.

Методика вивчення іноземної мови

Язык: английский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
5 113085
Скачать документ

Методика вивчення іноземної мови

Методичний посібник

ТЕМА № 1. Система освіти в Україні та навчання іноземних мов

1. Основні принципи освіти і зміни у навчанні іноземних мов.

2. Ступені загальної середньої освіти і навчання іноземних мов.

3. Державний освітній стандарт з іноземної мови.

4. Сучасні вимоги до кваліфікації вчителя іноземної мови.

5. Методика навчання іноземних мов як наука та її зв’язок з іншими
науками.

6. Методика навчання іноземних мов і її завдання.

7. Методи дослідження в методиці навчання іноземних мов.

8. Зв’язок методики з іншими науками.

1. З перетворенням України на самостійну державу виникла потреба у
розбудові системи освіти, її докорінному реформуванні. З цією метою
розроблена цілісна державна національна програма “Освіта”, головною
метою якої є визначення стратегії розвитку освіти в Україні на найближчі
роки та перспективу XXI століття, створення життєздатної системи
безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх
рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення
особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як
найвищої цінності нації.

У програмі “Освіта” визначені стратегічні завдання, пріоритети, напрями
та головні шляхи реформування освіти, сформульовані принципи освіти. До
основних принципів освіти HYPERLINK
“http://www.tspu.edu.ua/subjects/7426/6/lec.htm” \l “_ftn1” \o “”
відносять: пріоритетність освіти, демократизацію освіти, гуманізацію
освіти, гуманітаризацію освіти, національну спрямованість освіти,
відкритість системи освіти, безперервність освіти, нероздільність
навчання і виховання, багатокультурність та варіативність освіти.

2. Загальна середня освіта має забезпечувати всебічний розвиток дитини
як цілісної особистості, її здібностей та обдарувань.

Загальна середня освіта здобувається у триступеневій системі
загальноосвітніх навчально-виховних закладів: початковій школі (І
ступінь), основній школі (II ступінь), старшій школі (III ступінь)
HYPERLINK “http://www.tspu.edu.ua/subjects/7426/6/lec.htm” \l “_ftn2” \o
“” . Навчання іноземної мови є обов’язковим на II і III ступенях.

Ступенева система освіти в Україні реалізується на підставі відповідних
програм. Освітня програма – це перелік обов’язкових та вибіркових
навчальних предметів, необхідних для здобуття певного освітнього
ступеня, з визначенням кількості годин, відведених на їх опанування, та
форм підсумкового контролю. Реалізація загальної середньої освіти
проходить на базі освітніх програм початкової, основної та старшої шкіл,
а також на базі професійно орієнтованої освітньої програми.

3. Оновлення змісту освіти є визначальним складником реформування освіти
в Україні і передбачає приведення його у відповідність до сучасних
потреб особи і суспільства. Одним із стратегічних завдань реформування
змісту освіти є розробка державних стандартів і відповідне формування
системи та обсягу знань, навичок, умінь, творчої діяльності, інших
якостей особистості на різних . освітніх рівнях.

Державний стандарт загальної середньої освіти – це зведення норм і
положень, що окреслюють державні вимоги до освіченості особи на рівні
початкової, базової і повної загальної середньої освіти та гарантії
держави в її досягненні громадянами.

Стандарти освітніх галузей, котрі зумовлюють їх змістове наповнення
(обов’язковий мінімум змісту освітньої галузі, що входить до державного
компонента, та обов’язкові результати навчання, які відповідають різним
освітнім рівням – початковій, базовій та повній загальній середній
освіті), є самостійними нормативними документами, що становлять складову
частину стандарту.

Зміст загальної середньої освіти в Україні складається з державного,
регіонального і шкільного компонентів.

Освітній стандарт навчального предмета чи галузі знань – це
характеристика базового змісту освітньої галузі і система вимог, що
визначають обов’язковий для досягнення кожним учнем рівень його
засвоєння.

Державний стандарт з навчального предмета “Іноземна мова” має три
складники: 1) загальна характеристика, 2) базовий зміст, 3) вимоги до
мінімально необхідного рівня підготовленості учнів. HYPERLINK
“http://www.tspu.edu.ua/subjects/7426/6/lec.htm” \l “_ftn3” \o “” До
державного стандарту додаються зразки тестових завдань для визначення
рівня володіння учнем іншомовними навичками і вміннями.

Відповідно до державного стандарту метою навчання іноземної мови у межах
базового курсу є оволодіння учнями основами іншомовного спілкування, у
процесі якого здійснюються освіта, виховання і розвиток особистості.

Державним стандартом визначається базовий рівень володіння іншомовним
спілкуванням, досягнення якого є обов’язковим для всіх учнів певного
типу середнього навчального закладу.

4. Нові підходи до вирішення проблем освіти, в тому числі і в галузі
навчання іноземних мов, висувають нові вимоги і до підготовки вчителя,
його кваліфікаційної характеристики.

Кваліфікаційна характеристика – це перелік основних вимог до професійних
якостей, знань і вмінь фахівця, необхідних для успішного виконання
професійних обов’язків.

Методичний компонент його кваліфікаційної характеристики включає вимоги
до теоретичної і до практичної підготовки вчителя іноземної мови.

Основні вимоги до теоретичної підготовки

Вчитель іноземної мови повинен знати і розуміти:

• основні етапи розвитку методики навчання іноземних мов;

• основи теорії формування граматичних мовленнєвих навичок;

• основи теорії формування лексичних мовленнєвих навичок;

• основи теорії формування слухово-вимовних мовленнєвих навичок;

• основи теорії формування навичок техніки письма;

• основи теорії формування навичок техніки читання;

• основи теорії формування вмінь аудіювання,

• основи теорії формування вмінь читання;

• основи теорії формування вмінь говоріння;

• основи теорії формування соціокультурної компетенції;

• основи теорії планування класної і позакласної роботи з іноземної
мови;

• основи теорії організації класної і позакласної роботи з іноземної
мови;

• основи теорії контролю та оцінювання у навчанні іноземної мови;

• основи теорії формування навчальної компетенції.

Основні вимоги до практичної підготовки

Вчитель іноземної мови повинен уміти реалізовувати:

• комунікативно-навчальну функцію, яка складається з інформаційного,
мотиваційно-стимулюючого і контрольно-коригуючого компонентів, тобто
кваліфіковано застосовувати сучасні принципи, методи, прийоми і засоби
навчання чотирьох видів мовленнєвої діяльності;

• виховну функцію, тобто вирішувати завдання морального,
культурно-естетичного, трудового виховання учнів засобами іноземної мови
з урахуванням особливостей ступеня навчання;

• розвиваючу функцію, тобто прогнозувати шляхи формування і розвитку
інтелектуальної та емоційної сфер особистості учня, його пізнавальних і
розумових здібностей у процесі оволодіння іншомовним мовленням;

• освітню функцію, тобто допомагати учням в оволодінні уміннями вчитися,
розширювати свій світогляд, пізнавати себе та іншу систему понять, через
яку можуть усвідомлюватися інші явища.

Для успішного виконання вищезазначених функцій учитель має насамперед
оволодіти курсом методики навчання іноземних мов.

5. До основних завдань теоретичного курсу “Методика навчання іноземної
мови” відносяться такі:

— показати головні компоненти теорії сучасного навчання іноземних мов у
середніх навчальних закладах і на цій основі навчити студентів
використовувати теоретичні знання для вирішення практичних завдань;

— ознайомити студентів з сучасними тенденціями в навчанні іноземних мов
як у нашій країні, так і за кордоном;

— розкрити суть складових частин і засобів сучасної методики як науки;
спрямувати студентів на творчий пошук під час практичної діяльності у
школі,

— сформувати у студентів під час практичних і лабораторних занять профе
сійно-методичні вміння, необхідні для плідної роботи в галузі навчанні
іноземних мов;

— залучити майбутніх вчителів до опрацювання спеціальної
науково-методичної літератури, що має стати джерелом постійної роботи
над собою з метою підвищення рівня професійної кваліфікації.

В педагогічному плані слово “методика” найчастіше вживається у трьох
значеннях:

1) “методика” як педагогічна наука, яка має, з одного боку,
характеристики притаманні будь-якій науці (теоретичний фундамент,
експериментальна базу, робоче поле для перевірки науково обґрунтованих
гіпотез), а з другого – специфічні об’єкти дослідження, що зумовлені як
особливостями самого предмета, так і шляхами оволодіння ним;

2) “методика” як сукупність форм, методів і прийомів роботи вчителя; це
“технологія” професійної практичної діяльності;

3) “методика” як навчальна дисципліна.

6. Методика як наука тісно пов’язана з концепцією навчального процесу,
його основними компонентами, які й складають сукупність об’єктів
вивченні та об’єктів дослідження. До основних компонентів навчального
процесу відносяться: 1) навчаюча діяльність учителя; 2) навчальна
діяльність учнів і 3) організація навчання.

Об’єктом методики викладання іноземних мов є навчання, а її предметом –
метод навчання. Між об’єктом і предметом існує двосторонній зв’язок.

У методиці навчання іноземних мов виділяють дві функціонально різні
методики: загальну та спеціальну. Загальна методика займається вивченням
закономірностей та особливостей процесу навчання будь-якої іноземної
мови. Спеціальна методика досліджує навчання конкретної іноземної мови у
певному типі навчального закладу з урахуванням мовних і мовленнєвих
особливостей рідної мови.

 

7. Методи дослідження мають на меті одержання наукових даних про
закономірності навчання іноземних мов, про ефективність навчальних
матеріалів, що використовуються, способів і форм навчально-виховного
процесу.

Науковий пошук починається з чіткого визначення проблеми, цілей і
завдань дослідження. Коректно сформульована проблема зумовлює правильний
напрям і вибір методів дослідження. Успіх наукового дослідження повністю
залежить від обов’язкового врахування таких положень: а) об’єктивності
дослідження явища; б) врахування всебічних зв’язків, притаманних явищу,
яке вивчається; в) бачення даного явища у розвитку.

В сучасній методиці навчання іноземних мов використовуються основні та
допоміжні методи дослідження. До основних методів відносять; 1)
критичний аналіз літературних джерел (в тому числі ретроспективне
вивчення вітчизняного й зарубіжного досвіду); 2) вивчення та
узагальнення позитивного досвіду роботи вчителів, які досягли видатних
результатів у навчально-виховному процесі; 3) наукове спостереження; 4)
пробне навчання; 5) експеримент; 6) дослідне навчання. Допоміжні методи
охоплюють: 1) метод інтерв’ю; 2) анкетування, 3) тестування; 4) бесіду,
5) хронометрування, 6) метод експертів тощо.

8. Методика навчання іноземних мов як самостійна педагогічна наука
пов’язана в той же час із значною кількістю інших наук і використовує
виявлені ними факти і встановлені закономірності. Лінгвістика,
психологія і психолінгвістика, педагогіка знаходяться у тіснішому
зв’язку з методикою, ніж інші науки, які вивчають мовлення чи процес
передачі інформації. Тому ці науки інколи називають базовими для
методики науками. Дані інших наук, суміжних з методикою, надходять до
неї опосередковано через базові науки.

Серед основних видів мотивації оволодіння іноземною мовою розрізняють
зовнішню і внутрішню мотивації.

Зовнішня мотивація знаходиться під впливом потреб суспільства і має два
підвиди: широку соціальну і вузько особисту мотивації. Внутрішня
мотивація зумовлена характером самої діяльності і її основним підвидом
вважається мотивація успішності. Як зовнішня, так і внутрішня мотивації
можуть носити позитивний і негативний характер, тобто мотивація може
бути негативною і позитивною. Розрізняють і такі підвиди мотивації як
віддалена (дистантна, відстрочена) і близька (актуальна) мотивація (П.М.
Якобсон).

 ТЕМА 2 Поняття “система навчання” та її зміст

1. Комунікативний підхід у навчанні іноземної мови

2. Цілі навчання

3. Зміст навчання

4. Принципи навчання

5. Методи навчання

6. Засоби навчання

7. Лінгвопсихологічна характеристика мовленнєвої діяльності та
спілкування

8. Проблема навичок та вмінь мовлення у навчанні іноземних мов

9. Система вправ для формування навичок та вмінь мовлення

10. Типи вправ для навчання іноземної мови

Системою називається будь-яке складне явище, до якого входять численні
елементи, котрі утворюють певну сукупність завдяки наявності між ними
внутрішніх зв’язків. В методиці навчання іноземних мов термін “система”
застосовується давно. Ми говоримо про систему навчання мови, систему
вправ, систему уроків тощо. Системний підхід вважається одним із
провідних методологічних принципів дослідження в будь-якій галузі знань.

Кожна система має свою структуру. Кожний елемент, що входить до цієї
структури, розглядається як підсистема. Ієрархічна залежність підсистем
визначається супідрядністю їх функцій: функціонування кожної з них і
всіх разом спрямоване на досягнення однієї мети.

Навчання іноземних мов у середніх навчальних закладах визначається як
система, функціонування якої обумовлюється багатьма чинниками. Головними
з них є: характер соціального замовлення на сучасному етапі розвитку
суспільства, цілі навчання та виховання, принципи і зміст навчання
іноземної мови та інші.

1. Комунікативний підхід у навчанні іноземної мови. Термін “підхід”
означає загальну вихідну концептуальну позицію, яка є вирішальною у
розгляді і визначенні інших підпорядкованих концептуальних положень.
Іншими словами, “підхід” означає стратегію навчання.

В сучасній методичній літературі виділяють чотири основні підходи:

1. Біхевіористський підхід визначає оволодіння іноземною мовою як
сформованість реакцій на іншомовні стимули.

2. Інтуїтивно-свідомий підхід передбачає оволодіння іноземною мовою на
основі моделей в інтенсивному режимі з наступним усвідомленням їх
значення і правил оперування ними.

3. Свідомий пізнавальний підхід спрямовує діяльність учня передусім на
засвоєння правил використання лексико-граматичних моделей, на основі
яких здійснюється свідоме конструювання висловлювань.

4. Комунікативний підхід передбачає органічне поєднання свідомих і
підсвідомих компонентів у процесі навчання іноземної мови, тобто
засвоєння правил оперування іншомовними моделями відбувається одночасно
з оволодінням їх комунікативно-мовленнєвою функцією.

 2. Визначення цілей навчання дає відповідь на запитання “З якою метою
навчати?”

Метою навчання іноземних мов є оволодіння учнями іноземною мовою як
засобом спілкування і здійснення в цьому процесі виховання, освіти і
розвитку особистості учня.

Цілі навчання іноземної мови в середніх навчальних закладах представлені
в Державному освітньому стандарті з освітньої галузі “Іноземна мова”.
Вони визначають очікувані результати навчальних досягнень учнів в
оволодінні іноземною мовою за період навчання в середньому навчальному
закладі.

В сучасній методиці навчання іноземних мов у середніх навчальних
закладах висуваються чотири цілі: практична, виховна, освітня і
розвиваюча.

Цілі навчання тісно пов’язані зі змістом навчання.

3. Зміст навчання відповідає на запитання “Чого навчати?” Зміст навчання
має забезпечити досягнення головної мети навчання, яка, нагадаємо,
полягає в тому, щоб навчити учнів спілкуватися іноземною мовою в типових
ситуаціях повсякденного життя в межах засвоєного програмного матеріалу.
Здатність учнів спілкуватися іноземною мовою забезпечується формуванням
у них іншомовної комунікативної компетенції, зміст якої зумовлений
такими видами компетенцій: мовною, мовленнєвою та соціокультурною. Ці
компетенції, у свою чергу, теж включають цілий ряд компетенцій.

Так, мовна компетенція включає мовні знання (лексичні, граматичні,
фонетичні та орфографічні) і відповідні навички; мовленнєва компетенція
включає чотири види компетенцій: уміння в аудіюванні, говорінні, читанні
та письмі.

Формування мовленнєвих умінь неможливе без оволодіння мовним матеріалом
(фонетичним, лексичним, граматичним). Але лише знання мовного матеріалу
не забезпечує формування мовленнєвих умінь, необхідні ще й навички
володіння цим матеріалом для породження та розпізнавання інформації.
Мовленнєві навички є складовою частиною мовленнєвих умінь. Окремі з
вищеназваних компетенцій можуть бути ще більш деталізовані.

виникають в різних сферах життя і стосуються різних тем. Тобто
предметно-змістовий план іншомовного мовлення учнів під час навчання
зумовлюється темою, ситуацією і сферою спілкування, які виступають ще
одним компонентом змісту навчання.

Отже зміст навчання включає такі компоненти:

1. Сфери спілкування, теми, ситуації.

2. Мовний, мовленнєвий, країнознавчий та лінгвокраїнознавчий навчальний
матеріал.

3. Знання, навички та вміння мовлення.

Ефективне опанування учнями змісту навчання і досягнення цілей навчання
іноземної мови відбувається за умови організації навчального процесу
згідно з певними принципами.

4. Принципи навчання дають відповідь на запитання “Як організувати
навчальний процес?”

Навчання іноземної мови спирається, як і навчання інших дисциплін, на
загальнодидактичні принципи, які набувають певної специфіки, зумовленої
особливостями предмета “Іноземна мова”. Навчання предмета “Іноземна
мова” відрізняється тим, що головною метою тут виступає не накопичення
знань, як це має місце у навчанні інших дисциплін, а оволодіння учнями
діяльністю іншомовного мовленнєвого спілкування.

Навчання іноземної мови здійснюється на основі дидактичних та методичних
принципів.

До дидактичних принципів відносяться принципи наочності, посильності,
міцності, свідомості, науковості, активності, виховуючого навчання,
індивідуалізації, доступності, систематичності та послідовності,
колективності, проблемності, розвиваючого навчання.

Перелічені принципи взаємопов’язані. Звичайно, реалізація кожного з них
окремо не може не привести до певного підвищення ефективності навчання,
але запровадження усієї методичної системи в цілому є значно
ефективнішим. Протягом останнього часу вся прогресивна методика працює
над створенням та обґрунтуванням такої системи.

5. Методи навчання дають відповідь на запитання “Як навчати?” Поняття
“метод” означає шлях до поставленої мети. В сучасній методиці навчання
іноземних мов метод трактується в широкому і вузькому смислі. В широкому
смислі метод означає систему навчання. В методиці відома ціла низка
методів: прямий метод, комунікативний метод, аудіо-лінгвальний метод та
інші. У вузькому смислі метод означає спосіб упорядкованої діяльності
вчителя та учня на шляху до поставлених цілей навчання. В цьому смислі
метод — це спосіб, що забезпечує взаємодію учня і вчителя.

Навчання є активним процесом, який передбачає насамперед активність його
суб’єктів. Характер активності кожного із суб’єктів обумовлюється його
призначенням як учасника навчального процесу. Призначення вчителя
полягає в тому, щоб навчити, призначення учня — навчитися. Учитель
повинен забезпечити учню можливість оволодіти іншомовним мовленням у
процесі навчання, а учень повинен докласти зусиль, щоб оволодіти цим
мовленням. Учитель організує навчальну діяльність учня, учень її
реалізує. Виходячи із закономірної взаємодії вчителя та учня, в методиці
навчання іноземних мов розрізняють методи-способи, що їх застосовує
вчитель, і методи-способи, що їх застосовує учень.

Для забезпечення навчальної діяльності учнів учитель застосовує такі
методи-способи: демонстрацію (показ), пояснення та організацію
вправляння. Методи-способи мають універсальний характер і
використовуються у будь-якій методичній системі. Проте їх співвідношення
та “наповнення” зумовлюються принципами навчання. Так, наприклад,
завдяки принципу домінуючої ролі вправ переважна частина уроку, як було
зазначено в попередньому розділі, має бути присвячена вправлянню учнів.
Принцип комунікативності зумовлює переважне використання комунікативних
вправ у процесі вправляння.

Навчальний процес з іноземної мови включає три основні методичні етапи.
Це етап презентації нового іншомовного матеріалу, етап тренування та
етап практики в застосуванні засвоєного матеріалу у процесі спілкування
в різних видах мовленнєвої діяльності.

На кожному з названих етапів використовуються відповідні методи-способи.

З боку учня це застосування таких прийомів як запис, креслення схеми,
аналіз мовних і мовленнєвих явищ, порівняння, логічне розмірковування,
побудова за аналогією, імітація, відтворення за зразком або схемою та
ін.

6. Засоби навчання є важливим невід’ємним компонентом навчального
процесу з іноземної мови в середніх навчальних закладах. Визначення
засобів навчання — це відповідь на запитання “За допомогою чого
навчати?” Отже засобами навчання можуть бути різноманітні матеріальні
предмети, які Допомагають учителю організувати ефективне навчання
іноземної мови, а учням — успішно оволодівати нею.

В методиці навчання іноземних мов до засобів навчання висуваються певні
вимоги. Так, засоби навчання повинні:

а) виступати в матеріальній формі і виконувати свою основну функцію. а
саме — бути таким засобом праці, який забезпечує реалізацію діяльності
вчителя і діяльності учня у навчальному процесі з іноземної мови;

б) бути орієнтованими на цілі навчання, тобто сприяти досягненню цілей у
процесі навчання іноземної мови;

в) бути інструментами реалізації методів і прийомів, що застосовуються у
навчальному процесі, і забезпечувати управління діяльністю вчителя і
діяльністю учня;

г) відповідати сучасним досягненням методики навчання іноземних мов і
забезпечувати реалізацію новітніх технологій навчання іноземної мови.

Згідно з такими критеріями як значущість, призначення та застосування
технічної апаратури засоби навчання іноземної мови розподіляються на
основні та допоміжні; для вчителя і для учня; технічні та нетехнічні.

 7. Діяльність людини в широкому розумінні означає процес активної
цілеспрямованої взаємодії суб’єкта з середовищем. Згідно з психологічною
теорією діяльності (С.Л. Рубінштейн, О. М. Леонтьєв та ін.) людина не
пристосовується до реальної дійсності, а активно оволодіває нею і
впливає на неї завдяки здатності передбачати і свідомо планувати свою
діяльність.

Мовленнєва діяльність (МД) розглядається як один з багатьох видів
людської діяльності і визначається як “активний, цілеспрямований,
опосередкований мовою та зумовлений ситуацією спілкування процес прийому
і видачі мовленнєвого повідомлення у взаємодії людей між собою.”

Теорія МД розробляється такими вченими як І.О. Зимня, О.О. Леонтьєв,
Т.В.Рябова та іншими послідовниками видатного психолога й педагога Л.С.
Виготського. МД людей може входити до іншої, значно ширшої діяльності
(трудової, пізнавальної і т. п.). Проте вона може бути й самостійною
діяльністю, бо в людини є специфічна потреба, притаманна лише їй, у
висловленні думки та одержанні мовленнєвої інформації. Цю потребу
називають комунікативно-пізнавальною.

Як же співвідносяться між собою такі поняття як мова, мовлення та МД?

Мова – це нормалізована система звуків, морфем, слів та правил їх
сполучення на морфологічному, синтаксичному, семантичному та логічному
рівнях, тобто система знаків, що є основним засобом спілкування членів
певного людського колективу, засобом переробки і передачі інформації від
покоління до покоління. Мовлення – це застосування мови у процесі
спілкування. Мова як система – виключно суспільне явище, вона постійна,
стала, має нормативний характер і зобов’язує кожного, хто нею
користується, підпорядковуватися її законам. Мовлення – індивідуальне,
динамічне, ситуативно зумовлене. Мовлення є найуніверсальнішим засобом
комунікації, тому що при передачі інформації за допомогою мовних знаків
смисл повідомлення губиться менш за все.

МД суб’єкта включає мову і мовлення як внутрішні засоби та способи її
реалізації

Розрізняють чотири основних види МД: аудіювання, говоріння, читання та
письмо. У процесі говоріння та письма людина висловлює свої думки, а при
аудіюванні та читанні вона одержує мовленнєву інформацію, тобто сприймає
і розуміє думки інших людей. Говоріння та письмо називають продуктивними
видами МД, а аудіювання та читання-рецептивними. З іншого боку,
аудіювання і говоріння об’єднує одна матеріальна основа – звукова
система мови, ці види МД входять до усного мовлення. Матеріальною
основою читання і письма, які відносяться до писемного мовлення, є
графічна система мови.

Як і будь-яка інша діяльність, МД має такі необхідні компоненти як мотив
діяльності, її предмет, засоби та способи реалізації МД, продукт і
результат.

Якщо предметом МД є думка, то засобом існування, формування і вираження
цієї думки є система мови, її фонетичні, лексичні та граматичні засоби,
які мають засвоюватися саме як способи вирішення певної розумової
задачі.

В залежності від форм спілкування може бути три способи формування та
формулювання думки: 1) внутрішній (людина включається у рецепцію або
думання); 2) зовнішній усний (людина включається у говоріння); 3)
зовнішній письмовий (людина включається у спілкування з відсутнім
партнером у письмовій формі).

 8. Навичку визначають як “психічне новоутворення, завдяки якому індивід
спроможний виконувати певну дію раціонально, з належною точністю і
швидкістю, без зайвих витрат фізичної та нервово-психологічної енергії”.
Термін “навичка” відбиває сам факт призвичаєності до певної дії, яка
завдяки цьому виконується автоматизовано, без істотної участі свідомості
в її регулюванні,

У процесі навчання іноземної мови мовленнєві дії учнів мають бути
доведені “до оптимального рівня досконалості” (І.О. Зимня), що
забезпечує спрямованість уваги людини при здійсненні МД лише на зміст
свого висловлювання чи того повідомлення, яке вона сприймає на слух або
читає.

Щоб досягти “рівня навички” (І.О. Зимня, Ю.І. Пассов), мовленнєва дія
Має набути таких якостей як автоматизованість, стійкість, гнучкість,
відсутність спрямованості свідомості на форму виконання, відсутність
напруження і швидкої втомлюваності.

 9. Створення раціональної системи вправ є ключем до вирішення проблеми
навчання іншомовного мовлення. Важливість системи вправ полягає в тому,
що вона забезпечує як організацію процесу засвоєння, так і організацію
процесу навчання.

З точки зору організації процесу засвоєння система вправ має
забезпечити:

1) підбір необхідних вправ, що відповідають характеру певної навички або
певного вміння;

2) визначення необхідної послідовності вправ;

3) розташування навчального матеріалу та співвідношення його
компонентів;

4) систематичність/регулярність виконання певних вправ;

5) взаємозв’язок різних видів МД (Ю.І.Пассов).

З точки зору організації процесу навчання система вправ потребує
матеріального втілення, яке вона знаходить у підручнику.

Перш ніж розглянути сутність системи вправ, звернемось до визначення
самого поняття “вправа” у методиці навчання іноземних мов. Вправа – це
спеціально організоване в навчальних умовах багаторазове виконання
окремих операцій, дій або діяльності з метою оволодіння ними до їх
удосконалення.

Кожна вправа незалежно від її характеру має три- або чотирифазову
структуру.

Перша фаза   — завдання,

Друга фаза    — зразок виконання,

Третя фаза    — виконання завдання,

Четверта фаза — контроль (контроль з боку вчителя, взаємоконтроль або
самоконтроль учнів).

учителя, диктора або з підручника, а вже потім репродукує її повністю
або частково.

10. Типи вправ для навчання іноземної мови

Критерії Типи вправ

  1.  

Спрямованість вправи на прийом або видачу інформації Рецептивні

Репродуктивні

Рецептивно-репродуктивні

Продуктивні

Рецептивно-продуктивні

  2. Комунікативність Комунікативні (або мовленнєві)

Умовно-комунікативні (або умовно-мовленнєві)

Некомунікативні (або мовні)

  3. Характер виконання Усні

Письмові

  4. Участь рідної мови Одномовні

Двомовні (перекладні)

  5. Функція у навчальному процесі Тренувальні

Контрольні

  6. Місце виконання Класні

Домашні

Лабораторні

 

Таблиця 2 Класифікація вправ для навчання іноземної мови

Типи

вправ Некомунікативні

(мовні) Умовно-комунікативні

(умовно-мовленнєві) Комунікативні

(мовленнєві)

  Види вправ Види вправ Види вправ

Ре

цеп

тив

ні Сприйняття, впізнавання або розрізнення звука, термінального тону,
орфограми, графеми, лексичної одиниці, граматичної структури Аудіювання
або читання повідомлень, запитань, розпоряджень тощо на рівні
фрази/речення або групи речень Аудіювання або читання тексту з метою
одержання інформації

Ре

про

дук

тив

ні Заучування напам’ять (лексичних одиниць, речень, текстів); повторення
(звуків, лексичних оди-ниць, речень); заміна /вставка лексичних одиниць;
зміна граматичної форми, переклад; звуження та розширення речень,
об’єднання простих речень у складне; складання речень; переказ тексту
(відомого слухачам) Імітація зразка мовлення (ЗМ), підстановка у ЗМ,
трансформація ЗМ, розширення ЗМ, завершення ЗМ, відповіді на запитання
різних типів, переказ тексту (відомого слухачам, але від імені
персонажа) Переказ тексту (невідомого слухачам)

Про

дук

тив

ні   Об’єднання ЗМ (одноструктурних і різноструктурних) у понадфразову
єдність; об’єднання ЗМ у діалогічні єдності: запитання-відповідь;
запитання-контрзапитання; повідомлення- запитання; спонукання-згода /
відмова; спонукання-запитання і т. п.

  Повідомлення якогось факту (фактів); опис (погоди, квартири, людини);
розповідь (про якісь події, факти); доказ (якихось положень, фактів і т.
п.); бесіда (між учнем /учнями і вчителем, між двома учнями; групова);
написання записки, листа, плану, тез, анотації і т. п.

 

 

ТЕМА 3 Навчання іншомовного матеріалу

1. Навчання граматичного матеріалу

1) Активний і пасивний граматичні мінімуми

2). Характеристика граматичних навичок мовлення

3) Поняття “граматична структура” і “зразок мовлення”

2. Навчання лексичного матеріалу. Активний, пасивний і потенціальний
словниковий запас

3. Навчання фонетичного матеріалу

1) Фонетичний мінімум

2) Вимоги до вимови учнів

3) Навчання звуків іноземної мови

4) Навчання інтонації іноземної мови

 Згідно з принципом комунікативності у навчанні іноземних мов і
практичної мети — навчання іншомовного спілкування — засвоєння мовного
матеріалу (граматичного, лексичного, фонетичного, орфографічного)
відбувається комплексно, що дозволяє забезпечити спілкування іноземною
мовою з самих перших уроків. Проте це не означає відсутності спеціальної
цілеспрямованої роботи над засвоєнням граматичних форм і структур,
вокабуляра, звуків, інтонаційно-ритмічних моделей, орфографічних правил.
Вони становлять той “будівельний матеріал”, без якого не може відбутися
будь-яке вербальне спілкування. Ось чому виникає необхідність у
фрагментах уроків, на яких домінує той чи інший аспект мови — граматика,
лексика, фонетика, орфографія. Метою таких уроків/фрагментів уроків є
формування відповідних навичок мовлення — граматичних, лексичних,
слухово-вимовних, орфографічних, перцептивних.

1. Активний і пасивний граматичні мінімуми

В середніх навчальних закладах вивчаються не всі граматичні явища
виучуваної іноземної мови, а спеціально відібраний граматичний мінімум,
який складається з активного граматичного мінімуму та пасивного
граматичного мінімуму. Для вираження власних думок іноземною мовою учень
має оволодіти тими граматичними структурами (ГС), які входять до
активного граматичного мінімуму. До пасивного граматичного мінімуму
входять такі ГС, якими учні можуть не користуватися для вираження своїх
думок, але які потрібні для сприймання і розуміння мовлення. Щоб
сприймати і розуміти думки інших людей, необхідно володіти як активним,
так і пасивним граматичним мінімумом .

Мета навчання граматичного матеріалу іноземної мови, що вивчається, це
оволодіння граматичними навичками мовлення: репродуктивними, тобто
граматичними навичками говоріння і письма, та рецептивними, тобто
граматичними навичками аудіювання і читання.

Граматичні навички мовлення, як і всі інші навички мовлення, повинні
характеризуватися такими ознаками як автоматизованість, гнучкість та
стійкість і формуватися поетапно.

Сформованість репродуктивної граматичної навички — одна з передумов
функціонування вміння висловлювати свої думки в усній та письмовій
формі. Щоб здійснити свій комунікативний вибір, той, хто говорить/пише,
має спочатку вибрати граматичну структуру, яка б відповідала даній
ситуації мовлення. Так, якщо людина має намір про щось дізнатися, вона
обирає одну із ГС, що виражає запитання. Дальший вибір залежить від часу
події, про яку йдеться, від характеру інформації, що потрібна у
відповідь на запитання, тощо. У багатьох випадках (наприклад, при
висловлюванні прохання) на вибір ГС впливають стосунки між людьми.

Обрану ГС потрібно оформити відповідно до норм даної мови. (Маються на
увазі синтаксичні та морфологічні особливості ГС). Вибір та оформлення
ГС здійснюються паралельно: засвоюючи форму, учень повинен мати певний
комунікативний намір, вирішувати конкретне мовленнєве завдання — щось
запитати, попросити, комусь заперечити, підтвердити чи спростувати чиюсь
думку тощо, з тим щоб у його свідомості поєднувалися комунікативний
намір та форма, за допомогою якої він виражається.

Сформованість рецептивної граматичної навички — одна з передумов
функціонування вміння розуміти думки інших людей в усній і письмовій
формах.

2. Активний, пасивний і потенціальний словниковий запас

Знання іноземної мови асоціюється із знанням слів, в той час як
володіння мовою — з лексичними навичками, які саме й забезпечують
функціонування лексики у спілкуванні. Отже лексичні навички слід
розглядати як найважливіший і невід’ємний компонент змісту навчання
іноземної мови, а їх формування саме і є метою навчання лексичного
матеріалу.

Лексичний аспект спілкування має певні особливості, які полегшують його
засвоєння, і такі, що його утруднюють. До перших відноситься зв’язок
лексики змістом комунікації, на що спрямована увага комунікантів. Це
сприяє концентрації їх уваги і врешті-решт — засвоєнню. До других
відноситься практично невичерпний запас лексики будь-якої
західноєвропейської мови, а також великі труднощі засвоєння іншомовної
лексики, що пов’язані з формою слова (звуковою, графічною, граматичною),
його значенням/значеннями, характером сполучуваності з іншими словами,
вживанням слів, а також розходженням зі словами рідної мови.

Умови навчання в середніх навчальних закладах і насамперед недостатня
кількість уроків та обмежена тематика викликають необхідність відбору
лексичного мінімуму, що має відповідати цілям і змісту навчання
іноземних мов у певному типі навчального закладу.

У шкільному лексичному мінімумі, так само, як і в граматичному,
розрізняють активний мінімум і пасивний мінімум.

Активний лексичний мінімум — це той лексичний матеріал, яким учні
повинні користуватися для вираження своїх думок в усній та письмовій
формі, а також розуміти думки інших людей при аудіюванні та читанні.

Пасивний лексичний мінімум — це та лексика, яку учні мають лише розуміти
при сприйманні чужих думок в усній формі (при аудіюванні) та письмовій
формі (при читанні).

Активний і пасивний словниковий запас утворюють так званий наявний або
реальний словник, який служить основою для формування потенціального
словника. На відміну від наявного словника, що включає знайомі ЛО, які
учні вживають для вираження своїх думок або для сприймання і розуміння
думок інших людей, потенціальний словник складають ті незнайомі слова,
про значення яких читач/слухач може здогадатися, зустрівшись з ними при
читанні/аудіюванні.

До потенціального словника відносяться: 1) інтернаціональні слова,
подібні і звучанням і/або написанням та за значенням до слів рідної
мови; 2) похідні і складні слова, що складаються з відомих учням
компонентів; 3) конвертовані слова; 4) нові значення відомих
багатозначних слів; 5) слова, про значення яких учні можуть здогадатися
за контекстом.

Центральною ланкою в роботі над засвоєнням лексичного матеріалу є
формування лексичних навичок. За визначенням С.Ф. Шатілова, “лексичні
… мовленнєві навички — це навички інтуїтивно-правильного утворення,
вживання і розуміння іншомовної лексики на основі мовленнєвих лексичних
зв’язків ж слухо-мовленнєвомоторною і графічною формами слова і його
значенням також зв’язків між словами іноземної мови”

Лексична правильність мовлення визначається сталістю лексичних
мовленнєвих навичок.

У процесі засвоєння лексичного матеріалу (так само, як і граматичного)
можна виділити: 1) етап ознайомлення учнів з новими ЛО — семантизація
ЛО; 2) етап автоматизації дій учнів з новими ЛО, де розрізняють а)
автоматизацію на рівні словоформи, вільного словосполучення та фрази/
речення, б) автоматизацію на понадфразовому рівні — діалогічної або
монологічної єдності. Далі здійснюється удосконалення дій учнів з ЛО і
як результат — ситуативне вживання засвоєних ЛО при висловлюванні своїх
думок в усній формі (говоріння) та письмовій формі (письмо), а також
контекстне розуміння ЛО при читанні та аудіюванні. Тут ми маємо справу з
мовленнєвими вміннями, які ґрунтуються на навичках, у тому числі й на
лексичних, іншими словами, лексичні навички мають функціонувати в
мовленнєвих уміннях.

Ознайомлення з новими лексичними одиницями починається, як правило, з
семантизації, тобто розкриття значення нових ЛО. Всі різноманітні
способи семантизації можна поділити на дві групи: перекладні та
безперекладні.

Перекладні способи розкриття значень іншомовних ЛО включають:

однослівний переклад, багатослівний переклад, пофразовий переклад (цей
спосіб застосовується в інтенсивних методах); тлумачення значення і/або
пояснення ЛО рідною мовою; дефініція/визначення.

До безперекладних способів розкриття значень іншомовних ЛО відносяться:
наочна семантизація — демонстрація предметів, малюнків, діапозитивів,
картин, жестів, рухів тощо); мовна семантизація: а) за допомогою
контексту, ілюстративного речення/речень; б) зіставлення однієї ЛО з
іншими відомими словами іноземної мови — за допомогою антонімів і зрідка
синонімів; дефініція — опис значення нового слова за допомогою уже
відомих слів; тлумачення значення ЛО іноземною мовою.

У процесі автоматизації дій учнів з новими ЛО слід передбачати заходи
для зняття і подолання труднощів засвоєння різних ЛО. З цією метою ЛО
можуть групуватися за ступенем і характером труднощів, що дозволяє
підходити до їх ісвоєння диференційовано, на основі їх методичної
типології. Сумарна трудність ЛО об’єднує різні труднощі: 1) форми слова
— звукової, графічної, структурної наприклад, труднощі виникають при
засвоєнні омофонів, у тому числі й граматичних, омографів—у випадку
значних графемно-фонемних розбіжностей, багатоскладових і похідних слів;
2) значення ЛО (наприклад, виникають труднощі при неспівпаданні обсягів
значень слів в іноземній і рідній мовах, при засвоєнні багатозначних
слів, фразеологічних сполучень, у випадку так званої “фальшивої”
синонімії і т.п.); 3) вживання – сполучуваності слова з іншими словами,
особливостей його функціонування в мовленні (наприклад, великі труднощі
виникають при засвоєнні словосполучень, які не мають точної
структурно-семантичної відповідності еквівалентам у рідній мові).

Практична мета навчання іноземної мови — спілкування в усній і письмовій
формах, з одного боку, та важливість цілеспрямованого подолання
лексичних труднощів, з іншого, викликають необхідність поєднання роботи
над засвоєнням слів у зразках мовлення у відповідності до ситуації
спілкування з роботою над ізольованими словами. (Питома вага роботи над
ізольованим словом збільшується на середньому і особливо на старшому
ступені, де формується переважно пасивний лексичний мінімум у процесі
самостійного читання.)

Основним типом вправ тут є рецептивно-репродуктивні та продуктивні
умовно-комунікативні вправи, в яких учень сприймає зразок мовлення (ЗМ)
і виконує з ним певні дії (в усній або письмовій формі) згідно створеної
учителем ситуації мовлення, виконуючи такі види вправ:

—імітація ЗМ;

— лаконічні відповіді на альтернативні запитання вчителя;

— підстановка у ЗМ;

— завершення ЗМ;

— розширення ЗМ;

— відповіді на інші типи запитань;

— самостійне вживання ЛО у фразі/реченні;

— об’єднання ЗМ у понадфразові єдності — діалогічну та монологічну.

Поряд з умовно-комунікативними у процесі засвоєння ЛО застосовуються
також і некомунікативні вправи.

З метою автоматизації дій учнів з лексичними одиницями пасивного і
потенціального словників застосовуються переважно некомунікативні
(рецептивні та рецептивно-репродуктивні) вправи, тому що учень
зустрічається насамперед з формою ЛО, а її значення він має зрозуміти,
виконавши певні дії та операції.

3. Фонетичний мінімум

Основою будь-якої мови є звук. Багато років мова існувала лише у
звуковій формі. Письмовий код виник набагато пізніше як відображення
звукової мови. Усі види МД базуються на звуках. Роль звукових
компонентів дуже важлива і в писемному мовленні. Моторна теорія мовлення
підкреслює роль кінестезій у писемному мовленні: ми проговорюємо про
себе те, що пишемо і читаємо. Оволодіння усним мовленням та читанням
уголос взагалі неможливе без стійких слухо-вимовних та
ритміко-інтонаційних навичок.

Навчання фонетичного матеріалу передбачає оволодіння учнями всіма
звуками і звукосполученнями виучуваної іноземної мови, наголосом та
основними інтонаційними моделями (інтонемами) найбільш поширених типів
простих і складних речень.

Існує кілька критеріїв відбору фонетичного мінімуму. За ступенем
трудності фонетичного явища об’єктом спеціального засвоєння при навчанні
вимови є лише ті, що являють для учнів певні труднощі; за критерієм
відповідності потребам спілкування до мінімуму передусім включаються ті
звуки та інтонеми, що виконують у мовленні смислорозрізняльну функцію;
за критерієм чормативності з фонетичного мінімуму для середніх
навчальних закладів вилучаються всілякі відхилення від норми, а об’єктом
навчання виступає повний стиль зразкової літературної вимови (за еталон
береться вимова дикторів/ коментаторів радіо і телебачення).

Основними вимогами до вимови учнів є фонематичність та швидкість.
Фонематичність передбачає ступінь правильності фонетичного оформлення
мовлення, достатню для того, щоб воно було зрозумілим для
співрозмовника; швидкість — ступінь автоматизованості вимовних навичок,
яка дозволяє учням говорити в нормальному (середньо-нормальному) темпі
мовлення (для англійської та французької мови — 130-150 слів за хвилину,
для польської— 110-130).

При навчанні іншомовної вимови слід враховувати, що учні вже володіють
звуковими засобами рідної мови та, в багатьох випадках, і другої мови (в
Україні — української і російської, української і польської, української
та угорської тощо). З одного боку, це допомагає в оволодінні вимовою
нової (іноземної) мови, з іншого — викликає певні труднощі, спричинені
інтерференцією рідної мови. Джерелом помилок в інтонації є, наприклад,
відсутність в українській і російській мовах високого початку та різкого
падіння у спадному тоні, що характерно для англійського мовлення. Таким
чином у плані навчання вимови вчитель повинен скоректувати ті фонетичні
навички, що вже є в учнів, у відповідності до фонетичної системи нової
мови і доповнити її тими елементами вимови, які відсутні в рідній або
другій мові учнів.

Враховуючи труднощі, з якими зустрічається учень при оволодінні вимовою
іноземної мови, у процесі навчання доцільно використовувати імітативний
та аналітичний методи одночасно (пояснення та аналіз слід застосовувати
в такій мірі, в якій вони можуть бути корисні учням для розуміння
особливостей фонетичного явища і полегшення його засвоєння). Такий метод
одержав назву аналітико-імітативного.

Метою навчання фонетичного матеріалу є формування слухо-вимовних і
ритміко-інтонаційних навичок (на апроксимованому рівні). Під
слухо-вимовними навичками мовлення розуміють “навички фонемно правильної
вимови усіх звуків у потоці мовлення та розуміння всіх звуків при
аудіюванні мовлення”. HYPERLINK
“http://www.tspu.edu.ua/subjects/7426/6/lec.htm” \l “_ftn4” \o “”
Ритміко-інтонаційні навички — це “навички інтонаційно і ритмічно
правильного оформлення мовлення і, відповідно, розуміння мовлення інших
людей”. HYPERLINK “http://www.tspu.edu.ua/subjects/7426/6/lec.htm” \l
“_ftn5” \o “”

Як випливає з цього визначення, фонетичні навички передбачають як
автоматизовану рецепцію звуків (так званий “фонематичний слух”) та
інтонем (за аналогією з фонематичним — “інтонаційний слух”), так і їх
(ре)продукцію — артикуляцію та інтонування.

Усі навички вимови (так само, як граматичні та лексичні) мають
характеризуватися якостями автоматизованості, гнучкості і сталості та
формуватися поетапно.

За ознакою схожості/розбіжності звуків іноземної та рідної мов усі звуки
іноземної мови умовно розділяють на три групи.

До першої групи відносять звуки, максимально наближені до звуків рідної
(української) мови за акустичними особливостями та артикуляцією
(наприклад, а, е, у, и, і, п, д, т).

Формування навичок вимови названих звуків не викликає особливих
труднощів, оскільки має місце позитивний перенос навичок з рідної мови в
іноземну. Для засвоєння цих звуків можна обмежитися імітацією, ніяких
інших вправ ця група не потребує.

Друга група включає звуки, які, на перший погляд, дуже схожі на звуки
рідної мови, але відрізняються від них за суттєвими ознаками (наприклад,
о, ?, ?, ? ).

Сприймання та відтворення звуків, що належать до другої групи,
характеризується високим ступенем інтерференції. Учні автоматично
переносять навички вимови цих звуків з рідної мови в іноземну, що
призводить не тільки до появи акценту в мовленні, але й до помилок на
рівні змісту. Звуки цієї групи вимагають від учителя посиленої уваги та
спеціального тренування в різноманітних вправах, особливо в тих, де є
контрастування з відповідними буками рідної мови.

До третьої групи входять звуки, які не мають артикуляційних або
акустичних аналогів у рідній мові учнів (наприклад, d?, ?, ?)

Звуки цієї групи також викликають значні труднощі при засвоєнні, тому що
має місце формування абсолютно нової артикуляційної бази.

Таким чином належність звука іноземної мови до тієї чи іншої із трьох
згаданих груп зумовлює методику його засвоєння — способи ознайомлення
учнів з ним, вибір і кількість вправ, що потрібні для оволодіння даним
звуком у рецепції та (ре)продукції.

Інтонація являє собою комплекс просодичних засобів, складну єдність
таких компонентів як мелодія, фразовий і логічний наголос, ритм, тембр,
темп, паузація. Умови навчання іноземної мови в середніх навчальних
закладах обмежують завдання навчання інтонації оволодінням її основними
компонентами, а саме: мелодією, фразовим та логічним наголосом (останній
має вирішальне значення для спілкування) і паузацією при нормальному
темпі мовлення.

Метою навчання інтонації є формування: 1) рецептивних
ритміко-інтонаційних навичок, або “інтонаційного слуху” в аудіюванні та
2) продуктивних ритміко-інтонаційних навичок (в говорінні та при читанні
уголос). Важливо значити, що процес навчання інтонації повинен
передбачати нероздільне формування обох груп навичок. Проведені
експерименти свідчать також, що значного поліпшення продукції
інтонаційних моделей можна досягти лише за умови цілеспрямованого
тренування в їх рецепції. На відміну від слухово-вимовних
(артикуляційних) навичок, які є мовленнєвомоторними, інтонаційні навички
це мовленнєві навички: мовлення є ситуативним за своєю природою, тому
наша інтонація завжди залежить від мовленнєвої ситуації: з ким ми
розмовляємо, де ми знаходимось, який комунікативний намір ми хочемо
здійснити за допомогою інтонації. Насамперед це стосується таких
компонентів інтонації як логічний наголос і мелодія.

Контроль та оцінка вимови здійснюються вчителем з урахуванням типів
помилок у мовленні учнів. Необхідно розрізняти фонетичні та фонологічні
помилки. Перші впливають на якість звучання, другі — на зміст. В
неспеціалізованих середніх навчальних закладах, де одним з основних
принципів навчання вимови залишається принцип апроксимації, фонетичні
помилки не беруться до уваги, тому що основна мета спілкування
—розуміння —досягнута. Враховується наявність та кількість фонологічних
помилок. Але все вищезгадане не стосується спеціалізованих мовних шкіл,
гімназій та ліцеїв, в яких мета навчання іноземної мови наближається до
мети мовного вузу — володіти іноземною мовою нарівні, наближеному до
культурних носіїв мови.

У цих випадках вимова учнів оцінюється і за фонетичними, і за
фонологічними ознаками.

ТЕМА 4: Навчання іншомовного спілкування

1. Навчання аудіювання

1) Характеристика аудіювання як виду мовленнєвої діяльності та уміння

2) Труднощі аудіювання

3) Етапи навчання аудіювання

4) Система вправ для навчання аудіювання

2. Навчання говоріння. Загальна характеристика говоріння як виду
мовленнєвої діяльності та уміння

1) Навчання діалогічного мовлення

2) Суть і характеристика діалогічного мовлення

3) Мовні особливості діалогічного мовлення

4) Труднощі оволодіння діалогічним мовленням

5) Етапи навчання діалогічного мовлення

6) Система вправ для навчання діалогічного мовлення

3. Навчання монологічного мовлення

1) Суть і характеристика монологічного мовлення

2) Мовні особливості монологічного мовлення

3) Етапи навчання монологічного мовлення

4) Система вправ для навчання монологічного мовлення

1. Аудіювання — це розуміння сприйнятого на слух усного мовлення. З
точки зору психофізіології аудіювання трактується як перцептивна
розумова мнемічна діяльність. Перцептивна тому, що здійснюється
сприйняття/ рецепція/ перцепція; розумова — бо пов’язана з основними
розумовими операціями: аналізом, синтезом, індукцією, дедукцією,
порівнянням, абстрагуванням, конкретизацією; мнемічна — тому, що
відбувається виділення і засвоєння інформативних ознак мовних і
мовленнєвих одиниць, реформування образу і впізнавання як результат
зіставлення з еталоном, який зберігається в пам’яті.

Аудіювання і говоріння — це дві сторони усного мовлення. Без аудіювання
не може бути нормативного говоріння. Разом з тим аудіювання як вид
мовленнєвої діяльності є й відносно автономним (наприклад, слухання
лекцій, доповідей, радіопередач і т. п.).

Вимоги до базового рівня володіння аудіюванням

На базовому рівні аудіювання розглядається як компонент усномовленнєвого
спілкування. Як самостійний вид мовленнєвої діяльності аудіювання
означає сприймання на слух і розуміння текстів з різною глибиною та
повнотою проникнення в їх зміст: з повним розумінням та з розумінням
основного змісту.

Досягнення базового рівня в галузі аудіювання передбачає формування
елементарної комунікативної компетенції в цьому виді мовленнєвої
діяльності, саме:

– уміння розуміти літературно-розмовне мовлення носія мови в ситуаціях
повсякденного спілкування, пов’язане з задоволенням найпростіших потреб
.(наприклад, привітання, запит і передача інформації та ін.);’

– визначати тему і мету бесіди, її основний зміст, і в тих випадках,
коли виникають ускладнення, звертатися до партнера з проханням повторити
фразу, висловити думку інакше, розмовляти повільніше і простіше
уточнюючи при цьому значення незнайомих слів і спонукаючи до
ґрунтовнішого пояснення незрозумілого;

– уміння в умовах опосередкованого сприймання повідомлення (наприклад,
оголошення по радіо прогнозу погоди тощо) розуміти основний зміст
аудіотексту (про що йдеться, що є найбільш важливим);

– уміння повно і точно розуміти висловлювання вчителя та однокласників,
короткі повідомлення, які стосуються навчально-трудової і
соціально-побутової сфер спілкування.

Перевищення цього рівня передбачає формування в учнів:

— уміння розуміти основний зміст прослуханих текстів різного характеру,
які містять незначну кількість незнайомих слів.

Труднощі аудіювання. Успішність аудіювання залежить 1) від самого
слухача (від рівня розвитку у нього мовленнєвого слуху, пам’яті,
наявності уваги, інтересу і т. п.), його індивідуально-психологічних
особливостей; 2) від мовних особливостей аудіотексту та його
відповідності мовленнєвому досвіду і знанням учнів; 3) від умов
сприймання аудіотексту.

Етапи навчання аудіювання

В методичному плані навчання аудіювання —це спеціально організована
програма дій з текстом, що сприймається на слух. Оскільки це внутрішня
діяльність, яка не піддається спостереженню, то необхідно поступово
навчати окремих дій, які є її складовими компонентами. Ці дії є об’єктом
цілеспрямованого формування і розглядаються як проміжні цілі навчання
аудіювання. Досягнення проміжних цілей проходить поетапно. На кожному
етапі формуються відповідні механізми аудіювання мовленнєвих одиниць
різних рівнів: 1) словоформи, вільного словосполучення, фрази 2)
понадфразової єдності, 3) цілого тексту. З допомогою цих дій
розвивається механізм прогнозування, який відіграє дуже важливу роль у
сприйманні мовлення на слух.

2. Говоріння забезпечує усне спілкування іноземною мовою в діалогічній
формі (паралельно з аудіюванням) і в монологічній формі. Воно спрямоване
до однієї особи або до необмеженої кількості осіб. Як і будь-яка інша
діяльність, акт говоріння завжди має певну мету, мотив, в основі якого
лежить потреба; предмет — думки того, хто говорить; продукт —
висловлювання (діалог або монолог) і результат, який може виражатися у
вербальній або невербальній реакції на висловлювання.

Діалогічне мовлення – це процес мовленнєвої взаємодії двох або більше»
учасників спілкування. Тому в межах мовленнєвого акту кожен з учасників
по черзі виступає як слухач і як мовець.

Розглянемо комунікативні, психологічні та мовні особливості цього виду
МД. Діалогічне мовлення (ДМ) виконує такі комунікативні функції:

1) запиту інформації— повідомлення інформації,

2) пропозиції (у формі прохання, наказу, поради) – прийняття/
неприйняття запропонованого,

3) обміну судженнями / думками / враженнями,

4) взаємопереконання / обґрунтування своєї точки зору. Кожна з цих
функцій має свої специфічні мовні засоби і є домінантною у відповідному
типі діалогу.

Розглянемо питання структури діалогу.

Будь-який діалог складається з окремих взаємопов’язаних висловлювань.
Такі висловлювання, межею яких є зміна співрозмовника, називають
реплікою. Репліка є першоелементом діалогу. Репліки бувають різної
протяжності — від однієї до кількох фраз. У діалозі вони тісно пов’язані
одна з одною – за своїми комунікативними функціями, структурно та
інтонаційно. Найтісніший зв’язок має місце між суміжними репліками.
Сукупність реплік, що характеризується структурною, інтонаційною та
семантичною завершеністю, називають діалогічною єдністю (ДЄ). ДЄ є
одиницею навчання діалогічного мовлення.

Перша репліка ДЄ завжди ініціативна (її називають ще
реплікою-спонуканням або керуючою реплікою). Друга репліка може бути або
повністю реактивною (інакше – залежною або реплікою-реакцією), або
реактивно-ініціативною, тобто включати реакцію на попереднє
висловлювання і спонукання до наступного.

В залежності від функціонального взаємозв’язку реплік у діалозі
виділяють різні види ДЄ. Представимо основні види ДЄ у таблиці 7.

Основні види ДЄ

Групи ДЄ Види ДЄ

І 1. Повідомлення-повідомлення

2. Повідомлення – запитання

3. Повідомлення – спонукання

II 4. Спонукання – згода

5. Спонукання – відмова

6. Спонукання – запитання

III 7. Запитання – відповідь на запитання

8. Запитання – контрзапитання

IV 9. Привітання – привітання

10. Прощання-прощання

11. Висловлювання вдячності – реакція на вдячність

Залежно від провідної комунікативної функції, яку виконує той чи інший
діалог, розрізняють функціональні типи діалогів. Результати досліджень,
проведених на автентичних навчальних матеріалах англійською, німецькою і
російською мовами, показали, що найпоширенішими є чотири основних типи
діалогів: діалог-розпитування, діалог-домовленість, діалог-обмін
враженнями/ думками, діалог-обговорення /дискусія.

Основними якісними показниками сформованості загального вміння вести
діалог іноземною мовою є такі спеціальні вміння:

1) уміння починати діалог, вживаючи відповідну ініціативну репліку
(повідомлення, спонукання, запитання);

2) уміння швидко реагувати на репліку співрозмовника, використовуючи
репліки, що мають різні комунікативні функції;

3) уміння підтримувати розмову, додаючи до репліки-реакції свою
ініціативну репліку;

4) уміння стимулювати співрозмовника до висловлювання, виражаючи свою
зацікавленість за допомогою реплік оцінювального характеру;

5) уміння продукувати ДЄ різних видів;

6) уміння продукувати діалоги різних функціональних типів на основі
запропонованих навчальних комунікативних ситуацій (в межах тематики,
мовного і мовленнєвого матеріалу, визначених чинною програмою для даного
класу і типу школи);

7) уміння в разі необхідності (нерозуміння репліки співрозмовника чи
утруднення при висловлюванні своєї думки) ввічливо перервати розмову і
звернутися за допомогою до партнера або навіть до довідника (розмовника,
словника).

Державний освітній стандарт з іноземної мови (загальна середня освіта)
після закінчення 9-го класу передбачає оволодіння такими типами діалогу:

1) діалог етикетного характеру

2) діалог-розпитування

3) діалог-домовленість

4) діалог-обмін думками, повідомленнями.

Етапи навчання діалогічного мовлення

Існують різні підходи до навчання діалогічного мовлення, з яких можна
виділити два основних. Відповідно до першого – “зверху вниз” – навчання
ДМ розпочинається зі слухання діалогу-зразка з його наступним
варіюванням, а згодом і створенням власних діалогів в аналогічних
ситуаціях спілкування. Другий – “знизу вверх” – передбачає шлях від
засвоєння спочатку елементів діалогу (реплік ДЄ) до самостійної побудови
діалогу на основі запропонованої навчальної КС, що не виключає
прослуховування діалогів-зразків.

 

3. Монолог — це безпосередньо спрямований до співрозмовника чи аудиторії
організований вид усного мовлення, який передбачає висловлювання однієї
особи.

Монологічне мовлення характеризується певними комунікативними,
психологічними і мовними особливостями, які вчитель має враховувати у
процесі навчання цього виду мовленнєвої діяльності.

Монологічне мовлення виконує такі комунікативні функції:

1) інформативну — повідомлення інформації про предмети чи події
навколишнього середовища, опис явищ, дій, стану;

2) впливову — спонукання до дії чи попередження небажаної дії,
переконання щодо справедливості чи несправедливості тих чи інших
поглядів, думок, дій, переконань;

3) експресивну (емоційно-виразну) — використання мовленнєвого
спілкування для опису стану, в якому знаходиться той, хто говорить для
зняття емоційної напруженості;

4) розважальну — виступ людини на сцені чи серед друзів для розваги
слухачів (наприклад, художнє читання, розповідь у неофіційній бесіді);

5) ритуально-культову — висловлювання під час будь-якого ритуального
обряду (наприклад, виступ на ювілеї).

Кожна з цих функцій має свої особливі мовні засоби вираження думки,
відповідні психологічні стимули та мету висловлювання (наприклад,
нейтральне в стилістичному плані повідомлення, прагнення переконати
слухача або якимось іншим чином вплинути на нього).

Залежно від комунікативної функції та характеру логіко-синтаксичних
зв’язків між реченнями розрізняють такі основні типи монологічних
висловлювань:

опис, розповідь і роздум (міркування). В основі їх класифікації лежать
такі логічні категорії як простір, час, причина і наслідок. Людина або
описує факти об’єктивної дійсності, передаючи їх просторові відношення,
або повідомляє, розповідає про них, розглядаючи їх у часових
відношеннях, або розмірковує про них, беручи до уваги інші відносини,
найважливішими з яких є причинно-наслідкові.

Монолог-опис є констатуючим типом монологічного висловлювання, в якому
стверджується наявність чи відсутність будь-яких ознак в об’єкті,
описується людина, природа, погода, оточуючі предмети тощо, вказується
просторове розміщення предметів, перераховуються їх якості та ознаки.

Монолог-розповідь є динамічним типом монологічного висловлювання, в
якому розповідається про розвиток подій, пригод, дій чи станів.
Дійсність сприймається у процесі її розвитку та зміни в хронологічній
(часовій) послідовності.

Різновидами монологу-розповіді є монолог-оповідь і монолог-повідомлення.
Якщо в розповіді йдеться про об’єктивні факти з життя суспільства в
цілому, то в оповіді — про факти з життя самого розповідача, що надає
подіям, які описуються, суб’єктивно-особистісного характеру.
Монолог-повідомлення є відносно коротким викладом фактів чи подій
реальної дійсності у стислій, інформативній формі.

Монолог-міркування спирається на умовиводи як процес мислення, в ході
якого на основі вихідної тези/судження чи декількох тез/суджень робиться
висновок. Оскільки у процесі роздуму завжди вирішується якась проблема,
то вона і є об’єктом роздуму. Для роздуму характерний
причинно-наслідковий зв’язок між реченнями. Різновидом
монологу-міркування є монолог-переконання. Його мета—переконати
слухача/слухачів, сформувати у нього/ в них конкретні мотиви, погляди,
спонукати його/їх до певних дій.

Функціонально-смислові типи монологічних висловлювань рідко
зустрічаються в чистому вигляді. В описі, наприклад, може бути роздум, у
розповіді — опис тощо. Найтісніше переплетені між собою повідомлення,
розповідь та оповідь. Так, монологічне висловлювання учнів за темою
“Свята”, як правило, складатиметься з трьох взаємопов’язаних частин:
повідомлення про одне із свят, розповіді про його історію та оповіді про
святкування у школі (класі, сім’ї).

Основними якісними показниками сформованості загального вміння укласти
зв’язне монологічне висловлювання є такі спеціальні вміння (наводяться в
порядку наростання труднощів):

а) уміння з’єднувати декілька мовленнєвих зразків, нанизуючи їх, на
основі, певної логічної схеми, наприклад: Хто це? Який він? Що робить?
тощо;

б) уміння досить повно висловлюватись відповідно до запропонованої
комунікативної ситуації;

в) уміння відносно правильно, згідно з принципом комунікативної
достатності, оформити своє висловлювання мовними засобами виучуваної
іноземної мови;

г) уміння оптимально використовувати мовний матеріал (лексичний,
граматичний) певної теми, збагачуючи мовлення з урахуванням рівня
навченості, року навчання тощо;

д) уміння оптимально використовувати раніше вивчений матеріал даної
теми, свідомо здійснюючи перенесення набутих знань, навичок і вмінь на
нову ситуацію;

е) уміння залучати для викладу певної теми матеріал суміжних тем,
розширюючи і поглиблюючи її, комбінуючи і варіюючи матеріал за формою та
за змістом.

Державний освітній стандарт з іноземної мови (загальна середня освіта)
передбачає оволодіння такими типами монологу:

1) коротке повідомлення,

2) розповідь,

3) опис,

4) розмірковування/переконання.

З мовної точки зору монологічне мовлення характеризується структурною
завершеністю речень, відносною повнотою висловлювання, розгорнутістю та
різноструктурністю фраз. Крім того, монологічному мовленню властиві
досить складний синтаксис, а також зв’язність, що, як було вже згадано,
передбачає володіння мовними засобами міжфразового зв’язку. Такими
засобами виступають лексичні та займенникові повтори, сполучники та
сполучникові прислівники, прислівники або сполучення іменника з
прикметником у ролі обставини місця та часу (так звані адвербіалії),
артиклі тощо.

Як сполучні засоби в монолозі вживаються також усні мовленнєві формули,
які допомагають почати, продовжити чи закінчити висловлювання.

Нагадаємо, що за характером логіко-синтаксичних зв’язків розрізняють
такі типи монологічних висловлювань: опис, розповідь і роздум.

В методиці навчання іноземних мов виділяють три етапи формування
монологічних умінь, В основу кожного з них покладена якість висловлювань
учнів, причому ця якість обов’язково веде до збільшення обсягу зразків
мовлення (ЗМ), що використовуються учнем.

Завдання першого етапу полягає в тому, щоб навчити учнів об’єднувати ЗМ
рівня фрази в одну понадфразову єдність.

На другому етапі учні вчаться самостійно будувати висловлювання
понадфразового рівня.

Важливим видом вербальної зорової опори є підстановча таблиця, яка
здатна забезпечити логічний зв’язок речень, їх граматичну правильність,
належний вибір усіх необхідних мовних засобів для побудови власного
висловлювання. Наприклад: Опишіть одного із членів своєї сім’ї,
користуючись таблицями.

Головне завдання третього етапу — навчити учнів створювати монологічні
висловлювання текстового рівня різних функціонально-смислових типів
мовлення в такому обсязі, який передбачено програмою для даного класу.
Третій етап навчання монологічного мовлення характеризується розвитком
умінь виражати своє особисте ставлення до фактів чи подій, про які
висловлюється учень; формулювати критичну оцінку і доводити правильність
будь-якого факту, включаючи розмірковування, аргументації.

Згідно з трьома етапами формування умінь монологічного мовлення
виділяють три групи вправ для навчання цього виду МД:

І група — вправи на об’єднання ЗМ рівня фрази у понадфразову єдність
(ПФЄ);

II група — вправи на створення власного монологічного висловлювання
понадфразового рівня;

III група — вправи на створення власного монологічного висловлювання
текстового рівня (відповідно до вимог чинної програми для даного класу).

Усі наведені вище вправи мають відповідати певним вимогам: бути
посильними за обсягом (з урахуванням поступового нарощування труднощів:
мовленнєвого матеріалу, умов виконання та характеру мовленнєвої
діяльності); залучати різні види пам’яті, сприймання і мислення; бути
цілеспрямованими і вмотивованими; активізувати пізнавальну і розумову
діяльність учнів; містити найтиповіші життєві приклади та ситуації
спілкування.

 ТЕМА 5 Навчання читання

 1. Суть читання та його психофізіологічні механізми.

2. Характер текстів для читання.

3. Труднощі навчання читання іноземною мовою.

4. Навчання техніки читання:

1) Вправи на розвиток графемно-фонемних зв’язків;

2) Вправи з техніки читання ізольованих слів та словосполучень;

3) Вправи на прогнозування форми слова;

4) Вправи на розвиток навичок синтагматичного членування речень та їх
інтонаційного оформлення;

5) Вправи на розширення поля читання та швидкості сприймання навчального
тексту.

5. Навчання читання як виду мовленнєвої діяльності:

а) Читання з розумінням основного змісту тексту (ознайомлювальне
читання);

б) Читання з повним розумінням тексту (вивчаюче читання);

в) Читання з метою пошуку необхідної інформації чи інформації, яка
цікавить (вибіркове/ переглядове читання).

6. Читання як засіб навчання та його зв’язок з іншими видами МД.

 1. Читання іноземною мовою як комунікативне уміння та засіб спілкування
є, поряд з усним мовленням, важливим видом мовленнєвої діяльності та
найбільш розповсюдженим способом іншомовної комунікації, яким учні
середньої школи мають оволодіти згідно з вимогами чинної програми та
Державного стандарту з іноземних мов. В історичному плані читання
виникло пізніше усного мовлення, проте на його основі, і стало важливим
засобом спілкування та пізнання. Завдяки читанню, яке робить доступною
будь-яку інформацію, передається досвід людства нагромаджений у
найрізноманітніших сферах трудової, творчої, соціально-культурної
діяльності. Уміння читати дає можливість випускникам школи у своїй
подальшій роботі та навчанні користуватися літературою на іноземній мові
для пошуку інформації за фахом, задоволення своїх читацьких чи творчих
інтересів, удосконалення умінь усного мовлення і т.ін.

Читання є рецептивним видом мовленнєвої діяльності, який включає техніку
читання (ТЧ) і розуміння того, що читається, і відноситься до письмової
форми мовлення. У зв’язку з цим виділяють змістовий та процесуальний
аспекти діяльності читця. Змістовий аспект читання залежить від
процесуального і полягає в досягненні розуміння інформації, яка
сприймається читцем, завдяки декодуванню графічних знаків та смислових
зв’язків тексту.

Подібно іншому виду рецептивної діяльності — аудіюванню, читання
базується на розпізнаванні мовних одиниць письмового тексту. В
залежності від міцності засвоєння мовного матеріалу та рівня
сформованості механізмів зорового сприймання процес розпізнавання може
здійснюватися швидко і безпосередньо, або в уповільненому темпі з
елементами пригадування.

Розрізняють два основних рівні розуміння тексту: рівень значення і
рівень смислу/змісту (хоча кожен з них ще включає по декілька проміжних
рівнів). Перший пов’язаний із встановленням значень сприйнятих мовних
одиниць та їх безпосередніх зв’язків, другий —з розумінням змісту тексту
як цілісної мовної одиниці. У зв’язку з цим навички та вміння, які
забезпечують розуміння тексту, умовно поділяють на дві групи, хоча
процеси сприймання та осмислення відбуваються одночасно. Перша група —
це навички, які пов’язані з технічним аспектом читання. Вони
забезпечують безпосередній акт сприйняття графічних знаків та
співвіднесення їх з відповідними значеннями; друга група — це вміння,
які забезпечують смисловий аспект читання: встановлення смислових
зв’язків між мовними одиницями тексту, досягнення розуміння змісту,
замислу автора, тобто розуміння тексту як завершеного мовленнєвого
твору. Щоб досягти такого рівня розуміння, навички техніки читання мають
бути граничне автоматизованими, завдяки чому увага читця повністю
зосереджується на смисловій переробці тексту.

Мотивом читання як комунікативної діяльності є спілкування, а метою —
отримання необхідної інформації, причому робота з текстом може
переслідувати різні цілі: іноді потрібно лише визначити, про що цей
текст, в інших випадках важливо зрозуміти основну чи нову інформацію,
замисел автора, підтекст. Той, хто читає, як правило, завжди прагне
отримати інформацію найбільш економним способом, тому його читання
відбувається в різному темпі і характеризується гнучкістю як ознакою
зрілого читання.

У процесі навчання іноземної мови в середній школі необхідно сформувати
уміння читання на комунікативне достатньому рівні, з тим щоб учні могли
розуміти: а) основний зміст нескладних автентичних текстів та б) досягти
повного розуміння складніших за змістом і структурою текстів різних
жанрів: суспільно-політичних, науково-популярних, художніх
(адаптованих). Учнів потрібно навчити користуватися двомовними
словниками та різними довідковими матеріалами.

Так, на початковому ступені (5-6 класи) основним завданням є розвиток
навичок техніки читання уголос і про себе/мовчки і досягнення швидкості
читання, яка становить 300 друк. знаків/хв. Це включає роботу з
укріплення асоціацій між буквами та звуками, формування зорово-графічних
та слухово-моторних зв’язків, які сприяють миттєвому впізнаванню і
розумінню значень слів: розширення поля читання, синтагматичного
членування речень та встановлення смислових зв’язків між компонентами
речення і цілими реченнями тексту; розуміння змісту навчальних текстів,
що побудовані на засвоєному матеріалі. У зв’язку з цим розуміння змісту
прочитаного можливе без мовного чи смислового аналізу.

На середньому ступені (7-9 кл.) ставиться завдання навчити учнів читати.
вголос і про себе складніші тексти пізнавального характеру, що
представлені підручнику та в читанці . Учні повинні здогадуватися про
значення незнайомих слів на базі контексту, словотворчих елементів,
співзвучності зі словами рідної мови. Для визначення значення
незнайомого слова використовується морфологічний або
структурно-смисловий аналіз.

Читаючи текст, учні повинні зрозуміти основний зміст і важливі деталі.
Якщо виникає необхідність у повторному читанні, учитель має поставити
нове завдання, наприклад, вилучити з тексту додаткову інформацію або
прочитати текст з більшою швидкістю та ін. Темп читання про себе у цих
класах повинен бути вищим від читання вголос.

З метою подолання труднощів розуміння тексту проводиться лексичний,
граматичний, структурний та смисловий аналіз, використовується переклад.

Учні вчаться користуватися двомовним словником.

На старшому ступені учні повинні уміти читати без словника з метою
отримання основної інформації, або зі словником — для повного розуміння
змісту тексту, що включає до 6% незнайомих слів. Використовуються
нескладні автентичні тексти суспільно-політичної, науково-популярної та
художньої літератури. Удосконалюються прийоми прогнозування на рівні
слова (мовна здогадка) та на рівні тексту (антиципація).

Учні старших класів мають оволодіти навичками анотування тексту (стисло
передати зміст прочитаного в усній чи письмовій формі); реферування
(визначити в тексті нову інформацію чи головні думки/ факти);
рецензування (висловлювати свою думку, давати оцінку змісту тексту в
усній чи письмовій формі).

2. Для формування адекватних умінь читання велике значення має характер
текстів: їх зміст, інформативність, цікава фабула і т. і. Від якості
текстового матеріалу залежить мотивація читацької діяльності учнів.

Зміст текстів визначає відношення учнів до читання, а також можливості
розв’язання тих освітніх і виховних завдань, які ставляться перед
іноземною мовою як навчальним предметом. З іншого боку,
структурно-смислові та мовні особливості текстів визначають характер
самого процесу читання.

До іншомовних текстів для читання пред’являються певні вимоги, а саме:

1. Ідейно-виховна цінність текстів. Такі тексти повинні сприяти
формуванню морально-етичних якостей читця.

2. Пізнавальна цінність текстів, науковість їх змісту. Тексти мають
будуватися на фактичному матеріалі про країну та її народ, мова якого
вивчається, а також включати відомості з найрізноманітніших галузей
людських знань (науково-популярні тексти).

3. Відповідність змісту текстів віковим особливостям та інтересам учнів.
Ці тексти повинні відповідати інтелектуальному рівню розвитку учнів,
бути значущими для них, задовольняти їх емоційні та пізнавальні запити.

Тексти для читання іноземною мовою виконують цілу низку функцій, які
сприяють успішному оволодінню цією мовою.

3. Процес навчання читання іноземною мовою ускладнюється цілим рядом
об’єктивних та суб’єктивних факторів. Насамперед, учитель повинен
враховувати об’єктивні труднощі орфографічної системи виучуваної мови,
які склалися історично. Найбільш характерними з них є такі:

— кількісна неадекватність між буквами та звуками у слові, тобто між
графічним та звуковим образом слова, наприклад:

— наявність діакритичних знаків,

— передача одного і того ж звука різними буквами та буквосполученнями.

Цей перелік технічних труднощів читання далеко не повний, його можна
продовжити.

Крім суто технічних/графічних труднощів читання, які учні мають подолати
на початковому ступені навчання, доцільно назвати і деякі мовні трудної
текстів, котрі, у свою чергу, можуть спричиняти перешкоди для
правильного розуміння змісту. Назвемо деякі з них:

— наявність багатозначних та конвертованих слів:

— непрямий порядок слів (інверсія):

— звороти з дієприкметниками та дієприслівниками:

— умовні безсполучникові речення:

— складні речення та конструкції:

Згідно з виділеними етапами формування навичок і вмінь читання до
системи вправ для навчання читання включаються три групи вправ:

І група — вправи для формування навичок техніки читання;

II група — вправи для формування мовленнєвих навичок читання;

III група — вправи для розвитку вмінь читання.

4. В умінні читати виділяють два основних аспекти: технічний та
змістовий, смисловий. Техніка читання включає цілий комплекс
автоматизованих навичок, які зводяться, врешті-решт, до того, щоб швидко
сприймати графічні образи слів, автоматично співвідносити їх зі
звуковими образами та значеннями цих слів.

У процесі навчання техніки читання іноземною мовою здійснюється перенос
частини сформованих навичок читання рідною мовою у сферу іноземної мови.
Це полегшує оволодіння іншомовною буквено-звуковою символікою та іншими
навичками читання.

На початковому ступені основною формою читання є читання уголос, яке є
важливим засобом навчання читання про себе/мовчки. Методисти (Г. В.
Рогова та ін.) умовно виділяють два періоди в навчанні читання уголос —
дотекстовий і текстовий періоди. Мета дотекстового періоду—засвоєння
первинної матерії, тобто графіки нової (іноземної) мови, оволодіння
буквено-звуковими зв’язками, читанням окремих слів, словосполучень,
простих речень. Важливим завданням цього періоду є розвиток навичок
правильного озвучування слів та інтонаційного оформлення речень з точки
зору їх логічного членування. Читання уголос допомагає зміцнити вимовний
аспект, який є спільним для всіх видів мовленнєвої діяльності.

Тексти для читання уголос служать базою для навчання читання мовчки (про
себе). Це головна форма читання, яка орієнтована на досягнення
комунікативної мети — розуміння інформації.

Наступний етап роботи — читання текстів з метою одержання необхідної чи
бажаної інформації, досягнення визначеного програмою рівня розуміння
змісту текстів. Як було сказано вище, психологи виділяють декілька
рівнів розуміння іншомовних текстів. На початковому ступені у процесі
виконання підготовчих вправ досягаються три перших рівні розуміння,
пов’язаних з оволодінням технікою читання — рівень значення: читання
окремих слів, словосполучень та нескладних навчальних текстів. Рівень
смислу, у свою чергу, має ще чотири проміжні рівні. Так, четвертий
рівень включає сприймання у кожному абзаці тексту таких речень, котрі
складають смислове ядро, а також визначення смислових віх та
синтаксичних зв’язків між реченнями. З п’ятим рівнем пов’язують повне
розуміння змісту тексту. Оцінка та розуміння емоційного забарвлення
змісту досягаються на шостому рівні. Сьомий рівень розуміння включає
узагальнення ідейно-тематичного змісту та його зв’язок із загальним
напрямом твору.

Для виконання цих завдань виконуються вправи вищого рівня складності — з
практики в читанні і застосовуються різні стратегії/види роботи з
текстом. В залежності від комунікативної мети, яка ставиться учителем на
уроці, від характеру тексту використовуються такі види читання:
ознайомлювальне, вивчаюче та переглядове.

 5. А. Читання з розумінням основного змісту тексту (ознайомлювальне
читання)

Цей режим/вид читання є найбільш розповсюдженим у всіх сферах життя і
здійснюється на матеріалі автентичних текстів, які несуть інформацію про
побут, традиції, культуру, історію країни, мова якої вивчається. Це
читання про себе без вказівки на обов’язкове наступне використання
здобутої інформації. Особливостями цього способу читання є високий темп
ознайомлення з усім текстом, точність розуміння основного змісту та
найбільш суттєвих деталей. Для досягнення цієї мети цілком достатньо
розуміння 75% основного змісту за умови, якщо решта 25% не містить
ключових положень, суттєвих для розуміння змісту всього тексту. Темп
ознайомлю вального читання для різних мов буде дещо різнитися: для
англійської та французької мов — 180 слів/хв., для німецької— 150
слів/хв.

У процесі роботи над текстом потрібно навчити учнів виконувати такі дії:

– прогнозувати зміст за заголовком або початком тексту;

– здогадуватись про значення незнайомих слів за допомогою контексту,
словотворчих елементів, за схожістю зі словами рідної мови або утворених
шляхом конверсії;

– ігнорувати окремі незнайомі слова, які не перешкоджають розумінню
основного змісту;

– визначати смислові частини тексту та зв’язки між ними;

– користуватися у процесі читання наявним лінгвокраїнознавчим
коментарем, виносками, словником, довідниками, якщо в цьому виникає
потреба, щоб зрозуміти основний зміст тексту.

Для розвитку вмінь ознайомлювального читання використовуються досить
великі за обсягом тексти (до однієї сторінки навіть на початковому
ступені), легкі для розуміння у мовному та змістовому відношенні, які
містять 25-30% надлишкової, другорядної інформації. Спочатку тексти
читаються у класі з метою формування в учнів навичок читання та
розуміння тексту, потім ця робота здійснюється вдома, а в класі
проводиться контроль розуміння прочитаного.

Мова текстів, призначених для одержання основної інформації, має бути і
нормативною, без діалектних особливостей, а зміст відповідати рівню
мовної підготовки учнів, їх віковим характеристикам, життєвому досвіду
та інтересам. За видами жанрів тексти можуть бути художніми,
науково-популярними (статті з газет, журналів), а також прагматичними
(програми телебачення, оголошення, афіші, меню, вивіски, телефонні
довідники, плани міст, розклади руху транспорту і т. і.).

Б. Читання з повним розумінням тексту (вивчаюче читання)

Вивчаюче читання має своєю метою досягнення максимально повного точного
розуміння інформації тексту і критичного осмислення цієї інформації.
Однією з цілей такого читання є формування в учнів умінь самостійно
долати труднощі мовного та смислового характеру. Це вдумливе читання,
яке здійснюється у повільному темпі — 50-60 слів/хв., а його об’єктом є
“вивчення” не мовного матеріалу, а тієї інформації, що подається у
тексті.

Читання в такому режимі вимагає цілеспрямованого аналізу змісту основі
мовних явищ та логічних зв’язків. Тому має місце велика кількість
регресій, зумовлених необхідністю перечитування окремих частин тексту
для досягнення якомога точнішого розуміння змісту. Матеріалом для
вивчаючого читання служать пізнавальні тексти, що містять значущу для
учнів інформацію та мовні і смислові труднощі.

У процесі роботи з текстом в режимі вивчаючого читання необхідно досягти
таких комунікативних цілей:

–  зрозуміти зміст прочитаного тексту з достатньою повністю та глибиною;

– зіставити здобуту інформацію зі своїм досвідом;

– оцінити інформацію, висловити свою думку про неї;

передати почерпнуті з тексту відомості іншим (рідною мовою або в опорі
на текст);

– прокоментувати окремі факти.

Тексти, на базі яких формуються вміння вивчаючого читання, за своїм
змістом і тематикою повинні задовольняти пізнавально-комунікативні
потреби та інтереси учнів. Це мають бути нескладні автентичні або
адаптовані тексти різних жанрів: науково-популярні, публіцистичні,
художні, а також тексти прагматичного характеру: інструкції, рецепти
(переважно кулінарні та ін.). Важливо навчити учнів користуватися
різними довідниками, лінгвокраїнознавчим коментарем, поясненнями,
висновками.

У процесі читання учень має реалізувати мовленнєву здогадку щодо
значення того чи іншого незнайомого слова, спираючись на контекст,
словотворчі елементи, інтернаціональні слова. Складні структури
аналізуються, можливий вибірковий переклад окремих словосполучень,
речень, абзаців. Важливим складником уміння читання є визначення
головних смислових частин тексту, до яких учні повинні придумати
заголовки, а також скласти план до всього тексту.

В. Читання з метою пошуку необхідної інформації чи інформації, яка
цікавить (вибіркове/ переглядове читання)

Метою цього виду/ режиму читання є формування уміння швидко переглянути
ряд матеріалів (газет, журнальних статей, різноманітних програм та
довідників, інших прагматичних матеріалів), для того щоб знайти
конкретну інформацію. Вона може бути задана вчителем або пов’язана з
інтересами учня. Учень повинен швидко переглянути текст/ тексти
(швидкість — 500 слів/хв.), знайти потрібну інформацію і сконцентрувати
на ній свою увагу, намагаючись зрозуміти її повністю або основний зміст
— залежно від конкретної комунікативної мети. Цей вид читання передбачає
наявність в учнів сформованих умінь, необхідних для орієнтування в
логіко-смисловій структурі тексту, знаходження та вибір нової чи заданої
інформації, об’єднання в логічне ціле здобутої інформації з кількох
джерел згідно з конкретною проблемою. Робота з текстом/ текстами може
завершуватись підготовкою повідомлення чи реферату.

Точність розуміння тексту у цьому виді читання визначається правильністю
відповіді учня на запитання вчителя про те, чи цікавить учня така
інформація, яка частина тексту виявилась найбільш інформативною, чи є в
тексті нові для учня факти тощо.

Для організації переглядового читання підбираються тематично пов’язані
тексти, які несуть нову або цікаву інформацію.

6. Читання як вид мовленнєвої діяльності є однією з головних практичних
цілей навчання іноземної мови в середній школі. Проте не меншу роль
відіграє читання у навчальному процесі як засіб навчання. Воно допомагає
в оволодінні мовним матеріалом, в його закріпленні та нагромадженні.
Так, мнемічна діяльність, яка супроводжує процес читання, забезпечує
запам’ятовування лексичних одиниці зв’язків між ними, а також
граматичних явищ, наповнення граматичних структур порядку слів у
структурах та ін. Читання допомагає удосконалювати вміння усного
мовлення: під час читання як уголос, так і про себе функціонують
провідні мовні аналізатори – слухові та мовленнєво-рухові, характерні
для говоріння Уміння читати дає можливість у разі потреби підібрати
необхідні друковані матеріали та препарувати їх з метою підготовки
усного повідомлення.

Читання має багато спільного з аудіюванням та письмом. Для цих трьох
видів МД характерними є функціонування мовленнєво-рухового аналізатора у
внутрішньому мовленні.

Читання іншомовних текстів розвиває мислення учнів, допомагає усвідомити
особливості системи іноземної мови і глибше зрозуміти особливості
рідної. Інформація, яку отримує учень з іншомовних текстів, формує його
світогляд, збагачує країнознавчими знаннями про історію, культуру,
економік політику, побут країни, мову якої він вивчає. Велика розумова
робота, котра виконується читцем з метою проникнення у зміст тексту,
розвиває мовну здогадку та антиципацію, самостійність у подоланні мовних
та смислових труднощів, інтерес до оволодіння іноземною мовою.

ТЕМА 6 Навчання письма

1. Письмо і писемне мовлення.

2. Вимоги до базового рівня володіння письмом.

3. Психолінгвістичні механізми письма.

4. Навчання техніки письма:

а) Навчання каліграфії;

б) Навчання орфографії.

5. Етапи навчання писемного мовлення.

6. Зв’язок письма з іншими видами мовленнєвої діяльності.

7. Письмо як засіб навчання та контролю:

 1. В житті кожної людини письмо відіграє дуже важливу роль. Письмо –
видатне надбання людства, величезний здобуток кожного народу, кожної
людини, що оволодіває писемністю. Воно використовується в різноманітних
галузях діяльності людини: в організації виробництва, в науці, культурі,
в засобах масової інформації та зв’язку, в міжнародних політичних
відносинах, у просвітницькій роботі. Історики вказують на те, що письмо
— неперехідна пам’ять поколінь, яка зберігає повідомлення про події та
справи минулих віків і тисячоліть.

Все написане називається текстом. Окремі тексти чи їх зібрання набирають
форми рукописів, книжок, журналів, газет, листівок, плакатів, оголошень,
листів, телеграм тощо. Письмові тексти складають автори і користуються
ними мільйони читачів.

Письмо є потужним фактором прискореного розвитку людства. Йому належить
визначна роль у створенні та збереженні духовних, а через них і
матеріальних цінностей. Письмо має інтернаціональний характер. Воно
продовжує і розвиває те, що було створено іншим народом. Письмо не
природне, а суспільне явище, винахід людини, яким користувались і
користуються всі.

Письмо іноді розглядають як особливу графічну форму мови і навіть як
писемне мислення. Більш рельєфне визначення письма можна дати,
порівнюючи його не з мовою, а з мовленням. Як відомо, мовлення – це мова
в дії. Письмо ніби зупиняє мовленнєвий потік, дає можливість “слухати,
чути” (тобто читати) сказане (тобто написане) в будь-який час. На цій
основі письмо розглядається як графічна фіксація мовлення,
точніше-тексту мовлення. Написання – процес такої фіксації, письмовий
текст – її результат. Письмо можна порівнювати і з мовою. Мова – це
система засобів спілкування та правил їх вживання. Аналогічно цьому
письмо є системою письмових засобів та правил їх використання.

В сучасній методичній літературі розрізняють письмо та писемне мовлення.
Писемне мовлення — письмо в широкому розумінні терміна – це специфічний
код мовленнєвої діяльності, кодування інформації з урахуванням
графічного способу зв’язку. Писемне мовлення відрізняється від інших
видів мовленнєвої діяльності не тільки своєю специфікою, але й ступенем
розповсюдження його в побуті. Використання писемної мови вужче в
порівнянні з усним мовленням.

В шкільних програмах з іноземних мов письмо визначали частіше як засіб,
а не мету навчання. На різних ступенях навчання іноземних мов роль
письма змінюється. Так, на початковому ступені реалізується мета
оволодіння технікою письма, формування навичок, пов’язаних із засвоєнням
звуко-буквених відповідностей. Вказані уміння необхідні для розвитку
вмінь читання та усного мовлення.

На середньому ступені основним є навчання орфографії у зв’язку з
накопиченням нового мовного матеріалу. Одночасно розвивається писемне
мовлення як засіб, що сприяє формуванню вмінь та навичок мовлення
усного. На старшому ступені набуті раніше навички письма удосконалюються
поряд з удосконаленням усного мовлення. Певне місце займає також робота,
спрямована на засвоєння орфографії нових мовних одиниць. Крім того,
писемне мовлення виконує ще одну важливу роль — воно стає допоміжним
засобом у самостійній роботі учнів над мовою, зокрема у вигляді
складання анотацій та планів ,в прочитаних текстів.Чинна шкільна
програма підкреслює, що письмо є метою і важливим засобом навчання
іноземної мови.

 2. Як зазначається в Державному освітньому стандарті з іноземних мов
володіння письмом передбачає досягнення елементарної комунікативні
компетенції, яка забезпечує учневі вміння в найбільш типових ситуації
повсякденного спілкування за допомогою письма:

— заповнити нескладну анкету, формуляр чи опитувальний лист;

— написати привітальну листівку зарубіжному ровеснику до одного свят, що
відмічається у країні, мова якої вивчається, а також до дня народження;

— написати листа зарубіжному ровеснику;

— скласти нотатки для себе або для інших людей, написати короткі
повідомлення.

Щоб досягти такого рівня володіння писемним мовленням, учні повинні
систематично виконувати конкретні комунікативні завдання.

3. У психології та фізіології письмо визнають найскладнішим видом
мовленнєвої діяльності, до якої залучаються всі мовленнєві аналізатори.
Матеріальну базу письма складають орфографічні та графічні навички.

Як і говоріння, письмо є експресивним продуктивним видом мовленнєвої
комунікації.

Вміти писати — це графічно правильно зображати літери алфавіту,
трансформувати в букви звуки та звукосполучення, асоціюючи при цьому
звуковий, графічний та кінестетичний образи слова з його значенням;
орфографічно правильно писати слова, словосполучення, ставити знаки
пунктуації; оперувати мовними структурами; вміти формулювати свої думки
в письмовій формі.

Процес писемного мовлення, як відомо, починається з мовлення
внутрішнього. За кількістю операцій писемне повідомлення є складнішим
від усного. Однак в усному спонтанному висловлюванні породження мовлення
і його звукового оформлення є синхронним і тому вимагає повного
автоматизму в оперуванні лексичним і граматичним матеріалом.

Процес навчання письма полегшується тим, що той, хто пише, не відчуває
браку часу, а це дозволяє грунтовніше продумувати зміст і форму
майбутнього висловлювання, чіткіше здійснювати як попередній синтез, так
і ретроспективний аналіз написаного. Можливість відшукати в пам’яті
необхідні мовні засоби для точного і яснішого вираження думки,
можливість використати словник та інші довідники додають тому, хто пише,
більшої впевненості.

В результаті регулярного тренування в писемному висловлюванні учні
поступово набувають досвіду, процес вибору слів, структур проходить
швидше; навички письма стають стійкішими. Вміння писемного висловлювання
своїх та чужих думок важливе не тільки саме по собі, але і як засіб
підвищення рівня володіння усним мовленням. Відомо, що усне повідомлення
стає більш ґрунтовним, логічним, коли воно підготовлене письмом. У свою
чергу усне зовнішнє і особливо писемне мовлення стає передумовою
розвитку внутрішнього мовлення.

У класній роботі письмо – найбільш економний, надійний, ефективний і
масовий спосіб контролю знань і рівня володіння мовою.

Як уже згадувалось вище, в методичній літературі вживається термін
“письмо” у вузькому значенні і це означає техніку використання графічної
та орфографічної систем даної мови, а також термін “письмо” в широкому
значенні, тобто писемне мовлення – вміння викладати думки у письмовій
формі.

Розподіл в сучасній методичній літературі письма і писемного мовлення
пов’язаний з особливостями механізмів, що мають у своєму складі дві
ланки: складання слів із літер і складання писемних висловлювань із слів
і словосполучень. В основі першого лежить володіння графікою та
орфографією, доведених до рівня навички. Основою другого є мовленнєве
вміння вираження думки за допомогою мовного коду.

Згідно з виділеними етапами формування навичок і вмінь письма до системи
вправ для навчання письма включають три групи вправ:

І група — вправи для формування навичок техніки письма; II група —
вправи для формування мовленнєвих навичок письма; III група — вправи для
розвитку вмінь письма. 

4. Головна мета навчання техніки письма іноземною мовою полягає у
формуванні в учнів графічних/каліграфічних та орфографічних навичок. У
процесі формування цих навичок учні оволодівають труднощами, які
пов’язані з вивченням особливостей звуко-буквених відповідностей у мові,
що вивчається.

З урахуванням тісного зв’язку письма з читанням, оскільки їх основою є
одна графічна система мови, навчання техніки письма слід здійснювати
паралельно з оволодінням технікою читання. Однак у процесі письма, на
відміну від читання, графемно-фонемні відповідності, що встановлюються,
мають іншу спрямованість: від звуків до букв. Іншими словами, під час
письма має місце кодування думки за допомогою графічних символів.

Під каліграфічними навичками розуміють навички написання букв і
буквосполучень даної мови як окремо, так і в писемному мовленні.

Іноземні мови, що вивчаються у школі, використовують латинську графіку.
Аналіз системи друкованих знаків українського та латинського алфавітів
свідчить про те, що в них є подібні букви (наприклад: Аа, Оо, Хх, Ее, М,
Кк, Рр), букви, які частково співпадають у написанні (Тt, Нh, Uui, Вb),
і букви, накреслення яких зовсім відрізняється від букв українського
алфавіту (Ss, Ff, Rr, Ww, Jj, Zz). Крім того, в різних мовах додатково
до букв використовуються діакритичні позначки для окремих фонем

Головна увага при навчанні техніки письма приділяється чіткості і
нормативному написанню букв.

Для формування графічних/каліграфічних навичок слід використовувати
вправи, метою яких є навчити учнів писати букви алфавіту тієї мови, що
вивчається. Це можуть бути вправи на написання окремих букв, на
ускладнене списування/ виписування букв, буквосполучень і слів (з
елементами комбінування, групування тощо). Такі вправи є
некомунікативними, проте надання їм ігрового характеру, а саме
проведення вправ у вигляді змагання на особисту/командну першість,
робить їх вмотивованими і виправдовує їх використання в сучасному
навчальному процесі, який характеризується комунікативною спрямованістю
та вмотивованістю дій учнів.

Техніка письма, крім каліграфічних, передбачає володіння орфографічними
навичками. Під орфографічними навичками розуміють навички написання слів
у відповідності до правил використання письмових знаків у кожному
конкретному слові.

Орфографічні системи іноземних мов, що вивчаються в середніх навчальних
закладах, базуються на чотирьох основних принципах:

1. фонетичному, коли буква повністю відповідає звуку, тобто опорою є
вимова

2. морфологічному, коли написання визначається правилами граматики
(морфології) незалежно від фонетичних умов, наприклад, у споріднених
словах чи формах

3. традиційному (історичному), коли орфографічні форми є традиційно
закріпленими і відображають зниклі норми вимови

4. ідеографічному, коли звукові омоніми розрізняються за допомогою
графічних знаків

Визначаючи методику навчання орфографії, слід узяти до уваги той факт,
що в іноземних мовах, які вивчаються у школі, знаходимо відображення
усіх згаданих принципів, проте у кожній мові який-небудь з них
переважає. Так, в англійській та французькій мовах значне місце посідає
традиційний принцип написання слів, у німецькій мові провідними є
фонетичний та морфологічний принципи, в іспанській — фонетичний.

На початковому етапі навчання техніки письма важливо враховувати
особливості графемно-фонемних відповідностей кожної конкретної іноземної
мови і проводити цілеспрямоване навчання з метою подолання труднощів в
оволодінні графемно-фонемною системою мови. Серед таких труднощів
насамперед виділяються буквосполучення, що передають один звук. Або
навпаки – один звук зображується на письмі різними графемами.

З метою попередження помилок та навчання учнів правопису згідно з
орфографією іноземних мов слід використовувати спеціальні вправи,
націлені на формування стійких орфографічних навичок.

У навчанні орфографії виділяють дві підгрупи вправ: до першої групи
входять вправи на списування (виписування) і дописування; до другої —
вправи для запису на слух (диктанти різних видів). 

5. Етапи навчання писемного мовлення

У навчанні письма дослідники виділяють три етапи: 1. оволодіння
графікою/ орфографією із залученням матеріалу, опрацьованого усно; 2.
засвоєння структурних моделей речень, властивих усній та письмовій
формам спілкування комбінування їх у мовленні; 3. оволодіння писемним
мовленням як засобом спілкування. Для кожного з етапів характерні різні
типи і види вправ. Так, на першому етапі формування орфографічних
навичок використовуються вправі з аналізу, вправи на ідентифікацію та
диференціацію.

Основною метою другого етапу, поряд з орфографічними навичками,
формування лексико-граматичної правильності письма.

Мета третього етапу в навчанні письма і писемного мовлення – формування
дій, що забезпечують виклад мовного матеріалу в письмовій формі.

6. Розглянемо роль письма у навчанні усного мовлення, читання, лексики,
граматики. Писемне висловлювання не є чимось абсолютно відмінним від
говоріння. Тому при правильній організації виконання вправ з письма учні
набувають і деяких навичок, потрібних для усної комунікації.

N

P

?

?

P

?

!

!

!

!

!

P

h

I





±???Z????Nkd?







Qивість зосередити більше уваги на окремих етапах його здійснення, а це,
у свою чергу, створює умови для вживання таких мовних форм, які ще
недостатньо автоматизовані і тому в усній комунікації ще не можуть
вживатися. Вживання цих форм у писемному мовленні гарантує вільніше
оперування ними в усному мовленні.

Два етапи формування писемного мовлення (кодування чи декодування і
кодування у графіці) та наявність усного випередження підкреслюють
зв’язок письма з усною мовою та читанням. Як і усне мовлення, мовлення
писемне відносять до репродуктивної діяльності.

Як вказують дослідники, у навчанні лексики, граматики письмова фіксація
матеріалу дає змогу:

1) створювати додаткові асоціації, що допомагають запам’ятовувати
лексичні одиниці, речення, структурні зразки;

2) організовувати письмові вправи (класні та домашні), які сприяють
розвиткові навичок користування лексичними та граматичними явищами;

3) повторювати матеріал, який зафіксований у зошитах учнів;

4) організовувати усні вправи, спираючись на зафіксовані в зошитах або
на дошці структурні зразки, лексичні елементи.

Письмо взагалі має позитивний вплив на процес шкільного навчання. У
процесі навчання учні записують значну частину навчального матеріалу і
користуються цими записами при заучуванні, повторенні, закріпленні; вони
привчаються до різних видів письмових вправ, що є необхідним елементом
розвитку умінь і навичок. У процесі письма відбувається опора на всі
види відчуттів, активізуються всі аналізатори: акустичний,
мовленнєворуховий, зоровий, рукоруховий.

Думка про використання однієї форми мовлення для розвитку іншої не є
новою в методичній літературі. Недооцінка ж ролі письма, писемного
мовлення у навчанні іноземних мов негативно впливає на весь навчальний
процес. Відомо, що у 90% людей зоровий канал сприйняття інформації в
декілька разів сильніший в порівнянні зі слуховим. Це дає підстави для
припущення, що обсяг і міцність засвоєного матеріалу, сприйнятого через
зоровий канал зв’язку, будуть значно вищими. Недостатня увага до письма,
письмових вправ у навчанні іноземних мов, виконання яких пов’язане з
функціонуванням більшого, в порівнянні з усним мовленням, числа
аналізаторів, веде до збіднення навчального процесу, до швидшого
забування, до втрати умінь та навичок, здобутих значними зусиллями.

7. Письмо здатне відігравати значну роль у навчанні усного мовлення,
читання, лексики, граматики. Крім цього, важливою функцією письма у
навчанні іноземних мов є те, що на всіх етапах воно здатне служити
ефективним засобом контролю. Письмові контрольні роботи, як поточні, так
і підсумкові, застосовуються з метою перевірки знань мовного матеріалу,
практичних умінь аудіювання, усного висловлювання, читання. Поточні
контрольні роботи проводяться після засвоєння певної порції мовного
матеріалу або усної теми — не рідше одного разу протягом двох тижнів.
Вони включають одне-два завдання і тривають від 5 до 15 хвилин.
Підсумкові письмові контрольні роботи проводяться один раз на чверть
відповідно до загального шкільного графіка. Такі роботи передбачають
перевірку володіння різними видами мовленнєвої діяльності і можуть
тривати 30-45 хвилин. Як зазначають вчителі-практики, письмові роботи
слід завжди ретельно готувати. Непідготовлена контрольна робота підриває
віру учня у свої сили, викликає почуття страху, невпевненості, що
негативно позначається на успішності учня і класу в цілому, спричиняє
велику кількість помилок.

В методиці навчання іноземних мов розрізняють такі форми письмових
контрольних робіт:

І. Контрольні роботи для перевірки знань мовного матеріалу – лексичного
і граматичного

II. Контрольні роботи і завдання для перевірки мовленнєвих навичок та
вмінь

Підсумовуючи викладене, можна сказати, що письмо є метою навчання
іноземної мови в школі та ефективним засобом навчання і контролю
іншомовних знань, умінь та навичок. Психофізіологічною основою письма є
взаємодія слухового, рукомоторного, мовленнєвомоторного та зорового
аналізаторів. В методичній літературі розрізняють графічні та
орфографічні навички і письмові мовленнєві вміння. Такі навички й уміння
формуються за допомогою відповідних вправ. Серед основних вправ, що
сприяють розвиткові та удосконаленню вмінь творчого письма — твір,
реферування, анотація, написання тематичного листа тощо.

ТЕМА 7 Організація та забезпечення процесу навчання іноземної мови в
середніх навчальних закладах

 1. Особливості навчання іноземної мови на різних ступенях.

2. Планування навчального процесу з іноземної мови.

3. Вимоги до уроку іноземної мови. Учитель іноземної мови.

4. Типи і структура уроків іноземної мови.

5. Аналіз уроку іноземної мови.

6. Індивідуалізація процесу навчання іноземної мови.

7. Інтенсивне навчання іноземної мови.

8. Контроль у навчанні іноземної мови.

9. Принципи і форми позакласної роботи з іноземної мови.

1. Навчальний процес з іноземної мови у середній загальноосвітній школі
поділяється на три ступені початковий – 5-6 класи, середній – 7-9 класи
та старший – 10-11 класи. Виділення цих етапів пов’язане з необхідністю
поступового оволодіння іншомовною діяльністю У свою чергу успішне
навчання іноземної мови залежить від урахування психолого-педагогічних
характеристик учнів, які зумовлюють використання методично раціональних
прийомів, форм та засобів навчання.

На початковому ступені закладаються основи володіння іноземною мовою.
Від рівня сформованості слухово-вимовних лексичних, граматичних та
орфографічних навичок, а також розвитку вмінь аудіювання говоріння,
читання та письма які визначені у програмі, залежить подальший успіх в
оволодінні учнями іноземною мовою як засобом іншомовного спілкування.

На початковому ступені учні повинні навчитись сприймати на слух усне
мовлення, робити невеликі повідомлення брати участь у бесіді. Навчання
читання проводиться на засвоєному в усному мовленні лексико-граматичному
матеріалі. На цьому ж ступені ставиться завдання оволодіти технікою
читання вголос, а також мовчки з повним розумінням змісту тексту
Стосовно письма учні повинні засвоїти графіку та орфографію іноземної
мови, використовувати письмо як засіб фіксації іншомовного матеріалу та
робити невеликі письмові повідомлення.

Обсяг навчального матеріалу повинен бути достатнім, щоб закласти основи
володіння кожним видом мовленнєвої діяльності на елементарному
комунікативному рівні. На цьому ступені учні оволодівають звуковою та
графічною системами мови, найбільш поширеними граматичними явищами та
значним за обсягом словником, що засвоюються активно.

Враховуючи характер та обсяг роботи, яка необхідна для досягнення вимог
програми, на іноземну мову на цьому ступені дається найбільша кількість
годин у порівнянні з іншими ступенями.

Середній ступінь є завершальним етапом щодо створення бази для активного
володіння навчальним іншомовним матеріалом. На цьому ступені
продовжується розвиток усіх видів мовленнєвої діяльності, серед яких
домінує усне мовлення. Мовлення учнів стає змістовнішим, більш
аргументованим, складнішим за структурою мовного та мовленнєвого
матеріалу.

Поряд з говорінням та аудіюванням значна увага приділяється читанню.
Читання як вид мовленнєвої діяльності набуває все більш комунікативного
характеру, зростає кількість та обсяг текстів, які учні повинні вміти
читати мовчки. На цьому ступені має місце цілеспрямоване формування
вмінь ознайомлювального (з метою одержання основної інформації) та
вивчаючого (з метою одержання повної інформації) читання. Поряд з
художньою літературою для читання використовуються науково-популярні та
суспільно-політичні тексти. Навчання письма передбачає вміння складати
план, тези до прочитаного та робити письмові повідомлення в межах
програмних вимог.

На середньому ступені учні оволодівають практично всім граматичним
матеріалом, необхідним для усного мовлення. Ведеться робота з формування
рецептивних навичок. На цьому ж ступені починається формування
потенціального словника учнів, яке продовжується і на старшому ступені.

Старший ступінь є завершальним у процесі оволодіння учнями іншомовним
мовленням. Рівень навичок та вмінь усного і писемного мовлення,
досягнутий на середньому ступені, має бути підтриманий. Велика увага на
старшому ступені навчання приділяється усному мовленню, яке набуває
якісно нового розвитку стосовно змістовності, більшої природності,
вмотивованості та інформативності. Проте основна роль у процесі навчання
іноземної мови на цьому ступені відводиться читанню. Тексти для читання
мають бути складнішими у порівнянні із середнім ступенем. При навчанні
читання формуються вміння читати суспільно-політичні тексти з метою
одержання повної та основної інформації, а також уміння переглянути і
вибрати необхідну статтю. Навчаючись письма, учні повий оволодіти
вмінням складати план, тези до усного повідомлення, писати анотацію та
резюме прочитаного, складати реферат, а також робити письмові
повідомлення в межах вимог до монологічного мовлення у 5-11 класах.

На старшому ступені завершується формування активного словника школяра
та продовжується робота з формування рецептивного словника. Програма
передбачає рецептивне засвоєння певної кількості лексичних одиниць.
Граматичний матеріал, призначений для вивчення в 10-11 класах
засвоюється тільки до рівня розпізнавання та розуміння при читанні; в 11
класі має місце систематизація граматичного матеріалу, що вивчався у
5-11 класах.

Початкова школа

Поступове упровадження раннього навчання однієї з іноземних мов у
початкових класах – одна з характерних рис сучасної загальноосвітньої
школи.

Курс навчання іноземної мови в початковій школі складається з двох
етапів – підготовчого (1-й рік навчання) та основного (2-4 роки
навчання). Перший рік навчання – це спеціальний пропедевтичний курс,
метою якого є підготовка до засвоєння основного курсу.

Практична мета навчання іноземної мови в початковій школі полягає в
тому, щоб закласти основи володіння іноземною мовою у молодших школярів,
тобто сформувати початки фонетичних, лексичних, граматичних та
орфографічних навичок та вмінь аудіювання, говоріння, читання та письма
в межах програмних вимог.

2. Планування процесу навчання іноземних мов має передумовою планування
його результатів на різних за тривалістю відрізках часу. Це означає, що
на початку курсу навчання вчитель повинен передбачити хід навчання, мати
уявлення про результати, що можуть бути отримані в кінці курсу навчання.
Головна мета планування – науково обґрунтована організація
навчально-виховного процесу та досягнення оптимального засвоєння учнями
навчального матеріалу, визначеного програмою з ІМ.

Система планування в середній школі охоплює послідовне планування в
межах усього курсу навчання, чвертей, циклу уроків та окремого уроку,
виходячи з конкретних цілей кожного відрізка навчального процесу.
Розрізняють календарно-річний план, що включає плани на чотири чверті
(піврічні плани), тематичний план або план циклу уроків та поурочний
план.

Календарно-річний план – це проект, в якому подаються теми, визначаються
загальні дидактичні завдання, встановлюються терміни вивчення тем,
розподіляється за чвертями навчальний матеріал, визначаються способи
підсумкового та тематичного контролю, вказуються основні дидактичні
засоби.

Основою для календарно-річного плану є навчальна програма з ІМ та
навчальний план. Календарно-річний план складається учителем на основі
орієнтовного плану, який міститься в книжках для вчителя певного класу.

Тематичне планування є дещо конкретнішою розробкою календарно-річного
плану. Головне завдання тематичного планування – визначення кінцевих
цілей в результаті вивчення певної теми. В тематичному плані називається
конкретна тема та підтеми, визначається послідовність формування навичок
та вмінь, а також кількість уроків, що відводяться на досягнення;
практичних цілей циклу уроків, вказуються способи контролю та завдання
додому, додається перелік засобів навчання. Тематичному плануванню
надається велике значення, оскільки воно дає можливість учителю глибше
розглянути у взаємозв’язку цикл уроків в усіх аспектах. Цикл уроків,
об’єднаних однією темою, в методиці називають також системою уроків, під
якою розуміють сукупність уроків, яка забезпечує формування мовленнєвих
навичок та вмінь стосовно певної теми та на основі певного мовного і
мовленнєвого матеріалу. Кожна з цих сукупностей уроків є системою
взаємопов’язаної роботи з формування лексичних, граматичних, фонетичних
навичок та розвитку мовленнєвих умінь аудіювання, говоріння, читання та
письма на їх основі.

Оскільки тематичний план є основою для планування окремих уроків у межах
теми, він повинен передбачати планування цілей цих уроків, а також
загальну структуру та зміст наступної діяльності вчителя на уроці.
Вважається за доцільне складати календарно-тематичний план, щоб із
самого початку зорієнтуватись у строках вивчення теми. Зразок
тематичного плану роботи може мати такий вигляд:

Тематичний план уроків у … класі

Тема:

Підтеми:

№ уроку Тип уроку Цілі уроку Мовний матеріал Види мовленнєвої діяльності
Оснащення уроку Домашнє

 завдання

Г А Ч П

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

                   

 

Схема тематичного плану може мати інші варіанти. Вона може бути
відкоректована вчителем в залежності від конкретних умов
навчально-виховного процесу. Крім того, вчитель, який працює творчо, не
може не вносити змін підказаних практикою, багаторічним досвідом роботи.

Цілі уроку досягаються поступово відповідно до вирішення завдань етапів
уроку. Готуючись до планування уроку, вчитель також проводить аналіз
матеріалу з точки зору труднощів, які він може викликати в учнів. При
цьому вчитель прогнозує можливі помилки учнів у ході наступної роботи з
цим матеріалом, намічає необхідну послідовність дій щодо їх подолання.

Враховуючи конкретні завдання і зміст уроку, важливі
психолого-педагогічні фактори, вчитель визначає структуру уроку та
відповідні прийоми і форми роботи.

Завданням учителя є створення природних переходів від однієї частини
уроку до іншої і від одного виду вправ до іншого. Роль таких “місточків”
можуть виконувати бесіда з учнями, що переключає їх на інше завдання,
коротке у дотепне оповідання, ілюстрація, етикетний діалог тощо. Отже
кожний з етапів уроку має свій “організаційний момент”, що готує даний
етап. Його функція — орієнтування учнів на наступну роботу, мотивація
їхньої діяльності, повідомлення про те, чим будуть займатися учні та що
для цього слід зробити. Важливо також націлити учнів на результат їх
діяльності, якого вони повинні досягти в кінці уроку чи певного етапу.

Потім учитель розподіляє час у хвилинах на кожну частину уроку. Без
урахування умов навчання важко навести співвідношення між різними
етапами уроку. Воно не є стабільним. Проте методично обґрунтованим слід
вважати такий розподіл часу, при якому більша його частина припадає на
усне мовлення. Стосовно мовленнєвої діяльності можна рекомендувати таке
їх співвідношення: слухання – 40%, говоріння – 30%, читання – 20%,
письмо – 10%.

 Узагальнена схема плану-конспекту може мати такий вигляд:

Схема плану-конспекту уроку

Дата

План-конспект уроку А°… в … класі

Тема: Підтема:

Цілі:

Практична/ні

Освітня/ні

Розвиваюча/чі

Виховна/ні

Обладнання уроку  

Схематичний план уроку

Початок уроку

І. Організація класу

II. Мовленнєва/фонетична зарядка

Основна частина уроку

ІІІ-УІ.

Заключна частина уроку

VII. Підбиття підсумків

VIII. Виставляння оцінок, їх мотивація Час

2 хв.

З хв.

35хв.

 

 

2 хв.

З хв.

Хід уроку

Етап, мета етапу, прийом Зміст роботи

Учитель-початківець повинен складати розгорнутий план-конспект уроку, в
якому має бути розроблений хід уроку іноземною мовою, точні формулювання
правил та завдань, зразки виконання вправ. Нераціональна витрата часу на
уроці найчастіше є результатом того, що вчитель неспроможний без
попередньої підготовки чітко сформулювати запитання чи завдання, просто
й доступно пояснити те чи інше явище. Тому рекомендується описувати
навчальну діяльність в конспекті повним текстом, звертаючи увагу на
доступність, короткість, точність та ясність мовлення вчителя на уроці.

3. Вимоги до уроку іноземної мови

Педагогічна наука розглядає процес навчання як свідому й цілеспрямовану
сумісну діяльність учителя та учнів. В сучасній школі ця діяльність
здебільшого доходить в рамках уроку, який доповнюється самостійними
заняттями вдома, позакласною роботою та факультативними заняттями з
предмета.

Урок ІМ як основна організаційна одиниця навчального процесу є його
частиною і водночас самостійною, цілісною ланкою. До нього ставляться ті
ж загальнодидактичні й методичні вимоги, що й до всього навчального
процесу. В ньому синтезуються закономірності навчання, органічно
взаємодіють цілі зміст і методи. Він реалізує методичну концепцію,
покладену в основу навчання. Тому проблеми уроку звичайно розглядають
разом з питаннями методики та організації циклу уроків.

Мовленнєва спрямованість уроку ІМ.

Комплексність уроку ІМ.

Іноземна мова – мета і засіб навчання.

Висока активність розумово-мовленнєвої діяльності учнів.

Різноманітність форм роботи учнів.

Мотиваційне забезпечення навчальної діяльності.

Учитель іноземної мови

Провідна роль у здійсненні навчально-виховного процесу у школі завжди
належала і належить учителеві.

Навчальний процес з іноземної мови в сучасній школі це, перш за все,
спільна діяльність учителя та учнів, де учень є суб’єктом навчання та
спілкування нарівні з учителем. Вступаючи в стосунки співробітництва,
учитель орієнтується не на функції дитини як учня (згідно з якими він
повинен виконати вправу, вивчити правила, прочитати текст і т.п), а на
його особистість та перспективи його розвитку. Від поведінки вчителя
буде залежати, чи відчує себе учень партнером у спілкуванні з ним.
Учитель повинен говорити природно, невимушене, звертаючи увагу на
реакцію співрозмовника, не читати свої репліки з плану-конспекту чи з
карток. При спілкуванні він повинен враховувати інтереси співрозмовника,
стежити за виразністю своєї інтонації, жестів, міміки, за тим, як він
рухається, стоїть, сидить. Учитель завжди має бути доброзичливим, учень
повинен відчувати, що його інтереси – це інтереси вчителя.
Доброзичливість повністю виключає на уроці роздратованість, грубість,
окрик.

Навчання іноземної мови як навчання спілкування вимагає від учителя
таких якостей, які забезпечили б реалізацію цілей навчання та його
ефективність. Учитель є джерелом інформації, лідером колективу, взірцем
морально-етичних норм поведінки, моделлю майбутньої мовленнєвої
діяльності, організатором психологічного клімату і керівником
взаємовідносин в Учнівському колективі. Зростають вимоги до особистих
якостей учителя, його професійної підготовки. Сучасний вчитель як
особистість характеризується такими якостями:

1) широкою освіченістю, загальною культурою, інтелігентністю,
високорозвиненою моральною свідомістю, почуттям відповідальності за свою
працю;

2) любов’ю до дітей, тактом, здатністю формувати всебічно розвинену,
творчу особистість школяра;

3) глибокими знаннями та професійним мисленням, що дає змогу розуміти
суть педагогічних явищ та приймати оптимальні рішення питань навчання
іноземної мови, умінням творчо використовувати передовий педагогічний
досвід, індивідуальним стилем роботи;

4) потягом до самоосвіти та самовдосконалення.

Професійна підготовка вчителя іноземної мови включає в себе володіння
іноземною мовою як засобом усної та писемної комунікації в усіх сферах
спілкування, а також як засобом педагогічної діяльності в різних умовах
з урахуванням цілей навчання, вікових особливостей школярів та їх мовної
підготовки.

Учитель повинен мати загально лінгвістичні знання про мову як суспільне
явище, про її зв’язок з мисленням, культурою, про систему та рівні мови,
сучасні напрями в лінгвістичній науці та вміти використовувати їх у
процесі навчання іноземної мови, володіти знаннями і вміннями з
психології та педагогіки, мати належну культурно-естетичну підготовку.
Остання передбачає знання світової культури, в тому числі глибоке знання
культури свого народу і культури народу тієї країни, мова якої
вивчається, володіння вмінням виконувати функції культурного посередника
між двома народами.

Особливе місце в підготовці вчителя займають професійно-методичні знання
та вміння, які визначають методичну майстерність учителя іноземної мови.
Учитель повинен мати глибокі знання методики викладання іноземної мови
та вміти застосовувати їх у процесі навчання. Ці знання та вміння
забезпечать виконання основних професійно-методичних функцій учителя
іноземної мови: комунікативно-навчальну, виховну, гностичну,
конструктивно-плануючу, організаторську.

4. Типи і структура уроків іноземної мови

Основними критеріями класифікації уроків ІМ є цілі уроків та ступінь
сформованості навичок і вмінь. На цей час в методиці узвичаєно поділ
уроків на два основних типи. Перший тип – уроки, що спрямовані на
формування мовленнєвих навичок користування мовним матеріалом. На таких
уроках має місце ознайомлення з новим мовним матеріалом та тренування з
метою його використання в аудіюванні, говорінні, читанні та письмі.
Проте тут може мати місце і практика на основі засвоєного матеріалу.
Другий тип – це уроки, що спрямовані на розвиток мовленнєвих умінь. На
уроках цього типу переважає практика в мовленнєвій діяльності. Однак їй
може передувати певна кількість тренувальних вправ, котрі готують до
неї.

Безумовно, описані типи уроків не виступають в абсолютно чистому
вигляді. Уроки ІМ об’єднуються спільними рисами, проте реалізуються вони
в різних варіантах, формуючись у різні види уроків в залежності від
характеру навчальної діяльності.

Логіка уроків першого типу зумовлена особливостями нового матеріалу і
того виду мовленнєвої діяльності, в якому він буде використовуватись. В
межах цього типу можна виділити такі види уроків: ознайомлення з новими
ЛО та формування лексичних навичок усного мовлення і читання,
ознайомлення з новими ГС та формування рецептивних граматичних навичок і
т.п.

Побудова уроків другого типу залежить від виду мовленнєвої діяльності,
що розвивається, та особливостей його розвитку в учнів. Це можуть бути
уроки розвитку умінь аудіювання та говоріння, усного мовлення та
читання, говоріння та письма тощо.

Структура уроку визначається його змістом і місцем у циклі уроків.
Традиційно урок складається з етапів. Поняття “етап” пов’язане з рухом
до поставленої мети в рамках певного відрізку часу, тому етап усталений
в дидактиці як структурна одиниця уроку. Проте один лише “набір” етапів
уроку, розташованих у певній послідовності, не складає його структури.
Структура уроку зумовлюється сукупністю закономірностей його внутрішньої
організації, згідно яких компонуються його етапи.

Що складає внутрішню організацію уроку ІМ? В цілісній його структурі
виділяється початок, основна та заключна частини уроку. До основних
компонентів початку уроку відносять організаційний момент та мовленнєву
зарядку. Початок уроку виконує дві важливі функції: організацію класу до
активної роботи на уроці (привітання, приведення учнів до готовності
співпрацювати, повідомлення цілей уроку) та створення іншомовної
атмосфери з метою переведення учнів на іншомовну мовленнєву діяльність.

Особливу увагу слід приділяти мовленнєвій зарядці. В ході основної
частини уроку вирішуються його головні завдання. Вона може включати такі
компоненти: подача нового матеріалу, тренування учнів у вживанні цього
матеріалу в мовленні, практика в мовленнєвій діяльності,
систематизація/узагальнення засвоєного і контроль мовленнєвих навичок та
вмінь.

При плануванні введення нового матеріалу важливо правильно визначити
обсяг матеріалу для цього уроку, послідовність його презентації та
співвідношення витрат часу на пояснення матеріалу та його тренування на
користь останнього.

Найбільшу частину уроку займає вправляння (тренування та практика в
мовленнєвій діяльності). Це його провідні компоненти. Особливістю
навчального процесу з ІМ є те, що на уроці має місце тренування як щойно
введеного, так і раніше поданого, але ще не засвоєного матеріалу. Отже
характер тренування чи практики буде залежати від поставленої учителем
мети уроку. При цьому важливо пам’ятати, що мета уроку має бути
реалізована у комплексі вправ, до якого органічно входять як
умовно-мовленнєві (для формування навичок), так і мовленнєві (для
розвитку вмінь) вправи.

Формування міцних навичок та вмінь неможливе без узагальнення вивченого,
без приведення в систему засвоєних знань, навичок та вмінь. Тому в урок
необхідно включати завдання на узагальнення вивченого. Слід наголосити,
що подібні завдання можуть передбачати не тільки систематизацію мовного
матеріалу, але й актуалізацію навичок та вмінь у межах вивчених тем.

Контроль мовленнєвих навичок та вмінь здійснюється або безпосередньо в
ході навчального процесу (поточний контроль), або на етапі завершення
теми чи певного періоду навчання (тематичний та підсумковий контроль). У
першому випадку на контроль, який залишається самостійним компонентом
уроку, не відводиться спеціального часу, як це має місце у другому
випадку, коли контроль може займати частину уроку або цілий урок.

Кінець уроку повинен підсумувати те, чого було досягнуто на уроці. Його
компонентами є підбиття підсумків уроку та повідомлення домашнього
завдання. Завершуючи урок, учитель підсумовує успіхи учнів, торкаючись
разом з тим і недоліків їх роботи, оголошує та мотивує оцінки, записує
їх в журнал та щоденники учнів, роз’яснює домашнє завдання. При
формулюванні домашнього завдання важливо передбачати також його запис на
дошці, короткі інструкції щодо способів його виконання та оформлення. В
окремих випадках доцільно перевірити, як учні зрозуміли завдання і чи
зробили відповідні записи в щоденниках.

 

5. Аналіз уроку іноземної мови

Високий професіоналізм, педагогічна майстерність учителя досягаються не
лише у процесі систематичної, вдумливої, творчої підготовки до своїх
уроків але й за рахунок проведення аналізу та узагальнення досвіду
колег, збагачення на цій основі своєї практики ефективними прийомами
навчання. Уміння спостерігати та аналізувати педагогічний процес є
професійно необхідним для кожного вчителя. Воно складає основу успішної
реалізації дослідницької функції вчителя, а також є базою для оволодіння
самоаналізом, що є запорукою високого професіоналізму.

Аналіз уроку іноземної мови вимагає як всебічних знань про урок, так і
спеціальних умінь його спостереження та оцінювання. Складність аналізу
уроку полягає не тільки в багатоплановості останнього, але й у
специфічності окремих його компонентів і типів. Проте існують певні
характеристики, які є обов’язковими для кожного уроку іноземної мови. Це
насамперед відповідність конкретного уроку основним вимогам до уроку
іноземної мови, зумовленим специфікою цілей, змісту і технології
навчання саме цього предмета в середніх навчальних закладах. Реалізація
вчителем саме цих вимог повинна стати об’єктом загального аналізу уроку
іноземної мови, метою якого є цілісна оцінка уроку через призму його
особливостей, в однаковій мірі притаманних усім типам уроків. До таких
вимог відносяться:

– цілеспрямованість уроку,

– структурна цілісність і змістовність уроку,

– активність учнів на уроці,

– відповідність мовленнєвої поведінки вчителя цілям, змісту та умовам
навчання,

– результативність уроку.

З урахуванням сказаного можна запропонувати схеми загального та
поглибленого аналізу уроку іноземної мови, складовими частинами яких
виступають основні вимоги до уроку ІМ.

 6. Індивідуалізація процесу навчання іноземної мови

Під індивідуальним підходом мається на увазі навчання учнів іноземного
мовлення у групі /класі за єдиною програмою, але з урахуванням їх
індивідуально-психологічних особливостей. При цьому на перший план
ставиться завдання допомогти учням оволодіти базовим рівнем іншомовного
мовлення, вихід за межі якого завжди бажаний.

Власне індивідуалізація процесу навчання іншомовного мовлення – це
цілісна система, яка має охоплювати всі сторони та етапи
навчально-виховного процесу з іноземної мови, а також передбачати
комплексне врахування і цілеспрямований розвиток компонентів кожної з
підструктур психологічної структури індивідуальності учня, що здійснюють
значний вплив на якість оволодіння ним іншомовним мовленням. До складу
цієї системи входять: 1) цілі індивідуалізації процесу навчання; 2) види
індивідуалізації та їх зміст; 3) прийоми та засоби індивідуалізації.
Розглянемо компоненти названої системи.

Цілі індивідуалізації процесу навчання іноземної мови поділяються на
основні та допоміжні. До основних відносяться:

– заповнення прогалин у вихідному рівні володіння учнем іншомовним
мовленням і своєчасне усунення нового відставання, що з’являється;

– розвиток інтелектуального кругозору, психічних процесів і якостей
особистості учня, які відіграють провідну роль в оволодінні іншомовним
мовленням;

– формування індивідуального стилю оволодіння іншомовним мовленням, який
охоплює і вміння самостійної роботи.

Допоміжні цілі індивідуалізації включають:

– активізацію навчально-виховного процесу з іноземної мови;

– стимулювання навчальної діяльності учнів;

– створення позитивного емоційного фону навчального процесу тощо.

 7. Інтенсивне навчання іноземної мови

Поняття “інтенсивне навчання” пов’язане передусім з двома іменами –
болгарського вченого, лікаря-психотерапевта за фахом Георгія Лозанова та
російського методиста професора Галини Олександрівни Китайгородської.

Віра в успіх кожного, доброзичливість як основа взаємин між викладачем
та учнями, між самими учнями; авторитет викладача та його творча роль;
високо вмотивована навчальна діяльність, яка спрямована на опанування
змісту навчання, – все це стимулює і забезпечує розкриття резервів
особистості тих, хто навчається. Багаторічні теоретичні та
експериментальні дослідження Г.О.Китайгородської та її колег завершилися
створенням методу активізації можливостей особистості і колективу (далі
– метод активізації).

Принципи методу активізації Як відомо, метод зумовлюється системою
принципів. Сформульовано п’ять основних принципів методу активізації: 1)
принцип особистісного спілкування; 2) особистісно-рольовий принцип; 3)
принцип концентрованої організації навчального матеріалу і навчального
процесу; 4) принцип колективної взаємодії; 5) принцип
поліфункціональності вправ.

Особистість функціонує і формується у процесі постійних взаємовідносин з
іншими людьми у праці, навчанні та спілкуванні. Спілкування служить
одним з головних механізмів цих взаємовідносин і є одним із джерел
розвитку особистості.

В основі принципу особистісного спілкування лежить положення про злиття
процесів спілкування і навчання, нерозривність навчально-пізнавальної І
діяльності учнів та діяльності спілкування. Весь навчально-виховний
процес організований як процес неформального різнопланового
особистісного спілкування вчителя з учнями та учнів між собою. Тому
успіх навчальної діяльності багато в чому залежить від особистісних
характеристик тих, хто навчається, рівня їх знань, їх взаємовідносин
один з одним та з учителем. В інтенсивному навчанні цей фактор
забезпечується створенням атмосфери трудової активності, емоційного
співпереживання, урахуванням особистісних якостей та психічних
особливостей тих, хто навчається.

Принцип колективної взаємодії визначається як такий спосіб організації
навчального процесу, де учні активно й інтенсивно спілкуються один з
одним, обмінюючись навчальною інформацією, що сприяє розширенню знань,
вдосконаленню навичок та вмінь кожного учня; між учасниками спілкування
створюються оптимальні взаємодії і формуються характерні для колективу
взаємовідносини, а умовою успіху кожного є успіх інших членів колективу.

В умовах групової взаємодії створюється спільний фонд інформації, до
якого кожний з учасників-партнерів вкладає свою частку і яким
користуються всі разом. Форми сумісної колективної діяльності, а також
форми поведінки, що їх демонструє вчитель – створення атмосфери
доброзичливості, уважне ставлення до партнерів по спілкуванню,
взаємодопомога – створюють оптимальні умови для активізації
потенціальних можливостей кожного учня.

Поетапна реалізація моделі інтенсивного навчання. Побудова моделі
інтенсивного навчання іншомовного спілкування відбувається згідно з
усіма принципами методу активізації, що були розглянуті, а її реалізація
здійснюється поетапно.

Перший етап – це подача нового навчального матеріалу циклу занять
(“мікроциклу” за термінологією Г.О.Китайгородської), другий – тренування
у спілкуванні, третій – практика у спілкуванні.

Визначальною рисою усіх вправ в інтенсивному навчанні є їх вмотивований
характер. По суті це комунікативна або комунікативно-рольова мотивація,
тобто учень знає не лише, що він має робити, але й заради чого він щось
говорить, слухає, читає, пише. Некомунікативні вправи використовуються
лише у вигляді мовних ігор, де мотивом діяльності учня є сама участь у
грі.

8. Контроль у навчанні іноземної мови

Контроль входить складовою частиною до системи навчання іноземних мов.
На відміну від власне навчання іноземної мови, метою якого є формування
іншомовних мовленнєвих навичок і вмінь, завданням контролю передусім є
визначення та оцінювання рівня їх сформованості. Головна мета контролю у
процесі навчання іноземної мови – управління цим процесом.

Як складник системи навчання контроль має свої функції, види, форми,
засоби та об’єкти.

Успішна реалізація функцій контролю впливає на ефективність як контролю,
так і всього процесу навчання. Виділяють такі функції контролю: функції
зворотного зв’язку, оціночну, навчальну і розвиваючу.

Для того щоб ці функції успішно реалізувались у практиці навчання,
контролю мають бути притаманні такі якості як цілеспрямованість,
репрезентативність, об’єктивність та систематичність.

Цілеспрямованість контролю полягає в тому, що контроль має бути
спрямованим на певні мовленнєві навички і вміння, рівень досягнення яких
визначається та оцінюється. Репрезентативність контролю означає, що
контролем має бути охоплений весь той мовний і мовленнєвий матеріал,
засвоєння якого перевіряється. Об’єктивність контролю забезпечується
застосуванням об’єктивних способів оцінювання відповідей учнів.
Систематичність контролю реалізується за умови його регулярного
проведення у процесі навчання іноземної мови на всіх етапах навчання.

Види та форми контролю. Систематичність контролю реалізується в таких
його видах: а) поточний контроль, який здійснюється у ході вивчення
конкретної теми для визначення рівня сформованості окремої навички або
вміння, якості засвоєння певної порції навчального матеріалу; б)
рубіжний контроль, який проводиться після закінчення роботи над темою,
тематичним циклом, в кінці чверті, року; в) підсумковий контроль, який
реалізується після завершення відповідного ступеня навчання іноземної
мови. Кожний з видів контролю виконує усі функції, властиві контролю,
але залежно від його виду та чи інша функція має особливе значення і
виступає домінуючою.

За формою організації контроль може бути індивідуальним або
фронтальним/груповим; за характером оформлення відповіді – усним або
письмовим; за використанням рідної мови – одномовним або двомовним.

Засобами проведення контролю виступають спеціально підготовлені
контрольні завдання, які включають інструкцію щодо їх виконання і мовний
та мовленнєвий матеріал, який вивчався учнями. Необхідною умовою в
підготовці таких завдань є те, що інструкція повинна спонукати учнів до
реалізації саме тих мовленнєвих навичок і вмінь, які піддягають
контролю, а мовний і мовленнєвий матеріал контрольних завдань має
охоплювати увесь той матеріал, засвоєння якого перевіряється.

Об’єктами контролю виступають навички і вміння мовлення, рівень
володіння якими дозволяє учню здійснити іншомовну мовленнєву діяльність.
Отже об’єктами контролю є слухо-вимовні, лексичні, граматичні навички
(мовна компетенція) та вміння здійснювати мовленнєву діяльність в
говорінні, аудіюванні, читанні, письмі з урахуванням соціокультурних
особливостей цих видів мовленнєвої діяльності (комунікативна
компетенція).

Якісні та кількісні показники володіння учнями іншомовним спілкуванням в
різних видах мовленнєвої діяльності служать критеріями оцінки їх
відповідей, отриманих під час проведення контролю. Так, у продуктивних
видах мовленнєвої діяльності (говорінні, письмі) основними якісними
показниками є: ступінь узгодженості висловлювань із заданою темою,
ситуацією; повнота відображення теми, ситуації; рівень і характеристика
імпровізації у формулюванні висловлювань; правильність використання
мовних засобів для оформлення висловлювань; різноманітність використання
мовних засобів. Кількісні показники складають: обсяг (кількість слів,
речень) і швидкість (наявність пауз, повторень) усного або письмового
висловлювання. В рецептивних видах мовленнєвої діяльності (аудіюванні,
читанні) основним якісним показником є ступінь розуміння (загальне,
повне, детальне). Кількісними показниками є тривалість звучання тексту і
темп мовлення – в аудіюванні, обсяг тексту – в читанні.

Ефективним засобом організації контролю у навчанні іноземної мови е
тестування. Тестовий контроль може забезпечити успішну реалізацію мети і
всіх функцій контролю, а також задовольнити вимоги, що висуваються до
якості контролю.

Тестовий контроль або тестування як термін означає у вузькому смислі
використання і проведення тесту, і в широкому – як сукупність етапів
планування, складання і випробування тестів, обробки та інтерпретації
результатів проведення тесту (В.О. Коккота).

У навчанні іноземних мов застосовується лінгводидактичне тестування.

Лінгводидактичні тести бувають стандартизовані і не стандартизовані.
Стандартизований тест є таким, який пройшов попереднє випробування на
великій кількості тестованих і має кількісні показники якості.
Підготовка такого тесту потребує копіткої роботи і тривалого часу.
Стандартизовані тести супроводжуються паспортом, в якому містяться
норми, умови та інструкції для багаторазового використання тесту в
різних умовах.

Нестандартизовані тести розробляються самим учителем для своїх учнів.
Такі тести складаються на матеріалі конкретної теми для перевірки рівня
сформованості певної навички або вміння. Нестандартизовані тести
застосовуються під час поточного контролю з метою забезпечення
зворотного зв’язку у навчанні іноземної мови. Нестандартизовані тести не
потребують визначення усіх кількісних показників якості. Але доцільно
виявити в такому тесті дуже важкі і занадто легкі питання і замінити їх
більш прийнятними. Для визначення важких або легких завдань користуються
такою методикою: підраховують відсоток тестованих, які виконали
завдання. Якщо лише 15% і менше тестованих правильно виконали завдання,
воно може вважатися важким. Якщо 85% тестованих справились із завданням,
воно вважається легким (І.А.Рапопорт).

Залежно від цілеспрямованості тести розподіляються на тести навчальних
досягнень, тести загального володіння іноземною мовою, діагностичні
тести, тести на виявлення здібностей до вивчення іноземної мови.

В середніх навчальних закладах для проведення поточного, рубіжного або
підсумкового контролю використовуються тести навчальних досягнень, метою
яких є визначення рівня навчальних досягнень учня в оволодінні
іншомовною мовленнєвою діяльністю на певному ступені навчання. Тестами
загального володіння іноземною мовою є тести типу ТОЕFL. Діагностичні
тести використовуються з метою подальшого розподілу учнів по групах за
рівнем підготовки з іноземної мови. Тести на виявлення здібностей до
вивчення іноземної мови спрямовані на визначення конкретних
індивідуально-психологічних особливостей учня з метою забезпечення їх
своєчасного коригування та розвитку, що сприятиме успішності оволодіння
мовленнєвою діяльністю. Тест складається з тестових завдань, які
об’єднуються у субтести. До субтесту входять тестові завдання,
спрямовані на один конкретний об’єкт тестового контролю, наприклад,
визначення рівня володіння вимовними, граматичними або лексичними
навичками, уміннями аудіювання, читання, говоріння, письма.

Тестовим завданням є мінімальна одиниця тесту, яка передбачає певну
вербальну чи невербальну реакцію тестованого (В.О.Коккота). Кожне
тестове завдання створює для тестованого конкретну мовну або
комунікативну тестову ситуацію.

Тестова ситуація може подаватись вербальними (текст) і невербальними,
наочними (малюнки, схема, таблиця) засобами. Очікувана відповідь
тестованого може бути вербальною або невербальною (з використанням літер
або цифр, знаків +, – та ін.).

Виділяють два основних типи очікуваної відповіді: вибіркову та
конструйовану. Вибіркова відповідь передбачає вибір правильної відповіді
з кількох запропонованих неправильних варіантів – альтернатив.

Вибіркова відповідь буває множинного вибору (вибір з кількох варіантів),
альтернативного вибору (вибір із двох варіантів), перехресного вибору
(знаходження відповідних пар “стимул-реакція”).

Конструйована відповідь може формулюватись на рівні окремого слова
(напівпродукована відповідь) та окремого речення/висловлювання і тексту
(продукована відповідь).

Кожне тестове завдання складається з інструкції, зразка виконання (іноді
може бути відсутнім), матеріалу, що подається тестованому та очікуваної
відповіді, яка планується розробником тесту як еталон/ключ

Відповіді фіксуються тестованим на бланку для відповідей під час
проведення письмового тестування і записуються на плівку у процесі
усного тестування.

У процесі складання тесту тестові завдання відбираються і
впорядковуються в залежності від призначення цього тесту. Як правило,
комплекс тестів включає тести для визначення сформованості
комунікативної компетенції в усіх видах мовленнєвої діяльності
(говорінні, аудіюванні, читанні, письмі). Додатково можуть включатися
тести на перевірку володіння лексичними, граматичними, орфографічними
навичками та ін. (див. схему 6 на стор. 275).

Результати, отримані під час тестування, підлягають кількісному
підрахунку, на основі якого виставляється оцінка успішності учнів в
оволодінні іншомовною мовленнєвою діяльністю. Для цього кожне тестове
завдання д спочатку оцінюється в балах. Бали можуть нараховуватись за
кількість і правильних відповідей шляхом порівняння відповідей
тестованого з ключем (при вибіркових або конструйованих
напівпродукованих відповідях) або відповідно до певних характеристик
якості мовлення за критеріальною шкалою (при конструйованих продукованих
відповідях). Такими критеріями можуть бути, наприклад, лексична і
граматична правильність усного або писемного висловлювання,
відповідність ситуації спілкування, різноманітність застосованих мовних
засобів, швидкість мовлення та ін. За наявність кожної з подібних
характеристик мовлення тестований отримує певну кількість балів.
Кількість і види характеристик, які оцінюються, можуть варіюватися,
оскільки зумовлюються цілями тестування, етапом навчання тощо.

Отримане число балів співвідноситься зі шкалою оцінок. Наприклад, увесь
тест включає 50 завдань. Кожне завдання “важить” 2 бали. Максимальна
кількість набраних балів становитиме число 100 ( 50 х 2 = 100). Слід
зауважити, що 100-бальна рангова шкала є найбільш гнучкою. Щоб отримати
“ціну” одного завдання, можна число 100 розділити на кількість завдань і
одержати кількість балів за одне завдання.

Часто “ціна” завдання залежить від ступеня його складності. Тому більше
балів буде “важити” складніше завдання, але в сумі ці бали мають
становити число 100. Для виведення оцінки успішності виконання тесту
можна скористатися такою шкалою: 100% правильних відповідей дорівнює
оцінці “5”; 99%-80% -“4”, 79%-60% -“З”, 59%-30% – “2”, нижче 30% -“І”.
Наприклад, якщо учень за правильні відповіді набрав 87 балів, йому
виставляється оцінка “4”.

Тестування створює великі можливості для організації у навчанні
іноземної мови в середніх навчальних закладах ефективного і якісного
контролю, який, разом з іншими складниками процесу навчання, може
забезпечити успішне досягнення цілей навчання.

 9. Позакласна робота з іноземної мови

Сучасна школа має великий досвід проведення освітньо-виховної роботи з
іноземної мови, яка становить частину єдиного навчально-виховного
процесу. Позакласну роботу з ІМ можна визначити як систему неоднорідних
за змістом, призначенням та методикою проведення освітньо-виховних
заходів, що виходять за межі обов’язкових навчальних програм. Позакласна
робота з ІМ вирішує такі завдання:

– удосконалення знань, навичок і вмінь, набутих на уроках ІМ;

– розширення світогляду учнів;

– розвиток їх творчих здібностей, самостійності, естетичних смаків;

– виховання любові та поваги до людей свого рідного краю та країни, мова
якої вивчається.

Важливим фактором успішного виконання цих завдань є врахування
психолого-педагогічних особливостей навчання ІМ на різних ступенях.
Знання властивостей особистості того чи іншого віку дає можливість
правильно визначити зміст і форму позакласної діяльності з ІМ.

На початковому ступені (5-6 класи) учням притаманні такі риси як
прагнення до конкретної, однак нетривалої діяльності, негайного
результату, а також допитливість, інтерес до всього нового, емоційна
активність. Проте вони мають завищену самооцінку і ще не вміють керувати
своєю поведінкою. Більш розвинена механічна пам’ять учнів цього віку
сприяє кращому і швидшому запам’ятовуванню віршів, пісень тощо.

На середньому ступені (7-9 класи) підлітки виявляють більшу соціальну
активність, спрямовану на засвоєння певних зразків поведінки та
цінностей, прагнуть до сприйняття нового, цікавого, їх пам’ять
розвивається у напрямі інтелектуалізації, запам’ятовування набуває
цілеспрямованого характеру, мовлення стає більш керованим і розвиненим.
Підлітки потребують щирого і серйозного ставлення до своїх інтересів, не
люблять обмеження своєї самостійності з боку дорослих.

На старшому ступені (10-11 класи) учні прагнуть до всебічного розвитку
своєї особистості, поглибленого засвоєння знань. У цьому віці формується
науковий світогляд, зростає соціальна активність, збільшується інтерес
до проблем людських взаємин, захоплення стають різнобічними, а
самооцінка своїх здібностей знижується. Великої ваги для юнаків набуває
спілкування зі своїми однолітками. Спілкування для них – невід’ємна
частина їх життя, канал інформації та вид діяльності, у процесі якої
відбувається формування індивідуального стилю поведінки старшокласників.

Слід звернути увагу на те, що у процесі організації позакласної роботи з
ІМ необхідно враховувати як психологічні особливості особистості, так і
психологічні особливості колективу: рівень його розвитку, ступінь
організаційної, психологічної, інтелектуальної та емоційної єдності,
спрямованість діяльності колективу на стосунки між його членами,
емоційний стан класу під час виконання завдань з позакласної роботи.

Знання психологічних особливостей учнів – необхідна передумова успішного
виконання вибору відповідних форм позакласної роботи, визначення змісту
цих форм, організації та проведення позакласного заходу.

 10. Принципи позакласної роботи з ІМ – вихідні положення, які
визначають вимоги до її змісту, методів та організаційних форм. Вони
відповідають цілям та завданням усієї позакласної роботи з ІМ у школі та
ілюструють суть педагогічної діяльності вчителя – організатора
позакласної роботи.

Основними організаційними принципами позакласної роботи з ІМ є принципи
добровільності та масовості, принцип урахування і розвитку
індивідуальних особливостей та інтересів учнів, принцип зв’язку
позакласної роботи з уроками (В.І.Шепелєва).

Позакласна робота базується на володінні учнями навичками та вміннями,
набутими на уроках ІМ, тому дуже важливим є те, щоб учні якнайповніше
використовували ці навички та вміння під час позакласного заходу.
Водночас позакласна робота має позитивно впливати на навчальну
діяльність учнів з іноземної мови. Г.І. Мокроусова і Н.Ю. Кузовлєва
доповнюють вищезгадані принципи принципами комплексності, захопленості
та розвитку ініціативи і самодіяльності.

Усі вищеназвані принципи доповнюють один одного і в комплексі
забезпечують цілеспрямований, послідовний, систематичний і водночас
різнобічний вплив на розвиток особистості.

Форми позакласної виховної роботи з іноземної мови. В методичній
літературі та у практиці школи традиційно розрізняють три форми
позакласної роботи: індивідуальні, групові та масові. В основу такого
розподілу покладена ознака кількісного охоплення учасників. Підкреслюючи
і нечіткість поняття “масовості”, В.І.Шепелєва відносить групові форми
до організаційно-структурних форм, а індивідуальні та масові – до
неструктурних.

Індивідуальна позакласна робота проводиться з окремими учнями, які
готують повідомлення і доповіді про країну, мова якої вивчається, про
знаменні дати і події, видатних людей, розучують вірші, пісні, уривки з
літературних творів іноземною мовою, виготовляють наочні посібники,
оформляють стінгазети, альбоми, стенди і т.п. Індивідуальна робота може
проводитися постійно або епізодично.

Групова форма позакласної роботи має чітку організаційну структуру і
відносно постійний склад учасників, об’єднаних спільними інтересами. До
цієї форми належать різноманітні гуртки: розмовні, вокальні, драматичні,
перекладачів, філателістів, позакласного читання тощо. Позитивно
зарекомендували себе комбіновані гуртки, де поєднуються різні види
діяльності, наприклад, розучування пісень та підготовка інсценівок,
позакласне читання і перегляд діафільмів з подальшим обговоренням
переглянутого. Заняття в гуртках, як правило, проводяться регулярно.

Масові форми позакласної роботи не мають чіткої організаційної
структури. До них відносять такі заходи як вечори художньої
самодіяльності, фестивалі, конкурси, карнавали, тематичні вечори і ранки
тощо. Ці заходи проводяться епізодично.

За змістом можна виділити такі форми позакласної роботи з ІМ: 1)
змагальні, 2) засоби масової інформації, 3) культурно-масові, 4)
політико-масові. Кожна група зазначених форм передбачає конкретні
заходи. Заходи змагального характеру: конкурс, гра, олімпіада, вікторина
та інші. Засоби масової інформації – стінгазета, оголошення, бюлетень,
усний журнал, дайджест, виставка-вікторина тощо. Заходи
культурно-масового характеру: вечір-свято, і присвячений народним
традиціям рідної країни або країни, мова якої І вивчається;
вечір-портрет, присвячений життю та діяльності відомих письменників,
поетів, композиторів, акторів тощо; вечір-зустріч з цікавими людьми;
вечір-хроніка у зв’язку зі знаменними подіями; ранок казок та інші.
Заходи політико-масового характеру: форум, фестиваль, прес-конференція,
ярмарок солідарності, телеміст та інші.

У педагогічній літературі є поняття “об’єднуючі форми позакласної
роботи” (Т.М.Калечиць, З.О.Кейліна). До об’єднуючих форм відносять
дитячі, та юнацькі клуби за інтересами, шкільні музеї, бібліотеки,
кіностудії, кінотеатри та клуби веселих і кмітливих. Клуби є ефективною
формою позакласної роботи з ІМ, тому що вони об’єднують учнів різного
віку і різних інтересів, створюють широкий простір для спілкування,
діють на засадах самоврядування і стають центрами позакласної роботи в
школах. Клуби мають свої назви, емблеми, положення і статути. Особливою
популярністю серед школярів користуються клуби веселих та кмітливих
(КВК), які передбачають проведення цікавих конкурсів, виконання пісень,
віршів, розгадування загадок, кросвордів, ребусів із зоровою опорою у
вигляді плакатів, картин, діафільмів. Кожна команда, яка бере участь у
КВК, має свій девіз, емблему, пісню та форму. Як “домашнє завдання”
учасники клубу готують інсценівку за творами відомих зарубіжних
письменників та драматургів.

Доцільно виділити окремо таку форму позакласної роботи як Тиждень
іноземної мови у школі. Ця форма за своїм характером є масовою, бо
передбачає участь у ній широкого контингенту учнів, а за своєю
структурою є комплексною, тому що включає комплекс різних за змістом та
формою заходів, які відбуваються в певний період часу і спрямовані на
реалізацію завдань комплексного підходу до виховання учнів.

Тиждень іноземної мови у школі як комплексна форма повинна сприяти
цілеспрямованій організації і систематизації усієї позакласної роботи з
ІМ у школі, активізації роботи гуртків, для яких Тиждень стає своєрідним
творчим звітом, формуванню творчих стосунків між учнями, вчителями і
батьками, які взаємодіють у процесі підготовки і проведення Тижня.
Тиждень іноземної мови проводять у певний період навчального року за
попередньо складеною програмою, яка визначає цілі, зміст і форму кожного
з його компонентів. Тематика заходів у рамках Тижня повинна бути
цікавою, пізнавальною, доступною, пов’язаною з навчальним матеріалом та
відповідати віковим особливостям учнів, рівню їх мовної підготовки.

ТЕМА 8 Короткий огляд методів навчання іноземних мов

 1. Класифікація методів навчання іноземних мов.

2. Перекладні методи.

3. Прямі методи.

4. Усний метод Гарольда Пальмера.

5. Методична система навчання читання Майкла Уеста.

6. Аудіо-лінгвальний метод.

7. Аудіо-візуальний метод.

8. Сугестивний метод.

9. Комунікативний метод.

10. Метод повної фізичної реакції.

11. Драматико-педагогічний метод.

12. “Мовчазний” метод.

13. Груповий метод.

 Інформація про вивчення іноземних мов дійшла до нас з часів глибокої
давнини. Ще в епоху розквіту культури в Стародавньому Єгипті, Греції,
Римі іноземні мови мали практичне та загальноосвітнє значення завдяки
жвавим торговельним та культурним зв’язкам між цими країнами. Роль
іноземних мов не слабшала і в період середньовіччя, про що свідчать
літературні пам’ятники того часу та лексичні запозичення, відображені у
словниках західноєвропейських мов. Спочатку грецька мова, а пізніше
латина були тими основними іноземними мовами, яких навчали приватне та у
школах. Проте жодна з іноземних мов не відігравала в Європі на протязі
всієї історії розвитку її культури тієї виключної ролі, яку мала
латинська мова протягом майже п’ятнадцяти століть. Будучи мовою церкви,
науки та дипломатії, вона в епоху гуманізму претендує на світову
першість і стає одним із основних предметів шкільного навчання. Лише в
умовах зміцнення та подальшого розвитку національних мов у Західній
Європі латинська мова поступово втрачає своє практичне значення,
зберігаючи, однак, протягом довгого часу провідне положення як один із
основних загальноосвітніх предметів у середній школі.

 1. Оскільки термін «метод» має різне тлумачення, класифікація методів
навчання викликає певні труднощі, тому що в основі їх назв лежать
найрізноманітніші ознаки. В залежності від того, який аспект мови
переважає у навчанні, метод має назву граматичного чи лексичного. Згідно
з тією роллю, яку відіграють рідна мова та переклад у процесі навчання
іноземних мов, методи діляться на перекладні та безперекладні (прямі).
Назва методу може бути зумовлена видом мовленнєвої діяльності, що
складає мету навчання, у зв’язку з чим розрізняють усний метод та метод
навчання читання. У назві методу може відбиватися спосіб розкриття
значень іншомовних слів: прямий (безперекладний) і непрямий
(перекладний), а також головний канал надходження іншомовної інформації:
візуальний, аудіо-візуальний; зв’язок методу навчання з психічними
процесами оволодіння іноземною мовою: свідомий та інтуїтивний, штучний
та природний. Відомі методи, які були названі іменами їх авторів —
методи Берліца. Гуена, Пальмера, Уеста, Фріза, Ладо, Лозанова, а також
методи, в яких зафіксовано фактор часу: короткочасний, інтенсивний або
певні психологічні феномени: методи релаксопедії, гіпнопедії,
сугестопедії, активізації резервних можливостей особистості. В
залежності від способів організації матеріалу та використання
специфічних допоміжних засобів методи мають також відповідні-назви:
метод програмованого навчання, метод з використанням ЕОМ і т. ін.

Історія методики навчання іноземних мов завжди була орієнтована на
пошуки найбільш раціонального методу навчання. Вважається, що
найдревнішим був натуральний метод, згідно з яким іноземна мова
засвоювалась так, як дитина засвоює рідну мову – шляхом наслідування
(імітації) готових зразків, багаторазового повторення їх та відтворення
нового матеріалу по аналогії з вивченим.

Кожен метод має властиві йому позитивні та негативні сторони і за певних
умов має свою об’єктивну цінність. Проте у всі часи методи, що
використовувались в різних навчальних закладах, перебували в
найбезпосереднішій залежності від соціального замовлення суспільства,
яке впливало на мету і зміст навчання іноземних мов і навіть на вибір
тієї чи іншої мови. Так, якщо в епоху гуманізму та Відродження класичні
“мертві” мови і, в першу чергу, латинська відігравали роль засобу живого
спілкування і використовувалися церквою, дипломатією, наукою, то у XVIII
сторіччі у зв’язку зі зміцненням національних мов і розширенням
міжнародних зв’язків латинська мова втратила свій колишній статус і
стала переважно атрибутом освіченості та вченості. Зміни політичного,
економічного, соціального та культурного характеру неминуче привели до
витіснення мертвих класичних мов сучасними західноєвропейськими мовами:
французькою (XVIII ст. – XIX ст.), німецькою (перша половина XX ст.) та
англійською (XX ст.) з сьогоднішнім бумом американського варіанта
англійської мови у зв’язку з широким розповсюдженням
північноамериканської цивілізації (друга половина XX ст.).

Різні історичні періоди розвитку суспільства характеризуються певними
методами навчання: в період Відродження переважав граматико-перекладний
метод, в період інтенсивного розвитку капіталізму і міжнародних
зв’язків, починаючи з кінця XIX ст. — прямий та усний метод; у період
виникнення технічних засобів навчання у XX ст. — аудіо-візуальний, метод
програмованого навчання, з використанням ЕОМ і комп’ютерів та ін.

 2. Перекладні методи

Введення іноземної мови до шкільних програм країн Європи (XVIII –
початок XIX ст.) проходило в той момент, коли пануюче положення в них
займала латинська мова. Поступово втрачаючи своє значення як засобу
спілкування, вона розглядалась педагогами як найважливіший засіб
розвитку мислення та пам’яті учнів, зразком досконалості мови з точки
зору її структури.

Більш ніж тисячолітня традиція викладання латинської мови в навчальних
закладах не могла не позначитись на практиці викладання нових “живих”
мов, насамперед французької та англійської. Першими підручниками були
граматики, зокрема “Практична французька граматика, за допомогою якої
можна легко й за короткий час навчитися цієї мови” І. Мейдингера, яку
було видано у 1783 році в Німеччині.

Перекладні методи, механічно перенесені на живі мови, поділялись на
граматико-перекладний та лексико (текстуально)- перекладний в залежності
від того, який мовний аспект — граматика чи лексика — знаходився у
центрі уваги при вивченні іноземної мови шляхом перекладу текстів на
рідну мову.

Граматико-перекладний метод був поширений в усіх країнах Європи, а його
розквіт припадає на ХVІІІ-ХІХ ст. У царській Росії він був основним
офіційно визнаним методом аж до 1917 року. Представниками
граматико-перекладного методу були І. Мейдингер (Німеччина),
Г. Оллендорф (Англія).

Застосування граматико-перекладного методу протягом довгого періоду
пояснюється традиціями, успадкованими від латинських шкіл, формальними
загальноосвітніми цілями навчання, не пов’язаними з реальним іншомовним
спілкуванням, можливістю використовувати малокваліфікованих викладачів.

Лінгвістичну основу граматико-перекладного методу складали ідеї
порівняльного мовознавства, згідно з якими мови не відрізняються у своїй
основі і їх елементи можуть взаємозамінюватись. Так, відомий німецький
лінгвіст В.  Гумбольдт вважав, що метою викладання мови є повідомлення
знань про її загальну структуру. Порівняльно-історичне мовознавство не
мало значного впливу на методи викладання живих мов, оскільки свою увагу
воно зосереджувало на стародавніх мовах, вважаючи їх вершиною мовного
розвитку.

З психологічної точки зору перекладні методи можуть бути обґрунтовані
даними асоціативної лінгвістики. Її вихідне положення полягало в тому,
що всі психічні процеси розкладаються на окремі елементи, які потім
з’єднуються у свідомості за законами асоціацій.

Метою навчання в межах граматико-перекладного методу є навчання читання
та перекладу текстів, переважно художніх, на рідну мову. В цьому
вбачається загальноосвітня мета вивчення іноземної мови, а саме:
розвиток логічного мислення учнів за допомогою граматичних вправ. У
названих перекладних методах чітко виступає як основа навчання, так і
основні засоби навчання: у граматико-перекладному методі — вивчення
граматики та дослівний переклад, в текстуально-лексико-перекладному —
вивчення мови на зв’язних, здебільшого оригінальних текстах шляхом
перекладу їх на рідну мову.

Найбільш відомими представниками текстуально-перекладного методу були Ж.
Жакото (Франція), Д. Гамільтон (Англія), А. Шаванн (Швейцарія).

Основні принципи перекладних методів навчання іноземних мов:

1) писемне мовлення, яке представляє справжню мову, як основа
навчання-розмовна мова вважалася на той час відхиленням від існуючої
норми);

2) синтез і дедукція як найголовніші процеси логічного мислення, що
зумовлюють заучування граматичних правил та слів і складання на їх
основі речень, — у граматико-перекладному методі, а також аналіз як
провідний процес логічного мислення і відповідно аналіз та дослівний
переклад зв’язних оригінальних текстів — в текстуально-перекладному
методі;

3) засвоєння мовного матеріалу шляхом перекладу та механічного
заучування, а також застосування аналогії (в текстуально-перекладному
методі), тобто на базі рідної мови.

Підручники, створені на основі текстуально-перекладного методу, знайшли
особливо широке застосування в умовах самостійного вивчення іноземної
мови. Найбільшою популярністю до теперішнього часу користуються
підручники для самостійного вивчення мови Ш. Туссен-Лангенштейдта, які
були створені для оволодіння майже всіма європейськими мовами.

Головними досягненнями перекладних методів є деякі прийоми роботи з
текстом (аналіз та переклад важких місць, пошук у тексті вивченого
лексичного та граматичного матеріалу, встановлення різноманітних
аналогій з рідною мовою і т. ін.). які використовуються в навчанні і в
наш час. Проте перші в історії методики перекладні методи мали серйозні
недоліки. Вони були погано орієнтовані на оволодіння мовою як засобом
спілкування, навіть у плані навчання читання. Основною їх метою було
одержання загальної освіти, яку розуміли як розвиток логічного мислення
в результаті вивчення граматики або як загальний розвиток шляхом читання
та перекладу текстів. Характерним для цих методів був відрив форми від
змісту. Так, при граматико-перекладному методі в деяких підручниках для
вправ навмисно підбирались зовсім не пов’язані одне з одним речення, щоб
не відволікати увагу учнів від форми, яка в мові визнавалась єдиним
об’єктом вивчення. Це нерідко призводило до перекручування змісту та
порушення норм рідної мови, наприклад: «Чи одягає ваш брат капелюх
замість того, щоб одягти костюм? — Він одягає свій костюм раніше, ніж
капелюх» (з підручника Г. Оллендорфа). В межах текстуально-перекладного
методу нерідко використовувались зв’язні тексти хрестоматійного
характеру та оригінальні тексти художньої літератури, недоступні для
сприймання та розуміння учнів. І, нарешті, вивчення мов будувалося на
основі ототожнення граматики та логіки, визнання ідеалом мертвих мов, а
також ігнорування специфічних рис живих мов, особливо їх фонетичного
аспекту.

 3. Прямі методи

На початок 70-х років XIX сторіччя соціально-економічні умови в Європі
докорінно змінились. У європейських країнах остаточно перемогла
буржуазія, яка в пошуках нових ринків збуту сировини і товарів виходить
далеко за межі національних держав. В нових умовах з’являється потреба в
людях, що практично володіють іноземною мовою, насамперед усним
мовленням. Навчання мов за граматико – і текстуально-перекладними
методами не могло більше задовольняти вимоги суспільства. В надрах
перекладних методів як їх антипод і противник зароджуються прямі методи,
в яких на перший план висуваються практичні цілі, і, перш за все, —
навчання усного мовлення. У зв’язку із соціальним замовленням
суспільства в нових соціально-економічних умовах іноземні мови, які
раніше вивчали лише представники заможних верств населення, головним
чином дворянство, стали надбанням; середнього прошарку.

Для виникнення і розвитку прямих методів, окрім соціальних факторів,
велике значення мали досягнення лінгвістики та психології. Лінгвістична
теорія младограматиків надає великої ваги проблемам навчання вимови —
важливої передумови усного мовлення. Для навчання вимови створюється
теоретична основа, а опис аналогій у мовах використовується з метою
навчання граматики без обов’язкового заучування правил. |

Не менше значення для розвитку прямих методів мали досягнення
психології. Засновник експериментальної психологи В. Вундт у своїх
працях, присвячених проблемам мови, залишаючись на позиціях
асоціаціонізму, показав, що мовлення являє собою діяльність, в якій
основну роль відіграють акустичні та моторні відчуття. У процесі
мовлення речення виникає у свідомості людини як цілісний витвір.

Певний вплив на методику навчання іноземних мов мали дослідження
американського психолога Е.Торндайка в галузі порівняльної психології.
Він висунув теорію “спроб і помилок”, згідно з якою випадково знайдена
реакція на стимул закріплюється в результаті повторень. Досліди
Е.Торндайка, що проводились на тваринах, дозволили йому висунути теорію
научування, складовими якої були закон ефекту (взаємозв’язок стимулу і
реакції на нього в результаті багаторазових спроб та помилок); закон
вправляння та закон готовності? Психологічна теорія “спроб і помилок”
стала підставою для методичної вимоги багаторазових і тривалих
повторювань одного і того ж мовного явища.

Певним чином вплинула на методику і гештальтпсихологія, представники
якої вважали, що першочергове завдання навчання — це розуміння цілого, а
не окремих елементів. Згідно з положенням теорії В. Вундта і
представників гештальтпсихології одиницею навчання повинно бути не
слово, а речення, яке являє собою щось ціле (гештальт). Однак усі
згадані психологічні напрямі визнавали переважну роль імітації та
повторення для закріплення правильної реакції учнів.

Основні положення прямих методів можна сформулювати таким чином: в
основі навчання іноземних мов лежать ті ж процеси, що й при оволодінні
рідною мовою; головну роль у мовленнєвій діяльності відіграють пам’ять
та відчуття, а не мислення.

Згідно з соціальним замовленням суспільства метою навчання є практичне
володіння іноземною мовою, під яким розуміли оволодіння усним мовленням.
Це призвело до того, що до теперішнього часу збереглось і має місце
невиправдане ототожнювання практичного володіння іноземною мовою
виключно з усним мовленням.

Відмічаючи негативну роль рідної мови, прихильники прямих методів
прагнули виключити рідну мову при навчанні іноземної, застосовували
одномовні способи семантизації мовного матеріалу, намагаючись встановити
“прямі” зв’язки слова й поняття, що знайшло відображення в самій назві
методів.

Прямі методи мали багато позитивного, а використані в них прийоми та
засоби навчання увійшли до арсеналу сучасних технологій. Основною
заслугою представників прямих методів є те, що вони віддали перевагу
живій розмовній мові і розробили методику навчання усного мовлення.
Навчання за цими методами відбувалось в атмосфері іноземної мови на
відміну від занять за граматико-перекладним методом, на яких мали місце
“розмови про іноземну мову на рідній мові”.

До недоліків прямих методів можна віднести безпідставність повного
виключення рідної мови з процесу навчання. Як дотепно зауважив Л. В.
Щерба, можна вигнати рідну мову з аудиторії, але неможливо вигнати її з
голів учнів. Незважаючи на всі зусилля викладача, учні мимовільно,
особливо на перших порах, намагаються встановити у своїй свідомості
зв’язки між словами рідної мови та іноземної. Сучасна практика
синхронного перекладу остаточно спростувала тезу прихильників прямих
методів про неможливість власне перекладу. Недоліком прямих методів є
повне заперечення ролі граматики, або ж виключно індуктивне її
засвоєння: поступове накопичення мовних фактів у процесі мовлення. Однак
такий шлях вивчення граматики, характерний для засвоєння рідної мови,
потребує більших затрат часу і позбавляє учнів можливості зіставляти
іншомовні форми з уже відомими формами рідної мови. Інакше кажучи,
граматика неначе підпорядковується лексиці, розчиняється в ній, тому що
саме лексиці відводиться головна роль в усномовленнєвому спілкуванні як
меті навчання за прямими методами.

 4. Усний метод Гарольда Пальмера

Значне розширення сфери викладання іноземних мов у зв’язку з потребою в
людях, що володіють іншомовним мовленням, у XX ст. привело до
інтенсивної розробки та подальшого розвитку прямих методів, орієнтованих
як на репродуктивне, так і на рецептивне оволодіння мовою. Серед перших,
найбільш визначних, є метод Гарольда Пальмера.

Англійський педагог і методист Гарольд Пальмер (1877-1950) – автор понад
п’ятдесяти теоретичних праць, підручників та навчальних посібників. Його
усний метод, більш відомий як метод Пальмера, виник у 20-і роки XX ст. і
не тільки став широко розповсюдженим, але й справив значний вплив на
становлення аудіо-лінгвального (40-і роки) та аудіо-візуального (50-і
роки) методів.

У своїй методичній концепції Пальмер керувався лінгвістичним вченням
соціологічної школи (Ф. де Соссюр, А. Мейе), психологією поведінки (Е.
Торндайк, Дж. Уотсон) та прагматичною педагогікою Д. Дьюї. Виходячи з
цих напрямів у лінгвістиці, педагогіці та психології, Пальмер висуває
імітацію та “заучування напам’ять як основні принципи навчання іноземної
мови. Пальмер вважає, що, незалежно від мети курсу іноземної мови,
навчання завжди слід починати з усного мовлення, надаючи початковому
ступеню вирішального значення. Увага, яку Пальмер приділяє усному
мовленню, визначає і характер мовного матеріалу. Це літературна розмовна
мова, представлена текстами (на початковому ступені учні знайомляться з
ними лише на слух), які написані в межах науково відібраного
словникового мінімуму. Пальмер вважає одним із головних принципів
навчання іноземної мови попереднє пасивне сприймання мови на слух.
Відповідно на початковому ступені навчання вводиться інкубаційний період
(1,5-2 місяці), протягом якого учні “купаються” в мовленнєвому потоці,
слухаючи мовлення вчителя на іноземній мові, та вчаться схоплювати
загальний зміст висловлювання. Пальмер вважає заучування основою всякого
вивчення мови, яке поширюється не лише на окремі слова, але й на
словосполучення та речення. Цілісне запам’ятовування, на його думку, дає
можливість уникнути помилок, звільнитися від абстрактних роздумів,
негайно використати засвоєний матеріал у своєму мовленні.

Для засвоєння граматичних конструкцій рекомендуються підстановчі
таблиці. Перші речення ста підстановчих таблиць, укладених Пальмером,
включають той граматичний матеріал, яким учні повинні оволодіти за час
навчання. Комбінуючи взаємозамінювані елементи, які подаються в
потрібній формі, учень складає аналогічні речення. Вправи виконуються у
швидкому темпі, оскільки можливість помилок виключена. Безпомилковість
мови розглядається Пальмером як найважливіша умова успішного формування
навичок, в чому й полягає процес оволодіння мовою.

Безперечною заслугою Пальмера є зведення в систему численних і
різноманітних вправ, які об’єднуються головним завданням формувати
правильні навички усного мовлення. Вперше у викладанні іноземної мови
Пальмер ставить питання про певну послідовність вправ, що виконуються, —
про поступове наростання їх трудності та про виділення окремих аспектів
засвоєння. Згідно з принципом градації труднощів вводяться і підстановчі
таблиці, і серії запитань. Система вправ, запропонована Пальмером,
забезпечує рух від безпомилкового, градуйованого за труднощами
навчального мовлення, до мовлення вільного, творчого.

Серед недоліків методичної системи Пальмера можна виділити неправомірне
ототожнення засвоєння дитиною рідної мови, що відбувається одночасно з
розвитком її мислення, з процесом оволодіння іноземною мовою в штучних
умовах, внаслідок чого учням на першому етапі протягом досить тривалого
періоду часу відводиться пасивна роль – сприймання мови вчителя. Штучне
стримування мовленнєвої діяльності, переважання механічного заучування
та імітації залишає мало місця та часу для ініціативного мовлення, яке,
як вважає Пальмер, розвивається самостійно на основі сформованих
мовленнєвих навичок.

5. Методична система навчання читання Майкла Уеста

Англійський методист Майкл Уест (1886-1973) створив свою методичну
систему, яка мала великий вплив на подальший розвиток методики навчання
читання. Свою систему він розробив у 20-30-і роки XX ст. для масової
школи Бенгалії (Індія) та описав у книжці “Learning to Read a Foreign
Language”, а також у цілій серії градуйованих хрестоматій-посібників з
читання англійською мовою.

Основним завданням системи він вважає навчання учнів, перш за все,
читання іноземною мовою, переносячи навчання усного мовлення на останні
два класи, де кількість учнів різко скорочується. Психологічним
обґрунтуванням цієї системи є такі положення: читати можна навчати
окремо від усного мовлення, у всякому разі не на його основі; читання є
легшим видом діяльності, ніж говоріння; читання на будь-якому рівні
розвитку має практичну цінність, а пов’язане з цим відчуття успіху
підвищує інтерес учнів до іноземної мови; читання є основним шляхом
залучення до культури народу, мова якого вивчається; в результаті
читання великої кількості текстів у учня розвивається відчуття іноземної
мови, завдяки чому послаблюється негативний вплив рідної, що полегшує та
прискорює подальший розвиток усного мовлення.

Мету навчання іноземних мов Уест вбачає у вільному читанні про себе із
загальним охопленням змісту, у процесі якого читець не заглиблюється у
деталі. Для досягнення цієї мети непридатні види роботи, прийняті у
школі: читання вголос і читання-стеження, які привчають учня до фіксації
уваги на кожному слові, що перешкоджає розвитку навичок вільного,
швидкого читання. Протягом усього курсу навчання використовуються лише
зв’язні, переважно цікаві тексти. Кожному з них передують передтекстові
запитання, на які учні повинні знайти відповіді у процесі читання. Легка
мова текстів у поєднанні із завданням на пошук певної інформації, а
також захоплюючий сюжет створюють умови для безпосереднього розуміння
тексту і розвивають швидкість читання.

Незважаючи на те, що Уест розробляє методику навчання читання, що не є
характерним для прямістів, його об’єднує з представниками цього напряму
трактування процесів оволодіння рідною мовою та іноземною мовою як
процесів ідентичних: засвоєння мовного матеріалу шляхом його
багаторазового повторення, вивчення граматики шляхом аналогії та
здогадки про значення тих чи інших форм з контексту без будь-яких
узагальнень і т. ін.

Майкл Уест зробив значний внесок у методику навчання читання. Він уперше
розробив завершену систему навчання читання про себе на іноземній мові.
Багато його рекомендацій застосовуються і в наші дні в рамках
різноманітних методів для навчання так званого екстенсивного читання.

До недоліків у цілому дуже плідної системи навчання читання Уеста, яка
поки що не має аналогів у вітчизняній та зарубіжній методиці, можна
віднести помилкове ототожнення зрілого читання та читання із загальним
розумінням змісту, яке є лише одним з окремих проявів зрілого читання.
Розуміння тексту, як і засвоєння всього мовного матеріалу, має
здійснюватися за системою Уеста, інтуїтивно, на основі здогадки, без
застосування елементів будь-якого аналізу, що є неприпустимим при
читанні серйозних текстів. Твердження Уеста про те, що читання є легшим
від говоріння, справедливе лише частково. Рецепція легша остільки,
оскільки упізнавання за своєю природою є простішим, ніж відтворення.
Проте навряд адекватне розуміння серйозних текстів (не адаптованих, а
оригінальних, наприклад, художніх) є легшим від розмови на побутові теми
на елементарному рівні.)

6. Аудіо-лінгвальний метод

Аудіо-лінгвальний метод, створений Чарльзом Фрізом (1887-1967) та
Робертом Ладо (1915) в США в 40-50-і роки XX ст., є своєрідним розвитком
ідей Гарольда Пальмера. Специфіку цього методу визначає насамперед
належність Фріза до іншої лінгвістичної школи. Трактуючи мову з позицій
дескриптивної лінгвістики, представленої у працях американського
лінгвіста Леонарда Блумфільда, Фріз розглядає її як систему знаків, що
використовуються у процесі усного спілкування, вважаючи письмо штучним і
не дуже точним способом фіксації звукової мови. Звідси робиться висновок
про значення звукової системи мови та про систему моделей побудови
речень. Відповідно робиться висновок про те, що одиницею усного
спілкування (а значить, і навчання) є речення. Саме звукова система та
система моделей речень відрізняє одну мову від іншої і тому складає її
основу.

Незалежно від кінцевої мети початковий ступінь навчання повинен бути
присвячений розвитку усного мовлення, а до навчання читання слід
переходити після того, як учні оволодіють мовою в усній формі. Основний
зміст початкового ступеня складає граматика, яка подається у вигляді
структур (моделей). Лексика в цей період відіграє допоміжну роль, її
призначення — ілюструвати звуки та структури, що вивчаються. Матеріал
відбирається на основі зіставлення мови, що вивчається, та рідної мови і
встановлення типології труднощів, однак у процесі навчання зіставлення
не проводиться. Розрізняють рецептивні та продуктивні види мовлення і
відповідно до цього проводиться науково обґрунтований відбір матеріалу.
Для рецептивного засвоєння структури відбираються за принципом
частотності, для продуктивного — на основі вживаності, типовості та
виключення синонімів. У першу чергу засвоюються стройові слова, що
складають каркас структури, а потім повнозначні. Кількість слів, які
учні повинні засвоїти протягом усього курсу навчання, складають: для
мовлення — 1000 одиниць, для розуміння на слух і письма — 3-4 тис., для
читання — близько 7 тис. Більша частина часу (80-85%) відводиться для
практики, і лише 15-20% займають коментарі та пояснення.

Одним із головних завдань у процесі засвоєння іноземної мови є подолання
негативного впливу рідної мови. Цим зумовлена важливість дотримання
поступового наростання труднощів, виявлених в результаті порівняння
рідної та іноземної мов. Ця вимога порівнювати мовні системи відрізняє
аудіо-лінгвальний метод від усіх інших прямих та непрямих методів.
Найбільше вона реалізується стосовно граматичного матеріалу (для
навчання англійської мови на базі рідної іспанської) і найменше — в
області фонетики. Вважаючи письмо лише неточним відображенням звукової
мови (оскільки воно не передає наголосу, інтонації, пауз та ін.), Фріз і
Ладо рішуче виступають проти навчання читання (за винятком техніки
читання) на початковому ступені. На їх думку, вчитися розмовляти і
розуміти усне мовлення саме й означає оволодівати мовою; навчаючи ж
читання і письма, ми припускаємо, що мова учневі вже відома і він
оволодіває лише її графічним зображенням.

Суть запропонованого Фрізом і Ладо методу, який пізніше був названий
американським методистом Нельсоном Бруком “аудіо-лінгвальним”, полягає в
роботі зі структурами, оскільки, на їх думку, знати мову — це уміти
користуватися структурами, наповнюючи їх відповідним мовним матеріалом
та вимовляючи їх у нормальному темпі спілкування. Розроблена ними
методика роботи зі структурами справила значний вплив на сучасну
методику. У процесі оволодіння структурами мають місце такі послідовні
етапи: заучування моделей шляхом імітації, свідомий вибір нової моделі у
її протиставленні вже відомим, інтенсивне тренування з моделями і вільне
вживання моделі. Для другого та третього етапів створені підручники/

Цикл занять за аудіо-лінгвальним методом розпочинається роботою з
коротким (4-6 реплік) діалогом, який містить необхідні для засвоєння
граматичні структури. Заключним етапом є вивчення діалогу напам’ять. Усі
вправи виконуються усно без будь-якої опори на друкований текст. Темп
виконання вправ дуже високий — 20-25 речень за хвилину, а протягом
50-хвилинного уроку — 1000-1500 речень.

В аудіо-лінгвальному методі основна увага зосереджується на структурах,
а лексиці не надається особливого значення, що й відрізняє його від
прямого методу, де лексичний аспект речення часто є визначальним.
Проголошення основним способом засвоєння структур механічне повторення
не пов’язаних одне з одним речень нагадує собою граматико-перекладний
метод. На відміну від прямого методу, де з самого початку імітується
усне спілкування і учнів навчають робити зв’язні висловлювання, в
аудіо-лінгвальному методі на початковому ступені зв’язні висловлювання
не передбачені (якщо не враховувати обмеженої кількості невеликих
діалогів). Орієнтація на імітацію, складання речень за аналогією та
багаторазове повторення вивченого дає підставу розглядати
аудіо-лінгвальний метод як подальший розвиток прямих методів і віднести
його до так званих непрямих методів.

7. Аудіо-візуальний метод

Аудіо-візуальний, або, як його інакше називають, швидкісний чи
структурно-глобальний метод виник у Франції у 50-і роки XX ст. Його
створення пов’язане з іменами таких видатних лінгвістів і психологів як
П. Губерина (Югославія), П. Риван, Р. Мишеа, Ж. Гугенейм, А. Соважо
(Франція). Він набув поширення як у самій Франції, так і в Югославії,
Англії, Канаді, Туреччині, Польщі та деяких інших країнах. У чистому
вигляді він застосовується переважно для навчання іноземних мов дорослих
у країні, мова якої вивчається.

Незалежно від кінцевої мети початковий ступінь, на думку прихильників
цього методу, повинен бути присвячений розвитку усного мовлення.
Навчання спочатку письма, а потім і читання проводиться в кінці
початкового ступеня і спрямоване на розвиток уміння написати і прочитати
те, що вже добре засвоєне усно. Завдання в галузі усного мовлення
полягає в тому, щоб забезпечити учням можливість користуватись іноземною
мовою у повсякденному спілкуванні (у країні, мова якої вивчається).

Сама назва методу відбиває покладені в його основу принципи. Він зветься
аудіо-візуальним, оскільки весь новий матеріал сприймається учнем
протягом тривалого часу лише на слух (“аудіо”), а його значення
розкривається за допомогою зорової невербальної наочності —
діапозитивів, діафільмів, кінофільмів (“візуальний”). Цей метод
називається також структурно-глобальним, оскільки навчання мови
відбувається на основі спеціально відібраних структур, які сприймаються
цілісно (глобально).

Особливий інтерес викликає відбір мовного матеріалу для
аудіо-візуального курсу, у створенні якого брали участь видатні
французькі лінгвісти (М. Брюно, Ж. Гугенейм). Словник та граматичні
структури були відібрані на основі ретельного аналізу живої розмовної
французької мови, для чого на плівку було записано велику кількість
діалогів, “підслуханих” у різних ситуаціях повсякденного спілкування
французів. Їх статистична обробка дала змогу виявити найчастіше вживані
слова та фрази (конструкції).

Представники аудіо-візуального методу надають виключного значення
тематиці, яка охоплює найчастіші випадки повсякденного спілкування. І
хоча ці теми багато в чому співпадають з туристичною тематикою,
популярною у прямих методах, їх розкриття проходить наочно — через
діафільми. Теми являють собою закінчені скетчі, вони відтворюють окремі
ситуації, в яких персонажі ведуть конкретну тематичну бесіду. Діафільми
не лише є засобом наочної семантизації реплік, але й знайомлять учнів з
умовами спілкування (ситуаціями), в яких ці репліки вживаються. Весь
навчальний матеріал організовано в діалоги, які промовляються носіями
мови. Різні види діалогічних реплік розглядаються як структури моделей
речень, що сприймаються як одне ціле і складають кістяк тренувальної
роботи.

Аудіо-візуальний метод зберігає всі основні принципи прямих методів, при
цьому автори підкреслюють особливу важливість глобального сприймання
мовного матеріалу на слух та створення безпосередніх асоціацій між
звучанням та значенням в умовах повного виключення рідної мови з процесу
навчання. Основними способами засвоєння є імітація, заучування напам’ять
та утворення фраз за аналогією. Протягом перших 15-16 уроків робота
ведеться без підручника, для того щоб виробити в учнів звичку асоціювати
звук зі змістом (аудіювання), а зміст (смисл) зі звуком (мовлення). Як
вважають автори цього методу, наявність. друкованого тексту гальмує
розвиток усного мовлення. Розвиток певних автоматизмів письма, а потім і
читання, якого навчають методом цілих слів, сприятиме запам’ятовуванню
навчального матеріалу.

Застосування аудіо-візуального методу в багатонаціональній аудиторії у
країні, мова якої вивчається, коли заняття підкріплюються повсякденною і
практикою спілкування з носіями даної мови, а метою є оволодіння
розмовною мовою в межах туристичної тематики, є цілком доцільним. Однак
навряд чи можливе застосування цього методу в шкільних умовах, і не лише
через відсутність мовного середовища та стимулів до оволодіння усним
мовленням, але й у зв’язку з негативними наслідками повного виключення
рідної мови та великими труднощами, які виникають у процесі розкриття
значень певних мовних явищ (слів, що мають абстрактне значення,
фразеологізмів і т. ін.) за допомогою засобів невербальної наочності.
Нерідко трапляються випадки, коли семантизація іншомовного матеріалу не
викликає в учнів правильних асоціацій. Перебільшення ролі механічного
тренування, виключення з навчального процесу рідної мови і, відповідно,
елемента свідомості є вразливим місцем аудіо-візуального методу.

8. Сугестивний метод

Сугестивний метод (метод навіювання) створений у другій половині XX ст.
в Софійському інституті сугестології (Болгарія), названий іменем його
творця, психотерапевта за фахом, Георгія Лозанова. Лозанов як
лікар-сугестолог дійшов висновку щодо можливості використання у навчанні
іноземних мов неусвідомлених резервних можливостей, які він спостерігав
у своїх пацієнтів. Безпосередня дія викладача на тих, кого він навчає і
хто в цей час перебуває у стані “псевдо-пасивності”, і, головним чином,
саме його сугестивна, навіююча дія сприяє усуненню психотравмуючих
факторів (скутості, страху, побоювання можливих помилок, замкнутості,
некомунікабельності, труднощів у подоланні стереотипів рідної мови та
“мовного бар’єру” іноземної). Такий вплив, на думку Лозанова, створює
сприятливі передумови для організації іншомовного мовленнєвого
спілкування. Крім того, він допомагає розкрити резервні можливості учнів
щодо запам’ятовування значного обсягу навчального матеріалу.

Головні положення сугестивного методу:

1) створюються сприятливі умови для оволодіння учнями усним мовленням
шляхом усунення багатьох психологічних бар’єрів, що виникають в
ситуаціях навчання;

2) більша увага приділяється зв’язку навчального процесу з особистими
інтересами та мотивами учнів;

3) між викладачем та учнями встановлюються і підтримуються довірливі
стосунки, які сприяють успішній мовленнєвій взаємодії;

4) навчання проходить у двох планах — свідомому та підсвідомому, в яких
діють обидві півкулі головного мозку, а це дає оптимальний результат;

5) мовний матеріал засвоюється в атмосфері гри, перевтілення, з
використанням мови та рухів, а також драматизації творів мистецтва, що
допомагає переключити увагу учнів із форми на сам процес спілкування;

6) навчальний матеріал вводиться на основі значних за обсягом полілогів
і супроводжується перекладом на рідну мову учнів, а також коментарем
лексичного та граматичного характеру (двічі); перше пред’явлення у
виконанні викладача з музичним супроводом (рецептивна фаза, під час якої
функціонують ліва та права півкулі мозку), та друге пред’явлення
полілогу вчителем у нормальному темпі, коли учні знаходяться в
“концертному стані” — у стані релаксації і слухають учителя з
заплющеними очима, сидячи у зручних позах;

7) активізація матеріалу проходить за допомогою драматизації, ігор,
пісень, вправ на запитання-відповіді; при цьому учні виконують різні
ролі, широко використовують невербальні засоби комунікації;

8) у центрі уваги — усномовленнєва комунікація та вокабуляр, проте учні
читають полілоги і пишуть твори на різні теми;

9) завдяки використанню резервів мимовільної пам’яті за один місяць
досягається засвоєння на розмовному рівні близько 2000 слів.

Застосування методу Лозанова з метою прискореного оволодіння іноземною
мовою дало позитивні результати і стимулювало організацію
сугестопедичних курсів не лише у нього на батьківщині, але й у ряді
інших країн. Проте цей метод має й деякі недоліки, проаналізовані Г. О.
Китайгородською (Росія). Завдяки зусиллям останньої ідеї інтенсивного
навчання отримали свій подальший розвиток. Вона розглядає учня як
активного учасника педагогічного процесу, що творчо оволодіває знаннями
та уміннями, які він з успіхом застосовує у своїй навчальній та життєвій
діяльності. Г.О.Китайгородська висуває чотири принципи навчання
іноземної мови згідно з методом, названим нею “методом активізації
резервних можливостей особистості”: принцип організації особистісного
спілкування у навчальному процесі; принцип поетапно-концентричної
організації навчального процесу; принцип використання рольової гри в
організації навчального процесу; принцип організації колективного
спілкування. Цей метод забезпечує інтенсивне навчання, у ході якого
навчальні цілі досягаються за мінімальний термін при максимальному
обсязі необхідного навчального матеріалу.

 

9. Комунікативний метод

В період післявоєнних десятиліть формується характерна тенденція до і
посилення комунікативної спрямованості навчального процесу — його
наближення до реального процесу спілкування. Розробкою комунікативного
методу в тій чи іншій мірі займалось багато наукових колективів та
методистів у різних країнах. Найбільш вагомий внесок в обґрунтування
методу зробили найпослідовніші його прихильники і насамперед Г.Уідоусан,
У.Литлвуд (Англія), , Г.Е.Піфо (Германія), Ю.І.Пассов (Росія).

Комунікативний підхід орієнтований на організацію процесу навчання,
адекватного процесу реального спілкування завдяки моделюванню основних
закономірностей мовленнєвого спілкування (в інтерпретації Ю. І.
Пассова), а саме:

1) діяльнісний характер мовленнєвого спілкування, що втілюється в
комунікативній поведінці вчителя як учасника процесу спілкування та
навчання, і в комунікативно вмотивованій, активній поведінці учня як
суб’єкта спілкування та навчання;

2) предметність процесу комунікації, яка має бути змодельована
обмеженим, але точно визначеним набором предметів обговорення (тем,
проблем, подій і т. ін.);

3) ситуації спілкування, що моделюються, як найтиповіші варіанти
стосунків учнів між собою;

4) мовленнєві засоби, які забезпечують процес спілкування та навчання в
даних ситуаціях.

Відповідно Ю. І. Пассов висуває принципи комунікативного методу:

1) мовленнєва спрямованість навчального процесу, яка полягає не стільки
в тому, що ставиться мовленнєва практична мета (це характерно для
багатьох інших методів), скільки в тому, що шляхом до цієї мети є саме
практичне користування іноземною мовою;

2) індивідуалізація при керівній ролі її особистісного аспекту як
головного засобу створення мотивації та активності учнів з урахуванням
їх життєвого досвіду, контексту діяльності, сфери інтересів, емоційної
сфери і статусу конкретної особистості в колективі;

3) функціональність, яка забезпечує відбір іншомовного матеріалу,
адекватного процесу комунікації;

4) ситуативність, що розглядається як засіб мовленнєвої стимуляції і як
умова розвитку мовленнєвих навичок; при цьому під “ситуацією” розуміють
систему взаємовідносин співрозмовників, яка відбивається в їх
свідомості;

5) новизна, яка проявляється в постійній зміні предмета розмови,
обставин, завдань та ін.

У процесі навчання за комунікативним методом учні набувають
комунікативної компетенції — здатності користуватись мовою залежно від
конкретної ситуації. Вони навчаються комунікації у процесі самої
комунікації. Відповідно усі вправи та завдання повинні бути
комунікативне виправданими дефіцитом інформації, вибором та реакцією.
Найважливішою характеристикою комунікативного підходу є використання
автентичних матеріалів, тобто таких, які реально використовуються
носіями мови. Мовленнєва взаємодія учнів інколи, хоч і далеко не завжди,
проходить за співучастю викладача в найрізноманітніших формах: парах,
тріадах, невеликих групах, з усією групою. З самого початку учні
оволодівають усіма чотирма видами мовленнєвої діяльності на
понадфразовому і текстовому рівнях при обмеженому використанні рідної
мови. Об’єктом оцінки є не тільки правильність, але й швидкість усного
мовлення та читання.

У рамках навчання мовлення за комунікативною методикою широко
використовуються опори різних видів: змістові та смислові, словесні й
зображальні, що допомагають керувати змістом висловлювання (текст, мікро
текст, план, логіко-синтаксична схема), а також засвоювати граматичний
матеріал; мовні ігри, що дають змогу спілкуватися в різних соціальних
контекстах та в різних ролях. :

Серед найновіших методів навчання іноземних мов, що виникли переважно в
англомовних країнах — США та Великобританії — в останні десятиріччя XX
ст., все більшого поширення набувають методи, які об’єднують у собі
комунікативні та пізнавальні (академічні) цілі. Їх основними принципами
є: рух від , цілого до окремого, орієнтація занять на учня,
цілеспрямованість та змістовність занять, їх спрямованість на досягнення
соціальної взаємодії при наявності віри у викладача в успіх своїх учнів,
інтеграція мови та засвоєння її за допомогою знань з інших галузей наук.
Існування різних варіантів цього напряму в сучасній методиці, які мають
різні назви — свідчить про зростаючий інтерес до навчання іноземних мов
і прагнення методистів переосмислити їх роль та місце у світі.

10. Метод повної фізичної реакції

У практиці навчання іноземних мов за кордоном широке застосування
знайшов також метод Джеймса Ашера повної фізичної реакції. Як правило,
цей метод використовується на початковому ступені навчання і базується
на твердженні, що відсутність стресових ситуацій значно підвищує
мотивацію навчання. Основними принципами цього методу є: 1) розуміння
іноземної мови повинно передувати говорінню; 2) розуміння слід розвивати
шляхом виконання наказів; 3) не потрібно примушувати говорити, завдяки
наказам та фізичним діям при їх і виконанні спонтанно розвивається
готовність до говоріння. Серед вчених-методистів немає єдності щодо
доцільності застосування ТРК – як методу навчання іноземних мов. Так,
деякі з них стверджують, що ТРК. може інтегруватися як складова частина
в натуральний метод, але ні в якому разі не виступати як самостійний
метод. Заперечується й виділення наказів як базових структур для
тривалого засвоєння мови, оскільки це штучна, з точки зору
комунікативної моделі, методично недоцільна форма роботи.

 11. Драматико-педагогічний метод

Великий інтерес викликає також і драматико-педагогічна організація
навчання іноземних мов, яка повністю орієнтована на дію. Виділяють різні
аспекти драматико-педагогічного навчання: теоретичний, індивідуально – і
соціально-психологічний, психолінгвістичний, літературно- і
мовнодидактичний. Основним девізом цього методу є: ми вчимо і вчимося
мови головою, серцем, руками і ногами. Головна ідея методу — вчителі
іноземної мови можуть багато чого запозичити для своєї практичної
діяльності у професійних мистецтвознавців та акторів: як зробити
банальний діалог підручника напруженим і цікавим; як створити відповідну
атмосферу; як вживатися в ситуацію і роль, чітко артикулювати звуки,
подавати сигнали за допомогою жестів та міміки. Стрижнем
драматико-педагогічної організації навчання є, як і під час репетиції в
театрі, сценічна імпровізація при широкому використанні такого прийому
як живі картинки в застиглих, нерухомих позах.

 12. “Мовчазний” метод

Особливого поширення набувають наприкінці XX ст. ідеї “автономії” учнів
у навчальному процесі. Автономія навчання тісно пов’язана з поворотом до
орієнтованого на учня навчання, що перегукується з поняттями
індивідуалізації навчання.

Так, одним із основних принципів “мовчазного” методу, розробленого
Галебом Гатегно, є підпорядкованість навчання учінню. Цим визначається
“мовчазна” роль учителя та одночасно велика мовленнєва активність і
самостійність тих, хто навчається. У навчанні широко використовуються
жести вчителя, кольорові звукові та вокабулярні таблиці, кубики для
демонстрації введення та засвоєння звуків, слів, структур у діях і
ситуаціях. Учитель ніби виконує роль драматурга: він пише сценарій,
визначає дійових осіб, моделює їх дії, готує необхідні вербальні та
невербальні опори, задає тон, створює атмосферу для комунікації та,
спостерігаючи за процесом засвоєння, дає оцінку його учасникам.

 13. Груповий метод

Широке розповсюдження отримав також так званий “груповий метод”,
запропонований чиказьким професором психології Чарльзом Карреном.
Основні принципи навчання були запозичені із сфери стосунків
консультанта з клієнтом; вони орієнтовані на поєднання пізнавальних та
емоційних процесів навчання. Це передбачає тісну взаємодію вчителя і
тих, хто навчається, в комунікативних ситуаціях без опори на підручник.

HYPERLINK “http://www.tspu.edu.ua/subjects/7426/6/lec.htm” \l
“_ftnref1” \o “” Державна національна програма “Освіта”. Україна XXI
століття. — Райдуга, 1994. — С. 8-10.

HYPERLINK “http://www.tspu.edu.ua/subjects/7426/6/lec.htm” \l
“_ftnref2” \o “” Закон України “Про освіту”. — К.: Генеза, 1996. —
С.17.

HYPERLINK “http://www.tspu.edu.ua/subjects/7426/6/lec.htm” \l
“_ftnref3” \o “” Державний освітній стандарт з іноземної мови
(загальна середня освіта, V-IX класи). Проект /За ред.
С. Ю. Ніколаєвої.— К.: Ленвіт, 1998. — 32 с.

HYPERLINK “http://www.tspu.edu.ua/subjects/7426/6/lec.htm” \l
“_ftnref4” \o “” Шатилов С.Ф. Методика обучения немецкому языку в
средней школе. — М. Просвещение, 1986.— С. 103.

HYPERLINK “http://www.tspu.edu.ua/subjects/7426/6/lec.htm” \l
“_ftnref5” \o “” Там же.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019