.

Андрусяк Т.Г. 2000 – Теорія держави та права (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
4 19654
Скачать документ

Андрусяк Т.Г. 2000 – Теорія держави та права

КОНСТИТУЦIЯ УКРАЇНИ

HYPERLINK \l “один” РОЗДIЛ I ЗАГАЛЬНI ЗАСАДИ

HYPERLINK \l “два” РОЗДIЛ II ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ I
ГРОМАДЯНИНА

HYPERLINK \l “три” РОЗДIЛ III ВИБОРИ. РЕФЕРЕНДУМ

HYPERLINK \l “чотири” РОЗДIЛ IV ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

HYPERLINK \l “пять” РОЗДIЛ V ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ

HYPERLINK \l “шість” РОЗДIЛ VI КАБIНЕТ МIНIСТРIВ УКРАЇНИ.

IНШI ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

HYPERLINK \l “сім” РОЗДIЛ VII ПРОКУРАТУРА

HYPERLINK \l “вісім” РОЗДIЛ VIII ПРАВОСУДДЯ

HYPERLINK \l “девять” РОЗДIЛ IX ТЕРИТОРIАЛЬНИЙ УСТРIЙ УКРАЇНИ

HYPERLINK \l “десять” РОЗДIЛ X АВТОНОМНА РЕСПУБЛIКА КРИМ

HYPERLINK \l “одинадцять” РОЗДIЛ XI МIСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

HYPERLINK \l “дванадцять” РОЗДIЛ XII КОНСТИТУЦIЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

HYPERLINK \l “тринадцять” РОЗДIЛ XIII ВНЕСЕННЯ ЗМIН ДО КОНСТИТУЦIЇ
УКРАЇНИ

HYPERLINK \l “чотирнадцять” РОЗДIЛ XIV ПРИКIНЦЕВI ПОЛОЖЕННЯ

HYPERLINK \l “пятнадцять” РОЗДIЛ XV ПЕРЕХIДНI ПОЛОЖЕННЯ

Верховна Рада України вiд iменi Українського народу — громадян України
всiх нацiональностей,

виражаючи суверенну волю народу,

спираючись на багатовiкову iсторiю українського державотворення i на
основi здiйсненого українською нацiєю, усiм Українським народом права на
самовизначення,

дбаючи про забезпечення прав i свобод людини та гiдних умов її життя,

пiклуючись про змiцнення громадянської злагоди на землi України,

прагнучи розвивати i змiцнювати демократичну, соцiальну, правову
державу,

усвiдомлюючи вiдповiдальнiсть перед Богом, власною совiстю, попереднiми,
нинiшнiм та прийдешнiми поколiннями,

керуючись Актом проголошення незалежностi України вiд 24 серпня 1991
року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,

приймає цю Конституцiю – Основний Закон України.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ I

ЗАГАЛЬНI ЗАСАДИ

Стаття 1.

Україна є суверенна i незалежна, демократична, соцiальна, правова
держава.

Стаття 2.

Суверенiтет України поширюється на всю її територiю.

Україна є унiтарною державою.

Територiя України в межах iснуючого кордону є цiлiсною i недоторканною.

Стаття 3.

Людина, її життя i здоров’я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпека
визнаються в Українi найвищою соцiальною цiннiстю.

Права i свободи людини та їх гарантiї визначають змiст i спрямованiсть
дiяльностi держави. Держава вiдповiдає перед людиною за свою дiяльнiсть.
Утвердження i забезпечення прав i свобод людини є головним обов’язком
держави.

Стаття 4.

В Українi iснує єдине громадянство. Пiдстави набуття i припинення
громадянства України визначаються законом.

Стаття 5.

Україна є республiкою.

Носiєм суверенiтету i єдиним джерелом влади в Українi є народ. Народ
здiйснює владу безпосередньо i через органи державної влади та органи
мiсцевого самоврядування.

Право визначати i змiнювати конституцiйний лад в Українi належить
виключно народовi i не може бути узурповане державою, її органами або
посадовими особами.

Нiхто не може узурпувати державну владу.

Стаття 6.

Державна влада в Українi здiйснюється на засадах її подiлу на
законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здiйснюють свої
повноваження у встановлених цiєю Конституцiєю межах i вiдповiдно до
законiв України.

Стаття 7.

В Українi визнається i гарантується мiсцеве самоврядування.

Стаття 8.

В Українi визнається i дiє принцип верховенства права.

Конституцiя України має найвищу юридичну силу. Закони та iншi
нормативно-правовi акти приймаються на основi Конституцiї України i
повиннi вiдповiдати їй.

Норми Конституцiї України є нормами прямої дiї. Звернення до суду для
захисту конституцiйних прав i свобод людини i громадянина безпосередньо
на пiдставi Конституцiї України гарантується.

Стаття 9.

Чиннi мiжнароднi договори, згода на обов’язковiсть яких надана Верховною
Радою України, є частиною нацiонального законодавства України.

Укладення мiжнародних договорiв, якi суперечать Конституцiї України,
можливе лише пiсля внесення вiдповiдних змiн до Конституцiї України.

Стаття 10.

Державною мовою в Українi є українська мова.

Держава забезпечує всебiчний розвиток i функцiонування української мови
в усiх сферах суспiльного життя на всiй територiї України.

В Українi гарантується вiльний розвиток, використання i захист
росiйської, iнших мов нацiональних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов мiжнародного спiлкування.

Застосування мов в Українi гарантується Конституцiєю України та
визначається законом.

Стаття 11.

Держава сприяє консолiдацiї та розвитковi української нацiї, її
iсторичної свiдомостi, традицiй i культури, а також розвитковi етнiчної,
культурної, мовної та релiгiйної самобутностi всiх корiнних народiв i
нацiональних меншин України.

Стаття 12.

Україна дбає про задоволення нацiонально-культурних i мовних потреб
українцiв, якi проживають за межами держави.

Стаття 13.

Земля, її надра, атмосферне повiтря, воднi та iншi природнi ресурси, якi
знаходяться в межах територiї України, природнi ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економiчної зони є
об’єктами права власностi Українського народу. Вiд iменi Українського
народу права власника здiйснюють органи державної влади та органи
мiсцевого самоврядування в межах, визначених цiєю Конституцiєю.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права
власностi народу вiдповiдно до закону.

Власнiсть зобов’язує. Власнiсть не повинна використовуватися на шкоду
людинi i суспiльству. Держава забезпечує захист прав усiх суб’єктiв
права власностi i господарювання, соцiальну спрямованiсть економiки. Усi
суб’єкти права власностi рiвнi перед законом.

Стаття 14.

Земля є основним нацiональним багатством, що перебуває пiд особливою
охороною держави.

Право власностi на землю гарантується. Це право набувається i
реалiзується громадянами, юридичними особами та державою виключно
вiдповiдно до закону.

Стаття 15.

Суспiльне життя в Українi грунтується на засадах полiтичної, економiчної
та iдеологiчної багатоманiтностi.

Жодна iдеологiя не може визнаватися державою як обов’язкова.

Цензура заборонена.

Держава гарантує свободу полiтичної дiяльностi, не забороненої
Конституцiєю i законами України.

Стаття 16.

Забезпечення екологiчної безпеки i пiдтримання екологiчної рiвноваги на
територiї України, подолання наслiдкiв Чорнобильської катастрофи –
катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського
народу є обов’язком держави.

Стаття 17.

Захист суверенiтету i територiальної цiлiсностi України, забезпечення її
економiчної та iнформацiйної безпеки є найважливiшими функцiями держави,
справою всього Українського народу.

Оборона України, захист її суверенiтету, територiальної цiлiсностi i
недоторканностi покладаються на Збройнi Сили України.

Забезпечення державної безпеки i захист державного кордону України
покладаються на вiдповiднi вiйськовi формування та правоохороннi органи
держави, органiзацiя i порядок дiяльностi яких визначаються законом.

Збройнi Сили України та iншi вiйськовi формування нiким не можуть бути
використанi для обмеження прав i свобод громадян або з метою повалення
конституцiйного ладу, усунення органiв влади чи перешкоджання їх
дiяльностi.

Держава забезпечує соцiальний захист громадян України, якi перебувають
на службi у Збройних Силах України та в iнших вiйськових формуваннях, а
також членiв їхнiх сiмей.

На територiї України забороняється створення i функцiонування будь-яких
збройних формувань, не передбачених законом. На територiї України не
допускається розташування iноземних вiйськових баз.

Стаття 18.

Зовнiшньополiтична дiяльнiсть України спрямована на забезпечення її
нацiональних iнтересiв i безпеки шляхом пiдтримання мирного i
взаємовигiдного спiвробiтництва з членами мiжнародного спiвтовариства за
загальновизнаними принципами i нормами мiжнародного права.

Стаття 19.

Правовий порядок в Українi грунтується на засадах, вiдповiдно до яких
нiхто не може бути примушений робити те, що не передбачено
законодавством.

Органи державної влади та органи мiсцевого самоврядування, їх посадовi
особи зобов’язанi дiяти лише на пiдставi, в межах повноважень та у
спосiб, що передбаченi Конституцiєю та законами України.

Стаття 20.

Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб
України i Державний Гiмн України.

Державний Прапор України – стяг iз двох рiвновеликих горизонтальних смуг
синього i жовтого кольорiв. Великий Державний Герб України
встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба
Вiйська Запорiзького законом, що приймається не менш як двома третинами
вiд конституцiйного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої
Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Державний Гiмн України – нацiональний гiмн на музику М. Вербицького iз
словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома
третинами вiд конституцiйного складу Верховної Ради України.

Опис державних символiв України та порядок їх використання
встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами вiд
конституцiйного складу Верховної Ради України.

Столицею України є мiсто Київ.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ II

ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ

ЛЮДИНИ I ГРОМАДЯНИНА

Стаття 21.

Усi люди є вiльнi i рiвнi у своїй гiдностi та правах. Права i свободи
людини є невiдчужуваними та непорушними.

Стаття 22.

Права i свободи людини i громадянина, закрiпленi цiєю Конституцiєю, не є
вичерпними.

Конституцiйнi права i свободи гарантуються i не можуть бути скасованi.

При прийняттi нових законiв або внесеннi змiн до чинних законiв не
допускається звуження змiсту та обсягу iснуючих прав i свобод.

Стаття 23.

Кожна людина має право на вiльний розвиток своєї особистостi, якщо при
цьому не порушуються права i свободи iнших людей, та має обов’язки перед
суспiльством, в якому забезпечується вiльний i всебiчний розвиток її
особистостi.

Стаття 24.

Громадяни мають рiвнi конституцiйнi права i свободи та є рiвними перед
законом.

Не може бути привiлеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкiри,
полiтичних, релiгiйних та iнших переконань, статi, етнiчного та
соцiального походження, майнового стану, мiсця проживання, за мовними
або iншими ознаками.

Рiвнiсть прав жiнки i чоловiка забезпечується: наданням жiнкам рiвних з
чоловiками можливостей у громадсько-полiтичнiй i культурнiй дiяльностi,
у здобуттi освiти i професiйнiй пiдготовцi, у працi та винагородi за
неї; спецiальними заходами щодо охорони працi i здоров’я жiнок,
встановленням пенсiйних пiльг; створенням умов, якi дають жiнкам
можливiсть поєднувати працю з материнством; правовим захистом,
матерiальною i моральною пiдтримкою материнства i дитинства, включаючи
надання оплачуваних вiдпусток та iнших пiльг вагiтним жiнкам i матерям.

Стаття 25.

Громадянин України не може бути позбавлений громадянства i права змiнити
громадянство.

Громадянин України не може бути вигнаний за межi України або виданий
iншiй державi.

Україна гарантує пiклування та захист своїм громадянам, якi перебувають
за її межами.

Стаття 26.

Iноземцi та особи без громадянства, що перебувають в Українi на законних
пiдставах, користуються тими самими правами i свободами, а також несуть
такi самi обов’язки, як i громадяни України, – за винятками,
встановленими Конституцiєю, законами чи мiжнародними договорами України.

Iноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у
порядку, встановленому законом.

Стаття 27.

Кожна людина має невiд’ємне право на життя.

Нiхто не може бути свавiльно позбавлений життя.

Обов’язок держави – захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя i здоров’я, життя i здоров’я iнших
людей вiд протиправних посягань.

Стаття 28.

Кожен має право на повагу до його гiдностi.

Нiхто не може бути пiдданий катуванню, жорстокому, нелюдському або
такому, що принижує його гiднiсть, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вiльної згоди не може бути пiддана медичним,
науковим чи iншим дослiдам.

Стаття 29.

Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканнiсть.

Нiхто не може бути заарештований або триматися пiд вартою iнакше як за
вмотивованим рiшенням суду i тiльки на пiдставах та в порядку,
встановлених законом.

У разi нагальної необхiдностi запобiгти злочиновi чи його перепинити
уповноваженi на те законом органи можуть застосувати тримання особи пiд
вартою як тимчасовий запобiжний захiд, обгрунтованiсть якого протягом
сiмдесяти двох годин має бути перевiрена судом. Затримана особа негайно
звiльняється, якщо протягом сiмдесяти двох годин з моменту затримання їй
не вручено вмотивованого рiшення суду про тримання пiд вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невiдкладно повiдомлено
про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано
можливiсть з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися
правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в судi своє
затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повiдомлено родичiв
заарештованого чи затриманого.

Стаття 30.

Кожному гарантується недоторканнiсть житла. Не допускається проникнення
до житла чи до iншого володiння особи, проведення в них огляду чи обшуку
iнакше як за вмотивованим рiшенням суду.

У невiдкладних випадках, пов’язаних iз врятуванням життя людей та майна
чи з безпосереднiм переслiдуванням осiб, якi пiдозрюються у вчиненнi
злочину, можливий iнший, встановлений законом, порядок проникнення до
житла чи до iншого володiння особи, проведення в них огляду i обшуку.

Стаття 31.

Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної
та iншої кореспонденцiї. Винятки можуть бути встановленi лише судом у
випадках, передбачених законом, з метою запобiгти злочиновi чи з’ясувати
iстину пiд час розслiдування кримiнальної справи, якщо iншими способами
одержати iнформацiю неможливо.

Стаття 32.

Нiхто не може зазнавати втручання в його особисте i сiмейне життя, крiм
випадкiв, передбачених Конституцiєю України.

Не допускається збирання, зберiгання, використання та поширення
конфiденцiйної iнформацiї про особу без її згоди, крiм випадкiв,
визначених законом, i лише в iнтересах нацiональної безпеки,
економiчного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади,
органах мiсцевого самоврядування, установах i органiзацiях з вiдомостями
про себе, якi не є державною або iншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовiрну
iнформацiю про себе i членiв своєї сiм’ї та права вимагати вилучення
будь-якої iнформацiї, а також право на вiдшкодування матерiальної i
моральної шкоди, завданої збиранням, зберiганням, використанням та
поширенням такої недостовiрної iнформацiї.

Стаття 33.

Кожному, хто на законних пiдставах перебуває на територiї України,
гарантується свобода пересування, вiльний вибiр мiсця проживання, право
вiльно залишати територiю України, за винятком обмежень, якi
встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений
права в будь-який час повернутися в Україну.

Стаття 34.

Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вiльне вираження
своїх поглядiв i переконань.

Кожен має право вiльно збирати, зберiгати, використовувати i поширювати
iнформацiю усно, письмово або в iнший спосiб – на свiй вибiр.

Здiйснення цих прав може бути обмежене законом в iнтересах нацiональної
безпеки, територiальної цiлiсностi або громадського порядку з метою
запобiгання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення,
для захисту репутацiї або прав iнших людей, для запобiгання розголошенню
iнформацiї, одержаної конфiденцiйно, або для пiдтримання авторитету i
неупередженостi правосуддя.

Стаття 35.

Кожен має право на свободу свiтогляду i вiросповiдання. Це право включає
свободу сповiдувати будь-яку релiгiю або не сповiдувати нiякої,
безперешкодно вiдправляти одноособово чи колективно релiгiйнi культи i
ритуальнi обряди, вести релiгiйну дiяльнiсть.

Здiйснення цього права може бути обмежене законом лише в iнтересах
охорони громадського порядку, здоров’я i моральностi населення або
захисту прав i свобод iнших людей.

Церква i релiгiйнi органiзацiї в Українi вiдокремленi вiд держави, а
школа – вiд церкви. Жодна релiгiя не може бути визнана державою як
обов’язкова.

Нiхто не може бути увiльнений вiд своїх обов’язкiв перед державою або
вiдмовитися вiд виконання законiв за мотивами релiгiйних переконань. У
разi якщо виконання вiйськового обов’язку суперечить релiгiйним
переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замiнене
альтернативною (невiйськовою) службою.

Стаття 36.

Громадяни України мають право на свободу об’єднання у полiтичнi партiї
та громадськi органiзацiї для здiйснення i захисту своїх прав i свобод
та задоволення полiтичних, економiчних, соцiальних, культурних та iнших
iнтересiв, за винятком обмежень, встановлених законом в iнтересах
нацiональної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення
або захисту прав i свобод iнших людей.

Полiтичнi партiї в Українi сприяють формуванню i вираженню полiтичної
волi громадян, беруть участь у виборах. Членами полiтичних партiй можуть
бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у полiтичних
партiях встановлюються виключно цiєю Конституцiєю i законами України.

Громадяни мають право на участь у професiйних спiлках з метою захисту
своїх трудових i соцiально-економiчних прав та iнтересiв. Професiйнi
спiлки є громадськими органiзацiями, що об’єднують громадян, пов’язаних
спiльними iнтересами за родом їх професiйної дiяльностi. Професiйнi
спiлки утворюються без попереднього дозволу на основi вiльного вибору їх
членiв. Усi професiйнi спiлки мають рiвнi права. Обмеження щодо членства
у професiйних спiлках встановлюються виключно цiєю Конституцiєю i
законами України.

Нiхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян
чи обмежений у правах за належнiсть чи неналежнiсть до полiтичних партiй
або громадських органiзацiй.

Усi об’єднання громадян рiвнi перед законом.

Стаття 37.

Утворення i дiяльнiсть полiтичних партiй та громадських органiзацiй,
програмнi цiлi або дiї яких спрямованi на лiквiдацiю незалежностi
України, змiну конституцiйного ладу насильницьким шляхом, порушення
суверенiтету i територiальної цiлiсностi держави, пiдрив її безпеки,
незаконне захоплення державної влади, пропаганду вiйни, насильства, на
розпалювання мiжетнiчної, расової, релiгiйної ворожнечi, посягання на
права i свободи людини, здоров’я населення, забороняються.

Полiтичнi партiї та громадськi органiзацiї не можуть мати воєнiзованих
формувань.

Не допускається створення i дiяльнiсть органiзацiйних структур
полiтичних партiй в органах виконавчої та судової влади i виконавчих
органах мiсцевого самоврядування, вiйськових формуваннях, а також на
державних пiдприємствах, у навчальних закладах та iнших державних
установах i органiзацiях.

Заборона дiяльностi об’єднань громадян здiйснюється лише в судовому
порядку.

Стаття 38.

Громадяни мають право брати участь в управлiннi державними справами, у
всеукраїнському та мiсцевих референдумах, вiльно обирати i бути обраними
до органiв державної влади та органiв мiсцевого самоврядування.

Громадяни користуються рiвним правом доступу до державної служби, а
також до служби в органах мiсцевого самоврядування.

Стаття 39.

Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї i проводити збори,
мiтинги, походи i демонстрацiї, про проведення яких завчасно
сповiщаються органи виконавчої влади чи органи мiсцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалiзацiї цього права може встановлюватися судом
вiдповiдно до закону i лише в iнтересах нацiональної безпеки та
громадського порядку – з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для
охорони здоров’я населення або захисту прав i свобод iнших людей.

Стаття 40.

Усi мають право направляти iндивiдуальнi чи колективнi письмовi
звернення або особисто звертатися до органiв державної влади, органiв
мiсцевого самоврядування та посадових i службових осiб цих органiв, що
зобов’язанi розглянути звернення i дати обгрунтовану вiдповiдь у
встановлений законом строк.

Стаття 41.

Кожен має право володiти, користуватися і розпоряджатися своєю
власнiстю, результатами своєї iнтелектуальної, творчої дiяльностi.

Право приватної власностi набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами
права державної та комунальної власностi вiдповiдно до закону.

Нiхто не може бути протиправно позбавлений права власностi.

Право приватної власностi є непорушним.

Примусове вiдчуження об’єктiв права приватної власностi може бути
застосоване лише як виняток з мотивiв суспiльної необхiдностi, на
пiдставi i в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього i
повного вiдшкодування їх вартостi.

Примусове вiдчуження таких об’єктiв з наступним повним вiдшкодуванням їх
вартостi допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфiскацiя майна може бути застосована виключно за рiшенням суду у
випадках, обсязi та порядку, встановлених законом. Використання
власностi не може завдавати шкоди правам, свободам та гiдностi громадян,
iнтересам суспiльства, погiршувати екологiчну ситуацiю i природнi якостi
землi.

Стаття 42.

Кожен має право на пiдприємницьку дiяльнiсть, яка не заборонена законом.

Пiдприємницька дiяльнiсть депутатiв, посадових i службових осiб органiв
державної влади та органiв мiсцевого самоврядування обмежується законом.

Держава забезпечує захист конкуренцiї у пiдприємницькiй дiяльностi. Не
допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомiрне
обмеження конкуренцiї та недобросовiсна конкуренцiя. Види i межi
монополiї визначаються законом.

Держава захищає права споживачiв, здiйснює контроль за якiстю i
безпечнiстю продукцiї та усiх видiв послуг i робiт, сприяє дiяльностi
громадських органiзацiй споживачiв.

Стаття 43.

Кожен має право на працю, що включає можливiсть заробляти собi на життя
працею, яку вiн вiльно обирає або на яку вiльно погоджується.

Держава створює умови для повного здiйснення громадянами права на працю,
гарантує рiвнi можливостi у виборi професiї та роду трудової дiяльностi,
реалiзовує програми професiйно-технiчного навчання, пiдготовки i
перепiдготовки кадрiв вiдповiдно до суспiльних потреб.

Використання примусової працi забороняється. Не вважається примусовою
працею вiйськова або альтернативна (невiйськова) служба, а також робота
чи служба, яка виконується особою за вироком чи iншим рiшенням суду або
вiдповiдно до законiв про воєнний i про надзвичайний стан.

Кожен має право на належнi, безпечнi i здоровi умови працi, на заробiтну
плату, не нижчу вiд визначеної законом.

Використання працi жiнок i неповнолiтнiх на небезпечних для їхнього
здоров’я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист вiд незаконного звiльнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Стаття 44.

Тi, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економiчних i
соцiальних iнтересiв.

Порядок здiйснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням
необхiдностi забезпечення нацiональної безпеки, охорони здоров’я, прав i
свобод iнших людей.

Нiхто не може бути примушений до участi або до неучастi у страйку.

Заборона страйку можлива лише на пiдставi закону.

Стаття 45.

Кожен, хто працює, має право на вiдпочинок.

Це право забезпечується наданням днiв щотижневого вiдпочинку, а також
оплачуваної щорiчної вiдпустки, встановленням скороченого робочого дня
щодо окремих професiй i виробництв, скороченої тривалостi роботи у
нiчний час.

Максимальна тривалiсть робочого часу, мiнiмальна тривалiсть вiдпочинку
та оплачуваної щорiчної вiдпустки, вихiднi та святковi днi, а також iншi
умови здiйснення цього права визначаються законом.

Стаття 46.

Громадяни мають право на соцiальний захист, що включає право на
забезпечення їх у разi повної, часткової або тимчасової втрати
працездатностi, втрати годувальника, безробiття з незалежних вiд них
обставин, а також у старостi та в iнших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов’язковим державним соцiальним
страхуванням за рахунок страхових внескiв громадян, пiдприємств, установ
i органiзацiй, а також бюджетних та iнших джерел соцiального
забезпечення; створенням мережi державних, комунальних, приватних
закладiв для догляду за непрацездатними.

Пенсiї, iншi види соцiальних виплат та допомоги, що є основним джерелом
iснування, мають забезпечувати рiвень життя, не нижчий вiд прожиткового
мiнiмуму, встановленого законом.

Стаття 47.

Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний
громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власнiсть або
взяти в оренду.

Громадянам, якi потребують соцiального захисту, житло надається державою
та органами мiсцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них
плату вiдповiдно до закону.

Нiхто не може бути примусово позбавлений житла iнакше як на пiдставi
закону за рiшенням суду.

Стаття 48.

Кожен має право на достатнiй життєвий рiвень для себе i своєї сiм’ї, що
включає достатнє харчування, одяг, житло.

Стаття 49.

Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне
страхування.

Охорона здоров’я забезпечується державним фiнансуванням вiдповiдних
соцiально-економiчних, медико-санiтарних і оздоровчопрофiлактичних
програм.

Держава створює умови для ефективного i доступного для всiх громадян
медичного обслуговування. У державних i комунальних закладах охорони
здоров’я медична допомога надається безоплатно; iснуюча мережа таких
закладiв не може бути скорочена.

Держава сприяє розвитковi лiкувальних закладiв усiх форм власностi.

Держава дбає про розвиток фiзичної культури i спорту, забезпечує
санiтарно-епiдемiчне благополуччя.

Стаття 50.

Кожен має право на безпечне для життя i здоров’я довкiлля та на
вiдшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вiльного доступу до iнформацiї про стан
довкiлля, про якiсть харчових продуктiв i предметiв побуту, а також
право на її поширення. Така iнформацiя нiким не може бути засекречена.

Стаття 51.

Шлюб грунтується на вiльнiй згодi жiнки i чоловiка.

Кожен iз подружжя має рiвнi права i обов’язки у шлюбi та сiм’ї.

Батьки зобов’язанi утримувати дiтей до їх повнолiття.

Повнолiтнi дiти зобов’язанi пiклуватися про своїх непрацездатних
батькiв.

Сiм’я, дитинство, материнство i батькiвство охороняються державою.

Стаття 52.

Дiти рiвнi у своїх правах незалежно вiд походження, а також вiд того,
народженi вони у шлюбi чи поза ним.

Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатацiя переслiдуються за
законом.

Утримання та виховання дiтей-сирiт i дiтей, позбавлених батькiвського
пiклування, покладається на державу. Держава заохочує i пiдтримує
благодiйницьку дiяльнiсть щодо дiтей.

Стаття 53.

Кожен має право на освiту.

Повна загальна середня освiта є обов’язковою.

Держава забезпечує доступнiсть i безоплатнiсть дошкiльної, повної
загальної середньої, професiйно-технiчної, вищої освiти в державних i
комунальних навчальних закладах; розвиток дошкiльної, повної загальної
середньої, позашкiльної, професiйно-технiчної, вищої i пiслядипломної
освiти, рiзних форм навчання; надання державних стипендiй та пiльг учням
i студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освiту в державних i
комунальних навчальних закладах на конкурснiй основi.

Громадянам, якi належать до нацiональних меншин, вiдповiдно до закону
гарантується право на навчання рiдною мовою чи на вивчення рiдної мови у
державних i комунальних навчальних закладах або через нацiональнi
культурнi товариства.

Стаття 54.

Громадянам гарантується свобода лiтературної, художньої, наукової i
технiчної творчостi, захист iнтелектуальної власностi, їхнiх авторських
прав, моральних і матерiальних iнтересiв, що виникають у зв’язку з
рiзними видами iнтелектуальної дiяльностi.

Кожний громадянин має право на результати своєї iнтелектуальної, творчої
дiяльностi; нiхто не може використовувати або поширювати їх без його
згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвитковi науки, встановленню наукових зв’язкiв України
зi свiтовим спiвтовариством.

Культурна спадщина охороняється законом.

Держава забезпечує збереження iсторичних пам’яток та iнших об’єктiв, що
становлять культурну цiннiсть, вживає заходiв для повернення в Україну
культурних цiнностей народу, якi знаходяться за її межами.

Стаття 55.

Права i свободи людини i громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в судi рiшень, дiй чи
бездiяльностi органiв державної влади, органiв мiсцевого самоврядування,
посадових i службових осiб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право пiсля використання всiх нацiональних засобiв правового
захисту звертатися за захистом своїх прав i свобод до вiдповiдних
мiжнародних судових установ чи до вiдповiдних органiв мiжнародних
органiзацiй, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати
свої права i свободи вiд порушень і протиправних посягань.

Стаття 56.

Кожен має право на вiдшкодування за рахунок держави чи органiв мiсцевого
самоврядування матерiальної та моральної шкоди, завданої незаконними
рiшеннями, дiями чи бездiяльнiстю органiв державної влади, органiв
мiсцевого самоврядування, їх посадових i службових осiб при здiйсненнi
ними своїх повноважень.

Стаття 57.

Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки.

Закони та iншi нормативно-правовi акти, що визначають права i обов’язки
громадян, мають бути доведенi до вiдома населення у порядку,
встановленому законом.

Закони та iншi нормативно-правовi акти, що визначають права i обов’язки
громадян, не доведенi до вiдома населення у порядку, встановленому
законом, є нечинними.

Стаття 58.

Закони та iншi нормативно-правовi акти не мають зворотної дiї в часi,
крiм випадкiв, коли вони пом’якшують або скасовують вiдповiдальнiсть
особи.

Нiхто не може вiдповiдати за дiяння, якi на час їх вчинення не
визнавалися законом як правопорушення.

Стаття 59.

Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом,
ця допомога надається безоплатно. Кожен є вiльним у виборi захисника
своїх прав.

Для забезпечення права на захист вiд обвинувачення та надання правової
допомоги при вирiшеннi справ у судах та iнших державних органах в
Українi дiє адвокатура.

Стаття 60.

Нiхто не зобов’язаний виконувати явно злочиннi розпорядження чи накази.

За вiддання i виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає
юридична вiдповiдальнiсть.

Стаття 61.

Нiхто не може бути двiчi притягнений до юридичної вiдповiдальностi
одного виду за одне й те саме правопорушення.

Юридична вiдповiдальнiсть особи має iндивiдуальний характер.

Стаття 62.

Особа вважається невинуватою у вчиненнi злочину i не може бути пiддана
кримiнальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку i встановлено обвинувальним вироком суду.

Нiхто не зобов’язаний доводити свою невинуватiсть у вчиненнi злочину.

Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним
шляхом, а також на припущеннях. Усi сумнiви щодо доведеностi вини особи
тлумачаться на її користь.

У разi скасування вироку суду як неправосудного держава вiдшкодовує
матерiальну i моральну шкоду, завдану безпiдставним засудженням.

Стаття 63.

Особа не несе вiдповiдальностi за вiдмову давати показання або пояснення
щодо себе, членiв сiм’ї чи близьких родичiв, коло яких визначається
законом. Пiдозрюваний, обвинувачений чи пiдсудний має право на захист.

Засуджений користується всiма правами людини i громадянина, за винятком
обмежень, якi визначенi законом i встановленi вироком суду.

Стаття 64.

Конституцiйнi права i свободи людини i громадянина не можуть бути
обмеженi, крiм випадкiв, передбачених Конституцiєю України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремi
обмеження прав i свобод iз зазначенням строку дiї цих обмежень. Не
можуть бути обмеженi права i свободи, передбаченi статтями 24, 25, 27,
28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цiєї
Конституцiї.

Стаття 65.

Захист Вiтчизни, незалежностi та територiальної цiлiсностi України,
шанування її державних символiв є обов’язком громадян України.

Громадяни вiдбувають вiйськову службу вiдповiдно до закону.

Стаття 66.

Кожен зобов’язаний не заподiювати шкоду природi, культурнiй спадщинi,
вiдшкодовувати завданi ним збитки.

Стаття 67.

Кожен зобов’язаний сплачувати податки i збори в порядку i розмiрах,
встановлених законом.

Усi громадяни щорiчно подають до податкових iнспекцiй за мiсцем
проживання декларацiї про свiй майновий стан та доходи за минулий рiк у
порядку, встановленому законом.

Стаття 68.

Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституцiї України та
законiв України, не посягати на права i свободи, честь i гiднiсть iнших
людей.

Незнання законiв не звiльняє вiд юридичної вiдповiдальностi.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ III

ВИБОРИ.

РЕФЕРЕНДУМ

Стаття 69.

Народне волевиявлення здiйснюється через вибори, референдум та iншi
форми безпосередньої демократiї.

Стаття 70.

Право голосу на виборах i референдумах мають громадяни України, якi
досягли на день їх проведення вiсiмнадцяти рокiв.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недiєздатними.

Стаття 71.

Вибори до органiв державної влади та органiв мiсцевого самоврядування є
вiльними i вiдбуваються на основi загального, рiвного i прямого
виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вiльне волевиявлення.

Стаття 72.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або
Президентом України вiдповiдно до їхнiх повноважень, встановлених цiєю
Конституцiєю.

Всеукраїнський референдум проголошується за народною iнiцiативою на
вимогу не менш як трьох мiльйонiв громадян України, якi мають право
голосу, за умови, що пiдписи щодо призначення референдуму зiбрано не
менш як у двох третинах областей i не менш як по сто тисяч пiдписiв у
кожнiй областi.

Стаття 73.

Виключно всеукраїнським референдумом вирiшуються питання про змiну
територiї України.

Стаття 74.

Референдум не допускається щодо законопроектiв з питань податкiв,
бюджету та амнiстiї.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ IV

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

Стаття 75.

Єдиним органом законодавчої влади в Українi є парламент – Верховна Рада
України.

Стаття 76.

Конституцiйний склад Верховної Ради України – чотириста п’ятдесят
народних депутатiв України, якi обираються на основi загального, рiвного
i прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири
роки.

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день
виборiв досяг двадцяти одного року, має право голосу i проживає в
Українi протягом останнiх п’яти рокiв.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має
судимiсть за вчинення умисного злочину, якщо ця судимiсть не погашена i
не знята у встановленому законом порядку.

Повноваження народних депутатiв України визначаються Конституцiєю та
законами України.

Стаття 77.

Черговi вибори до Верховної Ради України вiдбуваються в останню недiлю
березня четвертого року повноважень Верховної Ради України.

Позачерговi вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом
України i проводяться в перiод шiстдесяти днiв з дня опублiкування
рiшення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Порядок проведення виборiв народних депутатiв України встановлюється
законом.

Стаття 78.

Народнi депутати України здiйснюють свої повноваження на постiйнiй
основi.

Народнi депутати України не можуть мати iншого представницького мандата
чи бути на державнiй службi.

Вимоги щодо несумiсностi депутатського мандата з iншими видами
дiяльностi встановлюються законом.

Стаття 79.

Перед вступом на посаду народнi депутати України складають перед
Верховною Радою України таку присягу:

“Присягаю на вiрнiсть Українi. Зобов’язуюсь усiма своїми дiями боронити
суверенiтет i незалежнiсть України, дбати про благо Вiтчизни i добробут
Українського народу.

Присягаю додержуватися Конституцiї України та законів України,
виконувати свої обов’язки в iнтересах усiх спiввiтчизникiв”.

Присягу зачитує найстарший за вiком народний депутат України перед
вiдкриттям першої сесiї новообраної Верховної Ради України, пiсля чого
депутати скрiплюють присягу своїми пiдписами пiд її текстом.

Вiдмова скласти присягу має наслiдком втрату депутатського мандата.

Повноваження народних депутатiв України починаються з моменту складення
присяги.

Стаття 80.

Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканнiсть.

Народнi депутати України не несуть юридичної вiдповiдальностi за
результати голосування або висловлювання у парламентi та його органах,
за винятком вiдповiдальностi за образу чи наклеп.

Народнi депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України
притягненi до кримiнальної вiдповiдальностi, затриманi чи заарештованi.

Стаття 81.

Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з
припиненням повноважень Верховної Ради України.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разi:

складення повноважень за його особистою заявою;

набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

визнання його судом недiєздатним або безвiсно вiдсутнiм;

припинення його громадянства або виїзду на постiйне проживання за межi
України;

смертi.

Рiшення про дострокове припинення повноважень народного депутата України
приймається бiльшiстю вiд конституцiйного складу Верховної Ради України.

У разi невиконання вимоги щодо несумiсностi депутатського мандата з
iншими видами дiяльностi повноваження народного депутата України
припиняються достроково на пiдставi закону за рiшенням суду.

Стаття 82.

Верховна Рада України працює сесiйно.

Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох
третин вiд її конституцiйного складу.

Верховна Рада України збирається на першу сесiю не пiзнiше нiж на
тридцятий день пiсля офiцiйного оголошення результатiв виборiв.

Перше засiдання Верховної Ради України вiдкриває найстарший за вiком
народний депутат України.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцiєю
України та законом про регламент Верховної Ради України.

Стаття 83.

Черговi сесiї Верховної Ради України починаються першого вiвторка лютого
i першого вiвторка вересня кожного року.

Позачерговi сесiї Верховної Ради України, iз зазначенням порядку
денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як
третини народних депутатiв України вiд конституцiйного складу Верховної
Ради України або на вимогу Президента України.

У разi введення воєнного чи надзвичайного стану в Українi Верховна Рада
України збирається у дводенний строк без скликання.

У разi закiнчення строку повноважень Верховної Ради України пiд час дiї
воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня
першого засiдання першої сесiї Верховної Ради України, обраної пiсля
скасування воєнного чи надзвичайного стану.

Стаття 84.

Засiдання Верховної Ради України проводяться вiдкрито. Закрите засiдання
проводиться за рiшенням бiльшостi вiд конституцiйного складу Верховної
Ради України.

Рiшення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних
засiданнях шляхом голосування.

Голосування на засiданнях Верховної Ради України здiйснюється народним
депутатом України особисто.

Стаття 85.

До повноважень Верховної Ради України належить:

внесення змiн до Конституцiї України в межах i порядку, передбачених
роздiлом XIII цiєї Конституцiї;

призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73
цiєї Конституцiї;

прийняття законiв;

затвердження Державного бюджету України та внесення змiн до нього;
контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рiшення
щодо звiту про його виконання;

визначення засад внутрiшньої i зовнiшньої полiтики;

затвердження загальнодержавних програм економiчного, науково-технiчного,
соцiального, нацiонально-культурного розвитку, охорони довкiлля;

призначення виборiв Президента Україниу строки, передбаченi цiєю
Конституцiєю;

заслуховування щорiчних та позачергових послань Президента України про
внутрiшнє i зовнiшнє становище України;

оголошення за поданням Президента України стану вiйни i укладення миру,
схвалення рiшення Президента України про використання Збройних Сил
України та iнших вiйськових формувань у разi збройної агресiї проти
України;

усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури
(iмпiчменту), встановленому статтею111 цiєї Конституцiї;

розгляд i прийняття рiшення щодо схвалення Програми дiяльностi Кабiнету
Мiнiстрiв України;

надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-мiнiстра
України;

здiйснення контролю за дiяльнiстю Кабiнету Мiнiстрiв України вiдповiдно
до цiєї Конституцiї;

затвердження рiшень про надання Україною позик i економiчної допомоги
iноземним державам та мiжнародним органiзацiям, а також про одержання
Україною вiд iноземних держав, банкiв i мiжнародних фiнансових
органiзацiй позик, не передбачених Державним бюджетом України,
здiйснення контролю за їх використанням;

призначення чи обрання на посади, звiльнення з посад, надання згоди на
призначення i звiльнення з посад осiб у випадках, передбачених цiєю
Конституцiєю;

призначення на посади та звiльнення з посад Голови та iнших членiв
Рахункової палати;

призначення на посаду та звiльнення з посади Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини; заслуховування його щорiчних доповiдей про
стан дотримання та захисту прав i свобод людини в Українi;

призначення на посаду та звiльнення з посади Голови Нацiонального банку
України за поданням Президента України;

призначення та звiльнення половини складу Ради Нацiонального банку
України;

призначення половини складу Нацiональної ради України з питань
телебачення i радiомовлення;

призначення на посаду та припинення повноважень членiв Центральної
виборчої комiсiї за поданням Президента України;

затвердження загальної структури, чисельностi, визначення функцiй
Збройних Сил України, Служби безпеки України, iнших утворених вiдповiдно
до законiв України вiйськових формувань, а також Мiнiстерства внутрiшнiх
справ України;

схвалення рiшення про надання вiйськової допомоги iншим державам, про
направлення пiдроздiлiв Збройних Сил України до iншої держави чи про
допуск пiдроздiлiв збройних сил iнших держав на територiю України;

надання згоди на призначення на посади та звiльнення з посад Президентом
України Голови Антимонопольного комiтету України, Голови Фонду
державного майна України, Голови Державного комiтету телебачення i
радiомовлення України;

надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального
прокурора України; висловлення недовiри Генеральному прокуроровi
України, що має наслiдком його вiдставку з посади;

призначення третини складу Конституцiйного Суду України;

обрання суддiв безстроково;

дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республiки
Крим за наявностi висновку Конституцiйного Суду України про порушення
нею Конституцiї України або законiв України; призначення позачергових
виборiв до Верховної Ради Автономної Республiки Крим;

утворення i лiквiдацiя районiв, встановлення i змiна меж районiв i мiст,
вiднесення населених пунктiв до категорiї мiст, найменування i
перейменування населених пунктiв i районiв;

призначення чергових та позачергових виборiв до органiв мiсцевого
самоврядування;

затвердження протягом двох днiв з моменту звернення Президента України
указiв про введення воєнного чи надзвичайного стану в Українi або в
окремих її мiсцевостях, про загальну або часткову мобiлiзацiю, про
оголошення окремих мiсцевостей зонами над звичайної екологiчної
ситуацiї;

надання у встановлений законом строк згоди на обов’язковiсть мiжнародних
договорiв України та денонсацiя мiжнародних договорiв України;

здiйснення парламентського контролю у межах, визначених цiєю
Конституцiєю;

прийняття рiшення про направлення запиту до Президента України на вимогу
народного депутата України, групи народних депутатiв чи комiтету
Верховної Ради України, попередньо пiдтриману не менш як однiєю третиною
вiд конституцiйного складу Верховної Ради України;

призначення на посаду та звiльнення з посади керiвника апарату Верховної
Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури
її апарату;

затвердження перелiку об’єктiв права державної власностi, що не
пiдлягають приватизацiї; визначення правових засад вилучення об’єктiв
права приватної власностi.

Верховна Рада України здiйснює iншi повноваження, якi вiдповiдно до
Конституцiї України вiднесенi до її вiдання.

Стаття 86.

Народний депутат України має право на сесiї Верховної Ради України
звернутися iз запитом до органiв Верховної Ради України, до Кабiнету
Мiнiстрiв України, до керiвникiв iнших органiв державної влади та
органiв мiсцевого самоврядування, а також до керiвникiв пiдприємств,
установ i органiзацiй, розташованих на територiї України, незалежно від
їх пiдпорядкування i форм власностi.

Керiвники органiв державної влади та органів місцевого самоврядування,
пiдприємств, установ i органiзацiй зобов’язанi повiдомити народного
депутата України про результати розгляду його запиту.

Стаття 87.

Верховна Рада України за пропозицiєю не менш як однiєї третини народних
депутатiв України вiд її конституцiйного складу може розглянути питання
про вiдповiдальнiсть Кабiнету Мiнiстрiв України та прийняти резолюцiю
недовiри Кабiнетовi Мiнiстрiв України бiльшiстю вiд конституцiйного
складу Верховної Ради України.

Питання про вiдповiдальнiсть Кабiнету Мiнiстрiв України не може
розглядатися Верховною Радою України бiльше одного разу протягом однiєї
чергової сесiї, а також протягом року пiсля схвалення Програми
дiяльностi Кабiнету Мiнiстрiв України.

Стаття 88.

Верховна Рада України обирає зi свого складу Голову Верховної Ради
України, Першого заступника i заступника Голови Верховної Ради України
та вiдкликає їх.

Голова Верховної Ради України:

веде засiдання Верховної Ради України;

органiзовує пiдготовку питань до розгляду на засiданнях Верховної Ради
України;

пiдписує акти, прийнятi Верховною Радою України;

представляє Верховну Раду України у зносинах з iншими органами державної
влади України та органами влади iнших держав;

органiзовує роботу апарату Верховної Ради України. Голова Верховної Ради
України здiйснює повноваження, передбаченi цiєю Конституцiєю, у порядку,
встановленому законом про регламент Верховної Ради України.

Стаття 89.

Верховна Рада України затверджує перелiк комiтетiв Верховної Ради
України, обирає голiв цих комiтетiв.

Комiтети Верховної Ради України здiйснюють законопроектну роботу,
готують i попередньо розглядають питання, вiднесенi до повноважень
Верховної Ради України.

Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати
тимчасовi спецiальнi комiсiї для пiдготовки i попереднього розгляду
питань.

Верховна Рада України для проведення розслiдування з питань, що
становлять суспiльний iнтерес, створює тимчасовi слiдчi комiсiї, якщо за
це проголосувала не менш як одна третина вiд конституцiйного складу
Верховної Ради України.

Висновки i пропозицiї тимчасових слiдчих комiсiй не є вирiшальними для
слiдства i суду.

Органiзацiя i порядок дiяльностi комiтетiв Верховної Ради України, її
тимчасових спецiальних i тимчасових слiдчих комiсiй встановлюються
законом.

Стаття 90.

Повноваження Верховної Ради України припиняються у день вiдкриття
першого засiдання Верховної Ради України нового скликання.

Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради
України, якщо протягом тридцяти днiв однiєї чергової сесiї пленарнi
засiдання не можуть розпочатися.

Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах,
проведених пiсля дострокового припинення Президентом України повноважень
Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припиненi
протягом одного року з дня її обрання.

Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припиненi
в останнi шiсть мiсяцiв строку повноважень Президента України.

Стаття 91.

Верховна Рада України приймає закони, постанови та iншi акти бiльшiстю
вiд її конституцiйного складу, крiм випадкiв, передбачених цiєю
Конституцiєю.

Стаття 92.

Виключно законами України визначаються:

права i свободи людини i громадянина, гарантiї цих прав i свобод;
основнi обов’язки громадянина;

громадянство, правосуб’єктнiсть громадян, статус iноземцiв та осiб без
громадянства;

права корiнних народiв i нацiональних меншин;

порядок застосування мов;

засади використання природних ресурсiв, виключної (морської) економiчної
зони, континентального шельфу, освоєння космiчного простору, органiзацiї
та експлуатацiї енергосистем, транспорту i зв’язку;

основи соцiального захисту, форми i види пенсiйного забезпечення; засади
регулювання працi i зайнятостi, шлюбу, сiм’ї, охорони дитинства,
материнства, батькiвства; виховання, освiти, культури i охорони
здоров’я; екологiчної безпеки;

правовий режим власностi;

правовi засади i гарантiї пiдприємництва; правила конкуренцiї та норми
антимонопольного регулювання;

засади зовнiшнiх зносин, зовнiшньоекономiчної дiяльностi, митної справи;

засади регулювання демографiчних та мiграцiйних процесiв;

засади утворення i дiяльностi полiтичних партiй, iнших об’єднань
громадян, засобiв масової iнформацiї;

органiзацiя i дiяльнiсть органiв виконавчої влади, основи державної
служби, органiзацiї державної статистики та iнформатики;

територiальний устрiй України;

судоустрiй, судочинство, статус суддiв, засади судової експертизи,
органiзацiя i дiяльнiсть прокуратури, органiв дiзнання i слiдства,
нотарiату, органiв i установ виконання покарань; основи органiзацiї та
дiяльностi адвокатури;

засади мiсцевого самоврядування;

статус столицi України; спецiальний статус iнших мiст;

основи нацiональної безпеки, органiзацiї Збройних Сил України i
забезпечення громадського порядку;

правовий режим державного кордону;

правовий режим воєнного i надзвичайного стану, зон надзвичайної
екологiчної ситуацiї;

органiзацiя i порядок проведення виборiв i референдумiв;

органiзацiя i порядок дiяльностi Верховної Ради України, статус народних
депутатiв України;

засади цивiльно-правової вiдповiдальностi; дiяння, якi є злочинами,
адмiнiстративними або дисциплiнарними правопорушеннями, та
вiдповiдальнiсть за них.

Виключно законами України встановлюються:

Державний бюджет України i бюджетна система України; система
оподаткування, податки i збори; засади створення i функцiонування
фiнансового, грошового, кредитного та iнвестицiйного ринкiв; статус
нацiональної валюти, а також статус iноземних валют на територiї
України; порядок утворення i погашення державного внутрiшнього i
зовнiшнього боргу; порядок випуску та обiгу державних цiнних паперiв, їх
види i типи;

порядок направлення пiдроздiлiв Збройних Сил України до iнших держав;
порядок допуску та умови перебування пiдроздiлiв збройних сил iнших
держав на територiї України;

одиницi ваги, мiри i часу; порядок встановлення державних стандартiв;

порядок використання i захисту державних символiв;

державнi нагороди;

вiйськовi звання, дипломатичнi ранги та iншi спецiальнi звання;

державнi свята;

порядок утворення i функцiонування вiльних та iнших спецiальних зон, що
мають економiчний чи мiграцiйний режим, вiдмiнний вiд загального.

Законом України оголошується амнiстiя.

Стаття 93.

Право законодавчої iнiцiативи у Верховнiй Радi України належить
Президентовi України, народним депутатам України, Кабiнету Мiнiстрiв
України i Нацiональному банку України.

Законопроекти, визначенi Президентом України як невiдкладнi,
розглядаються Верховною Радою України позачергово.

Стаття 94.

Закон пiдписує Голова Верховної Ради України i невiдкладно направляє
його Президентовi України.

Президент України протягом п’ятнадцяти днiв пiсля отримання закону
пiдписує його, беручи до виконання, та офiцiйно оприлюднює його або
повертає закон зi своїми вмотивованими i сформульованими пропозицiями до
Верховної Ради України для повторного розгляду.

У разi якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув
закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом
України i має бути пiдписаний та офiцiйно оприлюднений.

Якщо пiд час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною
Радою України не менш як двома третинами вiд її конституцiйного складу,
Президент України зобов’язаний його пiдписати та офiцiйно оприлюднити
протягом десяти днiв.

Закон набирає чинностi через десять днiв з дня його офiцiйного
оприлюднення, якщо iнше не передбачено самим законом, але не ранiше дня
його опублiкування.

Стаття 95.

Бюджетна система України будується на засадах справедливого i
неупередженого розподiлу суспiльного багатства мiж громадянами i
територiальними громадами.

Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-якi
видатки держави на загальносуспiльнi потреби, розмiр i цiльове
спрямування цих видаткiв.

Держава прагне до збалансованостi бюджету України.

Регулярнi звiти про доходи i видатки Державного бюджету України мають
бути оприлюдненi.

Стаття 96.

Державний бюджет України затверджується щорiчно Верховною Радою України
на перiод з 1 сiчня по 31 грудня, а за особливих обставин – на iнший
перiод.

Кабiнет Мiнiстрiв України не пiзнiше 15 вересня кожного року подає до
Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на
наступний рiк. Разом iз проектом закону подається доповiдь про хiд
виконання Державного бюджету України поточного року.

Стаття 97.

Кабiнет Мiнiстрiв України вiдповiдно до закону подає до Верховної Ради
України звiт про виконання Державного бюджету України.

Поданий звiт має бути оприлюднений.

Стаття 98.

Контроль за використанням коштiв Державного бюджету України вiд iменi
Верховної Ради України здiйснює Рахункова палата.

Стаття 99.

Грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення стабiльностi грошової
одиницi є основною функцiєю центрального банку держави – Нацiонального
банку України.

Стаття 100.

Рада Нацiонального банку України розробляє основнi засади
грошово-кредитної полiтики та здiйснює контроль за її проведенням.

Правовий статус Ради Нацiонального банку України визначається законом.

Стаття 101.

Парламентський контроль за додержанням конституцiйних прав i свобод
людини i громадянина здiйснює Уповноважений Верховної Ради України з
прав людини.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ V

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ

Стаття 102.

Президент України є главою держави i виступає вiд її iменi.

Президент України є гарантом державного суверенiтету, територiальної
цiлiсностi України, додержання Конституцiї України, прав i свобод людини
i громадянина.

Стаття 103.

Президент України обирається громадянами України на основi загального,
рiвного i прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на
п’ять рокiв.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг
тридцяти п’яти рокiв, має право голосу, проживає в Українi протягом
десяти останнiх перед днем виборiв рокiв та володiє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України бiльше нiж два
строки пiдряд.

Президент України не може мати iншого представницького мандата, обiймати
посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також
займатися iншою оплачуваною або пiдприємницькою дiяльнiстю чи входити до
складу керiвного органу або наглядової ради пiдприємства, що має на метi
одержання прибутку.

Черговi вибори Президента України проводяться в останню недiлю жовтня
п’ятого року повноважень Президента України. У разi дострокового
припинення повноважень Президента України вибори Президента України
проводяться в перiод дев’яноста днiв з дня припинення повноважень.

Порядок проведення виборiв Президента України встановлюється законом.

Стаття 104.

Новообраний Президент України вступає на пост не пiзнiше нiж через
тридцять днiв пiсля офiцiйного оголошення результатiв виборiв, з моменту
складення присяги народовi на урочистому засiданнi Верховної Ради
України.

Приведення Президента України до присяги здiйснює Голова Конституцiйного
Суду України.

Президент України складає таку присягу:

“Я, (iм’я та прiзвище), волею народу обраний Президентом України,
заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вiрнiсть Українi.
Зобов’язуюсь усiма своїми справами боронити суверенiтет i незалежнiсть
України, дбати про благо Вiтчизни i добробут Українського народу,
обстоювати права i свободи громадян, додержуватися Конституцiї України i
законiв України, виконувати свої обов’язки в iнтересах усiх
спiввiтчизникiв, пiдносити авторитет України у свiтi”.

Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у
п’ятиденний строк пiсля офiцiйного оголошення результатiв виборiв.

Стаття 105.

Президент України користується правом недоторканностi на час виконання
повноважень.

За посягання на честь i гiднiсть Президента України виннi особи
притягаються до вiдповiдальностi на пiдставi закону.

Звання Президента України охороняється законом i зберiгається за ним
довiчно, якщо тiльки Президент України не був усунений з поста в порядку
iмпiчменту.

Стаття 106.

Президент України:

забезпечує державну незалежнiсть, нацiональну безпеку i
правонаступництво держави;

звертається з посланнями до народу та iз щорiчними i позачерговими
посланнями до Верховної Ради України про внутрiшнє i зовнiшнє становище
України;

представляє державу в мiжнародних вiдносинах, здiйснює керiвництво
зовнiшньополiтичною дiяльнiстю держави, веде переговори та укладає
мiжнароднi договори України;

приймає рiшення про визнання iноземних держав;

призначає та звiльняє глав дипломатичних представництв України в iнших
державах i при мiжнародних органiзацiях; приймає вiрчi i вiдкличнi
грамоти дипломатичних представникiв iноземних держав;

призначає всеукраїнський референдум щодо змiн Конституцiї України
вiдповiдно до статтi 156 цiєї Конституцiї, проголошує всеукраїнський
референдум за народною iнiцiативою;

призначає позачерговi вибори до Верховної Ради України у строки,
встановленi цiєю Конституцiєю;

припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти
днiв однiєї чергової сесiї пленарнi засiдання не можуть розпочатися;

призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-мiнiстра України;
припиняє повноваження Прем’єр-мiнiстра України та приймає рiшення про
його вiдставку;

призначає за поданням Прем’єр-мiнiстра України членiв Кабiнету Мiнiстрiв
України, керiвникiв iнших центральних органiв виконавчої влади, а також
голiв мiсцевих державних адмiнiстрацiй та припиняє їхнi повноваження на
цих посадах;

призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального
прокурора України та звiльняє його з посади;

призначає половину складу Ради Нацiонального банку України;

призначає половину складу Нацiональної ради України з питань телебачення
i радiомовлення;

призначає на посади та звiльняє з посад за згодою Верховної Ради України
Голову Антимонопольного комiтету України, Голову Фонду державного майна
України, Голову Державного комiтету телебачення i радiомовлення України;

утворює, реорганiзовує та лiквiдовує за поданням Прем’єр-мiнiстра
України мiнiстерства та iншi центральнi органи виконавчої влади, дiючи в
межах коштiв, передбачених на утримання органiв виконавчої влади;

скасовує акти Кабiнету Мiнiстрiв України та акти Ради мiнiстрiв
Автономної Республiки Крим;

є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на
посади та звiльняє з посад вище командування Збройних Сил України, iнших
вiйськових формувань; здiйснює керiвництво у сферах нацiональної безпеки
та оборони держави;

очолює Раду нацiональної безпеки i оборони України;

вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану вiйни та
приймає рiшення про використання Збройних Сил України у разi збройної
агресiї проти України;

приймає вiдповiдно до закону рiшення про загальну або часткову
мобiлiзацiю та введення воєнного стану в Українi або в окремих її
мiсцевостях у разi загрози нападу, небезпеки державнiй незалежностi
України;

приймає у разi необхiдностi рiшення про введення в Українi або в окремих
її мiсцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разi необхiдностi
окремi мiсцевостi України зонами надзвичайної екологiчної ситуацiї – з
наступним затвердженням цих рiшень Верховною Радою України;

призначає третину складу Конституцiйного Суду України;

утворює суди у визначеному законом порядку;

присвоює вищi вiйськовi звання, вищi дипломатичнi ранги та iншi вищi
спецiальнi звання i класнi чини;

нагороджує державними нагородами; встановлює президентськi вiдзнаки та
нагороджує ними;

приймає рiшення про прийняття до громадянства України та припинення
громадянства України, про надання притулку в Українi;

здiйснює помилування;

створює у межах коштiв, передбачених у Державному бюджетi України, для
здiйснення своїх повноважень консультативнi, дорадчi та iншi допомiжнi
органи i служби;

пiдписує закони, прийнятi Верховною Радою України;

має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законiв iз
наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

здiйснює iншi повноваження, визначенi Конституцiєю України.

Президент України не може передавати свої повноваження iншим особам або
органам.

Президент України на основi та на виконання Конституцiї i законiв
України видає укази i розпорядження, якi є обов’язковими до виконання на
територiї України.

Акти Президента України, виданi в межах повноважень, передбачених
пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 цiєї статтi,
скрiплюються пiдписами Прем’єр-мiнiстра України i мiнiстра,
вiдповiдального за акт та його виконання.

Стаття 107.

Рада нацiональної безпеки i оборони України є координацiйним органом з
питань нацiональної безпеки i оборони при Президентовi України.

Рада нацiональної безпеки i оборони України координує i контролює
дiяльнiсть органiв виконавчої влади у сферi нацiональної безпеки i
оборони.

Головою Ради нацiональної безпеки i оборони Україниє Президент України.

Персональний склад Ради нацiональної безпеки i оборони України формує
Президент України.

До складу Ради нацiональної безпеки i оборони України за посадою входять
Прем’єр-мiнiстр України, Мiнiстр оборони України, Голова Служби безпеки
України, Мiнiстр внутрiшнiх справ України, Мiнiстр закордонних справ
України.

У засiданнях Ради нацiональної безпеки i оборони України може брати
участь Голова Верховної Ради України.

Рiшення Ради нацiональної безпеки i оборони України вводяться в дiю
указами Президента України.

Компетенцiя та функцiї Ради нацiональної безпеки i оборони України
визначаються законом.

Стаття 108.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост
новообраного Президента України.

Повноваження Президента України припиняються достроково у разi:

вiдставки;

неможливостi виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

усунення з поста в порядку iмпiчменту;

смертi.

Стаття 109.

Вiдставка Президента України набуває чинностi з моменту проголошення ним
особисто заяви про вiдставку на засiданнi Верховної Ради України.

Стаття 110.

Неможливiсть виконання Президентом України своїх повноважень за станом
здоров’я має бути встановлена на засiданнi Верховної Ради України i
пiдтверджена рiшенням, прийнятим бiльшiстю вiд її конституцiйного складу
на пiдставi письмового подання Верховного Суду України – за зверненням
Верховної Ради України, i медичного висновку.

Стаття 111.

Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в
порядку iмпiчменту у разi вчинення ним державної зради або iншого
злочину.

Питання про усунення Президента України з поста в порядку iмпiчменту
iнiцiюється бiльшiстю вiд конституцiйного складу Верховної Ради України.

Для проведення розслiдування Верховна Рада України створює спецiальну
тимчасову слiдчу комiсiю, до складу якої включаються спецiальний
прокурор i спецiальнi слiдчi.

Висновки і пропозиції тимчасової слiдчої комiсiї розглядаються на
засiданнi Верховної Ради України.

За наявностi пiдстав Верховна Рада України не менш як двома третинами
вiд її конституцiйного складу приймає рiшення про звинувачення
Президента України.

Рiшення про усунення Президента України з поста в порядку iмпiчменту
приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими вiд її
конституцiйного складу пiсля перевiрки справи Конституцiйним Судом
України i отримання його висновку щодо додержання конституцiйної
процедури розслiдування i розгляду справи про iмпiчмент та отримання
висновку Верховного Суду України про те, що дiяння, в яких
звинувачується Президент України, мiстять ознаки державної зради або
iншого злочину.

Стаття 112.

У разi дострокового припинення повноважень Президента України вiдповiдно
до статей 108, 109, 110, 111 цiєї Конституцiї виконання обов’язкiв
Президента України на перiод до обрання i вступу на пост нового
Президента України покладається на Прем’єр-мiнiстра України.
Прем’єр-мiнiстр України в перiод виконання ним обов’язкiв Президента
України не може здiйснювати повноваження, передбаченi пунктами 2, 6, 8,
10, 11, 12, 14, 15, 16, 22, 25, 27 статтi 106 Конституцiї України.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ VI

КАБIНЕТ МIНIСТРIВ УКРАЇНИ.

IНШI ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Стаття 113.

Кабiнет Мiнiстрiв України є вищим органом у системi органiв виконавчої
влади.

Кабiнет Мiнiстрiв України вiдповiдальний перед Президентом України та
пiдконтрольний i пiдзвiтний Верховнiй Радi України у межах, передбачених
у статтях 85, 87 Конституцiї України.

Кабiнет Мiнiстрiв України у своїй дiяльностi керується Конституцiєю i
законами України, актами Президента України.

Стаття 114.

До складу Кабiнету Мiнiстрiв України входять Прем’єр-мiнiстр України,
Перший вiце-прем’єр-мiнiстр, три вiце-прем’єр-мiнiстри, мiнiстри.
Прем’єр-мiнiстр України призначається Президентом України за згодою
бiльше нiж половини вiд конституцiйного складу Верховної Ради України.
Персональний склад Кабiнету Мiнiстрiв України призначається Президентом
України за поданням Прем’єр-мiнiстра України.

Прем’єр-мiнiстр України керує роботою Кабiнету Мiнiстрiв України,
спрямовує її на виконання Програми дiяльностi Кабiнету Мiнiстрiв
України, схваленої Верховною Радою України.

Прем’єр-мiнiстр України входить iз поданням до Президента України про
утворення, реорганiзацiю та лiквiдацiю мiнiстерств, iнших центральних
органiв виконавчої влади в межах коштiв, передбачених Державним бюджетом
України на утримання цих органiв.

Стаття 115.

Кабiнет Мiнiстрiв України складає повноваження перед новообраним
Президентом України.

Прем’єр-мiнiстр України, iншi члени Кабiнету Мiнiстрiв України мають
право заявити Президентовi України про свою вiдставку.

Вiдставка Прем’єр-мiнiстра України має наслiдком вiдставку всього складу
Кабiнету Мiнiстрiв України.

Прийняття Верховною Радою України резолюцiї недовiри Кабiнетовi
Мiнiстрiв України має наслiдком вiдставку Кабiнету Мiнiстрiв України.

Кабiнет Мiнiстрiв України, вiдставку якого прийнято Президентом України,
за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку
роботи новосформованого Кабiнету Мiнiстрiв України, але не довше нiж
шiстдесят днiв. Прем’єр-мiнiстр України зобов’язаний подати Президентовi
України заяву про вiдставку Кабiнету Мiнiстрiв України за рiшенням
Президента України чи у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України
резолюцiї недовiри.

Стаття 116.

Кабiнет Мiнiстрiв України:

забезпечує державний суверенiтет i економiчну самостiйнiсть України,
здiйснення внутрiшньої i зовнiшньої полiтики держави, виконання
Конституцiї i законiв України, актiв Президента України;

вживає заходiв щодо забезпечення прав i свобод людини i громадянина;

забезпечує проведення фiнансової, цiнової, iнвестицiйної та податкової
полiтики; полiтики у сферах працi й зайнятостi населення, соцiального
захисту, освiти, науки i культури, охорони природи, екологiчної безпеки
i природокористування;

розробляє i здiйснює загальнодержавнi програми економiчного,
науково-технiчного, соцiального i культурного розвитку України;

забезпечує рiвнi умови розвитку всiх форм власностi; здiйснює управлiння
об’єктами державної власностi вiдповiдно до закону;

розробляє проект закону про Державний бюджет України i забезпечує
виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету
України, подає Верховнiй Радi України звiт про його виконання;

здiйснює заходи щодо забезпечення обороноздатностi i нацiональної
безпеки України, громадського порядку, боротьби зi злочиннiстю;

органiзовує i забезпечує здiйснення зовнiшньоекономiчної дiяльностi
України, митної справи;

спрямовує i координує роботу мiнiстерств, iнших органiв виконавчої
влади;

виконує iншi функцiї, визначенi Конституцiєю та законами України, актами
Президента України.

Стаття 117.

Кабiнет Мiнiстрiв України в межах своєї компетенцiї видає постанови i
розпорядження, якi є обов’язковими до виконання.

Акти Кабiнету Мiнiстрiв України пiдписує Прем’єр-мiнiстр України.

Нормативно-правовi акти Кабінету Міністрів України, мiнiстерств та iнших
центральних органiв виконавчої влади пiдлягають реєстрацiї в порядку,
встановленому законом.

Стаття 118.

Виконавчу владу в областях i районах, мiстах Києвi та Севастополi
здiйснюють мiсцевi державнi адмiнiстрацiї.

Особливостi здiйснення виконавчої влади у мiстах Києвi та Севастополi
визначаються окремими законами України.

Склад мiсцевих державних адмiнiстрацiй формують голови мiсцевих
державних адмiнiстрацiй.

Голови мiсцевих державних адмiнiстрацiй призначаються на посаду i
звiльняються з посади Президентом України за поданням Кабiнету Мiнiстрiв
України.

Голови мiсцевих державних адмiнiстрацiй при здiйсненнi своїх повноважень
вiдповiдальнi перед Президентом України i Кабiнетом Мiнiстрiв України,
пiдзвiтнi та пiдконтрольнi органам виконавчої влади вищого рiвня.

Мiсцевi державнi адмiнiстрацiї пiдзвiтнi i пiдконтрольнi радам у частинi
повноважень, делегованих їм вiдповiдними районними чи обласними радами.

Мiсцевi державнi адмiнiстрацiї пiдзвiтнi i пiдконтрольнi органам
виконавчої влади вищого рiвня.

Рiшення голiв мiсцевих державних адмiнiстрацiй, що суперечать
Конституцiї та законам України, iншим актам законодавства України,
можуть бути вiдповiдно до закону скасованi Президентом України або
головою мiсцевої державної адмiнiстрацiї вищого рiвня.

Обласна чи районна рада може висловити недовiру головi вiдповiдної
мiсцевої державної адмiнiстрацiї, на пiдставi чого Президент України
приймає рiшення i дає обгрунтовану вiдповiдь.

Якщо недовiру головi районної чи обласної державної адмiнiстрацiї
висловили двi третини депутатiв вiд складу вiдповiдної ради, Президент
України приймає рiшення про вiдставку голови мiсцевої державної
адмiнiстрацiї.

Стаття 119.

Мiсцевi державнi адмiнiстрацiї на вiдповiднiй територiї забезпечують:

виконання Конституцiї та законiв України, актiв Президента України,
Кабiнету Мiнiстрiв України, iнших органiв виконавчої влади;

законнiсть i правопорядок; додержання прав i свобод громадян;

виконання державних i регiональних програм соцiально-економiчного та
культурного розвитку, програм охорони довкiлля, а в мiсцях компактного
проживання корiнних народiв i нацiональних меншин – також програм їх
нацiонально-культурного розвитку;

пiдготовку та виконання вiдповiдних обласних i районних бюджетiв;

звiт про виконання вiдповiдних бюджетiв та програм;

взаємодiю з органами мiсцевого самоврядування;

реалiзацiю iнших наданих державою, а також делегованих вiдповiдними
радами повноважень.

Стаття 120.

Члени Кабiнету Мiнiстрiв України, керiвники центральних та мiсцевих
органiв виконавчої влади не мають права сумiщати свою службову
дiяльнiсть з iншою роботою, крiм викладацької, наукової та творчої у
позаробочий час, входити до складу керiвного органу чи наглядової ради
пiдприємства, що має на метi одержання прибутку. Органiзацiя,
повноваження i порядок дiяльностi Кабiнету Мiнiстрiв України, iнших
центральних та мiсцевих органiв виконавчої влади визначаються
Конституцiєю i законами України.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ VII

ПРОКУРАТУРА

Стаття 121.

Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:

пiдтримання державного обвинувачення в судi;

представництво iнтересiв громадянина або держави в судi у випадках,
визначених законом;

нагляд за додержанням законiв органами, якi проводять
оперативно-розшукову дiяльнiсть, дiзнання, досудове слiдство;

нагляд за додержанням законiв при виконаннi судових рiшень у
кримiнальних справах, а також при застосуваннi iнших заходiв примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Стаття 122.

Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який
призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звiльняється
з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити
недовiру Генеральному прокуроровi України, що має наслiдком його
вiдставку з посади.

Строк повноважень Генерального прокурора України – п’ять рокiв.

Стаття 123.

Органiзацiя i порядок дiяльностi органiв прокуратури України
визначаються законом.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ VIII

ПРАВОСУДДЯ

Стаття 124.

Правосуддя в Українi здiйснюється виключно судами. Делегування функцiй
судiв, а також привласнення цих функцiй iншими органами чи посадовими
особами не допускаються.

Юрисдикцiя судiв поширюється на всi правовiдносини, що виникають у
державi.

Судочинство здiйснюється Конституцiйним Судом України та судами
загальної юрисдикцiї.

Народ безпосередньо бере участь у здiйсненнi правосуддя через народних
засiдателiв i присяжних.

Судовi рiшення ухвалюються судами iменем України i є обов’язковими до
виконання на всiй територiї України.

Стаття 125.

Система судiв загальної юрисдикцiї в Українi будується за принципами
територiальностi i спецiалiзацiї.

Найвищим судовим органом у системi судiв загальної юрисдикцiї є
Верховний Суд України.

Вищими судовими органами спецiалiзованих судiв є вiдповiднi вищi суди.

Вiдповiдно до закону дiють апеляцiйнi та мiсцевi суди.

Створення надзвичайних та особливих судiв не допускається.

Стаття 126.

Незалежнiсть i недоторканнiсть суддiв гарантуються Конституцiєю i
законами України.

Вплив на суддiв у будь-який спосiб забороняється.

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи
заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Суддi обiймають посади безстроково, крiм суддiв Конституцiйного Суду
України та суддiв, якi призначаються на посаду суддi вперше.

Суддя звiльняється з посади органом, що його обрав або призначив, у
разi:

закiнчення строку, на який його обрано чи призначено;

досягнення суддею шiстдесяти п’яти рокiв;

неможливостi виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

порушення суддею вимог щодо несумiсностi;

порушення суддею присяги;

набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

припинення його громадянства;

визнання його безвiсно вiдсутнiм або оголошення померлим;

подання суддею заяви про вiдставку або про звiльнення з посади за
власним бажанням.

Повноваження суддi припиняються у разi його смертi.

Держава забезпечує особисту безпеку суддiв та їхнiх сiмей.

Стаття 127.

Правосуддя здiйснюють професiйнi суддi та, у визначених законом
випадках, народнi засiдателi i присяжнi. Професiйнi суддi не можуть
належати до полiтичних партiй та профспiлок, брати участь у будь-якiй
полiтичнiй дiяльностi, мати представницький мандат, обiймати будь-якi
iншi оплачуванi посади, виконувати iншу оплачувану роботу, крiм
наукової, викладацької та творчої.

На посаду суддi може бути рекомендований квалiфiкацiйною комiсiєю суддiв
громадянин України, не молодший двадцяти п’яти рокiв, який має вищу
юридичну освiту i стаж роботи у галузi права не менш як три роки,
проживає в Українi не менш як десять рокiв та володiє державною мовою.

Суддями спецiалiзованих судiв можуть бути особи, якi мають фахову
пiдготовку з питань юрисдикцiї цих судiв. Цi суддi вiдправляють
правосуддя лише у складi колегiй суддiв.

Додатковi вимоги до окремих категорiй суддiв щодо стажу, вiку та їх
професiйного рiвня встановлюються законом.

Захист професiйних iнтересiв суддiв здiйснюється в порядку,
встановленому законом.

Стаття 128.

Перше призначення на посаду професiйного суддi строком на п’ять рокiв
здiйснюється Президентом України. Всi iншi суддi, крiм суддiв
Конституцiйного Суду України, обираються Верховною Радою України
безстроково, в порядку, встановленому законом.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звiльняється з
посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в
порядку, встановленому законом.

Стаття 129.

Суддi при здiйсненнi правосуддя незалежнi i пiдкоряються лише закону.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегiєю суддiв чи судом
присяжних.

Основними засадами судочинства є:

законнiсть;

рiвнiсть усiх учасникiв судового процесу перед законом i судом;

забезпечення доведеностi вини;

змагальнiсть сторiн та свобода в наданнi ними суду своїх доказiв i у
доведеннi перед судом їх переконливостi;

пiдтримання державного обвинувачення в судi прокурором;

забезпечення обвинуваченому права на захист;

гласнiсть судового процесу та його повне фiксування технiчними засобами;

забезпечення апеляцiйного та касаційного оскарження рiшення суду, крiм
випадкiв, встановлених законом;

обов’язковiсть рiшень суду.

Законом можуть бути визначенi також iншi засади судочинства в судах
окремих судових юрисдикцiй.

За неповагу до суду i суддi виннi особи притягаються до юридичної
вiдповiдальностi.

Стаття 130.

Держава забезпечує фiнансування та належнi умови для функцiонування
судiв i дiяльностi суддiв. У Державному бюджетi України окремо
визначаються видатки на утримання судiв.

Для вирiшення питань внутрiшньої дiяльностi судiв дiє суддiвське
самоврядування.

Стаття131.

В Українi дiє Вища рада юстицiї, до вiдання якої належить:

внесення подання про призначення суддiв на посади або про звiльнення їх
з посад;

прийняття рiшення стосовно порушення суддями i прокурорами вимог щодо
несумiсностi;

здiйснення дисциплiнарного провадження стосовно суддiв Верховного Суду
України i суддiв вищих спецiалiзованих судiв та розгляд скарг на рiшення
про притягнення до дисциплiнарної вiдповiдальностi суддiв апеляцiйних та
мiсцевих судiв, а також прокурорiв.

Вища рада юстицiї складається з двадцяти членiв. Верховна Рада України,
Президент України, з’їзд суддiв України, з’їзд адвокатiв України, з’їзд
представникiв юридичних вищих навчальних закладiв та наукових установ
призначають до Вищої ради юстицiї по три члени, а всеукраїнська
конференцiя працiвникiв прокуратури двох членiв Вищої ради юстицiї.

До складу Вищої ради юстицiї входять за посадою Голова Верховного Суду
України, Мiнiстр юстицiї України, Генеральний прокурор України.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ IX

ТЕРИТОРIАЛЬНИЙ УСТРIЙ УКРАЇНИ

Стаття132.

Територiальний устрiй України грунтується на засадах єдностi та
цiлiсностi державної територiї, поєднання централiзацiї i
децентралiзацiї у здiйсненнi державної влади, збалансованостi
соцiально-економiчного розвитку регiонiв з урахуванням їх iсторичних,
економiчних, екологiчних, географiчних i демографiчних особливостей,
етнiчних i культурних традицiй.

Стаття133.

Систему адмiнiстративно-територiального устрою України складають:
Автономна Республiка Крим, областi, райони, мiста, райони в мiстах,
селища i села.

До складу України входять: Автономна Республiка Крим, Вiнницька,
Волинська, Днiпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська,
Запорiзька, Iвано-Франкiвська, Київська, Кiровоградська, Луганська,
Львiвська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рiвненська, Сумська,
Тернопiльська, Харкiвська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська,
Чернiвецька, Чернiгiвська областi, мiста Київ та Севастополь.

Мiста Київ та Севастополь мають спецiальний статус, який визначається
законами України.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ X

АВТОНОМНА РЕСПУБЛIКА КРИМ

Стаття134.

Автономна Республiка Крим є невiд’ємною складовою частиною України i в
межах повноважень, визначених Конституцiєю України, вирiшує питання,
вiднесенi до її вiдання.

Стаття 135.

Автономна Республiка Крим має Конституцiю Автономної Республiки Крим,
яку приймає Верховна Рада Автономної Республiки Крим та затверджує
Верховна Рада України не менш як половиною вiд конституцiйного складу
Верховної Ради України.

Нормативно-правовi акти Верховної Ради Автономної Республiки Крим та
рiшення Ради мiнiстрiв Автономної Республiки Крим не можуть суперечити
Конституцiї i законам України та приймаються вiдповiдно до Конституцiї
України, законiв України, актiв Президента України i Кабiнету Мiнiстрiв
України та на їх виконання.

Стаття136.

Представницьким органом Автономної Республiки Крим є Верховна Рада
Автономної Республiки Крим.

Верховна Рада Автономної Республiки Крим у межах своїх повноважень
приймає рiшення та постанови, якi є обов’язковими до виконання в
Автономнiй Республiцi Крим.

Урядом Автономної Республiки Крим є Рада мiнiстрiв Автономної Республiки
Крим. Голова Ради мiнiстрiв Автономної Республiки Крим призначається на
посаду та звiльняється з посади Верховною Радою Автономної Республiки
Крим за погодженням iз Президентом України.

Повноваження, порядок формування i дiяльностi Верховної Ради Автономної
Республiки Крим i Ради мiнiстрiв Автономної Республiки Крим визначаються
Конституцiєю України та законами України, нормативно-правовими актами
Верховної Ради Автономної Республiки Крим з питань, вiднесених до її
компетенцiї.

Правосуддя в Автономнiй Республiцi Крим здiйснюється судами, що належать
до єдиної системи судiв України.

Стаття 137.

Автономна Республiка Крим здiйснює нормативне регулювання з питань:

сiльського господарства i лiсiв;

мелiорацiї i кар’єрiв;

громадських робiт, ремесел та промислiв; благодiйництва;

мiстобудування i житлового господарства;

туризму, готельної справи, ярмаркiв;

музеїв, бiблiотек, театрiв, iнших закладiв культури, iсторико-культурних
заповiдникiв;

транспорту загального користування, автошляхiв, водопроводiв;

мисливства, рибальства;

санiтарної i лiкарняної служб.

З мотивiв невiдповiдностi нормативно-правових актiв Верховної Ради
Автономної Республiки Крим Конституцiї України та законам України
Президент України може зупинити дiю цих нормативно-правових актiв
Верховної Ради Автономної Республiки Крим з одночасним зверненням до
Конституцiйного Суду України щодо їх конституцiйностi.

Стаття 138.

До вiдання Автономної Республiки Крим належить:

призначення виборiв депутатiв Верховної Ради Автономної Республiки Крим,
затвердження складу виборчої комiсiї Автономної Республiки Крим;

органiзацiя та проведення мiсцевих референдумiв;

управлiння майном, що належить Автономнiй Республiцi Крим;

розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республiки
Крим на основi єдиної податкової i бюджетної полiтики України;

розроблення, затвердження та реалiзацiя програм Автономної Республiки
Крим з питань соцiально-економiчного та культурного розвитку,
рацiонального природокористування, охорони довкiлля вiдповiдно до
загальнодержавних програм;

визнання статусу мiсцевостей як курортiв; встановлення зон санiтарної
охорони курортiв;

участь у забезпеченнi прав i свобод громадян, нацiональної злагоди,
сприяння охоронi правопорядку та громадської безпеки;

забезпечення функцiонування i розвитку державної та нацiональних мов i
культур в Автономнiй Республiцi Крим; охорона i використання пам’яток
iсторiї;

участь у розробленнi та реалiзацiї державних програм повернення
депортованих народiв;

iнiцiювання введення надзвичайного стану та встановлення зон
надзвичайної екологiчної ситуацiї в Автономнiй Республiцi Крим або в
окремих її мiсцевостях.

Законами України Автономнiй Республiцi Крим можуть бути делегованi також
iншi повноваження.

Стаття 139.

В Автономнiй Республiцi Крим дiє Представництво Президента України,
статус якого визначається законом України.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ XI

МIСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

Стаття 140.

Мiсцеве самоврядування є правом територiальної громади – жителiв села чи
добровiльного об’єднання у сiльську громаду жителiв кiлькох сiл, селища
та мiста – самостiйно вирiшувати питання мiсцевого значення в межах
Конституцiї i законiв України.

Особливостi здiйснення мiсцевого самоврядування в мiстах Києвi та
Севастополi визначаються окремими законами України.

Мiсцеве самоврядування здiйснюється територiальною громадою в порядку,
встановленому законом, як безпосередньо, так i через органи мiсцевого
самоврядування: сiльськi, селищнi, мiськi ради та їх виконавчi органи.

Органами мiсцевого самоврядування, що представляють спiльнi iнтереси
територiальних громад сiл, селищ та мiст, є районнi та обласнi ради.

Питання органiзацiї управлiння районами в мiстах належить до компетенцiї
мiських рад.

Сiльськi, селищнi, мiськi ради можуть дозволяти за iнiцiативою жителiв
створювати будинковi, вуличнi, квартальнi та iншi органи самоорганiзацiї
населення i надiляти їх частиною власної компетенцiї, фiнансiв, майна.

Стаття 141.

До складу сiльської, селищної, мiської ради входять депутати, якi
обираються жителями села, селища, мiста на основi загального, рiвного,
прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири
роки.

Територiальнi громади на основi загального, рiвного, прямого виборчого
права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки
вiдповiдно сiльського, селищного та мiського голову, який очолює
виконавчий орган ради та головує на її засiданнях.

Статус голiв, депутатiв i виконавчих органiв ради та їхнi повноваження,
порядок утворення, реорганiзацiї, лiквiдацiї визначаються законом.

Голова районної та голова обласної ради обираються вiдповiдною радою i
очолюють виконавчий апарат ради.

Стаття 142.

Матерiальною i фiнансовою основою мiсцевого самоврядування є рухоме i
нерухоме майно, доходи мiсцевих бюджетiв, iншi кошти, земля, природнi
ресурси, що є у власностi територiальних громад сiл, селищ, мiст,
районiв у мiстах, а також об’єкти їхньої спiльної власностi, що
перебувають в управлiннi районних i обласних рад.

Територiальнi громади сiл, селищ i мiст можуть об’єднувати на договiрних
засадах об’єкти комунальної власностi, а також кошти бюджетiв для
виконання спiльних проектiв або для спiльного фiнансування (утримання)
комунальних пiдприємств, органiзацiй i установ, створювати для цього
вiдповiднi органи i служби.

Держава бере участь у формуваннi доходiв бюджетiв мiсцевого
самоврядування, фiнансово пiдтримує мiсцеве самоврядування.

Витрати органiв мiсцевого самоврядування, що виникли внаслiдок рiшень
органiв державної влади, компенсуються державою.

Стаття 143.

Територiальнi громади села, селища, мiста безпосередньо або через
утворенi ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в
комунальнiй власностi; затверджують програми соцiально-економiчного та
культурного розвитку i контролюють їх виконання; затверджують бюджети
вiдповiдних адмiнiстративно-територiальних одиниць i контролюють їх
виконання; встановлюють мiсцевi податки i збори вiдповiдно до закону;
забезпечують проведення мiсцевих референдумів та реалiзацiю їх
результатiв; утворюють, реорганiзовують та лiквiдовують комунальнi
пiдприємства, органiзацiї i установи, а також здiйснюють контроль за їх
дiяльнiстю; вирiшують iншi питання мiсцевого значення, вiднесенi законом
до їхньої компетенцiї.

Обласнi та районнi ради затверджують програми соцiально-економiчного та
культурного розвитку вiдповiдних областей i районiв та контролюють їх
виконання; затверджують районнi i обласнi бюджети, якi формуються з
коштiв державного бюджету для їх вiдповiдного розподiлу мiж
територiальними громадами або для виконання спiльних проектiв та з
коштiв, залучених на договiрних засадах з мiсцевих бюджетiв для
реалiзацiї спiльних соцiально-економiчних i культурних програм, та
контролюють їх виконання; вирiшують iншi питання, вiднесенi законом до
їхньої компетенцiї.

Органам мiсцевого самоврядування можуть надаватися законом окремi
повноваження органiв виконавчої влади. Держава фiнансує здiйснення цих
повноважень у повному обсязi за рахунок коштiв Державного бюджету
України або шляхом вiднесення до мiсцевого бюджету у встановленому
законом порядку окремих загальнодержавних податкiв, передає органам
мiсцевого самоврядування вiдповiднi об’єкти державної власностi.

Органи мiсцевого самоврядування з питань здiйснення ними повноважень
органiв виконавчої влади пiдконтрольнi вiдповiдним органам виконавчої
влади.

Стаття 144.

Органи мiсцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом,
приймають рiшення, якi є обов’язковими до виконання на вiдповiднiй
територiї.

Рiшення органiв мiсцевого самоврядування з мотивiв їх невiдповiдностi
Конституцiї чи законам України зупиняються у встановленому законом
порядку з одночасним зверненням до суду.

Стаття 145.

Права мiсцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.

Стаття 146.

Iншi питання органiзацiї мiсцевого самоврядування, формування,
дiяльностi та вiдповiдальностi органiв мiсцевого самоврядування
визначаються законом.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ XII

КОНСТИТУЦIЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

Стаття 147.

Конституцiйний Суд України є єдиним органом конституцiйної юрисдикцiї в
Українi.

Конституцiйний Суд України вирiшує питання про вiдповiднiсть законiв та
iнших правових актiв Конституцiї України i дає офiцiйне тлумачення
Конституцiї України та законiв України.

Стаття 148.

Конституцiйний Суд України складається з вiсiмнадцяти суддiв
Конституцiйного Суду України.

Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддiв України
призначають по шiсть суддiв Конституцiйного Суду України.

Суддею Конституцiйного Суду України може бути громадянин України, який
на день призначення досяг сорока рокiв, має вищу юридичну освiту i стаж
роботи за фахом не менш як десять рокiв, проживає в Українi протягом
останнiх двадцяти рокiв та володiє державною мовою.

Суддя Конституцiйного Суду України призначається на дев’ять рокiв без
права бути призначеним на повторний строк.

Голова Конституцiйного Суду України обирається на спецiальному
пленарному засiданнi Конституцiйного Суду України зi складу суддiв
Конституцiйного Суду України шляхом таємного голосування лише на один
трирiчний строк.

Стаття 149.

На суддiв Конституцiйного Суду України поширюються гарантiї незалежностi
та недоторканностi, пiдстави щодо звiльнення з посади, передбаченi
статтею 126 цiєї Конституцiї, та вимоги щодо несумiсностi, визначенi в
частинi другiй статтi 127 цiєї Конституцiї.

Стаття 150.

До повноважень Конституцiйного Суду України належить:

вирiшення питань про вiдповiднiсть Конституцiї України
(конституцiйнiсть):

законiв та iнших правових актiв Верховної Ради України;

актiв Президента України;

актiв Кабiнету Мiнiстрiв України;

правових актiв Верховної Ради Автономної Республiки Крим.

Цi питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як
сорока п’яти народних депутатiв України; Верховного Суду України;
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради
Автономної Республiки Крим;

офiцiйне тлумачення Конституцiї України та законiв України.

З питань, передбачених цiєю статтею, Конституцiйний Суд України ухвалює
рiшення, якi є обов’язковими до виконання на територiї України,
остаточними i не можуть бути оскарженi.

Стаття 151.

Конституцiйний Суд України за зверненням Президента України або Кабiнету
Мiнiстрiв України дає висновки про вiдповiднiсть Конституцiї України
чинних мiжнародних договорiв України або тих мiжнародних договорiв, що
вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх
обов’язковiсть.

За зверненням Верховної Ради України Конституцiйний Суд України дає
висновок щодо додержання конституцiйної процедури розслiдування i
розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку
iмпiчменту.

Стаття 152.

Закони та iншi правовi акти за рiшенням Конституцiйного Суду України
визнаються неконституцiйними повнiстю чи в окремiй частинi, якщо вони не
вiдповiдають Конституцiї України або якщо була порушена встановлена
Конституцiєю України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними
чинностi.

Закони, iншi правовi акти або їх окремi положення, що визнанi
неконституцiйними, втрачають чиннiсть з дня ухвалення Конституцiйним
Судом України рiшення про їх неконституцiйнiсть.

Матерiальна чи моральна шкода, завдана фiзичним або юридичним особам
актами i дiями, що визнанi неконституцiйними, вiдшкодовується державою у
встановленому законом порядку.

Стаття 153.

Порядок органiзацiї i дiяльностi Конституцiйного Суду України, процедура
розгляду ним справ визначаються законом.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ XIII

ВНЕСЕННЯ ЗМIН ДО КОНСТИТУЦIЇ УКРАЇНИ

Стаття 154.

Законопроект про внесення змiн до Конституцiї України може бути поданий
до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною
народних депутатiв України вiд конституцiйного складу Верховної Ради
України.

Стаття 155.

Законопроект про внесення змiн до Конституцiї України, крiм роздiлу I
“Загальнi засади”, роздiлу III “Вибори. Референдум” i роздiлу XIII
“Внесення змiн до Конституцiї України”, попередньо схвалений бiльшiстю
вiд конституцiйного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим,
якщо на наступнiй черговiй сесiї Верховної Ради України за нього
проголосувало не менш як двi третини вiд конституцiйного складу
Верховної Ради України.

Стаття 156.

Законопроект про внесення змiн до роздiлу I “Загальнi засади”, роздiлу
III “Вибори. Референдум” i роздiлу XIII “Внесення змiн до Конституцiї
України” подається до Верховної Ради України Президентом України або не
менш як двома третинами вiд конституцiйного складу Верховної Ради
України i, за умови його прийняття не менш як двома третинами вiд
конституцiйного складу Верховної Ради України, затверджується
всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змiн до роздiлiв I, III i
XIII цiєї Конституцiї з одного й того самого питання можливе лише до
Верховної Ради України наступного скликання.

Стаття 157.

Конституцiя України не може бути змiнена, якщо змiни передбачають
скасування чи обмеження прав i свобод людини i громадянина або якщо вони
спрямованi на лiквiдацiю незалежностi чи на порушення територiальної
цiлiсностi України.

Конституцiя України не може бути змiнена в умовах воєнного або
надзвичайного стану.

Стаття 158.

Законопроект про внесення змiн до Конституцiї України, який розглядався
Верховною Радою України, i закон не був прийнятий, може бути поданий до
Верховної Ради України не ранiше нiж через рiк з дня прийняття рiшення
щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двiчi
змiнювати однi й тi самi положення Конституцiї України.

Стаття 159.

Законопроект про внесення змiн до Конституцiї України розглядається
Верховною Радою України за наявностi висновку Конституцiйного Суду
Українищодо вiдповiдностi законопроекту вимогам статей 157 i 158 цiєї
Конституцiї.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ XIV

ПРИКIНЦЕВI ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 160.

Конституцiя України набуває чинностi з дня її прийняття.

Стаття 161.

День прийняття Конституцiї України є державним святом – Днем Конституцiї
України.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

РОЗДIЛ XV

ПЕРЕХIДНI ПОЛОЖЕННЯ

Закони та iншi нормативнi акти, прийнятi до набуття чинностi цiєю
Конституцiєю, є чинними у частинi, що не суперечить Конституцiї України.

Верховна Рада України пiсля прийняття Конституцiї України здiйснює
повноваження, передбаченi цiєю Конституцiєю.

Черговi вибори до Верховної Ради України проводяться у березнi 1998
року.

Черговi вибори Президента України проводяться в останню недiлю жовтня
1999 року.

Президент України протягом трьох рокiв пiсля набуття чинностi
Конституцiєю України має право видавати схваленi Кабiнетом Мiнiстрiв
України i скрiпленi пiдписом Прем’єр-мiнiстра України укази з
економiчних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням
вiдповiдного законопроекту до Верховної Ради України в порядку,
встановленому статтею 93 цiєї Конституцiї.

Такий указ Президента України вступає в дiю, якщо протягом тридцяти
календарних днiв з дня подання законопроекту (за винятком днiв
мiжсесiйного перiоду) Верховна Рада України не прийме закон або не
вiдхилить поданий законопроект бiльшiстю вiд її конституцiйного складу,
i дiє до набрання чинностi законом, прийнятим Верховною Радою України з
цих питань.

Кабiнет Мiнiстрiв України формується вiдповiдно до цiєї Конституцiї
протягом трьох мiсяцiв пiсля набуття нею чинностi.

Конституцiйний Суд України формується вiдповiдно до цiєї Конституцiї
протягом трьох мiсяцiв пiсля набуття нею чинностi. До створення
Конституцiйного Суду України тлумачення законiв здiйснює Верховна Рада
України.

Голови мiсцевих державних адмiнiстрацiй пiсля набуття чинностi цiєю
Конституцiєю набувають статусу голiв мiсцевих державних адмiнiстрацiй
згiдно зi статтею 118 цiєї Конституцiї, а пiсля обрання голiв
вiдповiдних рад складають повноваження голiв цих рад.

Сiльськi, селищнi, мiськi ради та голови цих рад пiсля набуття чинностi
Конституцiєю України здiйснюють визначенi нею повноваження до обрання
нового складу цих рад у березнi 1998 року.

Районнi та обласнi ради, обранi до набуття чинностi цiєю Конституцiєю,
здiйснюють визначенi нею повноваження до сформування нового складу цих
рад вiдповiдно до Конституцiї України.

Районнi в мiстах ради та голови цих рад пiсля набуття чинностi цiєю
Конституцiєю здiйснюють свої повноваження вiдповiдно до закону.

Прокуратура продовжує виконувати вiдповiдно до чинних законiв функцiю
нагляду за додержанням i застосуванням законiв та функцiю попереднього
слiдства – до введення в дiю законiв, що регулюють дiяльнiсть державних
органiв щодо контролю за додержанням законiв, та до сформування системи
досудового слiдства i введення в дiю законiв, що регулюють її
функцiонування.

До прийняття законiв, що визначають особливостi здiйснення виконавчої
влади в мiстах Києвi та Севастополi вiдповiдно до статтi 118 цiєї
Конституцiї, виконавчу владу в цих мiстах здiйснюють вiдповiднi державнi
адмiнiстрацiї.

Частина перша статтi 99 цiєї Конституцiї вводиться в дiю пiсля введення
нацiональної грошової одиницi – гривнi.

Верховний Суд України i Вищий арбiтражний суд України здiйснюють свої
повноваження вiдповiдно до чинного законодавства України до сформування
системи судiв загальної юрисдикцiї в Українi вiдповiдно до статтi 125
цiєї Конституцiї, але не довше нiж п’ять рокiв.

Суддi всiх судiв в Українi, обранi чи призначенi до дня набуття чинностi
цiєю Конституцiєю, продовжують здiйснювати свої повноваження згiдно з
чинним законодавством до закiнчення строку, на який вони обранi чи
призначенi.

Суддi, повноваження яких закiнчилися в день набуття чинностi цiєю
Конституцiєю, продовжують здiйснювати свої повноваження протягом одного
року.

Протягом п’яти рокiв пiсля набуття чинностi цiєю Конституцiєю
зберiгається iснуючий порядок арешту, тримання пiд вартою i затримання
осiб, пiдозрюваних у вчиненнi злочину, а також порядок проведення огляду
та обшуку житла або iншого володiння особи.

Використання iснуючих вiйськових баз на територiї України для
тимчасового перебування iноземних вiйськових формувань можливе на умовах
оренди в порядку, визначеному мiжнародними договорами України,
ратифiкованими Верховною Радою України.

HYPERLINK \l “_КОНСТИТУЦIЯ_УКРАЇНИ” вверх

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

HYPERLINK \l “_1._Предмет_теорії_держави і права.” Предмет теорії
держави і права .

HYPERLINK \l “_2._Методологія_теорії_держави і пра” Методологія
теорії держави і права .

HYPERLINK \l “_3._Функції_теорії_держави і права.” Функції теорії
держави і права .

HYPERLINK \l “_4._Місце_теорії_держави і права се” Місце теорії
держави і права серед інших

юридичних наук .

1. Предмет теорії держави і права.

Головним завданням науки є пізнання об’єктивних законів дійсності, а
пізнані закони служать основою цілеспрямованої діяльності людей. Наука
має складну структуру. Перш за все, вона поділяється на природничі та
суспільні науки. Якщо природничі науки вивчають закономірності розвитку
й існування природи, то сферу інтересів суспільних наук складають
людське суспільство, суть тих явищ і процесів, які відбуваються у цьому
суспільстві. Оскільки суспільство являє собою надзвичайно складне,
багатогранне та багатоаспектне явище, то наука про суспільство, єдина і
цільна за своєю суттю, поділяється на цілий ряд окремих самостійних
наук, кожна з яких вивчає певну групу суспільних явищ та їхніх
специфічних закономірностей.

Таким чином, у науці про суспільство теорія держави і права займає
особливе місце, обумовлене її специфічним об’єктом вивчення — державою і
правом, як самостійними, але органічно взаємопов’язаними між собою
важливими сферами суспільного життя.

Необхідною умовою нормального розвитку і функціонування суспільства є
його внутрішня організованість, певний рівень впорядкованості існуючих у
ньому відносин. Це й обумовлює появу та існування держави і права. Ці
два суспільні феномени підпорядковуються загальним законам розвитку
суспільства, проте для них характерні і свої специфічні, тільки їм
притаманні, закономірності. Саме тому, необхідна юриспруденція, або
система юридичних наук, які вивчають ці специфічні властивості держави і
права, а також мають своїм завданням вивчення, переосмислення та
отримання нових знань про різноманітні державно-правові явища і процеси.
Юридична наука, вивчаючи певну сторону суспільного життя, користується
своїми власними поняттями та категоріями, в яких знаходять своє
закріплення здобуті нею знання про різні сторони державно-правового
життя суспільства, про виникнення, розвиток і функціонування таких
суспільних інститутів, як держава і право. Оскільки і держава, і право у
своїй появі, існуванні і розвитку проходять складний процес, який
характеризується цілим рядом загальних і специфічних особливостей,
юридична наука складається з цілого ряду окремих, відносно самостійних,
наук (однією з яких є теорія держави і права), кожна з яких має свій
предмет.

Предметом науки є сукупність закономірностей та особливостей явищ
об’єктивної дійсності чи теоретичних знань, які вивчаються цією наукою.

Теорію держави і права можна розглядати, як логічне узагальнення
державно-правової практики, що відбиває закономірності розвитку держави
і права, сукупність положень узагальнюючого характеру, що становлять
самостійну юридичну науку. Теорію держави і права можна визначити, як
систему узагальнених знань про основні і загальні закономірності
розвитку держави і права, про їхню суть, призначення, функціонування і
розвиток. Тобто, предметом теорії є найбільш загальні закономірності
виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Предмет теорії держави і права створюється практично всією системою
юридичних наук, що пояснюється тим, що галузеві й інші юридичні науки
вивчають окремі аспекти держави і права, їхню історію і не дають
узагальнених теоретичних знань про елементи і складові держави і права.

Вивчення закономірностей зародження, розвитку і функціонування держави і
права є предметом вивчення теорії держави і права. При цьому, маються на
увазі стійкі, характерні зв’язки, які виражають сутність даних
соціальних явищ, тобто держави і права.

Закономірності розвитку і функціонування держави і права розглядаються у
нерозривному зв’язку з розвитком суспільства в цілому. Тому, предметом
вивчення теорії держави і права будуть також загальні закони і
закономірності розвитку та функціонування людського суспільства, тією
мірою, якою вони є визначальними для держави і права.

Теорія держави і права також вивчає теоретичні основи і загальну
характеристику певних державно-правових явищ (правовідносини,
правопорушення), які вивчаються галузевими науками тільки у певному
аспекті. Наприклад, правопорушення (злочин, адміністративний,
дисциплінарний проступки). На відміну від кримінального,
адміністративного чи трудового права, теорія держави і права вивчає
сутність та загальні моменти, які характеризують будь-яке
правопорушення.

Отже, теорія держави і права має своїм предметом, тобто вивчає, не
окремі суспільні закони, що стосуються окремих сторін функціонування
держави і права, а вивчає всю систему цих законів, взятих у комплексі в
найбільш узагальненому вигляді.

Предметом теорії держави і права є загальні та специфічні закономірності
виникнення, розвитку і функціонування держави і права, їхніх окремих
елементів, а також органічно пов’язані з ними інші соціальні явища і
процеси.

А сама теорія держави і права як юридична наука є системою об’єктивних
знань про ці загальні та специфічні закономірності, їхні окремі елементи
та органічно пов’язані з ними соціальні явища і процеси.

Від предмету науки необхідно відрізняти об’єкт вивчення цієї науки.
Об’єкт науки — це об’єктивна реальність явища, що вивчається. Стосовно
теорії держави і права, це державно-правові суспільні відносини, самі
держава і право. Натомість, предметом науки, як вже було сказано, є
закономірності та особливості цієї реальності, межі та зв’язки, в яких
вона вивчається.

Теорія держави і права досліджує загальні і специфічні закономірності
виникнення, розвитку і функціонування держави і права, виробляє свою
систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є
самостійною юридичною наукою у системі правознавства, яка має для інших
юридичних наук загальнотеоретичне і методологічне значення.

HYPERLINK \l “_ЗАГАЛЬНА_ХАРАКТЕРИСТИКА__ТЕОРІЇ ДЕР_1” вверх

2. Методологія теорії держави і права.

Методологія науки — 1) це система підходів і методів, способів наукового
дослідження; 2) вчення про їхнє використання при дослідженні певних явищ
об’єктивної дійсності.

Методологія — це сукупність певних теоретичних принципів, логічних
прийомів і конкретних способів дослідження предмету науки.

Якщо методологія є вихідним у механізмі юридичного пізнання, то метод
можна розглядати, як вихідну, базисну категорію методології.

Метод — це спосіб побудови і обгрунтування системи знання; сукупність
прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності.

Методи, які застосовуються у теорії держави і права, можна поділити на
загальні і спеціальні. До загальних належать методи, які застосовуються
в усіх або в більшості суспільних наук. До загальних методів належить,
наприклад, діалектичний метод, який розглядає будь-яке соціальне явище в
його взаємозв’язку з іншими явищами та у процесі історичного розвитку.
Разом з тим, для відповіді на конкретні питання теорії держави і права
як науки необхідно застосовувати спеціальні методи дослідження.
Спеціальні методи — це система різноманітних пізнавальних засобів,
організованих у певному порядку, для проведення спеціального
дослідження. Тобто, це методи, які застосовуються лише в юриспруденції.
При аналізі державно-правових явищ значне місце посідає абстракція, яка,
в найбільш загальній формі, являє собою мисленний образ певного предмету
чи явища, їхнього окремого аспекту. У процесі абстрагування
застосовуються різноманітні засоби, які дозволяють отримувати знання про
даний предмет. Це, зокрема, спостереження, порівняння, аналіз і синтез,
індукція і дедукція. Спеціальні методи юридичної науки і, зокрема,
теорії держави і права обумовлені специфікою предмету вивчення. Вони
розмаїті, а межі і можливості їхнього використання різноманітні і
залежать від рівня процесу дослідження. Деякі з цих методів
використовуються, переважно, на емпіричному рівні, на якому відбувається
процес збору й узагальнення різноманітних фактів, даних, інформації про
певні державно-правові явища. Інші спеціальні методи використовуються на
теоретичному рівні, при розробці, створенні наукової теорії, в якій на
основі узагальнення всієї багатоманітності фактів виявляються їхні
стійкі, глибинні співвідношення і зв’язки, тобто виявляються певні
закономірності.

До спеціальних методів теорії держави і права належать:

спеціально-юридичний, який застосовується на емпіричному рівні. Його
суть полягає в описі державно-правової практики, юридичних норм. За його
допомогою встановлюються зовнішні ознаки правових явищ, їхні відмінності
між собою, виробляються поняття, їхні визначення у коротких формулах.
Його завдання — аналіз змісту чинного законодавства і практики його
застосування;

догматичний, суть якого полягає у дослідженні, описі та узагальненні
норм чинного права, об’єктивних ознак держави чи інших державно-правових
явищ. Догматичний метод бере свій початок у діяльності римських юристів,
головне завдання яких було описати, охарактеризувати, витлумачити і
систематизувати римське право. Слід підкреслити, що саме у стародавньому
Римі бере початок юриспруденція, як окрема наука, і з’являється окрема
спеціальність, професія — юрист. Саме тому, догматичний метод має велике
значення як в історії розвитку правознавства, так і на нинішньому етапі
розвитку юридичної науки. Предметом дослідження може бути тільки чинне
право, і, незалежно від суб’єктивного ставлення, дослідник мусить
оперувати саме цим правом;

історичний метод. Недоліком догматичного методу (позитивістського
підходу) є те, що він дає картину того чи іншого державно-правового
явища у статиці, повністю ігноруючи його розвиток, зв’язок з попередніми
правовими та іншими суспільними явищами, а отже, не може дати
правильного розуміння фундаментальних, основоположних державно-правових
проблем. Саме тому, з часом з’являється розуміння необхідності розгляду
тих чи інших державно-правових явищ у їхній динаміці, у зв’язку
сучасного стану та минулого розвитку. І результатом цього була поява
історичного методу, який розглядає будь-яке державно-правове явище в
історичному контексті і з позицій історичної обумовленості
(детермінізму). З’являється розуміння того, що кожен правовий інститут,
будь-яке державно-правове явище мають свій початок у минулому і
органічно пов’язані якщо не з суспільними відносинами минулого, то з
його ідеологічною спадщиною;

історично-порівняльний метод. Цей метод дає можливість прослідковувати
появу і розвиток певних правових інститутів у різних народів і таким
чином виявляти те загальне, що є характерне для цього інституту у
теоретичному плані;

порівняльний, або порівняльно-правовий. За допомогою цього методу
виявляються спільності і відмінності у певних державно-правових
об’єктах. У числі основних об’єктів порівняння можна назвати системи і
галузі права, інститути держави і права, організаційні форми
державно-правового управління тощо. Порівняння здійснюється у формі
співставлення або протиставлення;

системно-функціональний метод. Оскільки і право, і держава є системами,
які, у свою чергу, містять інші системи, а також входять до інших
систем, тобто є відкритими системами, то при їхньому вивченні необхідним
є системно-функціональний підхід;

статистичний метод, суть якого полягає у вивченні кількісних змін у
державно-правовому житті та узагальненні цих даних для теоретичних і
практичних цілей.

Є також інші методи, наприклад логічний, статистичний, метод сходження
від абстрактного до конкретного.

HYPERLINK \l “_ЗАГАЛЬНА_ХАРАКТЕРИСТИКА__ТЕОРІЇ ДЕР_1” вверх

3. Функції теорії держави і права.

Функції науки — це основні напрямки її впливу на соціальні явища, які є
предметом її вивчення.

Теорія держави і права виконує наступні функції:

онтологічну (пізнавальну), яка полягає у пізнанні та поясненні
державно-правових явищ, які досліджуються теорією держави і права.
Онтологічна функція притаманна кожній науці, бо вона у повному обсязі
виражає основне призначення кожної науки — здійснювати дослідження свого
предмету і розкрити та пояснити результат цього дослідження;

методологічну, яка полягає у використанні положень теорії держави і
права в інших юридичних науках, оскільки теорія творить єдиний
понятійний апарат, виробляє основні теоретичні засади прикладних
юридичних досліджень;

ідеологічну, яка тісно пов’язана з самою природою теоретичного мислення,
кінцевим результатом якого є продукування нових ідей, поглядів, суджень,
наприклад “правова держава”;

евристичну функцію, яка полягає у відкритті, формуванні нових
державно-правових закономірностей, характеристик держави і права,
оскільки будь-яке пізнавальне вирішення можливе тільки на основі одного
чи більше теоретичних положень;

системотворчу функцію, оскільки у системі юридичних наук теорія держави
і права відіграє роль системотворчої науки. Саме теорія об’єднує всі
юридичні науки в єдину систему правознавства, визначає їхню інтегральну
єдність;

практично-прикладну, яка полягає у формулюванні рекомендацій, пропозицій
щодо удосконалення тих чи інших державно-правових інститутів;

інтерпретаційну, яка полягає у поясненні сутності державно-правових
явищ, причин їхнього виникнення і зміни, їхніх структури та функцій;

комунікативну, яка полягає в осмисленні та адаптації для потреб
юридичної науки досягнень інших наук, виведенні юриспруденції на
загальний рівень розвитку всієї науки;

прогностичну, яка полягає у виробленні гіпотез, шляхів подальшого
розвитку держави і права, окремих їхніх інститутів;

навчальну функцію, яка полягає у тому, що теорія держави і права дає
необхідні першоосновні знання для освоєння інших юридичних наук.

HYPERLINK \l “_ЗАГАЛЬНА_ХАРАКТЕРИСТИКА__ТЕОРІЇ ДЕР_1” вверх

4. Місце теорії держави і права

серед інших юридичних наук.

Юриспруденція складається з цілого ряду наук. Їх можна поділити на
наступні групи:

Загальнотеоретичні та історичні науки — теорія держави і права, історія
держави і права, історія політичних та правових вчень. Предметом їхнього
дослідження є загальні і специфічні особливості виникнення, розвитку і
функціонування держави і права, а також історичний процес розвитку
держави і права та зародження і розвиток вчень про державу і право на
різних історичних етапах розвитку людства.

Галузеві юридичні науки. Предметом їхнього дослідження є закономірності
правового регулювання певної сфери суспільних відносин.

Міжгалузеві юридичні науки, що виникли з поєднання тих чи інших аспектів
галузевих наук, наприклад природоохоронне право.

Спеціальні юридичні науки (судова психологія, судова психіатрія,
криміналістика тощо). Їхня специфіка полягає у тому, що вони виникли на
стику юридичних і неюридичних наук. Завдання цих наук — використання
досягнень інших наук у вирішенні правових проблем.

Можна виділити також прикладні юридичні науки та науки, які вивчають
міжнародне та закордонне право.

Теорія держави і права виробляє головні принципи і поняття, які
використовуються іншими юридичними науками. Вона також узагальнює
здобутки інших юридичних наук і сприяє їхній тісній інтеграції.

HYPERLINK \l “_ЗАГАЛЬНА_ХАРАКТЕРИСТИКА__ТЕОРІЇ ДЕР_1” вверх

ДОДЕРЖАВНІ ФОРМИ

ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

HYPERLINK \l “_1._Початки_суспільних_об’єднань. Ро” Початки
суспільних об’єднань. Родина-рід-плем’я —

як первісні форми суспільних груп .

HYPERLINK \l “_2._Об’єднуючі_сили_первісних груп.” Об’єднуючі сили
первісних груп .

HYPERLINK \l “_3._Суспільна_диференціація_первісно” Суспільна
диференціація первісного суспільства .

HYPERLINK \l “_4._Ставлення_до_території у первісн” Ставлення до
території у первісному суспільстві .

HYPERLINK \l “_5._Влада_в_додержавних формах орга” Влада в
додержавних формах організації суспільства .

1. Початки суспільних об’єднань. Родина-рід-плем’я —

як первісні форми суспільних груп.

Проблема зародження перших суспільних утворень в історії людства є
надзвичайно складною і віддавна перебуває у полі зору науковців. Вже у
стародавній Греції вона була предметом для роздумів мислителів і давала
підставу для висування гіпотез і будування теорій. Так, Арістотель
вважав, що родина (сім’я) — це первісна природна форма людської
організації, вищою формою цієї організації було село (поселення), як
зв’язок певної кількості сусідських сімей, і власне об’єднання цих сил
(поселень) і утворюють найвищу форму суспільної організації — державу.
На протязі останніх двох століть ця проблема й надалі залишається
предметом наукового дослідження і наукових дискусій. І на сьогоднішній
день існує цілий ряд поглядів і позицій щодо цієї проблеми. Тому в
літературі можна зустріти її різний виклад і трактування.

Найдавніші первісні людські об’єднання — це об’єднання, які виникнули на
грунті кровного зв’язку, і першою формою суспільної організації можна
вважати родину (сім’ю). Це така людська група, яка об’єднує батьків та
їхнє потомство. Її об’єм та форми можуть бути різними. Вона може
охоплювати батьків та їхніх дітей — так звана мала родина — або також і
потомство дітей — так звана велика родина. Батьки — це або визначена
пара людей, тобто моногамна сім’я, або чоловік та кілька жінок —
полігамія, або, навпаки, кілька чоловіків та одна жінка — поліандрія,
або, врешті, кілька чоловіків і кілька жінок — гуртове (групове)
подружжя. Чи ці форми існують одночасно, чи приходять на зміну одна
одній, однозначно сказати важко. Але щодо проблем держави це питання не
має принципового значення. Однозначно тільки те, що саме сім’я є першою
найнижчою формою суспільного об’єднання. І тому скрізь, де забезпечення
життєвих потреб, у першу чергу забезпечення харчування, не вимагає
більшої групи людей, де, навпаки, кількість харчування обмежена і
надмірне збільшення її здобувачів небажане, там суспільне об’єднання не
вийде за межі сім’ї. Прикладом може бути життя мисливців.

Рід — це ширше об’єднання. Він об’єднує собою вже не тільки батьків і
потомство, але й певну кількість сімей. Чинником, що зв’язує рід, є не
фізичне існування спільних батьків, але пам’ять, традиція спільного
походження від спільного предка чи предків.

Аналогічно і в наступному, ширшому, ніж рід об’єднанні — племінному. У
племені присутнє почуття кровної спорідненості, приналежності. При тому,
що воно у племені відіграє ще більшу роль, ніж у роді, тут не завжди
можна пов’язати його з означеним хоча б символом родоначальником. Але
саме кровна спорідненість є основою для розуміння “свій” і “чужий”,
тобто такий, що не пов’язаний з племенем кровним зв’язком.

HYPERLINK \l “_ДОДЕРЖАВНІ_ФОРМИ__ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІ” вверх

2. Об’єднуючі сили первісних груп.

В аспекті зародження політичної організації суспільства найважливішим є
питання про сутність тих сил, які об’єднують первісне суспільство. З
огляду на це, треба пам’ятати, що тривалий період часу людські
гуртування не відрізнялися принципово від “об’єднань тваринного світу”.
Первісна людина — це людина інстинктів. Власне інстинкти є тією основою,
на якій будується найстаріша з форм суспільного об’єднання — сім’я. Ті ж
почуття об’єднують і більші групи — роди та племена. Власне тому, факт
фізичного походження і кровного зв’язку є визначальним у її
приналежності до певної групи, абсолютно незалежно від її волі.
Пов’язаність первісної людини з її групою може дивувати нас своєю силою
і повнотою. Первісна людина становила, у повному розумінні слова,
частину групи і вона існувала соціально тільки, як частина групи.
Протиставлення особи і групи було немислиме у первісні часи. Група
поглинає кожного індивіда психологічно і соціально і творить одну
спільність, індивідуальність. Первісна група не тільки охоплює соціально
індивіда, вона охоплює всі сфери його життя: господарську, статеву,
релігійну. Справи культу — це справи групи, й індивід не приймає ніяких
рішень у цих питаннях. Врешті, все первісне право пов’язане не з
індивідом, а з групою, головно зі сім’єю та родом. Всередині родини
індивід зовсім безправний, у зовнішньому правовому житті бере участь
група, а не він.

HYPERLINK \l “_ДОДЕРЖАВНІ_ФОРМИ__ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІ” вверх

3. Суспільна диференціація первісного суспільства.

Диференціація — розчленування чого-небудь на окремі, якісно відмінні
частини. Первісний устрій не знає суспільної диференціації у межах груп.
В них панує рівність. Це, звичайно, зовсім не те саме, що
суспільно-політична рівність у сучасному розумінні. За нею не стояла
ніяка “ідея”, ніяке оцінювання суспільної та політичної вартості людини,
як людини. Це була виключно фактична рівність. Навіть природні
відмінності статі не відіграють у первісному суспільстві такої ролі, як
пізніше. У період розвинутого родо-племінного устрою починається
первісна диференціація. Цей поділ спочатку виникає на основі фізичних,
природних відмінностей статі та віку, і, залежно від розвитку умов
життя, ці відмінності набувають практичного, а то й вирішального,
значення для становища людини у групі.

У сфері господарського життя наступає поділ діяльності між чоловіками і
жінками, а постійний стан війни з сусідніми групами викликав
необхідність постійної бойової готовності. Одне і друге у тісному
зв’язку між собою перетворили життя групи і розділили її на дві
половини, кожна з яких виконує своє завдання і, разом з тим, займає
певне становище у групі. Чоловіки об’єднуються в окремі “круги
чоловіків”, які перебирають у свої руки право вирішувати, у першу чергу,
питання пов’язані з війною, а далі й про всі справи групи. У соціології
ці “круги мужчин” названо предтечами парламенту. Аналогічно повстали і
“круги жінок”, але вони є явищем значно менш загальним і у груповому
житті не відіграли важливої ролі. Далі, знову ж таки у зв’язку з
потребами та вимогами війни, відбувається поділ на категорії серед
чоловіків. Цей поділ відбувається на основі вікових відмінностей: армія
— запас — старі. Відповідно до належності до певної категорії
визначається і місце у групі.

Поза цією диференціацією первісна група являє собою групу гомогенну
(однорідну за своїм складом чи походженням). Навіть ті чи інші заняття —
гончарство, ковальство тощо — стають заняттям всієї групи, а не окремого
її члена. Рід занять первісно не розбиває одноманітності в межах групи.

Цієї одноманітності та стану суспільної недиференційованості не
порушують у первісному суспільстві і відмінності економічного характеру.
У силу природних обставин, заняття мисливством, землеробством чи
скотарством не дають змоги виникненню значних і тривалих відмінностей у
майні, за винятком, може, скотарства, з якого, на думку ряду
дослідників, бере початок суспільна нерівність, але й ця відмінність не
може відігравати суттєвої ролі.

HYPERLINK \l “_ДОДЕРЖАВНІ_ФОРМИ__ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІ” вверх

4. Ставлення до території у первісному суспільстві.

Тривалий час у науці панував погляд, згідно з яким переломним в історії
людського суспільства вважався перехід від кочового до осідлого способу
життя. Цей погляд не відображає того тривалого історичного процесу, який
відбувався, з огляду на ставлення людини до території. Перехід від
кочового до осідлого способу не можна розуміти, як одноактову дію. В
цьому процесі особливо важливе значення мали природні умови: вони або
обмежували можливість подальшої мандрівки, або сприяли заселенню певної
місцевості, аналогічно могла впливати і зустріч з іншими племенами.
Таким чином, певна група, плем’я, не перестаючи бути кочовим, поступово
обмежує територію свого кочування і займає певну окреслену територію.
Первісні хлібороби так само не були осілими, як і мисливці чи скотарі.
Тільки пізніше, з розвитком культури землеробства, воно стає осілим, і
вже яскраво проявляється відмінність між землеробським і кочовим
укладами життя. Первісний зв’язок населення і території має тільки
фактичний характер. Правовий зв’язок з’являється пізніше, коли до
фактичного зв’язку з певною територією додається впевненість, що так
повинно бути, що даний край зв’язаний тільки з даною групою і ніхто не
сміє порушувати цей зв’язок, зокрема ніхто не сміє вступати у країну
групи без її згоди. У зв’язку з цим народжується поняття кордону. Він
має характер “фактичності” і базується на інстинктивних засадах
первісної групи. Ще не йдеться про точне відмежування своєї і чужої
території. Роль кордонів, головно, відіграють природні чинники: гори,
річки, болота тощо. Якщо ж таких нема, тоді відмежування відбувається за
допомогою великих “нейтральних” смуг.

Осілість та прив’язаність до території має надзвичайно важливе значення.
Якщо до цього часу роль відігравав тільки кровний зв’язок, то тепер
головне значення має факт проживання в одному краю. Починається боротьба
двох факторів і, в результаті довгого історичного процесу, цей останній
переміг.

HYPERLINK \l “_ДОДЕРЖАВНІ_ФОРМИ__ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІ” вверх

5. Влада в додержавних формах

організації суспільства.

Влада у сучасному розумінні передбачає наявність волі, від якої виходить
наказ, і волі, яка цьому наказові підпорядковується. Такої влади у
первісному суспільстві нема. В ньому воля індивіда повністю розчинялася
у волі групи. Індивід психологічно не міг мати іншої волі, ніж воля
загалу, групи.

У розвинутому родо-племінному устрої можна вже говорити якщо не про
владу, то про її зародки. Як правило, влада знаходиться у руках загалу
або, власне, частіше у руках чоловічої частини групи. Всі головні
питання господарського та військового життя вирішуються на племінних
зібраннях. Склад їхній спершу невпорядкований. Згодом участь у них точно
обмежується колом певних осіб, як правило старших, — батьків родин. На
тлі цієї громадської рівності два моменти дають підставу для того, щоб
окремі індивіди займали вище становище у громаді. Перший — це війна,
ведення якої вимагає одноособового керівництва. Другий — на грунті
ставлення людини до надприродних сил появляються індивіди, які
виділяються над загалом особливими знаннями чи здібностями і стають
посередниками між громадою і надприродними силами. Ці люди займають
передове суспільне місце.

Між воєначальником і жерцем принципова відмінність. Перший діє на період
війни, з її закінченням він зрівнюється зі всіма. Він також вміє і знає,
може, тільки трохи краще все те, що знає і вміє кожен. Військове вміння
не тільки бажаний, але й обов’язковий атрибут виховання. Жрець потрібен
завжди, і те, що знає та вміє він, не знає і не вміє ніхто. Свої знання
він передає вибраним. Він також не несе, на відміну від воєначальника,
особистої відповідальності за свої дії. Єдиним чинником, який скріплює
становище ватажка, воєначальника, є постійність війн та воєнної
небезпеки. На тлі цього влада ватажка стає постійною, хоча і при цьому
він тільки перший серед рівних. Інколи відбувається злиття в одній особі
ватажка і жерця. Де цього нема, там наступає дуалізм влади, їхнє
суперництво і боротьба між собою. Ця боротьба між світською і духовною
владами є першою формою політичної боротьби.

HYPERLINK \l “_ДОДЕРЖАВНІ_ФОРМИ__ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІ” вверх

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ

HYPERLINK \l “_1._Причини_виникнення_держави.” Причини виникнення
держави .

HYPERLINK \l “_2._Процес_формування_і розвитку нар” Процес
формування і розвитку народів .

HYPERLINK \l “_3._Роль_права_у виникненні та зміцн” Роль права у
виникненні та зміцненні державної організації суспільства .

HYPERLINK \l “_4._Історичний_розвиток_держави.” Історичний розвиток
держави :

а) HYPERLINK \l “антична” держави античного світу ;

б) HYPERLINK \l “середньовіччя” держави феодального середньовіччя ;

в) HYPERLINK \l “станова” станова держава ;

г) HYPERLINK \l “сучасна” сучасна держава .

HYPERLINK \l “_5._Відмінність_держави_від додержав” Відмінність
держави від додержавної організації суспільства .

1. Причини виникнення держави.

Перехід від племінної організації суспільства до держави є результатом
тривалого, багатовікового процесу розвитку людської цивілізації. Попри
все епохальне значення державної організації у справі культурного й
економічного розвитку людського суспільства, сам факт виникнення держави
обумовлений тими численними змінами, які відбуваються в людському
суспільстві і обумовлюють зміну додержавних племінних форм організації
суспільства державними.

Межі цього переходу від племені до держави не легко встановити. На
певному етапі плем’я, яке осіло на даній території, закріпило цю
територію за собою, стає організацією державного типу. Воно набуває
основних складових держави: територію, населення, що постійно проживає
на цій території, та владу, якій в межах цієї території
підпорядковується населення. В даному випадку можна говорити про
племінну державу. Всі основні ознаки державної організації такий
розвинутий, сталий і постійний племінний союз вже має. Певним критерієм
державної організації, як форми, що приходить на зміну племінному союзу,
є те, що держава має справу вже не з населенням, об’єднаним за
племінними зв’язками, а з певним народом.

Це означає, що в державній організації зникає поділ населення на окремі
роди, які вели свій початок від спільних предків, населення держави
перестає бути об’єднаним на основі спільного племінного походження.
Основною ознакою приналежності до держави стає постійне перебування на
території даної держави, незалежно від походження чи приналежності до
племені, яке перше заселило цю територію.

Замість старих родових і племінних ознак, які скріплювали колишню
племінну організацію, в державній організації об’єднуючим фактором стає
влада, єдина для всього населення, яке заселяє певну територію, на яку
вона розповсюджується. Для цієї влади, на відміну від влади в
додержавному суспільстві, характерне:

1) створення спеціальних органів, які для виконання завдань держави
підпорядковують або контролюють органи місцевого самоуправління (рада
племені, роду тощо);

2) ускладнення функцій, які виконують ці державні органи, у порівнянні з
додержавними органами управління.

HYPERLINK \l “_ВИНИКНЕННЯ_І_РОЗВИТОК_ДЕРЖАВИ” вверх

2. Процес формування і розвитку народів.

Населення держави під впливом державної влади, для якої характерна
однаковість вимог до всього населення на всій території, поволі
переборює свої племінні відмінності. Зберігаючись на перших стадіях
розвитку держави, вони поступово зникають, поступаючись місцем новому
поняттю спільної приналежності до спільної суспільної організації. Так
відбувається процес виникнення народу чи постання й народження нації.
Спільна мова, принаймні письмових творів, спільні культурні риси,
спільна історична традиція, яка базується на досвіді попередніх етапів у
розвитку даної держави, об’єднують нащадків колишніх окремих племен у
спільне ціле. При цьому, момент свідомості належності до цього спільного
цілого, народжуючись на певному етапі розвитку даного суспільства, далі
стає могутнім фактором, який об’єднує це суспільство і підтримує
стабільність його існування. Це почуття спільності може переживати саму
державну організацію даного народу. Під впливом певних факторів,
здебільшого зовнішніх, ця державна організація може припинити своє
існування. Але витворене на попередніх етапах державного існування
почуття спільності, народної єдності оберігає даний народ від його
зникнення, розчинення в інших державних організаціях, які захопили його
територію. Ця свідомість народної єдності може тривати віками, при
найбільш несприятливих обставинах протистоячи всім спробам її знищення
чи ігнорування. І на певних етапах вона виявляє себе у вигляді
могутнього національного руху за створення нової, спільної і єдиної для
всього народу державної організації.

Народна єдність населення держави скріплюється також елементами
релігійними, при цьому характерним є процес зникнення племінних і
родових культів та богів і поява спільного для всього населення, для
всієї держави релігійного культу.

HYPERLINK \l “_ВИНИКНЕННЯ_І_РОЗВИТОК_ДЕРЖАВИ” вверх

3. Роль права у виникненні та зміцненні

державної організації суспільства.

Важливим фактором у становленні і розвитку держави є право. Право в
державі знаходить нові форми свого виявлення. Замість норм звичаєвого
права, яке неподільно панує на попередніх етапах суспільного розвитку, в
державній організації народжуються нові форми правових норм, перш за все
ті, які містить писане законодавство. Це писане законодавство, яке
видається органами центральної державної влади, поступово витісняє
звичаєве право, норми якого сягають родового та племінного устроїв. Роль
законодавства полягає не тільки у зміцненні держави, воно також відіграє
велику роль у зміцненні й об’єднанні населення держави в єдиний народ.

Визначаючи державу, як об’єднання людей, які населяють певну територію і
підлягають єдиній верховній владі, ми виділяємо три основні складові
державної організації: 1) територія, 2) населення, 3) влада. Ці
складники є неодмінними при виникненні й існуванні державної організації
суспільства. Не існує держава без території, бо якщо населення не займає
певної території, хоч і підпорядковується якійсь верховній владі, то це
кочова орда, а не держава. Так само не може бути державою незаселена
територія, наприклад Арктика чи Антарктида. Врешті, не являє собою
держави і населення, яке населяє певну територію, але не
підпорядковується верховній державній владі. Така, некерована
центральною владою, людність буде перебувати або на додержавному ступені
розвитку, або буде у стадії цілковитої анархії, що можливо більш
теоретично, ніж практично.

HYPERLINK \l “_ВИНИКНЕННЯ_І_РОЗВИТОК_ДЕРЖАВИ” вверх

4. Історичний розвиток держави.

Коли ми говоримо про державну організацію, як останню і найвищу досі
форму суспільних об’єднань, необхідно пам’ятати, що ця державна
організація протягом тривалого історичного періоду проходить певний
процес у своєму розвитку. Держава, як така, зазнає у своєму устрої,
своїх засадах і у своєму реальному змісті суттєвих і кардинальних змін.
Проте, на відміну від розвитку людського суспільства, про яке ми вже
говорили, що воно поступово ускладнюється, проходячи шлях від простіших
організацій до організацій складніших, з державою відбувається не зовсім
так. В усякому разі, якщо підходити чисто хронологічно, це зовсім не
так. Наприклад, така держава, як Римська імперія, існувала раніше, ніж
державні організації середньовічної Європи. Проте, перша була дуже
складною суспільною організацією, яка мала за собою тривалий процес
розвитку, держави ж середньовічної Європи являли собою примітивні молоді
суспільні побудови. Не маючи можливості стверджувати наявність
постійного прогресу в розвитку держави, можна, у той же час,
спостерігати наявність певних періодів у розвитку державних організацій.
Власне наявність таких періодів дає можливість пояснити появу, розквіт
та занепад великих культур і створених на їхній основі держав далекого
минулого. Зникли, як могутні державні сили і як могутні державні
комплекси, великі організації стародавнього Єгипту, Вавілону,
стародавньої Греції і Риму. Після них постають прості суспільні
організації у вигляді тих же феодальних держав європейських варварів,
які стали спадкоємцями спадщини Великої Римської імперії. Пройшовши
певний період свого розвитку і досягнувши певного рівня розвитку, ці
держави також впали, і на зміну їм приходить інший тип держав. У цьому
процесі можна визначити наявність певної спадковості і використання
здобутків попереднього етапу на наступному етапі, проте форми цього
використання і його межі завжди мають свою специфіку.

Розглядаючи історичний процес розвитку держави, можна, базуючись на
європейському досвіді, виділити наступні періоди в їхньому розвитку:

1 період — зародження держави — племінна держава. Саме на цьому етапі
появляються основні її складові — територія, населення, влада;

2 період — держави античного світу. Це, перш за все, держави Греції та
Римська імперія. Для цих держав характерним є наявність досить високого
правового статусу у вільних громадян і, у той же час, наявність великої
кількості людей, які є тільки об’єктами права, — рабів. Саме на них
опирається суспільне виробництво цього циклу;

3 період — держави феодального середньовіччя. Організація цих держав
спочатку була нескладна, відбиваючи простоту існуючих суспільних
відносин. Існування міждержавних та внутрішньодержавних зв’язків
мінімальне. Населення таких державних груп розбите на ряд різних
соціальних груп, з різним правовим статусом.

4 період — станова монархія. Наявність чіткої структуралізації
суспільства з практично виключеною можливістю переходу з одного стану в
інший. Принципово різний правовий статус представників різних груп.

5 період — сучасна держава.

Таким чином, в розвитку держави, базуючись на правовому статусі особи у
той чи інший історичний період, можна виділити п’ять періодів:
зародження держави, антична держава, держава раннього середньовіччя,
станова держава і сучасна держава.

Антична держава характеризується тим, що в ній існує значна частина
людей, які взагалі не визнаються суб’єктами права і, відповідно, не
мають жодних прав і свобод, тобто раби. При цьому, людина могла бути
рабом від народження, стати ним у результаті захоплення у полон чи в
силу економічних чинників (боргове рабство). Наявність такої групи
абсолютно безправних людей є характерним явищем для всіх держав
античності: від Єгипту і Вавілону до Греції та Риму. У той же час, уже в
античних державах, хоча і різною мірою і в різних формах, проявляється
принцип правової рівності, який, звичайно, поширюється тільки на вільних
громадян.

Держава раннього середньовіччя, як правило, має значно нижчий рівень
розвитку законодавства, механізмів правового регулювання суспільних
відносин, сама є доволі слабкою. У такій державі визначальна роль у
правовому регулюванні належить звичаєвому праву, втручання держави в
життя людей є мінімальним і часто обмежується тільки сплатою податку
(данини) та участю у захисті держави від зовнішніх посягань. У такій
державі, якщо й продовжує існувати рабство, то в значно менших
масштабах, ніж на попередньому етапі. Можна стверджувати, що в державі
раннього середньовіччя практично нема людей, які б не визнавалися
суб’єктами права. Правовий статус особи значною мірою залежить від неї
самої і визначається її суспільною діяльністю. Можлива зміна місця
проживання чи роду і характеру занять, нема жорстких правових обмежень.
Разом з тим, ідея правової рівності і в законодавстві, і в реальному
суспільно-політичному житті практично відсутня.

Станова держава характеризується тим, що правовий статус особи
визначається її походженням. Суспільство поділене на певні стани, між
якими існують чіткі межі, перехід з одного стану в інший утруднений або
й не можливий. Всі люди визнаються суб’єктами права, проте між правовим
статусом різних станів колосальна відмінність — від селян-кріпаків, які
мало чим відрізняються від рабів, будучи особисто залежними, до
представників шляхти, дворянства, які мають надзвичайно широкі права і
свободи, які в багатьох випадках можуть бути реально забезпеченими та
захищеними. Питання про правову рівність може мати місце тільки в рамках
окремого стану.

Сучасна держава базується на визнанні принципу правової рівності всіх
громадян, незалежно від їхнього походження, майнового стану, роду та
характеру занять та інших обставин. По суті, у сучасній державі правовий
статус особи визначається нею самою, залежно від того, чим вона
займається, її інтелектуальних та інших здібностей. Існування різних
соціальних груп у суспільстві визначається розвитком суспільства, а не
якимись правовими приписами. Перехід з однієї соціальної групи в іншу не
має жодних правових обмежень, хоча може бути утрудненим або й неможливим
в силу інших обставин (фінанси, інтелект тощо). Приналежність особи до
певної соціальної групи не впливає на її правову рівність з іншими
людьми. У сучасній державі людина, її права і свободи є пріоритетними
соціальними цінностями. Напрямок розвитку сучасної держави — це все
більш повне і всестороннє закріплення і забезпечення прав і свобод
людини. При цьому, можливі певні тенденції до перебільшення значення або
ігнорування тих чи інших прав і свобод, що проявляється у тоталітарних
чи авторитарних режимах у сучасних державах. Заперечення принципу
правової рівності, виходячи з тих чи інших засад (класових,
національних, релігійних), має, як правило, тимчасовий, перехідний
характер. Основною, визначальною характеристикою сучасної держави все ж
таки залишається рівність всіх перед законом, обмеження державної влади
правами та свободами людини.

Можливі і інші класифікації та періодизації історичного розвитку
держави.

HYPERLINK \l “_ВИНИКНЕННЯ_І_РОЗВИТОК_ДЕРЖАВИ” вверх

5. Відмінність держави від додержавної

організації суспільства.

1. В додержавній формі організації суспільства влада виражає
недиференційовані інтереси всієї групи; в державі інтереси
диференціюються на інтереси загалу, панівної групи, правителя;

2. В додержавній формі влада існує окремо у кожній групі (племені,
роді), невіддільно від неї; в державі влада єдина, відособлена, для її
забезпечення на всій території держави створюються спеціальні органи;

3. В додержавній формі організації суспільства регулятором відносин є
норми звичаєвого права, окремі і специфічні для кожної групи; в державі
твориться єдина система правових норм — законодавство.

Існує також ряд інших, менш важливих, відмінностей, наприклад у державі
встановлюються податки, відбувається поділ влади за певними функціями
тощо.

HYPERLINK \l “_ВИНИКНЕННЯ_І_РОЗВИТОК_ДЕРЖАВИ” вверх

ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ

ТА ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ

HYPERLINK \l “_1._Поняття_держави_та її суті, різн” Поняття держави
та її суті, різні підходи до даної проблеми .

HYPERLINK \l “_2._Характерні_ознаки_держави та їхн” Характерні
ознаки держави та їхній зміст .

HYPERLINK \l “_3._Відмінність_держави_від інших о” Відмінність
держави від інших організацій суспільства .

1. Поняття держави та її суті, різні підходи

до даної проблеми.

Держава — це найвища форма організації суспільства, яка забезпечує
захист та погодження індивідуальних, групових та загальносуспільних
інтересів за допомогою права на певній території.

Можливі також інші підходи та визначення поняття “держава”. Держава — це
основний інститут політичної системи суспільства, який організовує,
скеровує і контролює спільну діяльність і відносини людей, суспільних
груп, класів, асоціацій. Держава є центральним інститутом влади у
суспільстві і концентрованим здійсненням цією владою політики. Саме
тому, і в теоретичному осмисленні, і в побутовій свідомості, і в
дійсності всі три явища — держава, влада і політика — цілком природно
ототожнюються. Розуміння держави являє собою одну з найбільш складних
проблем юридичної і політичної науки. Теорія держави охоплює три групи
генетичних і функціональних проблем, пов’язаних з триєдиною основою
походження, формування й існування держави:

1) суспільною;

2) класовою;

3) політико-правовою та організаційно-структурною основою державної
діяльності.

Залежно від акценту на одній з цих основ склалися три різні підходи до
вивчення і дослідження держави:

1) політико-філософський і політико-науковий, який бере свій початок від
античної традиції, який актуальний і продовжує розвиватися й сьогодні,
при якому держава розглядається, як засіб вирішення “загальних справ”
(республіка) і регулювання відносин правителів (влади) і народу
(суспільства), а також, як засіб, що забезпечує політичне життя самого
народу і окремої людини;

2) класовий, породжений розподілом суспільства на антагоністичні класи і
знаряддя класової боротьби; відповідно до марксистської теорії: “Держава
є машина для пригноблення одного класу іншим, машина, щоб тримати у
покорі одному класові інші пригноблені класи”;

3) правовий та організаційно-структурний — як “юридична” держава,
джерело права і закону, що організує життя суспільства і діяльність
самої держави і її структур у системі політичних і суспільних відносин.

Таким чином, виділяються три ряди політичних відносин, які охоплює
держава, а отже, три її основні завдання, функції:

організаційна, керівна, яка має на меті загальні цілі — збереження і
життєдіяльності, досягнення “загального блага”, єдності, встановлення
порядку регулювання взаємовідносин держави і народу, нації, етносу;

специфічна функція панування і пригноблення, і в цьому розумінні держава
виступає не тільки, як засіб боротьби і підкорення, але й як джерело
конфліктів у відносинах між класами та держави і класів;

і не менш специфічна функція “юридичної держави” — створювати правову
систему і управляти нею, регулювати роботу державного апарату і
відносини держави і суспільства зі всіма притаманними йому суспільними
відносинами (соціальними, економічними, правовими та ін.).

При визначенні суті держави необхідний синтез даних підходів, який
тільки й може дати повне розуміння такого складного суспільного
феномену, як держава.

Держава — це організація суверенної політичної влади, яка в рамках
правових норм здійснює управління суспільними процесами і забезпечує
безпеку особи і нації.

Держава — це організація політичної влади домінуючої частини населення у
соціально-неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і
безпеку суспільства, здійснює керівництво ним, насамперед, в інтересах
цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.

HYPERLINK \l “_ЗАГАЛЬНЕ_ПОНЯТТЯ__ТА ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ” вверх

2. Характерні ознаки держави та їхній зміст.

Держава не мислима поза суспільством; у той же час, необхідно пам’ятати,
що ототожнювати державу і суспільство не можна. Держава повністю не
співпадає зі суспільством, не розчиняється у ньому, вона є організацією,
яка певним чином відокремлена, інституалізована у вигляді механізму
держави (державної системи), має власні закономірності становлення,
розвитку і функціонування, особливі потреби й інтереси.

Державу, як головний інститут політичної системи суспільства,
характеризують наступні ознаки:

всезагальність. Компетенція держави поширюється на всіх суб’єктів
правовідносин (людей, організації тощо), які знаходяться на її
території. Цей вплив поширюється і на громадян інших держав, які
знаходяться на її території, і їхнім обов’язком є підпорядковуватися
законам цієї держави;

суверенітет. Це означає, що держава володіє верховенством, повнотою,
самостійністю і формальною незалежністю влади від будь-якого іншого
суб’єкта суспільного життя чи елемента політичної системи:

а) верховенство — державна влада є вищою владою у суспільстві;

б) повнота (неподільність) — державна влада охоплює всі сфери
суспільно-політичних відносин;

в) самостійність — державна влада не залежить від волі будь-яких інших
організацій, окремих осіб чи держав.

територіальність. Територія є матеріальною базою існування держави.
Влада держави поширюється на певну територію, означену її кордонами, при
цьому, на даній території може існувати тільки одна держава;

офіційний статус. Держава є єдиним представником всього населення, яке
проживає на певній території;

універсальність. Діяльність держави охоплює всі сфери
суспільно-політичного життя, які вимагають державно-правового
регулювання, і тільки держава може приймати загальнообов’язкові норми,
які їх регулюють;

централізованість. Всі державні органи побудовані за ієрархічною
системою, тобто органи на місцях підпорядковуються органам у центрі,
які, у свою чергу, підпорядковуються вищим органам державної влади і
управління;

структуралізація. Державна влада має певну структуру відповідно до тих
завдань, які вона покликана виконувати. Це включає і поділ влади на
законодавчу, виконавчу і судову, і наявність інших органів (військо,
поліція тощо), які виконують її завдання.

HYPERLINK \l “_ЗАГАЛЬНЕ_ПОНЯТТЯ__ТА ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ” вверх

3. Відмінність держави від інших

організацій суспільства.

На певній, окресленій державними кордонами території може існувати
тільки одна держава, у той час коли інших організацій може існувати
багато;

Тільки держава має право на застосування примусу для досягнення
виконання її вимог та розпоряджень стосовно суб’єктів
суспільно-політичного життя;

Тільки держава може виступати від імені всього суспільства, інші
організації можуть виступати тільки від імені своїх членів, які
складають тільки частину суспільства;

Наявність особливої групи людей, які зайняті тільки управлінням
суспільством і охороною його політичної, економічної та соціальної
структури, тобто специфічного апарату, який володіє владними
повноваженнями;

Тільки держава встановлює загальнообов’язкові правила, які регулюють
суспільно-політичні відносини, тобто формує право, видаючи закони та
інші нормативні акти;

Держава володіє монопольним правом на встановлення податків і формування
загальнонаціонального бюджету.

HYPERLINK \l “_ЗАГАЛЬНЕ_ПОНЯТТЯ__ТА ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ” вверх

ФОРМА ДЕРЖАВИ

HYPERLINK \l “_1._Загальне_поняття_форми держави.” Загальне поняття
форми держави .

HYPERLINK \l “_2._Форма_державного_правління.” Форма державного
правління .

HYPERLINK \l “_3._Основні_види_державного устрою.” Основні види
державного устрою .

HYPERLINK \l “_4._Державний_режим.” Державний режим .

1. Загальне поняття форми держави.

Розглядаючи державу, як складний суспільний феномен, необхідно знайти
поняття, яке давало б уявлення про основні характеристики тієї чи іншої
держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади.

Таким поняттям є категорія “форми держави”. Отже, форма держави — це
спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади. Вона включає
у себе три елементи:

форма державного правління — спосіб, або порядок організації та
взаємодії вищих органів державної влади;

форма державного устрою — порядок організації територіального устрою,
тобто поділу держави на певні складові частини, та співвідношення
держави, як цілого, з її складовими частинами;

форма державного режиму — порядок здійснення державної влади певними
способами і методами.

Таким чином, форма держави — це складне поняття, що характеризує державу
з точки зору існуючих у ній форм правління, державного устрою та
державного режиму.

Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її елементи
мають правову основу — вони фіксуються у конституції, законах та
підзаконних актах. Хоча слід мати на увазі, що закріплені у конституції
положення і реальна дійсність можуть не збігатися і не відповідати
дійсному характеру існуючих відносин. Слід відзначити, що поняття форми
держави, як певної структури, не означає механічної, довільної
сукупності елементів, що її утворюють. Форма держави відображає єдність,
взаємообумовленість об’єднаних у ній елементів, у результаті чого
народжується нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих
елементів. При цьому, форма правління і державний устрій характеризують,
головним чином, структурний аспект форми держави, а державний режим — її
функціональний аспект. В цілому, форма держави — це така категорія, яка
характеризує єдність структури і територіальної організації, а також
методів здійснення державної влади.

HYPERLINK \l “_ФОРМА_ДЕРЖАВИ” вверх

2. Форма державного правління.

Форма державного правління визначається порядком організації, структурою
і взаємодією вищих державних органів влади і управління. Розрізняють дві
основні форми державного правління: монархію і республіку. Монархія — це
форма державного правління, при якій вища державна влада зосереджується
(повністю або частково) в руках однієї особи і передається, як правило,
у спадок.

Монархії притаманні такі юридичні ознаки:

а) безстроковість влади монарха;

б) володіння владою за спадком по праву крові;

в) представництво держави монархом не за дорученням, а за власним
правом;

г) непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб’єктам.

Монархії поділяються на дві групи — обмежені та необмежені. Необмежена
монархія — це така монархія, в якій влада монарха не обмежена ні
законом, ні будь-яким представницьким органом влади.

В рамках необмеженої монархії можна виділити такі її різновиди:

деспотична монархія, в якій влада монарха обожнюється, а він сам
офіційно визнається божеством або напівбожеством. Цей різновид
необмеженої монархії був характерним для рабовласницьких країн Сходу в
древні часи — Вавилон, Асірія, Єгипет, Китай;

абсолютна монархія характеризується тим, що, хоча в ній монарх і не
визнається надлюдиною, але за ним визнається необмежена влада, що
обумовлюється його приналежністю до правлячої династії. Цей вид монархії
характерний для нових часів. Прикладом такої монархії може бути
Російська імперія десь до 1905 року, у сучасний період це Саудівська
Аравія.

Обмежена монархія — це монархія, в якій влада монарха, тією чи іншою
мірою, обмежується повноваженням і наявністю певних державних органів.

Розрізняють наступні види обмеженої монархії:

дуалістична монархія — це така монархія, в якій монарх вже не має
законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у
своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, який
відповідальний і підзвітний йому, а не парламенту;

парламентарна (конституційна) монархія — це така монархія, в якій влада
монарха суттєво обмежена у всіх сферах здійснення державної влади, і за
яким тільки формально зберігається статус глави держави, але, як
правило, виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада
належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний.
Абсолютна більшість сучасних монархій — це монархії парламентарні. Їхнє
існування обумовлене національними традиціями, монарх виступає в них, як
символ єдності нації, як символ держави, наприклад королева в Англії,
мікадо (імператор) в Японії.

Республіка (від лат. — справа народу) — форма державного правління, при
якій всі вищі державні органи обираються населенням на певний строк.

Розрізняють наступні види республік:

президентська республіка — це така республіка, в якій повноваження глави
держави, а в деяких випадках і голови уряду, належать президенту, який
обирається непарламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами
населення) і формує уряд, що не несе, як правило, відповідальності перед
парламентом (США, Франція, Аргентина).

парламентська республіка — це така республіка, в якій здійснюється
принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і
формує відповідальний перед ним уряд (Італія, Греція, Індія). Слід мати
на увазі, що і в парламентській республіці можливе існування поста
президента. Але, на відміну від президентської республіки, він
обирається не населенням, а парламентом, йому підзвітний і має виключно
представницькі функції (ФРН, Індія).

Деякі вчені виділяють ще й третій вид — напівпрезидентська, або
президентсько-парламентська республіка — така республіка, в якій глава
держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який підлягає
обов’язковому затвердженню всім парламентом.

HYPERLINK \l “_ФОРМА_ДЕРЖАВИ” вверх

3. Основні види державного устрою.

Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її
територіального поділу та відповідної організації державних органів.
Державний устрій може проявлятися у простій або у складній формах. До
простої форми державного устрою належать унітарні (єдині) держави.
Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої
поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють
ознаками суверенітету.

До найважливіших юридичних ознак унітарної держави належать такі:

а) до складу унітарної держави не входять державні утворення, які
наділені ознаками суверенітету;

б) вона має єдину систему державних органів;

в) в унітарній державі діє єдина конституція і єдина система
законодавства;

г) в ній існує єдине громадянство;

д) в міжнародних відносинах унітарна держава виступає в єдиному числі.

У сучасному світі більшість держав унітарні.

До складної форми державного устрою належать федерація, імперія і
конфедерація. Федерація — це складна держава (союзна держава), до складу
якої входять кілька державних утворень (суб’єктів федерації), що
володіють суверенітетом.

Розрізняють два види федерації:

федерація, заснована на договорі, суб’єкти якої — суверенні держави, що
зберігають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу зі
складу федерації;

федерація, заснована на автономії, суб’єкти якої — державні утворення,
що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність у
вирішенні питань місцевого (автономного) значення.

До юридичних ознак федерації належать:

a) наявність конституції федерації в цілому і конституції у кожному з її
суб’єктів і, відповідно, системи законодавства всієї федерації та
системи законодавства у її суб’єктів;

б) існування громадянства як всієї федерації, так і громадянства її
суб’єктів;

в) в міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і
кожен з її суб’єктів (США, Росія, ФРН).

Другою складною формою державного устрою є імперія — це така форма
державного устрою, при якій держава складається з двох частин
(метрополії та колонії) з принципово відмінною компетенцією.

До юридичних ознак імперії належать:

а) наявність складових частин держави, які знаходяться у принципово
відмінному правовому становищі;

б) метрополія, як основна складова частина імперії, характеризується
тим, що повністю визначає правове становище всієї держави, у тому числі
і складових (колоній), виходячи з власних інтересів;

в) наявність колоній, як складових частин держави, які повністю або
майже повністю позбавлені самостійності у вирішенні будь-яких внутрішніх
та зовнішніх питань.

До форми державного устрою належить і конфедерація, що являє собою союз
держав, об’єднаних для досягнення певних цілей одним або кількома
органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питаннях повної
самостійності.

До ознак конфедерації слід віднести:

а) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих органів;

б) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства,
громадянства, судової та фінансової систем;

в) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є
обов’язковими і їхнє невиконання не тягне за собою ніяких санкцій;

г) наявність безумовного права виходу зі складу конфедерації у кожного з
її суб’єктів.

HYPERLINK \l “_ФОРМА_ДЕРЖАВИ” вверх

4. Державний режим.

Державний режим — це сукупність форм і методів здійснення державної
влади. Ця категорія дає відповідь на питання, які методи панують у
процесі здійснення державної діяльності і досягнення тих цілей, що
стоять перед державою. Поняття державного режиму не слід ототожнювати з
поняттям політичного режиму. Останній має більш широке значення і
характеризує не тільки методи діяльності державних органів, але й
можливості та форми діяльності всіх елементів політичної системи —
політичних партій, рухів тощо.

Розрізняють такі види державного режиму:

тоталітарний, який характеризується:

а) тотальним контролем держави над усіма сферами суспільного життя;

б) монополізацією влади в руках однієї партії, яка повністю
підпорядкована вождю;

в) безроздільним пануванням однієї ідеології;

г) терористичним поліцейським контролем;

д) мілітаризацією суспільного життя і знищенням громадянського
суспільства (СРСР, фашистські Німеччина, Італія).

авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в
руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На
відміну від тоталітарного режиму, наявна економічна свобода,
допускається існування виборчої системи і боротьба політичних партій у
парламенті (Чилі).

демократичний — передбачає наявність політичного плюралізму,
забезпечення прав і свобод людини, консенсуальний тип політичної
культури, правові гарантії прав і свобод людини.

HYPERLINK \l “_ФОРМА_ДЕРЖАВИ” вверх

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

HYPERLINK \l “_1._Поняття_функцій_держави.” Поняття функцій держави
.

HYPERLINK \l “_2._Форми_і_методи здійснення функці” Форми і методи
здійснення функцій держави .

HYPERLINK \l “_3._Види_державних_функцій.” Види державних функцій :

а) HYPERLINK \l “соціальні” за соціальним значенням ;

б) HYPERLINK \l “сфери” за сферами діяльності ;

в) HYPERLINK \l “часом” за часом здійснення ;

г) HYPERLINK \l “суспільного” за сферою суспільного життя .

1. Поняття функцій держави.

Перед будь-якою державою постає певне коло завдань, на вирішення яких
вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні
зусилля. З усієї сукупності таких зусиль можна виділити певні їхні види,
в яких проявляється сутність держави і без яких вона не може повноцінно
діяти, як головний елемент політичної системи суспільства. Ці види, або
форми активності держави стосовно навколишнього середовища, суспільства,
інших держав класифікуються у вигляді її функцій.

Отже, функції держави — це основні напрямки діяльності держави, в яких
знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі.

Головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії її розвитку
обумовлюються економічними, політичними, соціальними та іншими умовами
її існування. Саме тому, основні напрямки її діяльності, тобто функції
держави, мають об’єктивний характер, обумовлений потребами суспільства.

Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і
відбувається протягом всього часу існування об’єктивно обумовлених
завдань, що стоять перед державою. У той же час, необхідно пам’ятати, що
функції держави не є поняттям статичним, тобто раз і на завжди даним і
незмінним. Вони виникають, здійснюються, розвиваються і зникають
відповідно до тих завдань, які стоять перед державою у конкретно
історичних умовах. Таким чином, функції держави знаходяться у тісному
зв’язку між собою і з тими суспільними відносинами, на які держава
намагається активно впливати, відповідно до своїх потреб, всією своєю
політикою. Саме функції держави характеризують саму суть державного
впливу на суспільні відносини.

HYPERLINK \l “_ФУНКЦІЇ_ДЕРЖАВИ” вверх

2. Форми і методи здійснення функцій держави.

Методи і прийоми впливу держави на суспільні відносини, методи
здійснення державних функцій залежать від компетенції та форм діяльності
відповідних державних структур, які на практиці здійснюють виконання
функцій держави в межах своєї компетенції.

Функції держави не слід ототожнювати з функціями її окремих органів.
Функції держави — це основні напрямки її діяльності, якими зумовлена
робота всього державного апарату і кожного з його окремих органів.
Функції ж окремого державного органу визначаються соціальним
призначенням цього конкретного органу, як особливої частини механізму
держави, і знаходять свій вираз і конкретизацію у компетенції державних
органів, закріплених за кожним органом правах і обов’язках.

Функції держави необхідно також відрізняти і від окремих видів державної
діяльності, які здійснюються або спеціально уповноваженими на те
органами держави, або структурними підрозділами певної кількості органів
(планування, статистична діяльність тощо).

Слід також відмежовувати функції держави від форм і методів їхнього
здійснення. Основними формами здійснення функцій держави є
правотворчість, в цілому правове регулювання і безпосередня
організаторська робота щодо здійснення правових настанов за допомогою
методів переконання, заохочення та примусу.

Змістом тієї або іншої функції держави виступає сам процес впливу
держави через практичну діяльність її відповідних структур на певні
суспільні відносини або на групу однорідних суспільних відносин.

Кожна конкретна функція держави поєднує у собі зміст, форму та методи
здійснення відповідної гілки єдиної державної влади — законодавчої,
виконавчої чи судової влади, застосування якої пов’язане з особливостями
конкретного об’єкту державного впливу.

Це поєднання можна проілюструвати на прикладі здійснення функції охорони
правопорядку, законності, прав і свобод громадян. Для виконання завдань,
що стоять перед цим напрямком державної діяльності, застосовуються всі
її форми:

а) правотворча, правове регулювання шляхом видання відповідними
державними органами нормативних актів, а також актів конкретних (актів
застосування норм права), які спрямовані на зміцнення та охорону
правопорядку, законності, визначення змісту та забезпечення здійснення
прав і свобод громадян;

б) безпосередня організаторська робота при проведенні конкретних
заходів, що стосуються вказаних питань (розподіл кадрів, їхнє навчання,
здійснення нагляду за неухильним дотриманням та виконанням положень
нормативних актів, організація цієї роботи тощо).

Для здійснення функцій, що розглядаються, використовуються і вказані
методи:

а) переконання — шляхом правового виховання населення, проведення
профілактичних заходів;

б) заохочення — шляхом пропаганди досвіду та надання різних пільг і
нагород колективам і особам, які не допускають правопорушень, беруть
активну участь у боротьбі з ними;

в) примус — шляхом застосування до суб’єктів, які скоїли правопорушення,
законних заходів покарання, перевиховування та спонукання до діяльності,
спрямованої на усунення шкоди, що заподіяна такою поведінкою іншим
суб’єктам. Таким чином, для глибокого і всебічного аналізу будь-якої
функції держави слід розглядати зміст, форму і методи здійснення
відповідного напрямку державної діяльності.

HYPERLINK \l “_ФУНКЦІЇ_ДЕРЖАВИ” вверх

3. Види державних функцій.

Здійснення державних функцій — це складний і багатоплановий процес
впливу держави, її відповідних структур на певне коло суспільних
відносин. Різноманітність і особливості суспільних відносин обумовлюють
існування у держави досить широкого кола відповідних функцій. За певними
визначеними критеріями функції можна поділити на ряд груп:

за соціальним значенням державної діяльності функції держави поділяються
на:

основні, що характеризують призначення держави, найбільш загальні,
найважливіші напрямки її діяльності на певному етапі розвитку. Вони
здійснюються не окремими державними органами, а, різною мірою, багатьма
ланками державного апарату. Крім того, основні функції мають комплексний
характер, їхнім об’єктом є широке коло споріднених суспільних відносин,
на які і впливає певна система напрямків державної діяльності. До
основних функцій держави належать, наприклад, функція оборони країни,
захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян та ін.;

додаткові (допоміжні), що є складовими елементами основних функцій, але
самі по собі не розкривають сутності держави. Так, у складі такої
основної функції держави, як оборона країни, можна виділити ряд
допоміжних: забезпечення збереження державної та військової таємниці,
зміцнення збройних сил, організація та підтримка військового обладнання
і т.п.

за сферами діяльності держави її основні функції поділяються на:

внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави і в яких
виявляється її внутрішня політика. Внутрішні функції держави
здійснюються в наступних сферах:

економічній, в якій держава виступає, як організатор виробництва,
координатор господарської діяльності та економічних процесів;

культурній, виховній, освітній, науковій, спортивній і
пропагандистській;

соціальній, де держава виступає організатором соціального забезпечення,
тобто страхування, опіки, піклування, компенсації, охорони здоров’я
тощо;

підтримки порядку. Внутрішня функція підтримки порядку має два аспекти.
Перший полягає в гарантуванні елементарного порядку (переслідування за
звичайні злочини, правосуддя, утримання тюрем і апарату охорони
громадського порядку і т.п). Другий — у захисті суспільного ладу від
дестабілізації або деструкції, тобто фактично це функція
правоохоронно-політична.

зовнішні функції, що забезпечують здійснення її зовнішньої політики. До
них належать такі функції, як підтримання міжнародного миру, міжнародне
економічне співробітництво, організація міждержавних зв’язків тощо. Слід
мати на увазі, що в державах різних типів і на різних етапах їхнього
розвитку кількість і зміст як внутрішніх, так і зовнішніх функцій може
змінюватися.

за часом здійснення, або за тривалістю у часі їхнього здійснення
державні функції поділяються на:

постійні, що здійснюються протягом всього часу існування держави. До
цього виду належать, наприклад, охорона країни, охорона правопорядку
тощо;

тимчасові функції, що здійснюються протягом певного періоду існування
держави чи пов’язані з певним фактом. Прикладом може бути розробка
конституційного законодавства, ліквідація наслідків стихійного лиха чи
соціального конфлікту;

за сферою суспільного життя:

економічні;

політичні;

гуманітарні.

Відповідно, вони можуть поділятися на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх функцій належать:

а) в економічній сфері:

господарсько-стимулююча, суть якої полягає у створенні умов для розвитку
виробництва на основі рівноправного визнання і захисту різних форм
власності;

господарсько-організаторська, яка полягає у плануванні й організації
суспільно необхідного виробництва, управління загальнодержавною та
комунальною власністю;

науково-організаторська, завданням якої є стратегічне і перспективне
прогнозування розвитку економіки, забезпечення підтримки і розвитку
наукоємних і прогресивних технологій тощо.

б) у політичній сфері:

створення та забезпечення функціонування правових механізмів
демократичного суспільства (виборча система, забезпечення діяльності
політичних партій та недержавних структур);

охорона конституційного ладу та громадського порядку

в) в гуманітарній сфері:

закріплення, забезпечення та охорона прав і свобод людини;

охорона навколишнього середовища;

соціальне забезпечення та захист населення;

організація функціонування закладів науки, освіти та культури.

HYPERLINK \l “_ФУНКЦІЇ_ДЕРЖАВИ” вверх

МЕХАНІЗМ ТА АПАРАТ ДЕРЖАВИ

HYPERLINK \l “_1._Поняття_механізму_держави та йо” Поняття
механізму держави та його складові елементи .

HYPERLINK \l “_2._Напрямки_вдосконалення_функціону” Напрямки
вдосконалення функціонування механізму держави у сучасній державі .

HYPERLINK \l “_3._Поняття_апарату_держави та його ” Поняття апарату
держави та його ознаки .

HYPERLINK \l “_4._Види_органів_держави, їхні ознак” Види органів
держави, їхні ознаки та класифікація .

HYPERLINK \l “_5._Органи_сучасної_Української держ” Органи сучасної
Української держави .

1. Поняття механізму держави

та його складові елементи.

Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації
функцій повинна створювати різноманітні організації, сукупність яких
називається механізмом держави.

Механізм держави — це система всіх державних організацій, які здійснюють
її завдання і реалізують функції. Соціальне призначення держави
виконується її механізмом, який складається з органів держави, державних
підприємств і державних установ, які, в цілому, називаються державними
організаціями.

Частина державних організацій наділяється владними повноваженнями, тобто
правом видавати загальнообов’язкові рішення і вимагати та контролювати
процес їхнього виконання, що використовуються для здійснення управління
у суспільстві з метою реалізації завдань і функцій держави. Ця частина
механізму держави називається апаратом держави.

Державні підприємства і державні установи — це такі організації, які під
керівництвом державних органів (апарату держави) практично здійснюють
функції держави у сфері виробничої діяльності, безпосередньо пов’язаної
зі створенням матеріальних цінностей (державні підприємства — завод,
фабрика, хлібопекарня), чи діяльності, пов’язаної зі створенням
нематеріальних цінностей (державні установи — школи, театри, музеї,
лікарні). Державні підприємства й установи, як складові частини системи
державних організацій, тобто механізму держави, являють собою
організовані державою трудові колективи робітників і службовців на чолі
з призначеним державою і діючим на основі єдиноначальності
відповідальним керівником. На відміну від державного апарату, зміст
діяльності державних підприємств полягає у створенні матеріальних
цінностей, задоволенні суспільних інтересів, здійсненні інших
економічних функцій. Державні установи займаються невиробничою
діяльністю і покликані задовольнити суспільні інтереси у сфері охорони
здоров’я, наукових досліджень, проектування, освіти тощо.

Державні установи й організації відрізняються від державних органів тим,
що вони не мають владних повноважень, тобто не є носіями державної
влади. Вони відрізняються від державних органів також своєю, тільки їм
притаманною, організаційною структурою, характером повноважень. Так,
адміністрація підприємства чи установи здійснює управлінські функції
виключно у сфері своєї діяльності в рамках конкретного підприємства чи
установи, у той час, коли владні повноваження державного органу
поширюються на невизначене коло осіб. Пам’ятаючи відмінність між
державними організаціями й установами та державними органами, необхідно
мати на увазі, що їх не можна протиставляти одне одному, вони є
складовими механізму держави, і власне державний апарат, тобто система
державних органів, у процесі здійснення державного керівництва
забезпечує практичну реалізацію функцій держави, завдяки діяльності
підприємств і установ, якими він керує.

HYPERLINK \l “_МЕХАНІЗМ_ТА_АПАРАТ_ДЕРЖАВИ” вверх

2. Напрямки вдосконалення функціонування

механізму держави у сучасній державі.

Розуміння механізму держави, як системи всіх державних організацій, що
здійснюють не тільки управління загальносуспільними справами, але й
забезпечують життєдіяльність всього суспільства, показує не тільки
характер держави, як політичної організації, але й її соціальну
спрямованість. Такий підхід до визначення держави характерний для
сучасного конституційного законодавства України. Так, у Конституційному
договорі вказано у ст.1: “Україна є демократичною, соціальною, правовою
державою, яка утворена на основі здійснення українським народом свого
суверенного права на самовизначення, виражає волю народу і захищає
інтереси своїх громадян”. Це дає змогу визначити межі впливу держави на
суспільство не тільки у політичному, але й соціальному, економічному та
інших аспектах. Ці межі можна визначити так: держава діє лише у тих
сферах суспільного життя і у тих об’ємах, що не можуть бути вирішені і
врегульовані громадянським суспільством самостійно для забезпечення
своєї життєдіяльності і розвитку.

Виходячи з цього, можна визначити ті напрямки розвитку і вдосконалення,
які характерні для механізму сучасної демократичної держави:

Наявність ефективно функціонуючого недержавного виробничого та
невиробничого секторів;

Скорочення державного апарату, вдосконалення його структури та
підвищення ефективності роботи;

Високий рівень професійної майстерності та фахової підготовки державних
службовців;

Наявність ефективних механізмів контролю за діяльністю державних
органів, підприємств та установ;

Чітка законодавча регламентація компетенції державних органів.

HYPERLINK \l “_МЕХАНІЗМ_ТА_АПАРАТ_ДЕРЖАВИ” вверх

3. Поняття апарату держави та його ознаки.

Апарат держави — це система всіх державних органів, які здійснюють її
завдання і функції. Апарат сучасної демократичної держави
характеризується наступними ознаками:

демократизмом, тобто він будується на основі здійснення принципу
народовладдя і виконує волю переважної більшості населення;

суверенністю, тобто незалежністю від будь-яких політичних сил у
суспільстві при здійсненні своїх завдань і функцій;

законністю, тобто точним і неухильним виконанням вимог закону всіма
державними службовцями, всіма державними органами;

гуманізмом, спрямованістю на забезпечення прав і свобод людини,
орієнтацією всієї діяльності на інтереси людини;

соціальною справедливістю, тобто забезпеченням консенсусу у суспільстві,
балансу інтересів різних його груп;

розподілом влади, тобто поділом єдиної державної влади на законодавчу,
виконавчу і судову, за наявності ефективних механізмів їхньої взаємодії
та взаємоконтролю та при незалежності кожної з них.

Державний апарат складається з різних за своїм призначенням, функціями
та завданнями державних органів.

HYPERLINK \l “_МЕХАНІЗМ_ТА_АПАРАТ_ДЕРЖАВИ” вверх

4. Види органів держави, їхні ознаки

та класифікація.

Орган держави — це створений державою або безпосередньо народом колектив
уповноважених осіб (депутатів або державних службовців) або одна особа,
який має свою визначену структуру та наділений владними повноваженнями
для здійснення певних державних завдань і функцій.

Наявність владних повноважень означає, що орган держави вправі
встановлювати формально обов’язкові приписи, тобто норми права чи
індивідуальні приписи, і домагатися, за допомогою встановлених законом
засобів, їхнього здійснення. Від кожного державного органу залежить
ефективність діяльності державного апарату в цілому. Тому одним з
головних завдань держави з організації апарату є правильне, чітке і
повне законодавче визначення компетенції, повноважень та місця того чи
іншого органу в апараті держави. Органи держави мають загальні і
специфічні ознаки.

До загальних ознак можна віднести такі:

всі органи держави, що створюються, відповідно до закону, шляхом
безпосередньої чи представницької демократії, покликані виконувати
передбачені законом функції;

наділені державно-владними повноваженнями;

діють у встановленому державою порядку;

пов’язані між собою відношеннями субординації;

всі разом створюють єдину цілісну систему — апарат держави.

Специфічними ознаками, тобто такими, що відрізняють державні органи від
недержавних та державних організацій, є:

формування їх безпосередньо державою чи населенням (виборцями) і
здійснення державними органами своїх функцій від імені держави;

наявність у кожного державного органу законодавчо закріпленої
організаційної структури, територіальних меж діяльності, а також порядку
взаємовідносин з іншими державними органами і організаціями;

виконання кожним державним органом чітко визначених, встановлених у
законодавчому порядку повноважень, видів і форм діяльності.

Наявність владного характеру є найбільш важливою ознакою державного
органу, яка дає можливість достатньо чітко відокремити державні органи
від державних організацій й установ та від недержавних утворень.

Практичне втілення державно-владних повноважень знаходить своє
відображення у виданні державними органами від імені держави юридично
обов’язкових нормативних й індивідуальних актів, а також у здійсненні
державними органами нагляду за точним і неухильним виконанням вимог,
передбачених цими актами, у забезпеченні і захисті цих вимог від
порушень, шляхом застосування заходів виховання, переконання і
стимулювання, а в необхідних випадках — заходів державного примусу. До
складу кожного державного органу входять особи, які здійснюють
керівництво, безпосередньо виконують покладені на них керівні
повноваження, крім того спеціалісти й інші особи, що забезпечують
технічні умови щодо їхнього виконання, керівних управлінських функцій.

Будучи складовими частинами одного державного апарату, органи держави
відрізняються між собою за рядом критеріїв.

1) За місцем у системі державного апарату:

первинні — створюються безпосередньо народом (виборцями) шляхом
волевиявлення;

вторинні — створюються первинними та їм підзвітні.

2) За характером і змістом державної діяльності:

органи законодавчої влади;

органи виконавчої влади;

органи судової влади;

контрольно-наглядові органи.

3) За способом утворення:

виборні;

призначувані;

ті, що успадковуються.

4) За часом функціонування:

постійні;

тимчасові.

5) За складом:

одноособові;

колегіальні.

6) За територією, на яку поширюються їхні повноваження:

загальні (центральні);

місцеві (локальні).

HYPERLINK \l “_МЕХАНІЗМ_ТА_АПАРАТ_ДЕРЖАВИ” вверх

5. Органи сучасної Української держави.

Згідно з конституційним законодавством, єдиним органом законодавчої
влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Вона правомочна
розглядати будь-яке питання, яке не входить до компетенції виконавчої чи
судової влади, а також не є таким, що може вирішуватися виключно
всеукраїнським референдумом. Верховна Рада складається з 450 депутатів,
обраних на чотири роки.

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент
України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і
громадянина.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої
влади, відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і
підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією.

Органами державної виконавчої влади в областях і районах є, відповідно,
обласні і районні адміністрації, які очолюють голови цих адміністрацій.

Судову владу в Україні здійснюють виключно суди. Прокуратура України є
органом державного обвинувачення, здійснення загального нагляду та
нагляду за виконанням покарань у місцях позбавлення волі.

HYPERLINK \l “_МЕХАНІЗМ_ТА_АПАРАТ_ДЕРЖАВИ” вверх

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

HYPERLINK \l “_1._Поняття_політичної_системи суспі” Поняття
політичної системи суспільства .

HYPERLINK \l “_2._Поняття_політики_та її суть.” Поняття політики та
її суть .

HYPERLINK \l “_3._Елементи_політичної_системи сусп” Елементи
політичної системи суспільства та їхня характеристика .

HYPERLINK \l “_4._Політична_організація_суспільств” Політична
організація суспільства.

Суб’єкти політики та їхня характеристика .

1. Поняття політичної системи суспільства.

Держава — це організація політичної влади, і, як організація політична,
вона є одним із компонентів всієї сукупності політичних відносин й
інституцій, які виникають і функціонують у суспільстві і складають
політичну систему суспільства.

Політична система суспільства — це система політичних явищ, які існують
у соціально неоднорідному суспільстві.

Якщо характеризувати політичну системи суспільства більш повно, то
необхідно зазначити, що це цілісна, впорядкована сукупність політичних
інститутів, політичних відносин, процесів, принципів політичної
організації суспільства, підпорядкованих певним політичним, соціальним,
правовим, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям і
засадам політичного режиму даного конкретного суспільства. Політична
система включає у себе організацію політичної влади, відносини між
суспільством і державою, характеризує протікання політичних процесів,
включаючи інституалізацію влади, стан політичної діяльності, рівень
політичної творчості у суспільстві, характер участі у політичному житті.

Політична система являє собою одну з частин або підсистем сукупної
суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною,
економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною. Центральне
становище політичної системи визначається організаційною та
регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система
суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою
природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні,
конфліктні чи консенсусні), політико-правовим статусом держави та іншими
факторами.

HYPERLINK \l “_ПОЛІТИЧНА_СИСТЕМА_СУСПІЛЬСТВА” вверх

2. Поняття політики та її суть.

Політика — це організаційна і регулятивно-контрольна сфера суспільства,
головна у системі таких же сфер: економічної, ідеологічної, культурної,
правової, релігійної. Сам термін “політика” отримав розповсюдження під
впливом трактату Арістотеля про державу, правління і уряд, названого ним
“Політика”. Аж до кінця 19 ст. політика традиційно розглядалася, як
вчення про державу. В даний час, розглядаючи поняття політики, необхідно
підкреслити, що це: 1) відносини, що включають погодження,
підпорядкування, панування, конфлікти і боротьбу між класами, групами і
людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика). В основі
такого розуміння політики лежить уявлення про стосунки людей, їхню
взаємодію, спільне вирішення ними їхніх спільних справ, які вважаються
справою держави; а також 2) найголовніший фактор суспільноісторичного
процесу, який здійснює дві головні функції: а) загальної організаційної
основи суспільства, б) конкретної регулятивно-контрольної системи, яка
скеровує життя, діяльність, відносини людей, суспільних груп, класів,
націй, народів і країн.

HYPERLINK \l “_ПОЛІТИЧНА_СИСТЕМА_СУСПІЛЬСТВА” вверх

3. Елементи політичної системи суспільства

та їхня характеристика.

Елементами політичної системи, тобто її складовими, є: а) суб’єкти
(носії) політики; б) політичні норми та принципи; в) політичні відносини
(стосунки); г) політичні погляди, політична свідомість та політична
культура; д) зв’язки, що об’єднують названі компоненти.

При системному вивченні елементів політичної системи можна відзначити,
що вони передбачають існування і функціонування п’яти основних сторін
політичної системи: а) інституціональної (організації, установи);
б) регулятивної (норми, принципи); в) функціональної (політичні функції,
політичний процес, політичний режим); г) ідеологічної (політичні
погляди, політична свідомість та культура); д) комунікативної (зв’язки,
що об’єднують вказані елементи політичної системи).

Суб’єкти (носії) політики — це класи, нації, соціальні прошарки, групи;
представники їхніх інтересів — різноманітні об’єднання, організації, в
т.ч. держава, а також окремі люди.

Наступним елементом політичної системи є політичні норми, тобто основні
правила і принципи, що регулюють політичні відносини між народами,
націями, політичними партіями та іншими суб’єктами політики. З одного
боку, політичні норми є засобом політичної оцінки тих чи інших
соціальних явищ і процесів, а з другого — закріплюють необхідну
поведінку суб’єктів політики у тих чи інших межах стосовно до конкретної
політичної ситуації. До складу політичних норм включають норми права,
норми політичних партій і громадських організацій, політичні звичаї і
традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя.
Політичні норми передбачають і відповідальність суб’єктів політики за
їхні порушення. Специфіка політичної відповідальності полягає у тому, що
вона наступає не тільки за винні дії, але й за політичний недогляд,
необачність, нерішучість та ін. Така відповідальність може проявлятися у
формі осуду, позбавлення довіри, відкликання депутата тощо. До
політичних санкцій належить припинення діяльності, розпуск, відставка,
ліквідація громадського об’єднання чи заборона діяльності політичної
партії. Наступним структурним елементом політичної системи суспільства є
політичні відносини, тобто врегульовані політичними нормами стосунки між
політичними суб’єктами, у процесі яких у суб’єктів з’являються і
реалізуються права і обов’язки. Політичні відносини включають у себе
реалізацію політичних функцій, а також існування політичного процесу,
політичного режиму.

Політичні функції — це основні напрямки політичної діяльності суб’єктів
політики. До них належать: а) владно-політична інтеграція суспільства;
б) регулювання соціально-політичної діяльності; в) забезпечення
цілісного управлінського впливу на суспільні процеси тощо.

Політичний процес — це сукупність діяльності всіх суб’єктів політичних
відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також
функціонування політичної системи суспільства. Політичний процес
характеризується такими ознаками: а) це сукупність всієї політично
значущої діяльності в рамках даного суспільства; б) діяльність
реалізується суб’єктами політичної системи, спрямована на утворення та
функціонування політичної системи, прийняття і виконання політичних
рішень, організацію контролю за діяльністю і розвитком політичної
системи.

Політичний режим — політична обстановка у суспільстві, що реально
складається і характеризується якісною і кількісною мірами участі
народу, окремих соціальних груп, а також громадян у здійсненні
політичної влади та методами здійснення цієї влади.

Важливим компонентом політичної системи суспільства є політичні погляди,
політична свідомість і політична культура.

Політична свідомість — це система ідеологічних і психологічних
елементів, оцінка людиною існуючого політичного буття і вибір варіанту
поведінки відповідно до індивідуальних та суспільних інтересів. До
ідеологічних елементів політичної свідомості належать: ідеї, теорії,
концепції, доктрини тощо.

Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів певного
суб’єкта політичного життя (народу, певної соціальної групи, всього
населення країни, окремого громадянина) на політичну організацію
суспільства, на форму держави, на відносини між різними політичними
суб’єктами, на їхню роль у житті суспільства, на відносини з іншими
державами і націями. До психологічних елементів політичної системи
належать: настрої, почуття, звички, емоції та ін. А під політичною
психологією розуміють узагальнену систему почуттів, звичок, потреб,
емоцій, настроїв та уявлень стосовно політичного життя суспільства.

Політична культура — це систематизовані знання і досвід у політичній
сфері діяльності, сприйняття та засвоєння системи політичних цінностей у
суб’єктів політичного життя.

HYPERLINK \l “_ПОЛІТИЧНА_СИСТЕМА_СУСПІЛЬСТВА” вверх

4. Політична організація суспільства.

Суб’єкти політики та їхня характеристика.

Політична організація суспільства — це система всіх державних і
недержавних організацій, громадських об’єднань і трудових колективів
певного суспільства. Політичну організацію суспільства ще інколи
називають політичною системою суспільства у вузькому розумінні.

Закон України “Про об’єднання громадян” передбачає наявність двох видів
таких об’єднань. Це політичні партії та громадські організації.

Громадські об’єднання розрізняють:

за порядком утворення і формами діяльності — громадські організації,
політичні партії, органи громадської самодіяльності, громадські рухи;

за умовами членства — об’єднання з формально фіксованим (документованим)
членством, об’єднання з формально нефіксованим (недокументованим)
членством;

за кількістю членів — масові й елітарні;

за внутрішньою організаційною структурою — централізовані і
нецентралізовані;

за соціальною сферою діяльності — політичні, економічні, наукові,
екологічні та інші;

за територією діяльності — місцеві, загальнодержавні, міжнародні;

за соціально-правовим статусом — легальні, долегальні, нелегальні;

за соціальною значимістю для існування і розвитку суспільства —
прогресивні, консервативні, реакційні.

Політичною партією є об’єднання громадян — прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною
метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади,
місцевого і регіонального самоврядування та представництво в їхньому
складі.

Партії поділяються:

за соціальною спрямованістю програми і діяльності на: ліберальні,
демократичні, комуністичні, соціалістичні;

за соціальною базою: партії, які виражають інтереси певного класу;
певної національної чи етнічної групи; прихильників певного релігійного
чи іншого понаднаціонального світогляду.

за методом здійснення своєї програми: реформаторські, революційні;

за представництвом у вищих органах влади: правлячі й опозиційні.

Функції партій:

представницька — виявлення, відображення й обгрунтування інтересів
певної частини суспільства;

програмна — формування, відповідно до цих інтересів, політичної програми
розвитку суспільства;

ідеологічна — формування, розвиток і впровадження у суспільну свідомість
своєї ідеології, вплив на громадську думку;

владно-конкурентна — участь у політичній боротьбі за здобуття й
утримання державної влади;

владно-практична — реалізація і захист через державну політику інтересів
відповідної частини населення;

владно-кадрова — підготовка, добір, висування кандидатів для державного
апарату.

Громадська організація — це об’єднання громадян для задоволення та
захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових,
національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

HYPERLINK \l “_ПОЛІТИЧНА_СИСТЕМА_СУСПІЛЬСТВА” вверх

ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ

СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

HYPERLINK \l “_1._Держава_як_центр політичної сист” Держава як центр
політичної системи суспільства .

HYPERLINK \l “_2._Співвідношення_держави_та інших ” Співвідношення
держави та інших суб’єктів політичної системи .

HYPERLINK \l “_3._Поняття_та_види влади. Державна ” Поняття та види
влади. Державна влада .

HYPERLINK \l “_4._Принципи_функціонування_і розвит” Принципи
функціонування і розвитку сучасної політичної системи .

1. Держава як центр політичної системи

суспільства.

Держава займає центральне місце у політичній системі суспільства.

Таке місце держави у політичній системі суспільства зумовлюється тим, що
тільки держава

виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення
країни через представницький вищий орган законодавчої влади;

є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права
народу на самовизначення;

здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх людей, що
перебувають на її території;

покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати
загальносуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного
суспільства;

має у своєму розпорядженні апарат, необхідний для виконання вказаних
функцій;

встановлює загальнообов’язкові для всіх суб’єктів суспільного життя
правила поведінки — юридичні норми;

володіє владою суверенною, тобто верховною, самостійною і формально
незалежною.

Державі, як елементові політичної системи, притаманні такі ознаки:

наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена
кордонами, на яку розповсюджуються повноваження держави і де проживає
населення, усі громадяни даної держави;

суверенітет;

державна влада;

державний апарат, як система державних органів, які здійснюють завдання
і функції держави;

повноваження видавати юридичні норми.

HYPERLINK \l “_ДЕРЖАВА_У_ПОЛІТИЧНІЙ_СИСТЕМІ СУСПІЛ” вверх

2. Співвідношення держави та інших

суб’єктів політичної системи.

Держава за допомогою таких методів здійснення влади, як примус і
переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб’єктів політичної
системи у тому об’ємі і мірі, які є необхідними для виконання
загальноважливих, загальносуспільних справ. Досягається це шляхом
встановлення в законах, що приймаються державою, прав і обов’язків інших
суб’єктів політичної системи суспільства, сприяння з боку держави
формуванню і розвитку бажаних суспільних відносин, забезпечення
обов’язкового дотримання всіма іншими учасниками суспільних відносин
вимог закону, інших правових актів.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі суспільства,
необхідно, перш за все, зупинитися на проблемі співвідношення держави і
громадянського суспільства.

Громадянське суспільство — це суспільство з розвинутими економічними,
культурними, правовими і політичними відносинами між його членами,
незалежне від держави, але взаємодіюче з нею, це суспільство громадян з
високим соціальним, економічним, політичним статусом, яке творить разом
з державою розвинуті правові відносини.

Визначальними при співвідношенні держави і громадянського суспільства є
такі принципи:

держава сприяє формуванню громадянського суспільства;

держава забезпечує рівні можливості для всіх суб’єктів у всіх сферах
суспільного життя;

чітко законодавчо окреслює межі можливого державного втручання у справи
людини і суспільства.

Вплив громадських об’єднань та трудових колективів на державу:

беруть участь у формуванні представницьких (законодавчих) органів
державної влади;

ефективність виконання державою своїх функцій інколи значною мірою
залежить від громадських об’єднань та трудових колективів;

представники громадських об’єднань та трудових колективів можуть
включатися до складу колегіальних державних органів з правом
вирішального голосу;

керівні органи громадських об’єднань можуть наділятися правом
законодавчої ініціативи;

можливі й інші форми впливу.

HYPERLINK \l “_ДЕРЖАВА_У_ПОЛІТИЧНІЙ_СИСТЕМІ СУСПІЛ” вверх

3. Поняття та види влади. Державна влада.

Політична державна влада відіграє визначальну роль у політичній системі
суспільства. Але перш ніж перейти до розгляду суті державної влади,
необхідно дати визначення влади взагалі.

h

?

n oe v

o

,

.

0

d

p

?

?

¬

Oe

O

U

i

?

o

> T V X n p   c ¤ ¶ ? ? oe o (

*

,

<>

B

v

x

°

°

?

?

AE

E

E

o

u

?

?

[email protected]?H>K>LAEM&OdOAeO

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019