції, заявниця
оскаржувала умови, в яких п. Сліті перебував у Центрі перебування
затриманих. Вона також стверджувала про порушення ст. 13 Конвенції, яке,
на її думку, виявилось у неефективності проведеного розслідування, а
також у тому, що її не було допущено до участі у розслідуванні причини
смерті п. Сліті.

Уряд стверджував, що Суд не повинен розглядати скаргу заявниці, оскільки
вона не використала такі два внутрішньодержавні засоби захисту, як
скаргу у процесі кримінального судочинства й адміністративну скаргу.

Суд зауважив, що згідно із кримінально-процесуальним законодавством
Франції заявниця могла звернутися до відповідного судді-слідчо-го із
заявою про порушення кримінальної справи про вбивство, а також про
визнання її цивільною стороною у цій справі. Подання такої заяви мало б
призвести до порушення кримінальної справи, а відтак і до її розгляду у
порядку кримінального судочинства. Якщо б заявниці таки відмовили у
порушенні кримінальної справи, вона могла б звернутись до
адміністративного суду із заявою про компенсацію шкоди, заподіяної
недоліками у роботі відповідних адміністративних установ.

Отож, Суд дійшов висновку, що заявниця володіла доступними
внутрішньодержавними засобами захисту стосовно її скарг на порушення ст.
2 і ст. 3 Конвенції і що ці засоби, цілком імовірно, могли призвести до
отримання нею належної компенсації. Тому Суд постановив, що він не
володів повноваженнями на розгляд заяви п. Слімані про те, що держава
має бути визнана відповідальною за смерть п. Сліті, та на розгляд її
скарги на неналежні умови перебування п. Сліті у Центрі перебування
затриманих.

Суд також постановив, що не було порушення ст. 13 Конвенції, взятої у
поєднанні зі ст. 2 чи зі ст. 3 Конвенції.

Суд відзначив, що хоча слідство з метою встановлення причини смерті п.
Сліті й було розпочато компетентними оргнами за власною ініціативою
відразу того самого дня, коли той помер, заявниці було відмовлено взяти
участь у його провадженні. Зокрема їй не дозволили знайомитися з
матеріалами слідства і не повідомили про його закриття.

Суд відтворив сформульований у попередніх аналогічних справах свій
висновок про те, що у разі, коли особа, яка перебуває під вартою,
помирає за незрозумілих обставин (suspicios circumstances) компетентні
державні органи, як тільки їм стало відомо про такий випадок, мусять,
відповідно до ст. 2 Конвенції, розпочати за власною ініціативою слідство
з метою з’ясування причин смерті цієї особи, а також з метою
встановлення і покарання осіб, винних у її смерті. Отож, вимога держави
про те, що для отримання доступу до матеріалів слідства родичі померлої
особи повинні звернутися із заявою про порушення кримінальної справи з
долученням клопотання про визнання їх цивільною стороною, суперечить
зазначеному вище висновку. Як тільки компетентним органам стало відомо,
що особа, яка перебуває під вартою, померла за невідомих обставин, вони
мають розпочати розслідування за власною ініціативою й негайно залучити
родичів померлої особи до участі у ньому.

У цій справі вимоги ст. 2 Конвенції можна було би визнати виконаними
державою тоді, коли б вона допустила п. Слімані до участі у слідстві, не
змушуючи її попередньо звертатися із заявою про порушення кримінальної
справи. Оскільки держава цього не зробила, Суд визнав, що слідство,
проведене компетентними органами, не було ефективним і тому постановив,
що мало місце процедурне порушення ст. 2 Конвенції.

З огляду на визнання процедурного порушенння ст. 2 Конвенції, Суд не
вважав за необхідне вивчати скаргу заявниці щодо того, чи проведене
слідство відповідало вимогам ст. 3 Конвенції.

Справи “Хашиєв і Акаєва проти Росії”, “Ісаєва, Юсупова і Базаєва проти
Росії”, “Зара Ісаєва проти Росії”

У рішенні, ухваленому 24 лютого 2005 року у справі “Хашиєв і Акаєва
проти Росії”, Суд постановив, що:

? мало місце порушення ст. 2 Конвенції щодо загибелі родичів заявників;

мало місце порушення ст. 2 Конвенції, яке виявилось у непрове-денні
належного та ефективного розслідування обставин смерті родичів
заявників;

не було порушення ст. 3 Конвенції стосовно родичів заявників;

мало місце порушення ст. 3 Конвенції, яке виявилось у непрове-денні
належного й ефективного розслідування заяв про застосування катувань до
родичів заявників;

було порушено ст. 13 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити як компенсацію
моральної шкоди 15 000 євро першому заявнику і 20 000 євро другому
заявнику, а також 10927 євро на відшкодування судових витрат обидвом
заявникам.

У рішенні, ухваленому 24 лютого 2005 року у справі “Ісаєва, Юсупова і
Базаєва проти Росії”, Суд постановив, що:

мало місце порушення ст. 2 Конвенції, яке виявилось у незабезпеченні
державою захисту права на життя трьох заявниць і двох дітей першої
заявниці;

мало місце порушення ст. 2 Конвенції, яке виявилось у непрове-денні
належного й ефективного розслідування обставин ракетного удару 29 жовтня
1999 року;

не було необхідності розглядати окремо скаргу щодо порушення ст. 3
Конвенції;

мало місце порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції стосовно п.
Базаєвої;

мало місце порушення ст. 13 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити як компенсацію
моральної шкоди 25 000 євро першій заявниці, 15 000 євро другій заявниці
і 5000 євро третій заявниці, 12 000 євро у відшкодування матеріальної
шкоди третій заявниці, а також 10 926 євро усім заявницям на
відшкодування судових витрат.

У рішенні, ухваленому 24 лютого 2005 року у справі “Зара Ісаєва проти
Росії”, Суд постановив, що:

мало місце порушення ст. 2 Конвенції, яке виявилось у незабезпеченні
державою захисту права на життя заявниці, її сина і трьох її племінниць;

мало місце порушення ст. 2 Конвенції, яке виявилось у непрове-денні
державою належного та ефективного розслідування;

мало місце порушення ст. 13 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 25 000
євро як компенсацію моральної шкоди, 18710 євро у відшкодування
матеріальної шкоди і 10 926 євро на відшкодування судових витрат.

Обставини справ

Заявники Магомед Хашиєв, 1942 р.н., і Роза Акаєва, 1955 р.н., проживали
на час подій у м. Грозному (Чечня). Вони стверджують, що їхні родичі
були страчені військовослужбовцями Російської армії без слідства і суду
у Грозному наприкінці січня 2000 року. На знайдених тілах сестри, брата
і двох племінників п. Хашиєва і брата п. Акаєвої були виявлені сліди
численних вогнепальних поранень. У травні 2000 року було порушено
кримінальну справу, провадження у якій кілька разів зупиняли і знову
поновлювали. Винні особи встановлені не були.

У 2003 році районний суд в Інгушетії ухвалив рішення про стягнення з
Міністерства оборони Росії компенсацію шкоди у зв’язку з вбивством їхніх
родичів невстановленими військовослужбовцями.

Заявниці Медка Ісаєва, 1953 р.н., Зіна Юсупова, 1955 р.н., та Лібкан
Базаєва, 1949 р.н., проживали у м. Грозному до 1999 року. Вони
стверджують про невибіркове бомбардування військовими літаками колони
цивільних осіб, які намагались залишити Грозний 29 жовтня 1999 року.
Внаслідок ракетного обстрілу п. Ісаєву було поранено, а її двох дітей та
невістку – вбито. Також було поранено п. Юсупову і знищені машини з
майном сім’ї Базаєвих. За фактом заподіяння ракетного удару було
порушено кримінальну справу, розслідування якої підтвердило події у
викладі заявників. Провадження у справі кілька разів зупинялось і знову
поновлювалось. У 2004 році кримінальну справу було закрито. Дії
військових льотчиків були визнані законними й обгрунтованами, оскільки
вони самі були піддані обстрілу невідомих із землі.

Заявниця Зара Ісаєва, 1954 р.н., проживала у селі Катир-Юрт, що у Чечні,
до лютого 2000 року. Вона стверджує, що 4 лютого 2000 року село було
піддане невибірковому бомбардуванню, внаслідок якого загинули її син і
три племінниці. Розслідування кримінальної справи, порушеної за цим
фактом, підтвердило версію подій у викладі заявниці. Справу було закрито
у 2002 році, оскільки дії військових були визнані законними у ситуації,
коли велика група учасників незаконних військових формувань захопила
село і відмовилась скласти зброю.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 2, ст. 3 та ст. 13 Конвенції п. Хашиєв і п. Акаєва
скаржились на те, що їх родичі зазнали катувань і були вбиті
військовослужбовцями федеральних збройних сил, а також на неефективність
проведеного розслідування і на відсутність ефективних засобів правового
захисту на національному рівні.

П. Медка Ісаєва, п. Юсупова і п. Базаєва стверджували про порушення
права на життя щодо себе і своїх родичів. П. Базаєва також скаржилась на
знищення її майна, а саме: машин з предметами домашнього вжитку її
сім’ї, вчинене на порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Заявники також стверджували, що проведене розслідування було
неефективним і у них не було доступу до дієвих засобів правового захисту
на національному рівні.

Посилаючись на ст. 2 і ст. 13 Конвенції, п. Зара Ісаєва скаржилась на
порушення права на життя щодо її родичів, на неефектиність проведеного у
справі розслідування і на відсутність у неї ефективних засобів правового
захисту.

Суд передусім навів свої висновки, сформульовані у попередніх
аналогічних справах. Зокрема він вказав, що твердження особи про
порушення ст. 2 Конвенції мають бути доведені таким чином, аби
переважити зрозумілі сумніви щодо того, чи відповідні події насправді
мали місце. Поряд з цим випадки, коли на тілі особи, яка перебувала під
вартою, будуть виявлені тілесні ушкодження чи коли така особа буде
знайдена мертвою, породжують обгрунтовану презумпцію вини держави. У
таких ситуаціях тягар доказування покладається на державу, яка повинна
надати Суду належне і переконливе пояснення цих фактів. Суд далі
відзначив, що держава, застосовуючи для досягнення своїх цілей силу, яка
становить загрозу для життя, має зважити, чи така сила є співмірною з
цілями, яких держава бажає досягти. Розробляючи і проводячи операції із
застосуванням життєнебезпечних засобів, компетентні органи мають дбати
про те, щоб максимально зменшити ризик для життя. Ці органи повинні з
максимальною обережністю вибирати засоби і методи впливу, аби уникнути
чи принаймні звести до мінімуму втрати серед цивільного населення.

Справа Хашиєва і Акаєвої

Суд зауважив, що на його запит Уряд надав лише дві третини матеріалів
кримінальної справи, оскільки інша частина документів, на думку Уряду,
не стосувалася справи. Суд у зв’язку з цим зауважив, що іноді виникає
ситуація, коли тільки держава-відповідач має доступ до матеріалів, які
можуть підтвердити чи спростувати твердження заявника. Відмова держави
надати інформацію на запит без переконливих причин може бути підставою
для висновку про обгрунтованість тверджень заявника.

На підставі поданих матеріалів Суд визнав встановленою ту обставину, що
родичі заявників були вбиті військовослужбовцями. Суд не знайшов іншого
прийнятного пояснення їх смерті. Також посадові особи держави не навели
обгрунтувань, які виправдовували б необхідність застосування засобів,
небезпечних для життя. Тому мало місце порушення ст. 2 Конвенції. Справа
Ісаєвої, Юсупової та Базаєвої

Уряд не оспорював факт авіаційно-ракетного обстрілу заявників, внаслідок
якого загинули двоє дітей заявниці, а сама вона і друга заявниця були
поранені. Передусім Суд відзначив, що через відмову Уряду надати повну
копію кримінальної справи він не мав можливості оцінити легітимність
обстрілу та процес планування й проведення операції. Попри це, подані
заявниками документи та наявна частина матеріалів кримінальної справи
дозволили Суду дійти певних висновків стосовно того, чи була операція
проведена так, аби уникнути чи принаймні звести до мінімуму шкоду
цивільному населенню.

Уряд стверджував, що метою операції, внаслідок якої постраждали
заявники, був захист від протиправного насильства у сенсі п. “а” ч. 2
ст. 2 Конвенції. За відсутності доказів загрози протиправного насильства
у Суду виникли сумніви стосовно того, чи державою переслідувалась саме
ця мета. Втім Суд, беручи до уваги загальний контекст конфлікту у Чечні
у той час, погодився з тим, що військові обгрунтовано припустили
наявність нападу чи загрозу його вчинення, а відтак авіаційний обстріл
можна вважати легітимною відповіддю на цей напад.

Заявники та інші свідки стверджували, що вони заздалегідь були
повідомлені про “відкриття” 29 жовтня 1999 року “гуманітарного коридору”
для виходу мешканців Грозного в Інгушетію. Внаслідок цього у зазначений
день на дорозі знаходилась численна кількість цивільних автомобілів і
тисячі людей. Також заявники свідчили, що офіцер високого рангу на
блокпосту наказав колоні повертатися до Грозного, запевнивши людей у
безпечності зворотного шляху. Внаслідок цього наказу на дорозі утворився
затор довжиною у декілька кілометрів.

На думку Суду, ці факти мали бути відомі посадовим особам,
відповідальним за планування військивих дій на 29 жовтня 1999 року у
районі шосе Ростов-Баку. Тому до можливості застосування смертельної
зброї слід було підходити з максимальною обережністю. Однак, як
видається, ані особи, відповідальні за планування операції, ані самі
льотчики не були в курсі подій. Отож, людей, що рухались по дорозі,
серед яких були заявники, піддали високому ризику стати мішенню для
військової авіації.

Військові застосували вкрай потужну зброю. Відповідно до висновків
кримінальної справи було випущено дванадцять некерованих ракет С-24
класу “земля-повітря”. Внаслідок вибуху кожна ракета утворює декілька
тисяч оскілків з радіусом ураження понад 300 метрів. Отож, життя
будь-кого, хто знаходився на відповідній ділянці дороги, опинилось у
смертельній небезпеці.

Крім того, держава не вказала на існування будь-яких правових норм, які
б регулювали застосування сили у подібних випадках. Суд взяв до уваги цю
обставину, оцінюючи пропорційність обстрілу у відповідь на можливий
напад із землі.

Суд зрештою відмовився визнати, що операція 29 жовтня 1999 року була
спланована і проведена з належною турботою про життя цивільного
населення, хоча він і допустив, що військові могли діяти на досягнення
легітимної мети.

Справа Зари Ісаєвої

Уряд не осопорював того факту, що заявниця та її родичі потрапили під
авіаційний удар тоді, коли намагались залишити с. Катир-Юрт безпечним,
як вони вважали, шляхом. Бомба, скинута військовим літаком, вибухнула
поруч з мікроавтобусом, де знаходилась заявниця зі сім’єю. Внаслідок
інциденту її син і три племінниці загинули, а саму заявницю та її інших
родичів було поранено.

Уряд стверджував, що застосування сили є виправданим відповідно до
положень п. “а” ч. 2 ст. 2 Конвенції.

Суд визнав, що ситуація, яка склалася на той час у Чечні, вимагала від
держави виняткових заходів для відновлення контролю над республікою і
придушення незаконних збройних виступів. У Суду не виникло сумнівів
стосовно того, що на час подій у с. Катир-Юрті знаходилась велика
кількість бойовиків. А відтак їх активний спротив міг виправдати,
відповідно до п. “а” ч.2 ст. 2 Конвенції, використання державними
службами смертоносної зброї. Втім Суд наголосив, що між метою, яка
переслідується, та засобами її досягнення має існувати баланс.

Суд відзначив, що відмова Уряду надати усі необхідні матеріали, які
стосувались військової операції, обмежила його можливості достатньо
повно оцінити ситуацію. Незважаючи на це, Суду все ж вдалося, виходячи,
зокрема, з наявної частини матеріалів кримінальної справи, дійти
висновку про те, чи операцію було проведено з максимальним уникненням чи
принаймні зведенням до мінімуму шкоди цивільному населенню. Адже у цьому
й полягає зміст вимог ст. 2 Конвенції.

Суд зрештою зазначив, що військова операція в с. Катир-Юрті, спрямована
на роззброєння або ліквідацію бойовиків, не була непередбачу-ваною. Він
також зауважив, що військові, вирішуючи питання про застосування
авіації, спорядженої тяжкими бойовими снарядами, повинні були зважати на
пов’язану з цим небезпеку. Однак Уряд не надав Суду жодних доказів того,
що під час планування операції відповідні фактори було взято до уваги.

Військові застосували тяжкі авіаційні фугасні бомби вільного падіння
ФАБ-250 і ФАБ-500 з радіусом ураження понад 1000 метрів. Застосування
такого виду зброї не під час війни і без попередньої евакуації
цивільного населення аж ніяк не відповідає тому ступеню обачності, який
мають демонструвати правоохоронні органи у демократичному суспільстві.

Ані воєнний стан, ані надзвичайний стан у Чечні оголошені не були. Так
само не було зроблено заяви про відступ від зобов’язань за Конвенцією
відповідно до її ст. 15. Отож Суд вказав, що оцінка цієї ситуації має
проводитися відповідно до звичайних правових умов.

Навіть у ситуації, коли мешканці селища, за твердженнями Уряду, стали
заручниками великої кількості бойовиків, першорядною умовою операції мав
бути захист життя цивільного населення. Застосування не-вибіркової зброї
було волаючим порушенням цього принципу і цілком не відповідало тому
ступеню обережності, яка необхідна під час проведення операцій з
використанням смертельної зброї. Розглянуті Судом документи
підтверджували, що населенню було повідомлено про існування безпечного
виходу. Втім, ані в офіційних документах, ані у свідченнях військових не
йшлося про наказ припинити вогонь чи зменшити його інтенсивність. Багато
хто з військових, даючи покази, згадували про оголошення гуманітарного
коридору, проте ніхто не говорив про його забезпечення.

У висновку військових експертів від 11 лютого 2002 року стверджувалося,
що дії командирів були законними й відповідали ситуації. Також йшлося
про те, що було дотримано вимогу про мінімальні втрати цивільного
населення, зважаючи на попереднє відкриття гуманітарного коридору і
вибіркову тактику бомбардування. Крім того, у висновку зазначалося, що
бойовики, ймовірно, перешкоджали евакуації. Однак Суд, оцінюючи подані
йому матеріали кримінальної справи, не виявив підстав для такого
висновку. Крім того, у справі жодним чином не згадувалося про те, що
бойовики затримували мешканців чи іншим чином перешкоджали їх виходу.

Уряд, до того ж, нічого не згадував про існування правових норм, які б
регулювали застосувуння сили у подібних ситуаціях.

Отож, зважаючи на вищезазначене, Суд дійшов висновку, що операція в с.
Катир-Юрті впродовж 4-7 лютого 2000 року не була проведена з належним
ступенем турботи про цивільне населення, хоча й була спрямована на
легітимну ціль.

Стосовно тверджень заявників про неефективність слідства Суд нагадав
загальні висновки, сформульовані у попередніх аналогічних справах.
Зокрема він вказав на принцип відповідальності посадових осіб чи органів
держави за смерть осіб, які знаходились під їх контролем. Суд також
відзначив, що зобов’язання, які випливають зі ст. 2 Конвенції, не
обмежуться лише виплатою грошової компенсації. Розслідування має бути
своєчасним і ефективним. Його продовження не повинно залежати від
ініціативи потерпілого, якому вдалося вижити, чи родичів того, хто
загинув. Справа Хашиєва та Акаєвої

Суд зауважив, що компетентні органи провели розслідування у зв’язку із
загибеллю родичів заявників. Однак це розслідування розпочалось після
значного зволікання і здійснювалось із з багатьма недоліками. Зокрема
слідство не перевірило версію про участь в інциденті конкретної
військової частини, на що прямо вказували декілька свідків.

Уряд вважав, що заявники могли б оскаржити результати слідства. Втім, на
думку Суду, таке оскарження навряд чи посприяло б виправленню допущених
недоліків. Тому Суд дійшов висновку, що проведене розслідування не було
ефективним, а отже, мало місце порушення ст. 2 Конвенції стосовно цього
аспекту скарги.

Справа Ісаєвої, Юсупової та Базаєвої

У цій справі також було проведено розслідування. Однак воно розпочалося
після тривалого періоду часу відтоді як почали надходити повідомлення
про численні жертви серед цивільного населення і про напад на
транспортні засоби Червоного Хреста. Суд також взяв до уваги велику
кількість упущень в ході розслідування. Зокрема, ймовірно, не були
витребувані та оглянуті журнал бойових дій, звіти про проведення
операції чи інші супровідні документи, складені до чи невдовзі після
інциденту. Органи також не вжили заходів для встановлення особи та
військового звання чільного офіцера на блокпосту “Кавказ-1”, який
наказав біженцям повертатися до Грозного й нібито пообіцяв їм, що дорога
буде безпечною. Також не було належно зібрано інформацію про оголошення
“безпечного коридору” 29 жовтня 1999 року. Не було встановлено тих
посадових осіб військової чи цивільної адміністрації, які повинні були
гарантувати його безпеку. Органи не вдались до належних зусиль задля
встановлення осіб інших потерпілих чи виявлення інших свідків удару.
Лише після тривалої затримки було допитано та визнано потерпілими самих
заявників. Усі ці упущення Уряд не зміг належно пояснити.

Отож, держава не провела ефективного розслідування обставин ракетного
удару колони цивільних осіб, що мав місце 29 жовтня 1999 року. Тому Суд
постановив, що мало місце порушення ст. 2 Конвенції також і стосовно
цього аспекту скарги заявників.

Справа Зари Ісаєвої

У цій справі розслідування розпочалось лише після того, як канцелярія
Суду повідомила Уряду (у вересні 2000 року) про надходження скарги від
заявниці. Уряд не пояснив, чому трапилась багатомісячна затримка у
розслідуванні повідомлень про десятки жертв серед цивільного населення.
Втім Суд відзначив чималий обсяг роботи, який здійснили органи слідства
для відтворення картини штурму.

Суд, проаналізувавши надані йому документи, також вказав і на численні
упущення в ході розслідування. Зокрема, він звернув увагу на відсутність
достовірної інформації про оголошення “безпечного коридору” для виходу
цивільного населення. Не були встановлені посадові особи військової чи
цивільної адміністрації, які мали відповідати за оголошення коридору та
його безпеку. Уряд не пояснив неадекватність дій військових, зважаючи на
оголошення “безпечного виходу”, які, ймовірно, не брали його до уваги,
плануючи та реалізовуючи операцію.

Заявниця та інші потерпілі не були належним чином повідомлені (згідно з
вимогами національного законодавства) про постанову від 13 березня 2002
року, якою було припинено кримінальне провадження та скасовані рішення
про визнання їх потерпілими. Постанова про закриття кримінальної справи
грунтувалась на висновку військових експертів, складеному у лютому 2002
року. У заявниці не було реальної можливості оскаржити висновки
експертизи, а відтак і кінцеві результати розслідування.

Отож Суд дійшов висновку про те, що держава порушила обов’язок провести
ефективне розслідування обставин штурму с. Катир-Юрта, що відбувався
впродовж 4-7 лютого 2000 року. Тому Суд постановив, що мало місце
порушення ст. 2 Конвенції і щодо цього аспекту скарги заявниці.

Стосовно скарг на порушення ст. 3 Конвенції Суд дійшов таких висновків.

Справа Хашиєва та Акаєвої

Суд не зміг встановити факт неналежного поводження із родичами заявників
з необхіднем ступенем достовірності, який би дав змогу подолати
“виправдані сумніви” щодо того, чи цей факт насправді мав місце. Однак
Суд постановив, що мало місце порушення процесуального аспекту ст. 3
Конвенції, оскільки компетентні органи не провели розслідування заяв про
катування.

Справа Ісаєвої, Юсупової, Базаєвої

Суд зазначив, що наслідки, на які скаржились заявники, були викликані
застосуванням компетентними органами смертоносної зброї всупереч вимогам
ст. 2 Конвенції. З огляду на це Суд дійшов висновку, що за подібних
обставин немає необхідності розглядати окремо питання про порушення ст.
3 Конвенції.

Стосовно скарги п. Базаєвої на порушення ст. 1 Першого протоколу до
Конвенції Суд дійшов висновку, що мало місце серйозне та невиправдане
втручання у право на безперешкодне володіння майном, оскільки внаслідок
авіаційного удару було знищено транспортні засоби і предмети домашнього
вжитку, які належали заявниці та її сім’ї.

Стосовно скарг усіх заявників на порушення ст. 13 Конвенції Суд
постановив, що мало місце порушення цієї статті. Суд аргументував свій
висновок тим, що кримінальні розслідування були неефективними, оскільки
не були достатньо об’єктивними та ретельними. Відтак, будь-які інші
засоби правового захисту, зокрема цивільно-правового, також були
позбавлені ефективності. Тому Суд постановив, що держава-від-повідач не
виконала своїх зобов’язань за ст. 13 Конвенції.

Справа „Трубніков проти Росії” (Trubnikov v. Russia)

У рішенні, ухваленому 5 липня 2005 року в справі “Трубніков проти
Росії”, Суд постановив, що:

не було порушення ст. 2 Конвенції щодо обов’язку держави охоронити життя
сина заявника;

мало місце порушення ст. 2 Конвенції стосовно обов’язку компетентних
органів провести ефективне розслідування;

Російський Уряд виявися неспроможним виконати своє зобов’язання
відповідно до ч.1а ст. 38 Конвенції (обов’язок держави створити усі
необхідні умови для розслідування справи Судом).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 8000 євро
як компенсацію моральної шкоди та 2315 євро на відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Заявник Владімір Грігор’євич Трубніков є громадянином Росії, народився
1940 року і проживає у місті Хохольську Воронежської області. Він є
батьком Віктора Трубнікова. 13 серпня 1993 року сина заявника було
знайдено мертвим у в’язниці, де він відбував покарання. Причиною смерті
було визнано асфіксію як наслідок повішання. На час смерті Віктору
Трубнікову було 26 років. У 1993 році його було засуджено до семи років
позбавлення волі за вчинення вбивства.

Згодом було прийнято рішення застосувати до нього з 4 жовтня 1998 року
умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Відповідно до матеріалів, представлених Урядом, упродовж відбування
Віктором Трубніковим покарання працівники в’язниці тричі виявляли, що
він перебував під дією алкоголю. Відтак до нього тричі застосовували
дисциплінарне сиягнення – поміщення у карцер. Коли

Віктора Трубнікова вдруге помістили у карцер, він заподіяв собі тілесні
ушкодження. А під час третього поміщення – вчинив спробу самогубства.
Відтоді за сином заявника було встановлено регулярне психіатричне
спостереження.

13 вересня 1998 року Віктор Трубніков взяв участь у футбольному матчі,
який відбувався за межами в’язниці. Увечері того дня працівники в’язниці
виявили, що він перебував під дією алкоголю. О 19 год. 15 хв. заявника
було поміщено у карцер. А о 20 год. 20 хв. Віктора Трубніко-ва знайшли
мертвим, повішаним на зашморгу з його сорочки, інший кінець якої був
прив’язаний до водопровідної труби. Того ж вечора начальник в’язниці
провів дізнання. Він вирішив не порушувати кримінальну справу, оскільки
не було жодних даних, які б вказували на вчинення злочину. Висновок
паталогоанатома підтвердив, що смерть була викликана здавленням шиї
внаслідок повішання.

Заявник – батько померлого наполягав на порушенні кримінальної справи.
Втім його клопотання довгий час залишались незадоволеними. Кримінальну
справу було порушено лише тоді, коли Уряду було офіційно повідомлено, що
заявник звернувся до Суду.

10 жовтня 2002 року провадження у справі було закрито, оскільки було
встановлено, що Віктор Трубніков вчинив самогубство. Постанову про
закриття цієї кримінальної справи заявник отримав 3 березня 2003 року.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 2 Конвенції, заявник стверджував, що органи влади
були винними у смерті його сина у в’язниці. Він також зазначав, що
відповідні органи виявились неспроможними розкрити обставини смерті його
сина.

Уряд представив Суду копію матеріалів, які, як він стверджував, були
записами лікарів-психіартів, котрі проводили періодичні огляди сина
заявника. Проте Суду не вдалося з’ясувати від Уряду, чи були подані
матеріали копією оригіналів, чи безпосередньо витягами із самої медичної
справи. З огляду на низьку якість поданих фотокопій, відсутність
сторінок, а також нечіткість (розмитість) тих фрагментів, де мали
значитися дати записів, особливо з 1997 до 1998 року, Суд звернувся до
Уряду з проханням надати повний оригінал медичної справи. Однак Уряд
відмовився це зробити, пославшись на те, що вилучати матеріали з архіву
не було достатньо безпечно. Суд повторив свій запит, запевнюю-чи Уряд в
тому, що після вивчення усі матеріали будуть повернуті. Втім Уряд знову
відмовився їх надати.

Суд вирішив розглянути справу по суті, незважаючи на те, що окремі факти
залишались незрозумілими через неповноту медичних даних.

На думку Суду, Уряд виявився неспроможним переконливо пояснити причини
своєї відмови надати оригінал медичної справи. Суд вирішив зробити
висновки з такої поведінки Уряду. Суд постановив, що всупереч ч. 1а ст.
38 Конвенції Уряд не створив усі необхідні умови для встановлення Судом
фактів у справі. Суд дійшов цього висновку з огляду на особливі труднощі
у встановленні фактів саме у цій справі та зважаючи на важливість
співпраці з ним Урядом у конвенційній процедурі.

Суд вирішив насамперед з’ясувати, чи компетентні органи знали чи повинні
були знати про те, що існував реальний та негайний ризик того, що Віктор
Трубніков вчинить самогубство. І якщо вони знали чи повинні були знати
про це, то Суд мав оцінити, чи зробили вони все необхідне задля
відвернення цього ризику.

Суд зауважив, що власне під час перебування Віктора Трубнікова у
в’язниці його було визнано особою з певними психічними проблемами. Він
виявляв тенденцію заподіювати собі шкоду після того, як до нього
застосовували дисциплінарні стягнення. У 1995 році після чергового
поміщення у карцер він вчинив спробу самогубства. Цю його спробу було
оцінено радше як “поклик по допомогу”, аніж реальний намір покінчити
життя. Після цього інцидента Віктору Трубнікову було надано психіатричну
допомогу і його було поставлено на психіатричний облік. Відтоді
лікарський огляд сина заявника проводився періодично кожних шість
місяців.

Суд зазначив, що на той час стан здоров’я Віктора Трубнікова не був
настільки серйозним, аби зумовити необхідність призначення йому
примусового психіатричного лікування. Лікарські записи у медичній справі
свідчать про те, що пацієнт не виявляв жодних виразних симптомів, які б
вказували на наявність у нього певної психічної хвороби. Поведінка
Віктора Трубнікова після спроби самогубства вказувала радше на його
розбалансовану особистість. Суд зауважив, що ані психіатр, котрий
здійснював нагляд за сином заявника, ані інші працівники в’язниці не
оцінювали його поведінку як таку, що вказувала на можливість вчинення
Віктором Трубніковим самогубства чи заподіяння ним собі шкоди у
майбутньому.

Отож, у Суду не було формальних підстав для того, аби дійти висновку, що
компетентні органи знали про існування суб’єктивної загрози для житття
сина заявника.

Стосовно питання про те, чи повинні були відповідні органи знати про
існування цієї загрози, Суд відзначив, що після спроби самогубства у
1995 році впродовж наступних років у Віктора Трубнікова не виявлялось
жодних небезпечних симптомів, зокрема суїцидних настроїв. Навпаки,
медичні записи свідчать про поліпшенння стану пацієнта у зв’язку зі
зміною його ставлення до своєї колишньої спроби вчинити самогубство, яке
трапилась у 1995 році. Після цього інциденту Віктору Трубнікову було
надано інтенсивну терапію. І, як вбачалося, внаслідок проведеного
лікування його розумовий та емоційний стан стабілізувався і залишався
незмінним упродовж наступних років. Його психічний стан постійно
оцінювався лікарями як стабільний. Тому Суд погодився, що з огляду на
такі дані було важко передбачити можливість раптового й стрімкого
погіршення стану здоров’я Віктора Трубнікова, що міг призвести до
вчинення ним самогубства.

Тому Суд дійшов висновку, що у ситуації, яка склалася, компетентні
органи не могли раціонально передбачити рішення Віктора Трубнікова
вчинити самогубство. Також Суд не встановив жодних проявів бездіяльності
з боку компетентних органів, яка могла б перешкодити відповідальним
особам здійснити адекватну оцінку ситуації з сином заявника. Адже
Віктору Трубнікову було надано у свій час необхідну медичну допомогу, а
також велося регулярне спостереження за його емоційно-розумовим станом.
На думку Суду, колишні інциденти з Віктором Труб-ніковим мали
насторожити відповідальних осіб стосовно того, що поміщення його у
карцер, зважаючи на те, що він знову знаходився у стані сп’яніння, могло
призвести до негативних наслідків.

Суд був стурбований тим фактом, що Віктор Трубніков мав доступ до
алкоголю у фатальний день останнього інциденту, який трапився з ним.
Втім Суд не визнав цей недогляд з боку компетентних органів достатнім
для того, аби визнати їх цілком відповідальними за смерть сина заявника.

Отож, з огляду на обставини справи Суд не дійшов висновку про те, що
національні органи не спромоглися відвернути реальний і негайний ризик
самогубства чи діяли іншим чином, несумісним з їхнім позитивним
зобов’язанням гарантувати право людини на життя. Тому порушення ст. 2
Конвенції не було.

Суд визнав, що процедурний обов’язок держави полягав у розслідуванні
обставин смерті сина заявника. Помер він, як це виглядало, від
самогубства. До часу смерті Віктор Трубніков перебував під охороною і
відповідальністю компетентних державних органів. Розслідування було
необхідним для встановлення причин смерті (принаймні, аби переконатися у
тому, що це не був нещасний випадок чи вбивство). У разі встановлення ,
що причиною смерті таки було самогубство, слід було з’ясувати, чи є
підстави визнати компетентні органи відповідальними за неспроможність
завадити самогубству. Розслідування також повинно було відповідати
певним вимогам.

Суд відзначив, що первинне розслідування (дізнання) було проведено
швидко – упродовж кількох днів від дня смерті. Втім воно не відповідало
мінімальним вимогам незалежності, оскільки особа, яка його проводила
(начальник в’язниці) була представником органу влади, залученого до
справи. Як видається, обсяг зазначеного розслідування обмежувався лише
втсановленням причин смерті. Питання про можливу відповідальність
адміністрації в’язниці не з’ясовувалось. Дізнання майже зовсім не
відповідало вимозі необхідності громадського контролю. Не оспорювався і
той факт, що сім’ю Віктора Трубнікова навіть не було повідомлено про
формальні причини відмови у порушенні кримінальної справи. Зрештою
національний суд оцінив проведене розслідування як недостатнє і визнав
відмову порушити кримінальну справу незаконною. З огляду на зазначене,
Суд не міг визнати проведене дізнання ефективним розслідуванням у
розумінні прецедентної практики Суду.

Стосовно розслідування, проведененого у 2002 році, Суд відзначив, що
воно було розпочато лише після того, як Уряд дізнався про звернення
заявника до Суду, тобто лише через 3 роки з часу інциденту. Суд нагадав
свій висновок про те, що у справах про смерть за суперечливих обставин
винятково важливим є негайне проведення розслідування. Сплив часу
неодмінно призводить до зменшення кількості й якості доказів. Вияв
неуважного ставлення з боку відповідальних органів може підірвати довіру
до тих заходів, які вони вчиняють, а також бути тяжким випробуванням для
сім’ї померлого.

Стосовно справи заявника Суд відзначив, що тривала й до того ж належним
чином не пояснена затримка у проведенні розслідування була не тільки
свідченням неспроможності компетентних органів вжити належні заходи, але
й становила порушення ними їх зобов’язання продемонструвати уважне
ставлення й оперативність у цій справі.

Суд відзначив, що розслідування проводилось цілковито поза участю
заявника та інших членів сім’ї. Всупереч узвичаєній національній
практиці їх не було визнано потерпілими у відповідній кримінальній
справі, тобто їм не було надано того процесуального статусу, який
дозволив би їм впливати на хід розслідування. Навіть якщо припустити, що
участь рідних у процесі слідства могла бути забезпечена іншим чином,
цього все одно зроблено не було. Умови доступу родичів до матеріалів
справи були цілком невизначені. Їх жодним чином не повідомляли про
виявлені докази чи покази свідків. Зокрема заявника та інших членів
сім’ї не поінформували про проведення посмертної психологічної та
психіатричної експертизи. Ймовірно, якби вони знали про це, то могли б
певним чином проконсультувати експертів. Провадження, що здійснювалось у
2000 році, було закрито 10 жовтня. Але заявника було повідомлено про це
лише через п’ять місяців. Отож, слідство не було організовано таким
чином, аби уможливити належний громадський контроль за ним.

До того ж воно у жодний спосіб не забезпечувало інтересів родичів
померлого.

Попри те, що Суд звернув увагу на вжиття органами слідства низки
важливих заходів, аби встановити справжні обставини смерті Віктора
Трубнікова (допит головних свідків, проведення посмертних психіатричної
та психологічної експертиз), він все ж вирішив за недоцільне давати
оцінку проведеному слідству та його обсягу. Таке рішення зумовлене
основним його висновком про те, що слідство було проведене з істотними
недоліками. Цими недоліками були, власне, відстуність негайності,
належної сумлінності та ініціативи з боку компетентних органів, а також
незабезпечення громадського контролю за слідством.

Дійшовши висновку про невідповідність розслідування мінімальним
стандартам ефективності, Суд постановив, що держава порушила своє
зобов’язання відповідно до ст. 2 Конвенції провести ефективне
розслідування обставин смерті сина заявника.

Справа “Гонгадзе проти України” (Gongadze v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 8 листопада 2005 року у справі “Гонгадзе проти
України”, Суд постановив, що:

було порушено ст. 2 Конвенції, яке виявилось у неспроможності
національних органів захистити життя чоловіка заявниц – Георгія
Гонгадзе;

було порушено ст. 2 Конвенції, яке виявилось у непроведенні належного
розслідування обставин смерті Г. Гонгадзе;

мало місце порушення ст. 3 Конвенції, яке виявлось у поводженні, яке
принизило гідність заявниці;

мало місце порушення ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб
захисту).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 100 000
євро на відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Обставини справи

Заявниця Мирослава Гонгадзе є громадянкою України, народилась 1972 року
і проживає у м. Арлінгтоні, США. Її чоловіком був політичний журналіст
та головний редактор інтернет-видання “Українська правда” Георгій
Гонгадзе. Він докладав чимало зусиль для привернення уваги як
української, так і світової громадськості до проблем зі свободою слова в
Україні. Зокрема, він нераз повідомляв про корупцію серед посадовців
найвищого рангу. За кілька місяців до його зникнення

Г. Гонгадзе заявив у правохоронні органи про те, що він зазнає погроз і
за ним ведеться стеження.

липня 2000 року Г. Гонгадзе написав відкритого листа Генеральному
прокурору України (далі – Генпрокурор), стверджуючи, що його родичів,
друзів та колег правоохоронні органи безпідставно викликають на допити.
У цьому листі він також зазначав, що його переслідують невідомі особи.
Переслідування ведеться на автомобілі під номерним знаком 07309 КБ.

Г. Гонгадзе просив Генпрокурора про захист і про покарання осіб,
причетних до стеження за ним.

16 вересня 2000 року Г. Гонгадзе зник. Наступного дня його дружина
повідомила Московський райвідділ міліції м. Києва про зникнення
чоловіка.

2 листопада 2000 року у лісі поблизу м. Таращі Київської області було
знайдено обезголовлене тіло невідомої людини.

листопада 2000 року було проведено впізнання, у ході якого родичі
розпізнали на тілі прикрасу, яка належала Г. Гонгадзе, а також слід від
старої рани.

28 листопада 2000 року голова Української соціалістичної партії п. О.
Мороз публічно оголосив про існування аудіозаписів, які були таємно
зроблені у кабінеті Президента України (так звані плівки Мельни-ченка).
Згадані записи свідчили, на думку О. Мороза, про причетність Президента
Л. Кучми та деяких інших високопосадовців до зникнення Г. Гонгадзе. В
одній з розмов, зафіксованих на плівці, нібито Л. Кучма вимагав, аби
Міністр внутрішніх справ України п. Ю. Кравченко організував стеження за
Г. Гонгадзе. У тій самій розмові п. Ю. Кравченко запропонував для цього
конкретних людей, назвавши їх “справжніми орлами”, спроможними до
виконання будь-якої роботи.

У грудні 2000 року Генпрокурор повідомив, що тіло, знайдене поблизу м.
Таращі, не було ідентифіковане як тіло Г. Гонгадзе.

10 січня 2001 року Генпрокурор оприлюднив заяву про те, що цілком
можливо “таращанське тіло” було тілом Г. Гонгадзе. З іншого боку, він у
той самий час оголосив, що були свідки, які бачили Г. Гонгадзе живим вже
після його зникнення. Три дні по тому працівники Генпроку-ратури
повідомили заявницю, що не було доказів, які б підтверджували, що це
було тіло Г. Гонгадзе. А вже за два тижні заявницю було визнано
потерпілою у даній справі на тій підставі, що було достатньо доказів,
аби вважати, що знайде поблизу Таращі тіло було тілом її чоловіка.

15 січня 2001 року головний редактор газети “Грані” оприлюднив імена
чотирьох працівників правоохоронних органів, які нібито були причетні до
стеження за Г. Гонгадзе.

11 березня 2003 року журналісти міжнародної організації “Репотре-ри без
кордонів” повідомили про те, що результати екпертизи за методом ДНК
підтвердили, що “таращанське тіло”є тілом Г. Гонгадзе.

22 жовтня 2003 року було заарештовано генерал-лейтенанта Пукача,
працівника Міністерства внутрішніх справ (далі – МВС), за підозрою у
причетності до зникнення Г. Гонгадзе. Його було звинувачено у знищенні
важливих документів у справі.

6 листопада 2003 року Київський міський суд звільнив п. Пукача з-під
варти, застосувавши до нього як запобіжний захід підписку про невиїзд.

Віктор Ющенко після обрання його 26 грудня 2004 року Президентом України
публічно пообіцяв поновити розслідування у справі Г. Гонгадзе.

2 березня 2005 року Генпрокурор повідомив через ЗМІ про взяття під
варту, у зв’язку зі справою Г. Гонгадзе, трьох працівників міліції.

4 березня 2005 року стало відомо про смерть Ю. Кравченка, яка, як
стверджувалось, була наслідком самогубства. У день, коли він загинув, у
Генпрокуратурі мав відбутися його допит у справі Г. Гонгадзе.

У серпні 2005 року заявниці дозволили ознайомитися з матеріалами справи.
У вересні 2005 року Генпрокрор повідомив, що останній тест на ДНК
підвердив належність тіла Г. Гонгадзе.

15 вересня 2005 року п. Турчинов, нещодавно до того звільнений з посади
Голови Служби безпеки України, повідомив на прес-конференції, з-поміж
іншого, що проміжні результати лабораторних досліджень “плівок
Мельниченка” свідчать про відсутність ознак їх підробки і про точну
ідентифікацію осіб, яким належать голоси, зафіксовані на цих плівках.

20 вересня 2005 року парламент України заслухав голову спеціального
парламентського слідчого комітету у справі Г. Гонгадзе (далі – Комітет).
У цій доповіді йшлося про те, що викрадення і вбивство Г. Гонгадзе було
організовано Президентом Л. Кучмою та Ю. Кравченком, а також
зазначалося, що до цього причетні також нинішній спікер парламенту В.
Литвин та депутат Л. Деркач.

Доповідь завершувалася вказівкою на те, що Генпрокурор жодним чином не
відреагував на висновки Комітету.

Нещодавно Генпрокуратура повідомила, що розслідування стосовно осіб,
обвинувачених у справі Г. Гонгадзе, завершено і справу буде передано до
суду.

Зміст рішення Суду

Заявниця стверджувала, що органи влади виявилися неспроможними захистити
життя її чоловіка, а згодом розслідувати обставини його зникнення та
смерті. Така недолуга поведіка влади завдала їй чималих моральних
страждань. Заявниця посилалася на ст. 2, 3 та 13 Конвенції. Вона також
стверджувала, що в останній наданій Урядом інформації йшлося про
причетність до смерті її чоловіка чільних державних посадовців. Однак,
на думку заявниці, органи слідства вирішили обмежитись притягненям до
відповідальності лише прямих виконавців злочину, а не його замовників та
організаторів.

Суд зазначив, що останні викриття у справі заявниці з високим ступенем
імовірності вказували на причетність працівників міліції до зникнення і
вбивства Г. Гонгадзе. Питання, яке мав вирішити Суд, полягало в тому, чи
органи влади виконали своє зобов’язання захистити життя Г. Гонгадзе від
очевидної загрози.

Суд спочатку вказав на те, що 14 липня 2000 року чоловік заявниці сам
звернувася з листом до Генпрокурора, в якому скаржився на безпідставні
допити своїх родичів та друзів правоохоронними органами, а також
повідомив, що за ним ведеться стеження. Він також просив про проведення
розслідування у зв’язку із зазначеними фактами та вжиття заходів щодо
його охорони.

Далі Суд відзначив, що органи влади, передусім працівники прокуратури,
повинні були знати про вразливе становище журналістів, які висвітлювали
актуальні політичні теми в державі, особливо з огляду на те, що з 1991
року в Україні було вбито 18 журналістів.

Суд також вказав, що до завдань прокуратури належав нагляд за органами
міліції та розслідування законності будь-якої їх діяльності.

У своєму листі Г. Гонгадзе чітко вказував на незрозумілу зацікавленість
працівників певних силових структур його особою. Однак відповідь
Генпрокурора була не тільки формальною, але й брутально недбалою. Через
два тижні після цього Г. Гонгадзе зник.

Суд звернув увагу на те, що лист Г. Гонгадзе та наступні події у справі,
які розкривали ймовірну причетність державних служб до його зникнення і
вбивства, слідчі органи впродовж тривалого часу не тільки нехтували, але
й відверто заперечували. Адже слідство жодним чином не від-реагувало на
публічні повідомлення у ЗМІ про причетність працівників міліції до
зникненння журналіста. Той факт, що вже за кілька днів після зміни
вищого керівництва країни було заарештовано двох працівників міліції за
звинуваченнями у викраденні та вбивстві Г. Гонгадзе, викликав у Суду
серйозні сумніви щодо щирого бажання влади в особі попереднього вищого
керівництва розслідувати справу належним чином. Тому Суд дійшов висновку
про те, що було порушено ст. 2 Конвенції, яке виявилося у неспроможності
органів влади захистти життя чоловіка заявниці.

Суд відзначив, що до грудня 2004 року державні органи, зокрема ті, які
займалися розслідуванням, переймалися радше доведенням непричетності
чільних посадовців до цієї справи, аніж встановленням справжніх обставин
зникнення та смерті Г. Гонгадзе.

Тому Суд дійшов висновку, що ст. 2 Конвенції було порушено також й у
тому, що органи влади виявились неспроможними провести ефективне
розслідування у справі.

Стосовно скарги заявниці на порушення ст. 3 Конвенції Суд висловив такі
міркування. Він зауважив, що хоча чоловік заявниці зник у вересні 2000
року, проте вона, за її словами, лише у березні 2003 року отримала
переконливі докази того, що обезголовлене тіло, знайдене у Таращі, було
тілом Г. Гонгадзе. До березня 2003 року заявниця періодично отримувала
від слідчих органів суперечливі заяви про долю свого чоловіка. У той час
події розгорталися таким чином, що органи слідства, піддаючи сумніву
належність тіла, знайденого у Таращі, Г. Гонгадзе, а відтак висуваючи
різноманітні припущення стосовно можливої його долі, наполегливо
відмовлялися надати заявниці можливість ознайомитися з усіма матеріалами
справи.

У вересні 2005 року Генпрокурор повідомив, що остання експертиза щодо
ідентифікації тіла за методом ДНК, проведена у Німеччині, підтвердила
належність тіла Г. Гонгадзе.

З огляду на зазначені факти Суд дійшов висновку, що ставлення
відповідних компетентних органів до заявниці та її сім’ї заподіювало їй
істотних страждань. Тому таке ставлення слід кваліфікувати як
поводження, що принижує людську гідність, вчинене на порушення ст. 3
Конвенції.

Розглядаючи скаргу заявниці щодо порушення ст. 13 Конвенції, Суд
відзначив, що у даній справі не виникало сумніву стосовно обов’язку
компетентних органів провести ефективне розслідування обставин, за яких
загинув чоловік заявниці. Однак, як свідчили факти, упродовж понад
чотирьох років жодного ефективного розслідування у справі не
проводилось.

З огляду на це Суд дійшов висновку, що заявницю було позбавлено
ефективного засобу захисту стосовно встановлення обставин смерті її
чоловіка.

Більше того, Суд відзначив, що заявниця справді не могла отримати жодну
компенсацію, оскільки відповідно до національного законодавства питання
про компенсацію у відповідних ситуаціях може бути остаточно вирішене у
цивільному порядку лише після постановлення вироку у кримінальній
справі, точніше після встановлення судом обставин справи. Таке
встановлення фактів має преюдиційне значення для вирішення цивільного
позову у тій самій справі. Отож, Суд постановив, що ст. 13 Конвенції
було порушено також і стосовно цього аспекту.

ЗАБОРОНА КАТУВАННЯ

Ст. 3 Конвенції

Справа “Елсі проти Туреччини” (Elci v. Turkey)

У рішенні, ухваленому 13 листопада 2003 року у справі “Елсі та інші
проти Туреччини”, Суд постановив, що:

мало місце порушення ст. 3 Конвенції (заборона катувань) стосовно
поводження, якого зазнали Тагір Елсі, Ніязі Сем, Мерал Даніс Бестас та
Гюсні Олмез;

мало місце порушення ст. 3 Конвенції (заборона нелюдського або такого,
що принижує гідність, поводження) щодо поводження, якому були піддані
Сінасі Тур, Сабатіг Аскар, Мехмед Селім Курбаноглу, Месут Бестас, та
Ведат Ертен;

мало місце порушення ст. 3 Конвенції з огляду на неспроможність
розглянути заяви скаржників про застосування до них катувань та
жорстокого поводження з ними;

мало місце порушення ч.1 ст. 5 Конвенції (право на свободу та особисту
недоторканність) щодо кожного із заявників;

мало місце порушення ст. 8 Конвенції (право на повагу до особистого і
сімейного життя) стосовно Тагіра Елсі, Сінасі Тура, Сабагатіна Акара,
Ніязі Сема, Мехмеда Селіма Курбаноглу;

не було необхідності окремо вирішувати питання щодо можливого порушення
ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності);

не було порушення ст. 25 Конвенції (перешкоджання здійсненню права
звертатися до Суду з індивідуальними заявами про захист прав людини та
основних свобод) у редакції, яка передувала прийняттю Протоколу №11
(зараз – ст. 34 Конвенції).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити кожному із
заявників від 1210євро до 1750 євро у відшкодування майнової шкоди й від
2100 євро до 36000 євро як компенсацію моральної шкоди.

Обставини справи

Заявники, п. Тагір Елсі, п. Невзат Кайя, п. Сінасі Тур, п. Сабагатін
Акар, п. Ніязі Сем, п. Мехмет Селім Курбаноглу, п. Мерал Даніс Бестас,
п. Месу Бестас, п. Ведат Ертен, п. Бакі Демірган, п. Аріф Алтінкалем, п.
Газанфер Абасіолу, п. Фот Гаурі Демір, п. Гюсні Олмез, п. Імам Сагін і
п. Арзу Сагін, є громадянами Туреччини, народилися у проміжку між 1958
та 1971 роками.

Усі заявники є за фахом юристами. Їх було заарештовано та взято під
варту органами служби безпеки одразу ж після того, як п. Абдугал-кім
Гювен, член Партії трудящих Курдистану (далі – ПТК), у своєму зізнанні у
вчиненні інкримінованих йому діянь звинуватив заявників у сприянні
діяльності цієї партії. Він стверджував, що всі вони, окрім п.
Алтінкалема, виконували функції зв’язкових між тими їхніми клієнтами,
які перебували у в’язниці, та членами ПТК. Заявники стверджують, що
справжньою причиною їхнього затримання був той факт, що вони виконували
функції захисників своїх клієнтів у Суді державної безпеки та активно
відстоювали непорушність прав людини у своїй щоденній діяльності.

У проміжку часу між 15 листопада та 7 грудня 1993 року заявники були
заарештовані працівниками поліції або жандармерії й поміщені у в’язницю.
Дехто з них стверджував, що під час арешту працівники органів безпеки
проводили обшуки в їхніх помешканнях та офісах , а також здійснювали
виїмку документів, знайдених під час обшуків, в тому числі й тих
документів, котрі були призначені для подання до Європейської комісії з
прав людини (надалі – Єврокомісія).

Усі заявники утримувалися у жандармерії провінції Діярбакір протягом від
7 до 25 днів. Під час перебування у в’язниці вони були піддані допитам
щодо можливого їх сприяння діяльності ПТК та стосовно наявності у них
зв’язків з цією партією. Дехто із заявників стверджував, що працівники
поліції під час проведення допитів застосовували щодо них образи й
погрози застосування насильства; згодом ув’язнених роздягали та поливали
зі шланга льодяною водою, принижуючи, завдаючи побоїв та залякуючи їх, з
метою отримання підписів на будь-яких документах, зміст яких не був
доведений до відома заявників. Ув’язнених утримували у холодних ,
вологих камерах та коридорах, примушували їх спати на підлозі, іноді
навіть залишали із зав’язаними очима. Заявники стверджували, що їм
дозволяли відвідувати туалет лише двічі на день. Вони отримували їжу у
вигляді одного шматка хліба на день.

Зміст рішення Суду

Всі скаржники заявляли про наявність порушення ст. 5 Конвенції. Крім
того,

п. Тагір Елсі, п. Ніязі Сем, п. Гюсні Олмез, п. Сінасі Тур, п.
Сабага-тан Акар, п. Мехмет Селім Курбаноглу, п. Месут Бестас, п. Ведат
Ертен та п. Мерал Даніс Бестас, покликаючись на ст. 3 Конвенції,
стверджували, що вони були піддані катуванню і такому, що принижує
гідність, поводженню. П. Тагір Елсі, п. Сінасі Тур, п. Ніязі Сем, п.
Сабагатін Акар і п. Мехмет Селім Курбаноглу скаржилися на застосування
до них процедур обшуку й виїмки, що, на їх думку, 8 Конвенції та ст. 1
Першого протоколу до Конвенції. Насамкінець, заявники п. Тагір Елсі, п.
Імам Сагін, п. Сабагатін Акар, п. Бакі Деміргад і п. Арсу Сагін
стверджували, що мало місце порушення ст. 25 Конвенції у редакції, що
передувала прийняттю Протоколу №11.

Суд оцінював скарги заявників стосовно застосування щодо них катувань і
такого, що принижує гідність, поводження з огляду на усні покази
свідків, надані представникам Єврокомісії. На думку Суду, неможливо
достовірно встановити правдивість скарги п. Елсі щодо застосування до
нього поводження, яке суперечить ст. 3 Конвенції, під час його
перебування у в’язниці одразу ж після затримання. Однак Суду видаються
загалом прийнятними скарги щодо жорстокого поводження під час
перебування в ув’язненні у жандармерії провінції Дьябакір таких
заявників, як п. Тагіра Елсі, п. Ніязі Сема, п. П. Гюсні Олмеза і п.
Ме-рала Даніса Бестаса. Суд відзначив послідовність заявників у
обгрунтуванні їхніх скарг щодо форм прояву жорстокого поводження, якому
вони були піддані, а саме щодо образ, нанесення побоїв, примушування
роздягатися та поливання заявників льодяною водою зі шланга. Виявом
такої послідовності в обґрунтуванні скарг заявників було обстоювання
своїх прав та законних інтересів перед Державним прокурором, перед
судовими слідчими й перед представникам Єврокомісії.

Суд визнав прийнятними та послідовними (несуперечливими) свідчення
заявників щодо умов їхнього утримання у в’язниці – холоду, темряви,
підвищеної вологості, неналежного забезпечення ліжками, їжею,
санітарно-гігієнічними засобами, а також скарги п. Сінасі Тура, п.
Са-багатіна Акара, п. Мехмета Селіма Курбаноглу, п. Месута Бестаса та п.
Ведата Ертена щодо нанесення їм побоїв, їх приниження, роздягання й
залякування з метою отримання підписів на будь-яких документах, зміст
яких не був доведений до відома ув’язнених. Суд погодився також з тим,
що принаймні у критичні моменти – такі як проведення допитів чи ставка
віч-на-віч із п. Гювеном, заявників тримали із зав’язаними очима.

Суд не вважав за доцільне надати важливого значення даним загального
медичного огляду заявників, який було проведено перед тим як вони
постали перед Державним прокурором, через те, що дані такого медичного
огляду були, на думку Суду, спотворені. Навпаки, неналежно проведений
медичний огляд був аргументом на користь скарг заявників. Крім того, Суд
зазначив, що були виявлені суперечності у показах свідків з боку Уряду
Туреччини. Суд також зауважив, що не було проведено належного
розслідування обставин справи щодо скарг заявників, скерованих
національним правозахисним органам.

У світлі вищезазначених обставин справи Суд визнав, що п. Тагір Елсі, п.
Ніязі Сем, п. Мерал Даніс Бестас і п. Гюні Олмез потерпали від фізичного
та психічного насильства з боку жандармів під час перебування в
ув’язненні. Поводження, якому були піддані вищеперелічені заявники, було
особливо жорстоким і завдало їм пекельного болю та глибоких страждань, а
тому, на думку Суду, воно охоплюється поняттям “катування” у розумінні
ст. 3 Конвенції.

Крім того, Суд вважає, що порушення ст. 3 Конвенції становить і
поводження, якому були піддані п. Сінасі Тур, п. Сабагатін Акар, п.
Мех-мет Селім Курбаноглу, п. Месу Бестас та п. Ведат Ертен, як нелюдське
й таке, що принижує гідність щойно названих заявників.

Суд зазначив, що мало місце порушення процесуальних вимог, які
випливають зі ст. 3 Конвенції, з огляду на неналежне розслідування,
проведене національними судовими органами у справі, яка була порушена на
підставі скарги заявників стосовно жорстокого з ними поводження під час
перебування в ув’язненні в жандармерії провінції Дьярбакір.

Суд вкотре наголосив на основоположній ролі, яку відіграють професійні
юристи у відправленні правосуддя та у захисті принципу верховенства
права. Свобода правозахисної діяльності юристів є суттєвою ознакою
демократичного суспільства і необхідною передумовою ефективного
застосування та охорони норм Конвенції. Саме тому переслідування
представників юридичного фаху є ударом у саме серце системи, яку створює
Конвенції.

Розглядаючи правомірність утримання заявників, Суд зазначив, що надані у
справі докази дали можливість дійти висновку про суперечливість і
непослідовність у додержанні вимог щодо кожного із заявників
національного законодавства, яке регламентує взяття підозрюваного під
варту та його утримання в ув’язненні. Суд дійшов висновку про те, що
необхідною умовою правомірності тримання підозрюваного під вартою є
дозвіл на це прокурора. Такий дозвіл може бути попередньо надано усно і,
як виняток, навіть після того як юридичний факт мав місце, але усний
дозвіл обов’язково повинен бути запротокольований у письмовій формі.

У справі, яка розглядається Судом, не було дотримано жодної з цих вимог,
тобто органи безпеки не отримали навіть усного попереднього дозволу
прокурора на утримання заявників під вартою чи, якщо не було надано
попереднього дозволу на таке утримання, підтвердження такого утримання
після того, як останні були взяті під варту. Найбільш вражаючим, на
думку Суду, був факт повної відсутності будь-яких документів, які б
відображали скероване до прокурора прохання органів безпеки про дозвіл
на утримання заявників під вартою або про його наказ чи інструкції щодо
самого режиму такого утримання. Відтак Суд дійшов висновку про те, що
Урядом Туреччини не було доведено наявність дозволу прокурора на арешт
та утримання заявників під вартою, як цього вимагає національне
законодавство Туреччини, що і становило порушення ч. 1 ст. 5 Конвенції
(додержання передбаченої законом процедури).

Суд зазначив, що обшуки, проведені у помешканнях та офісах п. Та-гіра
Елсі, п. Сінасі Тура, п. Сабагатіна Акара, п. Ніязі Сема, п. Мехмета
Селіма Курбаноглу, становлять втручання у право на повагу до житла і
таємниці листування. Ні прокурор, ні суддя не видавав жодного ордера на
проведення обшуку у помешканнях чи офісах вищеперелічених заявників.
Судовими органами не було зроблено будь-якої усної вказівки і не було
видано жодного офіційного документа, який би регламентував мету чи межі
таких обшуків як до моменту їх проведення, так і після того, як обшуки
відбулись.

Поведені обшуки та виїмка документів були надзвичайно широкими. Як
наслідок, цінні професійні матеріали були вилучені з помешкань та офісів
заявників без отримання на це спеціального дозволу. Суд вже вдруге був
вражений відсутністю звітності та відповідальності за слідчі дії,
проведені органами безпеки. Відтак Суд дійшов висновку про те, що обшук
та виїмка документів були проведені без жодного належного дозволу або
застережень, що й становить порушення ст. 8 Конвенції.

З огляду на той висновок Суду, що мало місце порушення ст. 8 Конвенції,
було визнано недоцільним окремо розглядати скаргу заявників на предмет
наявності порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд не вважає встановленим той факт, що мало місце очевидне
перешкоджання здійсненню права заявників звертатися до Суду з
індивідуальними заявами про захист прав людини та основних свобод.

Справа “Хенаф проти Франції” (Henaf v. France)

У рішенні, ухваленому 27 листопада 2003 року у справі “Хенаф проти
Франції”, Суд постановив, що

мало місце порушення ст. 3 Конвенції щодо заборони нелюдського або
поводження, яке принижує гідність.

Обставини справи

Заявник, п. Альберт Хенаф, є громадянином Франції, народився 1925 року.
На даний час він відбуває покарання у в’язниці, що знаходиться у м.
Нант.

Протягом останніх кількох років заявника неодноразово засуджували за
різні правопорушення. Зокрема його було засуджено до десятирічного
строку ув’язнення за вчинення розбійного нападу, а також кілька разів
заявника засуджували за вчинення грабежів у торговельних центрах. У 1998
році п. Хенафа було засуджено до шестимісячного терміну ув’язнення за
те, що він не повернувся до в’язниці після санкціонованого
короткочасного виїзду за її межі. Експерти-психіатри, котрих було
залучено для обстеження заявника з метою з’ясування можливих причин його
неповернення до в’язниці, пояснили поведінку п. Хенафа тимчасовим
розладом психічної діяльності, котрий раптово у нього виник і, вочевидь,
міг призвести, особливо з огляду на похилий вік пацієнта, до послаблення
його здатності розуміти значення своїх дій.

7 листопада 2000 року заявника було допроваджено до лікарні “Пеле-грін”
у м. Бордо для проведення йому операції. Начальник в’язниці надав
конвоїрам письмові вказівки щодо умов, з дотриманням яких заявника мало
бути допроваджено до лікарні, а також щодо необхідності спостереження за
заявником у самій лікарні. Вирішення питання про режим нагляду було
віддано на розсуд службовця, відповідального за охорону.

Заявника тримали у кайданках під час допровадження його до лікарні і не
звільнили з них до кінця дня. У вечір напередодні операції заявника було
прикуто за гомілку до опори ліжка. Оскаржуючи нелюдські умови свого
перебування у лікарні, заявник відмовився від операції. Відтак його
знову повернули до в’язниці. П. Хенаф звернувся зі скаргою на дії
працівників поліції, котрі відповідали за його охорону, стверджуючи про
брутальне з ним поводження, заподіяння образи і катування. У травні 2001
року скаргу заявника було визнано неприйнятною у зв’язку з несплатою
державного мита.

1 жовтня 2001 року після відбуття терміну покарання заявника було
звільнено. Згодом його було ув’язнено на підставі вироку в іншій справі.

Зміст рішення Суду

Заявник оскаржував умови свого перебування у лікарні, котрі він вважав
особливо тяжкими для себе з огляду на похилий вік та стан здоров’я, а
також стверджував, що його було піддано поводженню, котре порушує ст. 3
Конвенції.

Стосовно аргументу Уряду про те, що заявник був суспільно небезпечним,
Суд зауважив, що хоча п. Хенафа й засуджували кілька разів, в матеріалах
справ не було жодних згадок про його насильницькі дії. Також Суд
зазначив, що причиною неповернення заявника до в’язниці був тимчасовий
розлад його психічної діяльності. Крім того, цей випадок був єдиним, і
за час несанкціонованого перебування на волі заявник не вчинив жодних
суспільно небезпечних дій.

На думку Суду, компетентні органи, вирішуючи питання про застосування
згаданих обмежень до заявника, не довели ймовірності того, що той
становив загрозу для суспільства. Про відсутність суспільної небезпеки
заявника чітко свідчив також зміст письмових вказівок, наданих
начальником в’язниці стосовно застосування звичайного, а не посиленого
режиму нагляду щодо п. Хенафа на час його допровадження і перебування у
лікарні. В будь-якому разі, необхідність вбереження від небезепеки,
котру п. Хенаф міг становити для суспільства, не могла виправдати його
прикуття до ліжка в лікарні у вечір напередодні операції, зокрема беручи
до уваги той факт, що двох працівників поліції було залишено вартувати
біля входу до палати.

Зважаючи на вік заявника, його стан здоров’я, відсутність у минулому
будь-яких проявів такої поведінки, котра б давала вагомі підстави
вважати, що він становить загрозу для безпеки інших, а також беручи до
уваги письмові вказівки начальника поліції, котрий рекомендував
застосувати звичайний (нормальний), а не посилений режим нагляду, та той
факт, що заявника допровадили до лікарні саме за день до того, коли мала
відбутись операція, Суд дійшов висновку, що обмеження свободи
пересування заявника було непропорційним до вимог суспільної безпеки,
особливо з огляду на ту обставину, що двох працівників поліції було
залишено вартувати біля входу до палати заявника.

Суд вважав за доцільне згадати про рекомендації Європейського комітету
із запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує
гідність, поводженню чи покаранню, адресовані уряду Франції і викладені
у звіті цього Комітету за підсумками візиту до Франції у травні 2000
року. У рекомендаціях, поміж іншим, вказувалось на необхідність
заборонити, незважаючи на мотивацію безпеки, практику при-куття в’язнів
до ліжок під час їх перебування у лікарні.

Зважаючи на викладене, Суд визнав, що поводження національних органів із
заявником не відповідало вимогам ст. 3 Конвенції .

Справа “М.С. проти Болгарії” (M.C. v. Bulgaria)

У рішенні, ухваленому 4 грудня 2003 року у справі “М.С. проти Болгарії”,
Суд постановив, що :

мало місце порушення ст. 3 Конвенції щодо заборони поводження, яке
принижує гідність;

мало місце порушення ст. 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного
життя, оскільки держава-відповідач виявилася неспроможною виконати
позитивні зобов’язання, що випливають із положень вказаної статті;

не було необхідності розглядати питання про можливе порушення ст. 13
Конвенції;

не було необхідності розглядати скаргу окремо щодо можливого порушення
ст. 14 Конвенції.

Відповідно до ст 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 8 тис.
євро як компенсацію моральної шкоди і 4110 євро у відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Заявниця, М.С., є громадянкою Болгарії, народилась 1980 року. Вона
стверджувала, що коли їй було 14 років (вік, коли особа за власною
згодою може вступати у статеві стосунки), її згвалтували двоє чоловіків,
одному з яких було 20 років, іншому – 21 рік.

За словами заявниці, 30 липня 1995 року вона разом зі своєю подругою і
двома молодими чоловіками пішла на дискотеку. Згодом вона погодилась на
пропозицію чоловіків поїхати з ними на іншу дискотеку. Повертаючись
назад, А. запропонував усім присутнім поплавати у басейні. М.С.
залишилась в машині. П. повернувся до машини раніше, аніж інші, і, як
стверджувала заявниця, примусив її до статевого контакту з ним.

А. і П. цілком заперечили, що згвалтування мало місце.

В ході проведеного розслідування було виявлено недостатньо доказів,
котрі б вказували на те, що підозрювані А. і П. примусили М.С. до
статевого контакту з ними. 17 березня 1997 року кримінальну справу було
закрито окружним прокурором. У постанові про закриття зазначеної справи
вказувалось, що не було зібрано достатньо доказів та доводів для
подолання зрозумілих сумнівів стосовно того, чи справді мало місце
застосування погроз і насильства щодо потерпілої. Йшлося, зокрема, про
те, що в ході слідства не було встановлено, чи чинила заявниця опір
гвалтівнику та чи прохала по допомогу сторонніх осіб. Апеляційну скаргу
заявниці на зазначене рішення прокурора було відхилено.

У письмовому викладі думок експертів, поданих на розгляд Суду,
вказувалось, що випадки, коли залякана жертва поводиться пасивно або
психічно дистатнціює себе від акту згвалтування, свідчать про те, що
потерпіла (потерпілий) перебувають під дією травматичного синдрому
психічного інфантилізму (“закляклого переляку”) – найбільш
розповсюдженої психічної реакції, що виникає у жертви у процесі її
згвал-тування. За підсумками проведеного дослідження, котре стосувалось
жінок віком від 14 до 25 років, було встановлено, що двадцять чотири
особи з двадцяти п’яти поводили себе під час акту згвалтування саме у
такий спосіб.

Зміст рішення Суду

Заявниця стверджувала, що законодавство Болгарії не забезпечує
ефективного захисту особам, потерпілим від згвалтування, оскільки факт
згвалтування може бути встановлений лише тоді, коли доведено, що жертва
насильства чинила активний опір гвалтівнику. Заявниця подала до Суду у
письмовому вигляді свої міркування, де виклала думку про те, що
Конвенція покладає на державу позитивні зобов’язання захищати фізичну
недоторканність та приватне життя особи, а також гарантувати ефективні
засоби їх правового захисту. Вона також скаржилась на те, що
розслідування обставин її справи на національному рівні було проведено
неналежним чином. Заявниця обгрунтовувала свої вимоги, покликаючись на
ст.3 (заборона поводження, що принижує людську гідність), ст. 8 (право
на повагу до приватного життя), ст. 13 (право на ефективний засіб
правового захисту), ст. 14 (заборона дискримінації).

Суд вкотре нагадав, що відповідно до ст. 3 і ст. 8 Конвенції на
держа-ви-учасниці покладено позитивне зобов’язання впровадити в дію
кримінальне законодавство, яке б передбачало ефективне покарання осіб,
винних у вчиненні згвалтування, з одного боку, а з іншого – забезпечити
належне застосування цього законодавства через ефективне розкриття
відповідних злочинів.

Суд зазначив, що в минулому в окремих країнах для притягнення особи до
відповідальності у справах про згвалтування були необхідними докази
застосування фізичної сили особою, підозрюваною у згвалтуван-ні, або
докази активного опору з боку жертви. Проте, як свідчить аналіз судової
практики і законодавства європейських держав, наявність таких доказів
тепер не вимагається для обвинувачення особи у вчиненні згвал-тування. У
правових системах загального права Європи та інших регіонів будь-які
згадки про фізичну силу були вилучені із законодавства та прецедентної
практики. Попри те, що в більшості європейстких країн з континентальною
правовою традицією визначення в законодавстві складу такого злочину, як
згвалтування, містить згадку про застосування насильства чи погрози його
застосування, судова практика та теорія права стоять на позиції, що для
кваліфікації згвалтування принциповим є не так встановлення факту
застосування сили чи погрози його застосування, як встановлення
відсутності згоди потерпілої на статевий контакт.

Суд також зазначив, що держави-члени Ради Європи погодились про те, що
криміналізація статевих зносин з особою, котра не дає свою згоду на
статевий контакт, незалежно від того, чи чинить потерпіла особа опір, чи
ні, є необхідним для ефективного захисту жінок від насильства. А відтак,
така постановка питання призвела до впровадження змін у відповідне
законодавство. Окрім того, Міжнародний кримінальний трибунал для
колишньої Югославії нещодавно постановив, що відповідно до міжнародного
права будь-які статеві дії щодо особи, котра не дає свою згоду на це,
становлять склад злочину згвалтування. І саме такий підхід відображає
універсальну тенденію розглядати відсутність згоди як істотну ознаку,
необхідну для кваліфікації згвалтування чи інших статевих злочинів. У
висновку міжнародної правозахисної організації “Інтер-райтс” (“Ішеп^шз”)
йдеться про те, що жертви статевих посягань, зокрема, дівчатка, що не
досягли повноліття, часто не чинять опору через низку психологічних
причин або через страх перед можливим насильством з боку гвалтівника.
Загалом, право і судова практика у справах про згвалтування розвиваються
так, щоб відобразити зміни у ставленні громадськості до відповідних
проблем, а саме нові вимоги суспільства щодо захисту статевої автономії
особи і забезпечення рівності жінок і чоловіків у статевих стосунках.
Зважаючи на досягнуті на сьогоднішній день стандарти та сучасні
тенденції, позитивні зобов’язання згідно зі ст.3 і ст.8 Конвенції
вимагають від держав-учасниць криміналізації і проведення розслідування
фактів статевого посягання навіть тоді, коли стає відомо, що потерпіла
особа не чинила активного спротиву, проте також і не давала свою згоду
на статевий контакт.

Заявниця стверджувала, що позиція відповідних органів у її справі була
обумовлена недоліками законодавства та відображала загальну практику
притягнення до відповідальності за згвалтування винних лише у тих
справах, в яких було зібрано докази значного фізичного опору з боку
потерпілої особи. Через відсутність конкретних судових справ, що явно
демонстрували б практику, про яку зазначала заявниця, Суду було складно
дійти спільної позиції щодо обговорюваного питання. З іншого боку, уряд
Болгарії не подав до Суду копії рішень чи коментарі до законодавства,
котрі б явно спростовували заяви п. М.С. про обмежений підхід до
розслідування справ про згвалтування. Отож, твердження заявниці
грунтувались на аргументах, котрі не були спростовані.

Виклад заявницею, з одного боку, та підозрюваними, з іншого, двох
взаємовиключних версій подій, вочевидь, зумовлював потребу у всебічній
ретельній оцінці компетентними органами вірогідності зроблених сторонами
заяв та вивчення усіх супутніх обставин. Проте компетентні органи вжили
вкрай мало заходів, аби перевірити вірогідність версії, викладеної П. та
А., зокрема тих їхніх показань, де йшлося про те, що заявниця за кілька
хвилин після статевого контакту з П. почала пестити А. Адже такі
свідчення щодо поведінки заявниці передусім мали б викликати сумніви з
огляду на те, що їй було лише чотирнадцять років і вона мала статевий
контакт вперше у своєму житті. Також не було перевірено вірогідність
показів свідка, викликаного за ініціативою підозрюваних, та не було
встановлено точний час події. Також ані заявниці, ані її представнику не
було надано можливості допитати свідка, котрий, за твердженням п. М.С.,
давав неправдиві покази. Таким чином, компетентні національні органи
виявилися неспроможними скористатися усіма доступними можливостями для
дослідження супутніх обставин та не провели належну оцінку вірогідності
суперечливих показів учасників процесу.

Причиною такого упущення з боку компетентних органів стало те, що
слідчий і прокурор вирішили, що мало місце так зване “згвалтування на
побаченні”. Згадані особи також вважали, що за відсутності прямих
доказів згвалтування – таких, як сліди насильства чи можливого опору з
боку потерпілої, та доказів того, що заявниця зверталась по допомогу до
сторонніх, вони не можуть прийняти відсутність згоди заявниці на
статевий акт за доказ згвалтування. Саме тому слідчий і прокурор
погодились, що дослідження додаткових обставин не додало б нової
суттєвої інформації до справи. Попри те, що слідчі органи не відкидали
можливості відсутності згоди заявниці на статевий акт, вони стали на
таку позицію, згідно якої відсутність згоди прямо не свідчила про те, що
П. та А. розуміли, що М.С. не погоджувалась на статеві зносини. Слідчі
органи не взяли до уваги показів заявниці про те, що П. та А. неправдиво
сказали заявниці буцімто вони заблукали, аби завезти М.С. у відлюдне
місце й у такий спосіб створити атмосферу зовнішнього тиску на неї.
Також слідчі органи не оцінили належним чином вірогідності версій подій,
викладених підозрюваними, а також свідками, запрошеними за їх
ініціативою.

Суд дійшов висновку, що національні компетентні органи повинні були
дослідити й ухвалити рішення на підставі оцінки усіх супутніх обставин.
Окрім того, Суд вказав, що слідчим органам потрібно було зосередитись на
вивченні питання про відсутність згоди потерпілої на статевий акт, а
відтак, грунтувати свої висновки на цьому факті.

Не висловлюючи думки щодо питання про винність П. та А., Суд визнав, що
ефективність слідства у справі заявниці, зокрема позиція, обрана
слідчими і прокурорами, не відповідала позитивним зобов’язанням держави
згідно зі ст. 3 і ст. 8 Конвенції у світлі сучасних стандартів,
запроваджених у порівняльному правознавсті та міжнародному праві.
Відтак, Суд вказав, що Болгарія не дотримала конвенційних позитивних
зобов’язань впроваджувати в дію і забезпечувати ефективне застосування
кримінального законодавства, котре б карало усі форми згвалтування та
інші види статевих посягань.

Суд постановив, що не виникло жодного окремого питання щодо застосування
ст. 13 Конвенції , а також що не було необхідності вивчати скаргу на
предмет можливого порушення ст. 14 Конвенції.

Справа „Янков проти Болгарії” (Yankov v. Bulgaria)

У рішенні, ухваленому 11 грудня 2003 року у справі „Янков проти
Болгарії”, Суд постановив, що:

було порушено ст. 3 Конвенції (заборона нелюдського чи такого, що
принижує гідність, поводження чи покарання);

було порушено ст. 10 Конвенції (свобода вираження поглядів);

було порушено ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту);

було порушено ч.3 ст. 5 Конвенції (право негайно постати перед суддею та
право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до
початку судового розгляду);

було порушено ч.4 ст. 5 Конвенції (право на встановлення судом без
зволікання законності затримання);

було порушено ч.5 ст. 5 Конвенції (захищене позовом право на
відшкодування);

було порушено ч.1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд
упродовж розумного стоку);

Суд постановив сплатити заявнику 8000 євро як компенсацію моральної
шкоди, а також 4000 євро у відшкодування судових витрат. Обставини
справи

Заявник, Тодор Антімов Янков (Todor Antimov Yankov), є громадянином
Болгарії, який народився у 1943 році і живе у м. Пловдів (Болгарія). Він
отримав посаду виконавчого директора сільськогосподарського
інвестиційного фонду і фінансової компанії. Перед тим він працював
викладачем економіки і мав ступінь доктора економічних наук.

12 березня 1996 року його заарештували за підозрою у співучасті в
незаконних фінансових операціях. Його утримували під вартою до початку
судового розгляду упродовж двох років і чотирьох місяців.

Під час перебування під вартою п.Янков безуспішно клопотав про своє
звільнення з різних підстав, вказуючи на численні обставини, зокрема на
той факт, що всі докази вже були зібрані протягом перших місяців
розслідування, і тому небезпека того, що після цього він перешкоджатиме
здійсненню правосуддя, є мінімальною, а також на відсутність судимості,
відсутність загрози втечі (ухилення від правосуддя) з огляду на свій
вік, сімейні зв’язки та стан здоров’я (окрім інших захворювань, він
страждав на високий кров’яний тиск, артеріальний склероз, каміння в
нирках, діабет та депресивний стан). Крім того, він стверджував, що
докази проти нього були незначні і що обвинувачення ґрунтувалося на
неправильному тлумаченні норм права, які застосовувались.

У лютому 1998 року він був скерований до медичного закладу для
проходження спеціалізованого медичного лікування.

10 березня 1998 року під час його обшуку, який відбувся до зустрічі
заявника з адвокатом, працівник тюремної установи вилучив у нього проект
книги, яку він почав писати, на тій підставі, що заявник мав намір
передати її адвокату. У тексті, в якому описувались затримання заявника
та кримінальне провадження щодо нього, тюремних наглядачів було названо
„відгодованими неробами” і „звичайними селюками”, а тюремного
поліцейського – „провінційним вискочкою”; загалом же про обвинувачів та
слідчих йшлося як про „безчесних людей з владними повноваженнями”.
Заявник стверджував, що він мав намір тільки прочитати для свого
адвоката ці рядки з рукопису, тому що це був чорновий варіант рукопису.

Цього ж дня начальник тюремної установи видав наказ про притягнення до
відповідальності заявника „за вчинення образливих та наклепницьких заяв
щодо державних службовців, слідчих, суддів, обвинувачів та державних
установ”. Заявника помістили в одиничну камеру, перед тим поголивши йому
голову, й утримували там до 17 березня. Він стверджує, що в його камері
не було туалету і йому доводилося використовувати відро, яке не виносили
регулярно; там не було можливості дотримуватись гігієни і не вистачало
світла. Коли 19 березня 1998 року заявник з’явився на відкритий судовий
розгляд у районному суді, було помітно, що його голова була нещодавно
поголена.

В медичний заклад заявника допустили 25 березня 1998 року. 10 липня 1998
року він був звільнений під заставу з огляду на поганий стан здоров’я.

30 жовтня 1998 року районний суд м. Пловдів визнав заявника винним,
зокрема, у вчиненні незаконних грошових трансферів за кордон і засудив
його до п’яти років позбавлення волі. 5 червня 2000 року вирок проти
нього було скасовано, і попереднє розслідування було відновлене. У
листопаді 2002 року судовий розгляд у справі заявника все ще не було
розпочато, і з цього часу Суд більше не отримував жодних інших
відомостей щодо справи п. Янкова.

Зміст рішення Суду

Заявник скаржився на те, що поводження, якого він зазнав, перебуваючи
під вартою, суперечить ст. 3 Конвенції (заборона нелюдського чи такого,
що принижує гідність, поводження або покарання), оскільки його помістили
в ізольовану камеру і примусили поголити голову. Він також стверджував,
що дисциплінарні заходи, вжиті щодо нього через написання книги,
порушують ст. 10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів), його
затримання було вчинене з порушенням ст. 5 Конвенції (право на свободу
та особисту недоторканість), кримінальне провадження здійснювалось, на
думку заявника, не впродовж розумного строку, що суперечить ч.1 ст. 6
Конвенції (право на судовий розгляд впродовж розумного строку). Він
також покликався на ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб
правового захисту).

Суд зазначив, що заарештований, голова якого була примусово поголена,
очевидно, відчував своє принизливе становище та почувався підкореним.
Докази такого поводження були також видимими і для інших, включаючи
тюремний персонал, інших заарештованих, відвідувачів, та й могли стати
видимими для громадськості, якщо б арештованого невдовзі звільнили чи
помістили б у громадське місце. Суд вирішив, що примусове голення голів
у осіб, що перебувають під вартою, в принципі є вчинками, які можуть
мати наслідком приниження їхньої людської гідності або породження у них
відчуття скривджувального становища й підкорення, що також принижуватиме
їх.

Вказаний вчинок не мав жодної юридичної підстави й обґрунтування. Навіть
якщо цим вчинком і не мали на меті принизити людину, голення голови
заявника без належного обґрунтування було саме по собі свавільним та
карним заходом, і тому в заявника могло виникнути відчуття приниження чи
підкорення. З іншого боку, заявник мав підстави вважати, що метою цього
вчинку було приниження його гідності, оскільки його голова була поголена
в контексті покарання за написання критичних і образливих висловлювань
про тюремних наглядачів та інших осіб. Мали значення і вік заявника (55
років у відповідний період), а також та обставина, що він з’явився на
публічне судове засідання через дев’ять днів після того, як його голову
було поголено.

Голення голови заявника в контексті його утримання в ізольованій камері
за написання критичних та образливих висловлювань становило
необґрун-товано суворе поводження, що дає підстави кваліфікувати його як
таке, що принижує гідність. З огляду на це мало місце порушення ст. 3
Конвенції.

Суд звернув увагу на те, що органи державної влади Болгарії покарали
заявника, не згадуючи навіть у своїх рішеннях, чому вони вважали
наклепницькими його заяви.

Хоча коментарі щодо тюремного персоналу і могли бути зневажливими, вони
далекі від того, аби бути грубо образливими. До того ж вони містилися в
рукописі, який за жанром мав автобіографічний характер, і звучали в
контексті критики процесу здійснення правосуддя загалом і посадових
осіб, залучених до нього. Тому органи державної влади Болгарії повинні
були проявити стриманість у своїй реакції.

Крім того, Суд був вражений тим, що заявника покарали лише за запис
своїх думок в особистому рукописі, який на момент вилучення ще нікому не
був показаний. Отже, заявник не розголошував та й не розповсюджував
жодної образливої чи наклепницької інформації. Зокрема, ніхто не
стверджував, що він пустив текст в обіг серед інших заарештованих. До
того ж, враховуючи, що це була лише чернетка, рукопис не був готовий для
опублікування і тому не було прямої небезпеки його розповсюдження,
навіть якби його винесли з тюремної установи.

Хоча члени адміністрації цієї установи, котрі читали вилучений у
заявника рукопис, і відчули зневагу до себе у деяких висловлюваннях, які
їх стосувались, важко погодитись, що це була адекватна підстава покарати
заявника. Державні службовці не повинні піддаватись впливу особистих
негативних почуттів. Справедливого балансу між правом заявника на
свободу вираження поглядів та потребою підтримувати авторитет судової
системи й охороняти репутацію державних службовців у даному випадку не
було дотримано. Караючи заявника – особу, що утримувалася під вартою, –
семидобовим ув’язненням в ізольованій камері за включення до приватного
рукопису дещо образливих висловлювань, органи державної влади
переступили межі правозастосувального розсуду, враховуючи те, що в цьому
рукописі містилася загальна критика судової системи і що він не
перебував в обігу серед інших заарештованих. Таким чином, було порушено
ст. 10 Конвенції.

Уряд Болгарії не зумів довести, що існував ефективний засіб правового
захисту від гоління голови заявника. Це був вчинок, який не мав жодних
юридичних підстав.

Стосовно втручання у свободу вираження поглядів заявника Суд відзначив,
що рукопис був вилучений відразу, а п. Янкова було поміщено в ізольовану
камеру негайно після того, як був виданий наказ про притягнення його до
дисциплінарної відповідальності. Не було доведено, що в заявника була
реальна можливість оскаржити таке рішення до того, як покарання буде
виконано. На той час і аж до 2002 року болгарське законодавство не
передбачало жодної можливості судового оскарження рішення про ув’язнення
заарештованого в ізольовану камеру за вчинення дисциплінарного
правопорушення.

Встановивши, що заявник не мав ефективного засобу захисту ні від
поводження, що принижувало гідність, ні від втручання в його свободу
вираження поглядів, Суд вирішив, що було порушено ст. 13 Конвенції.

Після арешту заявник постав перед слідчим, який не мав повноважень
приймати обов’язкове рішення про утримання його під вартою. Ні слідчий,
ні обвинувач, котрий затвердив рішення про взяття п. Янкова під варту,
не були достатньо незалежними та безсторонніми, як цього вимагає ч.3
ст.5 Конвенції, з огляду на ту роль, яку відігравали ці посадові особи в
процесі обвинувачення та їх потенційну участь у кримінальному
переслідуванні. Таким чином, було порушено ч.3 ст.5 Конвенції, оскільки
заявник не постав перед суддею чи іншою посадовою особою, уповноваженою
законом здійснювати судову владу.

Суд встановив, що, не навівши в обґрунтування жодних фактів і
по-кликаючись лише на законодавчу презумпцію про покладення саме на
заявника обов’язку доказування відсутності навіть гіпотетичної небезпеки
втечі (ухилення від правосуддя), повторного вчинення злочину чи змови,
органи державної влади продовжили строк тримання заявника під вартою без
достатніх підстав.

Національні суди застосовували також положення, закріплене у ч.3 ст.152
Кримінально-процесуального кодексу Болгарії, згідно з яким будь-яка
можливість звільнення з-під варти особи, щодо якої порушено більше ніж
одна кримінальна справа, виключалася. У цьому відношенні показовим було
те, що питання про виділення кримінальних справ у декілька окремих
проваджень чи, навпаки, їх об’єднання в одне провадження входило до
повноважень органів обвинувачення і не піддавалося будь-якому судовому
контролю.

Тому Суд визнав, що органи влади не змогли обґрунтувати причини тримання
під вартою заявника протягом двох років та майже чотирьох місяців. Отже,
було порушено ч.3 ст. 5 Конвенції ще й через те, що попереднє ув’язнення
заявника не було повністю обґрунтоване і тривало надто довго.

Суд звернув увагу на те, що хоча заявник наводив аргументи, які ставили
під сумнів підстави його затримання, національні суди не брали до уваги
жодного з них, вважаючи їх несуттєвими для вирішення питання про
законність тримання його під вартою. Оскільки суди не врахували
конкретні факти, які могли б поставити під сумнів „законність” взяття
під варту заявника, то мало місце порушення ч.4 ст.5 Конвенції.

Встановивши, що болгарське законодавство не передбачало механізму
стягнення компенсації за тримання заявника під вартою, Суд вирішив, що
було порушено ч.5 ст.5 Конвенції.

З огляду на те, що провадження тривало щонайменше шість років та п’ять
місяців, Суд вирішив, що було порушено ч.1 ст. 6 Конвенції.

Справа “Кметті проти Угорщини” (Kmetty v. Hungary)

У рішенні, ухваленому 16 грудня 2003 року у справі “Кметті проти
Угорщини”, Суд постановив, що

• мало місце порушення ст.3 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції, Суд призначив сплатити заявнику 4700
євро як компенсацію моральної шкоди і 1300 євро у відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Заявник, Агостон Кметті, є громадянином Угорщини, народився 1946 року і
проживає у м. Будапешті. Він має ліцензію продавця і працює на міському
ринку в Будапешті.

22 грудня 1998 року у зв’язку з небезпекою вибуху поліція наказала усім
покинути приміщення міського ринку. Заявник та кілька інших осіб
відмовилися виконати наказ поліції. Після невдалих спроб переконати
заявника покинути приміщення, працівники поліції вирішили допровадити
його до поліце йського відділку через відмову виконати їхній наказ.

Заявник стверджував, що працівники поліції схопили його у такий спосіб,
що він упав на землю. Натомість Уряд стведжував, що заявник упав сам. За
твердженнями п. Кметті, його вивели за межі будинку в кайдан-ках,
заштовхнули у патрульну машину і били під час допровадження до
поліцейського відділку. Через те, що у заявника на обличчі і на
зап’ястях були синці, по прибутті до відділку до нього було викликано
лікаря. Заявник нічого не сказав лікарю про те, що з ним неналежно
поводились.

Заявник стверджує, що його завели у підвал поліцейського відділку, де
щонайменше чотири полісмени безперестанку били його. А згодом, десь
приблизно за три години до звільнення, заявника було поміщено у камеру.
Увечері того самого дня заявник пройшов медичне обстеження у
Національному інституті травматології і Центральному інституті
стоматології.

Після того, як заявник звернувся із заявою про те, що стосовно нього
мало місце неналежне поводження та незаконне затримання, слідчі
заслухали його покази, покази його родичів та кількох інших свідків. У
медичному висновку, складеному у березні 1999 року на підставі огляду
заявника, що проводився на запит відповідних державих органів,
стверджувалося, що три порізи на тілі на той час ще не загоїлися, а на
зап’ястях і на животі проступали синці.

Дійшовши висновку про неможливість встановлення, чи тілесні ушкодження,
виявлені у заявника, були наслідком опору, котрий він чинив працівникам
поліції, слідчий відділ закрив справу.

Зміст рішення Суду

Покликаючись на ст. 3 Конвенції, заявник скаржився на поводження
працівників поліції щодо нього та на відсутність ефективного
розслідування їхньої поведінки.

Суд заувавжив, що лише окремі із ушкоджень, про які стверджував завник,
були підтверджені судовим експертом-медиком, проте ці ушкодження
відповідали рівню тяжкості, який дає підстави кваліфікувати спричинення
тілесних ушкоджень як неналежне поводження у сенсі ст.3 Конвенції. Суд
відтак мав переконатися, чи можна вважати державу відповідальною за
заподіяння заявнику тілесних ушкоджень.

Оскільки ані медексперт, ані Уряд не оспорювали те, що тілесні
ушкодження були заподіяні заявнику 22 грудня 1998 року, справедливо було
припустити, що ушкодження виникли у зв’язку із перебуванням заявника у
поліцейському відділку.

Суд зазначив, що окремі свідки розповіли, що поліцейські силоміць вивели
заявника із приміщення ринку на вулицю. Проте, на думку ме-дексперта,
описані дії працівників поліції мали б імовірно призвести до інших
тілесних ушкоджень, аніж ті, що були виявлені у заявника. Крім того, з
показів очевидців не можна зрозуміти, чи заявник сам упав, чи він впав
внаслідок поштовхів з боку працівників поліції, коли ті його
затримували. Жоден зі свідків не вказав також і на те, що працівники
поліції завдали ударів заявнику. Врешті-решт у висновку медексперта, що
був складений на запит слідчих, котрі вели розслідування, не містилось
інформації, яку б можна було розглядати як підтвердження скарг заявника
на те, що його безперестанку били у патрульній машині дорогою до
поліцейського відділку і після прибуття – вже у самому приміщенні
відділку.

Суд визнав, що з наявних у його розпорядженні доказів не можна було
встановити, чи справді ушкодження на тілі заявника виникли внаслідок
перевищення працівниками поліції меж застосування сили, необхідної для
подолання опору з боку затримуваної особи під час затримання. Також не
можна було з’ясувати, чи ушкодження були заподіяні під час допровадження
заявника до поліцейського відділку чи у самому приміщенні відділку.

Проте Суд дійшов висновку, що взяті у сукупності свідчення медиків,
покази самого заявника та факт, що його тримали у поліцейському відділку
впродовж більш як трьох годин, давали підстави для підозри, що заявник
справді міг зазнати шкоди від дій поліцейських.

Суд вкотре зазначив, що у випадках, коли особа заявляє про те, що вона
потерпіла від брутальних дій поліції чи інших осіб, що перебувають на
державній службі, тобто стверджує про порушення ст. 3 Конвенції, органи
влади зобов’язані провести ефективне розслідування, котре б могло
привести до встановлення і покарання винних. Хоча й з даного питання
компетентними органами й було порушено справу за скаргою заявника, проте
у Суду виникли сумніви стосовно того, чи справді розслідування було
достатнім та ефективним. Суд визнав за прикрий той факт, що не було
проведено допит лікаря, який оглянув заявника відразу після
допровадження його до поліцейського відділку. У розпорядженні
відповідних державних органів знаходився лише висновок лікаря, у якому з
очевидних причин не згадувалося про те, чи тілесні ушкодження у заявника
були виявлені відразу після його допровадження до поліцейського
відділку, чи пізніше. Під час надання заявником показів у справі,
порушеній за його скаргою, йому було пред’явлено до впізнання
фотокартки, на яких він упізнав лише двох поліцейських. Пртоте, як
вбачається з матеріалів справи, серед пред’явлених фотокарток не було
знимки третього працівника поліції, котрий взяв участь у затриманні
заявника. Крім того, Суд зазначив, що матеріали справи не вказували на
те, що було проведено допит працівників поліції, підозрюваних у
заподіянні тілесних ушкоджень заявнику. Суд вказав, що цей незрозумілий
недолік розслідування позбавив заявника можливості оспорити версію
подій, викладену поліцейськими.

Зважаючи на зазначені обставини, що свідчать про відсутність належного
та ефективного розслідування, Суд постановив, що мало місце порушення
ст. 3 Конвенції.

Справа „Айдер та інші проти Туреччини” (Ayder and Others v. Turkey)

У рішенні, ухваленому 8 січня 2004 року у справі „Айдер та інші проти
Туреччини”, Суд постановив, що:

було порушено ст.3 Конвенції (заборона нелюдського чи такого, що
принижує гідність, поводження) стосовно знищення житла і майна
заявників;

було порушено ст. 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного
життя і житла);

було порушено ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції (захист права власності);

було порушено ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту).

Суд вирішив, що не було потреби далі розглядати скарги заявників про
порушення ст. 3 Конвенції (заборона нелюдського покарання) і ст.

18 Конвенції (обмеження у застосуванні обмежень на права), а також про
кваліфікацію встановлених у справі подій як таких, що схвалюються
державними органами Туреччини.

Суд постановив сплатити заявникам наступні суми як відшкодування
матеріальної шкоди: Ахмету Айдеру (Ahmet Ayder) – 26144,9 євро, Юзу-фу
Лалелпу (Yusuf Lalealp) – 20239,7 євро, Надіру Доману (Nadir Doman) –
20239,7 євро, Севкету Бісеру (§evket Bicer) – 26239,7 євро, Зейдіну
Ек-мексі (Zeydin Ekmekci) – 20144,9 євро. Суд, крім того, постановив
сплатити кожному заявникові 14500 євро як компенсацію моральної шкоди, а
також загалом 40000 євро у відшкодування судових витрат з вирахуванням
725 євро, вже наданих їм для оплати правової допомоги.

Обставини справи

Заявники, Ахмет Айдер, Юзуф Лалелп, Надір Доман, Севкет Бісер та Зейдін
Екмексі, є громадянами Туреччини курдського походження, які народилися
відповідно у 1940, 1934, 1964, 1966 і 1963 роках. У відповідний період
заявники зі своїми сім’ями проживали у місті Ліс (Lice) (південно-східна
Туреччина).

Справа стосується масового знищення та пошкодження домівок та майна у м.
Ліс 22-23 жовтня 1993 року, які полягали, зокрема, у спаленні житла та
майна заявників. Заявники стверджували, що їхня власність була знищена
чи пошкоджена цілеспрямовано, як частина спланованої операції,
здійснюваної силами безпеки у зв’язку з тим, що жителі міста нібито
прихильно ставляться до Партії трудящих Курдистану (ПТК). Вони вказували
на те, що їх залишили заляканими та нужденними, без жодних речей (окрім
одягу, що був на них), а в деяких випадках – навіть без взуття. Всім
заявникам довелося змінювати місце проживання, а двох із них було
позбавлено соціального забезпечення.

Уряд стверджує, що сили безпеки захищали місто від нападів ПТК.

Здійснюючи процедуру встановлення обставин справи, Європейська комісія з
прав людини (надалі – Єврокомісія) встановила, що 22 і 23 жовтня мало
місце цілеспрямоване спалення майна заявників силами безпеки, після чого
заявники зі своїми сім’ями покинули м.Ліс.

Єврокомісія не виключала ймовірність присутності терористів у місті 22
жовтня і того, що могли відбуватись сутички між членами ПТК і силами
безпеки, хоча надто багато запитань залишалися без відповіді.

Зміст рішення Суду

Заявники скаржились на порушення ст. 3 (заборона нелюдського чи такого,
що принижує гідність, поводження або покарання) Конвенції, ст. 8
Конвенції, ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції, оскільки мало місце
цілеспрямоване спалення їхнього майна силами безпеки Туреччини. Вони
також стверджували, що у них не було ефективного засобу правового
захисту від знищення майна, який би призвів до відшкодування заподіяної
шкоди, що становить порушення ст. 13 Конвенції.

Крім того, заявники стверджували, що у південно-східній Туреччині у 1993
році й суміжних роках існувала практика умисного знищення житла і майна
з метою примусового виселення, а також відмови державних органів у
реагуванні на заяви про серйозні порушення прав людини.

Покликаючись на ст. 18 Конвенції, заявники скаржились на те, що
примусове виселення майже двох, а то й трьох мільйонів людей з
південно-східної Туреччини нібито з причин національної безпеки
становило собою державну сваволю, яка виходила за межі національних
правових гарантій і була спрямована на порушення верховенства права і
прав людини, гарантованих Конвенцією.

Суд зазначив, що знищення власності заявників позбавило їх та їхні сім’ї
притулку, а двох заявників було позбавлено соціального забезпечення. До
того ж, це змусило їх залишити своє місце проживання і розпочинати нове
життя десь інде. Деякі заявники і члени їх сімей були свідками того, як
спалювалися їхні домівки та майно.

Суд вирішив, що знищення власності заявників, а також ті горе й біль,
яких вони зазнали разом зі своїми сім’ями, безперечно спричинили
серйозні страждання, які становлять собою нелюдське поводження у сенсі
ст. 3 Конвенції. Навіть припускаючи, що сили безпеки мали на меті
покарати заявників та їхніх родичів за можливу підтримку чи причетність
до ПТК, таке неналежне поводження не можливо виправдати. Тому мало місце
порушення ст. 3 Конвенції.

Врахувавши те, що Єврокомісія не зробила жодного висновку стосовно
головного мотиву знищення майна заявників, Суд вирішив, що не було
потреби розглядати далі скарги заявників на предмет порушення ст. 3
Конвенції (заборона нелюдського покарання) з того приводу, що спалення
їхнього житла було колективним покаранням за напади, здійснювані ПТК,
або за їхню підтримку ПТК.

Суд звернув увагу на те, що знищення силами безпеки домівок та іншого
майна заявників, внаслідок чого вони зі своїми сім’ями змушені були
покинути м. Ліс, становило особливо тяжке і необгрунтоване втручання в
їхнє право на повагу до приватного та сімейного життя і житла та у право
на мирне володіння своїм майном. Відтак, мало місце порушення ст. 8
Конвенції та ст.1 Протоколу №1 до Конвенції.

Суд дійшов висновку, що немає достатніх підстав вважати ті засоби
правового захисту, які були у розпорядженні заявників – стосовно скарги
про цілеспрямоване знищення їхньої власності державними органами – як
такі, що спроможні ефективно забезпечити можливість отримати
відшкодування. Більше того, хоча багато свідків від Уряду вказали
Єврокомісії на те, що невдовзі після інциденту їм стало відомо про
твердження заявників щодо цілеспрямованого спалення їхніх домівок силами
безпеки, жодне розслідування не розпочиналося, аж поки Уряд Туреччини не
був повідомлений про те, що заявники порушили справу у Суді. Державний
обвинувач м. Ліс відмовив у відкритті провадження у цій справі з мотивів
непідвідомчості, оскільки вона нібито стосувалася державних службовців.
Справа була передана до районної адміністративної ради. Суд звернув
увагу на те, що оскільки цей орган формувався з державних службовців,
котрі ієрархічно підпорядковані губернатору – державному службовцю
виконавчої влади, який пов’язаний з органами сил безпеки, чиї дії
розслідувались у даному випадку, – то він не міг вважатися незалежним.
Більше того, особа, призначена районною адміністративною радою
розслідувати скарги заявників, склала свій висновок у справі після
відібрання пояснень лише від одного заявника – п. Зейдіна Екмексі і,
незважаючи на його заперечення, без допиту жодного представника сил
безпеки. Тому, на думку Суду, з приводу скарг заявників не було
проведено ефективного розслідування, а отже, було порушено ст.13
Конвенції.

Справа “Матенціо проти Франції” (Matencio v. France)

У рішенні, ухваленому 15 січня 2004 року у справі “Матенціо проти
Франції”, Суд постановив, що:

не було порушення ст. 3 Конвенції стосовно заборони нелюдського чи
такого, що принижує людську гідність поводження;

не виникло жодного окремого питання в межах застосування ст. 2
Конвенції.

Обставини справи

Заявник, Джул Матенціо, є громадянином Франції, народився 1948 року. На
час подання скарги він відбував у в’язниці округу Поїссі довічне
ув’язнення, до якого заявника було засуджено за вчинення вбивства ще у
1981 році.

8 грудня 1995 року у заявника стався серцевий напад, який призвів до
істотної шкоди його здоров’ю: йому паралізувало праву частину тіла, а
також виникли проблеми з мовою. Відтак, заявник мав провести наступних
16 місяців у лікарні в’язниці округу Фрешнес. Обсяг втрати заявником
дієздатності станом на 1997 рік становив, за оцінками
меди-ків-експертів, 80%.

Після проходженя курсу лікування заявник виявив бажання, щоб його
повернули до в’язниці округу Поїссі, де б він міг знаходитись у
спеціально обладнаній для неповносправних камері та мав би можливість
підтримувати контакти зі своєю сім’єю і друзями. У висновку головного
лікаря Амбулаторно-консультаційного лікувального центру, розміщеного у
в’язниці, вказувалося поміж іншим, що заявник потерпав від дії тяжких
наслідків хвороби, що зі свого боку потребувало постійного лікування та
фізіотерапевтичних заходів для відновлення функцій організму.

Після того, як лікар висловив своє занепокоєння станом здоров’я п.
Матенціо, у червні 2000 року начальник в’язниці округу Поїссі
поінформував заявника, що він шукає можливості для забезпечення заявнику
надання цілодобової медичної допомоги. Оскільки у в’язниці, де відбував
покарання заявник, не було умов і засобів, які б уможливили постійний
лікарський догляд за пацієнтом, начальник в’язниці запропонував заявнику
переведення до міської в’язниці Парижу, де в будь-який час доби заявник
міг би отримувати необхідну медичну допомогу, перебуваючи в окремій
камері. Заявник відмовився від такої пропозиції. У листі до Державної
інспекції з соціальних питань п. Матенціо вказував на те, що він не
просив, аби його перевели до іншої в’язниці, він бажав, щоб йому було
забезпечено належне лікування там, де він перебував, оскільки його сім’я
і друзі мешкали в окрузі Поїссі.

Як згодом виявилось з листа міжнародної організації “Міжнародне
спостереження за в’язницями”, підписаного у грудні 2000 року й
адресованого регіональному відділу контролю над в’язницями, заявник не
звертався з клопотанням про те, аби його було переведено до іншої
в’язниці, а медична допомога, що йому надавалась у в’язниці округу
Поїссі, як вбачалось, була цілком адекватною стану його здоров’я.

У лютому 2001 року, після раптового погіршення стану здоров’я заявника,
його було госпіталізовано, хоча й не на довгий термін. 26 листопада 2001
року суддя регіонального відділення Апеляційного суду Версалю, ухвалив
рішення, в якому зазначалося, що стан здоров’я п. Ма-тенціо вимагає
такого лікування, яке не може бути забезпечене в умовах в’язниці, і тому
засудженого має бути звільнено на поруки. Рішення в частині звільнення
заявника набуло чииності 14 грудня 2001 року.

Зміст рішення Суду

Покликаючись на порушення ст. 2 і ст. 3 Конвенції, заявник оскаржував
умови його тривалого тримання у в’язниці з огляду на тяжкий стан його
здоров’я.

Стосовно питання про те, чи умови ув’язнення заяника відповідали стану
його здоров’я, Суд зауважив, що законодавство Франції надало
повноваження відповідним державним органам на вжиття конкретних заходів
у випадках, коли засуджені потерпали від сейозних проблем зі здоров’ям.
Нові судові процедури, запроваджені відповідно до закону від 15 червня
2000 року та закону від 4 березня 2002 року, були здатні забезпечувати
достатні гарантії охорони здоров’я і добробуту в’язнів з огляду на
обов’язок держави належним чином виконувати вимоги рішення про
ув’язнення. Наприклад, відповідно до закону від 15 червня 2000 року
однією з підстав для передання (звільнення) особи на поруки могла бути
необхідність у наданні цій особі лікування. Окрім того, відповідно до
закону “Про права пацієтів” від 4 березня 2002 року було передбачено
можливість зупинення виконання вироків щодо осіб, котрі страждають на
хворобу, яка загрожує їх життю, або тоді, коли стан здоров’я засудженого
є несумісним із умовами тривалого ув’язнення.

Попри те заявник не міг бути переданий на поруки доти, доки закон про це
не набув чинності (це сталося у 2001 році), і, зрозуміло, що до цього
моменту не було можливості зупинити виконання вироку стосовно заявника,
оскільки відповідний закон набував чинності ще пізніше.

Стосовно питання про те, чи тривале ув’язнення заявника було настільки
суворим, аби його слід було кваліфікувати як неналежне поводження у
контексті ст. 3 Конвенції, Суд зазначив, що рівень автономності, наданий
заявнику, уможливлював задоволення ним своїх щоденних потреб, зокрема
вимог гігєни та діети. Крім того, заявнику була цілком забезпечена
можливість читати і писати, яка, як вбачалось, особливо важила для
нього.

Суд зауважив, що заявник відмовився від пропозиції начальника в’язниці
округу Поїссі про переведення до іншої в’язниці, де п. Матенціо було б
забезпечено безперевний медичний догляд. У своєму листі до Державної
інспекції з соціальних питань заявник зазначав, що він ніколи не просив
перевести його до іншої в’язниці, він лише хотів, щоб йому було
забезпечено належне лікування. У зв’язку з цим Суд зазначив, що у листі
правозахисної організації “Міжнародне спостереження за в’язницями”
вказувалося на те, що лікування і медичний догляд, надавані заявнику у
в’язниці округу Поїссі, цілком відповідали стану його здоров’я.

Суд звернув увагу на те, що після перебування заявника у лікарні його
було переведено до в’язниці округу Поїссі за його ж власним бажанням.
Крім того, заявник не оскаржував того, що на початку 2000 року він
відмовився від переведення до в’язниці округу Фрешнес для надання йому
тієї медичної допомоги, яка повніше б відповідала стану його здоров’я на
той час.

Зважаючи на викладене, Суд дійшов висновку про відсутність підстав
вважати, що поводження з боку відповідних державних органів із заявником
було настільки суворим, аби його слід було кваліфікувати як неналежне
поводження у контексті ст. 3 Конвенції.

Стосовно можливого застосування ст. 2 Конвенції Суд дійшов висновку, що
підстав для її застосування не було.

Справа “Геннадій Науменко проти України” (Gennadiy Naumenko v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 10 лютого 2004 року у справі “Геннадій Науменко
проти України”, Суд постановив, що:

не було порушено ст. 3 Конвенції щодо заборони катування чи поводження,
яке принижує людську гідність;

не було порушено ст. 13 Конвенції щодо права на ефективний засіб
правового захисту.

Обставини справи

Заявник, Геннадій Васильович Науменко, є громадянином України, народився
1964 року. На даний час він у в’язниці у Житомирській області відбуває
кримінальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

26 квітня 1996 року Харківський обласний суд постановив у справі
громадянина Науменка обвинувальний вирок за двома пунктами звинувачення
у вбивстві, у замаху на вбивство та за звинуваченням у згвалтуванні і
засудив заявника до смертної кари. У липні 1996 року Верховний Суд
України залишив зазначений вирок Харківського обласного суду без змін.
Відтак, заявника було внесено до переліку осіб, що чекали на виконання
смертного вироку (так званий “список смертників”) і переведено до
в’язниці № 313/203 у Харківській області. У червні 2000 року вирок було
змінено в частині покарання і смертну кару замінено на довічне
побавлення волі.

Після прибуття заявника до в’язниці у Харківській області у серпні 1995
року його оглянув психіатр, котрий не виявив жодних ознак психічного
розладу у заявника. Однак після того, як п. Науменко дізнався про
відмову у задоволенні Верховним Судом України його касаційної скарги, у
поведінці заявника почали виявлятись ознаки збентеженості. Його медична
справа містить інформацію про те, що заявнику були притаманні
психопатичні, суїцидальні настрої і він був схильним до агресивної
поведінки. Тому заявника було передано під нагляд психіатра, і протягом
1996-1997 років йому було признчено курс лікування нейролептиками та
психоактивізуючими ліками, що підлягали введенню в організм перонально
або шляхом ін’єкції.

Перебуваючи у в’язниці у Харківській області, заявник неодноразово
намагався вчинити самогубство шляхом повішання. Він, окрім іншого,
стверджував, що його було піддано дії “апарата (генератора) розпилення
психоактивуючих речовин” (“psychoactive drugs generator”). Він також
скаржився на постійне заподіяння йому побоїв з боку працівників тюрми та
регулярне напинання на нього кайданків.

У період між травнем 1996 року і вереснем 2000 року заявник подав понад
150 скарг до національних і міжнарожних органів, у яких він порушував
питання про незаконність судових рішень у його справі, а також зазначав,
що його було піддано катуванню та неналежному поводженню.

Зміст рішення Суду

Заявник стверджував, що протягом 1996-2001 років, перебуваючи у в’язниці
у Харківській області, він зазнав поводження, що суперечить вимогам ст.
3 Конвенції, а саме його неправомірно змушували вживати ліки, піддавали
електорошоку, безпідставно напинали на нього кайдан-ки та піддавали дії
“апарата (генератора) розпилення психоактивуючих речовин”. Покликаючись
на ст. 13 Конвенції, він також скаржився на те, що національне право не
забезпечувало йому засобу оскарження фактів неналежного з ним
поводження.

Суд зазначив, що він володіє юрисдикцією лише щодо тих скарг, котрі були
визнані прийнятними і стосувалися подій, що сталися після набрання
Конвенцією чинності щодо України. Також скарги, котрі Суд уповноважений
був розглядати по суті, не повинні були суттєво відрізнятися від тих,
котрі ним були визнані прийнятними на попередній стадії. Відтак, Суд
обмежився вивченням по суті лише тих скарг заявника, котрі стосувались
можливого порушення ст. 3 і ст. 13 Конвенції і містили опис фактів, які
мали місце у період між 11 вересня 1997 року, тобто датою набуття
Конвенцією чинності щодо України, і 14 липня 2001 року – датою, коли
заявника було переведено з в’язниці у Харківській області до в’язниці у
Житомирській області.

Звертаючись до свого прецедентного права, Суд нагадав, що національні
органи зобов’язані охороняти здоров’я в’язнів. Незалежно від того, якою
мірою засуджена особа погоджується на відповідні терапев-ничні заходи,
їх застосування до неї в принципі не повинно розглядатись як неналежне
поводження відповідно до ст. 3 Конвенції, якщо існують переконливі
аргументи щодо необхідності застосування відповідного лікування до цієї
особи.

З показів свідків, медичної картки заявника та його власних свідчень для
Суду було очевидно, що заявник страждав на тяжкі психічні розлади і
двічі вдавався до спроб самогубства. Йому було призначено лікування, аби
полегшити його хворобливий стан. У зв’язку з цим Суд відзначив як
прикрий факт те, що медична справа заявника містила лише загальну
інформацію, з якої було важко з’ясувати, чи заявник погоджувався на
призначене лікування. З іншого боку, Суд зауважив, що заявник не надав
достатньо детальні та надійні докази, аби довести, що навіть попри
відсутність його згоди, відповідні органи вчинили неправомірні дії,
примушуючи його до вживання ліків.

Суд не бачив необхідності у тому, аби піддавати сумнівам опис чи
дозування речовин, котрі були призначені заявнику до вживання чи
підозрювати, що п. Науменка змушували вживати інші речовини. Також не
було доказів того, що зазначене лікування викликало у заявника побічні
негативні наслідки. Стосовно часу лікування, то, як було виявлено
внаслідок співставлення свідчень заявника та показів свідків, лікування
було завершено у січні 1998 року.

Відтак, у Суду не було достатніх доказів, які б дозволили подолати
зрозумілі сумніви стосовно того, чи заявника дійсно змушували вживати
ліки у спосіб, котрий порушував ст. 3 Конвенції.

Суд виходив із припущень, що застосування кайданків як засобу обмеження
дій заявника мало місце двічі: вперше – 7 вересня 1997 року, вдруге – 1
липня 1998 року. Суд не володів юрисдикцією вивчати скаргу щодо першого
випадку, оскільки на той час Конвенція ще не набула чинності щодо
України. Стосовно ж другого випадку Суд, з огляду на подані йому
матеріали, не дійшов висновку про те, що адміністрація в’язниці обмежила
заявника більшою мірою, аніж це було необхідно, аби заспокоїти його та
перешкодити йому вчинити насильство проти себе чи інших осіб, зокрема
беручи до уваги ту обставину, що заявник раніше вже двічі вдавався до
спроб самогубства. Тому зазначений захід не повинен розглядатись як
нелюдське чи таке, що принижує людську гідність, поводження.

Так само, зважаючи на загальний контекст ситуації, Суд погодився з тим,
що напинання на заявника кайданків на час його перебування поза межами
камери виправдовувалось необхідністю гарантувати безпеку у в’язниці.
Отож, зважаючи на викладене, у Суду не було очевидних доказів, котрі
свідчили б про порушення ст. 3 Конвенції.

Заявник стверджував, що протягом його перебування у в’язниці у
Харківській області йому п’ять разів завдавали побої, а саме 4 березня
1998 року, 22 січня і 21 лютого 1999 року, 5 квітня і 4 травня 2001
року. Проте Суду не було надано належних доказів, котрі б підтверджували
заяви п. Науменка стосовно такого поводження з ним, яке за своєю суттю
було “нелюдським чи таким, що принижувало людську гідність” у сенсі
положень ст. 3 Конвенції.

Заявник також стверджував, що його було піддано електорошоку у його ж
камері за загадкових обставин. Проте у Суду не було жодних доказів
правдивості цього твердження. Відтак Суд визнав такі твердження заявника
безпідставними. Такого ж висновку Суд дійшов стосовно заяви п. Науменка
про те, що його було піддано дії “апарата (генератора) розпилення
психоактивуючих речовин”.

Суд зазначив, що відповідно до внутрішнього законодавства України саме
до повноважень прокурора належить обов’язок розслідувати заяви
засуджених про неналежне з ними поводження чи катування, збирати усі
необхідні докази, а також, у відповідних випадках, виїжджати у місця
ув’язнення осіб, від котрих надходять скарги, для отримання їхніх
свідчень чи показів інших осіб, зокрема працівників в’язниці. Отже, як
вбачається, державний прокурор має можливість вдаватись до різноманітних
дій, які гарантують виконання державою її позитивних зобов’язань у межах
ст. 3 Конвенції. Крім того, згідно з національним законодавством,
рішення прокурора може бути оскаржено.

Матеріали справи заявника свідчать, що у період між травнем 1996 року і
вереснем 2000 року він подав понад 150 скарг до національних і
міжнародних органів. Значна їх частина була адресована відповідному
обласному прокурору. Заявник мав кілька зустрічей з прокурором. Крім
того, не було виявлено жодних ознак, які б вказували на те, що
працівники в’язниці перешкоджали заявнику викласти прокурору свої
скарги. Те саме стосується й письмових скарг, зокрема скарг щодо
неправомірного лікування, котрі стали приводом для проведення
розслідування у справі заявника. Суд також звернув увагу на те, що
заявник отримав письмові відповіді на більшість зі своїх скарг і сам
визнавав, що мав можливість зустрічатися зі своїм адвокатом, коли цього
бажав.

У справі містились навіть згадки про те, що, даючи свідчення прокурору,
заявник відмовився надати йому більш докладні пояснення щодо суті своїх
скарг. У зв’язку з цим Суд визнав, що скарга заявника на відсутність
ефективного розслідування у його справі була необгрунтованою, зокрема
зважаючи на відмову заявника належним чином співпрацювати з прокурором,
а також з огляду на передбачену законом можливість домогтися перегляду
рішення останнього. Національне законодавство, відтак, забезпечує
засоби, які в принципі є ефективними, проте заявник не скористався ними.
Тому Суд постановив, що порушення ст. 13 Конвенції не було.

Справа “Тампібіллай проти Нідерландів” Справа “Венкадайаласарма проти
Нідерландів” (Thampibillai v. the Netherlands) (Venkadajalasarma v. the
Netherlands)

У рішеннях, ухвалених 17 лютого 2004 року у справах “Тампібіллай проти
Нідердандів” та “Венкадайаласарма проти Нідерландів”, Суд постановив, що

видворення заявників до Шрі-Ланки не буде порушенням ст. 3 Конвенції.

Обставини справ

Обидва заявники є громадянами Шрі-Ланки. Тармапалан Тампібіл-лай,
1973р.н., проживає зараз у м. Устербік (Нідерланди). Рамачандрайєр
Венкадайаласарма, 1958 р. н., проживає нині у м. Хірлен (Нідерланди).

Обидва заявники належать до тамільської етнічної групи.

П. Тампібіллай походить зі селянської родини, яка мешкає у с. Ва-вунія.
Це селище знаходиться на півночі Шрі-Ланки і межує з територією, котра
перебуває під контролем організації “Тамільські Тигри” (далі – “ТТ”),
діяльність якої зосереджена на збройній боротьбі за незалежність.

П. Венкадайаласарма одружений та має двох дітей. Він проживав у м.
Джафна на півострові Джафна, територія якого також перебуває під
контролем “ТТ”.

П. Тампібіллай у своїх листах до Суду писав, що у серпні 1990 року його
батько був застрелений військовиками армії Шрі-Ланки через те, що ті
підозрювали батька у причетності до діяльності “ТТ”. Внаслідок цього
брат п. Тампібіллая став членом згаданої організації. 12 січня 1991 року
заявника було заарештовано. Два наступних тижні його тримали під вартою,
і протягом цього часу військові неодноразово допитували його стосовно
місця знаходження брата. Під час перебування під вартою заявнику
завдавали побоїв і підвішували за великі пальці рук до стелі, після чого
він потрапив до лікарні, де лікувався два тижні. Його було звільнено
з-під варти за умови виконання вимоги щодо реєстрації кожного дня у
місцевому військовому таборі. Через те, що ані фізично, ані психічно він
більше не був у змозі виконувати вимогу щоденної реєстрації, під час
якої його щоразу допитували, неналежно з ним поводились та змушували
брати участь в ідентифікації членів “ТТ”, заявник вирішив покинути
країну. Він знав, що окремі особи серед тих, котрі, так як і він, були
зобов’язані щодня реєструватися перед військовиками, зникали, а тому
побоювався, що те саме може статися і з ним. П. Тампі-біллай дістався до
аеропорту в м. Коломбо і 20 травня 1994 року літаком покинув країну,
скориставшись своїм власним паспортом.

Згодом він отримав два листи від матері, яка писала, що військові,
виявиши, що він не з’явивився для реєстрації, негайно розпочали його
розшукувати, а її саму заарештували і протягом двох днів тримали під
вартою.

П. Венкадайаласарма у своїх листах до Суду стверджував, що, починаючи з
січня 1994 року, члени згаданого тамільського сепаратиського угруповання
змушували його, на їхню вимогу, двічі або й тричі на місяць
транспортувати продукти харчування чи членів організації. А 1995 року
члени “ТТ” зовсім відібрали у п. Венкадайаласарми мікроавтобус, що був
його основним джерелом заробітку, через те, що заявник відмовився
перевезти за їхнім наказом вибіхувку. Згодом члени “ТТ” змушували його
готувати їм їсти та копати траншеї. Зрештою, коли перед ним поставили
вимогу вступити в організацію, він почав переховуватися. Заявник також
згадав про те, що двох його друзів було вбито після того, як ті
відмовились приєднатись до “ТТ”. Він вирішив поїхати до м. Коломбо. 1
жовтня 1995 року п. Венка-дайаласарма звернувся до військового табору у
м. Вавунія для отримання проїзної перепустки. Натомість там його одразу
ж було заарештовано за підозрою у причетності до діяльності “ТТ”. Він
стверджував, окрім іншого, що його спочатку роздягли і завдавали побоїв
невеликою залізною палицею та кололи ножем, а потім зв’язали і лежачого
продовжували бити. Після того, як свідок-інформатор не впізнав заявника,
два дні по тому його було звільнено з-під варти без висунення будь-яких
звинувачень та видано перепустку на в’їзд у м. Коломбо лише на тижневий
строк. Оскільки йому було заборонено оселитися в м. Коломбо, а також
через те, що він не бачив можливості повернутися назад до м. Джафни у
зв’язку з проблемами з “тт”, він вирішив покинути Шрі-Ланку. П.
Венкадайаласарма залишив країну, скориставшись своїм власним паспортом.

П. Тампібіллай прибув до Нідерландів 9 січня 1995 року, а п.
Вен-кадайаласарма – 2 листопада 1995 року. Відтак, 10 січня 1995 року
перший заявник і 3 листопада 1995 року другий заявник звернулися до
місцевої влади про надання їм притулку або дозволу на проживання,
оскільки для цього, як вони стверджували, існували нагальні підстави
гуманітарного характеру. Проте обидвом заявникам було відмовлено у
задоволенні зазначених клопотань.

Зміст рішення Суду

Обидва заявники стверджували, що їх видворення до Шрі-Ланки становитиме
для них загрозу зазнання катувань чи нелюдського або такого, що принижує
людську гідність, поводження всупереч вимогам ст. 3 Конвенції.

Використовуючи дані різноманітних міжнародних звітів, Суд звернув увагу
на те, що стан безпеки у Шрі-Ланці істотно покращився протягом останніх
років: останнім часом взагалі не проводилося жодних рейдів чи масштабних
та/або свавільних арештів представників тамільської меншини, від
тамільців вже не вимагалося отримання поперенього дозволу для в’їзду на
ті чи інші території, і осіб, котрих заарештовували за підозрою у
членстві чи причетності до діяльністі “ТТ” вже не піддавали неналежному
поводженню чи катуванням.

Однак, звертаючись, власне, до останніх політичних подій, Суд відзначив,
що загалом ситуацію у Шрі-Ланці не можна назвати стабільною. 4 листопада
2003 року Президент Шрі-Ланки Чандріка Кумаратунга розпустив парламент
країни і звинуватив трьох старших міністрів уряду в наданні надмірних
поступок тамільським сепаратистам.

14 листопада 2003 року посередники від Норвегії у мирному врегулюванні
конфлікту (між урядом і представиниками “ТТ”) повідомили, що мирний
процес не просуватиметься, допоки не буде розв’язано державну політичну
кризу.

Попри нещодавні політичні події, котрі трапились у Шрі-Ланці, Суд,
пам’ятаючи про те, що основні сторони конфлікту неодноразово
піт-верджували свою відданість мирному процесу, не міг також ігнорувати
поступ, якого було досягнуто і який зрештою призвів до послаблення
колись ризикової ситуації для представників тамільської етнічної групи,
котрі прибували тимчасово чи оселялись у м. Коломбо.

Суд зауважив, що п. Тампібіллай покинув Шрі-Ланку у травні 1994 року,
майже чотири роки по тому, як було вбито його батька, і приблизно три з
половиною роки після того, як його було заарештовано. Як стверджував
заявник, він покинув країну тоді, коли вже не міг витримувати неналежне
з ним поводження з боку військових під час проходження щоденної
реєстрації.

Незважаючи на побоювання заявника, не було підтверджено, що компетентні
державні органи продовжували підозрювати його у його причетності до
діяльності “ТТ”. Після затримання заявника у січні 1991 року його було
звільнено без висунення жодних звинувачень, і після цього його вже
більше не заарештовували. А у травні 1994 року заявнику безперешкодно
було надано дозвіл на в’їзд у м. Коломбо. Також він скористався
можливістю залишити країну звичайним способом, використовуючи власний
паспорт. Суд дійшов висновку, що не було встановлено, що відповідні
державні органи вважали заявника підозрюваним у причетності до
діяльності “ТТ” та були зацікавлені в його затриманні.

Суд зауважив, що заявник вказував на те, що його матір заарешто-вали і
протягом двох днів утримували під вартою. Проте він не зберіг
відповідних листів матері. Окрім того, згодом не з’ясувалося, що матір
п. Тампібіллая потерпає з того часу від проблем з відповідними
державними органами, і, зрештою, сам заявник про це не стверджував.

Тому Суд не визнав імовірним припущення стосовно того, що державні
органи все ще продовжували розшукувати заявника, зокрема з огляду на те,
що з часу його від’їзду минуло вже майже десять років. Також Суд не
сприйняв міркування заявника, що у контексті сучасних подій державні
органи могли мати намір його заарештувати, аби з’ясувати місце
знаходження брата п. Тампібіллая. Така позиція Суду зумовлена тією
обставиною, що, як Суду було відомо, військові не допитували матір
заявника власне з цього питання.

У підсумку Суд зазначив, що на даний час представники тамільської
етнічної групи могли вільно пересуватися країною, не отримуючи
по-педнього дозволу для в’їзду на певні території. Суд також звернув
увагу на те, що у країні було помітно зменшено кількість дорожніх
блок-по-стів і контрольно-перепускних пунктів. Тому, навіть якщо заявник
все ж таки продовжував побоюватися можливих засобів впливу на нього з
боку представників влади, він міг би оселитися на контрольованих “ТТ”
територіях.

Стосовно справи п. Венкадайаласарми Суд зазначив, що той факт, що
заявник сам звернувся до військового табору для отримання дозволу на
в’їзд у м. Коломбо, свідчить, вочевидь, про відсутність у нього
побоювань, що його підозрюють у причетності до діяльності “ТТ”. Попри
те, у військовому таборі заявника було таки затримано (за підозрою у
наданні підтримки “ТТ”), піддано катуванням, нелюдському поводженню і
представлено до впізнання інформатору, який співпрацював з військовими.
Оскільки свідок-інформатор не впізнав заявника, після двох днів,
проведених під вартою, п. Венкадайаласарму було звільнено без висунення
звинувачень. З огляду на той факт, що йому зрештою було надано проїзну
перепустку, за отриманням якої він власне й звернувся до віськових, Суд
не визнав імовірним припущення стосовно того, що військовим було відомо
про співпрацю заявника з “ТТ”. Зважаючи на це, Суд дійшов висновку, що
не було встановлено, що компетентні органи вважали заявника підозрюваним
у причетності до діяльності “ТТ” і були зацікавлені у його затриманні.

Суд зазначив, що заявник надавав обмежену і до того ж спричинену
примусом (недобровільну) допомогу членам тамільського сепаратись-кого
угруповання, що навряд чи, на думку Суду, могло привести державні
структури до висновку, що він є професійним членом зазначеного
угруповання, який становить істотну загрозу.

Суд зауважив, що навіть якщо по приїзді до Шрі-Ланки заявників було б
заарештовано – чи відразу ж в аеропорту, чи під час процедури
ідентифікації особи, – було малоймовірно, що до них могло бути
застосовано катування чи неналежне поводження, зважаючи на загальний
стан справ у країні.

З огляду на конткретні обставини обидвох справ, Суд дійшов висновку, що
не було достатніх фактичних підстав вважати, що у разі видворення
заявників до Шрі-Ланки вони опиняться під реальною загрозою зазнання
катувань чи поводження, що принижує людську гідність. Тому Суд визнав,
що їх вислання до Шрі-Ланки не буде порушенням ст. 3 Конвенції.

Справа “Балог проти Угорщини” (Balogh v. Hungary)

У рішенні, ухваленому 20 липня 2004 року у справі “Балог проти
Угорщини”, Суд постановив, що:

мало місце порушення ст. 3 Конвенції щодо заборони нелюдського чи
такого, що принижує гідність, поводження;

не було порушення ст. 13 Конвенції щодо права на ефективний засіб
правового захисту;

не було порушення ст. 6 Конвенції щодо права на доступ до суду;

не було порушення ст. 14 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 4000 євро
у відшкодування матеріальної шкоди, 10000 євро як компенсацію моральної
шкоди і 3000 євро на відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявник Шендор Балог є громадянином Угорщини, народився 1958 року
проживає у м. Мішкольц (Угорщина). Він є за національністю ромом.

9 серпня 1995 року п. Балога було допроваджено до Орошезької
поліцейської дільниці, де впродовж двох годин його допитували стосовно
місцезнаходження талонів на пальне, які заявник, разом із іншими
особами, нібито вкрав.

Заявник стверджував, що під час допиту один з поліцейських безупинно
завдавав йому ударів по обличчю і лівому вуху, а інший поліцейський
штовхав його у плече.

Коли п. Балога привели до підвального приміщення дільниці, його побачили
четверо знайомих йому осіб, які там вже перебували. Вони згодом
засвідчили, що у п. Балога тоді було червоне, набрякле обличчя, а також
висловили припущення, що його було побито.

11 серпня 1995 року, коли п. Балог повернувся додому, до свого містечка,
він звернувся до місцевого лікаря, який після огляду заявника, порадив
йому пройти обстеження у лікарні. 14 серпня 1995 року заявнику було
проведено операцію на барабанній перетинці вушної раковини. У медичній
справі заявника зазначалося, що у нього було виявлено травматичний
розрив (перфорацію) лівої барабанної перетинки. Також у справі
вказувлося, що внаслідок ушкодження п. Балог частково втратив здатність
чути на ліве вухо. Ступінь втрати слуху був визначений як такий, що
знаходився у проміжку між легким та середнім рівнями, встановленими
медициною.

16 листопада 1995 року щодо працівників поліцейської дільниці було
порушено кримінальну справу. У своєму висновку медичний експерт
зазначав, що важко було встановити, чи ушкодження вушної раковини
заявника сталося до, під час час чи після його допиту. 30 листопада 1995
року кримінальну справу щодо працівників поліції було закрито. 24 січня
1996 року слідство у зазначеній кримінальній справі було відновлено.
Слідчий відділ дійшов висновку, що неможливо було безсумнівно встановити
момент виникнення у заявника згаданого тілесного ушкодження.

1 серпня 1996 року було встановлено, що працездатність заявника
знизилася на 50 % через бронхіальну астму та погіршення слуху. Внаслідок
цього п. Балог не зміг підтвердити свої права на керування вантажним
транспортом та отримати роботу водія. Він звернувся до відповідних
державних органів за компенсацією, проте йому було відмовлено.

Заявник додатково пройшов обстеження й отримав медичний висновок, у
якому вказувалося, що зазвичай розрив барабанної перетинки виникає
внаслідок зовнішнього удару у ділянку вуха. З огляду на це міркування, у
висновку також йшлося про вірогідність твердження заявника стосовно
обставин отримання ним ушкодження.

На підставі інформації, викладеної у зазначеному медичному висновку,
Бюро з питань правового захисту національних та етнічних меншин
звернулось до компетентних органів із заявою про відновлення
кримінальної справи щодо працівників поліції. Втім, у відповідь на цю
заяву від прокуратури надійшло пояснення, що справу щодо працівників
поліції було закрито на тій підставі, що версію заявника про те, що з
ним сталося, неможливо було процесуально довести.

Зміст рішення Суду

Заявник стверджував, що з боку працівників поліції мало місце неналежне
поводження щодо нього, і скаржився на те, що національні компетентні
органи не провели ефективного розслідування в його справі всупереч
вимогам ст. 3 Конвенції. Також п. Балог зазначав про порушення ч. 1 ст.
6 Конвенції (право на справедливий суд) та ст. 13 Конвенції (право на
ефективний засіб правового захисту), а також про порушення ст. 14
Конвенції (заборона дискримінації) з огляду на його ромське походження.

Суд зазначив, що у заявника стався розрив лівої барабанної перетинки.
Відповідно до висновків судового медичного експерта, найчастіше така
травма виникає внаслідок заподіння людині удару в обличчя. Відповідно до
показань чотирьох приятелів заявника, він виходив з поліцейської
дільниці з червоним і набряклим обличчям, це дало їм підставу думати, що
його побили у дільниці.

Суд взяв до уваги той аргумент, що заявник не звертався за медичною
допомогою ані того самого дня, коли з ним стався прикрий випадок, ані
наступного. Він звернувся до лікаря лише 11 серпня 1995 року. Втім, Суд
зауважив, що заявник звернувся за лікарською допомогою відразу ж по
прибутті додому. Тому Суд дійшов висновку, що негайне незвернення
заявника до лікаря не мало істотного значення для справи і не повинно
було викликати сумнів щодо правдивості версії заявника стосовно того, що
з ним сталося.

Суд відзначив, що компетентні органи провели розслідування обставин,
викладених заявником у його заяві про порушення кримінальної справи. Суд
також зауважив, що прокурор, який проводив розслідування, перебував у
складному становищі через відсутність незалежних очевидців подій, які
описував заявник. Втім, він ретельно допитав як самого заявника, так і
його приятелів, з одного боку, та запротоколював покази працівників
відповідної поліцейської дільниці, які чергували у день затримання
заявника, а також допитав поліцейських, які, за словами заявника, його
били. До того ж, між заявником та його приятелями, з одного боку, та
відповідними працівниками поліцейської дільниці, з іншого, було
проведено ставку віч-на віч.

Проте Суд зауважив, що держава ще й досі не надала жодних правдоподібних
пояснень щодо можливої причини виникнення травми у заявника.

Суд дійшов висновку, що Уряд не довів належним чином того, що травма у
заявника виникла не внаслідок неналежного з ним поводження з боку
працівників поліції.

Суд вкотре зазначив, що будь-яке фізичне насильство щодо особи, яка
позбавлена свободи, якщо при цьому воно не спровоковане особливо
небезпечною поведінкою цієї особи, є приниженням її гідності, а відтак,
порушенням ст. 3 Конвенції. Суд також вказав, що необхідність повного
розкриття злочинів та незаперечні труднощі, які виникають у процесі
боротьби зі злочинністю, не можуть виправдовувати застосування обмежень
щодо фізичної безпеки людини. Тому Суд постановив, що мало місце
порушення ст. 3 Конвенції.

Суд відзначив, що держава серйозно поставилася до скарги заявника на
неналежне з ним поводження: загалом три прокурорські структури
розглянули його скаргу. Прокуратура також погодилась відновити
провадження у кримінальній справі у відповідь на клопотання Бюро з
питань правового захисту національних та етнічних меншин.

Суд позитивно відзначив ретельність проведеного розслідуваня, яке, на
його думку, могло призвести до викриття і покарання державних
службовців, винних у заподіянні шкоди заявнику, у разі підтвердження
зібраними у справі доказами вини відповідних осіб. Суд схвалив також і
те, що розслідування проводилось незалежно і неупереджено.

З огляду на те, що заявнику було забезпечено ефективний засіб правового
захисту щодо його скарги на порушення ст. 3 Конвенції, Суд постановив,
що держава не порушила ст. 13 Конвенції.

Стосовно скарги п. Балога на порушення ст. 6 Конвенції Суд звернув увагу
на те, що заявник не скористався можливістю звернутися до національного
суду з позовом про компенсацію шкоди. Хоча заявник і стверджував, що
таке зверненя не призвело б до позитивного результату, для Суду
безуспішність такого позову не вигладала заздалегідь очевидною.

Суд також зазначив, що причиною, яка перешкоджала заявнику звернутися до
суду з позовом про відповідальність посадових осіб було невчасне подання
ним до прокуратури скарги про порушення порядку закриття відповідної
кримінальної справи. Тому Суд дійшов висновку, що заявника не було
позбавлено ані доступу до суду, ані справедливого розгляду його справи.
Відтак Суд постановив, що ст. 6 Конвенції порушена не була.

Суд визнав необгрунтованими скарги заявника на дискримінацію щодо нього.
Тому Суд постановив, що порушення ст. 14 Конвенції не мало місця.

Справа “Ангелєску проти Румунії” (Anghelesku v. Romania)

У рішенні, ухваленому 5 жовтня 2004 року у справі “Ангелєску проти
Румунії”, Суд постановив:

було порушено ст. 3 Конвенції щодо заборони поводження, яке принижує
людську гідність;

було порушено ст. 3 Конвенції, яке виявилось у неналежному і
неефективному розслідуванні скарги заявника на негідне з ним поводження.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 7 000
євро на відшкодування моральної шкоди. Обставини справи

Заявник Барбу Ангелєску є громадянином Румунії, народився 1949 року і
проживає у м. Турсінесті, Румунія. Заявник і Уряд виклали різні версії
подій.

П. Ангелєску стверджував, що він був затриманий просто за кермом свого
автомобіля після того, як його наздогнала і змусила зупинитися
поліцейська патрульна машина. Тоді ж, за словами заявника, між ним і
поліцейськими зчинилася суперечка, в ході якої Б., один з поліцейських,
спочатку сказав, що заявник п’яний “у туман”, а далі почав вживати
щоразу різкіші висловлювання. Нарешті Б. навіть узявся душити
затриманого і завдавати йому ударів кулаком.

Уряд стверджував, що заявник спробував утекти через те, що побоювався
проходження тесту на вміст алкоголю у крові. Його агресивна поведінка
призвела до сутички між ним та працівниками поліції, внаслідок якої
постраждали і правоохоронці, і сам заявник.

Заявника було заарештовано на місці і допроваджено до лікарні для
проходження тесту на наявність алкоголю у крові. Наступного дня щодо п.
Ангелєску було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні
опору працівникам влади та відмову здати кров для аналізу. Прокурор
сканкціонуав арешт заявника строком на 30 діб. Втім 25 квітня 1996 року
п. Ангелєску було звільнено під заставу.

17 квітня 1996 року на запит прокуратури було проведено медичний огляд
заявника. Того ж дня було складено лікарський висновок, у якому
зазначалося, що на тілі п. Ангелєску було виявлено такі ушкодження: на
правому боці шиї три кровопідтоки, на одному з яких була поверхнева
рана; три кровопідтоки на лівому боці шиї і окремо подряпина, а також
подряпини на ключиці й на чолі. У висновку вказувалося, що з огляду на
характер ушкоджень заявнику може знадобитись від чотирьох до п’яти днів
лікування.

Суд першої інстанції засудив заявника до одного року ув’язнення за
вчинення опору працівникам влади і за дорожньо-транспортне
правопорушення. Втім 18 жовтня 2001 року апеляційний суд постановив
виправ-дальний вирок у справі п. Ангелєску, мотивуючи своє рішення,
зокрема, показами свідка-очевидця про те, що один з працівників поліції
грубо поводився із заявником. Апеляційний суд у своєму рішенні також
зауважив, що оскільки працівники поліції поводилися із заявником
неналежно, немає підстав звинувачувати п. Ангелєску у спробі втечі від
них.

У час, коли відповідні події мали місце, а саме у травні 1996 року,
заявник звернувся із заявою про порушення кримінальної справи щодо
відповідних працівників поліції. Прокурором регіональної військової
прокуратури було порушено кримінальну справу щодо поліцейського Б..
Проте у січні 1998 року слідство було закрито на тій підставі, що у діях
Б. не було складу злочину, оскільки він не мав наміру завдати заявникові
шкоди, а лише прагнув завадити йому утекти.

Заявник оскаржив рішення про закриття кримінальної справи щодо Б.
Апеляцію п. Ангелєску було задоволено. Військовий трибунал, який
розглядав зазначену скаргу, постановив, що слідство у справі щодо Б.
було неповним, а відтак, повинно бути поновлено. Після відновлення
слідства було проведено лише допит Б., інших слідчих дій не проводилось.
І у вересні 2002 року справу знову було закрито. Зміст рішення Суду

Заявник стверджував, що поводження, яке мало місце щодо нього з боку
поліцейських під час дорожньої перевірки, було порушенням ст. 3
Конвенції.

Суд передусім взяв до уваги виправдальний вирок апеляційного суду щодо
заявника, у якому вказувалося, що п. Ангелєску потерпів від образливих
нападів з боку працівників поліції. З іншого боку, Суд зазначив, що
слідство у кримінальній справі щодо Б., яке проводилось військовою
прокуратурою, призвело до кардинально протилежного висновку, а саме
висновку про те, що обвинувчений не мав наміру заподіяти заявнику шкоди.
Втім, зазначений висновок не був підтриманий військовим трибуналом, який
постановив поновити розслідування справи і виконати низку додаткових
слідчих дій. Однак після поновлення розслідування жодних інших заходів,
окрім додаткового допиту Б., проведено не було. Тому Суд відмовився
взяти до уваги висновки, викладені у постанові про закриття кримінальної
справи щодо Б., ухваленій військовим прокурором у вересні 2002 року.

Суд зауважив, що у нього немає підстав не погодитись з рішенням
апеляційного суду, який розглядав кримінальну справу щодо заявника.
Оскільки на підставі поданих до Суду матеріалів він сам дійшов висновку
про те, що полійцеські першими заподіяли шкоду п. Ангелєску, хоча й
застосування сили не було необхідним з огляду на поведінку заявника.
За-явик зазнав легких тілесних ушкоджень, які не мали серйозних
наслідків для його здоров’я. Втім Суд визнав дії працівників поліції,
які призвели до цих ушкоджень, поводженням, яке принижує людську
гідність. Тому Суд постановив, що мало місце порушення ст. 3 Конвенції у
цій частині.

Стосовно грунтовності розслідування, яке проводлось компетентними
органами за скаргою заявника на неналежне з ним поводження, Суд
зазначив, що у нього виникли певні сумніви щодо незалежності військових
прокурорів, які взяли участь у розслідуванні, особливо з огляду на чинне
на той час процесуальне законодавство і на зміни, які згодом були
внесені до нього згодом. Військові прокурори були службовцями дійсної
служби, так само як і поліцейські. І на час, коли проводилось
розлідування, військові прокурори входили до системи військових сил, яка
твердо будувалась за принципом вертикального (ієрархічного)
підпорядкування.

До того ж Суд висловив подив стосовно того факту, що прокуратура не
виконала у повному обсязі вказівки військового трибуналу, який ухвалив
рішення про поновлення слідства у справі Б.

Отож, виходячи з наведених вище аргументів, Суд дійшов висновку, що
компетентні органи не провели належного та ефективного розслідування у
відповідь на скаргу заявника на неналежне з ним поводження з боку
працівників поліції. Тому Суд постановив, що мало місце порушення ст. 3
Конвенції також і у цій частині.

Справа „Кехайов проти Болгарії” (Kehayov v. Bulgaria)

У рішенні, ухваленому 18 січня 2005 року у справі “Кехайов проти
Болгарії”, Суд постановив, що:

було порушено ст. 3 Конвенції;

було порушено ч. 3 ст. 5 Конвенції (право у разі затримання негайно
постати перед суддею);

було порушено ч. 4 ст. 5 Конвенції (право на судовий розгляд, при якому
суд без зволікання встановлює законність затримання).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 2000 євро
як компенсацію моральної шкоди і 1500 євро на відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Заявник Іван Кехайов є громадянином Болгарії, народився 1971 року і
проживає у м. Пловдів (Болгарія).

27 грудня 1997 року заявника було заарештовано за підозрою у вчиненні
згвалтування. Того самого дня прокурор санкціонував тримання заявника
під вартою. Заявника помістили у камеру розміром 10,5 кв. м., де його
утримували до 16 липня 1998 року. У камері знаходились також інші
затримані. У ній не було вікон. Для в’язнів не було передбачено
будь-яких видів діяльності поза камерою. Їх виводили лише двічі на день
до туалету і щоб помитися. Аби справити природну потребу поза відведеним
часом, затримані повинні були використовувати відро.

У квітні 1998 року психіатри, які вирішували питання про осудність
заявника, у своєму висновку зазначили, що десь за півтора роки до арешту
він перейшов через кілька періодів депресії, а у лікарів, які тоді
проводили його огляд, виникла підозра, що заявник страждав на
пара-ноїдальну шизофренію. Втім експерти дійшли висновку, що п. Кехайов
був осудний.

5 січня 1998 року заявник поскаржився до суду на незаконність свого
арешту. Адвокат п. Кехайова також заявляв двічі (19 і 21 січня 1998
року) клопотання про надання йому матеріалів справи для ознайомленя. У
задоволенні цих клопотань було відмовлено.

Скаргу заявника на незаконність його тримання під вартою було розглянуто
23 січня 1998 року. На початку розгляду суддя відмовив захиснику у
представниці інтересів п. Кехайова, аргументуючи своє рішення тим, що
доручення заявника на представництво своїх інтересів у суді було
оформлено неналежним чином. Заявник одразу ж у присутності судді
підписав інше доручення, однак суд відмовився визнати цей документ,
оскільки він не містив номеру кримінальної справи. Тому заявнику
довелося самому представляти свої інтереси. Розглянувши скаргу п.
Кехайова по суті, суд дійшов висновку, що його затримання було законним.

21 травня 1998 року адвокат заявника знову звернувся з клопотанням про
надання можливості ознайомитися з матеріалами слідства у справі. Втім
йому знову було відмовлено.

8 червня 1998 року слідчий надав заявнику та його захиснику можливість
ознайомитися з усіма матеріалами справи.

Протягом судового розгляду справи п. Кехайов двічі звертався з
клопотаннями про звільнення його з-під варти. Проте суд відмовився їх
задовольнити.

У грудні 1998 року суд визнав заявника винним у вчиненні згвалту-вання
та засудив його до двох років ув’язнення. Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 3 Конвенції, заявник стверджував, що його утримували
в умовах, які були нелюдськими і принижували його гідність, зокрема з
огляду на те, що він потерпав від психічних проблем. Заявник також
скаржився, що всупереч вимогам ч.3 ст. 5 Конвенції його не було негайно
допроваджено до судді, його адвокату кілька разів відмовляли у
можливості ознайомитися з матеріалами слідвства і одного разу не
дозволили адвокату представляти інтереси заявника під час розгляду
клопотання про звільнення його з-під варти. І насамкінець заявник
зазначав, що всупереч вимогам ч. 4 ст. 5 Конвенції йому не було
забезпечено судового розгляду, при якому суд без зволікання встановлює
законність затримання.

Суд відзначив, що обставини, за яких заявник повинен був перебувати
протягом 24 годин впродовж шести місяців у переповненій камері, куди не
потрапляло природне світло, а також був позбавлений можливості займатися
будь-якою діяльністю поза межами цієї камери чи хоча б виконувати
фізичні вправи, завдали, вочевидь, істотної шкоди його здоров’ю і
викликали гострі психічні страждання. Суд звернув увагу на той факт, що
у квітні 1998 року національний суд, розглянувши заяву п. Кехайова про
звільнення з-під варти, яку заявник обгрунтовував неприйнятними умовами
утримання, постановив, аби заявника перевели до іншої установи.

Стосовно психічного стану заявника Суд не дійшов однозначних висновків.
З одного боку, психіатри, які проводили обстеження заявника, дійшли
висновку, що він був психічно здоровим. З іншого боку, це обстеження
стосувалось лише встановлення осудності особи. Заявник, стверджуючи про
наявність у нього проблем із психікою, не пояснив Суду, чому під час
перебування під вартою він жодного разу не звернувся по отримання
психіатричної допомоги.

Хоча Суд не погодився із твердженнями заявника про те, що підтримання
умов, які існують у місцях затримання, навмисно спрямоване на приниження
людської гідності в’язнів, у Суду не виникало сумнівів стосовно того, що
окремі елементи режиму, який побутує у зазначених місцях, можуть
підставно вважатись принизливими.

Зокрема та обставина, що особа, перебуваючи у камері, змушена справляти
свою природну потребу у відро у присутності інших затриманих, не може
бути жодним чином виправданою. Виняток можуть становити ті випадки, коли
виведення особи до вмивальні становитиме реальний і серйозний ризик для
безпеки персоналу та інших в’язнів. У даній справі Уряд взагалі не
згадував про загрозу для безпеки як підставу для утримання заявника у
відповідних умовах. Отож, з огляду на відсутність реальних побоювань
стосовно безпеки, Суд визнав цілком невиправданим позбавлення заявника
упродовж шести місяців можливості займатися якимись видами діяльності
поза межами камерами чи виконувати фізичні вправи.

Будучи обізнаним із фінансовими труднощами, з якими зіштовхується
держава, Суд вказав, що чимало з тих заходів, які Комітет рекомендував
їй впровадити (власне після відвідин місць тримання затриманих, серед
яких була й установа, де перебував заявник), держава проігнорувала,
незважаючи на те, що запровадження цих заходів не потребувало якихось
значних витрат.

Беручи до уваги суворість режиму установи загалом, конкретні умови та
тривалість утримання заявника під вартою, Суд дійшов висновку, що
стражадання, яких зазнав п. Кехайов, перевищили той ступінь, котрий
неможливо уникнути під час перебування під вартою. Тому Суд постановив,
що мало місце порушення ст. 3 Конвенції.

Суд відзначив, що ані слідчий, який проводив допит заявника відразу
після його затримання, ані прокурор, який санкціонував тримання заявника
під вартою, не могли вважатися достатньо незалежними та неупередженими у
сенсі ч. 3 ст. 5 Конвенції з огляду на практичні завдання, які вони
виконували у процесі розслідування кримінальної справи, а також через їх
потенційну участь як обвинувачів під час судового розгляду відповідної
справи. Тому Суд постановив, що мало місце порушення ч. 3 ст. 5
Конвенції.

Суд відзначив, що адвокату заявника тричі було відмовлено у можливості
ознайомитися з матеріалами справи (19, 21 січня та 21 травня 1998 року).
Відтак, адвокат п. Кехайова був цілковито позбавлений можливості
з’ясувати, чи були у справі ті документи, які б могли підтвердити
законність затримання його підзахисного. З іншого боку, прокурор, котрий
здійснював нагляд за розслідуванням цієї справи і який 27 грудня 1997
року санкціонував тримання заявника під вартою, володів такою перевагою,
як безперешкодний доступ до усіх матеріалів справи. Така ситуація є
несумісною з вимогою рівності процесуальних засобів, котра закладена у
ч. 4 ст. 5 Конвенції.

Суд відзначив, що під час розгляду скарги п. Кехайова на незаконність
затримання суддя відмовив його захиснику у можливості представляти
інтереси свого клієнта, оскільки, як стверджувалося, на дорученні,
складеному заявником безпосередньо у залі судового засідання у
присутності судді, не було вказано номер кримінальної справи. Суд
вказав, що зазначений недолік був настільки незначним, що він аж ніяк не
міг виправдати позбавлення заявника юридичного представництва ані
відповідно до положень національного законодавства, ані з огляду на
принципи, які становлять під-грунтя ст. 5 Конвенції. Суд зауважив, що
суддя міг просто усно запитати, чи стосується доручення саме тієї
кримінальної справи, яка була предметом розгляду, чи якоїсь іншої
юридичної справи заявника.

Отож, Суд визнав, що мали місце порушення ч. 4 ст. 5 Конвенції, які
виявились у тому, що захиснику заявника тричі не було надано можливості
ознайомитися з матеріалами кримінальної справи щодо його підзахисного, а
також у тому, що захиснику було відмовлено у представництві інтересів п.
Кехайова під час розгляду скарги заявника на незаконність його
затримання.

Справа “Майзіт проти Росії” (Mayzit v. Russia)

У рішенні, ухваленому 20 січня 2005 року у справі “Майзіт проти Росії”,
Суд постановив, що:

було порушено ст. 3 Конвенції;

було порушено ч. 4 ст. 5 Конвенції щодо права на встановлення судом без
зволікання законності затримання;

не було порушено п. “с” ч. 3 ст. 6 Конвенції щодо права на правову
допомогу захисника, обраного на власний розсуд;

не було порушено п. “b” ч. 3 ст. 6 Конвенції щодо права на достатній час
і можливості для підготовки свого захисту.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 3000 євро
як компенсацію моральної шкоди. Обставини справи

Заявник Юрій Євгєньєвіч Майзіт є громадянином Росії, народився 1953
року, проживає у м. Калінінграді.

Заявника було заарештовано за підозрою у вчиненні умисного пошкодження
майна. Як стверджувалось у заяві потерпілого про злочин, п. Майзіт
стріляв з мисливської рушниці по вікнах його помешкання, щоб помстится
за неповернений йому потерпілим борг.

Відповідно до інформації, поданої Урядом, заявник тримався в ізоляторі
тимчасового утримання № 39/1, що у Калінінграді, протягом періоду від 26
липня 2000 року до 7 березня 2001 року та у період від 16 травня 2001
року до 18 липня 2001 року. За цей час він побував у шести різних
камерах площею від 25,1 до 7,8 кв. м., у яких, залежно від площі
приміщення, містилось від шести до десяти ліжок. Заявник мав право на
щоденні прогулянки тривалістю не більше години часу.

Заявник стверджував, що камери були забруднені, насичені тарганами і
вошами, на вікнах висіли сталеві ширми, які майже не пропускали денного
світла. До того ж камери були переповнені, а тому затримані особи
змушені були спати почергово.

30 липня 2000 року заявник звернувся до суду із заявою про звільнення
з-під варти. Однак 15 грудня 2000 року його клопотання було відхилено.

4 вересня 2000 року заявнику було надано можливість ознайомитись з
матеріалами слідства. Судовий розгляд справи був призначений на 9 жовтня
2000 року. Зважаючи на серйозність висунутих проти заявника звинувачень,
суддя призначив йому адвоката. Попередньо заявник відмовився від восьми
запропонованих йому захисників, не пропонуючи іншої кандидатури.
Протягом судового розгляду справи п. Майзіт двічі просив, щоб до участі
у процесі як захисників допустили його матір і сестру. Суд відмовив у
задоволенні цих клопотань, пояснюючи своє рішення тим, що справа була
складна, а тому нею мала займатись особа, яка володіла спеціальними
юридичними знаннями і практичним досвідом юридичної роботи. Натомість
матір і сестра заявника цим критеріям не відповідали.

25 грудня 2000 року заявника було засуджено до шести років ув’язнення.
Внаслідок апеляції строк покарання було зменшено до чотирьох років.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 3, ч. 4 ст.5, п. “Ь” і “с” ч.3 ст. 6 Конвенції,
заявник скаржився на неналежні умови його тримання під вартою і на те,
що суд не розглянув без зволікання можливість його звільнення. Також
заявник стверджував про неналежну допомогу захисника та про те, що умови
перебування під вартою унеможливили йому нормально підготуватись

до суду.

Суд зауважив, що строк, упродовж якого заявник утримувався під вартою,
становив загалом 9 місяців 14 днів. За даними Уряду, п. Майзіт
знаходився у різних камерах, у яких на особу припадало від 1,3 до 2,51
кв. м. площі. У Суду виникло запитання, чи відповідає ця площа
загальноприйнятим стандартам. Тому Суд звернувся до норм, ухвалених
Європейським комітетом із запобігання катуванню, нелюдському чи такому,
що принижує гідність, поводженню або покаранню (далі – Комітет), і
вказав, що Комітет встановив для таких випадків як бажаний стандарт 7
кв. м. площі з розрахунку на одну людину.

Попри те, що камери, в які поміщали заявника, були розраховані на певну
кількість затриманих, реальна кількість людей, що у них знаходились, за
словами заявника, перевищувала удвічі, а подекуди й утричі максимально
допустиму норму. Тому заявник мусів розділяти ліжко з іншими
затриманими. Уряд не навів жодних аргументів і фактів на спростування
цих тверджень п. Майзіта. Суд у зв’язку з цим нагадав, що переповненість
камер у місцях попереднього утримання було загальною проблемою для
Росії. Тому він не визнав за необхідне встановлювати конкретно кількість
осіб, які знаходилось у тих камерах, де перебував заявник. Суд зауважив,
що у кожному разі, зважаючи на наявні у нього дані, площа для одного
затриманого у камері не перевищувала 2 кв. м. Тому Суд дійшов висновку,
що камери, в яких тримали заявника, були переповнені.

Суд зазначив, що заявник оскаржував також стан санітарних умов у
приміщеннях, де його утримували (йдеться про скарги на насиченість камер
тарганами, клопами і вошами, а також про скарги на відсутність
достатнього світла через сталеві ширми на вікнах). Стосовно санітарних
умов Уряд, посилаючись на звіт керівника департаменту з питань виконання
покарань, відповів, що вони були задовільними. Однак Суду не було подано
докладних даних, які б підтверджували цей висновок.

Суд відзначив, що хоча заявник і мав право на перебування поза межами
камери впродовж від однієї до двох годин щодня, решту часу він перебував
у закритому приміщенні, де йому, як і іншим ув’язненим, належала дуже
мала частка простору.

Суд зауважив, що, незважаючи на те, що він не виявив прямого наміру
державних органів принизити людську гідність заявника чи підірвати його
психічний стан, є підстави для висновку, що самі умови попереднього
ув’язнення, в яких п. Майзіт був змушений перебувати понад дев’ять
місяців, вочевидь порушували його людську гідність, породжуючи відчуття
приниження й психічного неспокою. Порушення виявилось передусім у
переповненості камер, а також у тому, що заявник змушений був перебувати
у таких умовах протягом тривалого часу. Отож, Суд визнав, що мало місце
порушення ст. 3 Конвенції.

Суд відзначив, що клопотання заявника про звільнення його з-під варти,
подане 30 липня 2000 року до суду, було розглянуто лише через 4 місяці і
15 днів. Такий строк не може вважатися “швидким”, зокрема з огляду на
те, що відповідно до норм національного законодавства суд мав розглянути
таку заяву протягом 5 днів з часу її подання. Суд звернув увагу на те,
що зволікання сталося виключно з вини державних органів. Тому він
постановив, що мало місце порушення ч. 4 ст. 5 Конвенції.

Суд вказав, що відповідно до п. “с” ч. 3 ст. 6 Конвенції провадження у
кримінальній справі має проходити з належним представництвом сторони
захисту; втім це не означає, що обвинуваченому забезпечується право
самому вирішувати, у який спосіб йому має надаватися правова допомога.
Спосіб надання правової допомоги регламентується внутрішньодержавними
процесуальними правилами. Суд зауважив, що право обирати захисника не
може вважатися абсолютним, навіть попри важливість забезпечення
конфінденційності взаємин особи з її адвокатом. Це право може
обмежуватися, зокрема у випадку, коли йдеться про одержання безоплатної
правової допомоги, а також тоді, коли суддя в інтересах правосуддя
вирішує, чи повинен він призначити особі адвоката за власною
ініціативою. Вирішуючи питання про призначення особі адвоката, суддя,
зрозуміло, має враховувати її побажаня. Однак він може й не взяти їх до
уваги, якщо є достатні та належні причини для висновку про те, що цього
вимагають інтереси правосуддя.

Також державні органи не можуть відповідати за кожний недолік, допущений
офіційно призначеним адвокатом під час представництва інтересів особи.
Відповідно до п. “с” ч. 3 ст. 6 Конвенції компетентні державні органи
повинні втрутитися лише тоді, коли недоліки у захисті інтересів особи з
боку адвоката є для них безпосередньо очевидними чи коли вони
довідаються про такі недоліки у якийсь інший спосіб.

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Росії захисником у
кримінальній справі може бути лише особа, яка є адвокатом. Втім, закон
передбачає, що в окремих випадках суддя, який розглядає справу, може
допустити як захисників і близьких родичів підсудного. Однак суд, який
розглядав дану справу, дійшов висновку, що ані мама, ані сестра п.
Майзіта не були здатні забезпечити ефективний захист інтересів заявника
передусім через те, що вони не є професіоналами, а також тому, що їм
було б складно бути присутніми на кожному судовому засіданні у зв’язку
із зайнятістю та станом здоров’я. На думку Суду, ці міркування були
обгрунтованими і переважили побажання заявника.

Хоча п. Майзіт скаржився на неефективність з боку офіційно призначених
йому адвокатів, він не подав Суду жодних доказів їх недбальства.

Оцінюючи можливості захисту, які заявник міг реалізувати у справі, Суд
дійшов висновку, що у п. Майзіта була достатня можливість самому
представляти свої інтереси. Обмеження стосувались лише недопуску як
захисників його матері й сестри. Заявник міг вибрати будь-якого адвоката
на власний розсуд, однак не зробив цього. Факти справи також не свідчили
про будь-які ущемлення прав заявника захищати свої інтереси. Відтак Суд
постановив, що порушення п. “с” ч. 3 ст. 6 Конвенції не було.

Суд зауважив, що обвинувальний висновок разом з іншими матеріалами
справи був вручений заявнику для ознайомлення у серпні 2000 року.
Судовий розгляд справ був призначений на 9 жовтня 2000 року. Суд вважає,
що з огляду на обставини справи і характер висунутого проти заявника
обвинувачення, п. Майзіту було надано достатньо часу для підготовки
свого захисту.

Стосовно питання про те, чи було п. Майзіту надано можливості для
підготовки свого захисту, то у жодному зі своїх попередніх рішень Суд не
стверджував, що надання таких можливостей особі, яка чекає судового
розгляду своєї справи, перебуваючи під вартою, означає створення умов,
аби ця особа могла вивчати матеріали справи із належним рівнем
концентрації уваги. Хоча для Суду й було очевидно, що умови тримання п.
Майзіта під вартою аж ніяк не сприяли напруженій розумовій праці, Суд
відзначив, що заявник не зазнав жодних перешкод ані стосовно доступу до
матеріалів справи, ані у можливостях отримання правових консультацій
захисника.

Суд також вказав, що твердження заявника про те, що у в’язниці йому не
було забезпечено належного доступу до юридичної літератури та не надано
можливості копіювати матеріали, не були підтверджені жодними доказами.
Так само виявились цілком непідтвердженими заяви п. Майзіта про те, що
впродовж судового розгляду справи його помістили у малу камеру й
утримували там у кайданках переважну більшість часу. Також Суду не було
продемонстровано, що заявник порушував перед компетентними органами
питання про те, що зазначені обставини перешкоджають підготувати йому
свій захист. Тому Суд постановив, що порушення п. “Ь” ч. 3 ст. 6
Конвенції не було.

Справа “Невмержицький проти України” (Nevmerzhitsky v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 5 квітня 2005 року у справі “Невмержицький проти
України”, Суд постановив, що:

було порушено ст. 3 Конвенції, що виявилось у примусовому годуванні
заявника;

було порушено ст. 3 Конвенції, що виявилось у неналежних умовах
утримання заявника під вартою, а також у ненаданні йому потрібної
медичної допомоги;

було порушено ч. 3 ст. 5 Конвенції, що виявилось у надмірній тривалості
попереднього ув’язнення;

всупереч вимогам ч. 1 ст. 38 Конвенції держава виявилася неспроможною
створити усі необхідні умови для проведення Судом розслідування обставин
справи.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 1000 євро
на відшкодування матеріальної шкоди, 20 000 євро як компенсацію
моральної шкоди і 5 000 євро на відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявник Євген Іванович Невмержицький є громадянином України, народився
1970 року і проживає у м. Києві. Раніше він працював менеджером одного з
київських відділень банку “Полтава”.

У квітні 1997 року п. Невмержицькому було висуното обвинувачення у
вчиненні незаконних валютних операцій, крадіжки, ухиленні від сплати
податків, зловживанні посадовим становищем, а також у вчиненні
шахрайства та службового підроблення.

8 квітня 1997 року заявника було взято під варту, де він перебував до
лютого 2000 року.

11 квітня 1997 року арешт заявника був санкціонований прокурором м.
Києва. А 28 травня 1997 року питання про законність перебування п.
Невмержицького під вартою було розглянуто у суді. Далі тримання заявника
під ватрою продовжувалось відповідними прокурорами п’ять разів, аж до 18
місяців. Навіть попри те, що вже закінчився максимально можливий
відповідно до законодавства строк перебування під вартою, заявнику було
відмовлено у задовленні його клопотання про звільнення спочатку
Київським міським судом (рішення від 1 листопада 1999 року), а згодом і
Верховним судом України (рішення від 16 грудня 1999 року).

Кілька разів упродовж перебування під вартою заявник відмовлявся, на
знак протесту, від вживання їжі. У зв’язку з цим його було піддано
примусовому годуванню.

Заявник стверджував, що його було поміщено у камеру розміром 7 кв.м., де
вже перебувало дванадцятеро інших затриманих. У камері не було ані
можливості помитися, ані доступу до питної води. Відтак заявник захворів
на екзему та коросту, зокрема через те, що камера була насичена клопами
та вошами.

У квітні 1999 року в порядку дисциплінарного покарання заявника було
поміщено на десять днів у одиничну камеру. Це було приміщення площею 7
кв.м., з мокрими бетонними стінами, яке взагалі не провітрювалось. У
камері не було туалету, а воду в умивальнику вмикали лише кілька разів
упродовж дня. Протягом часу відбуття цього дисциплінарного покарання
заявника жодного разу не вивели на свіже повітря. До того ж, у той час
він відмовлявся від вживання їжі.

У лютому 2001 року заявника було засуджено до позбавлення волі строком
на п’ять років і шість місяців з конфіксацією усього майна. Втім на
підставі закону про амністію п. Невмержицького було звільнено від
відбуття покарання у вигляді позбавлення волі. Однією з підстав було те,
що строк попереднього ув’язнення заявника на момент поста-новлення
вироку становив 2 роки, 10 місяців та 15 днів.

У лютому 2000 року відразу після звільнення заявника на місяць поклали
до лікарні. Він і досі продовжує лікуватися у психіатра.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 3 Конвенцію, заявник оскаржував умови перебування під
вартою, зокрема ті, які існували в одиничній камері. Він також скаржився
на те, що його силоміць годували й не надали належної медичної допомоги.
Також заявник стверджував, що були порушені його право на свободу (п.
“с” ч. 1 ст. 5 Конвенції), а також право негайно постати перед суддею
після арешту (ч. 3 ст. 5 Конвенції).

Суд спочатку зауважив, що Уряд не надав йому низку важливих документів,
а саме: інформацію про стан здоров’я заявника під час ув’язнення,
матеріалів про підстави для продовження строку перебування під вартою та
про те, як відбувалось примусове годування. Суд також зауважив, що Уряд
був неспроможний належно пояснити, чому він не може представити ці
документи та чому ухиляється від відповідей на окремі питання Суду.

Сприяння Уряду, яке він не надав, могло би мати важливе значення для
встановлення фактів у цій справі.

Тому Суд вирішив належним чином оцінити таку позицію Уряду. Отож, Суд
визнав поведінку Уряду порушенням його зобов’язань, встановлених ч. 1
ст. 38 Конвенції, а саме: обов’язку створювати усі необхідні умови для
якнайповнішого з’ясування Судом обставин справи.

Суд констатував, що йому не вдалося встановити з належним ступенем
певності обставини перебування заявника під вартою, на які той
скаржився. Втім Суд таки дійшов висновку про те, що неналежне поводження
із заявником мало місце. При цьому він взяв до уваги доповіді Комітету
Ради Європи із запобігання катуванням (зокрема ті, що були зроблені на
підставі вивчення ситуації “на місці”) та звіти Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини з відповідного питання. Суд, до того ж,
зважив на грунтовність та ретельність скарг заявника й на те, що Уряд
жодним чином їх не прокоментував.Тому, Суд зрештою постановив, що умови,
в яких утримували п. Невмержицького, були такими, що принижували його
гідність. А відтак, мало місце порушення ст. 3 Конвенції.

Суд також надав особливого значення тому факту, що заявника було
поміщено в одиничну камеру, умови тримання в якій цілком суперечили
стандартам поводження із затриманими, що лежать в основі ст. 3
Конвенції.

Суд зазначив, що медичні висновки у справі свідчать про те, що заявник
заразився різними шкірними хворобами (зокрема екземою й коростою). Судом
було однозначно встановлено, що загалом здоров’я п. Невмержицького
істотно погіршилося. Про це, зокрема, свідчить факт тривалого
стаціонарного лікування заявника відразу ж після звільнення його з-під
варти.

Попри те, що заявнику надавалась певна медична допомога під час
ув’язнення, Суд дійшов висновку, що його утримували в антисанітарному
середовищі, яке не відповідало навіть елементариним вимогам гігієни.
Підгрунтям для такого висновку Суду були, зокрема, факт зараження
заявника інфекційними хворобами, повторність їх проявів та необхідність
отримання спеціального лікування для подолання цих хвороб. Суд зрештою
постановив, що така антисанітарія настільки шкідливо позначилася на
здоров’ї заявника, що її слід кваліфікувати як поводження, що
принижувало людську гідність. Отож, мало місце порушення ст. 3 Конвенції
щодо цього аспекту скарги.

Стосовно примусового годування заявника Суд вказав, що такий медичний
захід, як примусове годування, в принципі не вважається поводженням, яке
принижує людську гідність. Проте його затосування повинно обов’язково
відповідати певним умовам. По-перше, має бути однозначно встановлена
необхідність його застосування. По-друге, воно має відповідати певним
процедурним гарантіям. Зокрема спосіб такого примусового годування не
повинен перевищувати ту межу суворості, яку Суд означив у своїх
попередніх рішеннях з цього питання.

Стосовно цієї справи Суд відзначив, що Уряд не спромігся надати Суду ані
рішення керівника режимної установи про застосування відповідного
заходу, ані медичного протоколу про його застосування. Відповідно до
інструкції про застосування примусового годування обидва ці документи є
обов’язкими при вказаній процедурі. Суд також зазначив, що Уряд не зміг
довести необхідність застосування до заявника цього заходу з медичних
міркувань. Не було жодним чином взято до уваги наполегливу і свідому
відмову заявника від вживання їжі. Тому Суд дійшов висновку, що
примусове годування заявника не відповідало меті якнайкращого
забезпечення його інтересів і було свавільним.

Суд припустив, що спосіб примусовго годування відповідав вимогам
відповідної інструкції про застосування такого заходу. Втім Суд
зауважив, що застосування таких обмежувальних засобів, як кайданки,
роторозширю-вач, а також резинова трубка, що призначена для встромляння
у стравохід, може бути визнаним катуванням у сенсі ст. 3 Конвенції
особливо у випадку, коли ці засоби застосовуються силоміць для подолання
опору пацієнта.

Стосовно примусового годування п. Невмержицького Суд зазначив, що його
застосування без належних для цього медичних підстав (адже Уряд виявився
неспроможним їх навести), а також насильне застосування відповідних
обмежувальних засобів під час такого годування становили суворе
поводження того рівня, який має бути квалікований як катування. Тому Суд
постановив, що мало місце порушення ст. 3 Конвенції.

Суд зауважив, що перший медичний огляд заявника відбувся через півтора
місяці після його взяття під варту. Раніше до ув’язнення заявник ніколи
не страждав на будь-які шкірні хвороби, і його стан здоров’я був
нормальним. За висновками незалежного медичного огляду, проведеного у
травні 1998 року, було рекомендовано продовжити лікування заявника у
спеціалізованій лікарні. Однак ці рекомендації не було виконано. До того
ж протягом майже півторарічного періоду (від 5 серпня 1998 року до 10
січня 2000 року) медичні огляди заявника взагалі не проводились. Такі
факти аж ніяк не свідчать про те, що заявнику надавалась належна та
потрібна медична допомога, зважаючи на його відмову від вживання їжі та
потерпання від шкірних захворювань. З огляду на це, Суд дійшов висновку,
що ненан-дання належного лікування було поводженням, яке принижувало
людську гідність заявника. Отож, мало місце порушення ст. 3 Конвенції.

Стосовно законності взяття та утримання заявника під вартою Суд
зауважив, що зазвичай попереднє ув’язнення вважається законним, якщо
воно грунтується на рішенні суду. Однак упродовж майже двох з половиною
років (від 29 травня 1997 року до 1 листопада 1999 року) рішення про
арешт заявника та рішення про продовження цього арешту ухвалювались
відповідними прокурорами. Згідно з прецедентною практикою Суду прокурор
вважається однією зі сторін процесу, а відтак не може розглядатися як
“службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу” у
сенсі ч. 3 ст. 5 Конвенції. Судова перевірка законності тримання
заявника під вартою відбулася першого разу тільки 1 листопада 1999 року
(розгляд скарги у Міському суді м. Києва) та 16 грудня 1999 року другого
разу (перегляд рішення у Верховному суді України). Тому Суд дійшов
висновку про неправомірність тримання заявника під вартою.

Стосовно скарги заявника на те, що йому не було забезпечено судовий
розгляд його справи упродовж розумного строку чи звільнення до початку
судового розгляду, як цього вимагає ч. 3 ст. 5 Конвенції, Суд відзначив,
що загалом період перебування заявника під вартою становив 2 роки, 10
місяців і 15 днів. Втім Суд міг взяти до уваги лише 2 роки, 5 місяців та
12 днів, тобто період з 11 вересня 1997 року – від дня набуття
Конвенцією чинності щодо України.

Суд відзначив, що підстави тримання заявника під вартою, про які
зазана-чали органи прокуратури, могли виправдовувати арешт заявника на
початковому етапі. У рішеннях про застосування і продовження арешту
вказувалося на ризик того, що заявник ухилятиметься від слідства і суду,
а також продовжуватиме злочинну діяльність. Проте поступово, з
просуванням слідства і збором більшої кількості доказів, ці підстави
втрачали своє значення.

Отож, Суд вказав, що заявника не повинні були тримати під вартою
впродовж такого тривалого строку, передусім зважаючи на його стан
здоров’я та умови ув’язнення. За відсутності переконливих аргументів з
боку Уряду Суд визнав, що попереднє ув’язнення заявника не було ані
необхідним, ані виправданим з огляду на конкретні обставини. До того ж,
Суд відзначив, що відповідні компетентні органи не розглядали можливість
застосування інших (альтернативних) способів, аби гарантувати явку
заявника в суд.

Суд дійшов однозначного висновку, що причини утримання заявника під
вартою, попри їх достатність на початкому етапі ув’язнення, з часом
втратили свою вагомість. Тому Суд постановив, що мало місце порушення ч.
3 ст. 5 Конвенції.

Справа “Новосьолов проти Росії” (Novoselov v. Russia)

У рішенні, ухваленому 2 червня 2005 року у справі “Новосьолов проти
Росії”, Суд постановив, що

? було порушення ст. 3 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 3000 євро
як компенсацію моральної шкоди, а також 12000 російських рублів та 1300
євро на відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявник Андрєй Івановіч Новосьолов є громадянином Росії, народився 1961
року і проживає у м. Краснодарі (Росія).

У жовтні 1998 року заявника було затримано і поміщено до слідчого
ізолятору.

У листопаді 1998 року п. Новосьолова було визнано винним у порушенні
громадського порядку та засуджено до позбавлення волі строком на 6
років. 28 квітня 1999 року його було звільнено від відбуття покарання.

Заявник стверджував, що його помістили у камеру площею 42 кв.м. У ній
було тридцять ліжок. Втім, два ліжка використовувались як допоміжні
пристосування до санітарного вузла. Протягом строку перебування заявника
у цій камері кількість засуджених, які також там відбували покарання,
змінювалася в межах від 42 до 51 людини.

Заявник також відзначав, що окремі ліжка були без матрасів і без
постілі. Сам він був змушений протягом місця спати без матраса.
Приміщення не провітрювалось. Вентиляційну систему вмикали лише на
кілька хвилин перед приходом інспекторів. Майже усі вікна були
загвинчені металевими ширмами. Підлога була покрита товстим шаром бруду
і порохів. А саме приміщення кишіло павуками, вошами та іншими комахами.

Натомість Уряд стверджував, що всіх в’язнів забезпечували повними
комплектами постільної білизни. Приміщення регулярно провітрювали і
щотижнево його дезінфікували спеціальними препаратами проти комах.
Загалом, на думку Уряду, санітарні умови цілком відповідали встановленим
стандартам.

У квітні 1999 року заявник заразився коростою. Проте його не ізолювали
від інших в’язнів. До того ж, у тому самому приміщенні продовжували
перебувати в’язні, котрі вже мали коросту чи потерпали від інших шкірних
захворювань. Заявник також стверджував, що мали місце декілька випадків,
коли у цій же камері протягом кількох днів знаходились особи, хворі на
туберкульоз.

Натомість Уряд зазначав, що інфікованих осіб переводили в інші
спеціальні приміщення.

Заявник також стверджував, що під час перебування у в’язниці він двічі
тяжко нездужав і мав високу температуру. У квітні 1999 року упродовж
тижня його лікували у лікарні від дерматиту (запалення шкіри). Заявник
наголошував, що до часу звільнення він втратив 15 кг. ваги. Він
пригадував, що йому бракувало повітря під час ходи, скаржився на швидку
втому, зовсім не міг бігати і потерпав від надокучливого свербіння
всього тіла. У травні 1999 року було проведено його медичне обстеження,
внаслідок якого встановили діагноз “фізичне виснаження” .

У липні 2002 року заявник звернувся з позовом про компенсацію моральної
шкоди, заподіяної “нелюдськими і такими, що принижували гідність”
умовами ув’язнення. Проте у задоволені позову йому було відмовлено на
тій підставі, що він не спромігся довести вину адміністрації в’язниці у
заподіянні шкоди. Апеляційна скарга заявника також не була задоволена.
Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 3 Конвенції, заявник скаржився на умови ув’язнення,
звертаючи увагу на шкоду, заподіяну йому перебуванням у цих умовах.

Суд зазначив, що Уряд і заявник розійшлися у викладі основних фактів.
Їхні покази збігаються лише щодо кількості осіб, які перебували у камері
разом із заявником.

Суд зауважив, що заявник знаходився у камері площею 40 кв.м., у якій
було розміщено 30 ліжок, два з яких не були придатними до спання. Суд
відзначив, що реально у камері перебувало людей більше, аніж було місць
для спання; в окремі періоди – навіть 51 особа. Відтак Суд дійшов
висновку, що на заявника припадало менше 1 кв.м. площі і, щоб поспати,
він був змушений чергуватися з іншими в’язнями. Суд відзначив, що за
винятком однієї години виконання фізичних вправ на дворі, решту добового
часу, тобто упродвж 23 годин, заявник був зачиненим у камері.

Суд підкреслив, що заявник змушений був жити, спати і користуватися
туалетом у присутності багатьох інших в’язнів. Ці обставини були
достатніми для того, аби викликати психічні розлади та переживання такої
інтенсивності, яка перевищує рівень психічних страждань, що неминуче
породжується самим фактом перебування під вартою. Суд зазначив, що
відповідні обставини викликали у заявника страх, біль і відчуття власної
безпорадності, які цілком могли вивести його зі стану психічної
рівноваги.

Суд зауважив, що хоча твердження заявника про неприйнятність умов
вентиляції, обігріву, освітлення та інших санітраних показників у камері
й не можуть бути доведені понад обгрунтовані сумніви, однак інші
обставини, про які зазаначав заявник, були визнані самим Урядом. Зокрема
це такі обставини, як наявність металевих ширм на вікнах, які блокували
доступ природного світла і свіжого повітря у приміщення, а також те, що
заявник двічі тяжко нездужав, потерпаючи від гарячки, і заразився
дерматитом. Суд дійшов висновку, що визнані Урядом факти разом з такою
обставиною, як надмірна переповненість камери, становили той рівень
поводження, який не може бути визнаним прийнятним відповідно до ст. 3
Конвенції.

Уряд на свій захист зазначав, що така обставина, як надмірна
переповненість камери, була зумовлена об’єктивними факторами, а відтак
немає підстав визнавати адміністрацію установи відповідальною за це.
Суд, зі свого боку, відзначив, що хоча питання про те, чи приниження
особи або ж виведення її зі стану психічної рівноваги було метою
неналежного поводження з нею, і є тим фактором, що має братися до уваги,
проте порушення ст. 3 Конвенції може бути визнано й без установлення
такої мети. Суд наголосив, що навіть якщо припустити відсутність вини
працівників в’язниці, Російський Уряд все одно повинен відповідати за
те, що відбувається в державних установах. Адже основним питанням, яке
Суд покликаний вирішувати, – це, власне, питання про міжнародну
відповідальність держави.

Справа “Лабзов проти Росії” (Labzov v. Russia)

У рішенні, ухваленому 16 червня 2005 року у справі “Лабзов проти Росії”,
Суд постановив, що:

було порушено ст. 3 Конвенції стосовно заборони нелюдського чи такого,
що принижує людську гідність, поводження;

не було порушено ст. 34 Конвенції стосовно права на індивідуальну
скаргу.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 2000 євро
на відшкодування моральної шкоди. Обставини справи

Заявник Владімір Лабзов є громадянином Росії, народився 1956 року у м.
Чебоксари (Росія). Він є менеджером приватного будівельного товариства.

У квітні 2000 року заявника було звинувачено у шахрайському привласненні
майна товариства (трактора і вантажівки) та взято під варту. Втім, після
першого допиту, оскільки у заявника виникли проблеми із серцем, його
було допроваджено до лікарні. У травні 2000 року заявника – з огляду на
поліпшення стану здоров’я – перевели у слідчий ізолятор.

У серпні 2000 року після закриття кримінальної справи заявника було
звільнено на підставі закону про амністію.

Умови, в яких заявника тримали під вартою, описувались сторонами
неоднаково.

Заявник стверджував, що він перебував у камері площею 15 кв. м., у якій
кількість засуджених упродовж часу його перебування під вартою
змінювалася в межах від 35 до 40 осіб. Втім у камері було розміщено лише
20 ліжок. Арештанти змушені були чергуватися, аби поспати. А через
постійний шум та штучне освітлення заснути було важко. Туалет знаходився
у камері. До того ж, він майже завжди був зайнятий, оскільки багато
в’язнів потерпали від дизентерії. У туалеті був отвір для спостереження;
а охоронцями здебільшого були жінки.

Заявник стверджував, що у камері не були жодним чином виділені місця для
спання та вживання їжі. На вікнах висіли металеві ширми, які не
пропускали денне світло. Камера була насичена вошами, тарганами та
щурами. Лише один раз на тиждень в’язні могли скористатися душем. Щодня
дня їх виводили на дах будівлі для одногодинної прогулянки.

Уряд, зі свого боку, зазначив, що у камері, яка була розрахована на 10
осіб, знаходилось зазвичай 22 особи. Приміщення регулярно провітрювали,
а туалет був розміщений у виділеному місці у кутку. Уряд стверджував, що
хворих осіб тримали окремо від здорових.

Заявник також повідомив Суд про те, що у грудні 2002 року він зазнав
тиску і погроз від низки посадовців, які змушували його відмовитись від
звернення до Суду.

Зміст рішення Суду

Спираючись на ст. 3 Конвенції, заявник скаржився на умови його тримання
в ув’язненні. Згодом він також повідомив про спроби компетентних органів
змусити його відмовитися від звернення до Суду.

Суд передусім звернув увагу на те, що версії подій, викладені сторонами,
відрізнялися щодо окремих умов ув’язнення. Втім Суд відзначив, що
зрештою Уряд погодився із заявником стосовно кількості затриманих, які
разом з ним перебували у камері. Отож Суд встановив, що упродовж 35 днів
перебування під вартою на заявника припадав лише 1 кв.м. особистого
простору. Також п. Лабзов був змушений ділитися ліжком з іншими
в’язнями, тобто чергуватися з ними, аби поспати. Перебувати на свіжому
повітрі дозволялось лише протягом однієї години. Відтак решту часу (23
години) заявник залишався ув’язненим у камері.

Вже тільки те, що заявниику доводилось жити, спати та користуватись
туалетом разом з такою великою кількістю інших в’язнів, було достатнім
фактом, аби викликати у заявника психічний розлад та переживання того
ступеня, який перевищує неминучий рівень страждань, що заподіюється
особі самим фактом перебування під вартою. Також ці обставини могли,
цілком імовірно, породити у заявника відчуття тривоги, страху та
самознецінення, які, зі свого боку, принижували людину і позбавляли її
відчуття безпеки.

Хоча заявнику і не вдалось подолати виправдані сумніви стосовно того, що
вентиляція, опалення, освітлення та інші санітарні умови були
неприйнятними у світлі вимог ст. 3 Конвенції, Суд відзначив, що п.
Лаб-зов, з огляду на стан його здоров’я, потребував лікування. Зазначені
обставини разом із фактом надмірного переповнення камери означали, що
умови ув’язнення, в яких перебував заявник, порушили допустимий згідно
зі ст. 3 Конвенції спосіб поводження з людиною.

Далі Суд відповів на аргумент Уряду про те, що відповідні органи не
переслідували наміру змусити заявника страждати. Суд відзначив, що хоча
й питання стосовно того, чи було спрямоване поводження на приниження
людини та позбавлення її відчуття безпеки, має братися до уваги,
відсутність такої мети не перешкоджає визнанню порушення ст. 3
Конвенції. Відак Суд постановив, що мало місце порушення цієї статті.

Щодо скарги заявника на порушення ст. 34 Конвенції Суд відзначив, що
попри те, що посадовці, на яких вказував заявник, справді допитували
його, у справі були відсутні докази про те, що зазначені особи змушували
заяника відмовитися від своєї заяви до Суду. Тому Суд постановив, що ст.
34 Конвенції порушено не було.

Справа „Род проти Данії” (Rohde v. Denmark)

У рішенні, ухваленому 21 липня 2005 року у справі “Род проти Данії”, Суд
постановив, що

? не було порушено ст. 3 Конвенції. Обставини справи

Заявник Пітер Род є громадянином Данії, народився 1965 року.

13 грудня 1994 року заявника було заарештовано і звинувачено у
контрабанді наркотиків. Першого дня арешту увечері (о 20.00) його
помістили до камери спостереження, де він мав залишатись до обіду
(12.30) наступного дня. Таку камеру було обрано для заявника з огляду на
те, що він, за його словами, страждає на клаустрофобію і готовий вчинити
самогубство. Впродовж часу перебування заявника у цій камері його стан
періодично перевірявся персоналом установи затримання (загалом було
здійснено 36 перевірок), а також двічі його оглянула медсестра.

Наступного дня після арешту (14 грудня 1994 року) судом було ухвалено
рішення про продовження тримання заявника під вартою до 10 січня 1995
року. Суд також постановив, що до 28 грудня 1994 року заявник має
залишатись в одиночній камері.

Рішення про тримання заявника в одиночній камері продовжували багато
разів. Його мали перевести до звичайної камери 28 листопада 1995 року.
Втім заявник виявив бажання залишатись сам у камері до 12 грудня 1995
року. Впродовж часу перебування під вартою заявника часто оглядали різні
лікарі (27 разів його обстежували терапевти, 43 – медсестри, 32 –
психіатри і кілька разів – зубні лікарі).

У середині січня 1995 року заявник, на знак протесту, на кілька тижнів
оголосив голодування, впродовж якого вживав лише фруктові соки. Протягом
цього часу стан його здоров’я раз або двічі на день перевіряли лікарі. У
висновку лікаря в’язниці від 17 січня 1995 року зазначалося, що
психічний і фізичний стан заявника залишався незмінним. А у записі,
здійсненому 18 січня, поведінку заявника було оцінено як “ситуативну
реакцію”.

Загалом заявник знаходився під вартою до 14 травня 1996 року, тобто до
часу постановлення вироку в його справі. Пана Рода було виправдано за
звинуваченням у контрабанді наркотиків, але засуджено за кваліфіковане
шахрайство до восьми місяців ув’язнення та до сплати штрафу.

12 липня 1996 року заявник звернувся до суду з позовом про компенсацію
моральної і матеріальної шкоди, якої він зазнав внаслідок попереднього
ув’язнення. Його адвокат стверджував про порушення ст. 3 Конвенції, а
також заявив клопотання про проведення психіатричного обстеження свого
підзахисного. У висновку психіатрів стверджувалося, що п. Род, “котрий
до часу його взяття під варту ніколи не виявляв будь-яких ознак
психічних порушень, тепер, найімовірніше, стражадав на параноїдальний
психоз”. Також лікарі висловили припущення про наявність можливого
причинового зв’язку між початком і розвитком психічної хвороби у
заявника та тривалим часом його перебування в одиночному ув’язнені.

До суду, який вирішував питання про компенсацію, було також подано
висновки медико-юридичної ради, що двічі провела обстеження заявника. У
них, зокрема, зазначалося, що п. Род страждав на параної-дальну
шизофренію. Стосовно причини хвороби лікарі відзначили, що хоча таку
причину і важко точно встановити, проте “одиночне ув’язнення зазвичай
породжувало особливе і надмірне психічне напруження для людини”, а
відтак могло бути одним з факторів, що зумовив розвиток психічного
розладу у заявника.

Також до суду було представлено висновок Національної ради з виробничих
захворювань, у якому стверджувалося, що ступінь втрати заявником
працездатності становив 30 відсотків.

З іншого боку, на запит суду було отримано висновок Головного
консультанта установ ув’язнення м. Копенгаген. У ньому наголошувалось,
що заявника ніколи не вважали серйозно психічно хворим, психопатичним,
чи таким, що перебуває на межі психічного розладу. Ніхто із
висококваліфікованих та досвідчених лікарів, які вели спостереження за
заявником під час ув’язнення, жодного разу не помітили у нього будь-яких
виявів психічного розладу. До того ж зауважувалося, що це були саме ті
лікарі, які мали значний досвід у діагнозуванні у в’язнів ізоляційного
синдрому.

Натомість чимало свідків, викликаних до суду, наводили інші факти.
Зокрема матір заявника свідчила, що, перебуваючи в ув’язненні, її син
писав дивні листи, став дратівливим і замкнутим на противагу тому, що
раніше він зазвичай був динамічним, уважним та відкритим до спілкування.
Сестра п. Рода відзначала, що він виглядав глибоко нещасним, стурбованим
і його зовнішній вигляд змінився: він помітно втратив у вазі та
відростив бороду. Священик в’язниці розповів суду про те, що заявник
завжди по-особливому поводився під час прогулянок – рухався вкрай
обережно і повільно уздовж стін в’язниці. Учителька, яка проводила
заняття з в’язнями, засвідчила, що від першого дня, виглядало, що
заявник перебуває у відчаї й дедалі глибше поринає у депресію. До таких
оцінок її схиляло те, що він нехтував потребами особистої гігієни та мав
труднощі у зосередженні уваги під час уроків.

Суд зрештою задовольнив позов заявника, визнавши, що одиночне ув’язнення
стало головною причиною його психічних страждань, і призначив сплатити
йому як компенсацію 1 109 600 датських крон. Втім суд дійшов висновку
про відсутність порушення ст. 3 Конвенції з огляду на те, що у справі не
виявилося фактів, які б вказували на неналежне поводження із заявником
під час його ув’язнення.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 3 Конвенції, заявник стверджував про надмірну
тривалість його утримання в одиночному ув’язненні (від 14 грудня 1994
року до 28 листопада 1995 року), а також про неналежну якість
спосте-ження за станом його психічного здоров’я у цей період.

Суд зазначив, що питання про одиночне ув’язнення вже довгий час
залишається епіцентром у діалозі, що триває між Комітетом Ради Європи із
запобігання катуванням (далі – Комітет) та Урядом Данії. Комітет
наголосив, що будь-які форми тривалого одиночного ув’язнення особи без
надання їй належної фізичної та психічної підтримки, як свідчить
практика, можуть породжувати руйнівні наслідки для цієї особи, зокрема
призводити до погіршення її розумових здібностей і втрати соціальних
навиків.

Отож Суд відзначив, що тривалість утримання заявника в одиночному
ув’язненні, яка становила 11 місяців і 14 днів, викликала занепокоєння
через ризик негативного впливу такого ув’язнення на заявника.

Втім, вирішуючи питання про те, чи був зазначений період ув’язнення
надмірним, Суд взяв до уваги умови ув’язнення, зокрема ступінь
соціальної ізоляції заявника. Заявник перебував у камері площею 8 кв.м.,
у якій був телевізор. Він також мав доступ до газет. Хоча п. Род був
цілком обмежений у контактах з іншими в’язнями, проте він регулярно
упродовж дня контактував із персоналом в’язниці. Крім того, один раз на
тиждень він мав уроки англійської і франзузької мови з учителем. Також
він мав побачення зі священиком в’язниці та зі своїм адвокатом. Загалом
12 разів упродовж ув’язнення його відвідував соціальний працівник, 32
рази – психотерапевт, 27 разів – лікар і 43 рази – медсестри. Заявник
регулярно бачився зі своїми родичами під наглядом працівників в’язниці,
зокрема щотижня мав одногодинне побачення з матір’ю та щодва тижні його
відвідували батько і сестра. Разом з матір’ю до п. Рода приходили друзі:
спочатку у кількості п’яти осіб на кожне побачення, а згодом, з огляду
на запроваджене обмеження, – не більше двох осіб.

Зважаючи на ці обставини, Суд дійшов висновку що майже однорічна
тривалість одиночного ув’язнення не була поводженням, що порушує ст. 3
Конвенції.

Суд зауважив, що спочатку заявника було поміщено у камеру спостереження
на шістнадцять з половиною годин, упродовж яких до нього 36 разів
навідувався лікар і двічі – медсестра. Загалом протягом часу одиночного
ув’язнення заявника періодично оглядали лікарі. Також Суд відзначив, що
у випадках, коли поведінка чи настрій заявника помітно змінювались,
спостереження за заявником негайно посилювалось.

Суд взяв до уваги думку Головного консультанта установ ув’язнення м.
Копенгагена стосовно того, що жоден із високваліфікованих і добре
досвідчених лікарів, які здійснювали нагляд за заявником, не визнав його
справді психічно хворим.

Зважаючи на наведені обставини, Суд не зміг погодитись із п. Родом у
тому, що спостереження за ним було неналежним і недостатнім. Суд визнав
той факт, що заявнику не було забезпечено регулярне спостереження від
психолога чи психіатра. Втім, на думку Суду, на державу не може бути
покладено обов’язок гарантувати регулярну участь цих спеціалістів у
спостереженні за затриманими. Тому недоцільно розглядати таку участь як
складову зобов’язання держави забезпечити ефективне спостереження за
особами, які перебувають в одиночному ув’язненні.

Далі Суд з’ясовував, чи спостереження інших людей за заявником під час
його перебування в одиночному ув’язнення повинні були змусити
компетентні органи посилити за ним нагляд чи скерувати заявника на
психологічне або психіатричне обстеження. Суд, зокрема, надав оцінку
свідченням матері та сестри п. Рода, священика в’язниці і вчителя. Суд
відзначив, що ніхто з цих чотирьох свідків не висловив міркування про
те, що у заявника проявлялись ознаки психічної хвороби. Також жоден з
них не повідомив про свої спостереження і побоювання адміністрації
в’язниці чи лікарям або медстестрам. Також вони не звертались ані до
суду, ані до адвокатів.

Тому Суд дійшов висновку, що з боку компетентних органів не було
недостатнього спостереження за заявником, недостатньої уваги до його
психічного чи фізичного стану, які можна було вважати таким поводженням,
що суперечить ст. 3 Конвенції.

ЗАБОРОНА РАБСТВА ТА ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ

Ст. 4 Конвенції

Справа “Сільяден проти Франції” (Siliadin v. France)

У рішенні, ухваленому 26 липня 2005 року у справі “Сільяден проти
Франції”, Суд постановив, що

? було порушено ст. 4 Конвенції стосовно заборони утримання людини в
підневільному стані та присилування до виконання примусової чи
обов’язкової праці.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 26 209
євро на відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявниця, Сіва-Акофа Сільяден, є громадянкою Того, народилась 1978 року
і проживає у Парижі.

У січні 1994 року заявниця разом зі своєю родичкою пані Д., громадянкою
Франції тогоської національності, прибули до Франції з Того. Пані Д.
зобов’язалася перед батьком заявниці владнати питання з її імі-граційним
статусом та навчанням у Франції. Натомість п. Сільяден повинна була
виконувати для п. Д. домашню роботу, аби компенсувати вартість
авіаквитка. Відтак заявниця стала неоплачуваною служницею у домі панів
Д., які тримали в себе її паспорт.

У жовтні 1994 року п. Д. “позичила” заявницю своїм друзям – подружжю Б.
– для виконання рутинної домашньої роботи та для догляду за їхніми
дітьми. Передбачалось, що п. Сільяден залишатиметься у домі панів Б.
лише упродовж кількох днів і повернеться після того, як пані Б. народить
дитину. Втім після народження дитини пані Б. вирішила залишити заявницю
у своєму домі й надалі. Заявниця стала, по суті, робітницею для
будь-якої хатньої роботи, працюючи від сьомої ранку до десятої вечора
без вихідних. Лише за спеціальним дозволом п. Сільяден могла ходити у
неділю до церкви на відправу. Заявниця спала у дитячій кімнаті на
матрасі, носила старий одяг. Господарі жодного разу їй не заплатили за
роботу. Лише один чи два рази вона отримала 500 франків (приблизно 76
євро) від матері пані Б.

У липні 1998 року заявниця поскаржилась на своє становище сусідці, а та
– зі свого боку – повідомила Комітет проти сучасних форм рабства про
долю п. Сільяден. Представники останнього звернулись із заявою до
прокуратури. Проти подружжя Б. було порушено кримінальну справу. Їх
звинуватили у незаконному отриманні неоплачуваних або недостатньо
оплачуваних послуг від особи, котра перебуває у залежному чи
незахищеному стані, а також у триманні такої особи в умовах, несумісних
із людською гідністю.

Суд першої інстанції визнав панів Б. винними у вчиненні зазначених
злочинів і призначив кожному з них, окрім іншого, покарання у вигляді
позбавлення волі строком на 12 місяців з відкладенням терміну виконання
частини цього покарання. Втім апеляційний суд ухвалив у цій справі
виправдальний вирок. Касаційний суд повернув справу на новий апеляційний
розгляд, внаслідок якого підсудних було засуджено до сплати на користь
заявниці штрафу у розмірі 15 245 євро.

У жовтні 2003 року суд з трудових справ зобов’язав панів Б. сплатити
заявниці 31 238 євро як відшкодування заборгованої їй заробітної плати.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 4 Конвенції, заявниця стверджувала, що законодавство
Франції не забезпечило їй достатнього й ефективного захисту від
перебування у “підневільному стані” або принаймні від “примусової та
обов’язкової” праці, яку вона змушена була виконувати, що по суті
означало для неї бути домашньою рабинею.

Суд відзначив, що ст. 4 Конвенції гарантує одну з фундаментальних
цінностей демократичного суспільства, які покладені в основу Ради
Європи. Власне дотримання цієї статті означає не стільки обов’язок з
боку держави не вчиняти активних дій на її порушення, скільки
зобов’язання вжити належних активних заходів, зокрема забезпечити
прийняття та ефективне застосування законодавчих положень, які б
визнавали караними злочинами ті дії, що порушують ст. 4 Конвенції.

Суд зауважив, що існує чимало міжнародно-правових угод, окрім Конвенції,
спрямованих на захист людини від рабства, підневільного стану та
примусової чи обов’язкової праці. Суд зацитував рішення Парламентської
Асамблеї Ради Європи, в якому, зокрема, наголошувалось, що попри те, що
рабство було скасовано 150 років тому, у Європі від “домашнього рабства”
продовжують потерпати тисячі людей, більшість з яких жінки. Виходячи із
сучасних стандартів і тенденцій у цій сфері, Суд дійшов висновку, що
держави мали особов’язок криміналізувати та карати будь-яке діяння,
спрямоване на утримання людини у становищі, яке є несумісним із вимогами
ст. 4 Конвенції.

Аби належно кваліфікувати становище, в якому перебувала п. Сілья-ден,
Суд відзначив, що упродовж років вона працювала на панів Б. безоплатно,
без перепочинку і всупереч власній волі. Заявниця, яка на той час була
підлітком, незаконно перебувала у чужій країні та боялася бути
заарештованою поліцією. Пани Б. підживлювали цей страх, хоча й обіцяли,
що з часом її становище буде легалізовано.

З огляду на зазначене, Суд дійшов висновку про те, що п. Сільяден
щонайменше було змушено до виконання обов’язкової праці у сенсі ст. 4
Конвенції.

Суд також мав визначити, чи перебувала заявниця у рабстві чи
підневільному стані.

Щодо питання про рабство Суд відзначив, що хоча заявницю й було
позбавлено особистої автономії, однак не було доказів, які б вказували
на те, що вона перебувлала у рабстві у класичному значенні цього слова.
Адже пани Б. не здійснювали щодо заявниці звичайні права власності, які
могли б звести її становище до положення речі. Тому Суд дійшов висновку
про те, що немає підстав вважати, що заявницю утримували в рабстві у
традиційному значенні цього поняття.

Роз’яснюючи поняття “підневільний стан”, Суд вказав, що його можна
розуміти як таке, що охоплює виконання роботи під тиском. Для заявниці
це поняття споріднене із поняттям рабства. У зв’язку з цим Суд вказав,
що для заявниці примусова праця тривала упродовж 15 годин щодня без
вихідних. Прибувши разом зі своєю родичкою до Франції, заявниця не
передбачала і не погоджувалась на виконання роботи для панів Б. Як
неповнолітня, вона перебувала у незахищеному стані. Вона не мала жодних
засобів до існування, окрім тих, які їй надавали у домі панів Б. Її було
цілком ізольовано, її притулком була дитяча кімната.

П. Сільяден цілковито залежала від милості своїх господарів. Документи
заявниці знаходились у панів Б., а їй було обіцяно, що питання з її
іміграційним статусом скоро владнається. Однак цього так і не сталося.
Також у п. Сільяден не було ані вільного часу, ані свободи пересування з
огляду на її страх бути затриманою поліцією. До того ж її не влаштували
до школи, як було обіцяно її батькові. За таких обставин заявниця вже не
могла сподіватися, що її становище якось поліпшиться.

Зважаючи на викладене, Суд дійшов висновку, що заявницю утримували у
“підневільному стані” у сенсі ст. 4 Конвенції.

Отож, Суд мав визначити, чи законодавство Франції надавало заявниці
достатній захист у світлі позитивних зобов’язань держави відповідно до
ст. 4 Конвенції. У зв’язку з цим Суд зацитував положення із Рекомендації
Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1523 (2001), в якій висловлюється
жаль з приводу того, що “жодна із держав-учасниць Ради Європи виразно не
заборонила домашнє рабство у своєму кримінальному законодавстві”.
Законодавство Франції також не передабача-ло таких злочинів, як рабство
чи перебування у підневільному стані.

Суд зауважив, що хоча проти панів Б. і було порушено кримінальну справу,
зрештою їх було покарано не на підставі положень кримінального
законодавства. Суд відзначив, що скаргу прокуратури на ви-правдальний
вирок апеляційного суду стосовно панів Б. було подано лише у зв’язку з
цивільними аспектами справи. Виправдальний вирок, по суті, не
оскаржувався. Відтак панів Б. було виправдано відповідно до положень
кримінального законодавства. Суд також звернув увагу на оприлюднену у
2001 році доповідь Об’єднаного комітету Національної Асамблеї Франції з
питань сучасних форм рабства. У доповіді, зокрема, вказувалось, що
відповідні положення Кримінального кодексу Франції (ті, за якими було
порушено кримінальну справу щодо панів Б.) тлумачились різними судами
дуже неоднаково.

З огляду на зазначене, Суд дійшов висновку про те, що кримінальне
законодавство Франції, чинне на час подій у даній справі, не забезпечило
заявниці конкретного й ефективного захисту проти діянь, від яких вона
потерпіла.

Суд наголосив, що підвищення рівня стандартів у сфері захисту прав
людини та фундаментальних свобод неминуче вимагає від держав проявляти
жорсткішу вимогливість в оцінці діянь, які можуть порушувати ці права і
свободи як фундаментальні цінності демократичних суспільств.

Відтак Суд постановив, що держава не виконила своїх позитивних
зобов’язань відповідно до ст. 4 Конвенції.

ПРАВО НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ

Ст. 5 Конвенції

Справа “Гусінскій проти Росії” (Gusinskiy v. Russia)

У рішенні, ухваленому 19 травня 2004 року у справі “Гусінській проти
Росії”, Суд постановив, що:

мало місце порушення ст. 5 Конвенції щодо права на свободу та особисту
недоторканність;

було порушено ст. 18 Конвенції (обмеження у застосуванні обмежень на
права), взяту у поєднанні зі ст. 5 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд постановив, що сам факт визнання
правопорушення є достатньою компенсацією моральної шкоди. Суд призначив
сплатити заявнику 88 тис. євро на відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявником є громадянин Росії та Ізраїлю п. Владімір Алєксандровіч
Гусінскій, який народився 1952 року. На час подій, про які йдеться у
справі, заявник був головою Ради директорів та власником контрольного
пакету акцій ЗАО “Медіа Міст”, до складу якого входив популярний
російський телевізійний канал “НТВ”.

13 червня 2000 року п. Гусінского було заарештовано за підозрою у
вчиненні шахрайства. Компетентні органи вважали, що шляхом створення
різноманітних комерційних структур, включаючи ЗАО “Медіа Міст”, заявник
шляхом шахрайства домігся передання ефіру від державної на той час
компанії “Російське Відео” до приватної компанії ТзОВ “Російське Відео”,
усунувши таким чином зазначену державну компанію з ефіру 11-го
телеканалу. Вартість цього переходу було оцінено в 10 мільйонів доларів.

16 червня 2000 року п. Гусінского було звільнено з-під варти з
покладенням обов’язку не виїздити з країни.

У той час, коли заявник перебував під вартою, міністр у справах преси і
масової інформації звернувся до правоохоронних органів з пропозицію
відмовитися від висунення звинувачень щодо заявника за умови, якщо той
погодиться продати “Медіа Міст” “Гаспрому” – державній
компанії-монополісту на газовому ринку за ціною, визначеною “Гаспромом”.
На той час між обома компаніями точилася суперечка стосовно суми,
заборгованої компанією заявника “Гаспрому”.

Внаслідок підписання у липні 2000 року угоди між означеними компаніями
(далі – “липнева угода”) кримінальну справу щодо п. Гусін-ского було
закрито. І після скасування у серпні 2000 року підписки про невиїзд
заявник відразу виїхав до Іспанії.

“Медіа Міст” згодом відмовився виконувати умови угоди, досягнутої між
заявником і “Гаспромом”, обгрунтовуючи свою позицію тим, що цю угоду
було підписано під тиском.

У вересні 2000 року заявнику були висунуті нові обвинувачення у
незаконному (шляхом шахрайства) отриманні його компанією банківських
позик. У грудні 2000 року п. Гусінского було заарештовано в Іспанії на
виконання постанови про взяття під варту, прийнятої згідно положень
відповідної міждержавної угоди. Згодом заявника було звільнено на поруки
і щодо нього було додатково застосовано запобіжний захід у вигляді
домашнього арешту, який він відбував на своїй віллі у м. Со-тогранд.

4 квітня 2001 року повноважний юрисдикційний орган Іспанії – Аисі-епсіа
Касіопаї відхилив запит Росії про екстрадицію п. Гусінского. Зміст
рішення Суду

П. Гусінскій стверджував, що його затримання було свавільним і
незаконним всупереч вимогам ст. 5 Конвенції. На думку заявника, у
правоохоронних органів, які здійснили затримання, не було достатніх
підстав підозрювати його у вчиненні злочину. Він також вказував на те,
що саме затримання було проведено з порушенням вимог
кримінально-процесуального законодавства Росії. Крім того, заявник
скаржився, що не зміг скористатися імунітетом від ув’язнення, якого він
набув у зв’язку зі створенням і фінансовою підтримкою Товариства
громадського порядку. Зрештою п. Гусінскій заявив про те, що влада,
здійснюючи затримання, загалом намагалася змусити його продати свій
медіа-бізнес “Гаспрому” на невигідних умовах.

Суд, оцінюючи дії правоохоронних органів щодо затримання заявника на
предмет їхньої відповідності вимозі про наявність “обгрунтованої
підозри” у вчиненні злочину як необхідної умови для затримання особи
(п.”с” ч.1 ст. 5 Конвенції), дійшов висновку, що докази, зібрані на
момент затримання заявника, могли справді викликати у стороннього
спостерігача підозру стосовно вчинення заявником злочину.

Стосовно вимоги про те, що “нікого не може бути позбавлено свободи
інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом” (ч. 1 ст. 5
Конвенції), Суд нагадав, що це означає не тільки те, що такий закон має
реально існувати, але й те, що він повинен характеризуватись належним
рівнем якості, зокрема має бути достатньо доступним для сприйняття і
точним, аби відвернути можливість свавільного затримання особи.

Відповідно до кримінально-процесуального законодавства Росії затримання
особи до офіційного висунення їй обвинувачень є можливим лише за
виняткових обставин. Уряд погодився із заявником у тому, що поняття
“виняткових обставин” не було визначено в законі. Крім того, Уряд не
навів жодних нещодавніх кримінальних справ, у яких були б конретно
встановлені такі обставини.

Тому Суд постановив, що відповідні положення кримінально-процесуального
законодавства Росії не відповідали вимозі якості закону.

Також Суд встановив, що мало місце порушення національного закону про
амністію, оскільки слідчий не закрив провадження, як тільки дізнався про
те, що у справі заявника існували підстави для застосування амністії, а
саме такою підставою було заснування і фінансова підтримка п. Гусінскім
Товариства громадського порядку.

Отож, Суд визнав порушення ст. 5 Конвенції.

Стосовно скарги заявника на те, що справжньою метою затримання був намір
змусити його продати “Гаспрому” свій медіа-бізнес на невигідних умовах,
Суд зазначив, що ст. 18 Конвенції, яка передбачає можливість
застосування обмежень на права тільки з метою, для якої вони
передбачені, може бути застосована не автономно, а лише у поєднанні з
іншими статтями Конвенції. Більше того, питання про дію ст. 18 Конвенції
може виникати тільки тоді, коли відповідні права і свободи, що містяться
у Конвенції, вже були обмежені.

Після встановлення факту обмеження свободи заявника завдання Суду
полягало у тому, аби з’ясувати, чи було затримання спрямоване на якусь
іншу мету, окрім тих, що передбачені у п.”с” ч. 1 ст. 5 Конвенції.

Уряд не оспорював те, що “липнева угода” між заявником та державною
компанією “Гаспром” вплинула на закриття кримінальної справи щодо
заявника. На думку Суду, використання таких засобів публічного
характеру, як кримінальне провадження щодо особи чи, тим паче, її арешт
було неприйнятним для укладення комерційних угод.

Отож, оцінивши відповідні обставини справи, Суд дійшов висновку, що
обмеження свободи, яка захищається ч. 1 ст. 5 Конвенції, було
застосоване до заявника не лише з метою припровадження особи до
встановленого законом компетентного органу, але й для досягнення зовсім
інших, непередбачених зазначеною нормою Конвенції, цілей.

Тому Суд постановив, що мало місце порушення ст. 18 Конвенції у
поєднанні зі ст. 5 Конвенції.

Справа “Енхорн проти Швеції” (Enhorn v. Sweden)

У рішенні, ухваленому 25 січня 2005 року у справі “Енхорн проти Швеції”,
Суд постановив, що

? було порушено ч. 1 ст. 5 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 12 000
євро як компенсацію моральної шкоди і 2083 євро на відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Заявник п. Ії Енхорн є громадянином Швеції, народився 1947 року. Він є
гомосексуалом.

У 1994 році п. Енхорн довідався, що він хворий на ВІЛ. Тоді ж
з’ясувалось, що він заразив вірусом свого дев’ятнадцятирічного партнера,
з яким перебував у статевих відносинах понад чотири роки.

У зв’язку з цим дільничий інспектор з охорони здоров’я звернувся до суду
по дозвіл на примусове поміщення заявника до лікарні. Підставою було те,
що п. Енхорн не виконував обов’язкових приписів, аби не допустити
поширення інфекції. Відповідно до закону перший такий дозвіл було надано
на строк до 3 місяців. Після спливу цього строку суд регулярно (кожних
шість місяців) переглядав наявність підстав для продовження примусового
утримання заявника у лікарні, щоразу продовжуючи дію дозволу. Останнє
рішення було ухвалено 12 грудня 2001 року.

Заявник нераз утікав з лікарні. Тому фактичний строк його примусової
ізоляції загалом тривав півтора року, а саме: від 16 березня 1995 року
до

квітня 1995 року, від 11 липня 1995 року до 27 вересня 1995 року, від 28
травня 1996 року до 6 листопада 1996 року, від 16 листопада 1996 року до

лютого 1997 року та від 26 лютого 1999 року до 12 червня 1999 року.

12 грудня 2001 року суд відмовився надати черговий дозвіл на тій
підставі, що місце знаходження заявника на той час було невідоме і що не
було інформації ані про наявний стан його здоров’я, ані про його
поведінку. З матеріалів справи випливає, що вже на початку 2002 року
місце знаходження заявника було встановлено. Втім інспектор з охорони
здоров’я сам вирішив, що фактичних підстав для примусової ізоляції п.
Енхорна вже не було.

Зміст рішення Суду

Заявник стверджував, що примусове поміщення його до лікарні було вчинено
всупереч вимогам ч. 1 ст. 5 Конвенції та порушувало його право на
свободу.

Суд спочатку перевірив, чи грунтувалось на законі рішення про примусове
утримання заявника у лікарні.

Далі він мав вирішити, чи можна вважати ізоляцію заявника “законним
затриманням особи для запобігання поширенню інфекційних захворювань”, як
це передбачено у п. “е” ч. 1 ст. 5 Конвенції.

Суд зауважив, що насправді у нього була невелика практика розгляду
справ, пов’язаних із застосуванням п “е” ч. 1 ст. 5 Конвенції. Тому
перед ним постало завдання сформулювати конкретніші критерії для оцінки
законності такого затримання.

Суд передусім відзначив, що затримання у сенсі п. “е” ч. 1 ст.5
Конвенції має не бути свавільним і повинно відповідати принципу
пропорційності.

Далі Суд дійшов висновку, що першою необхідною підставою затримання, яке
вчиняється відповідно до п. “е” ч.1 ст. 5 Конвенції, є встановлення
того, що поширення хвороби справді загрожує здоров’ю населення.
Наступною підставою є висновок про те, що затримання особи має бути
останнім засобом для запобігання поширенню захворювання. А для цього
слід встановити, чи оцінили компетентні органи можливість застосування
менш суворих заходів. Затримання відповідатиме другому критерію лише
тоді, коли буде встановлено, що такі заходи були недостатніми для
забезпечення здоров’я населення. Якщо цих підстав не існує, то
затримання не може вважатись законним.

Стосовно даної справи Суд встановив, що перша підстава для затримання
безперечно існувала, адже ВІЛ-інфекція є безумовно небезпечною для
суспільного здоров’я.

Далі Суд здійснив оцінку того, чи компетентні органи, перш ніж
застосувати примусове поміщення заявника до лікарні, зважили на
можливість застосування менш суворих заходів і чи вони дійшли висновку
про недостатність таких заходів задля забезпечення публічного інтересу.

Суд відзначив, що можливість застосування якихось інших заходів не
розглядалася взагалі.

Суд також зауважив, що у справі не було жодної інформації про те, що у
той час, коли заявник переховувався від примусової ізоляції, він когось
заразив вірусом, і про те, чи не попереджав, перш ніж вступити у
статевий зв’язок, що він є ВІЛ-інфікований, та чи не користувався
презервативом.

Отож Суд дійшов висновку, що примусова ізоляція заявника не була єдиним
засобом для запобігання поширенню ВІЛ-інфекції.

Суд взяв до уваги, що дію припису про примусове тримання заявника у
лікарні продовжували впродовж семи років, з яких реально у примусовій
ізоляції заявник відбув півтора роки. Власне це було головним свідченням
неспроможністі компетених органів досягти справедливого балансу між
метою запобігання поширенню інфекції, з одного боку, та правом заявника
на свободу, з іншого. Тому Суд постановив, що мало місце порушення ч. 1
ст. 5 Конвенції.

Справа “Сулаоя проти Естонії” (Sulaoja v. Estonia)

У рішенні, ухваленому 15 лютого 2005 року у справі “Сулаоя проти
Естонії”, Суд постановив, що:

мало місце порушення ч. 3 ст. 5 Конвенції;

мало місце порушення ч. 4 ст.5 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 3000 євро
як компенсацію моральної шкоди.

Обставини справи

У лютому 1998 року заявника було заарештовано за звинуваченням у
грабежі. 31 березня 1999 року його було засуджено. Після апеляції вирок
було скасовано через процедурні порушення, а справу повернуто на новий
розгляд.

Повторний розгляд закінчився ухваленням обвинувального вироку, проте
покарання було зменшено. Апеляційний суд підтвердив законність цього
вироку. У задоволенні апеляції до Верховного суду заявнику було
відмовлено.

Кілька разів впродовж слідства і судового розгляду справи ухвалювалось
рішення про продовження перебування заявника під вартою. Заявник, зі
свого боку, неодноразово порушував питання про його звільнення, однак
рішення на свою користь не домігся. Востаннє у задоволенні клопотання
йому відмовив Верховний суд.

Зміст рішення Суду

Заявник стверджував, що його тривале утримання під вартою було
порушенням ч. 3 ст. 5 Конвенції, відповідно до якої заарештована особа
має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення
до початку судового розгляду. Також заявник скаржився на зволікання з
боку суду із розглядом скарги на незаконність його тримання під вартою,
що було, на думку заявника, порушенням ч. 4 ст. 5 Конвенції.

Загальний строк перебування заявника під вартою становив 1 рік, 6
місцяів і 22 дні.

Суд погодився з міркуванням, що початковий етап затримання міг бути
виправданий лише самим припущенням про те, що п. Сулаоя вчинив
інкримінований йому злочин. Втім, кожне наступне рішення про продовження
перебування заявника під вартою грунтувалось на шаблонному наборі
підстав. Цими підставами були факт попереднього засудження заявника,
відсутність у нього постійного місця проживання, роботи та сім’ї, а
також імовірність вчинення заявником нових злочинів або втечі.

Суд відзначив, що сама лише відсутність у затриманого постійного місця
проживання не є приводом для побоювань, що він може утекти. Так само як
і відсутність у особи роботи та сім’ї не є доказом того, що вона
схилиться до вчинення нових злочинів. У Суду виникли сумніви стосовно
того, чи типова сукупність підстав для арешту, які відтворювались у
кожному наступному рішенні про продовження тримання заявника під вартою,
була достатнім виправданням досить тривалого строку його арешту.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 5 Конвенції державні органи, які
вирішують питання про доцільність продовження попереднього ув’язнення
особи, повинні оцінити можливість застосування альтернативних запобіжних
заходів. У даній справі можливість застосування до заявника інших
гарантій явки в суд не досліджувалась, попри те, що сам заявник
неоднарозово прохав про заміну арешту іншим запобіжним заходом –
забороною залишати місце проживання. П. Сулаоя запевняв, що може
проживати разом з братом.

Суд зауважив, що в будь-якому разі поведінку компетентних органів щодо
заявника не можна вважати досить уважною. Адже висунуті йому
обвинувачення не були настільки значними за обсягом та складними, аби
виправдати довгий строк розслідування справи. Текст першого вироку у
справі заявника складав лише дві сторінки.

Тому Суд постановив, що мало місце порушення ч. 3 ст. 5 Конвенції.

Суд зазначив, що 15 березня 1999 року заявник звернувся до суду для
перевірки законності свого перебування під вартою. Рішення з цього
питання було ухвалено тільки 8 червня 1999 року, тобто через 2 місяці і
24 дні. Суд вважає, що строк розгляду зазначеного клопотання не
відповідав викладеній у ч. 4 ст.5 Конвенції вимозі стосовно того, що суд
повинен без зволікання встановити законність затримання. Тому Суд
постановив, що мало місце порушення ч. 4 ст. 5 Конвенції.

Справа „Салов проти України” (Salov v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 6 вересня 2005 року у справі “Салов проти
України”, Суд постановив, що:

було порушено ч. 3 ст. 5 Конвенції;

було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції;

було порушено ст. 10 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 227 євро
на відшкодування матеріальної та моральної шкоди і 10 000 євро на
відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявник Сергій Петрович Салов є громадянином України, народився 1958
року і проживає у м. Донецьку. За фахом він юрист. На час подій у справі
п. Салов працював юридичним представником Олександра Мороза, кандидата у
Президенти України на виборах 1999 року.

30 та 31 жовтня п. Салов, як стверджується, розповсюдив кілька копій
спеціального випуску газети Верховної Радої України “Голос України”, в
якому містилась заява спікера парламенту про те, що Президент України і
одночасно кандидат на згаданих виборах Леонід Кучма помер. Випуск
газети, як виявилось, був підроблений.

1 листопада 1999 року п. Салова було заарештовано за звинуваченням у
поширенні завідомо неправдивої інформації.

10 листопада він звернувся із клопотанням про звільнення з-під варти. 17
листопада 1999 року суд розглянув клопотання і відмовив заявнику у його
задоволенні.

7 березня 2000 року суд, розглянувши справу, ухвалив рішення про
проведення додатковго розслідування . Втім 5 квітня 2000 року за
протестом прокурора рішення суду першої інстанції було скасоване, а
справу повернуто на новий судовий розгляд.

16 червня 2000 року заявника було звільнено з-під варти.

6 липня 2000 року його було визнано винним у перешкоджанні здійсненню
виборчого права щодо обрання Президента України і засуджено до 5 років
позбавлення волі з відкладенням виконання покарання, а також призначено
додаткове покарання у вигляді позбавлення на три роки і п’ять місяців
права займатися юридичною діяльністю.

Зміст рішення Суду

Заявник скаржився, що йому після затримання не було забезпечено право
негайно постати перед суддею вступереч ч. 3 ст. 5 Конвенції. Спираючись
на ч. 1 ст. 6 Конвенції, він також стверджував, що було порушено його
право на справедливий судовий розгляд у тому, що президія обласного суду
скасувала постанову про повернення справи на додаткове розслідування.
Заявник піддав сумніву неупередженність розгляду його справи
національними судами, оскільки правове та фінансове забезпечення судової
системи в Україні, яке існувало на той час, не було достатньою гарантією
для убезпечення суддів від зовнішнього тиску. Крім того, заявник
обгрунтовував порушення ст. 10 Конвенції.

Суд зауважив, що заявника було заарештовано 1 листопада 1999 року.
Відповідний суд заслухав питання про звільнення заявника лише 17
листопада 1999 року, тобто через 16 днів після арешту. Уряд стверджував,
що затримка сталася зокрема з вини заявника, оскільки клопотання про
звільнення він подав 10 листопада. Суд відзначив, що навіть якщо і
прийняти пояснення Уряду, то зволікання із розглядом клопотання протягом
7 днів все одно слід вважати періодом часу, що виходить за межі поняття
негайності, вжитого у ч. 3 ст. 5 Конвенції. Тому Суд постановив, що мало
місце порушення цього положення Конвенції.

Суд відзначив, що сумніви заявника стосовно неупередженості суддів
місцевого суду можна вважати об’єктивно виправданими, беручи до уваги
відсутність достатніх правових та фінансових гарантій від зовнішнього
тиску на суддів, зокрема з боку президії обласного суду. Даючи такий
висновок, Суд виходив із зобов’язального характеру інструкцій, що
даються президією обласного суду нижчим судам, а також з аналізу природи
і впливу проміжного рішення про повернення справи на новий судовий
розгляд.

Суд також вказав, що принцип рівності засобів передбачає, зокрема, щоб
заявника чи/або його адвоката було повідомлено про внесення прокурором
подання до обласного суду на постанову судді про поверненя справи на
додаткове розслідування. Це мало бути зроблено для того, аби заявник
зміг викласти свою позицію з відповідного питання ще до розгляду справи
президією обласного суду. Суд також звернув увагу на те, що копія
постанови президії про повернення справи на повторний судовий розгляд
мала бути відразу вручена заявнику. Це слід було зробити для того, аби
дати заявникові достатньо часу для підготовки до нового судового
процесу. Насправді ані заявника, ані його адвоката про подання прокурора
і про слухання справи президією обласного суду повідомлено не було.
Також не було їм надано і копії постанови президії. Тому заявник
виявився у значно менш вигідному становищі, аніж державний прокурор –
його візаві у справі.

Суд також дійшов висновку, що національні суди не пояснили належним
чином ситуацію, в межах якої заявника спочатку було визнано невинним з
огляду на відсутність будь-яких доказів, які би свідчили про вчинення
ним злочину, а згодом (6 липня 2000 року) його було засуджено за
перешкоджання здійсненню виборчих прав. Відсутність достатніх
обгрунтувань у судовому рішенні від 6 липня 2000 року зрештою була
обставиною, яка перешкодила заявнику належно представити свою позицію в
апеляційній інстанції.

Суд відзначив, що через місяць після ухвалення рішення про повернення
справи на додаткове розслідування президія обласного суду (за поданням
прокурора) ухвалила постанову про його скасування. Суд, з одного боку,
визнав такі дії президії свавільними, а з іншого – зазначив, що вони
здатні підірвати справедливість судочинства.

Отож, Суд дійшов висновку, що загалом провадження у справі було
несправедливим, а відтак постановив про порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Суд зауважив, що стаття, яка містилася у підробленому випуску газети
“Голос України” акцентувала увагу на питанні, яке було предметом
загального інтересу та викликало занепокоєння. Ця стаття загалом
торкалась виборів і безпосередньо стосувалася підтримки конкретного
кандидата.

Суд відзначив, що ст. 10 Конвенції не забороняє обговорення чи поширення
інформації навіть у разі, якщо існують вагомі підозри, що така
інформація є неправдивою. Інший підхід означав би позбавлення громадян
права виражати свої думки та оцінки про заяви, зроблені у засобах
масової інформації. А це могло би призвести до встановлення
невиправданого обмеження свободи вираження поглядів у сенсі ст. 10
Конвенції.

Суд зауважив, що заявник наполягав на тому, що він не знав, чи було
відповідне повідомлення правдивим, чи ні, обговорюючи його з іншими
особами. Він стверджував, що намагався з’ясувати це. До того ж, вплив
відповідного газетного повідомлення був незначиним, оскільки у заявника
було лише вісім копій спецвипуску газети, і поділився він цією
інформацією з небагатьма людьми. Саме ці обставини мали бути взяті до
уваги національними судами у процесі вирішення справи. Також суди
повинні були врахувати гарантії вільного вираження та вільного
обговорення поглядів, закладені у ст. 10 Конвенції, зокрема у контексті
проведення президентських виборів у країні.

Суд нагадав, що для оцінки пропорційності втручання мають бути взяті до
уваги, зокрема, природа і суворість застосованих до особи санкцій. Як
додаткове покарання до заявника було застосовано позбавлення права
займатися юридичною діяльністю на певний строк, що зрештою призвело до
скасування його адвокатського посвідчення. Суд назвав це покарання дуже
суворим.

Суд визнав, що втручання у права заявника не було необхідним у
демократичному суспільстві. На думку Суду, засудження заявника за
обговорення інформації про смерть Президента Кучми було однозначно
непропорційним до законної мети, на яку це засудження було спрямоване.
Отож, Суд постановив, що мало місце порушення ст. 10 Конвенції.

ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД

Ст. 6 Конвенції

Справа „Кутіч проти Хорватії” (Kutic v. Croatia)

У рішенні, ухваленому 1 березня 2002 року у справі „Кутіч проти
Хорватії”, Суд постановив, що:

було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий
розгляд в частині права на доступ до суду);

не було необхідності вивчати скаргу на предмет порушення ч. 1 ст. 6
Конвенції в частині права на розумний строк судового розгляду;

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд постановив сплатити разом пану та
пані Кутіч 10000 євро як компенсацію моральної шкоди. Обставини справи

Заявники – п. Воїн Кутіч та п. Анна Кутіч – є громадянами Хорватії.

26 грудня 1991 року дім заявників у селі Мартінек (Хорватія) був
знищений внаслідок вибуху. 29 листопада 1994 року заявники звернулися в
муніципальний суд м. Загреба (далі – муніципальний суд) з позовом до
Республіки Хорватії про відшкодування шкоди. Судове засідання відбулося
2 травня 1995 року. 12 травня 1995 року заявники подали до
муніципального суду клопотання про витребування у Б’єловарського
управління поліції звіту стосовно результатів розслідування тих подій,
які призвели до знищення їхнього майна. 19 травня 1995 року
муніципальний суд подав такий запит.

17 січня 1996 року парламент Хорватії прийняв зміни до Закону Хорватії
„Про цивільні зобов’язання”, згідно з якими усі позови, що перебувають
на стадії судового розгляду і стосуються відшкодування шкоди, заподіяної
терористичними актами, підлягали зупиненню до моменту запровадження
нового законодавства з цього питання; до запровадження цього нового
законодавства не можна було подавати позови про відшкодування шкоди,
заподіяної терористичними актами.

Декілька звернень до Конституційного Суду Хорватії було подано, щоправда
не заявниками, в яких оскаржувалось зазначене законодавство. Провадження
у Конституційному Суді триває досі.

24 квітня 1998 року муніципальний суд зупинив провадження у справі,
керуючись зазначеним законодавством. Дане процесуальне рішення
муніципального суду не оскаржувалось.

Поряд із згаданими подіями, які стали підставою першого позовного
провадження, 13 листопада 1994 року в результаті ще одного вибуху були
знищені гараж, склад і сарай, що належали заявникам у м. Б’єло-варі. 14
грудня 1994 року заявники звернулися до муніципального суду із ще одним
позовом до Республіки Хорватії про відшкодування шкоди. Судовий розгляд
відбувся 8 травня 1995 року. Муніципальний суд витребував у
Б’єловарського управління поліції звіт стосовно результатів
розслідування тих подій, які призвели до знищення майна заявників. 19
липня 2000 року він зупинив провадження у цій справі. Дане процесуальне
рішення не оскаржувалось.

Зміст рішення Суду

Покликаючись на ч.1 ст.6 Конвенції, заявники, по-перше, стверджували, що
було порушено їхнє право на доступ до суду, оскільки відповідно до
зміненого Закону Хорватії „Про цивільні зобов’язання” муніципальний суд
зупинив провадження за їхніми позовами. По-друге, заявники скаржились на
надмірну тривалість судового розгляду їхніх позовів про відшкодування
шкоди, які були прийняті до розгляду ще 29 листопада та 14 грудня 1994
року відповідно. На їхню думку, така тривалість порушувала вимогу
розумного строку судового розгляду, що передбачена ч.1 ст.6 Конвенції.

Уряд наполягав на тому, що заявники все ж таки мали право на доступ до
суду і скористалися цим правом, оскільки порушили у муніципальному суді
дві справи про відшкодування шкоди. Уряд відзначив, що провадження у
справах і справді було зупинено після внесення змін до відповідного
національного законодавства, однак це тимчасовий захід, і він буде
скасований з прийняттям нового законодавства про цивільно-правову
відповідальність за шкоду, заподіяну терористичними актами. Далі Уряд
заявив, що всі ці заходи вживались заради однієї мети: вдосконалити
національне законодавство і привести його у відповідність до вимог
європейських стандартів.

Суд нагадав, що відповідно до ст.6 Конвенції кожен має право звернутись
до суду для вирішення питання щодо своїх цивільних прав та обов’язків; в
цьому сенсі вона забезпечує „право на суд”, одним із аспектів якого є
право на доступ до суду, тобто право порушувати судове провадження у
цивільній справі (див. рішення Суду у справі Golder v. the United
Kingdom).

Далі Суд відзначив, що право на доступ до суду включає також вимогу про
виконання остаточного судового рішення, яке набрало чинності.

У державах, які визнали принцип верховенства права, такі рішення не
можуть залишатись не впровадженими у життя, на шкоду одній зі сторін
(див. рішення Суду у справі Hornsby v. Greece).

Суд зауважив, що у даній справі заявники мали можливість порушити справу
в суді. Вони й скористались цією можливістю, звернувшись до
муніципального суду з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної
внаслідок знищення їхнього майна. Однак цього ще не достатньо для того,
аби задовольнити усі вимоги ч.1 ст. 6 Конвенції. Потрібно також, щоб
рівень доступу до суду відповідно до національного законодавства був
достатнім для забезпечення особі „права на суд” в контексті принципу
верховенства права у демократичному суспільстві (див. рішення Суду у
справі Ashingdane v. the United Kingdom). Суд нагадав, що Конвенція має
на меті гарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а такі права, які є
практичними та ефективними (див. рішення Суду у справі Airey v.
Ireland).

У цьому зв’язку Суд ще раз нагадує, що ч.1 ст.6 Конвенції гарантує особі
право на доступ до суду при вирішенні питання щодо її цивільних прав та
обов’язків. Суд вважає, що право на доступ до суду включає не лише право
ініціювати судове провадження, але й право на „вирішення” справи судом.
Було б дивним, якби правові системи Договірних Сторін дозволяли особі
подавати позов до суду, але, в той же час, не гарантували того, що за
таким позовом буде прийняте остаточне й обов’язкове до виконання судове
рішення. Немислимо, аби ч.1 ст. 6 Конвенції детально описувала
процесуальні гарантії сторін у справі – справедливість, публічність,
розумність строку у провадженні, але водночас не гарантувала би того, що
спір між сторонами буде вирішено шляхом ухвалення остаточного та
обов’язкового до виконання судового рішення (див. mutatis mutandis
рішення Суду у справі Hornsby v. Greece).

З обставин справи випливає, що в результаті змін до Закону „Про цивільні
зобов’язання”, прийнятих 17 січня 1996 року, даний закон зупинив
реалізацію права заявників на розгляд судом їхніх позовів про
відшкодування шкоди, оскільки ст.2 цього закону передбачала обов’язок
зупинити судовий розгляд у всіх справах за позовами про відшкодування
шкоди, заподіяної терористичними актами, доки не буде прийнято нове
законодавство з цього питання. Таким чином, заявників було позбавлено
можливості вимагати розгляду їхніх позовів внаслідок уведення в дію
певної законодавчої норми.

Суд відзначив, що у справі Immobiliare Saffi v. Italy порушення права на
доступ до суду, гарантованого ч.1 ст.6 Конвенції, було встановлено тому,
що виконання остаточного судового рішення було зупинено більше ніж на
шість років внаслідок саме законодавчого втручання.

У даній же справі судовий процес був зупинений не на стадії виконання
судового рішення, а раніше: навіть ще до того як суд першої інстанції
ухвалив певне рішення по суті позовних вимог. Таким чином, починаючи de
facto з 17 січня 1996 року, коли зміни до законодавства були внесені,
провадження у справах за позовами заявників були зупинені, і
муніципальний суд не міг продовжувати судовий розгляд; з цього моменту
жодні процесуальні дії були неможливими. Враховуючи таку тривалість
зупинення судового розгляду, Суд не може погодитися з Урядом, що
позбавлення заявників права на вирішення їхніх цивільних справ мало лише
тимчасовий характер.

Суд визнає, що ситуація, в якій подається значна кількість позовів до
держави про виплату великих сум, може вимагати спеціального
врегулювання, і в цьому аспекті держава має право на певну свободу
розсуду. Тим не менше, вжиті заходи повинні відповідати вимогам ч.1 ст.6
Конвенції. Тим часом у даній справі судовий розгляд був зупинений більше
ніж на шість років, з яких понад чотири належать до того періоду, коли
Конвенція вже мала чинність щодо Хорватії, при чому жодного нового
законодавства з цього питання прийнято не було. Тому Суд не погоджується
з тим, що даний рівень доступу заявників до суду за національним
законодавством був достатнім, аби забезпечити їм „право на суд” в сенсі
ч.1 ст.6 Конвенції.

Отже, довгий період часу, протягом якого внаслідок законодавчих заходів
заявники були позбавлені права на вирішення національним судом питань
щодо їхніх цивільних прав та обов’язків призвів до порушення ч.1 ст.6
Конвенції.

Стосовно другої скарги заявників на порушення вимоги ч.1 ст.6 Конвенції
про розумний строк судового розгляду Суд зазначив, що усі затримки у
судовому розгляді були породженні законодавчими змінами 1996 року. Однак
Суд вже взяв до уваги цю обставину, аналізуючи наявність порушення права
на доступ до суду, тому в даній ситуації питання тривалості судового
розгляду поглинається питанням доступу до суду. Тому Суд не знайшов
необхідності окремо досліджувати питання тривалості судового розгляду.

Справа „Хартман проти Чеської Республіки” (Hartman v. the Czech
Republic)

У рішенні, ухваленому 10 липня 2003 року у справі „Хартман проти Чеської
Республіки”, Суд одноголосно постановив, що:

• було порушено ч.1 ст. 6 Конвенції (право на розгляд справи упродовж
розумного строку);

• було порушено ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту).

Суд постановив сплатити п. Яну Хартману (Jan Hartman) 4000 євро і
спадкоємцю п. Їрі Хартмана (Jiri Hartman) 6000 євро як компенсацію
моральної шкоди, а також обом разом 1500 євро у відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Заявники – Ян Хартман (Jan Hartman), який має громадянство Чехії і
Франції та проживає у м.Сапоіс (Sapois) (Франція), та його брат, Їрі
Хартман (Jiri Hartman), громадянин США, який знову здобув громадянство
Чехії в 1999 році. Після смерті Їрі Хартмана у травні 2002 року Суд
дозволив його сину, Ніколасу Перізаду Хартману (Nicholas Perizad
Hartman), вступити в процес від його імені.

31 грудня 1948 року заявники таємно покинули Чехословаччину. Місцева
комуністична влада наклала арешт на все їхнє майно і здійснювала
управління ним. 1 липня 1955 року Народний суд м. Клатові (Klatovy)
конфіскував їхню власність. Після зміни режиму в 1989 році, заявники
намагались повернути це майно.

У 1992 році п. Ян Хартман подав позов до Районного суду у м. Мель-нік
(Melnik) про повернення у власність земельної ділянки, розташованої у
населеному пункті Желізи (Zelizy). У задоволенні позову було відмовлено
5 квітня 2000 року. 17 жовтня 1995 року він також порушив справу про
повернення права власності на майно, яке знаходилось у районі м. Праги.
10 січня 2002 року цей позов було відхилено в апеляційному провадженні
Муніципальним судом м. Прага на тій підставі, що п.Хартман не був
громадянином Чехії, в той час як наявність такого громадянства була
необхідною передумовою для подання позову про повернення права власності
на майно.

Зміст рішення Суду

Покликаючись на ч.1 ст. 6 Конвенції, заявники скаржились на тривалість
проваджень у справах про повернення майна у власність. Відповідно до ст.
13 Конвенції вони також скаржились на відсутність ефективного засобу
правового захисту від надмірної тривалості судового провадження.

Уряд стверджував, що заява, подана п. Їрі Хартманом, повинна бути
відхилена в частині тривалості провадження, оскільки він не відповідав
вимогам законодавства щодо громадянства, які були передумовою для
задоволення позову про повернення права власності на майно. Оскільки не
було – згідно з чеським законодавством – жодного права чи обов’язку,
якими б можна було обґрунтувати його скаргу, ч.1 ст. 6 Конвенції не може
застосовуватись у цій справі. Суд звернув увагу на те, що Уряд не
висував таке заперечення, коли досліджувалося питання прийнятності цієї
заяви. Тому Суд постановив, що тепер Уряд не може покликатися на таке
заперечення. В будь-якому випадку, питання застосування ч.1 ст. 6 вже
досліджувалося Судом на стадії прийнятності заяви і жодної підстави
неприйнятності знайдено не було.

Що стосується твердження Уряду про невичерпання національних засобів
захисту (яке було долучене до опису обставин справи), Суд вказав, що, за
твердженням Уряду, чеське законодавство передбачає дві форми
превентивного захисту і право вимагати компенсацію.

Скарга до адміністративних органів, можливість подання якої доводилася
Урядом, не може розглядатися як ефективний засіб правового захисту,
оскільки вона не надає громадянину можливість змусити державу здійснити
свої наглядові повноваження.

Скарга ж до Конституційного суду дозволяє Конституційному суду зажадати
від суду, який зволікає провадження у справі, припинити затримку слухань
і розглянути справу в розумний строк. Однак жодної відповідальності за
невиконання цієї вимоги законодавство Чехії не передбачало. Таким чином,
і Конституційний суд не мав жодних повноважень вжити конкретних заходів
для пришвидшення провадження. Так само він не міг зобов’язати сплатити
компенсацію за надмірну тривалість розгляду справи. Звернення з позовом
про відшкодування збитків згідно із Законом №82/1998, на який покликався
Уряд, не призвело б до сплати згаданої компенсації, оскільки скаржники
не могли вимагати компенсації моральної шкоди, яка у даному випадку була
основним видом шкоди, завданої в результаті надмірної тривалості
розгляду справи.

За таких обставин Суд дійшов висновку, що у Чеській Республіці не
існувало ефективного засобу правового захисту, яким заявники могли б
скористатись у разі надмірної тривалості судового розгляду їх справи.

Суд вказав, що провадження у справі, порушеній п.Яном Хартма-ном,
тривало майже десять років, включаючи її розгляд судами першої та другої
інстанцій, а провадження у справі, порушеній п.Їрі Хартма-ном, тривало
майже п’ять років в суді першої інстанції, а в сукупності у судах першої
та другої інстанцій – шість років і три місяці.

Суд зауважив, що порушені заявниками питання не були складними, в той
час як розгляд справи для них мав істотне значення принаймні з огляду на
їхній вік та стан здоров’я. Хоча заявники самі були частково винні за
затримки у провадженнях, Суд встановив, що були тривалі періоди
бездіяльності суду, які від них не залежали. Зважаючи на обставини
справи, Суд вирішив, що тривалість кожного із трьох проваджень не
задовольняла вимоги ч.1 ст.6 Конвенції щодо розумного строку.

Суд вкотре вказав, що процедура адміністративного оскарження, на яку
посилався Чеський Уряд, не забезпечувала правового засобу захисту від
надмірної тривалості розгляду справи. Скарга до Конституційного суду і
позов про компенсацію шкоди згідно із Законом №82/1998 також не могли
вважатися ефективними засобами правового захисту у таких справах.

Справа „Рябих проти Росії” (Ryabykh v. Russia)

У рішенні, ухваленому 3 грудня 2003 року у справі „Рябих проти Росії”,
Суд постановив, що:

було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий
розгляд);

не було порушено ст.1 Протоколу №1 до Конвенції (захист права
власності).

Суд постановив не сплачувати жодних коштів заявниці в порядку
справедливої сатисфакції відповідно до ст. 41 Конвенції, оскільки вона
не висувала таких вимог у встановлений строк.

Обставини справи

Заявниця Анна Іванівна Рябих, – громадянка Росії – 1949 р.н., проживає у
с. Ніновка Бєлгородської області Росії.

Невстановленої дати заявниця подала позов до трьох співвідповідачів:
Новооскольського відділення Ощадного банку Росії, Ощадного банку Росії
та держави. У позовних вимогах вона стверджувала, що вартість її
особистих вкладів, які накопичувались на рахунках до 1991 року значно
зменшилась після економічних реформ. Її заощадження були результатом
багаторічної важкої праці, і заявниця мала намір за ці кошти купити
квартиру. Однак держава не провела переоцінку вартості заощаджень, аби
нейтралізувати наслідки інфляції, як цього вимагав Федеральний закон
„Про відновлення і захист заощаджень громадян Російської Федерації” від
10 травня 1995 року (далі – Закон про заощадження).

1 Примітка Суду: ця сума визначена без врахування деномінації 1998 року.
Відповідно до Указу Президента Російської Федерації „Про зміну
номінальної вартості російських грошових знаків і масштабу цін” від 4
серпня 1997 року 1000 „старих” рублів ставали, починаючи з 1 січня 1998
року, 1 „новим” рублем.

30 грудня 1997 року Новооскольський районний суд Бєлгородської області
під головуванням судді Лєбєдінської ухвалив рішення на користь п. Рябих
і присудив сплатити їй 129 544 106 рублів1, які мали бути виплачені
Державним казначейством Росії. Суд відхилив аргументи відповідачів
стосовно того, що положення Закону про заощадження не могли бути
реалізовані, оскільки задля його виконання не було прийнято жодного
підзаконного нормативного акта. Беручи до уваги те, що зазначений Закон
визнавав ці вклади внутрішнім державним боргом (хоча й держава вчасно не
впровадила норми, які б регламентували порядок сплати цього боргу), суд
притягнув відповідачів до цивільно-правової відповідальності. 28 лютого
1998 року це судове рішення було скасоване в апеляційному порядку
Бєлгородським обласним судом (далі – обласний суд), а справу було
повернуто на повторний розгляд.

8 червня 1998 року Новооскольський районний суд у цьому ж складі ухвалив
рішення, за змістом аналогічне попередньому. Щоправда, розмір
відшкодування вже становив 133 963.70 рублів. Оскільки апеляційна скарга
на це рішення не подавалась, воно набрало чинності 18 червня

року. Виконавче провадження щодо нього було відкрито 18 січня

року.

Вже після цього голова обласного суду вніс протест про перегляд, в
порядку нагляду, судового рішення від 8 червня 1998 року з огляду на
невідповідність цього рішення нормам матеріального права. 19 березня
1999 року Президія обласного суду розглянула цей протест, скасувала
зазначене рішення і відмовила п. Рябих у задоволенні усіх її позовних
вимог. При цьому заявницю не було повідомлено про внесення протесту в
порядку нагляду; окрім того, вона не була запрошена на засідання
вказаної наглядової інстанції. 17 червня 1999 року виконавче провадження
було припинене.

Однак 4 січня 2001 року Заступник голови Верховного Суду Російської
Федерації вніс протест про перегляд в порядку нагляду рішення Президії
обласного суду від 19 березня 1999 року. 22 січня 2001 року Верховний
Суд Російської Федерації прийняв цей протест до розгляду. Він підтримав
аргументи Президії обласного суду стосовно помилковості судового рішення
від 8 червня 1998 року, але ухвалив, що позовні вимоги п. Рябих не
можуть бути відхилені повністю, оскільки у такому випадку вона буде
безпідставно позбавлена права на компенсацію грошових втрат. Він також
визнав, що мало місце порушення права заявниці бути повідомленою про
перегляд її справи Президією обласного суду. Справу було передано до
Новооскольського районного суду на новий розгляд.

4 червня 2001 року Новооскольський районний суд у цьому ж складі втретє
постановив рішення на користь п. Рябих і присудив сплатити їй 188 724
рублів як відшкодування за знецінення вкладів та 60 000 рублів як
компенсацію моральної шкоди. Районний суд вказав, що систематичні
затримки Урядом виконання його обов’язку здійснити переоцінку розміру
вкладів заявниці спричинили їй моральні страждання. Однак це рішення
суду 14 серпня 2001 року було скасоване в апеляційному порядку обласним
судом, а справу заявниці було повернуто на повторний розгляд.

19 вересня 2001 року Новооскольський районний суд у цьому ж складі знову
підтвердив свою позицію і присудив сплатити заявниці компенсацію в
такому ж розмірі, як було встановлено в його попередньому рішенні від 4
червня 2001 року. 30 жовтня 2001 року апеляційна інстанція скасувала це
рішення, передала справу на новий розгляд до Новооскольського районного
суду і зажадала розглянути цю справу іншим складом суду.

27 лютого 2002 року Новооскольський районний суд під головуванням судді
Зімінова відмовив у задоволенні позову на тій підставі, що такий позов
не мав жодного юридичного обґрунтування. 2 квітня 2002 року це рішення
було залишено без змін апеляційною інстанцією. 8 травня 2002 року, після
внесення Головою обласного суду протесту про перегляд цього рішення в
порядку нагляду, Президія обласного суду скасувала його. Вона вказала,
що суди нижчої інстанції проігнорували основні права п. Рябих,
закріплені у Конституції Росії та у Конвенції.

10 червня 2002 року Новооскольський районний суд у цьому ж складі
ухвалив нове рішення, яким, зважаючи, зокрема на ст.1 Першого протоколу
до Конвенції, позовні вимоги заявниці були задоволені частково та
присуджено сплатити їй компенсацію у розмірі 231 059,19 рублів. 16 липня
2002 року апеляційна скарга відповідачів була відхилена, після чого
рішення суду від 10 червня 2002 року набрало чинності.

1 листопада 2002 року відповідачами було укладено із заявницею мирову
угоду, відповідно до якої п. Рябих виплачувалась сума у розмірі 248 724
рублів, а вона відмовлялась від позовних вимог. 19 листопада 2002 року
п. Рябих повідомила, що Уряд придбав їй квартиру у м. Новий Оскол
вартістю 330 000 рублів і вона не має претензій до держави.

23 березня 2003 року п. Рябих повідомила Суд, що вартість зазначеної
квартири не покривала її втрат як вкладника. Якщо гроші, які вона
зберігала в Ощадному банку в 1991 році, перевести у долари США, то
отримана сума перевищуватиме вартість квартири. Заявниця просила Суд
зобов’язати державу сплатити їй різницю між цими сумами.

Зміст рішення Суду

Заявниця скаржилась на те, що рішення Президії обласного суду від 19
березня 1999 року, яким було скасоване остаточне рішення районного суду,
винесене на її користь, порушує ч.1 ст. 6 Конвенції. Керуючись тією ж
статтею Конвенції, вона також стверджувала, що провадження у Президії
обласного суду було несправедливим, оскільки її не повідомили про
внесення протесту щодо перегляду рішення в порядку нагляду і не
запросили на судове засідання.

Стосовно збереження за п. Рябих статусу потерпілої Суд констатував, що з
хронології подій випливає, що держава намагалася захистити права п.
Рябих спочатку шляхом ухвалення рішення, згідно якого заощадження мали
бути відновлені до їх реальної вартості, а потім – шляхом придбання для
неї квартири.

Одначе держава не зобов’язана відновлювати заощадження заявниці, хоча
саме така вимога до держави покладена в основу твердження п. Рябих про
порушення ст. 6 Конвенції (див. ухвали Суду про прийнятність у справах
Rudzinska v. Poland, Gayduk and Others v. Ukraine, Appolonov v. Russia).
У контексті цієї статті Конвенції Суд стурбований іншим: наслідками
впливу на права заявниці, що закріплені у Конвенції, юридичної процедури
перегляду рішення в порядку нагляду, яка встановлена законодавством
Росії.

Безперечно, вимога п. Рябих про відновлення її заощаджень врешті-решт
була задоволена. Однак це ще не означає, що держава забезпечила право
заявниці скористатися рішенням суду від 8 червня 1998 року відразу ж як
воно набрало чинності. Іншими словами, хоча вимоги заявниці
кінець-кінцем були задоволені, це все одно не усувало того стану
правової невизначеності, в якому вона змушена була перебувати протягом
трьох років після скасування остаточного судового рішення від 8 червня

року (див. рішення Суду у справі Brumarescu v. Romania).

За таких обставин Суд вирішив, що заявниця зберігає статус потерпілої,
стверджуючи, що рішення Президії обласного суду від 19 березня

року і подальші події призвели до порушення її прав, зафіксованих у ч.1
ст. 6 Конвенції.

Стосовно ж суті скарги Суд вкотре нагадав, що право на справедливий
судовий розгляд, передбачене ч.1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити у
світлі преамбули до Конвенції, де проголошено принцип верховенства права
як складову спільної спадщини Договірних Сторін. Одним із основоположних
аспектів верховенства права є принцип правової визначеності (певності),
який, окрім іншого, встановлює, що у тих випадках, коли суди ухвалюють
остаточні рішення, такі рішення не можуть оспорюватись (див. рішення
Суду у справі Brumarescu v. Romania).

Принцип правової визначеності (певності) включає й дотримання принципу
res judicata, тобто принципу остаточності судового рішення. Остання
засада означає, що жодна сторона не має права ставити питання про
перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише заради
повторного судового розгляду і ухвалення нового рішення у справі.
Повноваження вищих судів щодо перегляду судових рішень мають
використовуватись задля виправлення судових помилок. Перегляд же рішень
в порядку нагляду не може розглядатись як замаскована апеляційна
інстанція, а сама наявність двох точок зору на предмет спору ще не є
підставою для повторного розгляду справи. Відхилення від цього принципу
можливе лише за виняткових обставин.

Тим часом у справі п. Рябих рішення суду від 8 червня 1998 року було
скасоване 19 березня 1999 року Президією обласного суду на тій підставі,
що суддя Лєбєдінская Новооскольського районного суду неправильно
витлумачила норми матеріального права. Президія обласного суду відхилила
позовні вимоги заявниці і закрила справу, тим самим звівши нанівець
увесь судовий процес, який завершився винесенням судового рішення, що
набрало чинності, і здійсненням виконавчого провадження за цим рішенням.

Суд зазначив, що процедура перегляду в порядку нагляду рішення суду від
8 червня 1998 року була розпочата Головою обласного суду, який не був
стороною у справі, проте був наділений такими повноваженнями згідно із
процесуальним законодавством. Ці його повноваження не були обмежені
жодними часовими рамками, тому судові рішення могли опротестовуватись
ним будь-коли.

Суд вкотре нагадав, що ч.1 ст. 6 Конвенції забезпечує кожному при
вирішенні його цивільних прав та обов’язків право на судовий розгляд. Це
право становить собою „право на суд”, у якому право на доступ до
правосуддя є одним із аспектів цього права. Однак дане право було б
ілюзорним, якби національні правові системи Договірних Сторін допускали
невиконання остаточних судових рішень, які набули чинності. Є
немислимим, щоб ч.1 ст. 6 Конвенції детально описувала процесуальні
гарантії сторін у справі – справедливість, публічність, розумність
строку провадження, але водночас не гарантувала б виконання судового
рішення. Тлумачення ч.1 ст. 6 Конвенції як такої, що пов’язана лише із
доступом до правосуддя і порядком судового розгляду, могло б призвести
до ситуації, яка не відповідатиме принципу верховенства права, який
Договірні Сторони зобов’язались поважати, ратифікуючи Конвенцію (див.
рішення Суду у справі Hornsby v. Greece).

Суд вважає, що право позивача на суд так само було б ілюзорним, якби
національні правові системи Договірних Сторін допускали можливість
скасування вищим судом, за заявою державного службовця, остаточного
судового рішення, яке набрало чинності.

Використовуючи процедуру перегляду в порядку нагляду судового рішення
від 8 червня 1998 року, Президія обласного суду порушила принцип
правової визначеності (певності) і право заявниці на суд, закріплені у
ч.1 ст. 6 Конвенції.

Стосовно процесуальних порушень, які мали місце під час провадження у
Президії обласного суду, Суд дійшов наступного висновку. Оскільки лише
саме застосування процедури перегляду в порядку нагляду остаточного
судового рішення вже призвело до порушення права заявниці на суд, то
немає потреби аналізувати, чи у такій процедурі були порушені
процесуальні гарантії, закріплені у ст. 6 Конвенції.

Окрім того, п. Рябих скаржилась на те, що невідновлення державою її
заощаджень, а також перегляд в порядку нагляду її справи і скасування
судового рішення, винесеного на її користь, є порушенням права
власності, зафіксованого у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд знову нагадав, що борг, встановлений рішенням суду, може
розглядатися як „володіння” у сенсі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції
(див. рішення Суду у справі Burdov v. Russia). Більше того, скасування
такого рішення після того, як воно стало остаточним і не підлягало
оскарженню, становить втручання у право на мирне володіння майном тієї
особи, на користь якої це рішення було прийняте (див. рішення Суду у
справі Brumarescu v. Romania).

У рішенні від 8 червня 1998 року заявниці було присуджено 133 963.70
рублів. Після внесення протесту про перегляд рішення в порядку нагляду,
цю справу розглядали в суді першої інстанції ще чотири рази, завершивши
ці розгляди мировою угодою, згідно з якою держава забезпечила п. Рябих
квартирою вартістю 330 000 рублів. Ця сума істотно перевищила (навіть із
врахуванням інфляції) компенсацію, яка була призначена їй судовим
рішенням на самому початку і якої вона була свавільно позбавлена
внаслідок процедури нагляду.

Нарешті Суд нагадав, що вже розглядав справу, у якій виникало питання
про відновлення державою заощаджень, вкладених до Ощадного банку (див.
ухвалу Суду про прийнятність у справі Appolonov v. Russia), і в ній не
було виявлено ознак порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Тоді
суд зазначав, що хоча вклади п. Апполонова істотно знецінилися внаслідок
інфляції, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції не зобов’язує державу
підтримувати купівельну спроможність грошей, вкладених до
фінансово-кредитних установ. Так само й Закон про заощадження, в
тлумаченні національних судів, не встановив для держави реального
обов’язку компенсувати втрати, заподіяні інфляцією. Суд не бачив підстав
відступати від цих висновків й у даній справі. Тому ст. 1 Першого
протоколу до Конвенції не було порушено.

Справа „Купер проти Сполученого Королівства” та справа „Ґрівс проти
Сполученого Королівства” (Cooper v. the United Kingdom and Grieves v.
the United Kingdom)

У рішеннях, ухвалених 16 грудня 2003 року, Суд постановив, що: у справі
„Купер проти Сполученого Королівства” • не було порушено ч.1 ст. 6
Конвенції (право на справедливий судовий розгляд незалежним та
безстороннім судом); у справі „Ґрівс проти Сполученого Королівства”

• було порушено ч.1 ст. 6 Конвенції.

Суд постановив сплатити заявнику (п. Куперу) 8000 євро у відшкодування
судових витрат з вирахуванням суми, вже наданої йому для оплати правової
допомоги.

Обставини справи

Обидві справи стосуються питання про те, чи судові розгляди, здійснювані
військовими судами у Сполученому Королівстві після набрання чинності
законом „Про Збройні сили” від 1996 року, відповідали вимогам ч.1 ст.6
Конвенції.

Ґрехем Купер – громадянин Сполученого Королівства, народився 1968 року і
проживає у м. Бірмінгем. У відповідний період він проходив службу у
Королівських військово-повітряних силах (надалі – КВПС).

18 лютого 1998 року п. Купер був засуджений (відповідно до закону „Про
крадіжки” від 1968 року) за крадіжку регіональним військовим судом КВПС.
Цим вироком він був позбавлений волі строком на 56 днів, понижений у
військовому званні та звільнений зі служби. Зазначений суд засідав у
складі Постійного голови військових судів, двох офіцерів з нижчими
званнями та військового прокурора. Постійний голова військових судів
відбував останній термін перед виходом на пенсію і вже не підпадав під
атестаційні звіти, починаючи з серпня 1997 року. Два звичайні члени суду
відвідували навчальні курси у 1993 році, під час яких вивчалося
дисциплінарне провадження.

3 квітня 1998 року наглядова інстанція, отримавши висновок Головного
військового прокурора, залишила без змін зазначений вирок. Апеляційна
скарга заявника до Апеляційного військового суду була безуспішною.

Марк Антоні Ґрівс – громадянин Сполученого Королівства, народився 1968
року і проживає у м. Девон. У відповідний період він проходив службу у
Королівських військово-морських силах (надалі – КВМС). 18 червня 1998
року п. Ґрівс був засуджений військовим судом КВМС (відповідно до закону
„Про злочини проти особи” від 1861 року) за протиправне та зловмисне
поранення з метою заподіяти тяжкі тілесні ушкодження. Цим вироком його
було позбавлено волі строком на три роки, понижено у військовому званні,
звільнено зі служби і зобов’язано відшкодувати потерпілому компенсацію в
розмірі 700 фунтів стерлінгів. Даний військовий суд засідав у складі
голови суду (капітан КВМС), чотирьох офіцерів КВМС та військового
прокурора, який служив офіцером КВМС, а також баристером, котрий
працював правовим радником флоту у військовій частині, що відповідає за
розташування кораблів на морі.

29 вересня 1998 року Адміралтейська колегія, отримавши висновок
Військового прокурора флоту, залишила без змін вирок військового суду.
Апеляційна скарга заявника до Апеляційного військового суду виявилася
безуспішною.

Зміст рішення Суду

Обидва заявники, покликаючись на ч.1 ст.6 Конвенції, скаржились, що
створені згідно із законом від 1996 року військові суди, які розглядали
їхні справи, не були достатньо незалежні й безсторонні, а тому було
порушено право заявників на справедливий і відкритий судовий розгляд
незалежним та безстороннім судом, встановленим законом.

Беручи до уваги характер обвинувачення, а також характер і суворість
призначеного покарання (позбавлення волі строком на 56 днів в одній
справі та строком на три роки в іншій справі), Суд вирішив, що дані
провадження у військових судах становили кримінальні обвинувачення проти
заявників у сенсі ч.1 ст.6 Конвенції. З’ясувавши, що скарги заявників
стосувались правових питань, які могли бути вирішені при дослідженні
конкретних обставин справи, Суд визнав заяви прийнятними до розгляду.

Щодо заяви п. Купера Суд відхилив загальне твердження заявника, що за
своєю природою військові трибунали не здатні розглядати кримінальні
обвинувачення проти військовослужбовців, стабільно дотримуючись вимог
незалежності та неупередженості, встановлених ч.1 ст.6 Конвенції.

Суд також відхилив скаргу заявника на те, що військовий суд у його
справі був упередженим та позбавленим незалежності. Його твердження не
давали підстав ставити під сумнів те, що у провадженні військового суду
дотримувався чіткий розподіл функцій обвинувачення, головування й
ухвалення рішень, а також те, що при ухваленні рішень було забезпечено
незалежність судових органів від вищих судових інстанцій та від
посадових осіб з вищими званнями чи від іншого службового впливу.

Суд вказав, що не було жодних підстав піддавати сумніву незалежність
військового прокурора повітряних сил, оскільки він був цивільною особою,
призначеною Лордом-канцлером (котрий є цивільною особою), а на
провадження у військовому суді його призначив Генеральний військовий
прокурор (також цивільна особа). Суд визнав, що наявність цивільної
особи з такою кваліфікацією та вагомими повноваженнями у провадженні
військового суду становила одну з найбільших гарантій незалежності таких
судових процесів. Крім того, Постійний голова військових судів, який був
призначений для слухання цієї справи, вніс важливий вклад у забезпечення
незалежності даного судового розгляду.

Що ж до звичайних членів суду, Суд визнав, що їхнє призначення ad hoc, а
також відносно низькі військові звання самі по собі не підривали їхньої
незалежності, оскільки існували гарантії проти тиску на них, зокрема
наявність Постійного голови військових судів і військового прокурора,
заборона доповідати про зміст прийнятих рішень іншими членами суду,
наявність інформаційних повідомлень, поширюваних між членами суду.

Суд зазначив, що наглядова інстанція є аномальною рисою сучасної системи
військових судів і виразив занепокоєння з приводу того, що у
кримінальному процесі несудовий орган має повноваження переглядати
судові рішення. Однак Суд дійшов висновку, що наглядова інстанція не
підривала незалежність військового суду, оскільки остаточне рішення
завжди залишалося за судовим органом – Апеляційним військовим судом.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що не було підстав вважати провадження
у військовому суді несправедливим і, як наслідок, не сталося порушення
ч.1 ст. 6 Конвенції.

Стосовно заяви п. Ґрівса Суд зазначив, що військові суди КВМС
відрізнялися у деяких суттєвих моментах від судової системи КВПС.

На відміну від останніх, військово-морські органи обвинувачення могли
призначити обвинувача для військового суду з числа морських баристерів з
іншого службового штату. Проте у справі заявника обвинувачем була особа
зі штату органів обвинувачення, як і в справі п. Купера. Адміністратор
військового суду КВМС був цивільною особою, а не офіцером, як це було у
випадку адміністратора військового суду КВПС. Залучення цивільної особи
до провадження військового суду мало важливе значення для незалежності
судового розгляду.

Однак більш серйозним питанням, на думку Суду, було те, що хоча
військовий прокурор КВМС і виконував таку саму вагому роль у військових
судах, як і відповідний учасник процесу у військових судах КВПС, він був
офіцером морських сил, який проходив службу в регулярних військах за
межами військового суду. А військовий прокурор КВПС був цивільною
особою, підпорядкованою Генеральному військовому прокурору, який також
був цивільною особою. До того ж, військовий прокурор КВМС призначався
офіцером КВМС – Головним військовим прокурором КВМС .

Суд був стурбований тогочасною практикою подання звітів військовими
прокурорами КВМС. Так, звіт військового прокурора флоту щодо участі у
судовому процесі міг бути відправлений до службового офіцера з питань
звітності. Суд вирішив, що навіть якщо військовий прокурор, призначений
для участі у провадженні заявника, і міг вважатися незалежним,
незважаючи на його обов’язок подавати звіти, посада військового
прокурора морських сил не могла розглядатися як дієва гарантія
незалежності військових судів КВМС. Тому відсутність цивільних осіб у
ролі військового прокурора позбавила військовий суд КВМС однієї з
найважливіших гарантій незалежності, якою володіють інші військові суди.

Крім того, Суд вирішив, що ті інформаційні повідомлення, які надсилалися
членам військового суду КВМС, були менш деталізовані і менш зрозумілі,
ніж інформаційні повідомлення у судовій системі КВПС.

Вони, отже, були менш дієвими при забезпеченні незалежності звичайних
членів військових судів від неналежного зовнішнього впливу.

Таким чином, аналізуючи справу п. Купера і справу п. Ґрівса, Суд
встановив відмінності у цьому аспекті між системою військових судів КВПС
і системою військових судів КВМС. Ці відмінності призвели до того, що
побоювання п. Ґрівса щодо незалежності та неупередженості провадження у
військовому суді, який діяв відповідно до закону від 1996 року, могли
бути об’єктивно обґрунтованими. Отже, провадження у його справі у
військовому суді було несправедливим, і тому було порушено ч.1 ст.6
Конвенції.

Справа „Кормачова проти Росії” (Kormachova v. Russia)

У рішенні, ухваленому 29 січня 2004 року у справі „Кормачова проти
Росії”, Суд постановив, що:

було порушено ч.1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд
упродовж розумного строку);

було порушено ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту);

Суд постановив сплатити заявниці 3000 євро як компенсацію моральної
шкоди, а також 200 євро у відшкодування судових витрат. Обставини справи

Заявниця, Тетяна Акунбеківна Кормачова, є громадянкою Росії, народилася
1952 року, проживає у м. Гусь Хрустальний Володимирської області. До
переїзду до м. Гусь Хрустальний заявниця жила і працювала у м. Мис
Шмідта (Чукотка). 31 жовтня 1996 року заявниця звернулася до
Шмідтівського районного суду Чукотського автономного округу (надалі –
Шмідтівський суд) з позовом до свого колишнього роботодавця – керівника
місцевого магазину. В позовній заяві вона вимагала сплатити їй значну
суму заробітної плати, компенсацію за невикористану відпустку, вихідну
допомогу та належно оформити звільнення з роботи.

Оскільки судовий процес не просувався, протягом 1997 – 1999 років
заявниця скаржилась на Шмідтівський суд до багатьох вищих судових
інституцій та інших органів влади.

У відповідь на одну зі скарг заявниці, Голова кваліфікаційної колегії
суддів Чукотського автономного округу (надалі – Окружна кваліфікаційна
колегія) 18 квітня 1997 року звернувся із запитом на ім’я Голови
Шмідтівського суду з проханням повідомити йому, чим викликана затримка у
розгляді справи заявниці та коли буде призначене слухання. 24 липня 1997
року Голова Чукотського окружного суду (надалі – Голова Окружного суду)
звернувся до Голови Шмідтівського суду з вимогою розпочати провадження у
справі, призначити дату слухання і до 20 серпня 1997 року повідомити про
це заявницю. 1 серпня 1997 року Голова судової колегії у цивільних
справах Окружного суду відправив Голові Шмідтівського суду скаргу
заявниці. Він зажадав повідомити його і заявницю до 25 серпня 1997 року
про стан провадження у справі.

13 березня 1998 року Голова Окружного суду дав вказівку Голові
Шмідтівського суду повідомити заявницю до 15 квітня 1998 року про дату
розгляду її справи. Він також повідомив заявницю про те, що Окружний суд
не може розглянути її справу, оскільки він не укомплектований. Крім
того, Голова Окружного суду відзначив, що його попередні запити до
Шмідтівського суду залишилися без відповіді. 30 березня 1998 року Голова
Вищої кваліфікаційної колегії суддів дав вказівку Голові Окружного суду
розглянути скаргу заявниці і вжити необхідних заходів.

20 квітня 1998 року Голова Окружного суду дав вказівку Голові
Шмідтівського суду повідомити йому до 20 травня 1998 року про стан
розгляду справи. Він відзначив, що Голова не реагував на попередні
вимоги Окружного суду щодо пришвидшення судового розгляду. Він також
попередив Голову, що буде змушений звернутися в Окружну кваліфікаційну
колегію у разі подальшого зволікання.

18 травня 1998 року Шмідтівський суд видав судове доручення Московському
суду про опитування заявниці. Московський суд не зміг виконати це
доручення, оскільки заявниця не повідомила судам про зміну своєї адреси.

Врешті, 7 липня 1998 року Голова Окружного суду повідомив заявниці, що
її справа не могла бути розглянута, оскільки Шмідтівський суд був не
укомплектований і перевантажений роботою.

4 серпня 1998 року новопризначена Голова Окружної кваліфікаційної
колегії дала вказівку Голові Шмідтівського суду надіслати колегії до 1
жовтня 1998 копії матеріалів у справі заявниці. Вона відзначила з
невдоволенням, що Шмідтівський суд ігнорував попередні скарги заявниці і
запити Окружної кваліфікаційної колегії. Вона також пояснила заявниці,
що Шмідтівський суд був не укомплектований, починаючи з липня 1997 року,
і що відповідно до законодавства неможливо подати до суду позов про
відшкодування шкоди, заподіяної затримками у розгляді справи.

13 січня 1999 року Голова Окружної кваліфікаційної колегії зобов’язала
Голову Шмідтівського суду повідомити колегію і заявницю у строк до 10
лютого 1999 року про рух справи. Вона також дала вказівку Голові
Шмідтівського суду представити копії процесуальних документів, які б
засвідчили, що суддя, який був призначений у справі заявниці, здійснював
належну підготовку до розгляду справи. Вона також повідомила заявниці,
що неможливо викликати Голову Шмідтівського суду в окружний центр для
пояснень, тому що м. Мис Шмідта розташоване занадто далеко, а колегія не
мала коштів для оплати його відрядження.

лютого 1999 року заступник Голови Окружної кваліфікаційної колегії
відзначив, що Голова Шмідтівського суду дотепер нічого не повідомив п.
Кормачову стосовно просування у розгляді її справи, незважаючи на
попередні запити. Він дав вказівку Голові Шмідтівського суду повідомити
про це заявницю негайно.

12 квітня 1999 року Голова Окружної кваліфікаційної колегії повідомила
п. Кормачову, що колегія збирається відвідати Шмідтівський суд, тому що
надійшло багато скарг на його діяльність. Відвідання було призначено на
травень-червень 1999 року за умови, що колегія одержить фінансування на
цей захід.

26 квітня 1999 року Голова Вищої кваліфікаційної колегії суддів дав
вказівку Голові Окружного суду перевірити скарги заявниці та передати їх
в Окружну кваліфікаційну колегію, якщо він визнає це необхідним.

3 червня 1999 року Шмідтівський районний суд ухвалив перше рішення у
справі заявниці, в якому було постановлено задовольнити її вимоги. Проте
відповідач оскаржив це рішення суду.

12 липня 1999 року Голова Вищої кваліфікаційної колегії суддів дав
вказівку Голові Окружного суду перевірити роботу Голови Шмідтівсько-го
суду до 1 вересня 1999 року. 18 серпня 1999 року Голова Окружної
кваліфікаційної колегії повідомив заявницю про те, що Окружна
кваліфікаційна колегія перевірить діяльність Голови Шмідтівського суду.

23 грудня 1999 року Окружний суд задовольнив скаргу відповідача і
повернув справу в Шмідтівський суд на новий розгляд.

3 квітня 2000 року Окружна кваліфікаційна колегія винесла догану судді
Шмідтівського суду, яка розглядала справу заявниці, за порушення
процесуального законодавства. Колегія попередила суддю, що вона може
бути звільнена з посади, якщо порушення будуть тривати й далі.

березня 2001 року Шмідтівський суд знову виніс рішення у справі, яким
задовольнив позовні вимоги заявниці частково. Однак 21 травня 2001 року
прокурор Шмідтівського району подав протест на рішення суду в інтересах
відповідача. 11 жовтня 2001 року Окружний суд знову скасував рішення
суду і повернув справу на повторний розгляд.

23 жовтня 2002 року п. Кормачова зажадала від Шмідтівського суду
виплатити їй 200000 рублів як компенсацію затримки в розгляді її справи.
10 листопада 2002 року Шмідтівський суд виділив цю вимогу в окреме
провадження.

14 листопада 2002 року Шмідтівський суд виніс ще одне рішення у справі,
яким задовольнив основні вимоги заявниці частково. 2 квітня 2003 року
заявниця оскаржила це рішення суду. 15 травня 2003 року Окружний суд
частково скасував рішення суду і виніс нове рішення, яким вимоги
заявниці були задоволені частково.

27 червня 2003 року Шмідтівський суд припинив провадження щодо вимоги
про відшкодування шкоди, заподіяної затримками у провадженні справи. Суд
дійшов висновку, що не існує законодавчих норм, згідно з якими розгляд
таких вимог був би можливим. 2 жовтня 2003 року Окружний суд скасував це
рішення на тій підставі, що Шмідтівський суд не міг розглядати справу
проти самого себе. Окружний суд вирішив, що він самостійно визначить той
суд, який буде розглядати ця справу. Провадження у цій справі ще не
розпочалося на момент розгляду справи у Суді.

Під час розгляду справи заявниці у судах п. Кормачова подавала декілька
скарг також до Федерального Омбудсмана, до Міністерства юстиції, Уряду,
Парламенту і Конституційного Суду. Ці органи або спрямовували скарги до
судових установ Чукотського автономного округу, або ж рекомендували
заявниці зробити це самій.

Зміст рішення Суду

Заявниця скаржилась на те, що тривалість розгляду її справи в
національних судах не відповідала вимозі розумного строку, передбаченої
у п.1 ст.6 Конвенції. Крім того, покликаючись на ст. 13 Конвенції,
заявниця стверджувала, що в Росії відсутній ефективний засіб правового
захисту від надмірної тривалості судового провадження.

Уряд Ро сії звернув увагу на те, що вираховувати тривалість періоду
потрібно не від 31 жовтня 1996 року, коли заява була подана до суду
вперше, а з моменту набрання чинності Конвенції для Росії, тобто з 5
травня 1998 року. Провадження у справі завершилось 15 травня 2003 року
рішенням Окружного суду і загалом тривало 6 років, 6 місяців і 15 днів,
з яких 5 років і 10 днів потрапляють до компетенції Суду ratio temporis.
У межах цього періоду суди і першої, і другої інстанції розглядали
справу тричі.

За твердженням Уряду, така тривалість провадження виправдовується
об’єктивними причинами.

По-перше, Шмідтівський суд розташований на Далекому Сході Росії, що дуже
далеко від Гусь Хрустального – міста, де проживає заявниця. Тому суду
знадобився тривалий час, аби вирішити різні процесуальні питання,
наприклад, одержати докази від заявниці, повідомляти її про слухання,
одержати відповідь на судове доручення.

По-друге, суд зазнав значних труднощів у своїй роботі. Протягом
тривалого періоду часу він не був укомплектований. Починаючи з жовтня
1998 року, будинок суду був в аварійному стані і судові процеси повинні
були проводитися в приймальні місцевої адміністрації. Узимку 2000 року
будинок суду не опалювалося.

По-третє, заявниця сама своєю поведінкою сприяла затягуванню судового
розгляду. Вона не представила вчасно копію своєї трудової книжки
-важливого доказу, а також не повідомила суд про зміну місця проживання.

На думку заявниці, відстань між судом і місцем її проживання не
виправдовувала тривалість розгляду. Відповідно до її розрахунків, листи
з Чукотки зазвичай приходять до Володимирської області за 20 днів. Тому,
якби суд надсилав усі процесуальні вимоги вчасно, рішення суду в справі
було б можливо винести в межах шести місяців. Крім того, у 1996-1997
роках цей суд був цілком укомплектований і природних перешкод не
існувало. Судове доручення Шмідтівського суду Московському суду про
опитування заявниці не могло бути виконане, тому що містило помилку в її
адресі. Нарешті, тривалість провадження у справі, на думку заявниці,
була неприпустимою ще й з огляду на те, що внаслідок такого зволікання
заявниця фактично не могла отримати нову роботу, оскільки для
влаштування на нову роботу необхідним був запис у трудовій книжці про
звільнення з попереднього місця роботи.

Суд вкотре нагадав, що розумність тривалості провадження повинна
оцінюватись у світлі обставин справи і з урахуванням критеріїв, які
встановлені прецедентним правом Суду, а саме: складністю справи,
поведінкою заявника і відповідних органів влади, значимістю предмету
спору для заявника (див., серед багатьох інших, рішення у справі
Frydlender v. France}.

Суд відзначив, що предметом судового розгляду був звичайний трудовий
спір. Отже, справа не становила особливої складності. Щодо поведінки
заявниці Суд не вбачав, що це виправдовувало тривалість розгляду.

Стосовно поведінки судової влади Суд нагадав, що на держави-учас-ниці
покладено обов’язок організувати свою правову систему таким чином, щоб
їхні суди гарантували кожному право на винесення остаточного рішення в
межах розумного строку при розгляді спору щодо цивільних прав та
обов’язків (див. рішення у справі Frydlender). Спосіб, яким
дер-жава-учасниця забезпечує механізми реалізації цього обов’язку – чи
шляхом збільшення числа суддів, чи шляхом встановлення строків розгляду
справ, або ж іншими методами -визначається розсудом держави. Якщо ж
держава-учасниця дозволяє зволікання у судових розглядах з порушенням
“розумного строку”, передбаченого п.1 ст.6 Конвенції, і не вживає жодних
заходів для прискорення розгляду, вона підлягає відповідальності за таку
затримку (див. рішення у справі Price and Lowe v. the United Kingdom).

У своїх поясненнях Уряд звертав увагу в основному на об’єктивні
труднощі, що існували в роботі Шмідтівського суду, як-от:
неукомплектованість штату, поганий технічний стан його будинку,
територіальна віддаленість. Суд вирішив, що усі ці труднощі не звільняли
державу від відповідальності за те, що розгляд справи був проведений з
порушенням розумного строку.

Суд вкотре нагадав, що трудові спори, за своєю природою вимагають
швидкого розгляду (див., mutatis mutandis, рішення у справі Obermeier v.
Austria). Справа заявниці стосувалася, зокрема, оформлення звільнення з
попереднього місця роботи, без чого їй було доволі складно знайти нову
роботу. На думку Суду, заявниця була дуже зацікавлена у швидкому
ухваленні судового рішення в її справі.

Виходячи з вищевикладеного та з тієї обставини, що справа вирішувалась
понад п’ять років, Суд дійшов висновку про те, що вона не була
розглянута в межах розумного строку. Відтак, було порушено п.1 ст.6
Конвенції.

Заперечуючи наявність порушення ст. 13 Конвенції, Уряд стверджував, що
як тільки заявниця скаржилася до вищих органів судової влади, вони
примушували Шмідтівський суд розглядати справу.

Суд нагадав, що ст. 13 Конвенції передбачає наявність ефективного засобу
правового захисту від ймовірного порушення вимоги п.1 ст.6 Конвенції про
розгляд справи упродовж розумного строку (див. рішення у справі Kudla v.
Poland).

Суд відзначив, що Уряд, однак, не вказав, чи була у заявниці можливість
отримати захист – або превентивний, або компенсаційний, звертаючись до
вищих судових чи інших органів влади. Не було доведено, що такі правові
засоби, які були у розпорядженні заявниці, могли пришвидшити вирішення
її справи чи могли б забезпечити адекватну компенсацію за затримку
розгляду, яка вже відбулась. Крім того, Уряд не навів прикладу з
національної практики, який би продемонстрував, що, використовуючи
згадані засоби, заявниця могла отримати такий захист (див. рішення у
справі Kudla v. Poland).

Численні скарги заявниці до судових органів, зрештою, сприяли прийняттю
Окружною кваліфікаційною колегією рішення про оголошення догани судді,
відповідальній за розгляд справи п. Кормачової. Однак Суд не вважав, що
ця спеціальна процедура становила ефективний засіб захисту від
необгрунтовано тривалого судового розгляду в сенсі ст. 13 Конвенції.
По-перше, скарга заявниці до Окружної кваліфікаційної колегії фактично
була просто інформацією, поданою до наглядового органу з проханням
скористатися своїми повноваженнями, якщо це буде необхідно. Ці
повноваження могли бути здійснені й без ініціативи п. Кормачової. Якщо
така скарга подана, то вказана колегія лише зобов’язана вплинути на
суддю, щодо якого подано скаргу, за умови, якщо така скарга не буде явно
необгрунтованою. У розгляді скарги беруть участь тільки Окружна
кваліфікаційна колегія і суддя, стосовно якого подано скаргу, а заявниця
не є стороною у такому провадженні. По-друге, будь-яке рішення Окружної
кваліфікаційної колегії стосуватиметься особистого становища залученого
судді, і жодного прямого чи негайного наслідку для провадження, яке
стало приводом для скарги, не матиме (див., mutatis mutandis, рішення у
справі Karrer, Fuchs andKodrnja v. AusMa).

Нарешті, Суду не було представлено доказів того, що в ході розгляду
справи за позовом заявниці до Шмідтівського суду від 23 жовтня 2003
року, вона могла б отримати належну компенсацію.

Таким чином, Суд вирішив, що було порушено ст. 13 Конвенції, оскільки
заявниця не мала жодного національного засобу правового захисту, за
допомогою якого вона могла б забезпечити примусову реалізацію її права
на судовий розгляд впродовж розумного строку, як це передбачено п.1 ст.б
Конвенції.

Справа „Пєрє проти Фрапції” (Perez v. France)

У рішенні, ухваленому 12 лютого 2004 року у справі “Пере проти Фpaнції,,
Суд постановив:

• відхилити попереднє заперечення Уряду щодо відсутності підстав для
застосування ч. 1 ст.б Конвенції;

• визнати, що не було порушення ч. 1 ст. б Конвенції. Обставипи справи

Заявниця, Паула Пере, є громадянкою Франції, народилась 1933 року і
проживає у м. Ла-Плейн-де-Кафр (La Plaine des Cafre).

У липні 1995 року заявниця звернулася до місцевого відділу поліції із
заявою про те, що на неї було вчинено напад її дочкою і сином. Конфлікт
між п. Пере та її дітьми виник у зв’язку з поданням заявницею судового
позову про стягнення з них аліментів на своє утримання. Як стверджує
заявниця, коли вона їхала разом з дітьми у машині, син заподіяв їй два
уколи шприцом, наповненим невідомою речовиною. У ході попереднього
з’ясування обставин цієї ситуації у машині справді було виявлено шприц
із залишками валер’яни, а на тілі заявниці – сліди від двох уколів.
Справу було порушено за фактом заподіяння ушкоджень з використанням
зброї. Заявницю було визнано цивільною стороною у кримінальній справі*.

14 березня 1997 року за постановою судді-слідчого провадження у справі
було закрито на підставі недостатності доказів, які б вказували на

Відповідно до КПК Франції (ст. 1-10) цивільною стороною у кримінальному
процесі визнається особа, якій злочином заподіяна фізична, майнова чи
моральна шкода, тобто така особа, яка у вітчизняному законодавстві
відображається терміно-поняттям “потерпілий”. Щоправда в деяких працях
(див. Гуценко К.Ф., Головко Л. В., Філімонов Б.А. Уголовный процесс
западных государств. – М. – 2001г. С. 315-317) терміно-поняття “цивільна
сторона” перекладається як “цивільний позивач” (“гражданский истец”),
що, вочевидь, не є тотожним поняттю цивільний позивач у
кримінально-процесуальному праві України та й, зрештою, Росії (прим.
перекладачів).

факт вчинення злочину. Скаргу п. Пере на це рішення було відхилено через
пропущення строку, передбаченого законом для її подання. І, зрештою,
касаційну скаргу заявниці щодо питань права також не було задоволено.
Зміст рішення Суду

Заявниця стверджувала, що рішення про закриття кримінальної справи, у
якій вона брала участь як цивільна сторона, а також процедура розгляду
її скарги у Касаційному суді не були справедливими.

Уряд висунув заперечення щодо можливості застосування ч. 1 ст. 6
Конвенції до цивільної сторони у кримінальному процесі. Зокрема він
стверджував, що існує відмінність між особою, якій шкода заподіяна
цивільним правопорушенням, та особою, якій шкода заподіяна можливим
злочином. На думку Уряду, у першому випадку ч. 1 ст. 6 Конвенції
підлягає застосуванню, а у другому випадку – ні. Уряд також акцентував
на тому, що поширення гарантій, передбачених ч. 1 ст. 6 Конвенції, на
особу, визнану цивільною стороною у кримінальному процесі, призведе до
невиправданого розширення її процесуального статусу, оскільки такий
розширений процесуальний статус цивільної сторони перекликатиметься з
позицією обвинувача у справі.

Натомість заявниця стверджувала, що гарантії, які містяться у ч. 1 ст. 6
Конвенції, стосуються особи зі стасусом цивільної сторони у
кримінальному процесі незалежно від того, на якій стадії процесу вона
набула цього статусу.

Звернувшись до свого прецедентного права з питань застосування положень
ст. 6 Конвенції до цивільної сторони у кримінальному процесі, Суд дійшов
висновку про те, що воно є неоднозначним. Зважаючи на це, Суд висловив
намір уточнити свою позицію, зокрема з огляду на подібність
законодавства держав-учасниць, що регулює питання статусу потерпілого у
кримінальному процесі.

Суд зазначив, що доцільно застосувати новий підхід щодо тлумачення
положень ч.1 ст.6 Конвенції, котрі обмежуть дію гарантій права на
справедливий розляд певними видами проваджень, а саме відмовитись від
розширеного тлумачення цих обмежуючих положень.

У відповідь на міркування Уряду стосовно відмінностей у процесуальному
становищі особи, котра долучається до участі у кримінальному процесі як
цивільна сторона, у порівнянні з особою, що самостійно заявляє цивільний
позов, Суд зазначив, що насправді їх процесуальне становище є за своєю
суттю дуже подібним, оскільки для них обидвох основною метою є захист
своїх цивільних прав та інтересів.

Відтак, проаналізувавши відповідні норми законодавства Франції, Суд
постановив, що гарантії, котрі містяться у ст. 6 Конвенції, стосуються
також особи, яка звертається із заявою про відкриття кримінальної справи
і про визнання її цивільною стороною у даній справі. Суд далі вказав, що
такий підхід відповідатиме меті належного забезпечення прав потерпілого
у кримінальному процесі.

Суд встановив, що заявниця звернулася до компетентних державних органів
із клопотанням допустити її до участі у провадженні кримінальної справи
як цивільної сторони та скористалася своїм правом на звернення з вимогою
про компенсацію шкоди, заподіяної їй можливим злочином. Відтак, Суд
постановив, що гарантії ст. 6 Конвенції повинні були застосовуватись і
щодо заявниці під час її участі у відповідному кримінальному процесі.
Тому попереднє заперечення Уряду щодо відсутності підстав для
застосування ч. 1 ст. 6 Конвенції було відхилено Судом.

Стосовно скарги заявниці на несправедливість розгляду її заяви у
касаційному суді Суд зазначив, що сам факт відсутності у рішенні суду
згадок про усі ті положення національного законодавства, на які
покликалася заявниця, не є свідченням неправомірності дій суду. Крім
того, касаційний суд чітко висловився щодо відсутності підстав для
застосування окремих норм внутрішнього законодавства, на які покликалася
заявниця. Рішення касаційного суду свідчить також і про те, що усі
аргументи касаційної скарги заявниці були судом належним чином
проаналізовані та оцінені. Тому Суд постановив, що порушення ч. 1 ст. 6
Конвенції не було.

Справа “Меріт проти України” (Merit v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 30 березня 2004 року у справі “Меріт проти
України”, Суд постановив, що:

мало місце порушення ч.1 ст.6 Конвенції;

було порушено ст. 13 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 2500 євро
як компенсацію моральної шкоди і 1500 євро на відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Заявник, п. Сем Меріт, є громадянином Ізраїлю, народився 1939 року і
проживає в Ізраїлі. Він є власником 99% статутного фонду компанії “Jason
Development Enterprises ЬтсГ(далі – “JDE”) – акціонерного товариства,
зареєстрованого в Україні.

27 вересня 1997 року працівники Вадул-Сіретської митниці Державної
митної служби України провели перевірку вантажів із обладнанням для
кавового виробництва, відпрвленого компанією “Jason industries”,
власником якої є заявник. Відповідне обладнання мало стати внеском цієї
компанії у статутний фонд акціонерного товариства “ЛЖ”. За наслідками
перевірки було встановлено, що для заповнення вантажно-митної декларації
на перевезення зазначеного обладнання використовувались підроблені
документи.

29 вересня 1997 року було порушено кримінальну справу щодо по-

садових осіб компанії “Л)Б” за підозрою у вчиненні ними шахрайства

і контрабанди.

Того самого дня матеріали справи були передані прокуратурі Чернівецької
області (далі – прокуратура) для продовження розслідування. Упродовж
періоду часу з вересня 1997 року до січня 1998 року працівники
Вадул-Сіретської митниці на виконання відповідних постанов слідчого
прокуратури здійснили вилучення фінансових та інших комерційних
документів, що належали компанії “Л)Б”.

13 жовтня 1997 року за постановою слідчого прокуратури відповідне
обладнання для кавовиробництва було вилучено як речовий доказ у справі,
а 16 жовтня 1997 року було заблоковано банківські рахуни-ки компанії
“Л)Б”. Згодом було також вилучено усю внутрішню документацію, зокрема
бухгалтерські книги, копії контрактів, а також іншу власність, що
належала цій компанії і заявнику.

28 січня 1998 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні

злочину. 30 січня 1998 року строк перебування п. Меріта під вартою

було продовжено. 4 лютого 1998 заявнику було пред’явлено звинува-

чення у вчиненні контрабанди, шахрайства з фінансовими ресурсами та

шахрайства, вчиненого посадовою особою.

лютого 1998 року строк досудового слідства було продовжено до 4х
місяців. 17 березня 1998 року за рішенням прокурора області строк
запобіжного заходу у вигляді перебування заявника під вартою було
продовжено до чотирьох місяців.

квітня 1998 року строк досудового слідства було продовжено до 5 місяів
14 днів.

9 червня 1998 року заявникові було пред’явлено звинувачення у злочинному
ухиленні від сплати податків (ст. 148-2 КК України) та використанні
завідомо підроблених документів (ст. 194 КК України).

10 червня 1998 року заявника було повідомлено про закінчення до-

судового слідства у кримінальній справі щодо нього.

30 січня 1999 року заступник прокурора області підписав складений

слідчим обвинувальний висновок.

3 лютого 1999 року справу було передано до Ленінського районного суду м.
Чернівці.

29 червня 1999 року суддя, котрий розглядав справу, прийняв ухвалу

про повернення її на додаткове розслідування з огляду на неповноту з’я-

сування певних обставин справи. Тоді ж заявник подав до суду клопотання
про звільнення його з-під варти. У задоволенні клопотання було
відмовлено на тій підставі, що продовжував існувати ризик можливого
ухилення підсудного від слідства і суду.

У липні 1999 року прокуратура оскаржила до Чернівецього обласного суду
(далі – обласний суд) згадану ухвалу судді на тій підставі, що у справі
було достатньо доказів для розгляду і вирішення справи по суті.

10 серпня 1999 року обласний суд відхилив зазначену скаргу прокуратури,
мотивуючи це тим, що для повнішого з’ясування характеру злочину, у
вчиненні якого звинувачувався заявник, необхідно було провести додаткове
розслідування.

25 серпня 1999 року постановою слідчого прокуратури застосований до
заявника запобіжний захід у вигляді взяття під варту було замінено на
підписку про невиїзд.

22 вересня 1999 року слідство у справі заявника було зупинено у зв’язку
з прийняттям постанови про розшук п. Лодянової, підозрюваної у тій самій
справі.

У травні 2000 року заявник звернувся до суду з заявою про закриття
кримінальної справи щодо нього. 2 червня 2000 року районний суд,
посилаючись на ст. 248-3 ЦПК України та ст. 234 КПК України, відмовив у
прийнятті цієї заяви, вказавши на її непідвідомчість суду. Суд також
зазначив, що заявник не скористався можливостями оскаржити рішення і дії
слідчого в порядку підлеглості.

20 липня 2000 року кримінальну справу було закрито на підставі
недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

Постановою від 19 вересня 2000 року заступник прокурора області скасував
зазначену вище постанову про закриття кримінальної справи щодо заявника
у зв’язку з невиконанням слідчим вказівок судді, викладених у судовій
ухвалі від 29 червня 1999 року про відновлення слідства у справі.
Відтак, слідство у справі було знову відновлено.

7 грудня 2001 року заявника було повідомлено, що слідство у кримінальній
справі щодо нього триває.

Нині розслідування кримінальної справи щодо заявника зупинено у зв’язку
з проведенням розшуку п. Лодянової.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ч.1 ст.6 Конвенції, заявник скаржився на занадто
тривалий, нерозумний строк розслідування кримінальної справи щодо нього.
Він також стверджував, що всупереч вимогам ст. 13 Конвенції не було
забезпечено ефективних засобів розгляду його скарги.

Уряд у своїх запереченнях зазначав, що провадження у кримінальній справі
щодо заявника слід розділити на чотири послідовних періоди, а саме:
перший – від 28 січня до 3 лютого 1999 року; другий – від 3 лютого до 10
серпня 1999 року; третій – від 10 серпня до 22 вересня 1999 року і
четвертий – від 22 вересня 1999 до дня розгляду справи в Суді. Відтак,
Уряд стверджував, що кожен з цих періодів відповідав вимозі розумності
строку, що міститься у ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Заявник натомість стверджував, що такий підхід був неправильним,
зважаючи на те, що загалом провадження у його справі на той час вже
тривало 6 років і продовжувало тривати далі.

Суд зазначив, що позиція Уряду щодо визначення тривалості процесу не
відповідала усталеному прецедентному праву Суду (див. рішення у справі
“Кудла проти Польщі”). Суд вкотре вказав, що початковою точкою відліку
строку в контексті вирішення питання щодо його розумності стосовно
кримінальних справ є момент виявлення ставлення державних органів до
особи як до підозрюваного або як до обвинуваченого у вчиненні злочину.
Цей момент зазвичай настає ще до передання кримінальної справи до
судового розгляду (див., наприклад, п. 22 рішення Суду у справі “Девеєр
проти Бельгії”). Зокрема, початковим моментом відліку може бути день
взяття особи під варту, день повідомлення особі про порушення щодо неї
кримінальної справи чи день початку досудового розслідування у справі
(див. п. 26-27 рішення Суду від 27 червня 1968 року у справі “Вемхофф
проти Німеччини”; п. 41 рішення від 27 червня 1968 року у справі
“Ньюмейстер проти Австрії” та п. 45 рішення від 16 липня 1971 року у
справі “Рінгейсен проти Австрії”). Поняття “обвинувачення” у сенсі ч.1
ст.6 Конвенції може бути визначено як “офіційне повідомлення особі
компетентним органом про те, що існують певні підстави вважати, що вона
вчинила злочин”. Суд далі відзначив, що таке визначення охоплює й ті
ситуації, коли “мала місце обставина, котра істотно вплинула на
становище підозрюваного”(див., зокрема, п. 24 рішення у справі “Девеєр
проти Бельгії” та п. 56 рішення від 10 грудня 1982 року у справі “Фоті
та інші проти Італії”). Стосовно кінцевого моменту періоду, який
оцінюється на предмет розумності його тривалості, Суд зазначив, що цей
момент визначається завершенням провадження у кримінальній справі,
враховуючи навіть апеляційну стадію (див., наприклад, п. 33 рішення Суду
у справі “Кьоніг проти Німеччини”).

Беручи до уваги зазначене, Суд дійшов висновку про те, що у даній справі
відліковою датою строку, який слід взяти до уваги, вирішуючи питання
щодо його розумності, було 28 січня 1998 року, коли заявника було
затримано за підозрою у вчинені злочину, тобто коли виникла обставина,
яка істотним чином вплинула на становище заявника. Відповідний період,
що є предметом оцінки Суду, все ще триває вже понад 6 років.

Суд встановив, що під час провадженя у справі заявника, зокрема у період
проведення додаткого розслідування, з боку органів слідства мали місце
значні затримки, які не були пояснені належним чином. Твердження Уряду
про те, що причиною затримок були труднощі, пов’язані з притягненням
п.Лодянової до відповідальності, Суд не визнав за належне пояснення. З
цього приводу він зазначив, що відповідно до ст. 206 КПК України п.
Лодянова вважалась одним з кількох підозрюваних у справі, тому
розслідування щодо неї могло бути виділено в окреме провадження і тоді
зупинено. Суд зауважив, що Уряд не навів жодного належного пояснення
щодо того, чому цього не було зроблено.

Суд далі відзначив, що заявника можна вважати відповідільним лише за
незначні затримки у розслідуванні його справи, зокрема ті, що мали місце
протягом 10-30 жовтня 1998 року та у період від 20 грудня до 28 січня
1999 року. Власне це був час, коли заявник ознайомлювався з матеріали
кримінальної справи щодо себе. Проте ці затримки виникли внаслідок
реалізації заявником своїх прав, наданих йому відповідним національним
законодавством.

На думку Суду, Уряд не пояснив належним чином причини бездіяльності з
боку компетентних державних органів у період між 29 червня 1999 року,
тобто датою постановлення районним суддею ухвали про повернення справи
на додаткове розслідування, та 19 вересня 2000 року, тобто датою
постановлення заступником прокурора області рішення про скерування
справи на додаткове розслідування, а також у період від 19 вересня 2000
року до сьогоднішнього дня.

Суд також не визнав прийнятним аргумент Уряду про те, що тимчасове
призупинення провадження у справі заявника (йдеться про не-проведення
жодних слідчих дій протягом певних періодів) не мало негативного впливу
на становище заявника, оскільки він мав повне право вільного пресування
країною, міг безперешкодно змінити місце свого проживання і був лишень
зобов’язаний з’являтися на виклики слідчого органу чи до суду. Суд
наголосив на тому, що заявник навіть на час розгляду справи у Суді
перебував у стані невизначеності стосовно результатів кримінального
провадження у його справі.

Суд зазначив, що Уряд не навів переконливих пояснень щодо тривалості
затримок, які мали місце через бездіяльність компетентних органів.
Відтак, Суд дійшов висновку про те, що період, необхідний для
встановлення обгрунтованості кримінального обвинувачення у справі
заявника, не відповідав вимозі “розумності”. Тому мало місце порушення
ч.1 ст. 6 Конвенції.

Заявник також стверджував, що в Україні не було ефективних засобів, які
могли би бути використані для отримання компенсації шкоди, заподіяної
надмірною тривалістю кримінального провадження у справі.

Уряд натомість стверджував, що заявник міг оскаржити тривалість
розслідування на підставі ст. 234 КПК України, яка передбачає можливість
оскарження дій слідчого до суду.

Суд нагадав, що засіб є ефективним, якщо він може пришвидшити вирішення
справи національними судами, котрі її розглядають, або може гарантувати
особі належну компенсацію шкоди, заподіяної затримками у розгляді її
справи, які вже були допущені.

Суд далі зазначив, що у ст. 234 КПК України не йдеться конкретно про
можливість оскарження тривалості розслідування кримінальної справи, а
тому й, вочевидь, не передбачені види компенсації, які можуть бути
надані особі в разі визнання тривалості розслідування нерозумним. Крім
того, Уряд не навів конкретні приклади застосування відповідної норми у
практиці національних судів.

Отож, Суд постановив, що заявнику не було забезпечено на національному
рівні ефективного і доступного засобу щодо розгляду його скарги на
надмірну тривалість розслідування. Тому мало місце порушення ст. 13
Конвенції.

Справа „Плаксін проти Росії” (Plaksin v. Russia)

У рішенні, ухваленому 29 квітня 2004 року у справі „Плаксій проти
Росії”, Суд постановив, що:

було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий
розгляд упродовж розумного строку);

було порушено ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд постановив сплатити п. Плаксіну 2400
євро як компенсацію моральної шкоди. Обставини справи

Заявник Олександр Сергійович Плаксін народився 1965 року, є громадянином
Росії і проживає у м. П’ятигорську. 28 жовтня 1996 року в квартирі
заявника сталася пожежа. Майно його сім’ї було знищено, а дочка сильно
постраждала. 15 квітня 1997 року (Уряд стверджує, що це було 6 липня
1998 року) п. Плаксін та його дружина звернулися до П’ятигорського
міського суду Ставропольського краю (далі – Міський суд) з позовом про
відшкодування шкоди, пред’явленим до співвідповідачів:
Житлово-експлуатаційної контори, Ставропольської тютюнової компанії, що
винаймала квартиру, у якій виникла пожежа, та п. С., працівника цієї
компанії, з необережності якого під час зварювальних робіт спалахнув
вогонь.

24 серпня 1998 року Міський суд зупинив провадження у справі до
завершення кримінального розслідування проти п. С. Кримінальна справа
проти п. С. була закрита 18 вересня 2001 року на підставі акту амністії.
Пан С. не погодився з таким рішенням і оскаржив його до прокуратури
Ставропольського краю.

У 1999 та 2000 роках суддя Міського суду підтверджувала, що провадження
у справі ще тривало. 28 лютого 2001 року заявник та його дружина
збільшили розміри позовних вимог з огляду на втрати заробітку та на
медичні витрати, пов’язані з лікуванням потерпілої дитини. Після цього
слухання у справі відкладали ще декілька разів, і тоді адвокат п.
Плаксіна подав скаргу до Ставропольського крайового суду (далі –
Крайовий суд) на надмірну тривалість судового розгляду цієї справи. 4
квітня 2001 року Крайовий суд відповів, що „не може втручатись у хід
розгляду тих справ, які перебувають у провадженні судів краю нижчої
інстанції”. Наступного дня суд зупинив провадження, оскільки призначив
судову експертизу для оцінки вартості втраченого майна. 19 жовтня того ж
року, після того, як виявилось, що обидві сторони відмовились оплачувати
вартість цієї експертизи, суд відновив провадження.

24 жовтня 2001 року Міський суд ухвалив рішення у справі, яким
зобов’язав відповідачів відшкодувати матеріальну шкоду заявнику та його
дружині, а також компенсувати моральну шкоду його дочці. Суд відмовив у
позовних вимогах щодо компенсації моральної шкоди заявнику і дружині, а
також щодо відшкодування їм втраченого заробітку.

16 листопада 2001 року обидві сторони у справі оскаржили це рішення суду
в апеляційному порядку. 19 грудня 2001 року Крайовий суд скасував це
рішення з процесуальних підстав і повернув справу на новий розгляд. 3
січня 2002 року справа була передана іншому судді.

2 лютого 2002 року адвокат п. Плаксіна поскаржився до голови Крайового
суду про те, що ні він, ні п. Плаксін не отримували корпії рішення
Крайового суду від 19 грудня 2001 року, і це, очевидно, перешкоджало їм
належним чином підготуватись до засідання у суді першої інстанції.

6 лютого 2002 року Міський суд знову зупинив провадження для проведення
третьої медичної експертизи ушкоджень дочки заявника. Його адвокат
стверджував, що у них ніколи не було можливості отримати на руки копію
цієї ухвали, оскільки для цього постійно створювались різноманітні
матеріально-технічні перешкоди („суддя зараз зайнятий”; „немає
копіювального апарату”; „справа ще не прошита” тощо). Ця судова
експертиза закінчилася 27 травня 2002 року (за твердженнями Уряду – 27
червня).

5 липня 2002 року Міський суд відновив провадження у справі і в той же
день виніс ще одну ухвалу про його зупинення для проведення нової
судової медико-соціальної експертизи. Заявник стверджує, що заперечував
проти проведення такої експертизи, але у протоколі судового засідання
зазначено, що „позивач покладає вирішення цього питання на розсуд суду”.

14 жовтня 2002 року експертиза була проведена і 21 жовтня розгляд справи
було відновлено. Однак 23 жовтня 2002 року Міський суд ще раз зупинив
провадження, оскільки за клопотанням відповідача призначив нову
піротехнічну експертизу.

30 жовтня 2003 року Міський суд ухвалив рішення у справі на користь
заявника. Компанія-відповідач подала апеляційну скаргу. Розгляд справи
апеляційною інстанцією триває й досі.

Поряд із судовим процесом щодо відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок
пожежі, заявник та його дружина звернулися 31 серпня 2001 року до
Міського суду з позовом до Федерального казначейства Росії про
компенсацію моральної шкоди, заподіяної незаконними діями судових
органів. Позивачі стверджували, що шкоду було заподіяно внаслідок
надмірних затримок в процесі судового розгляду їхньої справи,
нездатності суду належним чином підготувати справу до розгляду,
безпідставних відкладень судових засідань та інших процесуальних
порушень.

13 вересня 2001 року Міський суд виніс ухвалу, якою відмовив у прийнятті
до розгляду цього позову з мотивів відсутності у нього територіальної
юрисдикції щодо таких справ. 17 жовтня 2001 року Крайовий суд залишив цю
ухвалу без змін, зазначивши, що позивачі не дотримали вимог закону про
територіальну юрисдикцію судів і що цей позов треба було подавати до
суду в Москві, де розташоване Федеральне казначейство. У той час заявник
вже не продовжував вести дану справу, оскільки – як зазначалось вище –
24 жовтня 2001 року Міський суд ухвалив рішення по суті позовних вимог
про відшкодування шкоди заподіяної внаслідок пожежі.

Зміст рішення Суду

Керуючись ст. 6 та ст. 8 Конвенції, п. Плаксін стверджував, що судове
провадження у його справі було надмірно тривалим. Суд відзначив, що
період, який слід брати до уваги, розпочинається лише з 5 травня 1998
року, коли Конвенція набрала чинності для Росії. Однак, оцінюючи
розумність тривалості провадження, яке здійснювалося, починаючи саме від
цієї дати, потрібно також враховувати і той період провадження, який мав
місце до набрання чинності Конвенції для Росії. Оскільки провадження у
справі заявника ще не припинено, загальна тривалість судового розгляду
справи заявника становила більше ніж п’ять років та шість місяців.

Уряд стверджував, що оскільки справа все ще перебуває в розгляді, скарга
заявника є передчасною і повинна бути визнана неприйнятною. Суд вказав,
що скарга стосовно тривалості судового розгляду може бути подана до
нього ще й до ухвалення остаточного рішення у справі (див. ухвала Суду
про прийнятність у справі Todorov v. Bulgaria).

Уряд зазначив, що тривалість судового розгляду у справі заявника
зумовлювалася необхідністю провести повне, всебічне й об’єктивне
дослідження обставин справи, власне заради чого суди змушені були
зупиняти провадження і призначати численні експертизи. Уряд вказував, що
п. Плак-сін не заперечував проти цього і не оскаржував відповідні ухвали
в апеляційному порядку. Загалом Уряд наполягав на тому, що саме заявник
був відповідальним за основні затримки, оскільки він вимагав викликати
додаткових свідків, не з’являвся на судове засідання, виходив із судової
зали без дозволу, а також не подавав апеляційні скарги на ухвали суду.

Заявник не погоджувався з Урядом. Він вказав, що ця справа не була надто
складною: це був звичайний позов про відшкодування шкоди, заподіяної
джерелом підвищеної небезпеки (у даному випадку – газовим зварювальним
приладом). Уряд не назвав жодних фактів, які б засвідчували намагання
пришвидшити судовий розгляд, що вже тривав близько шести років. Заявник,
навпаки, стверджував, що він заперечував проти проведення усіх судових
експертиз, окрім одної, призначеної 5 квітня 2001 року. У будь-якому
випадку його не можна звинувачувати у недотриманні процесуальних
строків, оскільки дотримання цих строків є обов’язком суду, а він же
намагався пришвидшити це провадження шляхом подання цивільного позову
про відшкодування моральної шкоди, заподіяної такими затримками. Що ж до
затримок, пов’язаних з викликом на вимогу заявника свідків, то судовий
розгляд був відкладений лише один раз і лише на 18 днів. Усі ж інші
твердження Уряду нічим не доводяться. Нарешті, п. Плаксін заявив, що
судді Міського суду зловживали своїм посадовим становищем з метою
затягнути судовий розгляд у справі.

Суд нагадав, що розумність тривалості судового розгляду потрібно
оцінювати у світлі конкретних обставин справи з урахуванням критеріїв,
встановлених прецедентним правом Суду, серед яких: складність справи,
поведінка заявника та органів влади, а також значимість цієї справи для
заявника (див. рішення Суду у справі Frydlender v. France).

Суд відзначив, що справа не була надто складною, тому загальна
тривалість судового розгляду у понад п’ять з половиною років сама по
собі не може задовольняти вимоги ч.іст.6 Конвенції. Суд також зауважив,
що Уряд жодним чином не пояснив бездіяльність національних судів в
період від 24 серпня 1998 року до 26 лютого 2001 року, коли судовий
розгляд було зупинено до завершення кримінального переслідування п. С.
Враховуючи те, що юридична особа несе пряму відповідальність за дії її
працівника і це підтвердив Міський суд у своєму рішенні від 24 жовтня
2001 року, не було жодної необхідності відкладати судовий розгляд більше
ніж на два роки і шість місяців до закінчення кримінального
переслідування.

Суд не визнав переконливими аргументи Уряду про те, що п. Плак-сін не
використовував усіх доступних у національному праві засобів для
оскарження ухвал суду першої інстанції до вищого суду. Очевидним є те,
що заявник заперечував проти численних експертиз однакового змісту, але
оскарження судових ухвал про їх призначення створило б, беззаперечно,
додаткові затримки у судовому розгляді його справи. Водночас Суд взяв до
уваги подані до вищестоящого суду вимоги заявника про пришвидшення
провадження, а також його спробу ініціювати справу про присудження
компенсації моральної шкоди за надмірні затримки у судовому провадженні.

Нарешті через недоведеність Суд не взяв до уваги твердження Уряду про
те, що затримки у судовому розгляді були також спричинені неявкою п.
Плак-сіна в судове засідання чи його небажанням залишитись на ньому до
кінця.

Такі висновки дають Суду підстави вважати, що справа заявника не була
розглянута національними судами впродовж розумного строку. Тому було
порушено ч.1 ст.6 Конвенції.

Далі заявник стверджував, що у Росії немає судових інстанцій, до яких би
можна було подати скаргу про надмірну тривалість судового провадження у
справі, а це не відповідає вимогам ст.13 Конвенції.

Суд нагадав, що ст.13 Конвенції гарантує ефективні засоби правового
захисту у національному органі від можливого порушення вимоги ч.1ст.6
Конвенції про розгляд справи впродовж розумного строку (див. рішення
Суду у справі Kudla v. Poland). Суд відзначив, що Уряд не вказав жодних
юридичних засобів, за допомогою яких можна було або пришвидшити
вирішення справи заявника, або забезпечити йому адекватне відшкодування
за затримки, що вже відбулися (див. рішення Суду у справі Kormacheva v.
Russia). Зокрема Уряд не стверджував, що позов до Федерального
казначейства про компенсацію моральної шкоди, заподіяної незаконними
діями судових органів, міг би, у разі подальшого підтримання заявником
цього позову, призвести до присудження адекватного відшкодування, як
цього вимагає ст.13 Конвенції.

Тому Суд постановив, що мало місце порушення ст.13 Конвенції, оскільки у
національному праві не було засобу правового захисту, за допомогою якого
заявник міг би отримати рішення національного органу, яким було б
забезпечене право на судовий розгляд упродовж розумного строку,
закріплене у ч.1 ст.6 Конвенції.

Справа “Продан проти Молдови” (Prodan v. Moldova)

У рішенні, ухваленому 18 травня 2004 року у справі “Продан проти
Молдови”, Суд постановив, що:

• мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції щодо права на справедливий
судовий розгляд;

• було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до ст.
41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику

11 000 євро на відшкодування майнової шкоди і 3 000 євро на
відшкодування судових витрат. Суд також постановив, що питання щодо
розміру відшкодування шкоди, заподіяної заявниці нездійсненням ремонту
ква-ритири № 8 у її будинку, ще не було готовим до вирішення. Обставини
справи

Заявниця, п. Татьяна Продан, є громадянкою Молдови, народилася 1924 року
і проживає зараз у м. Чізінау (Chisinau), Молдова.

14 березня 1997 року Центральний окружний суд ухвалив рішення про
повернення заявниці у власність будинку її батьків, націоналізованого у
1946 році. Цей будинок був поділений на шість квартир, п’ять з яких були
продані окремим громадянам. У своєму рішенні Центральний окружний суд
визнав недійсними зазначені угоди купівлі-продажу квартир, а також
зобов’язав відповідні органи влади провести виселення мешканців усіх
шести квартир.

3 жовтня 2000 року той самий суд частково змінив своє рішення і
зобов’язав місцеву раду сплатити заявниці 488 274 молдовських лей на
відшкодування вартості п’яти проданих квартир (це були помешкання під
номерами 3, 6, 7, 12, 13).

У 2001 році заявниця звернулася до житлового департаменту місцевої ради
з метою домогтися виконання судового рішення від 14 березня 1997 року в
частині виселення мешканців тієї квартири, яку не було продано у
приватну власність (помешкання під номером 8). Проте у департаменті їй
відповіли, що у зв’язку з нестачею коштів на здійснення комунального
житлового будівництва, а відтак, через відсутність житла, яке могло би
бути надане особам, виселеним з помешкання № 8, місцева влада не була в
змозі задовольнити вимогу заявниці.

Заявниця вдруге звернулася до місцевої ради стосовно виконаня не лише
першого судового рішення в її справі (від 14 березня 1997 року), але й
другого (від 3 жовтня 2000 року). Щодо виконання рішення від 3 жовтня
2000 року службовці місцевої ради відповіли, що заявниці виплатять
призначену судом суму одразу після сплати інших рахунків, призначених у
справах, у яких судові рішення вже були постановлені раніше.

20 листопада 2002 року на виконання рішення від 3 жовтня 2000 року
місцева рада сплатила заявниці відповідну призначену судом суму (488 274
леї, що дорівнює 29 238 євро). Судове рішення від 14 березня 1997 року в
частині виселення наймачів квартири № 8 не було виконане.

Зміст рішення Суду

Заявниця стверджувала, що невиконання судових рішень від 14 березня 1997
року та від 3 жовтня 2000 року було порушенням її права на справедливий
судовий розгляд, передбаченого у ч. 1 ст. 6 Конвенції, та права мирно
володіти майном, що закріплено у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд нагадав, що право на справедливий судовий розгляд матиме ілюзорний
характер, якщо правові системи держав-учасниць Конвенції допускатимуть
випадки невиконання остаточних обов’язкових судових рішень на шкоду
однієї зі сторін справи. Важко було б збагнути міркування про те, що ч.
1 ст. 6 Конвенції цілком не стосується забезпечення виконання судових
рішень, особливо з огляду на ретельне формулювання у цій статті таких
процедурних гарантій, як право на справедливий, відкритий розгляд
упродовж розумного строку, наданих учасникам процесу. Звести тлумачення
ч.1 ст. 6 Конвенції виключно до права на доступ до суду та регулювання
процесу розгляду справи по суті означало б допустити ситуацію, несумісну
з принципом верховенства права – принципом, який усі держави-учасниці,
ратифікувавши Конвенцію, зобов’язались поважати. Тому Суд постановив, що
поняття виконання рішення суду повинно розглядатись як невід’ємна
частина поняття “розгляду”, вжитого у ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Суд відмовився взяти до уваги посилання Уряду на відсутність коштів для
спорудження чи придбання помешкання, необхідного для від-селення осіб,
що проживали у квартирі, яка була визнана власністю заявниці, як
виправдання невиконання рішення суду.

Суд далі вказав, що затримка виконання рішення суду може бути виправдана
лише винятковими обставинами. Проте період тимчасового невиконання
рішення не може бути таким, який би міг порушити сутність права,
гарантованого ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Суд зазначив, що заявниці не повинні були чинитися перешкоди в отриманні
переваг позитивного вирішення її справи.

Суд зауважив, що рішення Центрального окружного суду від 14 березня 1997
року стосовно звільнення квартир № 3, 6, 7, 12, 13 не виконувалось
протягом 29 місяців, а в частині відселення мешканців кваритири № 8 –
протягом 63 місяців, тобто до часу розгляду справи Судом. Судове рішення
від 3 жовтня 2000 року не виконувалось упродовж 22 місяців.

Суд звернув увагу на те, що останнє рішення було виконано лише тоді,
коли Уряду стало відомо, що скарга заявниці надійшла до Суду.

Невжиття упродовж років компетентними органами належних заходів для
виконання остаточних судових рішень у справі заявниці було, по суті,
позбавленням цими органами будь-якого корисного значення положень ч.і
ст. 6 Конвенції.Тому Суд постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6
Конвенції.

Неможливість заявниці домогтися до 10 січня 2001 року виконання судового
рішення від 14 березня 1997 року стосовно звільнення квартир № 3, 6, 7,
12 і 13, а в частині відселення мешканців кваритири № 8 – і дотепер є
порушенням права заявниці мирно володіти своїм майном.

Суд, крім того, визнав, що неможливість заявниці домогтися виконання
судового рішення від 3 жовтня 2000 року щодо сплати п. Продан вартості
вже проданих кваритир (помешкання № 3, 6, 7, 12, 13) до 20 листопада
2002 року було також порушенням її права мирно володіти своїм майном.
Адже своїм невиконанням рішень Центрального окружного суду у справі
заявниці компетентні органи завадили їй отримати гроші та вільно
розпоряджати тією квартирою, з якої мешканці повинні були бути відселені
за рішенням суду. Уряд не навів належних пояснень такого втручання у
право мирно володіти майном, яке передбачене ст. 1 Першого протоколу до
Конвенції.

Визнавши, що відсутність достатніх коштів для виконання судового рішення
не є виправданням його невиконання, Суд постановив, що було порушено ст.
1 Першого протоколу до Конвенції.

Справа “Войтенко проти України” (Voytenko v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 29 червня 2004 року у справі “Войтенко проти
України”, Суд постановив, що:

було порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції;

було порушення ст. 13 Конвенції;

було порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до ст.
41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику

2 000 євро як компенсацію моральної шкоди і 33,29 євро на відшкодування
судових витрат. Обставини справи

Заявник Анатолій Павлович Войтенко є громадянином України, народився
1961 року і мешкає в Україні у с. Нова Водолага Харківської області.

У вересні 1999 року заявник звільнився з армії в запас. Після звільнення
він мав отримати відшкодування вартості військової форми, а також
відшкодування коштів, витрачених на проїзд.Оскільки протягом трьох
наступних місяців такі відшкодування не були здійснені, заявник
звернувся до Військового суду Донецького гарнізону з позовом проти
Донецького обласного військового комісаріату.

12 січня 2000 року суд ухвалив рішення на користь заявника, зобов’язавши
відповідача виплатити п. Войтенку 2 276 гривень (майже 420 євро) на
відшкодування коштів, витрачених заявником на військову форму, та 128
гривень (приблизно 20 євро) як відшкодування його витрат на проїзд. Це
рішення не було оскаржено і 22 січня 2000 року набуло чинності . Відтак,
виконавчі листи були відправлені до відділу Державної виконавчої служби
Ворошиловського районного управління юстиції м. Донецька (далі –
Державна виконавча служба). А 16 березня 2000 року було відкрито
виконавче провадження у цій справі.

Спочатку боржнику був наданий час (до 23 березня 2000 року) для
добровільного виконання рішення суду. Через те, що боржник виявився
неспроможним виконати рішення до зазначеного терміну, стверджуючи про
відсутність у нього вільних коштів для цього, Державна виконавча служба
надіслала виконавчий лист та платіжні вимоги до Донецького обласного
відділу казначейства (далі – відділ казначейства) , аби з рахунків
боржника була стягнута відповідна сума на виконання рішення

суду.

10 квітня 2000 року виконавчий лист та платіжні вимоги були повернуті до
Державної виконавчої служби без виконання з посиланням на те, що на
рахунках у боржника не було коштів, необхідних для виплати боргу.

17 травня 2000 року виконавче провадження у справі заявника було
об’єднане з виконавчими провадженнями в інших справах проти того самого
боржника.

24 жовтня 2000 року на рахунок Державної виконавчої служби надійшло 128
гривень на відшкодування заявникові проїзних витрат. Проте заявник цю
суму зміг тримати лише 20 липня 2001 року (а за словами самого п.
Войтенка – лише 4 жовтня 2001 року). Уряд стверджував, що затримка
виникла через відсутність у Державної виконавчої служби повної
інформації про банківські реквізити заявника.

Виконавчий лист і платіжна вимога стосовно решти боргу, належного
заявникові (йдеться про кошти на відшкодування вартості військової
форми), були надіслані Державною виконавчою службою до відділу
каз-начества 7 листопада 2000 року, проте повернуті останнім з
посиланням на відсутність коштів на рахунках боржника. 20 липня 2001
року зазначені виконавчі документи були знову відправлені до відділу
казначества і знову були повернуті на тій самій підставі.

9 серпня 2001 року Державна виконавча служба здійснила перевірку і
наклала арешт на банківські рахунки боржника. Також було встановлено, що
боржник не володіє ані нерухомим майном, ані транспортними засобами.

Виконавчий лист та платіжна вимога щодо частини боргу, яка залишалась
невиплаченою заявнику, були знову надіслані 22 лютого 2002 року відділу
казначейства і знову повернуті останнім з посиланням на відсутність
коштів на рахунках боржника. 6 вересня 2002 року зазначені виконавчі
документи були ще раз надіслані до відділу казначейства для здійснення
виконання і вкотре були повернуті останнім. Причини повернення були ті
самі, що й в усіх попередніх випадках. Відділ казначейства, окрім
наведення причин повернення документів, звертав увагу на те, що термін
дії платіжної вимоги закінчувався 6 вересня 2002 року.

У відповідь на запит заявника щодо стану виконання судового рішення у
його справі, йому повідомили, що банківські рахунки боржника були
арештовані і виконаня рішення буде завершено, як тільки гроші з бюджету
надійдуть на згадані рахунки.

25 листопада 2002 року кілька виконавчих проваджень щодо боржника були
об’єднані в одне, а відтак загальна сума боргу становила 32 680 гривень
(приблизно 5 335 євро).

16 грудня 2002 року Державна виконавча служба наклала арешт на рахунок
боржника у банку “Аваль”.

5 травня 2003 року Державна виконавча служба також видала наказ про
арешт фондів боржника, які знаходилися на 26 банківських рахунках.

10 січня 2004 року судове рішення у справі заявника було повіністю

виконане.

21 січня 2004 року відповідна сума боргу, яка залишалась до виплати
заявнику, надійшла на його банківський рахунок. Зміст рішення Суду

Заявник стверджував, що тривалість виконавчого провадження у його справі
порушувала вимогу щодо розгляду справи впродовж розумного строку, яка
міститься у ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Суд зацитував сформульовне у своїх попередніх рішеннях положення про те,
що ефективний доступ до суду означає право на те, щоб рішення суду було
виконано без невиправданих затримок. Однак Суд відзначив, що у
виняткових випадках можна визнати виправданою зупинку у виконанні
рішення, яка викликана необхідністю знайти належне вирішення проблеми,
що має публічне, загальносуспільне значення.

У попередніх подібних справах проти України Суд визнавав, що період часу
у 8 місяців і навіть у 2 роки і 7 місяців не були настільки надмірними,
аби порушити спірне питання з посиланням на ч. 1 ст. 6 Конвенції.

У даній справі строк провадження до повного виконаня рішення становив 4
роки.

Уряд наполягав на тому, що держава не відмовлялась виконувати свої
зобов’язання перед заявником, і свідченням цього, на думку Уряду, було
часткове виконання відповідного судового рішення у 2001 році.

Проте Суд відзначив, що сума, яку національний суд призначив виплатити
завнику, стосувалась двох різних видів платежів, які за
внутрішньодержавною бюджетною класифікацією належать до різних
категорій. Відтак, Суд дійшов висновку, що повна сплата відшкодуваня у
2001році, згідно з відповідним рішенням суду, одного виду платежу не
означала, що відбувся хоча б якийсь поступ у відшкодуванні витрат іншого
виду. Згаданий чотирирічний період невиконання рішення суду мав місце
через те, що держава не передбачила відповідні витрати у законі про
бюджет на поточний рік.

Суд прийняв до уваги те, що асигнування на виплату державою боргів
можуть викликати певну затримку у виконанні судового рішення, коли
йдеться про бюджетні витрати. Втім, Суд відзначив, що внаслідок
неспроможності держави нагромадити необхідні асигнування впродовж
наступних трьох років, вона порушила свої зобов’язання, які випливали з
ч. 1 ст.6 Конвенції.

Стосовно скарги заявника на порушення ст. 13 Конвенції Уряд стверджував,
що заявник володів цілком ефективними засобами захисту, чітко
передбаченими у національному законодавстві для того, щоб оскаржити
невиконання судового рішення у його справі. Зокрема, Уряд зазначав про
можливість заявника оскаржити бездіяльність чи недоліки у діяльності
Державної виконавчої служби та відділу казначейства і отримати
компенсацію моральної та матеріальної шкоди у разі визнання судом
порушень з боку цих органів.

Суд, натомість, звернув увагу на те, що відповідачем у даній справі на
національному рівні був державний орган. А це означало, як випливало з
матеріалів справи, що виконання рішення державним органом могло бути
здійснено лише за умови, якщо б такі витрати були попередньо передбачені
у законі про державний бюджет. Обставини справи свідчать про те, що
причина невиконання судового рішення полягала саме у відсутності
відповідних законодавчих заходів, які б забезпечували виконання цього
рішення, а не у бездіяльності Державної виконавчої служби чи відділу
казначейства. З огляду на це Суд дійшов висновку, що заявнику не було
забезпечено ефективних засобів правового захисту, як цього вимагає ст.
13 Конвенції.

Стосовно скарги заявника на порушення ст. 1 Першого протоколу до
Конвенції Уряд зазначав, що сума, яку національний суд зобов’язав
державу сплатити заявнику, охоплювалась поняттям володіння у сенсі ст. 1
Першого протоколу до Конвенції. Однак Уряд стверджував, що зазначене
положення Конвенції не було порушено, оскільки держава не оспорювала
право заявника на компенсацію і його не було позбавлено власності. Уряд
також зауважив, що затримка у поверненні боргу п. Войтенку була
зумовлена незадовільним бюджетним фінансуванням Збройних Сил України.

Суд, звертаючись до свого прецедентного права, нагадав, що неможливість
особи домогтися виконання судового рішення на свою користь становить
втручання у право цієї особи на мирне володіння своїм майном, яке
закріплене у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (див., зокрема, справу
“Бурдов проти Росії”, № 59498/00, п.40, ECHR 2002-III).

Тому стосовно даної справи Суд відзначив, що неможливість заявника
домогтися виконання судового рішення протягом чотирирічного періоду є
втручанням у його право на мирне володіння майном.

Суд, зрештою, вказав, що через невиконаня рішення Військового суду
Донецького гарнізону держава перешкоджала заявнику протягом тривалого
часу отримати суму, яку він повинен був отримати. Суд також відзначив,
що нестача бюджетних коштів не може виправдати таку бездіяльність
держави. Тому Суд постановив, що мало місце порушення ст. 1 Першого
протоколу до Конвенції.

Справа “Півень проти України” та справа “Жовнер проти України” (Piven v.
Ukraine” and “Zhovner v. Ukraine)

У рішеннях, ухвалених 29 червня 2004 року у справах “Півень проти
України” та “Жовнер проти України” Суд постановив, що:

було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції;

було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити у відшкодування
матеріальної шкоди п. Півень 117 євро і п. Жовнер 50 євро, а також по
3200 євро кожній заявниці як компенсацію моральної шкоди і 42 євро
обидвом їм на відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявниці Ірина Валеріївна Півень, 1960 р.н., та Ганна Олексіївна Жовнер,
1959 р.н., є громадянами України, проживають у м. Конотоп.

Обидві заявниці працюють викладачами у технікумі № 20 міста Конотоп.
Вони звернулися до Конотопського районного суду з позовом проти цього
технікуму у зв’язку із невиплатою їм надбавок за вислугу років, а також
повного обсягу заробітної плати за певні періоди часу. Пані Півень також
вимагала відшкодувати невиплачену їй допомогу по тимчасовій втраті
працездатності. У рішеннях від 1 квітня 1998 року та від 4 березня 1999
року суд задовольнив вимоги зявниць.

Після вжиття різноманітних заходів, аби домогтися виконання зазначених
рішень, п. Півень та п. Жовнер було зрештою виплачено лише суми
заборгованих зарплат.

Зміст рішень Суду

Заявниці стверджували, що невиконання рішень національного суду про
виплату їм належних сум надбавок за вислугу років і заборгованої
зарплати, а також допомоги по тимчасовій втраті працездатності п. Півень
було порушенням їхніх прав, які закріплено у ч. 1 ст. 6 Конвенції
(зокрема, права на розгляд справи упродовж розумного строку) та у ст. 1
Першого протоколу до Конвенції.

Суд зазначив, що виконавче провадження у справі п. Жовнер тривало 6
років, а у справі п. Півень – 6 років і 5 місяців. Технікум № 20 є
державною установою, який, відтак, має фінансуватися з коштів державного
бюджету. За висновками Конотопського районного суду відповідні його
рішення не виконувались, оскільки у законі про державний бюджет не було
закладено коштів на фінансування зазначеної державної установи.

Суд зауважив, що той самий районний суд також піддав критиці
бездіяльність державних виконавців через те, що вони зупинили виконавче
провадження у відповідній справі, по суті, на невизначений строк.
Формально провадження зупинялось до часу надходження до технікуму
бюджетних коштів для виплати заборгованих сум надбавок за вислугу років
та допомоги по тимчасовій втраті працездатності. Але у рішенні про
зупинення провадження не було визначено кінцевого терміну, з настанням
якого воно мало бути відновлено.

Суд зазначив, що Уряд не навів жодних доказів, які б вказували на те, що
виконання рішень у цій конкретній справі серйозно підірвало б державний
порядок. Також Уряд не надав Суду відомості про правовий механізм
виплати заборгованостей, визнаних у судових рішеннях з таких справ, у
разі нестачі у державному бюджеті коштів на покриття цих
заборгованостей, попри те, що Конопський районний суд раніше вже звертав
увагу на необхідність нормативного врегулювання цієї проблеми, зважаючи
на той факт, що у державному бюджеті не було передбачено коштів на
зазначені витрати.

Зважаючи на відсутність нормативного врегулювання проблеми щодо виплати
заявникам заборгованих коштів, а також з огляду на не-встановлення
конкретного строку, після спливу якого зупинені виконавчі провадження у
справах п. Півень і п. Жовнер мали бути відновлені, Суд дійшов висновку,
що у заявниць не було жодних гарантій того, що судові рішення у їхніх
справах будуть виконані найближчим часом.

Суд зрештою вказав, що через те, що державні органи роками не вживали
заходів для виконання судових рішень у справах заявників, вони в такий
спосіб позбавляли ч. 1 ст. 6 Конвенції будь-якого корисного значення.
Тому Суд постановив, що мало місце порушення ч.1 ст.6 Конвенції.

Стосовно скарги заявниць на порушення ст. 1 Першого протоколу до
Конвенції Суд зауважив, що факт заборгованості належних заявницям сум
був встановлений у відповідних судових рішеннях, а відтак, заборговані
кошти мали бути виплачені п. Півень і п. Жовнер. Тому Суд вказав, що ці
заборговані заявницям кошти охоплюються поняттям володіння, використаним
у ст. 1 Першого протоколу.

Далі Суд зазначив, що неспроможність державних органів забезпечити
виконання судових рішень у даних справах слід вважати втручанням у право
заявниць на мирне володіння своїм майном.

Суд відзначив, що Уряд не міг виправдовувати невиконання судових рішень
у справах заявниць посиланням на існування загальнодержавної економічної
проблеми, оскільки зупинення виконавчого провадження у цих конкретних
справах не супроводжувалося вжиттям державою заходів, спрямованих на
вирішення проблеми нестачі державних коштів для виплати забор-говаостей,
підверджених, зокрема, судовими рішеннями у справах заявників. Отже,
втручання держави у право заявниць мало індивідуальний характер.

Суд зрештою вказав, що навіть якщо вважати, що таке втручання
передбачене законом і відповідає законній цілі, все одно державою було
порушено справедливий баланс між загальним інтересом суспільства і
правом заявниць на мирне володіння своїм майном. Суд також зазначив, що
заявниці вже потерпіли і продовжували зазнавати надмірної шкоди від
такого втручання. Тому Суд постановив, що в обидвох справах мало місце
порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Справа „Шмалько проти України” (Shmalko v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 20 липня 2004 року у справі “Шмалько проти
України”, Суд постановив, що:

? було порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції;

? було порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 1000 євро
як компенсацію моральної шкоди і 300 євро на відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Заявник Анатолій Афанасійович Шмалько є громадянином України, народився
1930 року і проживає у м. Дніпропетровську. Він є пенсіонером, а також
ветераном Другої світової війни. Заявник страждає на міастенію.

У березні 1990 року п. Шмалько подав у Бабушкінський районний суд м.
Дніпропетровська (далі – районний суд) позов до Дніпропетровського
міського відділу охорони здоров’я (далі – відділ охорони здоров’я) та
Дніпропетровської міської лікарні № 1 (далі – лікарня)про компенсацію
моральної шкоди і відшкодування матеріальних збитків. Заявник
стверджував, що всупереч вимогам постанови Кабінету міністрів України №
1303 згадані установи виявилися неспроможними забезпечити йому
безоплатне отримання ліків (препарат “Калімін-60”) у період з 1996 року
до 1998 року, і через це заявник був змушений купувати потрібні ліки у
Москві, Німеччині та Сполученому Королівстві. Тому п. Шмалько вимагав
відшкодувати йому кошти, затрачені на придбання ліків.

29 вересня 2000 року районний суд ухвалив рішення, яким відмовив
заявнику у задоволенні позову, пославшись, зокрема, на те, що відповідні
органи не можуть відповідати за незабезпечення заявника ліками, яких не
можна було придбати у Дніпропетровській області.

13 листопада 2000 року Дніпропотровський обласний суд (далі – обласний
суд) задовольнив касаційну скаргу заявника і скасував це рішення
районного суду, скерувавши справу на новий розгляд.

22 лютого 2001 року районний суд знову ухвалив рішення про відмову у
задоволенні позову, визнавши вимоги п. Шмалька необгрунтованими.

26 березня 2001 року обласний суд вдруге задовольнив апеляцію заявника,
скасував рішення районного суду від 22 лютого 2001 року та спрямував
справу на новий розгляд.

13 липня 2001 року районний суд втретє відмовив заявнику у задоволенні
позову.

10 жовтня 2001 року заявник знову звернувся з апеляційною скаргою до
Апеляційного суду Дніпропетровської області (далі – апеляційний суд)
відповідно до нової процедури, запроводженої до Цивільно-процесуального
кодексу України 21 червня 2001 року. 29 листопада 2001 року апеляційний
суд задовольнив скаргу п. Шмалька частково, зобов’язавши відділ охорони
здоров’я сплатити заявнику 722,70 гривні на відшкодування матеріальних
витрат та 750 гривень як компенсацію моральної шкоди, а лікарню –
сплатити йому 393,65 гривень і 750 гривень як компенсацію відповідно
матеріальної і моральної шкоди та 22, 25 гривні на відшкодування судових
витрат.

19 квітня 2002 року відділом Державної виконавчої служби Бабуш-кінського
районного управління юстиції (далі – Державна виконавча служба) було
відкрито виконавче провадження у справі заявника.

травня 2002 року Державна виконавча служба зобов’язала відпові-відачів
переказати відповідні кошти на банківський рахунок заявника.

17 жовтня 2002 року лікарня повернула Державній виконавчій службі
виконавчий лист і платіжну вимогу з посиланням на відсутність у лікарні
коштів, небхідних для сплати боргу.

21 жовтня 2002 року Державна виконавча служба надіслала до
Дні-пропетровськового обласного відділу казначейства запит про надання
інформації щодо можливості отримання від лікарні коштів на виконання
судового рішення.

26 листопада 2002 року, після того, як лікарня переказала на рахунок
заявника відповідну суму боргу (загалом 1 165, 9 гривень), виконавче
провадження у справі заявника щодо лікарні було закрите.

січня 2003 року відділ охорони здоров’я сплатив на виконання судового
рішення 862, 75 гривні, повідомивши, що не може виплатити повну суму
боргу через відсутність у нього достатніх коштів.

21 січня 2003 Державна виконавча служба ухвалила рішення, яким
зобов’язала відділ охорони здоров’я сплатити заявнику решту суми боргу.

7 лютого 2003 року відділ охорони здоров’я перерахував решту боргу на
банківський рахунок заявника.

П. Шмалько звернувся в районний суд до Дніпропетровського обласного
відділу казначейства з позовом про компенсацію моральної шкоди,
спричиненої надмірно тривалим невиконанням цим органом судового рішення
від 29 листопада 2000 року. 19 травня 2003 року районний суд відмовив у
задоволенні цього позову.

Зміст рішення Суду

Заявник стверджував, що невиконання відповідними органами судового
рішення у його справі у належний строк є порушенням ч. 1 ст. 6
Конвенції. Він також зазначав, що з боку держави мало місце
несправедливе втручання у його право власності всупереч вимогам ст. 1
Першого протоколу до Конвенції.

Суд відзначив, що право на суд, яке закріплене у ч. 1 ст. 6 Конвенції,
було б лише ілюзією, якщо б держави допускали такий стан речей, коли
остаточні рішення національних судів залишалися б невиконаними. Суд
звернувся до положень, сформульованих у його попередніх аналогічних
справах, зазначаючи, що тлумачення ч. 1 ст. 6 Конвенції винятково як
такої, що стосується лише доступу до суду та процедури розгляду справи у
суді, було б несумісним із принципом верховенства права, який
держа-ви-учасниці зобов’язались дотримувати, ратифікуючи Конвенцію.

Зважаючи на це, виконання рішення будь-якого суду повинно розглядатись у
світлі вимог ст. 6 Конвенції складовою частиною “процесу у справі”
(trial).

Загалом не може вважатись прийнятним виправдання державою невиконання
рішення суду відсутністю достатніх державних коштів. Затримання
виконання судового рішення може бути виправданим лише за виняткових
обставин. Проте у будь-якому разі таке затримання не може бути настільки
довгим, аби була знищена сама сутність того права, яке захищається ч. 1
ст. 6 Конвенції.

Тому у даній справі держава, навіть зважаючи на фінансові труднощі, не
повинна була перешкоджати п. Шмальку скористатися наслідками розгляду
його справи, які були особливо важливі для заявника.

Причина спору у цій справі полягала в тому, що від 1996 року до 1998
року держава виявилася неспроможною забезпечити заявнику безплатне
отримання медикаментів, яких він потребував. Суд дійшов висновку, що
ситуація заявника, зокрема його вік, стан здоров’я і характер хвороби,
вимагала від держави віднайти необхідні кошти та забезпечити виконання
судового рішення без неналежного зволікання.

Суд відзначив, що з моменту ухвалення рішення 29 листопада 2001 року до
його остаточного виконання 7 лютого 2003 року минув 1 рік, 2 місяці і 8
днів. Крім того, виконавче провадження у справі було відкрито 19 квітня
2002 року – майже 5 місяців по тому, як згадане рішення Апеляційного
суду Дніпропотровської області набуло чинності.

Отож, Суд дійшов висновку про те, що неспроможність держави вжити
належних заходів для виконання рішення суду за період у 1 рік, 2 місяці
і 8 днів означала позбавлення ч.1 ст.6 Конвенції її корисного значення.
Тому мало місце порушення цієї норми Конвенції.

Стосовно скарги заявника на порушення ст. 1 Першого протоколу до
Конвенції Уряд зазначав, що він погоджується з тим, що сума, яку
національний суд зобов’язав сплатити заявникові, охоплювалась поняттям
володіння у сенсі ст.1 Першого протоколу до Конвенції. Проте Уряд
стверджував, що зазначене положення Конвенції не було порушено, оскільки
право заявника на отримання суми компенсації, призначеної йому
національним судом, не оспорювалось, а також п. Шмалька не було
позбавлено власності. Уряд далі зауважив, що затримка у виплаті
призначеної заявнику суми сталася через недостатність буджетних
асигнувань на сферу охорони здоров’я.

Суд звернувся до свого прецедентного права і нагадав, що незабезпечення
особі можливості отримати повне виконання судового рішення на її користь
є втручанням у право цієї особи на мирне володіння майном, яке
передбачене ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відтак, невиконання державою судового рішення у справі заявника протягом
15 місяців було втручанням у право заявника на мирне володіння своїм
майном. Суд зазначив, що держава, не забезпечивши виконання рішення
протягом такого тривалого строку, перешкодила заявнику скористатись
грішми, на які він мав право. Формулюючи цей висновок, Суд також звернув
увагу на особливу ситуацію заявника. Крім того, Суд відзначив, що
нестача державних коштів на сферу охорони здоров’я не може бути
виправданням упущення, що мало місце у справі заявника. Тому Суд
постановив, що мало місце порушення ст. 1 Першого протоколу до
Конвенції.

Справа „Ромашов проти України” (Romashov v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 27 липня 2004 року у справі „Ромашов проти
України”, Суд постановив, що:

було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий
розгляд);

було порушено ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд постановив сплатити п. Ромашову 3000
євро як компенсацію моральної шкоди.

Обставини справи

Заявник, Віктор Петрович Ромашов, народився 1954 року, є громадянином
України і проживає у м. Лисичанськ (Україна).Заявник є пенсіонером. У
травні 1998 року він звернувся до комісії по трудових спорах (далі

КТС) Лисичанського державного шахтобудівельного управління (далі

ЛДШУ) з вимогою виплатити йому заборгованість по заробітній платі, яка
виникла на державній вугільній шахті, де він працював. 16 червня 1998
року КТС ЛДШУ задовольнила вимоги п. Ромашова, зобов’язавши ЛДШУ
сплатити заявникові 8783,39 грн. Цього ж дня комісія видала йому
посвідчення, яке згідно з національним законодавством мало силу
виконавчого документа.

27 липня 1998 року на майно ЛДШУ було накладено арешт у зв’язку із
податковою перевіркою. 9 червня, 7 липня та 19 листопада 1999 року п.
Ромашову було сплачено 500 грн., 300 грн. та 210 грн. відповідно.

ЗО квітня 2000 року Управління юстиції у м. Лисичанськ повідомило
заявника про те, що майно ЛДШУ перебуває у податковій заставі, тому
накласти арешт на нього з метою подальшого погашення заборгованості по
заробітній платі заявника не можливо. Управління також зазначило, що
державний бюджет не передбачає фінансування, необхідного для виконання
рішення КТС від 16 червня 1998 року. 14 липня 2000 року заявнику
повідомили, що це рішення КТС не може бути виконаним через нестачу
коштів у Міністерства вугільної промисловості.

2З січня 2002 року Лисичанський міський суд ухвалив рішення про виплату
п. Ромашову 2282,21 грн. як компенсацію втрати частини доходів у зв’язку
з порушенням встановлених строків їх виплати відповідно до індексу
інфляції. Заявник стверджував, що це рішення суду залишилося
невиконаним. 10 січня 200З року заявник повідомив Суд, що виконавче
провадження у цій справі й досі триває.

28 листопада 200З року ЛДШУ погасило заборгованість відповідно до
рішення КТС. 1 грудня 200З року виконавча служба закрила виконавче
провадження у зв’язку з повним виконанням рішення КТС.

Зміст рішення Суду

Заявник скаржився на надмірну тривалість виконання рішення КТС від 16
червня 1998 року. Він також стверджував, що йому не було забезпечено
компенсацію за інфляційне знецінення коштів, яка була йому присуджена
рішенням Лисичанського міського суду від 2З січня 2002 року. Заявник
стверджував, що мало місце порушення ч.1 ст. 6, ст. 13 та ст. 17
Конвенції.

Уряд зауважив, що згідно з прецедентною практикою Суду, якщо за
порушення Конвенції заявник отримав відшкодування на національному
рівні, то він не може вважатися потерпілим у сенсі ст. З4 Конвенції
(див. ухвалу про прийнятність у справі Marchenko v. Ukraine).
Відповідно, оскільки рішення КТС від 16 червня 1998 року було виконане,
заявник більше не може вважатися потерпілим від порушення ч.1 ст. 6
Конвенції.

Заявник з цим не погодився. Він, зокрема, стверджував, що рішення не
виконувалося протягом невиправдано тривалого проміжку часу. Кошти,
присуджені за рішенням КТС, частково знецінились. Компенсація ж за
знецінення цих коштів, яка присуджена судовим рішенням від 2З січня 2002
року, йому не виплачена.

Суд погодився з Урядом, що виконання рішення, винесеного на користь
заявника, по суті вирішує проблему невиконання. Проте заявник поставив
питання про надміру тривалість виконання рішення. Відшкодування за таку
затримку органами влади не було здійснено, оскільки рішення від 2З січня
2002 року залишилось невиконаним. Тому Суд вважає, що заявник досі може
претендувати на статус потерпілого від можливого порушення прав,
гарантованих ч.1 ст.6 Конвенції, стосовно того часового періоду,
протягом якого рішення КТС від 16 червня 1998 року залишалося
невиконаним (див. ухвала про прийнятність у справі Skubenko v. Ukraine).
Більше того, заявника можна розглядати потерпілим і щодо невиконання
судового рішення від 23 січня 2002 року, за яким сума заборгованості,
присуджена рішенням КТС, індексувалася з урахуванням інфляційних
процесів.

Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів правового
захисту, оскільки він не подав скаргу до національних судів на
бездіяльність Державної виконавчої служби (далі – ДВС) і не ставив
питання про пришвидшення виконавчого провадження у справі.

Заявник заперечив таке твердження Уряду, вказуючи, що він використав усі
доступні засоби правового захисту від невиконання рішення. Більше того,
не було жодних ефективних засобів правового захисту, за допомогою яких
він зміг би пришвидшити виконання рішення, оскільки це невиконання було
результатом відсутності коштів у ЛДШУ, яке й не змогло задовольнити
вимоги двох вищезгаданих рішень.

Суд нагадав, що метою ч.1 ст. 35 Конвенції є надання можливості
Договірним Сторонам запобігти або залагодити ймовірне порушення
Конвенції на національному рівні до того, як твердження про порушення
будуть представлені до Суду. Проте потрібно вичерпувати лише ті
національні засоби правового захисту, які є ефективними. Саме на Уряд,
який стверджує про невичерпання заявником національних засобів правого
захисту, покладено обов’язок доводити Суду, що цей засіб правового
захисту – як теоретично, так і практично – був ефективний та доступний у
відповідний час (див. рішення у справі Khohlich v. Ukraine).

Уряд посилався на можливість оскаржувати до суду бездіяльність ДВС чи
Державного казначейства і вимагати відшкодування матеріальної та
компенсацію моральної шкоди, заподіяної органами влади. Проте у даній
справі боржником є державна установа, і примусове виконання рішення
проти неї може бути здійснене лише у разі, якщо держава передбачить
відповідні кошти у державному бюджеті, вживши відповідних законодавчих
заходів. З обставин справи випливає, що упродовж усього періоду, який
розглядається, зазначене рішення не виконувалося якраз через невжиття
необхідних законодавчих заходів, а не через неналежну поведінку ДВС.
Тому не можна докоряти заявникові у тому, що він не скаржився на ДВС і
Державне казначейство (див. ухвалу про прийнятність у справі Shestakov
v. Russia). Більше того, Суд відзначив, що Уряд запевняв про
злагодженість у діях ДВС і Державного казначейства в процесі виконавчого
провадження.

За таких обставин Суд дійшов висновку, що заявник звільняється від
обов’язку використовувати ті національні засоби правового захисту, про
які згадував Уряд, і його скарга відповідає вимогам ч.1 ст. 35
Конвенції.

Проаналізувавши й інші підстави можливої неприйнятності цієї скарги, Суд
встановив, що вона відповідає вимогам прийнятності.

Далі заявник скаржився на відсутність ефективного засобу правового
захисту, за допомогою якого можна було би втілити вимоги ч.1 ст.6
Конвенції щодо належного виконання рішення, яке набрало чинності.
Керуючись вищевикладеними аргументами щодо неефективності тих засобів
правового захисту, які були в розпорядженні заявника, Суд визнав цю
частину заяви також прийнятною. Скарга ж щодо порушення ст.17 Конвенції
була оголошена Судом неприйнятною, оскільки вона нічим не
обґрунтовувалася.

Уряд зазначав, що було вжито усі передбачені національним законодавством
заходи задля виконання рішення КТС, винесеного на користь заявника.
Більше того, Уряд стверджував, що невиконання цього рішення у певний
період, починаючи з 16 червня 1998 року, не порушувало прав заявника,
гарантованих ч.1 ст.6 Конвенції. Затримка у виконанні рішення була
зумовлена складною фінансово-економічною ситуацією в Україні. Уряд
вкотре нагадав, що дане рішення КТС згодом було повністю виконане.

Заявник зі свого боку зауважував, що виконавче провадження тривало 5
років, 5 місяців та 15 днів. Він далі зазначив, що кошти, які були йому
присуджені у 1998 році частково знецінилися у вартості внаслідок
інфляції. Ці втрати не були компенсовані, оскільки рішення суду від 23
січня 2002 року залишилося невиконаним.

Суд вказав, що ст. 221 Кодексу законів про працю України (далі -КЗпП)
передбачає, що „трудові спори розглядаються: 1) комісіями по трудових
спорах; 2) районними (міськими) судами”. КТС є обов’язковим первинним
органом по розгляду трудових спорів (ст. 224 КЗпП). Її рішення може бути
оскаржене до суду (ст. 228 КЗпП). Суд вважає, що у сфері трудових спорів
зазначена комісія є органом першої інстанції і вона повинна розглядатись
такою у сенсі ч.1 ст. 35 Конвенції (див. рішення у справах Yasa v.
Turkey, Selmouni v. France). На думку Суду, звернення до КТС як це мало
місце у даній справі, надало заявникові можливість задовольнити його
вимоги стосовно виплати заборгованої заробітної плати.

Відповідно до ст. 230 КЗпП ДВС виносить постанову про відкриття
виконавчого провадження на підставі рішення КТС. Відповідно до ст. 230
КЗпП рішення КТС прирівнюється до виконавчого листа. Відповідно до ст. 3
– 11 Закону України „Про виконавче провадження” примусове виконання
рішень КТС здійснюється ДВС.

Суд вважає, що рішення КТС у справі заявника можна прирівняти до рішення
суду і держава є відповідальною за його невиконання. Більше того, ДВС
розпочала виконавче провадження на підставі рішення КТС і тому взяла на
себе відповідальність за його виконання. Суд також вказав, що виконавче
провадження становить невід’ємну частину судового розгляду справи, який
у випадку заявника був замінений провадженням у КТС. Крім того, Суд
відзначив, що шахта, яка мала цю заборгованість по заробітній платі,
була державним підприємством, тому держава є відповідальною за борги тих
юридичних осіб, за якими вона здійснює фінансовий чи адміністративний
контроль.

Суд вкотре нагадав, що ч.1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на
судовий розгляд при вирішенні питання щодо його цивільних прав та
обов’язків. Це положення становить собою „право на суд”, у якому право
на доступ до правосуддя є одним із аспектів цього права. Однак дане
право було б ілюзорним, якщо національні правові системи Договірних
Сторін допускали б невиконання остаточних судових рішень, які набули
чинності. Немислимо, щоб ч.1 ст. 6 Конвенції детально описувала
процесуальні гарантії сторін у справі – справедливість, публічність,
розумність строку у провадженні, – але водночас не гарантувала б
виконання судового рішення. Тлумачення ч.1 ст. 6 Конвенції як такої, що
пов’язана лише із доступом до правосуддя і порядком судового розгляду,
могло б привести до ситуації, яка не відповідатиме принципу верховенства
права, який Договірні Сторони зобов’язались поважати, ратифікуючи
Конвенцію. Виконання рішення, ухваленого будь-яким судом повинно
розглядатися як невід’ємна частина „судового розгляду” – для досягнення
цілей статті 6 Конвенції – (див. рішення у справі Hornsby v. Greece).

Відсутність необхідних фінансових коштів не може бути виправданням
невиконання рішення про виплату боргу. У виключних ситуаціях затримка у
виконанні рішення може бути виправдана. Але така затримка не повинна
завдавати шкоди самій сутності права, гарантованого ч.1 ст. 6 Конвенції
(див. рішення у справі Immobiliare Saffi v. Italy). У даній справі
існуючі у державі фінансові труднощі не повинні були перешкоджати
виконанню рішення, винесеного на користь заявника, що мало істотне
значення для нього та його сім’ї.

Суд зауважив, що рішення КТС від 16 червня 1998 року залишалось
невиконаним повністю або принаймні частково аж до 1 грудня 2003 року.
Він також звернув увагу на те, що це рішення було виконане лише після
того, як скаргу заявника до Суду було спрямовано Уряду на комунікацію.
Суд далі зазначив, що рішення Лисичанського міського суду від 23 січня
2002 року, яким заявникові було присуджено компенсацію з огляду на
інфляційні процеси, досі залишається не виконаним.

У зв’язку із неспроможністю протягом 5 років, 5 місяців та 15 днів вжити
заходів, необхідних для виконання рішення КТС, а також із неспроможністю
сплатити заявникові компенсацію, присуджену судовим рішенням від 23
січня 2002 року, органи влади позбавили положення ч.1 ст. 6 Конвенції
будь-якого практичного значення. Тому мало місце порушення ч.1 ст. 6
Конвенції.

Беручи до уваги аргументи, на підставі яких були відхилені попередні
заперечення Уряду щодо невичерпання заявником засобів правового захисту,
Суд констатував, що – в супереч ст. 13 Конвенції – у заявника в даній
ситуації не було ефективних національних засобів правового захисту,
застосування яких могло б призвести до відшкодування шкоди, заподіяної
йому затримками в існуючих провадженнях. Отже, було порушено ст. 13
Конвенції.

Справа „Єманакова проти Росії” (Yemanakova v. Russia)

У рішенні, ухваленому 23 вересня 2004 року у справі „Єманакова проти
Росії”, Суд постановив, що:

було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий
розгляд);

було порушено ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд постановив сплатити п. Єманако-вій
1000 євро як компенсацію моральної шкоди. Обставини справи

Заявниця Юлія Олександрівна Єманакова народилася 1919 року, є
громадянкою України і проживає у м. Бердянську (Україна). У 1929-30
роках батько заявниці був репресований як багатий селянин („кулак”), і
майно її сім’ї, зокрема двоповерховий будинок у м. Сорочинську
Оренбурзької області (Росія), було конфісковано. У 1989 році батька
заявниці реабілітували посмертно. Будинок сім’ї у м. Сорочинську
зберігся і зараз використовується Сорочинським ветеринарним коледжем для
поселення своїх працівників. Деяким сім’ям було дозволено придбати
квартири у цьому будинку.

У 1990 році заявниця та її сестра розпочали судовий процес стосовно
повернення їм цього будинку. Сорочинський міський суд відмовив у
задоволенні їхніх вимог і рекомендував вимагати відшкодування вартості
будинку від Управління державного казначейства Оренбурзької області
(далі – Управління). Проте це управління теж відмовило у задоволенні
вимог п. Єманаковій. У січні 1992 року сестра п. Єманакової померла, і
заявниця залишилась єдиною особою на стороні позивача.

У березні 1992 року заявниця подала новий позов до Ленінського районного
суду м. Оренбургу про визнання недійсним рішення Управління, а також про
визнання за нею права власності на будинок. 24 вересня

року районний суд відмовив у задоволенні позову, однак 6 травня

року Оренбурзький обласний суд (далі – Обласний суд) скасував це рішення
і повернув справу на повторний розгляд. Після цього Ленінський районний
суд передав справу Сорочинському міському суду, територіальна юрисдикція
якого поширювалася на цей спір.

20 січня 1995 року Голова Сорочинської міської адміністрації видав
розпорядження, згідно з яким ветеринарний коледж повинен був заплатити
заявниці максимально можливе за національним законодавством
відшкодування, сума якого потім буде повернута коледжу з обласного
бюджету. Це розпорядження не було виконано. 10 квітня 1995 року
Со-рочинський міський суд закрив провадження у справі, оскільки п.
Є-манаковій було призначено відшкодування за конфіскований будинок. 25
вересня 1995 року Президія обласного суду в порядку нагляду скасувала
ухвалу про закриття справи і повернула справу на новий розгляд до
міського суду.

грудня 1995 року Сорочинський міський суд відмовив у задоволенні позову
до міської адміністрації, оскільки такі вимоги не ґрунтуються на
законодавстві, а також оскільки заявниці вже було призначено
відшкодування. 9 квітня 1996 року Обласний суд скасував це рішення і
повернув справу на повторний розгляд. Після цього міський суд підтвердив
право власності сім’ї заявниці на будинок і факт його конфіскації, однак
знову не задовольнив вимогу про повернення цього будинку. 27 серпня 1996
року Обласний суд скасував і це рішення та повернув справу на повторний
розгляд. 13 лютого 1997 року Сорочинський міський суд ще раз підтвердив
колишнє право власності сім’ї та факт конфіскації, але й цього разу
відмовив у поверненні будинку. 24 квітня 1997 року Обласний суд скасував
це рішення і повідомив заявницю, що він сам буде розглядати її справу як
суд першої інстанції.

квітня 1998 року палата у цивільних справах Обласного суду відмовила п.
Єманаковій у позові до Обласного управління державного казначейства про
відшкодування вартості будинку, а також щодо повернення будинку в
натурі. Ця палата зобов’язала Сорочинську міську адміністрацію сплатити
максимальне відшкодування за конфісковане майно – 8349 рублів, а також
відшкодувати витрати на проїзд і оплату юридичних послуг у розмірі 3540
рублів. Заявниця стверджувала, що це рішення було доведено до її відома
6 травня 1998 року.

7 травня 1998 року заявниця отримала у Міській адміністрації 3540 рублів
в якості відшкодування витрат на проїзд і на юридичні послуги.

14 травня 1998 року п. Єманакова подала касаційну скаргу до Обласного
суду, яка разом із матеріалами справи повинна була бути направлена до
Верховного Суду Російської Федерації. Після цього заявниця зверталася з
листами до Обласного суду з тим, щоб отримати інформацію про рух її
справи, однак відповідей не діставала. Вона також декілька разів
зверталася до Верховного Суду Російської Федерації, але їй відповідали,
що касаційну скаргу розглянути неможливо через відсутність матеріалів
справи. Однак принаймні одного разу, а саме у травні 1999 року, заявниця
зробила копії рішень судів та касаційної скарги й сама направила їх до
Верховного Суду. Її листи до інших органів, включаючи Міністерство
юстиції, Вищу кваліфікаційну колегію суддів, Адміністрацію Президента,
Конституційний суд Росії, органи прокуратури різних рівнів або
залишалися без відповіді, або скеровувалися до Обласного суду. Заявниця
стверджувала, що їй було невідомо про будь-які процесуальні рішення,
ухвалені Обласним судом щодо її касаційної скарги.

Уряд стверджував, що 28 квітня 1998 року Обласний суд оголосив своє
рішення у короткій формі (без мотивувальної частини), а наступного дня
-у повному обсязі. Текст рішення було передано заявниці 6 травня 1998
року. Проте вона пропустила десятиденний строк для касаційного
оскарження, оскільки скарга була подана 15 травня, а до Обласного суду
надійшла 25 травня 1998 року. Внаслідок цього 1 червня 1998 року
Обласний суд звернувся до п. Єманакової з вимогою вказати причини такої
затримки. Ця вимога була спрямована їй листом від 3 червня 1998 року. 21
червня Обласний суд знову надіслав листа, в якому вимагав вказати
причини затримки у поданні касаційної скарги. Заявниця не відповідала на
ці листи.

Уряд також стверджував, що судове рішення було виконане повністю у
квітні 2000 року, коли сума у розмірі 8349 рублів була перерахована на
новий рахунок, відкритий на ім’я заявниці у Сорочинській філії
Ощадбанку. П. Єманакова про це була повідомлена листом. Крім того,
заявниця ще раніше отримала 3540 рублів для покриття витрат на проїзд.

Заявниця стверджувала, що вона не отримувала листи від 3 червня та від
21 червня 1998 року. Стосовно ж виплат п. Єманакова зазначила, що про
перерахування грошей на рахунок, відкритий на її ім’я, вона дізналася
лише у 2002 році після відповідного повідомлення Уряду.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ч.1 ст.6 Конвенції, заявниця стверджувала, що тривалість
провадження у її справі не відповідала вимогам розумного строку. Вона
підкреслила, що в період від 1998 до 2002 року її ніхто не повідомляв,
по-перше, про факти відкладення розгляду її касаційної скарги, а
по-друге, – про виконання судового рішення від 28 квітня 1998 року.
Документи ж, які підтверджують факти відкладення розгляду касаційної
скарги та факт виконання зазначеного судового рішення, вперше були
представлені їй Урядом лише у 2004 році. Заявниця вважала, що цю дату
потрібно включити для підрахунку загального строку тривалості
провадження в її справі.

Встановлюючи період, який потрібно брати до уваги при визначенні
тривалості судового розгляду, Суд зазначив, що стосовно Росії Конвенція
набрала чинності 5 травня 1998 року. Суд не має повноважень розглядати
події, які відбулись до цієї дати. Однак у тих справах, в яких він в
силу компетенції ratione temporis здатен розглядати лише частину
провадження, він все ж таки, задля оцінки загальної тривалості цього
провадження, може брати до уваги й період до моменту ратифікації
Конвенції (див. рішення Суду у справі Wojnowicz v. Poland).

Отже, провадження у справі розпочалося у березні 1992 року, коли
заявниця звернулася до Ленінського районного суду м. Оренбургу. Дата
закінчення провадження оспорюється сторонами. Проте визначальним тут є
не те, чи мали місце аналіз національним судом прийнятності її
касаційної скарги і ухвалення ним процесуального рішення з цього приводу
(на що вказував Уряд), а те, чи була повідомлена заявниця про це і якщо
вона була повідомлена, то коли саме.

Суд нагадав, що відповідно до прецедентної практики застосування ч.1
ст.35 Конвенції перебіг шестимісячного строку для звернення до Суду
розпочинається від дати вручення заявнику письмової копії остаточного
рішення національного органу, незалежно від того чи було це рішення
оголошено усно, за умови, безперечно, що національне законодавство
передбачає право заявника на отримання письмової копії (див. рішення
Суду у справі Worm v. Austria, ухвалу Суду про прийнятність у справі
Drosopoulos v. Greece).

Суд вважає, що зазначене правоположення потрібно застосувати за
аналогією й у даній справі. Якщо ці принципи стосуються тих ситуацій,
коли сторона у процесі, загалом знаючи про характер ухваленого рішення,
все ж має право на отримання письмової копії цього рішення і лише після
його отримання розпочинається сплив строку, то такі принципи тим більше
повинні застосовуватись у випадках, коли немає підстав вважати, що
сторона взагалі знала про розгляд цього питання. Суд відзначив, що,
починаючи від червня 1998 року до 2000 року, заявниця продовжувала
звертатись до Обласного суду, Верховного суду та інших органів стосовно
її касаційної скарги. Однак, окрім копій двох листів від 1 та від 27
червня 1998 року, представлених Урядом у лютому 2004 року, яких, за
твердженнями заявниці, вона ніколи не отримувала, немає будь-яких інших
доказів, які б дозволили Суду дійти висновку, що п. Єманакова дійсно
була повідомлена про рішення, прийняте щодо її касаційної скарги. Із
суті тих запитів, які заявниця подавала до різних інстанцій, стає
очевидним, що п. Єманакова нічого не знала про рішення відкласти розгляд
її касаційної скарги. У той же час після 21 червня 1998 року органи
влади, очевидно, не робили якихось кроків для інформування заявниці про
це.

Враховуючи вищевикладене, а також особливі обставини справи – значну
відстань між м. Оренбургом і теперішнім місцем проживанням заявниці, її
вік, загальну тривалість судового розгляду, – Суд постановив, що
принаймні до лютого 2002 року (тоді заявниця отримала згадане
повідомлення Уряду) вона не була належним чином поінформована про
рішення національного судового органу відкласти розгляд її касаційної
скарги.

Отже, період, який потрібно брати до уваги при встановленні тривалості
строку судового провадження у національних судових органах, почався 5
травня 1998 року, коли Конвенція набрала чинності для Росії. На цей
момент судовий процес вже тривав, починаючи з березня 1992 року,
виключаючи інтервал між 10 квітням та 25 вересням 1995 року, коли справа
не перебувала у провадженні. Судовий розгляд завершився у лютому 2002
року, коли п. Єманакова фактично дізналася про його результат. Таким
чином, Суд повинен брати до уваги період у часі, який тривав три роки і
десять місяців, а також іще шість років судової тяганини, яка мала місце
до 5 травня 1998 року.

Відповідно до прецедентної практики Суду розумність тривалості судового
розгляду повинна оцінюватись з урахуванням конкретних обставин справи, а
також критеріїв, встановлених Судом, зокрема складності справи,
поведінки заявника та органів, що розглядають справу (див. рішення Суду
у справі Frydlender v. France).

Стосовно складності справи Суд відзначив, що вона була непростою, що
зумовлено наявністю подій 30-х років ХХ ст. У той же час, Суд відзначив
невеликий обсяг спірного майна, обмежену кількість документів у
матеріалах справи, а також відсутність показань свідків. Через це Суд
вважає, що правові та фактичні питання не створювали настільки значних
труднощів, щоб виправдати таку значну тривалість судового розгляду.

Суд відзначив, що майже весь період, який береться ним до розгляду,
пов’язаний з неможливістю державних органів повідомити п. Єманако-ву про
відкладення розгляду її касаційної скарги, а саме – це період від 1
червня 1998 року і, щонайменше, до лютого 2002 року. Протягом цього часу
жодної активності з боку судових органів не було проявлено.

Враховуючи вищевикладене, а також те, яке значення мало для заявниці
вирішення цієї справи, Суд вважає, що у даній справі судовий розгляд не
був здійснений упродовж розумного строку, як цього вимагає ч.1 ст.6
Конвенції.

Заявниця також скаржилась на відсутність ефективних засобів правового
захисту від затримок у судовому розгляді. Вона підкреслила, що її
численні звернення до судових та адміністративних органів, в яких вона
повідомляла про відсутність інформації щодо її справи, залишилися без
відповідей.

Суд нагадав, що ст.13 Конвенції забезпечує ефективний національний засіб
правового захисту від порушення вимоги ч.1 ст.6 Конвенції про розумний
строк розгляду справи (див. рішення Суду у справі Kudla v. Poland). Він
вказав, що Уряд не продемонстрував жодного засобу правового захисту, за
допомогою якого можна було б пришвидшити вирішення справи заявниці або ж
отримати адекватне відшкодування за затримки, що вже відбулись (див.
рішення Суду у справі Kormacheva v. Russia).

Таким чином, Суд встановив, що у даній справі було порушено ст.13
Конвенції, оскільки національне право не передбачало засобу правового
захисту, за допомогою якого заявниця могла б отримати рішення, яке
забезпечило б її право на розгляд справи упродовж розумного строку,
гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції.

Справа „Трегубенко проти України” (Tregubenko v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 2 листопада 2004 року у справі „Трегубенко проти
України”, Суд постановив, що:

було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий
розгляд);

було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права
власності).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд постановив сплатити п. Трегубен-ку
53657,81 євро як відшкодування майнової шкоди, 5000 євро як компенсацію
моральної шкоди та 1000 євро на відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявник Леонід Трегубенко народився 1947 року і зараз проживає у м.
Торонто (Канада). У 1988 році заявник займався підприємницькою
діяльністю у м. Ялті, зберігаючи частину свого прибутку готівкою. 22
січня 1991 року в УРСР було зупинено обіг банкнот номіналом у 50 та 100
радянських рублів, надрукованих у 1961 році, і вони підлягали обміну на
банкноти того ж самого номіналу, видрукувані у 1991 році. Законодавством
було встановлено порядок такого обміну та передбачено створення
спеціальної підкомісії при виконавчих органах міських чи районних рад
(далі – Комісія з обміну), яка й повинна була вирішувати питання обміну
банкнот. Комісії з обміну мали повноваження дозволяти або не дозволяти
здійснювати обмін повністю або ж частково, що залежало від законності
джерела доходу.

У січні 1991 року п. Трегубенко поклав у Ялтинське відділення Державного
банку УРСР 230000 радянських рублів купюрами у 50 та 100 рублів.
Водночас він звернувся до Ялтинської Комісії з обміну з питанням про
обмін цієї суми. 25 березня 1991 року Комісія з обміну частково
відмовила здійснити обмін купюр через недостатність доказів законності
джерел їх одержання, дозволивши обміняти лише 2462 рублів. Решта суми
(227538 рублів) обміну не підлягала. Заявник оскаржив це рішення до
вищої Комісії з обміну. 6 травня вона залишила зазначене рішення без
змін.

Уряд стверджує, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів УРСР від
22 січня 1991 року, яка регулювала порядок обміну банкнот у цей період,
таке рішення було остаточним.

У той же час Служба безпеки перевірила законність підприємницької
діяльності п. Трегубенка й не виявила жодних порушень. 19 липня 1991
року він розпочав цивільне провадження у Ялтинському міському суді,
оскаржуючи відмову Комісії з обміну здійснити обмін усієї необхідної
суми. Ялтинський міський суд відхилив скаргу заявника, мотивуючи це
непідвідомчістю такої категорії справ судам. Заявник подав на це рішення
касаційну скаргу, і 26 серпня 1991 року Кримський обласний суд скасував
його та повернув справу на новий розгляд. 16 жовтня 1991 року Ялтинський
міський суд ухвалив рішення, яким зобов’язав Комісію з обміну здійснити
обмін усієї суми грошей, вкладених п. Тре-губенком у банк (230000
рублів). 8 квітня 1992 року Кримський обласний суд, розглядаючи
відповідну касаційну скаргу, залишив це рішення без змін. 17 квітня 1992
року це рішення було скасоване постановою Президії Кримського обласного
суду. 14 квітня 1993 року Верховний Суд України скасував зазначену
постанову і підтримав рішення Ялтинського міського суду, винесене на
користь заявника. Це рішення стало остаточним.

Проте виконання цього рішення затрималось на декілька років. заявник
неодноразово звертався до суду стосовно переоцінки присуджених йому
коштів з урахуванням індексу інфляції. Протягом 1996-1998 років
Ялтинський міський суд чотири рази задовольняв ці вимоги п. Трегу-бенка,
враховуючи те, що рішення залишалося невиконаним. Останнім рішенням суду
сума, призначена на користь заявника, становила 349387,82 рубля.

Листом від 26 червня 1998 року Міський голова м. Ялти звернувся до
заступника Генерального прокурора України втрутитися у цей процес шляхом
опротестування в порядку нагляду рішення Верховного Суду України,
ухваленого на користь п. Трегубенка.

30 червня 1998 року виконавче провадження у справі заявника було
зупинено у зв’язку із переглядом рішення в порядку нагляду. 9 вересня
1998 року Заступник голови Верховного Суду України приніс протест на
зазначене рішення в порядку нагляду у Пленум Верховного Суду України. 25
вересня 1998 року Пленум прийняв протест до розгляду і скасував рішення
Ялтинського міського суду, підтримавши найперше рішення цього ж суду про
непідвідомчість таких спорів судам. Пленум зазначив, що оскільки
процедура обміну банкнот була врегульована постановою Уряду від 1991
року і передбачала позасудовий порядок перегляду рішень Комісій з
обміну, розгляд такого спору відповідно до чинного у 1991 році
законодавства не належав до юрисдикції судів.

Листом від 25 листопада 1998 року Конституційний Суд України повідомив
п. Трегубенка про те, що він не має повноважень переглядати рішення
загальних судів. 9 грудня 1998 року Пленум Верховного Суду України
скасував рішення Ялтинського міського суду від 16 жовтня 1991 року і
закрив провадження у цій справі.

Зміст рішення Суду

Заявник скаржився на порушення його прав, передбачених ч.1 ст.6
Конвенції, з декількох причин. По-перше, він стверджував, що винесене на
його користь судове рішення, яке стало остаточним і обов’язковим до
виконання, було скасоване в результаті його перегляду в порядку нагляду,
що становило порушення зазначеної норми Конвенції. По-друге, він
скаржився на несправедливість судового провадження у Пленумі Верховного
Суду. Нарешті, п. Трегубенко вважав, що рішенням Пленуму він був
позбавлений права на доступ до суду при вирішенні його цивільних прав.

Суд звернув увагу на те, що Заступник голови Верховного Суду України,
відповідно до чинного на той час Цивільного процесуального кодексу, мав
повноваження принести протест щодо остаточного судового рішення, яке вже
набуло чинності. Здійснення таких повноважень не було обмежено жодними
часовими рамками, і, таким чином, судові рішення можна було оскаржувати
будь-коли.

Суд зауважив, що, реалізуючи такі повноваження, Верховний Суд України
звів нанівець цілий судовий процес, який завершився прийняттям
остаточного судового рішення, яке згодом набуло чинності і навіть було
частково виконане, чим порушив принцип res judicata.

Уряд стверджував, що, на відміну від справи Brumarescu v. Romania, у
якій процедура перегляду рішень в порядку нагляду була визнана Судом
такою, що суперечить ч.1 ст.6 Конвенції, дана справа є дещо іншою,
оскільки протест був принесений не прокурором, а самим суддею, що можна
розглядати як діяльність, спрямовану на забезпечення законності та
правопорядку, захист прав людини в процесі здійснення правосуддя. Суд
вказав, що процедура перегляду рішень в порядку нагляду існувала у
багатьох державах-учасницях Конвенції і мала багато однакових рис,
включаючи й коло осіб, уповноважених приносити протести – це прокурори
та голови судів, а також їхні заступники. Суд вже розглядав справи, в
яких перегляд рішень у порядку нагляду ініціювався як прокурорами, так і
суддями. Зокрема, у справі Ryabyh v. Russia, в якій протест був
принесений якраз суддею, Суд вирішив, що питання потрібно розглядати у
світлі порушення принципу правової певності, а не у світлі наявності чи
відсутності втручання з боку виконавчої влади.

Суд вважає, що, використовуючи процедуру перегляду рішення в порядку
нагляду з метою скасування обов’язкового для виконання судового рішення,
Верховний Суд України порушив принцип правової певності і право заявника
на суд у сенсі ч.1 ст.6 Конвенції.

Стосовно процесуальних порушень, які мали місце під час провадження у
Пленумі Верховного Суду України, Суд дійшов наступного висновку.
Оскільки лише саме застосування процедури перегляду в порядку нагляду
остаточного судового рішення вже призвело до порушення права заявника на
суд, то немає потреби аналізувати, чи у такій процедурі були порушені
процесуальні гарантії, закріплені у ст. 6 Конвенції.

Стосовно порушення права заявника на доступ до суду, Суд відзначив, що
ratio decidendi рішення Пленуму Верховного Суду України у справі п.
Трегубенка полягало у тому, що суди не мали повноважень розглядати
окремі категорії цивільних справ, зокрема позови про відшкодування
вартості майна, яке належало особі. Суд вважає, що таке обмеження саме
по собі суперечить праву на доступ до суду, гарантованого ч.І.ст.6
Конвенції (див. рішення Суду у справах Vasilescu v. Romania, Brumarescu
v. Romania). Таким чином, і в цьому аспекті мало місце порушення ч.1
ст.6 Конвенції.

Заявник також скаржився на порушення права мирно володіти своїм майном,
гарантованого ст.1 Першого протоколу до Конвенції. Це порушення
полягало, на його думку, у тому, що остаточне та обов’язкове для
виконання судове рішення про присудження йому певних майнових прав, було
скасоване.

Обидві сторони і Суд погодились, що, виходячи із прецедентної практики
Суду, майно, яке присуджене за остаточним судовим рішенням, що вступило
в законну силу, породжує право власності у відповідного суб’єкта в сенсі
ст.1 Першого протоколу до Конвенції. П. Трегубенко підкреслив, що
порушення його права власності відбулося не через майновий спір між ним
та Комісією з обміну, а в результаті скасування остаточного та
обов’язкового для виконання судового рішення, винесеного на його
користь.

Суд зазначив, що скасування остаточного та обов’язкового для виконання
судового рішення, за яким у заявника виникло право власності, становить
втручання у це право заявника. Суд дійшов висновку, що у даній справі
мало місце втручання у право заявника у формі позбавлення майна у світлі
другого речення ч.1 ст.1 Першого протоколу до Конвенції. Тому потрібно
встановити, чи було зазначене втручання виправданим.

Суд вкотре нагадав, що позбавлення права власності може бути
виправданим, лише якщо воно здійснюється „в інтересах суспільства і на
умовах, передбачених законом”. До того ж втручання у право власності
повинно задовольняти вимозі пропорційності. Як Суд вже неодноразово
відзначав, що між загальними інтересами спільноти та вимогами захисту
основних прав особи має бути збережено справедливий баланс. На
забезпечення цього справедливого балансу спрямована уся система
Конвенції. Зазначений баланс не буде забезпечено щодо певної особи, якщо
на неї покладено „індивідуальний та надмірний тягар” (див. рішення Суду
у справі Brumarescu v. Romania).

Уряд з цього приводу відзначив, що втручання у даному випадку було
спрямоване на забезпечення правильного застосування закону. Суд
зауважив, що цей аргумент є аналогічний тому, що пропонувався Урядом і
для доведення відсутності порушення ч.1 ст.6 Конвенції. Виявивши
порушення цього правила, Суд дійшов висновку, що, хоча правильне
застосування закону й справді становить собою „публічний інтерес”, однак
за обставинами даної справи реалізація таких інтересів призвела до
порушення фундаментальних принципів правової певності та доступу до
правосуддя. Тому цей аргумент не є прийнятним.

Інший аргумент Уряду полягав у тому, що виплата заявнику зазначених
коштів створила б перешкоду в реалізації соціальних програм місцевою
владою. Суд з цього приводу нагадав, що відсутність коштів у держави не
є виправданням для невиконання судового рішення в частині повернення
боргу (див. рішення Суду у справі Burdov v. Russia). Це так само не є
виправданням для того, щоб скасовувати остаточне й обов’язкове до
виконання судове рішення.

За таких обставин Суд дійшов висновку, що справедливий баланс було
порушено і на заявника було покладено індивідуальний та надмірний тягар.
Таким чином, мало місце порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

Справа „Бакай та інші проти України” (Bakay and others v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 9 листопада 2004 року у справі „Бакай та інші
проти України”, Суд постановив, що:

було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий
розгляд);

було порушено ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту)

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд постановив сплатити кожному заявнику
по 2800 євро як компенсацію моральної шкоди та по 50 євро у
відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Усі шість заявниць є громадянами України і проживають у м. Берис-лаві
Херсонської області: Ольга Сергіївна Бакай (1960 р.н.), Світлана
Павлівна Лещова (1959 р.н.), Любов Миколаївна Ємець (1969 р.н.),
Ярослава Іванівна Волошина (1945 р.н.), Тамара Семенівна Семак (1960
р.н.) та Наталія Леонідівна Литвиненко (1965 р.н.).

У квітні 1998 року заявниці порушили цивільні справи у Берислав-ському
міському суді (далі – міський суд) проти Управління освіти
Бе-риславської міської ради (далі – управління освіти), вимагаючи
зобов’язати відповідача здійснити їм додаткові виплати до заробітної
плати (надбавки), на які вони претендували. 13 травня 1998 року міський
суд задовольнив ці позови і зобов’язав управління освіти виплатити
додаткові кошти до їхніх зарплат. Зокрема суд присудив першій заявниці
570,85 грн., другій – 367,52 грн., третій – 204,3 грн., четвертій –
863,4 грн., п’ятій – 561,4 грн., шостій – 292,3 грн.

18 травня 1998 року Бериславська міська виконавча служба (далі –
виконавча служба) відкрила виконавче провадження за цим судовим
рішенням. 2 серпня 1999 року міський суд зупинив виконання цього рішення
на три місяці у зв’язку з відсутністю в управління освіти коштів для
цього.

Виконавча служба повідомила про це заявниць 7 березня 2001 року. 13
серпня 2002 року вона повідомила їх, що зазначене судове рішення буде
виконане, якщо держава забезпечить необхідне бюджетне фінансування.

31 липня 2003 року кошти, присуджені судовим рішенням від 13 травня 1998
року, були перераховані заявницям.

Зміст рішення Суду

Заявниці скаржились на неспроможність державних органів виконати рішення
міського суду від 13 травня 1998 року, ухваленого на їхню користь,
стверджуючи, що тривалість виконавчого провадження була надмірною. На їх
думку, це становило порушення ч.1 ст.6 Конвенції. Крім того, вони
скаржились на порушення ст.13 Конвенції, оскільки у них не було
ефективних засобів захисту від порушення прав, передбачених ч.1 ст.6
Конвенції.

У своїх зауваженнях Уряд звернув увагу на те, що відповідно до практики
Суду заявник, який вже отримав відшкодування на національному рівні за
допущені порушення Конвенції, втрачає статус потерпілого у сенсі ст.34
Конвенції (див. ухвалу Суду про прийнятність у справі Marchenko v.
Ukraine). Тому, оскільки судове рішення від 13 травня 1998 року було
виконане повністю, заявниці більше не можуть вважатись потерпілими від
порушення прав, гарантованих ч.1 ст.6 Конвенції.

Суд не погодився з цими твердженнями Уряду і відзначив, що заявниці й
досі можуть претендувати на статус потерпілих від порушення прав,
зафіксованих у ч.1ст.6 Конвенції, стосовно того часового періоду,
протягом якого судове рішення не виконувалося (див. рішення Суду у
справах Voytenko v. Ukraine, Shmalko v. Ukraine, Romashov v. Ukraine).

Далі Уряд вказав на те, що заявниці не вичерпали всіх національних
засобів правового захисту, оскільки – задля пришвидшення виконавчого
провадження – не подали до національного суду скаргу на бездіяльність
виконавчої служби.

З цього приводу Суд зазначив, що аналогічне заперечення Уряду вже
аналізувалося Судом у згаданих вище рішеннях у справах Войтенка, Шмалька
та Ромашова. З цього питання Суд не знайшов відмінностей між зазначеними
справами і даною справою, а тому дійшов висновку, що заявниці не
зобов’язані були подавати таку скаргу, аби задовольнити вимоги ч.1 ст.35
Конвенції.

Заперечуючи наявність порушення вимог ч.1 ст.6 Конвенції, Уряд
відзначав, що державні органи вживали усіх заходів, які вимагались
національним законодавством, для виконання судового рішення, ухваленого
на користь заявниць; а надмірна тривалість виконавчого провадження була
зумовлена скрутною фінансовою ситуацією в освітній системі України.

Суд вкотре нагадав, що ч.1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на
судовий розгляд при вирішенні питання щодо його цивільних прав та
обов’язків. Це положення становить собою „право на суд”, одним із
аспектів якого є право на доступ до правосуддя. Однак дане право було б
ілюзорним, якби національні правові системи Договірних Сторін допускали
невиконання остаточних судових рішень, які набули чинності. Немислимо,
щоб у ч.1 ст. 6 Конвенції детально відображались процесуальні гарантії
сторін у справі – справедливість, публічність, розумність строку у
провадженні, – але водночас не гарантувалось би виконання судового
рішення. Тлумачення положення ч.1 ст. 6 Конвенції як такого, що
пов’язане лише із доступом до правосуддя і порядком судового розгляду,
могло б призвести до ситуації, яка не відповідатиме принципу
верховенства права, який Договірні Сторони зобов’язались поважати,
ратифікуючи Конвенцію. Виконання рішення, ухваленого будь-яким судом,
повинно розглядатися як невід’ємна частина „судового розгляду” – задля
досягнення цілей ст. 6 Конвенції (див. рішення Суду у справі Hornsby v.
Greece).

Відсутність необхідних фінансових коштів не може бути виправданням
невиконання рішення про виплату боргу. У виключних ситуаціях затримка у
виконанні рішення може бути виправдана. Але така затримка не повинна
завдавати шкоди самій сутності права, гарантованого ч.1 ст. 6 Конвенції
(див. рішення Суду у справі Immobiliare Saffi v. Italy).

У зв’язку із неспроможністю протягом п’яти років та майже двох місяців
вжити заходів на виконання остаточного судового рішення, органи влади
позбавили положення ч.1 ст. 6 Конвенції будь-якого практичного значення.
Тому у даній справі мало місце порушення ч.1 ст. 6 Конвенції.

При вирішенні питання про порушення ст.13 Конвенції Суд, дотримуючись
своєї попередньої практики, закріпленої, зокрема, у рішеннях у справах
Войтенка та Ромашова, встановив, що заявниці не мали ефективного засобу
правового захисту від порушень, спричинених затримками у виконавчому
провадженні. Тому було порушено ст.13 Конвенції.

Справа “Светлана Науменко проти України” (Svetlana Naumenko v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 9 листопада 2004 року у справі “Светлана Науменко
проти України”, Суд постановив, що:

мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, яке виявилось у надмірній
тривалості розгляду справи заявниці;

мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції стосовно скасування
остаточного, юридично чинного рішення на користь заявниці;

мало місце порушення ч. 1 ст.6 Конвенції, яке виявилось в упередженості
заступника голови Одеського обласного суду під час розгляду справи у
порядку нагляду;

було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (право мирно володіти
своїм майном).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 20 000
євро як компенсацію моральної шкоди і 500 євро на відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Заявниця Свєтлана Борісовна Науменко є громадянкою України, народилась
1956 року і проживає в Одесі.

5 травня 1991 року заявницю було визнано учасником ліквідації наслідків
аварії на Чорнобильській АЕС.

На підставі рішення Міністерства охорони здоров’я УРСР від 22 квітня
1992 року заявниця втратила статус ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС
на тій підставі, що вона не перебувала і не працювала в межах
тридцятикілометрової зони (зони відчуження).

Заявниця звернулася до Іллічівського районного суду міста Одеси. У
рішенні від 3 березня 1994 року цей суд підтвердив те, що протягом 27-29
травня 1986 року п. Науменко перебувала у зоні відчуження і що
інвалідність виникла у неї власне у зв’язку із Чорнобильською
катастрофою. Відтак, суд визнав її право на отримання особливого виду
пільг та компенсацій, які надаються інвалідам – учасникам ліквідації
аварії на ЧАЕС.

У серпні 2000 року заступник голови Одеського обласного суду вніс
протест у порядку нагляду стосовно перегляду рішення районного суду від
3 березня 1994 року. Президія Одеського обласного суду, розглянувши
справу у порядку нагляду, постановила скасувати рішення від 3 березня
1994 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У рішенні від 6 березня 2003 місцевий суд знову визнав заявницю
ліквідатором наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Апеляційних скарг
на це рішення подано не було. Рішення набрало чинності 8 квітня

2003 року.

У додатковому рішенні у справі, ухваленому 24 травня 2004 року, заявниці
було присуджено 13 253 грн. як невиплачену їй пенсію за період від 1
вересня 1996 року до 1 листопада 2003 року та визначено суму місячної
зарплати у розмірі 307 гривень.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ч. 1 ст. 6 Конвенції, заявниця стверджувала про порушення
права на розгляд справи упродовж розумного строку. П. На-уменко, також
скаржилась на несправедливість перегляду її справи у порядку нагляду,
через те, що її не повідомили про внесення протесту і не запросили на
судове засідання. Крім того, вона зазначала, що мало місце порушення її
прав власності всупереч ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд встановив, що провадження у справі п. Науменко тривало 9 років один
місяць і 5 днів. З огляду на фінансове становище заявниці та стан її
здоров’я, питання про тривалість розгляду справи мало для неї виняткове
значення. Суд відзначив, що, зважаючи на ці обставини, рішення стосовно
позовних вимог заявниці мало бути ухвалено швидко. Тому Суд одностайно
постановив, що було порушено право на розумний строк розгляду справи,
яке передбачене ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Стосовно скарги заявниці на несправедливість перегляду її справи у
порядку нагляду Суд вирішив відтворити висновки, сформульовані ним у
рішенні у справі “Рябих проти Росії” (Ryabykh v. Russia, no. 52854/99),
у якому він вже дав свою оцінку юридичної процедури перегляду рішень у
порядку нагляду. Передусім Суд нагадав, що право на справедливий судовий
розгляд, передбачене ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити у світлі
преамбули до Конвенції, де проголошено принцип верховенства права як
складову частину спільної спадщини договірних сторін. Одним з
фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової
визначеності (певності), який, окрім іншого, встановлює, що у тих
випадках, коли суд вже вирішив остаточно питання по суті, його рішення
не повинно оспорюватись. Суд також повторив свій висновок про те, що
право позивача на суд було б ілюзорним, якби національні правові системи
договірних сторін допускали можливість скасування, за заявою державного
службовця, вищим судом остаточного юридично чинного судового рішення.

Стосовно даної справи Суд зазначив, що 28 серпня 2000 року заступник
голови Одеського обласного суду вніс протест у порядку нагляду на
юридично чинне рішення Іллічівського районного суду від 3 березня 1994
року. Постанововю від 6 вересня 2000 року президія Одеського обласного
суду скасувала зазначене рішення районного суду і повернула справу на
новий розгляд.

Тому Суд постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, яке
виявилось у скасуванні остаточного, юридично чинного рішення у справі
заявниці.

Суд звернув увагу і на те, що заступник голови Одеського обласного суду,
який вніс протест у порядку нагляду на згадане рішення районного суду,
взяв також участь у розгляді цієї справи у порядку нагляду як член
президії суду.

Суд вказав, що така ситуація була несумісною з вимогою неуперед-женого
судового розгляду, оскільки така вимога означає зокрема те, що ніхто не
може бути водночас і заявником, і суддею у своїй справі. Тому Суд визнав
порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції також і у цій частині.

Стосовно скарги заявниці на порушення ст. 1 Першого протоколу до
Конвенції Суд відзначив, що заявниця звернулася до національного суду
після того, як її було позбавлено статусу ліквідатора наслідків аварії
на ЧАЕС. За рішенням Іллічевського районного суду міста Одеси цей статус
було повернуто заявниці, а відповідні державні органи було зобов’язано
виплатити належні їй суми пільг за період, коли зазначений статус на
заявницю не поширювався. Відтак, право заявниці на пенсію по
інвалідності, що виникла у зв’язку з Чорнобильською катастрофою, та інші
види соціальної допомоги було підтверджено судовим рішенням, яке набуло
законної сили. Суд зазначив, що відповідне вже чинне рішення суду надало
заявниці право вимоги, яка підлягала виконанню, і, отже, охоплювалась
поняттям “володіння” у сенсі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Беручи до уваги соціальне, зокрема фінансове, становище заявниці, Суд
відзначив, що невиконання протягом необгрунтовано тривалого періоду часу
судового рішення у справі заявниці (рішення про підтвердження статусу
ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС) було втручанням у її право мирно
володіти своїм майном. Тому Суд постановив, що мало місце порушення ст.
1 Першого протоколу до Конвенції.

Справа „Праведная проти Росії” (Pravednaya v. Russia)

У рішенні, ухваленому 18 листопада 2004 року у справі „Праведная проти
Росії”, Суд постановив, що: було порушено ч.1 ст. 6 Конвенції;

було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права
власності).

Оскільки п. Правєдная у встановлений строк не поставила жодних вимог про
призначення справедливої сатисфакції, Суд постановив не сплачувати їй
компенсації відповідно до ст. 41 Конвенції.

Обставини справи

Заявниця Лідія Андрєєвна Правєдная, 1936 р.н., є громадянкою Росії і
зараз проживає у м. Новосибірську. З 1991 року вона отримувала пенсію за
віком. З 1 лютого 1998 року розмір пенсії мав бути визначений на
підставі нового законодавства про пенсійне забезпечення, яке передбачало
підвищення пенсій за віком (далі – Закон про пенсії). Даним законом було
запроваджено новий метод обчислення пенсії за віком – на основі так
званого „індивідуального коефіцієнта пенсіонера” (далі – ІКП). ІКП
використовувався при обчисленні індивідуальної пенсії за віком і
визначався як співвідношення між останньою заробітною платою пенсіонера
на момент його звільнення з роботи та середньою заробітною платою, яка
встановлювалася державою. ІКП мав на меті запровадити певну залежність
між пенсією особи та її попереднім заробітком.

Районне Відділення Пенсійного фонду (далі – РВПФ), відповідальне за
призначення пенсії п. Праведній, визначило, що її ІКП становить 0,525.
Заявниця ж вважала це рішення РВПФ помилковим, оскільки, на її думку,
воно суперечило Закону про пенсії. 12 квітня 1999 року вона подала до
суду скаргу на дії РВПФ.

21 жовтня 1999 року районний суд м. Новосибірська (далі – районний суд)
ухвалив рішення на користь п. Праведної. Районний суд постановив, що
відповідач неправильно витлумачив Закон про пенсії і пенсія заявниці мае
обчислюватися за коефіцієнтом 0,7. РВПФ оскаржило це рішення до
Новосибірського обласного суду (далі – обласний суд), стверджуючи, що
районний суд неправильно витлумачив закон.

24 січня 2000 року, в той час, коли касаційна скарга перебувала на
розгляді в обласному суді, РВПФ звернулося до районного суду із заявою
про перегляд судового рішення від 21 жовтня 1999 року у зв’язку із
нововиявленими обставинами. РВПФ стверджувало, що 29 грудня 1999 року
Міністерство праці і соціального розвитку РФ (далі – Мінпраці) прийняло
Інструкцію про порядок застосування обмежень, встановлених Законом про
пенсії (далі – Інструкція). Інструкція деталізувала порядок застосування
Закону про пенсії. РВПФ зазначало, що оскільки їм не було відомо про
існування таких обставин на момент ухвалення рішення, дане рішення
повинно бути переглянуте. Однак 30 січня 2000 року РВПФ відмовилося від
ціеї заяви, оскільки рішення від 21 жовтня 1999 року тоді було предметом
касаційного оскарження і ще не набрало чинності.

лютого 2000 року обласний суд залишив рішення районного суду без змін,
погодившись з його позицією. Ухвала обласного суду не містила жодного
посилання на Інструкцію. Рішення районного суду від 21 жовтня 1999 року
набрало чинності 15 лютого 2000 року.

21 серпня 2000 року РВПФ подало нову заяву про перегляд рішення суду від
21 жовтня 1999 року у зв’язку із нововиявленими обставинами. Цього разу
РВПФ, на додаток, стверджувало, що 24 квітня та 25 травня Верховний Суд
РФ підтвердив законність Інструкції.

січня 2001 року районний суд задовольнив заяву РВПФ. Суд застосував
ст.333 Цивільно-процесуального кодексу РФ, відповідно до якої судові
рішення можуть бути переглянуті у випадку виявлення істотних обставин,
які не були і не могли бути відомі сторонам раніше. Суд постановив, що
Інструкція могла розглядатися саме як така обставина. Дане рішення суду
не оскаржувалося.

Після нового розгляду справи 12 лютого 2001 року, районний суд відмовив
у задоволенні скарги п. Праведної, застосувавши Інструкцію. 27 березня
2001 року обласний суд залишив це рішення без змін.

Зміст рішення Суду

Заявниця скаржилась про порушення її прав, гарантованих ч.1 ст.6
Конвенції, стверджуючи, що перегляд судового рішення, який мав місце
після набрання ним чинності, був незаконним. В обґрунтування цих
тверджень вона доводила, що нормативно-правові акти, прийняті після
ухвалення рішення у справі, не можуть вважатися нововиявлени-ми
обставинами. Вона також стверджувала про порушення ст.1 Першого
протоколу до Конвенції.

Суд нагадав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1
ст.6 Конвенції, потрібно тлумачити у світлі Преамбули до Конвенції, яка
проголошує принцип верховенства права як частину спільної спадщини
держав-учасниць. Одним із аспектів принципу верховенства права є принцип
правової певності, який передбачає, окрім іншого, що якщо суд ухвалив
остаточне рішення по суті спору, воно не може бути піддане перегляду
(див. рішення Суду у справі Brumarescu v. Romania).

Цей принцип встановлює, що жодна сторона не вправі ставити питання про
перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише задля
нового судового розгляду й нового рішення по суті. Повноваження вищого
суду щодо перегляду рішень нижчого суду мають використовуватись для
виправлення судових помилок. Перегляд судового рішення не повинен бути
замаскованою апеляційною процедурою, а лише факт існування двох позицій
щодо способу вирішення спору не є підставою для повторного судового
розгляду. Відхилення від цього принципу допустимі лише за наявності
виняткових обставин (див. рішення Суду у справі Ryabykh v. Russia).

Суд повинен звертати особливу увагу на ту ймовірну небезпеку, яка може
виникнути у ситуаціях із застосуванням законодавства зі зворотною дією у
тих судових справах, в яких стороною є держава. Повага до принципів
верховенства права та справедливого судового розгляду вимагає, аби усі
підстави реалізації такого законодавства вивчалися з особливою
прискіпливістю (див. рішення Суду у справі Zielinski and Pradal &
Gonzalez and Others v. France).

Процедура скасування остаточного судового рішення у зв’язку із
но-вовиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не
міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату
судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування
рішення, повинна довести, що в неї не було можливості представити цей
доказ на остаточному судовому слуханні і що цей доказ є вирішальним. Ця
процедура виписана у Цивільно-процесуальному кодексі РФ і є характерною
для правових систем багатьох держав-учасниць.

Зазначена процедура сама по собі не суперечить принципу правової
певності доти, доки вона використовується задля виправлення помилок,
допущених під час здійснення правосуддя. Завдання Суду полягає у тому,
аби встановити, чи застосування зазначеної процедури у даній справі
суперечило ст.6 Конвенції.

Судове рішення від 21 жовтня 1999 року, ухвалене на користь п.
Пра-вєдної, було скасоване через 15 місяців з тієї причини, що воно не
враховувало положення Інструкції.

Вперше РВПФ звернувся із заявою про перегляд рішення районного суду у
зв’язку із нововиявленими обставинами 24 січня 2000 року. Звідси
випливає, що на цей момент РВПФ вже знало про існування такої
Інструкції. Оскільки ухвала обласного суду від 15 лютого 2000 року не
містила жодної згадки про Інструкцію, РВПФ, очевидно, не посилався на
неї під час касаційного оскарження.

За таких обставин пред’явлена 21 серпня 2000 року до районного суду
друга вимога РВПФ про перегляд рішення у зв’язку із нововиявленими
обставинами була по суті спробою повторно розглянути справу з іншої
позиції, з якої можна було б розглядати скаргу в касаційній інстанції.

Враховуючи вищевикладене, Суд вважає, що вимога РВПФ про перегляд
рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами становить собою швидше
замасковану апеляційну процедуру, аніж добросовісне намагання виправити
помилку при здійсненні правосуддя.

Задовольнивши запізнілу вимогу РВПФ про скасування остаточного судового
рішення від 21 жовтня 1999 року, районний суд тим самим порушив принцип
правової певності і право заявниці на справедливий судовий розгляд,
гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції.

Стосовно порушення права власності, гарантованого ст.1 Першого протоколу
до Конвенції, Суд відзначив, що право на виплату пенсії за віком чи
інших соціальних платежів не включається до переліку прав та свобод,
гарантованих Конвенцією (див., наприклад, рішення Суду у справі Aunola
v. Finland).

У той же час „позов” – навіть якщо він стосується пенсії – може
становити „володіння” в сенсі ст.1 Першого протоколу до Конвенції у
разі, якщо він задоволений і судове рішення підлягає виконанню.

Рішення районного суду від 21 жовтня 1999 року, яке 15 лютого 2000 року
було залишено без змін обласним судом, забезпечило заявниці право
отримувати пенсію з ІКП 0,7. Це судове рішення стало остаточним після
того, як касаційна інстанція відхилила скаргу відповідача. В результаті
іншого судового рішення – від 16 січня 2001 року, – згідно з яким заява
про перегляд рішення у зв’язку із нововиявленими обставинами була
задоволена, п. Правєдная була позбавлена права отримувати пенсію в
належному розмірі. Суд вважає, що наслідком такого перегляду судової
справи стало те, що заявниця була позбавлена володіння у сенсі другого
речення ч.1 ст.1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення Суду у
справі Brumarescu v. Romania).

Крізь призму даної норми Конвенції вилучення майна може бути
виправданим, якщо воно, окрім іншого, здійснюється “в інтересах
суспільства” і “на умовах, передбачених законом”. “Інтереси суспільства”
можуть, скажімо, включати ефективну і гармонійну державну програму
пенсійного забезпечення, заради якої держава може змінювати своє
законодавство.

Водночас певні державні інтереси щодо забезпечення єдиного застосування
пенсійного законодавства не повинні призводити до перерахунку пенсійних
виплат, які вже призначені згідно з судовим рішенням. Суд вважає, що,
позбавивши заявницю права отримувати пенсійні виплати в такому розмірі,
який був визначений остаточним судовим рішенням, держава порушила
справедливий баланс між конкуруючими інтересами. Таким чином, мало місце
порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

Справа „Бакалов проти України” (Bakalov v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 30 листопада 2004 року у справі “Бакалов проти
України”, Суд постановив, що:

було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції;

було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до ст. 41
Конвенції Суд призначив сплатити заявнику

1200 євро як компенсацію моральної шкоди і 500 євро на відшкодування
судових витрат. Обставини справи

Заявник Вадим Федорович Бакалов є громадянином України, народився 23
лютого 1970 року, проживає в Одесі.

вересня 1997 року заявника було затримано працівниками Ленінського
районного відділу міліції м. Одеси.

вересня 1997 року у будинку заявника компетентні державні органи провели
обшук, в ході якого було знайдено боєприпаси.

30 вересня 1997 щодо заявника було порушено кримінальну справу і
пред’явлено обвинувачення у незаконному зберіганні боєприпасів.

грудня 1997 року слідство у справі було закрито через відсутність
достатніх доказів, які б підтверджували вину обвинуваченого у вчиненні
злочину.

серпня 1998 року заявник звернувся до Київського місцевого суду м. Одеси
зі скаргою на незаконність затримання його працівниками міліції, а також
на незаконність проведеного у його квартирі обшуку і конфіскації його
власності. П. Бакалов стверджував, що обшук було проведено без законних
на те підстав і жодних боеприпасів під час його проведення знайдено не
було. Він також вимагав відшкодування моральної шкоди, завданої, як він
вважав, незаконними діями працівників міліції.

У рішенні від 16 серпня 1999 року суд задовольнив заяву п. Бакалова і
зобов’язав державне казначейство сплатити заявнику 82 472 грн. на
відшкодування майнової та моральної шкоди.

6 червня 2000 року Одеський обласний суд скасував рішення суду першої
інстанції в частині визначення суми відшкодування шкоди і зобов’язав
відповідача сплатити п. Бакалову такі суми: 2020 грн. на відшкодування
майнової шкоди і 50000 грн. на відшкодування моральної шкоди.

31 жовтня 2001 року заявник звернувся до місцевого відділу Державного
казначейства зі скаргою на невиконаня судового рішення від 6 червня 2000
року.

15 листопада 2001 року Державне казначейство повідомило п. Ба-калова про
те, що у бюджеті на 1999-2001 роки не було передбачено жодних коштів для
здійснення виплат, до яких зобов’язувало рішення суду у справі заявника.

29 січня 2002 року заявник знову звернувся до Державного казначейства з
проханням забезпечити виконання рішення суду у його справі.

лютого 2002 року Державне казначейство повідомило, що законодавство не
встановлюе процедури виплати компенсації шкоди, завданої незаконними
діями органів слідства, як це було постановлено рішенням у справі
заявника, а отже, проведення виплати компенсації було неможливим.

15 травня 2002 року Національний банк України переказав на банківський
рахунок п. Бакалова 2020 грн. на відшкодування майнової шкоди, а 10
грудня 2002 року – 50000 грн. на компенсацію моральної шкоди.

Зміст рішення Суду

Заявник скаржився на неспроможність держави забезпечити вчасне виконання
судового рішення у його справі від 6 червня 2000 року. У зв’язку з цим
він стверджував про порушення ч.1 ст.6 Конвенції та ст. 1 Першого
протоколу до Конвенції.

Уряд натомість вказував, що період часу, протягом якого рішення
виконувалось, можна вважати розумним, а затримка з виконанням судового
рішення у справі заявника мала місце через складне фінансове становище
держави.

Суд нагадав свій висновок про те, що права, передбачені ч. 1 ст. 6
Конвенції, були б ілюзорними, якби держави-учасниці допускали
невиконання остаточних судових рішень на шкоду однієї зі сторін. Тому
виконання судового рішення повинно вважатись невід’ємною частиною
судового розгляду справи у сенсі ст. 6 Конвенції (див. рішення Суду у
справі Hornsby v. Greece від 19 березня 1997 року).

Суд вказав, що для держави є неприпустимим пояснювати невиплату боргу,
який встановлено судовим рішенням, відсутністю буджетних коштів.
Затримка у виконанні судового рішення може бути виправданою у виняткових
випадках, але вона не може бути такою, аби порушити саму сутність права,
яке охороняється ч. 1 ст. 6 Конвенції. У цій справі держава не повинна
була, посилаючись на фінансові труднощі, перешкоджати заявникові
скористатися наслідками судового рішення у його справі, яке мало важливе
значення і для самого п. Бакалова, і для його сім’ї.

Суд дійшов висновку, що судове рішення від 6 червня 2000 року у справі
заявника не виконувалось протягом тривалого часу, а саме у період між
червнем 2000 року та 15 травнем 2002 року – датою, коли була проведена
часткова виплата суми, призначеної судом. Решту боргу було виплачено
лише 10 грудня 2002 року.

Тому Суд постановив, що держава позбавила ч. 1 ст. 6 Конвенції
будь-якого значення, оскільки не забезпечила виконання судового рішення
у справі заявника протягом понад двох з половиною років. Отже, мало
місце порушення ч.1 ст.6 Конвенції.

Стосовно скарги заявника на порушення ст. 1 Першого протоколу до
Конвенції Суд нагадав свій висновок про те, що неможливість особи
домогтися виконання судового рішення на свою користь становить порушення
її права мирно розпоряджатися своїм майном, яке закріплене у ч. 1 ст. 1
Першого протоколу до Конвенції. (Див. рішення Суду у справі Voytenko v.
Ukraine від 29 червня 2004 року).

На думку Суду, Уряд не зміг навести жодного переконливого пояснення
невиконання судового рішення у справі заявника протягом більш як двох з
половиною років; а посилання Уряду на відсутність буджетних коштів не
могло бути виправданням такого тривалого зволікання. Тому Суд
постановив, що мало місце порушення ст. 1 Першого протоколу до
Конвенції.

Справа “Михайленки та інші проти України” (Mykhaylenky and others v.
Ukraine)

У рішенні, ухваленому 30 листопада 2004 року у справі “Михайленки та
інші проти України”, Суд постановив, що:

було порушення ч.1 ст.6 Конвенції;

було порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявникам такі
суми:

п. Михайленко – 707 євро у відшкодування матеріальної шкоди, 3080 євро
як компенсацію моральної шкоди і 135 євро на відшкодування судових
витрат;

п. Михайленку – 2029 євро у відшкодування матеріальної шкоди, 1800 як
компенсацію моральної шкоди і 135 євро на відшкодування судових витрат;

п. Ганушевичу – 1085 євро у відшкодування матеріальної шкоди, 2960 євро
як компенсацію моральної шкоди і 135 на відшкодування судових витрат;

п. Марченку – 2002 євро у відшкодування матеріальної шкоди, 3360 євро як
компенсацію моральної шкоди і 135 євро на відшкодування судових витрат;

п. Юденоку – 971 євро у відшкодування матеріальної шкоди, 2800 євро як
компенсацію моральної шкоди і 135 євро на відшкодування судових витрат;

п. Мишку – 1186 євро у відшкодування матеріальної шкоди, 2680 євро як
компенсацію моральної шкоди і 135 євро на відшкодування судових витрат;

п. Безпальку – 2271 євро у відшкодування матеріальної шкоди, 1680 євро
як компенсацію моральної шкоди і 135 євро на відшкодування судових
витрат;

п. Зоренку – 962 євро у відшкодування матеріальної шкоди, 2720 євро як
компенсацію моральної шкоди і 135 євро на відшкодування судових витрат;

п. Аргітку – 926 євро у відшкодування матеріальної шкоди, 1680 євро як
компенсацію моральної шкоди і 135 євро на відшкодування судових витрат;

п. Ліцкевичу – 940 євро у відшкодування матеріальної шкоди, 2560 євро як
компенсацію моральної шкоди і 135 євро на відшкодування судових витрат;

п. Тищенко – 1283 євро у відшкодування матеріальної шкоди, 1400 євро як
компенсацію моральної шкоди і 135 євро на відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявниками є одинадцять громадян України. Усі заявники є мешканцями
міста Чернігова.

У період між 1997 та 2000 роками заявники звернулися із судовими
позовами про стягнення заборгованої зарплати та інших належних їм виплат
з державного підприємства “Атомспецбуд”, яке свого часу проводило роботи
у М.Чорнобилі у зоні відчуження. Позови усіх заявників було задоволено
місцевими судами. Втім жоден із заявників не отримав виконання
відповідного судового рішення щодо себе у повному обсязі. Судові рішення
стосовно трьох заявників не були виконані навіть частково, решта
заявників отримали лише незначні частки із присуджених їм сум
заборгованостей.

У листі Міністерства енегетики від 17 червня 1999 року, надісланому на
запит одного із заявників (п. Ганушевича), стверджувалося, що невиплата
заборгованих сум належної йому зарплати має місце через скрутне
економічне становище підприємства-боржника. У листі також зазначалося,
що проблема підприємства-боржника потребувала прийняття рішень на
державному рівні.

Листом від 5 травня 2001 року те саме Міністерство повідомляло заявника
про те, що попри вжиті заходи фінансовий стан підприємства-боржника
істотно не поліпшився. Окрім того, у зазначеному листі вказувалося, що
найбільше коштів підприємству “Атомспецбуд” заборгувало Міністерство з
питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від
наслідків Чорнобильської катастрофи.

31 жовтня 2002 року заявники надіслали Прем’єр-міністру України лист, у
якому повідомляли, що усі вони звернулися до Європейського суду з прав
людини і у зв’язку з цим пропонували вирішити їхнє питання за процедурою
дружнього врегулювання. Умовою заявників було повне виконання Урядом
судових рішень у їхніх справах, а також сплата компенсації шкоди,
заподіяної зволіканням виконання зазначених рішень, у розмірі від 20 до
50 тисяч гривень кожному з них.

У відповідь представник Уряду повідомив заявників, що процедура
дружнього врегулювання може бути розпочата лише після того, як Суд
ухвалить рішення про прийнятність заяв до розгляду. Також у зазначеній
відповіді містилася інформація про те, що підприємство “Атомспецбуд” є
боржником у багатьох інших справах і загальна сума його боргу за усіма
виконавчими листами становить 3 849 312 гривень (592 201 євро). Крім
того, у листі-відповіді зазначалося, що забезпечення виконання судових
рішень шляхом накладення арешту на майно боржника з метою наступної
реалізації цього майна для отримання коштів на виплату боргу вимагало
спеціального дозволу Міністерства з питань надзвичайних ситуацій,
оскільки майно боржника знаходилося у зоні радіоактивного забруднення.
Відповідного дозволу надано не було.

27 червня 2002 року Міністерством енергетики було ухвадено рішення про
ліквідацію підприємства-боржника і створено ліквідаційну комісію. У
період від 7 жовтня 2002 року до 9 липня 2003 року державна виконавча
служба припинила виконавчі провадження щодо усіх заявників і передала
згаданій комісії усі виконавчі листи як вимоги кредиторів. Ліквідаційна
процедура триває ще досі. Зміст рішення Суду

Посилаючись на ч. 1 ст. 6 Конвенції, заявники скаржились на невиконання
судових рішень на їх користь протягом тривалого періоду часу. Вони також
стверджували, що, всупереч ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, було
порушено їхні права на мирне володіння своїм майном.

Заявники звертали увагу на те, що причиною невиконання судових рішень у
їхніх справах були не дії чи бездіяльність державної виконавчої служби,
а відсутність необхідних заходів на загальнодержавному рівні. Вони також
наголошували на тому, що оскільки підприемство-боржник було державним
підприємством, держава повинна була взяти на себе відповідальність за
виплату його боргів.

Суд вкотре відзначив, що ч. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право
заявляти у суді вимоги, які стосуються його цивільних прав чи
обов’язків. Таким чином зазаначене положення втілює право на суд, а
право на доступ до суду є одним із його аспектів.

Суд також повторив свій висновок про те, що право позивача на суд було б
ілюзорним, якби національні правові системи договірних держав допускали
невиконання остаточного судового рішення на шкоду однієї зі сторін
спору.

Суд вказав, що для держави є неприйнятним пояснювати невиконання
судового рішенння відсутністю коштів. Затримка виконання рішення може
бути виправданою у виняткових випадках, однак вона не повинна порушувати
саму сутність права, гарантованого ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Стосовно обставин даної справи Суд відзначив, що держава не повинна
була, посилаючись на фінансові труднощі, перешкоджати заявникові
скористатися наслідками судового рішення у його справі. Суд вказав, що
рішення у справах заявників залишаються невиконаними частково чи
повністю ще й досі. Він також зазначив, що для визначення часу
невиконання судових рішень не слід обмежуватись лише періодом їх
невиконання на стадії виконавчого провадження. Період невиконання
судових рішень має визначатись також із урахуванням тривалості процедури
повернення боргів кредиторам під час здійснення ліквідації
під-приємства-боржника. Тому Суд вказав, що період невиконання судових
рішень стосовно заявників становив від трьох до семи років залежно від
справи.

Суд, зрештою, дійшов всиновку про те, що державні органи, не вживши
необхідних заходів для виконання остаточних судових рішень у справах
заявників, позбавили ч. 1 ст. 6 Конвенції будь-якого корисного значення.
Відтак мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Стосовно скарги заявниці на порушення ст. 1 Першого протоколу до
Конвенції Суд вкотре зазначив, що неможливість заявника отримати
виконання судового рішення на його користь становить втручання у право
на мирне володіння майном, яке закріплене у ч. 1 ст. 1 Першого протоколу
до Конвенції.

Щодо обставин даної справи Суд вказав, що відсутність у заявників
можливості домогтися виконання остаточних судових рішень у їхніх справах
протягом тривалого періоду часу (від трьох до семи років залежно від
справи) є втручанням у право заявників на мирне володіння майном у сенсі
ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Втручання у право заявників було частково виправданим забороною на
вивезення радіаційно забрудненого майна підприємства-боржника, що
знаходилось у відповідній Чорнобильській зоні, власне зоні обов’язкового
відселення. Суд однак зауважив, що попри те, що дії щодо встановлення
зазначеної заборони були спрямовані на задоволення законних державних
інтересів, держава не змогла досягти справедливого балансу між цими
інтересами та інтересами заявників, які були змушені зазнати істотних
фінансових обмежень.

Не виконуючи остаточні судові рішення у справах заявників, державні
органи перешкодили та й досі перешкоджають заявникам отма-ти ті грошові
суми, на які вони мають право.Тому Суд постановив, що мало місце
порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Справа „Зовановіч проти Хорватії” (Zovanovic v. Croatia)

У рішенні, ухваленому 9 грудня 2004 року у справі „Зовановіч проти
Хорватії”, Суд постановив, що:

було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий
розгляд);

не було необхідності вивчати скаргу на предмет порушення ст.13 Конвенції
(право на ефективний засіб правового захисту);

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд постановив сплатити п. Зовано-вічу
4000 євро як компенсацію моральної шкоди та 400 євро на відшкодування
судових витрат.

Обставини справи

Заявник п. Вінко Зовановіч (1929 р.н.) є громадянином Хорватії і зараз
проживає у м. Пула (Хорватія). 3 травня 1991 року товар, який він
придбав і зберігав у кіоску в м. Задар (Хорватія), був знищений
невідомими особами.

16 червня 1992 року п. Зовановіч звернувся до Задарського муніципального
суду (далі – муніципальний суд) з позовом до Республіки Хорватії і
страхової компанії про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті
знищення майна. 17 травня 1999 року муніципальний суд, керуючись Законом
„Про внесення змін до Закону „Про цивільні зобов’язання” від 1996 року
(далі – Закон від 1996 року), зупинив провадження у справі в частині
позовних вимог, пред’явлених до Республіки Хорватії. Цього ж дня
муніципальний суд ухвалив виділити в окреме провадження позовні вимоги
до страхової компанії. Заявник не оскаржував цього рішення.

Провадження стосовно Республіки Хорватії було поновлено 5 грудня 2003
року відповідно до Закону „Про відшкодування шкоди, заподіяної
терористичними актами та громадськими демонстраціями” від 2003 року
(далі – Закон від 2003 року).

Зміст рішення Суду

Покликаючись на ч.1 ст.6 Конвенції, п. Зовановіч скаржився, що введення
в дію Закону від 1996 року призвело до порушення його права на доступ до
суду. Заявник також стверджував, що в результаті запровадження
зазначеного законодавства було порушено його право на ефективний засіб
правового захисту, яке передбачене ст.13 Конвенції.

Заперечуючи проти скарги заявника, Уряд стверджував, що державні органи
можуть бути відповідальними лише за події, які мали місце після 5
листопада 1997 року, коли Конвенція набула чинності для Хорватії.
Заявник на це твердження відповів, що відсутність доступу до суду
тривала аж до 31 липня 2003 року, тобто до моменту коли Закон від 2003
року вступив в силу.

Суд відзначив, що судовий розгляд у справі за позовом п. Зовановіча до
Республіки Хорватії de facto був зупинений ще 3 лютого 1996 року, коли
Закон від 1996 року набрав чинності. Відповідно до цього закону
муніципальний суд не міг продовжувати провадження у справі. Закон від
2003 року набрав чинності 31 липня 2003 року, забезпечивши відновлення
судового розгляду. Звідси випливає, що ситуація, про яку говорить
заявник у своїй скарзі, тривала й після ратифікації Конвенції Хорватією,
тобто після 5 листопада 1997 року. Таким чином, Суд має компетенцію
ratione temporis для розгляду скарги на зупинення судового розгляду у
справі п. Зовановіча, яке тривало після 5 листопада 1997 року, однак, із
врахуванням тієї тривалості зупинки судового провадження, яка мала місце
і до ратифікації Конвенції (див. рішення Суду у справі Kutic v.
Croatia).

Заперечуючи наявність порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, Уряд заявив, що п.
Зовановіч мав доступ до суду, оскільки він міг порушити цивільне
провадження у муніципальному судді і зробив це. А той факт, що
муніципальний суд згідно із Законом від 1996 року тимчасово зупинив
судовий розгляд щодо Республіки Хорватії, не зачіпав питання доступу до
суду.

Суд нагадав, що ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає „право на суд”, одним із
аспектів якого є право на доступ до суду, а точніше право порушувати
цивільну справу в суді. Однак це право не є абсолютним і може підлягати
певним обмеженням. Такі обмеження можуть випливати з самої природи права
на доступ до суду, оскільки дане право вимагає державного регулювання. У
цьому питанні Договірні Сторони мають певний рівень розсуду, хоча
остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за Судом.
При державному регулюванні права на доступ до суду обмеження, які
застосовуються, не повинні звужувати чи зменшувати доступ особи до суду
в такий спосіб чи в такому обсязі, що сама суть даного права буде
порушена. Більше того, обмеження не будуть відповідати вимогам ч. 1 ст.
6 Конвенції, якщо вони не переслідують законної мети і якщо не збережено
розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, яка
переслідується (див. рішення Суду у справі Stubbings and Others v. the
United Kingdom).

Суд відзначив, що у справі заявника судовий розгляд за позовом до
Республіки Хорватія був de facto зупинений ще 3 лютого 1996 року, коли
Закон від 1996 року набрав чинності. Закон від 2003 року вступив в дію
31 липня 2003 року і 5 грудня 2003 року провадження у справі було
відновлено. Таким чином, внаслідок прийняття Закону від 1996 року п.
Зо-вановіч був позбавлений права на вирішення судом його цивільної
справи національним судом протягом понад сім років, з яких більше п’яти
є роками, коли Конвенція вже була чинною для Хорватії.

Керуючись своєю прецедентною практикою (див., зокрема, рішення Суду у
справах Kutic v. Croatia, Multiplex v. Croatia), Суд вирішив, що
тривалий період, протягом якого заявник не міг реалізувати своє право на
вирішення цивільної справи національним судом внаслідок певного
законодавчого заходу, становить порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Стосовно порушення ст. 13 Конвенції Суд встановив, що у даній справі
немає необхідності вивчати, чи було допущене порушення цієї статті,
оскільки її вимоги є менш суворі ніж ті, що містяться у ч. 1 ст. 6
Конвенції і в даному випадку поглинаються нею.

Справа „Деркач і Палек проти України” (Derkach and Palek v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 21 грудня 2004 року у справі „Деркач і Палек проти
України”, Суд постановив, що:

• було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий
розгляд);

не було необхідності вивчати скаргу на предмет порушення ст.13 Конвенції
(право на ефективний засіб правового захисту);

було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права
власності).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд постановив сплатити п. Деркачу
1405,08 євро, а п. Палеку 2380,92 євро на відшкодування матеріальної
шкоди.

Обставини справи

Заявниками є громадяни України – Валентина Миколаївна Деркач (1962 р.н.)
та Микола Іванович Палек (1957 р.н.). Вони проживають у м. Вишгороді
Київської області.

У 2001-2002 роках заявники порушили окремі цивільні справи у
національних судах першої інстанції проти їхнього колишнього роботодавця
– державного підприємства “Атомспецбуд”, яке виконувало будівельні
роботи у м. Чорнобилі, а саме у зоні обов’язкової евакуації.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області (далі -районний
суд) від 5 березня 2002 року, Відповідач був зобов’язаний виплатити п.
Деркач заборгованість по заробітній платі і грошову компенсацію за
порушення строків її виплати, що разом становило 9133 грн. (1405,08
євро). Рішення набуло чинності, і 22 квітня 2002 року Державна виконавча
служба (далі – ДВС) відкрила виконавче провадження.

Рішенням районного суду від 15 травня 2002 року п. Палеку було
присуджено відшкодування заборгованості по заробітній платі та
компенсацію за порушення строків її виплати, що разом становило 15476
грн. (2380,92 євро). Рішення набуло чинності; і 8 серпня 2002 року ДВС
відкрила виконавче провадження.

29 червня 2002 року Міністерство енергетики вирішило ліквідувати згадане
підприємство з огляду на його нерентабельність. 18 липня 2002 року була
створена ліквідаційна комісія. У грудні 2002 року виконавчі листи в обох
справах були направлені до ліквідаційної комісії.

Зазначені судові рішення досі невиконані, зокрема й через те, що
накласти арешт на майно з метою виконання судових рішень було неможливо.
Накладення такого арешту могло здійснюватися лише після надання
спеціального дозволу Міністерством з питань надзвичайних ситуацій,
оскільки майно боржника знаходилось у чорнобильській зоні радіаційного
зараження. Такий дозвіл не був наданий.

Зміст рішення Суду

Покликаючись на ст.13 та ч.1 ст.6 Конвенції, заявники скаржились на
невиконання судових рішень, винесених на їхню користь. Вони
стверджували, що у них не було ефективного засобу правого захисту, за
допомогою якого можна було б повернути заборговані суми від
підприємства-боржника. Заявники також скаржились на порушення їхнього
права на мирне володіння майном, гарантованого ст.1 Першого протоколу до
Конвенції.

У своїх зауваженнях Уряд звернув увагу на те, що заявники не вичерпали
національних засобів правового захисту перед тим, як звертатись до Суду,
оскільки не оскаржили в національному суді бездіяльність ДВС і не
вимагали компенсації шкоди, заподіяної такою бездіяльністю чи
знеціненням присуджених коштів.

Суд знову нагадав, що метою ч.1 ст.35 Конвенції є надати можливість
Договірним Сторонам запобігти або ліквідувати порушення Конвенції на
національному рівні до того, як вони будуть оскаржені у Суді. Однак
потрібно вичерпувати лише ті національні засоби правового захисту, які є
ефективними. Термін „ефективний” стосовно засобу означає, що такий засіб
відверне порушення, припинить його тривання чи забезпечить адекватне
відновлення порушеного права (див. рішення Суду у справі Kudla v.
Poland). Саме на Уряді, який стверджує про невичерпання певного засобу
правового захисту, лежить обов’язок довести Суду, що даний засіб був
ефективний і доступний у відповідний час як в теорії, так і на практиці
(див. рішення Суду у справі Khokhlich v. Ukraine).