Автор невідомий – історія України (книга)

Автор невідомий – історія України

Розділ І.

ПЕРВІСНА ДОБА І ПЕРШІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

1. Становлення і розвиток людського суспільства

У розвитку первісного суспільства, в залежності від матеріалу та
технології виготовлення знарядь праці, можна виділити декілька значних
періодів, які за традицією називають віками: кам’яний (його складають
палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам’яний, бронзовий та залізний.

А. Палеоліт

На території України найдавніші люди з’явилися ще в період стародавнього
кам’яного віку (палеоліту) бл. 1,5 млн років тому. Вони жили невеликими
групами, що утворювали т. зв. первісне людське стадо, постійно
пересуваючись з місця на місце в пошуках їжі, користувалися вогнем,
вміли застосовувати каміння і дерев’яні палиці, а також виготовляли
примітивні знаряддя праці (гостроконечники, рубила, скребла тощо).

Основним заняттям первісних людей було полювання на диких тварин та
збиральництво. На сучасній території України виявлено чимало слідів
їхньої діяльності: на Закарпатті, Середньому Дністрі, поблизу Житомира,
на Донеччині, в Криму.

Близько 40—35 тис. років тому на зміну пітекантропу й неандертальцю, які
жили в ранньому палеоліті, прийшов новий тип людини, що вже належала до
сучасного фізичного типу — „Homo sapiens”, або „людина розумна”. В
Європі його ще називають кроманьйонцем, за назвою грота Кроманьйон
(Франція), де вперше було знайдено кілька кістяків цього типу. Середня
тривалість людського життя в той час становила лише 20 — 23 роки.

Порівняно з неандертальцями, у кроманьйонців вищого рівня розвитку
досягли господарство і техніка виготовлення знарядь праці. Вони
виробляли різноманітні предмети з каменю та кістки, прикраси, статуетки,
що нагадують людину, фігури тварин. Основним джерелом добування їжі було
полювання на великих тварин — мамонта, зубра, бізона, носорога,
печерного ведмедя. Мисливська» зброя стала досконалішою — з’явилися
дротики, гарпуни, списокидалки.

Суттєві зрушення в цей час сталися у сфері соціальних відносин. На зміну
первісному стаду прийшла родова община. Рід стає основною суспільною
ланкою і об’єднує родичів по материнській лінії, що свідчить про
виникнення матріархату. Він не означав головної ролі жінки у виробничій
сфері, однак жінка оберігала вогонь, житло, дітей. Виникає звичай, за
яким заборонялися шлюби між членами одного роду. Це сприяло зближенню
різних родових груп. На основі родинних стосунків відбувалася
консолідація родів у племена, формувалася племінна організація
суспільства.

Виникли давні форми релігійних вірувань:

анімізм — культ предків і шанування померлих;

магія — віра в те, що заклинаннями та обрядами можна вплинути на хід
подій;

тотемізм — віра в спільного для конкретного колективу предка зі світу
тварин чи рослин;

фетишизм — поклоніння предметам неживої природи.

Кроманьйонці продовжували споруджувати житла на зразок чуму чи яринги, а
також землянки і напів землянки. В Україні їх залишки виявлені поблизу
сіл Мезина на Чернігівщині й Межиріччя на Канівщині.

Б. Мезоліт

Нових успіхів людське суспільство досягло в епоху середнього кам’яного
віку (мезоліту), який тривав з IX до VI тис. до н. е. У результаті
потепління складалися ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних.
Змінився рослинний і тваринний світ. Відповідно до цього змінювалися й
умови життя людей, зокрема добування їжі, — що стало поштовхом до
виготовлення складніших знарядь праці. Були створені інструменти для
обробки дерева — долото, сокира, тесло; нові вироби з кістки та дерева
(ножі, кинджали, списи) з крем’яними пластинами.

Надзвичайно важливим досягненням того часу є винайдення лука і стріли —
першої „механічної” зброї дистанційної дії. Давній мисливець уже міг
полювати здобич на відстані й у більшій кількості.

Крім мисливства, одним із основних занять стає рибальство. З’явилися
різноманітні пристосування для ловлі риби, а також човни, видовбані з
цільних стовбурів дерев, та весла.

На дану епоху припадає початок приручення диких тварин, насамперед
собаки, потім — свині.

У зв’язку з підвищенням продуктивності праці та посиленням влади людини
над природою відпала необхідність в існуванні багатолюдних колективів.
Великі родові об’єднання мисливців на мамонтів та бізонів змінилися
порівняно невеликими групами мисливців на дрібнішу дичину. Відбувається
масове переселення людей з однієї місцевості в іншу. Водночас
поширюється досвід виготовлення нових знарядь праці, мисливства,
зачатків тваринництва й рослинництва.

У межах країни виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл
Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, в Криму.

В. Неоліт

Завершальною стадією кам’яного віку стала епоха неоліту (нового
кам’яного віку), котра тривала з VI по III тис. до н. е. й
характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її
формами — мисливством, рибальством і збиральництвом — зароджуються і
поширюються нові — скотарство і землеробство. Процес переходу від
присвоюючих форм господарювання до відтворюючих був якісно новим етапом
в історії людства, який сучасні вчені називають „неолітичною
революцією”.

Для виготовлення знарядь праці продовжує використовуватися традиційна
сировина — камінь, кістка, ріг, дерево. Але з’являються нові методи їх
обробки крім простого оббивання, ще й пиляння, шліфування та примітивне
свердління.

Одним із важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду. Випалена
на вогні глина була першим штучним матеріалом, котрий створила людина.

У соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового
ладу. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на
знаряддя та продукти праці.

На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного
Бугу, Дністра, Десни, Прип’яті та інших рік виявлено бл. 500 неолітичних
поселень.

Енеоліт

Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став
мідно-кам’яний вік (енеоліт), який у межах України датується IV—III тис.
до н. е. У цей час з’являються перші металеві вироби — мідні та золоті.
Основним заняттям населення стають землеробство і скотарство.
Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було
винайдено колесо, а відтак з’являється колісний транспорт.

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну привів до значних
змін у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг
переважно чоловік. Тому головна роль у сім’ї переходить від матері до
батька, родинні зв’язки почали вестися по батьківській лінії. Замість
матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація
змінюється сусідською общиною. Господарською основою стала патріархальна
сім’я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.

Трипільська культура

Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце
посідали хліборобські племена (трипільської культури. Поширена на
території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої
Наддніпрянщини і Причорномор’я ця культура розвивалася протягом IV— III
тис. до н. е. і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Назву
отримала від дослідженого наприкін. Х—ІХ ст. українським археологом В.
Хвойкою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині.

Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонних (з грец.
— місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського
регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій
Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу
пам’яток Трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах:
найбільше в Середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у
Наддніпрянщині.

Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих
дерев’яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно
одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або
племінні тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб.
Будівлі являли собою чотирикутники правильної форми. У землю вбивали
дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною,
зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для
диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої
розташовували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч іноді
розмальовували.

Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, які налічували
понад 2 тис. жител. Тут уже існувала квартальна забудова, багато
будинків споруджували дво- і навіть триповерховими. Фактично — це давні
протоміста зі значною кількістю мешканців.

В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а
згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського
суспільства була невелика сім’я. Сім’ї об’єднувалися в роди, кілька
родів складали плем’я, група племен утворювала міжплемінні об’єднання,
що мали свої етнографічні особливості.

Основним заняттям трипільців було землеробство. Сіяли ячмінь, просо,
пшеницю, вирощували садово-городні культури. Ріллю спушували дерев’яною
мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Під час
археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев’яні і
кістяні серпи із крем’яною вкладкою та кам’яні зернотертки, на яких
терли зерно на борошно.

Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, а також
свиней та частково коней. Як тяглова сила використовувалися бики, якими
орали поля. Їх запрягали у візки, можливо сани.

Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство, кушнірство,
прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на території України
почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування
і зварювання міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло
керамічне виробництво. Місцеві гончарі досконало володіли складною
технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг,
виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали
орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з
побутовим використовувався і культовий посуд.

Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов’язували з
релігійним культом. Він прийшов в Україну, очевидно, з Малої Азії і
став-основою поширеного культу богині-матері. У селі Кошилівці на
Тернопільщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій
поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори
руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в
Середземномор’ї. Існує припущення, що трипільці мали свою писемність.

За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна
до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського
орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках,
килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх
писанках. Житло трипільської культури гдуже нагадує українську сільську
хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було
землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення
трипільської культури стало праосновою українського народу.

Досліджуючи пам’ятки трипільської та наступних культур, В. Хвойка дійшов
висновку про автохтонність мешканців Подніпров’я. Це дало змогу висунути
й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів
трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.

Бронзовий вік

На зміну мідно-кам’яному вікові прийшов бронзовий – (II — поч. І тис. до
н. е.), істотною рисою якого було поширення виробів з бронзи — першого
штучно створеного людиною металевого сплаву. У сучасних межах України
бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства і
землеробства, що сприяло завершенню процесу виділення скотарських племен
із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ
праці. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та
бронзо-плавильного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи.
Обмін набув постійного та регіонального характеру.

Із зростанням продуктивності землеробства і скотарства, розвитком
металургії з’являється надлишок продуктів, що зосереджується в руках
окремих родових груп або племінної верхівки. Все це спричиняє визрівання
як внутрішніх, так і зовнішньоплемінних соціальних суперечностей. Почала
швидко вдосконалюватися зброя, зводяться укріплені поселення. Очевидно,
необхідність захисту окремих груп населення від нападів сусідів
спонукала до консолідації племен на рівні союзів.

Помітні зрушення відбуваються і у сфері розвитку позитивних знань,
образотворчого мистецтва, всієї духовної культури. Виникає монументальна
кам’яна антропоморфна скульптура, ускладнюється система релігійних
вірувань, з’являються зародки майбутнього письма — піктограми.

Залізний вік

Освоєння виробництва заліза на поч. І тис. до н.е. сприяло дальшому
розвиткові суспільства. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам
землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло
відокремилося від землеробства (третій — пов’язаний з відокремленням
торгівлі). Посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства,
створивши необхідні передумови для виникнення станово-класових відносин
та держави.

Залізний вік в Україні пов’язаний з кіммерійською,
скіфо-сармато-античною та ранньослов’янською культурами. Основою
господарства залишалося землеробство. Широко застосовувалися залізні
знаряддя праці. Тваринництво стало свійським, виникло птахівництво. У
степовій зоні розвивалося кочове скотарство. Великого значення набуло
залізоробне ремесло. Широко використовувався гончарний круг. Населення,
що проживало на території сучасної України, підтримувало тісні контакти
зі стародавніми сусідніми цивілізаціями.

У ранній залізний період в Україні виділяється декілька культур, серед
яких важливе значення мали пше-ворська, зарубинецька і черняхівська.
Вони охоплювали І ст. до н. е. — VII ст. н. е. Удосконалювалися знаряддя
праці, розвивалося сільське господарство, ремесла, поглиблювався обмін.
Черняхівська культура у III— IV ст. н. е. зумовила появу одного з перших
могутніх праукраїнських утворень — Антського державного об’єднання.

2. Формування державотворчих традицій

Початок раннього залізного віку на території України був пов’язаний з
виникненням найдавніших великих племінних союзів та рабовласницьких
держав, появою перших писемних відомостей про південну частину
українських земель.

Кіммерійці

Першим народом Східної Європи, ім’я якого зафіксоване в писаних джерелах
і дійшло до сьогоднішніх часів, були кіммерійці. На рубежі II—І тис. до
н. е. вони населяли все степове Причорномор’я від Дону до Дністра. Їх
етнічність остаточно не з’ясована. Проте більшість істориків сходяться
на думці, що це були іра-номовні племена.

Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства було кочове
скотарство, насамперед конярство, яке давало змогу максимально
використовувати природні ресурси займаних територій. Кіммерійці одними з
перших опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд.
Їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь.

Значну роль у житті кіммерійців відігравала війна. Озброєні залізними
мечами, луками, бойовими сокирами вони не мали собі рівних у битвах,
наводячи жах на своїх супротивників. Походи в країни Передньої й Малої
Азії (Урарту, Ассирію, Фригію, Лідію) відкривали перед ними широкі
можливості для здобуття нових продуктів землеробства й ремесла.
Постійного тиску з боку північнопричорноморських кочовиків зазнавало й
осіле населення українського лісостепу.

Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не мали довготривалих.поселень і
жили в тимчасових таборах і зимівниках, їхнє суспільство складалося з
племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Панівне становище
тут посідали кінні воїни.

Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.
е. і розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну
перевагу, були краще військове вишколені та зорганізовані, адже їх
очолювали царі з необмеженою владою, на відміну від кіммерійських
розрізнених племен з багатьма вождями. Внаслідок агресії частина
кіммерійців покинула свою країну. Основна ж маса поступово асимілювалася
у скіфському етнічному середовищі.

Скіфи

Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н. е. — III ст. н. е.,
прибувши сюди, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкінці VI ст. до
н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання
на чолі зі скіфами – Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м.
Кам’янка-Дніпровська на Запоріжжі. Скіфську державу очолювали
представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Суспільство
складалося з общинників, воїнів та жерців. Більшість населення Скіфи
були вільними, біднішими чи багатшими людьми. У часи свого піднесення
скіфська держава охоплювала величезну територію від Дунаю до Дону й від
Чорного моря до сучасного Києва, на якій проживали різні за походженням
народи. Це були перші паростки власне державності на українських землях.

Про господарське та культурне життя скіфів відомо в основному з даних
археології. У V ст. до н. е. Скіфію описав давньогрецький історик
Геродот. її населення він поділив на 4 групи: царські скіфи,
скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Деякі вчені на основі
історичних джерел допускають, що скіфи-орачі, котрі жили в лісостеповій
смузі між Дніпром і Дністром, були автохтонним населенням, нащадками
трипільських племен, яких підкорили вихідці з Північного Ірану. Назва
племені свідчить про поширення на його землях плужного рільництва.
Можливо, і частина скіфів-хліборобів, які проживали на нижньому
Подніпров’ї, також була автохтонним населенням. Скіфи-землероби жили
осіло, займалися сільським господарством, вирощуючи пшеницю, просо,
сочевицю, цибулю, часник. Значну частину вирощеного хліба вони
продавали. Скіфи-кочівники „нічого не сіють і не орють”. Вони випасали
незліченні стада худоби в степах Наддніпрянщини, розводили коней, корів,
овець тощо. Жили кочові скіфи в чотири- або шестиколісних критих возах,
пересуваючись із чередами худоби степом. У вози запрягали дві чи три
пари волів. Зверху вози накривали шкірами так, що всередину не міг
проникнути ні вітер, ні дощ, ні сніг. Царські скіфи — панівна верхівка
державного об’єднання — жили на берегах Азовського моря і в степовому
Криму. Вони займалися військовою справою, збирали данину з підлеглих
племен. Все це, а також зиск із контролю за торговельними шляхами, що
пролягали через північнопричорноморські степи, не тільки забезпечувало
їх необхідними для нормального життя продуктами землеробства й ремесла,
а й надзвичайно збагачувало скіфську верхівку.

Суспільний устрій царських і кочових скіфів був ідеально пристосованим
до умов кочування й ведення війни. Роди й племена перетворювалися на
своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також
нападів на сусідів з метою заволодіння їхніми багатствами.

Як видно, хоча скіфів Геродот вважав одним народом, спосіб життя,
господарство засвідчують протилежне. Це ще раз підтверджує, що
скіфи-землероби були не прийшлим, а корінним населенням, на основі
якого, можливо, формувався український народ.

Описуючи ріки Скіфії, Геродот звернув увагу, що місцеві жителі ловили в
Дніпрі (Борисфені) і „солили велику рибу без хребта, що зветься
осетром”. У гирлі ріки добували сіль, якою засолювали виловлену рибу.

У скіфів швидко виникло ремесло, про рівень розвитку якого свідчать
знахідки у розкопаних царських курганах. Скіфські ремісники володіли
технологією виплавки міді та заліза. Виготовляли зброю, військову
амуніцію, знаряддя праці, виливали котли тощо. Осілі племена ліпили з
глини різний посуд. Значного поширення набули кушнірство і ткацтво.
Знайдено численні ювелірні вироби надзвичайно складної роботи, зокрема
славнозвісну скіфську пектораль.

Добре розвиненою була торгівля між скіфськими племенами та грецькими
містами-колоніями. Перші вивозили хліб, солену рибу, конопляне полотно,
мед, віск, хутро, рабів, ввозили вина, золото, срібло, вироби з них,
дорогу зброю, тканини та інші дорогоцінні речі.

Від самого початку своєї появи в Криму та Причорномор’ї скіфи
вели.,активну войовничу політику супроти своїх сусідів, їхні успіхи у
воєнних діях значною міроіо були зумовлені наявністю у них найдоско
наліпюї для тієї доби зброї. Скіфські воїни вирізняли ся хоробрістю,
ненавистю та жорстокістю до ворогів одночасно військовою дружбою,
побратимством Тс стійкістю. Вони не любили довгих облог і оборон,
використовуючи тактику раптових блискавичних нападів Ще в VII ст. до н.
е. войовничі скіфи прорвалися е Передню Азію, розгромили Мідію,
пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до володінь давнього Єгипту,
встановивши там своє понад чвертьвікове володарювання. Подібні походи
були невичерпним джерелом збагачення. З поміж військових успіхів скіфів
слід також зазначити перемогу над перським царем Дарієм, який в 514—513
рр. до н.е. намагався їх завоювати. Ця перемога над одним із
наймогутніших володарів тогочасного світу значно піднесла
військово-політичний престиж скіфів і справила великий вплив на процес
консолідації Північнопричорноморської Скіфії.

Після розквіту скіфської держави, який тривав протягом VI—IV ст. до н.
е., на межі IV—III ст. до н. е. почався раптовий спад. Серед його причин
називають: погіршення кліматичних умов і усихання степів, тривале
витолочування трав’яного покриву численними стадами худоби, занепад
економічних ресурсів Лісостепу тощо. Окрім цього, у III ст. до н. е. на
землі Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли
кочові племена сарматів. У кількох битвах з ними царські скіфи зазнали
невдачі й мусили відступити. Основна частина царських і кочових скіфів
осіли в Нижньому Подніпров’ї та Степовому Криму й утворила нову державу
— Малу Скіфію, її столицею став Неаполь, залишки якого й досі
зберігаються в передмісті Сімферополя. Частина скіфів поступово
переходили до осілого способу життя, займалася землеробством,
садівництвом, торгівлею. Пожвавилися відносини з античними
містами-державами. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у П ст. до н.
е. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з
Херсонесом і Боспором за панування над всією Тавридою. Правда, цьому
завадив понтійський (в межах сучасної Туреччини) цар Мітрідат, який у
110 р. до н. е. військовою силою поклав край скіфській експансії. У
перших століттях нової ери спостерігалося ще одне піднесення економічної
й політичної могутності Малої Скіфії. Але без воєнних трофеїв, у
замкненому просторі, із застарілим суспільним ладом вона виявилася
нежиттєздатною. До цього додалася агресія сарматів, а згодом й інших
загарбників, що остаточно доконало скіфську державу. У III ст. н. е.
Мала Скіфія фактично припинила своє існування. Скіфське населення, якому
вдалося вижити, поступово асимілювалося серед інших народів.

Скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона увібрала в себе
досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Кавказу і,
особливо, Греції, а пізніше — і Риму. У свою чергу Скіфія справляла
істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру,
ідеологію землеробського населення лісостепової України.

Найважливішим джерелом пізнання скіфської культури були і є скіфські
поховальні пам’ятки. Дослідження в Україні таких грандіозних царських
курганів, як Чортомлик (біля м. Нікополя), Куль-Оба (біля м. Керч),
Гайманова Могила та Солоха (Запоріжжя), Товста Могила
(Дніпропетровщина), відкрили всьому світові чудові зразки скіфського
озброєння, посуду, одягу і, звичайно, скіфського мистецтва (у царських
могилах містилися сотні золотих предметів).

Скіфи дуже шанобливо відносилися до могил пращурів. На багатьох курганах
ставили статуї, присвячені культу предків, відомі у нас як „кам’яні
баби”. Віра в потойбічне життя і безсмертя душі породила пишний,
урочистий і водночас жорстокий поховальний обряд, який ніби
віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом зі зброєю,
одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь.

Сармати

Отже, у III ст. до н. е. могутня колись Скіфія занепадає й поступається
своїм місцем новим пришельцям зі Сходу — войовничим сарматам
(савроматам). До складу сарматського об’єднання входили
військово-політичні союзи племен язигів, роксоланів, сираків, аорсів,
аланів.

Масове переселення кочових сарматських племен із заволзьких степів на
територію Північного Причорномор’я починається з кін. II ст. до н. е. На
рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді
проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. З І ст. до н. е. античні
автори називали ці території вже не Скіфією, а Сарматією. Нова держава,
являючи собою воєнізоване суспільство, відігравала важливу роль на
міжнародній арені, її царі то робили набіги на скіфів Таврійського
півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Постійні
походи здійснювались і на римські провінції. Давньоримський історик
Тацит писав про сарматів, що «коли вони з’являються кінними загонами,
ніякий інший стрій їм не може чинити опору». Тому для захисту від них
Рим змушений був побудувати вздовж Дунаю укріплення.

З наявних даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом,
способом господарювання та приналежністю до іраномовної групи вбни
нагадували скіфів. Майже завжди сарматів характеризують як сильних,
жорстоких і невблаганних ворогів. Один сучасник їх описував так: «Вони
високі на зріст, вродливі й світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє
жах».

Основу господарства переважної більшості сарматських племен становило
кочове тваринництво. Вони розводили овець, велику рогату худобу, коней.
У перші століття нової ери частина населення перейшла до осілості й
займалася землеробством та ремеслом. Особливо вражає у сарматів та
велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи
легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами,
Геро-дот повідомляє, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони
полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також
одягалися як чоловіки. Жодна сарматська дівчина не мала права виходити
заміж, «поки вона не вб’є якогось ворога». Дані археології свідчать, що
сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко
виконували функції жриць.

Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. н.
е. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Спершу
нищівного удару їм завдали ґоти — германські племена, які просунулися з
Північного Заходу, а в другій пол. IV ст н. е. їх добили гуни — нові
кочівники, що з’явилися у степовій Україні з Центральної Азії. Частина
сарматів відійшли в гори Північного Кавказу і Криму, а частина
залишилася на місцях кочовищ, ставши одним з етнокультурних компонентів
черняхівської культурної спільності.

Античні міста Північного Причорномор’я

Починаючи з VII ст. до н. е., водночас зі скіфською експансією в
Північному Причорномор’ї відбувається також грецька колонізація, її
причинами були: перенаселення міст-полісів, нестача придатної для
обробітку землі, продуктів харчування, соціальна й політична боротьба,
посилення торгового обміну. На відміну від’скіфів, елліни-колоністи
приходили невеликими загонами, відтворюючи на місцях свого розселення
звичну для них систему поселень і господарювання. Такою господарчою і
водночас політичною системою був поліс — своєрідна форма
соціально-економічної та політичної організації суспільства у вигляді
міста-держави.

Греки заснували міста Ольвію (поблизу теперішнього с.Ларутино на
Очаківщині), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосію, Тіру
(Білгород-Дністров-ський), Керкінітід (Євпаторія), Херсонес Таврійський
(поблизу нинішнього Севастополя) та ін., перетворивши їх на центри
торгівлі та ремесел. З V ст. до н. е. з об’єднаних грецьких міст на
Таманському і Керчин-ському півостровах створено Боспорське царство з
центром у Пантікапеї.

Грецька колонія складалася із центру — поліса — та сільськогосподарських
округів — хорів, а також розташованих навколо міста селищ, хуторів,
окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. У центрі міста
знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувалися
адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори примикала культова
ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли
священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар — некрополь. Міста
оточувалися міцними оборонними стінами з баштами, були розбиті на
квартали і мали досить впорядкований виглядгзокрема, тут існували
спеціальні гідросистеми, якими вода подавалася керамічним водогоном,
широкі вулиці завжди були чистими.

Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну
республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча —
колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. За винятком
рабів, іноземців та жінок, всі жителі мали широкі політичні права.
Молодь, перед тим, як одержати громадянство, складала урочисту присягу
на вірність колонії та її законам. Одним з найважливіших обов’язків
громадянина поліса була оборона його від ворогів.

У VI—III ст. до н. е. грецькі міста-держави бурхливо розвивалися на
засадах рабовласницького способу виробництва. Греки-колоністи займалися
землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом,
добуванням солі. Були розвинуті різноманітні ремесла: металургія і
ковальство, гутництво, ткацтво, гончарство, ювелірне виробництво тощо.
Досить розвинутим було суднобудування. Тільки в Пантікапеї діяли доки,
де одночасно могли будувати або ремонтувати до 30 суден. Чи не перше
місце в житті колоній посідала торгівля з метрополією та місцевими
племенами — скіфами, сарматами, праслов’янами, фракійцями,’ з якими
колоністи мали тісні зв’язки. Основним предметом грецького експорту з
теренів України була пшениця. Очевидно, що значну частину зерна
колоністи закуповували у місцевих хліборобів — праслов’ян. Вивозили
також рибу, сіль, шкіри, хутра, мед, віск, будівельний ліс, а також
рабів. У Причорномор’я з метрополії ввозили вино, керамічні вироби,
прикраси, скульптури тощо. Всі основні міста Північного Причорномор’я
мали досить розвинуті монетні системи, що обслуговували насамперед
потреби міської торгівлі.

Починаючи з III ст. до н. е. грецькі колонії поступово занепадають.
Грецію і сусідні країни охоплює загальна криза, викликана розкладом
рабовласницького господарства, війнами, неврожайними роками. Агресія
скіфів у Західному Криму, пересування варварських племен у Нижньому
Побужжі та Подніпров’ї призводять до занепаду сільські округи античних
міст — їхню основну економічну базу, спричиняють аначні воєнні сутички.
Підноситься Македонська держава, що прагне прибрати до своїх рук
Північне Причорномор’я. Усі ці події, вкрай негативно позначилися на
економіці грецьких колоній. Знесилені атаками варварів, вони змушені
були відкуплятися від них золотом. Занепав експорт хліба. До того ж,
дешева єгипетська пшениця витісняла із середземноморських ринків
північнопричорноморських конкурентів. Населення міст розбігалося.
Постійні напади варварів розладнали фінансовий стан міст-полісів — їх
золоті та срібні гроші замінили мідними.

З І ст. до н. е., після того як причорноморські колонії стали васалами
Римської імперії, їхнє господарство дещо стабілізувалося. Пожвавилося
будівництво, відновлювалися інші галузі. Велася жвава торгівля з Малою
Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми варварськими племенами.
Однак загальна криза рабовласницького господарства у ІІ—ІІІ ст. н. е.
остаточно підірвала сили Римської імперії. Криза позначилася і на долі
античних держав Північного Причорномор’я, економічний занепад яких
розпочався в першій пол. III ст. н. е. Скоротилися торгові зв’язки,
зменшилася товарність сільського господарства і ремесла, і, відповідно,
скоротилися прибутки міст. Відбувалася поступова натуралізація всього
господарства. У той же час на південних землях України з’являються нові
войовничі племена готів з Прибалтики та гунів з Центральної Азії. У
III—IV ст. н. е. майже всі античні держави Північного Причорномор’я
припинили своє існування. У 270 р. вони зазнають поразки від готів, а
через століття їх остаточно знищила навала гунів.

Закінчився античний період в історії України. Протягом тисячоліття тут
співіснували прийшле давньогрецьке і місцеве населення (скіфи, сармати,
фракійці, праслов’яни та ін.). Підтримуючи міцні економічні й культурні
зв’язки з місцевими племенами, центри давньогрецької цивілізації на
Чорноморському узбережжі справили значний вплив на
соціально-економічний, політичний, культурний розвиток місцевого
населення. Греки принесли на причорноморські землі найрозвинутішу на той
час культуру. Під її впливом тут поширюється грамотність, розвивається
освіта. Діти вільних громадян училися читати, писати й рахувати,
розуміли риторику, філософію, музику. Випускники шкіл добре знали
літературу, багато хто читав Гомера, знав напам’ять «Іліаду». Велика
увага приділялася фізичній підготовці громадян. Високорозвинутими були
мистецтво й наука. Кожне місто мало своїх поетів, музикантів,
художників, артистів, учених. Будувалися храми й театри, які прикрашали
високохудожніми розписами, фресками, мозаїкою.

3. Походження слов’ян та їх розселення на території України

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства, походження і
етногенез якого на сьогодні остаточно не з’ясовано. Про нього можна
говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук:
історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна
частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов’янський світ
бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II—І тис. до н. е.).
Вперше про слов’ян-венедів (венетів) згадують римські автори І—II ст. н.
е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей. З VI ст. про слов’ян дещо ширше
говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор,
Маврикій Стратег та ін. Готський хроніст Йордан повідомляє, що вони
походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і
склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов’яни сформувалися як самостійна
етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями,
сарматами, балтами, угрофінами.Як видно з аналізу писемних джерел, вони
займали райони Вісли, Дністра, Прип’ятського Полісся, сягали Верхнього
Подніпров’я. На поч. нової ери завершився поділ слов’янської спільноти
на дві групи: східну і західну. У V—ІХ ст. частина слов’ян переселилася
на Балкан-ський півострів, де утворилася південнослов’янська група.

Антське об’єднання

Східні слов’яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис.
об’єдналися в державну формацію антів (етнонім анти, на думку
лінгвістів, іранського походження і означає людей, що перебувають на
окраїні, рубежі), яка займала територію між Дністром і Дніпром, а в
період найвищого свого піднесення простягалася від Дону до Румунії й
далі на Балкани. Не відома загальна кількість племен, що входили до
складу цього об’єднання. Але з повідомлення готського історика Йор-дана
про полонених антських старшин випливає, що їх було не менше 70.

В Антському державному об’єднанні панував демократичний лад. Прокопій
Кесарійський писав, що склавінами та антами не править хтось один, але
здавна управляє ними народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі,
вирішуються спільно. За часів загальної небезпеки вони обирали
правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада
зосереджувалася в одних руках. Антських царів Божа, Андрагаста,
Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогас-та та ін. згадують
письмові джерела. Найближче оточення царя становили старійшини племен,
що входили до складу об’єднання. Маючи досить сильну військову
організацію, анти, яких найвидатніший український історик М. Грушевський
вважав предками українського народу, вели успішні війни зі своїми
сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали
участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна
стає професійним заняттям та засобом збагачення. Можновладці
експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх
була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах
анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне
рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність
полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли
повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних.

Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських
степах у II—IV ст. Відносини між обома народами мали несталий характер.
Союзні стосунки і спільні воєнні заходи, спрямовані проти Римської
імперії, чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією.
В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли із
Центральної Азії. Вони не загрожували існуванню Антського об’єднання і
тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з ґотами. В результаті
останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на
захід рушили і гуни. В сер. V ст. вони також були розбиті та розпорошені
серед місцевих народів.

Водночас із занепадом готів та гунів, під натиском варварських народів
загинула і Західноримська імперія. Натомість Східноримська імперія —
Візантія, як і Антське державне об’єднання, зуміла вистояти. Відносини
між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом
другої пол. V — сер. VI ст. Особливо це виявилося у т. зв. Балканських
війнах, які анти разом з близькими до них склавинами (слов’янським
протодержавним міжплемінним об’єднанням, що знаходилося на території
сучасної Південної Польщі, Словаччини, Трансільванії), вели за сфери
впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. У першій пол. VI ст.
слов’янський наступ, за словами українського дослідника М.Брайчевського,
мав характер сезонних походів. Наші предки переходили через Дунай,
вторгалися у візантійські володіння, захоплюючи багаті трофеї і
полонених, а восени поверталися додому. З сер. VI ст. починається
слов’янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан.
Протягом кількох наступних десятиліть північ Балканського півострова
повністю слов’янізується (сучасні Болгарія і Югославія). Окремі
слов’янські колонії виникають на Пелопоннесі й навіть у Малій Азії.

Подальшим колонізаційним планам антів та склавінів завадила нова хвиля
завойовників з Центральної Азії — аварів. Протягом 558—568 рр. вони
пройшли через південні степи і в Трансільванії (територія сучасної
Румунії) заснували свою державу — Аварський каганат. Підкоривши
склавінів, авари розпочали наступ на антів, які діяли в союзі з
Візантією. У результаті тривалої боротьби анти зазнали нищівної поразки.
З 602 р. вони вже не згадуються давніми авторами. Праукраїнське Антське
об’єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та
державних утворень.

Державно-племінні утворення VII—VIII стеліть

Протягом VII ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. У
VIII—IX ст., згідно з літописом «Повість временних літ», на території
сучасної України проживали такі племена: поляни заселяли сучасні
Київщину і Канівщину; древляни — Східну Волинь; сіверяни — Дніпровське
Лівобережжя; уличі — Південне Подніпров’я і Побужжя; хорвати — –
Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) — Західну Волинь; тиверці —
землі над Дністром.

Характерним для політичної організації того часу було утворення
племінних союзів, які в міру свого зміцнення і консолідації
перетворювалися на об’єднання державного типу («князівства», «землі» ).
Літопис оповідає, що у всіх племен створилася своя влада, своє
«князювання». Зокрема на поч. VII ст. племена дулібів (волинян) утворили
на Волині, насамперед у басейні Західного Бугу, Державу волинян.
Письмові джерела свідчать про наявність там 6л. 70 укріплених городищ.
Проте проіснувало це утворення недовго: приблизно в сер. VII ст.
волиняни зазнали тяжкої поразки від аварів і опинилися під їхньою
владою.

Значно успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен
у Середньому Подніпров’ї. Головну роль у цьому процесі відігравали
племена полян. Із сер. І тис. вони входили до Антського об’єднання, а
після його розпаду заснували наприкін. VI—VII ст. нове ранньодержавне
утворення. На чолі По-лянського племінного союзу, що згодом перейняв
назву одного з місцевих племен — Рос або Рус, стояв напівлегендарний
князь Кий, а також його брати Щек і Хори в, які заснували Київ.

До полян, що знаходилися у вигідному геополітич-ному становищі, зокрема
на перехресті важливих торгових шляхів, за економічними, політичними й
етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме
поляни, західні сіверяни і древляни у VII ст. почали об’єднуватися у
федерацію племен, яку вже тоді сучасники називали Руссю. Одночасно зі
зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління
еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно,
суперечливо, але неухильно. Наприкін. VIII — у першій пол. IX ст.
утворилося стабільне Праукраїнське державне об’єднання Руська земля.
Влада київського князя поступово поширювалася на всю територію
державного утворення.

Господарство та суспільні відносини

Основу господарської діяльності східнослов’янських племен становило орне
землеробство. Тому наші предки селилися поблизу річок, струмків та озер,
поряд із заплавними луками — там, де були придатні й легкі для обробітку
землі. Спочатку використовувалося дерев’яне рало, а згодом з’являються і
залізні наральники та плуг з череслом і лемешем. Тягловою силою були
воли та коні. Переважала перелогова система, коли поле обробляли й
засівали аж до виснаження землі, а потім воно відпочивало до відновлення
родючості. Використовувалися дво- і трипілля. Із зернових сіяли просо,
пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Врожай збирали
серпами та косами, а зерно мололи ручними жорнами.

Поряд із землеробством традиційним для праукраїнців було тваринництво.
Переважно розводили велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз,
коней.

Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли (мисливство,
рибальство, бортництво, збиральництво). Із ремесел найрозвинутішими були
за-лізодобування та металообробка, котрі у великій мірі визначали рівень
розвитку суспільства. Поширеними були ковальство, гончарство,
деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри та кості, виробництво
прикрас тощо. Поступово ремесла зосереджувалися у городищах, які
переростали у містечка й міста, ставали центрами племінних об’єднань.
Свої вироби ремісники вимінювали на продукцію сільського господарства,
що сприяло встановленню тісніших зв’язків між ремісничими центрами й
сільською округою.

Певного рівня досягла зовнішня торгівля. Пра-українські племена мали
торгово-обмінні стосунки з містами-державами Північного Причорномор’я,
Візантією, Великою Моравією, Болгарією, Хозарією та іншими країнами й
народами. Вивозилися раби, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозилися
вина, вироби зі скла, прикраси, срібні монети тощо.

Економічною основою східнослов’янського суспільства була родова
власність на землю; роди входили до складу племені. Водночас у VIII—IX
ст. суспільний розвиток відносин у слов’ян визначався зміцненням
господарської самостійності малих сімей, які перетворювалися на головний
виробничий осередок.

Суспільні відносини наших предків характеризувалися переходом від
первісної демократії до військово-племінного об’єднання, де влада
концентрувалася в руках сильних вождів. Спершу вони обиралися громадою,
а згодом їхня влада передається по спадковості. У межах союзів племен
поступово долається племінна замкнутість і в процесі подальшої
консолідації вони перетворюються на окремі князівства (полян, древлян,
сіверян), на основі яких формується Руська земля.

Вірування

Відносно високого рівня розвитку досягли давні слов’яни в ідеологічній
сфері. Вже в перших століттях нової ери вони мали язичницьку міфологію,
яка являла собою цілісну систему уявлень про світ і місце людини в
ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом — і суспільні
процеси. Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества,
пов’язані з аграрним культом: Даждьбог — бог Сонця, Перун — бог грому,
Сварог — бог неба, Стрибог — бог вітру, Род — бог природи та
землеробства, Велес — бог худоби та ін. Наші предки обожнювали природу в
усіх її проявах, поклоняючись горам, джерелам води, деревам, тваринам.
Вони вірили, що в лісах живуть лісовики, у водах і болотах — водяники і
русалки, в хатах — домовики. Одних із них вважали добрими, інших —
злими. Щоб задобрити богів, їм приносили жертви у вигляді їжі, напоїв,
тварин. Здійснювалися і людські жертвоприношення.

Відомо про існування язичницьких культових споруд — храмів, капищ,
требищ, які використовувалися для молінь та жертвоприношень. Служителями
тут були жерці, яких називали волхвами. Вони володіли, окрім релігійних,
ще й знаннями з медицини, астрономії. Вже тоді існував календар, який
складався з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у
березні, коли пробуджувалася природа.

Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу
матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування
могутньої держави — Київської Русі.

КИЇВСЬКА РУСЬ

1. Становлення централізованої держави на чолі з Києвом

Проблема походження Київської Русі є одною з найактуальніших у
вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра
полеміка між двома таборами науковців — «норманістами» та
«анти-норманістами».

Теорії походження Русі

«Норманісти» вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на
київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в
добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову,
торгову й політичну діяльність. «Анти-норманісти» рішуче заперечували
проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів
і підкреслювали, що слово «Русь» є слов’янського походження і жодним
чином не стосується варягів.

Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер
та А. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у
Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного
тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов’янами
на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських
учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є.
Маланюк та ін.

Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов,
який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль
слов’ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалися
більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М.
Грушевський, Д. Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани
протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть
очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а
представники слов’янських племен рериків, або ободритів, з Південної
Прибалтики). Однак вони не були засновниками Давньоруської держави,
будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто
потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді
держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як
наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного
слов’янства. Цей процес був складним та тривалим, і йшов у рамках
загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки
виявляються ще в Антському об’єднанні (II — поч. VII ст.).

Так само хибною, на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське
коріння терміна «Русь». Цей етнонім має місцеве походження і тісно
пов’язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні
(окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських
(галльських) племен гиіНепі (русини), яке нібито в IV ст. прийшло на
землі полян). З VII ст. він перейшов на групу східнослов’янських племен
Середнього Подніпров’я і став їх самоназвою, що підтверджується
джерелами VIII—IX ст.

Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для
порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював
Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням
Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов’янських
племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення
від Чорного моря до Білого і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.

Занепадом державності на українських землях скористалися
володимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які, як підмітив
український дослідник Ю. Терещенко, висловлюють свої претензії на
культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції,
загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340
— 1353) наважився титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для
цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України-Русі до
складу Московської держави її, на противагу до останньої, що вперто
іменувала себе-•«Великоросією» або «Великою Росією»-, в офіційному
діловодстві стали називати «Малою Руссю» або «Малоросією». Цю
невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської
держави аж до кін. XVII — поч. XVIII ст. вживалися переважно назви
«Москва», «Московія” (а до її населення — «московити» ) і лише пізніше —
«Росія» (від грецької вимови терміну «Русь»). У той же час щодо України
застосовувалася її стара назва «Русь».

Впродовж XVIII ст., у добу піднесення Російської імперії, нею остаточно
було привласнено політичну і культурну спадщину Київської Русі. У
підвалини імперської ідеології було покладено формулу «єдиної
неподільної Росії», яка на довгі роки стала засобом відлучення українців
від створеної ними величної будови давньоруської державності і культури,
засобом їх нещадної русифікації.

Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого
часу мала дві головні назви — Русь і Україна (не відразу виникли й
утверджувалися національні назви і в інших європейських народів —
французів, німців, англійців, італійців тощо). Перша з них тепер уже
стала історичною, а друга — оста-‘точно утвердилась як національне
найменування. Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається в 1187 р. у
Київському літописі в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої
Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаються в тому ж
значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін. Поступово термін
«Україна», «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна
назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна»
поширюється також в Європі, де, починаючи з другої пол. XVI ст., на
багатьох географічних мапах поряд зі старою назвою «Русь» зустрічається
нова назва «Україна». Таким чином Україна стає народною назвою окремої
землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці
продовжували називати себе народом «руським» (в . Галичині та
Закарпатті, які не входили до складу Росії й не мали потреби захищати
від неї свою окре-мішність, терміни «русин», «руський»^ вживалися аж до
кін. XIX — поч. XX ст.), а росіян — «московита-ми», «москалями».

Як і норманська теорія походження Київської Русі, не витримала критичної
перевірки хозарська гіпотеза американського вченого О. Пріцака, яка
виводила давньоруську державність з Хозарського каганату. Насправді Русь
і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в
приблизно однакових хронологічних межах.

Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі
з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного
розвитку східнослов’янських племен, зумовленого низкою
соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Зокрема,
підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового
продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім
зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Остання стала
переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й соціальне
розшарування. Племінна знать — князь, бояри, дружинники — поступово
зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської
общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників,
перетворюючи їх на феодальне залежних.

Розвиток ремесла, зародження товарного виробництва зумовили поглиблення
суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між
общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі — як
внутрішньої, так і зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіональних
зв’язків, формуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста.
Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові поселення, які згодом
ставали центрами племінних об’єднань.

Посилення об’єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних
утворень, їх військова активність вимагали нових методів і форм
управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце
висувається князівська влада — спочатку виборна, а потім спадкова.
Дружина, як об’єднання професійних воїнів, поступово стає органом
примусу.

Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була
постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов’янські землі до
консолідації та зміцнення сил.

Писемні джерела, в т. ч. й «Повість временних літ» літописця Нестора,
засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на
українських землях -з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було
заснування Києва, котрий не лише став осередком політичної консолідації
Полянського міжплемінного союзу, а й швидко зайняв позиції головного
політичного та соціального центру східних слов’ян. Першим київським
князем, згідно з літописом, був Кий.

Наприкінці VIII — у першій пол. IX ст., як уже зазначалося у попередній
лекції, у Середньому Подніпров’ї склалося стабільне праукраїнське
державне об’єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни,
сіверяни,древляни.

Руська земля

За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні
племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх
позицій на чорноморських ринках. Наприкінці VIII ст. руський князь
Бравлін здійснив вдалий похід на Таврійський півострів, фактично
підпорядкувавши його собі. Існують свідчення, що в той час він
охрестився. У першій пол. IX ст. (не пізніше 842 р.) руси вторглися в
Ама-стриду (місто поблизу сучасного турецького м. Сино-па) і поширили
свій вплив на значну територію малоазійського узбережжя Чорного моря, що
належало Візантії. Тоді ж, у 839 р., руське посольство відвідало
імператора франків Людовіка Благочестивого з пропозицією дружби. Це
свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.

Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає
могутня Хозарська держава, яка утворилась у пониззі Дону й Волги та на
Північному Кавказі. Протягом VIII ст. хозари прагнули підкорити собі
значну частину слов’янських племен, в т. ч. й тих, які проживали в
Середньому Подніпров’ї. Однак зі зміцненням праукраїнської держави
остання почала чинити сильний опір експансії Хозарського каганату на
свої землі. Якщо східні сіверяни, радимичі платили каганату данину, то
поляни у відповідь на таку вимогу кагана послали йому меч. Руси
розселилися на території каганату, а в його столиці Ітилі навіть
утворили колонію з власним суддею і язичницькими капищами. Руська мова
та писемність поширювалася серед населення Хозарії поряд з
давньоєврейською.

Важливим етапом в історії становлення Руської землі був період
князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Діра і
Аскольда, що припадає, імовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст.
Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та
Переяславщину. Арабський історик Х ст. Аль-Масуді, характеризуючи князя
Діра, зазначав: «Перший між слов’янськими королями — король аль-Дир; він
має великі міста, великі залюднені землі, до столиці його держави
приходять мусульманські купці з різним крамом».

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й
завдає ударів по її столиці — Константинополю. У 860, 863, 866 та інших
роках князь Ас-кольд на чолі великої дружини нападав на Константинополь
і врешті-решт змусив візантійського імператора підписати між Візантією
та Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням
останньої. За договором Візантія платила Русі щорічну данину, а Русь
зобов’язувалася надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами.
Важливою була стаття про прийняття християнства Аскольдом та хрещення
Русі, яке, однак, торкнулося тільки верхівки суспільства.

Поряд із Візантією Руська земля підтримувала активні відносини і з
деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про
утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя,
що впевнено входила в коло європейських народів.

Крім Руської землі, на сер. IX ст. у Східній Європі сформувалися ще два
великі політичні утворення східно-слов’янських племен. В арабських
джерелах всі вони фігурують під назвами Куявії, Славії та Арсанії.
Куя-вія (Куябія, Куяба) — це, на думку більшості істориків, Руська
земля, центром якої була Куяба (Київ). Славія лежала на півночі й
охоплювала землі ільменських словенів та окремих неслов’янських народів,
таких як чудь, весь, меря. її ототожнюють з майбутньою Новгородською
землею. Столицею Славії було місто Ладога. Арсанія (Артанія, Арта)
знаходилася в Приазов’ї та Причорномор’ї, де пізніше утворилося
Тмутараканське князівство (ряд дослідників ототожнюють її з
Ростово-Суз-дальською землею).

Формування Київської Русі

У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, на півночі, у Славії,
розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862
р. було запрошено норманського (за іншою версією, прибалтійсько-сло-в
‘ямського) князя Рюрика. Прибувши разом зі своїми братами Синеусом і
Трувором (окремі історики вважають їх вигаданими персонажами) та
військовою дружиною, новий правитель заходився підпорядковувати собі
ворогуючі племена. У 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його
малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був
опікун останнього — воєвода Олег.

У 882 р. Олег організував похід на кривичів, головним містом яких був
Смоленськ, а тоді, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів
і Києвом. Цілком імовірно, що північним завойовникам сприяла місцева
язичницька опозиція, яку не влаштовувала здійснювана Аскольдом політика
християнізації і яка сподівалася за допомогою язичника Олега зміцнити
своє становище. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість
династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з’являється династія
Рюриковичів, оскільки формальним правителем вважався Ігор Рюрикович.

З утвердженням Олега у Києві вплив Руської землі, що об’єднувала
Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, як і її назва поширюються на
інші, в т. ч. й північні території. Формується «Руська земля» у широкому
значенні. У зв’язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ,
в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі (вживаються
також назви Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська держава, Давня
Русь).

Об’єднання південного і північного державно-політичних осередків
породило проблему, дискусії навколо якої тривають і сьогодні: яке з них
стало основою формування Київської Русі? На думку дослідників, вони
можуть бути вирішені лише на користь Півдня, оскільки південно-руські
землі у VIII—IX ст. на сто-двісті років випереджували в
соціально-економічному та культурному розвитку північні. Цей факт, як і
те, що первісним територіальним осередком (ядром) Київської Русі була
Наддніпрянщина («Руська землям у вузькому значенні), дали підстави М.
Грушевському вважати Київську Русь давньоукраїнською князівською
державою, ототожнюючи Україну з Руссю. Цієї думки дотримуються і сучасні
українські історики.

Щодо Російської (Московської) держави, то вона, на думку відомого
російського дореволюційного історика В. Ключевського (в цьому його
підтримує сучасний російський історик Н. Ільїна), бере свої корені не з
південного, а з північного ранньодержавного об’єднання з центром у
пізнішому Новгороді (заснований у Х ст.), а також на території
Волго-Окського межиріччя, населення якого було неоднорідним за своїм
етнічним складом.

Князювання Олега в Києві (882—912) характеризувалося послідовною і
наполегливою політикою інкорпорації (від лат. іпсогрогаііо — включення
до складу) слов’янських і неслов’янських племен Східної Європи до складу
Руської держави. Влада Києва поширилася не лише на полян, древлян і
сіверян, але й на ільменських (новгородських) слов’ян, кривичів,
радимичів, хорватів, уличів, неслов’янські племена чудь і меря. Якщо
Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з’являлася
централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані
землі одразу ж обкладалися даниною (хутро, шкіри, мед, інші продукти),
мали постачати військо під час воєнних походів, на них поширювалися
система судочинства й адміністрації. Для придушення сепаратистських
проявів з боку місцевої племінної верхівки тут будували «городи», де
розміщувалися гарнізони під керівництвом визначних дружинників —
«світлих бояр».

Важливу роль на початковому етапі розвитку Русі-України продовжували
відігравати воєнні походи за межі її території. З цього правляча еліта
мала великий зиск, а сама молода держава стверджувала свій престиж на
міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів
залишалася Візантія — багата держава, яка до того ж була одним з
торгових центрів, де Русь збувала свою продукцію і з якою, відповідно,
потребувала вигідних торгових угод. Проте після династичного перевороту
в Києві Візантія фактично перестала виконувати умови договору,
укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського
імператора відновити виплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного
війська у 907 р. здійснив успішний похід на Константинополь (деякі
історики вважають, що опис цього походу належить до часів Аскольда) і
домігся вигідного для своєї держави договору. Окрім значних дарів
війську, Візантія мала платити Русі щорічну данину, надавати руським
купцям право безмитної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок
протягом шести місяців, а послів — увесь час їхнього перебування у
Константинополі, забезпечити русів усім необхідним при поверненні
додому. За це Русь зобов’язувалася допомагати Візантії в боротьбі з
арабами та іншими кочівниками. У 911 р. договір між Візантією і Руссю
було поновлено. Це сприяло утвердженню Київської держави як
рівноправного партнера імперії.

Активною була політика Русі за князювання Олега й на Сході. Ще у 884 і
885 рр. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади
східних сіверян і радимичів. У 909—910 рр. відбулися воєнні виправи
руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 — на Закавказзя. За одною
з версій, в останьому з походів і загинув київський князь Олег.

Будівництво держави продовжив князь Ігор (912— 945). Київська Русь у той
час все ще залишалася недостатньо консолідованою і організаційно
завершеною. Центральна влада в землях племінних княжінь була слабкою,
часом формальною, а система управління, стягання данини («полюддя» ) й
судочинства — примітивними і діяли час від часу, коли наїжджали княжі
дружинники з Києва. Могутні племінні об’єднання намагалися зберегти
автономію, а їхня верхівка багатство і владу. Тому вже з самого початку
свого правління нащадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб
завоювати волелюбних уличів і древлян, які відмовилися підкорятися
київському князю і сплачувати данину. Правда, уличі лише формально
визнали владу Києва і згодом мігрували у Подунав’я.

Продовжуючи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор
здійснив кілька походів на Візантію, яка, очевидно, не дотримувалася
умов договору 911р. Перший з них у 941 р. не вдався. Візантійці
застосували для захисту «грецький вогонь» (суміш смоли, сірки, селітри,
горючих олій), який не можна було погасити водою. Воїни Ігоря злякалися,
багато з них кидалися в море, щоб не згоріти у човнах, але затонули в
морських хвилях. Залишки русів з великими труднощами повернулися додому.
Не змирившись із невдачею, Ігор 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід
на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати
справу миром. 944 р. було укладено русько-візантійську угоду, що стала
кроком назад порівняно з договором Олега. Вона хоча й підтверджувала
основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, одночасно містила
й деякі обмеження, зокрема, Ігор змушений був зректися володінь у гирлі
Дніпра і на узбережжі Чорного моря, руські купці втрачали право
безмитної торгівлі, руські воїни мусили обороняти кримські володіння
Візантії від кочівників тощо.

На східному зовнішньополітичному відтинку Ігор з перемінним успіхом
здійснював походи на Каспій та в Закавказзя, вів боротьбу проти хозарів,
прагнучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на
південних рубежах держави з’явилися тюркомовні кочові племена печенігів,
що протягом багатьох десятиліть завдавали значної шкоди її економічному
і культурному розвиткові. Нерідко печенізькі набіги на Русь
заохочувалися Візантією, яка не була зацікавлена у зміцненні Київської
держави та зростанні її впливу на міжнародній арені.

Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян.
Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину,
а самого князя розірвали, прив’язавши до двох дерев.

Після смерті Ігоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945—964),
найімовірніше, слов’янки за походженням, яка правила Київською Руссю до
змужніння сина Святослава і виявила себе розумною, енергійною і
далекоглядною державною діячкою. Насамперед вона жорстоко помстилася за
вбивство свого чоловіка, знищивши понад 5 тис. древлян і спаливши їхню
столицю Іскоростень. Водночас, щоб запобігти новим народним виступам,
Ольга здійснила ряд важливих реформ. Вони були спрямовані на
впорядкування збирання данини, регламентацію повинностей залежного
населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях.
Адміністративна і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву
землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов’ян при
князівському дворі.

На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників,
намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним
шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними — у 957) здійснила
візит до Константинополя, де була прийнята імператором Константином
Багрянородним і патріархом. Вчені висловлюють припущення, що на цей час
Ольга вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його
державною релігією (за що після смерті була канонізована церквою).
Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв’язки,
одруживши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Це
підштовхнуло її до активізації дипломатичних відносин з іншими країнами,
насамперед Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася
посольствами. Очевидно, що зв’язки з останньою мали стати своєрідною
противагою до зарозумілої Візантійської імперії, котра нерідко
ігнорувала інтереси Київської держави.

У 964 р. у свої великокнязівські права вступив Святослав Ігоревич
(964—972), який з молодих років перебував у військових походах. Він
останній з київських князів, що так наполегливо, вперто проводив
експансивну політику за оволодіння Чорним морем і прилеглими до нього
землями. У походи Святослав не брав ні возів, ні військового обозу,
навіть казана, щоб варити їжу, а пік м’ясо на розжареному вугіллі. Не
мав і намету, а спати лягав просто неба, поклавши під голову сідло. Не
любив підступності і зради. Йдучи війною на інші країни, наперед
повідомляв: «Іду на вас!»

На першому етапі князювання Святослав спрямував свою військову
активність на Схід. Протягом 964— 967 рр. він включив до складу
Київської Русі в’ятичів над Окою, підкорив на Північному Кавказі ясів і
косо-гів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там
Тмутараканське князівство, переміг волзьких бул-гар, у 968 р. остаточно
розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності
українських купців на Близькому Сході. Кордони Давньоруської держави
розширилися до Волги і Чорного моря. Однак ці успіхи, як згодом
виявилося, були тимчасовими. Ліквідація Хозарії відкрила шлях на Русь
кочовим племенам, насамперед печенігам, які зуміли блокувати торговельні
шляхи на схід/підпорядкувавши собі південноруські степи.

У другій половині свого правління Святослав цілком зосередив увагу на
Балканах. Приводом стало запрошення візантійським імператором Никифором
Фокою, занепокоєним успіхами Русі на Сході, допомогти йому в боротьбі
проти Болгарії. Цим Візантія надіялася послабити двох своїх могутніх
суперників на Балканах, зіштовхнувши їх між собою, а також завадити
руській експансії на підконтрольні їй землі у Північному Причорномор’ї.
Однак надії візантійської дипломатії не справдились. У 968 р. Святослав,
завдавши поразки болгарам під Доростолом, здобув 80 подунайських міст і
зробив Переяславець своєю резиденцією. Стало очевидним, що він не
збирається покидати Балкани, незважаючи на тиск і натяки
Константинополя. Останній, не на жарт стурбований таким перебігом подій,
негайно відновив дружні відносини з Болгарією і одночасно намовив
печенігів напасти на Київ.

Дізнавшись про облогу столиці печенізькими ордами (968 р.), Святослав
змушений був покинути Болгарію і рятувати Київ. Однак він не збирався
відмовля–тися від балканських завоювань. Маючи намір перетворити
Київську Русь у наймогутнішу державу Європи, князь Святослав навіть
планував перенести її столицю з Києва у Переяславець на Дунаї. Багата
Болгарія повинна була стати складовою його імперії. Пониззя Дунаю і
Чорне море відкривали найкращі умови для міжнародної торгівлі, а, отже,
й до процвітання держави. Сюди стікалися товари з різних країн: з
Візантії привозили золото, дорогі тканини, вино, південні овочі, з Чехії
— срібло, Угорщини — коні, Русі — хутро, віск, мед, рабів (полонених).

Перед тим як вернутися у Подунав’я, Святослав, дбаючи про територіальну
цілісність Київської Русі, провів адміністративну реформу. У трьох
ключових землях держави він призначив намісниками своїх синів:

старшого, Ярополка, посадив на час власної відсутності у Києві,
молодшого, Олега, — у новому центрі нещодавно приєднаної Деревлянської
землі Овручі, а позашлюбного сина Володимира, народженого, ймовірно, від
древлянської князівни Малуші, послав правити від свого імені до
Новгорода Великого, схильного до сепаратизму. Цим Святослав продовжив
справу своєї матері щодо консолідації держави та започаткував важливий
процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.

У 969 р. Святослав вирушив у другий похід на Балкани. Незважаючи на
початкові успіхи, в результаті яких руське військо не тільки повернуло
собі втрачені позиції у Болгарії, але й просунулося вглиб Візантійської
імперії, він закінчився невдачею. Навесні 971 р. переважаючі сили нового
візантійського імператора Іоанна Цимісхія при невизначеній позиції
болгар змусили Святослава піти на переговори. За мирною угодою Русь
відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї.
Візантія зобов’язувалася безперешкодно пропустити русичів з Балкан,
забезпечивши їх при цьому харчами.

Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів
потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної
Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав. Сповнилися
пророчі слова киян, звернені до Святослава: «Чужого шукаючи, своє
згубиш». В історії України цей князь займає почесне місце під іменем
Святослава Завойовника.

Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності завдяки походам
київських князів, насамперед Святослава, значно зміцнила свої міжнародні
позиції, ставала динамічним воєнно-політичним чинником, що реально
впливав на перебіг політичних подій у світі. У той же час розширення
кордонів Київської Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до
відтоку значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що
спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.

2. Піднесення та розквіт Київської Русі

Після смерті Святослава його сини розпочали криваву міжусобну боротьбу
за великокнязівський престол у Києві. Спочатку в сутичці з Ярополком
загинув Олег, а згодом наклав головою і сам Ярополк, проти якого
виступив Володимир, підтримуваний новгородською дружиною та найманим
військом зі Скандинавії.

Володимир Великий

Князювання Володимира (980—1015), одного з найвизначніших державних
діячів, розпочалося в скрутні для Русі часи. Країна була знесилена
постійними війнами Святослава та міжкнязівськими чварами; завоювання у
Причорномор’ї та на Балканах були втрачені; договір 971 р. позбавляв
Київ переваг у відносинах з Візантією; печенізька навала спустошувала
південні землі, безпосередньо загрожуючи столиці. Як наслідок, у
суспільстві активізувалися відцентрові тенденції. Тому новий правитель
спрямовує свої зусилля на зміцнення внутрішнього становища держави,
добившись на цьому поприщі значних успіхів. Ще під час походу проти
Ярополка він приєднав Полоцьку землю, вбивши місцевого князя Рогволда і
взявши за дружину його дочку Рогніду. У 981 р. Володимир виступив проти
польських князів, які намагалися захопити руські землі, зайняв
Перемишль, Червень та інші порубіжні міста на заході, де проживали
дуліби та хорвати, а згодом і Закарпаття (992); у 982—984 рр. придушив
на півночі повстання в’ятичів і радимичів, підпорядкувавши їх владі
Києва. У той час фактично завершується тривалий процес формування
державної території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням
східних слов’ян. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на
заході — Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на
півночі — Чудського, Ладозького, Онезького озер, на півдні — Дону, Росі,
Сули, Південного Бугу. До її складу входило близько двадцяти різних
земель, племен, серед яких були і слов’янські, і угро-фінські, і
тюркські.

Ставши правителем величезної країни, князь Володимир, замість далеких
походів, зосередив увагу на захисті власних кордонів. Зокрема він давав
належну відсіч агресивним балтським племенам ятвягів (983), волзьким
болгарам (985), полякам (981, 990, 992), які зазіхали на руські землі.
Щоб забезпечити західний кордон, заснував над Бугом місто, назване його
іменем — Володимир (Волинський). Та найбільшою загрозою для Русі були
печеніги. Протягом майже всього правління у Києві Володимир вів
наполегливу і виснажливу боротьбу проти незліченних печенізьких орд, які
кочували у Північному Причорномор’ї. Вони постійно вторгалися на
південноруські землі, вбивали і забирали в полон тисячі людей,
витоптували посіви, грабували і спалювали села і міста. Джерела
повідомляють про сім переможних великих війн Володимира з печенігами,
які принесли йому військову славу. Для захисту від кочівників на
південних рубежах Київської держави напри-кін. Х — у першій пол. XI ст.
була також створена величезна за розмахом, складна і розгалужена система
гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них,
фортець, укріплених міст по річках Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й
Сулі, яка простягалася майже на тисячу кілометрів (т. зв. Змієві Вали).

Поряд зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку
програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та
внутрішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була
адміністративна реформа (бл. 988 р.), спрямована на ліквідацію племінних
княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи
— землі довкола найбільших міст. Туди призначали вряду-вати синів
великого князя або його довірених осіб — посадників, які в свою чергу
створювали місцевий апарат управління. Усього таких уділів було вісім:
Новгород, Полоцьк, Турів, Володимир-Волинський, Тмутара-кань, Ростов,
Муром та Деревська земля з центром у Пінську. Київ, Чернігів і Переяслав
становили великокнязівський домен. Удільні намісники безпосередньо
залежали від великого князя і виконували його волю. Так Володимир усунув
від влади племінних князів та представників могутніх боярських кланів,
зосередивши її виключно у руках своєї династії. Сепаратизм місцевої
верхівки було подолано, Київська Русь стає об’єднаною державою, в якій
родоплемінний поділ суспільства поступається місцем територіальному.

Значне місце як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні
особистої влади великого князя посідала військова реформа. Вона
спрямовувалася на ліквідацію «племінних» збройних формувань і заміну їх
загальнодержавною системою оборони. Також було . запроваджено феодальну
організацію війська, коли земельні володіння (бенефіції) надавалися за
умови несення служби. Це сприяло залученню нових сил із народного
середовища, які стали опорою князівської влади, потіснивши і племінну
боярську еліту, і норовистих найманців-варягів. Складовою військової
реформи, очевидно, було й будівництво згаданої вже системи оборонних
укріплень на південних рубежах держави. Довгий час військову прикордонну
службу тут виконували осілі племена торків, берендеїв, чорних клобуків,
яких раніше було розгромлено й підпорядковано київському князю.

Політичне об’єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і
в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити
єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном — т. зв.
«шестибожжя-> — і зробити його обов’язковим для всього суспільства.
Однак досить швидко збагнув, що язичництво зжило себе і не відповідає
рівневі розвитку Київської Русі, перешкоджає зв’язкам з іншими країнами
Європи, більшість з яких були вже християнськими. Правлячій верхівці
потрібна була релігія, що захищала б її права, багатства і привілеї,
владу над залежним населенням. Тому в сер. 980-х років, після ретельного
ознайомлення з провідними віровченнями, великий князь і його соратники
схилилися до думки про необхідність прийняття християнства з Візантії,
яке вже мало в державі певні традиції. Однак вони розуміли, що прийняття
нової віри з рук візантійського імператора і царгородського патріарха
може призвести до ідеологічної, а то й політичної залежності від
Візантії. Вихід зі складної ситуації знайшовся завдяки сприятливому
збігу обставин.

Близько 986 р. у відповідь на прохання візантійського імператора Василія
II допомогти придушити повстання полководця Фоки Варди у Малій Азії,
князь Володимир наполіг на укладенні союзу з Київською державою та
скріпленні його шлюбом з сестрою імператора Анною. Натомість Василій II
зажадав, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство у своїй
державі. На таких умовах і було укладено русько-візантійську угоду.
Однак після придушення повстання віроломний імператор відмовився
виконувати свої зобов’язання, вважаючи, що руський князь не рівня
візантійській принцесі. У відповідь Володимир з військом зайняв Херсонес
(околиці нинішнього Севастополя) — головну житницю Візантії і оплот її
панування у Криму і примусив імператора дотриматися умов договору, а
відповідно й визнати рівноправність обох сторін. Щоправда, одночасно
князь Володимир допустився значної помилки, віддавши Візантії як «віно»
(викуп за наречену) кримські володіння. Тим самим було втрачено добру
нагоду зміцнити впливи Русі у Причорномор’ї.

Після урочистого шлюбу з принцесою Анною у Херсонесі Володимир
повернувся з нею додому й заходився енергійно насаджувати нову віру
(вважають, що сам він охрестився у 987 р.). За літописом, у 988 р. з
наказу князя духовенство хрестило киян на березі Почай-ни, притоки
Дніпра, а згодом — і населення інших міст та сіл. Процес християнізації
в Київській державі відбувався повільно, зі значним опором народу
(особливо на північних землях), який продовжував поклонятися прадавнім
божествам, але неухильно. Вчені вважають, Що за князювання Володимира
більшість населення країни була навернута, принаймні формально, у нову
віру.

Схрещення Русі-України було подією великої ваги. Воно зміцнило державну
єдність, освятило владу великого князя і його «божественний» авторитет,
сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл
і бібліотек. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в
Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Значно
розширилися її політичні, економічні та культурні зв’язки з багатьма
європейськими країнами, насамперед з Візантією, Болгарією, а також
Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом, скандинавськими
державами.

Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами і завдяки
традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Зокрема старшого
сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава
Хороброго, а Ярослава — з дочкою шведського короля Олафа, одна його
донька вийшла заміж за угорського короля, друга — за польського, третя —
за чеського. Подібні шлюби мали велике значення, оскільки були
своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали
політичні, економічні, культурні зв’язки між Руссю-Україною та рештою
європейського світу.

Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла
найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі
і зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло
господарство. За Володимира розпочалося карбування перших у Русі золотих
і срібних монет — златників і срібників. На них з одного боку було
зображено образ Христа, з другого — великого князя, який сидить на троні
в царських шатах із хрестом у руці. На деяких монетах вперше, як герб
князя, було викарбувано знак Тризуба.

Однак останні роки правління Володимира були тривожними. Непокірливість
почали проявляти його сини: прийомний — Святополк (син Ярополка), якого
він кинув до в’язниці, і рідний — Ярослав, що був намісником у
Новгороді. Саме під час підготовки до походу на Новгород Володимир 15
липня 1015 р. раптово помер (згодом вігі був канонізований церквою).

Смерть князя Володимира викликала на Русі небачені досі драматичні
події. Його найстарший син Святополк, князь турівський, якого літописець
прозвав за жорстокість «Окаянним», бажаючи одноосібне панувати в
Київській державі, почав знищувати своїх зведених братів. Спочатку вбив
князів: ростовського — Бориса і муромського — Гліба, потім у Карпатах
де-ревлянського — Святослава (ряд істориків заперечують причетність
Святополка до згаданих подій).

Проти нього виступив Ярослав, який князював у Великому Новгороді.
Святополк звернувся за допомогою до Польщі, до свого тестя — короля
Б’олеслава Хороброго. Звідти привів на рідну землю іноземне військо, яке
захопило Київ та почало чинити насильство над місцевим населенням. Однак
уже взимку 1018—1019 рр. Ярослав знову заволодів Києвом, вибивши звідти
чужинців та Святополка, який утік до печенігів.

Навесні 1019 р. сталася вирішальна битва між двома братами на р. Альті
біля Переяслава. Переможцем вийшов Ярослав, названий сучасниками Мудрим,
а Святополк змушений був рятуватися втечею за кордон і там, блукаючи
«між чехи та ляхи», незабаром загинув.

Ярослав Мудрий

Ставши князем у Києві, Ярослав Мудрий спрямував свої зусилля на
відновлення централізованої держави, що послабшала в часи міжкнязівських
усобиць та набігів печенігів. Він не зупинився перед тим, щоб кинути до
в’язниці рідного брата Судислава — псковського князя, котрий прагнув до
самостійності; позбавив влади свого родича, новгородського посадника
Костянтина Добринича, коли той почав підтримувати сепаратистські
тенденції місцевого боярства; силою змусив до покори племінника
Брячислава, проте залишив йому Полоцьке князівство. Впертою була також
боротьба Ярослава з іще одним братом — Мстиславом Хоробрим, князем
тмутараканським, який претендував на великокнязівський престол. На цей
раз перемогли розсудливість і загальнодержавні інтереси: поділивши Русь
по Дніпру, брати управляли нею з двох центрів: Ярослав — з Києва, а
Мстислав — із Чернігова. Після смерті останнього в 1036 р. одноосібним
правителем величезної держави став Ярослав, який успішно продовжив
реформаторську діяльність свого батька.

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) досягла
свого найбільшого піднесення. Дбаючи про захист держави, усталення її
кордонів, він у союзі з Мстиславом протягом 1030— 1031 рр. відвоював
захоплені Польщею у 1018 р. Чер-венські міста і Белзьку волость, знову
підкорив угро-фінські племена чуді (1030), провів кілька успішних
походів проти агресивних ятвягів (1038) і литовців (1040), заснував
міста Ярослав на р. Сян та Юр’їв (теперішнє Тарту) над Чудським озером,
які мали сприяти зміцненню північно-західних рубежів країни. На півдні
Ярослав продовжив будівництво захисних споруд проти кочівників, зокрема
закладаючи по Росі міста Юр’їв, Корсунь та ін. У 1036 р. він успішно
завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні
орди під Києвом, після чого вони назавжди покинули руські землі. На
місці битви згодом постав величний собор святої Софії. Перемога над
печенігами дала можливість відсунути кордони Русі на 100 км. на південь,
однак цілковито опанувати степи та забезпечити вільний вихід до Чорного
моря не вдалося. Після печенізьких орд Північне Причорномор’я зайняли
торки, а згодом половці, які й контролювали дані території. Можливо,
чорноморську проблему мав вирішити похід руських дружин на чолі з сином
Ярослава Володимиром на Візантію у 1043 р., та він закінчився невдачею,
незважаючи на чималу компенсацію, надану Русі.

Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації
держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті
ворота — головний парадний в’їзд до міста, цілу низку інших
архітектурних споруд, так що столиця Русі стала, за словами єпископа
Адама Бременського, «суперником Константинополя». Було також розбудовано
Чернігів, Переяслав, Володимир. Дбав великий князь про розвиток освіти —
засновував школи. За любов до книжок і науки його прозвали Мудрим. При
соборі святої Софії організовано бібліотеку, де гуртувалася давньоруська
інтелектуальна еліта. Неослабною князівською підтримкою користувалося
християнство, яке мало величезне ідеологічне значення в житті країни. В
усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися
монастирі. Найбільший з них — славнозвісний Києво-Печерський — став
важливим осередком не лише чернечого життя, а й культури, освіти,
літописання. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в
державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. З
призначенням у 1051 р. київським митрополитом відомого вітчизняного
релігійного діяча і письменника їларіона, було зроблено спробу зменшити
залежність руської церкви від Константинополя. Ідейній самостійності
Київської митрополії сприяла боротьба за канонізацію (тобто возведення у
ранг святих) руських подвижників християнського віровчення. Наприкінці
70-х років XI ст. вона увінчалася успіхом: спочатку було канонізовано
Бориса і Гліба, загиблих у громадянській війні, а згодом й інших діячів.

Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування першого
писаного зводу законів — «Руської правди», який базувався на «Уставі
земляному» — зведенні норм усного звичаєвого права, запровадженого ще
князем Володимиром. Новий документ , узагальнив правові норми для
громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та
свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального
господарства. Старі звичаєві норми поступово усувалися, наприклад,
кровну помсту згодом замінили грошовими карами. До того часу належить
також створення першого літописного зводу 1037— 1039 рр.

Свідченням могутності Київської Русі часів Ярослава, досягнення нею
рівня найрозвинутіших країн середньовічної Європи були численні шлюби
членів великокнязівського роду з представниками найвпливові-ших
правлячих династій Заходу. Сам Ярослав, якого сучасники називали «тестем
Європи», був одружений з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, його
син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Константина Мономаха,
Ізяслав — із сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою
німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за
європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Єлизавета — за
норвезького Гаральда Сміливого, а після його смерті — за датського Свена
Ульфсона, Анастасія — за угорського Андраша. Сестра князя, Доброніга,
була одружена з польським князем Казимиром. При дворі Ярослава подовгу
жили і виховувалися члени ряду європейських правлячих родів, зокрема
англійський та норвезький принци, які через різноманітні обставини
змушені були втікати зі своїх країн. Усе це значною мірою зміцнювало
міжнародний авторитет Київської держави.

В останні роки правління Ярослав Мудрий спробував вирішити болючу
проблему престолонаслідуван-ня, щоб запобігти князівським міжусобицям
після його смерті. Для цього було запроваджено принцип сеньйорату, коли
розподіл земель і політичної влади у державі здійснювався на основі
старшинства у великокнязівському роді. Найстаршому синові Ізяславу він
заповів Київ, Новгород, Псков і Турів, другому за віком — Святославові —
Чернігів, Муром і Тмутаракань, третьому — Всеволодові — Переяслав і
Ростов, В’ячесла-вові — Смоленськ, наймолодшому, Ігорю, —
Володимир-Волинський. Галицька земля відійшла онукові Ярослава,
Ростиславові Володимировичу, а Полоцька залишилася за сином племінника
Брячислава — Всеславом. Усі князі повицні були поважати старшого брата —
великого князя київського і разом з ним правити всією Київською
державою. У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за
віком брат (у випадку його відсутності — найстарший син), і всі князі
пересувалися на один щабель вверх у князівській ієрархії. Таким чином
кожному з князів гарантувалося формальне право на київський престол.
Правда, пізніше виявилося, що заповіт Ярослава Мудрого недосконалий.
Закладена у ньому система ротації влади фактично суперечила принципу
спадкоємності від батька до сина. Ця обставина призвела до всезростаючих
міжусобних чвар і суперечок, насамперед між племінниками і дядьками.
Покривджені князі-ізгої, які були позбавлені уділів, закликали собі на
допомогу іноземців. Безконечні війни підточували сили і могутність
Київської Русі, вели до її занепаду.

Ярославичі

Після смерті Ярослава троє його найвпливовішйх синів — Ізяслав,
Святослав та Всеволод — утворили своєрідний тріумвірат на чолі зі
старшим київським князем. Впродовж двох десятиліть вони проводили
спільну політику, підтримуючи єдність держави. Ярославичі разом
обороняли країну від агресивних половців, які з’явилися на степових
просторах Русі, вдосконалили «Руську правду», зокрема відмінивши давню
родову помсту, протистояли сепаратистським тенденціям молодших князів.
Проте після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альті на
Переяславщині (1068) та наступного за цим повстання киян проти князя
Ізяслава у тріумвіраті почалися розбіжності. Відновити колишню єдність
не вдалося навіть на з’їзді братів у Вишгороді (1072), де було прийнято
«Правду Ярославичів» — кодекс юридичних норм, що значно розширював
«Руську Правду». Уже в 1073 р. Святослав з допомогою Всеволода зайняв
київський престол, а Ізяслав змушений був утікати до Польщі, далі до
Німеччини. З того часу Ярославичі по черзі княжили у Києві: Святослав у
1073-1076 рр., Ізяславу 1.076-1078 рр., Всеволоду 1078-1093рр.

Наприкінці XI ст. суперечки між представниками різних відгалужень
князівського роду поглибилися. Для міжусобної боротьби почали залучатися
й сусіди, насамперед кочові племена половців. Користуючись цим, останні
майже щороку вдиралися на Русь, убивали й полонили тисячі людей, палили
села й міста, витоптували посіви. Ситуація погіршувалася тим, що
наступник Всеволода — великий князь київський Свято-полк Ізяславич
(1093-1113) виявився неспроможним власними силами зарадити лихові, яке
вело до послаблення могутності країни та значно погіршувало життя
народу. Тому він звернувся за допомогою до переяславського князя
Володимира Всеволодовича Мо-номаха, фактично перетворивши своє правління
на дуумвірат. За їх ініціативою для полагодження міжкня-зівських
суперечок та відвернення зовнішньої небезпеки у 1097 р. відбувся
Любецький з’їзд князів. Було проголошено про припинення усобиць і
необхідність вирішувати всі спірні питання на князівських з’їздах,
об’єднання сил проти половецької загрози, закріплено принцип спадкового
володіння, за яким землі і князівства (вотчини) переходили від батька до
сина. Останнє рішення скасовувало принцип сеньйорату Ярослава Мудрого та
вело до утвердження поліцентричної форми державної влади. Незважаючи, що
рішення Лю-бецького та наступних князівських з’їздів: Витичів-ського
1100 р., на Золотчі 1101 р. й Долобського 1103 р. не усунули всіх
суперечностей, вони відіграли позитивну роль в організації відсічі
кочовим ордам. У 1103— 1116 рр. з ініціативи й під командуванням
Володимира Мономаха було проведено п’ять великих переможних походів
руських дружин проти половців, в результаті яких половці кілька
десятиліть не насмілювалися нападати на Русь.

Після смерті непопулярного київського князя Свя-тополка й повстання киян
у 1113 р. віче із заможних. городян запросило до Києва на князювання
Володимира Мономаха (1113—1125). Він ще за життя свого батька Всеволода
був фактичним правителем Русі, але після його смерті, виявляючи повагу
до законів та не бажаючи розпалювати чвари між князями, добровільно
поступився київським та чернігівським престолами на користь двоюрідних
братів Святополка Ізя-славича та Олега Святославича, які були старшими
від нього в князівському роді. Ставши великим князем київським,
Володимир Мономах, дотримуючись рішень Любецького з’їзду щодо вотчинного
володіння, все ж зумів тримати всіх інших князів у покорі, швидко й
жорстоко придушуючи найменші спроби внести розбрат чи вийти з-під його
влади. Таким чином він зумів відновити політичну єдність 3/4 руських
земель. Володимир продовжив законодавчу діяльність своїх попередників,
спрямовану на побудову правової держави та нормалізацію соціальних
відносин. Його військо, незважаючи на ряд гучних перемог
над поляками, не може постійно протистояти невгамовним намаганням шляхти
відвоювати Україну. Для забезпечення остаточної перемоги над поляками
потрібна була надійна підтримка ззовні. Такою силою могла стати
Московська держава.

4. Українсько-московський договір та його реалізація в 1654—1657 рр.

Богдан Хмельницький, частина інтелігенції та духовенства ще з 1648 р.
зверталися до Московської держави з проханням допомогти Україні в
боротьбі з польською шляхтою. Український гетьман, за свідченням
царських воєвод, навіть погрожував Москві, якщо та не підтримає його
проти Польщі. «Іду я війною тут же на Московську державу, — заявляв він,
— я всі. міста московські й Москву зламаю: хто на Москві сидить, той від
мене на Москві не відсидиться за те, що не поміг він мені ратними людьми
на поляків». Нарешті 11 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві ухвалив
прийняти Україну «під високу государеву руку», а 10 січня 1654 р.
царські посли прибули до Переяслава. Таким чином Москва намагалася
уникнути небезпечного для себе союзу України з Туреччиною.

Переяславська рада

Богдан Хмельницький був зайнятий війною з Польщею та похоронами Тимоша і
прибув до Переяслава лише 16 січня 1654 р. Він уникав будь-яких
урочистих церемоній і, як пише А.Полонська-Василенко, жодного разу не
запросив московських послів до себе. Можливо, тому -й обрав для
переговорів не Київ, а тихий козацький Переяслав. Під час Переяславської
ради, яка відбувалася 18 січня й ухвалила рішення про прийняття
протекції царя, трапився інцидент: коли духовенство хотіло привести до
присяги гетьмана й старшину, Б.Хмельницький зажадав від московських
послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін,
голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді
гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного
скандалу. В.Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар
охоронятиме всі права України й державний лад її буде збережено. Лише
після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі
відмови Україна залишалася сам на сам з Польщею та її новим союзником —
Кримським ханством.

Всього на вірність московському цареві 18 січня присягнуло 284 особи.
Згодом представники московського посольства побували у 117 містах і
містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали 127 328, осіб
чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд представників козацької
старшини, зокрема І.Богун та І.Сірко, Брацлавський, Кропив’янський,
Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, наприклад Чорнобиль,
а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим.

Ратифікація договору мала відбутися в Москві. Сам Б.Хмельницький туди не
поїхав. Посли — військовий суддя Самуїл Зарудний та полковник Павло
Тетеря — привезли в Москву акредитовані грамоти від гетьмана, «Статті
Хмельницького» (23 статті) та низку листів. Основна ідея цих документів
— встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при
яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна
самостійність.

«Березневі статті»

Отже, остаточний текст українсько-московського договору було ухвалено у
Москві в березні 1654 р., звідси і його назва — «Березневі статті» (їх
оригінали не збереглися). На думку дослідників, ця угода за своїми
формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин
номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала
створення під верховенством династії Романових конфедеративного союзу,
спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто проти Польщі: 1) Українська
держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом,
який пожиттєво обирався на Козацькій раді; 2) незмінними залишалися
адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова
система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права,
воль-ності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська
Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. чол.; 4) збір податків в
Україні здійснювала українська скарбниця під контролем призначених царем
чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до
московської казни; 5) зовнішньополітична діяльність Української держави
обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким
султаном; 6) Москва діставала право мати у Києві свого воєводу разом із
невеликою залогою; 7) Московська держава зобов’язувалася надати Україні
допомогу у війні проти Польщі тощо.

Договір вже протягом тривалого часу є предметом наукового зацікавлення
багатьох істориків, юристів, фахівців державного права. Переважна
більшість їх сходиться на тому, що він був недосконалим, «сирим»,
дозволяв різні тлумачення сторонам, які його підписали.

За словами Д.Дорошенка, «…й Москва, й Україна, кожна по-своєму
розуміли суть цих відносин. Згодившись прийняти Україну «під велику
царську руку», в Москві з перших же кроків старалися обернути
протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну
неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб
зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж
зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на
Україні. Власне на цьому антагонізмі й була побудована вся дальша
політика Москви щодо України. З іншого боку, гетьман і старшина справді
дивилися на протекцію московського царя, як лише на певну, може навіть і
тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу
за унезалежнення від Польщі…» Тим більше, що українсько-московська
угода була правовою підставою відокремлення України від Речі Посполитої,
юридичним визнанням її державності. та козацького устрою.

Відновлення війни з Польщею

У відповідь на українсько-московську угоду поляки і татари об’єднали
свої сили, уклавши влітку 1654 р. т. зв. Вічний договір, і почали новий
етап війни. Уже в листопаді 30-тисячна польська армія вторглася на
Брац-лавщину, згодом до неї приєдналася 30—40-тисячна татарська орда.
Усвідомлюючи небезпеку, Б.Хмельницький зажадав від Москви негайної
допомоги. Однак остання, намагаючись насамперед оволодіти Смоленськом і
Білоруссю, де їй, до речі, допомагали 20 тис. козаків на чолі з Василем
Золотаренком, фактично проігнорувала вимогу українського гетьмана.
Кілька місяців дорогоцінного часу було втрачено. Як наслідок — до кін.
березня 1655 р. край перетворився на руїну. Було спустошено й спалено
бл. 270 міст і сіл, 1000 церков, вбито не менше 10 тис. немовлят, у
неволю потрапило понад 200 тис. людей. Московська допомога виявилася не
такою ефективною, як її уявляли.

Влітку 1655 р. театр воєнних дій перемістився на західноукраїнські
землі, які Б.Хмельницький прагнув приєднати до своєї держави. 29 вересня
українсько-московське військо під Городком розбило поляків і розпочало
облогу Львова, звільнивши незабаром усю Галичину. В цей же час, у
порозумінні з українським гетьманом, проти Польщі успішно воювала
Швеція, захопивши значну частину польської території, включаючи Краків і
Варшаву. В політичних зв’язках з Україною прагнула бути Білорусь.
Здавалося, визріває можливість возз’єднання українських земель під
гетьманською булавою. Однак знову негативну роль відіграв пресловутий
зовнішній фактор. З одного боку, проти включення західноукраїнських
земель до складу козацької України несподівано виступив шведський
король, поставивши гетьманові вимогу залишити Галичину. З іншого —
почалися непорозуміння з московитами, що вимагали, щоб усі міста, які
вони допомагали завойовувати, вважалися здобутком московського царя й
присягали йому на вірність. До того ж, на українські землі вдерлися
татарські орди, яким необхідно було негайно протидіяти. Все це змусило
Б.Хмельницького відкласти на певний час справу возз’єднання українських
земель і повернутися на Подніпров’я.

Загострення відносин із Москвою

Тим часом Москва, занепокоєна успіхами Швеції, пішла на зближення з
Річчю Посполитою, яка висунула проект обрання московського царя Олексія
Михайловича на польський престол після смерті Яна Казимира. У травні
1656 р. цар оголосив Швеції війну, а в серпні розпочалися
московсько-польські переговори у Вільно, на які українську делегацію
допущено не було. На поч. листопада було укладене т. зв. Віденське
перемир’я, яке передбачало згоду Московії залишити Україну в складі Речі
Посполитої після обрання її царя на польський престол. Після цієї, по
суті, зрадницької угоди військовий союз України з Москвою проти Польщі
фактично втратив силу. У Чигирині відбулася Рада, де козацька старшина і
гетьман присягалися спільно боронити Україну, присягалися собі, а не
чужим монархам.

У ситуації, що склалася, головною метою Б.Хмельницького було збереження
незалежності Української держави та об’єднання у її складі
західноукраїнських земель. Відповідно, необхідно було подолати опір Речі
Посполитої, що противилася поверненню українських етнічних територій,
нейтралізувати Кримське ханство, як союзника останньої, знешкодити
колонізаторські плани Москви, котрі вона плекала щодо України, а також
забезпечити спадковість верховної державної влади, як запоруки на
майбутнє проти можливої міжусобної боротьби за гетьманську булаву. Для
досягнення цих планів Б.Хмельницький, формально не розриваючи договору з
царем, насамперед спрямовує свою енергію на створення антипольської
коаліції без Москви і навіть усупереч її інтересам. До складу союзного
об’єднання, крім України, ввійшли Швеція, Трансільванія (Семигород),
Молдавія, Валахія, Бранденбург.

Антипольська коаліція

Протягом першої пол. 1657 р. воєнні події розвивалися у сприятливому для
союзників руслі. Вони розгромили поляків під Замостям, захопили Краків,
Сан-домир, Люблін, Варшаву, інші польські міста. До складу Української
держави попросилася шляхта Пинщини, Берестейщини, Волині. Під тиском
Б.Хмельницького на приєднання до козацької України західноукраїнських
земель нарешті погодилася Швеція, до такого ж рішення схилялася
Трансільванія — держави, які певний час претендували на ці території. Це
був найвищий злет Української держави, політичний тріумф її творця —
гетьмана Б.Хмельницького. Та вже з літа ситуація почала змінюватися у
гірший бік. Політичні плани антипольської коаліції викликали
занепокоєння серед сусідніх держав, насамперед Австрії і Данії, які
підтримали Польщу. Відчувши загрозу своєму існуванню, на захист вітчизни
піднявся польський народ. В Україні становище ускладнювалося хворобою
гетьмана, через яку він не міг особисто контролювати хід подій, та
антиурядовою агітацією московських агентів, що призвела до бунтів серед
частини козацтва, зокрема в корпусах полковника Ждановича та Юрася
Хмельницького. Наслідком цього стали поразка та фактичний розпад
антипольської коаліції. Практично тоді ж Україну вразила ще одна страшна
звістка: 6 серпня 1657 р. в Чигирині після важкої й виснажливої хвороби
перестало битися серце видатного сина українського народу Богдана
Хмельницького. Його похорон, на думку дослідників, найімовірніше,
відбувся 2 вересня в Суботові в Іллінській церкві. Наступником Великого
гетьмана став його син Юрась, якого на цю посаду було обрано на
Корсунській раді у квітні 1657 р.

Смерть Б.Хмельницького стала важким ударом для молодої Української
держави. «Україна в найбільш рішучу хвилю, коли важилася вся її доля,
стратила свого довголітнього провідника — одинокого чоловіка, котрий міг
покермувати нею…» — зазначав М.Грушев-ський. Ця смерть знаменувала
собою завершення першого етапу Національно-визвольної революції,
основним завоюванням якого стали утвердження Української держави,
встановлення в ній нової моделі соціально-економічних відносин, котра
базувалася на дрібній власності фермерського типу.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1657-1676 роки)

1. Загострення кризи української державності у 1657—1663 рр.

Завершальний етап Національно-визвольної революції (серпень 1657 —
вересень 1676) визначався двома основними тенденціями: з одного боку,
різким загостренням соціально-політичної боротьби, посиленням втручання
сусідніх держав у внутрішні справи України, що призвело до її
розчленування на Правобережжя і Лівобережжя, а з другого — спробами
відновити територіальну цілісність та державну незалежність українських
земель. На жаль, наступники Б.Хмельницького не лише не зуміли довершити
започатковану ним справу державотворення, але своїми безрозсудними
вчинками, особливо протягом 1657—1665 рр., занапастили її, призвівши до
т. зв. Руїни — гострої кризи української державності другої пол. XVII
ст.

Іван Виговський

Прагнучи забезпечити спадковість верховної влади і тим вберегти державу
від непотрібних потрясінь міжусобної боротьби, Б.Хмельницький ще за
життя добився обрання новим гетьманом свого 16-річного сина Юрія. Але
відразу після смерті Богдана на таємній нараді найвпливовіших
полковників у Суботові було вирішено, що з огляду на юний вік та
недосвідченість у державних справах Ю.Хмельницького функції гетьмана до
його повноліття виконуватиме І.Виговський. А вже 21 жовтня 1657 р. на
Генеральній козацькій раді в Корсуні останнього обрали повноправним
гетьманом (1657— 1659). Це рішення не тільки привело до скасування
принципу спадковості гетьманства, який намагався впровадити
Б.Хмельницький, а й стало одною з причин Руїни, відкривши шлях до
старшинських міжусобиць.

Іван Виговський походив зі шляхетської родини Овруцького повіту
Київщини. Навчався в Києво-Моги-лянській колегії. Служив юристом у
луцькому суді, згодом — намісником старости. Був членом луцького
братства й великим ревнителем православної віри. Народна революція 1648
р. застала його в польському війську. Під Жовтими Водами І. Виговський
потрапив у татарський полон, але був викуплений завдяки Б.Хмельницькому
й аж до смерті гетьмана залишався його найближчим соратником. Займав
посаду генерального писаря, брав участь у багатьох посольствах і
виявився добрим дипломатом. З долею Української держави зв’язали свою
військову й дипломатичну діяльність чотири брати Ви-говського, двоє з
яких, козацькі полковники Данило й Василь, головами заплатили за
вірність Україні, були замучені в царській неволі.

У головних напрямах політики І. Виговський ішов слідами Б.Хмельницького.
Основне завдання вбачав у здобутті Україною повної незалежності. Було
укладено союз зі Швецією, підготовлений ще за Б.Хмельницького, який
передбачав утворення військово-політичного союзу й визнання її урядом
незалежності України; відновлено стосунки із Кримом, розірвані, коли
Україна погодилася на протекторат Москви; розпочато переговори з Польщею
та Туреччиною. Свої відносини з Москвою Виговський намагався будувати на
принципах рівноправності та невтручання у внутрішні справи України. Крім
того, він надіявся, що Москва допоможе йому в боротьбі проти
опозиційного руху, який уже до кінця 1657 р. набрав загрозливого
характеру.

Початок громадянської війни

Проблема гетьмана Виговського полягала в тому, що йому, на відміну від
Б.Хмельницького, забракло стратегічного мислення, щоб усвідомити
незворотність соціально-економічних та політичних завоювань народу в
ході революції. Ставши на шлях фактичного відновлення дореволюційної
моделі розвитку, він потурав прагненню козацької старшини та
православної шляхти взяти під свою владу селян і дрібних козаків. До
того ж І.Виговський, намагаючись оперти державну організацію тільки на
вищі стани, насамперед шляхту, викликав незадоволення запорожців, які
вважали, що відбувається відхід від старого військового демократичного
ладу та зменшується їхня роль у політичному житті. Все це вело до
зростання соціального напруження, політичної дестабілізації, звуження
соціальної бази гетьманства і, врешті, стало однією з найголовніших
причин його остататочної поразки. .

На поч. 1658 р. чітко окреслився збройний конфлікт між урядом
І.Виговського та опозицією, головними осередками якої стали Запоріжжя й
Полтавський полк. На чолі антиурядових сил опинилися запорізький кошовий
Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар — амбітні особи, які
одні з перших вирі’ шили скористатися ліквідацією принципу спадковості
гетьманської влади й на хвилі народного незадоволення політикою
І.Виговського протягнули свої руки до гетьманської булави. Вони
організували до 40 тис. війська й почали інтенсивно писати доноси в
Москву на гетьмана. Спроби Виговського порозумітися з опозицією нічого
не дали. Тоді в червні 1658 р. він, покликавши на допомогу татар, яких
вперше в історії козацької держави було використано для боротьби проти
внутрішніх противників, під Полтавою погромив війська Пушкаря та
Барабаша. Ця братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв,
ослабивши “й” як військове, так і політичне.

Вина за розпалювання громадянської війни лежить на обох ворогуючих
сторонах, які своїми нерозважливими діями поклали початок Руїні. При
цьому і геть ман, і опозиція припустилися ще однієї великої помилки,
апелюючи під час конфлікту до Москви й тим самим схиляючи її до
втручання у внутрішні справи України. Зрозуміло, що Москва вирішила
скористатися з цього антагонізму.

Розрив відносин з Московією

Московський уряд з самого початку зволікав із визнанням гетьманства
І.Виговського, вимагаючи від нього чимало поступок і найперше — введення
до багатьох міст України царських залог на чолі з воєводами. Уже після
Переяславської ради з’ясувалося, що Москва аж ніяк не збирається
дотримуватися досягнутої угоди і схильна розглядати Україну як
невід’ємну частину своєї держави, на яку мають поширюватися всі її
закони. І це, за словами М.Брайчевського, було цілком закономірно. Надто
різною була ситуація в Україні та в Московщині й царський уряд
побоювався, що ті процеси, які розгорнулися в козацькому краї, можуть
поширитися на московські землі. Україна в той час була республікою
демократичного взірця, тим часом як Московщина демонструвала приклад
деспотичного єдиновладдя. Україна фактично ліквідувала феодальне
землеволодіння — у Московії воно становило основу економічної системи.
Україна стояла на межі ліквідації кріпацтва — Московська держава знала
найбрутальнішу форму того інституту. Україна мала міське самоврядування
— у Московщині нічого подібного не існувало і т. ін. Отож, панівні
верстви останньої з відразою ставилися до українських порядків, які
неминуче революціонізували народні маси Московщини.

Початок громадянської війни в Україні давав Москві шанс посилити там
свій вплив. Роблячи вигляд, що він прагне примирити ворогуючі сторони,
московський уряд у дійсності провокував загострення боротьби між ними,
надаючи зростаючу підтримку опозиції,’ і таким чином намагався позбутися
невигідного «самостійника» Виговського, а відповідно, й обмежити
самостійність Української держави. Антиурядова спрямованість московської
політики поставила І.Виговського перед дилемою: або змиритися з
поступовим перетворенням держави з рівноправного союзника Московщини на
її провінцію, або боронити суверенітет України. Гетьман вибирає останнє
й розриває союз із Москвою.

Гадяцький договір

Розуміючи, що збройне зіткнення з Московською державою неминуче,
І.Виговський починає шукати союзників. Швеція на той час уже фактично
примирилась і з Москвою, і з Польщею. Покладатися на одних татар було
небезпечно. Становище ж України постійно погіршувалося, зокрема до
українських кордонів вирушило • велике московське військо, знову
активізувалася опозиція. Тоді Виговський розпочинає переговори з
Польщею.

16 вересня 1658 р. між Україною і Річчю Посполитою було укладено
Гадяцький договір, який передбачав: 1) Україна у складі Київського,
Чернігівського та Бра-цлавського воєводств під назвою Князівства
Руського об’єднувалася з королівством Польським і Великим князівством
Литовським персональною унією, тобто особою спільного короля; 2) найвища
законодавча влада належала Національним зборам депутатів від усіх земель
Князівства Руського; 3) на чолі виконавчої влади мав стояти гетьман,
який обирався пожиттєво і затверджувався королем; 4) князівство Руське
повинно було мати свій суд, скарбницю, грошову одиницю, 40-тисяч-не
військо, українське діловодство; 5) перебування польських та литовських
частин на українській території “заборонялося, а при нагальній потребі
вони підпорядковувалися українському гетьманові; 6) загальна свобода
віри, слова, друку тощо.

Укладаючи Гадяцький договір, І.Виговський прагнув, щоб Україна ввійшла
до Речі Посполитої як рівноправний суб’єкт федерації. Однак Польща у
принципових питаннях виявила непоступливість. Було відкинуто домагання
українців про включення до складу Князівства Руського західноукраїнських
земель; обмежувалися його права на міжнародні відносини; фактично
ліквідовувалася створена лід час революції нова модель
соціально-економічних відносин; відкривалися можливості доступу в
Україну польської шляхти тощо. Тому Гадяцький договір не міг повністю
задовольнити українських державників.

Українсько-московська війна

Звістка про укладення Гадяцького договору була причиною початку
відвертої війни між Україною і Москвою. Цар Олексій Михайлович видав
грамоту до всього українського народу, в якій оголосив гетьмана
Ви-говського зрадником. У свою чергу гетьман розіслав маніфест до всіх
європейських держав ..сповіщаючи про розрив із Москвою та його причини.

У цей же час починаються воєнні сутички між українським і московським
військами. Ще в серпні 1658 р. брат гетьмана Данило Виговський зробив
спробу визволити Київ від московитів, але вона виявилася невдалою.
Навесні 1659 р. 100— 150-тисячна московська армія вирушила на Україну,
руйнуючи все на своєму шляху. її зупинив ніжинський полковник Григорій
Гуляницький, який за підтримки міщан витримав у Конотопі більше ніж
двомісячну облогу, маючи всього бл. 5 тис. вояків. На допомогу обложеним
вирушив І.Виговський зі своїм військом та допоміжними силами німців,
поляків, сербів, молдаван — всього бл. 60 тис. чол. — та 40-тисячною
татарською ордою. 8 липня 1659 р. відбулася Конотопська битва, в якій
московська армія була розбита. Згідно з даними сучасного дослідника
Ю.Мицика, тут загинуло 40 тис. царського війська, а 15 тис., у т. ч.
півсотні воєвод, були взяті в полон. Гетьман втратив 4 тис. козаків та 6
тис. кримських татар.

Поразка в Конотопській битві викликала в Москві велику тривогу.
Визначний російський історик С.Со-ловйов так описав ці події: «Цвіт
московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув у
один день, і ніколи вже після того цар московський не мав змоги вивести
в поле таке блискуче військо. У жалобній одежі вийшов цар Олексій
Михайлович до народу й жах охопив на Москву». Цар звелів готуватися до
оборони і навіть сам наглядав за земляними роботами. До Москви почали
прибувати біженці, поширювалися чутки, що цар виїде за Волгу в
Ярославль.

Усунення Виговського від влади

Добившись блискучої перемоги, І.Виговський отримав можливість успішно
завершити війну з Московією і припинити громадянську війну. Однак через
ряд причин скористатися її плодами гетьманові не вдалося.

По-перше, орієнтація на Річ Посполиту не мала підтримки в суспільстві,
яке у переважній більшості продовжувало вважати останню своїм основним
ворогом.

По-друге, невдала соціальна політика гетьмана та використання в боротьбі
з опозицією кримських татар настроїли проти нього переважну частину
українського населення.

По-третє, воєнна акція кошового Запорізької Січі Івана Сірка проти
Кримського ханства позбавила Виговського союзників, які поквапилися на
захист власних домівок.

По-четверте, активізувала свою діяльність опозиція, основу якої складала
старшина лівобережних полків, котра боялася, що у випадку війни з
Москвою бойові дії проходитимуть на Лівобережжі. Коли московський князь
Трубецькой — згідно з волею царя — вже хотів запропонувати Виговському
мир на умовах 1654 р., до нього прибув представник опозиції ніжинський
протопоп М.Филимонович і заявив про підготовку повстання проти гетьмана.
На чолі добре законспірованої змови стояли полковники Я.Сомко,
В.Золотаренко, Т.Цюцюра та ін. Повстанці розгромили урядові залоги,
багато прихильників Виговського було вбито, чимало їх потрапило в полон,
серед них Д.Ви-говський та І.Нечай.

Водночас різко погіршується становище гетьмана й на Правобережній
Україні, де опозиційні сили зосереджувалися навколо Ю.Хмельницького.
Провідну роль в їхній організації відіграли І.Богун, П.Дорошенко, І.
Сірко та інші противники союзу з Польщею.

Наприкінці вересня 1659 р. зібралася Козацька рада в Білій Церкві, яка
обрала новим гетьманом Ю.Хмельницького. У цій ситуації І.Виговський,
відчуваючи втрату підтримки, не звернувся за допомогою до турків і
татар, як йому дехто пропонував, скорився постанові й добровільно віддав
гетьманські клейноди, а сам подався до Польщі. Спочатку дістав від
польського уряду Київське воєводство, та в 1664 р. був страчений
поляками за доносом тодішнього гетьмана Тетері. Трагедія Івана
Виговського — цієї, безперечно, розумної людини, щирого українського
патріота — полягала в тому, що він, за словами І.Крип’якевича, знехтував
здобутками Національної революції й намагався створити шляхетську
Україну на зразок шляхетської Польщі.

Юрій Хмельницький

Обираючи новим гетьманом 18-річного Юрка Хмельницького (1659—1662),
старшина сподівалася, що авторитет роду Хмельницьких допоможе знову
об’єднати народ, зупинити негативні тенденції, які розвивалися в
українському суспільстві. Уже з самого початку перед новообраним
гетьманом постала гостра проблема подальшого зовнішньополітичного курсу.
Ситуація складалася таким чином, що Українська держава фактично
опинилася між двома вогнями: Московщиною, з одного боку, та Річчю
Посполитою — з другого. Будь-які різкі рухи українського уряду в даному
випадку могли мати непередбачувані наслідки. Тому було вирішено діяти
обачливо, використовуючи суперечності між згаданими державами. Як
зазначав восени 1659 р. один із польських сановників А.Потоцький в листі
до короля, козацька старшина вважала за найрозумніше «не бути ні під
королем, ні під царем, сподіваючись цього досягти, обманюючи і лякаючи
короля царем, а царя — королем».

Ю.Хмельницький та його оточення, заявивши про повагу польському
королеві, поспішали владнати відносини з Москвою. Вони відстоювали
основи договору 1654 р., проте бажали провести його ревізію і ввести
нові пункти, які б забезпечували українську державність: до складу
України також мали бути включені Північна Чернігівщина й частина
Білорусі; непорушність території; вільне обрання гетьмана; свободу
дипломатичних зв’язків з іншими державами; заборону перебування на її
теренах, крім Києва, московського війська і воєвод та втручання їх у
внутрішні справи України; присягу царя на умовах договору тощо. Все це
було оформлено у т. зв. Жердовських статтях.

Юрій Хмельницький передав Жердовські статті через посольство на чолі з
П.Дорошенком князеві Трубець-кому, проте князь їх не прийняв, а зажадав
переговорів із самим гетьманом. Після довгих вагань останній погодився,
поїхавши зі старшиною до Переяслава, де тоді перебували московські
представники. Це рішення мало катастрофічні наслідки.

27 жовтня 1659 р. молодий Хмельницький під тиском 40-тисячного
московського війська на чолі з Трубець-ким змушений був погодитися на
ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених
московським урядом умов договору 1654 р. (українська сторона їх на цей
час втратила) та додаткових статей. Його зміст, за словами В.Смвлія та
В.Степанкова, переносив характер українсько-московських відносин зі
сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України у
складі Московії: 1) заборонялися зносини Української держави з
іноземними країнами; 2) Україна позбавлялася права без царської згоди
переобирати гетьмана: обрана на цю посаду особа повинна була їхати до
Москви на затвердження; 3) гетьман без Козацької ради не міг призначати
й звільняти полковників та генеральну старшину, а також розпоряджатися
військом без дозволу царя; 4) для посилення контролю за діяльністю
гетьманського уряду в Україні значно збільшувався контингент царських
військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувалися у
Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані; 5) передбачалася смертна
кара для українців, які відмовлялися присягнути на вірність царю; 6)
Київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху тощо.

Трагедія подальшої історії України була в тому, що цей сфальсифікований
документ 1659 р. став єдиним офіційним текстом т. зв. Статей Богдана
Хмельницького й на ньому згодом підписувалися всі гетьмани. Він був
надрукований в «Полном Собрании Законов Рос-сийской Империи».

Нав’язавши Україні Переяславський договір, московський уряд фактично
перестав рахуватися з молодим гетьманом. Воєводи втручалися в
управління, роздавали на свій розсуд землі, московські залоги грабували
населення. Гетьманська влада стала номінальною. Зростало невдоволення
українського народу.

Щоб остаточно перемогти в довголітній боротьбі за українські землі,
московський уряд перервав перемир’я з Польщею і в 1660 р. почав війну.
20-тисячна армія під проводом воєводи В.Шереметьєва вирушила на Волинь.
По дорозі до них мав приєднатися з 30-тисяч-ним військом Ю.Хмельницький.
Шереметьєв дійшов до містечка Любар і тут зустрівся з великими силами
противника. Після кількаденних боїв московське військо відступило під
містечко Чуднів, витримуючи потужні атаки. Під Чудновом, на Волині,
поляки розбили московські війська, змусили В.Шереметьєва капітулювати, а
гетьман Хмельницький зі старшиною погодився на мир з Польщею. Тут же, на
полі бою, 17 жовтня 1660 р. був підписаний Чуднівський договір (відомий
також як Слободищенський трактат), який у головних рисах повторював
Гадяцьку угоду, але без статті про Князівство Руське. Україна діставала
автономію на чолі з гетьманом.

І без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. Лівобережні полки
під командуванням Я. Сомка виступили проти зв’язків із Польщею, а відтак
— і проти Ю.Хмельницького. Будучи неспроможним опанувати ситуацією і
покласти край внутрішнім конфліктам, молодий гетьман восени 1662 р.
скликав старшинську раду в Корсуні, де зрікся влади, а в січні
наступного року постригся в ченці під іменем Гедеона. В Україні
загострилася спустошлива громадянська війна. Доба Руїни сягнула апогею.

2. Розчленування України на Лівобережну та Правобережну

Окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки
соціальними конфліктами і чварами між політичними групами, Українська
держава на поч. 1660-х років розділилася на дві окремі частини —
Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власним гетьманом.
Чигиринський центр, який нагромадив великий досвід державної політики,
зберіг свій вплив тільки на Правобережжі й то в основному на старшину. В
той час на Лівобережжі проводилася інша політична лінія. Усі гетьмани
перебували під значним впливом іноземних держав, насамперед Московії і
Речі Посполитої. Гетьманська влада послаблювалася безперервними
внутрішніми сутичками між народними низами і старшиною, соціальним
напруженням. В українському суспільстві зростала анархія, з якої
користалися його вороги.

Правобережжя

Після Ю.Хмельницького гетьманом Правобережної України, завдяки підтримці
татар, став Павло Тетеря (1663—1665). Він походив із православної
шляхти, служив канцеляристом у луцькому суді, з 1648 р. — учасник
Національної революції. При Б.Хмельницькому Тетеря виконував важливі
дипломатичні доручення, зокрема брав участь у виробленні «Березневих
статей» 1654 р., а згодом — Гадяцького та Чуднівського договорів, був
переяславським полковником та недовгий час займав посаду генерального
писаря при гетьманові Ю.Хмельницькому. Людина з доброю освітою, розумна,
талановита, він у той же час відзначався користолюбством та егоїзмом.

Ставши гетьманом, П. Тетеря висунув ряд вимог до польського короля, які
передбачали підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького,
відміну залежності православної ієрархії від римо-католицької, надання
гетьманові права самостійних дипломатичних зв’язків з Кримом, Молдавією
та Волощиною тощо. Більшість із них, як свідчить відомий дослідник
Я.Дашкевич, король задовольнив. Невирішеним залишилося релігійне
питання, яке, поряд з існуючими соціально-економічними суперечностями та
намаганнями польської шляхти відновити в повному обсязі своє панування і
гноблення в колишніх маєтках, стало причиною постійних народних
заворушень.

Влітку 1663 р. інтереси гетьмана Тетері й польського короля збіглися у
питанні щодо початку воєнних дій проти Московії: перший прагнув за
допомогою польського війська поширити свою владу на Лівобережжі й таким
чином возз’єднати козацьку Україну, другий хотів відібрати у царя
Смоленщину, яка раніше входила до складу Речі Посполитої. У листопаді
20-тисячне польське військо, 24 тис. козаків та 40 тис. татар ввійшли на
Лівобережжя, а вже в січні 1664 р. вони взяли в облогу Глухів, що
знаходився недалеко від українсько-московського кордону. Та надалі події
розгорталися несприятливо для нападників. По-перше, проти відновлення
польсько-шляхетських порядків виступило населення Лівобережжя. По-друге,
похід запорізького кошового І. Сірка проти Кримського ханства значно
обмежив татарську допомогу польському королеві. По-третє, на
Правобережжі почалося повстання, на придушення якого було відправлено
частину війська на чолі з П.Тетерею. До цього також додалася надзвичайно
важка зима та голод. Переконавшись у неможливості перемоги, король Ян
Казимир відмовився від намірів відновити польську владу на Лівобережжі й
повернувся у Польщу. У цей час загинув славетний полковник І.Богун,
якого розстріляли поляки, звинувативши у зв’язках з новообраним
лівобережним гетьманом І.Брюховецьким.

Тим часом розгоралося повстання на Правобережній Україні, спрямоване як
проти Польщі, так і проти гетьмана Тетері. Придушувати його останньому
допомагало польське військо, яке очолював С.Чарнецький. Прагнучи
помститися за 1648 рік, поляки повсюдно палили, грабували, мордували
українців, віддавали їх татарам як плату за допомогу. Чарнецький навіть
наказав розкопати могилу Богдана Хмельницького й розкидати його останки.
На вимогу П. Тетері поляки заарештували і стратили І.Виговського, якого
було звинувачено в організації повстання. Це ж інкримінували
Ю.Хмельницькому, митрополиту Тукальському, героєві конотопської облоги
полковнику Г.Гуляницькому, котрих також було заарештовано та посаджено
до в’язниці.

До повстання, що охопило майже все Правобережжя, у березні 1664 р.
долучилася інтервенція І.Брюховецького. Витіснивши ворожі війська з
Лівобережжя та жорстоко покаравши тих, хто визнав владу польського
короля, останній на чолі лівобічних полків та за підтримки московського
війська переніс воєнні операції на правий берег Дніпра, прагнучи
поширити свою владу на всю Україну. Але ця затія закінчилася невдачею. З
допомогою поляків і татар Тетері вдалося витіснити Брюховецького зі
своєї території та на певний час придушити основні осередки народного
повстання. Наслідком воєнних дій, що точилися протягом 1664 р., стало
перетворення Правобережжя на згарища й руїни, щедро политі кров’ю
захисників міст і сіл. За дуже приблизними підрахунками дослідників,
загинуло бл. 100— 120 тис. осіб і десятки тисяч було забрано в татарську
неволю.

Поведінка П.Тетері та поляків викликала загальний осуд та ненависть
правобережного населення, яке навесні 1665 р. знову піднялося на
повстання. На поч. червня один із повстанських ватажків, найімовірніше
В.Дрозденко, розбив під Брацлавом військо П.Тетері, ледь не захопивши у
полон його самого. Після цього невдатний і розчарований гетьман,
прихопивши клей-ноди, корогви й залишки архіву, втікає до Польщі, а
згодом — до Туреччини, де був отруєний польськими агентами. Зневірившись
у московському цареві, як гарантові української державності, П. Тетеря
надіявся знайти підтримку у польського короля та кримського хана, але
здобув лише прокляття власного народу за завдані руїни. Виявилося, що в
існуванні української державності не зацікавлені пі-Польща, ні Кримське
ханство, ні, тим більше, Москва.

Лівобережжя

У 1660-х роках Лівобережжя, перебуваючи під впливом московських
правителів, переживало тяжкі руйнівні конфлікти, причиною яких, головним
чином, були міжстаршинські сутички за гетьманську владу. Каталізатором
цієї боротьби, як вже зазначалося, став Чуднів-ський договір, який ще
більше загострив громадянську війну, що неминуче вела Українську державу
до розколу за територіальним принципом. Вже у квітні 1661 р. наказний
(тимчасовий) гетьман на Лівобережжі Яким Сомко зробив першу невдалу
спробу домогтися на скликаній неподалік Ніжина Козацькій раді обрання
себе гетьманом. Через рік — у квітні 1662 р. — на старшинській раді в
Козельці він домігся проголошення його «повним гетьманом», але цього
разу Москва визнала вибори недійсними, оскільки шукала собі надійнішого
васала. Крім Я.Сомка, за гетьманську булаву на Лівобережжі змагалися
ніжинський полковник Василь Золо-таренко та кошовий Запорізької Січі
Іван Брюхове-цький — демагог, який створив собі імідж переконаного
захисника козацьких прав і вольностей, палкий прихильник московської
орієнтації.

У червні 1663 р. під Ніжином зібралася Чорна рада — виборчі збори, в
яких взяли участь низове козацтво, селяни та міщанство. За підтримки
запорізьких козаків та черні і під тиском московського війська на чолі з
князем Д.Вєліко-Гагіним гетьманом було обрано І. Брюховецького. Його
суперники були ув’язнені, а згодом — страчені.

Гетьман Іван Брюховецький (1663—1668) був яскравим представником доби
Руїни, одним із тих авантюристів, про яких козацький літописець
С.Величко писав, що «для срібла й злата не тільки кожний із них дав би
виколоти собі око, але брата й отця свого не пощадив би; то як би мав
жаловати матки погибающої України?» З 1648 р. він знаходився при дворі
Б.Хмельницького в якості «старшого слуги», виховуючи гетьманського сина
Юрка та виконуючи окремі доручення. У 1659 р. І. Брюховецький був
відправлений на Січ, щоб заручитися підтримкою запорожців
Ю.Хмельницького як претендента на гетьманську булаву. Залишившись на
Запорізькій Січі, був обраний кошовим отаманом.

Отримавши гетьманську булаву, Брюховецький проводив відверто
промосковську політику. Став першим з українських гетьманів, який
відвідав Москву, у 1665 р. підписав т. зв. Московські статті, що значно
обмежували політичні права України, посилювали її залежність від
московського уряду: 1) безпосереднє управління
військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України, за
винятком лише козацького стану, передавалося царським воєводам; 2)
військові залоги на чолі з воєводами мали перебувати у всіх великих
містах, зокрема у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Полтаві,
Кременчуці, Новгороді-Сіверськрму, Каневі й навіть у фортеці Кодак на
Запоріжжі, їх утримання покладалося на українських платників податків;
3) обмежувалося право вільного обрання гетьмана, вибори якого могли
відбуватися лише з дозволу царя у присутності московських представників;
4) українському гетьманові заборонялося вступати у дипломатичні
відносини з іноземними державами; 5) податки з українського населення,
крім козацького стану, збиралися царськими чиновниками до московської
скарбниці; 6) Київська митрополія підпорядковувалася московському
патріархові.

Московські статті стали важким ударом по українській державності. Всі
права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, І.Брюховецький
легковажно втратив. За зраду національних інтересів він отримав
боярство, численні помістя та за дружину — доньку князя Долгорукого.

В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою
І.Брюховецького і московськими порядками. Чашу терпіння українського
суспільства переповнили події, пов’язані з Андрусівським перемир’ям,
укладеним на 13,5 років між Москвою і Польщею 9 лютого 1667 р. без
участі українських представників, яке передбачало: 1) Україна поділялася
по Дніпру на дві частини: Лівобережжя залишалося у складі Московії,
Правобережжя, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі;
2) Київ з околицями на 2 роки передавався Московії; 3) Запорізька Січ
мала перебувати у спільному володінні обох держав; 4) Московії
поверталися Смоленськ і Сіверщина. Отже, Андрусівське перемир’я фактично
узаконювало поділ України між двома хижаками, які прагнули поживитися за
чужий рахунок, та створювало величезні перешкоди на шляху до збереження
Української держави й возз’єднання в її межах усіх земель, де проживали
українці.

У відповідь на сваволю московського уряду та промос-ковську політику
гетьмана Брюховецького Лівобережжям прокотилася хвиля повстань проти
царських залог та їхніх українських прихильників. Відчувши загрозу своїм
інтересам, Брюховецький несподівано різко змінив політичну орієнтацію і
вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське
повстання. У січні 1668 р. на таємній старшинській раді в Гадячі він
висловився за ліквідацію московської влади на Лівобережжі та перехід
України під турецький протекторат. Заручившись підтримкою старшини,
Брюховецький направив посольства до турецького султана і кримського
хана, а також активізував зв’язки із правобережним гетьманом Дорошенком.
На поч. лютого вибухнуло антимосковське повстання, в результаті якого до
сер. березня більшість території Лівобережжя була звільнена з-під влади
московського уряду. Однак це не допомогло гетьманові Брюховецькому. 18
червня 1668 р. в с. Буди-щах на Полтавщині його замордували власні
козаки, незадоволені попередньою промосковською політикою та відмовою
зректися гетьманства на користь П.Дорошенка.

3. Боротьба гетьмана Петра Дорошенка за незалежність і територіальну
цілісність Української держави

У середині 1660-х років Українська держава внаслідок міжстаршинських
усобиць опинилася перед повною катастрофою, її фатальний розкол на дві
окремі частини дедалі поглиблювався. Характеризуючи тодішню ситуацію,
історик М.Костомаров з болем відзначав: «Українська справа явно гинула.
Невдача за невдачею знищила надії, й люди позбулися віри в свою справу,
в свою мету. Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через
те зникла воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до
громадського добра. Патріотичні вчинки й жертви показувалися даремними.
Особисті приватні інтереси переважали всі чесні й патріотичні пориви.
Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірне тяжким. Кожен почав
дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі,
розум притуплювався під вагою тяжкого шукання шляху до порятунку. Все,
що було колись дороге, святе, тепер продавалося щораз дешевше. За героя
часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе
самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому другого,
забезпечити себе самого, погубивши інших…» І все ж серед цього безладу
й зневіри знайшовся лідер, мета життя якого полягала в об’єднанні всіх
українських земель у складі незалежної держави. Ним виявився Петро
Дорошенко, син козацького полковника на ім’я ^ Дорофій, онук славного
гетьмана Михайла Дорошенка, |1 який загинув у війні з кримськими
татарами у 1628 р.

Зміцнення позицій

П.Дорошенко народився 1627р. в Чигирині. Здобув ґрунтовну освіту,
ймовірно, у Києво-Могилянській колегії, добре знав польську й латинську
мови, історію, риторику. Був одним з небагатьох козаків, які восени 1647
р. разом із Б.Хмельницьким вирушили на Запоріжжя. В ході Національної
революції виконував важливі доручення, в т. ч. дипломатичного характеру,
посідав значне місце в козацькій військовій ієрархії, зокрема, в
останній час займав посаду черкаського полковника. Після втечі П.Тетері
до Польщі, у серпні 1665 р. П.Доро-.шенка було обрано гетьманом (1665
—1676). У боротьбі .^ за гетьманську булаву він переміг двох небезпечних
суперників — брацлавського полковника Василя Дрозденка та енергійного
медведівського сотника Степана Опару, і

Вважаючи своєю головною метою визволення й об’єднання всіх українських
земель в єдиній незалежній державі, новообраний гетьман змушений був
виходити з тогочасних несприятливих для себе реалій. Україна була
розколота на дві частини, кожну з яких контролювали відповідно Московія
і Польща, та надзвичайно спустошена, зокрема, Правобережжя втратило
щонайменше 65-70% свого населення. Тому насамперед необхідно було
зміцнити гетьманську владу на Правобережній Україні, заручитися
підтримкою народу, а тоді приступати до реалізації основного завдання.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище на Н Правобережжі,
П.Дорошенко за підтримки київського митрополита Й.Тукальського провів
ряд важливих реформ: і) відновив скликання козацьких рад, надіючись
таким чином зміцнити єдність суспільства; 2) щоб не бути заручником
частої зміни настроїв козацької старшини, створив регулярне 20-тисячне
наймане військо т. зв. сердюків (з турецької — відчайдухи), що стало
його особистою гвардією й відзначалося хоробрістю та відданістю; 3) для
зміцнення фінансової системи встановив на кордоні нову митну лінію і
почав карбувати власну монету; 4) вживав заходи щодо утвердження в
державі козацького типу господарства й недопущення до маєтків польських
панів й урядовців; 5) проводив енергійну колонізацію спустошених окраїн
Правобережжя, утворив з цією метою новий Торговицький полк на степовому
прикордонні. Гетьман активно підтримував заходи митрополита
Тукальського, спрямовані на створення окремого Українського патріархату,
котрий міг би стати важливим політичним чинником утвердження незалежної
держави.

Активною була зовнішньополітична діяльність правобережного гетьмана.
Демонструючи на перших порах свою лояльність до Польщі, він надіявся на
її допомогу у справі возз’єднання козацької України, намагався добитися
поступок щодо виведення з української території польських залог,
скасування унії, повернення православній церкві захоплених храмів і
майна, відновлення всіх прав і вольностей Війська Запорізького тощо.
Хоча було зрозуміло, що замирення з Польщею є тимчасовим тактичним
кроком, адже наприкін. лютого 1666 р. на старшинській раді було ухвалено
запропоновану П.Дорошенком програму, яка передбачала «вигнати всіх ляхів
із України до Польщі», а далі йти на лівий берег Дніпра, щоб об’єднати
його з Правобережною Україною під однією булавою. Та воювати самотужки
проти таких потужних держав, як Польща і Московія, було неможливо,
потрібні були союзники. Тому гетьман розпочинає діалог з Кримським
ханством про військовий союз і Туреччиною — про політичний протекторат.
Перша-проба сил, щоправда невдала, відбулася в липні—серпні 1666 р.,
коли, користуючись великим повстанням, що спалахнуло на Лівобережжі на
терені Переяславського полку проти московської політики та влади
І.Брюхо-вецького, П.Дорошенко намагався поширити свій вплив на
лівобережні землі. Однак Брюховецький кинув проти повстанців вірні йому
полки, і все потонуло в крові.

Воєнні дії проти Польщі

Восени 1666 р. правобережний гетьман, очевидно, отримавши перші звістки
про зміст московсько-польських переговорів, які проходили у с. Андрусові
на Смоленщині і фактично загрожували вже міжнародним поділом Української
держави, стає на шлях відкритого розриву з Польщею. Маючи намір
звільнити все Правобережжя, щоб де-факто вивести його за рамки
Андру-сівських перемовин і таким чином перетворити на базу для боротьби
за об’єднання розшматованої України, він насамперед вирішив не допустити
розташування у Брацлавщині 6-тисячного польського війська і 19 грудня в
бою під Браїловом за допомогою татар вщент розгромив його, а далі
розпочав облогу польської залоги в Чигирині. Одночасно П.Дорошенко
активізував переговорний процес із турецьким султаном, погоджуючись на
протекторат останнього за умови визнання Української держави та згоди
надати військову допомогу.

Розрив із Польщею прискорив укладення Андрусів-ського перемир’я,
викликав нову хвилю народного невдоволення як на Правобережній, так і на
Лівобережній Україні. За таких умов П.Дорошенко запропонував скликати
загальноукраїнську Чорну раду на Росаві, обрати спільного гетьмана,
погодившись при цьому скласти свої повноваження і визнати владу
новообраного керівника єдиної Української держави. Однак з цим не
погодилися І. Брюховецький та більшість лівобережної старшини. Тому
П.Дорошенко вирішив діяти самостійно. Запросивши на допомогу татар, він
восени 1667 р. відтіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Уперше
після смерті Б.Хмельницького було зроблено реальну спробу включити до
складу Української держави західноукраїнський регіон. Вирішальні події
розвивалися коло Підгайців, де 24-тисячне козацьке військо разом із
кількома десятками тисяч татарської орди та 3 тис. турецьких яничарів,
маючи п’ять десятків гармат, оточили 15-тисячне регулярне польське
військо й кілька тисяч озброєної челяді. Близько двох тижнів тривала
облога. Перемога була близькою, але на заваді стала недолуга політика
І.Сірка, який, відмовляючись визнати П.Дорошенка гетьманом України,
разом із запорожцями напав на Крим. Дізнавшись про це, татари пішли на
мирову з поляками, отримавши дозвіл брати ясир з українських земель.
П.Дорошенку нічого не залишалося, як також підписати 19 жовтня договір,
який передбачав визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до
маєтків тощо. У той же час Польща змушена була визнати автономію
Правобережної України, встановивши українсько-польський кордон по р.
Горинь.

Возз’єднання Козацької України

Зазнавши невдачі у справі возз’єднання українських земель у боротьбі з
Польщею, П.Дорошенко вирішив спробувати щастя на переговорах з Московією
напри-кін. 1667 — на поч. 1668 рр. Мова йшла про перехід під московську
протекцію за умови дотримання царським урядом певних гарантій: 1)
сприяння реальному об’єднанню всіх українських земель, включаючи
Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир; 2) вивід московських воєвод
та інших урядників з України; 3) відмова від збору податків на
українських землях; 4) підтвердження прав і вольностей Війська
Запорізького; 5) визнання гетьманом обох боків Дніпра П.Дорошенка.
Звичайно, Москва не ризикнула опинитися віч-на-віч з об’єднаною Україною
на чолі з енергійним гетьманом, воліючи дотримуватися Андрусівського
перемир’я.

У середині 1668 р. склалися сприятливі обставини для реалізації
політичної програми гетьмана П.Дорошенка. В результаті антимосковського
повстання на Лівобережжі, більша його частина була звільнена від
московського війська. Рішучішими стали дії Туреччини, яка заявила про
згоду взяти Україну під свою протекцію. За таких умов правобережний
гетьман, заручившись підтримкою татар та значної частини лівобічної
старшини і козацтва, здійснив похід на Лівобережну Україну.

Після вбивства І.Брюховецького Козацька рада обирає П.Дорошенка
гетьманом возз’єднаної Української держави. Це був момент його
найбільшого тріумфу. Діючи рішуче, він взяв під свій контроль майже все
Лівобережжя, розмістив у найважливіших містах свої залоги. Практично все
українське суспільство підтримувало його дії, спрямовані на відновлення
незалежної соборної Української держави. Митрополит Тукальський
розпорядився, щоб в українських церквах поминали не московського царя, а
«благочестивого і Богом даного гетьмана Петра».

Та, на жаль, успіх тривав недовго, незабаром почалися невдачі. Ні
Московія, ні Польща не збиралися мири-Тися зі втратою українських
земель. П.Дорошенко довідався про вторгнення польських підрозділів на
Бра-цлавщину, тому 18 липня був змушений покинути Лівобережжя, залишивши
там наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, та
повертатися на правий берег, щоб рятувати ситуацію. На Правобережжі він
отримав ще одну лиху звістку: претензії на гетьманську булаву заявив
запорізький писар П. Суховій. Його підтримували Запоріжжя, незадоволене
вбивством їхнього ставленика І.Брюховецького, та Кримське ханство, яке
усвідомлювало, що у випадку відновлення міцної Української держави воно
втратить можливість безкарно її грабувати. Та найдошкульніший удар
П.Дорошенко отримав з Лівобережжя, де в жовтні більшість старшин на чолі
з наказним гетьманом Д.Многогрішним перейшли на бік Москви. Незабаром
останнього було обрано гетьманом Лівобережної У країни.. Українська
держава знову розпадається на два гетьманства.

Під турецьким протекторатом

Такий перебіг подій змусив П.Дорошенка до тіснішого зближення з
Туреччиною. В березні 1669 р. у Корсуні було скликано Генеральну
старшинську раду, в якій взяли участь також представники Лівобережжя,
Запоріжжя, колишній гетьман Ю.Хмельницький. Підтвердивши пожиттєвий
характер гетьманства П.Дорошенка, Рада схвалила прийняття турецького
протекторату, щоправда, відмовилася присягнути султанові, зіславшись на
необхідність скликання для цього Чорної ради. Тексту
українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел того
часу свідчить, що Українська держава мала об’єднувати у своєму складі
всі українські землі від Вісли, Перемишля й Єамбора на Заході до Севська
і Путивля на Сході; передбачалися гарантії забезпечення
національно-політичних і релігійних прав України.

Прийняття турецького протекторату не полегшило становища правобережного
гетьмана. Як і раніше, багато клопоту завдавав Петро Суховій, обраний
«запорізьким гетьманом» (1668—1669). Декларуючи ідею незалежності
козацької України від Речі Посполитої і Московської держави, він уклав
договір із кримським ханом, який допомагав йому в боротьбі з гетьманом
Дорошенком, спирався на підтримку Запоріжжя, згодом на його бік перейшла
частина правобережних полків, а також Ю.Хмельницький, що знову мріяв про
булаву. У серпні 1669 р. замість П.Суховія від імені частини
правобережних полків новим гетьманом було проголошено уманського
полковника Михайла Ханенка (1669 — 1674), який виступав прихильником
утвердження, козацької республіки під зверхністю польського короля. З
цього часу П.Дорошенко змушений був протягом кількох років вести проти
нового підступного супротивника боротьбу, яка виявилася ще запеклішою,
ніж із Суховієм. Як гірко зазначав один із дослідників: «Між собою
українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі
приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та
поневолюють».

Витрачаючи чимало сил для боротьби проти політичних противників на
Правобережжі, П.Дорошенко змушений був уникати відкритого протиборства з
Польщею і Московією, прагнув налагодити конструктивний діалог із
лівобічним гетьманом Многогрішним, закликав того .залишатися «в
братерському союзі», щоб разом вирішувати долю Вітчизни. Особливе
занепокоєння у нього викликала пасивність турецького султана щодо
допомоги у справі відновлення територіальної цілісності Української
держави. Тому він робить ще одну спробу порозуміння з польським урядом.
До сер. 1670 р. під його керівництвом було розроблено своєрідний проект
українсько-польського договору, який, на думку дослідників, передбачав
встановлення конфедеративного зв’язку Української держави з Річчю
Посполитою, а також розширення її території за рахунок частини
Подільського воєводства, Волині й Полісся — кордон мав проходити по
р.Горинь. Проте під час узгодження договору в Острозі польська делегація
відмовилася йти на такі великі поступки українцям. Прагнучи запобігти
утвердженню незалежності Української держави, послабити позиції
П.Дорошенка та розпалити міжусобну боротьбу серед старшини й козацтва,
Польща скористалася послугами М.Ханенка, який пропонував набагато
скромніші умови підданства. Вона визнала останнього правобережним
гетьманом і 2 вересня підписала з ним т. зв. Острозьку угоду, що
фактично відновлювала в Україні становище, яке існувало до 1648 р.

Після укладення Острозької угоди поляки спільно з М.Ханенком розпочали
наступ-на Правобережжя, захопивши до кін. жовтня 1671 р. майже всю
Брацлав-щину. В грудні турецький султан Магомет IV нарешті згадав про
своє союзницьке зобов’язання й прислав на допомогу П.Дорошенку 26 тис.
татар і кілька тисяч турків, а на поч. червня наступного року і сам
вирушив у похід на чолі 100— 120-тисячної армії. Протягом кількох
місяців союзники оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до
Львова й змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький
мирний договір. Основними положеннями були: 1) визнання Польщею
Української держави «в старих кордонах». З її території виводилися всі
польські залоги; 2) Поділля з Кам’янцем і частина Галичини з Чортковом
відходили до Туреччини; 3) військо М.Ханенка мало або виїхати за межі
козацької України, або залишитися за умови «статечної поведінки»; 4)
Польща зобов’язувалася сплатити Туреччині контрибуцію та виплачувати
щорічну данину.

Умови договору негативно позначилися на настроях П.Дорошенка. Адже вони,
по суті, обмежували терени Української держави лише Брацлавщиною і
Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина і надалі мали
залишатися у складі Речі Посполитої, яка до того ж відмовилася
ратифікувати Бучацьку угоду та виводити свої залоги з української
території. Непокоїла також поведінка Туреччини, яка почала домагатися
зруйнування в Україні фортець, роззброєння населення, виплати данини
тощо. Розчарувавшись у турецькій протекції, гетьман прагнув знайти
порозуміння то з Польщею, то з Московщиною, домагаючись від них широких
автономних прав для України. Однак переговори з цими державами не
увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася продовженням безкінечних
воєнних дій між Туреччиною, з одного боку, Польщею й Московією — з
другого, що велися на українських землях. Правобережна Україна
перетворювалася в згарища і руїни. Населення сотнями й тисячами втікало
на Запоріжжя, Слобожанщину, Лівобережну Україну, де політична ситуація
була відносно стабільною. Причиною цього лиха народ вважав невдалу
політику П.Дорошенка.

Поразка революції

Становище гетьмана стає критичним: він втрачає довір’я українського
суспільства; його почали залишати раніше вірні йому підрозділи сердюків,
соратники і. навіть родичі. Важкою втратою стала смерть порадника та
найближчого друга митрополита Й.Тукальського. Загостренням ситуації
вміло скористалися московський уряд і тодішній лівобічний гетьман
І.Самойлович. Відправлені ними в 1674 р. на Правобережжя війська були
підтримані залишками місцевого населення. Десять правобічних полків
присягли на вірність Москві, М.Ха-ненко добровільно здав гетьманську
булаву І.Самойло-вичу, якого на короткий час було проголошено гетьманом
«обох боків Дніпра». Зрештою, змушений був капітулювати й П.Дорошенко.
19 вересня 1676 р. він, так і не реалізувавши головну мету свого життя —
об’єднати розтерзані українські землі в єдину незалежну державу, зрікся
булави на користь лівобережного гетьмана. Завершилася політична кар’єра
великого патріота, одного з найвизначніших діячів козацької епохи. Після
зречення гетьманства П.Дорошенко поселився у с. Сосниці на Чернігівщині,
та через деякий час на вимогу царського уряду змушений був переїхати до
Москви. В 1679— 1682 рр. служив воєводою у В’ятці, а останні роки життя
провів у с. Яропольчому під Москвою, де й помер у 1698 р. (До речі, його
правнучка Наталія Гончарова була дружиною О.Пушкіна.) «Небагато у
вітчизняній історії було державних діячів, які б, — за словами
В.Сте-панкова, — так палко любили Україну й хотіли їй добра, а разом з
тим своєю діяльністю”, всупереч політичним планам і намірам, завдали їй
таких важких ран».

На жаль, після зречення П.Дорошенка від гетьманства українські землі так
і не об’єдналися під булавою І.Са-мойловича. Цього не допустила
Туреччина, яка проголосила гетьманом Правобережжя Юрія Хмельницького
(1677—1681). Після звільнення з польської в’язниці Юрій брав участь у
поході на татар, був взятий у полон і відвезений до Константинополя, де
шість років відсидів у тюрмі. Несподівано турки звільнили його, дали до
рук гетьманську булаву і присвоїли помпезний титул «князя Сарматії та
України, володаря Війська Запорізького».

У 1677—1678 рр. разом з турками Ю.Хмельницький двічі організовував
походи на Чигирин. Не здобувши однозначної перемоги, він напав на
Лівобережжя. Проте успіху не добився, а змушений був задовольнитися лише
невеликою, відведеною йому турками частиною Поділля, де за столицю обрав
містечко Немирів. Він встановив деспотичне управління, обклав населення
важкими податками, через що не мав підтримки, втрачав навіть близьких
порадників і співробітників. Врешті турки у 1681 р. покарали його
самого, стративши у Кам’янці-Подільському.

Відтоді Правобережна Україна втратила рештки політичної й економічної
самостійності. За укладеним 23 січня 1681 р. Бахчисарайським перемир’ям
вона була поділена між Туреччиною, Кримським ханством і Московською
державою: 1) Лівобережна Україна, Київ і Запоріжжя залишалися за
Московщиною; 2) Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля переходили під
владу Туреччини; 3) татари зберігали право кочувати в південних степах
України.

Остаточний поділ України був затверджений 16 травня 1686 р. «Вічним
миром», який підтверджував Андру-сівське перемир’я 1667 р. між
Московською державою і Річчю Посполитою: 1) Річ Посполита визнавала за
Московією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чер-нігово-Сіверську
землю з Черніговом і Стародубом (за відмову від претензій на Київ Польща
отримувала 146 тис. крб компенсації); 2) Брацлавщина та Південна
Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією;
3) Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі, а Поділля
залишалося під владою Туреччини (в 1699 р- Поділля було приєднано до
Польщі)’, 4) Московська держава анулювала попередні договори з
Туреччиною і Кримським ханством, вступала до антитурецької «Священної
Ліги» (Польща, Австрія, Венеція і Ватикан) і зобов’язувалася
організувати воєнний похід проти Кримського ханства.

Отже, Українська національна революція 1648— 1676 рр. зазнала поразки,
причинами якої насамперед були внутрішня міжусобна боротьба та зовнішня
агресія. Українцям, незважаючи на величезні втрати (під час воєнних дій,
голодовок, епідемій, захоплень в ясир, переселень), які, згідно з даними
дослідників, становили бл. 65—70 % (у Правобережній Україні цей показник
досягав 85—90 %), або 3,2—3,5 млн осіб від приблизно 5 млн мешканців
етноукраїнських земель Речі Посполитої, так і не судилося створити в
етнічних межах свого проживання незалежну соборну державу. Вдалося лише
зберегти державні інституції на терені Лівобережжя, яке на правах
автономії входило до складу Московщини.

УКРАЇНА наприкінці XVII – у XVIII столітті

1. Становлення Гетьманщини. Іван Мазепа та Пилип Орлик

Після занепаду Правобережної України все більшого значення набуває новий
політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову
літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі
автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу
Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р.
самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового
адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді
збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки
Української революції. Її територія в адміністративному відношенні
поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а згодом — у Батурині та
Глухові. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався
Козацькою радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим
органом при ньому була Генеральна старшин-‘ ська рада, до якої входили
генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний, осавул і
хорунжий. Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні
сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської
присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади.
Головними провідниками московського наступу на автономні права
Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ, що відав
українськими справами в царському уряді, та воєводи — представники
останнього на місцях.

Дем’ян Многогрішний

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого
правління І.Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними
завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з
Москвою, захист автономії України, їхнім першим представником на посаді
гетьмана став Дем’ян Многогрішний (1668—1672). Він походив із селянської
родини з м. Коропа, що на Чернігівщині. Але, як і тисячі інших селян, у
роки революції покозачився і зажив неабиякої слави, дійшовши до посади
полковника Чигиринського, а згодом — Чернігівського полку. Радо сприйняв
повідомлення про возз’єднання українських земель під булавою Дорошенка,
з яким був близько знайомий ще з часів початку революції. В 1668 р.,
після від’їзду на Правобережжя, гетьман П.Дорошенко залишив
Многогрішного на Лівобережній Україні наказним гетьманом і доручив йому
завершити визволення краю. Однак наступ московських військ, відсутність
воєнної допомоги від П.Дорошенка, який порадив захищатися своїми силами,
сильні московські залоги у містах, тиск промосковсько настроєної частини
старшини і православного духовенства, особливо архиєпис-копа
чернігівського Л.Барановича, примусили Д.Многогрішного піти на
переговори з царським урядом. У грудні на старшинській раді в
Новгороді-Сіверському його було обрано лівобережним гетьманом, а в
березні 1669 р. цей вибір підтвердила Козацька рада у Глухові. Д.
Многогрішний присягнув на вірність московському цареві й підписав т. зв.
Глухівські статті, які скасовували умови Московського договору 1665 р.
та декларували права України на основі статей Б.Хмельницького, але зі
значним обмеженням української автономії:

1) московські воєводи залишалися в п’яти українських містах без права
втручатися в місцеві справи;

2) податки мав збирати гетьманський уряд;

3) козацький реєстр становив 30 тис. чол.;

4) створювалися т. зв. компанійські полки для приборкання непокірних;

5) Україні заборонялися зносини з іноземними державами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику,
спрямовану на захист державних інтересів України. Добився, щоб Київ з
округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир’я 1667 р., залишився
у складі Гетьманщини. Спираючись на полки компанійців, прагнув зміцнити
гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької
старшини, без якої проводив переговори, сам надавав і відбирав військові
посади, без суду карав навіть полковників, гостро придушував-усілякі
прояви сваволі й непослуху. Відновив зв’язки з П.Дорошенком:, вів із ним
таємні переговори про можливість переходу Лівобережної України під
протекторат Туреччини. Така політика викликала невдоволення як частини
старшинської верхівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р.
група амбітних старшин, серед яких був і майбутній гетьман І.Самойлович,
порозумівшись із московитами, захопили сонного гетьмана і вивезли з
Батурина в Москву. Там його було звинувачено в зраді, зокрема за
незадоволення московською політикою в Україні та зносини з Дорошенком, і
після жорстоких катувань засуджено до смерті. Уже під катівською сокирою
Д. Многогрішного і його брата було помилувано, вислано в Сибір і
ув’язнено в Іркутській тюрмі. У 1688 р. Д.Многогрішного було звільнено,
після чого він певний час перебував на військовій службі в Забайкаллі. У
1696 р. постригся в ченці одного з тамтешніх монастирів, де й помер.

Іван Самойлович

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з
виборами наступника Д. Многогрішного. Нарешті в червні 1672 р. поблизу
Конотопа новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича
(1672—1687). Царські представники поновили з ним договір — т. зв.
Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками
про обмеження гетьманської влади:

1) новообраному гетьманові заборонялось без царського указу й
старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо,
підтримувати відносини з гетьманом Дорошенком;

2) козацькі посли не мали права брати участь у переговорах із
представниками польського уряду в Москві у справах, які стосувалися
Війська Запорізького;

3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу
Правобережній Україні, в її боротьбі проти Польщі;

4) гетьман не мав права позбавляти старшину посад або карати без згоди
стар» шинської ради чи вироку військового суду;

5) Скасовувалися компанійські полки, що були реальною військовою силою,
на яку міг опертися гетьман.

Новий володар гетьманської булави був сином священника, за що отримав
прізвисько «Попович», досить освічений і розумний, закінчив
Києво-Могилянську колегію. У своїй політиці спирався на старшину, щедро
роздаровуючи їй землі, створив корпус молодших офіцерів для дітей
старшини, усі питання вирішував зі старшинською радою, надаючи державі
аристократичного характеру. За його 15-річне гетьманування утвердилися
державні форми Гетьманщини, що проіснували майже ціле століття.
І.Самойлович, безперечно, був українським патріотом і мріяв про
якнайбільшу самостійність України, зокрема у 1668 р. підтримав гетьмана
І.Брюхо-вецького і взяв участь у повстанні проти засилля московських
воєвод в Україні. Він вважався добрим політиком й адміністратором, але,
за словами історика Д.Дорошенка, був занадто честолюбною людиною, яка не
вміла і не хотіла жертвувати інтересами особистої кар’єри для загального
добра. Нерідко він робив усе, що вимагав від нього московський уряд, але
за це випрошував для себе нові маєтки. Таким же шляхом ішла й козацька
старшина.

У зовнішній політиці гетьман приділяв велику увагу з’єднанню всіх
козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя
проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй,
стояв за порозуміння з Туреччиною й Кримом. Не хотів ділитися владою з
П.Дорошенком, тому наполягав перед московським урядом на війні з
правобережним гетьманом. У березні 1674 р. І.Самойлович був проголошений
гетьманом обох боків Дніпра, а у вересні 1676 р. Дорошенко вручив йому
гетьманські клейноди. Правда, через два роки його разом із московськими
союзниками витіснили з Правобережжя турки. У 1679 р. за наказом
І.Самойловича з Правобережної України, яка вже почала заселятися, було
переселено на Лівобережжя тисячі людей, щоб не дати Ю.Хмельницькому
можливості черпати для себе нові сили. Це був відомий в історії «великий
згін», у результаті якого майже вся Київщина перетворилася в пустелю.

Новим ударом по надіях І.Самойловича об’єднати Україну став «Вічний
мир», укладений 1686 р. між польським та московським урядами. Гетьман
рішуче виступив проти цього договору, насамперед проти передачі полякам
Правобережжя та Західної України. Він також не хотів знищення Кримського
ханства, яке залишалося чи не єдиним його ймовірним союзником. Проте
навесні 1687 р. Самойлович на чолі 50-тисячної армії змушений був
вирушити в похід проти Криму разом із 150-тисячним московським військом
під проводом князя В.Голіцина. Але татари підпалили степ і тим самим
зробили неможливим їхнє подальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І.Самойловича.
У цьому були зацікавлені як московські воєводи на чолі з В.Голіциним,
які мали можливість реабілітувати себе за невдало проведену операцію,
так і українська старшина, що була невдово-лена користолюбством
гетьмана, роздачею посад за ро» динним принципом, підпорядкуванням, що
було ним. схвалено у 1685 р. української церкви московському патріархові
тощо. Багатьох приваблювали значні багатства, якими володів
І.Самойлович, і прагнення поживитися ними у разі усунення його від
гетьманства. У доносі, поданому старшиною В.Голіцину, І.Самойловича
звинувачували у прагненні відірвати Гетьманщину від Московії, зв’язках
із татарами, підпаленні степу та інших гріхах. У результаті, його було
заарештовано, позбавлено гетьманства і разом із родиною, окрім сина
Григорія — чернігівського полковника, якого по-звірячому закатували,
відправлено на заслання до Сибіру. Гетьманські багатства були
конфісковані, більша частина їх була забрана до царської казни.

Отже, гетьман І. Самойлович, як і його попередник Д. Многогрішний, став
жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову
зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої
станові.

Іван Мазепа

Після арешту І.Самойловича в князя Голіцина відбулася нарада з
козацькими старшинами, на якій було домовлено, що новим гетьманом стане
І. Мазепа, котрий належав до групи козацької старшини, незадоволеної
політикою попереднього гетьмана, і мав давні зв’язки з Голіциним, а
також що всі учасники проти Самойло-вича будуть підвищені в рангах. 25
липня 1687 р. над р. Коломак (тепер Харківська обл.) гетьманом було
обрано генерального осавула Івана Мазепу (1687— 1709), який присягнув
цареві на вірність і підписав нові т. зв. Коломацькі статті. Вони
обмежували і навіть у дечому ліквідовували самостійну економічну,
соціальну та зовнішню політику України: 1) влада гетьмана зводилася до
поліційних функцій — стежити і сприяти виконанню численних царських
заборон. Він позбавлявся права усувати з посади без царського дозволу
вищу старшину, а старшина — скидати гетьмана. До того ж козацька
старшина зобов’язувалася наглядати і доносити на гетьмана царському
уряду; 2) заборонялися міждержавні відносини України. Листи й документи
від сусідніх держав наказувалося, не розкриваючи, надсилати до Москви;
3) українське військо, що мало складати 30 тис. чол., зобов’язане було
брати участь у воєнних експедиціях Московії; 4) в гетьманську столицю —
Батурин вводився московський стрілецький полк; 5) українським купцям
«под жорстоким наказанням» заборонялося торгувати в Московській державі,
а також вести торгівлю з Кримом. Українці під загрозою смерті
зобов’язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші; 6)
вперше законодавче формулювалася вимога злиття українського народу з
московським, для досягнення чого рекомендувалося заохочувати змішані
шлюби.

Іван Мазепа — один із найвидатніших і найбільш суперечливих політичних
діячів України — народився 6л. 1640 р. у с. Мазепинці на Київщині в
українській шляхетській родині. Навчався у Києво-Могилянській колегії, а
також єзуїтській колегії у Варшаві. Протягом 1656—1659 рр. жив за
кордоном, де у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах вивчав
військову справу, дипломатію, іноземні мови (володів польською,
латинською, російською, татарською, італійською, французькою мовами). У
1659—1663 рр. перебував на службі при дворі польського короля, після
чого повернувся в Україну. Під час боротьби між претендентами на
гетьманську булаву, підтримав П.Дорошенка. У 1669 р. очолив його
особисту охорону, ставши ротмістром надвірної хоругви козаків. Завдяки
особистим здібностям незабаром став генеральним писарем. У 1674 р. брав
участь у переговорах між гетьманами Дорошенком та Самойло-вичем. Згодом,
їдучи з дипломатичною місією до Криму і Туреччини, був захоплений у
дорозі кошовим отаманом Сірком і переданий І.Самойловичу. У 1682 р.
Мазепа посів посаду генерального осавула в уряді лівобережного гетьмана.
Як представник Гетьманщини, Мазепа часто був учасником переговорів з
Московією, Кримським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитою.

Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об’єднати в єдиний державний
організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава
західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою.
Виходячи з цього, він дбав про формування в Україні аристократичної
верхівки, надаючи козацькій старшині значні землеволодіння, нові права
та привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових
панів. По суті, в Україні відбувалося зародження дворянства — зі
спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами. Це викликало
незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Ряд заходів
І.Мазепи, спрямованих на захист козаків, міщанства, духовенства,
селянства, зокрема про обмеження панщини двома днями на тиждень, не
привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського
суспільства. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана
стала помилкою фундаментального характеру. У найвирішальніший момент
широкі маси козаків і Селян не підтримали планів Мазепи.

У значній мірі планам творення нової аристократичної верстви була
підпорядкована культурно-просвітницька діяльність гетьмана. Він
піклувався станом науки та освіти. У 1690 р. завдяки його підтримці
зведено нове приміщення Києво-Могилянської колегії та збільшено
кількість студентів до 2 тис., а в 1701 р. вона одержала статус
академії. Саме тут формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію
козацької аристократії і мали значний вплив на українську державну
політику. За допомогою І. Мазепи створено Чернігівський колегіум (1700),
засновано ряд інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в
повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти». Чимало
молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських
університетах.

Значну частину своїх особистих прибутків гетьман скерував на розвиток
релігії та культурних установ. По всій Гетьманщині збудовано цілу низку
чудових церков у пишному стилі — т.зв. козацькому барокко. Зокрема, у
1698 р. зведено кафедральний собор у Переяславі, Богоявленську церкву
Братського монастиря у Києві (зруйнована у 1934 р.) та дзвінницю собору
св. Софії у Києві, до 1695 р. — обнесено новими мурами Києво-Печерську
лавру. Допоміг І. Мазепа запорожцям вибудувати нову церкву в Січі.
Загалом, протягом 1687— 1706 рр. завдяки І. Мазепі було побудовано,
добудовано та реставровано не менше 20 величних споруд. Його почин
наслідувала генеральна та полкова старшина.

І. Мазепа був покровителем літератури, знав твори західних авторів,
зібрав значну бібліотеку. Підтримував творчість Д.Туптала, С.Яворського,
І. Максимовича, інших вчених теологів і філософів. На його гетьманування
припадає розквіт козацького літописання. Сам він був автором ряду
віршів.

Відносини з Москвою

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання
підтримувати добрі відносини з Москвою. Вже на початку свого правління
він, підписуючи «Коломацькі статті», відчув як царизм різко посилив
наступ на автономні права Гетьманщини, яка волею монарха фактично мала
стати повністю залежною від нього областю «их царского величества
самодержавной державьі». Але, пам’ятаючи трагічний кінець гетьманування
Многогрішного та Самойловича, І. Мазепа і козацька старшина змушені були
протягом тривалого часу миритися з цим. Більше того, навчений літами
гетьман увійшов у довір’я до молодого московського монарха Петра І, і
згодом між ними зав’язалися приязні стосунки, що тривали бл. 20 років.
І.Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну
допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у
1696 р. Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. Як
признався сам Петро І, гетьманське військо в здобутті Азова відіграло
вирішальну роль.

Втягуючись у Кримські походи, І. Мазепа планував здобути для України
доступ до Чорноморського й Азовського узбережжя, такий важливий для її
економічних інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася, й
Україна щораз більше відчувала на собі її тягар.

Зростала економічна та соціальна напруга. Маршрути багатьох військових
походів пролягли через українські землі. Внаслідок цього гинули люди,
руйнувалося господарство, а головне — Україна втрачала незалежність і
втягувалась у політичну орбіту Москви. Усе це викликало невдоволення
діями гетьмана, якого стали називати «вітчимом» України.

На Січі почали поширюватися чутки, що І. Мазепа запродався цареві й хоче
зруйнувати козацьку вольницю. Проти нього виступила опозиція на чолі з
Петром Іваненком (Петриком). Канцелярист Генеральної військової
канцелярії Петро Іваненко подався на Запоріжжя і почав агітацію проти
Москви й гетьмана Мазепи.

У 1692 р. він за підтримки татар організував повстання. Однак воно
успіху не мало, опозицію розгромили. Після невдачі П.Іваненка Січ
розірвала зв’язки з татарами і почала переходити на бік гетьмана.

Спроби возз’єднання України

Велику увагу І.Мазепа приділяв Правобережжю. Він не втрачав надії
об’єднати під своєю булавою ті землі, .де сам починав політичну
діяльність під гетьмануванням П.Дорошенка. У 1702 р. тут вибухнуло
антиполь-ське повстання під проводом фастівського полковника Семена
Палія, викликане спробами уряду ліквідувати правобічне козацтво.
Повстанці зайняли Білу Церкву, Бердичів, Немирів, цей рух перекинувся на
Волинь і дійшов до Галичини. Однак у 1703 р. полякам удалося відвоювати
значну частину втрачених земель, взяти повстанців в облогу під Фастовом.
Польські загарбники жорстоко^розправлялися з повстанцями й мирним
населенням, їх масово вішали, садили на палі, рубали шаблями. У ході
каральних операцій було страчено бл. 10 тис. чол., у 70 тис. осіб було
обрізане ліве вухо. Все це викликало нову хвилю народних повстань.

Правобережне повстання збіглося в часі з початком Північної війни
(1700—1721), яка велася між Московською державою і Швецією за вихід до
Балтійського моря. У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок
Польщі, захопивши значну частину її території. У ставленні до
загарбників польська шляхта розділилася на два табори: один перейшов на
бік шведів і виступав за обрання новим королем їхнього ставленика
С.Лещин-ського, другий — підтримав чинного короля Августа II і спільно з
Московією продовжував боротьбу зі шведською агресією. За таких умов
інтереси московського царя й українського гетьмана збіглися: Петро І,
намагаючись допомогти своєму союзникові Августу II, наказав І. Мазепі
зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб
врешті реалізувати свою мрію про з’єднання Правобережної України з
Гетьманщиною.

У 1704 р. І.Мазепа вступив на територію Київщини. Повстанцям було
наказано припинити самовільні дії і підкоритися польським властям. Коли
ж цю вимогу було проігноровано, гетьман усунув від влади Семена Палія,
відтак за згодою Петра І заарештував його і вислав у Сибір. У червні
1705 р. 40-тисячне козацьке військо на чолі з І. Мазепою здійснило похід
вглиб Правобережжя. До кін. серпня воно дійшло до Львова, а на поч.
жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина опинилися під
владою гетьмана Мазепи. Здавалося, нарешті здійснилася мрія про
возз’єднання українських земель. Однак цим надіям не судилося збутися. У
вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й він
зрікся корони на користь С.Лещинського, який почав наполягати на
виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами «Вічного миру».

Загострення українсько-московських протиріч

Цар Петро І звелів гетьманові Мазепі стягувати свої сили і зміцнювати
Київ. Для московського правителя Україна була лише знаряддям його
власних цілей, які зовсім не були тотожні інтересам українського народу.
На відміну від І. Мазепи, який хотів утримати за собою визволені від
поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти
в ній союзника проти Швеції та добитися виходу до Балтики. Усе це
тривожило гетьмана і змушувало його і старшину задуматися над питанням:
«Що далі буде з Україною?»

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила
внутрішнє становище в Україні. Зубожіле цивільне населення змушене було
утримувати московську армію та працювати на спорудженні військових
укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєнних дій за інтереси царя,
використовували також на будівництві фортець поза межами України.
Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів ‘
московським офіцерам, які брутально поводилися з козаками, били
палицями, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней,
запроваджували солдатську муштру. З’явилася реальна загроза перетворення
козацьких полків на регулярні частини московської армії. Більше того,
під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися наміри царя
та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й
управління нею, щоб остаточно ліквідувати її автономію. Отже, розвиток
подій відбувався таким чином, що перемога кожного з могутніх противників
— Швеції чи Московії — несла Українській державі загибель. У разі успіху
Карла XII українські землі стали б здобиччю його союзника польського
короля С.Лещинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної
ліквідації’будь-якої автономії України.

Ці обставини викликали в українському суспільстві почуття страху,
невпевненості та невдоволення. Дедалі гострішими ставали протимосковські
настрої. Старшина тиснула на гетьмана, щоб він подбав про майбутнє
України. Ще 1706 р. полковник Горленко, трясучи кулаками перед обличчям
І. Мазепи, кричав йому:

«Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо, так твою душу й кості діти
наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі».
Тому гетьман мусив діяти. Він налагодив зв’язки з польським королем
С.Лещинським, маючи намір через його посередництво вступити в союз зі
шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому
не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви-приходили на нього
доноси. Зокрема, за донос на гетьмана заплатили власним життям
генеральний суддя В.Кочубей і полтавський полковник І.Іскра. Про
най-потаємніші плани знали лише найближчі однодумці;

генеральний писар П.Орлик, генеральний обозний І.Ло-миковський,
прилуцький полковник Д. Горленко, лубенський — Д.Зеленський,
миргородський — Д. Апостол.

Українсько-шведський союз та його невдачі

На переговорах з Карлом XII І. Мазепою була висунута головна вимога —
незалежність Української держави з довічною владою гетьмана, її
територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в
давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права
користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі остаточної
поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на
Смоленськ і далі — на Москву. Однак після кількох невдач змушений був
завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий
несподіваний розвиток подій зненацька захопив І. Мазепу, котрий не хотів
допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з
причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком, старшина,
ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні
наміри гетьмана. Тому, коли він об’єднався зі шведським королем — це
стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського
населення. Воно виявилося не готовим до такої різкої зміни й залишалося
пасивним до почину І. Мазепи. До того ж, більша частина українського
війська на той час не мала зв’язків із гетьманською ставкою або
перебувала за межами України. Як наслідок, на з’єднання зі шведами
гетьман привів лише 4—6-тисячне військо. На допомогу йому прийшли 8 тис.
запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка. Хоча вони неодноразово
виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну
політику та потурання старшині, та все ж прагнення до визволення
Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності. Правда, за це
рішення запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. московськими
військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський
наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця.

Дізнавшись про об’єднання І.Мазепи зі шведами, Петро І видав універсал
до українського народу, де проголосив гетьмана зрадником та звинуватив у
тому, що він нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць
нав’язати українцям католицьку віру. У той же час цар наказав своєму
сподвижникові О.Менши-кову захопити гетьманську столицю Батурин, де
зберігалися великі запаси продовольства й фуражу, стояла майже вся
козацька артилерія — 70—80 гармат (тоді як у шведів на початку кампанії
1708 р. було всього 40 гармат), та застосувати жорстокий терор, щоб
від-лякати українське населення від спілки зі шведами.

Наказ було виконано. Заволодівши за допомогою зрадника Батурином,
московити вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями,
знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста разом з
немовлятами — всього бл. 15 тис. осіб. По всій Україні почалося
винищення прихильників гетьмана. Протягом лише двох місяців 1708 р. було
закатовано більше 23 тис. чол. Немилосердно караючи всіх, хто був
запідозрений у зв’язках із Мазепою, Петро І одночасно щедро обдаровував
тих, які залишилися йому вірними, та донощиків. Останнім, за його
наказом, передавалися величезні маєтки, матеріальні цінності,
конфісковані в І. Мазепи та його однодумців. Грамоти обіцяли прощення
всім, хто знову повернеться під владу московського царя. Глибока
деморалізація та страх охопили все українське суспільство.

8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої
війська Карла XII та І.Мазепи зазна- . ли поразки. Вони змушені були
відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою
Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків
Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І. Мазепу до
Бендер. Ці «мазепинці» стали українськими політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І. Мазепу. Менш ніж через три
місяці, 2 жовтня 1709 р., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його
поховали у Свято-юрському монастирі румунського міста Галаца.

Спроба гетьмана І. Мазепи вирвати Україну з лабет московського царизму
зазнала невдачі. Сподівання на об’єднавчу силу національної ідеї, за
словами дослідника В.Борисенка, виявилися марними. Надто далеко
відірвався лівобережний гетьман своєю соціальною політикою від народу,
його життєвих потреб. Козаки, селяни й міщани більше дбали про захист
власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність від
Московії. До того ж, прості виробники вбачали головного винуватця у
погіршенні свого становища у козацькій старшині, насамперед у гетьмані
та його оточенні. А далекий московський цар в очах багатьох з них
продовжував залишатися справедливим суддею й захисником усіх неімущих.
І. Мазепа ж, замість того, щоб якимось чином вплинути на почуття
українців, по можливості підготувати їх до виступу, до останнього дня
декларував свою відданість Петру І. Не останню роль у пасивності
українського населення під час антимосков-ського повстання відіграв і
страх перед жорстокими покараннями за прикладом Батурина. Усе це, поряд
з воєнними невдачами Карла XII, стало головними складовими поразки.
Однак, незважаючи на невдачу гетьмана Мазепи в реалізації визвольних
планів, його вчи- , нок залишив глибокий слід в українській історії, а
його ім’я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх
поколінь.

Пилип Орлик

Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке
під головуванням кошового отамана К.Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали
гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Він походив із
чесько-польськрго роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював
спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом — у гетьманській
канцелярії. Відомий як письменник і поет.

Рада прийняла своєрідні статті — «Пакти і Конституцію прав і вольностей
Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були
договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій
України після її визволення від московського панування. Цей документ
ніколи не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в
Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія,
Нідерланди і Швейцарія втілювали принципи конституціоналізму в політику
й правову практику), став свідченням передової української
суспільно-політичної думки:

1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого
панування;

2) гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі
на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини,
генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному від кож ного
полку, а також послів від Війська Запорізького;

3) виборність усіх посадових осіб із наступним затвердженням їх
гетьманом;

4) недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом;

5) встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею й особистими
коштами гетьмана;

6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх
тягарів, накладених на простий народ;

7) православ’я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася
автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні
константинопольському патріархові тощо.

Після обрання гетьманом П. Орлик розробив широкий план визволення
України, уклавши союз зі Швецією (шведського короля було визнано
протектором України), Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним
запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в
Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під
його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію
лівобережного гетьмана І. Скоропадського, П.Орлик підійшов до Білої
Церкви. Але подальші його плани були перекреслені фактичною зрадою
татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він
змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у
Бендерах. Після підписання у 1713 р. Андріанопольського миру між
московським і турецьким урядами П. Орлик зрозумів, що його надії на
визволення України відкладаються у далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в
еміграції (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті
(1742) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду на пошуки нових
союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою.
Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву
інформацію про життя України. Справу Орлика продовжили його син Григорій
та мазепинці-емігранти, яких називали в Європі апостолами Української
незалежної держави.

2. Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України,
його остаточна ліквідація

Після перемоги над шведами Петро І значно зміцнив своє становище. Якщо
раніше у зарубіжних джерелах та на картах північно-східні землі
здебільшого називали Московщиною або Московським царством, то тепер він
урядове закріпив і, поширив у вживанні назву «Росія». Було навіть видано
наказ московським послам у різних країнах, щоб за кордоном Московське
царство називали Російським. Після закінчення Північної війни і
прийняття в 1721 р. Петром І титулу імператора за Росією було
встановлено офіційну назву «Російська імперія». Тоді Гетьманщину почали
офіційно називати Малоросією, а згодом (1796) на цих землях створили
Малоросійську губернію.

Іван Скоропадський

Після об’єднання І.Мазепи зі шведським королем Петро І наказав старшині,
яка залишилася на його боці, обрати нового гетьмана. Ним став старий і
безвольний Іван Скоропадський (1708—1722). Раніше він служив у
військовій канцелярії, виконував різні дипломатичні доручення, за
правління Мазепи досяг посад генерального бунчужного, генерального
осавула, стародубського полковника. Після обрання новий гетьман
звернувся до московського царя з «Просительними статтями» — проханням
про підтвердження прав і вольностей Гетьманщини. У відповідь були
прислані т. зв. Решетилів-ські статті, які ще більше посилювали
залежність України від Москви: 1) гетьманові без дозволу царя
заборонялося змінювати старшину, надавати і відбирати маєтності; 2)
встановлювався російський контроль за збиранням податків та витратами на
утримання козацького війська, старшинського адміністративного апарату
тощо; 3) українське військо мало знаходитися під командуванням
російських генералів, а гармати, забрані царськими воєводами у Батурині,
залишалися за росіянами як військовий трофей. Водночас із відповіддю
гетьманові цар призначив при ньому свого наглядача — міністра Ізмайлова,
який мав право втручатися у міжнародні, майнові, управлінські справи
Гетьманщини, стежив за гетьманом і старшиною. Гетьманську резиденцію
було перенесено з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону.
Тут мали стояти два російські полки, які перебували у розпорядженні
царського міністра.

На долю гетьмана Скоропадського випало важке завдання порятунку
автономних прав України, які Москва намірилася звести нанівець. Адже
після полтавської катастрофи Петро І поводився у Гетьманщині як у
завойованій країні. Царська політика супроти України (аналогічно
поводили себе і всі наступні самодержавні імператори Росії, з більшою чи
меншою жорстокістю і фанатичною впертістю) передбачала такі основні
заходи.

1. Руйнування основ української державності. Формально залишаючи
попердній устрій Гетьманщини, царський уряд намагався підпорядкувати
собі всю владу в Україні, ігноруючи основні права останньої, її гетьмана
та уряд. Він штучно підігрівав антагоністичні протиріччя між гетьманом і
полковниками, старшиною і народом; призначав на важливі посади чужинців;

підтримував тих українців, які лояльно ставилися до його політики.
Царська система підриву влади українського гетьмана яскраво відображена
в листі князя Голіцина до канцлера Головкіна: «Задля нашої безпеки на
Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом.
Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман
уже немає такої влади, як Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з
доносами… Треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з
гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі
справи їх будуть нам відкриті».

2. Фізичне виснаження України. Десятки тисяч українців спроваджувалися
царським урядом на тяжкі примусові роботи — копання каналів навколо
Ладозького озера, будівництво на фінських болотах нової російської
столиці Санкт:Петербурга, спорудження фортифікаційних укріплень понад
Каспійським морем тощо. Вони змушені були воювати в Білорусі, Литві,
Ліфляндії і Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього, як правило,
залучалися фізично здорові й економічно забезпечені козаки та міщани. З
них додому поверталося 30—60%, інші вмирали від нестерпних умов життя,
епідемій, каліцтв тощо. Така політика царату фактично вела до
поступового знищення українського генотипу, адже мова йшла про смерть
десятків тисяч людей.

3. Руйнування України як самостійного економічного організму і поступове
перетворення її в російську колонію. Зокрема, дедалі частіше місцевим
купцям і торговим людям заборонялося займатися торгівлею не тільки з
закордоном, а навіть із Запоріжжям. За порушення таких указів жорстоко
карали і засилали до Сибіру. Вводилася державна монополія на багато
товарів. Широко практикувалося перекуповування різноманітних товарів
лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко
центральною владою визначались торги, ярмарки, особливо порти в Росії,
де саме могли торгувати українці. З 1719 р. товари з України
експортували тільки через Ригу та Архангельськ — під російським
контролем. Ціни на експортовану українську продукцію встановлював
російський уряд. Отже, фактично була скасована вільна українська
торгівля.

Українську економіку дуже виснажували постійне перебування в Україні
великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чол.), яких
утримували здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке
зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю 1722
р. надійшло 45,5 тис. крб, 1723 р. – 85,9 тис., а вже 1724 – 241,3 тис.
крб. Тривожним симптомом було масове роздавання великих земельних
маєтків, конфіскованих у прихильників Мазепи, ряду російських генералів
та вельмож, що прагнули впровадити в Україні такі кріпацькі порядки, які
вже давно існували в Росії. Значно підривала українську економіку
політика московського уряду щодо збуту в Україні «лихих» мідних грошей,
щоб срібні й золоті монети залишались по можливості в обігу в Росії й
зосереджувалися у державній скарбниці.

4. Обмеження української культури. Цілеспрямовано звужувалося вживання
національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і
т.д.), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р.
Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі
інші книги, крім церковних, здобуття освіти було взято під нагляд дуже
підозрілої й неприязної до «інородців» державної цензури. За наказом
Петра І з Києва за кордон було вислано всіх студентів Києво-Могилянської
академії, які були родом з українських земель Речі Посполитої, внаслідок
чого з майже 1000 студентів там залишилося всього 161. Посилювалася
залежність української церкви від московської патріархії, що викликало
невдоволення і протест не тільки серед українського духовенства, а й
серед мирян. Починаючи з 1721 р., навіть Святе письмо заборонялося
передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося
робити тільки з «московських».

Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні
1722 р. Малоросійської колегії (1722—1727) — центрального органу
російської колоніальної адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала
перебувати у гетьманській столиці Глухові й складалася із 6 російських
урядовців, прокурора та канцеляристів на чолі з бригадиром
С.Вельяміновим. На неї покладалося ряд функцій, реалізація котрих
фактично позбавляла гетьмана і тієї решти влади, яку він ще мав:

1) Малоросійська колегія мала наглядати за діяльністю гетьмана,
генеральної і полкової старшини, встановленням і стягненням податків до
царської казни, провіанту для російської армії та її розквартируванням в
Україні;

2) контролювала роботу Генеральної військової канцелярії, роздачу
земельних володінь офіцерам і старшинам;

3) була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в
Генеральному військовому суді, полкових і місцевих судах Гетьманщини.

Підпорядкування практично всіх сторін державного життя Гетьманщини
Малоросійській колегії лицемірно пояснювалося піклуванням Москви про
український народ. Старий гетьман не витримав такої наруги і помер
влітку 1722 р.

Павло Полуботок

Після смерті І. Скоропадського Петро І заборонив вибори наступного
гетьмана. Тому старшина призначила наказним гетьманом Лівобережжя
чернігівського полковника Павла Полуботка (1722—1724). Він походив із
козацько-старшинського роду Сіверщини, навчався у Києво-Могилянській
колегії, був одним із претендентів на гетьманство ще в 1708 р., але
через недовіру Москви його кандидатура була відхилена. Ставши наказним
гетьманом, П. Полуботок намагався чинити опір російській політиці
ліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання
Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини розпочав
реорганізацію суду, спрямовану на викорінення хабарництва та волокити,
погрожував суворими карами старшині за утиски простого населення,
вимагав нещадно розправлятися з ініціаторами різних заколотів. Одночасно
відправляв до царя численні петиції та делегації з проханням розпустити
Малоросійську колегію та відновити гетьманство.

Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування
Петра І, який збільшив повноваження Малоросійської колегії, перетворивши
її з контролюючої на владну адміністративну структуру. Одночасно він
викликав П. Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербурга, де наказав
їх заарештувати та ув’язнити у Петропавлівській фортеці. Частина з них,
у т. ч. й сам Полуботок, померли під час слідства, уцілілих звільнили
лише після смерті Петра І на поч. 1725 р. Такою була розплата за оборону
автономних прав Гетьманщини.

У народній пам’яті П. Полуботок залишився зразком героя-мученика, який у
період загального занепаду національної гідності кинув звинувачення в
обличчя російському самодержцеві. Збереглася легенда про те, що перед
смертю П. Полуботка Петро І прийшов до нього в тюрму і просив вибачення
за кривди. Тоді гетьман сказав: «За невинне страждання моє і моїх
земляків будемо судитися у спільного судді, Бога нашого, скоро станемо
перед ним, і він розсудить Петра з Павлом».

Данило Апостол

Після смерті Петра І у 1725 р. було пригальмовано процес цілковитої
ліквідації автономії України. Готуючись до війни з Туреччиною й
намагаючись якось втихомирити українців (у Туреччині тоді перебував і
вів переговори з Францією й запорожцями П.Орлик), російські політики
почали прихильніше ставитися до української автономії, її несподіваним
тимчасовим спільником став князь О.Меншиков, фактичний регент
малолітнього царя Петра II, власник величезних маєтків у Гетьманщині і
запеклий ворог українського автоно-мізму. Він виступив із критикою
Малоросійської колегії, яка обклала податками його маєтності в Україні,
й у 1727 р. імперська рада розпустила її, декретом дозволивши місцевому
населенню обирати гетьмана. Ним став сімдесятирічний миргородський
полковник Данило Апостол (1727—1734). Він походив з
козацько-старшинського роду Полтавщини, соратник І. Мазепи, за участь в
опозиційному русі був ув’язнений разом з П. Полуботком.

Д. Апостол після обрання його гетьманом подав петицію про відновлення
державних прав України на основі «статей Б.Хмельницького». У відповідь
російський уряд видав указ, яким визначалося правове становище
Гетьманщини — т. зв. Рішительні Пункти. Вони значно обмежували
гетьманську владу і політичну автономію Лівобережжя:

1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на
дипломатичні зносини з іноземними країнами, крім випадків, коли це
стосувалося прикордонних проблем із Польщею і Кримським ханством. Під
час війни він підпорядковувався російському фельдмаршалові, а не цареві
як раніше;

2) кандидатів на посади генеральної старшини й полковників затверджував
цар;

3) вищою судовою апеляційною інстанцією мав бути Генеральний суд, до
складу якого поряд з трьома українцями входило стільки ж росіян;

4) усувалися обмеження в торгівлі з іноземними купцями, але мито за
імпортовані товари йшло до царської скарбниці;

5) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.

Хоч українську автономію було значно обмежено, всетаки в цих умовах
Данило Апостол шукав можливості для організації державного життя. Він
відновив право призначати генеральну старшину та полковників, значно
зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ,
обмежив до шести число російських полків в Україні. Значну увагу гетьман
приділяв купецько-старшинській верстві, буржуазії, вбачаючи в ній опору
української державності, зробив спробу покінчити із землеволодінням
російських вельмож і чиновників, видавши указ про матеріальне сприяння
тим, хто бажав виїхати з України. Успішними були заходи Д.Апостола щодо
повернення під гетьманську владу запорожців, які з 1708 р. змушені були
проживати на території Кримського ханства, і затвердження дозволу на
заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільній (біля сучасного м.
Нікополя). Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи
російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес
повної інтеграції Гетьманщини у структуру російської імперії.

«Правління Гетьманського Уряду»

Після смерті Д. Апостола нова імператриця Анна Іванівна заборонила
вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний
орган під назвою «Правління Гетьманського Уряду» (1734—1750). Він
складався із трьох представників української старшини і трьох російських
чиновників. Формально члени правління мали рівні права, але фактичним
головою був князь О.Шаховський, а після нього — князь І.Ба-рятинський.
Вони отримали таємні інструкції поширювати думку про неефективність
гетьманського правління, переконувати українців, що їм буде вигідніше
ліквідувати Гетьманщину, сприяти, щоб українці зближувалися з росіянами
через змішані шлюби, але в жодному разі не допускати подібних зв’язків
із правобережними українцями, поляками чи білорусами. Російська влада не
зважала на місцеві закони, звичаї, намагалася знищити місцеве
самоуправління, мобілізувала десятки тисяч українських козаків і селян
на російсько-турецьку війну 1735—1739 рр., де загинуло 34 тис.
українців. Великим лихом для Гетьманщини стало також поширення на її
території діяльності «Таємної канцелярії» — попередниці ЧК-НКВД-КГБ, яка
чинила насильство навіть над генеральними старшинами, київським
митрополитом, не кажучи вже про простих українців.

Кирило Розумовський

Під час царювання Єлизавети Петрівни, таємно повінчаної з українським
козаком Олексієм Розумовським, в Україні було відновлено гетьманство.
Олексій переконав імператрицю розпустити «Правління Гетьманського Уряду»
і відновити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кирилом
Розумовським (1750—1764). Новообраному правителеві виповнилося всього 22
роки. У дитинстві він був звичайним сільським хлопцем, який разом із
однолітками випасав худобу, але згодом, завдяки братові, отримав добру
освіту, побував у Німеччині, Франції, Італії, де вивчав німецьку,
французьку й латинську мови, географію, історію тощо. У 18 років став
президентом Петербурзької академії наук.

Останньому українському гетьманові вдалося дещо розширити автономію
України. Завідування її справами і зносини з нею на деякий час були
передані із Сенату до Колегії закордонних справ. Запоріжжя і Київ знову
підпорядковувалися гетьманові. Але одночасно законодавче було
ліквідовано кордон між Україною і Росією, припинено функціонування
державних митниць у цьому районі, по всій Гетьманщині запроваджено
за-гальноімперську митну систему. Царський уряд відмовив гетьманові у
праві на власний розсуд призначати полковників та мати дипломатичні
зносини з урядами зарубіжних держав, взяв під контроль фінансову
політику.

За правління К.Розумовського у Гетьманщині було проведено деякі реформи.
Зокрема, у війську було введено однакову уніформу та озброєння,
запроваджено систематичне військове навчання для козацької молоді. В
усіх полках функціонували школи для обов’язкового навчання дітей
козаків. Вживалися активні заходи, щоправда невдалі, для заснування
університету в Бату-рині. У 1760 р. гетьманським універсалом
запроваджено новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд
очолили два генеральних судді, до його складу ввійшли вибрані від
старшин десять представників, по одному від кожного з десяти полків.
Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини та осіб, які
перебували під особистою опікою гетьмана, став органом нагляду за
місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією. Полкові суди
перетворювалися в гродські, де розглядалися кримінальні справи. Крім
того, запроваджувалися підкоморські суди (розглядали справи про землю та
межування) і земські (розглядали цивільні справи старшини і шляхти на
право власності). Розгляд дрібних суперечок рядових козаків і міського
населення залишався в компетенції сотенних управлінь і магістратів.
Справи селян знаходилися в юрисдикції козацької старшини і шляхти.
Загалом судова реформа відповідала інтересам старшини та шляхти.

Дещо непослідовною була соціальна політика того часу. Зокрема, гетьман
пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок і в той же час
ініціював царський указ 1752 р. про заборону перетворювати українців на
хлопів. У 1760 р. він же видав універсал про заборону залежним селянам
переходити від одного пана до іншого.

Новий гетьман більшу частину часу проводив у Санкт-Петербурзі як
Президент Академії наук, займав значне місце при царському дворі. За
його відсутності Україною управляла старшина, яка перетворилася, подібно
до Польщі, у спадкову великоземельну шляхту.

Коли в 1762 р. у Росії до. влади прийшла Катерина II, К.Розумовський
повернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була
ухвалена петиція до імператриці з проханням відновити права Гетьманщини,
дозволити скликання українського шляхетського сейму на польський зразок.
К.Розумовський також ‘ просив встановити спадковість гетьманства для
свого роду. Однак Катерина II, за порадою наглядача в українських
справах Г. Теплова, відхилила прохання гетьманського уряду. Натомість 10
листопада 1764 р. вийшов «Маніфест до малоросійського народу» про
звільнення К.Розумовського від гетьманства. Про вибори нового гетьмана у
маніфесті не згадувалося.

Остаточна ліквідація автономного устрою України

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II
вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було
відновлено Малоросійську колегію (1764—1782) на чолі з
генерал-губернатором графом П.Рум’янцевим, який спрямував свою
діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він
започаткував статистичний опис України, що, хоч і не завершений, став
основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку
завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний.

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій
тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д.Апостола, як вже
зазначалося, запорожці, які з часів петровського погрому (1709)
проживали на турецькій території, домоглися повернення під гетьманську
владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і
заснували над р. Підпільною Нову-Січ. Із самого початку російський уряд
дивився на це повернення підозріло. Він використо- -вував запорожців у
війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася
російсько-турецька війна 1768— 1774 рр. і татари вже не становили
загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В
основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та
політичні причини. По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка
здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься
гальвані-затором антифеодальних виступів українського селянства.
По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу
Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне — великі потенційні
можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були
викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовувала
форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, заснованого на
демократичних, республіканських традиціях, який явно суперечив
за-гальноімперським нормам і порядкам.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому
фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі
несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була
безперечна й запорожцям довелося здатися без бою. Лише 5 тис. козаків
зуміли втекти за Дунай, де створили Задунайську Січ.

За наказом Катерини II і генерала Текелі почалися руйнування Січі та
арешти запорізької старшини. Останнього кошового 85-річного Петра
Калнишев-ського заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем
поховали в холодних мурах монастирської в’язниці. Кошового суддю
А.Головатого і писаря І.Глобу вислали до Тобольська. Майно старшини та
заможних козаків конфіскували. Близько половини всіх запорізьких земель
розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і
сербським колоністам. Після того вся територія «Вольностей» увійшла до
Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила
існування. Не стало сили, яка понад три століття захищала українські
землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який
стримував процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збиралися
втікачі від поневолення та переслідування, і кожний знаходив на Січі
захист і волю. Зі зруйнуванням Запорізької Січі впала остання твердиня
українських традицій, української державності.

Ліквідувавши Січ, російський царат почав скасовувати рештки автономних
прав України. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний
устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії):
Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили
Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель
відійшла до Новоросійської губернії. У 1782 р. ліквідовано Малоросійську
колегію, яка за даних умов була елементом української автономії. В усіх
губерніях замість українських заведено російські адміністративні та
податкові уста нови. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій:
козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж
в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до
землі. Дошкульного удару зазнала українська церква, майно якої було
секуляризоване, разом з нею постраждали ті культурні установи, що
перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів.

Отже, до кін. XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської
політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську
колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорською
«Жалуваною грамотою дворянству» (1785), відповідно до якої вона
звільнялася від військової служби та урівню-валася в правах із
російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Спроби протесту були,
зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних
кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Прусії
у намаганнях відновити Гетьманщину. Але такі дії були поодинокі, істотно
не впливали на загальну ситуацію.

3. Суспільно-політичне становище Слобідської, Південної, Правобережної
та Західної України

Протягом свого існування Гетьманщина охоплювала фактично тільки частину
України — Лівобережжя. Поруч із нею жили своїм життям Слобідська,
Південна, Правобережна та Західна. Україна.

Слобожанщина

Слобідська Україна, або Слобожанщина (назва походить від найпоширеніших
населених пунктів — слобід і „вільного” становища населення — свобод),
має окрему історію. У XVI ст. це були незаселені простори, названі
«Диким полем», які охоплювали територію сучасних Харківської, Сумської
та суміжних із ними – частин Донецької, Луганської, Воронезької та
Курської областей (останні дві сьогодні знаходяться у складі Росії). Ці
родючі, квітучі за княжої доби терени сплюндрувала і знелюднила у XIII
ст. татарська навала.

Першу колонізацію цього краю проводили монастирі, зокрема відомий
Святогорський монастир. Згодом сюди переселялось українське козацтво,
особливо після невдалих повстань, і селянство. У 1638 р. відбулася перша
масова колонізація Слобідської України. Нова хвиля еміграції була після
Берестецької поразки в 1651 р., а згодом — у роки Руїни.

Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але
підпорядковувалися московському уряду, повинні були охороняти московські
кордони від татарських нападів, зберігаючи таку ж військову організацію,
як у Гетьманщині. Тут було створено 5 полків:

Острозький, Сумський, Харківський, Охтирський та Ізюмський. Полки
поділялися на сотні, затверджував полковників московський цар. Полкова
старшина складалася з обозного, судді, двох писарів, осавулів та
хорунжого. У сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину.
Саме це відрізняло устрій Слобожанщини від Гетьманщини. Лад Слобідської
України відрізнявся від Гетьманщини ще тим, що тут встановився порядок
спадковості полковників. Полки не мали спільного проводу — гетьмана, а
були підпорядковані владі білгородського воєводи.

З іншими українськими землями Слобожанщина , перебувала у слабких
зв’язках, хоча в Гетьманщині не раз виникала ідея об’єднати її під
гетьманською булавою. Зокрема, гетьман І.Самойлович намагався включити
Слобідську Україну в гетьманське управління, проте безуспішно: царський
уряд перечив цьому.

Крім охорони земель від татарських нападів, царизм примушував
слобідських козаків здійснювати походи проти Гетьманщини, зокрема проти
гетьманів І.Вигов-ського та П. Орлика. Усіх слобідських козаків залучали
до азовських походів, у 1708—1709 рр. — до війни зі шведами. Петро І
використовував слобідських людей для будівництва укріплень над Дніпром,
на Ладозькому каналі, фортеці на кордоні з Персією тощо. У 1700 р. він
видав указ про обов’язкову постійну службу слобідських козаків. Відтоді
почався наступ на автономію Слобідської України.

Слобожанщина мала родючі землі, добре розвинуте землеробство,
скотарство, виноградарство, тут сіяли тютюн. Жителі міст займалися
ремеслами. Продукти господарства експортували до Гетьманщини, Москви, за
кордон. На Слобожанщині було багато орної землі і, незважаючи на щедре
наділення нею старшини, залишалися вільні простори, які могли обробляти
всі бажаючі. Ці землі називалися «займанщиною» і були приватною
власністю тих, хто їх обробляв. Тому Слобідська Україна стала місцем
великого землеволодіння.

Російський уряд зробив усе для того, щоб максимально використати
матеріальні сили Слобожанщини. Він обклав населення податком, впровадив
обов’язкову військову службу, а для більшого контролю Слобідську Україну
включили до Азовської губернії. Новим кроком на шляху поступової
ліквідації автономії Слобожанщини став царський указ від 23 грудня 1732
р. Були обмежені права слобідських полковників та старшини у керівництві
місцевими полками. Із частини козаків та селян формували регулярні
військові роти, які очолювали ротмістри. Згодом із цих формувань був
утворений Слобідський драгунський полк, до якого царські власті включили
нових козаків зі слобідських полків. У 1765 р. імператриця Катерина II
повністю ліквідувала полково-козацький устрій на Слобожанщині,
перейменувала її в Слобідсько-Українську губернію з російськими
установами й розгулом реакції.

Культурне життя Слобожанщини було тісно пов’язане з гетьманською
Україною. Діти слобідської козацької старшини і навіть простих козаків
вчилися у школах Гетьманщини, особливо в Києво-Могилянській академії.
Книги, друковані в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і
західноукраїнських друкарнях, поширювалися серед слобідського населення.
Уже на поч. XVIII ст. Слобожанщина мала власну вищу школу-колегію,
засновану спочатку в Білгороді, а згодом перенесену до Харкова. Вона
була подібна до Київської академії. Поширеною була народна школа.
Зразком культурної єдності обох українських земель може служити
діяльність знаменитого українського філософа XVIII ст. Григорія
Сковороди, який’ однаково «належить» як Слобідській, так і Гетьманській
Україні.

Якщо Слобідська Україна не зробила важливого внеску в українську
політичну історію, то у літопис культурно-національного розвитку України
вона вписала важливі сторінки.

Південна Україна

Впродовж століть південні землі України перебували під постійною
загрозою турецько-татарських нападів. Лише у першій пол. XVII ст.
завойовники понад 75 разів вторгалися в Україну. Вони забрали в полон
більш як 50 тис. українців. Невільницькі ринки були переповнені
полоненими. Без сумніву, це призводило до значного скорочення кількості
населення, загрожувало геноцидом українського народу.

Рідну землю боронило запорізьке козацтво на чолі зі славетними ватажками
Д.Байдою-Вишневецьким, П. Сагайдачним, І. Сірком та багатьма ін. За
підрахунками історика Д.Яворницького, лише І.Сірко вчинив 55 походів
проти Османської імперії та Кримського ханства і жодного разу не зазнав
поразки.

У 40-х рр. XVIII ст,, згідно з Білгородським договором між Росією і
Туреччиною, південноукраїнські землі і відійшли до Росії. Почався
колонізаційний рух у цьому краї. Сюди переселялися росіяни у пошуках
кращої долі, втікали, українці з Правобережної України, Слобожанщини,
Гетьманщини. У Південну Україну прибуло чимало іноземних колоністів:
сербів, болгар, . молдаван, німців. Вони селилися хуторами та слободами,
а з сер. XVIII ст. царський уряд створював із переселенців військові
поселення. У 1764 р. тут засновано Новоросійську губернію, до якої
згодом було приєднано чимало земель Запорізької Січі.

На освоєних землях Південної України зводили нові міста і села,
освоювали природні багатства. Наприкінці XVIII ст. виникли міста Херсон,
Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв,
Одеса та ін. Завдяки використанню покладів корисних копалин розвивалася
промисловість краю. Значним районом, де добували вугілля, поступово
ставав Донбас. Виникли суконні мануфактури у Катеринославі, ливарні в
Херсоні та Луганську. На верф’ях Миколаєва і Херсона будували військові
й торгові судна.

Після російсько-турецьких воєн другої пол. XVIII ст. домінуючим фактором
політики Катерини II була анексія південноукраїнських земель,
чорноморських та азовських портів, міжнародних торговельних шляхів. З
ліквідацією Гетьманщини і її включенням до загаль-ноімперської структури
у 1774 р. Росія завоювала, а у 1783 р. остаточно приєднала Кримське
ханство, забезпечивши повний контроль над північним Чорноморським
узбережжям.

З 1780-х років почалася нова колонізація Півдняі Тут неухильно зростала
російська адміністративна та військова присутність. Незважаючи на
неодноразові реорганізації та перейменування, ця територія стала
називатися Новоросіею.

Правобережжя

На Правобережній Україні велася довголітня гостра національно-визвольна
боротьби проти Польщі, Московщини, турків і татар. Особливо тяжкою стала
для неї , доба Руїни. Правобережжя було перетворене на безлюдну пустелю.
Козацький літописець С.Величко писав про Правобережну Україну: «Від
Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до
Львова, Замостя, Бродів, далі подорожуючи, бачив я багато городів і
замків безлюдних, і пусті вали, що стали пристановищем і житлом для
диких звірів… Бачив я там… багато кісток людських, сухих і нагих, що
тільки небо за покрівлю собі мали…»

Наприкінці XVII ст. територію правобережного Подніпров’я почали
поступово заселяти. Тут виникло кілька козацьких полків, які згодом
вступили у боротьбу проти польсько-шляхетського панування.

Визначна роль в організації та формуванні полків належала Семенові
Палію, який на поч. XVIII ст. очолив визвольний рух на Правобережній
Україні. Тоді за Правобережжя боролися три сили: повстанці на чолі з
Семеном Палієм, Польща, яка жорстокими репресіями намагалася придушити
повстання, та гетьман І. Мазепа з лівобережними козаками. У складній
боротьбі перемогу отримав лівобережний гетьман, який на деякий час
об’єднав Правобережжя з Гетьманщиною.

У 1714 р. за польсько-турецьким договором Правобережна Україна опинилася
знову під владою Польщі. Почалася нова колонізація українських земель
польськими магнатами. До сер. XVIII ст. бл. 40 магнатських родин,
вигнаних у 1648’р., заволоділи 80 % території Правобережжя. На цих
землях встановлювали шляхетські порядки. Селяни змушені були відбувати
важку панщину, виконувати інші численні повинності. У феодальну
залежність від вельмож потрапляла дрібна шляхта. Під владу магнатів
переходили міста, що втрачали рештки самоврядування. Було відновлено
тяжкі утиски православної віри. З поч. XVIII ст. на правобережних землях
розгортається народна боротьба проти соціального і національного
гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Гайдамаки
(від тюрк. гайде — гнати, нападати) діяли невеликими, але дуже рухливими
загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою.

Перше велике гайдамацьке повстання у Правобережній Україні відбулося в
1734 р. Найбільший гайдамацький загін очолив сотник Верлан. Повстанці
оволоділи Вінницею, іншими містами. На Брацлавщині діяли загони М.
Гриви, Медведя, М. Моторного. Гайдамаки нападали на шляхетські маєтки,
руйнували їх, спалювали документи королівських судів, воєводських і
повітових канцелярій. Лише з допомогою введених на Правобережжя царських
військ польській шляхті вдалося придушити цей народний виступ.

Нова хвиля національно-визвольного руху почалася навесні 1750 р. У
гайдамацький рух влилися поповнення із запорізьких козаків.
Найвідомішими ватажками повстанських загонів ставали переважно вихідці
із Запоріжжя: М.Тесля-Мочула, О.Письменний, І.Подоляка та багато ін.
Гайдамацькі загони здійснювали успішні напади навіть на добре укріплені
міста, брали в облогу великі замки. Вони захопили Умань, Вінницю,
Чигирин, Фастів, Радомишль. Загони гайдамаків з’явилися також на
Лівобережній Україні. Проте і цього разу повстання було розгромлене
силами шляхетської Польщі й царської Росії.

У другій пол. XVIII ст. гайдамацький рух на Правобережжі не тільки не
припинявся, а й переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою
Коліївщина. Причини були різні: економічні, соціальні, національні,
релігійні.

Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив запорізький козак Максим
Залізняк. Виступивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили частину
сіл та міст Київщини і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці.
Магнат С.Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних
козаків на чолі із сотником Іваном Гонтою, які перейшли на бік
гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.

Основною силою Коліївщини було селянство. Його ватажки підняли на
боротьбу з гнобителями козацтво, численних селян з Білорусі, Молдавії,
Литви і Польщі, які втікали від кріпацтва. В гайдамацьких загонах
Г.Тарана, І.Боднаренка, С.Неживого та інших ватажків було немало росіян,
які перейшли на бік повстанців з гарнізонів царських військ, що
дислокувалися у Києві та містах Лівобережної України.

У другій пол. травня — на поч. червня 1768 р. повстанці визволили з-під
польсько-шляхетської влади Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та
інші населені пункти. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на
Поділля і Волинь. У червні-липні на Правобережжі діяло бл. 30
повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи
органи самоуправління.

Об’єднаними силами польської шляхти і російського царизму Коліївщина
була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися.
Багатьох ув’язнених стратили, серед них й І. Ґонту та його найближчих
сподвижників. М. Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу у
Сибір. Образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися у народній
пам’яті.

Західна Україна

Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної
боротьби в західноукраїнських землях. Галичина, Холмщина і Волинь
впродовж століть були під польським поневоленням. Тут кріпосницький . і
національний гніт був ще тяжчий і жорстокіший, ніж на Правобережжі.

У XVIII ст. на західноукраїнських землях боролися проти польської
сваволі народні месники — опришки (від лат. оргекзог — порушник,
знищувач). До них приєднувалися селяни, наймити, міська біднота.
Найбільшого розмаху рух опришків набрав у ЗО — 40-х роках XVIII ст.,
коли його очолив Олекса Довбуш. Безстрашний ватажок повсталих селян
протягом майже десяти років був грозою для польської шляхти й урядовців.
Його загони діяли на території майже всього Покуття, на Гуцульщині,
Північній Буковині і в Закарпатті. Вони громили шляхту й орендарів,
роздавали панське майно бідноті. Опришків підтримували селяни, а ватажок
О. Довбуш, який загинув від кулі панського найманця у 1754 р., став
національним героєм,

Незважаючи на успіхи Речі Посполитої в придушенні
національно-визвольного руху на правобережних та західноукраїнських
землях, її власні підвалини теж були розхитані. Польщу роздирали
соціальні і національні внутрішні суперечності — вона йшла до занепаду.
Свідченням цього стали три поділи Речі Посполитої в останній третині
XVIII ст., в результаті яких вона втратила державну незалежність, а всі
українські землі були розділені між Росією та Австрією. Отже, Україна,
остаточно втративши свою державність, завершувала століття як
колоніальне надбання двох імперій.

4. Культура України у другій половині ХУІІ-ХУШ ст.

Український народ створив і виплекав високу й розмаїту духовну культуру,
яку розвивали і збагачували багато поколінь.

Освіта

Високого рівня в Українській державі досягла освіта. Зокрема завдяки
широкій мережі шкіл, письменність охопила всі верстви населення. Цікаві
записи про враження з цього приводу залишив арабський мандрівник
архідиякон Павло Алеппський, який у сер. XVII ст. супроводжував
антіохійського патріарха Макарія до Москви і в 1654 та 1656 рр. побував
в Україні. У розділі «Україна і Київ» книги його спогадів є дані про
рівень освіти. «Починаючи з цього міста (Рашкова), — писав П.Алеппський,
— і по всій землі руських ми помітили прекрасну рису, що викликала наше
здивування; всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість жінок і
дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи.
В землі козаків уф, діти уміють читати, навіть сироти».

У другій пол. XVII — сер. XVIII ст. великий вплив на розвиток освіти й
науки в Україні мав Києво-Могилян-ський колегіум, який у 1701 р. указом
Петра І був перетворений у Києво-Могилянську академію. Цей навчальний
заклад став важливим осередком культури, вплив якого поширювався на
Росію та інші країни Європи.

Академія була не спеціальним духовним закладом для підготовки церковних
кадрів, а школою, що не поступалася перед вищими навчальними закладами
Західної Європи. Навчання у ній мало переважно загальноосвітній
характер: тут викладали математику, медицину, астрономію, вивчали
архітектуру, живопис. Вступ до академії був відкритим для представників
усіх верств тогочасного суспільства. Студентів виховували в дусі.
патріотизму, відданості українському народові.

Багато учнів академії у подальшому стали видатними діячами науки і
літератури. У ній навчалися вихідці з Молдавії, Греції, Болгарії,
Чорногорії, Сербії та інших країн. Академію закінчили видатні церковні
ієрархи, письменники, вчені і політичні діячі: І.Виговський,
Ю.Хмельницький, І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок, Г. Сковорода,
Ф.Прокопович, С.Яворський, М. і Д.Бантиш-Каменські, міністри Катерини
II: О.Безбородько, Л.Тро-щинський та ін. Деякий час тут навчався
М.Ломоносов.

У першій пол. XVIII ст. Київ став центром освіти не тільки України, а й
Росії. Протягом цього часу вихованці академії заснували або реформували
семінарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архангельську,
Суздалі та інших містах; на зразок Київської академії були засновані
колегіуми в Чернігові (1700), Харкові (1721), Переяславі (1738).

Харківський колегіум, зокрема, став центром освіти Слобідської України.
У 1765 р. при ньому було відкрито додаткові класи, де викладали
інженерну й артилерійську справу, геодезію та географію.

Розквіт Київської академії тривав до 60-х років . XVIII ст. Пізніші
реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в
професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад.

У другій пол. XVIII ст. освіта українського населення була занедбана,
більшість дітей простого люду залишалася поза школою.

Внаслідок постійних обмежень і переслідувань з боку російського
самодержавства занепадали братські школи. Перестала існувати більшість
українських шкіл у Лівобережній та Слобідській Україні.

У 1786 р. прийнято «Статут народних училищ», згідно з яким у повітових
містах України відкривали малі народні училища з дворічним терміном
навчання, а з 1788 р. у губернських центрах — головні народні училища, в
яких навчалися п’ять років. Такі училища вперше були відкриті в Києві,
Чернігові, Харкові, Катеринославі. Навчали в школах та училищах
російською мовою.

Крім того, існували василіанські школи, де навчалися діти дрібної
шляхти, заможних міщан і духівництва. Василіанські школи уніатський
орден василіан створив у Львові, Теребовлі, Овручі, Умані та інших
містах. В окремих школах існували дяківки, а при церквах — школи
грамоти, де дітей навчали мандрівні дяки.

Література

Києво-Могилянська академія виховала багатьох відомих поетів. Це
О.Митура, К.Сакович, К.Зіновіїв, Г. Сковорода. Тут навчався Іоаникій
Галятовський, який був одним із найталановитіших українських вчених
другої пол. XVII ст. Його публіцистичні твори та підручники з риторики
відігравали важливу роль у навчанні й вихованні студентів Київської
академії.

Колишній учень академії Інокентій Гізель, який згодом став її професором
і ректором, відомий як письменник. Його перу належить велика праця «Мир
с Богом человеку» (1669). Твір пройнятий гуманізмом, повагою до простої
людини.

Глибокий слід в українській літературі залишили твори представників
полемічної літератури Г.Смо-трицького, С.Зизанія, Х.Філалета,
Острозького Клірика, М.Смотрицького, З.Копистенського, анонімна
«Пересторога» , в якій дано гідну відповідь на звинувачення католицьких
та уніатських авторів, обґрунтовано право українського народу на власне
релігійне і культурне національне життя.

Наприкінці XVII ст. на Закарпатті з полемічними творами виступив
М.Андрелла. Релігійна полеміка з католицизмом та уніатством відображена
в літературі другої пол. XVII ст. (Л.Баранович, І. Галятовський,
Ф.Са-фанович, В.Ясинський). Ораторсько-проповідницьку прозу розвинув
К.Ставровецький (Транквіліон), автор «Євангелія учительного…» (1619) і
«Перла многоцен-ного» (1646).

В кін. XVI — на поч. XVII ст. зароджується драматургія у формах
декламацій і діалогів, призначених для виконання в братських школах. У
віршах-про події Національно-визвольної революції 1648—1676 рр.
«Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому…»,
«Українонько, матінко моя» оспівано перемоги над польською шляхтою. Під
впливом народної пісенності розвивалася лірична поезія.

Надзвичайно різноманітна літературна спадщина XVIII ст. Активно
розвивається мемуарна та історична проза, що висвітлює події недавнього
минулого. Виникають козацькі літописи — своєрідні історико-літера-турні
твори, в яких поряд з історичними даними містяться різноманітні
фольклорні матеріали, народні оповідання, перекази, легенди тощо.

По свіжих слідах історичних подій писався літопис Самовидця, в якому
йдеться про події 1648—1702 рр. Відомий козацький літописець Григорій
Грабянка є автором великого історичного твору літописного характеру
(1710) про визвольну боротьбу українського народу сер. XVII ст.
Український старшинський літописець Самійло Величко — автор літопису,
який датований 1702 р. і охоплює історичні події в Україні з другої пол.
XV до поч. XVIII ст. У літописі обґрунтовується визвольна боротьба
українського народу 1648—1676 рр., славиться Б.Хмельницький як
політичний діяч і видатний полководець. Величко вперше в українській
історії та літературі вживає поняття «Україна» і «український народ» як
територіальне і національне усталені категорії.

Цікавим літературним явищем культури України XVIII ст. була творчість
мандрівних дяків — учнів духовних шкіл, які ходили в села «на
пропитаніє». Вірші мадрівних дяків мали бурлескний характер, проте у них
крізь сміх, народний гумор пробивалися соціальні мотиви.

У XVIII ст. розвинулася віршована сатирична література, що була кроком
вперед, порівняно з бурлескною літературою. Значна кількість сатиричних
віршів спрямована проти експлуататорів. У них викривалися
несправедливість і хабарництво судей, сваволя панів, пияцтво і
зажерливість попів. З’явилися історичні вірші, в яких описувалися події,
що хвилювали сучасників, зокрема Національно-визвольну революцію
1648—1676 рр. Видатне явище в українській літературі другої пол. XVIII
ст. — творчість мандрівного філософа, мислите-

,ля і просвітителя Григорія Сковороди, життя і думи якого пройняті
протестом проти кріпацтва. У байках (зб. «Басни харковскія», 1769—1774),
філософських трактатах і притчах, тематично різноманітній поезії (зб.
«Сад божественних пісень», 1753—1785) він показав себе співцем свободи,
критиком вад сучасного йому суспільства. «Мой жребий з голяками» — це не
порожня фраза, а зміст життя великого поета-гуманіста, який болісно
відчував трагізм життя покріпачених народних мас і виступав з критикою
феодального суспільства.

Із сер. XVIII ст. прискорився перехід до нової української літератури, в
якій міцніли елементи класицизму, сентименталізму, просвітительського
реалізму. В літературу все активніше проникала розмовна українська
.мова. Вона в кін. XVIII ст. здобула перемогу над старою українською
літературною мовою. Підтвердженням і живим втіленням цього є мова поеми
І. Котляревського «Енеїда».

Тоді в українській мові почали формуватися нові функціональні стилі,
дуже вплинула на літературну мову усна народна творчість. Проте в умовах
соціального і національного гноблення, що його зазнавав український
народ, українська мова піддавалася різного роду обмеженням, її витісняли
із важливих сфер суспільного життя.

Книгодрукування

Велике значення для розвитку й поширення культури мали друкарні, яких у
другій пол. XVII ст. в Україні діяло одинадцять: у Києві при
Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Львові та
ін.

Провідне місце в розвитку книгодрукування посідали Галичина і Волинь. У
Львові й Острозі працював першодрукар Іван Федоров. Вже наприкін. XVI
ст. Львів став значним осередком книгодрукування. Тут, крім братської,
діяли ще кілька друкарень: Михайла Сльозки (1638—1667), Арсена
Желиборського (1644— 1646), Йосипа Шумлянського та монастиря св. Юра
(1687—1688 і 1700). В останній з них Йосиф Городець-кий, відомий як
друкар і мандрівник до країн Близького Сходу, у 1700 р. випустив
«Ірмологіон» — перший у східних слов’ян нотний друк. Але друкарство
розвивалося й поза Львовом.

Крім короткочасних балабанівських друкарень (Стра-тин і Крилос), відомі
мандрівні друкарні. Від друкарні Луцького братства, яке користувалось
обладнанням Дом-жива Лютковича, збереглося лише одне видання (1640), від
Кременецької друкарні — три (1638). Перемишльське братство отримало
королівський дозвіл на заснування друкарні, проте не змогло видати
жодної книги.

Незважаючи на зумовлені об’єктивними причинами невдачі, чисельність
спроб у галузі книгодрукування переконливо свідчить про інтенсивність
культурного життя і наявність широкого кола людей, які розуміли значення
друкованого слова. Львівська братська, друкарня вже з перших років свого
існування почала реформу кирилиці.

Книжкова продукція західноукраїнських друкарень служила посібником для
навчання грамоти не тільки в Галичині, на Волині і Холмщині, а й на
Закарпатті та Буковині. Сприяючи підвищенню освітнього рівня населення,
книги стали важливим засобом розвитку української культури і зміцнення
її міжнародних зв’язків.

На Східній Україні книгодрукування виникло лише у другому десятиріччі
XVII ст., хоча на Західній Україні (Галичина, Волинь) воно зародилося в
кін. XVI — на поч. XVII ст. Така послідовність закономірна. Вона
відповідала тодішнім історичним умовам життя і боротьби українського
народу за соціальне й національне визволення. Оскільки тягар цієї
боротьби припав насамперед на Західну Україну, саме там почалося
пожвавлення національної культурної діяльності у формі братств, вчених
гуртків, шкіл вищого типу, нової літератури.

У 1615 р. в Києві виникло Богоявленське братство, до якого колективно
записалося все Запорізьке козацьке військо на чолі з гетьманом Петром
Сагайдачним. Тоді ж у Києві заснували братську школу на зразок
львівської. Того ж року створили і першу в Східній Україні друкарню.
Вона була організована в Києво-Печерській лаврі.

Фундатором першої в Києві друкарні називають Єлисея Плетенецького. Тут
побачили світ два невеликі видання — «Часослов» і віршований панегірик
«Образ доброчинностей». У 1619 р. була видана монументальна книга
«Анфологіон» — збірник святкових служб на весь рік. Цей збірник
переклали з грецької мови і тлумачили відомі українські вчені і
письменники того часу Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво
Беринда.

«Лексикон» Памва Беринди — одне з найвизначніших видань друкарні
Києво-Печерської лаври, яке містить 6962 словникові статті не тільки
мовознавчого, а й енциклопедичного змісту. Це — первісток
східнослов’янської лексикографії. Крім лаврської, у 20-х роках XVII ст.
в Києві працювали ще дві приватні друкарні — Тимофія Вербицького і
Спиридона Соболя.

Після переможного закінчення Національно-визвольної революції під
проводом Б.Хмельницького почався новий період в історії українського
народу, української культури, зокрема київського книгодрукування,
пов’язаний з іменем Інокентія Гізеля, який керував Лаврою та її
друкарнею понад чверть століття (1656—1683).

У 1659 р. лаврська друкарня видала тодішньою українською літературною
мовою пам’ятку епохи — «Ключ разуменія…» Іоаникія Галятовського. Того
ж року побачила світ книга «Постановленіє о вольностях войска
Запорожского» — видання документів, що стосуються гетьманства
Ю.Хмельницького.

Згодом вийшли друком «Києво-Печерський патерик», збірник проповідей
архієпископа Лазаря Барановича «Меч духовний», трактат про мораль «Мир с
Богом человеку», найвизначніше видання «Синопсис» — широкодоступний,
літературно опрацьований посібник з рідної історії.

Київські вчені підготували й видали багато навчальної, полемічної, а
також історичної і художньої літератури: панегіриків і драм. Випускаючи
книги рідною мовою в часи особливо жорстокого національного гноблення,
київські вчені заявили на весь світ, що народ український не скорився,
що існує його мова.

У XVIII ст. в різних містах України: Кременчуку, Катеринославі,
Миколаєві, Житомирі, Тульчині та інших — виникають друкарні. Проте
царський уряд, здійснюючи насильницьку русифікацію, чинив усілякі
перешкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі друкування
богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи
також треба було писати російською мовою. Розвиток книговидавничої
справи українською мовою поступово припинився.

Музичне мистецтво

У XVI—XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Острога, Києва, у
Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни.
Нотну грамоту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійни-ми
ірмологіонами (перший видано у Львові 1700 р.). У цей час в церковній
музиці утвердився багатоголосий спів (композитори Бишовський, Гавалевич,
Зава-довський, Замаревич, Зюска, Календа, Колядчин, Коньов-ський).
Партесний спів під назвою «київський» поширився в Москві та інших містах
Росії. Теоретичні основи партесного співу узагальнив український
композитор М.Ділецькийу «Граматиці музикальній» (1677).

Не треба забувати, що кобзарі-запорожці — це не тільки носії народної
пам’яті, це ще й музична культура України. Грали не тільки на кобзі, в
пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали тощо.

У 1652 р. Б.Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху
в Лівобережній Україні за аналогією з подібними цехами, що вже існували
у Кам’янці, Львові та деяких інших українських містах.

Помітних успіхів досягла українська музична культура у XVIII ст.
Осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну
грамоту та були поширені хоровий спів, гра на музичних інструментах. В
академії існував симфонічний оркестр. Великий внесок у розвиток
національної музичної культури зробили вихованці академії композитори
В.Пікулицький, І.Рачинський, М.Березовський, А.Ведель. Значний вплив
мала також творчість композитора Д.Бортнянського, якому належить багато
творів духовної і світської музики.

Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харківській колегіях. У
містах та великих поміщицьких маєтках розвивалася світська музика.
Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні
трупи. Було відкрито Глухівську співацьку школу. У кін. XVIII ст. на
основі народно-пісенної творчості почала зароджуватися і поширюватися
пісня-романс літературного походження.

Віковічна мудрість народу, його соціальні переконання, морально-етичні
та художні принципи відбивалися у кращих зразках української
народно-поетичної творчості. У піснях, думах, баладах знайшли
відображення життя селянства, масові народні рухи, викликані посиленням
феодально-кріпосницької експлуатації у XVIII ст.

Чимало пісень виникло у зв’язку із зруйнуванням Запорізької Січі.
Визначились основні теми, сюжети, образи рекрутських, наймитських,
кріпацьких, бурлацьких пісень. Створювалися пісні про героїв народних
повстань: Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Олексу Довбуша, Швачку.

Бідність і нещастя, горе і злидні, суспільні відносини, трудове,
морально-етичне виховання зайняли чільне місце також у загадках,
легендах, прислів’ях та приказках.

Театр

На 70-ті рр. XVII — першу пол. XVIII ст. припадає розквіт українського
шкільного театру, що Грунтувався на шкільній драмі і був пов’язаний з
діяльністю Києво-Могилянської колегії. Тут написані українською книжною
мовою і поставлені багатоактні драми великоднього і різдвяного циклів,
драми на історичні теми, інтермедії, написані українською народною
мовою. Етапною була драма «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора
(1674).

Серед найбільш відомих та поширених шкільних драм XVIII ст. слід назвати
«Воскресіння мертвих» Г.Ко-ниського, різдвяні і великодні шкільні драми
М.Дов-талевського, а також п’єсу невідомого нам автора «Ми-лость
Божия…», поставлену вперше 1728 р., що прославляла Б.Хмельницького як
визволителя України від гніту польських панів.

До XVIII ст. належать спроби драматичної обробки подій минулого. Один із
таких творів трагікомедія «Владимир» (1705) професора Київської академії
Ф.Прокоповича, який згодом став церковним та політичним діячем при дворі
Петра І. Прокопович у своїй п’єсі зображає прийняття Руссю християнства,
висміює язичеських жерців, які чинили опір Володимиру.

До шкільних драм додавали, як правило, інтермедії — гумористичні сценки,
що їх грали в антрактах. У цих сценках змальовані побутові картинки,
порушені соціальні питання того часу: взаємини селян і панів, . козаків
і російських солдатів. Сюжетами інтермедій були жартівливі історії,
народні анекдоти і т.ін. Високий ідейний та художній рівень інтермедій
до драм М.Довгалевського «Комическое действие» (1736), Вла-стотворний
образ» (1737), до драми Г.Кониського «Воскресіння мертвих» (1747).

З XVII ст. в Україні побутувала народна драма («Цар Ірод», «Коза»,
«Маланка», «Трон» таін.), діяв народний ляльковий театр — вертеп.
Авторами й акторами вертепу були люди з. народу: мандрівні дяки, учні
Київської академії. Вертепна драма та інтермедії готували ґрунт для
розвитку комедії в українській літературі XIX ст.

Наприкінці XVIII ст. в Україні починають виникати професійні театральні
трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення,
а у

1783—1784рр. — постійне приміщення театру у М.Дубні, тепер Рівненської
області. Перша професійна театральна трупа в Україні — Харківський
вільний театр — виникла у 1789 р.

Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські
театри: театр С.Голіцина в с. Ко1 зацькому на Черкащині (1798—1801),
театр Г. Квітки-Основ’яненка в с. Основі, нині м. Харків (1799—1802). У
50-х роках XVIII ст. в Глухові працював придворний театр
К.Розумовського, в Тульчині (Вінничина,

1784—1798) — театр С.Потоцького. У 70—90-х роках у містах Єлисаветграді,
Києві, Кременчуку, Харкові влаштовували аматорські вистави.

Архітектура і будівництво

Архітектура й будівництво у другій пол. XVII ст. в Україні продовжували
розвиватися на місцевій, самобутній народній основі. Українські
архітектори запо зичували й творчо застосовували прийоми стилю бароко,
для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість,
мальовничість. Сірієць архідиякон П.Алеппський згадував, як вони з
антіохійським патріархом Макарієм їхали Україною в сер. XVIII ст.:
«Перебуваючи перед цим у неволі та рабстві, тепер козаки живуть у
радощах, веселощах та на волі, спорудили соборні церкви, створили
благоліпні ікони, чесні й божественні іконостаси та хоругви… Церкви
одна від одної величніші, кращі, гарніші, вищі та більші; іконостаси,
тябла й ікони одні від одних кращі й досконаліші, навіть сільські церкви
одна від другої краща».

На селі і, значною мірою, в містах як будівельний матеріал
використовували переважно дерево. Саме з дерева будувалися хати селян,
міщан, козаків, часто й будинки козацької старшини, сільські церкви. У
містах найчастіше споруджували будови з цегли й каменю: ‘ гетьманські
палаци, будинки старшини, магістратів, монастирі, церкви. Якщо на
Правобережжі міста майже не розвивалися, то міста Лівобережжя й
Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський,
Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська резиденція),
Харків, Суми, Старо-дуб та інші, інтенсивно розбудовувалися.

Одним з найяскравіших періодів у архітектурному будівництві було XVIII
ст. Глибоко самобутня українська барокова архітектура цього часу виразно
проглядається у Покровському соборі у Переяславі — Хмельницькому
(1704—1709), Покровській церкві у Києві (1766), Преображенській церкві у
Великих Сорочин-цях на Полтавщині (1732), а також Ковнірівському корпусі
у Києво-Печерській лаврі (1744—1745) будівничого Степана Ковніра.

Велику увагу приділяють зведенню громадських будівель, ратуш з високими
вежами і багатим декором (ратуша у Бучачі на Тернопільщині (1751)
архітектора Б.Меретина), житлових будинків та палаців козацької
старшини, вищого духівництва (Кловський палац у Києві (1752—1756)
архітектора П.Неєлова, будівництво закінчив С.Ковнір). Дуже поширене
будівництво церков, монастирів, дзвіниць, келій, духовних навчальних
закладів.

Постав ряд ансамблів — Почаївська лавра (XVII— XVIII ст.), колегіум у
Кременці (1731—1743) архітектора П.Гжицького, собор св. Юра у Львові
(1746— 1762) архітектора Б.Меретина, що позначені рисами пізнього
бароко. У 20—50-х роках XVIII ст. в архітектурі зріс вплив народних
елементів, прийомів і стилів російського зодчества, зокрема у творчості
В.Растреллі (Андріївська церква (1749—1753), Марийський палац
(1750-1755) у Києві).

У взаємозв’язку розвивалися дерев’яна і кам’яна архітектура в культовому
будівництві. У дерев’яній архітектурі, зокрема, виділяється кілька
регіональних шкіл: волинська, галицька, подільська, гуцульська,
буковинська.

З кін. XVIII ст. архітектура розвивалася в стилі класицизму, що
поєднував геометричну чіткість і раціональність з античністю. Провідне
місце тоді зайняло містобудування. За розробленими планами будували нові
міста, торгові й військові порти на Чорному морі:

Херсон (1.778), Севастополь (1784), Миколаїв (1788), Одесу (1794).

У садибах великих землевласників у сільській місцевості виникли
своєрідні типи палацової архітектури: маєтки Шидловського в Мерникуна
Харківщині (1776— 1778) архітекторів П.Ярослівського, О.Паліцина;
Рум’яйцева-Задунайського в Качанівці на Чернігівщині (70-ті роки XVIII
ст.) архітекторів І.Бланка, М.Мос-ципанова; ‘палац К.Розумовського в
Батурині на Чернігівщині (1799—1803) архітектора Ч.Камерона. У
садово-парковому мистецтві відчувається перехід від регулярного
планування, т. зв. французьких парків, до ландшафтного — парків
англійських («Софіївка» в Умані на Черкащині (1796—1805) інженера
Л.Метцеля).

Образотворче мистецтво

В образотворчому мистецтві другої пол. XVII— XVIII ст. знаходили
відображення патріотизм і гуманізм українського народу, його суспільні,
естетичні ідеали, піднесення національної свідомості. В художніх
пам’ятках цього періоду барокова декоративність поєднувалася з
реалістичним зображенням світу та національними традиціями. В Україні
утворюються нові художні осередки: жовківська школа художників,
чернігівська, новгород-сіверська та ін.

Визначними художниками XVII ст. були Ф.Сень-кович, М.Петрахнович,
С.Корунка, І.Руткович. Одним із найпопулярніших жанрів мистецтва XVII
ст. став портрет. Залежно від призначення його створювали за різними
композиційними схемами. Портрети малювали з натури або посмертно.
Загалом портрет набув оригінальних форм, був позначений гуманістичними
тенденціями, широким використанням поетики й засобів образотворчого
фольклору (натурний «Портрет А. Кра-совської» роботи О.Ляницького,
епітафіальний «Пор- -трет С.Жоравко» (1697) роботи І.Паєвського),
високим мистецьким рівнем, використанням прийомів бароко, часто
збагачених традиціями народно-декоративної творчості.

Велику роль у збагаченні української культури відіграла діяльність
Лаврської іконописної майстерні. Значні успіхи у розвитку українського
графічного мистецтва пов’язані з творчістю художників О. та
Л.Та-расевичів, І.Щирського.

В одному стилістичному напрямі з малярством розвивалася й скульптура.
Нею оздоблювали споруди, зокрема Успенську церкву у Львові, будинки
багатьох феодалів і заможних міщан.

Наприкінці XVIII ст. з поширенням у скульптурі та живопису ідей
просвітительства церковно-релігійна те- ” матика відходить на другий
план. Українське мистецтво поступово звільняється від середньовічних
канонів та набуває світського характеру. Великими майстрами українського
живопису були Д.Левицький, А.Лосенко, В.Боровиковський. Поряд із творами
митців тоді набу-‘-ли поширення народні картини із зображенням
легендарного козака Мамая.

З життям і побутом українського народу нерозривно пов’язане
декоративно-ужиткове мистецтво — один з важливих видів художньої
культури. Досить високим був рівень народних промислів, які продовжували
реалістичні традиції минулого, розвивали такі види мистецтва як художнє
ткацтво, вишивка, кераміка, художнє різьблення, народний розпис.

У побуті українських селян широко використовувалися художні тканини.
Колір і характер малюнка у кожній місцевості були різними. Неоднаковими
були й орнаментальні композиції та кольорове вирішення виробів. Досить
інтенсивно розвивалося килимарство з різноманітними — рослинним
(Полтавщина), геометричним (Буковина, Гунульщина) — орнаментами.

Одним з найбільш поширених видів народного мистецтва стала вишивка, що
відзначається чіткою композицією, різноманітною технікою виконання
хрестиком, мережкою, низзю, гладдю. Для вишивок Галичини, Закарпаття,
Буковини характерні геометричні узори, на київських, полтавських,
чернігівських переважає рослинний орнамент. Різними за образним і
орнаментальним рисунком, мотивами були кролевецькі, богуславські,
волинські, прикарпатські рушники.

Широкого розвитку в Україні набуло мистецтво гут-ного скла, з якого
виготовляли посуд, підсвічники, люстри. Побутову українську кераміку
випалювали на Полтавщині, Київщині, Гуцульщині. Серед виробів —
керамічний посуд, кахлі для облицювання печей, іграшки.

Розвиток індустріального суспільства в Україні супроводжувався складним
протиборством різних суспільно-політичних течій, тенденцій, появою
зденаціоналізованих українських підприємців та інтелігенції, що
допомагали російським колонізаторам визискувати український народ. За
таких умов передова література, освіта стають засобом ідейно-політичної
боротьби, важливим чинником пробудження та розвитку соціальної і
національної свідомості. Свідченням цього було зростання у другій пол.
XVIII ст. інтересу до вивчення етнографічних особливостей українського
народу. Матеріали про Україну та українців містять праці А.Чепи,
М.Антоновського, І.Георгі, В. Рубана. Культура і побут українців
висвітлювалися у літописах Самовидця, С.Ве-личка, Г.Грабянки. У 1777 р.
в Петербурзі надруковано першу працю з української етнографії – «Опис
весільних українських простонародних обрядів» Г.Калинов-ського, у 1798
р. у Москві видано книгу Я.Маркевича «Записки про Малоросію, її жителів
та виробництво».

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (кінець XVIII — XIX
століття)

1. Суспільно-політичне та економічне становище в кінці XVIII — першій
половині XIX ст.

У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в кін. XVIII
ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі
та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських
земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого (1793) і
третього (1795) поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли
Київщина, Брацлав-щина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і
Західна Волинь. Таким чином, переважна більшість українських земель від
Збруча на заході до Дінця на сході опинилася під владою імперії
Романових.

Адміністративний поділ

У 1796 р. було проведено зміни в адміністративному устрої України:
Лівобережжя перетворене в Малоросійську губернію, а Слобожанщина — в
Слобідсько-Українську (у 1835 р. перейменована в Харківську губернію).
Правобережну Україну поділили на три губернії: Київську, Волинську і
Подільську. На поч. XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським
генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською.
Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802
р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську.
Після приєднання в 1812 р. Бессарабії було створено
Новоросійське-Бессарабське генерал-губернаторство з Херсонською,
Катеринославською і Таврійською губерніями та Бессарабською областю. У
лютому 1832 р., після придушення польського повстання 1830-1831 рр.,
царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили
Київська, Подільська і Волинська губернії. На чолі генерал-губернаторств
стояли генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою
і, спираючись на військову силу, втілювали в життя гнобительську
політику царату. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та
«Литовського Статуту» в 1840 р. поклало край неросійському судочинству,
а також виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Практично
перестали вживати навіть назву «Україна». Лівобережжя називали
Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а Південну Україну –
Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все
більше поширювалася «малоросійська ментальність». Царський уряд
розглядав Україну як органічну частину Російської імперії.

Національна політика

Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним
принципом багатонаціональних держав — встановлення матеріальної і
духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в
державній політиці почали визрівати ще за часів Катерини П — німкені за
походженнням, яка за всяку ціну прагнула стати справжньою росіянкою.
Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний
авторитет росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному
рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів
насаджували ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії.
Втілювалася у життя т. зв. теорія офіційної народності С.Уварова,
заснована на тріаді «православ’я, самодержавство, народність», що стала
символом реакційного напряму внутрішньої політики .царату щодо розвитку
української культури.

Навчання у школах Лівобережжя і Слобожанщини здійснювали російською
мовою. Русифікаторська політика, особливо в галузі освіти, посилилася
після придушення польського визвольного повстання 1830—1831 рр. Вона
проводилася з метою обмеження впливу польського дворянства на
Правобережній Україні.

Безумовно, репресивним актом у цьому плані стала резолюція зборів
Державної ради, у якій йшлося «про посилення російської мови в училищах
західних губерній». Це рішення витіснило українську мову як одну з
основоположних національних ознак із навчальних закладів і
адміністративних установ.

Кріпосницький гніт

Царат всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад.
Спираючись на російських поміщиків, яким було роздано в Україні великі
земельні володіння, він охороняв також станові привілеї українських і
польських поміщиків. Царський уряд ще в кін. XVIII ст. поширив кріпосні
порядки і на південь України. У 1796 р. селяни Південної України, Криму
і деяких інших районів були позбавлені права переходу, остаточно
закріпачені.

Селяни України поділялися тоді на кілька груп, які різнилися між собою
ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, площею
наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та
державні селяни. Численну категорію становили козаки і селяни,
перетворені у військових поселенців. На кін. 50-х років XIX ст. у
володінні поміщиків перебувало 5,4 млн селян-кріпаків — бл. 40 %
населення українських земель, які входили до складу Російської імперії.
Панщина, що охоплювала в Україні майже 99 % загальної кількості
поміщицьких селян, становила три дні на тиждень, але уряд не контролював
дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір
податків, як хотіли. Наприклад, на Поділлі в деяких маєтках селяни
працювали протягом тижня, не маючи навіть вільної неділі.

Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на південь
України, де був значним попит на робочі руки. У 40-х роках з Полтавської
і Харківської губерній туди щороку вирушали на заробітки десятки тисяч
селян. Частина їх одержувала за згодою поміщиків паспорти, а багато йшло
самовільно. Інколи поміщики самі здавали зубожілих селян вербувальникам
на промислові підприємства і плантації цукрових буряків, отримуючи за це
гроші.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним.
Лише частина поміщиків, особливо на півдні України, намагаючись
впровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі,
застосовувала машини і новітній інвентар. Це насамперед стосувалося
маєтків, де сіяли цукрові буряки. З кін. 30-х років XIX ст. під посіви
цієї культури відводили значні ділянки у поміщицьких господарствах
Правобережної . і Лівобережної України. Площа цукрових плантацій у 1860
р. досягла на Правобережжі 33 тис., а на Лівобережжі — 10,7 тис.
десятин. Водночас поміщицькі господарства збільшували посіви технічних
культур, які також значною мірою надходили на внутрішній та зовнішній
ринки. У Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були
коноплі й тютюн, а в Катеринославській та Херсонській — льон. Поміщицькі
господарства збільшували продаж і виробництво хліба, особливо пшениці.
Найбільш інтенсивно, починаючи з 30-х років, торгове зернове
господарство розвивалося в новоросійських губерніях — Херсонській,
Катеринославській, Таврійській. За ними йшли правобережні губернії —
Київська, Волинська, Подільська.

Поряд з товарним землеробством поміщики розвивали^ торгове тваринництво.
Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема
тонкорунних. Найбільшого поширення набуло тонкорунне вівчарство набуло в
Новоросії та Криму. Українці забезпечували вовною місцеві та російські
фабрики, вона великими транспортами надходила на Захід.

Промисловий розвиток

Один з найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи
і формування індустріального суспільства в першій пол. XIX ст. — дальший
розвиток промисловості. Настав початковий етап промислового перевороту.
Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості і
сільському господарству машини, робочі механізми, вдосконалені знаряддя,
а також парові двигуни. У 1825 р. налічувалося бл. 6 550 промислових
підприємств (без винокурень), а в 1860 р. – вже бл. 22 330, тобто їх
число зросло більш як у 3,5 раза. Водночас зменшувалася кількість
вотчинно-кріпосницьких підприємств. Проте в дорефор-мений період
поміщики зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях
промисловості, як горілчана і цукрова. У 20-х роках XIX ст. в Україні
виникли перші цукроварні, а в середині століття їх уже налічувалося
майже 200. Разом зі зростанням кількості цукрових заводів відбувалося їх
технічне удосконалення. Усі вони були розташовані в Лівобережній та
Правобережній Україні. Провідне місце в цукровій промисловості належало
Київській губернії.

У 1860 р. в Україні налічувалося бл. 20 суконних фабрик капіталістичного
типу. Дев’ять з них розміщалося в посаді Клинці на Чернігівщині.

У дореволюційний період в Україні існувала металургійна і
кам’яновугільна промисловість. Проте перша з них, базуючись на болотній
руді Полісся, занепадала. На поч. XIX ст. потужність невеликих копалень
у Донбасі, на яких застосовували працю державних та поміщицьких селян,
була дуже незначна. Вони давали лише кілька десятків тисяч пудів вугілля
на рік. До 1860 р. видобуток вугілля тут набрав уже промислового
характеру і становив 6 млн пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас
вийшов на друге місце в імперії.

Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кін.
XVIII ст, до 1861 р. кількість промислових робітників (без робітників
ґуралень) в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, бл. 25 тис.
робітників працювало в ремісничих майстернях та майже 70 тис. — на
водному транспорті. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих
робітників, частка яких у 1861 р. становила 54 %.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив дальше
поглиблення суспільного поділу праці, господарську спеціалізацію окремих
районів Росії, у т. ч; й України. А це, у свою чергу, сприяло дальшому
розширенню внутрішнього ринку, розвиткові внутрішньої і зовнішньої
торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів’ здійснювали через мережу
ярмарків та базарів, яких наприкін. 50-х років в Україні налічувалося 12
тис. (з них 1786 великих і середніх).

Важливу роль у ярмарковій торгівлі відігравали купці, чисельність яких
протягом 1816—1859 рр. збільшилася з 18,2 до 104 тис. Зросли суми
зосереджених у їхніх руках капіталів. Купецтво України за національним
складом було неоднорідним^ більшість становили росіяни. Поряд з ними
виростали українські капіталісти, . серед них — брати Яхненки, зять
одного з них — Сими-ренко. У сер. XIX ст. купці-капіталісти володіли вже
понад 90 % заводів. Але все ж економічний розвиток України порівняно з
Росією проходив повільніше. Причиною цього була колоніальна політика
царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської
промисловості й не допускав вільного розвитку її продуктивних сил.

Соціальна боротьба

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення
індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності,
посилювалась антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського
протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним
урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші
повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких
маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в
Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові
виступи проти гнобителів. За неповними даними, у 1797—1825 рр. в Україні
відбулося 103 виступи кріпаків.

Протягом майже 15 років — з 1811 по 1826 — відмовлялися виконувати
феодально-кріпосницькі повинності й не корилися навіть військовій силі
жителі с. Підви-соке Уманського повіту. У 1819 р. сталося заворушення
серед військових поселенців Чугуєва, що на Харківщині. Повсталі
відмовилися виконувати непосильні казенні роботи, їх підтримали сусідні
села. На поч. квітня 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на
Уманщині. Його очолив рядовий Дніпровського піхотного полку Олексій
Семенов. Він оголосив себе майором, якому нібито наказано арештувати
всіх поміщиків Київської губернії і відправити їх до Петербурга. Рух
охопив ряд сіл Уманського повіту. Селяни проголосили себе вільними,
почали арештовувати поміщиків і захоплювати їхнє майно. Царський уряд
жорстоко розправився з повсталими, проте селянські виступи не
припинялися.

Особливо гострого характеру набув селянський ан-типоміщицький рух у
першій третині XIX ст. на Поділлі, що захопив і деякі повіти Волині та
Київщини. Рух очолив Устим Кармелюк, у якому широкі селянські маси
вбачали свого захисника. Ненавистю до гнобителів, невтомною боротьбою
проти них, безприкладною мужністю і силою волі, великою фізичною міццю
Кармелюк здобув любов народу. Його ім’я ще за життя стало легендарним.
Воно викликало жах у панів, надію у кріпаків. Із своїми
однодумцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Кармелюк
нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно і худобу і роздавав
бідноті. Кілька разів Кармелюка арештовували, били канчуками і засилали
до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину,
продовжував боротьбу проти гнобителів.

Антикріпосницький рух селян під керівництвом Кармелюка тривав майже
чверть століття. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня
1835 р. Його підло вбив із засідки шляхтич. Аж до 1840 р. судові
інстанції ухвалювали суворі вироки повстанцям.

Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову
хвилю селянських виступів. Особливо широкого розмаху набрали вони в
Правобережній Україні у зв’язку з проведенням інвентарної реформи
1847—1848 рр., що в цілому було заходом, спрямованим на зміцнення
феодально-кріпосницьких відносин. Поміщики продовжували безкарно,
збільшувати панщину і зменшувати селянські наділи. Відповіддю на це були
рішучі антикріпосницькі виступи селян, які лише у Київській губернії
охопили не менш як 100 сіл. У Волинській губернії в 1848—1849 рр.
селянські заворушення відбулися в 90 селах і 5 маєтках. Із 198
селянських виступів у 1848 р. в Подільській і Волинській губерніях, 189
придушили поліція й військові.

Кримська війна 1853—1856 рр., наочно показавши гнилість і безсилля
кріпосницької Росії, зумовила значне погіршення становища народних мас
усієї держави і, зокрема, України. Внаслідок цього протягом 50-х років
швидко зростало невдоволення українського селянства. Збільшувалася
кількість селянських виступів. Одним з наймасовіших селянських рухів
того часу був виступ кріпаків 1855 р., що охопив 16 губерній, як
російських, так і українських. Приводом до руху стало те, що царський
уряд опублікував маніфест від 25 січня 1855 р. про створення ополчення.
У зв’язку з цим документом серед поміщицьких селян України поширилися
чутки, що нібито запис в ополчення (в «козаки» ) звільнить їх від
кріпосної залежності і зробить власниками поміщицької землі та майна.
Селяни, складаючи списки козаків, відмовлялися виконувати панщину і
розпорядження урядовців, створювали свої органи самоврядування.

Центром антикріпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10 %
кріпосних поміщицьких селян й переважало велике поміщицьке
землеволодіння. Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух
у «вільні козаки» в березні—квітні охопив 8 з 12 повітів Київської
губернії (всього понад 500 сіл). Подекуди селяни вступали в сутички з
царськими військами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і
поранено 63 учасники антикріпосницьких виступів.

Важливим етапом селянського руху в дореформений період був т. зв. похід
у Таврію “за волею”. Він почався у квітні 1856 р., тобто після
закінчення Кримської війни. Серед селян поширилися чутки, нібито
царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський півострів, а
переселенцям-кріпакам надасть значну допомогу, встановить високу платню,
а головне — вони стануть вільними. Наймасовішим цей рух був на
Катеринославщині. У Таврію «за волею» йшли селяни також з інших губерній
— Херсонської, Полтавської, Чернігівської. Щоб припинити міграцію селян
у Крим, царський уряд кинув значні військові та поліційні сили. За
офіційними даними, в Катеринославській і Херсонській губерніях відбулося
шість кривавих сутичок, під час яких було вбито п’ять і поранено 50
чоловік. На першу пол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів,
більшість з яких зливається із селянським рухом, Найвідоміші заворушення
цього періоду — виступи робітників-кріпаків Писарівської суконної
ма-нуфактури на Харківщині в 1817 р., робітників казенного Луганського
заводу в 1818 і 1820 рр., робітників-кріпаків Машинської суконної
мануфактури графа Уварова на Чернігівщині в 1823 р. Значним розмахом і
гостротою відзначалося т. зв. холерне повстання в червні 1830 р. у
Севастополі. Протягом 1817 —1835 рр. рішуче боролися проти жорстокої
експлуатації та численних утисків царської адміністрації приписні селяни
і робітники Луганського ливарного заводу. Усі ці виступи робітників, хоч
і були стихійними, слабо організованими, мали певне позитивне значення.
Вони разом із селянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали
відчутних ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його
основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.

2. Початий національного відродження

Колонізаторська політика російського царату не змогла вбити живу душу
українського народу — його національну свідомість. Українство з жалем
згадувало колишню козацьку славу, автономію Гетьманщини, нарікало на
скасування російським самодержавством колишніх прав і свобод. Деякі
сміливці шукали шляхів виходу з цього підневільного становища.

Передумови відродження

У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в
усій Східній Європі, починається відродження національної свідомості.
Поштовхом до цього став той факт, що із запровадженням кріпацтва, маса
людей почала претендувати на дворянство зі страху бути записаними до
простих селян й потрапити таким чином у кріпаки. Для вирішення даного
питання російський уряд створив спеціальний орган — Герольдію, яка
розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі пошуку
відповідних документів у родинних архівах серед представників провідної
верстви українського суспільства на рубежі XVIII — XIX ст. з’являється
зацікавлення національною історією, етнографією та фольклором. Це
сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і
культурних інтересів усіх верств українського народу.

Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової
української літератури з чіткими рисами національної своєрідності.
Важливою подією стала публікація в 1798 р. «Енеїди» І. Котляревського,
написаної народною українською мовою. У цьому творі поет з великим
замилуванням змалював тогочасну Україну, її минувшину, відобразив життя
українського народу, особливо простого селянства. Велике значення для
пробудження національної свідомості мали художні твори Є.Гребінки,
Г.Квітки-Основ’яненка, наукові праці професорів Київського та
Харківського університетів М.Максимовича та І.Срезневського. Неможливо
переоцінити в цьому контексті «Історію Русів» — твір, що ‘ з’явився на
межі XVIII—XIX ст. і протягом кількох десятиліть таємно поширювався в
середовищі українського дворянства. Анонімний автор цього трактату
доводив, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської
Русі, що українці є окремим, відмінним від від росіян народом зі своїми
традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення самоврядування.

Загальне народне піднесення в країні викликали Велика французька
революція та російсько-французька війна 1812 р. Ожили надії передової
частини українського суспільства на реформи внутрішнього ладу країни.

Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі
громадські й культурні діячі В.Капніст, В.Каразін, Г.Винський,
О.Поліцин, В.Пассек, І.Орлай, І. Котляревський та ін. Серед української
інтелігенції поширювався видатний документ французьких революціонерів
«Декларація прав людини і громадянина», твори О.Радіщева «Вольність» і
«Подорож з Петербурга в Москву». Саме тоді В.Капніст в «Оді на рабство»
і в драмі «Ябеда» сміливо виступив проти антинародної
феодально-кріпосницької системи. Гуманістичні ідеї українських
просвітителів підтримало нове покоління патріотів.

Таємні організації

Одним із виявів волелюбних прагнень.стала поява в Україні таємних
політичних товариств, їх різновидом було масонство. Найбільша масонська
ложа була заснована у Полтаві під назвою «Любов до істини». Членом її
був видатний український письменник І. Котляревський. Інший учасник цієї
ложі, громадський діяч, історик В.Лукашевич намагався утворити
«Малоросійське товариство» з метою боротьби за політичну незалежність
України. Водночас у Києві виникла ложа «З’єднаних слов’ян», до якої
належали здебільшого польські поміщики та російська інтелігенція. Вони
виступали за встановлення приязних відносин між українським і польським
народами. Менші провінційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці
на Волині. Спочатку ложі задовольнялися містицизмом масонських обрядів,
мало цікавилися супільно-політичними питаннями. Пізніше в них почали
проникати ліберальні ідеї.

Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед
передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити існуючий
лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися в декабристському русі, тісно
пов’язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського
«Союзу благоденства». Близьким до цієї декабристської організації був І.
Котляревський.

Після ліквідації «Союзу благоденства» в січні 1821 р. більшість його
членів не припинила політичної діяльності. У березні 1821 р. Тульчинська
управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була
названа Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р.
на з’їзді в Києві.

Тульчинською управою, як і всією організацією, керував здібний
організатор й освічений полковник, учасник і російсько-французької
війни 1812 р. дворянин П.Пес-тель. Товариство мало філії у Кам’янці та
Василькові на Київщині. У вересні 1825 р. до нього приєдналося
Товариство об’єднаних слов’ян. Воно виникло в 1823 р. у
Новограді-Волинському і об’єднувало 50 офіцерів, вихідців здебільшого з
дрібних або збіднілих дворянських сімей. Була серед них офіцерська
молодь українського походження. Обидва товариства вимагали повалення
абсолютизму і створення республіки, ліквідації кріпацтва, яке вважали
«справою ганебною, противною людству», рівних прав для всіх, повної
свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не
надавали належного значення національному питанню. Теоретик
декабристського руху П.Пе-стель у своїй «Руській правді» виступив як
прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення України
вважав «істинними росіянами». Члени Товариства об’єднаних слов’ян, хоч і
говорили про федерацію слов’янських демократичних республік, та не
згадували при цьому ні про українців, ні про білорусів.

Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. в
Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники
Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що
розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не
вдалося. їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Ка-м’янецька управи
Південного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками
царський уряд вчинив жорстоку розправу. Чернігівський полк розформували,
а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців.

Однак революційні ідеї декабристів жили у справах нового покоління
борців проти самодержавства і кріпосництва. Важливими осередками
суспільно-політичного руху в Україні другої чверті XIX ст. були
навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський університети. Під
впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний політичний
гурток в Харківському університеті. До харківського гуртка входило бл.
20 студентів, службовців, офіцерів. Гуртківці читали і поширювали
революційні твори, у яких містився заклик до повалення царського
деспотизму, писали антикріпосницькі вірші та памфлети, їх
пропагандистська діяльність поширювалася на Харківську, Київську,
Чернігівську та інші губернії. На поч. 1827 р. царські власті викрили і
розгромили харківський гурток. Однак і після цього пропаганда визвольних
ідей у Харкові не припинялася.

Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської
гімназії, заснованої в 1820 р. Гурток прогресивних професорів протягом
1827 —1830 рр. боровся проти професорів-реакціонерів. Його підтримувала
значна частина гімназистів, зокрема М.Гоголь, М.Прокопович, Г. Висоцький
та ін. Царський уряд, дізнавшись про поширення «крамоли» у Ніжинській
гімназії, у 1830 р. позбавив професорів-вільнодумців посад і відправив
їх під нагляд поліції.

Кирило-Мефодіївське товариство

У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти існуючого ладу стають нові сили
не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні
політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян
від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою
організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в січні 1846
р. в Києві. Воно увібрало в себе цвіт української думки, людей, які мали
величезний вплив на хід українського відродження. Тут були історик
Микола Костомаров, тоді професор Київського університету, талановитий
письменник і громадський діяч Пантелеймон Куліш, професор Микола Гу-лак,
видатні етнографи Опанас Маркевич і Василь Бі-лозерський, який згодом
відіграв помітну роль в українському громадському житті, й ряд інших.
Усього кількість кирило-мефодіївців становила майже 100 братчиків.
Окрасою товариства був геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р.
в Петербурзі перший збірник його поезій «Кобзар» відразу здобув
Шевченкові широку літературну славу й мав надзвичайний вплив на
пробудження української національної свідомості.

Програмні ідеї Братства було викладено в «Книзі Битія Українського
Народу» («Закон Божий» ) і «Статуті Слов’янського братства св. Кирила і
Мефодія», основним автором яких був М.Костомаров, та у «Записці»,
написаній В.Білозерським. Вони, зокрема, передбачали:

1) створення демократичної федерації слов’янських народів, очолюваної
Україною, на принципах рівності і суверенності;

2) побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі
шляхом здійснення низки реформ;

3) скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення
демократичних прав і свобод для громадян;

4) зрівняння в правах усіх слов’янських народів щодо їх національної
мови, культури, освіти тощо.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго, воно не встигло
вийти з підготовчої стадії і розгорнути практичну роботу. Уже на поч.
1847 р. його членів було заарештовано, вивезено до Петербурга й там
суворо покарані. Тільки через десять років, після смерті царя Миколи І,
який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися
до літературної і громадської діяльності. Але значення братства було
величезним. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями
українського національного відродження.

Незважаючи на всі свої зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити
зростанню національно-визвольного руху в Україні, відвернути крах
кріпосної системи, що назрівав.

3. Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст.

Поразка у Кримській війні 1853—1856 рр. засвідчила значну економічну та
військову відсталість Російської імперії і змусила її керівництво
розпочати соціально-економічні реформи. Найболючішим питанням
внутрішньополітичного життя було реформування аграрних відносин,
насамперед ліквідація кріпацтва.

Скасування кріпацтва

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху.
19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську
реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і
додаткових правил.

Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного
права, надаючи селянам і дворовим людям права «вільних сільських
обивателів, як особисті, так і майнові». Селяни-кріпаки переставали бути
власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові
та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи,
купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків
одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за
встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне
користування селян «садибну осілість» і перший наділ польової землі та
інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов’язаними на невизначений
час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов’язковому порядку мали
викуповувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої
якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми
селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і
від 3 до 4,5 десятин у лівобережних губерніях). Поміщикам надавали
широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти неповні
душові наділи. У селах Лівобережжя й Півдня було відрізано бл. 1 млн
десятин, або 15 % загальної площі землекористування. Із загального числа
2,5 млн ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. було
обезземелено зовсім. 94 % ревізьких душ отримали наділи до 5 десятин,
тобто менші прожиткового мінімуму. До того ж, поміщики залишили собі
найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів,
водопоїв, лук, лісів та інших угідь.

Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив
царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в
чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за
дореформеними цінами земля, яку отримали поміщицькі селяни, коштувала
128 млн крб., а селяни мали сплатити 503 млн крб.

Для державних селян, які становили половину всього селянства України
(2,2 млн ревізьких душ), умови реформи були сприятливіші. Вони отримали
земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні
платежі д носили менші.

Адміністративно-політичні реформи

Серйозні зміни в економічному житті викликали необхідність перетворень в
усій державній системі. Тому протягом 60—70-х років було проведено низку
реформ, які охопили основні сторони життя країни: земську, судову,
військову, освітню, цензурну та ін.

За земською реформою 1864 р. в усіх українських губерніях, крім
Правобережжя — з остраху домінування польської шляхти, було створено
виборні органи влади у масштабах губерній та повітів — земські установи.
Вони займалися розвитком охорони здоров’я, освітою, вдосконаленням
сільськогосподарського виробництва, культурою тощо. Активними діячами
земств були видатні представники українського національного руху —
І.Шраг, О.Русов, Б.Грінченко, В.Самій-ленко, М.Коцюбинський та ін., які
через свою «політичну неблагонадійність» не допускалися до державних
установ.

Важливе значення мала судова реформа 1864 р., за якою запроваджувався
позастановий, відкритий, незалежний від адміністрації суд. Обов’язковою
була участь у судочинстві двох сторін: прокурора, який підтримував
звинувачення, та адвоката — представника захисту. Провину підсудного
визначали присяжні засідателі — представники матеріально забезпеченого
населення, що призначалися жеребом.

Протягом 1862—1874 рр. здійснювалася військова реформа. Було ліквідовано
рекрутські набори і запроваджено загальну військову повинність для всіх
чоловіків, які досягли 20 років. У сухопутних військах строк служби
тривав 6 років, на флоті — 7 років, а особи, які мали освіту, служили
від 6 місяців до 4 років. Проведено переозброєння і переобмундирування
армії тощо.

Згідно з освітньою реформою, яка почалася 1864 р., запроваджувалася
єдина система початкової освіти, встановлювалися два типи гімназій:
класична та реальна, надавалася певна автономія університетам. Для
дорослого населення відкривалися недільні школи.

Одночасно з деякою лібералізацією освіти, уряд посилив контроль за
видавничою діяльністю. За законом 1865 р. цензурні установи передавалися
з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ.
Одночасно діяла й церковна цензура.

Індустріалізація

Хоч реформи 60—70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й
непослідовними, вони прискорили процес формування в Україні
індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промислових
підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то в 1900
р. — 5301.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт,
зокрема залізничний. Протягом 1866—1879 рр. в Україні прокладено понад
4,5 тис. верст залізничних колій. На кін. XIX ст. довжина залізниць в
Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці
прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царату. Київ,
наприклад, не мав сполучення з Одесою.

Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміцненні зв’язків між
різними економічними районами відігравав водний. Головною водною
артерією України був Дніпро. Багато важило зростання морського торгового
флоту. Азово-Чорноморський басейн був південними морськими воротами
всієї країни. Збільшення товарообігу його портів сприяло розширенню та
зміцненню всеросійського ринку. Найбільшим портом на півдні України
стала Одеса, яка набула великого значення як транзитний пункт у
зовнішній торгівлі Росії.

Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На базі
використання багатих запасів корисних копалин півдня України створюються
кам’яновугільна, залізорудна та металургійна галузі промисловості.
Протягом 1861 —1900 рр. видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс з 10
до 672 млн пудів. У 1890 р. він становив 68 % загальноросійського
видобутку. Вже. з поч. 70-х років Донбас за рівнем видобутку вугілля
вийшов на перше місце в імперії.

Надзвичайно важливе значення для дальшого зростання важкої промисловості
України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди, що
почалася з 80-х років. За 30 років (з 1870 по 1900) видобуток руди зріс
у 158 разів (з 1,3 до 210 млн пудів). Уже тоді Україна давала понад 57 %
видобутку руди в Росії. У 80—90-х роках на території Катеринославської і
Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки
машинобудівних заводів. На-прикін. 90-х років виробництво чавуну в
Україні становило 52 % загальноросійської виплавки. Певний вплив на
розвиток промисловості мав іноземний капітал, приплив якого помітно
посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських,
французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу
промисловість України. З 1888 по 1894 р. тут було . створено 22 іноземні
компанії з основним капіталом 62,9 млн крб. Зарубіжні інвестори
отримували в Україні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон.

Текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися через
конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією
царського уряду.

У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення,
зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське
населення України становило бл. 13 % загальної кількості населення.
Кількість дрібних міст з населенням до 10 тис. чол. скоротилася майже
вдвічі. У них проживало тільки 11,8% міського населення. Водночас
подвоїлась кількість порівняно великих і середніх міст.

Індустріалізація та урбанізація мало торкнулися українців, які становили
в 1897 р. 73 % загальної кількості населення і тільки ЗО % міського.
Лише трохи більше 5 % українців жило в містах, тоді як відповідний
показник для росіян, які жили в Україні, становив 38 %, для євреїв — 45
%. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 % — юристів, 25 —
учителів, менше 10 % — письменників і митців. Росіяни в 1897 р.
становили 12 % населення, переважно це були гірники, металурги та
адміністративні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка
становила майже 8 % загальної кількості населення (у Російській імперії
загалом — 4 %) і домінувала у торгівлі та банківській справі. Поляки,
які, як і євреї, жили переважно в Правобережній Україні, становили бл.
6,5 % населення.

Отже, Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо
економічного розвитку займала в Російській імперії одне з перших місць.
Вона випереджала інші райони за видобутком вугілля, виплавкою чавуну,
виробництвом цукру. Україна належала до тих окраїн царської Росії, які в
промисловому відношенні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її
економіка значною мірою мала однобокий характер. У кін. XIX ст. Україна
давала 70 % усієї продукції добувної промисловості, тоді як у переробній
її частка становила лише 15 %.

Соціальні суперечності

Швидкий розвиток капіталізму в промисловості та сільському господарстві,
істотні зміни, що відбулися під його впливом у структурі суспільства,
наявність численних пережитків кріпосництва — все це поглиблювало
соціальні суперечності, було причинами незгаса-ючої боротьби в місті й
на селі.

Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в інтересах поміщиків, економічне
становище основної маси селянства значно погіршилося. Протягом 60—90-х
років середній селянський наділ в Україні зменшився з 4,5 до 1,9
десятин, а багато селянських дворів володіло ділянками від 0,5 до 1,5
десятин. На Полтавщині й Чернігівщині було чимало сіл, де селянський
наділ не перевищував 0,15—0,25 десятин.

Гострого характеру набрала боротьба селянства протягом 70-х років, яка,
особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти
розверстування угідь, на відстоювання селянами своїх прав на сервітути.

Антипоміщицький селянський рух ще більше посилився в 90-х роках XIX ст.
За неповними даними, лише протягом 1890—1900 рр. в Україні відбулося
понад 150 заворушень селян.

Надзвичайно важкими були умови життя та праці робітників, особливо
виснажливою і небезпечною — робота в кам’яновугільних шахтах. Вона
тривала у дві зміни, кожна — по 12 год. На деяких підприємствах робочий
день перевищував 15 год. На фабриках і заводах все ширше застосовували
жіночу і дитячу працю. Заробітна плата залишилася на низькому рівні.
Шахтарі Донбасу здебільшого жили в землянках, робітники цукрових заводів
— у тісних, вогких і брудних казармах, які кишіли паразитами. На
підприємствах не було служб охорони праці, дуже часто траплялися нещасні
випадки. За далеко не повними даними, протягом 1864—1899 рр. на
промислових підприємствах України загинуло 3300 і скалічено понад 16
тис. робітників.

Важкі економічні та політичні умови життя спонукали робітників до
боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60—70-ті
роки, виступи набирали форми заворушень. Другою, вищою формою боротьби
були страйки. Тільки протягом 1880—1894 рр. в Україні відбулося 97
страйків і 13 заворушень. Загальне число учасників страйків становило 29
тис. чол.

Робітничий рух в Україні у пореформений час розвивався, набував нового
досвіду, набирав організованішого та цілеспрямованішого характеру.
Будучи направленим проти соціального гноблення трударів, він, однак,
залишив поза увагою розв’язання національного питання.

4. Український національний рух у 1860—1890-ті роки

Важке економічне становище, політичне безправ’я, національне гноблення
викликали посилення національно-визвольного руху в Україні. До нього
прилучилася переважно інтелігенція, національні почуття якої завдяки
освіченості, природно, посилювалися. Багато наукових та
культурно-освітніх діячів надавали важливого значення формуванню
національної свідомості співвітчизників, пробудженню у народу почуття
самоповаги.

Громади

У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля
громадянської активності. Повернувшись наприкін. 50-х років із заслання,
провідники Кирило-Мефодіївського братства — Т.Шевченко, М.Костомаров, П.
Куліш, В.Білозерськийосілив Санкт-Петербурзі, де політичний режим був
дещо м’якшим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну
пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному,-
а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Для поширення своїх ідей
ця петербурзька група в 1861 р. започаткувала, правда з великими
труднощами, перший в Російській імперії український часопис «Основа», що
виходив українською і частково російською мовами. У ньому друкувалися
твори художньої літератури, історичні праці, документи, спогади,
літературна критика і публіцистика тощо. Тут було вперше опубліковано
низку поезій Т.Шевченка. Незважаючи на своє недовге 22-місячне
існування, часопис істотно позначився на культурно-літературному
процесі, сприяв зростанню національної свідомості та
національно-визвольного руху в Україні. Значною мірою під його впливом у
Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала
гуртуватися в громади — самодіяльні напів-чи цілком нелегальні
організації.

Громади, як правило, не мали якихось прогр’ам чи статутів, але проводили
значну культурно-освітню діяльність серед широких народних мас,
спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Гро-мадівці
організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури
українською мовою (лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено більш
як 12 тис. примірників), популяризували історію й етнографію України,
займалися укладанням українсько-російського словника. За народницьку
позицію та орієнтацію на національні традиції їх називали
«українофілами». Серед найактивніших діячів громадівського руху були
В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко,
М.Старицькийтаін.

Валуєвський циркуляр

Попри культурно-освітницьку спрямованість громад, їхня діяльність дедалі
більше непокоїла правлячий режим. З України в Петербург ішли доноси
охранки, що громадівці прагнуть «здійснення виплеканої ними думки про
свободу Малоросії» і, навчаючи простий народ грамоти, намагаються
«поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і переваги
свободи». «Височайше» затверджена комісія у справі громадівського руху
дійшла висновку, що його мета — «під виглядом поширення грамоти сіяти в
народі антиурядові ідеї». Як наслідок, у липні 1863 р. міністр
внутрішніх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону
українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій.
Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а
ті, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратистських задумах,
ворожих Росії». Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише
художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема
і бути не може» (до речі, на конкурсі, який відбувся у 1934 р. в Парижі,
українська мова посіла третє місце, після французької та перської).
Незабаром після цього громади було розпущено, а деяких українських
діячів заслано у віддалені частини імперії.

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочення кількості
друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Російській
імперії: у 1864 р. — 12 книжок і брошур, 1865 — 5, 1866 — жодної, у
наступні три роки — по 2 книжки, у 1870 р. — 5. В Україні ж з 1863 по
1872 р. вийшла лише одна книжка українською мовою! У скрутному становищі
перебувала й періодична преса. Намагання діячів української культури
організувати стабільне видання періодики на національній основі
наштовхувалося на традиційний опір самодержавства.

Діяльність «старогромадівців»

З послабленням реакції на поч. 70-х років український рух, очолюваний
громадівцями, знову відновлює діяльність. У цей час Володимир Антонович
зі своїми однодумцями таємно утворюють у Києві «Стару громаду», названу
так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх нараховувалося
бл. 70) від нових громад, що також з’явилися і складалися переважно зі
студентів. Для координації громадівського руху з’їзди громадівців Києва,
Полтави, Одеси обрали Раду (В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов,
П.Чубинський та ін.) — центральний керівний орган федеративного
об’єднання громад усієї України. Це було необхідним у зв’язку з
утворенням нових громадівських молодіжних гуртків, члени яких охоче йшли
на контакти з революційно-народницькими організаціями, нерідко вели
спільну з ними агітаційно-пропагандистську роботу. «Стара громада» також
прагнула того, щоб її вплив поширювався й на молодогромадівців.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через
Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Члени
цієї наукової установи глибоко вивчали економіку, історію, географію,
етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку
фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та
соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного
краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р, в Києві III
Всеросійський археологічний з’їзд, у якому взяли участь вітчизняні та
закордонні вчені.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства став
серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширивши
можливості і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася
навколо відділу (М.Драгоманов, О.Кістяківський, М.Ли-сенко та ін.),
заснувала свій орган — газету «Кіевский Телеграф», мала друкарню,
видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива
фольклорно-етнографічна діяльність великого колективу професіоналів та
аматорів увінчалася семитомною працею «Трудьі
зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край», що
вийшла за редакцією П.Чу-бинського. Останній приїхав в Україну у 1869
р., відбувши адміністративне заслання Сз 1863 р.) в Архангельській
губернії, куди його було вислано за участь у таємному товаристві, яке
ставило за мету повалення російського самодержавства і створення
суспільства на демократичних засадах. В одному з документів
повідомляється, що П.Чубинського було покарано за розповсюдження відозви
українською мовою, а також за влаштування походу студентів і селян на
місце поховання Т.Шевченка.

П.Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна» , який передає
національне прагнення українського народу. Від твердження, що Україна,
попри всілякі утиски як з боку царату, так і шляхетської Польщі й
цісарської Австрії, не вмерла, поет приходить до заклику стати до бою
всією громадою — від Сяну до Дону — за визволення українських земель від
кривдників, щоб Україна зайняла гідне місце поміж іншими країнами світу.
Цьому віршу, який поклав на музику композитор М.Вербицький, судилося
довге життя. Він став національним гімном України.

Енський указ

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність української
інтелігенції непокоїла царських чиновників. їх турбував не тільки
розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько-політичної та
революційної активності суспільства під впливом Географічного
товариства. У зв’язку з цим голова Археографічної комісії М.Юзефович
повідомляв у Петербург, що «розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які
з’являються в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених
умах гайдамаччини». Він пропонував урядові вжити не часткових заходів, а
загальних, радикальних, які б могли викоренити причини подібних дій.
М.Юзефович висунув ідею ліквідувати Київський відділ Російського
географічного товариства, додавши, що поки М.Драгоманов і П.Чубинський
будуть тут, «ніякі заходи не припинять руху, який виник з їхньої
ініціативи».

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1875 р.
було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Вона працювала недовго
і дійшла висновку, «що допустити окрему літературу на простонародному
українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для
переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності,
України від Росії». Вона вирішила розпустити київський відділ
Географічного товариства, а його активних членів і співробітників
репресувати. Результатом діяльності названої комісії став ганебний
Емський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр II. Він
забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону
українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити
переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні
читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у
початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з
бібліотек було вилучено українські книги українською мовою. Навіть з
російськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово «Україна»,
замінюючи його принизливим — «Малоросія».

З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського
царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що
відбувся в Парижі 1878 р., Михайло Драгоманов. Він інформував
європейську і світову громадськість про чергову самодержавницьку акцію —
заборону української мови. Славний син України написав і видрукував
французькою мовою брошуру «Українська література, заборонена російським
урядом», яка завдяки підтримці керівників конгресу набула широкого
розголосу.

Діяльність М.Драгоманова викликала невдоволення російських офіційних
можновладців. На вченого та громадсько-політичного діяча сипалися доноси
за належність до «партії українофілів-сепаратистів», за участь у
селянському вічі в Галичині, за пропаганду соціалізму і т. ін. За
політичну неблагонадійність царські власті у вересні 1875 р. звільнили
М.Драгоманова з посади доцента Київського університету. На поч. 1876 р.
він назавжди виїхав за кордон, мешкав у Австрії, Швейцарії, а останні
роки життя провів у Софії, куди був запрошений на кафедру загальної
історії щойно організованого Софійського вищого училища (університету).
У Женеві М. Драгоманов разом із С.Подолинським і М.Павликом видавав
журнал «Громада» (1878—1882), який нелегально доставляли в Україну.

Радикалізація українського руху

Через кілька років після чергового царського погрому українські громади
таємно відновили діяльність. Вона пожвавилася на поч. 80-х років XIX ст.
у зв’язку з виходом у світ журналу «Киевская старина», який об’єднав
навколо себе членів «Старої громади». 1897 р. громади почали
об’єднуватися в єдину всеукраїнську організацію.

З посиленням радикальних ідей серед української інтелігенції на першому
місці постало національне питання. Багато революціонерів в Україні,
зокрема А.Же-лябов, Д.Лизогуб, В.Осинський, М.Кибальчич, вважали, що в
майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути
національні відмінності.Через розходження у поглядах між соціалістами і
українофілами відбувся розкол.

У кін. 80-х — на поч. 90-х рр. XIX ст. у Києві, Катеринославі, Одесі,
Харкові, Полтаві, Херсоні та в інших містах виникли марксистські гуртки.
У 1891 р. в Києві почала діяти Російська соціал-демократична група, яка
проіснувала кілька років. Українські марксисти слідом за російськими
перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й
думки про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах
самостійності України, було «Братство тарасівців», яке нелегально
виникло_в Полтаві 1891 р. Його заснував невеликий гурт українських
студентів, які на могилі Т.Шевченка поклялися поширювати серед
українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї
організації були І.Липа, М.Міхновський та В.Шемет. До неї входили
письменники М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Вороний,
М.Кононенко, В.Боровик, а також науковці Є.Тимченко, О.Черняхівський,
В.Боржковський. Очолював братство І.Липа.

Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації „Вірую молодих
українців”, опублікованій у львівському часописі «Правда» 1893 р.
Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії
окупантом України, який знищив усі політичні і культурні надбання
українського народу й далі поневолює його, вимога повної
державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту
в роботі серед народу, усвідомлення того, що справедливе розв’язання
соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної
суверенності України. Політичне кредо тарасівців гостро протистояло
соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української
молодої інтелігенції.

У кожній українській студентській громаді діяв осередок «Братства
тарасівців». Усі вони намагалися втілити в життя програму братства. Його
ідеї тарасівці поширювали у своїх літературних творах та статтях, які
друкувала галицька українська преса, що потім нелегально надходила в
Наддніпрянщину.

Діяльність «Братства тарасівців» тривала недовго. У 1898 р. поліція
викрила організацію і розгромила її. Частину тарасівців було арештовано
і засуджено, а над іншими членами організації встановлено поліційний
нагляд. Однак репресії царського самодержавства не зламали волю
патріотів. Майже всі вони залишилися вірними ідеям братства, пропагували
їх в організаціях і партіях, членами яких стали згодом.

Жорстоко гноблена російським царатом, але нескорена Україна йшла
назустріч буремному XX ст. У надрах українства визрівали й міцніли сили
для новітніх визвольних змагань.

ЗАХІДНА УКРАЇНА В СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ (кінець XVIII — XIX століття)

1. Розвиток західноукраїнських земель у кінці XVIII — першій половині
XIX ст.

Як відомо, наприкін. XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл України.
Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу
Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну.
частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Суча-ва, мотивуючи це тим,
що даний край колись належав до Галицького князівства. Північну частину
нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII
ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило
Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило спільним політичним
життям з рештою українських земель, перебуваючи у складі Угорського
королівства.

Адміністративний поділ

Західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км і з населенням 2,5
млн чол., у т. ч. 2 млн українців, стали колонією Австрійської монархії.
Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистської держави,
політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті
— мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення.
Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова
роз’єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й
духовного поступу українців.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до
«королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В
адміністративному відношенні край поділявся на 19 округ. До Східної
Галичини входили Золо-чівська, Тернопільська, Чортківська, Жовківська,
Львівська, Бережанська, Коломийська, Станіславська, Стрий-ська,
Самбірська округи та частина Сяноцької і Перемишльської. На чолі
Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час
управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з
якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему
провінцію. Згідно з переписом 1843 р., в Галичині і на Буковині
налічувалося 4 980 208 чол., у тому числі 2 300 тис. українців, 2 146
640 поляків, 130 тис. німців. Закарпаття, у зв’язку з тим, що
підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з
Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави,
західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

Економічне становище

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими
провінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Перші
дві парові машини в Галичині з’явилися лише у 1843 р. На
західноукраїнських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння,
металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна (сіль,
нафта, залізна руда, кам’яне вугілля) галузі промисловості, виробництво
грубого сукна. Та панівне становище займало ремісництво.

Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке
відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося
кріпацтво. Позаекономічний примус і насильство перестали діяти як
економічний чинник розвитку панщинного господарства і тільки
загострювали суперечності цієї системи виробництва.

Розмір земельного наділу залежав від функцій, що їх виконувало селянське
господарство в панському маєтку. Селянство поділялося на повнонадільних,
заго-родників, огородників, халупників, тяглових, піших. Вони змушені
були відробляти панщину, сплачувати чинші. Тягарем на плечі селянина
лягли додаткова панщина (праця влітку, шарварки), право пропінації
(примушу-вання брати за гроші або за відробок панську горілку),
монополія на млини, військова служба. Вартість лише повинностей, що
облікувалися, становила 84,7% річного доходу селянських господарств. Чи
не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх
сільськогосподарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

Реформи „освіченого абсолютизму”

Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських
землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але
водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б
елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що
австрійська імператриця Марія-Тереза (1740-1780) та її син Йосиф II
(1780-1790) проводили «модну» тоді серед європейських монархів політику
просвітництва, що була, за словами сучасного історика Я.Грицака, сумішшю
гуманістичних побуджень з суто прагматичними розрахунками. Вона мала на
меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту,
урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб зробити свідомими
громадянами та надійними платниками податків. Суспільство таких
громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гарантією
могутності імперії. Одним із головних об’єктів реформаторської політики
стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до
крайнього зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним
джерелом державних смут і заворушень. Перетворення заторкнули насамперед
аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Тому в 1781
— 1782 рр. Йосиф II проголосив своїми патентами низку змін у цій сфері,
які передбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від
поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до
спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати
поміщицькі землеволодіння за рахунок «прирізки» селянських земель; 4)
чітке визначення розміру панщини — до ЗО днів на рік; 5) заборону
проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися
займатися сільським господарством тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка
здійснювалася протягом 1770 — поч. 1780-х років. На момент входження
Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька церква
перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала
її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам
Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р.
греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Із
запровадженням реформ ситуація корінним чином змінюється на краще. Вони
передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і
гре-ко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань
однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу,
купівлі-продажу землі тощо; 2) підпорядкування церкви державі та надання
священникам статусу державних службовців з відповідною платнею; 3)
заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати
греко-католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат», що мав
образливий підтекст.

Тісно була пов’язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого,
передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього
домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці
єзуїтської колегії університету (1784) (при ньому з 1787 по 1809 р. діяв
Руський інститут — Зіиаіит гиіепит, де на філософському і богословському
факультетах навчалися русини-українці); 2) відкриття греко-като-лицьких
семінарій для навчання українського духовенства, зокрема у Відні,
Львові, Ужгороді; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл
(1777), причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало
проводитися рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марії-Терези та Йоси-фа II була на той час
прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з
ліквідацією найогидні-ших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях
— у Східній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в
західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості
Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було
зведено нанівець наступними австрійськими правителями — Леопольдом II
(1790—1792) та Францом (1792—1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі
свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької
митрополії, була греко-католицька церква.

Антифеодальна боротьба

У відповідь на обмеження попередніх здобутків селяни посилюють
антифеодальну боротьбу, що велася в різних формах: скарги, втечі,
підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень
адміністрації маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що
поширювався на Прикарпатті (Коломийська, Станіславська, Стрийська
округи). Десятки і сотні прикарпатських селян озброювались і втікали у
важ-кодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби. Опришки
нападали на панські і державні маєтки, забирали або нищили майно,
руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією.
Постійною і наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова
широких мас селянства від виконання феодальних повинностей. Селяни
ухилялися від панщини, виходили на роботу пізно, погано працювали, не
здавали своєчасно данини, чиншів, не виконували додаткових робіт.

Найбільше селянськихвиступів відбулося протягом 1815—1826рр. У Галичині
вони охопили багато сіл Комарнівщини (1819—1822), Сколівщини (1824—
1826). 1822 р. ознаменований посиленням прагнення селянства ряду округів
переселитися на Буковину. Най-масовішим стало заворушення селян 39
громад на Чор-тківщині, яке відбулося влітку 1838 р. Відкрита відмова
селян від виконання панщини, більшої, ніж один день на тиждень,
прозвучала в 339 селах Галичини. Тут селяни діяли більш організовано і
рішуче. Яскравою сторінкою в історії українського народу стало повстання
в Північній Буковині під керівництвом Лук’яна Кобилиці.

Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848—1849
рр. були антифеодальні виступи 1846—1848 рр. на східногалицьких землях.
Селяни Східної Галичини піднялися майже одночасно із селянами Західної
Галичини. 1846 р. боротьба охопила весь край. Це був удар, від якого
феодально-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було
придушене, проте воно стало однією з вирішальних передумов скасування
панщини не лише в Галичині, айв усій Австрії.

Перші паростки національного відродження

Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні
права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст.
формується національний рух. Під впливом політики «освіченого
абсолютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і
культурних змін у Галичині з’являється перше покоління будителів, яке
належало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства.
Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де
навколо перемишльського владики — єпископа Михайла Левицького
згуртувалося невелике коло представників національне свідомої
інтелігенції — І.Могильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський,
А.Добрянський, І.Лаврівський, І.Снігурськийтаін. Вони виявляли великий
інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної
творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва,
вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.

Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала після
призначення в 1818 р. перемишльським єпископом Івана Снігу рського. До
1832 р. під його покровительством відкрилось 6л. 400 шкіл. У 1817—1821
рр. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був Іван
Могильницький. Він же став автором першої в Галичині «Граматики»
української мови і наукового трактату «Відомість о руськім язиці» (в той
час, як вже зазначалося в лекції II, західні українці продовжували
називати себе русинами», а свою мову — «руською»-). У них він спростував
хибні уявлення про український народ та його мову і аргументовано
визначив його як один з реально існуючих східнослов’янських народів з
власною мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських
землях. Виходять друком перші збірки народної творчості: «Пісні польські
і руські люду галицького» Вац-лава Залеського (1833), «Руське весілля»
Йосипа Лозин-ського (1835). Одночасно в Галичині з’являються збірки і
видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії «Енеїди» І.
Котляревського.

«Руська трійця»

Та справжнє українське національне відродження в Галичині почалося в
30-х роках XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов’янського
відродження, які поширювалися через чехів та поляків, творів нової
української літератури в Російській імперії, українських етнографічних й
історичних виданнь. Піонерами національного відродження в Галичині стали
вихованці Львівської духовної семінарії, члени гуртка «Руська трійця»
(1833—1837) Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які
були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на шкільній лаві
вони захопилися ідеєю відродження слов’янських народів і під впливом
українського письменства в Російській імперії розгорнули діяльність щодо
українського відродження в Галичині. До гуртка «Руська трійця» входили
також Г.Ількович, М.Кульчицький, М.Устиянович та ін.

Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допомогою друкованого
слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний,
просвітити народ». Його члени займалися збирацькою, дослідницькою,
видавничою діяльністю, літературною творчістю. Велике значення мала їхня
боротьба за утвердження народної мови у національній літературі та
впровадження її у повсякденний вжиток інтелігенції, церковні проповіді
тощо.

Душею «трійці» був М.Шашкевич, про якого І.Франко писав: «Поет,
оповідач, кореспондент і проповідник, як людина наскрізь симпатична,
щира й проста, пройнята належною любов’ю до рідного народу і непохитно
певна своєї роботи, як у мистецтві, так і житті». Він народився 6
листопада 1811 р. в с. Підлисся нинішнього Золочівського району на
Львівщині, вчився у Бережанській гімназії. У 1833 р. М.Шашкевич склав
перший альманах віршів, написаних українською народною мовою, а два роки
по тому опублікував широко знану оду «Голос галичан». Одночасно
М.Шашкевич підготував до друку збірку «Зоря», до якої входили народні
пісні, життєпис Богдана Хмельницького, оповідання з життя священиків.
Однак цензура заборонила її публікацію.

Найзначнішою заслугою «Руської трійці» було видання наприкін. 1836 р. в
Будапешті альманаху «Русалка Дністровая», який складався з фольклорних і
власних творів видавців і був написаний народною мовою. Головною тут
була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною. Однак з
тисячного накладу до читачів дійшли лише 200 примірників, решту було
конфісковано владою, щоб не допустити в краї поширення національної
ідеї.

Після заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» і виходу
М.Шашкевича, І.Вагилевича і Я.Головацького з Львівської семінарії,
«Руська трійця» розпалася. Та її діяльність не була даремною. Вона
започаткувала нову демократичну культуру в Галичині. Прогресивні ідеї
«Руської трійці» все більше оволодівали умами галичан.

2. Революція 1848—1849 рр. та її вплив на розвиток краю

На поч. 1848 р. в ряді європейських країн почалися
буржуазно-демократичні революції. Їх невід’ємною складовою стали
визвольні рухи багатьох національно-поневолених народів Східної і
Центральної Європи. Звідси пішла назва революції — «Весна народів». Не
залишалась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня виросли перші
вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу
австрійську конституцію.

Скасування панщини

Революційні події надали широкого розмаху національно-визвольному руху в
Східній Галичині. Враховуючи настрої народних мас, уряд монархії
Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати панщину. З цією метою 16
квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний патент, за яким скасування
панщини на галицьких землях сталося майже на п’ять місяців раніше, ніж в
інших частинах імперії. Основою реформи був викуп селянських земель
державою, який селяни мали відшкодувати протягом 40 років, починаючи з
1858 р. Поміщиків звільняли від усяких обов’язків щодо своїх колишніх
підданих — захищати їх у судах, допомагати у важких випадках тощо. У
результаті реформи в Східній Галичині виникло бл. 375 тис. вільних
селянських гоСпо-‘дарств. Та при проведенні реформи не було впорядковано
права на володіння лісами та випасами. Це згодом викликало нескінченні
судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За
поміщиками залишилися деякі феодальні привілеї, зокрема право
про-пінації, що на довгі роки виступало причиною різних непорозумінь і
справедливого незадоволення селянських мас.

Викупні платежі, втрата лісів і пасовищ, інші залишки кріпацтва лягли
важким тягарем на плечі західноукраїнської бідноти, яка бунтувала,
шукала справедливості в цісаря, а нерідко топила горе в горілці. Навесні
та влітку 1849 р. масові виступи, під час яких селяни самочинно
повертали захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища,
охопили понад 100 сіл Східної Галичини. Шляхта, зі свого боку, насилала
на «непокірних» поліцію і війська, які придушували селянські
заворушення. А «справедливість» цісарсько-королівського суду полягала в
тому, що з 32 тис. позовів щодо лісів і пасовищ селяни програли ЗО тис.,
сплативши ще й 15 млн ринських за судові витрати.

Незважаючи на недоліки, скасування панщини було визначною подією.
Український селянин нарешті ставав господарем на своїй землі, у ньому
поступово пробуджувався потяг до громадського та національного життя.

Головна Руська Рада

Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19
квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали на ім’я цісаря
петицію з низкою демократичних вимог. У ній, зокрема, зазначалось, що
українці становлять частину великого слов’янського народу, що вони —
автохтони в Галичині й мали колись державну самостійність, цінують свою
націю і хочуть її зберегти. У петиції містилися прохання про введення
української мови у народних і вищих школах; видання державних законів
українською мовою, яку урядовці повинні обов’язково знати; щоб було
зрівняння в правах духівництво всіх обрядів і надання українцям
доступу.до всіх державних установ. Як видно, вимоги були скромними й
обмежувалися здебільшого сферою культури.

У результаті дальшого розвитку революції в Галичині виникли
національно-політичні організації. 2 травня 1848 р. представники
демократичних кіл українства, зокрема світської інтелігенції та
греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом
Григорієм Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала
першою українською політичною організацією. Як постійно діючий орган,
вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед
центральним урядом, її друкованим органом стала “Зоря Галицькая” — перша
у Львові газета українською мовою. Головна руська рада, виступаючи за
проведення демократичних реформ, прагнула забезпечити вільний
національний розвиток українського населення краю. У програмній
декларації Ради проголошувалося, що галицькі українці належать до
великого українського народу, який тоді налічував 15 млн, згадувалося
про їхню колишню самостійність та про часи занепаду. У документі
містився заклик до пробудження, .адресований українському народові, і
забезпечення йому кращої долі в межах австрійської конституції.
Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб
галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному полі — і прийняла
синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. За
прикладом Головної Руської Ради в містах і селах краю виникло бл. 50
місцевих рад, до яких входили представники демократичних верств.
Революційний рух поширився на провінцію.

Діяльність Головної руської ради зустріла неприхильне ставлення з боку
польської Центральної ради народової, яка домагалася, щоб українці
виступали разом з поляками. Вона спиралася на ополячену українську
шляхту, яка утворила окремий комітет і подавала супліки на ім’я цісаря,
протестуючи проти петиції 19 квітня, не бажаючи ні в чому
відокремлюватися від поляків. На противагу Головній Руській Раді 23
квітня 1848 р. було створено «Руський собор», газеті «Зоря Галицька»
протиставлено видання «Дневник Руський».

Під натиском революційних подій цісар Фердінанд дав дозвіл утворювати на
території імперії т. зв. національні гвардії, що за урядовим статутом
мали бути «обороною конституційного монарха, запорукою конституції й
законів». Українці в цей час тільки почали по-літично організовуватися,
а тому змогли створити такі гвардії лише в кількох містах, де було
численніше українське населення, а саме у Стрию, Жовкві, Бережанах,
Тернополі та Яворові. Правда, майже всюди ці гвардії зустріли перепони з
боку урядових кіл і не розвинули широкої діяльності. Трохи пізніше, у
кін. 1848 р., австрійський уряд організував спеціальну селянську оборону
на галицькому Підкарпатті, що мала на меті не допустити мадярських
повстанців до Галичини і нараховувала в одній тільки Станіславській
окрузі майже 18 000 чол. У 1849 р. було створено добровольчий батальйон
руських гірських стрільців у кількості 1400 чол., що також призначався
для боротьби проти угорської революції. Усі ці формування, завдяки
галицькій інтелігенції, мали український характер: народний одяг,
українські відзнаки, пісні тощо.

Представники українського населення Галичини взяли участь у
Слов’янському конгресі в Празі. Головна руська рада послала туди своїх
делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між
ними виникли незгоди. Українці домагалися поділу Галичини на дві окремі
адміністративні одиниці — Східну, де переважали українці, й Західну,
заселену головним чином поляками. Однак наступ урядових військ на Прагу
перервав роботу конгресу.

Пізніше, 19 жовтня 1848 р., у Львові зібрався Собор руських учених —
перший з’їзд діячів української науки і культури, у якому взяло участь
118 чол. Учасники з’їзду працювали в 9 секціях. З-поміж промовців
особливо виділявся М.Устиянович. Зі своєю славнозвісною «Розправою о
язиці южноруськім і его нарічіях» виступив Я.Головацький. З’їзд схвалив
єдину граматику української мови, висунув вимогу впровадження в усіх
школах української мови. Було також підтримано вимогу поділу Галичини на
два краї: польський і український.

Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування
культурно-освітньої організації під назвою «Галицько-руська матиця».
Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути вогнищем
письменства й просвіти рідною мовою. Свою діяльність «Галицько-руська
матиця» розпочала аж у 1850 р.

Наприкінці 1848 р., відповідно до цісарського декрету, у Львівському
університеті відкрито кафедру української мови і літератури, її
професором було призначено Я.Головацького, який почав викладацьку роботу
в січні 1849 р. Незабаром він видав граматику української мови.

10 липня 1848 р. почав роботу перший австрійський парламент. Із 383
послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від українців (27 селян, 9
священиків, 3 світські особи). Українські посли в парламенті поставили
вимогу про поділ Галичини, підкріплену 15 тис. підписів. Українські
посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежів за землю.

Революційна боротьба

Яскрава сторінка революційної боротьби галицького робітництва — його
участь у листопадовому збройному повстанні 1848 р. у Львові, яке
назрівало протягом тривалого часу. Наприкінці жовтня атмосфера в місті
стала надзвичайно напруженою. Не минало й дня без сутичок між урядовими
військами і національною гвардією. Сигналом до повстання стали події 1
листопада, коли війська застосували зброю проти натовпу. На багатьох
вулицях виросли барикади. Весь центр міста опинився в руках повсталих
робітників та ремісників різних національностей. До них приєдналися
студентський легіон та частина національної гвардії. Вранці 2 листопада
між повсталими й урядовими військами відбувалися збройні сутички. Та
сили були нерівні. Львівське збройне повстання зазнало поразки.

Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. Селяни
намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики. Депутат
австрійського рейхс-рату Лук’ян Кобилиця, виступаючи 16 листопада 1848
р. у Вижниці на зборах 2600 селян, закликав присутніх не коритися
поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і
пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що.
охопило гірські села Вижницької і Сторожинецької округ. Повстанці
створили збройні загони, які контролювали гірські дороги.

Ідеї «Весни народів» знайшли активний відгук серед населення Закарпаття.
Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового
селянства.

У багатьох місцевостях, особливо в гірських районах, селяни фактично
вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували
панщини, захоплювали панське майно.

Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій
імперії Габсбургів, усе більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в
контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський
уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині.
Австрійську конституцію було відмінено. Уряд повернувся до давньої
системи централізаторсько-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було
розпущено Головну Руську Раду і Галичина заснула на ціле десятиріччя.

Незважаючи на поразку, революція 1848—1849 рр. мала важливі позитивні
результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала
серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним із здобутків революції
стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас,
піднесення рівня їхньої національної свідомості.

3. Перетворення Західної України на «П’ємонт» національного відродження
(друга половина XIX ст.)

Після придушення революції 1848—1849 рр. правлячі кола Австрійської
імперії зробили спробу ліквідувати революційні реформи й відновити
абсолютну владу цісаря. Зокрема було розпущено парламент та скасовано
конституцію. Однак невдовзі Австрія, зазнавши дошкульних поразок на
міжнародній арені, спочатку від французів та сардинців в Італії (1859),
а згодом — від Прусії (1866), змушена була піти на радикальну
реорганізацію свого внутрішнього устрою. Насамперед було зроблено
поступки угорцям, які мали сильні позиції в імперії. Внаслідок
австро-угорського компромісу Австрійська імперія перетворилася на
дуалістичну Австро-У горську (1867). З українських земель до угорської
частини монархії ввійшло Закарпаття, а до австрійської — Галичина і
Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичний
компроміс із поляками, пообіцявши не втручатися у їхню політику в
Галичині.

Господарство

У Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивалися паростки
соціального прогресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкін.
60-х — на поч. 70-х років. Та лише 70—80-ті стали роками становлення
фабрично-заводської промисловості. Але з 869 підприємств Східної
Галичини більшість становили дрібні, на яких було зайнято по 5— 10
робітників. Дрібні підприємства переважали і на Буковині та в
Закарпатті. Попереду були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де
до сер. 90-х років завершився промисловий переворот.

Названі вище галузі виробництва у Галичині стимулювали залізничне
будівництво. У 60-ті — на поч. 70-х років західноукраїнські землі
отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки з
економічних, а й воєнно-стратсгічних міркувань. Згодом воно з’єднало
Львів з українськими землями, що входили до Росії. До поч. 1901 р.
довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й
промисловості.

Наприкінці XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна
галузь промисловості, хоч і на низькому технічному рівні.

Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському
господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові
культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове
тваринництво та зернове господарство. Земля, як і раніше, була
зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. У Східній
Галичині налічувалося 80 % дрібних селянських господарств, на Буковині —
87 %. Схожа картина спостерігалася і в Закарпатті, де становище
погіршувалося через проведену у 1867 р. комасацію та сегрегацію
(.комасація — це зведення розкиданих дрібних земельних ділянок в один
масив; сегрегація — відокремлення селянських пасовищ від поміщицьких).

Селяни сплачували непосильні викупні платежі, витрачали великі кошти на
тривалі судові процеси за ліси й пасовиська, за т. зв. пропінацію.
Економічний тягар, що лежав на плечах трудового люду, цим не
обмежувався. Його значно посилювали як прямі, так і непрямі податки,
різноманітні повинності.

Неодмінним атрибутом західноукраїнського села була корчма, що служила
місцем для лихварських операцій, пристановищем для покидьків
суспільства, у т. ч. й полі-ційних агентів. За підрахунками
В.Навроцького, на кожне галицьке село у 1869 р. припадало в середньому
чотири корчми.

Становище селян Західної України набагато погіршилося внаслідок
економічної кризи 70 — 80-х років XIX ст. Дані офіційної статистики
свідчили, що за смертністю населення Галичина займала перше місце в
Європі. Протягом усього пореформеного періоду не припинялася боротьба
селян за право користуватися громадськими лісами і пасовищами. У Східній
Галичині та на Північній Буковині відбувся 871 селянський виступ.
-Селяни використовували такі форми боротьби: відмову працювати у
поміщицьких маєтках, страйки, збори, захоплення поміщицьких земель,
втечі, підпали.

Важким було становище західноукраїнських робітників. Тривалість робочого
дня, розмір заробітної плати, умови праці та життя залежали від
підприємців. Хоч у 1885 р. австро-у горський уряд видав закон про
обмеження робочого дня 11 годинами, насправді він тривав 12 і більше
годин. Найнижчою в імперії Габс-бургів була зарплата робітників Західної
України. Львівський робітник отримував вдвічі менше, ніж віденський. До
того ж, жіночу та дитячу працю, яку досить широко використовували у
промисловості краю, оплачували наполовину нижче за чоловічу.

На західноукраїнських землях поступово народжується та міцніє робітничий
рух. Перший організований виступ робітництва відбувся в січні 1870 р.
100 львівських друкарів провели 7-д енний страйк, який закінчився їх
перемогою. На рубежі 70—80-х років поряд із страйками робітники
проводили демонстрації, збори, мітинги. На них, окрім економічних,
висували політичні вимоги, зокрема щодо впровадження загального
виборчого права. Виникають нелегальні робітничі гуртки.

Повільний розвиток економіки західноукраїнських земель, які залишились
аграрно-сировинним колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн
Заходу, не міг повністю забезпечити робочими місцями сільське та міське
населення краю. Це викликало в кін. XIX — на поч. XX ст. масову
еміграцію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних відносин,
чинників соціального і національного гніту. Серед основних причин
еміграції І.Франко називав перенаселення, проле-таризацію і пауперизацію
більшості селян, злиденні заробітки робітництва. Лише протягом 1890—1914
рр. більш як 500 тис. галицьких українців емігрували до Канади, США,
Південної Америки. Великих масштабів досягла сезонна заробіткова
еміграція в Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію,.Росію. Тільки в
Австрію за 1870—1913 рр. емігрувало 800 тис. селян. У Закарпатті
кількість емігруючих набагато перевищувала природній приріст населення.

Одним з небагатьох чинників, що позитивно впливав на економічний
розвиток західноукраїнського регіону, був своєрідною формою економічної
самооборони місцевого населення, стала кооперація. Перше
західноукраїнське кооперативне товариство —.торгове підприємство
«Народна торгівля» було організовано у 1883 р. у Львові. Діяльність
«Народної торгівлі» спочатку зводилась виключно до підтримки української
приватної торгівлі. Проте вже в 1907 р. воно перетворилося на союзне
об’єднання споживчих кооперативів. Важливою подією в кооперативному русі
Галичини було заснування в 1899 р. товариства «Сільський господар», яке
у 1913 р. налічувало понад 32 тис. членів. Найчислен-нішими серед
кооперативів були кредитні спілки. Даючи десятипроцентні позики, вони
швидко витіснили більшість лихварів. У 1909 р. українські підприємці
заснували акціонерний земельний іпотечний банк, який фінансував інші
кредитні заклади, зокрема «Крайовий союз кредитовий», «Народну
торгівлю», «Крайову спілку господарства і торгівлі». Зміцнило позиції
товариство «Дністер», яке у 1907 р. мало 213 тис. клієнтів. У 1911 р.
воно почало діяти і на Буковині, де створило страхову компанію
«Карпатія». Всього перед Першою світовою в-ійною на західноукраїнських
землях налічувалося 1500 різних кооперативів.

Посилення польських впливів у Галичині

Колоніальне становище Західної України, її економічна відсталість,
численні кріпосницькі пережитки зумовили характер та особливості
суспільно-політичного й національно-культурного руху в краї. Мляве та
сонне життя галицьких українців у 50-х роках переривали лише суперечки
про мову та правопис і т. зв. азбучна війна, що виникла в кін. 50-х
років через проект австрійського уряду, згідно з яким українцям
нав’язували латинський правопис. Усе українське громадя-нство одностайно
виступило проти цього проекту й захистило свою слов’янську азбуку. Нове
пожвавлення громадського життя галицьких українців почалося у 1860 р.
під впливом політичних подій в Австрії. 20 жовтня 1860 р. в імперії було
прийнято нову конституцію, яку 26 лютого 1861 р. доповнили в досить
ліберальному дусі. Галичина разом з іншими коронними краями дістала
автономію з власним сеймом та крайовим урядом (виділом). В основу як
австрійської конституції, так і крайових автономій було покладено не
національну, а станову систему. Галичина, що була конгломератом
українських і польських земель, за значної переваги привілейованих,
здебільшого неукраїнських станів, являла собою штучне утворення. У
представницьких органах краю українське населення було репрезентоване в
меншості.

Галицький сейм мав складатися зі 150 послів. На перших виборах українці
провели до сейму 49 своїх представників. У сеймі відразу почалася
національна боротьба, яка не припинялася до початку Першої світової
війни й розпаду Австро-Угорщини. На польському боці завдяки куріальній
системі виборів була переважна більшість послів, тому майже всі
домагання українців національно-політичного характеру діставали відмову.

Хоча формально в Галичині проголосили рівноправність поляків та
українців, фактично крайова управа була в руках місцевої польської
шляхти. Від початкової ніколи до університету панувала польська мова.
Центр ваги в розв’язанні питань міжнаціональних відносин був перенесений
із Відня до Львова. Галицьким українцям постійно доводилося наполегливо
боротися за рівноправність як в економічній, так і в політичній та
культурній сферах.

Москвофіли

Фактична передача влади в Галичині полякам попервах настільки
паралізувала енергію активних членів українського руху, що вони або
зовсім усунулися від громадської роботи, або’через розчарування
результатами революції 1848 р. та крах сподівань на здобуття політичних
переваг у Східній Галичині почали звертати погляди в бік Москви,
сподіваючись на її підтримку. До цього вдалася, головним чином,
більшість галицького духовенства та старшої інтелігенції. Водночас вони
не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини. Так у Галичині,
за словами І.Франка, виник «темний, відвернутий від будь-якої культури
напрям москвофільства. Будучи політичне безхарактерним і безідейним,
суспільно-гальмуючим, національно-ворожим усьому рідному, фантастично
мудруватим, він ділив і без того нечисленну галицько-руську інтелігенцію
на два ворожі, неспроможні до об’єднанння, табори».

Москвофільську течію, яка серед галицьких, буковинських та закарпатських
українців спочатку існувала у мовно-літературній, а згодом
суспільно-політичній формі, очолювали Д.Зубрицький, В. Дідицький, М.
Мали-новський, А.Добрянський та ін. Під впливом москвофілів у Східній
Галичині діяли культурно-освітні товариства — Ставропігійський інститут,
«Галицько-руська матиця», «Народній дім», Товариство ім. М.Качковського,
виходили газета «Слово», журнали «Галичанин», «Страхопуд», «Лада» та ін.
Буковинські та закарпатські москвофіли створили політичне товариство
«Народна рада», «Общество русских женіцин в Буковино», «Обще-ство
русских студентов Карпат» тощо. .

Хоча москвофіли були за походженням українцями, вони виступали проти
української мови, силкуючись писати ламаною російською. Д.Зубрицький
називав українську мову «мовою пастухів». Так само москвофіли
заперечували існування окремого українського народу, пропагували ідею
«єдиної, неділимої російської народності» від Карпат до Камчатки. За
таку позицію вони отримували щедру фінансову підтримку з Росії.

Народовці

Однак москвофільські тенденції, спроби зв’язати українців Галичини з
російською ідеєю викликали сильний опір нової генерації інтелігенції.
Група молодих письменників і громадських діячів — В.Шашкевич (син
Маркіяна Шашкевича), Ф.Заревич, К.Климкович, Є.Згарський, Д.Танячкевич
та ін., продовжуючи демократичні традиції своїх попередників, наприкін.
1861 — на поч. 1862 р. заснувала гурток (громаду) у Львові. Саме звідси
бере початок народовська (українофільська) течія. Вважаючи своїм ідеалом
Т.Шевченка та «Руську Трійцю», галицькі народовці виступали за єдність
українських земель, розвиток української літератури на живій народній
основі, створення єдиної літературної мови, обстоювали ідею окремішності
українського народу. Поряд із цим вони залишалися лояльними до
австрійської влади.

Поступово народовський напрям перетворюється на найвпливовішу силу
українського національного руху. Народовці пишуть і видають книжки і
часописи народною мовою, творять народну літературу, намагаються
наблизитися до народу. Першим їх друкованим органом був журнал
«Вечорниці», який виходив протягом 1862—1863 рр. Видавали також журнали
«Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло», «Буковина». На
сторінках цих видань друкувалися найкращі твори як наддніпрянських, так
і галицьких та буковинських письменників.

Прагнучи об’єднати вияви національної самосвідомості з реальними
інтересами народних мас, народовці започатковують й очолюють низку
українських культурно-просвітницьких, господарських (передусім
кооперативних) та політичних організацій, що своїми розгалуженнями
сягали кожного села. Селянські маси, які завдячували цій діяльності не
тільки поліпшенням своїх життєвих умов, але також новим почуттям
людської гідності та громадянської гордості, переймалися духом
національної свідомості. Таке єднання селянства та інтелігенції Галичини
не тільки на духовному, а й на практичному терені приводило до зміцнення
національного руху. Зокрема, важливою подією суспільно-політичного життя
Галичини стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців
культурно-освітнього товариства «Просвіта». Воно поставило за мету
«спомагати на-родню просвіту в напрямках моральнім, матеріальнім і
політичнім, поширювати дешеві книжки історичного, а також і економічного
змісту». Першим його головою став учитель гімназії А.Вахнянин
(1868—1870).

У 70—80-х роках XIX ст. «Просвіта» відігравала провідну роль у
громадському та політичному житті Галичини. У містах та містечках краю
діяли філії товариства, які ідейно та організаційно об’єднували численні
місцеві осередки. «Просвіта» вела досить широку видавничу діяльність.
Виходили у світ твори українських письменників, шкільні підручники,
популярні брошури, газета «Читальня», літературно-наукові альманахи;
щорічно читачі отримували «Народний календар». З «Просвіти» вийшла
ініціатива створення друкованого орга-• ну народовців — газети «Діло»
(1880), першої політичної народовської організації «Народна рада»
(1885).

Редакторами книг, календарів та інших видань «Просвіти» були видатні
діячі української культури О.Пар-тицький, В.Шашкевич, Ю.Целевич,
Ю.Федькович, І.Франко, В.Лукич-Левицький, П.Огоновський,
К.Пань-ківський, К.Левицький, Г.Хоткевич та ін.

Через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні,
вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки товариство несло
в широкі народні маси і культуру, і знання, і національну свідомість.
Кожен захід «Просвіти»: будівництво Народного дому, конкурси художньої
творчості, спільні свят-вечері тощо — ставав важливим чинником
консолідації українських народних мас. Безкорисливу просвітницьку роботу
вели гімназисти, студенти, священики, вчителі, інші галицькі
інтелігенти.

«Просвіта» здійснювала діяльність переважно на громадських засадах.
Правда, за невелику плату доводилося наймати службовців філій та
крайового товариства, а також деяких керівників художніх колективів.
Кошти на просвітницьку діяльність здебільшого нагромаджували з членських
внесків, різних платних заходів, а також пожертвувань меценатів.

За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили
культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Активну участь у його
діяльності брали Ю.Федь-кович, брати Г. і С.Воробкевичі, Н.Кобринська,
З.Ма-ковей.

За таких умов на хвилі національного відродження у Львові в 1873 р.
виникає Товариство ім. Т.Шевченка, яке підтримали народовці. Задумане як
осередок розвитку української мови та літератури, товариство поступово
перебирало на себе роль лідера у формуванні української науки,
перетворювалося у першу новітню українську академію наук. Переломним для
товариства був 1892 р., коли воно за новим статутом трансформувалося в
‘Даукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Відтоді, крім гуманітарних наук,
набувають розвитку в межах НТШ більш як двадцять наукових комісій і такі
дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, економіка.
Основним науковим органом товариства стали «Записки НТШ». Було
започатковано низку періодичних видань — перших за нашу історію
україномовних журналів у галузях історії, філології, права, демографії,
математико-природничих наук.

Серед засновників товариства — письменник Олександр Кониський, філолог
О’мелян Огоновський, перший голова товариства Кирило Сушкевич, видатний
етнограф Володимир Шухевич, славетний фізик Іван Пулюй. Особливі заслуги
перед НТШ має його багато літній голова — найвидатніший український
історик усіх часів Михайло Грушевський. Він реформував товариство на
зразок національних академій, розгорнув багатопрофільну наукову роботу
його секцій та безпрецедентну за масштабами видавничу діяльність.

1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган — Народну
раду на чолі з Ю.Романчуком. Вона оголосила себе спадкоємицею
національної програми Головної Руської Ради з 1848 р. і послідовно
домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини.

Співпраця галичан і наддніпрянців

З другої пол. XIX ст. Галичиною зацікавлюються наддніпрянські українці,
які надавали їй особливого значення в справі українського національного
розвитку. Це пояснювалося тим, цю, попри політичні обмеження внаслідок
сильних польських позицій, українці Галичини жили все ж у конституційній
монархії, де основні права забезпечувалися набагато ширше, ніж у
самодержавній Росії. Вони вже від часу революції 1848 р. брали участь у
виборах, мали парламентське представництво, політичну пресу, громадські
організації тощо. У підросійській Україні політичні змагання могли
виявлятися тільки нелегальним шляхом. Тому, коли російський уряд
розпочав репресії проти українського руху, його активні діячі перенесли
свою діяльність до Галичини, в умови вільнішого конституційного життя,
зміцнюючи цим місцевий національний рух, щоб пізніше використати його
здобутки для всієї України.

Так Галичина стає місцем, де спільними силами розвивається українське
національне життя, творяться українські національні цінності для потреб
цілої України. З цього часу духовні зв’язки між двома частинами України
зміцнюються, витворюючи одну національну культуру, одну політичну думку,
один національний ідеал.

Серед перших визначних діячів Великої України, які налагодили тісні
відносини з галицькими українцями, був Пантелеймон Куліш, І.Франко
писав: «Доля судила, що власне Куліш був головним двигачем
українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до пол. 70-х років».
Він перший звернув увагу молодих галицьких українофілів на потребу
вивчати історію України, на необхідність літератури для простого народу.

70—80-ті роки в історії української самосвідомості були часом
переважаючого впливу Михайла Драгома-нова. «Він був для нас правдивим
учителем вповні безкорисно не жалував праці…, щоб наводити нас,
лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого
кута на кращі, ясніші шляхи Європейської цивілізації», — так згадував
Драгоманова І.Фран-ко. Але «глибока і сильна віра в західноєвропейські
ідеали соціяльної рівности і політичної волі заслоню-вали перед його
очима ідеал національної самостійно-сти, ідеал, що не тільки вміщує в
собі обидва попередні, але один тільки може дати їм поле до повного
розвою».

Майже одночасно зі смертю М. Драгоманова з Києва до Львівського
університету переїхав викладати історію визначний український історик
Михайло Грушев-ський. Йому судилося стати представником найновішої фази
українства, яка відштовхувалася від суспільних і політичних ідей
драгоманівського критицизму, роблячи, однак, визначальним суто
національне почуття, підсилене історичними дослідженнями. Наукова,
політична і культурно-освітня діяльність М.Грушевського, ставши важливою
єднальною ланкою між «двома У країнами» у складі двох імперій,
утверджувала спільність історичного походження, культури та національних
інтересів усього українства.

Втім, що зв’язки між двома частинами України не обмежувалися лише
посередництвом провідних діячів. Галичину відвідували як представники
старшого, так і молодшого покоління Наддніпрянщини. Вони часто
перебували тут по кілька тижнів, придивляючись до життя тутешнього
українства, прислухаючись до його думок, оглядаючи місцеві інституції.
Обопільні відносини ставали щораз інтенсивнішими, взаємовплив щораз
більшим. Український народ, хоч і розділений державними кордонами,
ставав свідомим своєї єдності і переводив її в практичні справи,
витворюючи спільні цінності єдиної національної культури, єдиної
політичної думки.

У цьому процесі кожна з двох частин України відіграла свою роль.
Отямившись після поразки в боротьбі з Польщею та Росією за свою свободу,
український народ — як на Сході, так і на Заході — робив свій внесок до
національної скарбниці. Українці з Російської імперії, не маючи
можливості національного розвитку в себе, давали передовсім ідею, яка
впроваджувалася на західноукраїнських землях в практичну справу, творячи
но-вочасне українське національне життя. Галичанам Велика Україна давала
почуття сили, яку можуть мати тільки сини великого народу. Національні
досягнення Західної України служили підбадьоренням і зразком для
наслідування українцям під російським пануванням.

Радикальний рух

70—80-ті роки XIX ст. позначилися залученням до лав українофілів Заходу
і Сходу різночинної інтелігенції, частини національної буржуазії. Це
інтенсифікувало, радикалізувало політичне життя краю, дало матеріальну
підпору масовим починанням. Є.Чикален-ко писав, що національний рух
сягнув «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені». Відтепер
українофільство, попри впертий опір своєї консервативної частини, набуло
чітко окресленого характеру політичного руху. У цей час під впливом
М.Драгоманова в Галичині згуртувалося вузьке коло представників старшого
покоління та молоді, до якого, зокрема, належали Володимир Навроцький,
Михайло Павлик, Іван Фран-ко, і в спілці з ним почало європеїзувати
галицьких русинів. Ця група започаткувала т. зв. радикальну політику в
суспільному житті Галичини, «головним завданням якої було ознайомлення
народних мас з насущними політичними питаннями з метою викликати в
народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей». При цьому
радикали у переважній більшості вважали національну ідею в Україні за
явище другорядне, а національну проблему за таку, яка сама собою
розв’яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу. Теми для своїх творів
вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, по змозі
розширюючи коло своїх спостережень.

Взявшись до праці, радикальна молодь ставила в центр своєї концепції
«народ». Але як тільки вона почала щиро йому допомагати, то дуже швидко
збагнула, що це не «народ взагалі», а конкретний, український народ, з
українськими поняттями й інтересами. Так само ці молоді люди незабаром
зрозуміли, що справедливість в умовах України означає самостійність; і
що говорити в умовах України про соціальну справедливість — це фактично
означає говорити про національну справедливість, бо практично всі багаті
в Україні були чужинцями. Як зазначав пізніше В.Винниченко: «… ні
політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним визволенням без
визволення національного». Наслідком таких висновків стало переміщення
українського національного руху в центр політичного життя Галичини та
поступова його радикалізація.

Останнє десятиліття XIX ст. стало переломним в розвитку українського
національного руху. З виникненням в цей час у Галичині українських
політичних партій, національна ідея виходить за межі суто
інтелігентського середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює
умови для формування масового національного руху з яскравим політичним
забарвленням. Галичина, попри власні важкі умови національного й
економічного існування, стає центром українського руху, в т. ч. й по
відношенню до східноукраїнських земель, відіграючи роль полігону, де
створювалися і вдосконалювалися засоби національно-культурного та
суспільно-політичного відродження українського народу.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні
1890 р. Русько-українська радикальна партія. Від самого початку в її
середовищі існували ідейні протиріччя між «старими» і «молодими»
радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані Іваном
Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким, були прихильниками ідей
М.Дра-гоманова, який, висуваючи програму федералізації Російської і
Австро-Угорської імперій, фактично заперечував потребу творення
самостійної української держави. У той же час другі — Вячеслав
Будзиновський, Юліан Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Володимир
Охримович та ін. виступали за негайне введення в максимальну частину
програми партії вимоги створення власної національної держави, а в
мінімальну — положення про поділ Галичини на українську та польську
частини. Після кількарічних суперечок перемогла «молодь». Спочатку в
1895 р. Ю. Бачинський’ видав свою працю під назвою “Україна іггеаепіа”,
де обґрунтував положення, що політична самостійність України є умовою її
економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування
взагалі. Цим самим, за словами автора, ідея політичної самостійності
України вперше раз була поставлена «ясно і умотивовано». А в кінці
грудня 1895 р. на IV з’їзді радикалів ця ідея врешті була внесена в
програму партії. Було також усунуто з програми положення про автономію
Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі
Східної Галичини і Північної Буковини. Успіхом «молодих» було і введення
в програму домагання «піднесення національної свідомості і солідарності
в масах всього українського народа Австро-Угорщини і Росії через
літературу, збори, з’їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і
т. ін.». Тим самим було заманіфестовано ідею соборності українських
земель.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної
самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для
того, щоб його реалізувати, потрібна була довга й копітка праця.
Розуміючи це, Іван Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано
розробляє у своїх працях програму національного будівництва, що мала
підкреслено комплексний характер. «Нині ми розуміємо, — писав він, — що
перша і головна основа розвою народнього — освідомлюванє і розбуджуване
мас, праця над їх просвічуванєм у каждім напрямі, отже не тілько
господарськім і історично-національнім, але наперед усего політичнім та
суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою
не можуть бути) — ось головна мета, яку поклала собі українсько-руська
радикальна партія… Тілько інтегральна, всестороння праця зробить нас
справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів… щоб ми
справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у
тім рості».

Здобутки національного руху

Минуло небагато часу і з’явилися перші результати органічної праці. За
період від Франкового «Не пора!..» (1880) до 1898 р. український рух
зміцнів і організаційно, і кількісно настільки, що поет констатував: «Ще
не вмерла, ще не вмерла і не вмре!». Широкі кола українства Галичини
усвідомлювали свою окремішність і поступово переходили до примату
національної ідеї. Так, у 1893 р. відбулося урочисте перевезення
останків М.Шашкевича з Новосілок до Львова. Ця подія сколихнула десятки
тисяч галичан до вияву національного самовизначення. Тоді вулиці Львова
вперше рясно замайоріли жовто-блакитними прапорами. Уся Галичина
маніфестувала вдячність « Пробу дителеві» краю. У 1895 р. постулат
політичної самостійності України підтримала газета «Робітник». А через
два роки у Львові на вечорі пам’яті Т.Шевченка голова «Академічної
громади» І.Голубович проголосив політичну самостійність України
найважливішим ідеалом української молоді. У 1898 р. на всенародному вічі
у Львові з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині, усі українські
політичні угруповання зійшлися на принципі самостійності української
нації. Це, по суті, була перша між-партійна платформа на
самостійницькому грунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються
терміни «Україна» й «український», замість дотеперішніх «Русь» і
«руський». Така активізація українського руху в кін. XIX ст. наочно
показувала його потенційні можливості.

Усе більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. Якщо
демократичні видання 70—80-х років були розраховані головним чином на
інтелігенцію та молодь, то видання 90-х років адресовані переважно
селянам і міським робітникам. Ще з поч. 1890 р. за редакцією І.Франка та
М.Павлика виходив радикальний часопис «Народ». Видавалися газети
«Хлібороб» і «Громада». Друкувалася політична література, зокрема серію
брошур І. Франка під загальною назвою «Радикальна тактика».

Дбаючи про ріст національної самосвідомості галицьких українців,
радикали не забували й про інші землі України. Так, коли в 90-х роках
відзначалося тисячоліття Угорської держави, що проходило в умовах
наступу шовіністичних і католицьких сил з метою асиміляції населення
Закарпаття, І.Франко, М.Павлик, В.Гна-тюк та інші діячі опублікували
«Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття». У ньому
піддавалися гострій критиці угорські загарбники, що проводили політику
пригнічення закарпатських українців, . указувалося на відступництво
української інтелігенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови.

У кін. XIX ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу.
Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з
розгортанням радикального руху і охопленням ним трудящого люду дедалі
більше виявлялася політична диференціація в її лавах. До цього призвели
соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники, пов’язані з
дальшим розвитком капіталістичного господарства, соціальним
розшаруванням суспільства, виходом на політичну арену робітничого класу,
піднесенням національної свідомості. Внутріпартійна боротьба
викристалізувала три основні фракційні групи: власне радикальну, яку
очолили М.Павлик, К.Трильовський, Л.Бачинський, соціал-демо-кратичну
на.чолі з Р.Ярославичем, М.Ганкевичем, М.Но-ваковським та
національно-демократичну, якою керували І.Франко, Є.Левицький,
В.Будзиновський, Т.Оку-невський. У результаті, у 1899 р. з’явилося ще
дві партії: національно-демократична та соціал-демократична.

На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган Української
національно-демократичної партії (УНДП), опублікував першу відозву до
народу. У ній наголошувалося: «Ідеалом нашим повинна бути незалежна
Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдинилися в одну
новочаену, культурну державу». Ці слова, як і програма УНДП, припали до
вподоби багатьом галицьким українцям. Вже незабаром національні
демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широку
політичну діяльність по всьому ‘ краю, стали домінуючим чинником
українського життя в Австро-Угорщині.

На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична
партія (УСДП). її друкований орган «Воля» писав, що метою українських
соціал-демократів є «вільна держава українського люду, українська
республіка». УСДП, як і УНДП, також вийшла з лона радикальної партії,
перша була в ній лівим крилом, а друга правим. За висловом жандармського
полковника Мезенцова, члени всіх цих партій були «одними й тими ж
мазепинцями».

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз
ширші кола західноукраїнського суспільства. Галичина, що з легкої руки
Є.Чикаленка дістала назву «українського П’ємонту» (П’ємонт — історична
область Італії, яка в сер.. XIX ст. стала центром національного
об’єднання), внаслідок напруженої праці кількох поколінь
галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній
та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де
генерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх
українських.земель.

4. Українська культура XIX ст.

Незважаючи на колонізаторську політику російського царизму й
Австро-УгорськоЇ монархії, продовжувала, хоч і повільними темпами,
розвиватись українська культура, її стан перебував у тісному зв’язку з
економічними та соціально-політичними процесами, які відбувалися в
Україні.

Освіта

Вирішальне значення для піднесення культури українського народу мала
освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої
освіченості, кваліфікованості працівників. Він зумовлював збільшення
кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 р. впроваджувалися
чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії),
університети.

У парафіяльних школах, які відкривалися при церковних парафіях і були
початковими, навчання тривало 4—6 місяців у селах і до одного року — у
містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементарних
арифметичних дій, основ релігії.

У гімназіях (середніх школах) навчалися переважно діти дворян,
чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію,
географію, початковий курс філософії і слов’янських наук, математику,
фізику, природознавство, політичну економію, малювання. З 1828 р.
навчання тривало 7 років. За статутом 1828 р. з навчальних планів було
виключено природознавство, філософію і політекономію, впроваджено
викладання закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, діяли
дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків. Тут дяки навчали
дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а
також церковних співів.

Існували приватні пансіонати (майже у кожній губернії), що працювали за
програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і
виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812),
Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в
Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині
(1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання
1830—1831 рр. закритий, а потім переведений до Києва і реорганізований в
університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію вищих
наук, засновану в 1820 р. на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професійних навчальних
закладів. У Єлиеаветграді (нині Кіровоград) працювала медична
фельдшерська школа, у Миколаєві — артилерійське (1794) і штурманське
(1798) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті роки
почало діяти училище торгового мореплавства, в Севастополі — морська
школа. У 1851 р. поблизу Харкова відкрилася землеробська школа, яка
готувала агрономів.

Швидкий індустріальний розвиток, а також вимоги прогресивних сил
суспільства змусили царський уряд здійснити в 1864 р. реформу народної
освіти. Згідно з нею, усі типи початкових шкіл, які існували раніше,
оголошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних
училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям
давали елементарні знання: навчали Закону Божому, читати, писати, першим
чотирьом діям арифметики. Керівництво училищ зосередилося в
новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за
ними у межах кожної губернії здійснювали попечителі народних училищ.

На кін. XIX ст. кількість початкових народних шкіл у Східній Україні
зросла і становила бл. 17 тис. Однак вони охоплювали навчанням лише
третину дітей, решта ж їх, 6л. 70 %, залишалася поза школою. Багато
дітей не відвідували школу або не закінчували повного курсу навчання
через важкі матеріальні умови. Згідно з переписом населення 1897 р.,
відсоток письменних в Україні коливався від 15,5 до 27,9.

Щоб задовольнити народний потяг до освіти, передові громадські діячі
України почали організовувати безплатні недільні школи для дорослих.
Першу із них було відкрито у жовтні 1859 р. в Києві. Усього протягом
1859—1862 рр. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших українських
містах було створено 110 таких шкіл. 10 червня 1862 р. царський уряд
закрив їх. Але в 1864 р. недільні школи, хоч і з великими обмеженнями,
були дозволені. У 70—80-х роках їх кількість зросла.

Одночасно із реформою початкової школи прогресивні зміни відбувались у
системі середньої освіти. У 1864 р. цар затвердив Статут гімназій і
прогімназій, відповідно до якого засновувались 7-класні гімназії і
4-класні прогімназії. Формально їх оголосили безстановими і
загальнодоступними, але за навчання в них треба було платити. Так
утруднювався доступ дітей малоімущих у ці навчальні заклади. Для жінок
діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси, у яких готували з дівчат
«матерів сім’ї». На кін. XIX ст. у Східній Україні працювало 129
гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Важливими осередками духовного життя Наддніпрянщини були Харківський та
Київський університети з історико-філологічними, фізико-математичними,
юридичними і медичними факультетами. Заснований 1865 р. в Одесі
Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У
трьох університетах у 1865 р. навчалося бл. 1200 студентів, а в сер.
90-х років — уже понад 4 тис. У 1878—1889 рр. в Києві діяли жіночі
курси.

. T

j

l

. R

T

l

A>D@DdNfNROTO?O?O¶O?O¶V?Vj^ueoiueaYNEAeE?EAeE?YNE?E?EAeE?EAeEAeE?E?E?EAe
EAeE???E•E?E?E?E?E?E?E

@??†?†AE†E†oeoeiioeoeoeaeaeoeoeoeOOoeoeioeoeoeoeoeoeaeoe

aeL

Ae

b

d

J

L

Ae

oeoeoeoeoeeoeoeaoeUeUeoeUeoe?UeoeUeUeoeaUeUe

oeoeoeoeoeeoeoeoeoeeeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe

’

c

oeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe

oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe

oeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeeoeoeoe

oeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeeeeoeoeeoe

”

oeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeeoeoe

”

oeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeeoeoeoeoe

oeoeeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeeoe

oeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeYeoeoeoeoeoeoeoeeeoe

oeeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeeoeoee

oeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeeoe

oeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeeoeoeoe

oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoee

„

? i• D? 4  |¦ †© ae° ae° @± –? ?? I? Oe· ,A
oeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeeoeoe

”

oeoeoeeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoe

?$ >* 3/4, A, e, ?2 O3 P8 “@ $@ H@ AD AeD eD
oeoeoeoeoeeeeoeoeeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeeoeoee

Y oeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeeoe

oeeoeoeoeoeoeeoeoeoeeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeeoeoee

ae=

¬>

II

?I

zN

?N

DU

ZU

W

BW

of

“g

†z

Aez

x„

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

oeoeoeoeeoeoeoeoeeoeoeoeeoeoeoeeoeoeoeeeeoeoee

oeoeoeoeeoeoeoeoeeoeoeoeeoeoeoeoeeoeoeoeoeeoeoeoe

j

’

oeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeeoeoeoeoeoeoeoee

th”

,

..

R5

a=

ae=

¬>

EI

II

?I

AeO

T

Z\

?f

of

“g

im

„z

†z

Aez

I?

z„

¤?

oeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeeoeoeoeoeoeeoeoeoeeoeoeoeoeoe

—

U?

«

O?

?»

 »

Ae»

E

8I

b?

AeO

?U

iss

?ss

Fa

?a

Ae

Ae

ee

Eo

’u

eu

Bu

?u

Du

?

?

?

????????????????????????????????????
????ф

ъ

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

o

Ya`ib–eugoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoe

?x1/4z1/4’1/4??0AeOeAe
oeoeeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoe

????????????????????ф

?

?

?

?

?

eoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?oeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoe

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?oeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeeoeoe

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?,??

?

?

oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoe

oeoeoeoeoeoeeTHTHoeoeeoeoeeoeoeoeoeeoeoeoeoeoe

oeeoeoeoeoeoeoeoeYeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeeoe

oeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoe

oeTHoeoeoeTHoeoeoeoeoeTHoe

a$

oeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeeoeoeeoeoeoeeoeoeoeoe

?

oeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoe

ae

oeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeeeoe

ae

oeoeoeoeoeoeeeoeeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoee

рико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею,
Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний
інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче
училище в Катеринославі. Поступово демократизувався склад студентів
вузів. Кількість вихідців із дворянства зменшувалась, а кількість
представників інтелігенції збільшувалася.

На західноукраїнських землях, згідно з реформою 1869 р., початкові школи
було передано у відання світських органів, формально впроваджено
обов’язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з
них не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало
кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський
уряд, спираючись на місцевих великих землевласників та промисловців,
сприяв політиці полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття),
румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість
західноукраїнського населення залишалася неписьменною. Дуже мало
українців навчалося в гімназіях. Колонізаторській меті Авст-ро-Угорської
монархії було підпорядковано систему навчання у Львівському (заснований
1784 р., мав чотири факультети — філософський, юридичний, богословський,
медичний) та Чернівецькому (заснований 1875 р. з юридичним,
філософським, богословським факультетами) університетах. Вступ до них
вихідців із народних мас, особливо українців, був нечастим явищем . Із
спеціальних вищих закладів виділялася Технічна академія у Львові,
перейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У 1897 р. тут засновано
також Академію ветеринарної медицини.

Наука

Центрами освіти і науки в Україні були університети. На
східноукраїнських землях перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві
(1834). Харківський університет, заснований з ініціативи В.Каразіна,
спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету в ньому
навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київський університет,
відкритий у 1834 р., спочатку мав один факультет — філософський, що
складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного; у
1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний факультет. У
1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. — 808.

Протягом дореформеного часу 56 вихованців Харківського університету
стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському,
Московському, Казанському університетах. Найвідомішими з них були
математик М.Остроградський, славіст І.Срезневський, філолог О. Потебня,
історик М.Костомаров.

У першій пол. XIX ст. в Україні було видано низку важливих праць з
різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Правобережжя і
Лівобережжя, тритомні «Записки о Полтавской губернии» М.Арандаренка,
тритомне «Статистическое описание Киевской губернии», яке підготував
Д.Шуравський.

Значний крок вперед у першій пол. XIX ст. зробила в Україні історична
наука. Велику роботу було проведено зі збирання, систематизації і
публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів
та інших творів, пам’яток народної творчості. Багато історичних джерел,
зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники
Київського тимчасового комітету для розгляду давніх актів, відкритого в
Києві в 1843 р.

В історіографії кін. XVIII — поч. XIX ст. в Україні особливе місце
займає «Історія русів», яку опублікував О.Бодянський у 1846 р.

Багато архівних матеріалів про запорізьке козацтво і т. зв.
Новоросійський край зібрав А.Скальковський. Найбільш значною з його
публікацій є «История Новой Сечи или последнего коша Запорожского»
(18.41).

Значним є внесок у розвиток історичної думки в Україні М.Максимовича.
Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим
істориком Коліївщини — великого народного повстання на Правобережжі 1768
р.

У 20—30-х роках XIX ст. у Львівському університеті тривали дослідження в
галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І.Могильницький написав першу в
Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива
наукова праця «Відомість о руськім язиці» (1829), яка вміщувала
змістовний нарис історії України, визначала українську мову як одну з
самостійних східнослов’янських мов. Над граматикою української мови
працював також професор Львівського університету І.Лаврінський. Він
уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому
позначився вплив, народної мови, переклав польською мовою «Повість
вре-менних літ». З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, що
налічувала 6л. 50 тис. томів літератури з різних галузей знань.

Російський царат, Габсбурзька монархія, російські, німецькі, польські,
угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозволяли
користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але не могли
добитися денаціоналізації українського народу, спинити розвиток його
мови.

Українська інтелігенція, зокрема письменники, громадські і культурні
діячі, відстоювали право українського народу мати національну мову,
піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі було опубліковано першу граматику української
мови, яку уклав російський філолог О.Павдовський. Відомі вчені
І.Срезневський і М.Максимович у своїх працях науково спростували
безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те,
що українська мова — не окрема мова, а діалект російської або польської,
довели, що це багата за лексичним складом, живописна, поетична,
музикальна мова.

Прогресивні вчені і письменники (П.Білецький-Носенко, М.Маркевич,
О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш, Я.Головацький) розробляли проблеми
української лексикографії, збирали матеріали і готували до друку
словники української мови.

1848 р. у Львові відбувся з’їзд інтелігенції — .«Собор руських учених».
На ньому Я.Головацький прочитав науковий реферат про окремі шність
української мови, було обговорено низку наукових і літературних проблем,
у т. ч. питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті
відкрили кафедру української мови та літератури.

П.Куліш у виданні «Кобзаря» Т.Шевченка 1860 р. та в інших книгах
застосовував розроблений ним український правопис — кулішівку. Цей
правопис Грунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу
пізнішого українського правопису.

Значне пожвавлення в усіх галузях наукової творчості, особливо в
природознавстві, припало на другу пол. XIX ст. Великих здобутків досягли
відомі вчені О.Ляпунов (1857—1918), М.Ващенко-Захарченко (1825-1912),
М.Умов (1840-1915), М.Бекетов (1827-1911), І.Мечников (1845-1916),
І.Сєченов (1829-1905), М.Гамалія (1859-1949).

На західноукраїнських землях плідно працювали математики В.Левицький,
М.Зарицький, хіміки Б.Ра-дзішевський, Е.Ліннеман, геологи Ф.Ціркель,
Ю.Токарський та інші вчені. У галузі політекономії і статистики
відзначались професор Київського університету М.Бун-ге, доцент цього ж
вузу М.Зібер, професор Харківського університету Г.Цехановський та ін.
Тривала діяльність видатного українського історика М.Костомарова. У
своїх працях він обстоював самобутність українського народу, його право
на вільний економічний розвиток. Чільне місце в українській
історіографії посідають твори визначних істориків О.Лазаревського,
В.Антоновича, О.Єфи-менко, Д.Багалія, О.Левицького, Д.Яворницького.
Низку цікавих досліджень опублікували галицькі історики О.Барвінський,
А.Петрушевич, В.Площанський, Ю.Целе-вич, І.Шараневичта ін.

У важких умовах жорстокого національного гноблення вчені О.Потебня,
П.Житецький, К.Михальчук створили цінні праці з проблем українського
мовознавства. В галузі фольклористики та етнографії творчо й:
наполегливо працювали М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Галичині
зробили В.Щурат, К.Студин-ський, О.Маковей та ін. Багатими здобутками
увінчалася робота фольклористів та етнографів Ф. Вовка, В.Гнатюка,
О.Роздольського, В.Шухевича, Ф.Колесси. І.Свєнціцький, І.Франко та ін.
працювали над вивченням української мови та літератури.

Важливим осередком української науки був Півден-но-Західний відділ
Російського Географічного Товариства. Тут напівлегальне було
опубліковано «Історичні пісні українського народу» В.Антоновича і
М.Драго-манова, великий збірник етнографічних матеріалів П.Чу-бинського,
вийшли твори П. Мирного, І.Нечуя-Левиць-кого, М.Старицького, М.Лисенка.
Багаті етнографічні, економічні і статистичні матеріали по Україні
зібрали співробітники Комісій з опису губерній Київського навчального
округу (1851 —1864), а також земські статистики. Київська тимчасова
комісія з розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію
історичних документів, видання багатотомного «Архива Юго-За-падной
России», присвяченого минулому Правобережної і Західної України. Велику
цінність для вивчення історії українського народу становлять
опубліковані в Петербурзі протягом 1863—1892 рр. 15-томні «Актьі Южной й
Западной Руси».

Пожвавленню історичних досліджень сприяв журнал «Киевская старина»,
який, починаючи з 1882 р., протягом чверті століття виходив у Києві. Він
вміщував художні твори, історичні документи й матеріали, спогади,
пам’ятки народної творчості, етнографічні нариси.

Низку періодичних органів не лише для вчених, а й для широких кіл
громадськості видавало Наукове товариство їм. Т.Шевченка у Львові.
Найплідніше працювали тут М.Грушевський, який редагував «Записки НТШ»,
І.Франко — постійний автор і редактор, В.Гна-тюк — багатолітній науковий
секретар цієї установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія
видавала «Етнографічний збірник» і «Матеріали до української етнології»,
двадцятитомник «Українсько-‘руський архів» і 11 томів «Джерел до історії
України-Руси». Найвагомішими були досягнення Товариства в галузі
суспільних наук, зокрема історії (праці М.Грушевського, його учнів
Т.Джиджори, С.Томашівського, І.Кревецького, М.Кор-дуби, І.Крип’якевича),
філології та літератури (роботи О.Огоновського, І.Франка, О.Кониського,
К.Студин- . ського, М.Возняка, В.Шурата).

Зі Львовом пов’язане ім’я вченого-винахідника І.Лу-касевича, який
виділив у 1852 р. гас із нафти і сконструював гасову лампу. Значний слід
у розвитку науки залишили математик Ю.Пузина, мовознавець Ю.Ку-рилович,
філолог Р.Ганшинець. Широко відомими стали наукові праці з філософії
П.Лодія, зі статичної фізики — М. Смолу ховського.

У цей час плідно працювали вчені із світовими іменами, які через свою
активну позицію в обстоюванні української державності були замовчувані
як царською, так і більшовицькою владою. Це І.Верхрадський — видатний
дослідник флори і фауни, ентомолог, який зробив величезний внесок у
створення української наукової термінології; Т.Горбачевський — видатиий
біохімік, який синтезував сечову кислоту, професор Українського
університету у Відні, згодом ректор Празького університету. Серед
відомих українських вчених того часу — ботанік і географ О.Волощук,
хімік Й.Гекер, природодослідник та’ суспільствознавець С.Подолинський,
знаний у всій Європі економіст М-.Туган-Барановський, геолог
Ю.Медвецький, хімік Р.Залозецький.

Наукові досягнення кожного з них здобули світове визнання. Так, Роман
Залозецький був професором Торговельної академії у Львові, радником
австро-угорського уряду, заступником консула Великобританії, послом до
австро-угорського парламенту, головою товариства «Сільський господар»,
директором Торгової школи товариства «Просвіта» у Львові. Уродженець
Тернопілля, видатний фізик І.Пулюй, першовідкривач катодних променів,
попередник німецького вченого В.Рентгена, був доктором філософії,
технічним директором електротехнічного бюро у Відні, професором Вищої
технічної школи в Празі, одним із авторів перекладу українською мовою
Біблії, фундатором товариства «Просвіта» у Львові, дійсним членом НТШ.

Література

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української
національної мови відіграли твори основоположників нової української
літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка,
П.Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М.Шашкевича і особливо великого
українського поета Т.Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І.
Котляревський (1769—1838), автор «Енеїди».

Значний вплив на розвиток української літератури першої пол. XIX ст.
мала творчість Г.Квітки-Основ’яненка, І.Срезневського, А.Метлинського,
М.Костомарова.

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т.
Шевченка. Видання «Кобзаря», а потім «Гайдамаків» стали важливими
подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка
українське відродження стало безсумнівним фактом, а література і мова не
потребували вагоміших доказів свого права на існування.

У другій пол. XIX ст. українська література розвивалася за несприятливих
соціально-політичних умов, що передусім було пов’язано з гоніннями
російського царату на українську мову (Валуєвський (1863) та Емський
-(1876) укази). У цей час творила плеяда видатних
письменників-патріотів, послідовників Т.Шевченка. Визначним
представником літератури демократичного напрямку стала українська
письменниця Марко Вовчок (М.Вілінська, 1833—1907). Уже в першій своїй
книзі «Народні оповідання» вона гнівно засудила кріпасницький лад, з
великою любов’ю відтворила образи простих трудівників. У пізніших
оповіданнях, повістях, романах письменниця яскраво зобразила боротьбу
народних мас проти гнобителів, викрила духовне убозство провінційного
панства, створила колоритні образи поборників інтересів трудового люду.
У демократичному річищі протікала й літературна творчість Л.Глібова
(1827—1893), який написав 107 байок, комедію «До мирового», вірші для
дітей, багато поезій, в т. ч. пісню «Журба» («Стоїть гора високая»).
Засобами художнього слова, за допомогою алегоричних прийомів він
відобразив безправне становище селянства, свавілля поміщиків,
паразитизм, лицемірство і прислужництво чиновників, з теплотою змалював
високі моральні риси простих людей. Перший зразок реалістичного
соціально-побутового роману — «Люборацькі» створив талановитий
письменник-різночинець А.Свидницький (1834—1871). Революційним пафосом
пройнята його поезія. Яскравою антикріпосницькою спрямованістю
відзначилася творчість С.Руданського (1834—1873). У «Співомовках» він
викрив негативні звички українства, з великою симпатією показував розум,
кмітливість, винахідливість його кращих синів і дочок. Широку
популярність здобули його мелодійні ліричні поезії.

70—90-і роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу
нових високоталановитих письменників. Чільне місце серед них зайняв
І.Нечуй-Левицький (1838—1918), який створив понад 50’художніх творів:
повісті «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Микола Джеря», «Афонський
пройдисвіт», п’єси «На кожум’яках», «Маруся Богуславка», історичні
романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Вигов-ський» та ін. У
них письменник глибоко відобразив життя, побут і психологію різних
верств українського суспільства, правдиво змалював образи борців проти
соціальної несправедливості, героїчні і трагічні сторінки української
історії. Видатним представником письменства був Панас Мирний (П.Руденко,
1849—1920), який став першим творцем соціально-психологічних романів та
повістей. Перу Панаса Мирного належать багато творів, що ввійшли до
скарбниці світової літератури. Серед них насамперед романи «Хіба ревуть
воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди», «Товариші», «Лихо
давнє і сьогочасне» та ін. Твори Панаса Мирного сповнені теплотою до
українського народу, пройняті демократичною ідейністю. Плідно працював
на ниві української літератури і культури взагалі Б.Грінченко (1863—
1910). Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог,
фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч
— ось який широкий діапазон його діяльності. У численних творах майстер
слова реалістично зображував дійсність, оспівував борців за волю
українського народу, виступав за його краще життя. Великою заслугою
Б.Грінченка стали підготовка та видання 4-томного «Словаря української
мови».

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробив Я. Куліш
(1819-1897). У низці поетичних, прозових, драматичних, публіцистичних
творів він з великою любов’ю змалював боротьбу народних мас проти
польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життя України за
часів козаччини і Гетьманщини. Виступав за збереження основ народної
моральності, проти денаціоналізації українського народу. На подібних
позиціях стояли письменники О.Кониський, Д.Мордо-вець, Олена Пчілка (О.
Косач).

У 90-х роках XIX ст. почалася літературна творчість М.Коцюбинського
(1864-1913). Уже в ранніх творах («Дорогою ціною», «Для загального
блага» та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя трудового
народу, його прагнення до волі. Патріотичними, сповненими оптимізму
творами заявила про себе геніальна поетеса Леся Українка (Л.
Косач-Квітка, 1871 — 1913). Полум’яна патріотка України, вона весь свій
талант віддавала служінню інтересам пригнобленого рідного народу. Не
тільки в творчості революційним діячем був видатний поет, талановитий
публіцист і літературний критик П.Грабовський (1864—1902). За це царизм
тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті творчих
сил. Наприкінці XIX ст. створив низку історичних оповідань у формі
хронік М. Гру шевський. Популярними були твори на цю тематику А.Кащенка,
О.Левицького.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв’язки з Галичиною.
Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли Друкувати
твори українською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх
взаєминах із своїми наддніпрянськими побратимами був 7. Фрянко
(1856—1916) — український письменник, який плідно працював в усіх жанрах
літератури, стежив за світовим літературним процесом, ставив у основу
своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик та
громадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І.
Франка-поета. У Львові вийшли його збірки поезій «З вершин і низин»
(1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій ізмарагд» (1898), «Із днів журби»
(1900) та ін., пройняті революційними ідеями. Епоху в розвитку
українського письменства становить проза І. Франка. Використавши
здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збагатив
українську прозу новою проблематикою й образами, вивів її на світові
обшири. У прозі І.Франка виділяються такі цикли: бориславські оповідання
та повісті, твори з життя села, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні
твори, казки, оповідання та повісті з життя інтелігенції.

Під впливом І.Франка пожвавилася, ступила на шлях загальноєвропейського
розвитку українська література в Галичині. Чимало сучасників І.Франка,
галицьких письменників 90-х років XIX ст. залишалися на рівні першого
періоду творчості Каменяра, тісно пов’язаного з добою досить
примітивного реалізму, тобто з домішкою етнографізму та суспільницької
тенденції, інші виривалися з цих тісних рамок. Серед останніх були поет
В.Навроцький, прозаїк М.Павлик. До цієї групи належав і письменник
Т.Бордуляк із виразною схильністю до зображення психологічних проблем і
застосування елементів нової техніки. Поруч із ним стояли Н.Кобрин-ська
— перша організаторка галицького жіночого руху, лірична поетеса
У.Кравченко, новелістка Є.Ярошинська, прозаїк Д.Лук’янович, з його
оповіданнями та повістями з життя подільського села, новеліст М.Дерлиця
та поет С.Яричевський. Із талановитих сатиричних образів почав свою
літературну творчість В.Будзиновський, який згодом створив популярні
історичні повісті. Письменник А.Чайковський виступив із повістями з
життя дрібної шляхти та дрібної інтелігенції, вдалими гуморесками.
Пізніше він присвятив себе створенню популярних історичних повістей.
Вслід за І.Франком С.Ковалів продовжував розробку тем з життя
бориславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках
тогочасних літературних журналів і, зокрема, часопису «Зоря» часто
друкували поезії І.Грабовського, М.Бачинського (О.Філаретіва), М.Мурави
(С.Лепкого), В.Масляка. Із пізніших письменників виявився талант
О.Маковея — у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтворенні картин із
життя галицького міщанина чи провінційного галицького та буковинського
інтелігента. Г.Цеглинський і Л.Лопатинський написали низку драм та
комедій, що якийсь час підтримували небагатий галицький театральний
репертуар. О.Колесса створював поезії за мотивами народних пісень.

Складовою української літератури другої пол. XIX ст. була драматургія,
що продовжувала традиції І. Котляревського, Т.Шевченка. Найвидатнішим її
представником був І.Карпенко-Карий (І.Тобілевич, 1845—1907), який
створив понад 20 драм і комедій: «Бурлака», «Наймичка», «Безталанна»,
«Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» та ін. У них переконливо
показано широку картину життя українського пореформенного села.

На цей період припадає драматургійна творчість М.Кропивницького
(1840—1910), талантом якого народжено понад 40 п’єс. Серед них шедеври
української драматургії «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай,
або ж павук», «Дві сім’ї», «Олеся», «Дай серцю волю, заведе в неволю»,
що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою реалістичністю і
народністю. Поряд з поетичними і прозовими творами 25 п’єс написав
М.Старицький (1840— 1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми «Не
судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка»,
«Остання ніч» пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до
його героїчної минувшини. Видатним майстром драматургії був І.Франко.
З-під його пера вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми,
романтично-легендарні твори історичної тематики.

Театр

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва склалися на
Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М.Щепкіну започаткував свою
історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку
відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і
«Москаля-чарівника» І. Котляревського. Національна драматургія, крім
згаданих п’єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ’яненка,
Я.Кухаренка, Т.Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався в 30—40-ві роки. У
зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль
відіграв Т.Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843) — одна з перших в
українській драматургії п’єс, сюжет якої побудований не на
побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кін. XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських
землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О.Лозинського
«Українське весілля» (1835). Матеріал збірки театралізував і поставив
аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з
успіхом.

Поштовхом до дальшого розвитку українського театру в Східній Галичині
послужили п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» й
«Москаль-чарівник», що з’явилися там у 1844 р. і швидко здобули
популярність. У Коломиї виник аматорський гурток І.Озарке-вича (червень
1848 р.). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, у
репертуарі якої були відомі п’єси І. Котляревського та Г.
Квітки-Основ’яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у
Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п’єси галицьких драматургів
С.Петрушевича, М.Устияновича. Театральний рух, пов’язаний з іменем
О.Духновича, розвивався і на Закарпатті.

Посилення інтересу громадськості Наддніпрянщини до національного театру
в другій пол. XIX ст. виявилося насамперед у створенні аматорських
колективів та їх виступах у містах Києві, Харкові, Одесі, Полтаві,
Житомирі, інших населених пунктах. У 1882 р. в Єлисавет-граді
М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До її складу
ввійшли актори-професіонали і аматори М.Заньковецька, М.Садовський,
О.Вірина, К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, Л.Манько та ін. У серпні 1883
р. до трупи М.Кропивницькогр приєднався аматорський гурток
М.Старицького. Її директором став М.Старицький, а режисером і актором
М.Кропивницький. У 1885 р. об’єднана трупа, яка налічувала бл. 100 осіб,
розділилася на дві. їх очолювали М.Кропивницький та М.Старицький.
Традиції перших українських професійних колективів продовжували нові
трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898 рр.), М.Кропивницького
(1888-1893,1894-1900), П.Сакса-ганського й І. Карпенка-Карого
(1890—1909). Українські театральні трупи з великим успіхом виступали не
лише в Україні, а й у Петербурзі, Москві та багатьох інших містах Росії.
Репертуар українських труп постійно розширювався. Вони ставили п’єси
І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Гоголя, І.Карпенка-Карого,
М.Кропивницького, М.Старицького, І.Франка, Панаса Мирного та інших
драматургів. Поряд з українськими в Україні діяло чимало російських
театральних колективів.

Український професійний театр у Галичині засновано 1864 р. з ініціативи
товариства «Руська Бесіда». Цей мистецький колектив із перервами
проіснував більше як півстоліття — до Першої світової війни. Спочатку на
посаду директора театру був запрошений із Житомира О.Бачинський з
дружиною, яка здобула славу видатної драматичної актриси на польській та
українській сценах. До цих двох професіоналів приєднались аматори, з
яких незабаром виросли здібні артистичні сили.

На жаль, брак національної свідомості, москвофільські ухили завадили
О.Бачинському як слід поставити в Галичині справу українського театру.

Цей театральний колектив набув розквіту під керівництвом Теофілії
Романович (1874—1880). Вона поповнила його кількома членами своєї
родини, обдарованими артистичним хистом. Пізніше цей мистецький колектив
очолив Біберович-Гриневецький (1889—1892). В українському театрі
Галичини працювали талановиті актори І.Гриневецький, К.Площевський,
Бібе-ровичі, згодом — Підвисоцькі, А.Стечинський, Ф.Яно-вич,
А.Осиповичева, В.Юрчак, нарешті Рубчаки, Стад-ники та багато ін.

Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на твори кращих
драматургів України. У його творчому здобутку були «Наталка Полтавка»,
«Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці»
Г.Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Неволь-ник»,
«Пошились в дурні» М.Кропивницького, «Ніч під Івана Купала»
М.Старицького, «Мартин Бору ля», «Безталанна» І. Карпенка-Карого та ін.
Для підвищення мистецького рівня театральних вистав багато зробив
фундатор професійного театру в Україні М.Кропивницький, який 1875 р.
працював режисером театру «Руської Бесіди» у Львові. 1887 р. тут
здійснено постановку опери С.Гулака-Артемовського «Запорожець за
Дунаєм», яка разом з «Вечорницями» П.Ніщинського користувалась у публіки
величезним успіхом. 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір
української класики — «Украдене щастя» І.Франка.

Музично-пісенна творчість

Високим рівнем розвитку відзначалася музично-пісенна творчість. Широко
побутували народні пісні календарного циклу, колядки, веснянки, гаївки,
колискові, весільні та ін. Із середовища народу виростали талановиті
співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади,
гімназії, приватні пансіони, університети, у яких багато уваги приділяли
вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах
існували хори, оркестри грали в міських парках і театрах.

Піаніст, композитор і педагог Й.Витвицький (1813—1866) написав у Києві
музичний твір «Україна» (1836) — варіації на тему народної пісні
«Зібралися всі бурлаки». Композитор А.Єдлічка (1819— 1841), чех за
національністю, плідно працював як професійний музикант і педагог на
Полтавщині. Відомим оперним співаком і композитором був
С.Гулак-Артє-мовський (1813—1873) — автор першої української опери
«Запорожець за Дунаєм». Активізувалося музичне життя в Галичині. У
Львові виступали польський композитор і диригент Ю.Ельснер, піаніст і
композитор Я.Медерич-Галлюс, відомий скрипаль і композитор К.Ліпінський.
Значний слід у музичному житті міста залишив син В.-А.Моцарта
Франц-Ксавер Моцарт, який створив тут Музичне товариство (1826 р.). 1838
р. у Львові було організовано Товариство сприяння музиці.

Значну роль у становленні української професійної музики на
західноукраїнських землях відіграло пожвавлення культурних зв’язків з
Наддніпрянською Україною. Зокрема, серед населення Західної України
велику популярність здобула творчість класика української хорової музики
Д. Бортнянського. Його твори з кін. 20-х років XIX ст. виконували
численні аматорські хорові колективи Львова. Першими українськими
композиторами-професіоналами у Львові в сер. XIX ст. стали М.Вербицький
та І.Лаврівський.

Тенденції української музичної культури другої. пол. XIX ст. найповніше
виявились у творчості М.Ли-сенка — композитора, диригента, піаніста,
педагога, збирача і дослідника фольклору, основоположника української
класичної музики. Особливе місце в українській музиці займають його
опера «Тарас Бульба» і музика до «Кобзаря» Т.Шевченка.

Розвивали музичні жанри сучасники і послідовники М.Лисенка:
М.Калачевський, Н.Сокальський, Н.Ніщин-ський, М.Аркас, І.Рачинський,
С.Воробкевич, А,Вах-нянин, В.Матюк, Д.Січинський, О.Нижанківський.

У другій пол. XIX ст. почали діяти музичні товариства, зокрема Київське
оперне товариство (з 1889). Концертну і музично-освігню діяльність
проводило галицьке музичне товариство у Львові (з 1838), музичне
товариство в Чернівцях, відділення Російського музичного товариства в
Харкові (з 1871), Одесі (з 1884) та інших містах. У 1868 р. у Києві
відкрито музичне училище (тепер Київське музичне училище ім. Р.Глієра),
у 1880 р. у Львові створено першу в Україні консерваторій.

Образотворче мистецтво

Український живопис у першій пол. XIX ст. розвивався в загальному річищі
розвою європейського мис-, тецтва. Панував класицизм, але паралельно з
ним чи в його надрах розвивався романтизм, закладалися підвалини
реалізму як стилю. Демократично настроєні художники саме в реалізмі
вбачали справжній розвиток мистецтва.

Як провідний навчальний осередок Петербурзька академія мистецтв давала
високу фахову підготовку своїм вихованцям, але, як офіційний заклад,
обмежувала творчу діяльність естетичними канонами класицизму. З 30—40-х
років класицизм став консервативним напрямом у мистецтві. У сер. XIX ст.
П.Федотов і Т.Шевченко заклали основу критичного, реалістичного
мистецтва.

Друга пол. XIX ст. характерна консолідацією художніх сил України в
осередках, що мали давні історичні й мистецькі традиції. Передусім це
Київ і Харків, потім Одеса з ЇЇ Товариством південноросійських
художників. Окремо стояли Львів, де 1898 р. було створено Товариство для
розвою руської штуки (українського мистецтва) і Ужгород, що перебували у
складі Австро-У горської держави. Маючи певні творчі відмінності, котрі
випливали хоча б з того, що майстри Львова і Ужгорода здобували освіту в
західноєвропейських художніх закладах, більшість митців усе ж відчувала
свою належність до єдиного українського мистецтва, навіть намагалася
влаштувати в Києві спільні із наддніпрянцями виставки.

У творчості українських художників нерідко піднімалися тогочасні
соціальні проблеми («В люди» К.Кос-танді, «Об’їзд володінь» М.Кузнецова,
«Глухомань» П.Левченка, «Жертва фанатизму» М.Пимоненка, «Проводи
рекрутів» І.Соколова, «Хворий» К.Трутовського тощо). Разом з тим,
звертаючись до теми народу і Батьківщини, митці активно утверджували
позитивний ідеал, прагнули розкрити красу природи і людини, втілити в
зримих образах вічну принаду буття.

В українському живописі силою історичних обставин найбільшого розвитку
набули побутовий і пейзажний жанри. Історичну тему художники розробляли
значно менше та й то переважно учні Петербурзької академії мистецтв у
майстерні І.Рєпіна. Визначні представники побутового і пейзажного жанрів
— С.Васильківський, К.Костанді, П.Левченко, М.Пимоненко,
С.Світо-славський, М.Ткаченко, К.Трутовський та ін. гідно втілили у
своїх творах ідеали високої людяності і краси, створили полотна,
сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.

Кращі твори того часу характерні правдивістю життєвого мотиву, незмінною
емоційною наснаженістю, витонченістю і яскравістю живопису.

У Львові плідно працювали західноукраїнські художники Т.Копистинський,
К.Устиянович, А.Пилиховський. У картинах Т.Копистинського «Сліпець з
поводирем», «В селянській хаті», «Погорільці» та інших правдиво
відображене життя галицького селянства. К.Устиянович оспівав красу і
велич рідного народу в картинах «Бойківська пара», «Гуцул», «Гуцулка
біля джерела» та «Василько Теребовлянський». До історії України
звертався художник А.Пилиховський. Він створив історичні картини
«Хрещення Русі», «Папські посли у короля Данила», «Бій з татарами біля
Десятинної церкви».

На Буковині у 80—90-х роках творив художник Ю.Пігуляк, відомий
жа-нровими картинами «Гуцули», «Любов і вірність», а також портретами.
Найвищі здобутки живописного мистецтва на Буковині пов’язані з ім’ям
М.Івасюка. Це картини, присвячені простим селянам, полотна на історичні
теми, портрети. У 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню
школу. На Закарпатті творив живописець Г.Роінкович, який, зокрема,
виконав багато розписів у церквах.

В Україні в скульптурі, як і архітектурі, переважав класицизм, що
прийшов на зміну стилю барокко. Серед скульпторів того часу одним з
найвидатніших був виходець з України І.Мартос (1754—1835), який з 1814
р. працював у Петербурзькій академії мистецтв професором і ректором.
Кращими його творами є пам’ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в
Москві, пам’ятник Рішельє в Одесі, пам’ятник-надгробок фельдмаршалові
П.Рум’янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі.

З монументальних творів скульптури другої половини XIX ст. в Україні
найвидатнішим є пам’ятник Б.Хмельницькому (художник і скульптор
М.Микешин), споруджений 1888 р. у Києві на Софіївській площі.

У найбільш поширеній тематично-жанровій скульптурі малих форм і жанрів
помітних успіхів досягли Л.Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак»,
«Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П. Забіла (бюсти
М.Салтикова-Щедрша, М. Гоголя, мармуровий портрет Т.Шевченка), Б.Едуардс
(«Катерина», «Життя невеселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін.
На західноукраїнських землях також працювали скульптори Т.Баронч,
К.Островський, О.Северин, С.Яжимов-ський. С.Левандовський, Т.Рігер та
ін.

Будівництво й архітектура

Значного розвитку в Україні набули будівництво ‘й архітектура. Постала
низка чудових виробничих, адміністративних, культурно-освітніх споруд,
навчальних закладів. До кращих зразків архітектури першої пол. XIX ст.
належать будинок Київського університету (1842) за проектом відомого
академіка архітектури В.Беретті, дзвіниця Успенського собору в Харкові,
споруджена у 1821 —1841 рр. за проектом архітектора С.Васильєва на честь
перемоги російських військ над Наполеоном, Старий театр у Львові (нині
ім. М.ЗаньковецькоЇ) архітекторів А.Пихля і Я.Зальцмана (1837—1843),
будинок Львівського природничого музею за проектом архітектора В.
Райського.

У 70-х роках в Києві на Думській площі (.тепер майдан Незалежності) за
проектом О.Шілле споруджено будинок міської думи. Згодом виросли корпуси
готелю «Континенталь», політехнічного інституту, першої гімназії (арх.
О.Беретті), театру М.Соловцова, оперного театру (арх. О.Шретер),
Володимирського собору (архітектори І.Штром, П.Спарро, О.Беретті). У
Харкові за проектом О.Бекетова збудовані приміщення комерційного училища
і земельного банку. Одесу прикрасили будинки оперного театру
(архітектори Ф.Фель-нер, Г.Гельмер), Нової біржі (арх.О.Бернадрацці).
Чимало помітних споруд виросло і на західноукраїнських землях: у Львові
— будинки політехнічного інституту (арх. Ю.Захаревич), Галицького
крайового сейму (арх. І.Гохбергер), оперного театру (арх.
Г.Горголев-ський), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини
(арх. Й.Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів,
будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому.

Наприкінці XVIII — у першій пол. XIX ст. в Україні почали виникати
пейзажні парки. Ум. Умані у маєтку магната Потоцького було закладено
прекрасний парк «Софіївка», на околицях м. Білої Церкви, в долині річки
Рось, розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати
Тростянецькии дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.

Отже, протягом XIX ст. українська культура, попри несприятливі
обставини, досягла значних успіхів. Талановиті вчені, літератори й митці
створили багато класичних творів, що стали вагомим внеском у скарбницю
світової духовності. Вихід української культури на новий щабель поступу
послужив міцним фундаментом для подальшого її розвитку.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ І НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ на початку XX століття

1. Зростання організованості українського руху в Наддніпрянщині

На поч. XX ст. Україна залишалася поділеною між – двома імперіями —
Російською, до якої входили землі на схід від Збруча (Східна Україна) та
Австро-Угорською, у межах якої перебували Східна Галичина, Північна
Буковина та Закарпаття (Західна Україна). Під імперською владою Росії
проживало понад 20 млн українців.

Перші роки XX ст. в Російській імперії позначилися швидким зростанням
соціального напруження. Світова економічна криза 1900—1903 рр., що
охопила й царську Росію, а також російсько-японська війна виявили
неспроможність режиму, загострили всі труднощі суспільного життя,
посилили невдоволення широких кіл народу. Криза поглиблювалася ще й тим,
що в національних окраїнах імперії швидко зростав визвольний рух. Уряд,
побоюючись сепаратистських настроїв в Україні, що посідала одне з перших
місць в економічному потенціалі Російської імперії, мобілізував усі
реакційні та консервативні сили в державі для боротьби проти
українського національно-визвольного руху. Не випадково чорносотенний
часопис «Кієвлянин» дещо пізніше писав: «Український рух є для Росії
більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи взяті разом». На той
час тривала дія Емського указу 1876 р., який забороняв розвиток
української культури. Царські власті переслідували українську мову, не
дозволяли викладати нею в школах і користуватися в адміністративних
установах. Не можна було видавати українською мовою газети, журнали”,
книги.

Політизація національного життя

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму
на поч. XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У
національно-визвольному руді зросла роль трудового населення.
Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона
намагалася легальне, з дозволу царських властей розвивати національну
освіту й культуру, її зусиллями в 1903 р. урочисто відкрили пам’ятник І.
Котляревському в Полтаві. Того ж року в Києві вшанували композитора
М.Лисенка з нагоди 35-річчя його музичної діяльності. У 1904 р.
відзначили 35-річчя літературної діяльності письменника
І.Нечуя-Левицького.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст.
створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху
в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення
українських політичних партій. Ще в 1897^р. виникає Українська загальна
організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість
студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи
харківських активістів культурницького і студентського руху:
Д.Антоновича, П.Андрієвського, М Русова, Л.Мацієвича, Б.Ка-мінського та
ін. була створена Революційна українська, партія (РУП). Фактично її
маніфестом стала виголошена М. махновським промова «Самостійна Україна»,
де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на
радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність,
рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого
свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення
поліпшити цю долю нагальними політичними засобами.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів.
У Харкові, Києві, Полтаві; Чернігові та деяких інших містах вона мала
місцеві осередки, що називалися «вільними громадами». З 1903 р.
фактичним керівником РУП став М.Порід. Рупівці поширювали відозви,
листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

За умов наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати
без змін. У 1902 р. від неї відкололася Народна українська партія (НУП)
— організація націоналістичного напрямку, яку очолював М.Міхновський.
Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну
республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р.
діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну
спілку група, яку очолював М.Меленевський. Вона намагалася перетворити
партію на автономну організацію Російської соціал-демокра-тичної
робітничої партії (РСДРП), що об’єднувала б усіх робітників України,
незалежно від національної належності. Врешті «Спілка» влилася до
меншовицького крила РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р.
на своєму з’їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну
робітничу партію (УСДРП). Її лідерами стали В.Винни-ченко, С.Петлюра,
М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі
Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за
національною ознакою. Вона проголосила себе . представником
«українського пролетаріату». ‘

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили.
1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Її
лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р.
окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській
радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б.Грінченко і С.Єфремов.

Обидві партії — УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів
особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «ка-де».
Справді, з російською конституційно-демократичною партією їх ріднив
послідовний демократизм. З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальніших
позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної
перспективи тощо). Для ілюстрації цїєї тези наведемо витяг з відозви
полтавської громади демократичної партії: «Стоячи на обороні інтересів
українського народу, — проголошувалося у відозві, — ми закликаємо в наші
ряди всіх, хто свої сили присвячує українському народу в усвідомленні
його культурних, соціальних і економічних особливостей з метою його
політичного вивільнення і подальшого культурного розвитку в напрямку
загальнолюдських ідеалів і можливостей досягнення соціалістичного ладу,
що найбільш повно забезпечує інтереси трудящих мас».

Революція 1905—1907 років

Нагромадження політичних, економічних та соціальних конфліктів
завершилося соціальним вибухом під час революції 1905—1907 рр. Під
ударами народних мас захиталася «тюрма народів» — Російська імперія.
Революційна буря охопила всі простори України, зачепивши інтереси всіх
станів і груп населення. У багатьох виступах, демонстраціях, страйках,
збройних сутичках робітники, селяни, інтелігенція вимагали від царизму
радикального поліпшення свого становища, ліквідації антинародного
самодержавства, проголошення в країні загальнолюдських прав і свобод.
Цього добивалися робітники Донбасу і Придніпров’я, прогресивна
інтелігенція і військовослужбовці, мільйонні маси селянства. У роки
революції зі зброєю в руках виступили чорноморські моряки броненосця
«Потьомкін», де матроси — майже всі українці — на чолі з Г.Вакулинчуком
та О.Матюшенком захопили корабель, київські сапери підпоручика
Б.Жаданівського, робітники Донбасу.. і Харкова. В усій Україні палали
селянські бунти, їх криваво придушували каральні загони царської армії.
Правдиво описав ці події у творах «Фата моргана» та «Коні не винні»
класик української літератури М.Коцюбинський.

Російська імперія була вже неспроможна зупинити революцію репресіями. 17
жовтня 1905 р. оголошено царський маніфест про свободу слова, друку, про
перетворення Росії в конституційну монархію. Проте селянству цього було
мало, воно продовжувало боротися за перерозподіл землі. Щоб згасити
полум’я народного гніву, за здійснення ґрунтовної аграрної реформи в
Росії взявся голова Ради міністрів П.Столипін. За двадцять років він
обіцяв реформувати Росію. Історія відвела йому тільки п’ять років (1906
—1911). Та навіть за цей короткий час внаслідок столипінської аграрної
реформи у сільському господарстві України сталися суттєві зміни — значно
збільшилася кількість т. зв. куркульських, а фактично фермерських
господарств. Селяни масово виходили з общини, утворюючи власні відруби,
тобто середні або великі господарства. Лише за кілька років їх з’явилося
в Україні понад 226 тисяч. Малоземельні селяни, вийшовши з общини та
продавши свої землі, мігрували в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід.
Станом на 1914 р. бл. 2 млн залишилося там на постійне проживання. Вони
надіялися стати «міцними» господарями, та далеко не всім це вдалося на
цілинних землях. І донині наші земляки живуть там цілими селами і навіть
районами (Сірий Клин, Зелений Клин тощо).

У 1905— 1907 рр. посилився український національно-визвольний рух.
Українці вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і
встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української
мови в культури, безперешкодного навчання українською мовою в школах,
права вільного користування нею в судах та інших адміністративних
установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання
літератури, газет і журналів українською мовою. Під могутнім
революційним натиском царизм змушений був піти на послаблення
національного гніту. Законом від 21 листопада 1905 р. було дозволено
видавати літературу йаціональними мовами, випускати газети й журнали,
створювати культурно-освітні товариства, відкривати національні театри.

В Україні у ряді сіл учителі почали навчати учнів українською мовою. У
багатьох містах — Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Катеринославі,
Кам’янці-Подільсько-му та ін. і деяких селах виникли культурно-освітні
товариства «Просвіта». Активну участь у їх роботі брали видатні діячі
української культури Л. Українка, П.Мирний, Д.Яворницький. У багатьох
містах відкривали українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові
товариства.

З кін. 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою. У
цілому в 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905—1907 рр. виходило
25. Першою щоденною українською газетою стала «Громадська думка»
(пізніше «Рада»). Остання виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серпня 1914
р. У ній співпрацювали провідні діячі української культури, зокрема М.
Гру шевський, І.Франко, О.Олесь, В.Винниченко та ін. Щоденні газети
«Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував щедрий меценат
Є.Чикаленко.

В умовах революції 1905—1907 рр. пройшла консолідація УДП і УРП, які
відзначалися ідейною близькістю платформ. Наприкінці 1905 р. у Києві
зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП).
Найвидатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов,
М.Левицький, Ф.Матушевський, В.Наумен-ко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була
партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р.
припинила свою діяльність.

У період першої російської революції на значній території України діяли
організації українських есерів, витоки яких сягають перших років XX ст.
Вони утворилися на основі місцевих організацій загальноросій-ської
партії соціалістів-революціонерів, надзвичайно популярної серед
селянства. Проте організаційне оформлення УПСР затягнулося.

У виборах до першого російського парламенту — Державної Думи в
лютому—квітні 1906 р. з українських політичних партій взяла участь
тільки демократично-радикальна партія, її представляла в Думі група
визначних діячів — Є.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський, М. Біляшівський. Під
їх керівництвом діяла Українська думська громада, яка нараховувала 44
чол. Вона виступала з вимогами введення навчання українською мо-вою та
заснування в університетах кафедр українознавства, готувала
законопроекти про автономію України, місцеве самоврядування тощо. Значну
роль у її діяльності відіграв М.Грушевський, тоді професор Львівського
університету.

8 липня 1906 р. царський уряд розпустив І Думу. Вибори в II Думу
відбулися в січні—лютому 1907 р., в умовах спаду революції. Друга Дума
засідала з 20 лютого до ЗО червня 1907 р. У ній також діяла Українська
громада — 47 депутатів, які видавали свій друкований орган «Рідна
справа. Думські вісті», що виходив у Петербурзі двічі на тиждень. Навіть
у III Думі, де більшість мали поміщики, діяла невелика українська група.

Післяреволюційна реакція

Природне зростання українства викликало невдоволення царського уряду,
правих кіл російського суспільства. Конфіскаціями, грошовими штрафами,
переслідуваннями російська адміністрація намагалася знищити українські
видавництва. У 1910 р. було заборонено будь-які українські організації з
огляду на те, що «об’єднання на інтересах національних веде до
збільшення національного відокремлення». Ще докладніше у 1911 р. з цього
приводу висловився міністр внутрішніх справ і голова уряду Росії
П.Столипін, заявивши, що «історичним завданням російської державності є
боротьба з рухом, у теперішні часи прозваним українським, що містить у
собі ідею відродження старої України… на автономних
національно-територіальних основах». І тому українці циркуляром для
губернаторів (1910) оголошувались разом з іншими пригнобленими націями
«інородцями», яким заборонялося створювати будь-які товариства, клуби,
драматичні гуртки, видавати газети рідною мовою. Царський уряд заборонив
відзначення 100-річчя з дня народження Т.Шевченка. На знак протесту в
лютому 1914 р. в Києві, Одесі, Полтаві та інших містах відбулися масові
страйки, демонстрації, мітинги й збори робітників та студентів.

Численні партії, які діяли в Україні в період революції 1905—1907 рр.,
після її поразки занепали або пішли в підпілля. Це негативно вплинуло на
національно-визвольний рух. У 1908 р. з ініціативи діячів УДРП
організовано міжпартійний політичний блок — Товариство українських
поступовців (ТУП), до якого приєдналися і члени інших груп. Головною
метою ТУПу був захист національних завоювань українства, боротьба за
нові права. Мінімальними програмними вимогами товариства були
українізація початкової школи, введення у навчальні програми середніх
шкіл курсів української мови, літератури та історії, допущення
української мови в усі громадські установи. До ради ТУП входили М. Гру
шевський, С.Єфремов, В.Винниченко, Є.Чи-каленко, С.Петлюра, Д.Дорошенко
та ін. ТУП координувало діяльність «Просвіти», тісно співпрацювало з
Науковим товариством у Києві, йому належала «Українська книгарня»,
загалом було провідною політичною організацією Наддніпрянщини до початку
Першої світової війни.

2. Радикалізація національної боротьби на західноукраїнських землях

В Австро-Угорській монархії проживало понад 4,6 млн українців, у т. ч. у
Східній Галичині — 3850 тис., на Буковині — 305,1 тис., в Закарпатті —
505,3 тис. Східна Галичина, де проживало українське населення, як і
раніше була об’єднана із Західною (польською) в одну адміністративну
одиницю — «Королівство Галіції і Лодомерії». Цей край поділявся на 50
повітів. Окремою адміністративною територією була Буковина, до якої
входило 10 повітів. Закарпатські землі складалися з чотирьох українських
жуп, або комітатів.

Обмеження політичних прав українців

Уся адміністративна влада в Галичині, як і на Буковині, зосереджувалася
в руках намісника. Австро-угорський імператор призначав його з верхівки
найбагатших польських поміщиків, вірної опори габсбурзької монархії.
Повітовими старостами призначали польських графів, -князів та поміщиків.
Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та
Буковинський сейми. Вони проіснували до початку Першої світової війни.

Усю діяльність Галицького та Буковинського сеймів була підпорядковано
центральній владі. Їх постанови обов’язково мав затверджувати імператор,
який часто зволікав із цим. Йому належало право розпускати сейм у
будь-який час і призначати нові вибори. Цим правом імператор часто
користувався. Головними в законодавчій діяльності Галицького та
Буковинського сеймів були господарські справи. Їхні бюджетні права були
обмежені.

Виборчий закон відповідав інтересам панівних верств. Вибори не були
загальними і рівними. Усі виборці ділилися на чотири курії, з яких кожна
окремо обирала депутатів у сейм терміном на 6 років. Курія земельних
власників обирала 44 депутати з розрахунку один депутат від 52
виборців-поміщиків, які платили податок понад 200 крон. Друга курія —
«торговельно-промислових палат» — захищала інтереси великих підприємців
і мала три депутатських мандати. Третя, міська курія, представляла
середніх та дрібних підприємців. Одного депутата обирали 2264 виборців.
Четверта, сільська курія, була найнерівноправніша. Тут одного депутата
обирали від 8764 виборців. Вибори в цій курії були не прямими, а
двоступеневими: спочатку від кожних 500 селян обирали по одному
виборцеві, котрі потім обирали депутатів до сейму. Однак і це обмежене
право виборців було надане не всім селянам, а тільки тим, хто платив
податок не менше 8 крон. «Сільське населення» (до цієі категорії
зараховували всіх селян) з четвертої курії представляли в сеймі головним
чином заможні господарі й великі землевласники. Внаслідок цього в
Галицькому та Буковинському сеймах переважали представники заможних
верств, населення, зокрема в першому — польські, д в другому — румунські
та німецькі.

Від виборів до австрійського парламенту, Галицького і Буковинського
сеймів незаможні верстви населення фактично було усунено за допомогою
високих майнового і вікового цензів. За такою системою’до списків
виборців не заносили робітників і бідняцько-середняцькі маси. Жінки
взагалі не мали права голосу. На поч. XX ст. в Галичині у виборах
фактично брало участь лише бл. 7 %, а на Буковині — 4,9 % населення.

Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавались
до всіляких зловживань. Най поширенішими були фальсифікація списків
виборців, зміна місця та часу проведення виборів за кілька годин до їх
початку, викрадення виборчих урн. Щоб перешкодити передвиборній агітації
українських кандидатів, власті кидали їх до в’язниць на підставі дрібних
звинувачень. Шляхом підкупів та погроз рядових неписьменних виборців
змушували голосувати за представників панівних кіл. Проти непокірних
використовували жандармерію та військо.

Національна дискримінація

Поряд із обмеженням політичних прав українці Галичини, Буковини й
Закарпаття потерпали від національного гніту. Панівні верстви монархії
Габсбургів, проводячи особливу, т. зв. австрійську національну політику,
наблизили до себе в Галичині поляків, надаючи їм привілеї, аби ще
жорстокіше експлуатувати українських трудівників. Австро-угорський уряд
спирався в Галичині на польську аристократію, яка відігравала важливу
роль. У її руках перебували всі місцеві адміністративні посади, суд і
поліційне управління. Хоча Галичину заселяли переважно українці,
політична, економічна і культурна перевага цілком належала полякам. З
цього приводу один польський автор відверто заявляв, що «Галичина лише
формально вважалася австрій-, ською провінцією, з австрійською
конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям та
адміністрацією, насправді ж все управління краєм, здійснення правосуддя
і представництво краю перейшли до рук шляхтичів, які, обійшовши
конституційні закони, впровадили в Галичині порядки терору, хабарництва
і прямого насильства».

Шовіністична антиукраїнська агітація знаходила сприятливий Грунт серед
польських підприємців і дрібного міщанства в Галичині. Характерною у
даному випадку була передвиборна промова професора Львівського
університету С.Томбінського у вересні 1904 р., в якій він закликав до
боротьби з українським народом під гаслом: ніяких поступок у галузі
політичній, економічній чи культурній.

З особливою рішучістю антиукраїнська політика здійснювалася в галузі
освіти. Навчали у Львівському університеті, інших вузах,
професійно-технічних закладах Галичини польською мовою. Великої
полонізації зазнали також середні школи, або гімназії. У 1914 р. в
провінції налічувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій, тобто
по одній на кожні 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У початкових
школах польських класів було втричі більше, ніж українських.

Українці зазнавали дискримінації на всіх рівнях. Так, у 1907 р. польські
культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж
українські. Інвестиції направляли, звичайно, у західну, польську частину
провінції. На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а
й на активний опір уряду. Вони були змушені вперто боротися за кожну
установу, кожну посаду, кожне призначення, по суті, за кожне українське
слово.

Грабуючи українське населення Галичини, Буковини та Закарпаття, живучи
за рахунок його праці, обмежуючи його політичні права, переслідуючи
національну культуру, колонізатори та їх спільники знущалися над самою
душею українства. Селян вони з презирством називали «бидлом», «хлопами».

Наростання українського спротиву

Корінне населення регіону не мирилося зі своїм важким становищем. На
кривду і визиск воно відповідало все активнішим спротивом. Щораз
гострішими ставало страйки галицьких робітників. Протягом 1900—1904 рр.
у Галичині відбулося 143 страйки, у яких взяли участь бл. 32 250 чол.
Страйки все частіше закінчувалися повною або частковою перемогою
страйкарів (у 1900 р. — 16 страйків, у 1904 р. — 34 страйки увінчалися
повною або частковою перемогою). Важливою подією був страйк
робітників-будівельників Львова в червні 1902 р. Хоча страйкарі боролися
героїчно, власті жорстоко придушили виступ, заливши вулиці міста кров’ю
робітників. У 1904 р. відбувся великий страйк нафтовиків
дрого-бицько-бориславського нафтового басейну. Ці акції набули
політичного характеру, супроводжувалися демонстраціями. У 1903 р.
страйкували мебльовики Ужгорода. Наступного року закарпатські робітники
виступили спільно з галицькими.

Широкого розмаху набрав аграрний рух. У страйку сільськогосподарських
робітників, що відбувся в Східній Галичині влітку 1902 р., взяло участь
бл. 200 тис. чол. Головною вимогою було підвищення заробітної плати.
Найактивніше боролося за свої життєві інтереси селянство Гусятинського,
Збаразького, Тернопільського, Золочівського повітів. У ході аграрних
виступів виникли страйкові комітети, які формулювали спільні вимоги
селян до поміщиків, встановлювали зв’язки між селами, розробляли заходи
боротьби проти штрейкбрехерів. Іноді створювали повітові комітети, які
закликали селян до єдності дій. Так, Гуся-ганський повітовий комітет
звернувся 13 липня до всіх селян із закликом продовжити боротьбу «в
згоді і єдності, рука в руку, плече в плече». У зверненні комітету
зазначалося: «Брати селяни-русини, все одно, чи ви грецького, чи
латинського обряду… Вже досить нашого горювання, досить наших сліз,
нужди і кривди. Браття! Не в Канаді і Бразилії наш хліб. Наша Канада і
Бразилія на тій землі, яку наші прадіди кров’ю поливали». Завдяки
наполегливій боротьбі страйкарі змусили землевласників піти на поступки:
платити за працю в полі не 12-й сніп, а 9—7-й.

Аграрні страйки, селянські мітинги проходили на Буковині та в
Закарпатті. Учасники цих акцій, як і їхні галицькі брати, вимагали
впровадження загального виборчого права, заборони лихварства, обмеження
примусового продажу селянських земель, скасування земельного податку.

У 1905—1907 рр. страйковий рух на західноукраїнських землях під впливом
першої російської революції досяг кульмінації. Значно частішими стали не
тільки страйки, а й політичні мітинги, демонстрації, селянські віча. За
цей час у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у яких взяло
участь понад 40 тис. робітників. Лише протягом першої пол. 1906. р. в
краї відбулося 2323 мітинги і 171 демонстрація. Їхнім лейтмотивом була
рішуча одностайна вимога демократизації антинародної виборчої системи.
Під могутнім натиском народних мас Австро-Угорщини, в т. ч. й
західноукраїнських земель, правлячі кола імперії Габсбургів змушені були
швидше провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату).
Відповідно до закону від 28 січня 1907 р. було впроваджене загальне
виборче право, щоправда, недосконале.

Ліквідувавши в 1907 р. куріальну систему, уряд Австро-Угорщини зберіг
низку цензів, що обмежували права простих трудівників. Новий виборчий
закон не скасував старої системи дискримінації українського населення.
Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. чол., а українці — від
102 тис. У рейхсраті та в місцевих сеймах панували австрійські,
угорські, польські, румунські великі землевласники та підприємці,
урядовці. Тому трударі Галичини протягом 1907—1914 рр. не припиняли
боротьби за загальне виборче право до крайового сейму та органів
місцевого самоврядування.

Яскравим виявом радикалізації національної боротьби українців стала
справа польського графа А.Потоць-кого, натхненника та організатора
антиукраїнської політики. Як намісник Галичини він мав широкі права,
котрі давали йому змогу бути не стільки конституційним австрійським
намісником, скільки самодержавцем краю. Від природи він був садист.
Зробивши Галичину своєю вотчиною, А.Потоцький привселюдно заявив, що
тепер для українців влаштує друге Берестечко. Слово у графа не
розходилося з ділом. ПІД час виборів до галицького сейму 1908 р. у селі
Коропець (нині Монасти-риського р-ну Тернопільської обл.), від якого
балотувався граф К.Бадені, було вбито селянина Марка Каганця. Перед тим
він звинуватив претендента на депутатський мандат у виборчих махінаціях,
зокрема у викраденні бюлетенів. На очах у всього села до М. Каганця
підійшло троє австро-угорських жандармів і багнетами закололи його. «Це
була остання крапля, — писав у ті дні Г.Хоткевич, — котра переповнила
чашу народного терпіння». Одним із виразників глибокого обурення широких
верств українства нестерпною сваволею галицької адміністрації став
23-річний студент Львівського університету .Мирослав Січинський. 12
квітня 1908 р. він трьома пострілами смертельно поранив ката
українського народу А.Потоцького. Ця подія дала сильний поштовх
антиукраїнським настроям польських політиків. У Львові за абсолютного
невтручання поліції відбулися українські погроми. Шалену антиукраїнську
пропаганду почала польська преса.

Складовою національно-визвольного руху українського населення
західноукраїнських земель була боротьба за народну освіту. На
багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію
українців у галузі освіти. 5 квітня 1905 р. в Тернополі відбулося
селянське віче, у якому взяло участь понад 600 чол. З палкою промовою
виступив Іван Франко. Засудивши австро-угорську систему освіти, він
закликав краян взяти шкільну справу у свої руки, зробити школу й науку
доступними для широких мас українства. Збори робітників та ремісників
Личаківської дільниці м. Львова, що відбулися 19 листопада 1905 р.,
вимагали відкриття чотирикласної української школи. Подібні ухвали
прийняли народні збори у Дрогобичі, інших містах і селах Галичини.

Тривалими і напруженими були змагання за український університет. Цю
ідею підтримували різні прошарки галицького українства. Особливо активно
за втілення її в життя виступала студентська молодь. 13 листопада 1901
р. велика група студентів Львівського університету, зібравшись у одній з
найбільших аудиторій, вимагала створення українського вузу. Невдачею
закінчилися спроби адміністрації зірвати збори. Після їх закінчення
відбулася демонстрація. На знак протесту проти національних утисків
понад 500 студентів-українців у листопаді 1901 р. залишили навчання у
Львівському університеті. Бурхливі виступи студентів цього вузу
відбулися в 1907 р. 23 січня 150 студентів-українців вигнали з
університету реакційних викладачів, в т. ч. й ректора.

Прогресивний рух охопив і студентів Чернівецького університету. У 1908
р. вони зажадали від австро-угорського уряду відкриття кафедри історії
України, а 31 жовтня 1909 р. на масових зборах ухвалили резолюцію, у
якій зазначалося: «Українська академічна молодь протестує проти виключно
німецького характеру Чернівецького університету і вимагає, щоб
університетські власті приймали прохання і заяви, писані українською
мовою, і відповідали тією ж мовою, щоб скрізь в університеті можна було
користуватись українською мовою».

Не припиняло боротьби за свої національні інтереси українське студенство
Львова. 5 березня 1910 р. в Академічному домі відбулися збори
української студентської молоді, на яких було винесено рішення не
визнавати Львівський університет польським доти, доки не буде офіційного
рішення австрійського уряду про час і місце побудови українського
університету. Газета «Діло» на першій сторінці надрукувала велику
відозву «За український університет». Опублікування цієї відозви, а
також бойкот Львівського університету як польського вузу привели до
того, що польська шовіністична преса почала нахабно нападати на все без
винятку українське населення Галичини. Знову оте одвічне: Львів був
створений Господом-Богом лише для поляків, немає місця під сонцем
українцям, їх треба вирізати.

Загострилися взаємини між студентами університету. Його коридорами
розгулювали озброєні групи вшехпольських студентів. Тих, хто розмовляв
українською мовою, збивали з ніг і лупцювали будь-чим. Напівтрупа
викидали за двері під регіт задоволення присутніх, які товпилися біля
університету. 10 травня 1910 р. шовіністи окупували університет і не
допускали до навчання студентів-українців.

Українські студенти вирішили зібратися на своє віче і обговорити план
протидії. Віче було призначене на 9 год. 1 липня 1910 р. Дозволу на
проведення зборів у приміщенні університету не було. Ректорат у таких
випадках українським студентам постійно відмовляв. На віче зібралося
понад 300 студентів-українців. Не встиг виступити перший промовець, як
дійшла чутка, що поляки перекрили вихід з університету. Почалася’
жорстока сутичка між українськими та польськими студентами. Пролунали
постріли. Було поранено багатьох студентів. Смертельно пораненим впав
Адам Коц-ко. Із явно фальсифікованих протоколів видно, що вбитий — 1,
тяжко поранених — 8, легко поранених — 22.

А.Коцко помер, не прийшовши до тями. 4 липня . 1910 р. відбувся його
похорон. Від каплиці міського моргу до брами Личаківського цвинтаря —
250 метрів. На цьому маленькому майдані вмістилося 20 тис. людей. •Вони
прийшли провести А.Коцка в останню дорогу. 40 вінків і написи на
червоних стрічках перелякали поліцію і кинули в холодний піт польських
шовіністів. Над майданом гриміла пісня «Шалійте, шалійте, шалені кати!».
Кожне місто, кожне містечко Галичини прислало делегації з вінками та
квітами. Це був день національного смутку. Сміливо на тому маленькому
бастіоні-майдані звучали українська мова, українські пісні-гімни.

Вбивство А.Коцка і кривава розправа над українським студентством
сколихнули Європу. На ім’я студентських організацій і матері А.Коцка
надходили телеграми підтримки, співчуття й болю. Вперше на події в
Галичині відгукнулась Америка. Прогресивна преса Європи засудила дії
польських шовіністів. У селах і містах розповсюджувалися листи із
закликом продовжувати справу, за яку загинув А.Коцко. На ім’я галицького
намісника Бобжинського надходили резолюції і вимоги зборів та віч.
Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом
наступних 5 років відкрити окремий український університет. Проте війна
не дозволила реалізувати цю давню мету галичан.

Пошук національних пріоритетів

Із прискоренням політичного й національного розвитку українців їх і без
того складні взаємини з поляками погіршилися. Інтереси двох народів
розходилися мало не в кожному питанні. Як наслідок, на поч. XX ст.
польсько-український конфлікт із боротьби між двома національними
елітами, за словами О.Субтельного, виріс у конфронтацію між двома
народами, що набирала загрозливих масштабів. Радикалізація національного
руху — як українського, так і польського — неминуче ставила на порядок
денний питання: хто стане господарем у Східній Галичині? Доки питання
влади не було остаточно вирішене — поляки робили все, щоб там
утриматися. З цією метою вони навіть порозумілися з росіянами. Польська
адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби
знищити український національний табір, діючи за принципом:

«Пусьціць Русіна на Русіна». Така ситуація змушувала українців
зміцнюватися ідейно й організаційно, щоб належним чином протистояти
польським зазіханням.

Ще більше занепокоєння наростання національного руху в Галичині
викликало в Росії, яка, починаючи з 1848 р., з тривогою стежила за
поступовим відродженням українства в Австрійській імперії. Російські
урядові кола усвідомлювали, що всі заборони разом з іншими
русифікаційними заходами у Східній Україні будуть марними, поки частина
українських земель перебуватиме поза сферою їхнього впливу. Дедалі
очевиднішим ставало, що Росія вбачає єдиний шлях боротьби з «українським
сепаратизмом» в анексії Західної України — доки розвиток національного
руху не набрав там таких розмірів і такої сили, коли вже жодні репресії
його не спинять. З цією метою в Галичині спішно будували модерну мережу
агентури, сюди спрямовували потужний струмінь золотих рублів, агітаційні
брошури і т. ін. У червні 1914 р. російський посол у Відні заявив
протест від імені своєї держави австро-угорському урядові з приводу
проекту заснування українського державного університету у Львові. При
цьому було підкреслено, що подібний крок російський уряд розцінюватиме
як ворожий випад у свій бік, що може призвести до війни.

Коли стало очевидним, що конфлікту між Австрією та Росією не минути,
українство Галичини вирішило заманіфестувати свою позицію з цього
питання. Усім було зрозуміло, що чекає на український рух у разі
російської перемоги, а тому ставка робилася на Австрію. 7 грудня 1912 р.
на засіданні провідних діячів усіх галицько-українських політичних
партій було вирішено, що на випадок збройного конфлікту-між згаданими
державами, «ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане на
стороні Австрії, проти російської імперії як найбільшого ворога
України». Подібну резолюцію винесло й українське жіноцтво Львова на
своїх зборах 14 грудня того ж року. Причому наголошувалося, що українці
будуть підтримувати Австрію до тієї пори, «як довго її інтереси згідні з
інтересами українського народу і з його національним достоїнством». В
антиросій-ському дусі висловився і другий з’їзд українських студентів
(2—4 липня 1913 р.), де цю позицію обгрунтував Д.Донцов, майбутній
ідеолог українського інтегрального націоналізму. Так само поставилися до
Росії й буковинські українці.

Спортивно-протипожежний та стрілецький рух

Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на поч. XX ст.
між європейськими країнами, насамперед між Росією і Австро-Угорщиною, та
їх можливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола,
усвідомлювали, що для реальної підтримки своїх національних прагнень
вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою.
Ґрунтом, на якому галицьке українство почало усвідомлювати необхідність
власної військової сили, став спортив-но-протипожєжний рух у формі
сокільсько-січових товариств. Перше товариство «Сокіл» було засноване в
с. Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла
Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного воно
постало й у Львові. Першу «Січ» створив адвокат Кирило Три-льовський у
с. Завалля на Станіславщині в травні 1900 р. Діяльність цих організацій
була ще далекою від військового руху; це, швидше, було лише прагнення до
вияву організованості, національного усвідомлення та плекання духовних і
фізичних цінностей. Але, об’єднуючи здебільшого молодь, українські
«Соколи» й, особливо, «Січі» захоплювали її козацьким романтизмом, а
масові гімнастичні вправи і муштра на зразок військової, величні
маніфестації, походи та паради, виховання почуття суспільного обов’язку
— створювали сприятливу атмосферу для зародження військового руху.
«Січі» вже самою своєю назвою, назвою своїх старшин (отаман, осавул,
кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями і символікою —
зв’язували перервану нитку з українською минувшиною, мостили шлях ідеї
відродження українського війська. Незважаючи на утиски та перешкоди
властей, у 1914 р. в Західній Україні існувало вже 967 організацій
«Сокола», що нараховували 58 627 чл., та 1056 «Січей» із 66 000 чл. Це
була організована сила, яка, відродивши пам’ять про українське військо,
дала поштовх подальшому розвиткові військових традицій.

Саме в середовищі передової частини молоді, яка пройшла духовний та
фізичний гарт у «Січах» і «Соколах», зародилась думка про збройне
виборення власної державності. Зародившись, ця думка починає шукати форм
свого вияву, бо рамки січово-сокільських товариств стали для неї
тісними. Так спочатку у Львові, а згодом і в інших галицьких містах
постали перші українські таємні організації, завданням яких було
військове виховання і навчання молоді, як необхідної передумови для
створення власного війська. Найбільший вплив серед них мав таємний
військовий гурток «Пласт», що виник при філії української Академічної
гімназії у Львові в 1911 р. з ідейно підготовленого гуртка учнів
середніх шкіл та кількох студентів університету1. Його засновниками були
студенти Іван Чмола та Петро Франко, активними членами — В.Кучабський,
Р.Сушко, О.Кучерішка, О.Квас, О.Степанівна. Перед Першою світовою війною
в Галичині нараховувалося 34 пластових гуртки, що об’єднували 1 700
чол., які займалися військовим вишколом. Це була фактично перша в
історії новітнього українського руху спроба власними заходами почати
творення збройної сили як засобу боротьби за державну самостійність.

На поч. 1913 р. К.Трильовському вдалося подолати опір властей і за
третім разом затвердити статут чисто військового товариства «Січові
Стрільці». 18 березня 1913 р. на його основі у Львові організували перше
легальне українське стрілецьке товариство під -однойменною назвою, яке
очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Незабаром такі
товариства виникли в Косові, Яблунові, Заліщиках, Тернополі, Бережанах,
Яворові та інших містах краю. їх очолили віддані ідеї національного
відродження українські старшини запасу Р.Дашкевич, К.Гутковський,
Г.Коссак, Л.Лепкий та ін. Загалом, напередодні Першої світової війни в
Галичині постало 96 українських стрілецьких товариств, що нараховували 8
200 чл. Значення стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме
стрілецтво протягом останнього часу перед війною чітко й рішуче
пропагувало гасло самостійної України як актуальну й безпосередню мету
національно-політичної боротьби українців. Другим значним здобутком
стрільців було те, що вони усвідомили ідею збройної боротьби як
необхідного засобу осягнення державної незалежності. Основним
досягненням стала їхня практична справа — військове виховання та
навчання молоді. Така позиція була рішучим поступом у розвитку
української політичної думки.

Перші результати українського національно-військового руху виявилися на
великому крайовому здвизі (огляді), присвяченому 100-річчю з дня
народження Т.Шевченка, який відбувся 28 червня 1914 р. у Львові. У
поході вулицями міста та в масових військово-спортивних вправах взяли
участь 12 500 осіб, які представляли 120 177 членів 2166 стрілецьких,
січово-сокільських та пластових організацій краю; багато з них були у
військових одностроях та зі зброєю в руках. Ця маніфестація викликала
ентузіазм українського громадянства. На здвизі також були присутні
австрійський намісник у Галичині Коритовський з великим почтом
представників крайових і міських властей та командант львівського
корпусу генерал Кальошварі, що засвідчило рівень української військової
справи, яку вже змушена була визнавати й офіційна влада.

Отже, напередодні Першої світової війни галицькі українці завдяки
широкій громадсько-політичній і культурній діяльності являли собою
самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне
життя. Весь край покрився сіткою культурно-освітніх закладів,
економічних установ, політичних та пара-мілітарних організацій. Це,
звичайно, не йшло ні в яке порівняння зі становищем українства в
Російській імперії. А тому певні успіхи українців у Австро-Угорщині, на
тлі виразно антиукраїнського курсу Росії, привели їх до орієнтації на
Австрію в майбутньому світовому конфлікті, що стрімко наближався.
Основним завданням українства в ньому мали стати домагання визволення
Великої України від російського поневолення, створення самостійної
держави та забезпечення вільного розвитку українців у межах
Австро-Угорщини.

3. Україна в Першій світовій війні

Того дня, коли у Львові відбувся парад січово-со-кільських, пластунських
та стрілецьких організацій краю, у столиці Боснії Сараєві було вбито
австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до
початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир
і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій:
Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина,
Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто
38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони
переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення
контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти
національно-визвольних та соціальних рухів тощо.

Українські землі у планах воюючих сторін

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали
українські землі, що мали вигідне гео-політичне положення, значні
матеріальні ресурси та людський потенціал. Росія, прикриваючись ідеєю
«об’єднання всіх руських земель», відкрито готувалася загарбати
Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покінчити з
«мазепинством» і сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до
Габсбурзької імперії хоча б Волинь і Поділля. Німеччина, намагаючись
створити потужну світову імперію, також була не проти взяти під свій
контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні
розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу,
датованих 1 грудня 1915 р., зазначалося: «Для кожного, хто в дійсності
знає і розуміє географічне та економічне положення, у якому перебуває
Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через
посідання багатої України…» Навіть Англія і Франція, які не мали
жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її
для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й
багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського
народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме
українські землі найбільше постраждали від війни.

Для України світова війна мала подвійно трагічний зміст. Єдиний народ за
відсутності власної держави, що захищала б його конкретні інтереси,
опинився у двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у
російській армії та 250—300 тис. в австрійському війську боролися і
вмирали за чужі для них інтереси. Але найгіршим було те, що сини одного
й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати
один одного.

Вплив війни на Україну

Від самого початку боїв влітку 1914 р. територія Західної й певною мірою
Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході
Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками два старі
супротивники — Австро-Угорщина і Німеччина, з одного боку, та Росія, з
другого. Аж до поч. 1918 р., лінія фронту проходила через українську
територію. Більшість земель Наддніпрянської України, як прифронтова
зона, перебували під юрисдикцією Київського військового округу.

Ареною жорстоких, кровопролитних боїв стала територія Східної Галичини,
Північної Буковини і частково Закарпаття під час запеклої Галицької
битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р. Австро-угорську армію
було розгромлено, вона втратила понад 336 тис. солдатів. Галичина й
Буковина опинилися під окупацією царської Росії. У березні 1915 р. після
шестимісячної облоги впала найміцніша австрійська фортеця Перемишль.
Російські дивізії штурмували карпатські перевали.

За сім місяців російської окупації царська адміністрація при допомозі
місцевих москвофілів свідомо знищила тут все, що було українським:
гімназії, сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки,
читальні «Просвіти», наукові, освітні, господарські, спортивні
організації. Почалося переслідування греко-католицької церкви.
Митрополита А.Шептицького було заарештовано і депортовано в Росію.
Незавидною була доля й простих українців: спочатку їх мордували,
відступаючи, австрійські й мадярські вояки, повіривши польській .
адміністрації краю, що причиною поразки стала «зрада українців», котрі
нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам, то з приходом
російської армії їх піддавали всіляким гонінням вже за «мазепинство». У
той час тільки через львівські розподільчі тюрми вглиб Росії було
вивезено понад 12 тис. заарештованих.

Не кращим було становище в підросійській Україні. З початком війни і
оголошенням на більшій частині її території воєнного стану царські
власті посилили поліційні репресії проти українства. Було закрито майже
всі українські організації та газети. Коли в листопаді 1914 р.
загальновизнаний лідер українства М.Гру-шевський разом з родиною
повернувся до Києва, царські власті арештували його за «антиросійську
діяльність» і відправили до Лук’янівської в’язниці. У лютому 1915 р.
М.Грушевського вислали етапом до Сибіру. Незабаром він потрапив у
Поволжжя під поліційний нагляд. Царський міністр закордонних справ
С.Сазонов з неприхованим задоволенням відзначав: «Тепер настав слушний
момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Однак, після
катастрофічних втрат російської армії, коли у квітні 1915 р.
австро-німецькі війська, прорвавши Південно-Західний фронт під Горлицею
і Тарнавом, змусили її відступити з Галичини, царський уряд трохи
послабив свою антиукраїнську політику.

У 1916 р. Галичина і Буковина знову стали тереном найжорстокіших боїв.
Почався наступ російської армії під командуванням генерала О.Брусилова.
Внаслідок багатомісячної битви чимало районів Галичини, особливо
Тернопільщину, було зруйновано вщент, населення евакуйовано,
господарства та майно — втраяені. Не менше лиха приніс населенню
Галичини і червневий наступ російських військ, які кинув на
австро-угорський фронт О.Керенський у 1917 р. Ця авантюра не принесла
перемоги її ініціаторам, навпаки, закінчилася повною поразкою російської
армії, її відступом за річку Збруч.

Українські січові стрільці

Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових
стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий
структурний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р.’на заклик
новостворених Головної української ради (між-партійної політичної
організації, яка представляла галицьких українців у Австрії в роки
війни) та Бойової управи УСС (організаційно-координаційного центру
легіону УСС) до новітнього українського війська зголосилися бл. ЗО тис.
добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою
ставлячись до патріотично настроєної української молоді та спонукуване
польськими політичними колами, обмежило чисельність легіону до 2,5
тисяч, а на прохання відкликати з військ 100 старшин-українців виділило
лише 16. Ядро легіону становили активісти січово-сокільсько-го,
пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти;
були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо.
Серед них І.Ба-люк, Д.Вітовський, С.Горук, Г.Коссак, Л.Лепкий,
О.На-зарук та ін. Першим офіційним командантом (командиром) легіону був
М.Галущинський, директор Рога-тинської гімназії.

Створення легіону Українських січових стрільців ознаменувало відновлення
збройної боротьби за волю України. Хоча його становлення відбувалося в
структурах австрійської армії — то був тоді єдино можливий шлях до
організації українського війська — це не означало, що стрілецтво мало
намір відстоювати чужі йому інтереси. Об’єднуючи кращі сили молоді, які
представляли практично всі суспільні верстви Галичини, легіон УСС став
втіленням передової політичної думки і виражав сподівання національне
свідомої частини галицько-українського суспільства на виборення
Української держави. Першим доказом того, що з початку свого існування
Українські січові стрільці стояли на національних позиціях, були їхні
спроби відмовитися приймати присягу на вірність габсбурзькій династії,
які хоч і не увінчались успіхом, зате чітко визначили стрілецькі
пріоритети.

Розпочавши свою діяльність як гурт патріотично ^налаштованих, але погано
зорганізованих та переважно далеких від військової служби осіб, УСС,
докладаючи неймовірних зусиль для подолання різноманітних перешкод на
своєму шляху, зуміли до 1917 р. перетворити легіон у добре вишколену,
фактично, українську військову формацію з національною символікою,
власними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою
та українською термінологією.

Протягом 1914 — першої пол. 1915 р. легіон брав участь у бойових діях
проти російських військ у Карпатах. Особливо запеклими були бої за гору
Маківку (29.IV. —2.У.1915), де Українські січові стрільці вкрили себе
невмирущою славою, але зазнали значних втрат: 42 вбитими, 76 пораненими,
35 потрапило до полону. Згодом один із німецьких генералів сказав про
стрільців: «Мої баварці б’ються як леви, а українці — як чорти».

У 1915—1917 рр. легіон УСС вів кровопролитні битви на подільській землі.
Важко знайти місцевість між Золотою Липою та Збручем, де б не було
стрілецьких могил, на яких, поряд з прізвищами полеглих борців, були
викарбувані призабуті вже написи, сумні й водночас горді: «Впав за волю
України». Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоні,
поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Своєю
боротьбою стрільці здобули чимало відзначень і похвал, викликали пошану
й симпатії союзників, змусили рахуватись із собою навіть ворогів. Так,
російське командування, характеризуючи УСС у секретній директиві,
наголошувало, що це «відбірні війська, які називають себе українцями і
мріють про відновлення самостійної України».

Поставивши своєю основною метою виборення української державності,
Українські січові стрільці усвідомлювали, що реалізація цього потребує
ретельної і цілеспрямованої підготовки. Тому в легіоні діяв ряд
громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати
стрільців, головним чином стрілецьких новобранців, з їхніми завданнями у
війні, підвищувати освітній рівень, готувати до післявоєнної громадської
діяльності. Насамперед слід відзначити’бібліотеку, «етапну гімназію», а
також Пресову Кватиру, у складі якої плідно працювали А.Баб’юк
(М.Ірчан), А.Лотоцький, О.Назарук, Ю.Шкрумеляк, Л.Лепкий,
М.Гайворонський, Р.Купчинський, О.Курилас та інші талановиті
письменники, журналісти, композитори, актори, художники. Зусиллями
митців налагоджено випуск альманаху «Червона Калина», сатиричних
журналів «Самохотник», «Самопал», видано кілька книг тощо.

Національно-політична та культурно-освітня активність Українських
січових стрільців не обмежувалася лише працею в стрілецькому легіоні.
Добре розуміючи, що запорукою успішної реалізації
національно-державницької ідеї можуть бути тільки сили власного народу,
вони поряд із самоосвітою та самовдосконаленням приділяли величезну
увагу й національно-освідом-люючій та просвітницькій праці серед широких
кіл української громадськості — як у Галичині, так і в Закарпатті, на
Волині і навіть у Наддніпрянщині — щоб допомогти населенню швидше
усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б добитися людського
існування та гідного місця в історії.

Вже з 1914 р. передова частина стрілецтва вела роз’яснювальну роботу
серед українців у місцях свого постою, залучала їх до спільних
маніфестацій, допомагала в створенні різноманітних національних
інституцій, зокрема, читалень, товариств «Просвіти», господарських
осередків, організовувала курси ліквідації неграмотності тощо.
Свідченням того, що Українські січові стрільці працювали і на
перспективу, була їхня участь в організації та підтримці українського
шкільництва. Зокрема, протягом 1916 — поч. 1917 рр. близько двох
десятків стрільців під керівництвом сотника Д.Вітовського та четарів
М.Саєвича і М.Гаврилка організували на Волині до 100 українських шкіл,
працювали в них учителями і навіть видавали підручники для волинської
дітвори.

Важливе значення для поширення та пропаганди національно-державницьких
поглядів мала й культурно-мистецька діяльність УСС. Нерідко саме завдяки
стрілецьким пісням, музиці, виставам тощо українське населення того чи
іншого краю вперше ознайомлювалося з ідеєю української державності,
дізнавалося правду про свою минувшину, задумувалося над майбутнім.
Доступність цих жанрів давала змогу охопити якнайширші кола українства,
починаючи від Закарпаття і аж до Наддніпрянщини, а тематика .та форми
подачі сприяли проникненню стрілецьких ідей у глибини української душі.
Вічно співатиме український народ «Ой, у лузі червона калина», «Ой,
видно село», «Човен хитається», «Зажурились галичанки», «Бо війна
війною», «Не сміє бути .в нас страху» і багато інших маршових, любовних,
жартівливих пісень, які постали в легіоні Українських січових стрільців
протягом Першої світової війни.

Наслідки війни

Війна справила руйнівний вплив на економіку воюючих країн, які опинилися
на межі виснаження. Найтяжчих втрат зазнала Російська імперія, а
відповідно й українські землі, які перебували в її складі. Припинилася
зовнішня торгівля, завмерли величезні чорноморські порти. Війна
відірвала від продуктивної праці мільйони українських селян і
робітників. На початку війни було мобілізовано 30—40 % робітників
кам’яновугільної промисловості Донбасу. Заводи і фабрики виконували все
більше воєнних замовлень і скорочували виробництво предметів широкого
вжитку.

Жорстока війна та її наслідки спричинили гостре невдоволення серед
багатьох верств українського народу, зростання революційно-визвольного
руху. Спад страйкової боротьби, викликаний початком війни, змінився
навесні 1915 р. піднесенням. У цілому з початку війни до березня 1917 р.
в Україні відбулося понад 370 страйків, у яких взяло участь бл. 300 тис.
робітників. Вони висували економічні вимоги, все активніше виступали
проти самодержавства і війни. З серпня 1914 р. до кін. 1916 р. в Україні
відбулося понад 160 селянських виступів, з них на Поділлі — 50, на
Київщині — 32, на Харківщині — 28. Приблизно 20 % виступів
супроводжувалися сутичками з поліцією та поміщицькою сторожею, близько
третини — закінчувалися арештами й ув’язненнями селян.

Слідом за робітниками та селянами на революційну боротьбу піднялися
солдати. Вони відмовлялися йти в бій, убивали ненависних офіцерів,
здавалися у полон тощо. З часом, зі зростанням політичної та
національної свідомості, вони відкрито повставали, браталися із
солдатами противника. Революційний рух робітників, селян та солдатських
мас активізував демократичну інтелігенцію, зокрема студентську молодь.

Усе це свідчило, щонаприкін. 1916 — на поч. 1917рр. в Україні, як і в
усій Російській імперії, назріла глибока економічна та політична криза.
Український народ, витримавши на поч. XX ст. чималі випробування, швидко
наближався до нових соціальних потрясінь.

4. Становище української культури

Активізація визвольних змагань українського народу, великі соціальні
потрясіння, якими ознаменувався поч. XX ст., вплинули і на духовне
життя, збагатили його чималим досвідом, новими знаннями.

Освіта

Цьому значною мірою сприяв розвиток народної освіти як на
західноукраїнських землях, так і на сході України. При всій
антиукраїнській антинародній спрямованості своєї політики царський уряд
змушений був піти на розширення шкільної мережі в Наддніпрянщині.
Протягом 1897—1911 рр. кількість початкових шкіл зросла тут з 13 570 до
18 719. За законом від 25 червня 1912 р. було впроваджено новий тип
народних шкіл, т. зв. вищих початкових училищ з 4-річним строком
навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. У
результаті цього помітно підвищився рівень письменності населення. Так,
у 15 повітах Полтавської губернії за 1897—1910 рр. грамотність
підвищилась з 16,9 до 23,7 %.

Однак кількість шкіл в Україні не відповідала потребам населення у
початковій освіті. За даними одноденного перепису шкіл, проведеного 18
січня 1911 р., відсоток дітей, яким відмовлено у прийомі до шкіл,
становив у Київському окрузі 21,9 %, в Одеському — 21,1% загального
числа учнів. До того ж обсяг і рівень знань, що їх давала початкова
школа, набагато відставали від вимог часу.

У зв’язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях і
спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа середніх
навчальних закладів та учнів у них збільшувалися. У 1914—1915 рр. в
Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 12,5 тис.
учнів і понад 60 професійно-технічних училищ, де здобували освіту і
ремесло бл. 5 тис. чол. Але це все далеко не задовольняло потреб народу.
Адже бл. 70 % населення не вміло читати і писати.

Аналогічною була ситуація у вищій школі. Кількість студентів в
університетах на поч. XX ст. зросла в середньому більш як у два рази.
Так, у Київському університеті у 1895 р. навчалося понад 2300 студентів,
а у 1913 р. — майже 5000. Студентів у Новоросійському університеті
протягом 1901—1914 рр. стало більше в З рази. Усього в 1908—1910 рр. в
університетах України навчалося бл.’12,7 тис. чоловік.

Революція 1905—1907 рр. примусила уряд дещо відчинити університетські
двері для вихідців з «нижчих» станів. Так, у Харківському університеті в
1908 р. навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників,
духовенства, купецтва — понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян —
більше як 1400. У 1910 р. студенти «нижчих» станів у Київському
університеті становили 36 %, в Новоросійському — 41,7 %. Це були, як
правило, діти міських та сільських підприємців. Робітникам і селянам
доступ в університети залишався практично закритим.

На всій території України не було жодного вузу з українською мовою
викладання, а в царській Росії — навіть жодної української школи на
державному утриманні. Така політика самодержавства щодо української
мови, як мови навчання мас, підпорядковувалася меті задушити українську
національну культуру. Навіть після офіційної відміни під впливом першої
російської революції заборонних документів 1863, 1876 і 1881 рр. щодо
видання книг, показу театральних вистав та проведення інших
культурно-освітніх заходів українською мовою царизм так і не дав дозволу
на впровадження навчання у школах рідною мовою.

Важким було становище освіти на західноукраїнських землях. Власті
імперії Габсбургів, панівні верстви на поч. XX ст., як і раніше, всіляко
обмежували і без того мінімальний доступ дітей трударів
західноукраїнських земель до освіти. Бюджетне асигнування на освіту 1912
р. на одного жителя Галичини було вчетверо меншим, ніж у центральних
австрійських провінціях. Власті насаджували школи з німецькою і
польською мовами викладання. Для корінного населення були призначені т.
зв. утраквістичні школи. Середня школа залишалася недоступною для дітей
трудящих. Найнижчий відсоток у гімназіях становили учні-українці.

Доступною лише для небагатьох залишалася вища школа на
західноукраїнських землях. У 1911/12 навчальному році у Львівському
університеті було 5271, політехнічному інституті — 1803, ветеринарній
академії — 201, лісотехнічній вищій школі — 110 студентів. Частка
українців в університеті становила 21 %, політехнічному інституті — 4,4,
ветеринарній академії — 10, лісотехнічній вищій школі — 10 %.

Майже всі студенти вищої школи походили із заможних верств, бо тільки
вони могли платити за навчання, користування лабораторіями, за практичні
заняття тощо. Шлях до вищої освіти був закритим для жінок. Лише в кін.
XIX ст. вони отримали дозвіл вступати на філософський, і медичний
факультети університетів.

З посиленням національно-визвольного руху розгорнулася у Львові боротьба
за вивчення української мови в школах, демократизацію освіти. 600
студентів університету залишили в 1901 р. навчання на знак протесту
проти дискримінаційної політики уряду в галузі осві-, ти щодо українців.
Значного розмаху набув цей рух у наступні роки.

У результаті тривалої боротьби за національну школу галицькі й
буковинські українці перед Першою світовою війною добилися відчутних
успіхів. У Галичині — у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі,
Станіславові функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а
також у 2510 народних школах українською мовою навчалося 440 тис. дітей.
На Буковині в 1911 р. було 216 чисто українських народних шкіл (із 40
тис. учнів та 800 учителями). Діяли україномовні державна гімназія та
семінарія для дівчат. Таким чином, західноукраїнська молодь порівняно з
юнацтвом Східної України мала більшу можливість виховуватись в
українському дусі.

Наука

Всіляко перешкоджаючи прагненню народних мас до знань, царський уряд не
міг зупинити розвитку науки і техніки. З українського народу вийшло
багато талановитих вчених, які збагатили не тільки вітчизняну, а й
світову науку. Значних успіхів досягли вчені України в розвитку
природничих наук. У Харківському, а з 1902 р. в Київському університетах
плідно працював у галузі математики професор Д. Граве — засновник
Київської алгебраїчної школи, яка досліджувала найважливіший розділ
алгебри — теорію груп. У Харківському університеті великий внесок у
розвиток математики зробили професори, академіки В.Стеклов, Д.Синцов,
С.Бернштейн. Для розвитку фізики і радіофізики багато зробив професор
Харківського університету Д.Рожанський. Він став основоположником
Харківської школи радіофізики.

Розробкою проблем молекулярної фізики і термодинаміки, зокрема теорії
флуктуації, броунівськогоруху, у Львівському університеті займався
М.Смолуховський. Своїми працями він створив основу для
молекулярно-кінетичного обгрунтування другого начала термодинаміки.

Низку цінних праць з органічної хімії створив професор Київського
університету С. Реформатський. Вагомих результатів у фізичній хімії
досягнув учень М.Бе-кетова, професор Харківського університету І.Осипов.
У Львівському університеті питання загальної і фармацевтичної хімії
вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б.Радзішевський.
Дослідження з фізичної хімії тут проводили С.Толочко, В.Кемула.

Вагомим був внесок українських вчених у біологію і медицину. Розвиток
генетики в Україні пов’язаний з іменами Л.Симиренка та М.Кащенка, які
селекціонували та гібридизували рослини. Цінні праці професора
Київського університету К.Пурієвича з хімічної фізіології рослин,
зокрема процесів дихання і фотосинтезу. Визначним ботаніком-морфологом
був В.Арнольді — засновник Харківської школи альгологів. Великий внесок
зробили епідеміологи і мікробіологи М.Гамалія, Д. Заболотний,
патологоанатом і бактеріолог В.Високо-вич та інші для подолання таких
тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз тощо. Борючись
проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії,
інших країн Сходу.

На поч. XX ст. Україна зайняла провідне місце в Російській імперії з
розвитку повітроплавання. 1908 р. в Одесі створили перший у Росії
аероклуб. Його члени С.Уточкін і С.Єфремов у 1910 р. в Одесі здійснили
перші в Росії польоти на літаку. У Києві збудували літаки й дирижаблі.
Російський військовий льотчик П.Нестеров — член Київського товариства
повітроплавання — 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві
вперше продемонстрував низку складних фігур вищого пілотажу, зокрема
«мертву петлю».

У центрі пильної уваги українського громадянства постійно перебували
суспільні науки, покликані дати Відповіді на актуальні питання
суспільно-політичного життя. На поч. XX ст. продовжувала працювати
історик О.Єфименко, яка, зокрема, написала один з перших синтетичних
курсів — «Історія українського народу» (1906). Значний внесок у розвиток
історичної науки в Україні зробили В.Іконников, Д.Багалій,
В.Бар-вінський. Неперевершеним істориком запорозького козацтва був
Д.Яворнмі (дії)).
Д.Донцов, піддав нищівній критиці дотеперішній український національний
рух, причини поразки якого вбачав у захопленні провідних українських
ідеологів — Драгоманова, Франка, Грушевсько-го — «універсальними»
правдами, ідеалами вселюдського братерства й справедливості, демократією
й балачками там, де потрібні були рішучі дії. Він відстоював зверхність
колективного над індивідуальним, елітарного над масовим, національного
над вселюдським. Нація оголошувалася абсолютною цінністю, а здобуття
незалежної держави — головною метою. Щоб добитися цієї мети, потрібно
було, на його думку, виховати з українця людину, яка б горіла фанатичною
любов’ю до своєї нації, яка б у своїй одержимості позбулася моралі
«міщанина-буржуа» й визнавала моральним і етичним тільки те, що зміцнює
силу нації та забезпечує її зростання. Наголос робився на волю, на
сильну особистість, на «єдину організацію» з «єдиним вождем», на роль
«ініціативної меншості», яка є рушійною силою історії, та на її «творче
насильство» над «неусвідомленими» масами. Неабияке місце в ідеології
інтегрального націоналізму відводилося плеканню культу боротьби,
самопожертви та національного героїзму. Старе націоналістичне гасло
«Україна для українців» поступово витіснялося новим — «українці для.
України».

Без сумніву, ідеологія інтегрального націоналізму Д.Донцова містила
елементи авторитаризму та тоталітаризму, у деяких аспектах була близькою
до фашистської. Але в 1920-х роках такі тенденції поширилися в усій
Європі. До 1929 р. авторитарні режими усталилися в Албанії, Італії,
Литві, Польщі, Португалії, СРСР, Угорщині, Югославії, а наприкінці
міжвоєнного періоду, по суті, єдиними демократичними країнами в Європі
залишалися тільки Англія і Франція. Виходячи з цього, радикалізація
поглядів національне упосліджених українців видається явищем
закономірним й історично виправданим.

Нелегальна революційна діяльність УВО й твори Д.Донцова дали поштовх до
формування й об’єднання численних молодіжних націоналістичних груп як у
Західній Україні, так і за її межами. Основним постачальником кадрів для
них були університети, де навчалася українська молодь — у Львові, Празі,
Подєбрадах. Протягом 1927— 1928 рр. відбулося злиття УВО й
націоналістичних студентських організацій — «Союзу української
націоналістичної молоді», «Легії українських націоналістів» та «Групи
української національної молоді», які наприкін. січня — на поч. лютого
1929 р. на установчому конгресі у Відні проголосили утворення
Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських
націоналістів (ПУН) обрали Є.Коновальця, дотеперішнього керівника УВО.
Головною метою ОУН проголошувалося встановлення незалежної соборної
національної держави на всій українській етнічній території. Реалізувати
мету планувалося шляхом національної революції та встановлення
диктатури, яка б витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що
представляв би всі регіони та соціальні групи України. Домінуючою силою
українського суспільства мала стати ОУН, яка відкидала будь-який
партійний чи класовий поділ і представляла себе як рух, а не партію.
Економіка майбутньої держави мала поєднувати як приватну, так і
націоналізовану та кооперативну форми власності.

Євген Коновалець та його оточення різко засуджували центристські
західноукраїнські партії за «угодовство», оскільки трактували їхню
участь з 1928 р. у виборах як фактичне визнання польської окупації краю.
Альтернативою «угодовцям» мала стати ОУН, котру вони хотіли бачити
легальною масовою політичною організацією, яка, відкидаючи співпрацю з
окупаційною владою, діяла б у частковій згоді з чинним польським
законодавством. По суті, йшлося про те, щоб створити до нелегальної УВО,
яка й надалі мала зберігати свою організаційну самобутність, легальну
надбудову у вигляді ОУН. Однак проти такої концепції виступило молодіжне
націоналістичне середовище, яке вбачало в кожному легальному акті ознаки
національної зради. Організувавши на поч. 1930-х років у Галичині хвилю
терористичних актів, воно викликало репресії з боку польської влади,
загнавши тим самим український націоналістичний рух у підпілля, та
змусило ПУН, очолюваний Є.Коновальцем, відмовитися від своїх первісних
намірів, оскільки ОУН повністю перебрала функції УВО. Як наслідок,
остання, втративши сенс свого окремого існування, злилася з ОУН.

У своїй політичній діяльності ОУН дотримувалася тактики «перманентної
революції, яка передбачала регулярні збройні акції проти окупантів. Такі
дії поряд із каральними заходами польської влади мали довести українське
суспільство до стану постійного революційного кипіння, яке у відповідний
момент переросло б у всенародне повстання. Одне з націоналістичних
видань у 1930 р. зазначало: «Шляхом індивідуального терору та окремих
масових виступів ми захопимо широкі верстви населення ідеєю визволення і
залучимо їх у ряди революціонерів… Тільки безперервно вдаючись до
нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний дух протесту
проти властей та зберегти ненависть до ворога і прагнення остаточної
відплати. Люди не звикають до своїх кайданів, не призвичаюються жити у
ворожому суспільстві». Крім того, численні терористичні акти,
експропріації майна, диверсії мали привернути увагу міжнародної
громадськості до «українського питання», стримати приплив польських
колоністів, поповнити кошти для революційної діяльності.

Активність ОУН на західноукраїнських землях значно зросла після того, як
крайовий провід очолив енергійний і рішучий Степан Бандера (1909—1959).
Він підготував два резонансні політичні вбивства, щоб по-мститися за
наругу над українським народом: 22 жовтня 1933 р. було застрелено аташе
радянського консульства у Львові О.Майлова, як представника
комуністичного режиму, котрий організував колективізацію і голодомор у
Радянській Україні, а 15 червня 1934 р. — міністра внутрішніх справ
Польщі Б.Пєрацького, відповідального за проведення «пацифікації».

Проте свій терор націоналісти спрямовували не лише проти представників
окупаційної влади, а й проти тих українців, що не поділяли їх ідеології
та політики, виступали за нормалізацію відносин з польським урядом.
Всього за 1921 — 1939 рр. націоналістичне, підпілля, за даними
дослідників, здійснило 63 замахи, їхніми жертвами стали 25 поляків, 1
росіянин і 1 єврей; більшість — 36 — були українцями. Серед вбитих був і
директор української гімназії у Львові Іван Бабій, якого звинуватили у
співробітництві з польською поліцією. Вбивство І. Бабія, здійснене 25
липня 1934 р., викликало хвилю обурення в українському суспільстві і
стало приводом до звинувачення ОУН: батьки дорікали їй за залучення
недосвідчених підлітків до небезпечної діяльності, яка нерідко приводила
до трагічних наслідків; громадські, культурно-освітні та молодіжні
організації — за прагнення домінувати над ними; політичні партії — за
те, що інтегральні націоналісти своїми діями давали урядові привід для
обмеження легальної діяльності українців. «Аморальність» ОУН гостро
засудив і митрополит А.Шептицький, який в окремому пасторському листі
заявив, що її діяльність не підриває влади Польської держави, а лише
накликає нові репресії на українське суспільство.

Боротьба з польськими загарбниками давалася дорогим коштом і для самих
оунівців, на яких у випадку невдачі чекали репресії. Чимало їх
перебували в тюрмах, окремі, як Ю. Голові нський, В.Білас, Д.Данили-шин,
загинули в сутичках з поліцією чи були страчені властями. Особливо
великого розмаху набрала каральна акція після вбивства Б.Пєрацького, у
результаті якої було заарештовано практично весь крайовий провід ОУН у
Галичині на чолі з С.Бандерою. Але мужня поведінка останнього на
судовому процесі справила великий моральний вплив на західних українців,
здобула йому широку популярність. У 1936 р. С.Бандеру та його соратників
— М. Лебедя і Я.Карпинця було засуджено до смертної кари, яку згодом
замінено на довічне ув’язнення. (Після розвалу Польської держави у
вересні 1939 р. вони, як й інші націоналісти, були звільнені з тюрми.)

Ідеологія інтегрального націоналізму, яку сповідувала ОУН, сформувала
політичний світогляд цілого покоління західних українців. За приблизними
підрахунками, напередодні Другої світової війни Організація налічувала
бл. 20 тис. чол. Проте її вплив охоплював набагато більше українців.
Властивий організації дух самовідданості , що доходив до фанатичної
самопосвяти національній справі, привертав зростаючі симпатії молоді. До
цього додавалася активна пропаганда діяльності ОУН її легальними й
підпільними виданнями — «Розбудова Наїїії», «Сурма», «Юнак»,
«Націоналіст» та ін. Як наслідок, майже в кожному вищому та середньому
навчальному закладі в Польщі й за кордоном, де навчалися західні
українці, були осередки ОУН. Звідси ідеї інтегрального націоналізму
розносилися до найдальших закутків Західної України. Зростаючі сила й
авторитет ОУН стурбували навіть комуністичний режим у СРСР, який
організував вбивство Є.Коновальця в Роттердамі у 1938 р. Смерть
досвідченого й загальновизнаного провідника призвела до розколу в
націоналістичному русі, виявивши значні розбіжності між, з одного боку,
членами ПУН, що проживали за кордоном, а з іншого — кадрами ОУН, які
перебували на західноукраїнських землях. Перші, зокрема Д.Андрієвський,
О.Сеник, М.Сціборський, Р. Сушко, старші за віком і досвідченіші,
виявляли схильність до консерватизму і зосереджували головну увагу на
тому, щоб добитися допомоги іноземних держав, особливо Німеччини. Другі,
як С.Бандера, М.Лебедь, Я.Стецько, І.Климів, М.Кли-мишин, Р.Шухевич та
ін., несли на собі головний тягар підпільної боротьби і через свою
молодість та недосвідченість некритично сприймали авторитарні ідеї і
методи, відкидали будь-які компроміси з окупаційною владою, з
презирством ставилися до поміркованості своїх провідників за кордоном.
До певної міри це був конфлікт поколінь, який так і не вдалося
розв’язати.

Спроби «нормалізації»

Наростання українсько-польського протистояння викликало тривогу серед
поміркованих діячів з обох боків. Було зрозуміло, що чимдалі польський
уряд відходитиме від демократії, нагнітатиме судову й поліційну сваволю,
тим більше радикалізуватиметься український рух. Ініціатором компромісу
з українського боку стало УНДО, яке до такого кроку в значній мірі
підштовхував український кооперативний рух, що для ефективної діяльності
потребував політичної стабільності. Переговори з польськими урядовими
колами закінчилися в 1935 р. компромісом, відомим як «нормалізація». За
спільною домовленістю, уряд узяв на себе зобов’язання припинити
антиукраїнську політику, а керівництво УНДО за це пообіцяло йому свою
підтримку. Незабаром з’явилися й перші результати. Так, хоча під час
виборів у вересні 1935 р. від УНДО було обрано лише 13 депутатів і 4
сенатори, його лідер Василь Мудрий став віце-маршалком сейму. Українські
депутати голосували за бюджет, а польський уряд натомість звільнив
більшість українських ув’язнених у Березі Картузькій і підготував проект
закону про амністію політичних в’язнів. Деякі українські господарчі
установи отримали урядові кредити.

Однак «нормалізація» не принесла очікуваних результатів, оскільки була
лише тактичною угодою між двома елітами, широкий загал — як український,
так і польський, що стояв за ними, її не підтримав. В українському
суспільстві надто глибоко була вкорінена недовіра до поляків, щоб йти на
порозуміння з ними. Поляки ж, у свою чергу, особливо військові, також не
прагнули до компромісу з українцями. Як наслідок, восени 1938 р. вздовж
польсько-радянського кордону прокотилася друга хвиля антиукраїнських
погромів під гаслом «зміцнення польськості на кресах». Це засвідчило
остаточний крах політики «нормалізації», спрямованої на легальне
вирішення «українського питання». Воно чекало остаточного свого
розв’язання у світовій війні, яка стрімко насувалася.

3. Становище українців Буковини, Бессарабії та Закарпаття

Окрім Польщі, значну частину західноукраїнських земель після розвалу
Австро-Угорщини захопили Румунія, яка зосередила у своїх руках Північну
Буковину, закарпатську Сигітщину та Бессарабію (Хотинський, Ізмаїльський
і Акерманський (зараз — Білгород-Дшстровський) повіти), що до війни
належала Російській імперії, — загалом там проживало бл. 1 млн осіб та
Чехо-Словаччина — Закарпаття і Пряшівщину з населенням понад півмільйона
чол. Різними були обставини входження цих земель до складу згаданих
держав і не однаково склалися їхні долі під чужою владою.

Румунський окупаційний режим

З листопада 1918 р. велике народне віче в Чернівцях прийняло ухвалу про
входження Буковини до складу єдиної Української держави. На жаль,
недовго втішався волею Буковинський край. Скориставшися з того, що
легіон Українських січових стрільців, який певний час перебував на
Буковині, у перших числах листопада виїхав до Львова, румунські війська
вже 12 листопада окупували Північну Буковину разом з Чернівцями. Ще
раніше було окуповано Бессарабію, а в 1919р. — Сигітщину (південна
частина Мармарощи-ни). У 1920р. Рада послів Антанти, незважаючи на
протести українців, узаконила румунську окупацію. Так українські землі
опинилися у складі Румунії, яка, як і Польща, являла собою відсталу
аграрну країну зі слаборозвинутою промисловістю. На становищі економічно
відсталих окраїн Румунії, відповідно, перебували й Буковина, Бессарабія
та Сигітщина.

Режим, встановлений Румунією на окупованих українських територіях,
виявився ще нестерпнішим, ніж польський. Протягом 1919—1928 рр. тут
тривав воєнний стан, який супроводжувався жорстоким терором. Румунська
адміністрація ліквідувала більшість українг ських організацій,
заборонила українську пресу. Для зміцнення румунської присутності
українські землі масово роздавалися офіцерам румунської армії. Під
особливий приціл було взято Буковину. Проголосивши місцевих українців
«зукраїнізованими румунами» чи «громадянами румунського походження, що
забули рідну мову», окупаційні власті не зупинялися ні перед чим, щоб
цілковито їх денаціоналізувати. Зі Г68 народних шкіл, які існували на
Буковині в 1918 р., майже дві третини стали румунськими в перші два роки
окупації, решту також румунізували або закрили до 1927 р. Аналогічною
виявилася доля українських гімназій та ремісничих шкіл. Було закрито
українські кафедри Чернівецького університету, а сам заклад
румунізовано, хоча кількість студентів-румунів тут на поч. 1920-х рр. не
перевищувала 20 %. На румунський взірець змінювалися українські прізвища
та населені пункти.

Пануючу в Румунії церкву було перейменовано в «православно-румунську», а
автономну буковинську митрополію підпорядковано румунському
патріархатові. Українські священики не допускалися до вищих посад у
церковній ієрархії; чинилися всілякі перешкоди при вступі українців до
семінарій.

Будь-які протести українського населення проти загарбників нещадно
каралися, зокрема, Хотинське (1919р.) і Татарбунарське (1924 р.)
повстання були потоплені в крові. На придушення останнього румунський
уряд кинув війська з артилерією та Дунайську ‘ флотилію, внаслідок чого
загинуло понад 3000 повстанців. Над вцілілими учасниками повстання
окупанти організували судилище, яке у кінцевому підсумку обернулося
проти них самих, оскільки виявило нестерпні умови існування українців
під румунським, гнітом. Під тиском міжнародної громадської думки,
зокрема таких всесвітньовідомих діячів науки й культури, як А.Ейнштейн,
А.Барбюс, Р.Ролан, Е.Сінклер, Т.Драйзер, Б.Шоу, Л.Арагон, Т.Манн та
багатьох інших, суд змушений був виправдати більшість заарештованих.

У 1928 р. розпочався період відносної лібералізації окупаційного режиму,
який тривав до 1937 р. Це привело до деякого пожвавлення українського
національного життя, насамперед на Буковині. Тут було засновано
Українську національну партію (УНП) під керівництвом В.Залозецького, яка
фактично так і залишилася єдиною легальною українською політичною
партією в Румунії аж до кінця окупації. Вона виступала прихильницею
«органічної праці» і, йдучи на компроміс із владою, намагалася захищати
права українського населення. Так, уклавши в 1930 р. виборчу угоду з
правлячою націо-нал-цараністською партією, УНП отримала кілька місць у
парламенті та певною мірою спричинилася до створення в уряді
спеціального відомства в справах національних меншин. Офіційним
партійним органом виступав тижневик «Рада», який редагував Ю.Сербинюк.

Чимало зусиль для того, щоб хоч трохи оживити громадське та культурне
життя краю, доклали студентські товариства «Чорноморе», «Запороже»,
«Кобзар», а також «Жіноча Громада», спортивне товариство «Довбуш» тощо.
Почали відновлювати свою діяльність театральні групи, хори, інші
організації культурно-мистецького спрямування. З’явилася українська
преса, яку, крім згаданої «Ради», представляли тижневик «Рідний край» та
єдина українська щоденна газета «Час».

Серед «нелегального сектору» виділялися комуністи й націоналісти.
Зокрема, у 1930-х роках на Буковині значно активізувався український
націоналістичний рух, що в основному охоплював молодь, передусім
студентську, та користувався підтримкою селянства. Націоналістичне
підпілля, яке очолювали І.Григорович, О.Зиба-чинський, Д.Квітковський,
видавало часописи «Самостійна думка» і «Самостійність», мало вагомий
вплив на ряд товариств, нариклад спортивне — «Мазепа» та студентське —
«Залізняк». Як і польський, румунський окупаційний режим всіляко
переслідував українських націоналістів, намагаючись використати їхню
діяльність як привід для наступу на національні права українців. Так,
після двох судових процесів 1937 р. над представниками націоналістичного
підпілля, яких звинувачували в антидержавній діяльності, власті почали
переслідувати будь-які прояви українського політичного життя.

З 1938 р. в Румунії знову розпочався період реакції. Всі партії та
організації було розігнано. Серед них українські націоналісти виявилися
чи не єдиними, кому завдяки конспіративній структурі вдалося не тільки
зберегти, а й навіть розширити свої впливи.

Українські землі під владою Чехо-Словаччини

Після розвалу Австро-Угорщини українці Закарпаття на місцевих з’їздах,
зокрема в Любовні, Сваляві, Си-геті, а також на Соборі представників від
усіх закарпатських земель у Хусті (21 січня 1919 р.) виявили прагнення
приєднатися до УНР. Незламним було бажання: «Не треба нам нічого від
мадярів, най живе Україна, до України, ідемо до України». Однак
Закарпаття було окуповане кількома країнами, які зневажили волю
місцевого українства: чехи ввели війська в Ужгород та його околиці,
румуни оволоділи південною частиною Мармарощини з головним містом
Сиге-том, а решту закарпатських земель зайняли мадяри. До того ж
окупація Польщею та Румунією західноукраїнських земель відрізала
Закарпаття від основної частини України. В таких умовах утворена у
травні 1919 р. представниками ужгородської, пряшівської та хустської рад
Центральна руська народна рада під тиском закарпатської еміграції в США
проголосила об’єднання Закарпаття з Чехо-Словаччиною, яка
зобов’язувалася надати краєві широку автономію. Паризька мирна
конференція Затвердила це рішення.

Становище українців під владою Чехо-Словаччини, однієї з
найдемократичніших країн того часу, істотно відрізнялося від умов життя
українського населення під Польщею та Румунією. Разючим контрастом, за
словами О.Субтельного, до згаданих держав було те, що чеський уряд у
свої населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав.
Місцевим селянам було надано додаткові земельні ділянки за рахунок
поділу колишніх маєтків угорських поміщиків, запроваджувалися передовіші
методи-землеробства, організовувалися сільськогосподарські школи тощо.
Однак цих заходів було замало, щоб полегшити страшні злидні в регіоні.
Ситуація ускладнювалася хронічним безробіттям, оскільки місцеві
підприємства закривалися, не ви тримуючи конкуренції з високорозвинутою
чеською промисловістю.

Вагомішими були результати українців Закарпаття в суспільно-політичній
та культурно-освітній сферах. Празька влада, незважаючи на відкладення
своєї обіцянки щодо впровадження краєвої автономії аж до 1938 р.,
визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах
окремої адміністративної одиниці — Підкарпатської Русі, аз 1928 р. —
Підкар-пато-Руського краю (за її межами залишилися Пряшів-щина, яка
перебувала у словацькій частині федерації, та Сигітщина — у складі
Румунії). Визнавався також «руський» (оскільки тутешні українці
продовжували називати себе русинами) характер даної території,
представникам місцевого населення дозволялося займати адміністративні
посади. Значних успіхів було досягнуто в розбудові національної освіти.
Якщо на момент входження Закарпаття і Пряшівщини до складу
Чехо-Словаччини там майже не було шкіл з рідною мовою навчання, то в
1930-х рр. їх число, згідно з даними Я.Грицака, доходило до 500.
Чехо-Словаччина дала також притулок і фінансову підтримку декільком
українським вузам — Українському вільному уні- . верситету (1921 —1945),
Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова в Празі (1923— 1933) та
Українській господарській академії в Подєбрадах (1922—1935). Щоправда,
чеська влада рішуче відмовилася від пропозиції перевести згадані
навчальні заклади на терени Закарпаття, очевидно, побоюючись різкого
зростання там національної самосвідомості.

Істотною перешкодою на шляху остаточного національного самовизначення
«закарпатських русинів» було існування в їхньому середовищі трьох
національних’ орієнтацій — москвофільської, русинофільської й
українофільської, які перебували в постійному протиборстві між собою,
нерідко інспірованому владою. Серед прихильників москвофільської течії
переважали представники старшого покоління інтелігенції, передусім
греко-католицького духовенства, які розглядали русинів як частину
єдиного російського народу.

Москвофіли, очолювані А.Гагатком, Г.Цуркановичем, А. Бескидом, утворили
численні товариства та організації, широку мережу читалень «Общества
Духнови-ча» тощо. Однак, незважаючи на всі заходи та сприяння офіційної
влади, вони протягом 1920—30-х років поступово втрачали підтримку
місцевого населення, оскільки надто вже незаперечним залишався факт
існування значних мовних і культурних розбіжностей між ними та
росіянами.

Поборники русинофільської течії (І.Куртяк, А.Бродій та ін.),
абсолютизуючи місцеві особливості, стверджували, що слов’янське
населення Закарпаття становить окрему націю русинів-«карпаторосів» (за
про-угорську орієнтацію їх ще називали «мадяронами»). Хоч реального
впливу на суспільно-політичне та культурне життя краю русинофіли не
мали, їх послідовники залишаються й досі.

Найдинамічнішою серед національних орієнтацій виявилася українофільська
течія, яка була виразницею ідеї єдності закарпатських українців з усім
українським народом, її основу становило молодше покоління інтелігенції
на чолі зі священиком А.Волоши-ним та братами М. і Ю.Бращайками.
Використовуючи досвід Галичини, українофіли розгорнули активну
культурно-освітню та господарську діяльність, заснували товариство
«Просвіта» з мережею читалень по всьому краю, «Учительську
громаду»,-Підкарпатський банк, кооперативи, театр, часописи, молодіжні
організації тощо.

Карпатська Україна

У міру зростання національної свідомості серед на-. селення Закарпаття
українські політики все настійливіше вимагали автономії краю. Але
чеський уряд зволікав з реалізацією своїх зобов’язань, віддаючи перевагу
централізованому управлінню. Ситуація змінилася після укладення 29 — ЗО
вересня 1938 р. Мюнхенської угоди, коли керівники Великобританії та
Франції вирішили «умиротворити» фашистську Німеччину за рахунок західних
територій Чехо-Словаччини. Зазнавши дошкульного удару, остання змушена
була піти на поступки в питанні словацької та української автономії і,
відповідно, стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та
українців. 11 жовтня 1938 р. чеська влада офіційно проголосила автономію
Підкарпатської Русі. Перший уряд автономії очолив один із лідерів
русинофілів А.Бродій. Однак невдовзі з’ясувалося, що він є агентом
угорських спецслужб. 26 жовтня було призначено новий кабінет, що
складався з українофілів на чолі з Ав-густином Волошиним. Щоправда,
початок його діяльності був затьмарений т. зв. Віденським арбітражем .
(2 листопада 1938 р.), згідно з рішенням якого фашистські лідери
Німеччини й Італії віддали Угорщині південні райони Закарпаття з містами
Ужгород, Мукачеве і Берегове, де проживали більше 170 тис. осіб. За цих
умов столицю Підкарпатської Русі було перенесено до Хусту.

Незважаючи на втрату значної частини території, українці з великим
ентузіазмом взялися будувати свою державу, яка ЗО грудня 1938 р.
отримала назву Карпатська Україна, Уряд Волошина здійснив низку заходів,
спрямованих на стабілізацію діяльності економічних установ, комунікацій,
українізацію освіти, видавничої справи, організував роздачу
продовольства тощо. Для , захисту кордонів і боротьби з угорськими та
польськими диверсійними групами, було створено власні збройні сили —
Карпатську Січ, яка нараховувала кілька тисяч чоловік. На допомогу
закарпатським українцям з Галичини масово прибували відповідні кадри
ОУН, юнаки та дівчата, які, ризикуючи життям, прагнули зробити свій
посильний внесок у становлення Карпатської України. 12 лютого 1939 р.
відбулися вибори до крайового Сойму, у яких взяли участь 92,5 %
населення. Переконливу підтримку — 92,4 % голосів виборців — отримало
Українське національне об’єднання, очолюване А.Волошиним.

Тим часом фашистська Німеччина вирішила остаточно ліквідувати
Чехо-Словацьку державу і, окупувавши Богемію і Моравію, дала згоду на
окупацію Угорщиною Карпатської України. У ніч з 13 на 14 березня
розпочалася угорська агресія. Зважаючи на ситуацію, урядом А.Волошина,
який наївно сподівався на німецьку підтримку, 14 березня була
проголошена державна незалежність Карпатської України. Наступного дня
Сойм на чолі з А.Штефаном затвердив проголошення державної незалежності
та прийняв конституцію, яка визначила назву держави (Карпатська
Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову
(українська). Державними символами було визнано синьо-жовтий стяг, гімн
«Ще не вмерла Україна» та герб — ведмідь на лівому червоному півполі й
чотири сині та три жовті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на
середньому зубі. Президентом держави було обрано А. Волошина.

Та незалежніть тривала недовго — вже 16 березня угорське військо
захопило Хуст. Кількатисячна Карпатська Січ, слабо оснащена і погано
озброєна, протягом 5 днів чинила героїчний опір 40-тисячній регулярній
армії. Січовики кидалися з гранатами під ворожі танки. Жорстокі бої
відбулися поблизу Хуста, де молоді хлопці-гімназисти разом зі своїм
вчителем І. Голотою майже всі загинули. Але навіть після поразки ще до
кін. травня у Карпатах точилася партизанська війна. У боях полягло бл.
5000 закарпатців та кілька сотень галицьких юнаків, котрі прийшли на
допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Зенон Коссак та Михайло
Колодзінський — члени ОУН з Галичини. Останній на пропозицію загарбників
негайно капітулювати заявив: «У словнику українського націоналіста немає
слова “капітулювати”».

З усіх областей колишньої Чехо-Словаччини тільки Карпатська Україна дала
належну відсіч агресору, яка, по суті, стала першим збройним опором на
шляху загарбання Європи гітлерівською Німеччиною та її сателітами (в той
час як чехи віддали свою державу без жодного пострілу). Преса всього
світу писала про героїчну оборону Карпатської України. Навіть ворожі до
українців польські видання, вражені мужністю оборонців Карпатської
України, зазначали: «Мусимо, одначе, чесно сказати, що в контексті
останніх подій маємо більше пошани до українців, ніж до чехів і
словаків. Хоч би як там було і хоч би ким були оті «січовики», все ж
таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих
політичних і стратегічних умовах». До речі, напередодні мадярської
агресії німецький консул передав А.Волошину телеграму від А.Гітлера, з
вимогою щоб територія краю була передана мадярам без опору. А.Волошин
дав гідну відповідь: «Хоч Карпатська Україна хоче жити в мирі зі своїми
сусідами, однак зі зброєю в руках виступить проти всіх, хто задумав би
порушити її свободу та державні кордони».

Мадярські окупанти потопили в крові молоду незалежну Карпатську Україну.
Та її коротке існування і героїчна оборона мали велике значення; вони не
тільки допомогли закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної
української нації, а й стали прикладом самовідданої боротьби за
національну державність для всього українського народу.

УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА ПІСЛЯВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ (1939 —
початок 1950-х років)

1. Українські землі на першому етапі війни (вересень 1939 — червень 1941
рр.)

Напередодні Другої світової війни українські землі входили до складу
чотирьох держав: СРСР, Польщі, Угорщини та Румунії. Тому «українське
питання» було проблемою не лише українського народу, а й одним з
найважливіших у передвоєнній міжнародній політиці. Драматизм ситуації
полягав у тому, що багатомільйонна європейська нація стала об’єктом
безсоромного торгу на «дипломатичному ринку». Ініціатором гендлю
виявилася фашистська Німеччина, яка, потребуючи спільників для
реалізації своїх експансіоністських задумів, вирішила здобути їх коштом
українських земель. Першою жертвою стала Карпатська Україна, яку зухвало
було віддано на розтерзання Угорщині. Ще вдалішими мали стати наступні
«торги», адже у значній мірі за рахунок Західної України А.Птлер
планував окупувати Польщу; унеможливити формування антифашистської
коаліції, про яку в той час домовлялися Англія, Франція і СРСР,
перетворити СРСР на свого тимчасового союзника; створити стратегічний
плацдарм для нападу на той же СРСР.

Радянсько-німецький альянс

Як виявилося, розрахунки фюрера справдилися. Вже 23 серпня 1939 р. між
Німеччиною і Радянським Союзом було підписано договір про ненапад
(відомий як «пакт Ріббентропа—Молотова») терміном на 10 років і таємний
протокол до нього, за яким Європа фактично була розділена на сфери
впливу між двома тоталітарними режимами: фашистським і комуністичним.
Зокрема, передбачався поділ Польщі, згідно з яким до СРСР мали відійти
західноукраїнські та західнобілоруські землі. Довгий час комуністи
виправдовували альянс з фашистами необхідністю відвести воєнну загрозу
від своєї країни. Насправді ж, радянське керівництво на чолі з
И.Сталіним прагнуло спрямувати німецьку агресію на Захід, насамперед
проти Англії та Франції, щоб дочекатися, коли «капіталісти перегризуться
між собою», а тоді, за словами колишнього радянського розвідника
В.Суворова (Резуна), «оголосити себе Визволителем Європи, замінивши
коричневі концтабори червоними». Однак, все вийшло з точністю до
навпаки: в результаті відмови Радянського Союзу від подальших
переговорів з Англією та Францією про формування антифашистської
коаліції (щоправда, вина за зрив переговорів лежить і на згаданих
державах, оскільки вони постійно зволікали з підписанням договору) та у
зв’язку з наступним перетворенням Польщі на стратегічний плацдарм нападу
Німеччини на СРСР, початок німецько-радянської війни став значно
ближчим.