.

Європейський суд з прав людини. Вибрані матеріали 2004-05 (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
2 57004
Скачать документ

Європейський суд з прав людини. Вибрані матеріали 2004-05

ЗМІСТ

Передмова 6

Вступ 8

П. М. Рабінович. Рішення Європейського суду з прав людини як

«праволюдинні» стандарти 10

Реферативні переклади рішень Європейського суду з прав

людини та комюніке Секретаря Суду (2004-2005 рр.) 27

Умовні скорочення, запроваджені у текстах перекладів 28

Право на життя (ст. 2 Конвенції) 29

Заборона катування (ст. 3 Конвенції) 59

Заборона рабства та примусової праці (ст. 4 Конвенції) 118

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5 Конвенції) 122

Право на справедливий судовий розгляд (ст. 6 Конвенції) 132

Ніякого покарання без закону (ст. 7 Конвенції) 264

Право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції) 268

Свобода думки, совісті та віросповідання (ст. 9 Конвенції) 312

Свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції) 317

Свобода зібрань та об’єднання (ст. 11 Конвенції) 353

Право на шлюб (ст. 12 Конвенції) 364

Заборона дискримінації (ст. 14 Конвенції) 367

Індивідуальні заяви (ст. 34 Конвенції) 373

Захист права власності (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції) 376

Право на вільні вибори (ст. 3 Першого протоколу до Кконвенції) 405

Право на оскарження у кримінальних справах (ст. 2 Протоколу

№ 7 до Конвенції) 412

Предметний покажчик 414

Додаток № 1. Конвенція про захист прав і основних свобод людини

(витяги) 416

Додаток № 2. Конвенція про захист прав людини та основних свобод

(із поправками, внесеними відповідно до положень

Протоколу № 11) (витяги) 428

ПЕРЕДМОВА

1997 року вперше в Україні Львівська лабораторія прав людини Академії
правових наук України розпочала публікацію державною мовою збірок рішень
Європейського суду з прав людини1. Час, що минув відтоді, виявив
беззаперечну актуальність такого видання.

Свідченням цього є не тільки передруковування деяких із цих перекладів у
вітчизняній юридичній пресі2 та позитивні відгуки рецензентів3. Куди
важливішим є невпинно зростаючий попит на таку інформацію з боку
різноманітних державних органів (насамперед судових), юристів-практиків,
правозахисних організацій та окремих осіб.

Відзначена тенденція є цілком природною за умов, коли громадяни
української держави – члена Ради Європи – отримали (і почали
використовувати) можливість звертатися до Європейського суду з прав
людини із заявами (скаргами) щодо порушень державою їхніх прав,
зафіксованих у Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950
року.

Відомо також, що у Кодексі адміністративного судочинства України
передбачено, що адміністративні суди застосовують принцип верховенства
права „з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини”
(ч. 2 ст. 8). Показовим є й той факт що у жовтні 2005 року у
Конституційному Суді України відбулась міжнародна конференція на тему
„Вплив рішень Європейського суду з прав людини на національне
конституційне судочинство”.

Практика Європейського суду з прав людини. – Львів, «Кальварія». – Вип.
1 (1997), Вип. 2 (1998), Вип. 3 (1999), Вип. 4 (2000).

2 Див.: Юридичний вісник України. – 1998, № 45, 51; 1999 № 6, 8. 3

Див.: Буроменський М. Кроки до Європи // Право України. – 1999, № 8.

4 Див.: Право України, 2000-2005 рр.; Юридический вестник, 2000-2005
рр.; Юридичний вісник України, 2000-2005 рр.

Тому-то в Україні в останні роки як державні органи, так і громадські
організації вдаються до різноманітних заходів, спрямованих на
розповсюдження інформації стосовно практики Європейського суду з прав
людини: адже, не знаючи цієї практики, неможливо правильно й ефективно
використовувати згадану Конвенцію, причому не тільки у право-тлумачній,
правореалізаційній і правозастосувальній діяльності, але й також у
законотворчості. Серед таких заходів слід особливо відзначити
публікації, в яких так чи інакше почали відтворюватися здійснені
згаданою Лабораторією переклади рішень Європейського суду з прав
людини4, а також запровадження нового спеціалізованого часопису, що його
видає Українська правнича фундація1.

Належний внесок у цю важливу загальногромадську, загальнодержавну справу
продовжує робити й Львівська лабораторія прав людини і громадянина (яка
увійшла до складу утвореного у 2001 році в Академії правових наук
України Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого
самоврядування). Завдяки десятирічній діяльності Лабораторії з
опрацювання рішень Європейського суду з прав людини виникли умови для
підготовки і видання збірок, в яких були б вміщені усі підготовлені нею
матеріали щодо цих рішень. Першу з таких збірок видано у 2003 році
(майже 100 рішень)2, другу – у 2004 році (понад – 140 рішень)3. Нинішня
– третя з таких збірок – вміщує матеріали щодо 134 рішень.

Хотілося б сподіватись на те, що пропонована збірка стане у пригоді
кожному судді, адвокату, правозахиснику та й усім іншим, хто так чи
інакше причетний до юридичного захисту прав і свобод людини.

Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. – К. –
1999-2005 рр.

2 Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993-2002 рр.). //
Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина
Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого
самоврядування Академії правових наук України. – Серія ІІ. Коментарі
прав і законодавства. Вип. 3. – Х.: Консум, 2003. – 464 с.

3 Європейський суд з прав людини. Матеріали практики (1993-2003 рр.). //
Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина
Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого
самоврядування Академії правових наук України. – Серія ІІ. Коментарі
прав і законодавства. Вип. 4. – К.: Фенікс, 2004. – 448 с.

Вона, гадаємо, може бути корисною також для науково-дослідної та
навчальної діяльності з цієї проблематики.

ВСТУП

Зміст і структуру пропонованої збірки зумовлює основне її призначення:
надати українському читачеві можливість ознайомитися із інтерпретацією
Європейським судом з прав людини нормативних приписів Конвенції про
захист прав людини і основних свобод та деяких із Протоколів до неї,
збагнути специфіку професійного мислення цього органу та його
аргументування відповідних рішень.

Джерелами інформації щодо рішень Європейського суду з прав людини
слугували, головним чином, його сторінки в інформаційній мережі Internet
(http: // www. echr. сое. int).

При відборі рішень для перекладу, реферування й публікації бралося за
мету ввести в обіг офіційні роз’яснення насамперед тих норм Конвенції,
котрі нещодавно застосовував Європейський суд з прав людини і які
видаються актуальними для України.

Ці рішення опрацьовано у такий спосіб, аби у читача склалося достатнє
уявлення про 1) обставини (фабулу) справи, які дали заявнику підставу
звернутися до Європейського суду з прав людини, та 2) мотивацію й
обґрунтування Судом своїх рішень.

Відповідно до зазначеної мети уніфіковано структуру викладу кожного,
дещо «препарованого», рішення Європейського суду з прав людини.
Обов’язковими елементами цього викладу є:

назва справи, тобто зазначення її сторін (українською й англійською
мовами);

вступна анотація фабули справи та рішення у справі;

виклад основних «праволюдинних» фактів, обставин справи;

виклад змісту рішення Європейського суду з прав людини.

При цьому деякі фрагменти рішення, які не є суттєвими з огляду на
зазначену мету, не вводилися до збірки (зокрема, повний текст норм
Конвенції, застосованих Європейським судом з прав людини, та норм
національного законодавства відповідної держави; прізвища суддів, які
ухвалювали рішення; виклад окремих думок тих із них, котрі не погодилися
з позицією більшості суддів). Однак, власне арґументація Суду щодо його
рішення відтворена із належною повнотою.

Відповідно до вітчизняної юридичної традиції, для позначення кожного
абзацу статті Конвенції (у разі, якщо перед ним немає слова пункт
(«п.»)) вжито термін «частина» («ч.»).

Для зручності користування збіркою усі рішення Суду розподілено по
тематичних групах з огляду на номер застосованої статті Конвенції (якщо
ж у рішенні йдеться про декілька статей, то брався до уваги саме той
номер статті, яка зазначена першою у вступній анотації до рішення), а в
рамках кожної такої групи ці рішення розташовані за «хронологією»
(датами) їх прийняття.

Як відомо, у процесі реформування системи міжнародно-юридичного
забезпечення Конвенції (відповідно до Протоколу № 11 до неї) з 1
листопада 1998 року було дещо змінено зміст і нумерацію декотрих її
статей. Тому читачеві – коли він зустрічається із посиланням на ту або
іншу статтю Конвенції – слід неодмінно зважати саме на дату ухвалення
рішення Європейським судом з прав людини, аби знати, про який текст
Конвенції йдеться: попередній чи оновлений.

Подані наприкінці збірки предметний покажчик рішень, а також додатки
(витяги з колишнього та із чинного нині текстів Конвенції) покликані
полегшувати читачеві орієнтацію в її матеріалах.

П.М. Рабінович

РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ

З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК «ПРАВОЛЮДИННІ» СТАНДАРТИ

Встувапні зауваги. Різноманітність термінів, що використовуються для
позначення понять, які відображають закономірні процеси глобалізації
(котрі включають і сферу прав людини), зумовлюють необхідність уточнення
змісту таких понять. До них належить поняття міжнародного стандарту прав
людини, зокрема, – стандарту європейського.

Роблячи спробу визначити останнє поняття, можна запропонувати наступну
дефініцію: європейські стандарти прав людини – це зафіксовані у
юридичних актах та документах європейських міжнародних організацій певні
показники змісту й обсягу цих прав, до досягнення яких заохочуються або
ж зобов’язуються держави. До таких організацій належать передусім Рада
Європи та Європейський Союз.

Загалом кажучи, згадані стандарти можливо класифікувати за такими
критеріями, як, наприклад, рівень нормативності (загальності); територія
дії; коло (обсяг) адресатів; ступінь абстрактності вираження; характер
обов’язковості (деонтичний статус). Такі стандарти містяться передусім у
Конвенції про захист прав людини і основних свобод, у Європейській
соціальній хартії, у Хартії Європейського Союзу про основні права.

Розглянемо тут більш докладно лише згадану Конвенцію, вдаючись до тієї
інтерпретації її норм, що міститься у рішеннях Європейського суду з прав
людини (далі – Суд). Аналіз цих рішень потрібно здійснити передусім з
філософсько-правових позицій – головним чином у онтологічному та
гносеологічному аспектах. Адже саме такий аналіз, за слушною думкою
фахівців, сприятиме з’ясуванню того, «що складає право і що таке
право»1.

1 Дженис М., Кэй Р., Брэдли Э. Европейское право в области прав
человека. Практика и комментарии. – Москва, Будапешт, 1977. – С. Х1.

Онтологія стандартів прав людини. Не можна вирішувати питання про те,
порушено чи ні певні права людини (у з’ясуванні цього якраз і полягає
призначення Суду), не спираючись на певне загальне уявлення про ці
права, тобто про те, у чому ж полягає, власне, сутність даного феномена.
І хоча розгорнута, вичерпна дефініція поняття прав людини у рішеннях
Суду не зустрічається (та й навряд чи колись зустрінеться), проте низка
істотних рис, ознак, неодмінних складників цього явища висвітлюється у
згаданих актах або ж втілена, закладена у них, так би мовити,
імпліцитно. До таких складників належать насамперед ті соціальні
фактори, котрі визначають, формують та характеризують зміст і обсяг
(межі) прав людини1.

Серед таких факторів вирізняються:

інтереси (потреби) людини, справедливо збалансовані з інтересами
(потребами) суспільства;

мораль, що домінує у відповідному суспільстві в певний час;

мета певного права людини та відповідність (домірність) їй
право-реалізаційної, правозабезпечувальної та правообмежувальної
діяльності держави.

Розглянемо кожен із зазначених феноменів.

1. Перевірку і забезпечення справедливої збалансованості інтересів
людини з інтересами (потребами) суспільства Суд вважає одним з основних
засобів забезпечення правомірності, «правопідставності» взаємовідносин
«людина – держава». Пошуки й обґрунтування такого балансу зустрічаються
у багатьох його рішеннях. Наведемо декілька яскравих, на наш погляд,
прикладів.

У рішенні в справі Soering v. the UultedKingdom від 7.07.1989 р. Суд
вказав, що «…Конвенція спрямована на пошук справедливого
співвідношення між потребами, пов’язаними з інтересами суспільства в
цілому, i вимогами захисту основних прав особи». Стосовно справи Rees v.
the United Kingdom Суд у рішенні від 17.10.1986 року зазначив, що,
з’ясовуючи, чи існує позитивне зобов’язання держави щодо людини,
«належить врахувати справедливий баланс, котрий має бути встановлений
між інтересами усього суспільства і окремої особи, а пошук цього балансу
– мета усієї Конвенції». У рішенні у справі В. v. France від 25.03.1992
року Суд мотивував наявність порушення права на повагу сімейного життя
(ст. 8 Конвенції) тим, що в актах судових органів дер-жави-відповідача
«справедливого балансу між загальними інтересами та інтересами індивіда
не було досягнуто».

Про поняття змісту, обсягу і меж прав людини див., наприклад, Рабінович
П. М., Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування. –
Львів, 2001. – С. 16-55.

У низці рішень Суду формулюються й певні принципи та рекомендації щодо
інтелектуально-пізнавального процесу визначення відповідності,
збалансовування, «зрівноважування» інтересів людини та інтересів
суспільства. Гадаємо, що ці гносеологічні настанови (деякі з них
наводитимуться нижче) слугуватимуть корисним оцінно-регулятивним
орієнтиром і для національних судів.

2. Особливістю міжнародних актів, котрі стосуються прав людини, є те, що
вони часто-густо насичені поняттями із царини моралі. Так, у
розглянутому вище питанні щодо зрівноважування певних інтересів йшлося
саме про «справедливий» (тобто морально схвалюваний) їх баланс.
Відзначимо й те, що справедливість юридичних процедур, за допомогою яких
держава позбавляє волі тих осіб, котрі вчинили злочин, (або ж робить це
з інших підстав), а також змінює громадянські (цивільні) права й
обов’язки людини, становить головну мету ст. 6 Конвенції.

Тому видається цілком природним те, що застосовуючи «моральні» статті
Конвенції, Суд вдається до власної їх інтерпретації та аргументації.
Так, у рішенні в справі Norris v. Ireland від 26.10.1988 року Суд,
вважаючи, що він, як і національний орган, не повинен оминати увагою
проблеми моральності, не погодився повністю із надто категоричним
твердженням уряду цієї держави (Ірландії) про те, що «у широкому
розумінні мораль демократичної нації – предмет уваги її власних
інститутів»; тому Суд зазначив, що за такого підходу держава отримала б
можливість «необмеженого розсуду (дискреції) у галузі моралі».

А втім, аргументація з приводу моральності Суду є досить своєрідною. Він
ніколи не прагне узаконити, абсолютизувати моральну норму певного змісту
– встановити, так би мовити, “євронорму” моралі. Цей орган виходить із
того незаперечного реального факту, що у різних країнах найбільш
поширені, пануючі моральні приписи не завжди збігаються, а тому визнати
за єдино прийнятний, загальнообов’язковий лише один із них було б
недемократичним і недоцільним. Суд вважає, що, зазвичай, «державні
органи, безпосередньо і періодично стикаючись із життєвими реаліями
своїх країн, у принципі мають більшу можливість визначитись щодо точного
змісту моральних вимог, а також «необхідності обмежень» або ж «штрафних
санкцій для їх додержання» (рішення у справі Muller and Others v.
Switzerland від 24.05.1988 року). У цій справі, до речі, правозахисна
інституція Ради Європи підтримала позицію швейцарського суду, який
наклав на заявників штраф за оприлюднення непристойних матеріалів.

Розглядаючи скарги на адресу певної держави, Суд вважає беззаперечним
фактом домінування на її території певних моральних уявлень, поглядів, і
він, зазвичай, не ставить собі за мету їх схвалювати, стимулювати або ж,
навпаки, піддавати критиці чи заперечувати. Такий підхід може бути
пояснений ще й тим, що сама Конвенція дозволяє державам-учасницям
запроваджувати за допомогою національного закону окремі обмеження деяких
прав людини в інтересах захисту саме моральності (ст. 8, 9, 10, 11).

Свою роль у подібних випадках Суд вбачає насамперед у тому, аби
встановити, чи не призводять посилання на моральні положення до
невиправданого, на його думку, обмеження або порушення прав людини.
Отже, знову йдеться про специфічне співставлення інтересів людини з
інтересами суспільства (а точніше – з інтересами його більшості),
зацікавленого у зміцненні моральних імперативів певного змісту. Ось один
із характерних прикладів. У рішенні у справі Dudgeon v. the United
Kingdom від 22.10.1991 року Суд зазначив, що незастосування в Ірландії
чинного там закону про кримінальну відповідальність за гомосексуальні
стосунки не перешкодило поширенню у цій країні моральних стандартів,
згідно з якими зазначені акти вважаються непристойними. Тому Суд дійшов
висновку, що «існуючі арґументи за залишення закону без змін є менш
вагомі аніж ті негативні наслідки, котрі можуть бути спричинені вказаним
законодавчим положенням для життя людини з гомосексуальною орієнтацією.
Отже, обмеження, яке виникає для заявника згідно з цим законом, не є
домірним цілям останнього».

3. Як відомо, людська поведінка може нормуватися шляхом визначення
принаймні двох її основних складників: мети, а також діяльніс-них
засобів досягнення останньої1. Знаючи зміст цих двох орієнтирів,
«регламентаторів», можна скласти предметне уявлення щодо відповідного
права людини – передусім його змісту та меж.

У нормативно-правових актах (включаючи й Конвенцію) мета права людини
може бути виражена текстуально або ж втілена неявно, імплі-цитно. Проте
вона завжди присутня при формуванні, визначенні його змісту.

Правоконституюча функція мети тих приписів Конвенції, які застосовуються
Судом, відображена у багатьох його рішеннях. При цьому в тих випадках,
коли мету застосовуваного припису не відтворено безпосередньо у
нормативному тексті, Суд покладає на себе визначення, інтерпретацію її
змісту. Так, у справі Tyrer v. the United Kingdom (рішення від
25.04.1978 року) він зазначив, що покарання заявника, «в процесі якого з
ним поводились за правилами, визначення яких віднесено до відання
державних органів, було зазіханням саме на те, що є однією із головних
цілей ст. 3, а саме: на гідність та особисту недоторканність людини». В
рішенні у справі Brogan v. the United Kingdom від 24.11.1988 року Суд
зазначив, що «оцінювати “негайність” (звільнення зааре-

Див. докладніше: Рабинович П. М. О юридической природе целей правовых
актов // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 1971. – № 5;
Його ж. Законодавство сучасної України: до характеристики тенденцій
розвитку // Вісник Академії правових наук України. – 1996. – № 7. – С.
17-22.

штованого або його доставлення до судді – П. Р.) слід з урахуванням
предмета та цілей ст. 5: вона втілює одне з основних прав людини,
передбачаючи захист особи від свавільного втручання держави у право на
свободу». У справі Winterwerp v. the Netherlands від 24.10.1979 року Суд
встановив, що законність затримання особи має визначатися крізь призму
цілей ч. 1 п. «е» ст. 5 Конвенції: така законність має насамперед
відповідати національному праву, а також, згідно зі ст. 18 Конвенції,
«меті обмежень, дозволених ч. 1 п. “е” ст. 5, …як для призначення, так
і для реалізації заходів, пов’язаних із позбавленням волі… адже у
демократичному суспільстві, де визнається верховенство права, будь-яке
свавільне затримання ніколи не може вважатися законним».

Істотним моментом у цільовій аргументації рішень Суду є визнання
нерівнозначності цілей різних прав людини у визначенні правомірності чи
неправомірності певної поведінки. Різні за змістом (і за сферою
суспільних відносин) цілі Конвенції зумовлюють і неоднакову сферу
(обсяг) обмежень з боку державної влади. Так, на думку Суду, обсяг цей є
значно більшим, якщо йдеться про цілі моральні, і значно вужчим, коли
йдеться про цілі політичні. Тому поведінку, однакову за зовнішніми
(формально визначеними, емпірично фіксованими) показниками, Суд визнавав
або правомірною, або ж, навпаки, неправомірною залежно саме від тих
цілей, для досягнення яких вона вчинялася.

Іншим важливим моментом у врахуванні цілей правозабезпечуючих норм
Конвенції, на якому найчастіше наголошує Суд, є встановлення того, чи
відповідають зазначеним цілям ті заходи, що їх запровадила держава у
суспільну практику (йдеться як про заходи законодавчі,
нормативно-правові, так і про індивідуально-правові,
нормо-застосуваль-ні). Так, у справі Lingens v. Austria в рішенні від
8.07.1986 року Суд відмітив, що він «повинен визначити, чи було дане
втручання (держави у діяльність людини – П. Р.) домірним переслідуваній
законом меті, а арґументи, наведені австрійськими судами на його
виправдання, є доречними і достатніми». В результаті розгляду справи
Observer and Guardian v. the United Kingdom Суд у рішенні від 26.11.1991
року вказав, що для остаточного прийняття рішення «слід розглянути
питання про те, чи були фактично запроваджені обмеження, домірні
переслідуваній законом меті».

Суд час від часу звертає увагу держав і на необхідність додержуватися
певної ієрархії цілей у правовому (юридичному) регулюванні, зокрема на
те, що держава не може вдаватися до таких обмежень прав людини, які хоч
і дозволяють досягти певних позитивних суспільних результатів, однак
суперечать цілям Конвенції. Так, у справі Tyrer v. the United Kingdom
Суд зазначив, що «покарання не перестає бути таким, котре принижує
гідність, лише тому, що вважається або дійсно є ефективним засобом
запобігання чи контролю над злочинністю…; вдаватись до покарань, що
суперечать статті 3, неприпустимо, яким би не був їхній стимулюючий
ефект». В рішенні у справі Marckx v. Belgium від 13.06.1979 року Суд
визнав, що «підтримка й заохочення традиційної сім’ї самі по собі є
законними і навіть похвальними. Однак заради досягнення цих цілей не
можна вдаватися до заходів, мета або ж результат котрих полягає, як у
даному випадку, у завданні шкоди “незаконній” сім’ї, члени якої
користуються гарантіями за ст. 8 Конвенції нарівні із членами
традиційної сім’ї».

Гносеологія стандартів прав людини. Розглянуті вище явища, що їх Суд
вважає визначальними, кваліфікуючими чинниками щодо змісту й обсягу
(меж) прав людини, виникають та існують як факти цілком об’єктивні
стосовно кожної окремої людини (тобто щодо її волі та свідомості),
кожної відповідної держави (її органів, посадових осіб) і, нарешті,
стосовно міжнародних органів. Тому встановлення й фіксація таких
факторів, а отже, й визначення прав людини та їх стану, можуть відбутися
лише шляхом соціального пізнання.

Звідси й постає проблема гносеології прав людини. І сама практика Суду,
яка є діяльністю, у певному розумінні, соціально-дослідницькою,
поступово сформувала специфічні пізнавальні традиції, вивчення та
врахування котрих сприятиме вирішенню цієї проблеми також й іншими
суб’єктами, зокрема національними судами. З подальшим поширенням цієї
практики, накопиченням прийнятих Судом рішень формуються принципи
пізнання прав людини, гносеологічні засади встановлення правомірності чи
неправомірності поведінки учасників суспільного життя.

Охарактеризуємо основні з цих принципів і засад.

Конкретно-історичний підхід (його можна назвати «ситуаційним») до
встановлення досліджуваних фактів, який виявляється у настійних вимогах,
постійних прагненнях Суду враховувати саме особливі, специфічні
обставини місця й часу, а також індивідуальні, інколи навіть унікальні,
властивості суб’єктів – учасників ситуації, котра розглядається.
Найбільш послідовно і, дозволимо собі сказати, майстерно (хоч і не
завжди беззаперечно) Суд реалізує зазначений принцип при застосуванні
відносно визначених за змістом, насамперед оціночних, понять.

Наприклад, у справі Herczegfalvy v. Austria, пов’язаній із застосуванням
ст. 3 Конвенції, яка забороняє тортури і нелюдське або таке, що принижує
гідність, поводження, Суд 24.09.1992 року вирішив, що «зазвичай, засіб,
необхідний з терапевтичної точки зору, не може вважатись “нелюдським або
таким, що принижує гідність”, особливо за умов, коли, згідно із
визнаними принципами психіатрії, лікування, про яке йдеться,
виправдовувалось медичною необхідністю». В іншій справі Суд прямо
підкреслив, що питання про характер поводження «слід оцінювати у кожному
випадку за його особливими обставинами» (рішення у справі Wemhoff v.
Germany від 27.06.1968 року).

Визначаючи, який строк досудового позбавлення волі можна вважати
«розумним», Суд вважав за потрібне «врахувати, зокрема, складність
фактичних чи юридичних питань, наявних у справі, поведінки заявників і
компетентних органів влади, а також і те, які інтереси перших було
піддано ризику…» (рішення у справі Zimmerman and Steiner v.
Switzerland від 13.07.1983 року).

Обсяг (межі) свободи вираження думки (ст. 10 Конвенції) Суд ставить у
залежність від їхнього змісту та від того, чим займається особа, якій ці
думки адресовані: так, у справі Lingens v. Austria Суд зазначив, що хоча
захист від певних висловлювань поширюється і на політичних діячів, однак
якщо потерпілий належить саме до них, тоді «необхідність обмежувати
вираження думок є менш гострою».

Гносеологічний принцип, що розглядається, чи не найбільш виразно
діставав свій прояв тоді, коли Суд обґрунтовував свої рішення не тільки
соціальними, а й навіть суто суб’єктивними особливостями окремих
індивідів чи їхніх груп. Так, у справі Silver v. the United Kindom Суд у
рішенні від 25.03.1983 року вказав, що втручання в особисте життя може
не бути «передбачене законом» (п. 2 ст. 8 Конвенції) «залежно від
здатності конкретного заявника віднайти відповідні правові повноваження
і норми». У справі Campbell and Cosans v. the United Kindom Суд у
рішенні від 25.02.1982 року (з приводу застосування ст. 3 Конвенції)
відзначив, що «погроза (школяру фізичним покаранням – П. Р.) на адресу
неуразливої людини може не справити на неї якогось помітного впливу,
однак може бути, беззаперечно, такою, що принижує гідність; і навпаки –
уразлива людина може бути надзвичайно глибоко вражена погрозою, котру
можна було б визнати як таку, що принижує гідність, лише спотворивши
звичайне значення цього слова».

Отже, конкретний аналіз конкретної ситуації – таким є фундаментальне
кредо Суду. А цей принцип, як відомо, є стрижнем, серцевиною
діалектичного методу соціального пізнання.

Включення до предмета судового пізнання соціальної значущості фактів,
виявлених за їх формальними ознаками, – значущості їх для конкретної
людини, угруповання людей та для суспільства.

У багатьох випадках Суд не обмежується лише констатацією наявності чи
відсутності дій або подій за їх зовнішніми ознаками, «параметрами» (до
того ж, він здебільшого погоджується з висновками національних судів з
цього питання). Його завжди цікавить ще й інше: який вплив справили ці
факти на існування та розвиток особи (групи осіб) й усього суспільства,
як саме вони позначилися на потребах, інтересах та й узагалі на долі
суб’єктів. Інакше кажучи, Суд прагне встановити значущість –
індивідуальну, колективну, суспільну – тих фактів, котрі зафіксовано та
описано, зазвичай, за допомогою формально визначених показників (ця
значущість, зауважимо, є явищем не менш реальним і, стосовно суб’єкта
пізнання, не менш об’єктивним ніж встановлені факти). А саме у такій
значущості й полягає соціальна сутність фактів, що вплітаються у тканину
суспільного життя, суспільної практики.

Так, щодо вже згадуваної справи Dudgeon v. the United Kingdom Суд
зазначив, що, «очевидно, слід з’ясувати ступінь серйозності втручання
порівняно з тією суспільною шкодою, яка могла мати місце у разі
неповного захисту зазначених інтересів. Для цього потрібно, так чи
інакше, зважити на відносну шкоду для особи і держави, яка могла би
виникнути внаслідок прийняття рішення». У справі Castello-Roberts v. the
United Kingdom Суд у рішенні від 25.03.1993 року дійшов висновку, що
«заходи, які застосовуються у галузі освіти, обмежують право на
невтручання в особисте життя, але не кожний акт несприятливо впливає на
фізичну чи моральну недоторканність особи». В рішенні у справі Croon v.
the Netherlands від 27.10.1994 року Суд зазначив, що «поняття “сімейне
життя” у ст. 8 Конвенції не було пристосоване лише для відносин, що
грунтуються на шлюбі, а охоплює також інші сімейні зв’язки, учасники
яких живуть поза шлюбом, …повага до сімейного життя вимагає, аби
біологічна та соціальна дійсність мали перевагу перед законодавчою
презумпцією».

Отже, знання про соціальну сутність досліджуваних явищ (а такі знання за
їх логіко-гносеологічним статусом неодмінно будуть оціночними) входять,
згідно з позицією Суду, до обсягу тих даних, на яких має грунтуватися
висновок про порушення або ж, навпаки, про відсутність порушення певного
права людини. Тому-то й сама соціальна сутність явищ здатна набувати тут
юридичного значення, породжувати конкретні юридичні наслідки. Без таких
знань неможливо забезпечити справедливість судового рішення, а саме до
неї Суд прагне понад усе.

Мені уже доводилося звертати увагу на діалектику співвідношення
формально визначених фактів (тобто форми соціальних феноменів) з їх
значенням для суспільства або, іншими словами, з їх соціальною сутністю.
Ця діалектика знаходить свій вияв у тому, що в ряді випадків тим фактам,
котрі є ідентичними за їх зовнішніми ознаками, може бути притаманна
неоднакова соціальна значущість і навпаки: аналогічної соціальної
значущості здатні набувати факти, які відрізняються між собою за
формальними характеристиками1. Саме цим, вочевидь, і можна пояснити,
чому справи, здавалося б, однакові за формально окресленою фабулою,
вирішувались Судом по-різному: адже його рішення завжди були, окрім
усього іншого, реагуванням на індивідуально-конкретну, ситуаційну
значущість тих фактів, яким надавалось юридичне значення.

Всебічність пізнання, максимально широке врахування позитивних і
негативних (для різних учасників конфлікту) фактів, комплексність,
виваженість їх оцінки. Цей принцип сприяє об’єктивності, неупередженості
висновків, які мають стати результатом судового дослідження прав людини.
Ось декілька правоположень, сформульованих Судом з цього приводу:

«національні судові органи мають вивчати усі факти, що свідчать на
користь або ж суперечать справжній потребі, яка існує з точки зору
інтересу суспільства, котра виправдовувала б відступи від норми про
повагу до індивідуальної свободи» (рішення у справі Letellier від
26.06.1991 року);

«відповідь на питання, що є “нелюдським або таким, що принижує гідність,
поводженням чи покаранням”, залежить від сукупності обставин справи»
(рішення у справі Soering v. the United Kingdom від 7.07.1989 року);

«щоб оцінити, чи ґрунтувалось втручання, про яке йшлося у скарзі, на
“достатніх причинах”, “необхідних у демократичному суспільстві”,
належить… врахувати усі аспекти даної справи, пов’язані із суспільними
інтересами» (рішення у справі Handyside v. the United Kingdom від
7.12.1976 року).

Підіб’ємо деякі концептуально-методологічні підсумки наведеного аналізу
рішень Суду.

Ці рішення є свідченням підставності інтерпретації феномена прав людини
як явища соціального, «земного» (а не, скажімо, біологічного,
психофізіологічного, космічного, божественного тощо). Саме такому
підходу, до речі, в основному відповідає дефініція, згідно із якою права
людини – це, як відзначалось, ті можливості, котрі є необхідними для її
нормального (за певних конкретно-історичних умов) існування й розвитку і
які об’єктивно зумовлюються рівнем розвитку людства та мають бути
загальними й рівними для всіх людей.

Діяльність Суду переконливо свідчить, окрім іншого, про універсальність
тих загальних закономірностей соціального пізнання, які най-

Див., наприклад: Рабинович П. М. Социалистическое право как ценность. –
Львов, 1985. – Гл. 1.

повніше й чітко сформульовані діалектичною гносеологією соціального
детермінізму. Ці закономірності знайшли належне відображення у
пра-вопідтверджувальній, правотлумачній, правозастосувальній діяльності
цієї поважної правозахисної інституції Ради Європи.

Праксеологія стандартів прав людини. Згідно зі ст. 1 Статуту Ради
Європи, однією із фундаментальних, стрижневих цілей, заради досягнення
котрих понад 50 років тому було утворено цю міжнародну організацію, є
підтримування і подальше здійснення прав людини і основних свобод. Ця
мета конкретизується, зазвичай, у таких завданнях:

а) освітньо-виховному – формування знань і поваги до прав людини;

б) охоронно-попереджувальному – контрольна та наглядова діяль-

ність, спрямована на недопущення, уникнення порушень прав людини;

в) захисному – вжиття, у разі порушення прав людини, належних

відновлювальних і компенсаційних заходів.

Задля виконання кожного із зазначених завдань керівні органи Ради Європи
ухвалили низку актів, рішень політико-ідеологічного та юридичного
характеру й утворили певні спеціалізовані установи.

Міжнародна нормативно-інституціональна правозахисна система, що виникла
внаслідок цього в Європі, була своєрідним «соціальним винаходом». І хоча
вона, за оцінкою багатьох фахівців, виявилася найбільш дієвою з-поміж
існуючих міжнародних правозахисних механізмів, її функціонування, однак,
не було безпроблемним і не завжди призводило до очікуваних наслідків.

Тому підвищення ефективності міжнародно-європейських гарантій прав
людини лишається досить актуальною проблемою і продовжує привертати
постійну увагу з боку Ради Європи. Яскравим свідченням цього є, зокрема,
завершення (у листопаді 1998 року) істотного реформування Суду.

Отже, спробуємо дослідити та схарактеризувати ефективність діяльності
цієї унікальної правозахисної інституції.

При цьому спиратимемось на таке розуміння ефективності
міжнародно-правового регулювання, згідно з яким це поняття відображає
досягнення соціально корисного регулятивного впливу на певні суспільні
відносини, максимально близького до наміченого у нормі, при мінімально
можливих за даних соціальних умов побічних негативних наслідках1.
Наведена дефініція загалом відповідає вихідним положенням
загальнотеоретичної концепції ефективності правового регулювання.

Змістовний показник ефективності функціонування Конвенції розкривається,
можна вважати, в її ст. 1, де встановлено, що Високі Дого-

див., напр.: Черниченко С. В. Теория международного права. Т. 1. – М.,
1999. – С. 66.

вірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією,
права і свободи, визначені у розділі 1 Конвенції.

Цей показник видається, зрештою, цілком прийнятним і для визначення
ефективності рішень Суду. Але при цьому не можна не зважати на певні
регулятивні особливості правозахисного механізму, встановленого у Раді
Європи.

Ці особливості полягають у наступному.

У тих випадках, коли Суд констатує у своєму рішенні факт порушення прав
заявника з боку держави-відповідача, в останньої виникає обов’язок не
тільки сплатити певну компенсацію (це формально-обов’язковий, тобто
юридичний, безпосередній наслідок такого рішення), але й, у багатьох
випадках, вжити певних заходів не індивідуального, а загального
характеру.

Останній обов’язок, зумовлюваний наведеною вище ст. 1 Конвенції, існує
постійно щодо кожної держави – члена Ради Європи. Згадане ж рішення Суду
не тільки констатує, так чи інакше, невиконання цього обов’язку, але й
«сигналізує» про необхідність усунення такої ситуації та виключення її
виникнення у майбутньому.

У цьому й полягає хоча опосередкований, проте найбільш дієвий
соціально-правовий результат рішень Суду. Вони начебто приводять у рух
положення ст. 1 Конвенції, конкретизуючи уявлення про ті дії, до яких
має вдатись держава-відповідач задля реалізації цього положення.
Змістовна конкретизація конвенційного обов’язку держави – ось,
насамперед, у чому вбачається значення (регулятивний вплив) рішень Суду.
З’ясування, «вимірювання» такого впливу на національну юридичну
практику, на її удосконалення, мабуть, і буде здатним значною мірою
відобразити ефективність цих міжнародних судових актів.

Залежно від того, чим саме було спричинено порушення прав людини,
зафіксоване у рішенні Суду, визначаються зміст (характер) і межі тих
заходів, що їх має вживати відповідач, аби забезпечити дотримання вимог
ст. 1 Конвенції. Цими основними причинами можуть виступати такі
ситуації:

1) відсутність відповідності між національним законодавством та
Конвенцією, зумовлена або явною суперечністю між їхніми нормами, або ж
якимись іншими обставинами, зокрема неврегульованістю (наявністю
прогалин при закріпленні у внутрішньому законодавстві) певних прав
людини, відображених у Конвенції1;

Докладніше про такий варіант співвідношення норм національного і
міжнародного права див.: Раданович Н. М. Проблеми забезпечення
відповідності законодавства України Конвенції про захист прав людини та
основних свобод (загальнотеоретична характеристика) // Вісник Академії
правових наук України. – К., 2000. – № 1.

2) розбіжність між здійснюваною національними правозастосовни-ми
органами інтерпретацією змісту «конвенційних» прав людини та їх
тлумаченням, що його обгрунтовує й реалізує Суд у своїх рішеннях.

У першому випадку держава-відповідач має забезпечити адекватними
правотворчими заходами належну узгодженість власного законодавства з
нормами Конвенції. У другому ж – переорієнтувати правотлу-мачну (а отже,
й правозастосовну) національну практику згідно зі стандартами прав
людини, прийнятими у Раді Європи. Така переорієнтація може бути
здійснена шляхом або офіційного нормативного роз’яснення норм
законодавства держави, або ж подання вказівок з боку національних
органів конституційного судочинства чи інших компетентних керівних
органів відповідних правозастосовних структур.

Та як би там не було, слід наголосити на тому, що йдеться про заходи
власне загального характеру, спрямовані на забезпечення добросовісного
виконання державою-відповідачем її обов’язку, сформульованого у ст. 1
Конвенції. Адже саме такі заходи дозволятимуть уникнути у майбутньому
аналогічних порушень прав людини (одне з яких було виявлено Судом і
зафіксовано, з приводу певної справи, у його рішенні).

Саме тому згадана діяльність держави якраз і здатна значною мірою
демонструвати дієвість механізму правозахисту, сформованого Радою
Європи, – насамперед ефективність юрисдикційної діяльності Суду. Іншими
словами, знаючи, наскільки неухильно, оперативно й повно держава – член
Ради Європи реагує на негативні щодо неї рішення Суду вжиттям
регулятивних заходів загального характеру, можна зробити висновок і про
рівень ефективності його актів. А саме вони, як відомо, є стрижневим, з
огляду на дієвість, засобом захисту прав людини у Раді Європи.

Одним із основних кількісних (математичних) показників досліджуваної
ефективності здатне, як видається, слугувати співвідношення кількості
рішень Суду, зважаючи на які держава-відповідач вдавалася до тих або
інших правозабезпечувальних, правоґарантуючих регулятивних акцій
загального значення, із кількістю усіх його рішень, ухвалених проти
даної держави.

Щоправда, можуть траплятись і такі випадки, коли навіть за наявності
негативного щодо держави рішення Суду немає потреби у вжитті нею заходів
загального характеру. Це може мати місце у разі, якщо національний
закон, котрий цілком відповідає Конвенції, було неправильно застосовано
чи в інший спосіб порушено державними органами, але це порушення не
вдалося усунути і компенсувати внутрішньодержавними засобами
правозахисту. У цьому випадку, на виконання відповідного рішення Суду,
державі достатньо обмежитись правопоновлюючими та правокомпенсаційними
заходами індивідуального (правозастосовного) характеру. Проте такі
ситуації трапляються настільки рідко, що при визначенні
схарактеризованого вище показника ефективності діяльності Суду від них
можна абстрагуватись, відволіктись.

Реальне обчислення запропонованого тут математичного показника
ефективності рішень Суду стало можливим лише після оприлюднення в
інформаційній мережі Internet (а потім – у деяких друкованих видан-нях1)
узагальнених статистичних даних щодо а) кількості рішень Суду, ухвалених
ним протягом 1960-1998 років проти кожної з тих держав – членів Ради
Європи, котрі ратифікували Конвенцію, та б) кількості таких його рішень,
після ухвалення яких держави-відповідачі вживали заходів саме загального
характеру1.

Результати «вимірювання» зазначеного показника ефективності виконання
рішень Суду дають підставу дійти висновку про те, що найбільш
дисципліновано ставились до його рішень – а тим самим і до виконання
вимог ст. 1 Конвенції – такі держави, як Нідерланди, Швеція, Італія,
Австрія, Бельгія (стосовно них показники ефективності становили
відповідно 82,7; 81,8; 81,2; 77,2 та 75 відсотків). Що ж до держав, які
поводили себе найменш «слухняно», то серед них опинилися Туреччина,
Греція, Португалія і Німеччина (з показниками, відповідно, 16,6; 19,2;
36,3 та 40 відсотків).

Такі висновки – навіть попри деяку їх умовність, відносність – все ж
спроможні відобразити ставлення держав – членів Ради Європи до обов’язку
дотримування Конвенції, а отже, здатні характеризувати суттєві аспекти
ефективності цього міжнародно-правового акта.

Не позбавленим корисного (прикладного) значення може виявитись і
узагальнений стосовно всіх держав – членів Ради Європи показник
досліджуваної ефективності, вирахований як середнє арифметичне від усіх
«національних» показників. У даному випадку він становив близько 56
відсотків.

Наступним кроком при здійсненні більш конкретного аналізу проблеми, що
розглядається, може бути встановлення поширеності (питомої ваги) певних
різновидів вживаних державами заходів серед усіх заходів загального
характеру, до яких вони вдаються. Ці види заходів можна виокремлювати за
різними підставами, критеріями.

По-перше, такі заходи, залежно від їх державно-правової природи можна
поділяти на: а) юридично значущі (тобто ті, які безпосередньо

Відповідні підрахунки за розробленою мною методикою виконав Ю. О.
Дацків. З огляду на те, що ці абсолютні показники значною мірою залежать
від терміну членства кожної держави у складі Ради Європи, доречно було б
вирахувати їх середньорічне значення. Тоді вони більш адекватно
відображали б досліджувану ситуацію.

викликають певні юридичні наслідки, є формально обов’язковими для
виконання тими суб’єктами, котрих вони стосуються) та б) юридично
незначущі (або ж неюридичні; тобто позбавлені такої обов’язковості).

До останніх належить, скажімо, публікація у національних виданнях рішень
Суду задля ознайомлення з ними якомога ширшого кола юристів,
правозахисників та інших зацікавлених осіб. Наприклад, у справі Німец
проти Німеччини (Niemetz v. Germany) Суд своїм рішенням від 16 грудня
1992 року визнав порушення прав людини на недоторканність її житла (ст.
8 Конвенції) внаслідок безпідставного обшуку житла заявника. Це рішення
було надруковано німецькою мовою у виданні «Neue juristishe Wochen
Schrift».

Заходи такого виду складають в усьому «масиві» наслідків національного
масштабу досить незначну частину (15,6 відсотка). Та це й зрозуміло:
оскільки причини порушення прав людини коріняться здебільшого в
обставинах саме юридичного характеру, то й серед усіх заходів,
спрямованих на усунення таких причин, мають переважати заходи юридично
значущі.

Що ж до заходів першого виду, то вони, з огляду на їхню власне юридичну
природу, можуть бути або індивідуальними, або загальними (нормативними).
Індивідуально-юридичні заходи, вживані державою на виконання певного
рішення Суду (насамперед виплата нею потерпілому заявнику визначеної
Судом компенсації), є неминучими, невідворотними, так би мовити,
самоочевидними, а тому вони не враховані у згаданій вище загальній
інформації про наслідки рішень Суду у 1960-1998 роках. У цій інформації
йдеться лише про такі індивідуально-юридичні наслідки, котрі були
«спродуковані» державою-відповідачем лише за її власним розсудом, за її
ініціативою, а не тому, що вона була зобов’язана до цього Судом (чи,
скажімо, Комітетом Міністрів Ради Європи). Як приклад, можна навести
заходи, вжиті після ухвалення Судом 2 травня 1997 року рішення у справі
Д. проти Сполученого Королівства (D. v. the United Kingdom). Цим
рішенням було визнано, що життю заявника, хворого на СНІД, буде
загрожувати небезпека у разі депортації його з Англії до місця його
попереднього проживання – Сент-Кітца, де немає потрібних ліків та
медичних установ (порушена ст. 3 Конвенції). З огляду на це рішення
Суду, уряд Великобританії надав заявникові дозвіл на перебування на
території країни протягом невизначеного строку із отриманням належної
медичної допомоги.

Мабуть, не вимагає особливих пояснень той факт, що питома вага
зазначених заходів серед усіх юридично значущих акцій
держав-відпо-відачів є досить незначною (10,4 відсотка): такі заходи
самі по собі аж ніяк не впливають на усунення причин, котрі призвели до
порушення прав людини. Дієвий вплив на такі причини може бути здійснено
головним чином за допомогою юридичних заходів загального характеру.
Останні ж, як відомо, поділяються на нормативно-правові та
правоін-терпретаційні (правороз’яснювальні).

Прикладом нормативно-правових заходів може слугувати внесення змін до
чинного законодавства, здійснене державою-відповідачем з огляду на
рішення Суду. Так, рішеннями у справах Норріс проти Ірландії (Norris v.
Ireland) від 26 жовтня 1988 року та Даджеон проти Сполученого
Королівства (Dudgeon v. the United Kingdom) від 22 жовтня 1991 року Суд,
як вже відзначалось вище, визнав, що збереження в Ірландії закону про
кримінальну відповідальність за гомосексуальні вчинки є менш вагомим,
аніж ті негативні наслідки, котрі можуть бути спричинені життю людини з
гомосексуальною орієнтацією самим існуванням згаданих законодавчих
положень. Після ухвалення цих рішень ірландським законом про кримінальну
відповідальність за статеві злочини, який набув чинності з 7 липня 1993
року, було декриміналізовано гомосексуальні стосунки за взаємною згодою
між особами чоловічої статі, що досягли 17 років.

Різновидом юридичних заходів, котрі мають нормотворче значення, можуть
бути також акти національних органів конституційного судочинства, якими
(під впливом рішень Суду) визнаються нечинними певні національні закони.
Так, після ухваленого 18 липня 1994 року Судом рішення у справі
Карлхайтс Шмідт проти Німеччини (Karlheitz Schmidt v. Germany)
Федеральний Конституційний Суд цієї держави визнав, що законодавче
положення про залучення до пожежної служби або до сплати збору на цю
службу лише чоловіків може вважатися статевою дискримінацією й анулював
його.

Питома вага нормативно-правових заходів серед усіх юридичних акцій
держав-відповідачів виявилась, як і можна було очікувати, вельми великою
(близько 96,4 відсотка).

Що ж до заходів правоінтерпретаційних, то вони можуть бути
проілюстровані, скажімо, певними актами національних органів
конституційного судочинства. Так, у настанові Конституційного Суду
Іспанії від 25 жовтня 1993 року, прийнятій після ухвалення Судом рішення
у справі Кастелс проти Іспанії (Castells v. Spain) від 23 квітня 1993
року, було сформульовано принципове положення, згідно з яким прецедентне
право Суду може прямо застосовуватися у правовому регулюванні в цій
країні.

Або інший приклад. У справі Вендітеллі проти Італії (Venditelly

v. ІШу) Суд рішенням від 17 липня 1994 року визнав, що мало місце
порушення ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки арешт
помешкання заявника з приводу недотримання ним правил містобудування
тривав понад міру. Після цього рішення міністр юстиції Італії спрямував
до всіх судів циркуляр, в якому звернув їхню увагу на необхідність
звільняти власність з-під судового арешту, як тільки останній перестає
бути необхідним з огляду на інтереси слідства.

Варто зазначити, що в усьому масиві загальних юридичних акцій
держав-відповідачів саме правотлумачні заходи складають лише 4,4
відсотка.

Виявлена в результаті дослідження кількісна характеристика
співвідношення юридично значущих заходів, вжитих державами – членами
Ради Європи після ухвалених супроти них рішень Суду, зумовлюється,
вочевидь, тим, що саме відсутність відповідності національного
законодавства нормам Конвенції становить найпоширенішу причину порушень
прав людини, закріплених у цьому міжнародному договорі.

Ще одним критерієм класифікації аналізованих заходів можуть бути їхні,
так би мовити, темпоральні параметри. Йдеться про оперативність,
швидкість запровадження таких заходів, тобто про той проміжок часу, що
минув після ухвалення Судом рішення до запровадження «винуватою»
державою-відповідачем загальнорегулятивних заходів. За цим показником
останні можна розподілити (з деякою умовністю) на такі, яких було вжито
після ухвалення Судом рішення: а) не пізніше, ніж через один рік
(назвемо їх «своєчасними»), б) у проміжку від одного до двох років
(заходи «несвоєчасні») та в) пізніше, ніж через два роки («запіз-нілі»
заходи).

Мабуть, не вимагає спеціального обгрунтування положення про те, що чим
швидше реагує держава на виявлені Судом недоліки її діяльності у сфері
прав людини, тим ефективніше спрацьовує правозахис-ний механізм Ради
Європи. Тому й видається доцільним сформувати конкретно-кількісне
уявлення також щодо темпоральної ефективності цього механізму і
насамперед його стрижневої ланки – юрисдикційної діяльності Суду.

За результатами дослідження виявилося, що з усієї кількості
проаналізованих заходів своєчасні складають 52,4 відсотка (при цьому
слід відзначити, що майже половину з них було здійснено, можна сказати,
достроково – під час розгляду справи Судом, тобто ще до ухвалення ним
рішення у ній); несвоєчасні – 17,8 відсотка, а запізнілі – 29,7
відсотка. Останній показник, ясна річ, не може не викликати певного
занепокоєння. Однак у зв’язку з цим нагадаємо, що й загальний термін
розгляду справ за допомогою попереднього (двоступеневого) механізму
правозахисту в Раді Європи (Європейська комісія з прав людини та Суд)
становив 3-6 років.

Безперечно, схарактеризоване вище дослідження соціально-правової
результативності рішень Суду, як і будь-яка перша, «піонерська» наукова
розвідка – принаймні, перша на території СНД, – не є абсолютно
завершеним, вичерпним. Його висновки, навіть із викладених тут позицій
(які, мабуть, не є єдино можливими), можуть бути надалі дещо уточнені,
доповнені. Та втім, таке коректування навряд чи істотно вплине на
загальну оцінку ефективності функціонування правозахисного механізму в
Раді Європи.

Однак якими б різноманітними не були підходи до дослідження зазначеної
проблеми, беззаперечним видається те, що її розв’язання є однією з
необхідних передумов визначення шляхів поліпшення захисту прав людини як
органами Ради Європи, так і державами – її членами.

РЕФЕРАТИВНІ ПЕРЕКЛАДИ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ТА
КОМЮНІКЕ СЕКРЕТАРЯ СУДУ (2004-2005 рр.)

Умовні скорочення, запроваджені у текстах перекладів

Конвенція про захист прав людини та основних свобод (або Конвенція про
захист прав і основних свобод людини) – Конвенція

Європейський суд з прав людини – Суд

Європейська комісія з прав людини – Єврокомісія

ПРАВО НА ЖИТТЯ

Ст. 2 Конвенції

Справа „Фінукейн проти Сполученого Королівства” (Finucane v. the United
Kingdom)

У рішенні, ухваленому 01 липня 2003 року у справі „Фінукейн проти
Сполученого Королівства”, Суд постановив, що

було допущено порушення ст. 2 Конвенції (неналежне розслідування
обставин смерті).

Суд постановив сплатити заявниці 43000 євро у відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Геральдина Фінукейн, громадянка Ірландії, народилася 1950 року і
проживає у м. Белфаст, Північна Ірландія. 12 лютого 1989 року її
чоловік, адвокат Патрік Фінукейн, на очах в неї та трьох їхніх дітей був
застрілений двома чоловіками в масках, котрі увірвалися в їхнє
помешкання. Відповідальність за це взяло на себе незаконне воєнізоване
формування „Ольстер-ські борці за свободу” (ОБС) (“Ulster Freedom
Fighters” (UFF)). П. Фінукейн представляв клієнтів з двох сторін
конфлікту у Північній Ірландії і брав участь у деяких резонансних
справах, що випливали з цього конфлікту. За твердженнями пані Фінукейн,
її чоловік отримував погрози вбивства через своїх клієнтів від офіцерів
Королівської поліції Ольстера (КПО) (Royal Ulster Constabulary (RUC)).
Після вбивства КПО розпочала слідство і багато підозрюваних членів ОБС
були затримані та допитані. Новий підозрюваний

Вільям Стобі (William Stobie) був арештований і допитаний протягом 13

20 вересня 1990 року, проте 16 січня 1991 року було вирішено, що
достатніх доказів для пред’явлення йому обвинувачення у справі про
вбивство п. Фінукейн немає. 6 вересня 1990 року при розслідуванні
обставин смерті п. Фінукейна керівник слідчого відділу подав доказ, що
пістолет, з якого було здійснено постріл, був викрадений з військової
казарми в серпні 1987 року членом Оборонного полку Ольстера (місцевий
полк британської армії) і потрапив до рук трьох членів ОБС. Поліцію
задовольняла та обставина, що на момент вбивства п. Фінукейна зброя не
перебувала у володінні поліції.

14 вересня 1989 року Начальник КПО призначив Джона Стівенса, старшого
офіцера поліції з Англії, розслідувати заяви про змову між членами сил
безпеки та поліцейськими воєнізованими формуваннями. В ході
розслідування, що проводилося Джоном Стівенсом, жодних обвинувачень на
адресу КПО пред’явлено не було, проте було заарештовано Браяна Нельсона
(Brian Nelson), який працював таємним агентом Британської воєнної
розвідки і також став головним офіцером Ольстер-ського захисного
об’єднання (Ulster Defence Association) – незаконного воєнізованого
угрупування, яке скеровувало діяльність ОБС. Під час судового розгляду
британська влада стверджувала, що він вийшов з під контролю і особисто
взяв участь у змові про вбивство. Він був засуджений до 10 років
позбавлення волі. У в’язниці він начебто визнав, що планував вбивство п.
Фінукейна і, виконуючи роль подвійного агента, повідомив керівників
британської армії про це в свій час. Він також начебто передавав
фотокартку п. Фінукейна до Ольстерського захисного об’єднання перед
вбивством останнього. Ці обвинувачення були передані по телебаченню 8
червня 1992 року. Після телепередачі п. Стівенс був призначений на
проведення другого розслідування. За твердженням Уряду, він розслідував
обставини ймовірної участі п. Нельсона і членів Армії у вбивстві п.
Фінукейна. Пані Фінукейн стверджувала, що ніхто не звертався до неї чи
до її адвокатів за інформацією стосовно погроз вбивства, які, за її
словами, мали місце до моменту вбивства чоловіка.

17 лютого 1995 року Директор державного обвинувачення видав резолюцію
про відмову в обвинуваченні щодо Начальника КПО через недостатність
доказів для цього. У 1999 році п. Стівенс був призначений проводити
незалежне розслідування у вбивстві п. Фінукейна. 17 квітня 2003 року він
подав звіт Директору державного обвинувачення. Короткий огляд цього
звіту було оприлюднено. В ньому зазначалося, що мала місце змова і
вбивству можна було запобігти. Тим часом п. Стобі був обвинувачений у
вбивстві п. Фінукей-на, проте був визнаний невинним за відсутністю
доказів. 12 грудня 2001 року п. Стобі був застрілений озброєними
бандитами незабаром після отримання погроз від поліцейських воєнізованих
формувань.

Зміст рішення Суду

Покликаючись на ст. 2 Конвенції, заявниця скаржились на те, що не було
проведено ефективне розслідування обставин смерті її чоловіка, які дають
підстави підозрювати у змові сили безпеки та безпосередніх убивць.

Розслідування вбивства, що проводилося поліцією, було розпочато негайно
і включало проведення необхідних заходів для збереження доказів. Однак
воно здійснювалося посадовими особами, які входили до тієї частини
поліції, яку заявниця якраз і підозрювала у вчиненні погроз вбивства її
чоловіка. Тому мала місце відсутність незалежності, що стало приводом
для серйозних сумнівів стосовно ретельності чи ефективності
розслідування можливої змови.

Розслідування не спрямовувалось на з’ясування обставин змови, і заявниці
було відмовлено у можливості подати заяву про погрози її чоловіку. Таким
чином, слідство не торкнулося серйозних питань і не могло вважатися
ефективним.

З трьох розслідувань не було очевидним, що перші два стосувалися
розслідування вбивства чоловіка заявниці і мали своїм завданням
пред’явити обвинувачення підозрюваним особам. В будь-якому випадку,
звіти про розслідування оприлюднені не були, тому необхідні умови
відкритості та участі у ньому зацікавлених осіб не були дотримані. Хоча
третє розслідування і було безпосередньо пов’язане із вбивством, Уряд
визнав, що оскільки воно було розпочате через 10 років після події, його
не можна вважати швидким і оперативним. Більше того, не було очевидним,
в якому обсязі сам звіт про розслідування буде доведено до
громадськості.

Від Директора державного обвинувачення не вимагали обґрунтування мотивів
рішення про те, щоб не пред’являти обвинувачення підозрюваним особам, а
можливості оскаржити таке рішення до суду в Північній Ірландії не існує.
Не було жодного мотивування рішення про непред’явлення обвинувачення в
останній справі, і не було надано жодної інформації для переконання
громадськості та заявниці у тому, що принцип верховенства права було
дотримано.

В кінцевому підсумку, не було забезпечено проведення швидкого й
ефективного розслідування за заявами про змову з боку працівників сил
безпеки.

Суд не міг погодитися з тим, що Уряд провів негайне розслідування у
справі про вбивство п.Фінукейна. Неможливо було припустити, що в
аналогічних справах у майбутньому розслідування буде належно проведене і
буде забезпечено певне відшкодування шкоди сім’ї потерпілого або ж
відкрита звітність про таке розслідування перед громадськістю. Втрата
часу, а отже й доказів, можливості допиту свідків, однозначно робить
таке розслідування незадовільним та безрезультатним.

Справа „Текдаґ проти Туреччини” (Tekdag v. Turkey)

У рішенні, ухваленому 15 січня 2004 року у справі „Текдаґ проти
Туреччини”, Суд постановив, що:

не було порушено ст. 2 Конвенції (право на життя) стосовно тверджень
заявниці про викрадення і вбивство її чоловіка;

було порушено ст. 2 Конвенції стосовно тверджень заявниці про
не-проведення адекватного та ефективного розслідування обставин смерті
чоловіка заявниці;

не було порушено ст. З Конвенції (заборона нелюдського чи такого, що
принижує гідність, поводження);

не було порушено ст. 5 Конвенції (право на свободу та особисту
недоторканність);

не було порушено ст. 14 Конвенції (заборона дискримінації) у поєднанні
зі ст. 2, З, 5, 10 (свобода вираження поглядів), а також зі статтями 13
та 18 Конвенції;

не було порушено ст. 18 Конвенції (обмеження у застосуванні обмежень на
права);

було порушено ст. 38 Конвенції (обов’язок держави створити всі необхідні
умови для ефективного розслідування справи);

не було необхідності досліджувати окремо скаргу на предмет порушення ст.
З4 Конвенції (право на індивідуальну заяву);

було порушено ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту).

Суд постановив сплатити заявниці 14000 євро як компенсацію моральної
шкоди, а також 14000 євро у відшкодування судових витрат з вирахуванням
1513 євро, вже наданих їй для оплати правової допомоги.

Обставини справи

Заявниця, Хатіс Текдаґ (Hatice Tekdag), є громадянкою Туреччини
курдського походження і проживає у м. Діарбакір (Diyarbakir). Її
чоловік, Алі Текдаґ (Ali Tekdag) зник у м. Даґкапі (Dagkapi) 13
листопада 1994 року.

Заявниця стверджує, що 13 листопада 1994 року вона разом зі своїм
чоловіком їздили в село Кучукаді (Kьcьkkadi) в магазин за покупками.
Коли вони вийшли з автобусу в м. Даґкапі, чоловік сказав, що йому треба
було кудись зайти і попросив її зачекати декілька хвилин. Невдовзі він
повернувся, але, вдаючи що її не знає, сказав не підходити близько до
нього і відійшов на сусідню вулицю. За ним слідували озброєні люди, в
яких були переносні рації. Пролунало декілька пострілів, після цього на
місце події прибули перевдягнені поліцейські й забрали чоловіка заявниці
в білий мікроавтобус.

Заявниця стверджує, що з того часу вона не отримувала жодної звістки про
свого чоловіка. Вона зверталася до державного обвинувача у м. Діарбакір
та до обласного губернатора із заявами про вжиття заходів для отримання
відомостей щодо її чоловіка і повідомляла їх про твердження тих свідків,
які нібито бачили її чоловіка біля центрального офісу Сил швидкого
втручання у м. Діарбакір і біля тюрми у тому ж місті.

Перед тим сили безпеки заарештовували чоловіка заявниці 19 разів, з яких
17 разів його брали під варту. Він змінив своє ім’я та прізвище на
Махмет Аслан, аби його не впізнавали, стверджуючи, що поліція
затримувала його, як тільки бачила прізвище Текдаґ.

Зі слів заявниці, через декілька місяців після того, як зник її чоловік,
поліція здійснила рейд на її квартиру.

Уряд Туреччини заперечує версію заявниці щодо цих подій. Він стверджує,
що у листі від державного обвинувача м. Діарбакір до Міністра юстиції
вказано, що чоловіка заявниці ніколи не брали під варту. Після того, як
він незаконно змінив своє ім’я та прізвище, п. Текдаґ міг вступити до
Партії трудящих Курдистану (ПТК) – терористичної організації. Уряд
додав, що дочка заявниці була заарештована у листопаді 1995 року за
звинуваченням у пособництві ПТК і що брат заявниці був вбитий
терористичним угрупованням Хізболла.

Стосовно розслідування зникнення чоловіка заявниці Уряд Туреччини
стверджує, що справа містить біля ста інформаційних документів,
включаючи вказівки органів судової влади і сил безпеки, які надходили до
органів обвинувачення, а також судові рішення, ухвалені у справі.

Зміст рішення Суду

Покликаючись на ст.2 Конвенції, заявниця скаржилась на те, що її
чоловіка було викрадено і вбито представниками держави, а органи
державної влади не провели ефективного та належного розслідування у
справі. Вона також стверджувала, що, оскільки була змушена жити, не
знаючи, що сталося з її чоловіком, то мало місце поводження, заборонене
ст. 3 Конвенції. Покликаючись на ст. 5 Конвенції, вона стверджувала, що
її не повідомили про причини затримання чоловіка, він не постав негайно
перед суддею після затримання, і вона не могла порушити провадження для
встановлення законності його затримання. Крім того, заявниця скаржилась
на порушення ст. 13 Конвенції. На додаток, вона вказувала на те, що її
чоловіка вбили через курдське походження, що становить порушення ст. 14
Конвенції (заборона дискримінації), взятої у поєднанні зі ст. 2, 3, 5,
10, 13 та 18 Конвенції. Більше того, покликаючись на ст. 18 Конвенції,
вона скаржилась на обмеження її прав та свобод, передбачених Конвенцією.
Нарешті, вона скаржилась і на порушення ст. 34 Конвенції.

Подавши свої зауваження у справі, Уряд Туреччини, однак, не надав Суду
всіх матеріалів розслідування, і очевидним було те, що протягом
встановлення Судом обставин справи значна частина документів була
прихована від Суду. Суд неодноразово вимагав від державних органів
надіслати всі документи, якими вони володіли, аби впевнитись у повноті
матеріалів справи. Проте документи, які мали визначальне значення для
встановлення обставин справи, були представлені лише в останній момент.

Суд вирішив, що Уряд Туреччини не дав переконливого пояснення причин
таких затримок і причин невиконання вимог Суду про надання інформації та
документів. Враховуючи труднощі, притаманні негайному розслідуванню
такого роду справ, і важливість співпраці відповідного Уряду з Судом під
час конвенційної процедури, Суд постановив, що Уряд Туреччини не створив
усі необхідні умови в сенсі п.”а” ч.1 ст. 38 Конвенції для сприяння Суду
у розслідуванні цієї справи.

Оцінюючи обставини справи, Суд вирішив, що твердження заявниці про
зникнення її чоловіка були підставними. Але твердження про те, що її
чоловік був затриманий переодягненими поліцейськими й заарештований
представниками держави, не підкріплювалися жодними доказами чи
свідченнями очевидців і, як наслідок, виявилися недостатньо доведеними.

Розглядаючи питання незабезпечення права на життя, Суд нагадав свій
висновок про те, що твердження заявниці про викрадення і вбивство її
чоловіка не було достатньо доведеним. Як виявилось, жоден свідок не зміг
підтвердити ці твердження, а свідків, згаданих заявницею, або було
неможливо відшукати, або ж вони бажали залишатись невідомими. За таких
обставин Суд встановив, що не можливо дійти однозначного висновку про
викрадення і вбивство чоловіка заявниці представниками держави чи
особами, що діяли від імені державних органів.

Стосовно обов’язку держави провести належне й ефективне розслідування
Суд зазначив, що розслідування й справді було спрямоване на з’ясування
обставин зникнення та можливої смерті чоловіка заявниці. Проте у
розслідуванні мали місце значні недоліки. Наприклад, неспроможність
відправити документи та інформацію про розслідування свідчила про
відсутність координації між різними обвинувальними органами. Крім того,
Суд вказав, що, не беручи до уваги клопотання заявниці, а також
не-злагоджено вживаючи заходи з виявлення свідків викрадення, органи
обвинувачення не змогли провести результативне розслідування. Тому Суд
постановив, що у цьому аспекті було порушено ст. 2 Конвенції.

Суд знову нагадав, що було неможливо однозначно стверджувати, чи
державні органи були причетні до зникнення і смерті чоловіка заявниці.
Більше того, у змісті чи характері тих повідомлень, які надавалися
заявниці у відповідь на її запитання з цього приводу, не можливо було
побачити нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Суд
вирішив, що брак координації між обвинувальними органами під час
проведення розслідування і, як наслідок, неспроможність виявити винних
не могли бути підставою для встановлення порушення ст. 3 Конвенції щодо
заявниці.

При вирішенні питання про наявність порушення ст. 5 Конвенції Суд знову
звернувся до свого висновку про те, що не було доведено причетність
державних органів Туреччини до зникнення чи смерті чоловіка заявниці.
Крім того, оскільки жоден свідок не підтвердив, що п. Текдаґ утримувався
у в’язниці м. Діарбакір чи на військовій базі у м.Сільвана, Суд вирішив,
що відсутні докази порушення ст. 5 Конвенції.

На державні органи покладався обов’язок провести ефективне розслідування
обставин зникнення чоловіка заявниці. Проте у розглядуваній справі
розслідування не могло вважатися таким, що було проведене відповідно до
положень ст. 13 Конвенції, вимоги якої ширші, ніж вимоги ст. 2
Конвенції. Тому Суд вирішив, що мало місце порушення ст. 13 Конвенції.

Стосовно порушення ст.14 Конвенції, взятої в поєднанні зі ст. 2, 3, 5,
10, 13 та 18 Конвенції, а також порушення ст. 18 Конвенції окремо, Суд,
враховуючи доказовий матеріал у справі, вирішив, що в цих аспектах
скарга заявниці є необґрунтована.

Поведінка Уряду під час процедури встановлення Судом обставин справи
була з’ясована у контексті виявлення порушення ст. 38 Конвенції.
Відповідно Суд не вважав за потрібне аналізувати справу на предмет
порушення ст. 34 Конвенції.

Щодо залякування, якому заявниця нібито піддавалася представниками
держави, Суд констатував, що вона не змогла ідентифікувати чи описати
тих людей, які вторглися вночі в її домівку. Твердження заявниці про те,
що це були переодягнені поліцейські було лише припущенням. Враховуючи
відсутність будь-яких доказів з цього питання, а також неоднозначний
характер її тверджень, Суд визнав скаргу заявниці в цій частині
необґрунтованою.

Справа “Во проти Франції” (Vo v. France)

У рішенні, ухваленому 8 липня 2004 року, у справі “Во проти Франції”,
Суд постановив, що

? не було порушення ст. 2 Конвенції Обставини справи

Заявниця п. Ті-Нхо Во є громадянкою Франції, народилась 1967 року,
проживає у м. Бург-ен-Бресс (Bourg-en-Bresse), Франція.

27 листопада 1991 року, перебуваючи на шостому місяці вагітності, вона
прийшла до Загальної лікарні міста Ліона, аби пройти попередньо їй
призначений медичний огляд. На той самий день іншій жінці, п. Ті Тхан
Ван Во, була призначена операція з видалення спіралі.

Лікар під час гінекологічного огляду заявниці, помилково прийнявши її за
п. Ті Тхан Ван Во, простромив у неї оболонку плоду. Внаслідок цього
заявниці довелося зробити аборт.

Після подання заявницею та її чоловіком заяви до компетентних органів
щодо лікаря було порушено кримінальну справу і його було звинувачено у
необережному заподіянні тілесного ушкодження. 3 червня 1996 року
Кримінальний суд м. Ліона виправдав лікаря. 13 березня 1997 року
Ліонський апеляційний суд, розглянувши скаргу заявниці на відповідний
виправдаль-ний вирок, скасував рішення Кримінального суду м. Ліона і,
визнавши лікаря винуватим у вчиненні вбивства через необережність,
засудив його до позбавлення волі строком на шість місяців з
відтермінуванням виконання цього покарання та до сплати штрафу у розмірі
10 тис. франків.

30 червня 1999 року Касаційний суд скасував вирок Ліонського
апеляційного суду і постановив, що дії лікаря не можуть бути
кваліфіковані як вбивство з необережності з огляду на те, що людський
плід не можна вважати людиною, якій має бути надано кримінально-правовий
захист.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 2 Конвенції, заявниця скаржилась на відмову державних
органів кваліфікувати позбавлення життя її ненародженої дитини як
вбивство через необережність. П. Во стверджувала, що Франція зобов’язана
прийняти законодавство, яке б карало такі дії у кримінально-правовому
порядку.

Суд дійшов висновку, що питання про те, з якого моменту виникає право
людини на життя, повинно вирішуватись на національному рівні, оскільки,
по-перше, у більшості держав серед тих, котрі ратифікували Конвенцію,
зокрема у Франції, це питання однозначно не вирішене і залишається
предметом публічних дебатів; по-друге, між європейськими державами
загалом немає правового чи наукового консенсусу щодо визначення
початкового моменту життя.

Усталена судова практика Франції та зміст останніх парламентських
дебатів щодо питання криміналізації дій особи, які призвели до
ненавмисного переривання вагітності, свідчать про те, що природа й
юридичний статус ембріону чи плоду наразі не є визначеними у
законодавстві Франції. Окрім того, у проектах законів Франції зі
зазначеного питання передбачено, що різні інститути та особи мають бути
залучені до охорони та захисту ембріону чи плоду.

Природа і правовий статус ембріону чи плоду не є визначений також і на
європейському рівні загалом.

Принаймні більшість європейських держав визнають, що людський ембіріон
належить до людського роду.

На думку Суду, потенціал і здатність ембріону людини стати людиною
вимагають його захисту в ім’я людської гідності, однак це не вимагає
розглядати його як людину, котрій належить право на життя у сенсі ст. 2
Конвенції.

Зважаючи на викладені міркування, Суд висловив своє переконання щодо
небажаності та, зрештою, неможливості за існуючого стану справ вирішити
абстрактно питання про те, чи можна вважати ненароджену дитину людиною
(за французькою термінологією – “personne”) у сенсі ст. 2 Конвенції.

Суд далі дійшов висновку, що не було необхідності вирішувати питання про
те, чи потрібно застосувати ст. 2 Конвенції до обставин даної справи,
тобто до факту непередбаченого переривання вагітності заявниці. Він
також припустив, що навіть якщо б ст. 2 Конвенції все ж підлягала
застосуванню у цій справі, Франція не була б визнана винною у
невиконанні зобов’язань щодо підтримання і захисту життя через свою
систему охорони здоров’я.

Суд не вважав, що відповідно до законодавства Франції ненароджена дитина
взагалі була позбавлена будь-якої охорони.

Суд, на відміну від заявниці, не дійшов висновку, що надання
кримінально-правового захисту є обов’язковою формою виконання державою
свого позитивного конвенційного зобов’язання у кожному випадку, коли
йдеться про порушення права на життя. Наприклад, у системі охорони
здоров’я таке зобов’язання полягало у вжитті заходів, необхідних задля
захисту життя особи, а також у проведенні розслідувань для з’ясування
причин смерті пацієнта.

Суд зазначив, що заявниця, окрім ініціювання кримінального про-вадженння
стосовно лікаря у зв’язку із заподіянням їй необережного тілесного
ушкодження, могла звернутися із заявою до адміністративного суду про
компенсацію шкоди і, вочевидь, досягла б рішення на свою користь. Адже в
порядку адміністративного судочинства заявниця могла б довести допущене
лікарем професійне недбальство, а відтак, отримати повну компенсацію
заподіяної їй шкоди. Тоді п. Во непотрібно було б вдаватися до
ініціювання кримінального процесу щодо лікаря.

Тому Суд постановив, що навіть якщо припустити, що ст. 2 Конвенції
підлягала застосуванню у цій справі, держава-відповідач її не порушила.

Справа “Слімані проти Франції” (Slimani v. France)

У рішенні, ухваленому 27 липня 2004 року у справі “Слімані проти
Франції”, Суд постановив:

? визнати неприйнятною заяву в частині скарг на порушення державою ст. 2
Конвенції (право на життя) і ст. 3 Конвенції (заборона нелюдського чи
такого, що принижує людську гідність, поводження) у зв’язку зі смертю
приятеля заявниці й тримання його під вартою в неприпустимих умовах;

не було порушення ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту), взятої у поєднанні зі ст. 2 чи ст. 3 Конвенції;

мало місце порушення ст. 2 Конвенції, яке полягало в тому, що заявницю
не було допущено до участі в розслідуванні причин смерті її приятеля, а
також до ознайомлення з матеріалами, зібранами у процесі цього
розслідування;

не було необхідності вирішувати питання про те, чи зазначене
розслідування відповідало процесуальним вимогам, які випливають зі ст. 3
Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 20 000
євро як компенсацію моральної шкоди і 15 000 євро на відшкодування
судових витрат.

Обставини справи

Заявниця п. Даліла Слімані є громадянкою Франції, народилась 1969 року і
проживає у м. Марселі. ЇЇ приятель п. Мохсен Сліті, 1958 року
народження, громадянин Тунісу, був батьком обидвох дітей заявниці. Він
помер у 1999 році, перебуваючи у Центрі перебування затриманих.

Рішенням від 2 жовтня 1990 року Суд у кримінальних справах м. Марсель
засудив п. Сліті до чотирьох років ув’язнення та до видворення за межі
території Франції. Рішення про видворення мало бути виконане відразу
після відбуття п. Сліті основного покарання у вигляді позбавлення волі.
Проте видворення п. Сліті не було проведено вчасно.

У 1998 році п. Сліті підпалив будинок заявниці і погрожував викинутися з
вікна разом із сином. Спочатку заявника примусово помістили до лікарні,
а згодом перевезли до в’язниці.У кількох медичних висновках у справі п.
Сліті вказувалося, що він потребував психіатричної допомоги. Тому у
в’язниці йому давали антидепресанти, транквілізуючі та нейролептичні
препарати. Згодом п. Сліті помістили у Центр перебування затриманих у м.
Марселі на строк до його видворення з території Франції.

26 травня 1999 року п. Сліті двічі відмовився випити ліки. Того самого
дня його, хворого, привезли до лікарні, де він незабаром і помер.
Відповідно до ст. 74 Кримінально-процесуального кодексу Франції було
розпочато розслідування з метою встановлення причини смерті. Заявниці
було відмовлено взяти участь у цьому розслідуванні.

Тоді п. Слімані звернулася до судді-слідчого та до голови слідчого
підрозділу, аби домогтися передання матеріалів справи щодо встановлення
прчини смерті п. Сліті у провадження державного прокурора, оскільки
вважала, що її приятеля було вбито умисно. Зазначене клопотання п.
Слімані було відхилено на тій підставі, що вона не мала права ініціювати
проведення жодних слідчих дій у справі щодо встановлення причини смерті
особи. У ході розслідування було виявлено, що п. Сліті помер внаслідок
серцевого нападу, який був викликаний гострим легеневим набряком. У
матеріалах слідства також уточнювалось, що легеневий набряк виник після
епілетпичного нападу, який міг статися через відмову хворого вжити
потрібні ліки. Крім того, у висновку слідства зазначалося, що лікування,
яке надавалось п. Сліті лікарями мобільної служби невідкладної допомоги
у Центрі перебування затриманих, і те лікування, що згодом йому
надавалось у лікарні, відповідало сучасним науковим знанням у галузі
медицини. У червні 2001 року державним прокурором було ухвалено рішення
про припинення провадження у справі.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 2 Конвенції, заявниця ствержувала, що її приятель
помер через серйозні недоліки у роботі відповідних служб, зокрема
медичиних працівників. Посилаючись на ст. 3 Конвенції, заявниця
оскаржувала умови, в яких п. Сліті перебував у Центрі перебування
затриманих. Вона також стверджувала про порушення ст. 13 Конвенції, яке,
на її думку, виявилось у неефективності проведеного розслідування, а
також у тому, що її не було допущено до участі у розслідуванні причини
смерті п. Сліті.

Уряд стверджував, що Суд не повинен розглядати скаргу заявниці, оскільки
вона не використала такі два внутрішньодержавні засоби захисту, як
скаргу у процесі кримінального судочинства й адміністративну скаргу.

Суд зауважив, що згідно із кримінально-процесуальним законодавством
Франції заявниця могла звернутися до відповідного судді-слідчо-го із
заявою про порушення кримінальної справи про вбивство, а також про
визнання її цивільною стороною у цій справі. Подання такої заяви мало б
призвести до порушення кримінальної справи, а відтак і до її розгляду у
порядку кримінального судочинства. Якщо б заявниці таки відмовили у
порушенні кримінальної справи, вона могла б звернутись до
адміністративного суду із заявою про компенсацію шкоди, заподіяної
недоліками у роботі відповідних адміністративних установ.

Отож, Суд дійшов висновку, що заявниця володіла доступними
внутрішньодержавними засобами захисту стосовно її скарг на порушення ст.
2 і ст. 3 Конвенції і що ці засоби, цілком імовірно, могли призвести до
отримання нею належної компенсації. Тому Суд постановив, що він не
володів повноваженнями на розгляд заяви п. Слімані про те, що держава
має бути визнана відповідальною за смерть п. Сліті, та на розгляд її
скарги на неналежні умови перебування п. Сліті у Центрі перебування
затриманих.

Суд також постановив, що не було порушення ст. 13 Конвенції, взятої у
поєднанні зі ст. 2 чи зі ст. 3 Конвенції.

Суд відзначив, що хоча слідство з метою встановлення причини смерті п.
Сліті й було розпочато компетентними оргнами за власною ініціативою
відразу того самого дня, коли той помер, заявниці було відмовлено взяти
участь у його провадженні. Зокрема їй не дозволили знайомитися з
матеріалами слідства і не повідомили про його закриття.

Суд відтворив сформульований у попередніх аналогічних справах свій
висновок про те, що у разі, коли особа, яка перебуває під вартою,
помирає за незрозумілих обставин (suspicios circumstances) компетентні
державні органи, як тільки їм стало відомо про такий випадок, мусять,
відповідно до ст. 2 Конвенції, розпочати за власною ініціативою слідство
з метою з’ясування причин смерті цієї особи, а також з метою
встановлення і покарання осіб, винних у її смерті. Отож, вимога держави
про те, що для отримання доступу до матеріалів слідства родичі померлої
особи повинні звернутися із заявою про порушення кримінальної справи з
долученням клопотання про визнання їх цивільною стороною, суперечить
зазначеному вище висновку. Як тільки компетентним органам стало відомо,
що особа, яка перебуває під вартою, померла за невідомих обставин, вони
мають розпочати розслідування за власною ініціативою й негайно залучити
родичів померлої особи до участі у ньому.

У цій справі вимоги ст. 2 Конвенції можна було би визнати виконаними
державою тоді, коли б вона допустила п. Слімані до участі у слідстві, не
змушуючи її попередньо звертатися із заявою про порушення кримінальної
справи. Оскільки держава цього не зробила, Суд визнав, що слідство,
проведене компетентними органами, не було ефективним і тому постановив,
що мало місце процедурне порушення ст. 2 Конвенції.

З огляду на визнання процедурного порушенння ст. 2 Конвенції, Суд не
вважав за необхідне вивчати скаргу заявниці щодо того, чи проведене
слідство відповідало вимогам ст. 3 Конвенції.

Справи “Хашиєв і Акаєва проти Росії”, “Ісаєва, Юсупова і Базаєва проти
Росії”, “Зара Ісаєва проти Росії”

У рішенні, ухваленому 24 лютого 2005 року у справі “Хашиєв і Акаєва
проти Росії”, Суд постановив, що:

? мало місце порушення ст. 2 Конвенції щодо загибелі родичів заявників;

мало місце порушення ст. 2 Конвенції, яке виявилось у непрове-денні
належного та ефективного розслідування обставин смерті родичів
заявників;

не було порушення ст. 3 Конвенції стосовно родичів заявників;

мало місце порушення ст. 3 Конвенції, яке виявилось у непрове-денні
належного й ефективного розслідування заяв про застосування катувань до
родичів заявників;

було порушено ст. 13 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити як компенсацію
моральної шкоди 15 000 євро першому заявнику і 20 000 євро другому
заявнику, а також 10927 євро на відшкодування судових витрат обидвом
заявникам.

У рішенні, ухваленому 24 лютого 2005 року у справі “Ісаєва, Юсупова і
Базаєва проти Росії”, Суд постановив, що:

мало місце порушення ст. 2 Конвенції, яке виявилось у незабезпеченні
державою захисту права на життя трьох заявниць і двох дітей першої
заявниці;

мало місце порушення ст. 2 Конвенції, яке виявилось у непрове-денні
належного й ефективного розслідування обставин ракетного удару 29 жовтня
1999 року;

не було необхідності розглядати окремо скаргу щодо порушення ст. 3
Конвенції;

мало місце порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції стосовно п.
Базаєвої;

мало місце порушення ст. 13 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити як компенсацію
моральної шкоди 25 000 євро першій заявниці, 15 000 євро другій заявниці
і 5000 євро третій заявниці, 12 000 євро у відшкодування матеріальної
шкоди третій заявниці, а також 10 926 євро усім заявницям на
відшкодування судових витрат.

У рішенні, ухваленому 24 лютого 2005 року у справі “Зара Ісаєва проти
Росії”, Суд постановив, що:

мало місце порушення ст. 2 Конвенції, яке виявилось у незабезпеченні
державою захисту права на життя заявниці, її сина і трьох її племінниць;

мало місце порушення ст. 2 Конвенції, яке виявилось у непрове-денні
державою належного та ефективного розслідування;

мало місце порушення ст. 13 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 25 000
євро як компенсацію моральної шкоди, 18710 євро у відшкодування
матеріальної шкоди і 10 926 євро на відшкодування судових витрат.

Обставини справ

Заявники Магомед Хашиєв, 1942 р.н., і Роза Акаєва, 1955 р.н., проживали
на час подій у м. Грозному (Чечня). Вони стверджують, що їхні родичі
були страчені військовослужбовцями Російської армії без слідства і суду
у Грозному наприкінці січня 2000 року. На знайдених тілах сестри, брата
і двох племінників п. Хашиєва і брата п. Акаєвої були виявлені сліди
численних вогнепальних поранень. У травні 2000 року було порушено
кримінальну справу, провадження у якій кілька разів зупиняли і знову
поновлювали. Винні особи встановлені не були.

У 2003 році районний суд в Інгушетії ухвалив рішення про стягнення з
Міністерства оборони Росії компенсацію шкоди у зв’язку з вбивством їхніх
родичів невстановленими військовослужбовцями.

Заявниці Медка Ісаєва, 1953 р.н., Зіна Юсупова, 1955 р.н., та Лібкан
Базаєва, 1949 р.н., проживали у м. Грозному до 1999 року. Вони
стверджують про невибіркове бомбардування військовими літаками колони
цивільних осіб, які намагались залишити Грозний 29 жовтня 1999 року.
Внаслідок ракетного обстрілу п. Ісаєву було поранено, а її двох дітей та
невістку – вбито. Також було поранено п. Юсупову і знищені машини з
майном сім’ї Базаєвих. За фактом заподіяння ракетного удару було
порушено кримінальну справу, розслідування якої підтвердило події у
викладі заявників. Провадження у справі кілька разів зупинялось і знову
поновлювалось. У 2004 році кримінальну справу було закрито. Дії
військових льотчиків були визнані законними й обгрунтованами, оскільки
вони самі були піддані обстрілу невідомих із землі.

Заявниця Зара Ісаєва, 1954 р.н., проживала у селі Катир-Юрт, що у Чечні,
до лютого 2000 року. Вона стверджує, що 4 лютого 2000 року село було
піддане невибірковому бомбардуванню, внаслідок якого загинули її син і
три племінниці. Розслідування кримінальної справи, порушеної за цим
фактом, підтвердило версію подій у викладі заявниці. Справу було закрито
у 2002 році, оскільки дії військових були визнані законними у ситуації,
коли велика група учасників незаконних військових формувань захопила
село і відмовилась скласти зброю.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 2, ст. 3 та ст. 13 Конвенції п. Хашиєв і п. Акаєва
скаржились на те, що їх родичі зазнали катувань і були вбиті
військовослужбовцями федеральних збройних сил, а також на неефективність
проведеного розслідування і на відсутність ефективних засобів правового
захисту на національному рівні.

П. Медка Ісаєва, п. Юсупова і п. Базаєва стверджували про порушення
права на життя щодо себе і своїх родичів. П. Базаєва також скаржилась на
знищення її майна, а саме: машин з предметами домашнього вжитку її
сім’ї, вчинене на порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Заявники також стверджували, що проведене розслідування було
неефективним і у них не було доступу до дієвих засобів правового захисту
на національному рівні.

Посилаючись на ст. 2 і ст. 13 Конвенції, п. Зара Ісаєва скаржилась на
порушення права на життя щодо її родичів, на неефектиність проведеного у
справі розслідування і на відсутність у неї ефективних засобів правового
захисту.

Суд передусім навів свої висновки, сформульовані у попередніх
аналогічних справах. Зокрема він вказав, що твердження особи про
порушення ст. 2 Конвенції мають бути доведені таким чином, аби
переважити зрозумілі сумніви щодо того, чи відповідні події насправді
мали місце. Поряд з цим випадки, коли на тілі особи, яка перебувала під
вартою, будуть виявлені тілесні ушкодження чи коли така особа буде
знайдена мертвою, породжують обгрунтовану презумпцію вини держави. У
таких ситуаціях тягар доказування покладається на державу, яка повинна
надати Суду належне і переконливе пояснення цих фактів. Суд далі
відзначив, що держава, застосовуючи для досягнення своїх цілей силу, яка
становить загрозу для життя, має зважити, чи така сила є співмірною з
цілями, яких держава бажає досягти. Розробляючи і проводячи операції із
застосуванням життєнебезпечних засобів, компетентні органи мають дбати
про те, щоб максимально зменшити ризик для життя. Ці органи повинні з
максимальною обережністю вибирати засоби і методи впливу, аби уникнути
чи принаймні звести до мінімуму втрати серед цивільного населення.

Справа Хашиєва і Акаєвої

Суд зауважив, що на його запит Уряд надав лише дві третини матеріалів
кримінальної справи, оскільки інша частина документів, на думку Уряду,
не стосувалася справи. Суд у зв’язку з цим зауважив, що іноді виникає
ситуація, коли тільки держава-відповідач має доступ до матеріалів, які
можуть підтвердити чи спростувати твердження заявника. Відмова держави
надати інформацію на запит без переконливих причин може бути підставою
для висновку про обгрунтованість тверджень заявника.

На підставі поданих матеріалів Суд визнав встановленою ту обставину, що
родичі заявників були вбиті військовослужбовцями. Суд не знайшов іншого
прийнятного пояснення їх смерті. Також посадові особи держави не навели
обгрунтувань, які виправдовували б необхідність застосування засобів,
небезпечних для життя. Тому мало місце порушення ст. 2 Конвенції. Справа
Ісаєвої, Юсупової та Базаєвої

Уряд не оспорював факт авіаційно-ракетного обстрілу заявників, внаслідок
якого загинули двоє дітей заявниці, а сама вона і друга заявниця були
поранені. Передусім Суд відзначив, що через відмову Уряду надати повну
копію кримінальної справи він не мав можливості оцінити легітимність
обстрілу та процес планування й проведення операції. Попри це, подані
заявниками документи та наявна частина матеріалів кримінальної справи
дозволили Суду дійти певних висновків стосовно того, чи була операція
проведена так, аби уникнути чи принаймні звести до мінімуму шкоду
цивільному населенню.

Уряд стверджував, що метою операції, внаслідок якої постраждали
заявники, був захист від протиправного насильства у сенсі п. “а” ч. 2
ст. 2 Конвенції. За відсутності доказів загрози протиправного насильства
у Суду виникли сумніви стосовно того, чи державою переслідувалась саме
ця мета. Втім Суд, беручи до уваги загальний контекст конфлікту у Чечні
у той час, погодився з тим, що військові обгрунтовано припустили
наявність нападу чи загрозу його вчинення, а відтак авіаційний обстріл
можна вважати легітимною відповіддю на цей напад.

Заявники та інші свідки стверджували, що вони заздалегідь були
повідомлені про “відкриття” 29 жовтня 1999 року “гуманітарного коридору”
для виходу мешканців Грозного в Інгушетію. Внаслідок цього у зазначений
день на дорозі знаходилась численна кількість цивільних автомобілів і
тисячі людей. Також заявники свідчили, що офіцер високого рангу на
блокпосту наказав колоні повертатися до Грозного, запевнивши людей у
безпечності зворотного шляху. Внаслідок цього наказу на дорозі утворився
затор довжиною у декілька кілометрів.

На думку Суду, ці факти мали бути відомі посадовим особам,
відповідальним за планування військивих дій на 29 жовтня 1999 року у
районі шосе Ростов-Баку. Тому до можливості застосування смертельної
зброї слід було підходити з максимальною обережністю. Однак, як
видається, ані особи, відповідальні за планування операції, ані самі
льотчики не були в курсі подій. Отож, людей, що рухались по дорозі,
серед яких були заявники, піддали високому ризику стати мішенню для
військової авіації.

Військові застосували вкрай потужну зброю. Відповідно до висновків
кримінальної справи було випущено дванадцять некерованих ракет С-24
класу “земля-повітря”. Внаслідок вибуху кожна ракета утворює декілька
тисяч оскілків з радіусом ураження понад 300 метрів. Отож, життя
будь-кого, хто знаходився на відповідній ділянці дороги, опинилось у
смертельній небезпеці.

Крім того, держава не вказала на існування будь-яких правових норм, які
б регулювали застосування сили у подібних випадках. Суд взяв до уваги цю
обставину, оцінюючи пропорційність обстрілу у відповідь на можливий
напад із землі.

Суд зрештою відмовився визнати, що операція 29 жовтня 1999 року була
спланована і проведена з належною турботою про життя цивільного
населення, хоча він і допустив, що військові могли діяти на досягнення
легітимної мети.

Справа Зари Ісаєвої

Уряд не осопорював того факту, що заявниця та її родичі потрапили під
авіаційний удар тоді, коли намагались залишити с. Катир-Юрт безпечним,
як вони вважали, шляхом. Бомба, скинута військовим літаком, вибухнула
поруч з мікроавтобусом, де знаходилась заявниця зі сім’єю. Внаслідок
інциденту її син і три племінниці загинули, а саму заявницю та її інших
родичів було поранено.

Уряд стверджував, що застосування сили є виправданим відповідно до
положень п. “а” ч. 2 ст. 2 Конвенції.

Суд визнав, що ситуація, яка склалася на той час у Чечні, вимагала від
держави виняткових заходів для відновлення контролю над республікою і
придушення незаконних збройних виступів. У Суду не виникло сумнівів
стосовно того, що на час подій у с. Катир-Юрті знаходилась велика
кількість бойовиків. А відтак їх активний спротив міг виправдати,
відповідно до п. “а” ч.2 ст. 2 Конвенції, використання державними
службами смертоносної зброї. Втім Суд наголосив, що між метою, яка
переслідується, та засобами її досягнення має існувати баланс.

Суд відзначив, що відмова Уряду надати усі необхідні матеріали, які
стосувались військової операції, обмежила його можливості достатньо
повно оцінити ситуацію. Незважаючи на це, Суду все ж вдалося, виходячи,
зокрема, з наявної частини матеріалів кримінальної справи, дійти
висновку про те, чи операцію було проведено з максимальним уникненням чи
принаймні зведенням до мінімуму шкоди цивільному населенню. Адже у цьому
й полягає зміст вимог ст. 2 Конвенції.

Суд зрештою зазначив, що військова операція в с. Катир-Юрті, спрямована
на роззброєння або ліквідацію бойовиків, не була непередбачу-ваною. Він
також зауважив, що військові, вирішуючи питання про застосування
авіації, спорядженої тяжкими бойовими снарядами, повинні були зважати на
пов’язану з цим небезпеку. Однак Уряд не надав Суду жодних доказів того,
що під час планування операції відповідні фактори було взято до уваги.

Військові застосували тяжкі авіаційні фугасні бомби вільного падіння
ФАБ-250 і ФАБ-500 з радіусом ураження понад 1000 метрів. Застосування
такого виду зброї не під час війни і без попередньої евакуації
цивільного населення аж ніяк не відповідає тому ступеню обачності, який
мають демонструвати правоохоронні органи у демократичному суспільстві.

Ані воєнний стан, ані надзвичайний стан у Чечні оголошені не були. Так
само не було зроблено заяви про відступ від зобов’язань за Конвенцією
відповідно до її ст. 15. Отож Суд вказав, що оцінка цієї ситуації має
проводитися відповідно до звичайних правових умов.

Навіть у ситуації, коли мешканці селища, за твердженнями Уряду, стали
заручниками великої кількості бойовиків, першорядною умовою операції мав
бути захист життя цивільного населення. Застосування не-вибіркової зброї
було волаючим порушенням цього принципу і цілком не відповідало тому
ступеню обережності, яка необхідна під час проведення операцій з
використанням смертельної зброї. Розглянуті Судом документи
підтверджували, що населенню було повідомлено про існування безпечного
виходу. Втім, ані в офіційних документах, ані у свідченнях військових не
йшлося про наказ припинити вогонь чи зменшити його інтенсивність. Багато
хто з військових, даючи покази, згадували про оголошення гуманітарного
коридору, проте ніхто не говорив про його забезпечення.

У висновку військових експертів від 11 лютого 2002 року стверджувалося,
що дії командирів були законними й відповідали ситуації. Також йшлося
про те, що було дотримано вимогу про мінімальні втрати цивільного
населення, зважаючи на попереднє відкриття гуманітарного коридору і
вибіркову тактику бомбардування. Крім того, у висновку зазначалося, що
бойовики, ймовірно, перешкоджали евакуації. Однак Суд, оцінюючи подані
йому матеріали кримінальної справи, не виявив підстав для такого
висновку. Крім того, у справі жодним чином не згадувалося про те, що
бойовики затримували мешканців чи іншим чином перешкоджали їх виходу.

Уряд, до того ж, нічого не згадував про існування правових норм, які б
регулювали застосувуння сили у подібних ситуаціях.

Отож, зважаючи на вищезазначене, Суд дійшов висновку, що операція в с.
Катир-Юрті впродовж 4-7 лютого 2000 року не була проведена з належним
ступенем турботи про цивільне населення, хоча й була спрямована на
легітимну ціль.

Стосовно тверджень заявників про неефективність слідства Суд нагадав
загальні висновки, сформульовані у попередніх аналогічних справах.
Зокрема він вказав на принцип відповідальності посадових осіб чи органів
держави за смерть осіб, які знаходились під їх контролем. Суд також
відзначив, що зобов’язання, які випливають зі ст. 2 Конвенції, не
обмежуться лише виплатою грошової компенсації. Розслідування має бути
своєчасним і ефективним. Його продовження не повинно залежати від
ініціативи потерпілого, якому вдалося вижити, чи родичів того, хто
загинув. Справа Хашиєва та Акаєвої

Суд зауважив, що компетентні органи провели розслідування у зв’язку із
загибеллю родичів заявників. Однак це розслідування розпочалось після
значного зволікання і здійснювалось із з багатьма недоліками. Зокрема
слідство не перевірило версію про участь в інциденті конкретної
військової частини, на що прямо вказували декілька свідків.

Уряд вважав, що заявники могли б оскаржити результати слідства. Втім, на
думку Суду, таке оскарження навряд чи посприяло б виправленню допущених
недоліків. Тому Суд дійшов висновку, що проведене розслідування не було
ефективним, а отже, мало місце порушення ст. 2 Конвенції стосовно цього
аспекту скарги.

Справа Ісаєвої, Юсупової та Базаєвої

У цій справі також було проведено розслідування. Однак воно розпочалося
після тривалого періоду часу відтоді як почали надходити повідомлення
про численні жертви серед цивільного населення і про напад на
транспортні засоби Червоного Хреста. Суд також взяв до уваги велику
кількість упущень в ході розслідування. Зокрема, ймовірно, не були
витребувані та оглянуті журнал бойових дій, звіти про проведення
операції чи інші супровідні документи, складені до чи невдовзі після
інциденту. Органи також не вжили заходів для встановлення особи та
військового звання чільного офіцера на блокпосту “Кавказ-1”, який
наказав біженцям повертатися до Грозного й нібито пообіцяв їм, що дорога
буде безпечною. Також не було належно зібрано інформацію про оголошення
“безпечного коридору” 29 жовтня 1999 року. Не було встановлено тих
посадових осіб військової чи цивільної адміністрації, які повинні були
гарантувати його безпеку. Органи не вдались до належних зусиль задля
встановлення осіб інших потерпілих чи виявлення інших свідків удару.
Лише після тривалої затримки було допитано та визнано потерпілими самих
заявників. Усі ці упущення Уряд не зміг належно пояснити.

Отож, держава не провела ефективного розслідування обставин ракетного
удару колони цивільних осіб, що мав місце 29 жовтня 1999 року. Тому Суд
постановив, що мало місце порушення ст. 2 Конвенції також і стосовно
цього аспекту скарги заявників.

Справа Зари Ісаєвої

У цій справі розслідування розпочалось лише після того, як канцелярія
Суду повідомила Уряду (у вересні 2000 року) про надходження скарги від
заявниці. Уряд не пояснив, чому трапилась багатомісячна затримка у
розслідуванні повідомлень про десятки жертв серед цивільного населення.
Втім Суд відзначив чималий обсяг роботи, який здійснили органи слідства
для відтворення картини штурму.

Суд, проаналізувавши надані йому документи, також вказав і на численні
упущення в ході розслідування. Зокрема, він звернув увагу на відсутність
достовірної інформації про оголошення “безпечного коридору” для виходу
цивільного населення. Не були встановлені посадові особи військової чи
цивільної адміністрації, які мали відповідати за оголошення коридору та
його безпеку. Уряд не пояснив неадекватність дій військових, зважаючи на
оголошення “безпечного виходу”, які, ймовірно, не брали його до уваги,
плануючи та реалізовуючи операцію.

Заявниця та інші потерпілі не були належним чином повідомлені (згідно з
вимогами національного законодавства) про постанову від 13 березня 2002
року, якою було припинено кримінальне провадження та скасовані рішення
про визнання їх потерпілими. Постанова про закриття кримінальної справи
грунтувалась на висновку військових експертів, складеному у лютому 2002
року. У заявниці не було реальної можливості оскаржити висновки
експертизи, а відтак і кінцеві результати розслідування.

Отож Суд дійшов висновку про те, що держава порушила обов’язок провести
ефективне розслідування обставин штурму с. Катир-Юрта, що відбувався
впродовж 4-7 лютого 2000 року. Тому Суд постановив, що мало місце
порушення ст. 2 Конвенції і щодо цього аспекту скарги заявниці.

Стосовно скарг на порушення ст. 3 Конвенції Суд дійшов таких висновків.

Справа Хашиєва та Акаєвої

Суд не зміг встановити факт неналежного поводження із родичами заявників
з необхіднем ступенем достовірності, який би дав змогу подолати
“виправдані сумніви” щодо того, чи цей факт насправді мав місце. Однак
Суд постановив, що мало місце порушення процесуального аспекту ст. 3
Конвенції, оскільки компетентні органи не провели розслідування заяв про
катування.

Справа Ісаєвої, Юсупової, Базаєвої

Суд зазначив, що наслідки, на які скаржились заявники, були викликані
застосуванням компетентними органами смертоносної зброї всупереч вимогам
ст. 2 Конвенції. З огляду на це Суд дійшов висновку, що за подібних
обставин немає необхідності розглядати окремо питання про порушення ст.
3 Конвенції.

Стосовно скарги п. Базаєвої на порушення ст. 1 Першого протоколу до
Конвенції Суд дійшов висновку, що мало місце серйозне та невиправдане
втручання у право на безперешкодне володіння майном, оскільки внаслідок
авіаційного удару було знищено транспортні засоби і предмети домашнього
вжитку, які належали заявниці та її сім’ї.

Стосовно скарг усіх заявників на порушення ст. 13 Конвенції Суд
постановив, що мало місце порушення цієї статті. Суд аргументував свій
висновок тим, що кримінальні розслідування були неефективними, оскільки
не були достатньо об’єктивними та ретельними. Відтак, будь-які інші
засоби правового захисту, зокрема цивільно-правового, також були
позбавлені ефективності. Тому Суд постановив, що держава-від-повідач не
виконала своїх зобов’язань за ст. 13 Конвенції.

Справа „Трубніков проти Росії” (Trubnikov v. Russia)

У рішенні, ухваленому 5 липня 2005 року в справі “Трубніков проти
Росії”, Суд постановив, що:

не було порушення ст. 2 Конвенції щодо обов’язку держави охоронити життя
сина заявника;

мало місце порушення ст. 2 Конвенції стосовно обов’язку компетентних
органів провести ефективне розслідування;

Російський Уряд виявися неспроможним виконати своє зобов’язання
відповідно до ч.1а ст. 38 Конвенції (обов’язок держави створити усі
необхідні умови для розслідування справи Судом).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 8000 євро
як компенсацію моральної шкоди та 2315 євро на відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Заявник Владімір Грігор’євич Трубніков є громадянином Росії, народився
1940 року і проживає у місті Хохольську Воронежської області. Він є
батьком Віктора Трубнікова. 13 серпня 1993 року сина заявника було
знайдено мертвим у в’язниці, де він відбував покарання. Причиною смерті
було визнано асфіксію як наслідок повішання. На час смерті Віктору
Трубнікову було 26 років. У 1993 році його було засуджено до семи років
позбавлення волі за вчинення вбивства.

Згодом було прийнято рішення застосувати до нього з 4 жовтня 1998 року
умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Відповідно до матеріалів, представлених Урядом, упродовж відбування
Віктором Трубніковим покарання працівники в’язниці тричі виявляли, що
він перебував під дією алкоголю. Відтак до нього тричі застосовували
дисциплінарне сиягнення – поміщення у карцер. Коли

Віктора Трубнікова вдруге помістили у карцер, він заподіяв собі тілесні
ушкодження. А під час третього поміщення – вчинив спробу самогубства.
Відтоді за сином заявника було встановлено регулярне психіатричне
спостереження.

13 вересня 1998 року Віктор Трубніков взяв участь у футбольному матчі,
який відбувався за межами в’язниці. Увечері того дня працівники в’язниці
виявили, що він перебував під дією алкоголю. О 19 год. 15 хв. заявника
було поміщено у карцер. А о 20 год. 20 хв. Віктора Трубніко-ва знайшли
мертвим, повішаним на зашморгу з його сорочки, інший кінець якої був
прив’язаний до водопровідної труби. Того ж вечора начальник в’язниці
провів дізнання. Він вирішив не порушувати кримінальну справу, оскільки
не було жодних даних, які б вказували на вчинення злочину. Висновок
паталогоанатома підтвердив, що смерть була викликана здавленням шиї
внаслідок повішання.

Заявник – батько померлого наполягав на порушенні кримінальної справи.
Втім його клопотання довгий час залишались незадоволеними. Кримінальну
справу було порушено лише тоді, коли Уряду було офіційно повідомлено, що
заявник звернувся до Суду.

10 жовтня 2002 року провадження у справі було закрито, оскільки було
встановлено, що Віктор Трубніков вчинив самогубство. Постанову про
закриття цієї кримінальної справи заявник отримав 3 березня 2003 року.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 2 Конвенції, заявник стверджував, що органи влади
були винними у смерті його сина у в’язниці. Він також зазначав, що
відповідні органи виявились неспроможними розкрити обставини смерті його
сина.

Уряд представив Суду копію матеріалів, які, як він стверджував, були
записами лікарів-психіартів, котрі проводили періодичні огляди сина
заявника. Проте Суду не вдалося з’ясувати від Уряду, чи були подані
матеріали копією оригіналів, чи безпосередньо витягами із самої медичної
справи. З огляду на низьку якість поданих фотокопій, відсутність
сторінок, а також нечіткість (розмитість) тих фрагментів, де мали
значитися дати записів, особливо з 1997 до 1998 року, Суд звернувся до
Уряду з проханням надати повний оригінал медичної справи. Однак Уряд
відмовився це зробити, пославшись на те, що вилучати матеріали з архіву
не було достатньо безпечно. Суд повторив свій запит, запевнюю-чи Уряд в
тому, що після вивчення усі матеріали будуть повернуті. Втім Уряд знову
відмовився їх надати.

Суд вирішив розглянути справу по суті, незважаючи на те, що окремі факти
залишались незрозумілими через неповноту медичних даних.

На думку Суду, Уряд виявився неспроможним переконливо пояснити причини
своєї відмови надати оригінал медичної справи. Суд вирішив зробити
висновки з такої поведінки Уряду. Суд постановив, що всупереч ч. 1а ст.
38 Конвенції Уряд не створив усі необхідні умови для встановлення Судом
фактів у справі. Суд дійшов цього висновку з огляду на особливі труднощі
у встановленні фактів саме у цій справі та зважаючи на важливість
співпраці з ним Урядом у конвенційній процедурі.

Суд вирішив насамперед з’ясувати, чи компетентні органи знали чи повинні
були знати про те, що існував реальний та негайний ризик того, що Віктор
Трубніков вчинить самогубство. І якщо вони знали чи повинні були знати
про це, то Суд мав оцінити, чи зробили вони все необхідне задля
відвернення цього ризику.

Суд зауважив, що власне під час перебування Віктора Трубнікова у
в’язниці його було визнано особою з певними психічними проблемами. Він
виявляв тенденцію заподіювати собі шкоду після того, як до нього
застосовували дисциплінарні стягнення. У 1995 році після чергового
поміщення у карцер він вчинив спробу самогубства. Цю його спробу було
оцінено радше як “поклик по допомогу”, аніж реальний намір покінчити
життя. Після цього інцидента Віктору Трубнікову було надано психіатричну
допомогу і його було поставлено на психіатричний облік. Відтоді
лікарський огляд сина заявника проводився періодично кожних шість
місяців.

Суд зазначив, що на той час стан здоров’я Віктора Трубнікова не був
настільки серйозним, аби зумовити необхідність призначення йому
примусового психіатричного лікування. Лікарські записи у медичній справі
свідчать про те, що пацієнт не виявляв жодних виразних симптомів, які б
вказували на наявність у нього певної психічної хвороби. Поведінка
Віктора Трубнікова після спроби самогубства вказувала радше на його
розбалансовану особистість. Суд зауважив, що ані психіатр, котрий
здійснював нагляд за сином заявника, ані інші працівники в’язниці не
оцінювали його поведінку як таку, що вказувала на можливість вчинення
Віктором Трубніковим самогубства чи заподіяння ним собі шкоди у
майбутньому.

Отож, у Суду не було формальних підстав для того, аби дійти висновку, що
компетентні органи знали про існування суб’єктивної загрози для житття
сина заявника.

Стосовно питання про те, чи повинні були відповідні органи знати про
існування цієї загрози, Суд відзначив, що після спроби самогубства у
1995 році впродовж наступних років у Віктора Трубнікова не виявлялось
жодних небезпечних симптомів, зокрема суїцидних настроїв. Навпаки,
медичні записи свідчать про поліпшенння стану пацієнта у зв’язку зі
зміною його ставлення до своєї колишньої спроби вчинити самогубство, яке
трапилась у 1995 році. Після цього інциденту Віктору Трубнікову було
надано інтенсивну терапію. І, як вбачалося, внаслідок проведеного
лікування його розумовий та емоційний стан стабілізувався і залишався
незмінним упродовж наступних років. Його психічний стан постійно
оцінювався лікарями як стабільний. Тому Суд погодився, що з огляду на
такі дані було важко передбачити можливість раптового й стрімкого
погіршення стану здоров’я Віктора Трубнікова, що міг призвести до
вчинення ним самогубства.

Тому Суд дійшов висновку, що у ситуації, яка склалася, компетентні
органи не могли раціонально передбачити рішення Віктора Трубнікова
вчинити самогубство. Також Суд не встановив жодних проявів бездіяльності
з боку компетентних органів, яка могла б перешкодити відповідальним
особам здійснити адекватну оцінку ситуації з сином заявника. Адже
Віктору Трубнікову було надано у свій час необхідну медичну допомогу, а
також велося регулярне спостереження за його емоційно-розумовим станом.
На думку Суду, колишні інциденти з Віктором Труб-ніковим мали
насторожити відповідальних осіб стосовно того, що поміщення його у
карцер, зважаючи на те, що він знову знаходився у стані сп’яніння, могло
призвести до негативних наслідків.

Суд був стурбований тим фактом, що Віктор Трубніков мав доступ до
алкоголю у фатальний день останнього інциденту, який трапився з ним.
Втім Суд не визнав цей недогляд з боку компетентних органів достатнім
для того, аби визнати їх цілком відповідальними за смерть сина заявника.

Отож, з огляду на обставини справи Суд не дійшов висновку про те, що
національні органи не спромоглися відвернути реальний і негайний ризик
самогубства чи діяли іншим чином, несумісним з їхнім позитивним
зобов’язанням гарантувати право людини на життя. Тому порушення ст. 2
Конвенції не було.

Суд визнав, що процедурний обов’язок держави полягав у розслідуванні
обставин смерті сина заявника. Помер він, як це виглядало, від
самогубства. До часу смерті Віктор Трубніков перебував під охороною і
відповідальністю компетентних державних органів. Розслідування було
необхідним для встановлення причин смерті (принаймні, аби переконатися у
тому, що це не був нещасний випадок чи вбивство). У разі встановлення ,
що причиною смерті таки було самогубство, слід було з’ясувати, чи є
підстави визнати компетентні органи відповідальними за неспроможність
завадити самогубству. Розслідування також повинно було відповідати
певним вимогам.

Суд відзначив, що первинне розслідування (дізнання) було проведено
швидко – упродовж кількох днів від дня смерті. Втім воно не відповідало
мінімальним вимогам незалежності, оскільки особа, яка його проводила
(начальник в’язниці) була представником органу влади, залученого до
справи. Як видається, обсяг зазначеного розслідування обмежувався лише
втсановленням причин смерті. Питання про можливу відповідальність
адміністрації в’язниці не з’ясовувалось. Дізнання майже зовсім не
відповідало вимозі необхідності громадського контролю. Не оспорювався і
той факт, що сім’ю Віктора Трубнікова навіть не було повідомлено про
формальні причини відмови у порушенні кримінальної справи. Зрештою
національний суд оцінив проведене розслідування як недостатнє і визнав
відмову порушити кримінальну справу незаконною. З огляду на зазначене,
Суд не міг визнати проведене дізнання ефективним розслідуванням у
розумінні прецедентної практики Суду.

Стосовно розслідування, проведененого у 2002 році, Суд відзначив, що
воно було розпочато лише після того, як Уряд дізнався про звернення
заявника до Суду, тобто лише через 3 роки з часу інциденту. Суд нагадав
свій висновок про те, що у справах про смерть за суперечливих обставин
винятково важливим є негайне проведення розслідування. Сплив часу
неодмінно призводить до зменшення кількості й якості доказів. Вияв
неуважного ставлення з боку відповідальних органів може підірвати довіру
до тих заходів, які вони вчиняють, а також бути тяжким випробуванням для
сім’ї померлого.

Стосовно справи заявника Суд відзначив, що тривала й до того ж належним
чином не пояснена затримка у проведенні розслідування була не тільки
свідченням неспроможності компетентних органів вжити належні заходи, але
й становила порушення ними їх зобов’язання продемонструвати уважне
ставлення й оперативність у цій справі.

Суд відзначив, що розслідування проводилось цілковито поза участю
заявника та інших членів сім’ї. Всупереч узвичаєній національній
практиці їх не було визнано потерпілими у відповідній кримінальній
справі, тобто їм не було надано того процесуального статусу, який
дозволив би їм впливати на хід розслідування. Навіть якщо припустити, що
участь рідних у процесі слідства могла бути забезпечена іншим чином,
цього все одно зроблено не було. Умови доступу родичів до матеріалів
справи були цілком невизначені. Їх жодним чином не повідомляли про
виявлені докази чи покази свідків. Зокрема заявника та інших членів
сім’ї не поінформували про проведення посмертної психологічної та
психіатричної експертизи. Ймовірно, якби вони знали про це, то могли б
певним чином проконсультувати експертів. Провадження, що здійснювалось у
2000 році, було закрито 10 жовтня. Але заявника було повідомлено про це
лише через п’ять місяців. Отож, слідство не було організовано таким
чином, аби уможливити належний громадський контроль за ним.

До того ж воно у жодний спосіб не забезпечувало інтересів родичів
померлого.

Попри те, що Суд звернув увагу на вжиття органами слідства низки
важливих заходів, аби встановити справжні обставини смерті Віктора
Трубнікова (допит головних свідків, проведення посмертних психіатричної
та психологічної експертиз), він все ж вирішив за недоцільне давати
оцінку проведеному слідству та його обсягу. Таке рішення зумовлене
основним його висновком про те, що слідство було проведене з істотними
недоліками. Цими недоліками були, власне, відстуність негайності,
належної сумлінності та ініціативи з боку компетентних органів, а також
незабезпечення громадського контролю за слідством.

Дійшовши висновку про невідповідність розслідування мінімальним
стандартам ефективності, Суд постановив, що держава порушила своє
зобов’язання відповідно до ст. 2 Конвенції провести ефективне
розслідування обставин смерті сина заявника.

Справа “Гонгадзе проти України” (Gongadze v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 8 листопада 2005 року у справі “Гонгадзе проти
України”, Суд постановив, що:

було порушено ст. 2 Конвенції, яке виявилось у неспроможності
національних органів захистити життя чоловіка заявниц – Георгія
Гонгадзе;

було порушено ст. 2 Конвенції, яке виявилось у непроведенні належного
розслідування обставин смерті Г. Гонгадзе;

мало місце порушення ст. 3 Конвенції, яке виявлось у поводженні, яке
принизило гідність заявниці;

мало місце порушення ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб
захисту).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 100 000
євро на відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Обставини справи

Заявниця Мирослава Гонгадзе є громадянкою України, народилась 1972 року
і проживає у м. Арлінгтоні, США. Її чоловіком був політичний журналіст
та головний редактор інтернет-видання “Українська правда” Георгій
Гонгадзе. Він докладав чимало зусиль для привернення уваги як
української, так і світової громадськості до проблем зі свободою слова в
Україні. Зокрема, він нераз повідомляв про корупцію серед посадовців
найвищого рангу. За кілька місяців до його зникнення

Г. Гонгадзе заявив у правохоронні органи про те, що він зазнає погроз і
за ним ведеться стеження.

липня 2000 року Г. Гонгадзе написав відкритого листа Генеральному
прокурору України (далі – Генпрокурор), стверджуючи, що його родичів,
друзів та колег правоохоронні органи безпідставно викликають на допити.
У цьому листі він також зазначав, що його переслідують невідомі особи.
Переслідування ведеться на автомобілі під номерним знаком 07309 КБ.

Г. Гонгадзе просив Генпрокурора про захист і про покарання осіб,
причетних до стеження за ним.

16 вересня 2000 року Г. Гонгадзе зник. Наступного дня його дружина
повідомила Московський райвідділ міліції м. Києва про зникнення
чоловіка.

2 листопада 2000 року у лісі поблизу м. Таращі Київської області було
знайдено обезголовлене тіло невідомої людини.

листопада 2000 року було проведено впізнання, у ході якого родичі
розпізнали на тілі прикрасу, яка належала Г. Гонгадзе, а також слід від
старої рани.

28 листопада 2000 року голова Української соціалістичної партії п. О.
Мороз публічно оголосив про існування аудіозаписів, які були таємно
зроблені у кабінеті Президента України (так звані плівки Мельни-ченка).
Згадані записи свідчили, на думку О. Мороза, про причетність Президента
Л. Кучми та деяких інших високопосадовців до зникнення Г. Гонгадзе. В
одній з розмов, зафіксованих на плівці, нібито Л. Кучма вимагав, аби
Міністр внутрішніх справ України п. Ю. Кравченко організував стеження за
Г. Гонгадзе. У тій самій розмові п. Ю. Кравченко запропонував для цього
конкретних людей, назвавши їх “справжніми орлами”, спроможними до
виконання будь-якої роботи.

У грудні 2000 року Генпрокурор повідомив, що тіло, знайдене поблизу м.
Таращі, не було ідентифіковане як тіло Г. Гонгадзе.

10 січня 2001 року Генпрокурор оприлюднив заяву про те, що цілком
можливо “таращанське тіло” було тілом Г. Гонгадзе. З іншого боку, він у
той самий час оголосив, що були свідки, які бачили Г. Гонгадзе живим вже
після його зникнення. Три дні по тому працівники Генпроку-ратури
повідомили заявницю, що не було доказів, які б підтверджували, що це
було тіло Г. Гонгадзе. А вже за два тижні заявницю було визнано
потерпілою у даній справі на тій підставі, що було достатньо доказів,
аби вважати, що знайде поблизу Таращі тіло було тілом її чоловіка.

15 січня 2001 року головний редактор газети “Грані” оприлюднив імена
чотирьох працівників правоохоронних органів, які нібито були причетні до
стеження за Г. Гонгадзе.

11 березня 2003 року журналісти міжнародної організації “Репотре-ри без
кордонів” повідомили про те, що результати екпертизи за методом ДНК
підтвердили, що “таращанське тіло”є тілом Г. Гонгадзе.

22 жовтня 2003 року було заарештовано генерал-лейтенанта Пукача,
працівника Міністерства внутрішніх справ (далі – МВС), за підозрою у
причетності до зникнення Г. Гонгадзе. Його було звинувачено у знищенні
важливих документів у справі.

6 листопада 2003 року Київський міський суд звільнив п. Пукача з-під
варти, застосувавши до нього як запобіжний захід підписку про невиїзд.

Віктор Ющенко після обрання його 26 грудня 2004 року Президентом України
публічно пообіцяв поновити розслідування у справі Г. Гонгадзе.

2 березня 2005 року Генпрокурор повідомив через ЗМІ про взяття під
варту, у зв’язку зі справою Г. Гонгадзе, трьох працівників міліції.

4 березня 2005 року стало відомо про смерть Ю. Кравченка, яка, як
стверджувалось, була наслідком самогубства. У день, коли він загинув, у
Генпрокуратурі мав відбутися його допит у справі Г. Гонгадзе.

У серпні 2005 року заявниці дозволили ознайомитися з матеріалами справи.
У вересні 2005 року Генпрокрор повідомив, що останній тест на ДНК
підвердив належність тіла Г. Гонгадзе.

15 вересня 2005 року п. Турчинов, нещодавно до того звільнений з посади
Голови Служби безпеки України, повідомив на прес-конференції, з-поміж
іншого, що проміжні результати лабораторних досліджень “плівок
Мельниченка” свідчать про відсутність ознак їх підробки і про точну
ідентифікацію осіб, яким належать голоси, зафіксовані на цих плівках.

20 вересня 2005 року парламент України заслухав голову спеціального
парламентського слідчого комітету у справі Г. Гонгадзе (далі – Комітет).
У цій доповіді йшлося про те, що викрадення і вбивство Г. Гонгадзе було
організовано Президентом Л. Кучмою та Ю. Кравченком, а також
зазначалося, що до цього причетні також нинішній спікер парламенту В.
Литвин та депутат Л. Деркач.

Доповідь завершувалася вказівкою на те, що Генпрокурор жодним чином не
відреагував на висновки Комітету.

Нещодавно Генпрокуратура повідомила, що розслідування стосовно осіб,
обвинувачених у справі Г. Гонгадзе, завершено і справу буде передано до
суду.

Зміст рішення Суду

Заявниця стверджувала, що органи влади виявилися неспроможними захистити
життя її чоловіка, а згодом розслідувати обставини його зникнення та
смерті. Така недолуга поведіка влади завдала їй чималих моральних
страждань. Заявниця посилалася на ст. 2, 3 та 13 Конвенції. Вона також
стверджувала, що в останній наданій Урядом інформації йшлося про
причетність до смерті її чоловіка чільних державних посадовців. Однак,
на думку заявниці, органи слідства вирішили обмежитись притягненям до
відповідальності лише прямих виконавців злочину, а не його замовників та
організаторів.

Суд зазначив, що останні викриття у справі заявниці з високим ступенем
імовірності вказували на причетність працівників міліції до зникнення і
вбивства Г. Гонгадзе. Питання, яке мав вирішити Суд, полягало в тому, чи
органи влади виконали своє зобов’язання захистити життя Г. Гонгадзе від
очевидної загрози.

Суд спочатку вказав на те, що 14 липня 2000 року чоловік заявниці сам
звернувася з листом до Генпрокурора, в якому скаржився на безпідставні
допити своїх родичів та друзів правоохоронними органами, а також
повідомив, що за ним ведеться стеження. Він також просив про проведення
розслідування у зв’язку із зазначеними фактами та вжиття заходів щодо
його охорони.

Далі Суд відзначив, що органи влади, передусім працівники прокуратури,
повинні були знати про вразливе становище журналістів, які висвітлювали
актуальні політичні теми в державі, особливо з огляду на те, що з 1991
року в Україні було вбито 18 журналістів.

Суд також вказав, що до завдань прокуратури належав нагляд за органами
міліції та розслідування законності будь-якої їх діяльності.

У своєму листі Г. Гонгадзе чітко вказував на незрозумілу зацікавленість
працівників певних силових структур його особою. Однак відповідь
Генпрокурора була не тільки формальною, але й брутально недбалою. Через
два тижні після цього Г. Гонгадзе зник.

Суд звернув увагу на те, що лист Г. Гонгадзе та наступні події у справі,
які розкривали ймовірну причетність державних служб до його зникнення і
вбивства, слідчі органи впродовж тривалого часу не тільки нехтували, але
й відверто заперечували. Адже слідство жодним чином не від-реагувало на
публічні повідомлення у ЗМІ про причетність працівників міліції до
зникненння журналіста. Той факт, що вже за кілька днів після зміни
вищого керівництва країни було заарештовано двох працівників міліції за
звинуваченнями у викраденні та вбивстві Г. Гонгадзе, викликав у Суду
серйозні сумніви щодо щирого бажання влади в особі попереднього вищого
керівництва розслідувати справу належним чином. Тому Суд дійшов висновку
про те, що було порушено ст. 2 Конвенції, яке виявилося у неспроможності
органів влади захистти життя чоловіка заявниці.

Суд відзначив, що до грудня 2004 року державні органи, зокрема ті, які
займалися розслідуванням, переймалися радше доведенням непричетності
чільних посадовців до цієї справи, аніж встановленням справжніх обставин
зникнення та смерті Г. Гонгадзе.

Тому Суд дійшов висновку, що ст. 2 Конвенції було порушено також й у
тому, що органи влади виявились неспроможними провести ефективне
розслідування у справі.

Стосовно скарги заявниці на порушення ст. 3 Конвенції Суд висловив такі
міркування. Він зауважив, що хоча чоловік заявниці зник у вересні 2000
року, проте вона, за її словами, лише у березні 2003 року отримала
переконливі докази того, що обезголовлене тіло, знайдене у Таращі, було
тілом Г. Гонгадзе. До березня 2003 року заявниця періодично отримувала
від слідчих органів суперечливі заяви про долю свого чоловіка. У той час
події розгорталися таким чином, що органи слідства, піддаючи сумніву
належність тіла, знайденого у Таращі, Г. Гонгадзе, а відтак висуваючи
різноманітні припущення стосовно можливої його долі, наполегливо
відмовлялися надати заявниці можливість ознайомитися з усіма матеріалами
справи.

У вересні 2005 року Генпрокурор повідомив, що остання експертиза щодо
ідентифікації тіла за методом ДНК, проведена у Німеччині, підтвердила
належність тіла Г. Гонгадзе.

З огляду на зазначені факти Суд дійшов висновку, що ставлення
відповідних компетентних органів до заявниці та її сім’ї заподіювало їй
істотних страждань. Тому таке ставлення слід кваліфікувати як
поводження, що принижує людську гідність, вчинене на порушення ст. 3
Конвенції.

Розглядаючи скаргу заявниці щодо порушення ст. 13 Конвенції, Суд
відзначив, що у даній справі не виникало сумніву стосовно обов’язку
компетентних органів провести ефективне розслідування обставин, за яких
загинув чоловік заявниці. Однак, як свідчили факти, упродовж понад
чотирьох років жодного ефективного розслідування у справі не
проводилось.

З огляду на це Суд дійшов висновку, що заявницю було позбавлено
ефективного засобу захисту стосовно встановлення обставин смерті її
чоловіка.

Більше того, Суд відзначив, що заявниця справді не могла отримати жодну
компенсацію, оскільки відповідно до національного законодавства питання
про компенсацію у відповідних ситуаціях може бути остаточно вирішене у
цивільному порядку лише після постановлення вироку у кримінальній
справі, точніше після встановлення судом обставин справи. Таке
встановлення фактів має преюдиційне значення для вирішення цивільного
позову у тій самій справі. Отож, Суд постановив, що ст. 13 Конвенції
було порушено також і стосовно цього аспекту.

ЗАБОРОНА КАТУВАННЯ

Ст. 3 Конвенції

Справа “Елсі проти Туреччини” (Elci v. Turkey)

У рішенні, ухваленому 13 листопада 2003 року у справі “Елсі та інші
проти Туреччини”, Суд постановив, що:

мало місце порушення ст. 3 Конвенції (заборона катувань) стосовно
поводження, якого зазнали Тагір Елсі, Ніязі Сем, Мерал Даніс Бестас та
Гюсні Олмез;

мало місце порушення ст. 3 Конвенції (заборона нелюдського або такого,
що принижує гідність, поводження) щодо поводження, якому були піддані
Сінасі Тур, Сабатіг Аскар, Мехмед Селім Курбаноглу, Месут Бестас, та
Ведат Ертен;

мало місце порушення ст. 3 Конвенції з огляду на неспроможність
розглянути заяви скаржників про застосування до них катувань та
жорстокого поводження з ними;

мало місце порушення ч.1 ст. 5 Конвенції (право на свободу та особисту
недоторканність) щодо кожного із заявників;

мало місце порушення ст. 8 Конвенції (право на повагу до особистого і
сімейного життя) стосовно Тагіра Елсі, Сінасі Тура, Сабагатіна Акара,
Ніязі Сема, Мехмеда Селіма Курбаноглу;

не було необхідності окремо вирішувати питання щодо можливого порушення
ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності);

не було порушення ст. 25 Конвенції (перешкоджання здійсненню права
звертатися до Суду з індивідуальними заявами про захист прав людини та
основних свобод) у редакції, яка передувала прийняттю Протоколу №11
(зараз – ст. 34 Конвенції).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити кожному із
заявників від 1210євро до 1750 євро у відшкодування майнової шкоди й від
2100 євро до 36000 євро як компенсацію моральної шкоди.

Обставини справи

Заявники, п. Тагір Елсі, п. Невзат Кайя, п. Сінасі Тур, п. Сабагатін
Акар, п. Ніязі Сем, п. Мехмет Селім Курбаноглу, п. Мерал Даніс Бестас,
п. Месу Бестас, п. Ведат Ертен, п. Бакі Демірган, п. Аріф Алтінкалем, п.
Газанфер Абасіолу, п. Фот Гаурі Демір, п. Гюсні Олмез, п. Імам Сагін і
п. Арзу Сагін, є громадянами Туреччини, народилися у проміжку між 1958
та 1971 роками.

Усі заявники є за фахом юристами. Їх було заарештовано та взято під
варту органами служби безпеки одразу ж після того, як п. Абдугал-кім
Гювен, член Партії трудящих Курдистану (далі – ПТК), у своєму зізнанні у
вчиненні інкримінованих йому діянь звинуватив заявників у сприянні
діяльності цієї партії. Він стверджував, що всі вони, окрім п.
Алтінкалема, виконували функції зв’язкових між тими їхніми клієнтами,
які перебували у в’язниці, та членами ПТК. Заявники стверджують, що
справжньою причиною їхнього затримання був той факт, що вони виконували
функції захисників своїх клієнтів у Суді державної безпеки та активно
відстоювали непорушність прав людини у своїй щоденній діяльності.

У проміжку часу між 15 листопада та 7 грудня 1993 року заявники були
заарештовані працівниками поліції або жандармерії й поміщені у в’язницю.
Дехто з них стверджував, що під час арешту працівники органів безпеки
проводили обшуки в їхніх помешканнях та офісах , а також здійснювали
виїмку документів, знайдених під час обшуків, в тому числі й тих
документів, котрі були призначені для подання до Європейської комісії з
прав людини (надалі – Єврокомісія).

Усі заявники утримувалися у жандармерії провінції Діярбакір протягом від
7 до 25 днів. Під час перебування у в’язниці вони були піддані допитам
щодо можливого їх сприяння діяльності ПТК та стосовно наявності у них
зв’язків з цією партією. Дехто із заявників стверджував, що працівники
поліції під час проведення допитів застосовували щодо них образи й
погрози застосування насильства; згодом ув’язнених роздягали та поливали
зі шланга льодяною водою, принижуючи, завдаючи побоїв та залякуючи їх, з
метою отримання підписів на будь-яких документах, зміст яких не був
доведений до відома заявників. Ув’язнених утримували у холодних ,
вологих камерах та коридорах, примушували їх спати на підлозі, іноді
навіть залишали із зав’язаними очима. Заявники стверджували, що їм
дозволяли відвідувати туалет лише двічі на день. Вони отримували їжу у
вигляді одного шматка хліба на день.

Зміст рішення Суду

Всі скаржники заявляли про наявність порушення ст. 5 Конвенції. Крім
того,

п. Тагір Елсі, п. Ніязі Сем, п. Гюсні Олмез, п. Сінасі Тур, п.
Сабага-тан Акар, п. Мехмет Селім Курбаноглу, п. Месут Бестас, п. Ведат
Ертен та п. Мерал Даніс Бестас, покликаючись на ст. 3 Конвенції,
стверджували, що вони були піддані катуванню і такому, що принижує
гідність, поводженню. П. Тагір Елсі, п. Сінасі Тур, п. Ніязі Сем, п.
Сабагатін Акар і п. Мехмет Селім Курбаноглу скаржилися на застосування
до них процедур обшуку й виїмки, що, на їх думку, 8 Конвенції та ст. 1
Першого протоколу до Конвенції. Насамкінець, заявники п. Тагір Елсі, п.
Імам Сагін, п. Сабагатін Акар, п. Бакі Деміргад і п. Арсу Сагін
стверджували, що мало місце порушення ст. 25 Конвенції у редакції, що
передувала прийняттю Протоколу №11.

Суд оцінював скарги заявників стосовно застосування щодо них катувань і
такого, що принижує гідність, поводження з огляду на усні покази
свідків, надані представникам Єврокомісії. На думку Суду, неможливо
достовірно встановити правдивість скарги п. Елсі щодо застосування до
нього поводження, яке суперечить ст. 3 Конвенції, під час його
перебування у в’язниці одразу ж після затримання. Однак Суду видаються
загалом прийнятними скарги щодо жорстокого поводження під час
перебування в ув’язненні у жандармерії провінції Дьябакір таких
заявників, як п. Тагіра Елсі, п. Ніязі Сема, п. П. Гюсні Олмеза і п.
Ме-рала Даніса Бестаса. Суд відзначив послідовність заявників у
обгрунтуванні їхніх скарг щодо форм прояву жорстокого поводження, якому
вони були піддані, а саме щодо образ, нанесення побоїв, примушування
роздягатися та поливання заявників льодяною водою зі шланга. Виявом
такої послідовності в обґрунтуванні скарг заявників було обстоювання
своїх прав та законних інтересів перед Державним прокурором, перед
судовими слідчими й перед представникам Єврокомісії.

Суд визнав прийнятними та послідовними (несуперечливими) свідчення
заявників щодо умов їхнього утримання у в’язниці – холоду, темряви,
підвищеної вологості, неналежного забезпечення ліжками, їжею,
санітарно-гігієнічними засобами, а також скарги п. Сінасі Тура, п.
Са-багатіна Акара, п. Мехмета Селіма Курбаноглу, п. Месута Бестаса та п.
Ведата Ертена щодо нанесення їм побоїв, їх приниження, роздягання й
залякування з метою отримання підписів на будь-яких документах, зміст
яких не був доведений до відома ув’язнених. Суд погодився також з тим,
що принаймні у критичні моменти – такі як проведення допитів чи ставка
віч-на-віч із п. Гювеном, заявників тримали із зав’язаними очима.

Суд не вважав за доцільне надати важливого значення даним загального
медичного огляду заявників, який було проведено перед тим як вони
постали перед Державним прокурором, через те, що дані такого медичного
огляду були, на думку Суду, спотворені. Навпаки, неналежно проведений
медичний огляд був аргументом на користь скарг заявників. Крім того, Суд
зазначив, що були виявлені суперечності у показах свідків з боку Уряду
Туреччини. Суд також зауважив, що не було проведено належного
розслідування обставин справи щодо скарг заявників, скерованих
національним правозахисним органам.

У світлі вищезазначених обставин справи Суд визнав, що п. Тагір Елсі, п.
Ніязі Сем, п. Мерал Даніс Бестас і п. Гюні Олмез потерпали від фізичного
та психічного насильства з боку жандармів під час перебування в
ув’язненні. Поводження, якому були піддані вищеперелічені заявники, було
особливо жорстоким і завдало їм пекельного болю та глибоких страждань, а
тому, на думку Суду, воно охоплюється поняттям “катування” у розумінні
ст. 3 Конвенції.

Крім того, Суд вважає, що порушення ст. 3 Конвенції становить і
поводження, якому були піддані п. Сінасі Тур, п. Сабагатін Акар, п.
Мех-мет Селім Курбаноглу, п. Месу Бестас та п. Ведат Ертен, як нелюдське
й таке, що принижує гідність щойно названих заявників.

Суд зазначив, що мало місце порушення процесуальних вимог, які
випливають зі ст. 3 Конвенції, з огляду на неналежне розслідування,
проведене національними судовими органами у справі, яка була порушена на
підставі скарги заявників стосовно жорстокого з ними поводження під час
перебування в ув’язненні в жандармерії провінції Дьярбакір.

Суд вкотре наголосив на основоположній ролі, яку відіграють професійні
юристи у відправленні правосуддя та у захисті принципу верховенства
права. Свобода правозахисної діяльності юристів є суттєвою ознакою
демократичного суспільства і необхідною передумовою ефективного
застосування та охорони норм Конвенції. Саме тому переслідування
представників юридичного фаху є ударом у саме серце системи, яку створює
Конвенції.

Розглядаючи правомірність утримання заявників, Суд зазначив, що надані у
справі докази дали можливість дійти висновку про суперечливість і
непослідовність у додержанні вимог щодо кожного із заявників
національного законодавства, яке регламентує взяття підозрюваного під
варту та його утримання в ув’язненні. Суд дійшов висновку про те, що
необхідною умовою правомірності тримання підозрюваного під вартою є
дозвіл на це прокурора. Такий дозвіл може бути попередньо надано усно і,
як виняток, навіть після того як юридичний факт мав місце, але усний
дозвіл обов’язково повинен бути запротокольований у письмовій формі.

У справі, яка розглядається Судом, не було дотримано жодної з цих вимог,
тобто органи безпеки не отримали навіть усного попереднього дозволу
прокурора на утримання заявників під вартою чи, якщо не було надано
попереднього дозволу на таке утримання, підтвердження такого утримання
після того, як останні були взяті під варту. Найбільш вражаючим, на
думку Суду, був факт повної відсутності будь-яких документів, які б
відображали скероване до прокурора прохання органів безпеки про дозвіл
на утримання заявників під вартою або про його наказ чи інструкції щодо
самого режиму такого утримання. Відтак Суд дійшов висновку про те, що
Урядом Туреччини не було доведено наявність дозволу прокурора на арешт
та утримання заявників під вартою, як цього вимагає національне
законодавство Туреччини, що і становило порушення ч. 1 ст. 5 Конвенції
(додержання передбаченої законом процедури).

Суд зазначив, що обшуки, проведені у помешканнях та офісах п. Та-гіра
Елсі, п. Сінасі Тура, п. Сабагатіна Акара, п. Ніязі Сема, п. Мехмета
Селіма Курбаноглу, становлять втручання у право на повагу до житла і
таємниці листування. Ні прокурор, ні суддя не видавав жодного ордера на
проведення обшуку у помешканнях чи офісах вищеперелічених заявників.
Судовими органами не було зроблено будь-якої усної вказівки і не було
видано жодного офіційного документа, який би регламентував мету чи межі
таких обшуків як до моменту їх проведення, так і після того, як обшуки
відбулись.

Поведені обшуки та виїмка документів були надзвичайно широкими. Як
наслідок, цінні професійні матеріали були вилучені з помешкань та офісів
заявників без отримання на це спеціального дозволу. Суд вже вдруге був
вражений відсутністю звітності та відповідальності за слідчі дії,
проведені органами безпеки. Відтак Суд дійшов висновку про те, що обшук
та виїмка документів були проведені без жодного належного дозволу або
застережень, що й становить порушення ст. 8 Конвенції.

З огляду на той висновок Суду, що мало місце порушення ст. 8 Конвенції,
було визнано недоцільним окремо розглядати скаргу заявників на предмет
наявності порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд не вважає встановленим той факт, що мало місце очевидне
перешкоджання здійсненню права заявників звертатися до Суду з
індивідуальними заявами про захист прав людини та основних свобод.

Справа “Хенаф проти Франції” (Henaf v. France)

У рішенні, ухваленому 27 листопада 2003 року у справі “Хенаф проти
Франції”, Суд постановив, що

мало місце порушення ст. 3 Конвенції щодо заборони нелюдського або
поводження, яке принижує гідність.

Обставини справи

Заявник, п. Альберт Хенаф, є громадянином Франції, народився 1925 року.
На даний час він відбуває покарання у в’язниці, що знаходиться у м.
Нант.

Протягом останніх кількох років заявника неодноразово засуджували за
різні правопорушення. Зокрема його було засуджено до десятирічного
строку ув’язнення за вчинення розбійного нападу, а також кілька разів
заявника засуджували за вчинення грабежів у торговельних центрах. У 1998
році п. Хенафа було засуджено до шестимісячного терміну ув’язнення за
те, що він не повернувся до в’язниці після санкціонованого
короткочасного виїзду за її межі. Експерти-психіатри, котрих було
залучено для обстеження заявника з метою з’ясування можливих причин його
неповернення до в’язниці, пояснили поведінку п. Хенафа тимчасовим
розладом психічної діяльності, котрий раптово у нього виник і, вочевидь,
міг призвести, особливо з огляду на похилий вік пацієнта, до послаблення
його здатності розуміти значення своїх дій.

7 листопада 2000 року заявника було допроваджено до лікарні “Пеле-грін”
у м. Бордо для проведення йому операції. Начальник в’язниці надав
конвоїрам письмові вказівки щодо умов, з дотриманням яких заявника мало
бути допроваджено до лікарні, а також щодо необхідності спостереження за
заявником у самій лікарні. Вирішення питання про режим нагляду було
віддано на розсуд службовця, відповідального за охорону.

Заявника тримали у кайданках під час допровадження його до лікарні і не
звільнили з них до кінця дня. У вечір напередодні операції заявника було
прикуто за гомілку до опори ліжка. Оскаржуючи нелюдські умови свого
перебування у лікарні, заявник відмовився від операції. Відтак його
знову повернули до в’язниці. П. Хенаф звернувся зі скаргою на дії
працівників поліції, котрі відповідали за його охорону, стверджуючи про
брутальне з ним поводження, заподіяння образи і катування. У травні 2001
року скаргу заявника було визнано неприйнятною у зв’язку з несплатою
державного мита.

1 жовтня 2001 року після відбуття терміну покарання заявника було
звільнено. Згодом його було ув’язнено на підставі вироку в іншій справі.

Зміст рішення Суду

Заявник оскаржував умови свого перебування у лікарні, котрі він вважав
особливо тяжкими для себе з огляду на похилий вік та стан здоров’я, а
також стверджував, що його було піддано поводженню, котре порушує ст. 3
Конвенції.

Стосовно аргументу Уряду про те, що заявник був суспільно небезпечним,
Суд зауважив, що хоча п. Хенафа й засуджували кілька разів, в матеріалах
справ не було жодних згадок про його насильницькі дії. Також Суд
зазначив, що причиною неповернення заявника до в’язниці був тимчасовий
розлад його психічної діяльності. Крім того, цей випадок був єдиним, і
за час несанкціонованого перебування на волі заявник не вчинив жодних
суспільно небезпечних дій.

На думку Суду, компетентні органи, вирішуючи питання про застосування
згаданих обмежень до заявника, не довели ймовірності того, що той
становив загрозу для суспільства. Про відсутність суспільної небезпеки
заявника чітко свідчив також зміст письмових вказівок, наданих
начальником в’язниці стосовно застосування звичайного, а не посиленого
режиму нагляду щодо п. Хенафа на час його допровадження і перебування у
лікарні. В будь-якому разі, необхідність вбереження від небезепеки,
котру п. Хенаф міг становити для суспільства, не могла виправдати його
прикуття до ліжка в лікарні у вечір напередодні операції, зокрема беручи
до уваги той факт, що двох працівників поліції було залишено вартувати
біля входу до палати.

Зважаючи на вік заявника, його стан здоров’я, відсутність у минулому
будь-яких проявів такої поведінки, котра б давала вагомі підстави
вважати, що він становить загрозу для безпеки інших, а також беручи до
уваги письмові вказівки начальника поліції, котрий рекомендував
застосувати звичайний (нормальний), а не посилений режим нагляду, та той
факт, що заявника допровадили до лікарні саме за день до того, коли мала
відбутись операція, Суд дійшов висновку, що обмеження свободи
пересування заявника було непропорційним до вимог суспільної безпеки,
особливо з огляду на ту обставину, що двох працівників поліції було
залишено вартувати біля входу до палати заявника.

Суд вважав за доцільне згадати про рекомендації Європейського комітету
із запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує
гідність, поводженню чи покаранню, адресовані уряду Франції і викладені
у звіті цього Комітету за підсумками візиту до Франції у травні 2000
року. У рекомендаціях, поміж іншим, вказувалось на необхідність
заборонити, незважаючи на мотивацію безпеки, практику при-куття в’язнів
до ліжок під час їх перебування у лікарні.

Зважаючи на викладене, Суд визнав, що поводження національних органів із
заявником не відповідало вимогам ст. 3 Конвенції .

Справа “М.С. проти Болгарії” (M.C. v. Bulgaria)

У рішенні, ухваленому 4 грудня 2003 року у справі “М.С. проти Болгарії”,
Суд постановив, що :

мало місце порушення ст. 3 Конвенції щодо заборони поводження, яке
принижує гідність;

мало місце порушення ст. 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного
життя, оскільки держава-відповідач виявилася неспроможною виконати
позитивні зобов’язання, що випливають із положень вказаної статті;

не було необхідності розглядати питання про можливе порушення ст. 13
Конвенції;

не було необхідності розглядати скаргу окремо щодо можливого порушення
ст. 14 Конвенції.

Відповідно до ст 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 8 тис.
євро як компенсацію моральної шкоди і 4110 євро у відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Заявниця, М.С., є громадянкою Болгарії, народилась 1980 року. Вона
стверджувала, що коли їй було 14 років (вік, коли особа за власною
згодою може вступати у статеві стосунки), її згвалтували двоє чоловіків,
одному з яких було 20 років, іншому – 21 рік.

За словами заявниці, 30 липня 1995 року вона разом зі своєю подругою і
двома молодими чоловіками пішла на дискотеку. Згодом вона погодилась на
пропозицію чоловіків поїхати з ними на іншу дискотеку. Повертаючись
назад, А. запропонував усім присутнім поплавати у басейні. М.С.
залишилась в машині. П. повернувся до машини раніше, аніж інші, і, як
стверджувала заявниця, примусив її до статевого контакту з ним.

А. і П. цілком заперечили, що згвалтування мало місце.

В ході проведеного розслідування було виявлено недостатньо доказів,
котрі б вказували на те, що підозрювані А. і П. примусили М.С. до
статевого контакту з ними. 17 березня 1997 року кримінальну справу було
закрито окружним прокурором. У постанові про закриття зазначеної справи
вказувалось, що не було зібрано достатньо доказів та доводів для
подолання зрозумілих сумнівів стосовно того, чи справді мало місце
застосування погроз і насильства щодо потерпілої. Йшлося, зокрема, про
те, що в ході слідства не було встановлено, чи чинила заявниця опір
гвалтівнику та чи прохала по допомогу сторонніх осіб. Апеляційну скаргу
заявниці на зазначене рішення прокурора було відхилено.

У письмовому викладі думок експертів, поданих на розгляд Суду,
вказувалось, що випадки, коли залякана жертва поводиться пасивно або
психічно дистатнціює себе від акту згвалтування, свідчать про те, що
потерпіла (потерпілий) перебувають під дією травматичного синдрому
психічного інфантилізму (“закляклого переляку”) – найбільш
розповсюдженої психічної реакції, що виникає у жертви у процесі її
згвал-тування. За підсумками проведеного дослідження, котре стосувалось
жінок віком від 14 до 25 років, було встановлено, що двадцять чотири
особи з двадцяти п’яти поводили себе під час акту згвалтування саме у
такий спосіб.

Зміст рішення Суду

Заявниця стверджувала, що законодавство Болгарії не забезпечує
ефективного захисту особам, потерпілим від згвалтування, оскільки факт
згвалтування може бути встановлений лише тоді, коли доведено, що жертва
насильства чинила активний опір гвалтівнику. Заявниця подала до Суду у
письмовому вигляді свої міркування, де виклала думку про те, що
Конвенція покладає на державу позитивні зобов’язання захищати фізичну
недоторканність та приватне життя особи, а також гарантувати ефективні
засоби їх правового захисту. Вона також скаржилась на те, що
розслідування обставин її справи на національному рівні було проведено
неналежним чином. Заявниця обгрунтовувала свої вимоги, покликаючись на
ст.3 (заборона поводження, що принижує людську гідність), ст. 8 (право
на повагу до приватного життя), ст. 13 (право на ефективний засіб
правового захисту), ст. 14 (заборона дискримінації).

Суд вкотре нагадав, що відповідно до ст. 3 і ст. 8 Конвенції на
держа-ви-учасниці покладено позитивне зобов’язання впровадити в дію
кримінальне законодавство, яке б передбачало ефективне покарання осіб,
винних у вчиненні згвалтування, з одного боку, а з іншого – забезпечити
належне застосування цього законодавства через ефективне розкриття
відповідних злочинів.

Суд зазначив, що в минулому в окремих країнах для притягнення особи до
відповідальності у справах про згвалтування були необхідними докази
застосування фізичної сили особою, підозрюваною у згвалтуван-ні, або
докази активного опору з боку жертви. Проте, як свідчить аналіз судової
практики і законодавства європейських держав, наявність таких доказів
тепер не вимагається для обвинувачення особи у вчиненні згвал-тування. У
правових системах загального права Європи та інших регіонів будь-які
згадки про фізичну силу були вилучені із законодавства та прецедентної
практики. Попри те, що в більшості європейстких країн з континентальною
правовою традицією визначення в законодавстві складу такого злочину, як
згвалтування, містить згадку про застосування насильства чи погрози його
застосування, судова практика та теорія права стоять на позиції, що для
кваліфікації згвалтування принциповим є не так встановлення факту
застосування сили чи погрози його застосування, як встановлення
відсутності згоди потерпілої на статевий контакт.

Суд також зазначив, що держави-члени Ради Європи погодились про те, що
криміналізація статевих зносин з особою, котра не дає свою згоду на
статевий контакт, незалежно від того, чи чинить потерпіла особа опір, чи
ні, є необхідним для ефективного захисту жінок від насильства. А відтак,
така постановка питання призвела до впровадження змін у відповідне
законодавство. Окрім того, Міжнародний кримінальний трибунал для
колишньої Югославії нещодавно постановив, що відповідно до міжнародного
права будь-які статеві дії щодо особи, котра не дає свою згоду на це,
становлять склад злочину згвалтування. І саме такий підхід відображає
універсальну тенденію розглядати відсутність згоди як істотну ознаку,
необхідну для кваліфікації згвалтування чи інших статевих злочинів. У
висновку міжнародної правозахисної організації “Інтер-райтс” (“Ішеп^шз”)
йдеться про те, що жертви статевих посягань, зокрема, дівчатка, що не
досягли повноліття, часто не чинять опору через низку психологічних
причин або через страх перед можливим насильством з боку гвалтівника.
Загалом, право і судова практика у справах про згвалтування розвиваються
так, щоб відобразити зміни у ставленні громадськості до відповідних
проблем, а саме нові вимоги суспільства щодо захисту статевої автономії
особи і забезпечення рівності жінок і чоловіків у статевих стосунках.
Зважаючи на досягнуті на сьогоднішній день стандарти та сучасні
тенденції, позитивні зобов’язання згідно зі ст.3 і ст.8 Конвенції
вимагають від держав-учасниць криміналізації і проведення розслідування
фактів статевого посягання навіть тоді, коли стає відомо, що потерпіла
особа не чинила активного спротиву, проте також і не давала свою згоду
на статевий контакт.

Заявниця стверджувала, що позиція відповідних органів у її справі була
обумовлена недоліками законодавства та відображала загальну практику
притягнення до відповідальності за згвалтування винних лише у тих
справах, в яких було зібрано докази значного фізичного опору з боку
потерпілої особи. Через відсутність конкретних судових справ, що явно
демонстрували б практику, про яку зазначала заявниця, Суду було складно
дійти спільної позиції щодо обговорюваного питання. З іншого боку, уряд
Болгарії не подав до Суду копії рішень чи коментарі до законодавства,
котрі б явно спростовували заяви п. М.С. про обмежений підхід до
розслідування справ про згвалтування. Отож, твердження заявниці
грунтувались на аргументах, котрі не були спростовані.

Виклад заявницею, з одного боку, та підозрюваними, з іншого, двох
взаємовиключних версій подій, вочевидь, зумовлював потребу у всебічній
ретельній оцінці компетентними органами вірогідності зроблених сторонами
заяв та вивчення усіх супутніх обставин. Проте компетентні органи вжили
вкрай мало заходів, аби перевірити вірогідність версії, викладеної П. та
А., зокрема тих їхніх показань, де йшлося про те, що заявниця за кілька
хвилин після статевого контакту з П. почала пестити А. Адже такі
свідчення щодо поведінки заявниці передусім мали б викликати сумніви з
огляду на те, що їй було лише чотирнадцять років і вона мала статевий
контакт вперше у своєму житті. Також не було перевірено вірогідність
показів свідка, викликаного за ініціативою підозрюваних, та не було
встановлено точний час події. Також ані заявниці, ані її представнику не
було надано можливості допитати свідка, котрий, за твердженням п. М.С.,
давав неправдиві покази. Таким чином, компетентні національні органи
виявилися неспроможними скористатися усіма доступними можливостями для
дослідження супутніх обставин та не провели належну оцінку вірогідності
суперечливих показів учасників процесу.

Причиною такого упущення з боку компетентних органів стало те, що
слідчий і прокурор вирішили, що мало місце так зване “згвалтування на
побаченні”. Згадані особи також вважали, що за відсутності прямих
доказів згвалтування – таких, як сліди насильства чи можливого опору з
боку потерпілої, та доказів того, що заявниця зверталась по допомогу до
сторонніх, вони не можуть прийняти відсутність згоди заявниці на
статевий акт за доказ згвалтування. Саме тому слідчий і прокурор
погодились, що дослідження додаткових обставин не додало б нової
суттєвої інформації до справи. Попри те, що слідчі органи не відкидали
можливості відсутності згоди заявниці на статевий акт, вони стали на
таку позицію, згідно якої відсутність згоди прямо не свідчила про те, що
П. та А. розуміли, що М.С. не погоджувалась на статеві зносини. Слідчі
органи не взяли до уваги показів заявниці про те, що П. та А. неправдиво
сказали заявниці буцімто вони заблукали, аби завезти М.С. у відлюдне
місце й у такий спосіб створити атмосферу зовнішнього тиску на неї.
Також слідчі органи не оцінили належним чином вірогідності версій подій,
викладених підозрюваними, а також свідками, запрошеними за їх
ініціативою.

Суд дійшов висновку, що національні компетентні органи повинні були
дослідити й ухвалити рішення на підставі оцінки усіх супутніх обставин.
Окрім того, Суд вказав, що слідчим органам потрібно було зосередитись на
вивченні питання про відсутність згоди потерпілої на статевий акт, а
відтак, грунтувати свої висновки на цьому факті.

Не висловлюючи думки щодо питання про винність П. та А., Суд визнав, що
ефективність слідства у справі заявниці, зокрема позиція, обрана
слідчими і прокурорами, не відповідала позитивним зобов’язанням держави
згідно зі ст. 3 і ст. 8 Конвенції у світлі сучасних стандартів,
запроваджених у порівняльному правознавсті та міжнародному праві.
Відтак, Суд вказав, що Болгарія не дотримала конвенційних позитивних
зобов’язань впроваджувати в дію і забезпечувати ефективне застосування
кримінального законодавства, котре б карало усі форми згвалтування та
інші види статевих посягань.

Суд постановив, що не виникло жодного окремого питання щодо застосування
ст. 13 Конвенції , а також що не було необхідності вивчати скаргу на
предмет можливого порушення ст. 14 Конвенції.

Справа „Янков проти Болгарії” (Yankov v. Bulgaria)

У рішенні, ухваленому 11 грудня 2003 року у справі „Янков проти
Болгарії”, Суд постановив, що:

було порушено ст. 3 Конвенції (заборона нелюдського чи такого, що
принижує гідність, поводження чи покарання);

було порушено ст. 10 Конвенції (свобода вираження поглядів);

було порушено ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту);

було порушено ч.3 ст. 5 Конвенції (право негайно постати перед суддею та
право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до
початку судового розгляду);

було порушено ч.4 ст. 5 Конвенції (право на встановлення судом без
зволікання законності затримання);

було порушено ч.5 ст. 5 Конвенції (захищене позовом право на
відшкодування);

було порушено ч.1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд
упродовж розумного стоку);

Суд постановив сплатити заявнику 8000 євро як компенсацію моральної
шкоди, а також 4000 євро у відшкодування судових витрат. Обставини
справи

Заявник, Тодор Антімов Янков (Todor Antimov Yankov), є громадянином
Болгарії, який народився у 1943 році і живе у м. Пловдів (Болгарія). Він
отримав посаду виконавчого директора сільськогосподарського
інвестиційного фонду і фінансової компанії. Перед тим він працював
викладачем економіки і мав ступінь доктора економічних наук.

12 березня 1996 року його заарештували за підозрою у співучасті в
незаконних фінансових операціях. Його утримували під вартою до початку
судового розгляду упродовж двох років і чотирьох місяців.

Під час перебування під вартою п.Янков безуспішно клопотав про своє
звільнення з різних підстав, вказуючи на численні обставини, зокрема на
той факт, що всі докази вже були зібрані протягом перших місяців
розслідування, і тому небезпека того, що після цього він перешкоджатиме
здійсненню правосуддя, є мінімальною, а також на відсутність судимості,
відсутність загрози втечі (ухилення від правосуддя) з огляду на свій
вік, сімейні зв’язки та стан здоров’я (окрім інших захворювань, він
страждав на високий кров’яний тиск, артеріальний склероз, каміння в
нирках, діабет та депресивний стан). Крім того, він стверджував, що
докази проти нього були незначні і що обвинувачення ґрунтувалося на
неправильному тлумаченні норм права, які застосовувались.

У лютому 1998 року він був скерований до медичного закладу для
проходження спеціалізованого медичного лікування.

10 березня 1998 року під час його обшуку, який відбувся до зустрічі
заявника з адвокатом, працівник тюремної установи вилучив у нього проект
книги, яку він почав писати, на тій підставі, що заявник мав намір
передати її адвокату. У тексті, в якому описувались затримання заявника
та кримінальне провадження щодо нього, тюремних наглядачів було названо
„відгодованими неробами” і „звичайними селюками”, а тюремного
поліцейського – „провінційним вискочкою”; загалом же про обвинувачів та
слідчих йшлося як про „безчесних людей з владними повноваженнями”.
Заявник стверджував, що він мав намір тільки прочитати для свого
адвоката ці рядки з рукопису, тому що це був чорновий варіант рукопису.

Цього ж дня начальник тюремної установи видав наказ про притягнення до
відповідальності заявника „за вчинення образливих та наклепницьких заяв
щодо державних службовців, слідчих, суддів, обвинувачів та державних
установ”. Заявника помістили в одиничну камеру, перед тим поголивши йому
голову, й утримували там до 17 березня. Він стверджує, що в його камері
не було туалету і йому доводилося використовувати відро, яке не виносили
регулярно; там не було можливості дотримуватись гігієни і не вистачало
світла. Коли 19 березня 1998 року заявник з’явився на відкритий судовий
розгляд у районному суді, було помітно, що його голова була нещодавно
поголена.

В медичний заклад заявника допустили 25 березня 1998 року. 10 липня 1998
року він був звільнений під заставу з огляду на поганий стан здоров’я.

30 жовтня 1998 року районний суд м. Пловдів визнав заявника винним,
зокрема, у вчиненні незаконних грошових трансферів за кордон і засудив
його до п’яти років позбавлення волі. 5 червня 2000 року вирок проти
нього було скасовано, і попереднє розслідування було відновлене. У
листопаді 2002 року судовий розгляд у справі заявника все ще не було
розпочато, і з цього часу Суд більше не отримував жодних інших
відомостей щодо справи п. Янкова.

Зміст рішення Суду

Заявник скаржився на те, що поводження, якого він зазнав, перебуваючи
під вартою, суперечить ст. 3 Конвенції (заборона нелюдського чи такого,
що принижує гідність, поводження або покарання), оскільки його помістили
в ізольовану камеру і примусили поголити голову. Він також стверджував,
що дисциплінарні заходи, вжиті щодо нього через написання книги,
порушують ст. 10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів), його
затримання було вчинене з порушенням ст. 5 Конвенції (право на свободу
та особисту недоторканість), кримінальне провадження здійснювалось, на
думку заявника, не впродовж розумного строку, що суперечить ч.1 ст. 6
Конвенції (право на судовий розгляд впродовж розумного строку). Він
також покликався на ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб
правового захисту).

Суд зазначив, що заарештований, голова якого була примусово поголена,
очевидно, відчував своє принизливе становище та почувався підкореним.
Докази такого поводження були також видимими і для інших, включаючи
тюремний персонал, інших заарештованих, відвідувачів, та й могли стати
видимими для громадськості, якщо б арештованого невдовзі звільнили чи
помістили б у громадське місце. Суд вирішив, що примусове голення голів
у осіб, що перебувають під вартою, в принципі є вчинками, які можуть
мати наслідком приниження їхньої людської гідності або породження у них
відчуття скривджувального становища й підкорення, що також принижуватиме
їх.

Вказаний вчинок не мав жодної юридичної підстави й обґрунтування. Навіть
якщо цим вчинком і не мали на меті принизити людину, голення голови
заявника без належного обґрунтування було саме по собі свавільним та
карним заходом, і тому в заявника могло виникнути відчуття приниження чи
підкорення. З іншого боку, заявник мав підстави вважати, що метою цього
вчинку було приниження його гідності, оскільки його голова була поголена
в контексті покарання за написання критичних і образливих висловлювань
про тюремних наглядачів та інших осіб. Мали значення і вік заявника (55
років у відповідний період), а також та обставина, що він з’явився на
публічне судове засідання через дев’ять днів після того, як його голову
було поголено.

Голення голови заявника в контексті його утримання в ізольованій камері
за написання критичних та образливих висловлювань становило
необґрун-товано суворе поводження, що дає підстави кваліфікувати його як
таке, що принижує гідність. З огляду на це мало місце порушення ст. 3
Конвенції.

Суд звернув увагу на те, що органи державної влади Болгарії покарали
заявника, не згадуючи навіть у своїх рішеннях, чому вони вважали
наклепницькими його заяви.

Хоча коментарі щодо тюремного персоналу і могли бути зневажливими, вони
далекі від того, аби бути грубо образливими. До того ж вони містилися в
рукописі, який за жанром мав автобіографічний характер, і звучали в
контексті критики процесу здійснення правосуддя загалом і посадових
осіб, залучених до нього. Тому органи державної влади Болгарії повинні
були проявити стриманість у своїй реакції.

Крім того, Суд був вражений тим, що заявника покарали лише за запис
своїх думок в особистому рукописі, який на момент вилучення ще нікому не
був показаний. Отже, заявник не розголошував та й не розповсюджував
жодної образливої чи наклепницької інформації. Зокрема, ніхто не
стверджував, що він пустив текст в обіг серед інших заарештованих. До
того ж, враховуючи, що це була лише чернетка, рукопис не був готовий для
опублікування і тому не було прямої небезпеки його розповсюдження,
навіть якби його винесли з тюремної установи.

Хоча члени адміністрації цієї установи, котрі читали вилучений у
заявника рукопис, і відчули зневагу до себе у деяких висловлюваннях, які
їх стосувались, важко погодитись, що це була адекватна підстава покарати
заявника. Державні службовці не повинні піддаватись впливу особистих
негативних почуттів. Справедливого балансу між правом заявника на
свободу вираження поглядів та потребою підтримувати авторитет судової
системи й охороняти репутацію державних службовців у даному випадку не
було дотримано. Караючи заявника – особу, що утримувалася під вартою, –
семидобовим ув’язненням в ізольованій камері за включення до приватного
рукопису дещо образливих висловлювань, органи державної влади
переступили межі правозастосувального розсуду, враховуючи те, що в цьому
рукописі містилася загальна критика судової системи і що він не
перебував в обігу серед інших заарештованих. Таким чином, було порушено
ст. 10 Конвенції.

Уряд Болгарії не зумів довести, що існував ефективний засіб правового
захисту від гоління голови заявника. Це був вчинок, який не мав жодних
юридичних підстав.

Стосовно втручання у свободу вираження поглядів заявника Суд відзначив,
що рукопис був вилучений відразу, а п. Янкова було поміщено в ізольовану
камеру негайно після того, як був виданий наказ про притягнення його до
дисциплінарної відповідальності. Не було доведено, що в заявника була
реальна можливість оскаржити таке рішення до того, як покарання буде
виконано. На той час і аж до 2002 року болгарське законодавство не
передбачало жодної можливості судового оскарження рішення про ув’язнення
заарештованого в ізольовану камеру за вчинення дисциплінарного
правопорушення.

Встановивши, що заявник не мав ефективного засобу захисту ні від
поводження, що принижувало гідність, ні від втручання в його свободу
вираження поглядів, Суд вирішив, що було порушено ст. 13 Конвенції.

Після арешту заявник постав перед слідчим, який не мав повноважень
приймати обов’язкове рішення про утримання його під вартою. Ні слідчий,
ні обвинувач, котрий затвердив рішення про взяття п. Янкова під варту,
не були достатньо незалежними та безсторонніми, як цього вимагає ч.3
ст.5 Конвенції, з огляду на ту роль, яку відігравали ці посадові особи в
процесі обвинувачення та їх потенційну участь у кримінальному
переслідуванні. Таким чином, було порушено ч.3 ст.5 Конвенції, оскільки
заявник не постав перед суддею чи іншою посадовою особою, уповноваженою
законом здійснювати судову владу.

Суд встановив, що, не навівши в обґрунтування жодних фактів і
по-кликаючись лише на законодавчу презумпцію про покладення саме на
заявника обов’язку доказування відсутності навіть гіпотетичної небезпеки
втечі (ухилення від правосуддя), повторного вчинення злочину чи змови,
органи державної влади продовжили строк тримання заявника під вартою без
достатніх підстав.

Національні суди застосовували також положення, закріплене у ч.3 ст.152
Кримінально-процесуального кодексу Болгарії, згідно з яким будь-яка
можливість звільнення з-під варти особи, щодо якої порушено більше ніж
одна кримінальна справа, виключалася. У цьому відношенні показовим було
те, що питання про виділення кримінальних справ у декілька окремих
проваджень чи, навпаки, їх об’єднання в одне провадження входило до
повноважень органів обвинувачення і не піддавалося будь-якому судовому
контролю.

Тому Суд визнав, що органи влади не змогли обґрунтувати причини тримання
під вартою заявника протягом двох років та майже чотирьох місяців. Отже,
було порушено ч.3 ст. 5 Конвенції ще й через те, що попереднє ув’язнення
заявника не було повністю обґрунтоване і тривало надто довго.

Суд звернув увагу на те, що хоча заявник наводив аргументи, які ставили
під сумнів підстави його затримання, національні суди не брали до уваги
жодного з них, вважаючи їх несуттєвими для вирішення питання про
законність тримання його під вартою. Оскільки суди не врахували
конкретні факти, які могли б поставити під сумнів „законність” взяття
під варту заявника, то мало місце порушення ч.4 ст.5 Конвенції.

Встановивши, що болгарське законодавство не передбачало механізму
стягнення компенсації за тримання заявника під вартою, Суд вирішив, що
було порушено ч.5 ст.5 Конвенції.

З огляду на те, що провадження тривало щонайменше шість років та п’ять
місяців, Суд вирішив, що було порушено ч.1 ст. 6 Конвенції.

Справа “Кметті проти Угорщини” (Kmetty v. Hungary)

У рішенні, ухваленому 16 грудня 2003 року у справі “Кметті проти
Угорщини”, Суд постановив, що

• мало місце порушення ст.3 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції, Суд призначив сплатити заявнику 4700
євро як компенсацію моральної шкоди і 1300 євро у відшкодування судових
витрат.

Обставини справи

Заявник, Агостон Кметті, є громадянином Угорщини, народився 1946 року і
проживає у м. Будапешті. Він має ліцензію продавця і працює на міському
ринку в Будапешті.

22 грудня 1998 року у зв’язку з небезпекою вибуху поліція наказала усім
покинути приміщення міського ринку. Заявник та кілька інших осіб
відмовилися виконати наказ поліції. Після невдалих спроб переконати
заявника покинути приміщення, працівники поліції вирішили допровадити
його до поліце йського відділку через відмову виконати їхній наказ.

Заявник стверджував, що працівники поліції схопили його у такий спосіб,
що він упав на землю. Натомість Уряд стведжував, що заявник упав сам. За
твердженнями п. Кметті, його вивели за межі будинку в кайдан-ках,
заштовхнули у патрульну машину і били під час допровадження до
поліцейського відділку. Через те, що у заявника на обличчі і на
зап’ястях були синці, по прибутті до відділку до нього було викликано
лікаря. Заявник нічого не сказав лікарю про те, що з ним неналежно
поводились.

Заявник стверджує, що його завели у підвал поліцейського відділку, де
щонайменше чотири полісмени безперестанку били його. А згодом, десь
приблизно за три години до звільнення, заявника було поміщено у камеру.
Увечері того самого дня заявник пройшов медичне обстеження у
Національному інституті травматології і Центральному інституті
стоматології.

Після того, як заявник звернувся із заявою про те, що стосовно нього
мало місце неналежне поводження та незаконне затримання, слідчі
заслухали його покази, покази його родичів та кількох інших свідків. У
медичному висновку, складеному у березні 1999 року на підставі огляду
заявника, що проводився на запит відповідних державих органів,
стверджувалося, що три порізи на тілі на той час ще не загоїлися, а на
зап’ястях і на животі проступали синці.

Дійшовши висновку про неможливість встановлення, чи тілесні ушкодження,
виявлені у заявника, були наслідком опору, котрий він чинив працівникам
поліції, слідчий відділ закрив справу.

Зміст рішення Суду

Покликаючись на ст. 3 Конвенції, заявник скаржився на поводження
працівників поліції щодо нього та на відсутність ефективного
розслідування їхньої поведінки.

Суд заувавжив, що лише окремі із ушкоджень, про які стверджував завник,
були підтверджені судовим експертом-медиком, проте ці ушкодження
відповідали рівню тяжкості, який дає підстави кваліфікувати спричинення
тілесних ушкоджень як неналежне поводження у сенсі ст.3 Конвенції. Суд
відтак мав переконатися, чи можна вважати державу відповідальною за
заподіяння заявнику тілесних ушкоджень.

Оскільки ані медексперт, ані Уряд не оспорювали те, що тілесні
ушкодження були заподіяні заявнику 22 грудня 1998 року, справедливо було
припустити, що ушкодження виникли у зв’язку із перебуванням заявника у
поліцейському відділку.

Суд зазначив, що окремі свідки розповіли, що поліцейські силоміць вивели
заявника із приміщення ринку на вулицю. Проте, на думку ме-дексперта,
описані дії працівників поліції мали б імовірно призвести до інших
тілесних ушкоджень, аніж ті, що були виявлені у заявника. Крім того, з
показів очевидців не можна зрозуміти, чи заявник сам упав, чи він впав
внаслідок поштовхів з боку працівників поліції, коли ті його
затримували. Жоден зі свідків не вказав також і на те, що працівники
поліції завдали ударів заявнику. Врешті-решт у висновку медексперта, що
був складений на запит слідчих, котрі вели розслідування, не містилось
інформації, яку б можна було розглядати як підтвердження скарг заявника
на те, що його безперестанку били у патрульній машині дорогою до
поліцейського відділку і після прибуття – вже у самому приміщенні
відділку.

Суд визнав, що з наявних у його розпорядженні доказів не можна було
встановити, чи справді ушкодження на тілі заявника виникли внаслідок
перевищення працівниками поліції меж застосування сили, необхідної для
подолання опору з боку затримуваної особи під час затримання. Також не
можна було з’ясувати, чи ушкодження були заподіяні під час допровадження
заявника до поліцейського відділку чи у самому приміщенні відділку.

Проте Суд дійшов висновку, що взяті у сукупності свідчення медиків,
покази самого заявника та факт, що його тримали у поліцейському відділку
впродовж більш як трьох годин, давали підстави для підозри, що заявник
справді міг зазнати шкоди від дій поліцейських.

Суд вкотре зазначив, що у випадках, коли особа заявляє про те, що вона
потерпіла від брутальних дій поліції чи інших осіб, що перебувають на
державній службі, тобто стверджує про порушення ст. 3 Конвенції, органи
влади зобов’язані провести ефективне розслідування, котре б могло
привести до встановлення і покарання винних. Хоча й з даного питання
компетентними органами й було порушено справу за скаргою заявника, проте
у Суду виникли сумніви стосовно того, чи справді розслідування було
достатнім та ефективним. Суд визнав за прикрий той факт, що не було
проведено допит лікаря, який оглянув заявника відразу після
допровадження його до поліцейського відділку. У розпорядженні
відповідних державних органів знаходився лише висновок лікаря, у якому з
очевидних причин не згадувалося про те, чи тілесні ушкодження у заявника
були виявлені відразу після його допровадження до поліцейського
відділку, чи пізніше. Під час надання заявником показів у справі,
порушеній за його скаргою, йому було пред’явлено до впізнання
фотокартки, на яких він упізнав лише двох поліцейських. Пртоте, як
вбачається з матеріалів справи, серед пред’явлених фотокарток не було
знимки третього працівника поліції, котрий взяв участь у затриманні
заявника. Крім того, Суд зазначив, що матеріали справи не вказували на
те, що було проведено допит працівників поліції, підозрюваних у
заподіянні тілесних ушкоджень заявнику. Суд вказав, що цей незрозумілий
недолік розслідування позбавив заявника можливості оспорити версію
подій, викладену поліцейськими.

Зважаючи на зазначені обставини, що свідчать про відсутність належного
та ефективного розслідування, Суд постановив, що мало місце порушення
ст. 3 Конвенції.

Справа „Айдер та інші проти Туреччини” (Ayder and Others v. Turkey)

У рішенні, ухваленому 8 січня 2004 року у справі „Айдер та інші проти
Туреччини”, Суд постановив, що:

було порушено ст.3 Конвенції (заборона нелюдського чи такого, що
принижує гідність, поводження) стосовно знищення житла і майна
заявників;

було порушено ст. 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного
життя і житла);

було порушено ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції (захист права власності);

було порушено ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового
захисту).

Суд вирішив, що не було потреби далі розглядати скарги заявників про
порушення ст. 3 Конвенції (заборона нелюдського покарання) і ст.

18 Конвенції (обмеження у застосуванні обмежень на права), а також про
кваліфікацію встановлених у справі подій як таких, що схвалюються
державними органами Туреччини.

Суд постановив сплатити заявникам наступні суми як відшкодування
матеріальної шкоди: Ахмету Айдеру (Ahmet Ayder) – 26144,9 євро, Юзу-фу
Лалелпу (Yusuf Lalealp) – 20239,7 євро, Надіру Доману (Nadir Doman) –
20239,7 євро, Севкету Бісеру (§evket Bicer) – 26239,7 євро, Зейдіну
Ек-мексі (Zeydin Ekmekci) – 20144,9 євро. Суд, крім того, постановив
сплатити кожному заявникові 14500 євро як компенсацію моральної шкоди, а
також загалом 40000 євро у відшкодування судових витрат з вирахуванням
725 євро, вже наданих їм для оплати правової допомоги.

Обставини справи

Заявники, Ахмет Айдер, Юзуф Лалелп, Надір Доман, Севкет Бісер та Зейдін
Екмексі, є громадянами Туреччини курдського походження, які народилися
відповідно у 1940, 1934, 1964, 1966 і 1963 роках. У відповідний період
заявники зі своїми сім’ями проживали у місті Ліс (Lice) (південно-східна
Туреччина).

Справа стосується масового знищення та пошкодження домівок та майна у м.
Ліс 22-23 жовтня 1993 року, які полягали, зокрема, у спаленні житла та
майна заявників. Заявники стверджували, що їхня власність була знищена
чи пошкоджена цілеспрямовано, як частина спланованої операції,
здійснюваної силами безпеки у зв’язку з тим, що жителі міста нібито
прихильно ставляться до Партії трудящих Курдистану (ПТК). Вони вказували
на те, що їх залишили заляканими та нужденними, без жодних речей (окрім
одягу, що був на них), а в деяких випадках – навіть без взуття. Всім
заявникам довелося змінювати місце проживання, а двох із них було
позбавлено соціального забезпечення.

Уряд стверджує, що сили безпеки захищали місто від нападів ПТК.

Здійснюючи процедуру встановлення обставин справи, Європейська комісія з
прав людини (надалі – Єврокомісія) встановила, що 22 і 23 жовтня мало
місце цілеспрямоване спалення майна заявників силами безпеки, після чого
заявники зі своїми сім’ями покинули м.Ліс.

Єврокомісія не виключала ймовірність присутності терористів у місті 22
жовтня і того, що могли відбуватись сутички між членами ПТК і силами
безпеки, хоча надто багато запитань залишалися без відповіді.

Зміст рішення Суду

Заявники скаржились на порушення ст. 3 (заборона нелюдського чи такого,
що принижує гідність, поводження або покарання) Конвенції, ст. 8
Конвенції, ст. 1 П