.

Гроші та кредит (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 143422
Скачать документ

Гроші та кредит

Підручник для студентів економічних спеціальностей,

які навчаються на бакалаврському освітньому рівні

Зміст

Передмова

Розділ I. Гроші, грошовий оборот та грошова система.

Тема 1. Природа грошей

1.1. Походження, суть та вартість грошей.

1.2. Форми грошей та їх еволюція

Фукції грошей

Класична кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм

Тема 2. Грошовий оборот і грошові потоки

2.1. Суть і структура грошового обороту.

2.2. Модель грошового обороту. Грошові потоки та механізм їх
балансування.

Маса грошей.

Швидкість обігу грошей

Тема 3. Грошовий ринок

Суть і структура грошового ринку

Попит на гроші. Теоретичні моделі попиту на гроші

Чинники,що визначають параметри попиту на гроші

Пропозиція грошей. Загальні теоретичні положення

Механізм формування пропозиції грошей

Роль банківської системи у формуванні пропозиції грошей

Рівновага на грошовому ринку та процент

Тема 4. Грошові системи

Поняття грошової системи та її елементи

Типи грошових систем

Становлення грошової системи України

Тема 5. Платіжні системи

Національна система електронних платежів (СЕП)

Умови і принципи організації безготівкового платіжного обороту

Форми безготівкових розрахунків

Вексель у платіжному обороті

Міжбанківські кореспондентські відносини. Міжбанківскі розрахунки

Тема 6. Гроші та інфляція

Теоретичні концепції інфляції

Суть та форми інфляції

Причини інфляції

Показники вимірювання інфляції

Особливості інфляційного процесу в Україні

Методи регулювання інфляції

Тема 7. Грошові реформи

Суть та класифікація грошових реформ

Моделі грошових реформ

Грошова реформа в Україні

Розділ 2. Кредит у ринковій економіці

Тема 8. Кредит – форма руху позичкового капіталу

8.1. Особливості функціонування позичкового капіталу. Ринок позичкових
капіталів

Позичковий процент

Походження та суть кредиту

Функції і роль кредиту

Функціональна характеристика і типи кредитних відносин

Тема 9. Теорії кредиту

Натуралістична теорія кредиту

Капіталотворча теорія кредиту

Тема 10. Форми кредиту

Комерційний кредит

Споживчий кредит

Державний кредит

Міжнародний кредит

Банківський кредит. Класифікація банківських кредитів

Розділ III. Кредитна система

Тема 11. Поняття кредитної системи

Суть і структура кредитної системи

Походження і функції банків

Тема 12. Комерційні банки як основа кредитної системи

Функції і типи комерційних банків

Організаційна та функціональна структура комерційного банку

Загальна характеристика банківських операцій

Пасивні операції комерційних банків

Активні операції комерційних банків

Комісійно-посередницькі банківські операції

Показники діяльності банків

Тема 13. Центральний банк, його роль в економіці

Організація діяльності центральних банків

Функції центрального банку

Механізм реалізації грошово-кредитної політики

Незалежність центральних банків

Тема 14. Національний банк України

Статус та функції НБУ

Грошово-кредитна політика НБУ

Тема 15. Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути

Поняття і основні види спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів

Страхові компанії

Пенсійні фонди

Інвестиційні фонди

Фінансові компанії

Кредитні спілки

Ломбарди

Міжбанківські об(єднання

Розділ IV. Система банківського кредитування

Тема 16. Основи банківського кредитування

Принципи банківського кредитування

Форми забезпечення кредитів

Економічний зміст та форми страхування кредитів

Методи банківського кредитування

Тема 17. Види банківських кредитів

Ломбардний (разовий) кредит

Кредити під цінні папери

Вексельні кредити

Довгостроковий кредит

Лізінг-кредит

Тема 18. Економічна робота банків у процесі кредитування

Комплексна оцінка кредитоспроможності клієнта

Контроль за використанням і погашенням кредиту

Аналіз якості кредитних активів комерційного банку

Порядок формування та використання резервних фондів

Розділ V. Гроші у світовій економіці

Тема 19. Валютні відносини та валютні системи

Міжнародні валютні відносини

Валютні системи

Конвертованість валюти

Тема 20. Валютний курс і курсова політика

Функції валютного курсу

Види валютних курсів

Порядок визначення та режим валютних курсів

Методи регулювання валютних курсів

Режим валютного курсу в Ураїні

Тема 21. Валютний ринок

Загальна характеристика валютного ринку. Валютна позиція

Валютні операції

Валютні ризики та шляхи їх мінімізації

Тема 22. Платіжні баланси

Загальна характеристика та структура платжного баланса

Платіжний баланс України

Методи балансування та регулювання платіжного баланса.

РОЗДІЛ 1. ГРОШІ, ГРОШОВИЙ ОБОРОТ ТА ГРОШОВА СИСТЕМА

ТЕМА 1. ПРИРОДА ГРОШЕЙ.

1.1. Походження, суть та вартість грошей.

Походження грошей. Щоб дати науково достовірне тлумачення суті грошей,
потрібно перш за все дослідити їх походження. На жаль, світова
економічна думка не дала однозначного пояснення цього процесу.

Починаючи з Арістотеля і до 18 ст. в теорії грошей була широко
розповсюджена думка, що гроші виникли внаслідок угоди між людьми або
запроваджені законодавчими актами держави задля полегшення обміну
товарів. Таке трактування походження грошей одержало назву
раціоналістичної концепції.

Проте науковий аналіз походження та природи грошей, зроблений класиками
політичної економії А.Смітом, Д.Рикардо, К.Марксом довів безпідставність
раціоналістичної концепції. Адже гроші в їх найпростіших проявах виникли
на ранніх ступенях розвитку суспільства, коли ні фактор взаємної
домовленості, ні державна влада просто не могли відігравати істотної
ролі в формуванні економічних відносин, тим більше конституювати таку
складну їх форму як гроші.

Засновники класичної політичної економії дійшли висновку, що виникнення
грошей зумовлено труднощами безпосереднього обміну продуктами праці. На
найнижчих щаблях економічного розвитку, коли виробники тільки почали
одержувати надлишки продуктів своєї праці і хотіли їх обміняти, зробити
це було досить складно: бажання двох суб’єктів ринку щодо обміну
споживними вартостями не співпадали. Наприклад, власник шків овець хотів
виміняти на них зерно, але власнику зерна потрібна була сокира. Добре,
якщо власник останньої мав потребу в шкірах овець, тоді обмін міг
відбутися. У противному разі всі троє нічого не могли придбати і
поверталися з ринку зі своїми товарами.

Поступово учасники обіну впевнювалися в тому, що серед продуктів, котрі
обмінюються на ринку, є такий, який найчастіше питають, тобто він має
найбільшу споживну вартість. Цей продукт завжди можна легко обміняти на
необхідне в даний момент благо. Припустимо, що таким продуктом у даній
місцевості є сіль. Якщо вона виявиться в місці обміну, то власник
овечих шкір одразу обміняє їх на сіль, за яку потім виміняє необхідне
йому зерно прямо чи опосередковано: спочатку ( сокиру, а за неї ( зерно.

В даному випадку сіль виступає для власника шкір не просто споживною
вартістю, а засобом обміну, тобто виконує найпростішу функцію грошей. З
розвитком і ускладненням обміну такі продукти стають дедалі бажанішими
для учасників обміну. Їх починають приймати всі в обмін на звичайні
продукти, і тим самим вони поступово набувають нової споживної вартості
( властивості бути загальним товарним еквівалентом. В окремих
місцевостях, де з глибокої давнини відбувався обмін, поступово
виділялися свої товари на роль загального еквіваленту. В такій ролі у
різних народів виступали худоба, хутра, сіль, зерно, черепашки, метали
та ін.

Стихійне закріплення за одним з товарів ролі загального еквіваленту
означало по суті появу грошей в їх найпростішому вигляді Вони вже могли
виконувати висхідні, базові грошові функції ( засобу вимірювання
вартості та засобу обігу. Проте на цій примітивній формі розвиток грошей
не зупинився.

В міру розвитку товарного виробництва, зростання продуктивності праці,
ускладнення та розширення територіальних меж обміну ринок неухильно
посилював вимоги до грошового товару. Зокрема, посилювалися вимоги щодо
портативності, здатності легко ділитися і відновлювати потрібну форму,
довготривалого зберігання фізичних якостей, високої питомої вартості та
здатності тривало утримувати її на незмінному рівні та ін. Формування
вказаних вимог призвело спочатку до заміни в ролі загального еквіваленту
звичайних товарів першої необхідності /худоба, сіль, зерно/ товарами (
прикрасами /перли, черепашки, хутра тощо/, а потім цих останніх (
кусочками металів, спочатку звичайних /залізо, мідь/, а потім (
благородних /срібло, золото/.

Потреби ринку в забезпеченні ефективного обміну та його вимоги до грошей
набули поступово настільки важливого значення, що відбулося розмежування
природної споживної вартості грошового товару, як його здатності
задовольняти певну потребу людини, і його специфічної споживної вартості
як грошей ( здатності задовольняти потреби ринку в засобах обігу,
зберігання вартості тощо. В цій якості грошовий товар набув здатності
задовольняти будь-яку потребу людини, знеособлену абстрактну людську
потребу як таку. Причому в міру актуалізації другої споживної вартості
грошового товару послаблювався зв’язок останнього з першочерговими
життєвими потребами в кінцевому рахунку взагалі передати роль грошей
нематеріальному носію, що сталося в середині 20-го століття через
демонетизацію золота.

Як видно з викладеного, виникнення та розвиток грошей ( це тривалий
еволюційний процес, зумовлений стихійним розвитком товарного виробництва
та обміну. Таке трактування походження грошей одержало назву еволюційної
концепції. Воно є більш науково достовірним і створює сприятливу базу
для вияснення суті грошей З нього випливає ряд важливих в цьому
відношенні висновків:

по-перше, гроші за походження ( це товар, але не просто товар, а носій
певних суспільних відносин, формування яких зумовило виділення із
широкого ряду звичайних товарів одного ( грошового;

по-друге, як результат тривалого еволюційного розвитку товарного
виробництва і ринку гроші самі не можуть бути застиглим, раз і назавжди
даним явищем, а повинні постійно розвиватися як по суті, так і за
формами існування;

по-третє, гроші не можуть бути відмінені чи змінені угодою людей або
рішенням держави до тих пір, поки існують адекватні грошам суспільні
відносини, так само, як і не можуть бути “введені” там, де таких
відносин не існує.

Визнання еволюційної концепції походження грошей не відміняє зовсім
питання про роль раціонального фактора в творенні грошей, перш за все
про роль держави. Завдяки своїй суспільній природі і надзвичайно
важливій економічній та соціальній ролі гроші і держава існують в
тісному взаємозв’язку і взаємовпливі. Тому нема підстав взагалі
заперечувати роль держави в еволюції грошей. Але ця роль не
конституююча, а трансформуюча, тобто не держава створює гроші як
економічне явище, але вона може визначати та змінювати зовнішні атрибути
грошей, тобто впливати на форму грошей з метою кращого пристосування їх
до ефективного виконання суспільної ролі. Наприклад, держава надала
металевим грошам форму монети, завдяки державі стала можливою заміна
золотих грошей неповноцінними кредитними грішми, держава визначає
номінал, форму, порядок емісії грошових знаків тощо. Але всі ці дії
держави щодо грошей не зачіпають їх суті, не визначають і не відміняють
її, тобто мають чітко визначені межі. Якщо ж держава в своїх
трансформуючих діях виходить за ці межі, наприклад, емітує такі гроші,
які втрачають довіру до себе з боку суспільства, а отже ( перестають
бути грішми по суті, то сама економічна дійсність почне “шукати” чи
створювати більш надійні гроші, зокрема вдасться до послуг іноземної
валюти чи кредитних зобов’язань /векселів/ надійних комерційних
структур. За таких умов держава змушена буде обмежити свій вплив на
гроші вказаними межами, замінити “неякісні” гроші якісними, провівши
грошову реформу, і надалі рахуватися з об’єктивною природою грошей в
своїх трансформуючих діях.

Суть грошей. За своїм місцем у товарному виробництві й обміні гроші ( це
специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший
товар, тобто є загальним еквівалентом.

Природа грошей як загального еквіваленту визначається перш за все їх
походженням. Як було показано вище, гроші виникли внаслідок стихійного
виділення з безлічі товарів одного, найбільш придатного за своїми
фізичними властивостями виконувати роль загального еквівалента. Але й
після завершення формування грошей як самостійного економічного явища
носієм їх протягом тисячоліть були товари в їх натурально-речовому
вигляді, зокрема срібло і золото. Будучи звичайними товарами, вони
визначали товарну природу і грошей, суспільну роль яких виконували
нібито за сумісництвом.

Проте не можна пояснювати товарну природу грошей тільки їх походженням
чи закріпленням їх суспільної ролі за певним конкретним товаром. Гроші є
товаром самі по собі, по своїй суті, що визначається їх місцем у
товарних відносинах. Це помітно було вже за тих умов, коли в ролі грошей
виступали конкретні товари. Так, золото, ставши монопольним носієм
грошової суті, одержало подвійне існування ( як звичайний товар і як
гроші. Подвійність виявлялась як у його споживній, так і в міновій
вартості.

Поряд з конкретною споживною вартістю як здатністю задовольняти певні
потреби людини, золото набуло загальної споживної вартості ( здатності
задовольняти будь-які людські потреби внаслідок використання його як
загального засобу обміну. Між конкретною і загальною споживною вартістю
золота виникла суперечність ( якщо воно застосовується у першій своїй
якості, то не може використовуватись у другій, і навпаки.

В міру розвитку товарного виробництва неухильно загострюється ця
суперечність: щоб задовольнити дедалі зростаючі потреби обігу в
золоті-грошах, довелося б повністю відмовитися від використання його як
конкретного товару. У такій ситуації втрачається особливе значення
специфічних якостей золота як грошового товару, оскільки реалізувати їх
стає деділі важче.

Вирішення цієї суперечності було знайдено на шляху ідеалізації грошей,
поступового переходу загальної споживної вартості від конкретного
товару-золота до простого його знаку. Перший крок у цьому напрямі був
зроблений у тій сфері грошових відносин, де природні властивості золота
як товару найменшою мірою вимагалися, ( у сфері товарного обігу.
Миттєвий характер функціонування грошей як засобу обігу відкрив шлях для
заміщення грошей-золота грошами-знаками.

Реальна дійсність свідчить і про роздвоєння мінової вартості золота як
звичайного товару і як грошей. Вартість золота як звичайного товару
формується під впливом змін продуктивності суспільної праці в
золотодобуванні та змін суспільних потреб у цьому конкретному товарі. на
вартість же золота, як грошей, впливають, крім того, ще й такі фактори,
як зміни суспільних потреб у грошах в усіх їх функціях, динаміка золотих
запасів, нагромаджених у попередні віки, та ін. Тому вартість золота як
грошей стає менш залежною від поточних змін умов видобування золота,
більш сталою, ніж вартість золота як товару.

Особливо відчутно ці відмінності вартості золота як звичайного товару і
грошей виявляються в обігу монет. Як відомо, від тривалого обігу монети
стираються, і вартість золота, що реально залишається в монеті,
зменшується. Проте в обігу монети продовжували циркулювати в своїй
попередній вартості, яка залишилася лише номінально. У такій номінальній
вартості монети продовжували успішно функціонувати як міра вартості і
засіб обігу, тобто виконувати основні функції, які й конституюють явище
грошей.

Подібна роздвоєність вартості золотої монети на реальну і номінальну
може відбуватися і під впливом змін умов і технології видобутку золота.
У таких випадках реальна вартість однойменної монети знижувалася при
збереженні протягом деякого часу в ринкових відносинах її попередньої
вартості як номінальної, особливо на ринках, віддалених від місць
видобутку золота. незважаючи на підвищення цін на товари в місцях його
видобутку, значна частина інших товарів тривалий час продовжує
оцінюватися мірою вартості, що стала ілюзорною, застарілою. Лише згодом
поступово вирівнюється номінальна вартість грошей за фактичною вартістю
золота як товару. Проте поки відбудеться одне коло вирівнювання,
фактична вартість може ніколи її не “наздогнати” або ж зрівнятися з нею
лише на короткий строк.

Демонетизація золота. Хоча золото почало виконувати роль грошей ще з ХIV
століття до н.е. в Єгипті, Індії, Китаї, а згодом в Греції та інших
країнах, проте паралельно з ним довгий час використовувалися й інші
грошові метали, перш за все срібло. Лише з другої половини ХIХ ст. до
середини ХХ століття золото одноосібно виконувало роль грошей. Таку
відносно коротку тривалість золотого монометалізму можна пояснити тим,
що ті ж самі еволюційні процеси, які cпричинили закріплення ролі грошей
за золотом як найбільш пристосованим для цього благородним металом,
зумовили неспроможність його назавжди чи навіть надовго закріпитися в
цій ролі та підготувати передумови для переходу до якісно нових грошей,
які одержали назву кредитних.

Ускладнення і розширення товарного виробництва та ринкових відносин, що
охопили всі сфери людського суспільства, з одного боку, та поява
могутніх неринкових /державно-монополістичних/ факторів впливу на
економіку ( з другого, поставили перед грошовим товаром в епоху золотого
монометалізму ще більш складні вимоги.

По-перше, швидко посилювалися вимоги щодо зростання обсягів відтворення
грошового товару відповідно до інтенсивно зростаючих масштабів
суспільного виробництва й обігу. Реакцією на цю вимогу було широке
запровадження в обіг розмінних на золото паперових банківських білетів,
поскільки виготовлення золотих грошей було вкрай обмежене малими
запасами золота.

По-друге, постали вимоги щодо скорочення витрат на виготовлення грошей
для мінімізації суспільних витрат обігу, які постійно зростали в міру
розширення масштабів виробництва та обігу і спричиненою цим збільшення
маси грошей в обігу. навіть при заміні в обігу золотих монет паперовими
банкнотами, але при збереженні розміну їх на золото, держави повинні
були нагромаджувати великі маси золота, відволікаючи для цього значні
маси суспільної праці.

По-третє, сама вартівсть грошей в нових усмовах, що вимагали активного
стручання держави в економічне життя суспільства, повинна була стати
більш гнучкою, більш податливою до державних регулятивних заходів.

Вказаним вимогам не міг задовольняти жодний товар ( продукт людської
праці, навіть найблагородніший з металів ( золото. Будучи відносно
м’ягким і маючи високу питому вартість, золото відчутно зношувалося в
процесі обігу, що призводило до великих втрат уречевленої суспільної
праці. У зв’язку з незначним поширенням у природі видобуток золота не
міг встигати за зростанням містності ринку і потреб його в грошовій
масі. Вартість золота найменше піддається будь-яким змінами, оскільки на
неї впливають не тільки фактори, що визначають поточне виробництво, а й
вартість віками нагромаджених золотих запасів. Сама матеріальна форма
золота, фізичні властивості якої зробили його найбільш придатним
виконувати роль грошей в попередні віки, в умовах 20-го століття
виявилася нездоланною перепоною для виконнання ним цієї ролі. Вібдувся
процес демонетизації золота: спочатку з обігу були вилучені золоті
монети, замість них сферу обігу стали обслуговувати неповноцінні гроші,
а згодом повністю зупинено обмін неповноцінних грошей на золото в
будь-якій формі.

Еволюційні процеси в економіці, які спричинили демонетизацію золота,
підготували підгрунтя для запровадження нематеріальних носіїв грошоовї
суті ( так званих кредитних грошей. Як зазначалося вище, саме золото
виконувало грошову роль не стільки в своїй реальній вартості, скільки в
номінальній. Поступово воно набуло особливої споживчої вартості як
загального еквіваленту, яка заслонила собою його природну споживчу
вартівсть Тим самим світова практика використання золотих грошей
підготувала суспільство до сприйняття нематеріальних грошей, не
пов’язаних з золотом, як більш ефективної грошової форми. На цій
підставі економічна думка остаточно дійшла висновку, що гроші не
адекватні золоту, що вони ( щось інше, більш складне явище суспільного
характеру, який не може бути виражений навіть благородними металами.

Вартість кредитних грошей. Як же формується вартість кредитних грошей,
які не мають внутрішньої субстанціональної вартості? Її формування і
функціонування відбувається під впливом тих же факторів, які в умовах
золотомонетного стандарту спричинювали відхилення номінальної вартості
золотих грошей від реальної. У міру заміщення в обігу золота його
знаками цей розрив посилювався і навіть розмінні на золото гроші все
більше виступали в їх номінальній, а не реальній вартості. З припиненням
розміну банкнот на золото гроші залишилися в обігу тільки в своїй
номінальній вартості. По суті вона стала ірраціональною величиною, яка
визначається не втіленою в грошовому товарі суспільною працею, а тим
середовищем, у якому гроші функціонують.

Маса грошових знаків, що вступає у сферу обміну в кожному наступному
циклі відтворення, ( величина не випадкова. Вона зумовлена насамперед
сукупною міновою вартістю товарів, які реалізовані в попередньому циклі
і вийшли в сферу споживання. Грошові знаки, залишаючись в обігу,
продовжують представляти цю сукупну товарну вартість, будучи її
відбитком. Це виявляється в тому, що кожний власник грошей, вступаючи з
ними в черговий цикл обміну, розглядає їх як конкретну реальну вартість
і готовий платити за потрібний товар не будь-яку їх суму, а лише ту, яка
забезпечить йому привласнення еквівалентної вартості.

Якщо в черговому циклі обміну виявиться товарів менше, ніж було в
попередньому, або в обігу виявиться зайва маса грошових знаків при тій
же масі товарів, то між грошовою і товарною масами складається нове
співвідношення, в якому попит перевищуватиме пропозицію. Покупці будуть
готові платити, а продавці вимагати більшу суму грошей, ніж у
попередньому циклі. Грошова маса знеціниться порівняно з товарною, і
ціни на товари зростатимуть. Складеться новий, знижений рівень мінової
вартості грошей, з якою вони перейдуть у наступний цикл відтворення.
Якщо в обмін надійде більша маса товарів або частина грошей якимось
чином буде вилучена з обігу, то товарна пропозиція перевищить попит, не
всі товари можуть бути реалізовані і продавці змущені будуть знижувати
ціни. У грошей сформується нова (підвищена) мінова вартість, з якою вони
ввійдуть у наступний цикл обміну.

Таким чином, мінову вартість грошові знаки одержують у самому обігу і
завдяки своєму функціонуванню підтримують її на певному рівні, який
визначається станом економіки взагалі і кон’юнктури ринку зокрема. Тут
доречно нагадати, що К.Маркс, хоч і був прихильником представницької
концепції вартості нерозмінних грошових знаків, допускав можливість
формування їх мінової вартості безпосередньо в обігу, вказуючи, що
золото обертається тому, що має цінність, паперові гроші мають цінність
тому, що обертаються. така можливість згодом одержала широке визначення,
і на її основі сформувався цілий напрям у вченні про гроші, який одержав
назву функціональної теорії вартості грошей.

1.2. Форми грошей та їх еволюція

До виникнення грошей люди безпосередньообмінювали товари на товари, що
нині називається бартером. Пізніше з(явились гроші, які значно полегшили
товарний обмін.

Гроші ( це історична категорія. Вони існують так же давно, як і сама
людська цивілізація. На протязі століття постійно змінювались форма і
зміст грошей і сьогоднішній їх стан не є завершальною фазою.

В обороті гроші функціонують реально, як наявна цінність і тому повинні
виступати в певній формі, яка забезпечувала б їм довіру з боку суб(єктів
ринку та створювала достатні зручності останнім. У міру розвитку
ринкових відносин ускладнювалися вимоги до грошової форми з боку
суб(єктів ринку. У відповідь на це гроші змінювали свою форму, постійно
вдосконалюючи її. У своїй еволюції гроші виступали у формі товарних
(металевих), символічних (паперових), кредитних і нового виду
кредитних-електронних.

Товарні гроші. За своїм місцем у товарному обміні гроші ( це особливий
товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є
загальним еквівалентом.

Товарна пророда грошей визначається передусім їх походженням. Вони
виникли як продукт товарного обміну, коли ринок стихійно висунув з
товарного світу один ( найбільш придатний за своїми природніми та
фізичними властивостями виконувати роль загального еквівалента. Як засіб
обміну гроші вперше з(явились в історії людства у вигляді товарів. У
ролі грошей виступали найчастіше предмети першої необхідності (худоба,
зерно, сіль, риба) і форма грошей тоді збігалася з формою (споживною
вартістю) цих товарів. Як правило, загальним еквівалентом тоді був
найбільш ходовий і разом з тим найцінніший для регіонального ринку
товар, який в будь-який час можна було обміняти на іншу споживну
вартість. Пізніше на роль грошей стали претендувати предмети розкоші та
дорогоцінні вироби. Це можна пояснити тим, що за своїми фізичними
властивостями вони були більш портативними, довше зберігалися, мали
більш сталу вартість тобто були більш ліквідними. Проте як перші, так і
другі гроші були ще надзвичайно примітивними, функціонували переважно
поштучно, не підлягаючи поділу, виступали в своєму природному вигляді.

Товарні гроші мали подвійне існування ( як звичайний товар і як гроші.
Подвійність виявлялась в їх споживній і в міновій вартості. Особливість
таких грошей полягала в тому, що вони одночасно використовувались як
продукти для безпосереднього споживання, так і в якості засобу обміну.
Товарні гроші мали одинакову вартість при торгівлі ними як звичайним
товаром в якості грошей. Наприклад, якщо какао використовувалось в
якості грошей і як напиток, то в обох випадках воно мало одинакову
вартість .Аналогічно і золото мало одинакову вартість в якості грошей,
як ювелірний виріб.

У міру подальшого розширення і поглиблення товарно-грошових відносин
риок поставив перед грошовим товаром нові вимоги: гроші повинні бути
однорідними, портативними, економічно подільними, здатними тривалий час
зберігати свою вартість. За своєю природою попередні гроші вже не
відповідали таким вимогам. На їх місце ринок стихійно висунув різні
метали, серед яких було також срібло і золото. Спершу металеві гроші
виступали у формі злитків срібла або золота, а пізніше у формі монети.
Металеві гроші мали надзвичайну перевагу перед попередньою їх формою.

До XIX ст. товарні гроші були майже повністю витіснені металевими зі
срібла і золота. Ці гроші мали внутрішню вартість, тобто були цінними
самі по собі. Тому не було потреби, щоб уряд гарантував їх вартість.
Кількість грошей регулювалася ринком через попит і пропозицію на золото
чи срібло. Недоліки металевих грошей полягали в тому, що вимагалися
ресурси, які без цього були обмеженими, щоб видобувати коштовні метали.

Отже, наступила епоха металевих грошей. Вона характерна тим, що тривалий
час в обіг використовувалися повноцінні золоті або срібні монети,
номінальна вартість яких відповідала їхній ваговій вартості, приватні
особи могли вільно придбати золоті монети взамін металевих зливків;
вартість грошей безпесереднь залежала від вартості золота.

Коли роль грошей остаточно закрііпилася за одним товаром ( золотом,
останнє виділилося із світу звичайних товарів як їх антипод, як
самостійне економічне явище в особливій формі, відбулася абсолютизація
споживної вартості золота як грошового товару, а його споживна вартість
як звичайного товару набула другорядного значення. Цей процес набув
такого поширення, що навіть видатні мислителі вважали золото грошима від
природи, але еволюція грошей (в результаті якої міняється форма і зміст
грошей) підтверджує, що вони щось інше, ширше, що не може бути виражене
навіть благородними менталами.

Монета ( найдревніша форма сучасних грошей. Вона з(явилася в третьому
столітті до н.е. після закріплення ролі грошей за металами. Для
використання грошового металу при здійсненні платежів йому надавали
форму зливків. Форма зливків хоч і мала істотні переваги перед
попередніми формами грошей, все таки не була позбавлена істотних
недоліків.

У кожній платіжній операції необхідно було зважувати зливки, визначати
пробу і, що найгірше, ділити її на частини. Щоб уникнути цих
незручностей, зливки робили різної ваги, а щоб не зважувати і не робити
проби металу, найбільш відомі купці ставили на зливках своє тавро, яке
засвідчувало вагу і пробу металу.

Однак авторитет купця як приватної особи був обмеженим, і його тавро
могло задовольнити вузьке коло суб(єктів ринку. З розвитком торгівлі
виникла потреба таврування зливків більш відомою й авторитетною особою,
і ця функція перейшла до держави. Держави стали виготовляти за
встановленою формою зливки металу, вагу і пробу яких засвідчували своїм
штемпелем. Такі зливки одержували назву монети9.

Монета виявилася найдосконалішою формою дійсних грошей, тобто тих, що
функціонують в обігу з власною субстанціоналною вартістю. Найбільшого
розвитку вона досягла в період золотого монометалізму, формою існування
якого був золотомонетний стандарт.

На початку створення монет суб(єкти ринку не завжди довіряли державному
тавру і нерідко вимагали зважування монети. Особливо часто такі вимоги
ставилися, коли монета використовувалася для розрахунків з іноземними
контрагентами. Лише зростання економічної могутності і стабільності
держави, посилення довіри до державної влади з боку суб(єктів ринку,
вдосконалення техніки карбування, що ускладнювала підробку монет,
підвищили довіру до монети, яка стала прийматися за рахунком, без
зважування. Змінювалася сама форма монети: відомі монети квадратні,
неправильної форми, овальні, проте найбільшого поширення набули круглі.

В умовах золотомонетного стандарту монети виготовлялись із золота з
невеликим домішком (для міцності) інших металів (лігатури). Ваг таких
монет визначала їх вартість. Монета вважалась повноцінною, якщо лігатура
не перевищувала 10 відсотків. Така монета виявилася найдосконалішою
формою товарних грошей, тобто тих, що функціонують в обігу з власною
вартістю. Вона обслуговувала суб(єктів ринку протягом майже трьох
тисячоліть. За цей час вона теж розвивалась і змінювалась.

На території України за різних часів в обігу знаходились такі монети:
гривня, карбованець, шаг.

Гривня ( це найстаріша шестиутна одиниця ваги (приблизно фунт), що
правила й за монету. Вона поділялася в різні часи на 20 ногат, на 25 чи
пізніше 50 кун, на 50 резан і приблизно на 100 векш чи вевериць. Однак
реальна вартість цих менших від гривні номіналів незрозуміла.

Гривня була золотою і срібною. Срібна важила вдвічі більше. Золота
гривня в Києві ділилася на 72 золотники, а в Новгороді ( на 96, і за неї
платили 56 дукатів. Один золотник мав 4,2 г. У XII столітті
застосовували гривню кун (еквівалент цінного хутра або чужої монети),
вартість якої становила 25 кун або 50 резан. Золота гривня дорівнювала
50 гривням кун,а срібна ( 7,5. Потім монетна гривня стала важити
половину, а з XIII(XIV століття зменшилася до 184 г. срібла. Наприкінці
XIII століття з(явився зливок у половину грошової гривні ( карбованець,
який і витіснив гривню остаточно з обігу в XV столітті.

Карбованець з(явився у грошовому обігу княжої Русі в XIII столітті у
вигляді зливка срібла. Від 1534 року карбованець став одиницею грошової
системи Росії і мав 68 г. срібла. Карбованець поділявся на 100 копійок
або 200 шагів чи 400 півшагів. З 1704 року регулярно карбували
карбованці, і цим започаткували десяткову монетну систему. З кінця XVIII
століття вага срібла одного карбованця сягала 18 г, а в 1897 році срібло
замінено золотом (1/15 імперіала), однак золотих карбованців не
карбували. Після першої світової війни карбували срібні карбованці, а
від 1924 року лише частково срібні і щораз із зменшеною його лігатурою
(домішкою). З 1950 року курс карбованця обчислювали відносно до золота
(0,222168 г.), а з 1 січня 1961 року збільшено вартість до 0,987412
грама.

Назву “карбованець“ у сучасній Україні тлумачать від карбування, тобто
від утворення рельєфних зображень на поверхні медалей та монет.

Шаг ( це вартість російської півкопійки або польського “трояка”.
Походження назви “шаг” і досі остаточно не з(ясовано.

Білонна монета. Новий етап у розвитку монети як форми дійсних грошей
пов(язаний з виникненням білонної чи розмінної монети. Головна
відмінність її полягає в тому, що вона карбується не з дорогоцінного
металу, тому є неповноцінною, причому такою розмінна монета стала не
одразу, а на певному етапі розвитку грошового обігу.

Можливість функціонування в обігу білонної монети пояснюється тим, що
номінальна вартість золотих монет може за певних причин відхилятись від
реальної вартость. Як відомо, від тривалого обігу монети стираються, і
вартість золота, що раельно залишається в монеті, зменшується. Проте в
обігу монети продовжують циркулювати в своїй номінальній вартості. Отже
в обігу з(явилися розмінні монети, номінальна вартість яких значно
перевищувала їхню вагому вартість. У такій вартості монети продовжують
успішно виконувати основні фунуції. І це може продовжуватись до тих пір,
поки ціни на товари залишаться незмінними і зберігається довіра до
держави як емітента монет.

Можливість відхилення та відокремлення вартості золота як товару і як
грошей здавна помічена суб(єктами ринку і широко використовувалася в
інтересах тих, хто карбував монети. На цій можливості базувалося
звичайне карбування фальшивих монет приватними особами, відоме ще із
стародавніх часів. Проте й держави нерідко випускали в обіг неповноцінні
(фальшиві) монети з метою поліпшення фінансового становища своєї
скарбниці, чи в інтересах певних класів і окремих соціальних груп
населення. Якраз заради цього всі держави з перших кроків свого
існування домагалися повної монополізації карбування монети.

Розмінна монета карбувалась спочатку з дорогоцінного металу, а згодом із
сплавів звичайних металів (мідь, бронза, нікель). Вартість металу,
витраченого на більйон, є меншою від номіналу. Держава своїм рішенням
надає таким монетам силу законного платіжного засобу. Зрозуміло, що
білонні монети функціонують в обігу як своєрідні знаки вартості
повноцінної монети. Емісія таких монет стала прибутковою справою для
держави. Прибуток державної скарбниці приносить чеканка тільки
неповноцінних (білонних) монет. Монетний доход (сеньйораж) створюється
внаслідок перевищення номінальної вартості монети над реальними
затратами на їх виготовлення.

Карбування поряд з повноцінною монетою неповноцінної було першою
реакцією грошей на нову вимогу обігу ( вимогу економічності, що ставала
дедалі відчутнішою у міру розвитку товарно-грошових відносин. Розмінна
моната найактивніше використовуєтся в обігу і тому найшвидше стирається.
Більше того, висока вартість дорогоцінного металу робить необхідним
карбування розмінної монети надто малих розмірів. Тому вона була
незручною у користуванні і легко губилася, що призводило до додаткових
витрат дорогоцінного металу. Виготовлення її із звичайного дешевого
металу було об(єктивною необхідністю, а успішне функціонування поряд з
повноцінною монетою сприяло пошукам людством альтернативи грошам з
власною субстанціональною вартістю.

Переваги білонної монети допомогли їй залишитися в обігу і після того,
коли монета як форма дійсних грошей “зійшла зі сцени”. І сьогодні вона
широко використовується в усіх країнах, навіть у тих, які досягли
великих успіхів у розвитку безготівкових розрахунків і високого рівня
технізації грошового обігу.

Нині в усіх країнах світу карбують лише неповноцінну розмінну монету. З
дорогоцінних металів держави періодично карбують тільки ювілейні та
меморіальні монети, які у загальний обіг не поступають.

Монети вважаються символічними грошима, якщо їх вартість в якості грошей
більша за вартість нікелю або міді, із яких вони виготовлені. Правда,
інколи бувають випадки, коли вартість такого металу різко зростає
відносно їх вартості в якості грошей. У таких випадках ці монети
зникають з обігу.

Паперові (символічні) гроші. Епоха товарних (металевих) грошей вимостила
шлях для паперових грошей. За змістом паперові гроші ( це знаки дійсних
золотих або срібних грошей, випущених державою в обіг, наділені
примусовим курсом і замінюють товарні гроші в їхній функції засобу обігу
і платежу. Паперові гроші не мають власної вартості. Історично вони
з(явились в обігу як замінники золотих і срібних монет. Вважають, що
вперше паперові гроші були випущені в Китаю ще в XIII ст.

Перші відомості про паперові гроші ми знаходимо в оповіданні італійця
Марко Поло, котрий мандрував на Сході протягом 24 років з
(1271-1295рр.). Приблизний виклад його повідомлення такий: “Великі
аркуші паперу розрізають на кусочки різноманітної величини. Найменші із
них коштують один динарій. Наступні ( відповідно 3,5,10 венеціанським
срібним грошам. Виготовлення цих паперових монет проводиться з великими
церемоніями, ніби вона виготовляється з чистого золота або срібла. На
кожному кусочку паперу декілька чиновників ставлять свої підписи та
печатку, а потім ще особливий чиновник прикладає печетку великого хана.
І таких грошей випущено в обіг стільки, що не вистачило б всієї
скарбниці для їх погашення. Такі гроші розповсюджуються на всі
провінції, що підвласні богдихану і використовуються як засіб обігу. Під
страхом смерті ніхто не має права відмовитись від їх прийому. Торгівці
беруть їх охоче, оскільки вони використовуються в якості платежу.
Нерідко богдихан проголошує, що особи, котрі мають золото, срібло,
перлини та інші дорогоцінності повинні терміново представити все це в
банк ( ). За всі ці цінності богдихан платить
тільки паперовими грошима. Подібна торгівля приносить богдихану
чудотворні “бариші” якщо у кого-небудь порвався або спортився
“папірець”, то він прямо відправляється до банку і його там обміняють на
новий, тільки беруть з нього за це три відсотки. А якщо хтось побажає
мати золоту чи срібну монету, то він іде в банк і отримує їх за паперові
гроші, причому остання приймається за їх вартістю.

У Європі паперові гроші з(явилися значно пізніше, у Франції емісія їх
розпочалася з 1716 р. В Англії в кінці XVIII ст. Росія випустила
паперові асигнації в 1769 р. за цариці Катерини II для фінансування
війни з Туреччиною. Емісія паперових грошей у Північній Америці почала
здійснюватися в кінці XVII ст.

Поява символічних знаків повноцінних грошей, що запроваджувалися в обіг
силою держави і спирались на її авторитет, не було чимось випадковим. Це
цілком природний, прогресивний процес розвитку грошей, пов(язаний з
розширенням масштабів товарного обміну та ринкових відносин. Паперові
гроші не вносили істотних змін у принципи функціонування грошового
обігу. Більше того, вони спрощували грошовий обіг, надаючи йому більшої
гнучкості та економічності.

Об(єктивна можливість і необхідність заміни дійсних грошей номінальними
знаками вартості випливає із функції грошей засобу обігу, в якій гроші
виступають посередником в обміні товарів. Історично доказано, що цю
функцію можуть виконувати реальні гроші навіть без матеріальної
субстанції.

Ринкові відносини, що охопили всі сфери суспільства поставили перед
грошовим товаром нові, ще складніші вимоги, зокрема:

грошовий товар повинен легко відтворюватись у визначених обсягах
відповідно до зростаючих масштабів суспільного виробництва й товарного
обігу;

грошовий товар має вироблятися з мінімльними затратами з тим, щоб
мінімізувати суспільні витрати обігу;

об(єктивна неможливість забезпечити потреби обігу повноцінними грошима;

зростання економічного потенціалу держави як суб(єкта товарно-грошових
відносин.

Таким вимогам не зміг задовольняти жодний товар, навіть благородні
метали. Золото виявилось останнім натурально-речовим носієм грошей.

Нові якісні зміни в системі грошових відносин почали формуватись з
появою в обігу нерозмінних на золото чи срібло паперових грошей.
Більшість країн Заходу припинили такий обмін в роки “великої депресії”
1929-1933 рр. і в перші післякризові роки. Однак такий обмін ще
зберігався в сфері міжнародних валютних відносин.

З припиненням розміну банкнот на золото паперові гроші залишаються в
обігу тільки в своїй специфічній міновій вартості, яка за змістом стала
ірраціональною і визначається тим середовищем, у якому гроші
функціонують. Тобто мінову вартість грошові знаки одержують
безпосередньо в обігу і завдяки функціонуванню зберігають її на
відповідному рівні, який визначається станом економіки, фінансів і
кон(юнктури ринку. Тут доречно нагадати вислів К.Маркса: золото
обертається тому, що має цінність, паперові гроші мають цінність тому,
що обертаються. Ця наукова думка про гроші згодом одержала широке
визнання і на її основі сформувалась окрема наука про гроші яка отримала
назву “функціональна теорія грошей”.

Саме на цій основі відбувся завершальний перехід до епохи паперових
грошей. Гроші втратили свою внутрішню вартість, що безпосередньо
втілювалася у монетарному товарі як носія грошових відносин. Паперові
гроші перестали бути знаком вартості монетарного товару. Отже, паперові
гроші як результат ( це завершена форма знака вартості, яка відірвалася
не тільки від товарної вартості грошей, а й від реальних потреб
грошового обігу.

Паперові гроші ( це не воля чи бажання держави, а об(єктивний продукт
історичного розвитку товарно-грошових відносин у суспільстві. Роль
держави обмежується тим, що використовуючи об(єктивно обумовлені
можливості заміни дійсних грошей неповноцінними знаками вартості, вона
друкує ці знаки і визначає умови та розміри випуску їх в обіг до тих
пір, поки емісія грошей не буде перевищувати реальні потреби грошового
обігу. Держава намагається підтримувати довіру (купівельну спроможність)
до грошей методами монетарної політики, але незавжди їй це вдається.

Важливою ознакою паперових грошей є несталість їх та поступове
знецінення. Це зумовлено такими причинами: вони не мають власної
вартості; недовіра до держави ( емітента; (мається на увазі політичний
та соціально-економічний стан в країні) дефіцит державного бюджету та
незбалансованість платіжного балансу країни. Все це примушує державу
випускати надмірну (що не відповідає реальним потребам грошового обігу)
кількість грошей для покриття державних витрат. Це призводить до
зменшення мінової вартості всієї маси грошей і грошової одиниці зокрема.

Кредитні гроші.

Зараз епоха паперових грошей є епохою грошей, що розвиваються на
кредитній основі. Це водночас і епоха банківських грошей, які
функціонують значною мірою на безготівковій основі і, які поступово
трансформуються в електронні гроші.

Кредитні гроші ( це неповноцінні знаки вартості, які виникли на основі
кредитних відносин. Вони, як і інші форми грошей, виникли стихійно
внаслідок подальшого розвитку товарно-грошових відносин, коли кредит
став їх іманентною складовою частиною.

За природою кредитні гроші також є знаками вартості і по формі (
паперовими, але їх обіг підпорядкований дії специфічних законів. Перший
із цих законів, який був відкритий ще Дж.Стюартом, передбачає:
умовиемісії грошей зберігають у собі умови їх зворотнього притоку. Це
обумовлено кредитним характером емісії грошей. Їх випуск здійснюється
шляхом видачі кредиту економічним суб(єктам на умовах їх повернення у
визначений строк. Гроші повертаються в банк, коли одержувач банківського
кредиту або платник за векселем, що знаходиться в портфелі банку,
погашає заборгованість. Таким чином, грошова маса (кількість грошей в
обігу) представляє собою результат взаємодії двох грошових потоків; один
потік ( це випуск грошей через банки де проходить розподіл платіжних
засобів між економічними суб(єктами, що мають потребу в грошах; другий
потік ( це повернення грошей в банки внаслідок погашення боргових
зобов(язань.

Збереження кредитної природи грошей передбачає таку організацію
взаємовідносин кредитної і фінансової систем котра не допускала би
кредитну емісію для мобілізації доходів у державний бюджет або для
покриття бюджетного дефіциту. Оскільки це означає прямий підрив
кредитного характеру грошей, так як зростання грошової маси в даному
випадку відбувається незалежно від реального збільшення обсягу товарної
маси в обігу.

Другий закон обігу кредитних грошей ( “забезпеченість” емісії грошей.
Умови цього закону передбачають таку систему кредитування, котра
гарантувала би видачу позик у міру зростання потреб товарообороту в
грошах і погашення кредиту ( при її зниженню. Строк користування
кредитом (а значить, строк перебування грошей в обігу) визначається його
забезпеченням. Практично ця вимога реалізується з допомогою принципу
забезпеченості кредиту. З точки зору заставного права банку,
забезпечення ( це матеріальна гарантія повернення кредиту.

Кредитні гроші історично пройшли таку еволюцію: вексель, банкнота, чек,
депозитні та електронні гроші.

Вексель. Перші векселі виникли ще в середині XII століття в Італії, а
вексельне законодавство в європейських країнах було сформовано в XVII
столітті. В міру розвитку товарно-грошових відносин та удосконалення
банківської справи вексель із звичайної боргової розписки перетворився в
універсальний платіжний, розрахунковий і кредитний документ.

Вексель ( цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов(язання
векселедавця сплатити після настання терміну визначену суму грошей
власнику векселя. Інакше кажучи, вексель ( письмове боргове зобов(язання
що дає його власнику незаперечне право вимагати від особи, яка вдала
вексель (або його поручителя), здійснити платіж у визначений термін.

Вексель має ряд специфічних ознак, які відріняють його від інших
боргових зобов(язань: строго встановлена форма, абстрактність і
безспірність, конкретність строку платежу.

Строго встановлена форма робить вексель універсальним, легко зрозумілим
і доступним для використання широким колом суб(єктів грошових відносин.

Абстрактність векселя означає, що в ньому не пояснюються конкретні
причини виникнення боргу, а вказується лише сума платежу.

Безспірність векселя означає, що суб(єкт, який його виписав чи
акцептував, не має ніякого права відмовитися від сплати боргу.
Безспірність передбачається законами країни і плата за векселем
забезпечується примусово через судові органи.

Конкретність строку платежу вносить конкретність у взаємовідносини між
позичальником і боржником, робить вексель зручним для використання в
економічних розрахунках на перспективу.

Завдяки цим ознакам вексель набуває важливої властивості оборотності, що
проявляється у використанні його як засобу обігу і платежу, а також як
об(єкта застави чи дисконту в банках.

Векселі бувають двох видів ( простий і переказний (тратта). Простий
вексель виписується боржником на ім(я кредитора із зобов(язанням
виплатити йому в зазначений строк вказану суму. Зустрічається він рідко
і тільки у внутрішній торгівлі.

Особа, яка пред(явила простий вексель, виступає одночасно векселедавцем
і боржником. Тому такий вексель виписує та підписує боржник.
Векселедавець переказного векселя (трасант) і платник, який приймає цей
вексель (трасат) окремі дві юридичні особи. Переказний вексель (тратту)
виписує і підписує кредитор (трасант). Він є наказом боржнику (трасату)
про сплату у визначений термін певної суми грошей третій особі. Щоб
наказ кредитора-трасанта мав платіжну силу, боржник-трасат повинен
підтвердити свою згоду здійснити платіж у визначений термін. Така згода
у письмовій формі на титульній стороні векселя називається акцептом.
Акцептант переказного векселя, як і векселедавець простого, є головними
вексельними боржниками і відповідають за оплату векселя у визначений
термін. Вони ще називаються “боржниками першого порядку”.

Векселедержатель може запропонувати вексель своїм кредиторам для оплати
їм боргів чи купівлі товарів. Ймовірність прийняття векселя тим вища,
чим більше довіри до економічного становища боржника по векселю.
Передача векселя іншій особі оформляється передаточним надписом, що
називається індосаментом. З кожним індосаментом підвищується гарантія
оплати векселя і його здатність до оборотності, оскільки вимога оплати
буде пред(являтися до кожного наступного індосата, якщо попередній
виявився неспроможним оплатити вексель. Створюється солідарна
відповідальність усіх осіб, які поставили свої підписи на ньому.
Кількість передаточних надписів на векселі виражає кількість його
оборотів, тобто ту “роботу”, яку він виконав в обігу як гроші, та
характеризує рівень його ліквідності.

Кредитор по векселю може використати його також для одержання позички в
банку, якщо йому потрібні гроші для платежів, по яких він не може
розрахуватися векселем, а також для одержання від боржника грошей по
векселю у зазначений у ньому строк.

Векселі також поділяються на комерційні та фінансові. Комерційні векселі
виникають на основі реальної торгової операції по продажу товарів у
кредит. Такий вексель є знаком реальної вартості, що надійшла в обіг і
забезпечує йому певну мінову вартість, з якою він сам здійснює обіг.
Фінансові векселі виникають без реальних торгових операцій. Їх
призначення ( залучити в оборот додаткові грошові кошти шляхом одержання
позички. Якщо фінансові векселі виписуються на підставі взаємної
домовленості двох осіб про обмін фінансовими векселями, вони називаються
приятельськими. Казначейські векселі, які виписує держава (казначейство)
для покриття своїх витрат за рахунок продажу їх центральному банку.

Випуск фінансових векселів не пов(язаний з реальними товарними
операціями, тому надмірне зростання його веде до виникнення в обігу
зайвих грошей в інших формах, зокрема банкнот чи депозитних грошей, що
підриває сталість їх вартості.

Вексель, що виник в умовах обігу повноцінних грошей, не міг
скільки-небудь відчутно замінити їх в обігу. Цьому заважала сама
специфіка векселя як приватного боргового знака. Його виникнення,
номінал, емітент тощо мали стохастичний і обмежений характер і не
відповідали потребам обігу в загальновизнаних засобах обігу і платежу. З
розвитком ринку дедалі гостріше відчувалася потреба в універсальному
кредитному засобі обігу, у відповідь на яку винила банкнота. Банки на
основі кредитних операцій стали випускати замість векселів свої
зобов(язання ( банкноти, які поступово перетворилися в універсальний
платіжний і купівельний засіб і стали основною формою кредитних грошей.

Банкнота ( в самому широкому розумінні є простим векселем емісійного
банку. Особливо чітко спорідненість банкноти з векселем виявилася на
першому етапі розвитку, коли вона мала форму так званої “класичної”
банкноти.

Історично “класична” банкнота виникла з розписки середньовічних банкірів
про взяття на збереження від купців золота та про зобов(язання повернути
його за першою вимогою. У міру зростання багатств банків їхні розписки
(банкноти) стали користуватися такою довірою, що почали прийматись у
платежі нарівні із золотою монетою. Поступово такі розписки набули
строго встановленої форми й абстрактності і стали подовгу затримуватися
в обігу, не повертаючись у банки для виплати по них золота. Ця обставина
дозволила банкірам видавати свої банкноти купцям на суму, що
перевищувала вартість золота, прийнятого на збереження, тобто перейти
від повного до часткового покриття банкнот. Не покриті золотом банкноти
стали видаватися підприємцям взамін комерційних векселів. З цього часу
(кінець XVII ст.) починається власне історія “класичної” банкноти.

Характерними ознаками “класичної” банкноти є: 1) випуск її емісійним
банком замість комерційних векселів; 2) обов(язковий обмін на золото за
першою вимогою власників; 3) подвійне забезпечення: золоте (золотим
запасом банку) і товарне (комерційними векселями, що знаходяться в
портфелі банку).

Завдяки цим ознакам банкнота істотно відрізняється від комерційного
векселя. Якщо останній має приватну гарантію, що забезпечується
капіталом одного чи групи підприємств, то банкнота ( суспільну гарантію,
яка базується на капіталах усіх підприємців, що зберігаються в банках.
Банкнота на відміну від векселя є безстроковим зобов(язанням, не
пов(язаним з конкретною торговою операцією. Вони можуть випускатися в
будь-яких купюрах і знаходитися в обігу будь-який строк, що дає
можливість розрахуватися ними по всіх можливих платежах. Це зняло ті
обмеження, які стримувало розвиток обігу векселів. Вказані переваги
надали банкноті особливої якості ( загальної оборотності, якої не має
вексель.

Подвійне забезпечення “класичної” банкноти гарантувало їй надійність,
сталу вартість, нормальний обіг та високу еластичність в обігу. Через
забезпечення комерційними векселями досягалося саморегулювання обігу
банкнот. При видачі позик під заставу чи дисконт векселів банк
збільшував кількість банкнот в обігу, а при оплаті векселів банкноти
поверталися до банку, що забезпечувалося строковістю і безспірністю
комерційного векселя.

Випуск векселів у тісному зв(язку з торговими операціями забезпечував
погодженість випуску банкнот з реальними потребами обігу ( в міру
зростання цих потреб випуск банкнот збільшувався і навпаки. Проте випуск
банкнот під комерційні векселі не завжди забезпечував автоматичне
пристосування до потреб обігу. Це зумовлювалося цілим рядом обставин:
дисконтом фінансових векселів, у тому числі казначейських, зниженням цін
на товари та прискоренням обігу банкнот, внаслідок чого зменшувалася
потреба в грошах до настання строків погашення векселів та ін. У всіх
цих випадках виникла загроза появи зайвих банкнот в обігу та їх
знецінення. Запобігти цьому міг вільний розмін банкнот на золото: зайві
для обігу пред(являлися в банк для обміну на золото.

Період “класичної” банкноти закінчився з повним припиненням розміну її
на золото, що настало після світової економічної кризи 1929-1933 рр. У
нових умовах банкнота втратила золоте забезпечення і свою кінцеву
гарантію сталості вартості ( розмін на золото. Це значно змінило суть
сучасної банкноти.

Проте справа полягає не тільки в припиненні розміну банкнот на золото.
На етапі державно-монополістичного капіталізму зазнав деформації і
механізм автоматичного регулювання емісії банкнот на основі вексельного
забезпечення. Передусім поряд з комерційними векселями стали значно
ширше використовуватися казначейські векселі та облігації державних
позик для забезпечення випуску ьанкнот. Оскільки зобов(язання держави не
є реальними цінностями, кредитування їх емісійним банком значно
ускладнило зв(язок емісії з реальними потребами обігу. Різке зниження
частки комерційних векселів і збільшення казначейських векселів та
облігацій держави в забезпеченні емісії банкнот по суті означає
переорієнтацію її з потреб товарообороту на потреби державного
казначейства. Лише через задоволення останніх банкноти потрапляють у
сферу товарообороту, при цьому лише частково вони задовольняють його
потреби, а частково виявляються зайвими, проте залишаються в обігу.

Разом з тим така банкнота повністю не втрачає своїх специфічних ознак
кредитних грошей, зберігає в обігу певні переваги порівняно із суто
паперовими грошима і є найпоширенішою формою готівкових грошей у країнах
з розвинутою ринковою економікою. Головні її ознаки і перевага полягають
у тому, що навіть на покриття витрат держави вона випускається не
безпосередньо і безповоротно, а через кредитування під боргові
зобов(язання казначейства. Ця, здавалося б, незначна деталь емісійного
механізму має принципове значення. Вона передбачає, що держава як
економічно самостійний суб(єкт грошового обігу може брати участь в
емісійному механізмі нарівні з комерційними підприємствами, якщо
прагнутиме до забезпечення збалансованості свого фінансового
господарства і виявиться здатною вчасно погашати свої борги емісійному
банку. В зв(язку з цим важливого значення набуває проблема регулювання
державного боргу, підтримання його обсягів на економічно обгрунтованому
рівні, встановлення широкого демократичного контролю за його
формуванням, включаючи лімітування його розмірів, а також за
взаємовідносинами між казначейством і центральним емісійним банком.

Дуже важливо, щоб ці два органи, що перебувають по різні боки емісійного
джерела, не стали “двома кишенями на одному й тому ж державному
піджаку”, якими розпоряджається “одна рука”. У такому випадку гроші
завжди будуть безперешкодно “перекочовувати” з емісійної “кишені” в
казначейську й остаточно зникне відмінність між банкнотами і
казначейськими білетами. Щоб не допустити цього, більшість країн
законодавчо встановили чітке розмежування між центральним емісійним
банком та державним казначейством, вивівши банк з підпорядкування уряду
і передавши його в підпорядкування вищого законодавчого органу державної
влади.

Зважена політика щодо державного боргу та виплата доходу по облігаціях
державних позик забезпечує ринковий попит на вказані цінні папери. Це
дає можливість паперів впливати на масу банкнот в обігу, продаючи їх на
фондовому ринку ( зменшувати, а купуючи ( збільшувати їх кількість в
обігу.

Не втратив свого значення і механізм саморегулювання банкнотного обігу
через забезпечення їх емісії комерційними векселями. Проте дія його
значно змінилася. Банківські позички під комерційні векселі стали
видаватися переважно в депозитній, а не в банкнотній формі. Тому
емісійні банки через цей механізм регулюють масу депозитних грошей в
обігу, опосередковано впливаючи і на обіг банкнот.

Сучані банкноти зберігають кредитну основу і попадають під
закономірності обігу паперових грошей. Можна виділити два основних
канали емісії сучасних банкнот:

банківськек кредитування господарських суб(єктів, котрі забезпечують
зв(язок грошового обігу з динамікою суспільного відтворення;

банківське кредитування держави, коли банкноти емітуються взамін
державних боргови зобов(язань.

Отже, сучасні банкноти мають лише товарне забезпечення, ефективність
якого низька, оскільки кредитний механізм не забезпечує своєчасного
повернення банкнотів в каси банку. Це пояснюється тим, що часто
позичальники порушують умови і принципи банківського кредитування, а
головне, що ресурси банків здебільшого втягуються для покриття державних
витрат непродуктивного характеру. Тому послаблюється зв(язок емісії
сучасних банкнот з реальними потребами грошового обігу, що призводить до
знецінення банкнот, що наочно проявилось за останні роки в Україні.
Таким чином сучасні банкноти перетворились у неповноцінні паперові
гроші, а їхній надлишок у каналах обігу посилює інфляцію і валютний
хаос.

Пластикові банкноти.

За свідченням англійського журналу “Економіст”, у світі зараз циркулює
приблизно 50 млрд. фальшивих банкнот. Щоб захистити національну валюту
від фальшивок. Резервний банк Австралії випускає пластикові гроші. Вони
непрозорі, мають невеличке віконце і складні оптичні пристрої, які
значною мірою перешкоджають їхню підробку. Австралійці вперше
запровадили пластикові банкноти у 1988 р. Поступово всі банкноти країни
стануть пластиковими. Ще одна перевага пластикових грошових знаків ( їх
довговічність (у 8 разів вища у порівнянні з паперовими, близько 90
відсотків яких замінюється щороку) і можливість наступної утилізації для
випуску виробів з пластмаси.

Цим нововведенням зацікавилися у багатьох країнах. Сьогодні Резервний
банк Австралії одержує додатковий прибуток, постачаючи банкноти великих
номіналів до Кувейту, Сінгапуру та інших країн.

Чек ( документ, який містить безумовний наказ власника поточного рахунку
(чекодавця) банку про виплату вказаної в ньому суми грошей певній особі
або пред(явнику (чекодержателеві).

Чек виник, як і банкнота із депозиту , коли власник депозиту дає
письмовий наказ про виплату бенефіціору певної суми грошей. Власник
рахунку, що підписав чек іменується трасантом, а банк ( трасат. Чек
виписується на пред(явника або згідно наказу на поіменованого
бенефіціара.

Чек може бути:

іменним ( виписаний певній особі без права передачі;

ордерним ( виписаний на певну особу з обов(язковим застереженням про
наказ оплатити;

пред(явницьким ( в якому не зазначене найменування одержувача, а
зазначена сума виплачується пред(явителю чека.

У внутрішньому господарському обороті чеки використовують юридичні та
фізичні особи для безготівкових розрахунків (розрахункові чеки), а також
при одержанні готівки з рахунків, відкритих у банках (грошовий чек).
Акцептований ( чек, який має акцепт банку, що гарантує зарахування
коштів на рахунок одержувача. Основне призначення чека полягає в тому,
що він слугує засобом одержання готівки в банку,виступає засобом обігу і
платежу. І як форма безготівкових розрахунків.

Незважаючи на спільність походження, чек має багато істотних
відмінностей від банкноти як за формою, так і за роллю в обігу. Він
виписується не банком, а його клієнтом і, отже, не повністю гарантує те,
що чекодавець, дійсно, має вклад у банку і що банк обов(язково виконає
його наказ про видачу грошей. Тому чек не став загальним засобом
платежу, і участь його в грошовому обігу виявилась обмеженою.

Чек може бути використаний кількома способами:

сам чекодавець може одержати по ньому в банку гроші готівкою;

чекодавець може передати чек другій особі в оплату товарів чи послуг або
погашення своїх боргів, і ця друга особа (чекодержатель) подає чек у
банк для одержання грошей готівкою чи зарахування його суми на її
рахунок;

чекодержатель передає чек третій особі в оплату товарів чи послуг або
погашення своїх боргів їй, а ця особа пред(являє чек у банк для
одержання грошей готівкою чи зарахування грошей на її рахунок, або ж
передає чек четвертій особі з тих же причин, із яких вона сама його
одержала.

Такі передачі чека істотно відрізняються між собою за їх роллю і місцем
у грошовому обігу. В першій і другій операціях чек є лише технічним
засобом, за допомогою якого приводяться в рух готівкові чи безготівкові
гроші як засіб обігу або платежу. Сам чек цих функцій грошей не виконує
і не збільшуєїх маси в обігу. Тільки в третій операції чек безпосередньо
включається в обіг, виконує функції засобу обігу чи платежу і збільшує
масу грошей в обігу.

Отже, далеко не всі чекові операції означають участь чеків у грошовому
обігу. Зокрема, у колишньому СРСР законодавство забороняло держателю
чека передавати його третій особі та зобов(язувало здавати в банк для
зарахування суми чека на його рахунок, тобто він взагалі не брав участь
у грошовому обігу і використовувався як технічний засіб безготівкових
розрахунків.

Коли чек безпосередньо здійснює обіг, виконуючи функції грошей, він не
має ніяких переваг перед банкнотою і навіть багато в чому поступається
їй. Тому чек не набув широкого застосування, але як технічний засіб
обслуговування обігу депозитних грошей (безготівкових розрахунків) має
певні переваги перед іншими технічними засобами і в зв(язку з цим широко
використовується в банківській практиці. В країнах з ринковою економікою
розрахунки чеками ( найпоширеніша форма безготівкових розрахунків.

Зведення ролі чека переважно до технічної функції обслуговування
поточних рахунків визначило обмеженість перспектив його використання.
Чекові операції пов(язані з такими незручностями, як їх виписка,
акцептування в банку, доставка в банк для сплати тощо. Тому з кінця 50-х
років у країнах з високо розвинутим грошовим господарством розпочалися
пошуки досконаліших інструментів обслуговування депозитних грошей на
банківських рахунках. Альтернативою чекової книжки стала кредитна
картка.

Всі розглянуті вище платіжні засоби широко і успішно застосовуються в
країнах з розвинутою ринковою економікою. В країнах з перехідною
економікою, до яких належить Україна, деякі з них використовуються рідко
або взагалі не використовуються. Це стосується перш за все “товарних
грошей” ( векселів і чеків, поскільки для їх застосування ще не
створенні достатні передумови. По-перше, ще не сформувався значний
прошарок економічно міцних, стійких комерційних структур, зобов(язання
яких могли б користуватися високою довірою до ринку. По-друге, в країні
не створені достатні правові та інституційні передумови для того, щоб
примусити комерційні структури виконувати свої зобов(язання. По-третє,
не сформувалася система страхування втрат від невиконання боржниками
своїх зобов(язань.

Вказані обставини не тільки підривають основу функціонування “торгових
грошей”, а й послаблюють передумови використання депозитних грошей
комерційних банків в Україні. Постійна загроза банкрутства банків,
відсутність дієвої системи страхування депозитів примушують суб(єктів
грошового обороту все частіше вдаватися до використання в якості грошей
зобов(язань найбільш надійного банку ( НБУ. Тому не дивлячись на всілякі
адміністративні заходи з боку Уряду та НБУ доля готівкового обороту
протягом 1993-1997 рр. постійно зростала, що негативно впливало на
забезпечення потреб обороту в платіжних засобах, посилюючи платіжну
кризу.

Кредитна картка ( як засіб платежу, що заміняє гроші готівкою і чеки, а
також дає власнику можливість отримати в банку короткострокову позику.
Вони застосовуються у роздрібному товарному обороті та сфері послуг.
Багато споживачів користуються дебетовими картками ( вони служать для
здійснення електронних переказів грошей з одного рахункку на інший
рахунок. Наприклад, більшістььпрацівників отримують зарплату з допомогою
електронного перказу грошей з рахунку роботодавця на рахунок працюючого.
У світовій практиці зараз використовуються “багатофункціональні” картки.
Вони забезпечили доступ до автоматичних касових апаратів. Через них
можна не тільки вкласти або зняти гроші готівкою з особистого рахунку,
але також простежити за рухом та залишком коштів на рахунку, дозволяють
власнику здійснити платіж, замовити чекову книжку, віддати розпорядження
про проведення операцій на біржі, тощо. Для цього на звороті кожної
картки знаходиться магнітна стрічка, яка виконує і активну (вона
повідомляє автоматі банківські реквізити клієнта), і пасивну функції,
наприклад, вона не дозволяє отримати в один день гроші готівкою у різних
автоматах зверх ліміту. Сьогодні картки з магнітною стрічкою замінюються
на більш надійні картки з мікросхемою.

Депозитні гроші. Депозитні гроші ( це також неповноцінні знаки вартості,
але на відміну від готівкових не мають речового виразу й існують лише у
вигляді депозитів на рахунках у банках ( “абстрактні гроші”. На основі
чеків виникла система безготівкових розрахунків, які проводяться без
участі грошей готівкою, тобто шляхом переказу або списання банком певної
суми з рахунку платника на рахунок одержувача, або заліком взаємних
вимог суб(єктів господарської діяльності.

Така форма грошей стала можливою лише за високого рівня розвитку
банківської справи, коли кожний суб(єкт грошового обігу може вільно
вкласти гроші в банк (депозит), взяти звідти гроші готівкою, або
переказати в будь-який пункт ринку і йому гарантується повне їх
збереження.

Потреба в такій формі грошей об(єктивно зумовлена посиленням вимог щодо
економічності та зручності грошового обігу за умов, коли його обсяги і
суми окремих платежів досягли величезних розмірів. Здійснення таких
платежів з допомогою готівки призвело б до істотного збільшення
готівкової маси в обігу, до зростання витрат на її друкування, створило
б значні незручності для учасників платіжних операцій, погіршило
керованість грошового обороту тощо. Всіх цих недоліків позбавлені
депозитні гроші.

Разом з вказаними перевагами депозитних грошей з(явилися й певні
недоліки цієї форми грошей. Зокрема, вона несе в собі певні незручності
при здійсненні платежів. Для виконання кожного платежу потрібно
оформляти цілий пакет документів і пред(являти кожний раз їх в банк, щоб
відобразити відповідні операції в бухгалтерських книгах банку. Особливо
гостро ці недоліки проявляються в сфері роздрібного обороту, куди доступ
традиційних депозитних грошей виявився закритим. Тому життя спричинило
появу нової форми грошей ( електронної.

Електронні гроші ( абстрактна (умовна) назва грошових коштів, які
використовуються їх власниками на основі електронної системи банківських
послуг. За змістом ( це кредитні гроші, які обертаються завдяки
запровадженню в сфері безготівкових розрахунків найновіших комп(ютерів і
сучасних систем зв(язку.

За формою електронні гроші необхідно розглядати як різновид депозитних
грошей Основними компонентами системи функціонування електронних грошей
є електронні перекази, кредитні картки, дебетові картки, банківські
автомати-касири тощо. Всі вони забезпечують обіг депозитних грошей, що
знаходяться на банківських рахунках; власно забезпечують обіг, але не
заміняють їх наперекір таким виразам як “платівкові гроші” або
“електронні гроші”. Дійсно з допомогою електронних грошей здійснюється
платіж, але такі гроші завжди функціонують у вигляді певних записів на
рахунках у банках, тобто вважаються депозитними грошима.

Електронні гроші широко застосовуються у всіх розвинутих країнах. Банки
України теж багато уваги приділяють впровадженню нових банківських
технологій, у тому числі введенню в обіг “електронних грошей”, магнітних
карток для безготівкових розрахунків клієнтів за придбані ними товари та
надані послуги. Банківське обслуговування платіжного обороту на
електронній основі значно розширило сферу функціонування депозитних
грошей, прискорило їх обіг, створило зручності для платників.

Таким чином, розглядаючи еволюцію розвитку грошей ми можемо прийти до
висновку, що в перспективі гроші будуть існувати без матеріальної
субтанції (“невидимі”), але термін “економіка без грошей” у принципі є
невірним.

1.3. Функції грошей

Вивчення сутності грошей та еволюції їхнього розвитку становить базу
монетарної теорії. Сутність грошей як економічної категорії проявляється
в їх функціях. (див. малюнок 1.1.).

Міра вартості Служить еквівалентом вартості всіх товарів.

Засіб обігу Служить посередником при обміні, стимулюють обмін товарів.

Засіб утворення скарбів (нагромадження) Виступають як резерв багатства,
регулюють грошовий обіг.

Засіб платежу Забезпечують погашення боргових зобов(язань.

Світові гроші Виступають як:

міжнародний засіб платежу;

загальний купівельний засіб;

сприяють матеріалізації багатства.

Малюнок 1.1. Функції грошей та їх призначення.

Єдність усіх функцій дає загальне уявлення про гроші, їх роль у
суспільному відтворенні . Важливою умовою теоретичного пізнання функцій
грошей є послідовне забезпечення діалектичного підходу до їх аналізу. В
процесі розвитку товарно-грошових відносин не лише ускладнюються дії
функцій грошей, а й з(являються нові і відмирають старі форми та
ознаки грошей. У цьому і проявляється діалектика розвитку грошей як
процесу, що динамічно розвивається, вдосконалюється.

Міра вартості ( це функція, в якій гроші забезпечують вираження і
вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни.

Якщо виходити з того, що гроші за своїм функціональним призначенням
виступають у товарному обігу як засіб реалізації вартості. І це
природньо, оскільки саме ця функція забезпечує товарну масу необхідним
носієм (матеріалом) для вираження їхньої вартості.

Зміси цієї функції полягає в тому, що гроші висткупають в якості
самостійної форми мінової вартості, призначеної вимірювати вартість
товарів. На основі цієї функції вартість виявляє себе в ціні товару:
поза зазначеною функцієї вартість існує абстрактно. Отже, функціональне
призначення грошей як міри вартості нероздільно пов(язано з категорією (
“ціна”, що є грошовим вираженням вартості товару.

Функція міри вартості виражає відношення товару до грошей як до
загального еквіваленту. Виходячи з цього, гроші реалізують функцію міри
вартості ідеально, тобто на основі мисленого прирівнювання товару, що
продається до уявно представленої кількості грошей. Однак для визначення
ціни товарів цього недостатньо. Потрібний масштаб (стандарт вартості)
для їх порівняння, одиниця виміру матеріальної субстанції загального
еквівалента. Практично, виміряти величину вартості товарів в грошах
тобто кількісна оцінка можлива з допомогою масштабу цін, який забезпечує
якісну єдність об(єкту (товари) і засобу виміру (гроші). Це зумовлює ще
одну принципову особливість функції міри вартості: вона реалізується
лише в органічному поєднанні з масштабом цін.

Масштаб цін як величина грошової одиниці, є складовою частиною функції
міри вартості, доповнює її призначення оцінювати вартість товарів. Якщо
міра вартості ( економічна функція грошей, що не залежить від волі
держави, то масштаб цін ( суто технічна функція грошей. Він носить
юридичний (декретний) характер, залежить від волі держави і слугує для
вираження не вартості, а ціни товару. Через масштаб цін ідеальна,
уявлено представлена ціна товару, як показник величини вартості
перетворюється у прейскурантну або ринкову ціну, виражену в національних
грошових одиницях.

Грошова одиниця ( встановлений в законодавчому порядку грошовий знак,
який служить для вимірювання та відбиття цін всіх товарів. Уряд кожної
країни встановлює свою власну міру вартості. Наприклад, в США мірою
вартості є грошова одиниця ( долар, в Німеччині ( марка, в Мексиці (
песо, в Україні ( гривна.

Гроші як міра вартості, однорідні і використовуються в якості масштабу
для виміру відносних вартостей товарів. Подібно до того, як ми вимірюємо
відстань у милях або кілометрах, аналогічно ми вимірюємо вартість
товарів у грошовому виразі, надаючи їм форму ціни. Виражаючи ціни в
грошових одиницях (доларах, марках, гривнах) можна визначати та
порівнювати вартості різноманітних товарів.

Отже, гроші виступають в якості масштабу вартості та рахункової одиниці,
що дає можливість здійснювати економічний облік та аналіз.

В процесі розвитку товарно-грошових відносин механізм міри вартості
періодично змінюється. В умовах золотого стандарту всі товари
прирівнювались до золотого еквівалента і одержували ціну як певну вагову
кількість цього металу, тобто ціни визначались за ваговим масштабом і
були відносно стійкими.

В епоху карбування монет виник масштаб цін, який спочатку збігався з
ваговим. Так, в Англії грошова одиниця фунт стерлінгів дорівнював фунту
срібла, а монета карбувалась вагою 1/240 фунта срібла.

Масштаб цін визначався державою, як вагова кількість монетарного товару
(золота чи срібла), яка законодавчо визнавалась за грошову одиницю. При
золотомонетному стандарті грошова одиниця прирівнювалась до визначеної
вагової кількості дорогоцінного металу; гроші виступали у формі золотих
або срібних монет. Наприклад, в США за долар в 1900р. було прийнято
1,50463 грами чистого золота. Відповідно до цього визначався і валютний
паритет окремих національних грошових одиниць. Якщо у 1913р. один долар
США представляв у обігу 1,5 г., а англійський фунт стерлінгів ( 7,3 г.
Золота, то валютне співвідношення становило 1 і 4,87.

При грошовій системі, яка базувалася на золоті, внутрішня вартість
грошей безпосередньо залежала від вартості золота, звідси і з(явився
вислів “грошовий товар”. Центральні банки були зобов(язані купувати і
продавати золото за фіксованою ціною, що виражалась у національній
валюті. Наприклад, до 1933р. унція золота (31,1г.) коштувала 20,67
доларів. Ціни товарів при золотому стандарті і вільному ринковому
ціноутворенні змінювались прямо пропорційно вартості товару і обернено
пропорційно вартості золота.

Золотий вміст грошової одиниці мав реальне значення в умовах обігу
золотих грошей та розмінних на золото грошових знаків, поскільки на його
основі визначалась ціна золота та курс національної валюти. В сучасних
умовах, коли в обігу знаходяться нерозмінні на золото паперові гроші,
золотий вміст грошової одиниці втратив своє значення і держави перестали
його законодавчо встановлювати. Офіційний масштаб цін замінений
фактичним, який формується стихійно в процесі ринкового обміну. Ямайська
валютна система, введена в 1976-1978 роках, офіційно відмінила розмін
грошових знаків на золото і масштаб цін складається фактично під впливом
попиту та пропозиції, служить для співставлення вартості товарів за
допомогою ціни.

Відміна офіційного (золотого) масштабу цін не означає, що функція
грошей, як міри вартості, повністю вичерпана. В сучасних монетарних
теоріях ця функція трактується як “одиниця розрахунків” ( за нею
оцінюють мінову вартість товарів. Однак власна вартість грошей
формується на іншій основі. Паперові гроші, переставши бути
представником монетарного товару, уосодлюють в собі представницьку
вартість загальної маси товарів, що обслуговуються відповідною масою
грошей. Вартість грошей вже не грунтується на чітко визначеній кількості
дорогоцінного металу (як це було при золотому стандарті), а визначається
кількістю товарів і послуг, які можна придбати на ринку за гроші.
Йдеться про визнання купівельної спроможності грошової одиниці, її
відносної вартості за принципами кількісної теорії грошей.

Купівельна спроможність або реальна вартість грошей ( це кількість
товарів та послуг, які можна придбати за грошову одиницю.

В умовах обігу нерозмінних на золото грошей (кредитних грошей) механізм
функції міри вартості істотно змінився. Ціна знаходить підтвердження
(вираз) безпосередньо в товарах і виступає як форма прояву мінового
відношення даного товару до інших товарів, а не специфічно до одного
“жовтого” металу (золота). Ціни на товари фіксують тільки відповідні
пропорції між ними. А гроші виступають як показники мінових пропорцій,
або як форма мінової вартості, оскільки вони не мають власної вартості.
Еквівалентна товару вартість зараз виражається в кількості грошових
одиниць, а не у ваговій кількості золота. Рівень цін на товари, що
склався на ринку, зумовлює і масштаб цін (стандарт вартості), а не
навпаки, як це було в умовах золотого стандарта. Отже, сучасні гроші теж
є носіями мінової вартості, оскільки через обмін їх на звичайні товари
можна виміряти вартість.

Економічний зміст вираження вартості за допомогою сучасних грошей
зводиться: всі звичайні товари, надходячи на ринок, “шукають” собі
грошовий еквівалент, який представлений там готовністю суб(єктів ринку
купити відповідні товари. У зіткненні сторін ( бажання продати і
готовність купити ( визначається в кінцевому підсумку мінова вартість
товару чи та сума грошей, якою товар оцінюється та яка задовільняє обох
суб(єктів операції. При цьому вони повинні мати чітке уявлення про
мінову вартість грошей, яка фактично склалася і діє на ринку, щоб
установити ціну, адекватну вартості товару.

У масштабі країни вартість грошей визначається (як вже зазначалось) у
відповідності із загальним рівнем цін на товари та послуги. Існує
обернено пропорційна залежність між загальним рівнем товарних цін і
вартістю грошей. Коли індекс товарних цін (індекс “вартості життя”)
зростає, ( купівельна спроможність грошей обов(язково падає, і навпаки,
зниження цін свідчить про підвищення вартості грошей. Але вартість
виражена в грошах, може змінюватись тому, що вартість самих грошей
схильна мінятися. Тому для сучасних грошей важливе значення набуває
стабільність стандарту вартості. Його нерідко ототожнюють з досягненням
і підтримкою стабільності рівня цін в економіці країни. Відомо, що ця
концепція включає в себе необхідні засоби для підримання вартості
грошей. Мається на увазі збалансованість таких макроекономічних
показників: економічного зростання, стабільності цін, повної зайнятості,
платіжного балансу, державного бюджету та раціонального розподілу
доходів.

Стабільність вартості грошей у будь-якій економіці залежить, крім усього
іншого, і від наявної кількості (маси) грошей в обігу, тобто змінної
величини, на яку справляє важливий вплив центральний банк. Чим більше
держава випускає грошей, тим вартість грошової одиниці стає меншою. В
умовах загальної інфляції держава штучно оподатковує купівельну
спроможність грошей. Різке знецінення грошей може призвести до того, що
гроші перестають виконувати функцію міри вартості.

Отже, сучасні грошові знаки є грошима для “рахунку”, які представляють
вартість сукупної товарної маси, що обертається в даний момент на ринку.
За їх допомогою можна надати кількісного виразу всім економічним
процесам і явищам на мікро- і макрорівнях, на всіх стадіях процесу
суспільного відтворення, без чого неможлива їх організація й управління.
Тому суспільна роль грошей як міри вартості виходить далеко за межі
надання всім товарам однакової форми ціни. Так, за допомогою рахункових
грошей підприємство може заздалегідь визначити свої витрати на
виробництво і доходи від реалізації продукції, рівень прибутковості
виробництва, без чого неможливо виробити правильну підприємницьку
тактику і стратегію.

На макроекономічному рівні за допомогою рахункових грошей визначаються
такі важливі показники розвитку економіки, як обсяг валового
національного продукту, національного доходу, інвестицій, фінансових і
кредитних ресурсів тощо, без яких неможливе свідоме регулювання
економічного життя суспільства.

Засіб обігу ( це функція, в якій гроші виступають як посередник в обміні
товарів і заабезпечеють їх обіг.

Функція грошей як засіб обігу завжди поєднується із попередньою функцією
як міра вартості. Тільки в єдності вони дають абстрактну визначеність
категорії грошей. Це обумовлено тим, що мінова вартість товару отримує
загальне визнання (товарні ціни реалізуються) тільки в результаті обміну
товару на гроші. Передумовою товарного обміну є ціна. Але якщо цінова
оцінка вартості товару визначається на основі функції міри вартості ще
до обміну товарів, то ціна товару безпосередньо реалізується у сфері
обміну.

Суть грошей у функціії засобу обігу полягає у тому, що гроші виступають
посередником при обміні товарів.

Процес товарного обміну виражається формулою:

Т ( Г ( Т.

Товаровиробник обмінює свій товар спочатку на гроші, а потім гроші ( на
інший необхідний йому товар. Отже, у кругообігу (Т(Г(Т) функціонування
грошей як засіб обіігу представляє ланцюг безперервних актів: Т(Г і Г(Т
тобто продажа здійснюється заради купівлі. Тут відбувається одночасне
переміщення грошей іі товарів у протележних напрямках: гроші передаються
продавцю, товари ( покупцю. Товарний і грошовий обіг виступають тут як
похідні від товарного обміну. Участь грошей в товарному обміні надає
йому нову якість порівняно з бартером. Завдяки функції грошей як засіб
обігу товарообмін став набагато зручнішим і більш ефективним.

Гроші є ідеальним засобом товарного обміну. Це означає, що за гроші
можна будь-коли придбати любий із усього набору товарів, що поступають
на ринок. Наприклад, якщо ви працюєте, ви обмінюєте результати вашої
праці на гроші. Якщо ви купуєте товари, ви обмінюєте ваші гроші на
товари. Безпосереднє споживання грошей немає сенсу. Особливість
споживної вартості грошей ( це їх здатність обмінюватись на будь-який
товар. Якщо ми бажаємо мати гроші, то тільки для того, щоб задовільнити
свої потреби тобто придбати певні товари або послуги.

Для того, щоб бути засобом обігу, гроші повинні користуватися загальним
визнанням з боку суб(єктів ринку. Йдеться про суспільне визнання
здатності грошей виконувати функцію посередника обміну товарів. Слід
урахувати, що суспільне визнання можливе лише за умови, коли гроші
здатні представляти вартість, а точніше ( виступати у функції збереження
вартості. Гроші успішно виконують цю функцію до тих пір, поки їх
вартість (купівельна спроможність) залишається відносно стабільною.
Суб(єкти ринку приймають гроші в обмін на товари чи послуги оскільки
переконані, що вони в будь-який момент зиожуть обміняти гроші на
еквівалентні матеріальні блага. Навпаки, знецінення грошей викликає у
суб(єктів ринку недовіру до їх купівельної спроможності та бажання
швидше їх обміняти на товари, що стимулює ажіотажний попит. Водночас
учасники бізнесу вважають доцільним перехід до бартерного обміну, ніж
продати свої товари за гроші, які мають тенденцію до різкого знецінення.

У функції засобу обігу гроші виступають реально як втілення мінової
вартості: продавець віддає свій товар покупцеві і взамін одержує гроші.
У цій функції гроші у кінцевому підсумку реалізують ціну товарів; їх
внутрішня субстанція вже не має реального значення, важливо лише їх
кількість. При цьому зовсім не иає значення в якій формі вони виступають
(металеві чи паперові). Важливо лише те, що гроші як засіб обігу
забезпечують переміщення товарів від виробника до споживача, після чого,
товари покидають сферу обігу і переходять у сферу споживання. Проте самі
гроші залишаються в обігу, переходячи від одного суб(єкта до іншого. Ця
особливість визначає характер зв(язку обігу грошей і товарів. Так в
обігу завжди знаходиться відповідна маса грошей, яка протистоїть
товарній масі, що підлягає реалізації. У цій функції гроші протистоять
товарній масі як реальний образ їх вартості. Вони завжди знаходяться у
безпосередньому зв(язку з товарами, а тому гроші не втрачають своєї
якості.

Маса грошей, що функціонує в сфері обігу:

( Pi Qi

M = (((((

V

Кількість грошей, необхідних для обігу, змінюється прямо пропорційно
сумі цін товарів то послуг, що реалізуються, і обернено пропорційно
швидкості обороту грошей. Це загальний закон грошового обігу.

Попит на гроші як засіб обігу залежить не тільки від об(єму покупок
товарів та послуг, але і від вартості грошей, періодичності виплати
заробітної плати, від доступності позичок, тобто від ступеня розвитку
грошово-кредитної системи.

Важливою ознакою функції грошей засобу обігу є те, що завдяки грошам
товарний обмін розпадається на два самостійних акти ( продаж (Т-Г) і
купівля (Г-Т), які можуть відокремлюватися у просторі і в часі. А це
вносить суттєві зміни у ринкові відносини:

по-перше, як засіб обігу гроші дають можливість суспільству уникнути
незручностей бартерного обміну. Вони значно спрощують товарний обмін,
економлять ресурси і час обміну товару на товар, а значить сприяють
економії витрат обігу;

по-друге, розриваються вузькі межі бартерного обміну. Власник грошей за
проданий товар може перенести купівлю іншого товару на майбутнє чи на
інший ринок, або взагалі використати їх за іншим призначенням. Все це
стимулює розвиток підприємницької діяльності та спеціалізації
виробництва;

по-третє, на відміну від бартерного обміну, де єдиною можливою метою є
обмін споживних вартостей, товарний обіг відкриває можливість для
нагромадження грошей як вартості в її абстрактній формі, що сприяє
процесу розширеного відтворення.

Разом з тим у схемі (Т-Г-Т) акт продажі (Т-Г) не означає досягнення мети
обміну жодним з власників товарів, що обмінюються. Більше того,
продавець одного товару може взагалі не купувати іншого товару і тоді
повний товарний обмін не відбудеться. У даному випадку гроші на певний
період часу випадають із обігу, а це може призвести до порушення
безперервного процесу товарного обігу, в чому приховується абстрактна
можливість кризи збуту і неплатежів. У нашій країні у зв(язку з
інфляційними процесами, що набрали широкого розмаху в період переходу до
ринкової системи господарювання, спричинили звуження сфери
функціонування грошей як засобу обігу, стихійного запровадження
натурального товарообміну (бартеру), нелегального проникнення у сферу
обігу іноземної валюти, переважно, американського долара. Внаслідок чого
порушилась система товарно-грошових відносин.

Альтернативою товарного обміну або бартеру може бути раціонування ( це
коли держава застосовує у торгівлі розподільчі талони. Ці талони дають
їх власникам право на придбання певної кількості споживчих товарів із
виділеного набору. Мета раціонування ( обмежити попит на товари в
умовах контрольованих цін і швидкого зростання номінальних доходів
окремих верств населення. Інакше кажучи ( це державна програма
“замороження” цін на окремі види товарів в умовах зростання інфляції. З
допомогою політики раціонування держава має можливість у даній ситуації
контролювати попит та обсяги постачання товарів. Але, далеко не завжди
система раціонування, випробована в Україні, була ефективною. На
практиці, як засвідчує досвід, дуже трудно розподілити талони на всі
види продуктів, що виробляються в суспільстві; надзвичайно трудно
домогтись того, щоб кількість талонів точно відповідала реальному набору
товарів. Крім того, раціонування обмежує споживчий вибір. Внаслідок
чого, система раціонування послабляється, а талони втрачають свій
специфічний характер і стають просто ще одним видом грошей.

Засіб платежу ( це функція, в якій гроші обслуговують погашення
різноманітних боргових зобов(язань між суб(єктами економічних відносин.

Функція грошей як засіб платежу за змістом є продовженням функції грошей
засобу обігу і появилась вона пізніше на вищій стадії розвитку товарного
виробництва і кредитних відносин. Ця функція грошей формально не є
обов(язковою. Якщо гроші не можна уявити без двох попередніх функцій, то
логічно вони можуть існувати без функцій засобу платежу. Остання виникає
там, де має місце регулярна купівля-продаж товарів у кредит, тобто з
відстрочкою платежу. Це значить, що товари безпосередньо продаються не
за гроші, а під боргові зобов(язання покупця. Товар поступає у
розпорядження покупця раніше, ніж гроші до продавця. Продавець стає
кредитором, а покупець ( боржником.

Гроші у функції засобу платежу мають свою специфічну форму руху за
системою: Т-З … З-Г. Боржник отримуючи товар, дає взамін кредитору
письмове боргове зобов(язання (вексель) про наступну сплату грошей у
визначений строк (Т-З). При погашенні боргових зобов(язань гроші
виконують функцію засобу платежу (З-Г). Як бачимо, гроші тільки
завершують акт купівлі-продажу внаслідок чого проходить відносно
самостійний рух грошей по відношенню до товарів.

Основний зміст функції засобу платежу полягає в тому, що гроші погашають
вартість товарів, які були продані в кредит. Гроші тут функціонують:

по-перше, як міра вартості при визначенні контрактної ціни реалізованих
товарів, тобто гроші визначають суму боргу, яку покупець зобов(язаний
погасити у визначений строк. Гроші виступають тут як “образ” товарних
вартостей;

по-друге, гроші функціонують як ідеальний засіб платежу. Внаслідок чого
звужується сфера використання грошей як засіб обігу і виникає потреба в
грошах для погашення боргів, тобто функціонування грошей як засіб
платежу, сфера використання яких в умовах ринку невпинно розширюється.
Як платіжний засіб гроші стали здійснювати самостійний рух без прямого
зв(язку з обігом товарів, обслуговувати однобічний рух вартості в
процесі розширеного відтворення;

по-третє, на основі обігу боргових зобов(язань виникла принципово нова
форма грошей ( кредитні. У товарному обігу з(явилися боргові
зобов(язання (вексель, чек) як втілення мінової вартості реалізованих
товарів у кредит, що надало їм властивостей здійснювати функції грошей,
зокрема купівельну і платіжну.

Таким чином, недивлячись на особливість функції грошей засобу платежу
вона нероздільно пов(язана з іншими функціями. В якості платежу гроші
можуть бути використанні при умові їх функціонування як міра вартості і
засіб обігу. Розвиток функції грошей як засіб платежу виникає
необхідність у резервному фонді, тобто в функціонуванні грошей як засіб
нагромадження вартостей.

Функція грошей як засобу платежу забезпечує широкі можливості для
підприємницької діяльності оскільки кредитні відносини дають можливість
здійснити платежі з відстрочкою або шляхом заліку зустрічних
зобов(язань, при цьому гроші не виступають посередником в обігу; що
сприяє економії грошових коштів та прискоренню обігу товарних фондів.
Разом з тим, у цій функції потенційно міститься загроза неплатежу, яка
при широких масштабах може призвести до грошово-кредитної кризи і
банкрутства багатьох підприємців. Причиною такого явища може бути
фінансова нестабільність та недисциплінованість суб(єктів ринку.

У функції засобу платежу ринок пред(являє вимоги щодо сталості грошей,
оскільки тут діє фактор часу, який відділяє реалізацію товару (в борг)
від платежу в рахунок погашення заборгованості. За цей час можуть
змінитися вартість і форми грошей. Якщо за час користування кредитом
гроші знеціняться, то кредитор не поверне позиченої вартості і понесе
збитки, оскільки він не зможе купити за повернуту суму грошей попередню
кількість товарів у зв(язку з їх подорожчанням. Боржник відповідно
матиме на цьому виграш. Щоб уникнути цього доводиться коригувати
процентну ставку відповідно до знецінення грошей, що негативно впливає
на стан кредитних відносин в економіці, крім того, саме по собі
підвищення позичкового процента є інфляційним фактором і призводить до
подальшого знецінення грошей та зростання цін.

Засіб нагромадження ( це функція, що пов(язана із здатністю грошей бити
засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства.

Можливість і необхідність цієї функції витікає із функції грошей як
засіб обігу, завдяки розподілу товарного обміну (Т-Г-Т) на два
самостійно відокремлених акти: (Т-Г і Г-Т) продаж і купівлю. У даному
випадку продаж (Т-Г) здійснюється не заради купівлі, а заради самих
грошей. У цій функції гроші не є посередником в обміні, а стають метою
продажі. У даній якості гроші виходять з обігу, отримують самостійне
існування (буття). Це і визначає особливості функціональної ролі грошей
порівняно з функцією засобу обігу, де гроші виконують миттєву роль, що
обумовлює можливість заміни повноцінних грошей паперовими грошима. Інша
справа в функції грошей як засіб нагромадження. Тут гроші виступають як
представник абстрактної форми багатства, як засіб нагромадження і
збереження вартості. Тому функцію нагромадження у формі скарбу ідеально
виконують повноцінні гроші (золото і срібло), які мають власну вартість.

Нагромадження грошей має таке призначення: збереження вартості;
створення резерву платіжних засобів; розширення виробництва і одержання
додаткового прибутку. Спочатку нагромадження грошей має лише одну
визначену ціль ( збереження вартості. Для цього достатньо було вречевити
вартість в звичайних кусках, чи зливках дорогоцінного металу і добре
зберігати їх на випадок різних соціально-економічних потрясінь. У такій
формі нагромаджувалося абстрактне, загальне багатство, що називалося
скарбом.

Згодом сформувалася ще одна ціль нагромадження скарбу ( створення
резерву платіжних засобів, що надало йому відтворювального характеру і
зорієнтувало на забезпечення прибутку. Така ціль визначалась ускладнення
самих умов та потреб виробництва і реалізації товарів. Без такого
резерву товаровиробник не міг підтримати безперервність та забезпечити
розширення свого виробництва. Виникнення нової цілі нагромадження скарбу
докорінно змінило його характер. Скарб уже не міг довго лишатися без
руху і став активно забезпечувати потреби суспільного відтворення,
перетворившись у резерв для привідних і відвідних каналів регулювання
грошового обігу. В умовах золотого монетного стандарту скарб виконував
роль стихійного регулятора грошового обігу. Якщо масштаби виробництва і
товарного обігу розширялись, монети із скарбу поступали на ринок для
купівлі товарів, тобто виконували функцію засобу обігу. Якщо виробництво
і обіг товарів скорочувалось, то частка грошей залишала канали обігу і
перетворювалась у скарб. Тому при золотомонетному стандарті в обігу
завжди знаходилась маса грошей, необхідна для реалізації товарів.

Крім того, товаровиробники нагромаджували скарб безпосередньо заради
розширення виробництва й одержання додаткового прибутку. Вони передавали
свої скарби в борг, розміщувалм в банках на депозитах, вкладали в цінні
папери, що приносило їм прибуток у вигляді позичкового процента і
девідендів. Тим самим, скарб поступово перетворився в цілеспрямоване
нагромадження грошей як збереження вартості для розширеного відтворення.
Це означоло більш високий рівень розвитку даної функції грошей. На
відміну від функції нагромадження скарбу її стали називати функцією
нагромадження вартості.

З розвитком функції нагромадження вартості змінювалися вимоги до форми
грошей. Спочатку послабла, а потім зовсім зникла залежність
функціонального призначення нагромадження грошей від їх
субстанціональної вартості. Оскільки нагромадження втратило свою
абстрактність багатства взагалі, зникла й потреба тримати їх у вигляді
запасу золота чи срібла. Їх нову роль, яка передбачає конкретизацію
цілей і строків нагромадження вартості, стали успішно виконувати знаки
грошей ( паперові, депозитні, електронні.

Сучасні кредитні гроші не виконують функцію засобу утворення скарбів
тому, що не мають власної вартості. Вони можуть виконувати лише функцію
нагромадження, яка виникла на базі функції утворення скарбів.
Нагромадження розглядається як необхідна умова розвитку товарного
виробництва. Для того, щоб придбати засоби і предмети праці,
капіталізувати прибуток для розширеного виробництва підприємець повинен
нагромаджувати частину прибутку у вигляді грошей. Нагромаджують гроші і
населення для покупки необхідних товарів та послуг. Йдеться про
трансакційний залишок грошей. Необхідною умовою для цього є
відповідність кількості грошей вимогам закону грошового обігу.

Функцію нагромадження виконують реальні гроші, які тимчасово знаходяться
поза процесом обігу. Однак, виходячи за межі сфери обігу, гроші не
втрачають зв(язку з товарним світом. Кредитні гроші можуть виконувати цю
функцію коли вони знаходяться у постійній готовності до реального обігу,
а тому поза цим зв(язком недоцільне ніяке нагромадження грошей. Логічно,
якщо гроші функціонують як засіб обміну, то вони повинні функціонувати
як засіб збереження вартості. Адже, коли гроші не можуть бути
використані для здійснення покупок у майбутньому, то і сьогодні ніхто не
захоче продавати свої товари за гроші. Тому отримані після продажу
товарів і послуг, гроші мають гарантувати їхньому власникові збереження
у майбутньому своєї купівельної спроможності. Вона має не лише
акумулювати в собі протягом певного часу вартість проданих товарів, а й
виступати у ролі представника абстрактної форми багатства, яку можна в
будь-який час отримати за гроші. Це означає, що реалізувати себе у ролі
засобу нагромадження сучасні гроші можуть лише за умови, коли вони є
стійкими та стабільними. В умовах чутливої інфляції гроші як засіб
нагромадження втрачають свою привабливість недивлячись на їх високу
ліквідність. У тих країнах, де має місце гіперінфляція, національна
валюта може частково не використовуватись як засіб нагромадження і як
міра вартості.

Аналогічно, кредитні гроші слугують також мірою відкладених платежів при
умові, коли настане термін погашення боргу, платежі будуть здійснені в
грошовій формі в розмірі, еквівалентній вартості. Йдеться про те, що
кредитні гроші можуть бути використані як засіб платежу лише тоді, коли
вони зберігають притаманну їм високу ліквідність ( можливість
використання певного активу в ролі засобу платежу і водночас як
здатність цього активу зберігати свою номінальну вартість незмінною.
Отже, поєднання функцій нагромадження і засобу обігу та платежу визначає
одну з принципово важливих ознак грошей ( їхню абсолютну ліквідність.

Кредитні гроші справили позитивнийй вплив на розвиток самої функції
засобу нагромадження і грошових відносин взагалі. По-перше, виникла
можливість вивести обсяги нагромадження за межі, що визначалися
фізичними обсягами видобутку благородних металів. По-друге, можливість
знецінення грошових знаків підштовхнула власників нагромадження швидше
їх капіталізувати , що сприяло розвитку організованих нагромаджень,
банківської справи, ринку цінних паперів тощо. Саме нагромадження грошей
перетворилося по суті в нагромадження позичкового капіталу. По-третє,
капіталізація грошових нагромаджень, у свою чергу, сприяла розв(язанню
суперечності між збереженням вартості “в спокої” у межах індивідуального
капіталу і необхідністю прискорення обігу її у масштабах суспільного
відтворення.

Розглядаючи сутність грошей ми можемо прийти до висновку, що гроші, як
економічна категорія, обслуговують всі сфери ринкових відносин, що
базуються на еквівалентному товарному обміні, виконуючи при цьому чотири
функції. Сучасні гроші є засобом обміну й мірилом вартості, а також
засобом збереження вартості і законним платіжним засобом. Цю останню
властивість грошам надає держава, яка через своє законодавство та
спеціальні інститути взагалі керує грошовим обігом країни. Гроші можуть
мати свою власну цінність (товарні або металеві) і цінність похідну від
функцій, що їх вони виконують ( кредитні гроші. Функцію нагромадження
гроші можуть успішно виконувати тільки при збереженні їх вартості тобто
при незмінному загальному рівні цін. Гроші мають свою специфічну форму
прояву. Тому в господарській практиці назву грошей можуть носити:
національні грошові знаки; іноземна валюта; запаси на банківських
рахунках (депозитні та електронні гроші); кошти витраченні на придбання
цінних паперів; боргові зобов(язання, які використовуються для платежів
тощо. Аналіз функцій грошей вимагає розгляду не тільки кожної функції
зокрема, але і їх разом як єдиного цілого. У сукупності вони
забезпечують реальний рух грошей тобто функціонування грошової маси.

Світові гроші ( це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в
міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію
взаємовідносин між країнами.

Функція світових грошей зумовлена інтернаціоналізацією економічних
зв(язків, поглибленням міжнародного поділу праці, зовнішньої торгівлі та
появою світового ринку.

Світові гроші є синтезом попердніх функцій і мають трояке призначення:
міжнародного платіжного засобу; мміжнародного купівельного засобу і
формою матеріалізації суспільного багатства. Це значить, що світові
гроші ( комплексна функція, що повторює по суті всі функції, властиві
грошам на внутрішньому ринку.

Якщо світові гроші використовуються для погашення боргів, пов(язаних із
зовнішньою торгівлею, банківськими та фінансовими позичками тощо, то
вони виконують функцію засобу платежу. Коли вони витрачаються для
негайної купівлі товарів чи почлуг і замість певної суми грошей, що
вивозиться (переказується), в країну ввозиться еквівалентна товарна
вартість, вони виконують функцію купівельного засобу. Вона
спостерігається у випадках надзвичайних подій, коли порушується звичайна
рівновага обміну між країнами (неврожай, стихійне лихо, соціальні
потрясіння) чи виникає недовіра до платоспроможності іноземного
контрагента. Якщо світові гроші переміщуються з однієї країни в іншу без
зустрічного переміщення товарного еквівалента чи погашення боргу, то
вони забезпечують переміщення багатства. Це може мати місце при оплаті
контрибуції, репарацій, грошових позичок чи допомоги, вивезені грошей
емігрантами тощо.

В умовах золотого стандарту роль світових грошей закріпилась за золотом
у формі зливків (995 проби) а пізніше і за деякими національними
валютами, що вільно розмінювались на золото, перш за все ( англійським
фунтом стерлінгів та доларом США.

Після краху золотого стандарту відбулась трансформація форм світових
грошей: від металевих (золота) до національних валют кредитного
характера, а від них до колективних валют, що не мають матеріальної
форми (запаси на банківських рахунках).

В сучасних умовах золото перестало використовуватись як міжнародний
платіжний засіб і замінене в цій ролі вільно конвертованими
національними валютами. Золото продовжує виконувати цю функцію через
операції на ринку золота і виступає в якості резервного засобу.

До резервних (ключових ) валют відносяться: долар США, марка ФРН, фунт
стерлінгів Англії, франк Франції, ієна Японії та інші. Як міжнародні
платіжні засоби використовуються також міжнародні колективні валюти (
СДР, ЕКЮ та інші.

СДР ( спеціальні права запозичення в Міжнародному валютному фонді (МВФ).
Таким правом наділяється кожна країна ( член МВФ, для якої відкривається
у фонді спеціальний ліміт в СДР. У межах виділеного ліміту кожна країна
може купувати потрібну їй іноземну валюту в інших країн ( членів МВФ,
розраховуючись за неї в СДР через фонд.

Кошти СДР введені в міжнародний оборот в 1970 р. Поступово СДР
перетворились в міжнародні резервні і платіжні засоби і широко
використовуються країнами-членами МВФ для поповнення своїх валютних
резервів, для розрахунків з МВФ та між собою, для регулювання сальдо
платіжних балансів, для порівняння вартості різних валют тощо.

Європейська валютна одиниця (ЕКЮ) ( умовна міжнародна рахункова одиниця
країн-членів ЄЕС; створена в 1979 р. з метою протиставити свою
колективну валюту американському долару і стримати його проникнення на
європейський ринок. Величина ЕКЮ розрахована на базі “кошика”
національних валют країн-членів ЄЕС. Служить грошовою одиницею
європейської валютної системи. Випускається у вигляді записів на
рахунках центральних банків ЄЕС в Європейському фонді валютного
співробітництва. Використовується як міра вартості, база для визначення
валютних паритетів, засіб міжнародних розрахунків тощо. У перспективі
СДР і ЕКЮ, по замислу їх фундаторів, повинні стати формою світових
грошей, деякі функції котрих в обмежених масштабах вони вже виконують.

Країни Азії, Африки та Латинської Америки володіють низкою колективних
валют, більшість з яких знаходяться на стадії зародження в якості
міжнародних рахункових одиниць (моде). Однак такі із них, як арабський
розрахунковий дінар Арабського валютного фонду, андське песо Андського
пакту за багатьма параметрами аналогічні СДР і ЕКЮ, а франк КФА
обслуговує одночасно внутрішній і зовнішній оборот країн-учасниць.

Застосування національних валют у міжнародному обороті породило одне із
основних протиріч сучасної міжнародної валютної системи. З цього приводу
американський економіст Р.Тріффін відзначив, що використання
національних валют в якості світових грошей насправді є “внутрішнім
дестабілізатором” міжнародної валютної системи.

Органічна неспроможність ключових валют виконувати функції світових
грошей витікає із національного характеру кредитних грошей. Адже
валютний курс, обсяги емісії та інші економічні параметри резервної
валюти переважно залежить не від потреб розвитку міжнародних економічних
відносин, а зумовлені причинами що випливають із політичного та
економічного стану країн-емітентів. Використання національної валюти як
міжнародного платіжного засобу дає країні-емітенту значні переваги,
поскільки вона може форсувати імпорт, перевершуючи обсяги власного
експорту, покриваючи дефіцит платіжного балансу емісією національної
валюти. Такий вид емісійних доходів країни ( емітента наносить іншим
країнам значні втрати від прихованого “експорту” інфляції. Разом з тим,
слід постійно мати на увазі, що надмірне використання національної
валюти для покриття дефіциту платіжного балансу тобто незрівноваженість
платежів може підірвати довіру до неї на світовому ринку, викликати її
знецінення.

Таке суперечливе становище ключових валют не тільки загострює проблему
міжнародної валютної ліквідності, але, і підриває стабільність курсового
механізму світової валютної системи. Щоб підтримувати курс резервної
валюти у визначених параметрах країні-емітенту приходиться витрачати
значні суми для проведення валютних інтервенцій на валютних ринках, що в
кінцевому підсумку значно зменшує отримані вимоги від провідного
становища національної грошової одиниці в міжнародному платіжному
обороті.

Таким чином, міжнародні валютні системи, засновані на ключових валютах
національного характеру, потрапляють у тупікове становище. А
країна-емітент такої валюти рано чи пізно може перетворитись із
загального кредитора в нетто-боржника, як це сталося в 1925 р. з
Великобританією і в 1985 р. з США. Таке мислення напевно слугує однією
із причин того, що ФРН і особливо Японія, не поспішають протиставити
свої національні валюти в конкуренти долара. Таке становище заставляє
суб(єктів світового господарства вишукувати нові механізми формування
міжнародних валютних систем, зокрема, шляхом використання і розширення
ролі валют колективного характера.

За своєю природою колективні валюти також не мають внутрішньої вартості
і виступають як умовні рахункові грошові одиниці. Вони не існують у
матеріальній формі тобто у вигляді банкнот або монет, а значаться у
формі записів на банківських рахунках, в тому числі, і в пам(яті ЕОМ.
Колективні валюти, які емітуються міжнародними фінансово-валютними
організаціями для визначення і порівняння широкого кола економічних
показників і для використання як офіційного грошового еталону в різних
валютних вимірюваннях (спільним знаменником для співставлення курсів
національних валют). Поступово беруть на себе деякі функції грошей,
зокрема функцію платіжного засобу і міжнародних безготівкових
розрахунках, функцію засобу нагромадження вартості в формі резервної
валюти. Використовується під контролем міжнародних валютних організацій,
що забезпечує їм більшу стійкість і більші переваги в ролі міжнародних
платіжних засобів порівняно з національними валютами. З простих
рахункових одиниць вартості вони поступово стають валютою.

У теоретичному плані колективні валюти знаходяться у більш вигідному
положенні ніж ключові валюти національного характеру. Обсяги емісії
колективних валют зручніше пов(язати із потребами міжнародного
платіжного обороту в ліквідних активах, курс таких валют технічно
простіше стабілізувати, наприклад шляхом його обгрунтування зразу на
декількох курсах національних валют, що сприятиме значному обмеженню
амплітуди його коливання порівняно із національними валютами, що лежать
в його основі. Тому ряд провідних економістів світу вважають колективні
валюти більш ефективним міжнародним ліквідним активом, ніж ключові
валюти. Одночасно більшість з них, розуміють, що запровадження в
міжнародний оборот колективних (наднаціональних) валют у кращому випадку
зможе лише послабити суперечність світової валютної системи, а не
ліквідувати. Однак внаслідок подальшого поглиблення процесу
інтернаціоналізації світового ринку, розвитку системи міждержавного
економічного регулювання валютна система об(єктивно потребує
запровадження в структуру міжнародних валютно-фінансових відносин
універсального, єдиного для всіх наднаціонального платіжного і
резервного засобу, тобто своєрідних світових грошей. Поява
наднаціональної резервної валюти глобального характеру більш ширше і
більш повноцінно враховуватиме інтереси суб(єктів міжнародного обміну,
оскільки емісія такої валюти, визначення валютного курсу та інших
основних параметрів будуть проводитись колективно, дотримуючись
демократичних принципів.

(1.4. Класична кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм.

В економічній науці про гроші найбільш поширеною і відомою є кількісна
теорія. Хоч сформувалася ця теорія як обгрунтування зміни рівня товарних
цін зміною кількості грошей в обігу, тобто на базі вирішення досить
вузького, прикладного питання економіки, сьогодні це надзвичайно широка
теоретична концепція, яка з кількісних позицій веде пошуки відповіді по
суті на всі питання теорії та практики використання грошей.

Ключовим в кількісній теорії є положення про те, що вартість грошей і
рівень товарних цін визначаються змінами кількості грошей: чим більше їх
в обігу ( тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Ця теорія
заперечує трудову теорію вартості взазалі і внутрішню вартість
дорогоцінних металів як грошового товару зокрема. Отже, вона базується
на загальноприйнятих в світовій науці поглядах на вартість взагалі, на
суть грошей та формування їх вартості.

Період зародження кількісної теорії грошей відноситься до ХVI ст. У цей
час в Європі відбувалося швидке зростання товарних цін і виникла
необхідність дати пояснення причин цього явища. Найбільш очевидною,
такою, що лежить на поверхні, причиною видавалося істине збільшення
притоку в Європу золота з Америки після відкриття континенту в 16
столітті. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість
навіть золотих грошей, а отже і товарні ціни, залежать від їх кількості.

Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості
благородних металів, був французький філософ Ж.Боден. У своєму трактаті
“Відповідь на парадокси де Мальструа” він дійшов висновку, що високі
ціни хоч і зумовлюються багатьма причинами, проте основною є збільшення
кількості золота і срібла. Інші економісти ХVI-ХVII ст. (Б.Даванзатті,
Дж.Монтаріні, Дж.Локк), розроблюючи цю ідею Ж.Бодена, поступово
перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії.

Важливий вклад у кількісну теорію вніс англійський економіст Дж.Локк,
який дійшов висновну, що вирішальним фактором, який регулює і визначає
вартість грошей (у даному випадку золота і срібла), є їх кількість. Цей
висновок Дж.Локка був використаний ідеологами промислової буржуазії, що
почала розвиватися, для критики меркантилізму. Вони протиставляли
прибічникам останнього твердження, що нагромадження золота і срібла не
може зробити націю багатшою, тому що результатом такого нагромадження
буде знецінення дорогоційних металів і зростання товарних цін. На їх
думку, дійсне багатство нації міститься не в мертвих запасах золота і
срібла, а в створенні мануфактур, у використанні в них живої праці. Тим
самим ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню меркантилізму,
металістичної концепції грошей, згідно якої золото та срібло вже по
природі своїй є гроші.

У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної
теорії найбільш чітко виразив англійський філософ Д.Юм. У нарисі “Про
гроші” (1750) Юм висунув і обгрунтував принцип, який у сучасній
літературі називається “постулатом однорідності”: подвоєння кількості
грошей призводить до подвоєння абссолбтного рівня цін, виражений у
грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів.
Своїм “постулатом однорідності” Д.Юм дав поштовх до формування концепції
“нейтральності грошей” в риноквій економіці та екзогенного пов’язаного
ззовні характеру зміни грошової маси в обігу.

Визначення “нейтральності грошей” та екзогенності кількісного фактору
створило істотні перешкоди на шляху розвитку кількісної теорії і вона до
кінця ХIХ століття обмежувалася використанням своїх класичних
постулатів:

причинності, згідно якого зміна цін визначається зміною кількості
грошей;

пропорційності, згідно якого ціни змінюються пропорційно зміні кількості
грошей в обігу;

однорідності, згідно якого при зміні кількості грошей в такій же
пропозиції змінюються ціни на всі товари, а співвідношення цін на окремі
товари залишається незмінним.

Відстоюючи класичні постулати, представники кількісної теорії тривалий
час (по суті до початку ХХ ст.) не проявляли інтересу до розкриття
складного процесу впливу грошей на систему цін, а через них ( на
економічні процеси взагалі. Вони просто декларували факт
рівнопропорційного зростання цін при збільшенні кількості грошей, не
розкриваючи механізму цього процесу. Тому представникам класичної
кількості теорії так і не вдалося розірвати вузького кола механічного
зв’язку товарних цін і грошової маси, хоч серед них були і класики
політичної економії капіталізму, перш за все Д.Рікардо.

На початку ХХ ст. з новою силою розгорілися суперечки навколо кількісної
теорії. Проте на цей раз зусилля були спрямовані на дослідження
механізму зв’язку між кількістю грошей і цінами. Першим це завдання взяв
на себе амереканський економіст І.Фішер, який сформулював трансакційну
версію кількісної теорії на базі так званого “рівняння обміну”.

Трансакційний варіант кількісної теорії І.Фішера базується на
співвідношенні двох пов’язаних між собою явищ: добутку кількості грошей
на швидкість їх в обігу і добутку рівня цін на кількість реалізованих
товарів. Зв’язок цих величин він виразив у вигляді рівняння обміну:

MV = PQ,

де М ( сума наявних грошей, що знаходяться в обігу протягом певного
періоду; V ( швидкість обігу; P ( ціна індивідуального товару,
реалізованого за вказаний період; Q ( кількість товарів.

Основою формули є товарообмінна операція. У правій частині рівняння
представлена сума цін всіх товарів, що беруть участь в операціях, у
лівій ( їм протистоїть сума всіх негайних платежів.

З часом І.Фішер ускладнює рівнянння. Він вводить у ліву частину ще один
член ( M/V/, де М/ ( сума грошових коштів на чекових рахунках, V/(
швидкість їх обігу. В Результаті формула набуває такого вигляду:

MV + M/V/ = PT,

де Р ( середній зважений рівень цін, Т ( сума всіх Q.

Рівняння обміну товтологічне за самим визначенням. Оскільки це лише
різні способи виразу однієї і тієї ж величини ( грошової суми
товарообмінних операцій.

Тому з наукових позицій важливе значення має не само по собі “рівняння
обміну”, а ті висновки які були зроблені з нього І.Фішером та наступними
дослідниками кількісного фактору в теорії грошей. Найбільш важливим для
розвитку кількісної теорії був висновок І.Фішера про формування рівня
цін під впливом трьох факторів, а не одного, як це стверджували
представники класичної кількісної теорії. Для цього І.Фішер на основі
“рівняння обміну” побудував формулу ціни:

Р = M V ,

Q

З цієї формули слідує, що рівень цін (Р) залежить від:

кількості грошей, зміна якої прямо пропорційно впливає на рівень цін;

швидкості обігу грошей, зміна якої теж прямо пропорційно впливає на
рівень ціни;

фізичного обсягу товарообороту, зміна якого обернено пропорційно впливає
на рівень цін.

Особливо помітно послаблюється залежність рівня цін від кількості
грошей, на думку І.Фішера, на короткострокових періодах, поскільки на
таких проміжках часу можуть відчутно змінюватися обсяги товарообороту
під дією циклічних змін кон’юнктури. Це був перший крок прадставника
кількісної теорії в бік визнання впливу на ціни виробничих факторів, а
не тільки монетарних.

Проте в довгостроковому плані І.Фішер визнавав пропорційну залежність
цін лише від кількості грошей. Обсяги виробництва та товарообороту, а
також швидкість обігу грошей змінюються в довгостроковому плані дуже
повільно і рівномірно, тому від їх впливу на ціни можна абстрагуватися.
В цьому відношенні І.Фішер повністю розділяв погляди представників
класичної кількісної теорії.

На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія
кількісної теорії, відмінна від трансаційного варіанта І.Фішера.

“Кембріджська версія”. На початку ХХ ст. у Західній Європі набула
поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного
варіанта І.Фішера. Вона була названа теорією касових залишків або
“кембріджською версією”. Її активними пропагандистами були професори
Кемріджського унівеситету А.Маршалл, А.Пігу, Д.Робертсон, Дж.М.Кейнс (у
своїх ранніх роботах).

Як і Фішер. представники кембріджської школи намагалися пояснити тезу
про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін. Проте на
відміну від І.Фішера їх підхід до проблеми був не макроекономічним, а
мікроекономічним. Кембріджські економісти зосередили увагу на мотивах
нагромадження грошей в індивідуальних учасників виробництва. Вони
намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші,
від яких факторів залежить попит господарюючих суб’єктів на касові
залишки?

Важливою особливістю “кембріджської версії” було те, що розміри
нагромадження грошей не нав’язувались господарюючим суб’єктам з
“залізною необхідністю” згори, а пов’язувалися з мотивами їх поведінки.
За основу вини брали два мотиви зберігання грошей ( як фонду засобів
обігу і резерву на покриття непередбачених потреб.

Разом з тим принцип вибору між грошима і іншими формами зберігання
багатств не одержав в теорії касових залишків послідовного вираження. З
допомогою ряду спрощень аналіз зрештою переводився на рейки традиційної
кількісної теорії з її ключовим висновком про наявність жорстокого
причинного зв’язку між кількістю грошей і загальним рівнем цін. Це
виразилось у формулі “кемріджського рівняння” (формула Пігу):

M = r R P,

де М ( кількість грошових одиниць;

R ( загальна величина виробництва в фізичному виразі за одницю часу;

Р ( ціна виробленої продукції;

r ( частина RP, яку люди мають бажання зберігати в вигляді грошей.

При постійності r і Р виникає обернено пропорційний зв’язок між
вартістю (купівельною силою) грошової одиниці і величиною наявних у
господарстві касових залишків. Саме в цьому і полягає основний висновок
кількісної теорії.

Подальший розвиток капіталізму спричинив широке визнання кількісної
теорії грошей. Західні економісти і представники ділових кіл досить
одностайно розглядають її як керівництво для державно-монополістичного
втручання в економіку, для впливу на грошовий обіг і на сам рух
капіталістичного циклу.

В умовах державно-монополістичного капіталізму саме у регулюванні
грошової маси вбачали спосіб впливу на рівень товарних цін і на стан
господарської активності. Методи цього впливу першим запропонував
Дж.Кейнс, який підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії
грошей із теорією кон’юнктури.

Вплив на рух економічного циклу через сферу обігу Дж.Кейнс і його
послідовники передбачали таким чином. Зростання грошової маси в обігу і
обсягу кредитних ресурсів нібито тягне за собою пожвавлення економіки,
ріст прибутків капіталістів і зайнятості. Поштовхом до цього пожвавлення
може бути зниження банківського процента, яке підвищує попит на кредит і
заохочує інвестиції, а також так зване дефіцитне фінансування (тобто
розширення урядового попиту на ті чи інші товари) або фінансування з
коштів державного бюджету урядових інвестицій.

Дійсно, у міру розвитку і ускладнення капіталістичної економіки вплив
кредитно-фінансової системи на відтворення значно посилився. Грошові і
бюджетні важелі почали активно використовуватися державою як знаряддя
антициклічного регулювання. Все це заперечувало висновок про
“нейтральність грошей”, відсутність їх зв’язку з реальними процесами в
економічній системі.

У кейнсіанській схемі причинно-наслідкових зв’язків грошові фактори
відігравали важливу роль. Нагадаємо, що в класичній системі гроші були
короткочасним посередником, їх нагрпомадження господарюючими агентами
вважалося беззмістовним і нераціональним. Цим обгрунтовувалася теза про
негайне витрачання доходів у міру їх надходження, що, в свою чергу,
приводило до висновку про автоматичну зміну цін слідом за зміною
грошової маси.

У межах “кембріджської версії” хоч і намітився певний відхід від
трактування грошей як короткочасного посередника, нейтральність грошей
все ще зберігалася.

Кейнсіанські трактування кількісної теорії. Дж.Кейнс намагався відійти
від традиційного і неокласичного трактування грошей як другорядного
технічного інструменту. Важливість грошей він пов’язував з наявністю
невизначенності в процесах прийняття господарських рішень. На його
думку, прагнення зберігати гроші ( це барометр нашого недовір’я до
власних розрахунків і до загальної узгодженої думки відносно
майбутнього. Із факту нагромадження грошей він прямолінійно виводив
низький платоспроможний попит у господарстві.

У своїй моделі господарської системи Дж.Кейнс намагався перебороти
“класичну дихотомію”, що створила глибокий розрив між реальними і
грошовими процесами. Головним каналом зв’язку між цими двома сферами
слугує у нього норма процента, що знаходиться під впливом сил грошового
ринку і одночасно впливає на прийняття рішень про майбутні
капіталовкладення.

Істину важливість за словами Дж.Кейнса, гроші набувають лише в теорії
процента. Чим сильніша неясність відносно динаміки процента, тим більші
запаси грошей створює господарюючий агент і тим більше скорочується його
попит на продукцію поточного виробництва.

У традиціях Кембріджської школи Дж.Кейнс важливе місце відводив аналізу
мотивів нагромадження грошей. У Дж.Кейнса їх три: трансакційний,
обачності та спекулятивний. Перші два відображають традиційну роль
грошей як засобу обігу і платежу. Вони переважно об’єднуються під
загальною рубрикою трансакційного попиту, який залежить від суми
товарообмінних угод чи доходу. Але головна новизна у Дж.Кейнса (
виділення третього елемента попиту на гроші ( попиту на спекулятивні
залишки. Дж.Кейнс пов’язував його з динамікою ціни фінансових актів чи
облігацій. Тим самим він увів в аналіз розподілу індивідуумом свого
доходу проблему вибору. І, що є дуже важливим, в якості фактора, що
регулює цей елемент попиту на гроші, як і весь попит, виступає норма
процента.

Таким чином, сукупний попит на гроші ( М ) складається з двох частин (
трансакційного ( M I ), що є функцією доходу, і спекулятивного ( М II
), що є функцією процента: M = M I + M II = L1(y) + L2 (i), де у (
сукупний доход; і ( норма процента.

Учасник господарського обороту, з одного боку, намагається максимізувати
прибуток і з цією метою інвестує тимчасово вільні грошові кошти в
різноманітні види фінансових активів, а з іншого ( створити ліквідний
резерв, необхідний для господарського маневру при змінах кон’юнктури.
Врахування протилежних факторів приводить його до “точки рівноваги”, що
визначає свіввідношення грошей і “облігацій” у його балансі.

Отже, Дж.Кейнс перебудував теорію грошей, ввівши в неї норму процента.
Він перетворив гроші в один із важливих факторів формування
інвестиційного попиту і відсунув на другий план традиційний зв’язок
грошей і цін.

Теорія грошей Дж.Кейнса глибоко вплинула на всю систему економічних
уявлень Заходу. Однак післякенсіанський розвиток призвів до різкого
падіння інтересу до грошової проблематики взагалі і до кейнсіанських
пропозицій зокрема.

Це можна пояснити тим, що кейнсіанська доктрина народилась у розпалі
великої економічної депресії, коли грошово-кредитна політика була
паралізована і не могла забезпечити виходу капіталістичної економіки із
хронічної кризи.

“Рецепти” Дж.Кейнса давали можливість впливати передусім на зайнятість і
обсяги виробництва як найбільш “вузькі” місця в розвитку економіки.
Разом з тим кейнсіанські “рецепти”, що базувалися на політиці “дешевих
грошей”, неминуче включали інфляційний елемент: надходження в обіг
великої кількості платіжних засобів вело до порушення пропорцій у
грошовій сфері, підживлювало процеси знецінення грошей і стимулювало
зростання цін.

І коли період великої економічної депресії минув, певною мірою і
завдяки політиці “дешевих грошей”, погляди економістів і політиків були
звернені до іншого інструменту впливу на кон’юнктуру ( до системи
бюджетних заходів, що сприяло поширенню недооцінки грошових факторів.

Падінню авторитету вчення Дж.Кейнса сприяла непристосованість його
моделі для аналізу господарський ситуацій, що характеризуються стійким
піжвищенням загального рівня цін. Це привело до критики кейнсіанства в
кінці 60-х ( на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому
вченні. На перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній
грошових факторів. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною
кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація
“проінфляційної доктрини”, що ігнорує цінову динаміку і приносить
купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення високих
темпів економічного росту.

Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів
різко посилило вплив прихильників неокласичної теорії грошей, які
висунули концепцію монетаризму.

Сучасний монетаризм. Монетаризм як самостійний теоретичний напрям
сформувався у США в середині 50-х років. У його витоків стояла група
економістів, очолюваних М.Фрідменом. Монетаризм виник на базі кількісної
теорії грошей. Взявши у цієї теорії центральну ідею, монетаристи надали
їй динамізму, застосували для її обгрунтування новітні методи
статистичного аналізу. При цьому монетаристи намагалися затвердити
якісно інший порівняно з кейнсіанством погляд на загальну природу
капіталістичного господарського механізму.

Головне джерело “нестабільності” капіталізму, вважали монетаристи
міститься в грошовій сфері. Саме тут потрібно шукати основні причини
криз та інших порушень процесу відстворення. Так, на думку Л.Йегера,
прихильник монетаризму ( це економіст, який вірить, що кількість грошей
чинить домінуючий вплив на загальний потік витрат у економіці. Державний
бюджет і так звані реальні фактори в економіці, включаючи примушування
до інвестування, чинять другорядний вплив, якщо вони не підкріплені
динамікою грошової маси.

Таким чином, логічний, в принципі, висновок, що “гроші важливі для
економічного розвитку”, одержав у постулатах монетаристів гіпертрофовану
форму. Лозунг сучасних кількісників ( “гроші мають значення” (
насправді інтерпритується ними як “тільки гроші мають значення”.
Подібний підхід істотно відрізняється від моделей кейнсіанського типу,
де на першому місці перебуває динаміка такого економічного фактора, як
інвестиції, і головна увага приділяється бюджетній політиці держави.

Важливою ідеєю монетаристів є те, що головна причина кризових явищ
міститься в хаотичних коливаннях грошової маси, які породжуються
урядовими маніпуляціями по стимулюванню сукупного попиту. На думку
монетаристів, лавиноподібне збільшення покупок у період різдвяних свят є
результатом випуску центральним банком великої кількості грошей в обіг.
Насправді ж все відбувається якраз навпаки. Але М.Фрідмен продовжує
стверджувати, що головний напрям впливу ( від грошей до ділової
активності. Він бачив у цьому стрижень “монетарної теорії циклічних
коливань”.

Отже, головним елементом монетарної моделі є гроші. Вони забезпечують
власнику гарантію здійсненню платежів, створюють резерв ліквідності на
випадок непередбачених обставин і т.д. На відміну від теорії
трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою
товарообмінних угод, теорія М.Фрідмена відноситься до класу “портфельних
моделей”, або теорій “віддання переваги активам”. У вченого цінність
грошей, їх купівельна спроможність пов’язаня зворотньо залежністю з
рівнем цін (Р).

Одною із переваг свого підходу М.Фрідмен вважає розгляд теорії грошей як
“особливої теми в теорії капіталізму”. У марксистській політекономіїї
під капіталом розуміють самозростаючу вартість, тобто вартість, що
приносить додаткову вартість на основі експлуатації найманої праці.
М.Фрідмен використовує натуралістичне трактування капіталу (що йде від
праць Бем-Беверка), де під капіталом розуміють будь-яку річ, що
приносить “потік доходу” у вигляді грошей, товарів і специфічних послуг.
Відповідно гроші у нього ( “капітальний актив”, частина нагромадженого
капітального фонду на рівні з облігаціями, акціями, нерухомістю,
товарами народного споживання та іншими активами.

Монетаризм і економічне регулювання. Розбіжності монетаристів і
кейнсіанців щодо питання про роль держави у господарському житті
вилилися в кінцевому підсумку у протиставлення двох осовних інструментів
макроекономічного контролю, які використовуються урядами для впливу на
кон’юнктуру, а саме: грошово-кредитної і фіскальної політики. Перший
вид політики, пов’язаної з впливом центрального банку на величину
грошової маси, розцінюється монетаристами як найефективніший. Другий же
вид політики, що грунтується на зміні податкових ставок і управління
державним боргом, пов’язується зі свавіллям уряду і розцінюється як
малоефективний для господарського розвитку.

Зіставлення ефекту двох головних методів економічної політики провели
Л.Андерсен і Дж. Джордан із федерального резервного банку Сант-Луїса.
Вони прагнули перевірити обгрунтованість трьох важливих тверджень
кейнсіанської школи, а саме:

1) фіскальні заходи чинять сильніший вплив на стан економічної
активності, ніж грошові;

2) реакція економічної кон’юнктури на фіскальні заходи більш
передбачувана, ніж реакція на грошову політику;

3) вплив фіскальних заходів на економічну ситуацію виявляється швидше,
ніж вплив грошової політики.

У результаті проведений розрахунків виявилося, що реакція економічної
кон’юнктури на заходи грошової політики сильніша, передбачуваніша,
швидша, ніж на фіскальні заходи. Тим самим висновки кейнсіанської теорії
про роль бюджету були поставлені під сумнів. Сант-Луїська модель багато
в чому сприяла зміцненню позицій монетаризму і росту його популярності.

Протягом багатьох років монетаристи виступають з пропозиціями про
кардинальну перебудову традиційних грошово-кредитних і банківських
інститутів, які у процесі еволюції пристосувалися до кейнсіанських
методів економічного регулювання. Вони намагаються скоротити до мінімуму
можливості урядів впливати на кредитну експансію і відповідно на емісію
платіжних засобів. Звідси багаторічни пошуки способу поставити жорсткі
межі використанню урядами емісійного механізму для фінансування
бюджетних дефіцитів.

Програму кардинального реформування кредитно-грошової системи США
розробив М.Фрідмен у книзі “Програма для монетарної стабільності”
(1960). Один з найголовніших елементів цієї реформи ( “грошове правило”,
згідно з яким центральний банк США повинен взяти зобов’язання
підтримувати, наскільки це можливо, стійкі темпи зростання кількості
грошнй, не припускаючи сезонних коливань грошового запасу.

М.Фрідмен вважав, що при виборі темпів зростання кількості грошей
необхідно орієнтуватися на стабільний рівень цін кінцевого продукту
протягом тривалого періоду. Він пропонував ввести правило механічного
приросту грошової маси в середньому на 4% за рік. Ця цифра складається
із 3% приросту реального продукту і 1% довготривалого зниження швидкості
обігу грошей. Багато економістів пропонували встановити “вилку”
допустимих коливань річних темпів приросту кількості грошей.

Проте жодна із капіталістичних країн не застосувала правила М.Фрідмена у
“чистому вигляді”. Керівники грошової політики намагалися зберегти за
собою свободу маневру, вважаючи, що в умовах вкрай нестійкої кон’юнктури
механічний приріст грошей в обігу може порушити нормальний хід платежів
і викликати дезорганізацію ринків позичкового капіталу. Тому на практиці
таргетування всюди поєднувалося із принципом дискреції (тобто прийняття
рішень залежно від власних міркувань).

Обраний в 1979 р в Англії консервативний уряд М.Тетчер взяв на озброєння
монтаристські рецепти і став проводити політику грошового гальмування,
що незабаром дало повний оздоровчий ефект (зниження інфляції). Було
підготовлено грунт для ряду важливих структурних реформ, поліпшилися
зовнішні позиції фунта стерлінгів.

Роботи монетаристів зайняли почесне місце у сучасній економічній
літературі з питань грошей. Сьогодні жоден підручник з макроекономічної
теорії або з проблем грошей і кредиту не може пройти мимо монетариських
досліджень грошового обігу, інфляції, методів грошового прогнозування.
Довговічність ідей і лозунгів монетаристів забезпечуються послідовною
боротьбою цієї школи за “здорові гроші”, проти політики державного
маніпулювання грошима і хронічного дисбалансу грошової сфери.

ТЕМА 2. ГРОШОВИЙ ОБОРОТ І ГРОШОВІ ПОТОКИ

2.1. Суть і структура грошового обороту.

В ринковій економіці суспільне виробництво має товарну форму, що
зумовлює двоякий вираз руху валового сукупного продукту (
натурально-речовий та грошовий. В процесі відтворення рух вартості в цих
двох виразах проявляється як два самостійних процеси ( як рух продуктів
і як рух грошей чи грошових доходів. Проте вони нерозривно пов’язані, у
них спільна субстанція ( вартість сукупного продукту. Гроші базуються на
цій вартості, вона визначає реальну цінність маси грошей, що знаходиться
в обороті, незалежно від її номінальної величини. Разом з тим рух грошей
обслуговує переміщення цієї вартості в процесі відтворення, окремі
грошові операції суб’єктів економічних відносин спричинюють відповідне
переміщення між ними реальної вартості, тобто мають реальний економічний
зміст.

Процес суспільного відтворення відбувається безперервно, тому
безперервним є і рух грошей, що його обслуговує. Взятий сам по собі цей
процес безперервного руху грошей між суб’єктами економічних відносин у
суспільному відтворенні являє собою грошовий оборот.

Грошовий оборот ( явище макроекономічного порядку. Він обслуговує
кругооборот усього сукупного капіталу суспільства на всіх стадіях
суспільного відтворення: у виробництві, розподілі, обміні і споживанні.
Тому нерідко його називають сукупним грошовим оборотом.

Через авансування грошей на придбання засобів виробництва і оплату
робочої сили капітал спрямовується в сферу виробництва і забезпечує
виготовлення валового національного продукту. Через оплату
виготовленої продукції та послуг гроші обслуговують реалізацію
національного продукту і вивільнення суспільного капіталу в грошовій
формі. У процесі використання грошової виручки від реалізації продукції
та послуг здійснюється розподіл вартості національного продукту між
власниками факторів виробництва /кредиторами, акціонерами, найманими
працівниками/ та державою, якій належать встановлені податки. В усіх
економічних суб’єктів формуються грошові доходи, за рахунок яких вони
спрямовують капітал в сферу споживання ( виробничого та особистого. Тим
самим забезпечується новий цикл суспільного відтворення.

Грошовий оборот як макроекономічне явище слід відрізняти від обороту
грошей в межах кругообороту окремого індивідуального капіталу, тобто на
мікрорівні. В останньому випадку гроші виступають однією з
функціональних форм капіталу, є його складовою частиною і елементом
багатства, яким володіє власник цього індивідувального капіталу. В цьому
випадку гроші слугують як капітал, вони вимагають для себе відповідної
норми прибутку /доходу/ як і будь-яка інша форма капіталу. Чим більшою
масою грошей володіє даний індивідуальний власник, тим він богатший, тим
більші його можливості “заробити” прибуток чи доход.

Зовсім іншу роль відіграють гроші в сукупному грошовому обороті. Тут
вони функціонують виключно як гроші і не є функціональною формою
капіталу. Тому їх масу в обороті не можна вважати частиною богатства
країни, тобто вона не збільшує сукупного капіталу суспільства подібно до
капіталу окремого індивіду. Якби грошова маса, що знаходиться в обороті,
раптово збільшилася вдвічі, то загальний обсяг богатства країни не
тільки не збільшився, а міг би навіть зменшитися у зв’язку із зростанням
витрат на виготовлення додаткових грошей чи провокуванням інфляції їх
випуском в оборот.

Цього положення незмінює той факт, що значна частина маси грошей, яка
обслуговує сукупний оборот, капіталізується і перетворюється в
позичковий капітал. Капіталізація частини грошової маси сприяє
прискоренню реалізації сукупного валового продукту, а отже – збільшенню
його обсягу, тобто зростанню суспільного богатства, але самі гроші на
макрорівні в таке богатство не перетворюються. Завдяки капіталізації
гроші в межах наявної маси швидше передаються від одного економічного
суб’єкта до другого, ніби швидше тасуються, але якісно вони не
змінюються, залишаючись всього між віддзеркаленням реального богатства.
Більш детально роль позичкового капіталу буде розглянута в главі 10.

Сукупний грошовий оборот і оборот грошей в межах інідивідуального
капіталу істотно відрізняються також механізмами формування грошової
маси, необхідної для їх обслуговування.

Грошові кошти, необхідні для обслуговування кругообороту індивідуального
капіталу, в значній мірі вже є в розпорядженні відповідного власника,
тобто це його власні кошти. Якщо ж їх недостатньо, то додаткові кошти
мобілізуються на грошовому ринку. Грошовий ринок займає місце в
кругообороті індивідуального капіталу, з нього починається оборот
грошей, що обслуговує індивідуальний капітал, на ньому й завершується
кожний окремий цикл його кругообороту. Частина грошового доходу кожного
економічного суб’єкту спрямовується на погашення боргів і повертається
на грошовий ринок. Інша частина, що становить тимчасово вільні кошти,
спрямовується на грошовий ринок як ресурс для кредитування інших
суб’єктів.

Сукупний грошовий оборот обслуговується в переважній більшості теж за
рахунок наявної в обороті грошової маси, тобто тих грошей, які є в
розпорядженні окремих економічних суб’єктів. Грошовий ринок
перетворюється у внутрішній елемент цього обоороту і забезпечує
перерозподіл наявної грошової маси з метою прискорення її обігу і
найбільш повного забезпечення потреб обороту в грошах в межах наявної їх
маси. Завдяки грошовому ринку значно посилюється еластичність грошового
обороту, зростає здатність даної маси грошей обслужити зростаючі обсяги
обороту.

Проте вказані можливості грошового ринку не безмежні і неминуче
виникають потреби в поповненні обороту додатковою масою грошей. На
відміну від кругообороту індивідуального капіталу, ці потреби можутть
бути задоволені лише за рахунок додаткової емісії грошей.

Потреби в додатковій емісії можуть бути зпричинені декількома факторами:

зростанням обсягів валового національного продукту, для реалізації яких
банківська система повинна розширювати кредитування суб’єктів обороту;

зростанням чистого імпорту /перевищенням імпорту над експортом/;

зниженням перерозподільчої функції грошового ринку, внаслідок чого
наявна грошова маса буде повільніше обертатися і не може забезпечити всі
потреби обороту;

іншими факторами, що можуть уповільнити швидкість руху грошей по
каналах обороту.

В усіх цих випадках додатково випущені гроші надходять в сукупний оборот
через грошовий ринок, що відповідає їх кредитній природі та забезпечує
відповідність емісії потребам обороту.

З всього сказаного випливає висновок, що сукупний грошовий оборот не є
механічною сумою оборотів грошей в межах індивідуальних капіталів, а
представляє собою самостійне економічне явище, безпосередньо пов’язане з
процесом суспільного відтворення в цілому. Це одне з найбільш широких,
абстрактних і узагальнених явищ економічного життя суспільства. Тому
суб’єктами грошового обороту як його суб’єкти фактично є всі юридичні і
фізичні особи, які приймають участь у створенні, розподілі, обміні та
споживанні валового національного продукту.

Для спрощення подальшого аналізу грошового обороту згрупуємо всіх його
суб’єктів в такі 4 групи:

фірми ( сукупність суб’єктів, які забезпечують створення та реалізацію
валового національного продукту;

сімейні господарства ( сукупність суб’єктів, які забезпечують
виробництво національного продукту основними факторами /робочою силою,
засобами виробництва, які знаходяться в приватній власності, тощо/ та є
кінцевими його споживачами;

державні структури ( сукупність суб’єктів, які забезпечують розподіл та
перерозподіл вартості створеного національного доходу та національного
продукту, здійснюючи вплив на реалізацію та споживання останнього;

фінансові посередники ( сукупність суб’єктів грошового ринку, які,
виступаючи в ролі посередників, можуть діяти на ринку від свого імені і
за свій рахунок.

Якщо абстрагуватися від відтворювального аспекту, то грошовий оборот
можна представити просто як процес переміщення грошей у функціях засобів
обігу та платежу між названими групами економічних суб’єктів та між
економічними суб’єктами внутрі кожної з груп. Отже, грошовий оборот ( це
процес, це рух грошей, який здійснюється безперервно, представляє собою
єдине ціле, що пов’язує між собою всю різноманітність економічних
суб’єктів та забезпечує реалізацію відносин між ними.

Кожний економічний суб’єкт участвує в грошовому обороті двояко ( як
одержувач певних грошових доходів і як особа, що витрачає одержані
доходи. Посківльки витрачання грошових коштів одним суб’єктом неминуче
призводить до одержання доходу іншим суб’єктом і навпаки, грошовий
оборот можна розглядати як процес обороту грошових доходів. Доходний
підхід до розуміння грошового обороту надає його змісту певну
конкретність та більшу визначеність. Адже кожний доход, навіть самий
незначний, має під собою конкретні економічні чи соціальні підстави.
Зокрема, одна з ланок грошового обороту, в якій формуються доходи
сімейних господарств, носить назву національного доходу і є одним з
найважливіших показаників розвитку економіки країни.

Відмінності в характері економічних відносин між суб’єктами грошового
обороту дають підстави структуризувати його на окремі сектори. Першим,
за логікою відтворювального процесу, видом економічних відносин, що
реалізуються в грошовому обороті, є відносини обміну. Характерним для
руху грошей, що обслуговує ці відносини, є:

еквівалентність, поскільки назустріч грошам, які передає покупець
продавцю, переміщаються продукти рівновеликої номінальної вартості;

односторонність, поскільки одержані продавцем гроші не повинні
повертатися до свого попереднього власника, вони безповоротно перейшли у
власність нового суб’єкту обороту;

прямолінійність, яка проявляється у постійному віддаленні грошей від
того суб’єкту обороту, який використав їх для покупки продуктів,
поскільки наступний суб’єкт теж витрачає їх для нових покупок.

Такий характер руху грошей, що обслуговує сферу обміну, дає підстави
виділити його в окремий сектор, що називається грошовим обігом.

Значна частина грошового обороту пов’язана з процесами розподілу
вартості валового національного продукту. Рух грошей тут має одну
суттєву відмінність від грошового обігу ( він здійснюється
нееквівалентно, тобто назустріч грошовому платежу платник не одержує
реальний еквівалент у формі товарів чи послуг. Цей сектор грошового
обороту називається фінансово-кредитним.

Крім спільної риси ( нееквівалентності ( відносини між суб’єктами цього
сектору грошового обороту мають також істотні відмінності. Частина цих
відносин має характер відчуження, коли визначена законами частина
доходів економічних суб’єктів вилучається у вигляді податків та інших
обов’язкових платежів і надходить у розпорядження держави, яка витрачає
їх при виконанні своїх функцій. В результаті виникає не тільки
безеквівалентний, а й безповоротний і безплатний рух грошей, тобто одні
суб’єкти ці гроші втрачають назавжди і без одержання будь-якого доходу,
а інші їх одержують теж безповоротно і без виплати будь-якої ціни з них.
Ця частина фінансово-кредитного обороту називається фіскально-бюджетною.

Друга частина фінансово-кредитного обороту обслуговує сферу
перепозподільчих відносин, в яких власність суб’єктів не відчужується, а
лише передається в тичасове користування, як наприклад, при внесенні
грошей на банківський депозит, чи змінюється її форма, як, наприклад,
при покупці цінних паперів. Тому для цих відносин характерне ще
одержання доходу тим суб’єктом, який передає свою власність в тимчасове
користування. Тобто рух грошей, що забезпечує реалізацію цих відносин,
носить зворотній характр, коли власник повертає свої гроші в обумовлені
строки чи може їх повернути, як, наприклад, при купівлі акцій, і крім
того одержує доход у вигляді проценту чи дивіденду. Отже, це сектор
грошового обороту істотно відрізняється не тільки від грошового обороту,
а й від фіскально-бюджетного сектору, і називається він кредитним
оборотом. Дещо вирізняється з цього сектору оборот, пов’язаний з
купівлею-продежем акцій, поскільки суб’єкт, що одержав гроші через
продаж акцій, не зобов’язаний повертати їх попередньому власнику як при
кредитних відносинах. Тому цей участок грошового обороту можна назвати
чисто фінансовим оборотом.

Грошовий обіг, фіскально-бюджетний, кредитний та фінансовий обороти як
складові частини сукупного грошового обороту тісно взаємопов’язані,
внутрішньо переплітаються і доповнюють один одного в забезпеченні цілей
розширеного відтворення. Разом з тим вони ( самостійні явища, зі своїм
особливим механізмом регулювання і специфічними можливостями впливу на
процес відтворення.

Залежно від форми грошей, в якій відбувається грошовий оборот, він
поділяється на безготівковий і готівковий. Хоч критерій такої
структуризації грошового обігу є чисто формальним, проте між цими його
частинами є істотні відмінності, які мають важливі економічні наслідки.
Зокрема, в сфері готівкового обігу гроші рухаються поза банками,
безпосередньо обслуговуючи відносини економічних суб’єктів. Тому на
оборот цих грошей можуть впливати лише прямі його суб’єкти, що дає
можливість їм найбільш повно реалізувати свої відносини в тому вигляді,
як вони самі їх визначили.

Це досить відчутна перевага готівкового обігу за умов перехідної
економіки, коли, з одного боку, з великими труднощами формується
приватна власність і новий прошарок її носіїв, які виступають активними
суб’єктами грошового обороту, а з другого боку, є могутні сили, які
захищають державну власність і частіше за все через державні структури
всіляко гальмують становлення приватних власників, використовуючи для
цього і контроль за їх грошовим оборотом. У відповідь на це останні
широкоо практикують між собою платежі готівкою.

У сфері безготівкового обігу гроші рухаються по рахунках в банках, не
виходячи за межі банківської системи. Це створює можливість контролювати
його, а отже впливати на відносини відповідних економічних суб’єктів, не
тільки їм самим, а й третім особам ( банкам. Визначаючи законодавчо
права та обов’язки банків щодо здійснення такого контролю, держава може
впливати на весь безготівковий грошовий оборот, а отже ( на процес
суспільного відтворення в цілому. В цьому головна перевага
безготівкового обороту над готівковим, тому в міру закінчення
перехідного до ринкової економіки періоду, забезпечення правової бази
розвитку її приватного сектору буде розширюватися сфера безготівкового
обороту і звужуватися готівкова.

Поки ж що, за станом на 1997 рік, співвідношення цих двох сфер грошового
обороту в Україні можна приблизно визначити як 1:1, поскільки в
загальній масі грошей /за агрегатом М на 1.1.1997 р. готівка складала
%, а поточні депозити %. Порівняно з західними країнами
в структурі грошового обороту України занадто висока питома вага
готівкового обороту. Цей факт нерідко розцінюється як недолік грошового
обороту та грошової системи взагалі, як негативне явище в діяльності
банківської системи, зокрема НБУ. Проте це скоріше закономірна реакція
грошового обороту на проблеми і труднощі перехідної економіки України. В
ситуації, що склалася в економіці України в цей період, структура
грошового обороту і не могла бути іншою. Більш детально переваги та
недоліки готівкових та безготівкових грошей були проаналізовані в 4.1.

2.2. Модель грошового обороту. Грошові потоки та механізм їх
балансування.

Більш детально визначити особливості і закономірності грошового обороту
можливо на його моделі, побудованій за схемою широко відомої в західній
літературі моделі кругообороту доходів та продуктів. Модель відображає
рух доходів і витрат чотирьох груп суб’єктів грошового обороту: фірм,
сімейних господарств, державних структур /уряду/, фінансових
посередників. Все розмаїття доходів і витрат кожної групи суб’єктів
обороту згруповане в декілька економічно обособлених основних грошових
потоків, які опосередковують відносини між цими групами суб’єктів.
Грошові платежі здійснюють також між окремими суб’єктами внутрі кожної
групи, зокрема між фірмами, між сімейними господарствами тощо. Вони
становлять значну частину сукупного грошового обороту, проте в даній
моделі ми змушені від них абстрагуватися.

Поскільки більшість відносин між економічними суб’єктами здійснюється
через ринки, в моделі виділено 4 види ринків: ринок продуктів, на якому
реалізується створений фірмами національний продукт; ринок ресурсів, на
якому фірми купляють необхідні для забезпечення виробництва ресурси
/робочу силу, земельні ділянки, будівлі, тощо/; грошовий ринок, на
якому реалізуються вільні грошові кошти; світовий ринок. Грошові потоки
пов’язують між собою не тільки всі групи економічних суб’єктів, а й усі
види ринків, забезпечуючи тим самим функціонування єдиного ринкового
простору країни.

З метою спрощення схеми грошових потоків при побудові моделі грошового
обороту зроблено декілька умовних допущень, які не відповідають реальним
умовам перехідної економіки України. Найбільш істотними допущеннями є:

1/ в економічній системі панує приватна власність, тому всі виробничі
ресурси є власністю сімейних господарств, які продають їх через ринок
ресурсів фірмам;

2/ з тієї ж причини самі фірми знаходяться у власності сімейних
господарств і тому весь прибуток фірм надходить останнім у вигляді
дивідендів як плата за ресурси;

3/ у зв’язку з допущенням 2/ уряд ожержує всі податкові надходження
тільки від сімейних господарств і в моделі врахована тільки їх чиста
сума /чисті податки/, тобто за винятком трансфертних виплат їм з
державного бюджету;

4/ уряд має можливість всі свої витрати, які не покриваються
надходженнями чистих податків, забезпечити за рахунок коштів, які
позичає на внутрішньому грошовому ринку, тобто не вдається до емісійних
кредитів центрального банку чи запозичень на світовому ринку;

5/ у зв’язку з допущенням 2/ фірми всі свої інвестиційні потреби,
пов’язані з розширенням виробництва, задовольняють за рахунок
мобілізації коштів на внутрішньому грошовому ринку;

6/ у потоках, що відображають рух заощаджень сімейних господарств,
враховані чисті заощадження та кредити, тобто за винятком зустрічних
потоків, пов’язаних з поверненням позичок та вкладів, а також зі сплатою
процентів;

7/ у потоках, що пов’язують внутрішній ринок з світовим, відображені
тільки платежі, що опосередковують чистий експорт чи чистий імпорт.

З урахуваннням названих семи допущень модель сукупного грошового обороту
можна побудувати у вигляді кругообороту доходів і витрат /див. схему 1/.

В наведеній моделі сукупного грошового обороту виділено 16 окремих
грошових потоків. Першим /під номером 1/ визначено сукупність платежів
/витрат/ фірм, пов’язаних з купівлею виробничих ресурсів, перш за все
робочої сили, земельних ділянок, споруд, інших засобів виробництва.
Назустріч цьому потоку грошей рухаються в напрямку фірм куплені ресурси,
що позначено переривистою лінією. Звичайно, щоб цей потік відбувався,
фірми повинні мати необхідну кількість грошей. Звідки вони їх беруть? В
попередньому параграфі ми вже розглядали це питання стосовно до
кругообороту індивідуального капіталу. Тому припустимо на цьому етапі
аналізу, що фірми мають гроші і успішно оплатили всі покупки виробничих
ресурсів. Прослідкуємо подальший рух грошей в моделі.

Результатом грошового потоку № 1 відбудеться реалізація ресурсів,
запропонованих на ринок сімейними господарствами, та зформуються грошові
доходи останніх, які відображені в моделі як потік № 2. В цьому потоці
враховані такі види доходів сімейних господарств: заробітна плата,
гонорари, виручка від продажу матеріальних цінностей
/сільськогосподарської продукції, земельних участків, будівель тощо/,
рента, доходи по акціях, паях та ін. В сукупності вони складають
національний доход країни.

В подальшому національний доход розподіляється на три частини, кожна з
яких породжує окремий грошовий потік. Переважна його частина
витрачається сімейними господарствами на споживання, в зв’язку з чим
оплачуються покупки продуктів на внутрішньому ринку продуктів і на
світовому ринку. Ці платежі створюють потоки №3 та № 10. Певна частина
національного доходу сплачується сімейними господарствами уряду у
вигляді податків, що створює потік № 4. Цей потік істотно відрізняється
від попередніх потоків ( він не супроводжується зустрічним переміщенням
реальних цінностей, тобто він відноситься до групи фінансово-кредитних
потоків. Не витрачена на споживання та сплату податків частина
національного доходу становить заощадження сімейних господарств, які
надходять на грошовий ринок і створюють потік № 5.

Заощадження населення в даній моделі виступають єдиним джерелом
надходження коштів на грошовий ринок, а отже ( єдиним джерелом
інвестування розширення виробництва в секторі “фірми”. Це зумовлено тим,
що, згідно принятого нами допущення, весь прибуток фірм надходить
сімейним господарствам як їх власникам у вигляді дивідендів і процентів,
тобто включається до складу національного доходу. Тому у фірм не
залишається коштів для розширення свого капіталу і вони мобілізують їх
на грошовому ринку.

В зв’язку з цим формується грошовий потік № 7, в якому враховані
кредити, одержані фірмами у фінансових посередників, доходи від емісії
цінних паперів /акцій та облігацій/.

Мобілізовані на грошовому ринку кошти фірми інвестують на розширення
виробництва, для чого витрачають їх на покупку необхідних матеріальних
цінностей /будівельних матерівалів, обладнання, пристроїв тощо/. У
зв’язку з їх оплатою формується новий грошовий потік № 7.

До послуг грошового ринку, крім фірм, звертається також уряд, коли йому
недостатньо податкових надходжень для покриття своїх витрат. Розміщуючи
на грошовому ринку свої зобов’язання /облігації, бонди, казначейські
векселі тощо/, уряд позичає стільки грошей, скільки потрібно для оплати
покупок на ринку продуктів в порядку державного замовлення. Мобілізація
урядом коштів на грошовому ринку зпричинює появу грошового потоку № 8, а
витрачання цих коштів для держзамовлення зумовлює формування грошового
потоку № 9.

Таким чином, грошові кошти, які одержали сімейні господарства за потоком
національного доходу, після розподілу і певних трансформацій, надійшли
на ринок продуктів за потоками 3, 7, 9, зформувавши там відповідний
обсяг попиту. Якби сімейні господарства всі покупки, пов’язані з їх
споживанням, здійснили на внутрішньому ринку продуктів, то грошових
коштів, що надійдуть на цей ринок за вказаними трьома потоками, було б
достатньо, щоб реалізувати весь обсяг національного продукту,
запропонованого фірмами на цьому ринку. Одержана фірмами виручка
зформувала б останній грошовий потік /на схемі він позначений номером
12/, який “замкнув” би кругооборот грошових коштів. Обсяг цього потоку
визначається обсягом реалізованого валового національного продукту і
дорівнює обсягу національного доходу, відображеного в потоці № 2.
Балансування вказаних потоків ( доходів фірм від реалізації
національного продукту /№ 12/ та національного доходу, одержаного
сімейними господарствами /№2/ ( має вирішальне значення для нормального
функціонування грошового обороту і всієї економічної системи, для
забезпечення сталості грошей і кон’юнктури ринку.

Проте вказане допущення можливе лише для закритої економіки. Поскільки
економіка України відкрита і її зв’язки зі світовим ринком інтенсивно
розвиваються, в модель введені грошові потоки, які зв’язують внутрішній
оборот зі світовим ринком. Вище вже був названий один з таких потоків
/№10/, який обслуговує споживання сімейних господарств за рахунок
імпорту. В обсязі цього потоку сімейні господарства зменшують попит на
внутрішньому ринку продуктів і переклюають його на зовнішній ринок.

Частина грошей залишає сферу внутрішнього обороту і не поступить на
внутрішній ринок продуктів.

Зв’язок національної економіки з світовим ринком не обмежується
імпортом, а неминуче включає й експорт, завдяки якому частина
виробленого національного продукту надходить на світовий ринок, минуючи
внутрішній. Оплата інозменими покупцями експортних поставок фірм створює
новий грошовий потік № 11, за яким у внутрішній оборот надходить
додаткова маса грошей. Ці гроші можуть бути у формі національної валюти,
якщо вона вільно конвертована і широко застосовується у міжнародних
розрахунках, або ж у формі іноземної валюти. В останньому випадку фірми
продадуть цю валюту на валютному ринку за національні гроші, внаслідок
чого й збільшиться їх маса в обороті завдяки потоку 11.

Якби обсяги імпорту і еспорту в країні балансування, то балансування б
грошові потоки № 10 і № 11, тобто у внутрішній оборот по каналах
експорту повернулося б грошей стільки, скільки їх вибуло по каналах
імпорту. Проте така рівність можлива тільки випадково. Як правило,
обсяги їх не балансуються, що створює певні труднощі в грошовому обороті
та в реалізації національного продукту.

Якщо обсяг імпорту перевищує обсяг експорту, то в сумі чистого імпорту
відтік грошей з внутрішнього ринку за потоком 10 перевищить їх
надходження з світового ринку за потоком 11. В цьому обсязі буде
бракувати грошового попиту на ринку продуктів, виникнуть ускладнення з
реалізацією відповідної маси національного продукту, виготовленого в
країні.

Ліквідувати вказаний дефіцит платоспроможного попиту на ринку продуктів
можна двома способами:

1/ додатковою кредитною емісією, завдяки якій фірми та уряд зможуть
мобілізувати

на грошовому ринку /потоки 6 та 8/ більше грошей, ніж туди надійде за
потоком заощаджень сімейних господарств /потік 5/;

2/ залученням грошових коштів у внутрішній оборот з світового ринку.

Перший з цих способів має ті переваги, що додатковий попит можна
зформувати швидко, без втрати національного продукту на виплату
процентів нерезидентам. Але цей спосіб несе в собі загрозу інфляційного
зростання цін. Адже в обсязі чистого імпорту зменшаться валютні запаси
країни чи її національна валюта опиниться за кордоном і в будь-який час
може бути використана для закупівлі національного продукту, що призведе
до розбалансування попиту і пропозиції на ринку продуктів.

Тому більш надійним і доцільним, хоч і не таким оперативним і дешевим як
перший, є другий спосіб ( залучення грошових коштів на світовому
фінансовому ринку. Воно може бути здійснене у вигляді одержання позичок
в іноземних банках для оплати закупок по імпорту, або шляхом продажу на
закордонних ринках національних фінансових активів /акцій, облігацій
тощо/, або обома способами одночасно. В усіх випадках формується новий
грошовий потік № 13, за яким з світового ринку на внутрішній грошовий
ринок надходить додатковий капітал. На суму цих надходжень фірми та уряд
зможуть мобілізувати на грошовому ринку коштів більше, ніж туди надійшло
заощаджень сімейних господарств, і збільшити свої закупки на ринку
продуктів до рівня пропозиції, що забезпечить реалізацію всього
національного продукту.

Якщо обсяг експорту перевищує обсяг імпорту, тобто виникає чистий
експорт, то в розмірі останнього на внутрішній грошовий ринок за потоком
11 надійде грошових коштів з світового ринку більше ніж було спрямовано
туди у зв’язку з оплатою імпорту /потік 10/. У зв’язку з цим у
внутрішньому обороті виявиться грошей більше, ніж потрібно щоб
зформувати платоспроможний попит на ринку продуктів, достатній для
реалізації тої частини національного продукту, яка надійде на внутрішній
ринок. Виникне загроза розбалансування попиту і пропозиції на ринку
продуктів і зростання цін. Уникнути цієї загрози можливо двома
способами:

1/ уповільненням руху грошей по каналах обороту, внаслідок чого
додаткове надходження грошей за потоком 11 осяде в поточній касі фірм
та сімейних господарств і не буде пред’явлена на грошовий ринок і не
надійде на ринок продуктів. В цьому випадку нові потоки грошей не
виникнуть;

2/ спрямуванням частини грошових коштів з внутрішнього грошового ринку
на світовий. Воно може бути здійснене тими ж способами, якими імпортери
даної країни запозичували кошти на іноземних ринках: наданням
банківських позичок іноземним імпортерам та купівлею іноземних
фінансових активів.

Поскільки перший з цих способів можливий за умови збільшення попиту на
гроші на внутрішньому ринку, його застосування вимагає істотного
покращення економічної, соціальної та політичної обстановки в країні, що
мало ймовірно протягом короткого періоду часу. Тому більш реальним є
другий спосіб, коли вільні кошти, перш за все валютні, розміщуються на
світових ринках. Тим самим формується потік відпливу грошового капіталу
за кордон, який позначений в моделі грошового обороту під номером 14.

Отже, через механізм урівноваження чистого імпорту притоком грошових
коштів ззовні і чистого експорту відпливом грошових коштів за межі
внутрішнього ринку досягається збалансування грошових потоків, які
зв’язують національну економіку з світовим ринком і, кінець ( кінцем,
збалансування всього грошового обороту країни.

Збалансування грошового обороту, а отже ( його нормальне функціонування
( забезпечується вирівнюванням двох ключових потоків ( національного
доходу та реалізації національного продукту. Між цими потоками існує
внутрішній зв’язок, зумовлений єдністю процесу суспільного відтворення,
що створює об’єктивну основу для їх вирівнювання. Ця обставина зумовлює
формування в процесі розподілу і використання національного доходу двох
видів грошових потоків, які відносно національного доходу можна назвати
потоками відтоку і потоками притоку грошей.

До потоків відтоку відносяться: чисті податки /потік 4/, заощадження
сімейних господарств /потік 5/ та оплата імпорту /потік 10/. До потоків
притоку відносяться: інвестиційні витрати фірм /потік 7/, державні
закупки урядових структур /потік 9/, надходження по експорту /потік 11/.
В обсязі потоків відтоку зменшується використання сімейними
господарствами національного доходу на внутрішньому ринку продуктів, що
звужує можливості реалізації виробленого національного продукту. В
обсязі потоків притоку збільшується надходження грошей на внутрішній
ринок, вони ніби-то повертаються в основне русло свого руху, що розширює
можливості реалізації національного продукту. Якщо обсяги потоків
відтоку і притоку грошей будуть урівноважуватися, то потоки
національного доходу і реалізації національного продукту збалансуються.

Проте урівноваженість потоків відтоку і притоку грошей автоматично не
забезпечується. Вона може бути досягнута тільки через механізм грошового
ринку. Цей механізм виконує дві важливі для урівноваження вказаних
потоків функції:

1/ трансформує заощадження сімейних господарств у нові види
платоспроможного попиту /фірм та урядових структур/;

2/ завдяки коливанню кон’юнктури /попиту і пропозиції грошей/ зумовлює
відтік зайвих грошей на світовий ринок або притік їх з світового ринку у
випадку дефіциту пропозиції грошей.

Завдяки цим двом функціям грошовий ринок забезпечує збалансування
національного доходу і національного продукту як необхідну передумову
його успішної реалізації. Більш детально механізм функціонування
грошового ринку було розглянуто в главі 6.

Якщо грошовий ринок не розвинутий і не виконує вказаних функцій, або
виконує не повністю, то в процес балансування грошового обороту змушений
втручатися центральний банк. Йому приходиться забезпечувати регулювання
обороту “вручну” ( шляхом додаткової емісії грошей чи вилучення зайвої
маси грошей з обороту надзвичайними заходами, зокрема валютною
інтервенцією. В такій ситуації в моделі грошового обороту з’являється ще
один суб’єкт ( центральний банк, та ще один грошовий потік ( або
поновлення обороту додатковою масою грошей шляхом збільшення
кредитування центральним банком комерційних банків /потік № 15/, або
вилучення надлишку грошових коштів шляхом валютної інтервенції /потік №
16/. Обидва ці потоки, балансуючи оборот грошей в поточному
відтворювальному циклі, несуть в собі загрозу порушення балансу в
наступному циклі. Ці порушення можуть виникнути як внаслідок зміни
обсягів виробленого ВНП, так і зміни співвідношення між обсягами
експорту та імпорту. Якщо, наприклад, замість чистого імпорту в
наступному циклі складеться чистий експорт, то з обороту прийдеться
вилучати не тільки відповідну його обсягу масу грошей, а й масу грошей,
яка була додатково випущена в оборот для компенсації платежів по чистому
імпорту за потоком 15 в попередньому циклі.

Слід відмітити, що між потоками 13, 14, 15 та 16 існує зв’язок як між
такими, що взаємно виключають один одного. Наприклад, якщо при чистому
імпорті зформувався потік 13, то потоків 14 та 1 взагалі не може бути.
Потік 15 може виникнути лише за умови, що обсяг потоку 13 недостатній,
щоб збалансувати потоки відтоку та притоку грошей в обороті
національного доходу.

Якщо ж зформувався чистий експорт, то відпадає потреба в потоках 13 та
15, а балансування буде здійснюватися потоком № 14. Потреба в потоці №
16 виникне лише за умови, що потік № 14 взагалі не був зформований, чи
обсяг його виявився недостатнім для збалансування національного доходу
та валового національного продукту.

В наведеній моделі грошового обороту легко розпізнати відмінності між
грошовими потоками за їх економічним змістом. Потоки, що опосередковують
рух реальних благ і відносяться до сектору грошового обігу, позначені
двома стрілками зворотнього напрямку, одна з яких ( грошова ( сплошна, а
друга ( реальних благ ( переривиста. Це потоки 1, 2, 3, 7, 9, 10, 11,
12. Решта потоків ( 4, 5, 6, 8, 13, 14, 15, 16 ( становлять
фінансово-кредитний сектор, в якому можна виділити фіскально-бюджетний
потік /№4/ та кредитні потоки /№5, 6, 8, 13, 14, 15, 16/. В складі цих
останніх є чисто фінансові платежі, що пов’язані з придбанням права
власності /у формі акцій чи іноземних валютних цінностей/.

Хоча при побудові наведеної моделі допущено цілий ряд умовних допущень в
цілому вона досить грунтовно розкриває рух грошей в процесі суспільного
відтворення, його послідовність, причинну зумовленість, механізм
збалансування та інші характерні риси, що дає можливість глибше
зрозуміти це надзвичайно складне економічне явище.

2.3. Грошова маса

В умовах ринкової економіки гроші функціонують у різноманітних формах на
основі внутрішньої взаємодії, притаманної грошовим функціям. Вони не
автономні і можуть бути теоретично обгрунтовані лише як складові
елементи єдиної грошової системи. Сукупність грошей у всіх формах, що
знаходяться в економічному обороті на визначений момент часу (кінець
місяця чи року) визначає величину грошової маси.

Це один з кількісних показників, що характеризують стан грошового обігу.
Показник грошової маси має надзвичайно важливе значення для економічної
стабільності. Оскільки зміна кількості грошей, що циркулює в
економічному обороті, може суттєво вплинути на реальний випуск ВВП,
рівень цін, зайнятість та інші економічні перемінні.

Грошова маса знаходиться в розпорядженні всіх суб(єктів економічного
обороту ( у населення, підприємств, їх об(єднань, громадських
органіізацій, банків, держави та інших суб(єктів.

За формою грошова маса в сучасний період виступає як готівкові знаки
(банкноти та розмінні монети); грошові кошти на баннківських рахунках
різних видів (депозитні гроші); деякі види цінних паперів (вексель, чек)
та інші. Більше того, окремі країни до грошової маси відносять облігації
державних позик, скарбницькі векселі, комерційні цінні папери тощо. Ці
складові грошової маси істотно відрізняються за своєю ліквідністю та
активністю в обігу. Поряд з цим, всі перераховані форми ліквідних коштів
у тій чи іншій мірі функціонують як засіб збереження вартості, а тому
практично не можливо провести межу між власно грошима та іншими
ліквідними активами. Тому в міжнародній банківській статистиці широко
використовується агрегатний метод класифікації функціональних форм
грошей. Він грунтується на ступені їхньої ліквідності. Взагалі поняття
ліквідності передбачає наявність двох властивостей: можливість
використовувати активи в якості платежу та здатності зберігати вартість.

Для визначення обсягу та структури грошової маси в банківській практиці
застосовується відповідний набір грошових агрегатів ( М1, М2, М3 та
інші.

Грошовий агрегат ( це визначене законодавством відповідно до ступеня
ліквідності специфічне угупування ліквідних активів, які можуть служити
альтернативними вимірниками грошової маси.

Грошові агрегати формуються на основі таких концепцій:

1) грошова маса у вузькому розумінні включає не тільки гроші готівкою, а
й депозитні гроші;

2) сукупна грошова маса включає також банківські вклади, депозити та
цінні папери з фіксованим доходом;

3) сукупна грошова маса поділяється на ту, що знаходиться в обігу, і ту,
яка нагромаджується, виконує функцію збереження вартості.

Грошові агрегати побудовані шляхом приєднання до попередніх величин
нових грошових компонентів (кредитних інструментів) в послідовності, що
характеризує зменшення їх ліквідності. Тобто кожний наступний грошовий
агрегат включає в себе попередній плюс новий блок фінансових активів.

Агрегат М1 ( це грошова маса у вузькому розумінні. До нього відносяться
найбільш ліквідні форми грошей ( готівкові гроші (банкноти і монети) та
банківські вклади до запитання (трансакційні депозити). Під терміном
“готівка” розуміють сукупність засобів платежу, якими розпоряджаються
економічні агенти, щоб у потрібний момент здійснити видатки та
розрахуватись з боргами, або “готівка” ( це сукупність платіжних засобів
випущених банківською системою, які дають можливість економічному агенту
продовжувати свою діяльність незалежно від перебоїв між доходами і
видатками, приливами і відливами капіталу. Можна вважати, що центральні
банки займаються випуском готівки для своїх клієнтів, а матеріалом для
цього слугують засоби платежу.

Вклади до запитання (депозитні гроші) ( це вклади фізичних і юридичних
осіб на депозитних рахунках у комерційних банках, кошти з яких можуть
бути передані іншим особам у вигляді відповідних платежів, що
здійснюються за допомогою чеків або електронних грошових переказів;
плата за них мінімальна або зовсім відсутня, в будь-який час вони можуть
бути використані як купівельний чи платіжний засіб. За своїм обсягом
депозитні гроші, що забезпечують безготівковий обіг, є найпоширенішими.
З допомогою депозитних грошей у країнах Заходу здійснюється понад 90
відсотків усіх видів оплат. Це ще раз свідчить про високу ліквідність
депозитних грошей.

Крім вкладів до запитання у різних країнах структура грошового агрегату
М1 доповнюється іншими грошовими компонентами. Деякі країни включають
сюди всі поточні вклади, інші, наприклад. Великобританія ( тільки ті
депозити за якими не платяться проценти. Американці йдуть ще дальше,
вони відносять сюди і акредитиви, випущені небанківськими установами, та
окремі чекові депозити, що відрізняються від вкладів до запитання тим,
що на них можна отримати процент.

Як бачимо, грошовий агрегат М1 включає досить вузький діапазон ліквідних
активів, які будь-коли і без всяких обмежень можуть використовуватись
для здійснення платежів та розрахунків. Існує багато інших активів, які
представляють собою “майже гроші” ( це активи, які не виконують повністю
усі функції, що властиві грошам.

Грошовий агрегат М2. Грошова маса агрегату М2 має більш розгалужену
структуру. До її складу входять грошові форми агрегату М1, а також
строкові та заощаджувальні вклади в комерційних банках тощо.

Ці грошові активи можна легко, без фінансового ризику, перевести в
готівкові або депозитні гроші. Таким чином вони слугують своєрідним
резервом для високоліквідних активів агрегату М1.

Грошовий агрегат М3. Він включає грошові форми агрегату М2, депозитні
сертифікати, ощадні вклади у спеціалізованих кредитних установах та
деякі інші види фінансових активів. За характером це довгострокові
активи, зокрема в цінних паперах та довгострокових позичках.

Агрегати М2 і М3 поєднують в собі грошові форми у широкому розумінні
цього поняття. Активи, що входять до М3 за мінусом М1 отримали назву
“майже грошей”. На відміну від грошей, що входять до агрегату М1, вони
безпосередньо не функціонують як засіб обігу, а застосовуються як засіб
нагромадження вартості. Але вони теж можуть без особливих ускладнень
переходити із однієї функціональної форми в іншу; із пасивної форми в
активну форму. Отже, грошова маса (М3-М1) ( це ліквідні фінансові
активи, що застосовуються здебільшого у функції засобу нагромадження і
приносять їх власнику проценти.

В окремих країнах, наприклад в США, банківська статистика виділяє ще
один агрегат L, який включає М3, а також банківські акцепти, комерційні
папери, державні цінні папери (скарбницькі векселі, облігації) та деякі
інші форми фінансових активів. Вважається, що цей агерегат повністю
охоплює і характеризує грошову масу в карїні.

Як бачимо, грошові агрегати відрізняються між собою не тільки кількістю,
а й якісно. Так, грошовий агрегат М1 виражає масу, яка знаходиться
безпосередньо в обігу, реально виконуючи функції засобів обігу та
платежу. Вона найчастіше пов(язана з товарною масою, що проходить процес
обміну і безпосередньо впливає на ринкову кон(юктуру. Обсяг грошової
маси в агрегаті М1 передусім залежить від обсягу товарообороту та
швидкості обігу грошей. Тому цей агрегат повинен бути особливим об(єктом
аналізу структури і динаміки маси грошей в обігу та об(єктом регулювання
грошового обігу.

В інших грошових агрегатах (М2, М3, L) враховані крім того нагромадження
грошей у різноманітних формах. Ці гроші тимчасово вийшли з каналів
обігу, виконуючи функцію нагромадження вартості. Залежно від характеру
та строків цих нагромаджень вони відносяться до різних грошових
агрегатів.

Особливості побудови показників грошової маси в Україні.

Починаючи з 1993 року НБУ визначає структуру грошової маси відповідно до
агрегатного методу. Для розрахунку сукупної грошової маси в Україні
передбачені наступні грошові агрегати:

М0 = готівка (гроші поза банками).

М1 = М0 + кошти на рахунках і поточних депозитах.

М2 = М1 + строкові депозити та інші кошти (до інших відносяться кошти на
рахунках капітальних вкладень підприємств та організацій, кошти
Держстраху та валютні заощадження).

М3 = М2 + кошти клієнтів за страховими операціями банків.

Статистичні дані, що характеризують структуру грошової маси в Україні,
показано на малюнку 1.

Малюнок 2.1. СТРУКТУРА НАЯВНОЇ ГРОШОВОЇ МАСИ

на 1.01.97 року

Дані показують, що в Україні структура грошової маси особливо грошові
агрегати М2 і М3 ще не досягли розгалуженої та розвинутої форми.
Відносно незначний відсоток, який припадає на (М3-М1) грошової маси
можна пояснити тим, що в Україні тільки розпочався процес формування
фінансового ринку, грошово-кредитної системи, які б за своїм змістом і
параметрами були адекватними вимогам ринкової економіки.

Україна має чи не найбільшу пропорцію готівки щодо загальної грошової
маси. На початок 1997 року 43,2% грошової маси має готівкову форму і
обертається поза банками, тоді як в США частка готівки становить менше
20 відсотків від грошової маси.

Причинами високого рівня готівки в обігу є:

( зростання номінальних грошових доходів населення;

( зниження рівня безготівкових розрахунків населення за придбані товари
та надані послуги;

( зростання банківських ризиків, пов(язано із збереженням вартості
грошей;

( зволікання населення розміщувати вільні кошти на вклади, у зв(язку з
втратою довіри до банківських та парабанківських структур через їх
банкрутство, процентну політику і відсутність відповідальності перед
вкладниками та механізму страхування депозитів.

( наявність значних обсягів неофіційної (тіньової) економіки.

Тенденції, що склалися у структурі грошової маси України мають негативні
наслідки як для ефективного функціонування грошової системи так і для
економіки в цілому.

По-перше, відбулося подальше скорочення грошових надходжень на
розрахункові (поточні) рахунки суб(єктів господарювання, що значно
ускладнює і без того важкий стан з розрахунками в народному
господарстві. Це викликано кризою в економіці та постійною недостачею у
суб(єктів господарювання вільних обігових коштів.

По-друге, це зменшення (через низький рівень реальних депозитів)
ліквідності та послаблення кредитного потенціалу комерційних банків, що
в свою чергу призводить до зниження інвестицій та меншого зростання ВВП
у довгостроковому періоді. Тому задовільний прогноз інфляції та основних
макроекономічних показників надзвичайно важливий для проведення
монетарної політики.

Прогнозування монетарної програми

При формуванні монетарної програми завдання Національного банку полягає
в тому, щоб обгрунтувати та визначити оптимальні параметри монетарних
показників розвитку грошово-кредитного ринку, які б сприяли досягненню
економічної рівноваги.

Для прогнозування монетарної програми за основу приймаються такі
економічні показники: обсяг ВВП та НД, розмір державного бюджету (в
основному його дефіциту), індекси цін та інфляції, коефіцієнт зайнятості
(рівень безробіття) стан платіжного балансу країни, місце останього у
світовій системі господарювання та деякі інщі. Далі методом
математичного моделювання розробляються альтернативні варіанти, із яких
вибирається оптимальний, що закладається в основу концепції економічної
стабілізації. Згідно з виробленою державною концепцією економічного і
соціального розвитку прогнозуються основні монетарні показники. В основі
визначення монатарних показників лежить рівняння обміну кількісної
теорії:

М ( V = PY,

де, М ( грошова маса;

V ( швидкість обороту грошової маси;

Y ( обсяг реального валового внутрішнього продукту;

P ( рівень цін (інфляції).

З допомогою цього рівняння при заданих обсягах базових економічних
показників, рівні інфляції та швидкості обороту грошей можна
прогнозувати обсяг грошової маси як одного із головних показників
монетарної програми, яка повинна забезпечувати задану траєкторію
економічного розвитку.

Після цього визначаються інші параметри монетарних показників, в тому
числі структурні (агрегатні) показники грошової маси (М0, М1, М2 і М3),
обсяги кредитів комерційних банків, розміри ринкової процентної ставки,
обмінного курсу, коефіцієнтів ліквідності банків, стану їхніх зовнішніх
активів, можливостей виконання економічних нормативів тощо. Після
додаткового опрацювання ці показники приймаються як проміжні орієнтири
монетарної програми.

Необхідно зауважити, що згадані вище показники визначаються на кінцеву
дату прогнозного періоду. Проте, як відомо, ситуація на грошовому ринку
має властивість неочікувано змінюватися. Тому без належного
відслідкування, аналізу ституації та без необхідного коригуючого впливу
Національного банку вона може вийти з-під контролю, що призведе до зриву
виконання не лише проміжних орієнтирів монетарної політики, але й
завадить досягненню кінцевої мети розвитку економіки.

Тому, щоб досягнути проміжних орієнтирів монетарної програми потрібно
розрахувати і тримати під контролем поточні показники, які
характеризують регулюючий вплив Національного банку на грошово-кредитний
ринок, у тому числі обсяги кредитної емісії, ставки обов(язкового
резервування депозитів комерційних банків, орієнтири процентної і
курсової політики тощо. Згадані показники за певний період часу
розраховуються виходячи із співвідношень, що склалися у звітному періоді
між ними та основними показниками діяльності комерційних банків. Серед
співвідношень, які використовуються, є взаємозв(язок між грошовою базою,
кредитами уряду і комерційним банкам, динамікою зовнішніх активів та
деякими іншими показниками Національного банку, з одного боку, та
показниками грошової маси (М0, М1), кредитних вкладень, ліквідності,
зовнішніх активів та іншими показниками функціонування комерційних
банків і банківської системи в цілому, з другого боку. Значна увага
приділяється при цьому динаміці грошового мультиплікатора, який
відображає взаємозв(язок грошової маси (М1, М2) та грошової бази, а
також факторам, що впливають на зміну швидкості обороту грошей, динаміку
кредитної активності комерційних банків, показники доходів, видатків та
дефіциту державного бюджету, зміну зовнішньої заборгованості держави та
перпективи її погашення.

Таким чином, у наведеній послідовності від визначення кінцевої та
проміжної мети до встановлення показників регулюючого впливу
Національного банку на розвиток грошово-кредитного ринку країни
формується монетарна програма. Вона є невід(ємною частиною
загальнодержавної економічної політики і повністю пов(язується з
основними планово-прогнозними показниками розвитку економіки в цілому і
показниками державного впливу на цей розвиток через податкову, бюджетну,
цінову, зовнішньоекономічну політику та інші канали впливу держави на
економіку.

2.4. Швидкiсть обiгу грошей.

Швидкiсть обiгу грошей – явище об’єктивне i визначається монетаристами
як чинник, що впливає на стан грошового обiгу в країнi. Виходячи з
кiлькiсного рiвняння

PY

I.Фiшера (Ms= ((), можна визначити (V) як спiввiдношення

V

PY

V= (((

M

Показник (V) характеризує швидкiсть, з якою обертається одна грошова
одиниця. Вiн показує, скiльки разiв у середньому на рiк певна грошова
одиниця витрачається на купiвлю товарiв i послуг. Тобто вiн
характеризує iнтенсивнiсть руху грошей у фукцiї засобу обiгу i
платежу.

Швидкiсть грошового обiгу можна визначити як кiлькiсть обертiв, що
робить грошовий агрегат (M1 або M2), щоб забезпечити визначений рiвень
економiчної дiяльностi, який дорiвнює номiнальному ВВП. За цiєю
формулою швидкiсть обiгу грошей у банкiвськiй статистицi
розраховується як спiввiдношення номiнальної величини ВВП (PY)
зокрема до агрегату (M1 або M2). Показник (V) показує скiльки разiв
номiнальна грошова маса обертається при фiнансуваннi сукупних видаткiв
або доходiв. Наприклад, у США в 1986 р. номiнальний ВВП складав 4400
млрд. доларiв, грошова маса (М1) дорiвнювала 673 млрд. доларiв, звiдси
швидкiсть обiгу грошей V = 6.5 (4400/673).

Для аналiзу структури платiжного облроту окремо ведуться розрахунки
швидкостi обiгу готiвкових i депозитних грошей. Зокрема:

показник обiгу грошей в платiжному оборотi – вiдношення суми
безготiвкових коштiв, що проходять через банкiвськi поточнi рахунки до
середньої величини грошової маси;

швидкiсть повернення грошей в каси установ банку –

вiдношення суми поступлень грошей в каси банка до середньорiчної
маси грошей в обiгу;

швидкiсть обiгу грошей в готiвковому оборотi – вiдношення суми
поступлень i видач готiвки (включаючи оборот пошти) до середньорiчної
маси грошей в обiгу.

Швидкiсть обiгу грошей визначається головним чином iнтесивнiстю
тих економiчних процесiв, якi вiн обслуговує: змiнами обсягу,
структур i ефективностi суспiльного виробництва, величини i швидкостi
товарних потокiв на стадiї обмiну, розвитком ринкових зв’язкiв мiж
суб’єктами процесу вiдтворення, збалансованiстю ринку та iн. Чим
глибший подiл суспiльної працi, вища її продуктивнiсть, тим частiше i
бiльше кожний виробник буде “викидати” товарiв у сферу обiгу, частiше
продавати i купувати їх, прискорюючи обiг грошей. Але для цього
потрiбна належна збалансованiсть попиту i пропозицiї на ринку, висока
органiзованiсть ринкових вiдносин, коли виробник знає свого покупця
ще до виходу з товаром на ринок. Велику роль у цьому вiдношеннi
вiдiграє розвиток маркетингу, що забезпечує максимальне прискорення
товарних метаморфоз, а отже, й обiгу грошей.

Зростання ефективностi суспiльного виробництва скорочує перiод
нагромадження вартостi для цiлей вiдтворення, прискорюючи повернення в
обiг грошей, що обслуговують цiлi нагромадження в межах окремих
iндивiдуальних капiталiв. Величезну роль у подоланнi стримуючого
впливу грошових нагромаджень на обiг грошей вiдiграє рзвиток кредитних
вiдносин i банкiвської системи. Завдяки йому навiть незначнi за
обсягами нагромадження грошей знову направляються в сферу обiгу,
прискорюючи свiй рух у межах обороту всього суспiльного капiталу.

Монетарна теорiя твердить, що швидкiсть грошового обiгу є змiнною
величиною. Вважається, що показник (V ) є обернено пропорцiйною
величиною до пропозицiї грошей:

V = f(Ms)

I прямо пропорцiйною ставцi процента: V = f(r). Прискорення обiгу
грошей компенсує їх масу в умовах збiльшення обсягiв ВВП, коли зростаюча
потреба в грошах задовольняється без додаткового їх випуску. Проте за
умови розбалансованостi економiки, коли грошовий попит випереджає
товарну пропозицiю, прискорення грошового обiгу виступає додатковим
iнфляцiйним чинником.

Уповiльнення грошового обiгу розширює мiсткiсть його сфери, що
позитивно впливає на його стан навiть при незмiнностi обсягу
товарообороту. Тому заходи щодо сповiльнення грошового обiгу завжди
включаються в антиiнфляцiйнi програми як їх складова частина. Разом
з тим слiд зазначити, що змiна швидкостi грошового обiгу не є прямим i
повним вiдображенням змiни рiвня економiчної активностi (наприклад,
реального ВВП). При зниженнi останньої сповiльнення обiгу грошей
вiдбувається лише до певної межi, поки суб’єкти ринку не вiдчують
загрози знецiнення грошей. За цiєю межею починають дiяти чинники, що
прискорюють обiг грошей.

Швидкiсть обiгу грошей зростає, коли економiчнi агенти очiкують
зростання альтернативної вартостi утримання грошових активiв у
нацiональнiй валютi, наприклад, коли вони очiкують зростання
номiнальних процентних ставок, або рiвня iнфляцiї, або зростання
обмiнного курсу. На перший погляд, зростання швидкостi повинно
призводити до збiльшення рiвня iнфляцiї так само, як це вiдбувається
внаслiдок зростання грошової пропозицiї. Справдi, прискорення обiгу
грошей вказує на зниження попиту на грошi. Якщо люди прагнутимуть
тримати менше грошей, вони намагатимуться обмiняти їх на iншi товари,
включаючи iноземну валюту. Наслiдком цього стане падiння обмiнного курсу
та зростання цiн на споживчi товари. В умовах ринкового (вiльного)
цiноутворення споживачi починають прискорювати купiвлю, щоб обiгнати
зростання цiн i захистити себе вiд втрат. Коли знецiнення грошей
досягає значних розмiрiв, виникає ажiотажний попит, “втеча” вiд грошей
до товарiв, або до вiльно конвертованої iноземної валюти, що ще бiльше
прискорює їх обiг i зумолює подальше знецiнення.

Стосовно України протягом останнiх рокiв змiна швидкостi обiгу грошей
показана на графiку 2.1.

Графік 2.1. Швидкість обігу М2 в Україні

??????????

Пiсля стрiмкого падiння протягом 1992 року (що вiдображає зростання
грошової маси), швидкiсть грошового обiгу (вiдношення ВВП до М2)
зростала на протязi всього 1993 року, супроводжуючи прогресуючу
гiперiнфляцiю, i це зростання тривало до лютого 1994 року. З березня до
вересня 1994 року швидкiсть обiгу значно зменшилась у вiдповiдностi до
зменшення темпiв iнфляцiї з одночасним збільшенням реальної готiвки. З
жовтня 1994 року швидкiсть обiгу М2 знову зросла i досягла свого
найвищого рiвня в сiчнi 1995.

Грошова маса i ВВП. Порiвнюючи змiни обсягiв ВВП i грошової маси за
певний перiод часу можна встановити; якщо грошова маса зростає скорiше,
нiж ВВП то швидкiсть обiгу грошей зменшується;, напроти, якщо грошова
маса зростає повiльнiше, нiж ВВП, значить вiдбувається прискорення
обiгу грошей.

Аналiз статистичних даних пiдтверджує, що тенденцiї змiни грошової
маси i ВВП майже збiгаються (див.графiк 2.2.). Звичайно, крива
зростання грошової маси бiльш похила порiвняно з ВВП. Такий висновок
має важливе значення, оскiльки пiдтверджує, що змiна попиту на грошi не
повнiстю вiдповiдає коливання економiчної активностi, яка знаходить
свiй вираз у динамiцi грошового обiгу.

Графік 2.2.: ВАЛОВИЙ ВНУТРІШНІЙ ПРОДУКТ ТА ГРОШОВА МАСА У 1994 РОЦІ

на 1.04 на 1.07 на 1.10 1994

Валовий внутрішній продукт

Грошова маса 123626

66795 305067

108716 573017

186303 1137794

318495

1200000

1000000

800000

600000

400000

200000

0

на 1.04 на 1.07 на 1.10 1994

Для того, щоб мати загальне уявлення про аналогiчнi змiни ВВП i
грошової маси, необхiдно врахувати такi економiчнi ситуацiї:

– коли цiни стабiльнi, сума зарплати i обсяг товарообороту
визначаються станом економiки, розширення виробництва вимагає додаткових
платiжних засобiв тобто необхiдної кiлькостi грошей. Процес
нагромадження грошей тут може вiдбуватись по-рiзному.

– при гiперiнфляцiї обсяг необхiдної грошової маси прямує за ростом
величини ВВП, оскiльки рiст цiн i зарплата вимагають значно бiльшої
маси грошей. Нагромадження грошей рiзко зменшується, оскiльки грошi
перестають виконувати функцiю засобу нагромадження, а тому суб’єкти
грошового ринку намагатимуться прискорити покупки товарiв, або знайти
такi форми розмiщення грошей, якi були б менше чутливими до iнфляцiї.

Тема 3. Грошовий ринок

3.1. Суть і структура грошового ринку.

Відомо, що ринок за своїм призначенням на регулярній основі забезпечує
взаємодію попиту і пропозиції на товари та послуги, інакше кажучи,
зводить продавців і покупців. Гроші, як уже зазначалося, є специфічним
товаром, застосування якого регулюється не лише конкретно визначеними, а
й загальними принципами ринкової економіки. Виходячи з цього можна дати
таке визначення: ринок грошей (монетарний ринок) ( мережа спеціальних
інститутів, що забезпечує взаємодію попиту та пропозиції на гроші як
специфічний товар.

Слід підкреслити, що гроші не “продаються” і не “купуються” у тому ж
розумінні, що продаються і купуються звичайні товари за відповідними
цінами. Тут вкладено інший смисл ( гроші обмінюються на інші ліквідні
активи за альтернативною вартістю, яка вимірюється через норму
позичкового процента. Тому грошовий ринок є складовою частиною,
відповідним сегментом фінансового риноку, де здійснюються
короткострокові депозитно-позичкові операції.

Об(єктом купівлі-продажу на грошовому ринку є тимчасово вільні грошові
кошти. Економічні агенти купують гроші як капітал, тобто беруть у борг з
виплатою процента. Отже, ціною “товару”, що продається і купується на
ринку, є позичковий процент. Завжди попиту на гроші з боку суб(єктів
ринку протистоїть пропозиція грошової маси. Гроші, якими торгують на
ринку, виступають у формі позичкового капіталу. Напевне, саме цю
обставину мав на увазі Й.Шумпетер, коли писав, що між поняттями “ринок
грошей” і “ринок капіталу” не існує різниці.

Грошовий ринок стихійно виник у кожній країні для того, щоб забезпечити
проведення банківських операцій в національній валюті. На грошовому
ринку здійснюються операції двох типів:

операції комерційних банків між собою, цей сегмент ринку називається
“міжбанківський ринок”;

операції комерційних банків та уряду з центральним банком, цей сегмент
ринку називається “Відкритий ринок”.

Грошовий ринок обслуговує короткотермінові ( строком від кількох годин
до одного року угоди. Назва терміну, однак, не повинна вводити в оману,
оскільки основними інструментами грошового ринку виступають не гроші у
вигляді готівки, а різноманітні фінансові активи, які за своєю
ліквідністю наближаються до готівкових грошей і порівняно легко можуть
бути перетворені у платіжні засоби.

Ринок грошей у більшості країн складається із міжбанківського ринку та
ринку короткострокових цінних паперів.

Найбільш питому вагу на ринку мають операції на міжбанківському ринку,
які являють собою короткотермінові угоди з приводу незабезпечених
кредитів. За допомогою міжбанківського ринку комерційні банки можуть
балансувати потреби, як в оперативній, так і поточній ліквідності.
Іншими словами, за допомогою міжбанківського ринку відбувається
горизонтальне балансування ліквідності всередині кредитної системи. Крім
цього, операції на міжбанківському ринку дають змогу банкам отримувати
додаткові прибутки, управляти процентними та валютними ризиками.

У грошового ринку нема визначеної локалізації; його учасниками
(суб(єктами) виступають: банки, держава, спеціальні фінансово-кредитні
інститути та інші посередницькі організації, котрі продають і купують,
як правило, короткострокові боргові зобов(язання. Інструментами ринку
грошей служать: скарбницькі та комерційні векселі, облігації, бони,
депозитні сертифікати, банківські акцепти тощо.

Безперечно, його головні учасники ( комерційн банки, які постійно або
перемінно можуть виступати в якості продавців, покупців або
посередників. На грошовому ринку між банками ведеться оперативна, дуже
пожвавлена торгівля, де окремі банки відчувають тимчасову потребу в
грошових коштах, а інші мають тимчасовий надлишок ліквідних коштів і
намагаються прибутково розмістити ці кошти.

Комерційні банки мобілізовують тимчасово вільні грошові кошти клієнтів у
формі вкладів та депозитів. Частка залучених коштів складає фонд
обов(язкових резервів, які комерційні банки зобов(язані тримати в
Національному банку у визначених пропорціях до вартості своїх
зобов(язань (пасивів). Решта коштів може бути використана для проведення
операцій на міжбанківському грошовому ринку. Такі операції здійснюються,
по-перше, для вирівнювання міжбанківського платіжного обороту. По-друге,
банки, які мають надлишкову ліквідність, намагаються розмістити ці кошти
таким чином, щоб вони приносили доход у формі процентів.

Держава також вихадить на грошовий ринок як позичальник шляхом
розміщення та реалізації державних цінних паперів серед його учасників.
За своїми ознаками такі цінні папери характеризуються високю номінальною
вартістю, емісією у формі торгів (аукціонів) із обов(язковим записом на
окремий рахунок у центральному банку, які б активно працювали на
вторинному ринку. Нині Національний банк впроваджує в практику
загальноприйнятні у світовій банківській системі механізми регулювання
процесами на грошово-кредитному ринку. А це і кредитні аукціони, і
вексельне редисконтування і депозитні сертифікати тощо. Передбачається,
що аукціони з розміщення державних цінних паперів проводитимуться
регулярно. Для забезпечення ліквідності цінних паперів і капіталізації
боргу запроваджується механізм використання державного майна, маються на
увазі основні фонди, земля, рудники, золото, валюта тощо. Розпочатий
випуск державних цінних паперів у подальшому дасть можливість в
принциповому плані змінити взаємовідносини між Національним банком та
Міністерством фінансів у питанні джерел покриття дефіциту державного
бюджету.

Центральний банк майже завжди виступає на грошовому ринку в ролі
позикодавця. Його завдання ( надавати банківській системі позики, щоб
комерційні банки в свою чергу позичали гроші іншим економічним агентам.
Національний банк передбачає кредитувати комерційні банки через викуп
цінних паперів, та дисконтні операції з векселями.

Для Національного банку грошовий ринок ( надійний важіль взаємодії на
ліквідні кошти комерційних банків, а через них ( на процентні ставки і
грошову масу; тому центральний банк очолює і фактично здійснює
керівництво грошово-кредитним ринком.

Поряд з традиційними учасниками на ринку грошей функціонують
посередницькі організації. Це позабіржеві маклери, котрі обмежуються
тим, що зводять кредиторів і позичальників, і живуть на комісійних, які
їм виплачують позичальники; ділингові контори, облікові дома, які мають
статус банків і здійснюють грошові операції, позичаючи в одних учасників
ринку, щоб дати в борг іншим, і отримують прибуток на різниці процентних
ставок. В Україні нині створюється мережа регіональних ділингових
центрів для здійснення операцій з державними цінними паперами,
кредитними ресурсами як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

Появились нові учасники ринку ( фінансові та страхові компанії, пенсійні
фонди. Нині вони випускають короткострокові зобов(язання і продають
кредиторам або самі виступають у ролі кредитора.

3.2. Попит на гроші

Люди не їдять гроші, вони не

вдягаються у золото і не зігріваються сріблом

(Фредерік Бастіа)

Теоретичні моделі попиту на гроші. Теорія попиту на гроші базується на
“рівнянні обміну” І. Фішера, яке аргументує пряму взаємозалежність між
кількістю необхідних для обігу грошей (Md) і швидкістю їх обігу (V), з
одного боку, та абсолютним рівнем цін (P) і реальним обсягом виробництва
(y) з іншого. Класичне формулювання цієї теорії має вигляд:

MV = P ( y, (1)

де M ( кількість грошей, що знаходиться в обігу (пропозиція
грошей);

P ( рівень цін;

y ( реальний валовий внутрішній продукт (ВВП), або реальний обсяг
виробництва (Q);

V ( швидкість обігу грошей.

Згідно цього рівняння, можна визначити грошову масу, яка необхідна для
розміщення та реалізації реального продукту:

Py

M = ———— (2)

V

Однак, грошова маса, як правило, значно менша (ВВП) в індексованих цінах
(PY), оскільки швидкість обігу грошей складає декілка оборотів за рік.

M ( V

Індекс цін: P = ———— (3)

y

Формула виражає пряму пропорційну залежність цін від кількості грошей в
обігу.

Py M 1

Швидкість обігу грошей: V = ———— , або ——— = —— ,
(4,5)

M Py V

Оскільки швидкість обігу грошей (V) обернено пропорційна їх кількості
(M), то висока (V) ( зменшує потребу в грошах, в їх додатковій емісії.

Якщо виходити з положення, що пропозиція грошей на ринку повинна
дорівнювати величині їх попиту, то в такому разі параметр (M) ( можна
замінити на параметр (Md) ( величину попиту на гроші тобто кількість
грошей, яку економічні агенти бажають зберегти як частку своїх портфелів
активів. Тоді формула попиту прийме вигляд:

P ( y

Md = ———— , (6)

V

яка свідчить про те, що кількість грошей, необхідна для забезпечення
обігу товарів та послуг, прямо пропорційна реальному обсягові
виробництва та обернено пропорційна (V) ( швидкості обігу грошей.

Із формули наглядно видно, що величина попиту на гроші залежить від
таких трьох чинників:

( від абсолютного рівня цін, оскільки більш високий рівень цін вимагає
більше грошей, щоб купити необхідну кількість виробленої продукції;

( рівня реального обсягу виробництва (ВВП). Велике збільшення обсягів
ВВП повинно потягнути за собою істотне зростання грошової пропозиції.
Коли ж реальні доходи населення збільшуються, збільшується і кількість
зроблених ним покупок. Таким чином зростає попит на гроші:

( від швидкості обігу грошей. На перший погляд здається, що зростання
швидкості обігу грошей повинно викликати зростання не лише пропозиції
грошей, а також і їх попиту. Справді, зростання швидкості обігу грошей
вказує на зниження попиту на гроші. Якщо індивідуми прагнутимуть тримати
(від англійського to hold money) менше грошей, вони намагатимуться
обміняти їх на цінні товари, включаючи і іноземну валюту. Наслідком
цього стане падіння обмінного курсу та зростання цін на товари та
послуги.

PY

Формула Md = ———— потребує певних коментарів. (7)

V

У рівнянні використовується номінальна грошова маса (M1), що складається
із банкнот, чекових вкладів до запитання, подорожних чеків
(акредитивів).

Згідно з кількісною теорією швидкість обігу грошей повинна бути
стабільною (konstant). Однак на практиці спостерігається зовсім інша
картина.

Одним із припущень цієї теорії є положення, що індивідуми потребують
гроші виключно для здійснення трансакцій тобто купівлі товарів та
послуг. Йдеться про так звані “трансакційні гроші”, які не приносять
доходу.

У рівнянні обміну не враховано такого чинника як нагромадження,
тезаврація грошей (M2 ( M1). У формулі І.Фішера гроші функціонують
тільки як засіб обігу і платежу.

Теорія касових залишків. Більш привабливий варіант кількісної теорії
відомий під назвою “кембріджського рівняння” або теорії касових
залишків. Згідно цієї теорії грошові кошти (касові залишки) поступають і
знаходяться безпосередньо у розпорядженні учасників господарського
обороту ( фізичних та юридичних осіб (капітальні активи). Далі “гроші,
що знаходяться в господарстві” поділяються на дві частини: одна частка
призначена для задоволення особистого та виробничого споживання, а
друга ( для заощадження про запас. Попит на гроші визначчається
психологічними мотивами.

У варіанті касових залишків враховано вже такі основні функції грошей (
засіб обігу платежу і засіб нагромадження.

Сучасні монетаристи відхиляють формування грошового попиту на основі
таких мотивів: трансакційного, спекулятивного та мотиву обережності.
Нині викликає сумнів концепція Дж. Кейнса на гроші, як ліквідний актив,
що забезпечує спекулятивне відхилення від втрати капіталу в момент
низької норми позичкового процента. Напевно, процентна ставка все таки
впливає на попит грошей, викликаний спекулятивним мотивлм, але лише у
наслідок того, що норма процента видає себе за альтернативну вартість
заощадження грошей. І ще одне. Сучасна теорія попиту на гроші враховує
наявність інфляції,

У зв(язку з цим слід підкреслити, що попит на гроші як на одну із форм
багатства формується на основі “портфельного” підходу. Такий підхід є
одним з можливих варіантів вибору між вигодою, що може отримати їхній
власник від вартості грошей при “трансакційному” використанні (тобто у
функції засобу обігу або платежу) та грошей у функції нагромадження.
Одна справа , коли йдеться про гроші як найбільш ліквідного ресурсу
(M1), й інша, коли відбувається нагромадження (тезаврація) грошей
(M2-M1). Так звані “трансакційні гроші” (М1) не приносять доходу.
Додаткові параметри (М2-М1) мають властивість до самозростання. Величина
приросту залежить від альтернативної ціни грошей ( норми процента, що
визначається поза сферою обігу. Для монетаристів, на думку
П.Самуельсона, співвідношення між М1 і М2, темпи їх зростання,
виступають головними складовими при аналізі сукупного попиту.

Тому глибшим за змістом вважається “кембріджське рівняння” грошового
обігу:

М = к ( PY (8)

Новим показником у цій формулі є коефіцієнт (к), або як його ще
називають ( коефіцієнтом заощадження. Цей коефіцієнт визначає частку
(Py), яку індивідуми бажають тримати у вигляді грошей (касових
залишків).

Як бачимо, у “кембріджському рівнянні” порівняно з “рівнянням обміну”
відсутній показник (V), який характеризує швидкість обігу грошей. Його
замінено на коефіцієнт (К), який за своїм характером дії і величині
відповідає коефіцієнту (V). Його значення можна записати у вигляді 1/V.
Обидва показники покликані виявляти реальну потребу в грошах. Наприклад,
якщо Py = 500 млрд. Доларів, (К) ( 1/5, то

М = 500 : 5 = 100 млрд. доларів.

Виходить, що для реалізації ВВП при відповідному рівні цін, знадобиться
грошова маса у п(ять разів менша, ніж (Py).

Якщо порівняти обидві формули то значення (V i K) збігаються, але
показник (К) передбачає більш обширну гаму чинників, які визначають
попит на касові залишки.

Одним із чинників, що визначає величину касових залишків, є норма
процента (r). Коефіцієнт (К) характеризує обернено пропорційну функцію
норми процента: коли норма процента зростає, величина (К) зменшується, і
навпаки. Існує й інша залежність: при зростанні норми процента ( r )
обіг грошей (V) прискорюється.

Якщо порівняти (V i K до r ), то можна встановити, що зазначені
показники взаємопов(язані. Цей зв(язок характеризується обернено
пропорційною залежністю. У цьому випадку рівняння І.Фішера

1

MV = Py , де V = , (9)

K

1

або К = може бути представлене як рівняння:

V

1

М = Py (10)

К

тобто індентичне кембріджському рівнянню: Md = K ( Py

Цей висновок має принципове значення щодо осягнення логіки розвитку
теорії касових залишків.

Що нового внесли сонетаристи в теорію касових залишків? Перш за все (
пропозиція грошей (емісія) відбувається екзогенно (автономно), а тому
(М) визначає (Р). На погляд монетаристів гроші нав(язуються
господарству, відбувається їх насильне розміщення (покриття державних
видатків, замовлень) за рахунок продажу державних цінних паперів та
додаткової емісії грошей. Саме ці маніпуляції спричиняють “шоки і
провали” в економіці.

При екзогенному збільшенні пропозиції грошей економічні агенти приходять
до висновку, що частина портфеля активів, яку вони тримають у грошовій
формі, є надмірною. У зв(язку з цим можна передбачити, що прагнучи
максималізувати корисність багатства, його власники віддають перевагу
заміщенню грошей іншими активами. Прикладом може бути теоретична модель
“заміщення багатства” М.Фрідмана, де власник грошей, вирішуючи питання
про формування касових залишків, намагається забезпечити собі
максимальну вигоду через альтернативний вибір між різними формами
багатства, до числа яких належить і грошовий компонент (Md).

Теоретична модель ефекту заміщення багатства має такий вигляд:

Md

= r (rB,rc,P,h,y), де (11)

P

Md

( сума реальних касових залишків;

P

rB irc ( очікувана норма доходу від касових залишків у формі грошових
депозитів і цінних паперів;

Р ( очікувана динаміка цін;

h ( доля занятих у національному доході;

y ( національний доход у незмінних цінах.

Набір альтернативних касовим залишкам форм зберігання багатства
порівняно з тим, що представлено формулою можна розширити.

Математичний вираз моделі попиту на гроші (касові залишки) у М.Фрідмена
в кінцевому підсумку зводиться до конкретної функціональної залежності
змінних:

Md = f(y,x) , де (12)

f ( функція змінних (y,x);

y ( реальне ВВП, або національний доход;

x ( вищеназвані чинники разом взяті;

Md ( попит на гроші в реальному обчисленні ( номінальна грошова маса,
утворена з урахуванням бажання економічних агентів тримати активи в
грошовій формі, поділена на рівень цін.

Хоча список можливих аргументів функції попиту на гроші відомий,
встановлення конкретного вигляду цієї функції за умови певних обмежень і
припущень як щодо рівняння в цілому, так і щодо окремих коефіцієнтів,
котрі бувають стохастичними (випадковими) ( є надзвичайно складною
макроекономічною проблемою.

3.3. Iioeae oa /eiieee, ui aecia/athoue ia?aiao?e iiieoo ia a?io?.

Монетарна теорія розглядає багатство як один із визначальних чинників
попиту на гроші. В працях Дж.Кейнса розроблена методологія оцінки попиту
на різні форми багатства. Гроші ( це тільки одна із розмаїтих форм
багатства.

Сутність попиту на гроші аргументується як попит на одну з можливих форм
багатства. Йдеться про визнання тієї частки багатства, яку індивідуми
мають намір зберігати у грошовій формі. Це означає, що попит на гроші
правильно розглядати як попит на запас грошей на певний фіксований у
часі момент, а не як потік грошей, який визначається за певний період
часу.

Попит на гроші відрізняється від попиту на інші товари. Гроші бажані не
задля самих себе, а для того, щоб купувати необхідні товари. Грішми
володіють через їх представницьку вартість. Але зберігання грошей є
обмеженим, оскільки нагромадження багатства у формі грошей, а не в
інших формах, характеризується вартістю втрачених можливостей: ми
відмовляємося від процентного доходу, дивідентів, тримаючи гроші на
руках. А тому попит на гроші опирається на потребу здійснювати
трансакційні операції мотив споживання і на бажання володіти активами у
майбутньому тобто утримувати гроші як засіб нагромадження вартості.

Отже, існує два мотиви (джерела) сукупного поиту на гроші: попит на
гроші для трансакцій і попит як на активи.

Попит на гроші для трансакцій. Такий попит існує, оскільки індивідуми
потребують готівки чи поточних рахунків, щоб оплачувати рахунки або
купувати товари. Такі потреби в грошах забезпечуються через М1 і
пов(язані, здебільшого, з велечиною операцій або номінальним ВВП.

Попит на гроші для трансакцій чутливий до втрат від зберігання грошей.
Коли процентна ставка на альтернативні види активів зростає порівняно зі
ставкою процента на гроші, то фізичні та юридичні особи намагаються
зменшити суми нагромадження своїх грошей, і воліють тримати гроші як
активи.

Попит як на активи. Таке визначення попиту на гроші монетаристами
зводиться до концептуального поняття “портфеля”, що означає, як
раціональні інвестори вкладають своє багатство в “портфель” (набір
цінних паперів або інших ліквідних активів).

Теорія портфеля грунтується на фундаментальному припущенні, що інвестори
в основному робитимуть ризиковані вклади тільки тоді, коли їхні доходи
від інвестицій будуть ультрависокими. З двох видів доходів, що приносять
одинакові доходи, індивідуми оберуть безпечніший. Щоб привернути увагу
індивідумів від низькоризикованих активів до ризикованих (акції,
нерухоме майно), останні мають забезпечувати вищі доходи.

Теорія портфеля пояснює, як не схильний до ризику інвестор повинен
розмістити своє багатство. Важливим правилом є диферсифікація портфеля
між різними видами активів. “Не кладіть всі яйця до одного кошика” (
одна з форм цього правила. Тому не дивно, що багато індивідумів тримають
гроші не тільки для трансакцій, а як частину своєї стратегії розміщення
багатства.

Чинники, що визначають параметри попиту на гроші. Попит на гроші
залежить від економічних змінних: рівня цін (інфляції), реальних доходів
і норми процента. Тоді функціональну залежність попиту на гроші
математично можна записати:

Md = f(y,p,r), (13)

Uia aecia/eoe aieea aeeiaiіee oeіi ia iiieo a?ioae nii/aoeo iaiao?aeii
?iciaaeoaaoe aaee/eie ?aaeueiiai ? iii?iaeueiiai aeioiaeo (AAI), a
oaeiae ?aaeueiiai ? iii?iaeueiiai eaniaiai caeeoeo oa iiieoo ia a?io?.
Oe? aaee/eie ?iciaaeiaothoueny ca iieacieeii aeaoeyoi?a AAI, yeee
oa?aeoa?eco? aaee/eio ?iaeaeno oe?i AAI. O iueiio neioaco?oueny oe?iiaa
aeeiai?ea ye oiaa??a niiaeea/iai ?eieo, oae ? oiaa??a ae?iaie/iai
oa?aeoa?o, nei?eaiaaiee ia ?iaeaen oe?i ia aenii?oio oa ?iii?oio
i?iaeoeoe?th. C o?aooaaiiyi oeueiai iieacieea iii?iaeueiee AAI
?i??????????????????????????????????????????????????????????????????????
??????????????????????????

Номінальний попит ( це та кількість грошей, яка необхідна економічним
агентам для задоволення особистих та виробничих потреб. Однак номінальна
кількість необхідних в економіці грошей змінюється вслід за зміною цін.
Якщо всі ціни, а значить номінальні доходи, подвояться, то потрібно буде
просто подвоїти значення відкладення вартості (грошові залишки).
Зрозуміло, що тоді ж відповідно подвоїться номінальний попит на гроші.
Отже, попит на гроші для трансакцій подвоюється, якщо номінальний ВВП
збільшується, а реальний ВВП не змінюється.

Завжди, коли відбувається зміна рівня цін, а реальні доходи залишаються
незмінними, індивідуми для того, щоб зберегти свою купівельну
спроможність, повинні змінити відповідно розмір своїх номінальних
грошових залишків. Цей висновок можна сформулювати таким чином:

Iiieo ia a?io? ( це попит на реальні грошові залишки, або іншими
словами, величина грошових залишків, визначена з врахуванням їх
купівельної спроможності.

Як правило, попит на грші визнчається потребою в реальних грошових
залишках, що є вирішальним для розуміння зв(язку між грошима та
інфляцією. Із рівняння:

номінальні грошові залишки

Реальні грошові залишки = ; (15)

рівень цін

ми бачимо, що обсяг реальних ргошових залишків може змінюватись як
внаслідок зміни номінальних грошових залишків, так із-за динаміки рівня
цін. Якщо обсяг реальних грошових залишків не підлягає перегляду, то
збільшення номінальних грошових залишків манить за собою зміну рівня цін
у тій же пропорції, в якій змінилась грошова маса. Звідси витікає
висновок, що приріст грошової маси в обігу часто служить причиною росту
цін, а значить, і причиною інфляції.

Попит на гроші і реальні доходи. Попит на гроші значною мірою залежить
від величини доходу. Підвищення рівня доходу (реального ВВП) збільшує
обсяг господарських операцій, що потребує для їх забезпечення додаткової
кількості грошей. Як наслідок зростає піднімається попит на гроші (Md).
За умови, коли бсяг ВВП фіксується на попередньому рівні, а ціни
зростають, попит на гроші змінюється адеквато показникові дефлятора ВВП:
зростання цін призведе до збільшення Md. У цьому випадку відбивається
прагнення господарських суб(єктів ринку зберегти реальний касовий
залишок постійним. Коли ж реальні доходи (ВВП) економічних агентів
скорочуються, відбувається зменшення обсягів господарських операцій і
потреба вгрошах заменшується. Тому якщо грошова пропозиція витримується
на постійному рівні то в умовах падіння реального ВВП наслідком такої
політики буде зростання інфляції.

Вище названі залежності (Md i Py) можна виразити математично. Попит на
реальні грошові залишки може бути показаний як функціональна залежність
від реальних обсягів виробництва (ВВП).

Md / p = f(y/p) (16)

Із цього рівняння видно, що зміни в індексі цін (Р) за адекватності
інших умов не впливають на величину попиту на реальні грошові залишки.
Функція попиту на гроші залежить головним чином від реального ВВП.

Попит на гроші і норма процента. Нам вже відомо, що грошові заощадження
можуть зберігатися за бажанням власника грошей в альтернативних формах:
їх можна помістити у фінансові активи (цінні папери, строкові вклади та
депозити тощо), або тримати у ліквідній формі (готівкових або
депозитних) грошей. Відомо, що заощадження у формі фінансових активів
забезпечують їхнім власникам доход у вигляді певного відсотка, тоді як
зберігання активів у формі грошей не приносять жодного доходу. І все
таки люди воліють тримати частку своїх активів влесне у грошовій формі,
а не в інших альтернативних формах. Величина грошей, що знаходиться на
руках у населення залежить від нагальних витрат та вигод. У зв(язку з
цим вирішення питання про зберігання грошей у формі касових залишків чи
фінансових активів переважно залежить від норми процента, яка в
економічній теорії трактується як показник альтернативної вартості
заощадження грошей.

Згідно монетарної теорії, реальний попит на гроші предмставляє функцію
від номінальної процентної ставки і реального рівня дохода:

Md

(((( = f (r,y), (17)

P

Функціональну залежність попиту на гроші від рівня процентної ставки
покажемо на графіку 3.1.

ri

r0 Md

(___ ___( (__________ __________(

M1 M2

На грфіку 3.1. показано, що сукупний попит на гроші складається з двох
частин: трансакційного (операційного) М1 ( функції від доходу (y) і
попиту на портфельні активи М2 ( функції від норми процента (r).

Md = M1 + M2 = M(y) + M(r). (18)

Крива Md, що похила донизу, показує наскільки попит на портфельні активи
чутливий від процентної ставки: за інших незмінних умов, коли зростає
ставка процента, попит на гроші знижується. Причому крива Md не
пересікає ні ось ординат (частина грошей завжди буде знаходитись у формі
готівки в силу трансакційного попиту, якою не була б високою процентна
ставка), ні ось абсцис (при низькому рівні процентних ставок спрацьовує
ефект “пастки ліквідності” ( можливості вільної конвертації менш
ліквідних активів у більш ліквідні.

Отже, аналіз чинників, що визначають параметри попиту на гроші можна
узагальнити в таблиці 3.1.

Таблиця 3.1. Попит на гроші

Показники Зростання динаміки цін Зростання реальних доходів Зростання
альтернативної вартості збереження грошей (ставка відсотків)

Номінальний попит на гроші

Реальний попит на гроші Пропорційно збільшує залишки грошей

Не змінює попиту на реальні залишки грошей Збільшує попит

Збільшує попит Зменшує попит

Зменшує попит

Із таблиці ( 3.1. ) можна виділити три аспект попиту на гроші:

по-перше, зростання динаміки цін залишає незмінним реальний попит на
гроші, викликаючи при цьму пропорційне збільшення попиту на номінальні
грошові залишки;

по-друге, зростання альтернативної вартості збереження грошей зменшує
попит на реальні грошові залишки;

по-третє, більш високий рівень реальних доходів збільшує попит на
реальні грошові залишки.

Ці три аспекти попиту на гроші вважаються важливим напрямком проведення
монетарної політики.

У заключенні можна підкреслити, що основні погляди сучасних монетаристів
про трансмісію грошово-кредитної політики зводяться:

( Приріст грошової маси (( Приріст номінального доходу = зв(язок прямий

( Швидкість обігу грошей повинна бути незмінною (constant)

( Виробництво не залежне від грошової політики

( Грошова політика пов(язана тільки з інфляцією

( Пропозиція грошей відбувається екзогенно (автономно)

( Державна інтервенція в господарство небажана

( Ціль ( постійний низький темп зростання грошей і цін відповідно до
обсягів ВВП.

Кейнсіанські теорії

( Приріст грошей ( Приріст доходу = зв(язок непрямий

( Гроші >> процентні ставки >> інветиції >> виробництво

( Зміна цін = інституційна залежність

( Державна інтервенція = необхідна

( Цілі = ріст виробництва, занятість, позиція міжнародного платіжного
балансу.

3.4. Пропозиція грошей

“Грошова маса ( головний макроеко-

номічний параметр …” (К. Брунер)

Загальні теоретичні положення пропозиції грошей

Монетаристи розглядають пропозицію грошей як альтернативне відношення до
їх попиту. Це дві невіддільні й водночас протележні сторони єдиного
економічного механізму, взаємодія яких здійснюється на монетарному
ринку. Грошова пропозиція, як проміжна мета, повинна визнаватися
відповідно до попиту на гроші. Неврахування цієї істини може призвести
до суттєвого розходження між пропозицією і попитом, що в свою чергу може
вилитись в проблеми із платіжним балансом, падіння ВВП, високими темпами
інфляції.

Позитивний кореляційний зв(язок між зростанням грошової пропозиції та
рівнем інфляції визнають і кейсіанці і монетаристи. Так, Дж. Кейнс
уважав, що усяке зростання грошової пропозиції підвищує ліквідність в
економіці, і рівень відсоткової ставки (ціни за ліквідні кошти) падає.
Сукупний попит буде розширюватися опосередковано, оскільки пониження
відсоткової ставки призводить до збільшення інвестиційних витрат.

У протележність цьому, М.Фрідмен наполягав на тому, що зростання
грошової пропозиції призводить до додаткових витрат безпосередньо, і тим
самим викликає інфляцію. Він стверджував, що люди завжди тримають
визначену частку свого доходу у вигляді готівки і зростання грошової
пропозиції збільшує сукупний попит на товарному і фондовому ринках.

Кейсіанство вчить мистецтву маневрування з допомогою норми процента: як
відомо, тільки вона, змінюючи ціни на капітальні активи визначає обсяг
інвестицій.

Монетаристи ( прихильники цінової стабілізації, не виключають
процентного регулювання, але вбачають свою “проміжну мішень” у грошовій
масі. В наукових працях М.Фрідмена сформульовано “грошове правило”,
згідно якого збільшення грошової маси необхідно проводити систематично,
але поступово і незалежно від кон(юктури і циклічності коливань.

Центральному банку необхідно взяти на себе зобов(язання не допускати
сезонних та інших коливань грошової маси, підтримувати стабільний темп
її зростання. При визначенні грошової пропозиції, М.Фрідмен пропонує
орієнтуватися на стійкий приріст ВВП і довготермінову тенденцію до
сповільнення швидкості обігу грошей. Перший чинник вимагає (в США) 3-х %
приросту (М), другий додатково ще 1%. Разом щорічний приріст грошової
маси не повинен виходити за межі 4%.

Незважаючи на звинувачення монетаристів у “механічному підході” ідея
“грошового правила” набула популярності. В деяких монетаристів виникла
ідея “виделки”, тобто запровадження горішньої і долішньої межі зростання
грошової маси. Нова програма була взята на озброєння багатьма країнами у
другій половині 70-х р.р. Вони стали запроваджувати межі або тверді
щоквартальні ліміти зростання грошової маси. Так у Великобританії
“виделку” коливань уряд М. Тетчер встановив по відношенню до (М3). В
1976-1977р.р. виделка складала 9-13%, а потім у 1979-1981 р.р. ( 7-11%
щорічного приросту.

У США виделку на грошові агрегати теж було встановлено майже одночасно з
європейськими країнами, яка щоквартально переглядалася і звичайно в бік
підвищення квоти. Тільки в кінці 70-р.р., коли інфляція у Штатах і
підрив міжнародної позиції долара катастрофічно стали загрозливими, ФРС
були розроблені заходи щодо різкого обмеження емісії і зростання
грошової маси. Отже, грошове правило М.Фрідмен ( це своєрідний обруч,
який стягує дискретне управління попитом на гроші.

Таким чином, у монетаристів спостерігається протиріччя у поглядах на
пропозицію грошей на монетарну політику. З одного боку, монетаристи
вважають, що на відміну від попиту, який визначається економічними
процесами, пропозиція грошей є суто екзогенним показником, що незалежить
від функціонування економіки, М.Фрідмен та його прихильники закликають
“Не чіпати гроші”, пояснюють кризи, інфляцію, безробіття причиною
втручання держави в грошово-кредитну сферу, де вона орудує “наподобі
слона в крамниці для посуду”. З другого боку, методи лікування економіки
прямо пов(язані у монетаристів з контролем за станом грошової маси,
співвідношенням та взаємодією між (М1) і (М2). Основну причину
неполадків у грошовому обігу монетаристи вбачають у безладному коливанні
грошової маси, дефіциті бюджету і надто дешевих кредитах. Основний зміст
монетаризму полягає в тому, що приборкання інфляції можна досягти шляхом
гальмування зростання грошової маси.

Розглядаючи рекомендації монетаристів, ми виходили із національно
замкнутої економічної моделі. Далі розглянемо теоретичне обгрунтування
пропозиції грошей у відкритій економіці, яка визначена у класичній
формулі Д.Рікардо:

М = Д+R , де (1)

М ( пропозиція грошей у відкритій економіці;

Д ( внутрішня депозитна емісія;

R ( емісія грошей, що забезпечується валютними резервами.

У формулі показник (Д) означає ту кількість національних грошей, котра
утворюється комерційними банками, виходячи із їх депозитного потенціалу
і потреб господарських агентів у кредитах. У внутрішньому господарському
обороті гроші набувають звичайну форму чеків (переказів), тобто працюють
через безготівкові міжбанківські розрахунки. Умовою функціонування
чекового обігу передбачається можливість обміну чеків на банкноти за
першою вимогою чекодержателя.

У формулі Д. Рікардо показник (R) виражає сальдо платіжного балансу
країни, а разом з тим взаємодію внутрішнього грошового ринку з валютними
резервами. Згідно монетаристської концепції, імпульси внутрішнього
грошового обігу (недостаток або надлишок грошей) впливають на стан
платііжного балансу країни. Спостерігається досить суттєвий і зворотний
зв(язок між валютними резервами і внутрішньою грошовою масою. Якщо
внутрішній компонент грошової маси (Д) недостатній для задоволення
попиту, то слід активізувати зовнішній канал припливу коштів (експорт
товарів, продаж цінних паперів на зовнішньому ринку), що може покращити
стан платіжного балансу.

Якщо створюється внутрішній надлишок грошей (незадоволений попит), то
резиденти відповідатимуть на нього пожвавленням покупок товарів і цінних
паперів за кордоном, що вимагатиме обміну націоальної валюти на
іноземну, валютні резерви будуть скорочуватись. Зрозуміло, що вільне
перекачування коштів із (R в Д) і зворотний процес можливий тільки при
конвертованій валюті.

Виникає питання, в якій мірі теоретичні концепції Дж.Кейнса і М.Фрідмена
можна покласти в основу стратегії формування національної монетарної
політики? Управління грошовою масою необхідно зосередити в руках НБУ,
перетворивши його в автономний інститут, який відповідав би за стан
грошового обігу країни. Необхідно обмежити участь НБУ в акціях “швидкого
реагування” на так звані непередбачені надзвичайні загально державні
заходи. Поточні фінансові потреби держави повинні задовільнятись за
рахунок відповідних статей бюджету без прибігання до друкарського
верстата (кредитної емісії). Для скорочення покриття дефіциту бюджету
здійснюватиметься перехід від емісії грошей до емісії державних цінних
паперів, що дасть змогу мати керований борг держави та керований
платіжний баланс.

В національній монетарній політиці доцільно використати деякі компоненти
“грошового правила” М.Фрідмена. Обсяги грошової маси потрібно
встановлювати з урахуванням макроекономічної рівноваги та механізму
оперативного переливання капіталів у регіональних та галузевих системах.
Доцільно встановити граничний рівень зростання грошової маси відповідно
до приросту ВВП.

Пряме обмеження грошової маси, як показала практика, не забезпечує
автоматично нормалізації грошового обігу. Наприклад, у США у 80-ті роки
зростання грошової маси було вищим, ніж у попередні десятиріччя, а
середні темпи інфляції скоротилися. Тому встановлення для банківської
системи прямих кількісних обмежень (тобто застосування монетарного
інструментарію прямої дії) не може ефективно використовуватися у
довгостроковому періоді і , безумовно, не може ефективно розглядатися як
інтрумент монетарної політики, якому слід віддавати перевагу. Разом з
тим НБУ повинен мати змогу застосувати прямі кількісні обмеження
особливо в перехідний період розвитку економіки та фінансового сектора.

3.5. Механізм формування пропозиції грошей.

У розпорядженні центрального банку знаходяться економічні важелі,
спираючись на які він здатний впливати на формування грошової пропозиції
і регулювати грошовий обіг у країні. Серед них важливе місце належить
показнику “грошова база”, який широко використовується при визначенні
потенційних можливостей емісії і прогнозування динаміки грошової маси.

Грошова база ( це консолідуючий показник резервних грошей банківської
системи, на основі якої через грошовий мультиплікатор формується
пропозиція грошей.

За структурою грошова база складається з суми готівки в обігу, готівки в
сейфах (залишків кас банків) та резервів комерційних банків, що
знаходяться на рахунках у центральному банку. При цьому, загальний обсяг
резервів комерційних банків включає суму запасів готівки у касах банків
та їх коштів на рахунках в центральному банку (див. малюнок 3.1.).

Грошова база (Mh)

М0 ( готівка R ( резерви

М0 ( готівка Д ( депозити

Грошова маса(М1)

Малюнок 3.1. Компоненти грошової бази.

Отже, грошова база включає гроші готівкою (М0) і банківські резерви (R):

Мh = М0 + R. (1)

Грошову базу, яка має властивості мультиплікаційного впливу на
пропозицію грошей, ще називають ланкою підвищеної ефективності або
“сильних” грошей. Цей показник відомий у монетарній теорії як Mh – hign
– powered money. Він визначає категорію грошей, яка може безпосередньо
контролюватися центральним банком, тобто відноситься до числа найбільш
важливих показників діяльності банківської системи з точки впливу на
ситуацію, що складається на грошовому ринку.

Грошовий мультиплікатор. Величина множника (коефіцієнта) на яку
збільшується кількість грошей в обігу в результаті операцій на
відкритому ринку, називається грошовим мультиплікатором.

Величину грошового мультиплікатора можна визначити як відношення:

Грошова маса М1

m = ((((((((( = (((( , (2)

грошова база Мh

Грошовий мультиплікатор у більш широкому вигляді можна виразити
формулою:

1 + c

m = ((((( , (3)

r + c

де, с ( відношення суми готівки до депозитів (візьмемо цей показник за
25 відсотків);

r ( норма обов(язкового банківського резерву ( (15 відсотків).
Підставивши значення, отримаємо:

1 + 0,25

((((((( = 3,125,

0,15 + 5 + 0,25

Одержаний коефіцієнт означає, у скільки разів зростатиме ефективність
грошової бази. Його величина є зворотною величиною до норми обов(язкових
банківських резервів, а також до співвідношення між обсягами готівки і
депозитів. Це свідчить про те, що зі збільшенням резервної норми або при
більш високому співвідношенні готівки відносно депозитів, величина
грошового мультиплікатора зменшуватиметься.

Основний сенс грошового мультиплікатора полягає в тому, що він примножує
в кратно разів кількісні параметри грошової маси. Тобто він показує
максимальну кількість нових кредитних грошей, яку може утворити кожна
грошова одиниця (долар чи гривня) від операцій на відкритому ринку. У
нашому прикладі величина грошового мультиплікатора становить 3,125. Якщо
центральний банк закупить пакет цінних паперів на 1 мільйон доларів, то
грошова маса відповідно зросте на суму 3,125 мільйона доларів.

Значення цього показника може змінюватися, тому що воно залежить від
монетарної політики банків та поведінки населення, попри все грошовий
мультиплікатор у мміру стабільний. В економіці України він лишався
постійним протягом 1993 та 1994 років на дуже низькому рівні 1,35; почав
зростати з листопада та досяг значення 1,50 в січні 1995. Відповідно
фактичний процент резервування знаходився на дуже високому рівні ( більш
ніж 50% депозитів, хоча норма обов(язкових резервів повинна була
складати 15% (графік 3.2.).

A?ao?e 3.2. A?ioiaee ioeueoeie?eaoi?

(a?oaeaiue 1992 ( n?/aiue 1995)

Aeaea?aei: ioe?iee ?a?iiaenueeiai Oeaio?o iae?iaeiiii?/iiai aiae?co
Oe?a?ie.

В цілому слід відмітити, що центральний банк у меншій мірі контролює
механізм грошового мультиплікатора, ніж грошову базу. Недивлячись на те,
що центральний банк визначає норму резервних вимог, облікову ставку,
але він не може безпосередньо впливати на співвідношення резервів і
депозитів і тим більше контролювати співвідношення готівки і депозитів,
які зберігаються насселенням.

Пропозиція грошей. Нагадаємо,що пропозиція грошей (Ms) прямо пропорційна
грошовій базі і залежить від величини грошового мультиплікатора. Для її
визначення побудуємо рівняння:

1 + c

Ms = Mh ( (((((, або Ms = Mh ( m (4-5)

r + c

Отже, із рівняння (4) можна зробити висновок, що взаємодія двох величин:
грошової бази і грошового мультиплікатора визначає потенційні можливості
банківської системи в забезпеченні приросту грошової маси тобто
додаткової пропозиції грошей.

Таким чином, розглядаючи механізм формування пропозиції грошей, ми
переконалися, що центральний банк може суттєво впливати на пропозицію
грошей, хоч і не в стані повністю її контролювати. Однак розглянуті
монетарні інструменти потрібно розглядати не ізольовано, а тільки у
взаємозв(язку з іншими: операції на відкритому ринку, валютні і
дисконтні операції та облікової ставки. Інструментарій монетарної
політики буде розглядатися у наступному розділі.

3.6. Роль банківської системи у формуванні пропозиції грошей.

Пропозиція грошей визначається банківською системою, і в значній мірі
залежить від емісії банкнот.

В умовах ринкової економіки центральним банком належить монопольне право
банкнотної емісії. Згідно положення Закону України “Про банки і
банківську діяльність” передбачено, шо “Національний банк є центральним
баеком республіки, її емісійним центром, проводить єдину державну
політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці,
організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської
системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших
країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей в обіг”.

Відомо, шо банкнотна емісія має кредитний характер і здійснюється через
відповідні канали. Це означає, що кожному випуску в обіг банкнот на
рахунку в центральному банку має відповідати певна кредитна позиція (
кредит комерційного банку, позика уряду, зарубіжні активи. Центральний
банк в любий час може випустити “свої” гроші, а тому для нього не існує
прблеми внутрішньої ліквідності. Зараз для центральних банків законом не
встановлюються жорсткі обмеження емісії банкнот або умови їх покриття.
Таким чином вже в законодавстві закладено передумови для інляційного
розбухання грошової маси. Тільки у Швейцарії центральний банк
зобов(язаний тримати 40% ( це золоте забезпечення банкнот, що
знаходяться в обігу.

Провідна роль центрального банку заключається у перетворенні
безготівкових грошей (що знаходяться на рахунках у центральному банку) у
банкноти. Це можливо завдяки тому, що центральний банк виконує функцію
кредитора останьої інстанції, не тільки випускаючи банкноти, але і
зараховуючи ліквідні кошти на рахунки своїх клієнтів: комерційних
банків, державної скарбниці, фінансових небанківських установ. Для
досягнення рівноваги на грошовому ринку він вимушений перетворювати
значну кількість грошей, що розміщені на банківських рахунках у
банкноти. Тому центральний банк не стільки займається емісією грошей,
скільки слугує посередником у процесі міжбанківського обігу грошей на
банківських рахунках.

Причиною збільшення грошової маси в обігу може бути також зміни в
поведінці населення, наприклад, коли вони намагаються заощаджувати
гроші. Тоді приходиться випускати більше грошових знаків, щоб
компенсувати вилучені із каналів обігу гроші. У даному випадку загальна
кількість грошей збільшується, але натомість відбувається сповільнення
їх обігу, оскільки вони осідають на вкладах, депозитах.

Однак банкнотною емісією пропозиція грошей, що формується на державному
рівні, не обмежується. Другим каналом формування пропозиції грошей ( це
система обслуговування бюджетного боргу. Вона грунтується не на випуску
в обіг нових грошей, а на розміщенні на відкритому ринку державних
боргових зобов(язань. Продаючи цінні папери, держава позичає (як правило
на пільгових умовах) гроші у суб(єктів фінансового ринку. Ці позики
оформляються офіційно як державний борг країни. Залежно від того, де
розміщуються державні цінні папери, він може бути внутрішнім або
зовнішнім. Купуючи державні зобов(язання, центральний банк створює
“базу” для наступної депозитної емісії комерційних банків, що
безпосередньо призводить до зростанння в обігу грошової маси. Якщо ж
переважну частку своєї поточної заборгованості державній скарбниці
вдається розмістити поза емісійними установами, то приріст державного
боргу не спричиняє прямого впливу на пропозицію грошей. В цьому випадку
відбувається лише перерозподіл кредитних ресурсів і позичкового
капіталу.

Нарешті центральний банк здійснює емісію грошей при покупці іноземної
валюти, коли на валютному ринку значно підвищується на неї попит. Такі
покупки складають певну частку валютних операцій.

Комерційні банки. Для них притаманна функція ( емісія депозитних
(банківських) грошей. Їх випуск ( це банківська операція, що пов(язана з
перетворенням боргових зобов(язань у платіжні засоби, які можна
безпосередньо використати на грошовому ринку. Цей процес ще називають
терміном “монетизація” боргових зобов(язань. Наприклад, постачальники
часто реалізують свої товари з відстрочкою платежу, але отриманий
вексель як боргове зобов(язання можна продати (дисконтувати)
комерційному банку і отримати відповідну суму грошей, яка буде йому
зарахована на поточний рахунок (депозит). У більшості випадків гроші
повертаються до банку, коли боржник за банківською позикою або за
векселем, що знаходиться у портфелі банка, погашає борг.

Таким чином, обіг грошей представляє собою результат взаємодії двох
протележних потоків: один потік ( випуск грошей (платіжних засобів)
через банки для задоволення господарських потреб економічних агентів;
другий потік ( це повернення грошей боржникам при погашенні боргових
зобов(язань. Оскільки випуск платіжних засобів, як правило,
відбуваєтьсяя активніше, ніж їх повернення, грошова маса має тенденцію
до зростання.

Комерційні банки часто називають посередниками у сфері попиту і
пропозиції капіталів. Їх основна функція полягає в тому, щоб надавати
кредити суб(єктам господарської діяльності за рахунок коштів, залучених
на депозити. Однак до їх основної діяльності відноситься емісія
депозитних грошей тобто перетворення боргових зобов(язань у платіжні
засоби. Тому діяльність банків ще називають “банківська індустрія”.

Комерційні банки утворюють депозитні гроші, надаючи своїм клієнтам
кредити. Відомо, що грошова маса зростає, коли банки надають кредити
клієнтам, і зменшується, коли останні повертають кредити. Банк може
видавати нові кредити і утворювати тим самим додаткові гроші лише тоді,
коли у нього є вільні резерви.

Аналогчний ефект емісії грошей має місце, коли комерційний банк купує на
фондовому ринку державні цінні папери. У цьому випадку державні
зобов(язання перетворюються у платіжні засоби. Додаткова емісія грошей
можлива шляхом придбання банком іноземної валюти. І навпаки продаж
державних цінних паперів чи погашення державного боргу, або продаж
іноземної валюти буде означати зменшення грошової маси.

Механізм утворення грошей комерційними банками можна показати у такій
послідовності. Комерційні банки приймають вклади (до запитання,
термінові), тобто накопичують депозити. Деяку частку, припустимо 10% від
загальної суми депозитів вони повинні зберігати в центральному банку в
якості обов(язкових резервів. Наднормативний депозитний потенціал
використовується банками для видачі кредитів. Видаючи кредит , банки
перетворюють пасивні гроші в активну грошову масу. Банк відкриває
рахунок з якого боржник виписує чеки для розрахунків із своїми
кредиторами. Чеки поступають в інші банки, збільшуючи їх депозитний
потенціал і можливості кредитування. Виходить, що депозитні суми
поступаючи у міжбанківський оборот, мають властивість до самозростання
чекової (грошової) маси. Виникає ланцюг платежів, який умовно можна
показати на малюнку 3.2.:

Малюнок 3.2. Процес кредитної та депозитної експансії у банківській
системі.

Чековий кредит (

Депозити банка “А” 900 Збільшення депозитів

1000. банка “Б”

резерв (10%) (100 (900 резерв ( 90)

Чековий кредит 810

Чековий кредит ( 729

Збільшення депозитів Збільшення депозитів

банка “Б” ( 810 банка “Г” (729

резерв (81) резерв ( 72,9)

Ланцюгова реакція захоплює інші банки і таким чином у банківській
системі появляються нові і нові кредити та депозити (див.табл. 3.1.).

Таблиця 3.1. Процес кредитні та депозитні експансії у банківській
системі.

Банки Депозити Кредити Банківські резерви

Перший банк

Другий банк

Третій банк

(//(

Десятий банк

Сума решти банків

Всього для банківської системи 1,000,0

900,0

810,0

6513,2

3486,8

10,000,0 900,0

810,0

729,0

5861,9

3138,1

9000,0 100,0

90,0

81,0

651,3

348,7

1000,0

Нарешті, після довгого ланцюга всі банки створили нові депозити, у 10
разів більші від нових резервів. Використовуючи резерви як вхідний
фактор, банківська система перетворює їх у набагато більшу суму
банківських грошей. Готівка плюс банківські (депозитні) гроші і
становлять пропозицію грошей ( М1. Цей процес називається “багаторазове
збільшення депозитів”.

Для комерційного банку депозит скоріше сировина. Ніж готова продукція.
Пояснити це можна тим, що емітовані банком гроші переважно покидають
його. Дійсно, тільки що емітовані банком гроші використовуються
власниками депозитів, наприклад, для розрахунків з кредиторами,
постачальниками, виплати зарплати тощо. Більшість кредиторів або
постачальників мають поточні рахунки в інших банках. Тому банк повинен
завжди бути спроможним (тримати кошти на кореспондентському рахунку)
переказати гроші в інші банки або придбати банкноти за вимогою своїх
клієнтів. Отже, перед комерційним банком щоденно стоїть проблема
поступлення грошей. Якщо на коррахунку в банку грошей недостатньо для
здійснення банківських операцій за вимогою клієнтів, то для поповнення
своїх ліквідних коштів банк змушений враховувати (продавати) боргові
зобов(язання на грошовому ринку або в центральному банку. Іншими словами
для кожного комерційного банку рано чи пізно виникає поблема
платоспроможності банку та ліквідності балансу. Власне за цієї причини
виник грошовий ринок.

Посередницька роль фінансово-кредитних інститутів.

Основне призначення фінансово-кредитних (небанківських) установ (
залучення тимчасово вільних коштів у широких верств населення і надання
позик економічним агентам, які мають потребу в капіталах. На відміну від
банків операції небанківських фінансово-кредитних установ не пов(язані з
можливістю емісії платіжних засобів. Але вони значно впливають на
грошовий обіг, шляхом депозитно-позичкових операцій вони заново пускають
в оборот раніше емітовані гроші. За цієї причини, на відміну від
банків, небанківські фінансові установи мають здатність якби створювати
надлишок грошей в обігу і таким способом мультиплікують ефект
банківської емісії платіжних засобів.

Таким чином, кредитні канали дають можливість поставити масу грошей в
залежність від потреб економіки, але не можуть забезпечити повну
гармонію між попитом і пропозицією (Md = Ms). Велика здатність
комерційних банків на так звану вторинну емісію грошей потребує
відповідної корекції на макрорівні.

3.7. Рівновага на грошовому ринку та процент.

Гроші виконують свої функції у віповідності з потребами економіки,
власно, розвиток грошового механізму поступово сприяв нагромадженню
капіталів та здійсненню інвестицій, які забезпечують процес розширеного
відтворення. Але, якщо пропозиція грошей здійснюється у суспільстві
безконтрольно, то вона може порушити гармонію розвитку економіки і
привести до непередбачених наслідків. Можна сказати, що гроші “слухняно”
виконують свої функції коли вони випускаються у достатній кількості, що
дає можливість уникнути від “заторів” у грошовому обороті.

Дестабілізація грошової системи і звідси ( розвиток інфляційних процесів
починається з порушення рівноваги на монетарному ринку, рівноваги між
попитом і пропозицією грошей. Однак, не існує надмірної пропозиції
грошей взагалі. Вона як економічне явище може розглядатися лише відносно
попиту грошей. Мається на увазі ситуація Мs>Md. За відсутності такого
порівняння будь-які твердження щодо перенасиченості грошової маси,
позбавлені необхідної аргументації.

З цієї причини на грошовому ринку завжди виникає проблема грошової
рівноваги, що вимагає від державних органів вишукувати такий грошовий
механізм, який приводив би у відповідність: виробництво і споживання,
нагромадження грошей та інвестиції.

Процентна Мs

ставка

r0

Md

0

Гроші

Графік 3.3. Грошовий ринок.

Принципово важливою функцією монетарного ринку є забезпечення рівноваги
між попитом і пропозицією грошей, за якої Md=Ms. Монетаристами
спрацьовано декілька теоретичних моделей встановлення грошової рівноваги
на основі взаємодії грошової маси, реальних доходів і норми процента.

Графічний аналіз грошового ринку.

На графіку 3.3. по горизонтальній осі показано загальну кількість грошей
(М), по вертикальній ( номінальну процентну ставку. Пряма (Ms), що
вертикальна ось абцис, характеризує пропозицію грошей, яка вважається
екзогенною величиною; попит на гроші ( змінна величина, динаміка якої
показана у вигляді лінії (Md), нахиленої до низу. За вищих процентних
ставок суб(єкти ринку переміщують більшу частину своїх грошових залишків
(що не приносять доходу), до високодоходних активів.

Перетин ліній Md i Ms в точці (Е) визначає не лише момент встановлення
рівноваги монетарного ринку, а й показник рівноважної норми процента
(ro), яка в даному разі є похідною величиною. При любій більш низькій
процентній ставці рівень попиту на гроші буде перевершувати їх кількісну
пропозицію. І навпаки, при любій більш високій процентній ставці
пропозиція грошей перевершує рівень попиту. Тільки в точці (Е)
пропозиція і попит збігається (рівний).

Тепер графічно покажемо наслідки зміни у пропозиції або попиті на гроші,
що відбуваються на монетарному ринку. Скажімо, у центрального банку
виникли побоювання щодо інфляції і він вирішив зробити монетарну
політику більш жорсткою, продаючи цінні папери і зменшуючи пропозицію
грошей. Вплив такої політики показано на графіку 3.4. Переміщення лінії
(Ms) пропозиції грошей ліворуч означає, що за існуючої ставки (ro),
запас грошей не забезпечує потреби суб(єктів ринку у грошах для
трансакцій та для активів. Менша пропозиція грошей спричинила
надлишковий попит на гроші. Суб(єкти ринку починають продавати свої
активи і збільшувати запас грошей. Процентні ставки зростають доти, доки
не досягнеться нова рівновага, як показано на графіку 3.4. у точці Е, за
нової вищої процентної ставки (r1).

Послаблення монетарної політики або зменшення попиту на гроші призводить
до протилежних результатів. Якщо центральний банк скуповує на відкритому
ринку цінні папери і тим самим збільшує пропозицію грошей, як показано
на графіку 3.5. Тоді лінія (Ms) переміститься вправо. Тепер у точці Е
спостерігається надлишок пропозиції грошей. Нова рівновага буде
досягнута в точці Е2 за нижчої процентної ставки (r2). Таке зниження
рівня процентної ставки спонукає суб(єктів ринку тримати активи в
грошовій формі, оскільки альтернативна форма розміщення грошей у цінні
папери є менш привабливою.

Ms1 Ms Ms2 Ms

Процентна Процентна

ставка ставка

r1 E1 r1 Е1

r0 E

r0 Е

r2 E2 Md1

Md Md

0 0

M1 M M2 M

Гроші Гроші

Графік 3.4. Зміни у монетарній політиці. Графік 3.5. Зміна попиту на
гроші

Порушення рівноваги на грошовому ринку може спричинятися зміною попиту
на гроші. У впадку збільшення реального обсягу виробництва або рівня цін
попит на гроші збільшується. На графіку ліня попиту переміщується
праворуч доверху від Md до Md1, підвищуючи при цьому рівноважну
процентну ставку до рівня (r1). Протилежні випадки мають місце при
зменшенні попиту на гроші через зниження цін або скорочення реального
обсягу виобництва.

Отже, на монетарному ринку рівень процентної ставки змінюється таким
чином щоб відновити рівновагу між попитом і пропозицією. Збільшення маси
грошей в обігу (грошових залишків) знижує рівноважн процентну ставку.
Зростання цін або реальних доходів підвищує рівноважну процентну ставку.

ТЕМА 4. ГРОШОВА СИСТЕМА.

( 4.1. Поняття грошової системи та її елементи.

Грошова система ( це форма організації грошового обороту в країні,
встановлена загальнодержавними законами. Вказані закони визначають
основні принципи, правила, нормативи та інші вимоги, що
регламентуютьвідносини між суб’єктами грошового обороту. Враховуючи
надзвичайно важливу роль грошових відносин в економічному житті
суспільства, держави всіх країн, незалежно від її устрою, доручили
формування грошових систем центральним органам влади. Місцеві органи
влади, навіть у країнах з федеративним утроєм, по суті усунені не
тільки від формування грошових ситем, а й від контролю за
функціонуванням їх окремих елементів.

Поскільки організація грошового обороту здійснюється за участі банків, а
забезпечення нормального функціонування кредитних грошей є однією з
основних задач банківської системи, грошова система формується і
функціонує на базі банківської системи і може розглядатися як складова
частина останньої. Тому в багатьох країнах правові норми, що формують
грошову систему, визначаються безпосередньо в банківському
законодавстві, перш за все в законах, що регламентують діяльність
центральних банків. Більше того, вказаними законами центральним банкам
надаються широкі повноваження по регулюванню грошового обороту. Тому є
всі підстави вважати центральний банк інституційним центром грошової
системи. Йому належить вирішальна роль в забезпеченні ефективного
функціонування грошової системи країни.

За сферою охвату економічних відносин грошова система ( явище
надзвичайно широке, адекватне всьому грощовому обороту. Всі грошові
потоки, незалежно від сфйери економіки, яку обслуговують, та форми в
якій здійснюються, є об’єктами регулятивного впливу грошової системи.
Тому є підстава для виділення в складі грошової системи окремих,
відносно самостійних підставин:

системи бехготівкових розрахунків;

валютної системи;

системи готівкового обігу.

Кожна з вказаних підсистем має свій особливий об’єкт регулятивного
впливу, який обмежується певною формою чи сферою грошового обороту.
Кожна з них буде розглянута в наступних главах підручника.

Поскільки грошова система кожної країни визначається її внутрішнім
законодавством, саме явище грошової системи виступає на поверхні як суто
національне. Кожна держава формує свою власну грошову систему,
стараючись надати їй повну незалежність та здатність протистояти
зовнішнім впливам, коли вони загрожують інтересам національної
економіки. Наявність такої суверенної грошової системи є однією з
ключових ознак політичної та економічної самостійності держави.

Особливо переконливо національно-державна зумовленість грошових систем
проявилася в період становлення незалежних країн, що виникли на терені
колишнього СРСР. Кожна з них, проголосивши свою політичну незалежність,
по суті одночасно заявила з єдиного рубльового простору, який
регулювався іншою державою ( Російською Федерацією, та про створення
власних грошей та грошової системи. Однією з перших серед цих країн
стала на шлях побудови власної грошової системи Україна.

Національно-державна домовленність та призначення грошової системи
повинно враховуватися урядом країн, коли коли вони приймають рішення про
реконструкцію своїх грошових систем в напрямку їх об’єднання. Таке
об’єднання неминуче означає втрату істотного захисного механізму для
національної економіки, яким є грошова система. Відмова від такого
механізму економічно можлива лише за умови, що ці країни мають однакові
за рівнем розвитку і структурою економіки, та високодемократичні
політичні устрої. В противному випадку виникнуть загрози втрат, як для
економічно слабких так і економічно сильних країн, що об’єднуються. Про
це красномовно свідчать великі труднощі, з якими зіткнулися країни-члени
ЄС в спробі об’єднати свої грошові системи в одну з єдиною валютою ЄВРО.
Усвідомивши значні загрози від об’єднання грошових систем країн з різним
рівнем економічного розвитку та неможливість у визначені сроки (1999
рік) ліквідувати ці відмінності, керівництво ЄС всебільше схиляється до
думки про допуск до об’єднаної грошової системи тільки деяких
країн-членів, які мають найменші відмінності в економічному та
фінансовому становищі.

Загальнонаціональне призначення та особлива місія грошової системи у
функціонуванні держави зумовлюють важливу роль історичного фактору,
традицій, національних особливостей, економічного розвитку країни в її
формуванні. Це проявляється не тільки в зовнішньому вигляді грошових
знаків та монет, що несуть на собу багато відмінностей з історії країни,
а й у більш складних і відповідальних елементах грошової системи, таких
як масштаб цін, купюрність грошових знаків, організація розрахунків
тощо. Завдяки цьому грошова система кожної країни має свої специфічні
ознаки, які відрізняють її від грошових систем інших країн, забезпечують
їм імунитет против зовнішнього втручання.

Разом з тим в грошових системах різних країн є багато спільного. Це
проявляється перш за все в однотипності методів регулювання грошових
потоків та маси грошей в обігу, ідентичності інструментів регулювання
грошового ринку тощо. Ця спільність деяких рис грошових систем різних
країн зумовлена однотипністю їх економічних систем, побудованих на
риноквих засадах. Коли економічний розвиток створив достатні умови для
демонетаризації золота, країни з ринковою економікою досить одностайно
відмовилися від системи золотого монометалізму і запровадили грошові
системи, що базуються на крелитних грошах. Нині ці країни також дружно
запроваджують в своїх грошових системах обіг електронних грошей у
вигляді платежів на основі сучасних електронних технологій.

При нормативно-правовому підході до грошової системи в її складі можна
виділити декілька окремих елементів, кожний з яких законодавчо
зафіксований. Стосовно до умов України можна виділити такі елементи її
грошової системи:

найменування грошової одиниці;

масштаб цін;

види та купюрність грошових знаків, я5кі мають статус законного
платіжного засобу;

регментація безготівкових грошових розрахунків;

регламентація готівкового грошового обороту;

регламентація режиму валютного курсу та операцій з валютними цінностями;

регламентація режиму банківського процесу;

державні органи, які здійснюють регулювання грошового обороту та
контроль за дотриманням чинного законодавства.

Найменування грошової одиниці виникає, як правило, історично. Навіть
коли молоді держави створюють нові грошові системи, назви для своїх
грошових одиниць (національних валют) вони шукають в своїй історії чи в
історії корінної нації відповідної країни. Так, зокрема, поступила
Україна. Нову національну валюту рішенням Верховної Ради України названо
гривня. Таку назву мала грошова одиниця Київської Русі (
високорозвинутої держави, яка існувала на території сучасної України в
Х-Х1 ст. Тим самим проведена своєрідна місія зв’язку між сучасною і
колишньою українськими державами, що підтверджує закономірний характер
відновлення держави Україна.

Масштаб цін представляє собою величину грошової одиниці даної країни. В
епоху, коли гроші мали натурально-речову форму, зокрема золота та
срібла, масштаб цін встановлювався державою шляхом визначення вагового
вмісту металу в грошовій одиниці. Визначена таким чином величина
грошової одиниці була важливим елементом системи ціноутворення. Адже
купівельна спроможність таких грошей не могла істотно відхилятися від
вартості їх офіційного металевого вмісту. Тому змінюючи величину
останнього, держава могла змінювати загальний рівень творчих цін.

В сучасних умовах, коли в обігу знаходяться нерозмінні на золото
кредитні гроші, фіксація державного металевого вмісту грошової одиниці
втратила сенс і відмінена в усіх країнах. А масштаб цін втратив форму
вагового вмісту металу в грошовій одиниці. Але чи зберігся взагалі
масштаб цін як елемент грошової системи? І якщо зберігся , то в якій
формі і як держава формує і використовує його якості елемента грошової
системи?

Про наявність масштаба цін і в сучасних умовах свідчать істотні
відмінності в рівнях цін на одні й ті ж товари, виражені в грошових
одиницях різних країн. Це є прямим свідченням того, що ціни визначені в
різних масштабах, тобто в грошових одиницях різної величини. Більше
того, ціни в одній і тій же грошовій одиниці можуть істотно змінюватися,
якщо остання знецінюється, тобто зменшується її величина як масштаб цін.

В більшості випадків масштаб цін в сучасних умовах змінюється стихійно,
незалежно від волі держави, під впливом інфляційних процесів в
економіці. Тобото, місце і роль масштабу цін в процесі ціноутворення
істотно змінилися. Уже не держава свідомо змінює масштаб цін з метою
впливу на рівень цін, а стихійні процеси в ціноутворенні змінюють
масштаб цін, новий рівень якого в подальшому впливає на ціноутворення.

Поскільки інфляційні процеси стали хронічним явищем, виникла загроза
постійного зменшення масштабу цін, що негативно впливає на
функціонування грошей як міри вартості та дієвість системи цін. Тому в
довгостроковому плані підтримування масштабу цін на певному, відносно
сталому рівні є важливою задачею кожної держави.

Вирішеню цієї задачі сприяють перш за все державні заходи
антиінфляційної політики. Проте ці заходи, пригнічуючи інфляцію, можуть
тільки зупинити подальше скорочення масштабу цін, але не можуть
відновити його попереднього ( доінфляційного рівня. Ціни втрачають
співставимість в часі, здатність вірно виражати динаміку економічних
процесів. Послабити ці недоліки можливо шляхом відновлення попереднього
масштабу цін, що можна здійснити шляхом деномінації, яка проводиться як
елемент грошової реформи. Отже проблема масштабу цін в сучасних умовах
стала складовою більш загальної проблеми забезпечення сталості грошей і
вирішується одночасно з нею.

Наведені положення щодо природи масштабу цін в сучасних умовах наглядно
проявився в українській економіці 1991-1996 рр. Під дією різних
інфляційних факторів протягом 1991-1993 рр. оптові та роздрібні ціни в
Україні зросли приблизно в 9-10 тисяч разів, точніше ( роздрібні ціни
на споживчі товари ( у 8435,7 разів, а оптові ціни промисловості ( в
10701,6 разів (порівняно з 1990 р.). В такій же мірі зменшилася величина
грошової одиниці ( українського карбованця. Вона стала мікроскопічно
малою, внаслідок чого з обігу зникли не тільки монети, а й всі купюри
номіналом менше 10 000 крб. В обігу широко використовувалися купюри в
100 000 крб. і навіть в 1 млн.крб, поскільки якраз такий номінал був
адекватний новому масштабу цін.

Починаючи з 1994 р. інфляція в Україні пішла на спад. Протягом
декількох місяців 1995 р., а сособливо ( в 1996 р., індекс цін
залишався незмінним. Проте рівень всіх цін був таким же високим як і
раніше ( на найпростіші товари ціни виражалися десятками і сотнями тисяч
карбованців. Ця обставина сама по собі істотно ускладнювала грошові
відносини, погіршувала розрахунковво-касове обслуговування госплдарюючих
суб’єктів, підтримувала недовіру до грошово-кредитної політики державаи,
підсилювала інформаційні очікування. Усунути ці недоліки можна було
шляхом укрупнення грошової одиниці (збільшення масштабу цін). Ця задача
була однією з ключових при проведенні грошової реформи у вересні 1996 р.
Вирішили її шляхом деномінації (зменшення) у 100 тис. разів всіх
грошових показників, включаючи масу готівки в обігу.

Міра укрупнення масштабу цін (100 000 раз) була вибрана не випадково.
Здавалося, що запроваджуючи принципово нову грошову одиницю, Україна
могла вибрати будь-який масштаб цін, не орієнтуючись на той, який був за
часів входження її до складу СРСР. Адже світова практика свідчить, що
успішно можуть функціонувати грошові системи з відносно малим масштабом
цін (наприклад, в Японії та Італії) та з відносно великим (наприклад, у
Великобританії, Канаді, Австралії).

В ході підготовки грошової реформи в Україні активно дискутувалося
питання, який масштаб цін вибрати. Були пропозиції запровадити малий
масштаб цін, провівши деномінацію в 10,0 тис. разів. Пропонувалось також
встановити величину гривні на рівні долара США, а це означало, що
деномінацію прийшлось би, проводити в значно більшій мірі. Але обидві
пропозиції не враховували історичної обумовленності формування масштабу
цін і тому не були прийняті.

Найбільш повно відповідав вказаній вимозі масштаб цін, що складувався
при деномінації цін в 100 тисяч разів. Поскільке обвальне зростання
інфляції почалося з 1991 р., то масштаб цін 1990 р. можна вважати
кінцевою точкою в його історичному русі, перерваною полосою
гіперінфляції. Тому логіка історичного підходу вимагала визначення
розміру гривні на рівні масштабу цін 1990 року. Поскільки індекс
споживчих цін на початок 1996 року зріс порівняно з 1990 роком приблизно
в 126 тис. разів, а індекс оптових цін промисловості ( в 87 тис. разів,
деномінація в 100 тис. разів по суті відновлювала той рівень масштаба
цін, який він був у 1990 році.

Проте повернення до передінфляційного масштабу цін не означає
відновлення поточного рівня цін на окремі товари. В Україні склалася
зовсім інша система цін і зовсім інший механізм ціноутворення, внаслідок
чого співвідношення окремих цін істотно відрізняється від того, яким
воно було до інфляції.

В проведеній в Україні роботі по формуванню масштабу цін якраз і
проявилась активна роль держави в формуванні масштабу цін в умовах
функціонування нерозмінних на золото кредитних грошей.

Для зручності користування грошова одиниця підрозділяється на певну
кількість частин, як правило на 100. Закон визначає міру точного поділу
та назву кожної частини. Так, гривня України ділиться на 100 частин, які
називаються копійками.

Види та купюрність грошових знаків визначає вищий законодавчий орган,
який надає їм статус законного платіжного засобу, тобто накладає на
державу відповідальність за їх забезпечення. Всі інші платіжні засоби
такого статусу не мають і взагалі не повинні поступати в оборот. Органи
державного контролю ретельно слідкують за тим, щоб не допустити
використання грошових сурогатів чи фальшивих грошових знаків. Як
правило, забороняється також використання в якості платіжних засобів в
межах країни іноземних грошових знаків, поскільки це ускладнює
забезпечення національних грошей.

Якщо ж чинне законодавство дозволяє обіг інших платіжних засобів,
наприклад, векселів, чеків, то воно визначає умови їх обігу,
відповідальність емітентів цих засобів та механізм реалізації такої
відповідальності. Держава не несе відповідальності за їх забезпечення.

Право емісії грошових знаків та відповідальність за їх забезпечення
закон покладає на певний державний орган. В сучасних умовах їм, як
правило, є центральний банк країни. В цьому випадку грошові знаки мають
вид банківських білетів (банкнот). В окремих, виключних випадках емісія
грошових знаків може доручатися міністерству фінансів (його скарбниці).
В такому випадку грошові знаки називаються скарбничими білетами. Суттєва
відмінність між цими видами грошових знаків полягає у різних механізмах
їх емісії ( порядку випуску в обіг та вилучення з обігу.

Емісія скарбничих білетів використовується безпосередньо для покриття
бюджетних витрат і допускається, як правило, в умовах глибокої кризи
державних знаків. Щоб зняти будь-які перепони щодо своєчасного та
повного покриття бюджетних витрат, емісійне право надається
безпосередньо державній скарбниці, яка вільно використовує це право в
межах затвердженого бюджетного дефіциту. В цьому полягає перевага
механізму скарбничої емісії як виду грошових знаків. Проте за цією їх
переагою криється велика загроза для всієї грошової системи. По перше,
вільне розпорядження емісійним доходом провокує урядові структури на
нарощування бюджетних витрат. По-друге, скарбнича емісія не має в собі
передумов для вилучення з обігу випущених грошових знаків, поскільки
бюджетні витрати здійснюються безповоротно і нееквівалентно. Тому така
емісія рано чи пізно неминуче призводить до гіперінфляції.

Емісія банківських білетів використовується для кредитування центральним
банком комерційних банків та урядових структур. В першому випадку
емітовані банкноти спрямовуються в реальний економічний оборот, що
створює передумови для їх повернення до емітенту внаслідок погашення
позичок та запобігання зайвого накопичення банкнот в обігу. В другому
випадку емітовані банкноти використовуються для покриття бюджетних
витрат. Але поскільки урядові структури одержали їх від центрального
банку на кредитних засадах ці структури так вести своє фінансове
господарство, щоб повернути одержані кредити і не допустити осідання
зайвої маси грошових знаків в обігу та їх знецінення. Але цей механізм
буде працювати успішно лише за умови, що уряд дійсно буде повертати
центральному банку одержані позички. Якщо цього не буде, то емітовані
центральним банком банкноти перетворяться по суті в звичайні скарбничі
білети і неминуче знеціняться. Про це красномовно свідчить емісійний
досвід Національного банку України в 1992-1993 роках. Хоч емісійне право
зберігалося виключно за НБУ і він емітував карбованці формально на
кредитній основі, проте переважна частина його емісії спрямовувалася
безпосередньо на покриття бюджетного дефіциту, назад не поверталася і
списувалася на збільшення державного боргу. В результаті емітовані НБУ
грошові знаки зазнали безпосереднього для мирних умов знецінення (
більше 10000% тільки за один 1993 рік. Починаючи з 1994 року, в Україні
проводиться велика кропітка робота по переведенню емісії банківських
білетів НБУ викоючно на кредитну основу.

Особливе місце в грошовій готівці займає розмінна монета. За характером
емісії вона звичайно відноситься до того ж виду грошових знаків, що й
основна валюта. Вона відіграє допоміжну роль щодо основної валюти (
забезпечує платежі на суми, менші від розміру прийнятої в країні
грошової одиниці. Якщо величина грошової одиниці дуже мала, то потреба в
розмінній монеті знижується чи взагалі відпадає. Таке сталося в Україні
в 1993 році, коли у зв’язку з гіпервисоким знеціненням карбованця дрібні
платежі стали використовуватися паперовими купюрами і монета зникла з
обігу. Потреба в монеті з’явилася лише після збільшення масштабу цін в
100 тис. разів під час грошової реформи 1996 року. Якщо в країні
встановлена велика грошова одиниця, то потреба в монеті зростає,
поскільки збільшується питома вага платежів на суми, менші від розміру
грошової одиниці. В цих країнах більша доля монети в загальній сумі
готівки, що робить їх системи більш економічними, поскільки монети
зношуються повільніше ніж паперові банкноти. З цієї причини періодично
випускаються монети в одну чи декілька грошових одиниць, які по суті не
є розмінними, а заміщають паперові купюри відповідного номіналу.

Крім видів грошових знаків законодавство держави визначає також їх
купюрність. Правильно встановлена розмірність номіналів банкнот та
розмінної монети перш за все створює значні зручності учасникам
платіжного обороту. Крім того, при досить високій долі великих купюр
досягається економія на друкованні грошових знаків. Разом з тим
наявність великих купюр робить готівку більш вразливою для фальшування,
більш зручною для обслуговування незаконних, тіньових операцій. Якраз з
цієї причини держави уникають випуску купюр надто великих номіналів.

В Україні після грошової реформи 1996 р. в обіг випускаються банківські
білети номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100 гривень, а також розмінна
монета 1, 2, 5, 10, 25, 50 копійок.

Сучасні висококомп’ютеризовані банківські технології відкрили можливість
надати переважній частині грошової маси депозитну форму і обслуговувати
грошовий оборот переважно в порядку безготівкових розрахунків. Тому в
грошових системах все більшого значення набуває державне регулювання
безготівкового грошового обороту. Поскільки безготівковий оборот грошей
здійснються по банківських рахунках і не виходить за межі банківської
системи, це спрощує регулювання і контроль за законністю платіжних
операцій, що створює сприятливі умови для захисту загальносуспільних
інтересів, а також інтересів учасників грошового обороту.

Разом з тим депозитна форма не захищає гроші від знецінення. Адже
безпосередньо відповідальність за забезпечення депозитних грошей несе
той банк, в якому відкриті рахунки. А банки, як відомо мають схильність
до банкрутства, яке спричинює повну чи часткову втрату вкладниками своїх
коштів. Навіть у високорозвинутих країнах щорічно банкрутують десятки
банків, не кажучи вже про молоді країни, в яких банківські системи
тільки формуються.

Крім того, депозитні гроші приводяться в рух командами, які надходять в
банки ззовні у паперовій чи електронній формі. Це відкриває можливості
для несанкціонованого втручання у використання депозитних грошей як з
боку працівників банків, так і третіх осіб. Світова банківська практика
знає неодноразове втручання посторонніх в комп’ютерні мережі, завдяки
чому були викрадені величезні кошти. Короткий досвід молодих незалежних
країн, зокрема Росії та України, свідчить про широкі можливості
розкрадання депозитних грошей за допомогою фальшивих паперових носіїв
банківської інформації (фальшивих авізо, чеків), про несанкціоноване
використання самими банками депозитних коштів до того, як вони надійдуть
на рахунки їх власників (так зване “прокручування грошей”). Тому для
власників депозитних грошей та банків потенційно існує не менша загроза
їх витрати, ніж для власників готівки. Нейтралізувати цю загрозу можливо
шляхом законодавчого урегулювання всіх цих питань на рівні грошової
системи.

Зокрема, законодавством держави та нормативними актами центрального
банку вирішуються такі питання формування та використання депозитних
грошей:

створення системи страхування банківських вкладів юридичних і фізичних
осіб;

запровадження зберігання комерційними банками своїх резервів на рахунках
в центральному банку з нормуванням залишку коштів на цих рахунках;

створення системи міжбанківських розрахунків, що підлягає контролю з
боку центрального банку;

регламентація принципів організації безготівкових розрахунків між
економічними суб’єктами;

визначення режиму використання грошових коштів, що зберігаються на
банківських рахунках (за повним розсудом власника; за певною черговістю
( хронологічною чи визначеною державою тощо);

визначення форм розрахунків, стандартів документів та порядку
документообігу;

визначення режиму відповідальності сторін за порушення платіжних
зобов’язань;

встановлення нормативного сроку для виконання банками операцій по
рахунку клієнтів і відповідальності банків за порушення цих норм;

механізм захисту банківських комп’ютерних мереж від несанкціонованого
втручання тощо.

Якщо всі ці питання в країні законодавчо врегульовані та практично
вирішені, депозитні гроші та безготівкові розрахунки будуть з найбільшою
ефективністю обслуговувати інтереси суспільства вціому та окремих
економічних суб’єктів.

В готівковому грошовому обороті теж є багато питань, які не вирішуються
в межах розглянутих вище елементів грошової системи (найменування
грошової одиниці, види та купюрність грошових знаків). Поскільки готівка
обертається поза банками, це робить її дуже зручною для обслуговування
незаконних, антисуспільних операцій та видів діяльності. Мова йде про
обслуговування наркобізнесу, грального бізнесу, сексбізнесу, ухилення
від сплати податків, контрабанду тощо. В усіх цих випадках гроші
використовуються тільки в готівковій формі. Грошові знаки піддаються
також підробці. Фальшування сьогодні загрожує багатьом валютам світу,
стало чи не найприбутковішим видом підпільного бізнесу, що тісно
переплітається з іншими його сферами і набуває міжнародного характеру.

Зважаючи на вказані обставини, держави не обмежуються технічними
доходами по посиленню захисту купюр від підробки чи боротьбі з
фальшивомонетниками, а вводять заходи по регламентації і контролю
операцій з готівкою. Хоч ці заходи в певній мірі обмежують право
валсності особи на її грошові кошти, законодавство змушене йти на такі
обмеження. В Україні, зокрема, зараз діють такі регламентуючі вимоги
щодо операцій з готівкою:

суб’єкти підприємницької діяльності можуть здійснювати платежі готівкою
на невеликі суми, пов’язані переважно з формуванням та витрачанням
грошових доходів населення;

всі клієнти банків ( юридичні особи можуть тримати в своїх касах готівку
лише в межах ліміту, встановленого банком відповідно до визначених НБУ
правил;

суб’єкти підприємницької діяльності зобов’язані здавати одержану готівку
виручку на свої рахунки в банках; на власні потреби можуть витрачати
частину виручки в межах ліміту, встановленого обслуговуючим банком
відповідно до правил, визначених НБУ;

при одержані готівкових коштів зі своїх рахунків в банках юридичні особи
повинні вказувати, на які цілі вони їх одержують та зазначати суми по
кожній цілі;

витрачати одержану в банку готівку юридичні особи зобов’язані у
відсутності з вказаними цілями та обсягами;

всі клієнти банків ( юридичні особи зобов’язані розробляти прогнози
своїх касових оборотів і представляти їх в банки для розробки таких
прогнозів по регіонах і по країні в цілому.

В Україні ведеться активна боротьба за фальшуванням грошових знаків.
Українська валюта має високий рівень захисту. Касові центри банків
забезпечуються пристроями для визначення фальшивих знаків, ведеться
відповідна підготовка касових працівників. Активізуються зусилля по
розкриттю злочинних груп, що займаються підробкою грошових знаків. Так
молода грошова система України формує всі засоби захисту своєї
національної валюти.

Регламентація режиму валютного курсу та операцій з валютними цінностями
надзвичайно важливий і ефективний елемент грошової системи. В усіх
країнах він активно використовується для захисту і забезпечення сталості
національної валюти. Більш детально цей елемент буде розглянуто в
розділі 4 цього підручника.

Регламентація режиму банківського проценту забезпечує регулювання ціни
грошей на фінансовому ринку з метою впливу на їх масу в обігу, а отже (
на сталість грошей. Це важливий інструмент грошово-кредитної політики
центрального банку, яка буде викладена в главі 14.

Організація обороту грошей звичайно покладається чинним законодавством
на банки. Це одна з важливих функцій банків, яку вони виконують в
процесі розрахунково-касового обслуговування клієнтів. Проте важлива
роль грошового обороту, переплетіння в ньому інтересів окремих
економічних суб’єктів та суспільства в цілому вимагають державного
нагляду і контролю за виконанням банками сказаної функції. Кожна держава
покладає це завдання на спеціальні органи регулювання грошового обороту
та контролю за дотриманням законодавства з монетарних питань. В Україні
таким органом є Національний банк України, що передбачено конституцією
та Зконом “Про банки і банківську діяльність”. Механізм виконання НБУ
цього завдання буде розглянуто конкретно в главі 14. Інші органи
державного управління економікою ( Кабінет Міністрів, Міністерство
економіки, Міністерство фінансів ( реалізуючи свої заходи економічної та
фінансової політики, те ж впливають на грошовий оборот. Проте свої
регулятивні дії в монетарній сфері вони повинні координувати з НБУ.

4.2. Типи грошових систем.

Грошові системи можна класифікувати за декількома критеріями.

В історичному плані важливе значення має класифікація грошових ситем за
характером їх функціонування. За цим критерієм виділяються
саморегульовані та регульовані грошові системи.

Саморегульованими були системи, що базувалися на використанні в ролі
грошей благородних металів та обслуговуванні сфери обігу повноцінними
монетами і розмінними банкнотами. Саморегулювання полягало в ому, що
обіг таких грошей ніс у собі передумову для вирівнювання маси грошей в
обігу з потребами обігу та підтримування сталості грошової одиниці. Ця
передумова полягала в рівності вартості, яку виражали вказані гроші в
обігу, і вартості металу, який містився в монетах чи міг бути одержаний
в обмін на банкноти. У зв’язку з цим в періоди спаду виробництва та
товарообороту, зменшувалася потреба в засобах обігу, виникла загроза
зниження мінової вартості (купівельної спроможності) грошей. Щоб
уникнути втрат, власники таких грошей вилучали частину їх з обігу,
переміщуючи в скарб. Там вони зберігалися до покращення кон’юнктури на
ринку: при розширенні товарооборота гроші переміщалися зі скарбу в
активний оборот. Так через механізм створення скарбу здійснювалося
стихійне регулювання грошової маси в обігу відповідно до потреб обігу в
грошах.

Саморегульовані грошові системи відповідали етапу раннього розвитку
ринкових відносин, коли державне втручання в хід економічних процесів
було мінімальним. Для широкого втручання об’єктивно не було начальної
потреби та й можливості державних органів для цього були обмежені. Тому
вирішальну роль держави за металевого обігу зводилась в основному до
законодавчого встановлення валового вмісту (золота чи срібла) в грошовій
одиниці. Тим самим держава захищала інтереси учасників обігу від
псування монет. Якщо металевий вміст монет внаслідок зносу зменшувався
порівняно з офіційним більше встановленої норми, такі монети вважалися
неповноцінними і підлягали перечеканці. Для спрощення цього процесу
вводилася система відкритої чеканки монет, за якої кожний власник
неповноцінних монет чи просто дорогоцінного металу міг здати їх на
монетний двір, де з них за певну плату виготовляли відповідну суму
неповноцінних монет.

Законодавчо встановлена відкрита чеканка монет теж була авжливим
елементом саморегульованих грошових систем. Згодом, коли в обігу
з’явилася значна маса паперових грошових знаків, розмінних на повноцінні
монети, особливо після централізації їх емісії, виникла потреба
законодавчо гарантувати обмін паперових знаків на метал та встановити
порядок і механізм такого обміну.

Саморегульовані грошові системи історично виступали у формах біметалізму
та монометалізму.

На ранніх етапах розвитку ринкового господарства грошові системи, як
правило, мали форму біметалізму, за якого роль загального еквіваленту
законодавчо закріплювалась за двома металами ( золотом і сріблом.
Перевагою біметалізму було те, що він полегшував забезпечення потреб
обігу в благородному металі (для чеканки монет). Але він мав і серйозний
недоділ ( паралельно функціонували на ринку дві валюти та існували дві
системи цін. Між ними виникав постійний антогонізм, що вимагало від
держави регулятивного втручання у співвідношення між золотою і срібною
валютами. В залежності від міри такого втручання виділяється декілька
видів біметалевих грошових систем: система паралельних валют, система
подвійної валюти і система “кульгаючої” валюти.

Першою, найбільш послідовною формою біметалізму була система паралельної
валюти, за якої співвідношення між золотими і срібними монетами
однакового номіналу встановлювалося на ринку стихійно ( під впливом
попиту і пропозиції. При відкритій чеканці обох видів монет це давало
можливість підтримувати співвідношення між валютами на реальному рівні,
тобто жодна з них не могла виявитися більш чи менш вигідною для
суб’єктів обігу. Проте ця система створювала значні технічні незручності
в організації обміну, поскільки ринкові зміни співвідношення валют
спричинювали постійні коливання подвійної системи цін.

Щоб усунути ці незручності обігу, вводили законодавчу фіксацію
співвідношення золотих і срібних монет при їх відкритій чеканці.
Наприклад, 1 рубль золотом дорівнював 1,5 рублям сріблом. Ця система
одержала назву подвійної валюти. Вона внесла певну впорядкованість в
систему ціноутворення, поскільки рівень цін одного виду автоматично
перераховувався у другий по встановленому зафінансованому
співвідношенню. Але незабаром у цій системі виявився інший недолік (
ринкове співвідношення між золотом і сріблом відхилялося від офіційного
зафіксованого. Наприклад, на ринку за 1 кг. золта можна було купити 2
кг. срібла, а не 1,5 кг. як це випливало з офіційного співвідношення.

Один метал, в даному випадку золото, виявлявся переоціненим,ат другий (
срібло ( недооціненим. В цій ситуації власнику 1 кг. золота ставало
невигідно чеканити з нього золоті монети. Вигідніше було за 0,75 кг.
золота купити 1,5 кг. срібла і вільно відчеканити рівновелику кількість
срібних монет. Гірші гроші, в нашому прикладі ( срібні монети, стали
витісняти з обігу кращі ( золоті монети. Це явище паршим виявив
польський вчений Коперник, а згодом сформулював як закономірність
англійський фінансист Грешек і воно ввійшло в економічну науку і
практику під назвою “закона Коперника-Грешека”.

Деякі країни зробили спроби запобігти витісненню золота сріблом шляхом
введення закритої чеканки срібних монет. Така система біметалізму
одержала назву “кульгаючої” валюти. Але й ця спроба спасти біметалізм не
увінчалася успіхом. Сама економіка капіталізму вільної конкуренціїї уже
не сприймала такої грошової системи. Заборона відкритої чеканки срібних
монет призвела до подальшого знецінення срібла відносно золота,
посилився наплив дешевого срібла в країни, де ще зберігалися системи
подвійної валюти, і відтік з них золота за кордон. Уряди цих країн
змушені були зовсім припинити карбування срібних монет, об’явили золото
єдиним грошовим товаром, а срібні монети, що залишилися в обігу, (
розмінною монетою.

Монометалізм ( це грошова система, за якої тільки один благородний метал
виконує роль грошей. Поскільки за своїми фізичними і вартісними
властивостями золото краще пристосоване виконувати цю роль,
найпоширенішим був золотий монометалізм. Проте історія знає випадки
існування срібного монометалізму. В Індії (1852-1893 рр.), в Голандії
(1847-1875 рр.) та в Росії (1843-1852 рр.).

Золотий монометалізм теж пройшов декілька стадій розвитку і відповідно
виступав у декількох видах: золотомонетного стандарту, золотозливкового
стандарту і золотодевізного стандарту.

Золотомонетний стандарт ( це найбільш закінчена форма золотого
монометалізму. Він характеризувався такими ознаками:

законодавча фіксація валового вмісту золота в грошовій одиниці;

безпосередній обіг золотих монет;

відкрита чеканка монет з золота;

висока питома вага в масі грошей паперових знаків ( банкнот;

вільний обмін банківських білетів на золоті монети;

централізація емісії банківських білетів;

формування обмінних курсів валют на основі їх золотих (монетних)
паритетів.

Завдяки системі відкритої чеканки монет золотомонетний стандарт
забезпечував відносну стабільність вартості грошей при гнучкому
забезпеченні динамічно зростаючих потреб обігу в засобах платежу. Маючи
ці властивості, система золотомонетного стандарту відіграла надзвичайно
важливу роль в забезпеченні первісного нагромадження капіталу та
швидкого зростання капіталістичного виробництва в епоху вільної
конкуренції.

Звичайно, золотомонетний стандарт вимагав від держав значних витрат
золота на забезпечення потреб обігу монетою. Для зменшення їх широко
емітувалися паперові банківські білети, активно розвивалася депозитна
форма грошей та безготівкові розрахунки. Внаслідок цього зменшувалася
доля повноцінних монет в грошовій масі, підвищувалася здатність грошової
системи гнучко змінювати пропозицію грошей відповідно до зміни попиту.
Разом з посиленням гнучкості грошової системи зростала загроза порушення
рівноваги на грошовому ринку, що викликало необхідність посилення
державного впливу на механізм саморегулювання; запроваджена
монополізація банкнотної емісії в центральному банку, законодавча
гарантія обміну банкнот центрального банку на золото за їх фіксованим
вмістом, запровадження закритої чеканки монет та інші. Золото поступово
перетворювалося з активно працюючого в обігу металу в своєрідний якір,
який утримував у стані рівноваги велетенську монетарну сферу, що
обслуговувалася переважно банківськими зобов’язаннями (банкнотними та
депозитними).

Золотомонетний стандарт проіснував у багатьох країнах до першої світової
війни. Під час цієї війни випуск золотих монет в обіг був зупинений, а
наявна там золота монета була частково вилучена державами, а частково
перетворилася в скарби. Після війни золотомонетний стандарт був
відновлений лише в США. де він проіснував до 1993 року. Деякі інші
країни (зокрема Англія та Франція) запровадили золотозливковий стандарт,
за яким золоті монети в обіг не випускалися, але держава гарантувала
обмін банкнот центрального банку на стандартні зливки золота. Тим самим
закон проголошував рівність грошей центрального банку з золотом і
створював механізм зебезпечення такої рівності. Золото остаточно
перетворювалося в якір грошової системи, не приймаючи безпосередньої
участі в обігу у формі монет.

Проте більшість країн не змогли після війни відновити золотий
монометалізм навіть в такій урізаній формі. Деякі з них запровадили
систему золотодевізного стандарту, за яким:

держава зберігала фіксацію золотого вмісту національної валюти;

курс національної валюти до іноземних формувався на основі їх золотого
паритету;

дозволявся вільний обмін національної валюти на розмінну на золото
іноземну валюту (девізу). Таким опосереднюваним способом підтримувався
зв’язок національних валют цих країн з золотом.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. влаштувала надзвичайно сурові
випробування для золотого монеталізму і він їх не витримав. В 1933 р.
були ліквідовані останні форми цієї грошової системи як такі, що не
відповідали задачам держав по виводу їх національних економік з глибокої
кризи.

Розпочалася епоха регульованих грошових систем. Вони характеризуються
такими рисами:

обіг обслуговують паперові та металеві грошові знаки, які не мають
власної внутрішньої вартості;

поступова відмова держав від фіксації золотого вмісту грошової одиниці;

емісія грошових знаків повністю монополізована державою;

прийняття державою на себе зобов’язання забезпечувати сталість
емітованих від її імені грошових знаків;

формування курсу валют відбувається ринковими методами на базі паритету
їх купівельної сили;

формування особливого механізму регулювання пропозиції грошей відповідно
до потреб обороту в засобах обігу.

Регульовані грошові системи також пвдрозділяються на декілька видів. В
залежності від характеру механізму регулювання пропозиції грошей
виділяють системи паперового та кредитного обігу.

Система паперовогрошового обігу базується на використанні емісії грошей
для покриття бюджетного дефіциту. Воно може здійснюватися у двох формах:
1) емісії грошових знаків державним казначейством. У цьому випадку
грошові знаки будуть мати форму казначейських білетів (характеристика їх
дана в ( 4.1.); 2) прямого використання кредитної емісії центрального
банка для покриття дефіциту державного бюджету. В цьому випадку по формі
грошові знаки емітуються як банківські білети, а по суті вони мало чим
відрізняються від казначейських білетів. Спільне між ними те що випуск
їх в обіг, а отже ( зростання пропозиції грошей, визначається не попитом
на гроші, а величиною бюджетного дефіциту. Ця обставина створює загрозу
переповнення обігу зайвими грошовими знаками і їх знецінення. Уникнути
цієї загрози можливо лише шляхом оздоровлення державних фінансів і
відновою від прямого емісійного фінансування бюджетного дефіциту. В
цьому зв’язку система паперогрошового обігу є неперспективною і може
використовуватися як тимчасова, перехідна.

Система природного обігу базується на використанні і емісії грошей для
кредитування економіки. Як відомо, кредитний механізм базується на
певних, об’єктивно зумовлених принципах, в тому числі принципах
забезпеченості та поверненості коштів. Це створює реальну можливість
утримувати кредитну емісію на рівні реального попиту на гроші, що
забезпечує передумови для підтримки сталості грошей. Більше того,
система кредитної емісії забезпечує еластичність грошової пропозиції,
дає можливість, на відміну від бюджетної емісії, не тільки збільшувати
пропозицію грошей, а й зменшувати її відповідно до зниження попиту на
гроші. Завдяки цим перевагам системи кредитного обігу неминуче приходять
на зміну паперогрошовим системам як тільки економічна та фінансова
ситуація в країні сприяє цьому.

За хараактером економічної системи, в межах якої здійснюється грошовий
оборот, регульовані грошові системи поділяються на системи ринкового і
неринкового типу.

Неринкові грошові системи властиві неринковим, командно-адміністративним
економічним системам, які існували в країнах колишнього соціалістичного
табору. Характерними рисами цих систем є переважання адміністративних
методів регулювання грошогвого обороту, зокрема планування та
раціонування видачі готівки з банківських рахунків, планування та
лімітування видачі кредитів, прямий банківський контроль за видачею
коштів на оплату праці тощо. Ці системи виходять з розмежування
грошового обороту на готівкову і безготівкову сферу, з заперечення їх
внутрішньої єдності, з заперечення існування грошового ринку тощо. По
суті принципові грошові систему заперечують специфічну природу самих
грошей як феномену ринкової економіки.

Ринкові грошові системи властиві економічним системам ринкового типу. Їх
характерними ознакакми є переважання економічних методів та інструментів
регулювання грошового обороту. Ці системи базуються на визначенні
грошового ринку та врахуванні закономірностей його функціонування.
Зокрема, в цих системах широко використовуються державне регулювання
процента як ціни грошей на грошовому ринку з метою впливу на попит на
гроші і дерпжавне регулювання операцій на ринку цінних паперів з метою
впливу на пропозицію грошей тощо. В ринкових грошових системах
використовуються і адміністративні методи регулювання, проте вони
відіграють допоміжну роль .

Регульовані грошові системи за характером регулювання валютних відносин
в країні поділяються на відкриті та закриті.

Відкриті грошові системи характеризуються мінімальними обмеженнями на
здійснення валютних операцій юридичними та фізичними особами, повною
конветованністю національної валюти, широкою лібералізацією та високою
організованністю валютного ринку, ринковим характером формування
валютного курсу тощо. Такі грошові системи сприяють взаємовигідному
розвитку економічних відносин між країнами, органічному включенню
національної економіки в світовий економічний простір. Відкритими
стають лише ринкові грошові системи, та й то не всі, а найбільш
розвинуті. Процес цей тривалий, характеризується поступовими якісними
перетвореннями в напрямку послаблення валютних обмежень та запровадження
повної конвертованності валюти.

Закриті грошові системи характеризуються високим рівнем валютних
обмежень в країні, неконвертованістю валюти, обмеженнями ринкового
механізму формування валютного курсу тощо. Такі грошові системи мають
односторонню спрямованість, захищають лише внутрішній ринок навіть ціною
ізоляції його від зовнішнього, тому гальмують розвиток
зовнішньоекономічних відносин, входження національних економік
відповідних країн в світову. Тому такі грошові системи властиві або
країнам з неринковими системами економіки, або країнам з недостатньо
розвинутими ринковими економіками.

Грошова система України, звичайно, є регульованою. Але за характером
регулювання вона є перехідною від паперово-грошової, якою вона була в
чистому вигляді протягом 1991-1993 рр., до системи кредитного обігу, від
неринкової до ринкової, від закритої до відкритої. За короткий срок, що
минув після проголошення незалежності України, досягнуті помітні успіхи
в просуванні по вказаному шляху. Цьому сприяли істотні ринкові
перетворення в економічній системі України ( приватизація засобів
виробництва, демонополізація економіки та лібералізація економічних
відносин, зокрема ціноутворення, кредитних валютних та
зовнішньоекономічних відносин тощо. Активно розвивається грошовий ринок
в усіх його складових ( ринок грошей, валютний ринок, ринок цінних
паперів, а також його інфраструктура ( двохрівнева банківська система,
мережа небанківських фінансово-кредитних установ, валютна та фондова
біржі тощо. З кожним роком зменшується частка дефіциту державного
бюджету, що покривається безпосередньо за рахунок кредитної емісії НБУ.
Якщо в 1993 р. за рахунок кредитів НБУ було профінансовано 100 %
бюджетного дефіциту, то в 1995 р. ( 72,9 %, а в 1996 р. лише 37,2 %. Ця
тенденція зебезпечена не тільки за рахунок поступового скорочення
обсягів кредитної емісії, а й посилення перерозподілу їх на користь
реальної економіки. Отже, не тільки загальні процеси ринкової
трансформації, а й конкретні статистичні дані свідчать про поступове
набуття грошовою системою України кредитного характеру.

Становлення грошової системи України.

В період становлення державної незалежності Україна першою почала в
умовах економічної та фінансової кризи будувати власну грошову систему,
набувати досвіду емісійної справи, опановувати складний механізм
грошово-кредитної політики. Становище ускладнювала нескоординованість
економічної політики незалежних республік у сфері виробництва,
товарообміну, грошових відносин. На початку 1992 р. у республіці
панувала криза платіжних засобів. За цих умов з 10 січня 1992 р. в
Україні запролваджено в обіг купони багаторазового користування як
доповнення до рублевої готівкової маси з метою хоча б відносного
збалансування грошової маси в обігу та відповідного обслуговування
товарного ринку. Необхідність цього акта була викликана тим, що:

з вересня 1991 року Україна практично не отримувала від ЦБРФ нових
рублевих надходжень;

напередодні 1992 року Україна вимушена була слідом за Росією піти на
лібералізацію цін ( їх майже десятикратне підвищення.

Мета впровадження купоно-карбованця в структуру грошового обігу
полягала:

використати систему паралельного обігу рубля та купоно-карбованця, за
якої частка виплати всіх видів доходів населення у новій грошовій
одиниці мала розширятися поступово відповідно до наповнення товарного
ринку;

передбачалося, що поетапне запровадження в обіг купоно-карбованця
забезпечить йому не лише достатню купівельну спроможність, а й певні
конкурентні переваги порівняно з російським рублем;

використати в обігу купоно-карбованець як перехідну тимчасову грошову
одиницю;

впровадити в обіг національну повноцінну банкноту ( гривню.

Проте очікуваного результату ці заходи не дали і намітилось різке
знецінення купоно-карбованця. Причини:

Глибокий спад виробництва. У січні 1992 р. обсяг промислового
виробництва скоротився на 19,8%, в тому числі товарів широкого вжитку (
на 28,1%, продуктів харчування ( на 41,2%. Роздрібний товарообіг
знизився на 61%.

Різка нестача рублевої маси. Під впливом цього чинника весь готівковий
обіг було переведено на купонне обслуговування. Нова грошова одиниця
була позбавоена механізму, що мав підтримувати її відносну стабільність.

У рублевій зоні за ініціативою Росії було запроваджено нову систему
взаєморозрахунків ( здійснення взаємних платежів через кореспондентські
рахунки, які проходили лише через розрахунковий центр у ЦБРФ. В
результаті рубель втратив функцію єдиної грошової одиниці.

В результаті повної купонізації сфери готівкового обігу відбувся її
механічний відрив від обігу безготівкового, який продовжував
обслуговуватися російським рублем. Утворилася спотворена ситуація, за
якої валютний курс купона у процесі його використання в готівковому та
безготівковому обороті роздвоївся. А це сприяло здійсненню масових
фінансових спекуляцій, пов(язаних з переведенням грошей з однієї форми
обігу в іншу, переведення грошових капіталів з України в Росію.

І лише 12 листопада 1992 р. згідно з Указом Президента України “Про
реформу грошової системи України” купоно-карбованець було впроваджено у
сферу безготівкового обороту. Купоно-карбованець отримав статус
тимчасової національної валюти і став єдиним на території України
офіційним засобом платежу. Карбованець як тимчасову грошову одиницю, з
точки зору сьогоднішнього досвіду, було введено не в кращий спосіб. Він
прийняв на себе левову частку фінансових негараздів перехідного періоду
і виконав цим свою історично-жертовну місію. На ньому методом спроб та
помилок будувалась національна грошова система. Так завершився перший
етап грошової реформи.

Проте позитивний потенціал купоно-карбованця себе практично вичерпав і
його знецінення тривало. Крім того, тимчасова грошова одиниця не може
виконувати одну з найважливіших фунуцій ринкового господарства ( функцію
нагромадження. А без реаліації цієї функції не можна подолати економічну
кризу, зупинити інфляцію, вирішити складні питання приватизації,
проблеми платіжного балансу. Від зволікання із запровадженням в обіг
власної грошової одиниці знижувався і міжнародний престиж України.

За цих умов особливої гостроти набуло питання про рішуче прискорення
другого етапу грошової реформи ( запровадження в обіг гривні. 25 серпня
1996 року Президент України підписав Указ “Про грошову реформу в
Україні”, за яким:

З 2 по 16 версня 1996 року в обіг введена національна валюта України
гривня та її сота частина ( копійка.

В обіг були випущені банкноти номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 і
100 гривень та розмінна монета номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 25 і 50
копійок. Емісія українських карбованців була припинена.

Українські карбованці підлягали обміну на гривні за курсом 100000
карбованців за 1 гривню, суми до 100 млн.укр.крб. обмінювалися на гривні
готівкою, а понад 100 млн.крб. ( зараховувались на вклади в банках з
правом їх вільного використання в гривнях.

Отже, на п(ятому році незалежності Україна отримала найважливіший
атрибут державності, стабільну грошову одиницю ( гривню. Назва
національної валюти вибрана не випадково. За часів Київськї Русі наші
пращури створили першу власну грошову систему, в якій грошовою одиницею
була гривня, відлита зі срібла або золота. Отож наша сучасниця знатного
роду ( одна з найстаріших на планеті грошових одиниць.

Тема 5. Платіжні системи.

5.1. Національна система електронних платежів.

Останнім часом у всьому світі розвиток платіжних систем характеризується
поступовим звуженням сфери використання готівки та паперових платіжних
документів, переходом до нових платіжних інструментів і сучасних
технологій платежів. Електронні гроші широко залучаються до обігу і
стають важливим інструментом фінансової інфраструктури економічно
розвинених країн.

Аналогічні процеси відбуваються й у банківській сфері України. Особливо
важливу роль тут відіграє НБУ. На нього покладено обов(язок забезпечити
надійне та ефективне функціонування загальнонаціональної платіжної
системи. Він бере безпосередню участь у розробці нових платіжних засобів
та організації електронного грошового обігу на території України.

Першим важливим кроком на шляху до електронного грошового обігу стало
створення систем електронних міжбанківських платежів (СЕП). Це дозволило
відмовитися від поштових і телеграфних авізо, значно збільшити
швидкість, якість і надійністьб втконання платежів, гарантувати безпеку
і конфіденційність банківської інформації завдяки засобам
багаторівневого прогамно-апаратного, технологічного і бухгалтерського
контролю, які дають змогу відстежувати проходження платежів і запобігати
спробам несанкціонованого доступу. За час свого функціонування СЕП
продемонструвала достатній рівень надійності і стійкості проти технічних
засобів.

Після того, як за допомогою СЕП було розв(язано певні проблеми платежів
на міжбанківському рівні, багато комерційних банків України почали
створювати і запроваджувати системи типу “клієнт-банк” щоб забезпечити
обслуговування клієнтів на сучасному технічному рівні і розширити спектр
банківських послуг. Нині за допомогою таких систем комерційні банки
обслуговують в окремих регіонах до 30% клієнтів.

Наступним етапом в Україні повинно стати використання “електронних
грошей” як платіжного засобу для масових споживачів товарів та послуг.
Необхідні передумови для цього в країні в основному створені. Нині в
Україні вже функціонує кілька запроваджених вітчизняними фірмами
платіжних систем із використанням пластикових карток, деякі системи ( в
процесі впровадження. Передусім необхідно відзначити проект, який
реалізовує у місті Славутичі київська фірма INT (Міжнародний центр
інформаційних технологій).

В цьому проекті за базову вибрана система дебетових карток. У ній
використовуються смарт-картки виробництва французької фірми Gemplus з
операційною системою PCOS і кристалами фірми Томпсон. Процесинговий
центр знаходиться в Славутичі і є власністю ЧАЕС. Консолідований рахунок
ведеться в Градобанку, клієнтом якого є ЧАЕС. За угодою з Градобанком
ЧАЕС користується залишками на цьому рахунку як кредитними ресурсами для
своєї господарської діяльності. Клієнтам цієї системи нараховуються
відсотки на залишки грошей на рахунках.

В Ощадбанку та банку “Україна” вже кілька років працюють системи з
використанням карток із магнітною смугою. Вони застосовуються переважно
у банківських відділеннях і філіалах столиці. Але досі за допомогою цих
карток розрахунки в сфері торгівлі та послуг не виконуються. Картка
використовується як інструмент доступу до рахунку клієнта і здійснення
операцій із терміналів, розташованих у банківських установах (вкладні
операції, зняття грошей із рахунка через банкомат або кеш-диспенсер,
безготівкове перерахування, отримання довідок про стан рахунка).
Ощадбанком реалізовано також деякі інші проекти. Наприклад, система
розрахунків у Харцизьку Донецької області з використанням карток із
магнітною смугою.

Легбанк створив систему розрахунків типу “електронний гаманець” із
використанням чіп-карток у двовалютному варіанті. Поки що вона не
отримала широкого поширення. Діє декілька пунктів обслуговування, якими
охоплено приблизно сто клієнтів. Працюють й інші невиликі системи, а
деякі тільки розробляються.

Українські банки обслуговують також картки банківських установ
зарубіжних країн: “Diners Club” (США); “STBCard”, КБ “Кредо-банк”,
“Менатеп”, “Оптимум” тощо. На початку 1996 року міжнародну платіжну
систему Visa Internetional Service Association були прийняті шість
українських банків (ПІБ, Укрексімбанк, “Градобанк”, “Приватбанк”,
“Аваль”, Перший український міжнародний банк), а в Europay Internetional
( ще ряд банків, які розпочали випуск та обслуговування пластикових
карток міжнародних систем (“Аваль”, “Приватбанк”, Перший український
міжнародний банк, “Україна”, “Перкомбанк”). Найпоширеніша операція ( це
послуги, пов(язані з видачею готівки. Поки що НБУ заборонив
банкам-нерезидентам дійснювати обслуговування з-за кордону для
вищезгаданих систем, що повністю відповідає як правилам цих платіжних
систем, так і національному законодавству. Стосовно обслуговування
карток платіжних систем Diners Club, JCB, American Express такої
заборони немає.

Для створення Національної системи масових електронних платежів
населення за товари та послуги за допомогою пластикових карток у вересні
1995 року було засноване міжбанківське закрите акціонерне товариство
“Українська національна розрахункова картка” (скорочено “Укркарт”).
Фундаторами АТ ”Укракарт” стали провідні комерційні банки України під
егідою НБУ. На сьогодні кількість банків-акціонерів досягла 20 і загалом
вони репрезентують майже 95 відсотків банківської сфери України.
Загальний статутний капітал товариства становить понад 500 тисяч доларів
США.

Вищим керівним органом товариства є загальні збори, а в період між ними
( рада товариства (в межах своїх повноважень). Виконавчим органом
“Укркаот” є його дирекція, до структури якої входять підрозділи, що
відповідають за різні напрями діяльності стосовно реалізації проекту.
При дирекції товариства діє технічна рада, що складається з фахівців (
представників банків-акцінерів і виконує функції консультативного органу
для вирішення питань технічної політики.

Основним завданням АТ “Укракарт” є розробка, впровадження і подальша
експлуатація в ролі оператора загальнонаціональної системи масових
електронних платежів населення за товари та послуги, а також створення
необхідної інфраструктури для обслуговування карток міжнародних
платіжних систем (VISA, EUROPAY, Mastercard, AMERICAN EXPRESS і деяких
інших). Проект реалізовується товариством у співробітництві з Кабінетом
Міністрів України, Національним банком, міжгалузевим НДІ “Ритм”,
банкам-акціонерами товариства та іншими зацікавленими організаціями,
серед яких ( державні адміністрації, промислові і торговельні
підприємства регіонів.

В результаті запровадження Національної системи в Україні буде створена
сучасна інфраструктура (процесингові центри, сервісні центри для
обслуговування елементів системи, виробництво основних її компонентів).
Провідні комерційні банки стануть емітентами карток, більшість
підприємств торгівлі й сфери послуг ( учасниками системи, що
прийматимуть платежі за допомогою пластикових карток. Буде налагоджено
взаємодію із СЕП та основними зарубіжними платіжними системами. Виплата
заробітної платні, пенмій, стипендій громадянам України
виконуватиметься, як правило, через банківські установи. Пункти
обслуговування пластикових карток планується розмістити на 80 відсотках
підприємств торгівлі і послуг, а кількість карток до 2001 року має
досягти 10 мільйонів. Розрахунки за їх домомогою дадуть змогу в 2-3 рази
зменшити потребу країни в готівці та залучити грошові кошти населення до
банківської системи України як кредитні ресурси (в розмірі 40-50
відсотків від щомісячних виплат і заробітної плати, пенсій, стипендій
тощо).

За приблизними оцінками Україні для підтримки грошового обігу необхідно
близько 3,5 мільярда штук монет. За середнього номіналу монети 10
копійок загальна сума номіналів становитиме суму, еквівалентну 200
мільйонам доларів. Середня тривалість “життя” монети ( приблизно 10
років (за умови, що інфляцією не вимиватимуться з обігу монети низьких
номіналів). Отже, щорічні витрати на підтримку обігу металевих грошей
становитимуть близько 20 мільйонів доларів, а загалом витрати на щорічну
підтримку грошового обігу в Україні становитимуть не менше 220 мільйонів
доларів. Цей розрахунок проведено без урахування супутніх витрат на
транспортування, упаковку, перерахунок, облікові операції, контроль,
охорону, які можуть значно збільшити згадані витрати. Навіть зниження на
20-25 відсотків потреби в готівці за рахунок введення нових платіжних
інструментів ( платіжних карток, може дати щорічну економію коштів для
державного бюджету, еквівалентну 60-100 мільйонам доларів США.

Як показує досвід запровадження системи електронних міжбанківських
платежів, здійснення такого великомасштабного проекту неминуче викликає
глибокі зміни у сферах, де відбуваються перетворення, спонукає до
переходу на вищий якісний рівень. При чому в даному випадку йдеться не
лише про банківську сферу, а про майже всі основні галузі економічного
та соціального життя супільства: банки, торгівлю (незалежно від форми
власності), сферу послуг (готелі, ательє, перукарні, ремонтні майстерні,
автозаправні станції тощо), пошту і підприємства зв(язку (телеграф,
телефон), підприємства транспорту (автобусного, залізничного, річкового,
морського, повітряного), підприємства громадського харчування (їдальні,
кафе, ресторани), аптеки, інші суб(єкти, що надають послуги за готівку.

Основні принципи національної системи.

Нові платіжні інстументи, зокрема платіжні смарт-картки, повинні стати
законним платіжним інструментом, обов(язковим для прийому в торгівлі,
сфері послуг, на транспорті та підприємствах зв(язку, тому емітентами
карток повинні бути лише банківські установи.

Надійний захист від зловживань та інших факторів, які можуть
перешкоджати нормальному функціонуванню системи, можливий лише за умови
використання смарт-карток і багаторівневої системи захисту інформації,
по(язаної з розрахунками.

Захист інфолрмації в системі вцілому забезпечується:

наявністю криптографічного захисту всіх операцій (підпису кредитування
і дебитування, кодування трансакції, кодування при передачі каналами
зв(язку тощо);

застосувнням розвиненої системи спеціальних ключів, які контролюються,
з одного юоку, процесинговим центром, а з другого ( банком-емітентом,
забезпечуючи можливість взаємоперевірки;

процедурами ініціалізації та персоналізації;

заходами щодо блокування загублених та викрадених карток, а також
карток, що втратили платоспрможність;

іншими організаційними, бухгалтерськими та контрольними заходами.

Захист на рівні картки забезпечується її процесором, який гарантує
максимум захисту при завантаженні картки і під час платіжних трансакцій.

Система вже на початку свого запровадження повинна бути багатоемітентною
причому кількість емітентів може перевищувати кількість банків України.
Це означає, що емітентами можуть бути також банківські філіали.

Функціонування Національної системи має бути економічно вигідним для
всіє її учасників (держави, комерційних банків, підприємств торгівлі та
сфери послуг, пересічних споживачів). Основні елементи системи (особливо
ті, що гарантують безпеку) повинні бути власністю суб(єктів Української
депжави, а деякі інші елементи (серфісні центри, підприємства з
виробництва окремих компонентів тощо) можуть належати до інших форм
власності.

Фінансова модель системи повинна забезпечувати високі гарантиї її
учасникам, осбливо найменше захищеній категорії громадян України (навіть
у випадку банкрутств деяких банків).

Система має базуватися на основі міжнародних стандартів та рекомендацій
з урахуванням світових тенденцій розвитку.

Загальну структуру Національної системи масових розрахунків за допомогою
пластикових карток показано на малюнку 5.1.

Малюнок 5.1. Послідовність здійснення операцій за допомогою пластикових
смарт-карток

Учасниками системи розрахунків є:

банк-емітент карток;

обслуговуючий банк (банк-еквайєр, тобто банк, що обслуговує заклади
торгівлі і сфери послуг);

розрахунковий банк;

процесинговий (і) центр (и);

клієнт (фізичні особи, власники карток);

місця обслуговування карток (підприємства торгівлі, сфери послуг,
банкомати тощо).

Які функції учасників системи?

Банк-емітент відкриває рахунки для клієнтів-власників (користувачів)
смарт-карток, обслуговує клієнтів за картками, видає картки клієнтам
(фізичним і юридичним особам), виконує завантаження карток, а аткож може
виконувати функції банку-еквайєра для іншого банку-емітета або для
самого себе.

Розрахунковий банк відкриває рахунки кожному банку-емітенту, на яких
вміщує частину кштів, залучених банками-емітентами, виступає гарантом
платежів за допомогою електронного гаманця, забезпечує взаєморозрахунки
та платежі між усіма банками, що беруть участь у платіжній системі (як
банками-емітентами, так і обслуговуючими банками), здійснює кліринг за
розрахунками за допомогою електронного гаманця.

Обслуговуючий банк обслуговує рахунки тих підприємств торгівлі, сфери
послуг, громадського харчування і сервісу, які приймають картки даної
платіжної системи, а також виконує операції з видачі та дозавантаження
карток банку-емітента.

Підприємства торгівлі, сфери послуг, громадського харчування,
транспорту, зв(язку тощо приймають платежі із використанням пластикових
карток і забезпечують передачу трансакцій до процесингового центру або
обслуговуючого банку.

Клієнти (фізичні та юридичні особи) є власниками пластикових карток,
здійснюють платежі і при необхіності отримують готівку в межах балансу
платіжного інструмента.

Процесинговий центр управляє системою в цілому. Основні його функції
такі:

збір, сортування, обробка і/або авторизація трансакцій із платіжних і
банківських терміналів, а також банкоматів та інших спеціалізованих
пристроїв, виконаних із використанням національних і міжнародних (VISA,
EUROPAY та інших систем) платіжних інструментів;

забезпечення інформаційного зв(язку між учасниками системи;

розрахунок комісійних для учасників системи;

управління безпекою функціонування системи в цілому;

забезпечення ефективності роботи системи та її елементів;

виконання ролі арбітра між учасниками системи в конфліктних ситуаціях;

послуги пов(язані з подальшим розвитком системи.

На першому етапі планується створити Єдиний процесинговий центр, що
забезпечить ефективність роботи Національної системи в цілому і
виконуватиме надалі (на другому етапі) роль Головного процесингового
центру, підтримуючи інформаційний обмін із регіональними процесинговими
центрами та іншими учасниками системи (Національним банком України,
банками-емітентами, обслуговуючими банками, підприємствами торгівлі та
платіжними системами). Стосунки між учасниками регулюватимуться на
договірній основі.

Найближчі перспективи.

Національна система масових електронних платежів запроваджуватиметься
поетапно.

Про перші два етапи уже йшлося, третій пов(язаний із широкомасштабним
запровадженням Національної системи.

Центр обслуговуватиме не лише міжнародні платіжні картки (в першу чергу
VISA і EUROPAY), але й українські платіжні картки. Він буде розміщений у
Києві, в будівлі Центральної розрахункової палати Національного банку
України. Можливі два варіанти створення головного процесингового центру
Національної системи: адаптація готових програмно-технічних рішень із
наступним запровадженням за участю постачальника або розробка
програмного забезпечення вітчизняними компаніями на замовлення
“Укркарт”.

Процесинговий центр передбачає бзперебійний цілодобовий режим роботи 365
днів на рік.

На базі “Укркарт” створюється телекомунікаційний центр VISA для
підключення українських банків ( членів цієї міжнародної організації.
Аналогічна робота ведеться з Europay International. На даний час у
платіжну систему VISA за сприяння НБУ прийнято шість банків України, а в
Europay ( чотири банки. Досягнуто ряд домовленостей із цими
організаціями відносно співробітництва з питань технології, технічної
політики, навчання і консультацій.

На черзі ( робоче проектування Національної системи масових електронних
платежів, розробка операційної системи для мікропроцесорів національних
карток і прикладного програмного забезпечення торгових і банківських
терміналів, практичне узгодження взаємодії з існуючою системою
електронних міжбанківських платежів, міжнародними платіжними системами й
системами автоматизації діяльності підприємств сфери торгівлі та послуг
(системи бухгалтерського обліку товарів, штрихового кодування, касовими
апаратами тощо), Створення необхідної нормативно-правової бази.

5.2. Умови і принципи організації безготівкового платіжного обороту

Однією з найважливіших сфер банківської діяльності, від якої залежить
ефективність функціонування економіки в цілому і кожного суб’єкта
підприємницької діяльності окремо, є організація безготівкових
розрахунків у господарському обороті.

Організація безготівкових розрахунків сьогодні базується на таких
принципах:

1. Кошти юридичних осіб підлягають обов’язковому зберіганню в банках,
за винятком залишків готівки в їх касах у межах встановленого банком
лiмiту та норм витрат з виручки, якi передбаченi дiючим порядком
ведення касових операцiй у господарствi України.

2. Безготівкові розрахунки між підприємствами здійснюються через банки
шляхом перерахування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача
коштів.

3. Кошти з рахунку підприємства списуються за розпорядженням його
власника, за винятком випадків установлених законами України, а також
за рішенням суду, арбітражного суду та за виконавчими написами
нотаріусів. У випадках, передбачених чинним законодавством, з
рахункiв пiдприємств здiйснюється безспiрне стягнення та безакцептне
списання коштiв.

4. Пiдприємства самостiйно обирають форми розрахунків та закріплюють
їх у своїх договорах та угодах між банками та ними. Банки можуть
пропонувати своїм клієнтам застосовувати ту чи іншу форму розрахунків,
враховуючи специфіку їх діяльності та виходячи із конкретних ситуацій,
які можуть скластися в процесі розрахунків.

5. Підприємства мають право вибору банків для відкриття своїх
рахунків. Банк на договiрнiй основi здійснює розрахунково-касове
обслуговування своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо
перерахування коштів з рахунків.

6. Момент здійснення платежу має бути максимально наближений до
відвантаження товарів, виконання робіт, надання послуг. При цьому,
взаємні претензії за розрахунками між платником та одержувачем коштів
розглядаються сторонами в претензійно-позовному порядку без участі
банку.

Загальний регламент організації безготівкових розрахунків, форм
розрахунків, стандартів документів і документообороту передбачений
Iнструкцією Національного банку України № 7 “Про безготівкові
розрахунки в господарському обороті України”, затвердженою постановою
Правління Національного банку України від 02.08.1996 р. № 204. Ця
Iнструкцiя розроблена згiдно із Законами України “Про банки i банкiвську
дiяльнiсть”, “Про підприємства в Україні”, iншими законодавчими
актами України та нормативними документами Нацiонального банку
України.

Iнструкція поширюється на підприємства, організації та установи всіх
форм власності (далі-підприємства), на установи банків, суб’єкти
підприємницької діяльності без створення юридичної особи i фізичні
особи, які здійснюють безготівкові розрахунки у національній валюті
України в межах України.

5.3. Форми безготівкових розрахунків

Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися за такими формами
розрахункових документiв:

– платіжними дорученнями;

– платіжними вимогами-дорученнями;

– чеками;

– акредитивами;

– векселями;

– платіжними вимогами;

– інкасовими дорученнями(розпорядженнями).

Платіжні вимоги та інкасові доручення (розпорядження) застосовуються
у випадках, передбачених чинним законодавством та нормативними актами
Нацiонального банку України. Безготiвковi розрахунки за товари та
послуги можуть здiйснюватися за допомогою банкiвських платiжних
карток. Порядок використання платiжних карток визначається Нацiональним
банком України.

Порядок оформлення розрахункових документів

При здійсненні розрахунків відповідні розрахункові документи, які
подаються клієнтами в банк у паперовiй формi, мають вiдповiдати вимогам
встановлених стандартiв та вмiщувати, залежно від їх форми, такі
реквізити:

а) назву документа;

б) номер документа, число, місяць, рік його виписки.

в) назви платника та одержувача коштiв (їх офiцiйне скорочення), які
відповідають зареєстрованим у статуті, їх ідентифікаційні коди за
Єдиним державним реєстром підприємств і організацій України , у
фізичних осіб – ідентифікаційні номери, що проставляються на підставі
відповідних документів податкових органів, номери рахунків в установах
банку;

г) назви банків платника та одержувача, їх місцезнаходження та умовнi
номери за МФО (код банку);

д) суму платежу цифрами та літерами;

е) призначення платежу: назву товару (виконаних робiт, наданих
послуг), посилання на документ, на пiдставi якого здiйснюється
операцiя (договiр, рахунок, товарно-транспортний документ та iнше), із
зазначенням його номера i дати, зазначення законодавчого акта, яким
передбачене право безспірного стягнення та безакцептного списання
коштів (його дата, номер і відповідний пункт).

є) на першому примірнику (незалежно вiд способу виготовлення
розрахункового документа) – відбиток печатки та підписи відповідальних
осіб платника або (та) одержувача коштів;

ж) підрозділи бюджетної класифікації та строк настання платежу (у
разi перерахування коштiв до бюджету);

з) суму податку на додану вартiсть (цифрами) або напис “без податку
на додану вартiсть.

У разі, якщо хоча б один з вищезазначених реквізитів (якщо вони
передбачені формою документа) не заповнений або заповнений неправильно,
банк такий документ до виконання не приймає.

При цьому використання факсиміле при вчиненні підпису, виправлення і
підчистки у розрахункових документах не допускаються і банк не має права
робити виправлення на поданих розрахункових документах.

У разi вiдмови прийняти вiд клієнта розрахунковий документ банк у
день отримання документа має зробити на його зворотній стороні напис про
причину повернення документа без виконання (за підписами головного
бухгалтера i виконавця, завіреними штампом банку) та повернути його
клієнту.

Клієнт, виходячи із своїх технічних можливостей, може подавати до банку
розрахунковi документи як у паперовій формі, так і у вигляді
електронних розрахункових документів (електронних повідомлень) каналами
зв’язку. Спосіб подання ним документів до банку передбачається в
договорі на розрахунково-касове обслуговування.

Необхідно відмітити, що кошти списуються з рахунку платника тiльки на
підставі першого примірника розрахункового документа і у разі часткової
оплати розрахункових документів банк виписує меморіальний ордер.

Розрахункові документи приймаються банками до виконання без обмеження
їх максимального або мінімального розміру суми. Платежі з рахунків
клієнтів виконуються банками у межах залишків коштів на початок
операційного дня.

Банки, у разi технічної можливості врахування поточних надходжень
коштів на рахунки клієнтів протягом операційного дня, можуть
здійснювати платежі за їх дорученнями з врахуванням цих сум.

Банк платника приймає документи від клієнтів протягом операційного
дня, час якого регламентується режимом роботи банку.

Розрахунки за документами, що надійшли до банку платника протягом
операційного дня, здiйснюються банком того ж дня, після операційного
дня – банк виконує наступного дня.

На всіх примірниках паперових розрахункових документів банк в
обов’язковому порядку в правому верхньому куті проставляє дату
надходження цих документів. Якщо документи надійшли після закінчення
регламентованого банком часу роботи з клiєнтами, на них, крім
того, проставляється штамп “Вечірня”. Дата виконання розрахункового
документа проставляється в правому нижньому куті.

Банк одержувача зобов’язаний зараховувати кошти на рахунки клієнтів не
пізніше наступного робочого дня після отримання інформації від
розрахункової палати.

Розрахунки в системi електронних платежiв “клiєнт-банк”

При здійсненні розрахунків клієнти можуть застосовувати систему
“клієнт-банк”, яка забезпечує:

– передачу повідомлень між клієнтом та банком у зашифрованому вигляді
за допомогою сертифікованих засобів захисту;

– автоматичне ведення протоколу (та захист цього протоколу від
модифікації) передавання розрахункових документів між банком і клієнтом
як у банк, так і в автоматизоване робочемісце (далі – АРМ) клієнта;

– автоматичне архівування протоколів наприкінці дня.

Юридичною пiдставою для входження клієнта в систему електронних
платежів “клієнт-банк” і оброблення його електронних документів банком є
окремий договір між ним і банком.

У договорi обов’язково мають бути обумовлені права, обов’язки та
вiдповiдальнiсть сторiн у разi виникнення спiрних питань і порядок їх
вирiшення.

Програмне забезпечення системи “клієнт-банк” має відповідати
вимогам, які пред’являються до технології банківських
розрахунків, і мати сертифікат (дозвіл) Національного банку України.

АРМ клієнта забезпечує автоматичне ведення поточного стану власного
рахунку в банку, враховуючи проведені початкові та зворотні платежі.
Електронні документи, що подаються клієнтом у банк, мають вiдповiдати
формату платiжних документiв системи електронних платежiв Нацiонального
банку України, iз зазначенням електронних цифрових підписiв
відповідальних осіб платника, яким згідно з установчими
документами надане правопідпису. Банківська частина системи
“клієнт-банк” забезпечує перевірку наведених електронних підписів на
кожному електронному розрахунковому документі клієнта та за платiжним
файлом у цiлому.

При використанні системи “клієнт-банк” здійснюється звірення
(квитовка) файлів початкових і зворотних платежів між банком і АРМ
клієнта, підготовка виписки за платіжними операціями клієнта в банку
протягом операційного дня та звірення цієї інформації з інформацією із
АРМ клієнта наприкінці дня.

РОЗРАХУНКИ IЗ ЗАСТОСУВАННЯМ ПЛАТIЖНИХ ДОРУЧЕНЬ

Платiжне доручення (далі – доручення) – документ, який являє собою
письмово оформлене доручення клієнта банку, що його обслуговує, на
перерахування визначеної суми коштів зі свого рахунку.

Доручення приймаються до виконання банками протягом десяти календарних
днів з дня виписки. День заповнення доручення не враховується.

Банк приймає до виконання вiд платника доручення тiльки в межах наявних
коштiв на його рахунку, за винятком доручень на перерахування до
бюджету сум податкiв, зборiв, iнших обов’язкових платежiв та внескiв до
державних цільових фондів, які приймаються банками незалежно від
наявності коштів на рахунках пiдприємств. У разі вiдсутностi коштiв на
рахунках такі доручення враховуються на окремому позабалансовому рахунку
№ 9929.

Як правило доручення застосовуються в розрахунках за платежами товарного
і нетоварного характеру.

Розрахунки дорученнями можуть здійснюватись:

– за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані
послуги);

– в порядку попередньої оплати;

– для завершення розрахункiв за актами звiрки взаємної заборгованостi
пiдприємств;

– для перерахування пiдприємствами сум, якi належать фiзичним особам
(заробiтна плата, пенсiї, грошовi доходи колгоспникiв тощо) на їх
рахунки, вiдкритi в установах банкiв;

– в інших випадках за згодою сторін.

При цьому попередня оплата здiйснюється пiдприємствами у разi, якщо
це обумовлено в договорi або встановлено окремими указами Президента
України та рішеннями уряду.

При рівномірних i постійних поставках товарів та наданні послуг
розрахунки між постачальниками і покупцями можуть здійснюватися
дорученнями, перiодичним перерахуванням коштiв у строки i в розмiрах,
якi обумовленi в договорах.

У двосторонньому договорі передбачаються розмір та строки перерахування
коштів, періодичність звірення розрахунків i порядок проведення
кiнцевого розрахунку покупцем.

Останній платіж за договором, як правило, має враховувати взаємну
заборгованість між постачальником і покупцем.

Розрахунки гарантованими дорученнями

У тому разі, якщо одержувач коштів не має рахунку в банку або розрахунки
безпосередньо з одержувачем коштів платіжними дорученнями неможливі,
підприємство може здійснювати перерахування коштів гарантованими
платіжними дорученнями через підприємства зв’язку.

За допомогою гарантованих доручень підприємство може здійснювати
без обмеження сумою перекази коштів:

– на ім’я окремих громадян – коштiв, що належать їм особисто
(пенсії, аліменти, заробітна плата, витрати на відрядження, авторський
гонорар і т.п.);

– підприємствам – на видатки для виплати заробітної плати, за
організований набір робітників, для заготівлі сільськогосподарської
продукції у населених пунктах, де немає банків.

Підприємство-платник здійснює перекази коштів через відділення
зв’язку поданням гарантованого банком доручення, в якому вказується
конкретне підприємство зв’язку, з рахунку якого сплачуватиметься
переказ. До всіх примiрникiв доручення додається належно оформлений
список одержувачiв переказiв iз зазначенням тих, хто одержує грошi та
на якi цiлi та заповнені бланки переказів.

На суму гарантованого банком доручення не може бути накладено арешт і
звернено стягнення за претензіями до платника, який виписав доручення.

РОЗРАХУНКИ IЗ ЗАСТОСУВАННЯМ ПЛАТIЖНИХ ВИМОГ-ДОРУЧЕНЬ

Платiжна вимога-доручення (далi – вимога-доручення) – це комбінований
розрахунковий документ, який складається з двох частин:

– верхня – вимога постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до
покупця (платника) сплатити вартість поставленої йому за договором
продукції (виконаних робіт, наданих послуг);

– нижня – доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунку
суму, яка проставлена у рядку “сума до оплати літерами”.

Вимога-доручення складається за встановленою формою і заповнюється
одержувачем коштiв та надсилається безпосередньо платнику.

Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача
через банк платника.

З метою гарантованої прискореної доставки платникам вимог-доручень
рекомендується передавати їх у комплекті з розрахунковими та
відвантажувальними документами за поставлену згідно з договором
(угодою) продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо).

У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює нижню частину
цього документа і здає в банк, що його обслуговує.

Платiжнi вимоги-доручення приймаються банками протягом двадцяти
календарних днiв з дня виписки. День заповнення платiжної
вимоги-доручення не враховується.

Банк приймає до оплати вимогу-доручення в сумі, яка може бути сплачена
за наявними коштами на рахунку платника.

У разі відмови платника сплатити вимогу-доручення вiн промотиви відмови
повідомляє безпосередньо одержувачу коштів у порядку і строки,
зазначені в договорі.

ПОРЯДОК ЗДIЙСНЕННЯ РОЗРАХУНКIВ ЧЕКАМИ

Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безготівковій формі
між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою
скорочення розрахункiв готiвкою за отриманi товари, виконанi роботи та
наданi послуги.

Розрахунковий чек – це документ, що містить письмове розпорядження
власника рахунку (чекодавця) банку (банку-емітенту), яка веде його
рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в чеку суму коштів.

Чекодавець – юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за
допомогою чека та підписує його.

Чекодержатель – пiдприємство, яке є отримувачем коштів за чеком.

Банк-емітент – банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек)
пiдприємству або фізичній особі.

Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спеціальному
папері на банкнотній фабриці Національного банку України за зразком,
затвердженим Національним банком України.

Чекові книжки брошуруються по 10, 20 та 25 аркушів.

З дозволу Нацiонального банку України чекові книжки (розрахункові чеки)
можуть бути виготовлені комерційними банками самостійно з дотриманням
усіх обов’язкових вимог і мати фірмову позначку банку.

Чекові книжки (розрахункові чеки) є бланками суворої звітності.

Розрахункові чеки, які використовуються фізичними особами при здійсненні
разових операцій, виготовляються окремими бланками. їх облік ведеться
окремо від чекових книжок.

Банк-емiтент без видачі чекової книжки може видати на iм’я чекодавця
(фізичної особи) один або декілька розрахункових чеків на суму, що не
перевищує залишок коштiв на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена
готівкою.

Строк дії чекової книжки – один рік. Розрахункового чека, який
видається для разового розрахунку фізичній особі, – три місяці. За
погодженням з установою банку строк дії невикористаної чекової книжки
може бути продовжений.

Чек обов’язково включає:

а) назву “розрахунковий чек”;

б) назву (для фізичних осіб – прiзвище, iм’я, по батьковi чекодавця,
дані його паспорта або документа, що його замiнює) власника чекової
книжки (далi-чекодавця) та номер його рахунку;

в) назву банку-емітента i його номер МФО;

г) ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним
державним реєстром підприємств та організацій України, у фізичних осіб
– ідентифікаційні номери у разі їх присвоєння державною податковою
адміністрацією;

д) назву чекодержателя;

е) доручення чекодавця банку-емітенту сплатити конкретну суму, що
зазначена цифрами та літерами;

є) призначення платежу;

ж) число, місяць, рік складання чека та місце складання чека;

з) підписи чекодавця та відбиток печатки (юридичної особи).

Чек, на якому відсутній будь-який iз зазначених реквізитів,
вважається недiйсним і повертається банку чекодавця без виконання.

Чек заповнюється від руки (кульковою ручкою, чорнилом) або з
використанням технічних засобів і у ньому не допускається виправлення
та використання факсимiле замiсть підпису.

Чек із чекової книжки пред’являється до оплати в банк чекодержателя
протягом десяти календарних днів (день виписки чека не враховується).

Якщо закінчення строку для пред’явлення чека припадає на неробочий
день, то останнім днем строку вважається наступний за неробочим
робочий день.

Чек приймається чекодержателем в оплату безпосередньо вiд чекодавця, на
ім’я якого виписаний документ, що підтверджує отримання ним товарів,
виконаних робіт та наданих послуг.

Забороняється передавання чекової книжки (розрахункового чека) її
власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також
підписання незаповнених бланків чеків і проставляння на них відбитка
печатки юридичними особами.

За бажанням фізичної особи розрахунковий чек може бути виписаний на
ім’я іншої особи, яка в цьому разі стає власником чека. Видача
розрахункових чеків на пред’явника не проводиться.

Обмін чека на готівку i отримання здачi із суми чека готiвкою
юридичними особами не дозволяється.

У разі розрахунків фізичних осіб з підприємствами торгівлі та
послуг розрахунковим чеком дозволяється отримання чекодавцем здачі із
суми чека готівкою, але не більше двадцяти відсотків від суми чека.
Якщо сума здачі більша, ніж двадцять відсотків від суми чека, чекодавець
має звернутися до установи відповідного банку для переоформлення
чека. Невикористаний розрахунковий чек його власник може повернути до
банку, що його видав, для зарахування суми на свій рахунок або
обміняти чек на готівку.

Для отримання чекової книжки підприємство або фізична особа подає до
банку-емiтента заяву.

Гарантована оплата чеків забезпечується депонуванням коштів на
окремому балансовому рахунку № 722 “Розрахунковi чековi книжки та
розрахункові чеки” у банку-емiтентi. Для цього разом із заявою на
видачу чекової книжки в банк подається платiжне доручення для
перерахування коштів на рахунок N 722 (фізичною особою подається в
банк заява на перерахування коштів, або заповнюється ордер за
встановленою формою, що зберігаються на її рахунку, або сума вноситься
готівкою).

Чеки з чекової книжки виписуються в момент здійснення платежу і
видаються чекодавцем за отриманi ним товари та наданi послуги.

РОЗРАХУНКИ АКРЕДИТИВАМИ

Акредитив – це форма розрахунків, при якій банк-емітент за дорученням
свого клієнта (заявника акредитива) зобов’язаний:

– виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари,
виконані роботи та надані послуги;

– надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Заявник акредитива – платник, який звернувся до банку, що його
обслуговує, для відкриття акредитива.

Банк-емітент – банк платника, що відкриває акредитив своєму
клієнту.

Бенефіціар – юридична особа, на користь якої виставлений акредитив
(продавець, виконавець робіт або послуг тощо).

Виконуючий банк – банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням
банку-емітента виконує акредитив.

Залежно від характеру акредитивної операції, що покладена
банком-емітентом на виконуючий банк, він може виступати авізуючим або
банком-платником.

Умови та порядок проведення акредитивної форми розрахунків
передбачаються у договорі між бенефіціаром і заявником акредитива.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:

а) покритий – акредитив, для здiйснення платежiв при якому завчасно
бронюються кошти платника в повнiй сумi на окремому рахунку в
банку-емітентi або виконуючому банку;

б) непокритий – акредитив, оплата за яким, у разi тимчасової
вiдсутностi коштiв на рахунку платника, гарантується банком-емiтентом
за рахунок банкiвського кредиту.

Акредитиви бувають відзивні та безвідзивні. На кожному акредитиві має
бути вказано, чи є він відзивним або безвідзивним. У разі відсутності
такої вказівки акредитив вважається безвідзивним.

Відзивний акредитив – акредитив, який може бути змінений або
анульований банком-емітентом без попереднього погодження з бенефіціаром
(наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором,
дострокової відмови банку-емітента від гарантування платежів за
акредитивом).

Усі розпорядження про змінення умов відзивного акредитива заявник може
надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє
виконуючий банк, а останній – бенефіціара.

Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо
вiд заявника акредитива.

Виконуючий банк зобов’язаний оплатити документи, які відповідають
умовам акредитива, виставлені бенефіціаром і прийняті виконуючим
банком, до отримання останнім повідомлення про змінення або анулювання
акредитива.

Безвідзивний акредитив – акредитив, який може бути змінений або
анульований тільки за згодою бенефіціара, на користь якого він був
відкритий.

Бенефіціар може достроково відмовитися від використання акредитива,
якщо таке передбачено його умовами. Iз своїми пропозиціями про змінення
умов акредитива бенефіціар має звернутися до заявника акредитива, а
заявник, у разі згоди, вносить зміни до акредитива через банк-емітент,
який надсилає потрiбне повідомлення виконуючому банку.

Акредитиви в іншому (виконуючому) банку за дорученням банку-емітента
можуть виконуватися:

а) депоновані – списанням коштів з рахунку № 72О “Акредитиви”,
відкритого у виконуючому банку;

б) гарантовані – наданням виконуючому банку права списувати кошти з
кореспондентського рахунку банку-емітента, відкритого при встановленні
кореспондентських відносин між банками.

Відносини між банком-емітентом і виконуючим банком регулюються
кореспондентськими договорами (угодами), в яких передбачається розмір
комісійних за авізування та інші витрати, пов’язані з відкриттям
i виконанням акредитива, а також відповідальність сторін щодо оплати
розрахункових документів згідно з умовами акредитива.

Кожний акредитив призначається для розрахунків тільки з одним
бенефіціаром i не може бути переадресований.

Для відкриття акредитива пiдприємство подає банку-емітенту заяву за
встановленою формою, де має вказати:

– назву заявника та бенефіціара та їх iдентифiкацiйнi коди за Єдиним
державним реєстром підприємств та організацій України;

– назву банку-емiтента та банку, виконуючого акредитив;

– вид акредитива;

– строк дії акредитива (число і місяць закриття акредитива у виконуючому
банку);

– суму акредитива;

– дату і номер договору (угоди), яким передбачається відкриття
акредитива;

– умови акредитива (види товарів, якi сплачуються, розрахунковi
документи, порядок оплати цих документiв – з акцептом уповноваженого
платника або без акцепту та інше).

Зазначенi реквiзити є обов’язковими i у разi вiдсутностi одного з них
акредитив не вiдкривається.

Умови акредитива мають бути складені таким чином, щоб, з одного боку,
вони давали змогу банкам без ускладнень їх проконтролювати, з другого –
забезпечували б інтереси сторін, які використовують акредитивну форму
розрахунків.

Акредитив має вмiщувати лише ті умови, які можуть бути перевірені
банками документально.

У разі відкриття акредитива, депонованого у виконуючому банку,
банк-емітент перераховує кошти платника на балансовий рахунок № 720 у
банку бенефiцiара та повідомляє його про умови акредитива. Прийнята до
виконання заява про відкриття акредитива враховується банком-емітентом
на позабалансовому рахунку № 9931 “Акредитиви до оплати”.

Банки мають здiйснювати контроль за строком дії акредитивiв. Усi
претензiї до бенефіціарів, крiм тих, що виникли з вини банку,
розглядаються сторонами без участi банку.

Строк дiї акредитива в банку-емiтентi встановлюється покупцем у межах
15 днiв з дня вiдкриття, не враховуючи нормативний термiн проходження
документiв спецзв’язком мiж банками.

Керiвник установи банку-емiтента має право за поданням заявника
акредитива у разi необхiдностi продовжувати строк дiї акредитива на
1О днiв, якщо це викликано змiною умов поставки та вiдвантаження
продукцiї. Банк-емiтент у свою чергу повiдомляє про це виконуючий банк,
а останнiй – бенефiцiара.

Дата, зазначена в акредитиві, є останнім днем для оплати виконуючим
банком документів за акредитивом.

У день закінчення строку дії акредитива, депонованого в банку
бенефіціара, в кінці операційного дня виконуючий банк списує кошти з
рахунку № 720 та перераховує банку-емiтенту.

Пiсля отримання коштів банк-емітент зараховує їх на рахунок платника
та списує відповідну суму з позабалансового рахунку № 9931.

Про закриття непокритого акредитива у зв’язку із закінченням
строку його дії виконуючий банк надсилає повідомлення банку-емітенту
електронною поштою або іншими лініями зв’язку, що передбачені
кореспондентськими договорами (угодами), та списує суму акредитива з
позабалансового рахунку №9931.

Пiсля отримання повідомлення про закриття акредитива банк-емітент
списує відповідну суму з позабалансового рахунку № 9925.

Акредитив, депонований у банку-емітенті, закривається
банком-емітентом після закінчення строку, вказаного в акредитиві, з
додаванням нормативного терміну проходження документів спецзв’язком від
виконуючого банку до банку-емітента, з отриманням підтвердження вiд
виконуючого банку про невиконання акредитива.

В кінці операційного дня банк-емітент перераховує кошти з балансового
рахунку № 72О на рахунок заявника акредитива і надсилає повідомлення
виконуючому банку для списання з позабалансового рахунку № 9931.

Акредитив може закриватися за ініціативою заявника або банку-емітента
при відзивному акредитиві чи в зв’язку з розiрванням договору між
заявником акредитива і бенефіціаром.

У цьому разі акредитив, депонований у банку бенефіціара, і непокритий
акредитив закриваються у банку бенефіціара на підставі
повідомлення, отриманого від банку-емітента на загальних підставах.

5.5. Міжбанківські коpеспондентські відносини.

Міжбанківські pозpахунки.

Нормальне функціонування економіки важко уявити без системи
розрахунків між суб’єктами господарської діяльності, забезпечення
надійності та своєчасності платежів. У розрахунках і платежах, що
здійснюються установами банків, знаходять відображення практично всі
види економічних відносин у суспільстві. І все це неможливе без
розрахунків між банками.

У процесі розвитку банківської системи була створена загалом
налагоджена система міжбанківських розрахунків. Механізм її здійснення
передбачав централізований порядок урегулювання і контролю за
своєчасним і повним завершенням розрахунків. Багатолітня практика
діяльності Держбанку показала, що зазначені розрахунки можуть успішно
функціонувати в рамках одного банку. Однак в умовах функціонування
значної кількості комерційних банків такий механізм розрахунків
виявився непридатним. При зазначеній системі розрахунків банки, по
суті, автоматично залучали ресурси Держбанку, а також автоматично
позичали їх один одному незалежно від наявності. Дані кредити за своїм
характером були знеособлені, безстрокові і безплатні. Внаслідок цього
Держбанк був позбавлений можливості регулювати грошовий обіг і
контролювати діяльність банків.

У 1991 році назріла нагальна необхідність перетворень у банківській
системі. Важливу роль у їхньому здійсненні відіграло
запровадження з лютого 1992 року нового порядку взаємних
розрахунків між банками – через кореспондентські рахунки, що
відкривалися в установах Національного банку України. Як свідчить
практика, саме посередництво у здійсненні платежів між банками як
прерогатива центрального банку надає йому можливість контролювати та
регулювати грошовий обіг, забезпечує центральний банк ефективним
регулюючим інструментом банківської діяльності, що, в свою чергу, дає
змогу впливати на процес відтворення капіталу в державі.

Розлад у платіжній системі тієї чи іншої країни часто є одним із
найперших і безпосередніх проявів зародження фінансової кризи. У
1992-1993 роках розрахунки між установами банків України проводилися за
допомогою паперових розрахункових документів протягом трьох тижнів, а в
деяких випадках – місяць і більше. Наслідок – надмірне відвернення
коштів підприємств у розрахунки, зростання неплатежів суб’єктів
господарювання.

Розуміючи важливість цієї проблеми, Національний банк України в 1992
році розробив Концепцію електронного грошового обігу в Україні,
яка була розглянута банками України і затверджена Правлінням
Національного банку України. Першочерговим завданням у ній визначено
впровадження системи електронних міжбанківських розрахунків, а на
другому етапі – системи масових розрахунків населення з використанням
пластикових карток.

Уже протягом 1993 року було створено сучасну систему електронних
платежів, яка почала діяти в повному обсязі на території України з
початку 1994 року. Завдяки її запровадженню зазначені проблеми було
вирішено. Термін оборотності коштів скоротився до одного дня. Це
дало можливість банкам ефективніше використовувати ресурси, а клієнтам –
свої кошти.

Через систему електронних платежів протягом дня “прокручується” 3 – 3.5
мільярда гривень, тобто кожна гривня щоденно робить через платіжну
систему 4.5 – 5 оборотів. Завдяки цьому банки не лише швидко надають,
але й так само швидко повертають свої гроші, оперативно поповнюючи
ресурси.

Нова система дала змогу, крім того, забезпечити чистоту
міжбанківського простору. Завдяки їй Національний банк може тримати
під контролем будь-яку ситуацію щодо здійснення міжбанківських
розрахунків. Нині її учасниками є понад 2400 комерційних банків
України та їх установ.

В процесі розвитку банківської системи удосконалюється і система
міжбанківських розрахунків.

Міжбанківські розрахунки є системою здійснення і регулювання платежів
за грошовими вимогами та зобов’язаннями, які виникають між
банківськими установами у процесі їхньої діяльності. По суті, лише на
основі розрахунків між різними банками та їхніми установами можна
завершити розрахунки в народному господарстві: між підприємствами, із
фінансовими органами, позабюджетними фондами тощо. Певна частина
таких розрахунків служить для економічних зв’язків між банківськими
установами наприклад, при розміщенні грошових коштів у формі депозитів
і кредитів, купівлі та продажу цінних паперів.

Міжбанківські розрахунки можуть здійснюватися через систему електронних
платежів Національного банку України (далі СЕП), яка дає змогу
здійснювати електронні міжбанківські розрахунки в режимі реального часу.
При цьому кошти списуються в день надходження до банку розрахункових
документів, якщо вони надійшли в операційний час, і наступного дня –
якщо після операційного часу. Необхідно зазначити, що інформація, яка
знаходиться в системі електронних платежів, надійно захищена від
несанкціонованого втручання.

Крім проведення розрахунків через систему електронних платежів,
комерційні банки можуть здійснювати їх через власну внутрішньобанківську
платіжну систему (далі – ВПС), тобто програмно-технічний комплекс з
власними засобами захисту інформації, який здійснює платіжний обіг між
установами цього банку або об’єднанням банків та , можливо, іншими
банківськими установами поза межами системи електронних платежів.

Для виконання платежів, розрахунків та інших послуг банки встановлюють
між собою кореспондентські відносини.

Кореспондентські відносини – договірні відносини між банками про
здійснення платежів, розрахунків та інших послуг, що їх виконує один
банк за дорученням і на кошти іншого банку.

Кореспондентські відносини можуть бути:

– між комерційними банками (установами) і регiональними управлiннями
Національного банку;

– безпосередньо між комерційними банками.

Кореспондентські відносини встановлюються комерційним банком
(установою) з регіональним управлінням Національного банку на
підставі укладеного між ними договору про відкриття кореспондентського
(субкореспондентського) рахунку для проведення міжбанківських
розрахунків комерційного банку (установи) з іншими банками.

Кореспондентський рахунок відкривається комерційному банку- юридичній
особі для здійснення розрахунків, що їх виконує один банк за дорученням
і на кошти іншого банку на підставі укладеного кореспондентського
договору.

Субкореспондентський рахунок відкривається установі комерційного банку
(філії, відділенню, управлінню тощо), яка не є юридичною особою для
здійснення розрахунків на підставі укладеного кореспондентського
договору.

Одночасно з відкриттям кореспондентського (субкореспондентського)
рахунка, комерційному банку (установі) – учаснику системи електронних
платежів відкривається технічний кореспондентський
(субкореспондентський) рахунок, через який безпосередньо забезпечується
здійснення міжбанківських розрахунків.

Технічний кореспондентський (субкореспондентський) рахунок це
інформація в електронній формі, яка відображає зміни стану
кореспондентського (субкореспондентського) рахунка банку-учасника
системи електронних платежів в результаті виконання електронних
міжбанківських розрахунків.

У разі проведення міжбанківських розрахунків через прямі
кореспондентські відносини комерційний банк відкриває
кореспондентський рахунок в іншому комерційному банку, який
здійснює банківські операції за його дорученням на підставі укладеної
між ними кореспондентської угоди.

Кореспондентські (субкореспондентські) рахунки відкриваються
комерційному банку (установі) згідно з Планом рахунків бухгалтерського
обліку банків України.

Система електpонних міжбанківських pозpахунків національного банку на
сьогодні об”єднує понад 2400 банківських установ.

Учасниками системи електронних платежів можуть бути ті комерційні
банки та їх установи, які мають кореспондентські
(субкореспондентські) рахунки в регіональних управліннях
Національного банку, задовольняють технічним і технологічним вимогам
роботи в системі електронних платежів.

Система електронних платежів здійснює розрахунки між банками як в
національній валюті, так і в мультівалютному режимі, а саме: приймання,
передача електронних розрахункових підтверджень про їх отримання,
ведення технічних рахунків учасників системи електронних платежів та
надання інформації про стан міжбанківських розрахунків.

Електронний розрахунковий документ – банківське повідомлення
визначеного формату, яке містить встановлені реквізити і несе інформацію
про перерахування коштів, приймає вигляд файлу при передачі електронною
поштою та при зберіганні на магнітних носіях.

Оброблення електронних розрахункових документів відбувається в
порядку черговості надходження до системи. Переданий і прийнятий до
системи електронний розрахунковий документ не підлягає відміні
засобами системи.

Єдиним джерелом надходження електронних розрахункових документів в
систему електронних платежів є програмний комплекс “Операційний день
банку”, що являє собою програмне забезпечення, яке обслуговує поточну
внутрішньобанківську діяльність (бухгалтерський облік, обслуговування
рахунків клієнтів тощо).

Всім учасникам для виконання своїх функцій надаються відповідні
програмно-технічні комплекси системи електронних платежів, захисту
інформації та електронного зв’язку.

Програмно-технологічна структура системи електронних платежів
Національного банку включає такі основні компоненти:

1. програмно-технічні комплекси системи електронних платежів (АРМ-1,
АРМ-2, АРМ-3);

2. засоби електронного зв’язку (електронна пошта);

3. засоби захисту інформації.

Програмно-технічні комплекси відповідають трьом рівням
програмно-технологічної структури системи електронних платежів.

Робота з консолідованим кореспондентським рахунком банку здійснюється
методом застосування відповідних моделей обслуговування рахунка
комерційного банку в системі електронних платежів.

Модель 1. Консолiдований (спiльний) субкореспондентський рахунок
головного банку (з відкpиттям технічних субкоpеспондентських рахункiв
установам).

Головний банк визначається з групи установ комерцiйного банку
адмiнiстративного регіону за їх ініціативою, про що iнформується
вiдповiдне регiональне управлiння Національного банку в якому
відкривається консолідований субкореспондентський рахунок головному
банку. Установи цього банку не мають окремих субкореспондентських
рахункiв в Нацiональному банку.

Головний банк та його установи мають окремі незалежні
програмно-технічні комплекси АРМ-3 та засоби захисту інформації
системи електронних платежів, електроннi адреси та номери за МФО,
обмінюються електронними розрахунковими документами з системою
електронних платежів незалежно один від одного, і ці розрахунки
відображаються на окремих технічних субкореспондентських рахунках
установ у відповідній регіональній розрахунковій палаті.

Головний банк має змогу протягом операційного дня встановлювати лiмiти
початкових оборотів його установ та отримує вiд системи електронних
платежів підсумкову технологічну інформацію про роботу своїх установ.

Модель 2. Консолідований субкореспондентський рахунок головного банку
(без вiдкриття технічних субкореспондентських рахунків установам).

Ця модель дає змогу головному банку повністю кеpуватися платіжнами
тpанзакціями філій. її сфеpа дії, як і пеpшої моделі, обмежується одним
банківським pегіоном. Однак ця модель вимагає наявності досить
складної ВПС засобами якої здійснюється обмін усієї гpупи банків
електpонними pозpахунковими документами з системою електpонних платежів

Модель 3. Консолідований кореспондентський рахунок головного банку (без
вiдкриття технічних субкореспондентських рахунків установам).

Модель 3 є теpитоpіальним pозшиpенням дpугої моделі, тобто сфеpа її
дії – вся Укpаїна. До основних її пеpеваг слід віднести наявність лише
одного коppахунку банку в СЕП та повний контpоль головного банку над
усіма тpанзакціями філій. Але ця модель потpебує повнофункціональної
ВПС, до якої Національний банк висуває досить жоpстки вимоги.

Модель 4. Консолідований кореспондентський рахунок головного банку (з
вiдкриттям технічних субкореспондентських рахункiнків установам).

Ця модель є теpитоpіальним pозшиpенням пеpшої моделі, тобто
пеpеносом сфеpи її дії на всю теpитоpію функціонування СЕП у цілому.
Основна перевага цієї моделі – це зліття субкоpеспондентських pахунків
філій та можливість для головного банку кеpувати обмеженнями на
початкові платежі філій у масштабах усієї Укpаїни.

Модель 5. Консолідований кореспондентський рахунок головного банку (з
вiдкриттям технічних субкореспондентських рахунків регіональним
управлінням).

Модель 5 – це поєднання дpугої та четвеpтої моделей у pамках
віpтуального банківського pегіону, вона найбільш відповідає потpебам
банків, які мають у pегіонах pозгалужену меpежу філій зі своїми ВПС
усеpедині pегіонів, але не мають технічних можливостей для забезпечення
повноцінного функціонування своєї ВПС в масштабах усієї Укpаїни.

Модель 6. Консолідований кореспондентський рахунок головного банку (з
вiдкриттям технічних субкореспондентських рахунків регіональним
управлінням та його установам).

Цю модель можно класифікувати як удосконалену четвеpту модель, щодо
оpганізації підпоpядкованості філій. Вона пpизначена для комеpційних
банків, які не можуть pозpобляти ВПС, але пpи цьому мають достатньо
pозгалужену систему філій у декількох pегіонах Укpаїни щоб надавати
своїм pегіональним упpавлінням пpаво оpганізовувати pоботу філій за
пpинципами, аналогічними pоботі за пеpшою моделлю.

Модель 7._2 _0Консолідований кореспондентський рахунок головного банку
(з вiдкриттям технічних субкореспондентських рахунків установам).

Ця модель поєднує тpетю і четвеpту моделі. Кpім того, що кожна філія
має технічний субкоppахунок (як у четвеpтій моделі), головному банку
дозволено пpоводити початкові тpанзакції від імені всіх своїх філій (як
у тpетій моделі). Головний банк має змогу контpолювати значні
фінансові опеpації філії, яка коpистується відносною незалежністю щодо
pозпоpядження дpібними сумами.

Комеpційним банкам (установам), що є самостійними учасниками системи
електpонних платежів і не пpацюють за вказаними моделями, для
здійснення міжбанківських pозpахунків відкpиваються коpеспондентські
(субкоpеспондентські) pахунки в pегіональних упpавліннях Національного
банку та відповідні технічні pахунки в pегіональних pозpахункових
палатах.

Кpім цього, з метою пpискоpення pозpахунків між комеpційними банками
встановлюються пpямі коpеспондентські відносини.

У pазі пpоведення міжбанківських pозpахунків чеpез пpямі
коpеспондентські відносини комеpційний банк відкpиває
коpеспондентський pахунок в іншому комеpційному банку, який здійснює
банківські опеpації за його доpученням на підставі укладеної між ними
коpеспондентської угоди.

Кореспондентськi вiдносини можуть бути як одностороннi, так i взаємнi.

Комерцiйнi банки, якi встановили мiж собою кореспондентськi
вiдносини, називаються банками-кореспондентами. Таким банкам
відкpиваються такі pахунки:

– “Лоро”- рахунок, вiдкритий комерцiйним банком банку-кореспонденту.

– “Ностро”- рахунок даного комерцiйного банку в банку-кореспондентi.

Враховуючи, що на територiї України введено систему електронних
платежiв, яка дає можливiсть здiйснювати розрахунки протягом одного
робочого дня i її учасниками є всi комерцiйнi банки, прямi
кореспондентськi вiдносини мiж комерційними банками встановлюються в
окремих випадках, наприклад:

– при здiйсненнi операцiй, пов’язаних iз купiвлею та продажею валютних
коштiв на Мiжбанкiвськiй валютнiй бiржi;

– при розрахунках мiж клiєнтами банкiв за операцiями, що мають
постiйний характер.

В усiх випадках дозвiл на встановлення прямих кореспондентських
вiдносин надає регiональне управлiння Нацiонального банку. Цей дозвiл
може бути вiдкликано.

Для отримання дозволу комерцiйний банк повинен надати регiональному
управлiнню Нацiонального банку, за мiсцем вiдкриття
кореспондентського рахунка, лист з проханням встановлення прямих
кореспондентських вiдносин з обгрунтуванням доцiльностi їх
здiйснення.

Вiдкликання дозволу здiйснюється регiональним управлiнням Нацiонального
банку у разi порушення комерцiйним банком чинного законодавства при
проведеннi розрахункiв, а також у зв’язку з погiршенням його
фiнансового стану. Вiдкликання дозволу є пiдставою для припинення дiї i
наступного розiрвання договору на встановлення прямих кореспондентських
вiдносин.

Порядок вiдкриття та режим функцiонування кореспондентського рахунка
одного комерцiйного банку в iншому визначається угодою мiж ними.

Для вiдкриття рахунка банк-кореспондент надає такi документи:

– дозвiл регiонального управлiння Нацiонального банку на встановлення
прямих кореспондентських вiдносин;

– заяву на вiдкриття рахунка;

– нотарiально завiренi копiї статуту та банкiвської лiцензiї;

– картку iз зразками пiдписiв та вiдбитком печатки;

– баланс i довiдку про дотримання економiчних нормативiв на останню
звiтну дату.

Операцiї за кореспондентськими рахунками комерцiйних банкiв можуть
виконуватись в межах наявних коштів, а за взаємною домовленiстю
можливий овердрафт.

Овердрафт – право банку здійснювати оплату понад залишок коштів на
кореспондентському рахунку в межах визначеної договором суми.

Для проведення операцiй через прямi кореспондентськi вiдносини
комерцiйному банку в банку-кореспондентi вiдкривається рахунок
“Лоро” на відповідному балансовому рахунку згідно з Планом рахунків
бухгалтерського обліку банків України, а для комерцiйного банку
зазначений рахунок є рахунком “Ностро”.

Для вiдображення операцій, проведених за рахунком “Ностро”, в балансi
комерцiйного банку вiдкривається відповідний рахунок згідно з
зазначеним Планом, на якому здiйснюються операцiї пiсля одержання
виписки за кореспондентським рахунком вiд банку-кореспондента.

Для перевiрки правильностi вiдображення таких операцiй щомiсячно має
здiйснюватись звiрення залишку кореспондентського рахунка, яке
оформлюється вiдповiдним актом.

Комерцiйним банкам, до кореспондентських рахункiв яких у регiональних
управлiннях Нацiонального банку значиться картотека, вiдкривати
кореспондентськi рахунки в iнших комерцiйних банках не дозволяється.

Обмін інформацією та забезпечення транспортних потреб системи
електронних міжбанківських розрахунків здійснюється засобами
електронної пошти Національного банку України, яка являє собою
систему організаційно-технологічних і програмно-технічних засобів
забезпечення інформаційної взаємодії між банками та іншими установами.

Інформація, яка проходить через систему електронних платежів, повинна
бути захищена від несанкціонованого втручання.

Захист електронних розрахункових документів визначається службою захисту
електронних банківських документів Національного банку відповідно до
Положення “Про систему захисту електронних банківських документів у
системі електронних платежів Національного банку України”.

Сьогодні Національний банк розпочав роботу над проектом платiжної
системи нового поколiння, що має враховувати можливi у перспективi
потреби банкiвської сфери України та свiтовий досвiд. Цей проект
розрахований на реалiзацiю та впровадження системи нового поколiння (що
здiйснюватиметься паралельно з функцiонуванням iснуючої системи
електронних платежів) i на її експлуатацiю протягом щонайменше 10-15
рокiв (мiнiмум до 2010 року).

Основнi риси майбутньої платiжної системи :

– програмне забезпечення системи буде розроблено на основi мов
програмування четвертого поколiння, SQL та iнших сучасних засобiв i
технологiй, з орiєнтацiєю на обробку i зберiгання iнформацiї в захищених
середовищах, на ведення централiзованих баз даних у пiдроздiлах
Національного банку;

– система надасть можливiсть виконання грошових переказiв у режимi
реального часу (on-line), з обмiном платiжною iнформацiєю з банками за
технологiєю клiєнт-сервер;

– система повнiстю вiдповiдатиме сучасним вимогам та умовам
функцiонування, водночас буде збережена технологiя роботи в пакетному
режимi (off-line) для банкiв, якi не мають можливостi застосовувати
новiтнi технологiї зi збереженням строкiв виконання платежiв;

– наявнiсть гнучких та надiйних засобiв виходу в такi мiжбанкiвськi
платiжнi системи, як S.W.I.F.T., платiжнi системи країн СНД тощо;

– наявнiсть iнтерфейса з усiма загальнодержавними електронними
системами розрахункiв, що працюватимуть на територiї України (такими,
як фондовий ринок, нацiональна система масових електронних платежiв iз
використанням розрахункових карток тощо);

– буде виконане резервування програмного, технiчного, iнформацiйного i
технологiчного забезпечення системи з метою пiдтримання її
безперебiйного функцiонування на випадок непередбачених аварiйних
ситуацiй як стихiйного, так i зловмисного характеру;

– постiйно провадитиметься удосконалення внутрiшньобанкiвських
платiжних систем, їх iнтеграцiя iз системою електронних мiжбанкiвських
розрахункiв;

– розширюватиметься спектр послуг учасникам системи електронних
розрахункiв, змiцнюватиметься надiйнiсть та безпека системи.

Система електронних мiжбанкiвських розрахункiв України планується як
цiлiсна система, що базується на архiтектурi клiєнт-сервер. Вона
призначена для виконання мiжбанкiвських розрахункiв у найбiльш зручнiй
для конкретного користувача формi (on-line-режим, клiринг тощо) та
для монiторингу кореспондентських рахункiв банкiвських установ України.

Основнi компоненти платiжної системи України нового поколiння:

– головна книга Національного банку України, яка повинна вестися
централiзовано, пiд управлiнням iнтегрованої банкiвської системи;
кореспондентськi рахунки комерцiйних банкiв при цьому є складовою
частиною головної книги;

– система монiторингу рахункiв, яка у взаємодiї з iнтегрованою
банкiвською системою проводить управлiння (монiторинг)
кореспондентськими та iншими технологiчними i транзитними рахунками,
пов’язаними з мiжбанкiвськими розрахунками;

– система термiнових платежiв. За її допомогою комерцiйнi банки
проводять платежi великими сумами та термiновi платежi (за мiжнародною
класифiкацiєю це система RTGS – real-time gross settlement system);

– традицiйна система електронних платежів як система клiрингових
розрахункiв ;

– iншi учасники розрахункiв.

Принциповi характеристики нової системи електронних мiжбанкiвських
розрахункiв:

– система базується на повнiстю безпаперовiй технологiї;

– вона є системою типу “брутто”, тобто кожнiй розрахунковiй транзакцiї
однозначно вiдповiдає розрахунковий документ, який транспортується
отримувачевi;

– розрахунковi транзакцiї в системi не можна вiдкликати, тобто
транзакцiю, iнiцiйовану вiдправником розрахункового документа i
прийняту до виконання в системi, не може вiдмiнити анi її вiдправник,
анi будь-хто iнший;

– розрахункові транзакцiї приймаються до системи за умови вiдсутностi
овердрафту на рахунку платника;

– обмежень на суми транзакцiй немає.

Основнi завдання системи:

– задоволення потреб економiки, що реформується i розвивається;

– забезпечення керiвництва Національного банку оперативною i точною
iнформацiєю про перемiщення грошових коштiв i стан кореспондентських
рахункiв для прийняття рiшень щодо монетарної полiтики Національного
банку України;

– забезпечення виконання мiжбанкiвського етапу всiх видiв безготiвкових
розрахункiв, передбачених вiдповiдними iнструкцiями Національного
банку;

– усунення необхiдностi вести кореспондентськi рахунки банкiвських
установ у кожному регiональному управлiннi Національного банку;

– скорочення витрат часу на виконання мiжбанкiвських розрахункiв;

– рiзке прискорення обiгу грошових коштiв, особливо великих сум;

– прискорення термiнiв надходження коштiв до державного бюджету та
удосконалення управлiння цими коштами у державi в цiлому;

– пiдвищення рiвня безпеки системи мiжбанкiвських розрахункiв;

– розширення спектра послуг для користувачiв;

– удосконалення i посилення процедур внутрiшнього бухгалтерського облiку
та контролю;

– зменшення вартостi банкiвського посередництва шляхом оптимiзацiї
платiжних засобiв i рацiоналiзацiї систем.

Користувачами (прямими учасниками) цiєї системи є банкiвськi установи
України, рiзноманiтнi пiдроздiли Національного банку, а також
банки-нерезиденти України.

Непрямими учасниками системи є банкiвськi установи України та
банки-нерезиденти України, якi виконують мiжбанкiвськi розрахунки у
системi за посередництвом одного з безпосереднiх учасникiв.
Безпосереднє обслуговування клiєнтiв банкiв цiєю системою не
передбачається. Система виконує обробку всiх видiв розрахункових
документiв, мiжбанкiвський обмiн якими автоматизовано.

В основу бухгалтерської моделi покладенi принципи:

– централiзованого ведення кореспондентських рахункiв банкiв та
їхнiх установ;

– здiйснення початкових розрахункових транзакцiй у межах поточного
залишку коштiв на кореспондентському рахунку;

– надання можливостей обслуговування консолiдованого кореспондентського
рахунка банку та групи його установ за рiзноманiтними моделями
консолiдацiї.

Система передбачає для Нацiонального банку України широкий спектр
засобiв керування кореспондентськими рахунками банкiв та їхнiх установ.
Серед них:

– засоби визначення лiмiтiв овердрафту кореспондентського рахунка, якi
варiюються залежно вiд засобу виконання розрахункової транзакцiї
(on-line в системі термінових платежів або off-line через систему
клірингових розрахунків), банкiвської установи або групи установ,
за якою закрiплений кореспондентський рахунок, тощо;

– засоби iнформування Нацiонального банку України про стан
кореспондентських рахункiв i про динамiку їхнiх змiн;

– засоби надання юридичнiй особi (учаснику розрахункiв) можливостей
керувати межами овердрафту пiдпорядкованих їй банкiвських установ.

Ефективнiсть роботи платiжної системи в цiлому визначається
полiтикою Національного банку України щодо пiдтримання резервiв i
керування ризиком. Система надає Нацiональному банку України великий
дiапазон засобiв централiзованого керування проведенням розрахункiв,
основнi iнструменти якого зосередженi в системi монiторингу рахункiв.
Система моніторингу рахунків приймає вiд уповноважених осiб i надає
iншим пiдсистемам розрахункiв керуючу iнформацiю для органiзацiї
проведення розрахункiв. Усi механiзми локального керування розрахунками
мiстять у собi (як один iз iнформацiйних компонентiв) iнформацiю, яка
надходить iз системи моніторингу рахунків.

Об’єктами монiторингу визнаються як кореспондентськi (розрахунковi)
рахунки, так i iншi рахунки комерцiйних банкiв. Національний банк має
засоби для пiдвищення ефективностi використання обмежених сальдо при
розрахунках, зокрема, можливi механiзми надання частини резервного
фонду для виконання розрахункiв, перемiщення коштiв мiж рахунками
(субрахунками) для пiдтримання лiквiдностi тощо.

Функцiї системи монiторингу рахункiв: централiзоване ведення
кореспондентських рахункiв юридичних осiб; вiдображення на
кореспондентських рахунках трансакцiй, якi виконуються через систему
термiнових платежiв i систему клiрингових розрахункiв; централiзоване
ведення нормативно-довiдкової iнформацiї платiжної системи в цiлому;
надання юридичнiй особi можливостей керування своїми фiлiями; здiйснення
доступу iнших пiдсистем та задач до iнформацiї, яка зберiгається в
системі моніторингу рахунків; довiдковi функцiї.

Система термiнових платежiв призначена для виконання розрахункових
транзакцiй банком-вiдправником у режимi on-line. Головнi завдання –
виконання основної функцiї розрахункiв за умови мiнiмального
системного ризику, швидкiсть i надiйнiсть розрахункiв. Система
переказiв коштiв у режимi реального часу виступає як кiнцева
розрахункова ланка для перерахування значних сум на великих фiнансових
ринках, якi функцiонують у рiзноманiтних валютах. Система гарантує
приймання початкової розрахункової транзакцiї, якщо платiжне доручення
вiдповiдає вимогам законодавства та покривається наявним сальдо або
кредитом.

Приймання (вiдхилення) платежу в системi здiйснюється на пiдставi такої
iнформацiї, що надходить у режимi on-line iз пiдсистеми системи
моніторингу рахунків:

– вiдсутнiсть заборони на виконання початкових розрахункових транзакцiй
конкретним банком-вiдправником;

– наявнiсть достатньої суми коштiв на кореспондентському рахунку;

– виконання обмежень, установлених банком-юридичною особою (власником
коррахунка) на початковi розрахунковi транзакцiї конкретного вiдправника
(банкiвської фiлiї).

Пропонована модель системи мiжбанкiвських розрахункiв на першому етапi
розробки та впровадження не повинна потребувати вiд банкiв-учасникiв
докорiнної перебудови їхнiх програмних комплексiв внутрiшньої
автоматизацiї банкiвської дiяльностi (так званих “Операційний день
банку” та iнших програмних комплексiв). Тому iнформацiя, що передається
iз системи термiнових платежiв до програми внутрiшньої автоматизацiї
банкiвської дiяльностi, має надаватися в поточному форматi файлiв обмiну
iнформацiєю мiж “Операційний день банку” та системою електронних
платежів.

Система клiрингових розрахункiв призначена для виконання великої
кiлькостi окремих платежiв за прийнятний перiод часу при малiй
величинi питомих витрат. Бiльшiсть транзакцiй не мають термiнового
характеру, а їхнi суми порiвняно невеликi. Ця пiдсистема зорiєнтована
в основному на задоволення платiжних потреб приватних осiб та фiрм при
здiйсненнi простих економiчних операцiй. Система клірингових розрахунків
проводить перiодичний взаємозалiк розрахункових документiв учасникiв iз
визначенням чистого сальдо. Система взаємозалiку забезпечує виконання
значного обсягу платежiв при вiдносно низькому рiвнi лiквiдностi.

Для запобiгання затримкам платежiв, а також для того, щоб не ставити
банки перед необхiднiстю резервувати для проведення розрахункiв великi
кошти на рахунках у Нацiональному банку України, використовуються
засоби урiвноваження мiж ефективнiстю розрахункiв та ризиком.
Національний банк України сприяє зниженню ризику для клiрингової палати,
забезпечуючи достатнi залишки на рахунках учасникiв, i в той же час
пiдвищує ефективнiсть розрахункiв, надаючи учасникам тимчасовi
кредити. Для цього в системі клірингових розрахунків iснуватиме
механiзм визначення в квазi-реальному часi додаткових лiмiтiв овердрафту
технiчних рахункiв залежно вiд рiвня неплатоспроможностi учасникiв
розрахункiв та iнших обставин як засобами власне системи
клірингових розрахунків, так i засобами системи моніторингу
рахунків.

Поставленi завдання можуть бути виконанi лише за умови принципового
вдосконалення технiчної платформи, системного та програмного
забезпечення i комунiкацiйної iнфраструктури, що використовується
Нацiональним банком України для потреб платiжної системи.

5.4. Вексель в платіжному обороті.

Правові засади застосування векселів в господарському обороті України.

Весксельний обіг в Ураїні здійснюється згідно з Постановою Верховної
Ради України від 17.06.92 р. №2470-XII “Про застосування векселів у
господарському обороті України” на засадах Однакового закону про
переказний і простий вексель, прийнятого Женевською конференцією 1930
року. Цей закон застосовується в Україні у вигляді “Положення про
переказний і простий вексель”, затвердженого постановою ЦВК і РНК СРСР
від 7 серпня 1937 р. №104/1341.

Таким чином, Україна належить до кола країн, що утворюють женевську
систему вексельного права (до цієї системи входять країни, які або
керуються Однаковим законом про переказний і простий вексель з можливими
змінами щодо своєй специфіки, або використали цей закон як зразок для
національного господарства).

Іншу значну систему вексельного права утворюють країни
англоамериканського права: Великобританія, де діє Закон про переказні
векселі 1882 року, США, де використання векселя передбачається Однаковим
Торговельним Кодексом 1962 року, і країни, законодавство яких базується
на англо-американській системі права.

Окрему групу утворюють країни, вексельне законодавство яких не належить
до жодної з двох основних систем права і не базується на якомусь одному,
спільному для всіх цих країн, законі.

Зазначене групування країн за специфікою вексельного господарства до
певної міри відіграє позитивну роль, коли справа стосується економічної
інтеграції. Підприємцям з країн, що входять до однорідної за
законодавством групи, легше використовувати вексельні зобов(язання в
розрахунках із зарубіжними партнерами.

Вексель ( цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов(язання
векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей
власнику векселя (векследержателю).

Векселі бувають прості і переказні.

Простий вексель вміщує такі реквізити:

назву ( “простий вексель”;

просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму;

зазначення строку платежу;

зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж;

назву того, кому або за наказом кого платіж повинен бути здійснений;

дату і місце складання векселя;

підпис того, хто видає документ (векселедавця).

Переказний вексель вміщує такі реквізити:

назву ( “переказний вексель”;

просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити певну суму;

зазначення строку платежу;

назву того, хто повинен платити (платника);

зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж;

назву того, кому або за наказом кого платіж повинен бути здійснений;

дату і місце складання векселя;

підпис того, хто видає документ (векселедавця).

Документ, в якому відсутній будь-який із зазначених вище реквізитів не
має сили векселя, за винятком таких випадків:

вексель, строк платежу в якому не вказаний, розглядається як такий, що
підлягає оплаті за пред(явленням;

при відсутності особливого зазначення, місце, позначене поруч з назвою
платника (місце складання документа ( для простого векселя), вважається
місцем платежу, і разом з тим, місцем проживання платника (векселедавця
( для простого векселя);

переказний вексель, у якому не вказано місце його складання, вважається
підписаним у місці, позначеному поруч з назвою векселедавця.

Керуючись вимогами Закону України “Про цінні папери і фондову біржу”,
Кабінет Міністрів України і Національний банк України спільною
постановою від 10.09.92 р. №528 затвердили Правила виготовлення і
використання вексельних бланків.

І хоча в назві йдеться лише про бланки, ці Правила визначають також
основні умови випуску та обігу вексельних зобов(язань. Серед них такі:

використовувати векселі, а також виступати векселедавцями,
акцептантами, індосантами і авалістами можуть тільки юридичні особи (
суб(єкти підприємницької діяльності, що визначаються такими відповідно
до чинного законодавства України;

векселі можуть видаватися лише для оплати за поставлену продукцію,
виконані роботи та надані послуги, за винятком векселів Мінфіну,
Національного банку та комерційних банків України;

вексель підписується керівником і головним бухгалтером юридичної особи
та завіряється печаткою.

Вексельні бланки купуються підприємствами в комерційних банках України.
Під час придбання вексельних бланків покупці в обов(язковому порядку,
крім вартості бланку, сплачують державне мито за кожен бланк у розмірі
10 відсотків від неоподаткованого мінімуму доходів громадян, якщо інше
не передбачено законодавством України. Державне мито зараховується в
доход Державного бюджету України.

Видача та індосамент векселів за межі України не допускаються.

На зміст другого підпункту слід звернути особливу увагу, оскільки він
означає, що суб(єкт підприємницької діяльності ( резидент України не має
права виписувати вексель або передавати його на користь суб(єкта
підприємницької діяльності ( нерезидента України.

Питання можливості виставлення векселя на користь нерезидента також
розглядається статею 2 Закону України “Про порядок здійснення
розрахунків в іноземній валюті” (від 23.09.94 р. №185/94-ВР), згідно з
якою резиденти ( імпортери продукції мають право виписувати векселі на
користь нерезидентів ( постачальників.

Таким чином має місце певна законодавча колізія, коли два нормативних
документи частково суперечать один іншому. Виходячи з цього проблема
виглядає таким чином, що:

Резидент України може виписувати простий вексель на користь нерезидента
у разі укладення з ним імпортного контракту щодо поставки товарів
(робіт, послуг). При цьому індосамент векселів на користь нерезидентів
не передбачається.

Під час всіх інших зовнішньоекономічних розрахунків, зокрема, за
фінансовими зобов(язаннями, видача та індосамент векселів за межі
України не допускаються.

Порядок розрахунків за допомогою векселів.

2.1. Видача векселів.

Підставою для видачі векселя є договір на поставку (продаж) товарів
(здійснення робіт, надання послуг), що підтверджує “товарність” векселя.

Комерційні банки мають право приймати векселі в погашення наданого
кредиту.

Слід мати на увазі, що згідно із статтею 220 Цивільного кодексу України
у разі заміни за згодою сторін одного зобов(язання (договір на поставку
товарів, виконання робіт, надання послуг) іншим (зокрема, векселем)
перше зобов(язання втрачає силу. Тобто єдиним дійсним зобов(язанням
залишатиметься вексель і тому слід уважно ставитись до дотримання усіх
процедур, пов(язаних з обігом векселів.

Заповнення векселів.

Вексельний бланк друкованим і недрукованим (читабельним) способом.

Сума платежу за векселем обов(язково заповнюється цифрами та літерами.

Вексель підписується керівником і головним бухгалтером юридичної особи
та завіряється печаткою.

Згідно з Правилами виготовлення та використання вексельних бланків
суб(єктами вексельних відносин є тільки юридичні особи. Підпис на
векселі складається з підписів керівника і головного бухгалтера
юридичної особи і має бути завірений печаткою. Структурні підрозділи
юридичних осіб (зокрема, філії комерційних банків) також мають право
здійснювати підписи на векселі, яке надається їм окремим дорученням (з
належним оформленням) головного підрозділу юридичної особи.

Будь-який підпис на векселі, що не відповідає цим вимогам є недійсним,
однак це не тягне визнання недійсним в цілому вексельного зобов(язання у
разі, якщо на векселі є хоча б один дійсний підпис.

3. Вексельний обіг.

Вексель починає циркулювати на ринку, виконуючи такі функції грошей, як
засіб обігу і як засіб платежу. Завдяки таким властивостям вексель
зменшує потребу в грошах, значно прискорює оборот товарів оскільки
вирішує проблему взаєморозрахунків (покриття боргів) між
товаровиробниками.

Фактор безумовності платежу, серйозні наслідки протесту підкреслюють
перевагу векселя над іншими формами боргових зобов(язань.

Обіг векселів можна показати на такому прикладі. Припустимо, що три
господарські організації ( “А”, “Б” і “В” пов(язані між собою виробничим
процесом. Фірма “В” ( постачальник сировини і матеріалів для фірми “Б”,
яка виготовляє готовий продукт і продає його фірмі “А”. Кругообіг
платіжних засобів у цьому господарському обороті передбачає виникнення
двох зобов(язань: фірма “Б” має заплатити фірмі “В” за поставлені
матеріали, а фірма “А” ( фірмі “Б” за поставлену готову продукцію. Якщо
фірма “А” тимчасово неспроможна заплатити фірмі “Б” то й остання не
виконає своїх зобов(язань перед фірмою “В”. Це може привести до
винекнення ланцюгу неплатежів. Проте такому розвиткові подій може
запобігти комерційний вексель, насамперед переказний. Він дає змогу
звести два (або більше) зобов(язання до одного, врегулювати платежі з
допомогою комерційного кредиту.

У нашому прикладі оборот переказного векселя буде мати такий вигляд
(схема 1).

Операція 1. Фірма “Б” ( трасант відправляє фірмі “А” ( трасту разом з
товаром і пред(явлений на неї вексель. До моменту акцептування цей
вексель називається тратою.

Операція 2. Фірма “А” повинна акцептувати (підписати) вексель тобто дати
згоду на його оплату. Підписавши вексель, боржник тим самим
зобов(язується своєчасно сплатити свої борги. Потім фірма “А” ( трасат
пересилає акцептований вексель фірмі “Б” ( трасанту.

Операція 3. Фірма “Б” ( трасант переакзує вексель фірмі “В” ( ремітенту.
Цей переказ векселя використовується для погашення заборгованості фірми
“Б” перед своїм кредитором ( фірмою “В”. Це значить, що в кінцевому
підсумку фірма “А” повинна заплатити Згідно векселя фірмі “В”, обходячи
свого безпосереднього кредитора ( фірму “Б”. Таким чином, фірма “А” стає
зобов(язаною не фірмі “Б”, а фірмі “В”, в той час як фірма “Б”
позбавляється як кредиторської так і дебіторської заборгованості.

Операція 4.1. Фірма “В” ( власник переказного векселя повинна пред(явити
вексель у визначений строк до оплати. У разі платежу вексель погашається
і виключається з подальшого обігу. Із сказаного випливає, що при
пред(явленні переказного векселя залучені не дві, як це має місце при
простому векселі, а не менше трьох сторін.

У практиці вексельного обігу існує три можливості використання векселя:

власник зберігає вексель у своєму активі до наступлення строку платежу і
особисто пред(являє його до оплати (схема 1);

власник векселя замість грошей використовує вексель, протягом строку дії
для погашення власних грошових зобов(язань;

власник векселя може продати його до наступлення строку платежу банку,
тобто врахувати вексель. Але банк заплатить йому неповну суму, що
зазначена на векселі, а утримає з вексельної суми відповідний процент.
При цьому банк бере на себе вексельні зобов(язання.

Операція 4.2. Більш ймовірним є другий варіант, коли власник векселя
використовує вексель для погашення грошових зобов(язань своїм
кредиторам. Наприклад, фірма “В” заборгувала фірмі “Г”. Так само фірма
“Г” може передати вексель своєму кредитору і т.д. І таких розрахунків за
допомогою одного векселя може бути ще багато. Але для подальшого обігу
векселя необхідна письмова заява фірми “В” на зворотній стороні векселя
про передачу прав за векселем до фірми “Г”. Такий напис називається
індосаментом.

Малюнок 5.1. Оборот переказного векселя

акцепт (2)

трата (1)

вексель вексель вексель

до оплати до полати (4.1) (3)

(5)

індосамент дисконт

(4.2)

Операція 5. Власник векселя ( фірма “Г” (якщо не передбачено інше)
повинна пред(явити переказний вексель до платежу або в день, коли він
має бути оплачений, або в один із двох наступних робочих днів. Платник (
фірма “А” може, оплачуючи вексель, вимагати, щоб він був вручений йому
власником векселя з розпискою в одержанні платежу. Таким чном вексель
погашається і виключається з обігу. Але погашення векселя не завжди
здійснюється у такій формі. Для власників векселів було би дуже накладно
постійно пред(являти векселі до оплати, особливо в різних містах. На
практиці існує можливість за декілька днів до строку погашення передати
вексель банку з дорученням здійснити платіж (див 2.2).

Якщо вексель своєчасно пред(явлений для оплати, а боржник неспроможний
оплатити його, то кредитор може пред(явити претензії індосаторам і
трасанту (див схему 2). Але пред(явлення вимог цим особам можливо тільки
при умові, що після відмови боржника погасити вексель кредитор своєчасно
із дотриманням відповідних правил висунув проти боржника протест. Якщо
це не зроблено, то власник векселя втрачає право на фінансові претензії
до індосаментів, векселедавця і поручителя векселя.

Організація вексельного обігу передбачає безумовне дотримання
вексельної дисципліни, зокрема, з допомогою таких правових норм як:
акцепт, індосамент, аваль та протест векселів.

Індосамент. Особливу роль у вексельному обігу відіграє індосамент.
Вексель може бути переданий іншій особі (знаходитись в обігу) шляхом
індосаменту, тобто з допомогою передаточного напису на зворотній стороні
векселя або на приєднаному до нього аркуші паперу (аллонж). Він повинен
бути підписаний індосантом (надписувач векселя). Індосант відповідає за
акцепт і платіж. Він може заборонити новий індосамент у такому разі віне
несе відповідальності перед тими особами, на користь яких вексель був
після цього індосований. Індосамент переносить усі права, що випливають
з векселя. Тут діє правило, що індосамент має бути простим і нічим не
обумовленим. Будь-яка обмежуюча його умова вважається ненаписаною.

Індосамент буває: іменний і бланковий.

Іменний індосамент може бути здійснений на користь платника, незалежно
від того, чи акцептував він вексель чи ні, або на користь векселедавця,
або на користь будь-якої іншої зобов(язаної за векселем особи. Ці особи
можуть у свою чергу індосувати вексель.

Індосамент може не вміщувати зазначення особи, на користь якої він
зроблений, або він може складатися з одного підпису індосанта (бланковий
індосамент). Індосамент на пред(явника теж має силу бланкового
індосамента.

Індосамент виконує такі функції:

Функція передачі правових уповноважень. З допомогою індосамента вексель
передається індосанту, до котрого переходять усі права, що випливають із
векселя. Особа, яка придбала вексель, отримує правове підтвердження
володіння цим цінним документом.

Гарантійна функція. Індосамент є основою виникнення відповідальності
індосанта. Всі індосанти (а їх за одним векселем може бути декілька)
несуть разом з векселедавцем (трасантом) та акцептантом (боржником)
солідарну відповідальність за платіж згідно векселя.

Акцепт векселів. Особливе значення у вексельному обороті належить
акцепту. Вексель може до настання строку платежу бути пред(явлений
власником векселя або навіть просто особою, в якої вексель знаходиться,
для акцепту платнику за місцем його проживання. У векселі векселедавець
може обумовити, що вексель повинен бути пред(явлений до акцепту з
визначенням або без визначення строку. Векселі, що підлягають оплаті у
визначений строк від пред(явлення мають бути пред(явлені до акцепту
протягом одного року від дня їх видачі. Векселедавець може скоротити цей
останній строк або обумовити більш тривалий строк. Ці терміни можуть
бути скорочені індосантами.

Акцепт ( прийняття до платежу векселя, виражене письмово на лицевій
стороні векселя звичайно упоперек тексту словами “акцептований” або
“прийнятий до платежу”, із зазначенням підпису особи, яка приймає
вексель (акцептанта). Простий підпис платника, зроблений на лицевій
стороні векселя, має силу акцепту.

Акцепт має бути простим і нічим не обумовленим, однак платник може
обмежити частиною суми. Будь-яка інша зміна, здійснена акцептом у змісті
переказного векселя, рівнозначна відмові в акцепті. Однак акцептант
відповідає згідно із змістом свого акцепту. Платник через акцепт бере
зобов(язання оплатити вексель в строк. У разі неплатежу власник векселя,
навіть якщо він є векселедавцем, має проти акцептанта прямий позов, який
грунтується на Положенні про векселі. Відмова трасата у прийнятті
векселя до оплати повинна бути засвідчена встановленим порядком
протесту.

Інкасування векселів. Банк за домовленістю з клієнтом-векселедержателем
може взяти на себе зобов(язання здійснити передачу векселя від боржника
до кредитора, здійснити пред(явлення векселя боржнику для акцепту, для
оплати, опротестувати вексель у разі неакцепту, недатування акцепту або
неоплати векселя.

Операція інкасування здійснюється на підставі договору, що укладається
між банком і векселедержателем.

У разі необхідності скористатись послугами ще одного банку (що
обслуговує контрагента векселедержателя) банк, що уклав договір на
інкасування векселя, має додатково укласти договір з тим банком, послуги
якого будуть потрібні для надання (пред(явлення) векселя визначеній
особі, або використовувати банківську установу з власної мережі.

Основний зміст інкасових операцій з векселями полягає у тому, що банки в
даній ситуації виконують доручення власників векселів і беруть на себе
відповідальність за пред(явлення векселів у строк платнику і одержання
належних платежів. Якщо платіж надійде, вексель повернеться боржнику. У
разі ненадходження платежу, вексель повертається його власнику, але з
опротестуванням неплатежу.

Вексель передається для інкасування з написом про передоручення на ім(я
банку, який ставиться на його звороті у вигляді “Сплатіть за наказом…
банку. Валюта на інкасо” і засвідчується підписом власника векселя.
Прийнявши на інкасо векселі, банк зобов(язаний своєчасно переслати їх за
місцем платежу і поставити до відома платника про надходження документів
на інкасо. При неодержанні платежу за векселем банк зобов(язаний подати
його на опротестування від імені довірителя (або по його вимозі
повернути неоплачений вексель), а також повідомити його про виконання
інкасових операцій. Отже, роль банку в даній ситуації зводиться лише до
точного виконання інструкцій клієнта-власника векселя ( одержати
належний за векселем платіж у визначений термін і передати його власнику
векселя тобто банк виконує роль комісіонера.

Операції з векселями банк здійснює від свого імені, але за рахунок і в
інтересах комітента (клієнта). За здійснення інкасо банк отримує
комісійну винагороду, розмір якої визначається Радою банку самостійно.
Комерційні банки приймають для інкасування векселі з оплатою в тих
місцях, де є установи банків. Для здійснення комісійних операцій
комітенти представляють в банк заяву, де крім просьби прийняти на
комісію векселі для отримання платежу, вказується строк платежу,
найменування платників, їх адреса, ім(я протестанта, загальне число і
сума векселів.

За виконання доручення щодо інкасування векселів банк має право на:

а) відшкодування витрат за відправку та отримання векселів і одержання
платежу, коли платіж за векселем необхідно одержати в іншому місці;

б) винагороду (комісію) за виконання доручення.

Банк не несе відповідальності:

а) за втрату векселів на пошті, несвоєчасне одержання їх у місці платежу
з вини пошти;

б) за упущення або недоліки, допущені нотаріусом (судовим виконавцем)
при опротестуванні;

в) за незалежні від банку обставини, які можуть привести до невигідних
для комітента операцій.

Доміциляція векселів. Доміциляцією є призначення платником за векселем
будь-якої третьої особи, а такі векселі ( доміцильованими.

При доміциляції векселедержатель або доміциліат робить на лицьовому боці
векселя напис “Доміцильований” або “Платник ( (особа)”. Цей напис
завіряється підписом доміциліата.

Доміциліатом може виступати будь-яка юридична особа, що відповідно до
чинного законодавства є суб(єктом вексельних відносин в Україні. Поряд з
тим найбільшого поширення ця операція набула в банківській сфері, а
іншими підприємствами практично не виконується.

Банки здійснюють доміциляцію векселів на підставі договору з
векселедавцем (за простим векселем), платником або трасантом (за
переказним векселем).

При здійсненні операції доміциляції платник за векселем бронює певну
суму коштів для оплати векселя на окремому рахунку в банку, з якого банк
здійснює оплату векселя при пред(явленні його векселедержателем. Банк
сплачує вексель лише за умови наявності на окремому рахунку повної суми
коштів, необхідних для оплати векселя.

Після укладення угоди про доміциляцію платник має перерахувати кошти у
розмірі, достатньому для погашення векселя, на балансовий рахунок банку
№911 “Розрахунки банків за доміцильованими векселями” у строки, що
визначені цією угодою.

Пред(явлення до акцепту доміцильованого переказного векселя має бути
здійснене в присутності представника банку-доміциліата або через цей
банк.

Авалювання векселів. Аваль ( гарантія третьої особи оплатити вексель,
якщо зобов(язана за векселем особа буде не в змозі зробити це
самостійно. Особа, яка падала аваль (аваліст), стає солідарно
зобов(язаною за векселем у разі його неоплати особою, за яку цей аваль
наданий.

Банк може здійснити авалювання векселя на підставі договору з будь-якою
зобов(язаною за векселем особою.

Аваль виражається за допомогою напису на лицьовому боці векселя або на
додатковому аркуші (алонжі): “Вважати за аваль”, “Як аваліст за (назва
юридичної особи, за яку наданий аваль)”, “Авальований” та будь-яким
іншим рівнозначним написом, який підписується авалістом. В авалі
обов(язково має бути вказано за кого він виданий, в протилежному випадку
він вважається виданим за векселедавця.

Аваль векселя банком здійснюється лише після грунтовної перевірки його
юридичної і економічної надійності. Аваль не втрачає своєї сили
внаслідок недійсності зобов(язання, за яке він був наданий (недійсності
підпису юридичної особи, її фінансової неспроможності тощо), крім
випадку дефекту форми (оплата за векселем не є безумовною, вексельна
сума не виражена чіткою кількістю грошових одиниць, відсутні будь-які з
обов(язкових реквізитів тощо).

Договір між банком і клієнтом щодо надання останньому аваля на векселі
укладається на строк, який визначається в залежності від строку платежу
за векселем. Договір може передбачати встановлення комісійної винагороди
банку за здійснення авалю.

У разі неоплати платником пред(явленого йому векселя векселедержатель
звертається з пропозицією про оплату до банку-аваліста.

Після оплати авальованого векселя банк-аваліст набуває право регресної
вимоги проти особи, за яку він надав аваль, а також проти всіх
зобов(язаних за векселем осіб.

Після належного протеста векселя в неплатежі, здійсненого
векселедержателем, останній набуває право звернення позову до всіх
зобов(язаних осіб, в тому числі до банку-аваліста.

Підпис аваліста означає, що гарант бере на себе відповідальність за
вексельні зобов(язання, якщо боржник трасант і індосант не спроможні
оплатити цей вексель. Оплачуючи вексель, аваліст набуває права, що
випливають з переказного векселя, тобто він може виставити претензії до
осіб, відповідальних за вексель. Таким чином, вексельне право передбачає
в першу чергу задоволення вимог всіх тих, хто придбав цей вексель як
надійний цінний папір. Аваль збільшує надійність векселя і тим самим
сприяє вексельному обігу.

Протест векселів. Протест може бути поданий згідно правових норм.
Протест векселя ( це офіційний документ, оформлений на спеціальному
аркуші, в якому зазначено відповідно невиконане зобов(язання за
векселем.

Протест може бути здійснений у разі неакцепту або неплатежу. Така
відмова повинна бути засвідчена відповідним документом.

Власник векселя повинен сповістити свого індосанта і векселедавця
пронеакцепт або про неплатіж, або, у разі застереження “оборот без
витрат”, ( за днем пред(явлення. Кожний індосант повинен протягом двох
робочих днів, наступних за днем одержання ним повідомлення сповістити
свого індосанта про одержане ним повідомлення із зазначенням найменувань
і адрес тих, хто надіслав попередні повідомлення і так далі, аж до
векселедавця (схема 2). Таке повідомлення отримало назву нотифікації.
Нотифікація складається довільної форми. Єдина мета її ( як можна
скоріше повідомити трасанта та осіб, які зробили на векселі передаточні
написи.

В тому разі, якщо хто-небудь з індосантів не вказав своєї адреси, або
вказав її нерозбірливо, то достатньо, щоб повідомлення було надіслано
тому індосанту, який йому передує. Той, хто не надішле повідомлення у
зазначений строк, не втрачає свого права він несе відповідальність за
збиток, який може спричинитися через його недбалість, з тим однак, що
розмір відшкодування не може перевищити суми переказного векселя.

Векселедавець, індосант або аваліст можуть через включення у документ і
надписаного застереження “оборот без витрат”, “без протесту” або
будь-якого іншого рівнозначного застереження звільнити власника векселя
від учинення (для здійснення його прав регресу) протесту в неакцепті або
у неплатежі. Це застереження не звільняє власника векселя ні від
пред(явлення переказного векселя у встановлені строки, ні від надписання
повідомлення. За недотримання строків несе відповідальність той, хто
посилається на цю обставину у суперечці з власником векселів.

Малюнок 5.2. Протест переказного векселя

Повідомлення

Протест у разі Вексель Пові- Послідовний

неплатежу до оплати домлення регрес вимог

Непослідов-

ний регрес вимог

Повідомлення

Послідовний регрес вимог

Якщо застереження включене векселедавцем, то воно має силу щодо всіх
осіб, які підписали вексель; якщо воно включене індосантом або
авалістом, то воно має силу лише щодо нього самого. І якщо власник
векселя здійснює опротестування, то витрати, пов(язані з
опротестуванням, покладаються на нього. Якщо застереження виходить від
індосанта або від аваліста, то витрати щодо опротестування можуть бути
відшкодовані за рахунок всіх осіб, які поставили свої підписи.

Векселедержатель може обернути свій позов проти індосантів, векселедавця
та інших зобов(язаних осіб.

При настанні терміну платежу:

якщо платіж не був здійснений;

навіть раніше настання строку платежу:

якщо мала місце повна або часткова відмова від акцепту;

у разі неспроможності платника, незалежно від того, акцептував він
вексель чи ні, у разі припинення ним платежів, навіть якщо ця обставина
не була встановлена судом, або у разі безрезультатного обернення
стягнення на його майно;

у разі неспроможності векселедавця за векселем, який не підлягає
акцепту.

Відмова в акцепті або в платежі повинна бути засвідчена актом, складеним
у прилюдному порядку (протест у неакцепті або в неплатежі).

Векселедержатель може вимагати від того, кому він пред(являє позов:

суму переказного векселя, неакцептовану або неоплачену, з відсотками,
якщо вони були обумовлені;

відсотки, в розмірі шести, від дня строку платежу;

витрати, пов(язані з протестом, з пересиланням повідомлення, а також
інші витрати;

пеню, в розмірі трьох відсотків, від дня строку платежу.

Якщо позов пред(являється до настання строку платежу, то з вексельної
суми утримуються облікові відсотки. Ці облікові відсотки обчислюються
згідно з офіційною обліковою ставкою (банківською ставкою), яка існує у
місці проживання векселедержателя на день пред(явлення позову.

Той, хто оплатив переказний вексель, може вимагати від відповідальних
перед ним осіб:

всю сплачену ним суму;

відсотки на вказану суму, обчислені в розмірі шести, починаючи з того
дня, коли він здійснив платіж;

витрати, яких він зазнав.

Кожна зобов(язана особа, якій пред(явили або можуть пред(явити позов,
може вимагати вручення їй, проти оплати, переказного векселя з
опротестуванням і з розпискою у платежі.

Кожний індосант, який оплатив переказний вексель, може закреслити свій
індосамент і наступних за ним індосантів.

У разі здійснення регресу після часткового акцепту той, хто сплачує
суму, на яку вексель не був акцептований, може вимагати відмітки цього
платежу на векселі і видачі йому в тому розписки.

Векселедержатель зобов(язаний, крім того, передати йому засвідчену копію
з векселя і акт протесту для того, щоб він міг здійснити наступний
регрес.

Кожна особа, яка має право пред(явити позов, може, оскільки не
обумовлене інше, одержати платіж за допомогою нового векселя (зворотної
тратти)* , виданого на строк за пред(явленням на одну з відповідальних
перед ним осіб, з платежем за місцем проживання цієї особи.

Тема 6. Гроші та інфляція

“Інфляція є завжди і всюди

монетарним феноменом”.

Мільтон Фрідмен (1968р.)

6.1. Теоретичні концепції інфляції

Інфляція як наслідок негативних процесів в економіці відома вже декілька
століть. Однак, попри це, в економічній теорії не існує єдиного погляду
на суть цього надзвичайно складного економічного явища. В економічній
науці сформувалося дві основні концепції інфляції:

1) інфляція ( знецінення нерозмінних на золото паперових грошей
внаслідок переповнення каналів обігу грошовою масою;

2) інфляція ( загальне зростання цін на товари та послуги.

Представники першого напряму стараються довести, що інфляція можлива
лише за умов функціонування нерозмінних на золото паперових грошей. Вони
вважають, що в умовах золотого стандарту інфляція неможлива. У даному
випадку ми зустрічаємося з варіантом так званої металістичної теорії
грошей, відомої в Європі ще у часи раннього капіталізму.

Хід думок неометалістів наступний: золото має високу внутрішню вартість
і тому незнецінюється подібно до його паперових дублікатів, символів.
Переповнення каналів грошового обігу золотими грошима малоймовірно,
оскільки золото ( втілення багатства і за таких умов воно перетікає у
сферу тезаврації. А при умовах економічного буму, зростанні потреб у
компонентах суспільного виробництва ( заощаджене золото знову
повертається у сферу обігу.

Таким чином, при золотому стандарті підтримується товарно-грошова
рівновага. При такому підході звужуються історичні межі та характер
інфляції, за ними залишаються періоди функціонування товарних грошей.

Представники другого напряму вирішального значення у трактуванні
інфляції надають зростанню цін незалежно від його причин та умов, за
яких воно відбувається. Стабільність цін є для нього головною ознакою
відсутності інфляції. Тому вони нерідко допускають можливість інфляції
приобігу дійсних грошей і говорять про металеву інфляцію, оскільки і за
таких умов можливе підвищення цін. Так А.Пезенті називає інфляцією
зростання цін внаслідок псування монет (золотих, срібних) або
здешевлення благородного металу. Таких поглядів дотримується більшість
економістів Заходу.

Інфляція і при золотому стандарті можлива. Так вважають П.
Самуельсон, К. Макконнел, Е. Дж. Долан та інші. Інфляція, на їх думку,
відбувається при напливі американського золота і срібла в Європу в XVI
ст. Товарні ціни підвищились у 4-5 разів, тоді як у подальшому вони були
відносно стабільні. Якщо технологія видобування та виробництва золота
піднімається на якісний щабель, інфляція, і при збереженні розміну
паперових грошей на золото, цілком можлива. А тому більш розумно
використовувати паперові гроші, проте необхідно вміло управляти їх
пропозицією.

Ця істина пробиває собі шлях методом проб і помилок. Після першої
світової війни в країнах Заходу розмін банкнот на золото було припинено,
лютувала гіперінфляція. Проте рефлекси золотого гегемону залишались
сильними, і не лише у народу. Фінансові іституції робили спроби вплинути
на інфляцію шляхом збільшення своїх золотих запасів. Золото скуповували
на вільному ринку за щойно віддруковані паперові гроші. Результат
виявився, однак, протележний очікуваному. Оскільки в міру зменшення
кількості золотих монет в обігу з(являється “лаж” на золото як перша
ознака інфляції. Інфляційний тиск надлишку паперових грошей
зосереджувався переважно на золоті, навіть якщо ціни на товари
залишалися стабільними. Справа пішла на лад після зміни пріоритетів у
грошовій політиці: переходу до розпродажу золота за ринковими цінами,
тобто викачування зайвих банкнот з обігу та їх знищення.

Зараз золото справляє побічний вплив на грошовий обіг. Продаж дердавою
золота за цінами світового ринку дозволяє закупити товари і підвищити їх
пропозицію в середині країни, тобто ослабити частково товарний дефіцит.
Але у цій операції роль золота принципово не відрізняється від ролі
інших товарів, хоч золото і є більш ліквідним товаром.

Видається, що можливості використання золотого потоку для оздоровлення
грошового обігу невеликі, носять палліативний характер і самі по собі не
вирішують проблеми інфляції.

Значні розбіжності в економічній теорії існують відносно причин
інфляції. За цим критерієм виділяються такі теорії інфляції: надмірного
попиту, грошових витрат виробництва та теорія інфляції, як
багатофакторного явища.

Теорія “інфляції попиту”. Започаткував цю теорію Дж. Кейнс. Він
розглядав інфляційні процеси як невід(ємну складову елементів
макроекономічної системи. В кейсіанських теоріях наголошується, що
причиною інфляційних процесів є надмірний попит відносно товарної
пропозиції. Перевищення попиту над пропозицією Дж. Кейнс назвав
“інфляційним розривом”. При цьому чинники інфляції можуть бути як на
стороні пропозиції, так і попиту. Дж. Кейнс відмічав: “…якщо
пропозиція грошей в порівнянні з пропозицією товарів для купівлі
збільшується, має місце інфляція”. Він доказував, що пропозиція грошей
не може безпосередньо впливати на сукупний попит, оскільки зростання
грошової пропозиції підвищує ліквідність в економіці, і рівень
процентної ставки (ціни за ліквідні кошти) падає. Сукупний попит буде
збільшуватись помірковано, оскільки зниження процентної ставки приведе
до збільшення інвестиційних затрат.

Теорія “інфляції витрат”. Ця теорія виникла внаслідок подальшого
розвитку кейсіанської ідеї “негрошового” механізму інфляційного процесу.
У 60-ті роки в США інфляція розвивалася при відсутності надмірного
попиту і повної зайнятості, тобто всупереч теорії “інфляційного
розриву”. Це дало підстави стверджувати, що в умовах високої
монополізації виробництва і ролі профспілок на ринку праці підприємці
можуть підвищувати ціни, а профспілки ( заробітну плату за своєю
ініціативою, навіть при незмінності попиту. Подібна ініціатива виступає
імпульсом інфляційного процесу. Вся відповідальність за інфляцію
покладається на підприємців, котрі не хочуть поступатися своїми
прибутками і підвищують ціни в міру зростання виробничих витрат.
Прихильники цієї теорії з усіх виробничих витрат виділили заробітну
плату, оскільки вона найбільш тісно пов(язана з інфляцією, обслуговує
особисте споживання і не сприяє розширенню виробництва.

По-іншому пояснюють причини інфляції представники монетаристської
теорії. Монетаризм вже не просто включає проблеми інфляції до
макроекономічної теорії, а вони стають її найважливішою складовою
частиною. М. Фрідмен, засновник теорії монетаризму, розуміє під
інфляцією стійке і безперервне зростання цін, викликане надмірною масою
грошей по відношенню до валового внутрішнього продукту. Монетаристи
стверджують, шо саме зміни в грошовій масі є основним чинником
формування економічного циклу та інфляції. Їх погляди на природу
інфляції викладені у хрестоматичному вислові М. Фрідмена: “Інфляція
завжди і всюди є грошовим феноменом”. Дане положення трактує про прямму
залежність зростання цін від збільшення грошової маси, і що причини
інфляцій знаходяться у сфері обігу.

Проте, досвід країн де відбувався інфляційний процес свідчить, що
позиція монетаристів в певній мірі є правильною відносно довгострокової
перспективи, а також у тих випадках, коли зростання грошової маси сягає
крупних масштабів. Однак в короткостроковій перспективі зв(язок між
грошима та інфляцією залишається невизначеним. Грошова маса хоч і є
головним чинником інфляції, але далеко не єдиним.

З середини 60-х років 20 ст. у економічній теорії формується новий
напрям у дослідженні інфляції як багатофакторного процесу, що
відбувається в сфері грошового обігу та безпосередньо в суспільному
виробництві. Предмставники сучасного монетаризму виходять з необхідності
комплексного аналізу інфляції. Вони вважають, що найважливішою ознакою
інфляційних процесів є тісне переплетення монетарних та
загальноекономічних чинників зростання цін. З цього випливає: незалежно
від того, які причини є початковими імпульсами, будь-яке підвищення цін
викликає необхідність підищення обсягів грошової маси і навпаки. Інакше
кажучи, збільшення грошової маси часто виступає вже не як причина
зростання цін, а як його похідна. Але не залежно від характеру дії тих ,
чи інших чинників ( інфляційне зростання цін завжди супроводжується
збільшенням грошової маси. Спочатку воно відбувається в активному обігу
за рахунок зменшення нагромаджень чи збережень, а потім зростає загальна
маса грошей в обігу за рахунок надмірної емісії. Переповнюються канали
обігу грошовою масою і знецінюється грошова одиниця, що характеризує
інфляцію в її класичному вигляді.

Антиінфляційні рекомендації представників цієї теорії мають, як правило,
комплексний характер і спрямовані на всі сфери економічних відносин, в
яких діють чинники, що спричиняють інфляцію.

Все це підтверджує, що витоки інфляції, особливо в її найвищих формах,
можуть бути не тільки суто в грошовій сфері, а й у сфері виробництва, а
отже, й заходи щодо її подоланя повинні бути комплексними, охоплювати
всі складові елементи економічної системи.

6.2. Суть та форми інфляції

Інфляція ( процес знецінення грошей внаслідок надмірної емісії та
пероповнення каналів обігу грошовою масою. Зовні вона проявляється у
зростанні загального рівня цін та зниженні купівельної спроможності
грошей. Інфляційний процес можна схематично проілюструвати на малюнку 1.

Інфляція призводить до стихійного перерозподілу доходів та багатства між
соціальними групами населення, падіння матеріальних стимулів до праці,
спаду виробництва, скорочення інвестицій, загальмовує науково-технічний
прогрес, послаблює зовнішньоеконосмічні позиції країни, зменшує
конкурентні можливості на світовому ринку.

Сучасна інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово кяк
троивалий процес, який можна розділити на три етапи:

на першому етапі темпи зростання цін (інфляції) відстають від темпів
збільшення в обігу грошової маси;

на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи зростання
в обігу грошової маси;

на третьому етапі зростання цін набуває нерівномірного стрибкоподібного
характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання
грошогвої маси, то відстають від них.

У міжнародній практиці, відповідно до темпів інфляційного процесу,
виділяється три різновиди інфляції: повзуча, галопуюча, гіперінфляція.
Звичайно, що межі і форми інфляційного процесу досить мінливі, і їм
дається різноманітна інтерпритація в залежності від характеру інфляції
у тій чи іншій країні.

Повзуча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін не перевищують
10% на рік. Вона характеризується надмірногю емісією та прискореним
накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи
незначним зростанням цін.

Тобто на початку інфляційного процесу ще не існує тісного зв(язку між
зростанням грошової маси та інфляцією. Суб(єкти ринку певний час не
відчуваютьь надмірного випуску грошей в обіг і використровують їх для
нагромадження чи збереження. Це тимчасово відволікає надмірно емітовані
гроші з каналів обігу, послаблює інфляційний тиск на ціни. Однгочасно
сповільнюється швидкість обігу грошей, що теж має певний антиінфляційний
ефект.

Зазначені процеси стимулюють підприємницьку активність, збільшують попит
на інвестиції, що призводить до розширення виробництва, товарообороту і
зростання, у зв(язку з цим, пропозиції товарів і послуг. Отже, в умовах
неповної зайнятості (наявності незавантажених виробничих потужностей і
безробіття) відставання тпемпів зростання цін від

Малюнок 6.1. Інфляційний процес

Зміни у купівельній

спроможності грошей

Інфляція Дефляція

-процес безперервного -процес безперервного

зростання рівня цін зниження рівня цін

Форми

інфляції

За темпами За зовнішніми

ознаками

-повзуча -відкрита інфляція

-галопуюча -прихована інфляція

-гіперінфляція

Причини

інфляції

Інфляція Ціни Інфляція

попиту зростають витрат

-споживча інфляція -затратна інфляція

-фіскальна інфляція Тиск з -інфляція як засіб

-імпортована інфляція боку витрат погоні за прибутками

-імпортна інфляція

Наслідки інфляції

темпів зростання грошової маси може зберігатися протягом тривалого
періоду, що й надає інфляції повзучого хапрактеру. Така інфляція не має
явних негативних наслідків, мало відчутна для економічних агентів. Тому
для більшості розвинутих країн у сучасний період характерна повзуча
інфляція, яка нерідко використовується як засіб стимулювання та
регулювання економічного розвитку.

Разом з тим, в умовах повзучої інфляції відбувається приховане
нарощуванрня інфляційного потенціалу у вигляді незадоволеного
додаткового попиту, який постійно тисне на товарні ціни і загрожує їх
“вибухом”. За умов повної зайнятості додатковий попит стає суто
інфляційним. Створюється особлива економічна ситуація, коли зростає (за
рахунок емісії грошей) попит на “інфляційне фінансування” при обмеженій
пропозиції, що порушує симетрію товарного обміну ( MV=PY. Виникає
ситуація, за якої подальше зростання платоспроможного попиту не сприяє
зростанню виробництва й ефективному використанню його ресурсів, а веде
до безпосереднього зростання цін, внаслідок чого інфляція піднімається
на вищий щабель і перетворюється у гальмо економічного розвитку.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін досягають
10-100% на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін, тобто
прискорена (інфляція у темпі рисі, або галопуюча) інфляція. Вона
викликає випереджувальні темпи зростання споживчого попиту порівняно з
товарною пропозицією, що призводить до зростання цін. За цих умов
формується інфляційний мультиплікатор, який прискорює деструктивні
процеси в економіці.

На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та
скорочення товарообороту, втрачається стиммул до інвестицій, стримується
процес суспільного нагромадження. Інфляція викликає відток капіталу з
виробничої сфери до сфери обігук. Тобто відбувається розбалансування
економічної рівноваги.

Галопуюча інфляція посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. За таких
темпів інфляції економічним агентам не вигідно тримати свої активи в
грошовій формі. Гроші із сфери нагрогмадження чи збереження переходять у
сферу обігу. Виникають так звані “гарячі гроші” ( гроші, що втрачають
свою вартість і не затримуються надовго на руках. Кожен прагне найшвидше
позбутися грошей, довіра до яких втрачається. Прагнення економічних
агентів швидше позбавитися “гарячих грошей” прискорює їх обіг, що
зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу. Прискорення
обігу грошей стає додатковим стимулятором інфляцій ного процесу. Агенти
ринку втрачають бажання реалізувати свої товари за гроші, які постійно
втрачають купівельну спроможність, і вони переходять на бартерні
операції або продають їх за іноземну валюту. Як бачимо, гроші втрачають
на тільки функцію нагрогмадження, а також частково втрачають свою робочу
функцію ( засобу обігу.

В умовах галопуючої інфляції особливо на фінальній стадії настає
платіжна криза ( “грошовий голод”, що імпульсивно втамовується емісією.
Держава намагається припинити емісію грошей, однак поглиблення
економічної та фінансової кризи ставить її перед необхідністю вдаватись
до нових вимушених емісій, настають “емісійні шоки”. Держава втрачає
головні важелі управління емісійним процесом, інфляція стає
неконтрольованою. Це й призводить до виникнення інфляційної спіралі,
перетворення повзучої інфляції в галопуючу, а галопуючої ( в
гіперінфляцію.

Гіперінфляція. Особливо виразно деформація економічних та соціальних
процесів проявляється в умовах гіперінфляції. За даними МВФ вважається,
що інфляція переходить у гіперстадію коли темпи приросту цін складають
50% за місяць. У рамках гіперінфляції виділяють вужче поняття (
суперінфляція, за якої темпи зростання цін складають 1000 відсотків і
більше за рік.

Гіперінфляція часто пов(язана з політичним хаосом, війнами та їх
наслідками, а також із соціальними революціями. Подібні ситуації
виникали в перші десятиріччя XX століття, після другої світової війни та
в період нашої доби. На початку 90-х років не було жодної
постсоціалістичної країни, яка б не потрапила в “інфляційний полон” і не
відчула його руйнівного впливу.

На стадії гіперінфляції домінує нестабільність цін, яка полонила всі
сектори економіки, спричиняючи хаотичність ринку та несправедливий
(нееквівалентний) перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.

В умовах гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої функції, падає їх
роль в економіці, поширюються бартерні операції, порушується
фінансово-кредитний смеханізм, розвиваються неорганізовані стихійні
процеси в еконогміці, що призводить до зростання загальної економічної,
соціальної та політичної нестабільності.

В період гіперінфляції реальний попит неа гроші різко падає, що значно
знижує їх куупівельну спрооможність. Одночасно збільшується попит неа
товари, а це призводить до подальшого зростання цін, оскільки великій
кількості грошей протистоїть надто обмежений обсяг товарів. Агентьи
ринку стараються якомога ск4оріше отоварити гроші, які на очах втрачають
свою вартість. Відбувається “втеча” від грошей. Разом з тим виникає
“голод” на гроші, оскільки емісія грошей не встигає за їх знеціненням.
Особливо відчувається “голод” на банкноти крупних номіналів, оскільки
дрнібні купюри зовсім втрачають свою вартість і покидають канали обігу.
Внаслідок чого держава вдається до друкарського верстата і випускає в
обіг нові купюри високих номіналів, а це ще більше розкручує спіраль цін
і грошей. Створюється парадоксальна ситуація, коли за наявності в обігу
великої маси “зайвих” грошей економічні агенти відчувають нестачу
платіжних засобів (грошовий голод).

Інфляція негативно впливає на якість активів. Вона докорінним чином
змінює розподіл доходів і майна. Ті, що мають тверді заробітки,
відчувають зменшення їх купівельної спроможності. Ті, що мають
заощадження, також відчувають вплив інфляції ( їх заощадження
знецінюються. Особи, що змогли вкласти свої гроші в реальні цінності
(нерухомість, коштовності) бачать, що вартість їх зростьає швидше ніж
інфляція. Це пов(язане з тим, що високий темп зростання цін робить
грошові заощадженрня настільки незахищеними, що ті, хто може це собі
дозволити, переключаються на “безпечні” об(єкти вкладання грошей.

Інфляція “роз(їдає” реальну вартість активів. Втрачають вартість не
тільки гроші, але інші грошові активи: цінні папери, страхові поліси,
депозити тощо. За інфляції відбувається перерозподіл доходів між
кредиторами й дебеторами. Боржники, котрі отримали на певний період
позику, розплачуються за неї грішми, які в перебігу інфляції помітно
втратили свою вартість (купівельну спроможність). Відбувається
перерозподіл багатства від кредиторів чи власників грошгових активів до
боржників, серед яких основним боржником є держава чиї пасиви (гроші,
державні облігації, скарбницькі векселі) втратили вартість. Отже,
програють кредитори і одночасно знаходяться у виграші позичальники
(дебітори) у тогму числі й держава, зокрема, коли мова йде про
компенсацію державного боргу. Інфляція зменшує його реальну величину.
Все це дестабілізує суспільство, знижуючи реальні доходи широких верств
населення інфляція звужує межі внітрішнього ринку, спотворює структьуру
попиту, посилює спекуляцію, “тіньовий бізнес”.

Інфляція неодмінно веде до кризи державних фінансів, що розвивається
внаслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень до державної
скарбниці та одночасного зростання видаткової частини бюджету. Внаслідок
інфляції реальна вартість доходів бюджету постійно зменшується. Тому
держава змушена весь час вдаватись до друкарського верстату, щоб
компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це
практично неможливо, то їй доводиться так чи інакше зменшувати свої
витрати і передусім на соціальні потреби, що ще більше загострює
соціально-політичну нестабільність у суспільстві. На фінішній стадії
інфляції подальше зростання емісії стає ффінансово невигідним і
соціально небезпечним.

Нерідко хвилі інфляції приносили з собою такі драматичні зміни, які
інколи приводили до соціальної напруженості та політичних конвульсій.
Найбільш яскравим прикладом є гіперінфляція в Німеччині на початку 20-х
років, коли розмір інфляції вимірювався цифрою з трьома і більше нулями.
В результаті реальна івартьість заощаджень середніх верств населення
перетворилась у ніщо. І це, на думку деяких істориків, стало в
майбутньому важливим фактором сходження Гітлера до влади. У 80-их роках
навіть такі країни як Ізраїль, Югославія та більшість
латиноамериканських країн попали в полон глибокої інфляції. На жаль, на
початку 90-х років це негативне явище охопило Україну.

Інфляція послаблює зовнішньоекономічні позиції держави, зменшує її
конкурентні можливості на світовому ринку, веде до падіння валютного
курсу (купівельної спроможності) національної валюти, загострюється
дефіцит платіжного балансу, збільшується зовнішні борги, що призводить
до порушень зовнішньоекономічних відносин.

6.3. Причини інфляції

В кейсіанській макроекономічній моделі формою прояву інфляції є динаміка
цін, імпульс до зростання яких може виходити як з боку попиту, так і з
боку пропозиції. Зупинимося на цих висновках більш детально.

P P AS(

E( AS E(

P( P( AS

E1 P0 E

P0 E АД

АД(

АД

0 Y0 Y 0 Y1 Y0 Y

Мал. 6.1. Зростання грошової маси. Мал. 6.2. Негативний
“шок” пропозиції.

На мал. 1 показано спочатку лінію сукупного попиту АД і лінію сукупної
пропозиції AS. Лінія сукупного попиту АД показує рівень випуску
продукції і доходів, при яких видатки дорівнюють доходам, а грошовий
ринок знаходиться в стані рівноваги. Лінія сукупної пропозиції AS
показує, який обсяг продукції господарські агенти готові запропонувати
на ринку при кожному рівні цін. Отож, стан рівноваги на ринку буде
знаходитись на перехресті ліній АД і AS, у точці Е. При рівноважному
рівні цін Po попит відповідає обсягу продукції Yo, який господарські
агенти готові реалізувати на ринку.

Припустимо, що центральний банк збільшив грошову масу в два рази,
купляючи на відкритому ринку державні цінні папери. На малюнку 1
показано, що приріст номінальної грошової маси переміщує точку рівноваги
із ЕуЕ1, збільшуючи як обсяг виробництва, так і рівень цін. Відстань між
Е і Е( відповідає приросту номінальної грошової маси; якщо ціни
збільшуються в тій же пропорції, що й номінальна грошова маса, то
реальні залишки М/P, як і попит, не змінюються. Лінія сукупного попиту
АД зрушується вправо-догори в положення АД( в тій же пропорції, в якій
збільшується пропозиція грошей. Попит для кожного рівня цін буде
збільшуватися. Якщо лінія сукупного попиту АД стрімко піднімається
догори, то в сновному пристосовуються ціни, а випуск продукції
збільшується помірковано, незамітно. Такий варіант називається
“інфляцією попиту”, оскільки зростаючий попит підштовхує догори рівень
цін. Причиною зростання цін є надмірний сукупний попит на гроші по
відношенню до загальної пропозиції товарів в умовах повної зайнятості
економіки.

Тепер розглянемо зміни чи порушення, що мають місце у сфері пропозиції
(малюнок 2). Припустимо, що ціни на компоненти виробництва (на
енергоносії) зростають. Господарські агенти, щоб покрити свої зростаючі
витрати, будуть старатись продати свою продукцію по більш високій ціні.
Лінія сукупної пропозиції під впливом зростаючих затрат переміщується
вліво і догори із положення AS в положення AS(.

Зростання витрат виробництва веде до появлення нової точки
короткострокової рівноваги Е(. Рівень цін зростає з Po до P1, а реальний
випуск продукції зменшуєься з Yo до Y1. Як бачимо, негативні зміни у
сфері пропозиції викликають спад виробництва і зростання цін. Такий
варіант називається “інфляцією витрат”, оскільки ціни зростають за
рахунок очікуваного збільшення затрат виробництва.

Отже, економічною теорією доведено, що основні причини інфляції це:
зростання надмірного попиту над пропозицією ( “інфляція попиту” та
зростання грошових витрат виробництва ( “інфляція витрат”. Ці дві
класичні причини безперечно можуть бути викликані низкою монетарних та
загальноеконмічних чинників, сила впливу яких на економічний процес
неоднакова. До таких чинників можна віднести: інфляцію, викликану
надлишком в обігу грошової маси внаслідок кредитної емісії; фіскальну
інфляцію, що пов(язана із дефіцитом бюджету; інфляцію, викликану
зростанням виробничих витрат і доходів, імпортовану інфляцію тощо.

Інфляція попиту.

Інфляція попиту генерується надмірним зростанням попиту порівняно з
пропозицією. Якщо у відповідь не відбудеться підвищення пропозиції,
зростання попиту компенсується підвищенням цін і рівень інфляції зросте.
Інфляція попиту безпосередньо пов(язана з дією монетарних чинників.Мова
йде про невиважену грошову емісію, що призводить до перевищення попиту
на гроші порівняно з наявною пропозицією товарів і послуг. У цьому
випадку безпосереднім чинником інфляції є зростання грошової маси, що
порушує закон грошового обігу ( Ms = Md.

Процес генерації інфляції можна наочно розкрити за допомогою “рівняння
обміну”:

M(V = P(Y
(1)

де, M ( номінальна грошова маса (кількість грошей в обігу);

V ( швидкість, або норма обігу грошової маси;

Y ( реальні доходи, або товарне забезпечення грошей.

Спочатку нагадаємо значення окремих економічних показників. Номінальний
доход (PY) номінальна сума отриманої зарплати, виплати по відсотках,
прибутку, дивідентів, рентних платежів тощо. Реальний доход (Y) (
кількість товарів і послуг, що їх можна придбати на суму номінального
доходу. Динаміка реального доходу визначається як різниця між
номінальним доходом та рівнем цін (інфляцією). Якщо за рік середній
показник номінального доходу виріс на 15%, а ціни протягом цього ж часу
( на 10%, то можна вважати, що реальні доходи населення за вказаний
період збільшилися на 5%.

З формули (1) випливає, що збалансованість між грошовою масою та її
товарним забезпеченням досягається шляхом зміни рівня цін.

Рівень цін можна визначити за допомогою перетворення рівняння (1) за
формулою:

P = MV/Y
(2)

Із формули випливає, що рівень цін (норма інфляції) постійно зростає,
коли номінальна грошова маса збільшується відносно попиту на реальні
залишки. Ціни тим вищі, чим більше в обігу грошей та менша пропозиція
товарів і послуг. Кількісна теорія грошей припускає, якщо (V) і (Y)
величини постійні (constant), або змінюються незначно, тоді рівняння (2)
витікає, що між показниками (M) і (P) існує пряма залежність: якщо
грошова маса (M) подвоюється, теж саме відбувається з цінами (P).

Розглянемо механізм дії інфляції на конкретному прикладі. Припустимо, в
обігу знаходиться грошова маса в сумі 500 млн. доларів, якій протистоїть
відповідне товарне забезпечення теж на суму 500 млн. доларів. Потім
держава випустила в обіг ще 250 млн. доларів, скажімо, для покриття
бюджетного дефіциту. При цьому номінальний обсяг виробництва товарів не
змінився. Тоді номінальний попит перевищуватиме пропозицію в базових
цінах на 250 млн. доларів, або в 1,5 рази. Такий стан в економічній
теорії отримав назву “інфляційний розрив”. Цей розрив ліквідується
зміною рівня цін. Якщо ціни збільшаться в 1,5 рази, то пропозиція
товарів відповідатиме грошовому попиту.

Отже, підвищення попиту при обмеженній пропозиції призводить до
підвищення цін. Пояснюється це тим, що еластичність пропозиції по ціні
залишається низькою. Це зумовить подальше зростання “інфляційного
розриву” між сукупним попитом та сукупною пропозицією.

Якщо рівняння обміну розглядати з позиції динаміки цін, гроей, випуску
продукції (ВВП) і швидкості обігу грошей, то рівняння (2) можна
переписати в термінах темпів приросту:

P = M ( Y + V (3) або M/P = Y ( V (4)

Отже, норма інфляції (P) дорівнює різниці між темпами приросту
номінальної грошової маси і реального попиту на гроші (3).

Із рівняння (4) витікає, що темп приросту реального попиту (M/P) на
гроші дорівнює темпам приросту реальних доходів (Y) за мінусом приросту
швидкості обігу грошей (V).

Розглядаючи рівняння (3) і (4) ми можемо прийти до висновку: якщо
зростають номінальна грошова маса і реальні доходи, то обидва ці чинники
впливають на рівень цін у протележних напрямках: зростання номінальної
грошової маси сприяє інфляції, тобто зростання цін, тоді як збільшення
реальних доходів а, значить, збільшення реального попиту на гроші в
тенденції призводять до падіння рівня цін. Чистий ефект залежить від
співвідношення цих двох показників. Інтенсивне зростання номінальної
грошової маси, яке не супроводжується збільшенням попиту на реальні
залишки, що призводить до винекнення різновиду “гарячих грошей” (
грошей, що втрачають функцію нагромадження і не затримуються надовго на
руках у населення, що призводить до ще більшої інфляції. Навпаки, якщо
інтенсивно зростає реальний попит на гроші (реальні доходи), то при
любому рівні зростання грошової маси відбувається певне скорочення
інфляції. Наприклад, якщо швидкість обігу грошей величина постійна, а
реальні доходи зростають, скажімо, на 3% на рік, то в цьому випадку
реальний попит на гроші зросте теж на 3%.

Якщо номінальна грошова маса зросте на 10% за рік, то норма інфляції
становитиме 7% (10% ( 3%). При зростанні грошової маси на 15% норма
інфляції сягатиме вже 12% (15% ( 3%); підвищення темпів приросту
реальних доходів, скажімо, до 5% замість 3% буде означати зниження
інфляції.

Прискорення швидкості обігу грошей слугує додатковим стимулятором
інфляційного процесу. Цей показник визначається як відношення
номінального доходу (ВВП) до номінальної грошової маси, або у вигляді
формули:

PY

V = ———— , (5)

M

Звідси V = Y/(M/P), (6)

що означає швидкість обігу грошей дорівнює відношенню реальних доходів
до реальних залишків. При заданому рівні доходів швидкість обігу
зростає, коли попит на реальні залишки падає. Цей показник високий на
стадії галопуючої, особливо, гіперінфляції і низький на стадії повзучої
інфляції.

Таким чином, на темпи інфляції впливає три агреговані складники: темпи
приросту грошової маси, темпи зміни швидкості обігу грошової маси і
темпи зміни обсягів виробництва (ВВВП). Залежно від конкретної
економічної ситуації вплив цих показників на інфляційний процес
неоднаковий. Так, в Україні середньомісячна інфляція у 1993 р. Складала
47%, при цьому: 35,7% ( за причини зростання грошової маси, 8,5% ( зміни
швидкості обігу грошей, і 2,8% ( за причини спаду виробництва.

Фіскальна інфляція. Причиною ланцюгу, який з(єднує, з одного боку,
приріст грошової маси, а з другого ( зростання рівня цін стає хронічний
та колосальний за розміром дефіцит державного бюджету, який покривається
переважно за рахунок кредитної емісії грошей. За такої ситуації жоден
уряд, як підкреслював Дж. Кейнс, не погодиться проголосити себе
банкрутом, не вдаючись до послуг емісійного механізму, що знаходиться в
його розпорядженні. Держава вдається до такої крайньої міри як емісія
грошей у тому випадку, коли вона не в змозі розв(язати проблему
бюджетного дефіциту шляхом податкової політики або випуску цінних
паперів.

Кредитна емісія означає, що центральний банк ( агент уряду покриває
державний борг чи фінансує державну амбіціозну програму видатків
емісійними кредитами, які не мають реального забезпечення. Пряме
кредитування уряду практично виглядає як зростання чистих активів,
джерела яких знаходяться у пасиві балансу центрального банку внаслідок
чого збільшується грошова база та сукупний попит. А це може викликати
надмірне зростання грошового попиту порівняно з наявною пропозицією
товарів і як наслідок ( черговий спрут інфляції. Отже, чим більший
дефіцит бюджету, тим більший рівень інфляції, причому із сказаного ( це
явище є нелінійне і динаміка його має тенденцію до зростання.

Насправді, фінансування бюджетного дефіциту шляхом грошової емісії є
своєрідною формою оподаткування ( “інфляційним податком”. Розмір вигоди,
яку отримує держава, можна визначити як добуток рівня інфляції і
реальних грошових залишків, що втрачають свою вартість. Припустимо, що
ви маєте на руках 200 доларів при річній нормі інфляції 50%. За рік
інфляція зменшить вартісь ваших реальних грошових залишків на 100
доларів, котрі і складають “інфляційний податок”. Власно він поїдає
заощадження населення, знецінює пенсії, заробітну платню і викликає
перерозподіл багатства. Дж. Кейнс так описав цю ситуацію: це така форма
оподаткування уникнути якої майже неможливо. Навіть найслабкіший уряд в
змозі запровадити його у тій ситуації, коли він не здатний на щось інше.

Отже, основна причина фіскальної інфляції ( дефіцит бюджету та його
покриття за рахунок емісійних кредитів центрального банку. Адже вони (
основний каталізатор інфляції. Досвід багатьох країн показує, що лише ті
країни, в яких були створені інституційні та економічні умови для
відмови від фінансування державного бюджету за рахунок кредитів
центрального банку, спромоглися приборкати інфляцію.

Проте, повністю позбутися інфляції лише методами обмеження попиту тобто
чисто монетарними методами неможливо. Таке обмеження грошової маси хоча
гальмує зростання цін, але водночас гнітить виробництво, не дозволяє
розірвати ланцюг боргових зобов(язань.

Інфляція витрат

Інфляційний процес може відбуватись під впливом цілої низки немонетарних
чинників, що зумовлюють зростання цін через подорожчання компонентів
виробництва і зростання собівартості продукції. Йдеться про інфляцію
витрат, що формується на принципово іншій основі ніж інфляція попиту.

Інфляція витрат відбувається внаслідок порушення рівноваги товарного
обміну MV = PY, тобто перевищення пропозиції над попитом, що генерує
процес зростання витрат виробництва і в результаті через підвищення цін
на товари викликає збільшення грошової маси. Масштаби накручування цін
залежать від “грошового покриття”, яке визначає межі того середовища, в
рамках якого економічні агенти можуть здійснювати свої витрати.
Відбувається нагнітання попиту на гроші з боку витрат виробництва. У
даному випадку збільшення грошової маси виступає вже не як причина
зростання цін, а як похідна від цін.

В основі інфляції витрат лежить взаємозв(язок витрат і цін, рівень яких
підвищується під впливом зростання витрат або надприбутків.
Найхарактернішою ознакою інфляції витрат у її класичному вигляді є
спіраль “зарплата ( ціни”. Наприклад, якщо в економічному середовищі
відбувається загальне підвищення цін, стає неминучим зниження реальних
доходів населення. Щоб зберегти їх рівень, необхідно збільшувати грошові
доходи (заробітну плату), а це призводить до зростання витрат
виробництва або бюджетних видатків. Як наслідок зростає собівартість
продукції фірм, що веде до підвищення цін на товари. Подорожчання
товарів та послуг знову робить необхідним підвищення заробітної плати.
Розкручується інфляційна спіраль “зарплата ( ціни”. Цей процес відомий в
економічній теорії під назвою “кривої Філіпса”.

Наведений приклад інфляційної спіралі “зарплата ( ціни” демонструє
взаємозв(язок чинників інфляції попиту та витрат. З одного боку,
підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, а тому є
чинником платоспроможного попиту, з другого боку, підвищення заробітної
плати збільшує витрати виробництва, оскільки вона є статтею собівартості
продукції. А підвищення собівартості продукції у свою чергу сприяє
зростанню товарних цін.

Важливим чинником інфляції витрат виробництва є значне подорожчання
матеріальних ресурсів. Наприклад, фірма, що випускає деякий товар і діє
в умовах ринку (вільного ціноутворення) при зростанні ринкових цін на
матеріальні компоненти виробництва (сировину, проміжні продукти,
енергоносії) прагнутиме утриматись на плаву, а тому в ціну свого
продукту включить як витрати на виробництво, так і визначиться з доданою
вартістю на одиницю продукції, виходячи з інфляційних очікувань, щоб
забезпечити собі прибуток та зарплату своїм працівникам.

Через взаємопов(язаність виробничих процесів в економічному середовищі
зростання ціни на сировину по ланцюжку спричиняє зростання цін на всі
інші товари.

Чинником інфляції витрат є також підвищення цін на продукцію
еекономічних агентів у відповідь на збільшення ставок податків плати за
кредит, що рівнозначне збільшенню витрат виробництва. При високих
ставках податків включаються механізми, які обмежують зростання
виробництва. В економічних суб(єктів з(являються все більші проблеми з
фінансуванням інвестицій та погашенням боргових зобов(язань. Більше
того, послаблюється сама схильність до інвестицій, оскільки виробництво
продукції стає економічно невигідним.

В економічній науці добре відомі співвідношення між ставками
оподаткування та величиною їх надходжень до бюджету ( крива Лаффера.

Рівень

виробництва

1 2

податки

Малюнок 6.3. Крива Лаффера.

При підвищенні ставок оподаткування сума податкових надходжень до
бюджету зростає тільки до певної величини, а потім знижується за рахунок
спаду виробництва і ухилення від сплати податків. Значний рівень спаду
виробництва свідчить про те, що економіка знаходиться у становищі, яке
відповідає відтинку 2 кривої, а отже, зниження ставок оподаткування
призведе не тільки до підвищення ділової активності, а й до збільшення
суми надходжень від податків до бюджету.

Отже, основне завдання податкової політики оживити економіку і
виробництво, адже збиткове виробництво бюджет не поповнить, не дасть
товарного забезпечення грошам.

Зростання цін може відбуватись також за умов передбачення суб(єктами
господарської діяльності погіршення економічної ситуації: труднощів з
поставками сировини, подорожчання банківського кредиту платіжної кризи
тощо. Результатом є включення заздалегідь до виробничих витрат так
звваної “плати за ризик”.

Імпортна інфляція.

Інфляція, що імпортується зумовлена для даної країни чинниками:
надмірний наплив іноземної валюти, підвищення імпортних цін тощо. Вона
призводить до вільного притоку на внутрішній ринок надмірного попиту та
вільного відпливу за кордон товарів.

Рівень валютного курсу національної валюти до іноземних може бути, як
інфляційним, так і антиінфляційним чинником. Низький курс національної
валюти здорожчує імпорт і здешевлює за межами країни експорт товарів. Це
призводить до зростання цін на імпортовані товари. Тому існує пряма
залежність між інфляційними процесами та обсягом чистого експорту
(різниця між експортом та імпортом). Саме на обсяг чистого експорту
впливає курс національної валюти порівняно з іноземноми валютами. При
зниженні валютного курсу національної валюти обсяг чистого експорту
зростає. Отже, зниження курсу національної валюти підвищує вартість
імпортованих товарів та сировини на внутрішньому ринку. А це збільшує
загальну собівартість виробництва, у тому числі й виробництва продукції
на експорт.

Існує відповідна залежність (еластичність) рівня цін на продукцію
вітчизняного виробництва від рівня цін на імпортовану продукцію
(сировину, енергоресурси тощо). Підвищення цін на світовому ринку
істотно впливає на загальний рівень цін на внутрішньому ринку. Так,
динаміка інфляційного процесу, що розпочався в Україні в зв(язку з
лібералізацією цін у 1992 році та вимушеного переходу до світових цін на
енергоносії, які закупляються за кордоном викликала загальне підвищення
цін на внутрішньому ринку. У цей характер інфляція носила яскраво
виражений витратний характер. Хоча на початку 1992 року була помітною і
складова ( інфляція попиту через наявність зайвої грошової маси в обігу.
З підвищенням світових цін на енергоносії українські товари стають
дорожчими і неконкурентними. У даному випадку говорять про імпортовану
інфляцію витрат, оскільки разом із товарами імпортуються високі ціни.

Як відзначалося, розмежування чинників інфляції теоретично є можливим, а
насправді відбувається настільки глибоке взаємне переплетення різних
причин інфляційного процесу, що їх структурне розмежування стає
практично не можливим. Це особливо рельєфно видно на прикладі
інфляційного процесу в Україні, де в один клубок переплелися структурна,
фіскальна, імпортна інфляція, інфляція витрат та її різновиди.
Спостерігаємо цілу низку чинників, які впливають або виключають один
одного, надаючи інфляційному процесові особливої складності та
непередбаченості. Тут до речі сказати: “проблеми, викликані інфляцією,
виникають не тому, що цінність грошей падає, а тому що майбутня їх
цінність непередбачена”.

Показники вимірювання інфляції

Інфляція не лише відображає у своєму розвитку динаміку цін, а й
вімірюється останньою. Розміри інфляції можна визначити за допомогою
таких показників: індексу вартості життя, індексу купівельної
спроможності та індексів інфляції.

Розрахунок динаміки цін (вартості життя) у звітному році визначається за
формулою Ласпейреса:

p1 ( q0 q0 ( вага у базісному році;

Ip = ((((( ( 100, де p0 ( ціни в базісному році;
(1)

p0 ( q0 p1 ( ціни у звітному році;

Індекс вартості життя враховує основні втрати населення від підвищення
цін, більш широко характеризує динаміку цін, а значить купівельну
спроможність грошей. Справді, якщо Ip = 2, то це означає, що в цілому
ціни зросли за певний період у два рази, а значить у два рази знизилась
купівельна спроможність грошової одиниці. Показник купівельної
спроможності ( величина обернена до індекса вартості життя і
розраховується за формулою:

1

Купівельна = (((((((( , (2)

спроможність рівень цін

( рівень цін підвищується ( купівельна спроможність падає;

( рівеньцін падає ( купівельна спроможність збільшується

Наприклад. Індекс вартості життя за п(ять років збільшився на 120,7%.
Отже, динаміка купівельної спроможності складає:

120,7

К = 1 ( ((( = 100 ( 120,7 = 0,8285.

100

Це означає, що 100 доларів базисного року через п(ять років у звітному
році їх вартість становитиме лише 82,85 долара, тобто купівельна
спроможність долара внаслідок зростання цін знизилась за 5 років на
17,15%.

Для вимірювання інфляції обчислюють темп інфляції ( приріст цін у
відсотках. Динаміку індексу цін можна обчислити за формулою:

Ip1

Ip = ((( , де Ip0 ( рівень індексу цін у базисному році; (3)

Ip0 Ip1 ( рівень індексу цін у звітному році.

Наприклад. індекс цін збільшився від 120 до 132.

Динаміка індексу цін:

132

Ip = (( ( 100 ( 100 = 10%,

120

120

а динаміка купівельної спроможності = ((( ( 100 ( 100 = 9,1%

132

Збільшення індексу цін (вартості життя) на 10% чи на 12 пунктів означає,
що купівельна спроможність грошей зменшилась на 9,1%.

Щоб не втратити своїх клієнтів, залучити інвестора навіть у період
інфляції до співпраці банк повинен враховувати річний темп інфляції при
нарахуванні процентів, визначені річної процентної ставки.

6.5. Особливості інфляційного процесу в Україні.

Вперше на Україні заговорили про появу інфляції у 1991 році хоч коріння
її розрослися ще в колишньому СРСР. Це зумовлювалося, з одного боку,
повним домінуванням державного монополізму та відсутністю ринкової
конкуренції, а з іншого ( спотвореною структурою виробництва,
надзвичайно високою часткою військово-промислового комплексу, надмірним
“старінням” основних фондів, неефективним використанням капітальних
вкладень, ресурсів тощо.

В умовах глобального державного регулювання економіки та жорсткого
адміністративного контролю за рівнем цін і доходів грубо порушувався
автоматично діючий зв(язок між зростанням грошової маси,
платоспроможного попиту і рівня цін. Останні, як правило,
“заморожувались”, неєважаючи на зростання попиту при надто обмеженій
пропозиції, що виключало відкриту форму інфляції. Внаслідок цього
нагромаджувався потужений інфляційний потенціал у вигляді
товарно-грошової розбалансованості сфери обігу, тобто незадоволеного
платоспроможного попиту, який постійно тиснув на товарні ціни. В таких
умовах інфляція набувала прихованої (подавленої) форми і виявлялася в
хронічному дефіциті товарів, підвищенні цін на “чорному” ринку та
зниженні ринкового курсу національної валюти.

Попри це, розвиток інфляційних процесів в Україні (1991-1994рр.) мав і
специфічні особливості. Вони пов(язані, насамперед, з непослідовністю
економічних перетворень, допущеними прорахунками в економічній політиці,
деформаціями процесу роздержавлення і приватизації, надмірністю
бюджетних видатків.

Особливо швидкому зростанню інфляції (від прихованої ( до гіперінфляції)
протягом 19981-1993рр. сприяли, з одного боку, вкрай незадовільна
структура виробництва, його низька ефективність, падіння темпів
зростання, а потім і абсолютних обсягів виробництва, а з другого, (
нарощування дефіциту державного бюджету із зменшенням надходження
доходів та непомірному зростанні державних витрат. Якщо у 1991р. дефіцит
бюджету України складав 14% ВВП, то у 1992р. він виріс до 29%. Бюджетні
видатки виросли до 72% ВВП. Економіка втратила спроможність задовільняти
та обслуговувати такий рівень державних витрат. Окрім того, внаслідок
інфляції реальна вартість загальних державних доходів постійно
зменшувалася. Тому держава змушена була весь час “посилювати тиск” на
емісійний верстат, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції.

Первинна емісія ( головний чинник інфляції попиту в Україні. Стрімке
падіння вартості національних грошей України охоплює період з кінця
1991р. до половини 1994р., коли індекси цін стрімко підвищувались з
240% в 1991р. до 2100% в 1992р. і перейшли в гіперінфляційне зростання в
1993р. ( 10255% на рік. Ситуація визначалась надзвичайно значними
обсягами кредитних емісій, які здійснювались за рішенням державних
органів. У 1992 році кредитна емісія склала нечувану за тих часів суму
один трлн. крб. (500% від обсягу грошової маси на початок року). Вона
була спрямована на забезпечення заліків взаємозаборгованості суб(єктів
господарської діяльності, поповнення їх обігових коштів, на видачу
дотацій державним підприємствам тощо. У 1993р. обсяги кредитної емісії
уже збільшились в 30 разів і становили біля 30 трлн. крб., 70% з яких
через різні канали було спрямовано на фінансування агропромислового
комплексу.

Саме ці величезні за обсягами кредитні емісії є головною причиною
гіперінфляції 1993 року, поглиблення фінансової кризи, яка набула
затяжного характеру. Додатковим чинником зниження вартості національної
валюти було те, що емісійні кредити в той час надавались за пільговими
процентними ставками, які були значно нижче інфляції.

За такої ситуації емісія була вимушеною. Вона слідувала за
адміністративним підвищенням цін, була його результатом. При цьому слід
врахувати і те, що в Україні тоді не існувало чіткого розмежування між
бюджетною та кредитною системою. У цій ситуацій автономність НБУ була
значною мірою формальною. Відносно кредитної емісії, то вона мала
фіскальну природу, тобто здійснювалася не на кредитних, а на суто
дефіцитних засадах. А тому основним спонукачем інфляційного процесу були
державні структури, які за допомогою емісійного верстата намагалися
компенсувати надмірні (амбіціозні) бюджетні витрати, значною мірою
породжені невиваженістю економічної політики. Звернемося до фактів.

У 1994 році Нацбанк відповідно до рішень Верховної Ради здійснював
заходи, спрямовані на забезпечення обсягів платіжних засобів для
забезпечення нормального товарно-грошового обігу. За рік їх темпи
зростання становили 6668,3% і дещо перевищили темпи зростання оптових
(656,5%) та споживчих (501,1%) цін. На 1 січня 1995 року готівка поза
банками становила невиправдано велику частку від загального обсягу
грошової маси, а саме 25,1%. Внаслідок розбалансованості споживчого
ринку тільки протягом січня-липня перевищення грошових доходів населення
над витратами та заощадженнями сягнуло 120 трлн. крб., або склало 11,4%
від грошових доходів у сумі 1054 трлн. крб., а напередодні серпневого
підйому курсу долара, це перевищення досягло майже 52 трлн. крб. Всі ці
обсяги залишили сферу офіційного обігу і зникли у “тіньовій” економіці.
Отже, швидке зростання грошової пропозиції прискорило інфляцію (
накопичена в “тіньовій” економіці (внаслідок розбалансованості
споживчого ринку) готівка реалізувала свій інфляційний потенціал. Це
означає, насамперед, що офіційна економіка (та, котра враховується
статистикою і сплачує податки) перманентно не щздатна запропонувати
громадянам України необхідні обсяги товарів і послуг. Через те частка
грошових доходів населення (від 10 до 20%) постійно зникає в “тіньовій”
економіці. Ці гроші звужукють монетарну базу для кредитування
виробництва і для покращення взаєморозрахунків.

У суб(єктів господарювання обсяг грошової маси виріс від 116 на 1 січня
і до 204,866 трлн. крб. на 1 жовтня 1994р. (темп 175,9%). Одночасно
обсяг кредитних вкладень в економіку сягнув 387 трлн. крб. ( виріс у 7
разів. Понад 56% кредитів комерційних банків надано державним
підприємствам. Це з урахуванням зниження обсягів виробництва, яке
об(єктивно “вивільняє” гроші з обігу. Отже, швидке зростання грошової
пропозиції прискорило інфляцію.

Об(єктивна ціна грошей ( фундамент об(єктивного ціноутворення. Ще в 1994
році вдалося забезпечити більш послідовне просування до об(єктивної ціни
грошей визначення котрої починається з встановлення реальної позитивної
облікової ставки. Вже з лютого 1994 року її значення з розрахунку на
місяць перевищило темпи інфляції (20 і 16%, відповідно). Кредитні гроші
перестали бути засобом накопичення невипраданих обсягів
товарно-матеріальних цінностей та валюти. Блокування стимулів до
накопичення відкриває шлях до заробляння грошей безпосередньо у
виробництві. Позитивна процентна ставка примушує працювати все
суспільство.

В міру уповільнення темпів інфляції Нацбанк розпочав зниження рівня
облікової ставки: 190% ( з липня, до 175% ( з серпня, до 140% ( з 15
серпня. Тобто, за півтора місяця процентна ставка Нацбанку була знижена
на 100 пунктів. Це високий темп. Аджеж внаслідок необ(єктивності
ціноутворення та невідповідності цін визнаним ринком виробничим витратам
в середині року економіка зіткнулася з вкрай небезпечним явищем: темпи
інфляції уповільнилися і становили всього кілька відсотків. В той же
самий час дефіцит Державного бюджету сягнув небезпечної межі. В цілому
за третій квартал минулого року споживчі ціни зростали з середнім темпом
4%, а дефіцит Державного бюджету склав біля 17% валового внутрішнього
продукту. Дефіцит Державного бюджету невідворотно вів до чергового
інфляційного сплеку. Що і відбулося у четвертому кварталі. Тобто, не
було економічного фундаменту для більш результативної процентної
політики.

Не справили суттєвого впливу на зниження ціни грошей і кредити Уряду,
які надавалися БЕЗОПЛАТНО, тобто, БЕЗ СПЛАТИ ПРОЦЕНТІВ. Вони на 1 січня
склали в загальному обсягу випуску платіжних засобів 85,9% (проти 53,8%
торік), або 141,5 трлн. крб. Це в 9 разів більше від обсягів ПЛАТНИХ
кредитів рефінансування, які продавалися під певний процент. Ці гроші не
виступають у якості капіталу і практично обертаються один раз і
перетворюються у бюджетне дотаційне фінансування ( другий бюджет держави
по доходах. Саме ці кредити були одним з найвпливовіших чинників
інфляції.

Разом з тим Нацбанк постійно кредитував розв(язання найбільш важливих
господарських проблем за ставкою, котра була значно нижчою від офіційно
встановленої. У грудні 1993 року в умовах зростання цін на 90,3% кредити
рефінансування були надані за ставкою У ПЕРЕРАХУНКУ НА МІСЯЦЬ 10,9% (
тобто, У 9 РАЗІВ МЕНШОЮ! У січні 1994 року інфляція становила 23,8%, а
Нацбанк рефінансував економіку за ставкою 10,5%. Цієї політики
дотримувалися протягом усього 1994 року ( фактичні середньозважені
облікові ставки регулювалися на рівні, що був у 1,5-2 рази меншим від
офіційно встановленого.

З жовтня року розпочато поступове наближення цін та тарифів до рівнів
витрат, що об(єктивно складаються у нашій економіці. Проте майже відразу
намітився новий сплеск інфляції. Аби запобігти перетіканню грошей у
лихварські торгово-посередницькі структури Нацбанк був змушений підняти
облікову ставку до 25% з розрахунку на місяць, хоч це не зробило її
позитивною.

Виходячи з Програми економічної стабілізації передбачено розв(язання
комплексу наступних задач:

1. Забезпечення позитивних, вищих за інфляцію, рівнів процентів по
кредитах та депозитах;

2. Удосконалення кредитування розв(язання найболючіших проблем
суспільного виробництва (зокрема, структурної перебудови) маючи за мету
стримання зростання грошової маси понад узгоджені з Урядом орієнтири;

3. Розвиток фінансового ринку з метою створення сучасних механізмів
регулювання обсягу грошей у обігу;

4. Запровадження об(єктивного курсоутворення як засобу розвитку експорту
та обмеження імпорту;

5. Удосконалення системи платежів та взаєморорозрахунків.

6. Удосконалення банківської діяльності;

7. Підготовка до проведення грошової реформи.

Передбачається поступово запроваджувати загальноприйняті у світовій
банківській практиці інструменти регулювання процесів на
грошово-кредитному ринку. Про що саме йдеться?

1. Кредити Уряду надаватимуться на платній основі.

2. Нацбанк надаватиме традиційні кредити рефінансування комерційним
банкам під заставу цінних паперів (як державних, так і банківських) та
векселів, що мають товарну основу. Це стимулюватиме розширення попиту на
боргові зобов(язання Уряду і банків та активізуватиме використання
векселів у розрахунках, що, в свою чергу, сприятиме подоланню платіжної
кризи. Забезпеченість отримувачів активами буде необхідною передумовою
одержання кредитів.

3. Запроваджуються ефективні механізми регулювання грошово-кредитного
ринку. Йдеться про кредитні аукціони, вексельне редисконтування,
депозитні сертифікати. Це еквівалентно збільшенню платіжних засобів у
обізі та скороченню прямої емісії, яка прискорює інфляцію.

За 1995 рік Нацбанком проведено 20 кредитних аукціонів з продажу
кредитів комерційним банкам для подальшого кредитування суб(єктів
господарської діяльності. Обсяг продаж склав 35,1 трлн. крб., в т.ч.
через 14 цільових кредитних аукціонів 30,8 трлн. крб. З них:

1. Нацбанк удосконалює механізми підтримки комерційних банків діяльність
яких спрямована на залучення коштів у довгострокові депозити та
кредитування структурної перебудови і підвищення ефективності
підприємств.

Враховуючи необхідність надання кредитної підтримки підприємствам
паливно-енергетичного та агропромислового комплексів Нацбанк дозволив
(як виняток) Промінвестбанку, Укрсоцбанку та банку “Україна” зарахувати
залишки готівки в касах у випадку недорезервування необхідної суми
коштів на коррахунках.

Формування ринку цінних паперів.

Сучасний фінансовий ринок має стати основою зваженого грошового
регулювання економіки.

1. Національний банк України за дорученням Уряду розпочав продаж
державних облігацій внутрішньої позики 1995 року. Ці кошти
фінансуватимуть дефіциту Державного бюджету. Починаючи з березня
проведено 20 аукціонів з розміщення облігацій внутрішньої державної
позики які дозволили залучити до бюджету біля 20 трлн. крб.

Відбувається процес створення вторинного біржевого ринку державних
цінних паперів. Це стимулюватиме розвиток біржевого ринку корпоративних
цінних паперів. Забезпечуватиметься ліквідність фінансових інструментів,
що вже існують. Буде надано імпульсу до запровадження нових фінансових
інструментів (опціони, фьючерси, форварди тощо). Функціонування
вторинного біржевого ринку державних цінних паперів дозволить значно, на
порядок, збільшити залучення коштів на первинному ринку для фінансування
державних потреб сучасними засобами. Тим самим реалізуватиметься один з
неемісійних шляхів фінансування структурних зрушень.

2. Опрацьовується можливість випуску ощадних сертифікатів Нацбанку,
виражених у доларах США, та депозитних сертифікатів у карбованцях. У
такий спосіб гроші комерційних банків, а через них ( підприємств і
населення мобілізуватимуться на розв(язання найважливіших проблем.
Водночас нейтралізуватиметься небажаний вплив вільних грошей на
зростання цін.

Є можливість РОЗМІЩЕННЯ ДЕРЖАВНИХ ЦІННИХ ПАПЕРІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ.
До подібного кроку свого часу вдався Ізраїль, почавши розміщення за
кордоном державних бонів. Сподіваємось, що цей захід не тільки допоможе
залучити тверду валюту для піднесення економіки України, а й матиме
значний морально-консолідуючий ефект.

3. Передбачено створення розгалуженої мережі регіональних дилінгових
центрів, що функціонуватиме у реальному режимі часу. Вільна, регульована
державою купівля-продаж державних цінних паперів та кредитних ресурсів
забезпечить визначення реальної ціни грошей та взаємовигідне регулювання
попиту та пропозиції на гроші.

Нацбанк вважає за необхідне продовжувати курс на створення умов для
об(єктивного формування курсів, захисту національної валюти та
стабілізації національної грошової системи в цілому, на розвиток
внутрішнього валютного ринку. Це дасть змогу скоротити дефіцит
платіжного балансу, збільшити надходження іноземної валюти, створити
умови для економічно обгрунтованого імпорту необхідних товарів.

Підвищення об(єктивності курсоутворення йтиме шляхом децентралізації та
лібералізації валютного ринку. Належний контроль блокує вплив різних
випадковостей та мафіозних структур на визначення курсів, спроби
спекуляції на курсових різницях. Створювана мережа регіональних бірж
працюватиме у режимі реального часу з метою досягнення єдності курсів.

Комерційні банки є повноправними суб(єктами валютного ринку, що
сприятиме об(єктивізації курсоутворення. Поетапно відміняються обмеження
на прямі валютні відносини між комерційними банками. З метою недопущення
валютних спекуляцій та для зниження ризиків втрат внаслідок зміни курсів
комерційним банкам встановлюватимуться ліміти відкритих валютних
позицій, які регламентують співвідношення між вимогами та зобов(язаннями
комерційних банків у національній валюті.

Створюється автоматизована система торгівлі валютою, що прискорить
розрахунки; запроваджуються нові для нас форми торгівлі валютою:
форвардні, опціонні, ф(ючерсні.

Ці заходи дадуть змогу заборонити відкриття поточних рахунків резидентів
в іноземних банках. Розрахунки здійснюватимуться через кореспондентські
рахунки уповноважених комерційних банків. Коло уповноважених банків в
міру потреби буде розширюватися з одночасним посиленням вимог щодо
проведення валютних операцій та підвищення їх ліквідності.

Захист національної валюти вимагає повну заборону обігу іноземної
валюти, котре доцільно зробити до грошової реформи. Нацбанком 25 травня
закінчено переєстрацію ліцензій на право здійснення торгівлі та надання
послуг за іноземну валюту. Документи на переєстрацію приймаються тільки
від суб(єктів господарської діяльності, які отримували у 1994 році
середньомісячну виручку не нижче 70 тис. дол. США.

Захист національної валюти вимагає запровадження ліцензування валютних
кредитів від нерезидентів ( зовнішній борг може зростати тільки у
зв(язку з вирішенням гостро значущих загальнонаціональних завдань.

Здійснюється комплекс заходів для нарощування у 1995 році золотовалютних
резервів Нацбанку до 1,5 млрд.дол. США. Ними підтримуватиметься
купівельна спроможність та стабільність національної грошової одиниці
під час цілком ймовірних коливань попиту та пропозиції нап внутрішньому
валютному ринку.

6.6. Методи регулювання інфляції

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно
негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося,
стало диференційованим. Як зазначалося вище, більшість економістів
(зарубіжних і вітчизняних) визнала, що “повзуча” інфляція має позитивний
вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях
набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією
набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого
регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не
допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для
соціально-економічного життя суспільства.

Зміна ставлення до інфляції зумовлена тим, що в умовах глибокого
державно-монополістичного втручання в економіку диспропорційність її
розвитку стає неминучою, а інфляція ( внутрішньо властивою. Тому
об(єктивно мова може йти лише про стримання інфляції на певному рівні, а
не про цілковите її переборення.

У розвитку інфляційного процесу має місце “критична точка”, за якою
інфляція вступає в якісно іншу стадію, коли подальше зростання грошової
маси та грошових доходів окремих економічних суб(єктів стає недоцільним.
Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент
починають випереджати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна
вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно
і реальні доходи економічних суб(єктів у середньому скорочуються при їх
номінальному рості.

Для кожного окремого суб(єкта “критична точка” інфляції настає не
одночасно. Адже інфляційне зростання цін на різні групи товарів істотно
відрізняється в часі і темпами, що зумовлює такі ж відмінності в
знеціненні доходів різних груп економічних суб(єктів. Найшвидше інфляція
досягає “критичної точки” для суб(єктів з фінансованими доходами та
найвищою питомою вагою витрат на придбання товарів першої необхідності,
найпізніше ( для економічних суб(єктів, які мають можливість підвищувати
свої номінальні доходи швидше, ніж зростають ціни на товари їх попиту.
Це ( насамперед великі монопольні підприємства, які мають можливість
активно підвищувати ціни на свою продукцію і протидіяти росту цін на
товари, які вони купують, та збільшувати заробітну плату своїм
працівникам. Проте і для таких суб(єктів “критична точка” певного часу
настає. Тоді вони стають прихильниками стримування інфляції і вимагають
від уряду проведення відповідної політики щодо врегулювання інфляції.

Ідея “контрольованої” інфляції сформувалась як складова частина
кейсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в
платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними
економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси в обігу,
держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде
зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення
цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за
таких умов:

1) відносно вільна конкуренція на ринку, коли нічим не обмежено діє
механізм ціни рівноваги. В таких умовах підприємці під впливом
додаткового попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва
товарів, навіть випереджаючими темпами;

2) наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили
(неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягуються в сферу
виробництва;

3) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на
грошовому ринку, що дає можливість знижувати його при випуску в обіг
додаткової маси грошей. Це призводить у свою чергу до зростання
інвестицій і послаблення інфляційного итску надлишку грошей на товарних
ринках. Таке переключення додаткової емісії робить інфляцію регульованою
й ефективною навіть при повній зайнятості.

Кейсіанська ідея регульваної інфляції широко використовувалася на
практиці в 50-60-ті роки в більшості країн ринкової економіки. На її
основі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних
дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної
експансії, лібералізація доходів і цін тощо.

Економічна думка застерігала практику не стільки від інфляційної
загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження
платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідеї регульованої інфляції.
Особливо відверто інфляційні заходи проводилися за виникнення ознак
економічної кризи та в період депресії. У період же “перегрівання”
економіки приймались антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні
“плани стабілізації”.

Все це відіграло позитивну роль у пом(якшенні коливань економічного
циклу й сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто довгочасне
(50-60-ті роки) стримування інфляції на “повзучому” рівні, що давало
підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї “контрольованої”
інфляції.

Проте вже з початку 70-х років у більшості країн з розвинутою ринковою
економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до
галопуючого рівня. Якщо в 1956-1965 рр. середньорічні темпи зростання
роздрібних цін становили у США 1,7%, в Англії ( 3,1, у Франції ( 5,0, в
Італії ( 3,4, то в 1975-1980 рр. ( відповідно 9,3%, 15,8, 10,5 і 17,9%.
Такі зміни були зумовлені рядом об(єктивних процесів, які виключили
можливість регулювати інфляцію згідно з кейсіанськими ідеями.

Це, по-перше, надзвичайне розбухання державних витрат, внаслідок чого
вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх скорочення з метою
подолання інфляції. По-друге, сфера обігу у всіх країнах була вщерть
наповнена грошовою масою, й інфляція досягла своєї “критичної точки”.
По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення
великих монополій, високої монополізації виробництва і ринку, що
деформувало вільну дію механізму ціни рівноваги. По-четверте, що чи не
найголовніше, в цей період загострилась економічна й енергетична криза,
що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання
виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося
завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок.
Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної
плати, а й змушені були підвищувати її в міру росту цін. Розпочався
могутній розворот спіралі “зарплата ( ціни”, який зумовив галопуючий
характер інфляції.

У нових умовах кейсіанська ідея регульваної інфляції зазнала серйозної
критики з боку представників монетаристської школи.Головний неділік її
вбачався в тому, що кейсіанці не врахували в своїх оцінках наслідків
інфляційних заходів уряду свідомої реакції економічних агентів
(підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М.
Фрідмен висунув положення про “природній рівень безробіття”, який
визначається умовами ринку робочої сили і не може бути порушений
ззовні. Якщо ж уряд заходами своєї політики (нагнітання попиту бюджетною
і кредитною експансією) зменшить безробіття за його природній рівень, то
це тільки прискорить інфляцію до галопуючих темпів. Адже підприємці,
прогнозуючи зростання цін, застрахують свої доходи відповідними заходами
в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом
перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не
відбувається. Уряд змушений буде ще більше розширювати попит понад
розміри, яких очікували підприємці, а це ( прямий шлях до розкручування
інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути лише
тільки короткостроковим. У довгостроковому ж плані вони містять у собі
загрозу гіперінфляції.

Ще далі в цьому відношенні пішли представники монетаристської школи
“раціональних очікувань” (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони
вважають, що економічні суб(єкти можуть передбачати будь які регулюючі
заходи уряду (“раціональні очікування”) і захистити свої доходжи від їх
впливу, тому заперечують навіть короткостроковий ефект регулювання
емісії і зайнятості і найбільш відверто підтримують головний висновок
монетаристської доктрини. Згідно з ним стабілізаційна політика нібито
безплідна і від неї слід відмовитись, а ринкова система сама себе
підтримає в постійній рівновазі, як би на неї не намагалися впливати.

На практиці політика регульованої інфляції зазнала краху і з початку
70-х років змінилася відвертою антиінфляційною політикою, до якої
змушені були перейти уряди більшості країн. Ті ж з них, які виявили
прихильність до кейсіанських ідей, втрачали свої позиції і замінювалися.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою
проводиться за кількома напрямами ( дефляційної політики (врегулювання
попиту), політики доходів чи за тим і іншим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного
попиту через фінансовмий і кредитно-грошовий механізм. Вона проводиться
переважно за умов, коли інфляція викликана причинами, що діють зі
сторони грошей.

Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються
витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам,
соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового
комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди
раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи.
Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в
обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно
реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого
призначення. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються
державні позики.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та
пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи
дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за
пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму
обов(язкових резервів та іншими методами держава скорочує банківське
кредитування народного господарства і стримує тим самим зростання
грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне
лімітування росту кредитних вкладень та готівкової грошової маси в
обігу, попередній контроль центрального банку за обгрунтованістю видач
комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведені може дати
бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов(язана з великими
труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві,
викликає загрозу економічної кризи, банкрутства підприємств, зменшення
зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно
змінюючи дефліційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики ( політика доходів ( передбачає
державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може
зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні (“заморожування”),
або встаногвлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах
темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого разом. Широко
цей метод використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах
Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на
можливі негативні соціальні наслідки. Адже заморожування цін ( це пряме
втручання в приватне підприємництво і в сферу ринку, що призводить до
деформації дії його механізму. Першим і негативним наслідком цього є
поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у складне
становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою,
посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилися
від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямували свої регулюючі дії
на подолання причин інфляції зі сторони товарів, створення сприятливих
умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного
підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної
політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної
підтримки молотрентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей,
введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку
активність і зростання грошових збережень населення. Всі ці заходи
позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності
та продуктивності праці, що, в свою чергу, сприяло результативності
дефляційної політики. Внаслідок цього країни Заходу в другій половині
80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі
“повзучої”.

У нових умовах знову постала потреба регулювання інфляції у
відповідності з кейсіанськими ідеями. Проте й досвід 80-х років, що
базувався переважно на концепціях неомонетаризму, має велике значення
для теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з регульваної перетворитися в
нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких
економічних і соціальних наслідків.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона
вимагає прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в
країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона
не може обмежуватися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною,
включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку
виробництва.

По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки
розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційні заходи
держави, якщо вони проводяться не достатньо виважено.

Тема 7. ГРОШОВІ РЕФОРМИ

Негативні соціально-економічні наслідки інфляції примушують окремі
держави вдаватись до грошових реформ, зміст яких зводиться до повної або
часткової перебудови грошової системи з метою стабілізації грошового
обігу. Такий радикальний спосіб використовується державою лише тоді,
коли консервативні способи стабілізації грошей не спрацьовують або не
дають відповідного ефекту.

Найважливішою метою грошової реформи є надання національній валюті
характеру справді єдиного законного платіжного засобу та суттєвого
підвищення її купівельної спроможності і конвертованості. Оскільки
“твердість” національної валюти має два тісно пов’язаних між собою, але
не тотожних аспекти( зовнішній ( стабільність обмінного курсу
національної валюти; і внутрішній ( стабільність цін тобто відсутність
інфляції, вибираючи модель проведення грошової реформи, вкрай важливо
чітко визначитись щодо напрямку “вектора жорсткості” запровадження
національної валюти у просторі цих двох вимірів.

7.1. Класифікація грошових реформ

Кожна грошова реформа є індивідуальною за своїми характеристиками і
специфічною за змістом. Вони значно різняться за своїми цілями, глибиною
реформування грошових систем, методами стабілізації валют тощо.

Залежно від мети проведення та глибини перебудови державою наявної
грошової системи реформи можна класифікувати таким чином(

1) становлення нової грошової системи. Реформи такого змісту
передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а й
функціональну структурну перебудову усієї системи грошово-валютних і
кредитних відносин. Вони були типовими при переході від біметалізму до
монометалізму і далі до золотодевізного стандарту та обігу паперових
грошей в умовах створення нових держав, як це мало місце в період
розпаду колоніальних імперій чи виходу окремих республік зі складу
колишнього СРСР.

2) часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі її
елементи( назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків,
порядок їх емісії та характер забезпечення. Наприклад, грошова реформа в
СРСР у 1922-1924 роках ( це перехід від бюджетної до кредитної системи
емісії, коли замінили в обігу казначейські білети “совзнаки” на банкноти
“червінці”. Такий підхід прийнятий при зміні влади.

3) проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою гальмування
інфляції чи подолання її наслідків.

Нерідко окремі грошові реформи мають всі три ознаки, як наприклад,
грошова реформа в Україні 2-16 вересня 1996 року. Створення нової
незалежної держави спричинило виникнення власної національної грошової
системи. Глибока інфляція в країні вимагала також проведення ефективних
заходів загальної санації економіки і фінансів.

Важливе значення для успіху реформи має правильний вибір методу
стабілізації національної валюти. В процесі грошових реформ можуть
застосовуватись такі методи стабілізації валют( дефляція, деномінація,
нуліфікація, девальвація, ревальвація.

Нерідко грошовій реформі передує дефляція ( процес призупинення або
стримування темпів зростання грошової маси в обігу. За своїм змістом і
наслідками дефляція є складовою частоною антиінфляційної програми.

Дефляційна політика проводиться державою за допомогою фінансових та
грошово-кредитних заходів; серед фінансових чільне місце займають
підвищення податків, скорочення бюджетних витрат, “заморожування” цін та
заробітної плати, пожвавлення продажу державних цінних паперів.
Монетарні заходи включають скорочення грошової емісії і кредитних
вкладень шляхом кредитної рестрикції, підвищення центральним банком
дисконтного процента та норм обов’язкових резрвів комерційних банків.

За своїм змістом і наслідками дефляція ( протилежність інфляції.
Інфляція ( це процес зростання рівня цін. Дефляція, навпаки, представляє
собою процес зниження рівня цін. На перших порах дефляція може викликати
негативні наслідки ( скорочення ділової активності (виробництва),
зниження темпів економічного росту, зростання безрбіття та ін. В
результаті вся економіка може потрапити в глибоку депресію.

Деномінація ( обмін усіх старих грошових знаків на нові в певній
пропорції з одночасним перерахуванням у цій пропорції цін, тарифів,
заробітної плати, пенсій, стипендій, балансової вартості фондів,
платіжних зобов’язань тощо. Внаслідок деномінації відбувається
укрупнення масштабу цін (стандарту вартості), що призводить до різкого
зменшення грошової маси в обігу; спрощуються і здешевлюються всі
розрахунки, зменшуються витрати на забезпечення грошового обігу тощо.

У колишньому СРСР деномінації проводились тричі( дві в 1922-1923 роках і
одна в 1961 році. В Україні деномінація була проведена в 1996 році у
співвідношенні (100000 крб. за 1 гривню).

Необхідність деномінації пояснюється тим, що внаслідок інфляції занадто
збільшується масштаб номіналів грошових знаків. А тому вводяться нові
грошові знаки з новим антиінфляційним принципом емісії. Доцільність
деномінації тобто “викреслювання зайвих нулів” очевидна, оскільки
відпадає потреба в оперуванні надмірно великими числами як під час
готівкових розрахунків, так і безготівкових, що потребує меншої
кількості розрядів для проведення операцій і дає можливість економніше
вводити інформацію. Крім того, в даному разі обмінні курси національної
валюти щодо більшості світових валют мають той же порядок величини, що й
більшість валют світу.

Певне значення має і психологічний фактор. Адже національна валюта,
обмінний курс якої відносно основних світових валют виражається числами,
далекими від одиниці, інтуїтивно сприймається як слабка, хоча насправді
це не завжди так. Із цієї причини країни, національні валюти яких
“накопичили” багато нулів, звичайно проводять деномінацію. Пригадаймо
хоча б заміну старих франків на нові у Франції в післявоєнні роки. В
1958-60рр. у Франції була проведена деномінація франка у співвідношенні
100(1. В 1960р. старий франк було вилучено з обігу. Відповідно до цього
було перераховано ціни, заробітну плату та змінено співвідношення франка
до долара (з 493,7 франка до 4,937 франка за долар). Проте сказане не є
універсальною істиною, і деякі країни зі стабільними валютами подібні
деномінації не проводять ( наприклад, Японія та Італія.

Нуліфікація ( оголошення державою знецінених грошових знаків недійсними.

У безнадійних випадках держава в змозі вдаватися до нуліфікації, тобто
анулювання існуючих грошових знаків, щоб розпочати все з “чистого
аркуша”. Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння
купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін
їх на нові гроші. Такий захід прийнятий при зміні влади, при створенні
власної національної грошової системи.

Нуліфікація в такій крайній формі зустрічається рідко. Зокрема, в кінці
XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними повністю знецінені
асигнації і вилучені з обігу без всякого викупу. Частіше знецінені гроші
вилучаються з обігу шляхом обміну на нові знаки в надзвичайно низькій
пропорції, так що плата за них має суто символічне значення. Наприклад,
у СРСР (1922-1923рр.) 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн. крб.
старими; у Німеччині в 1924р. 1 нова рейхсмарка ( на 1 трлн. старих
марок; у Греції ( 50 млрд. старих драхм на 1 нову. У всіх цих випадках
по суті проводилась нуліфікація знецінених грошей, хоч за формою вона
нагадувала деномінацію.

Девальвація ( знецінення національної грошової одиниці порівняно з
іноземною валютою чи міжнародними валютно-розрахунковими одиницями.
Проявляється вона у підвищенні валютних курсів іноземних валют по
відношенню до національної валюти чи, однозначно, в зниженні курсу
національної валюти.

В умовах золотого стандарту, коли державою законодавчо фіксувався
золотий вміст валют і був прямий чи опосередкваний їх обмін на золото,
девальвація проявлялась в зменшенні їх золотого вмісту та зростанні ціни
на золото. Після відміни золотих паритетів девальвація зводиться тільки
до зниження офіційного валютного курсу. Як наслідок, девальвація
стимулює експорт, робить його дешевшим. Одночасно імпорт дорожчає, що
призводить до зниження внутрішнього попиту. Для населення девальвація
означає подорожчання імпортних товарів та зростання реального рівня цін.

Причиною девальвації є інфляція та хронічний дефіцит платіжного балансу.
Наприклад, в зв’язку з інфляційним знеціненням радянського карбованця
останній був декілька разів девальвований протягом 1990-1991рр.,
внаслідок чого ринковий курс його до американського долара на кінець
1991 року досяг майже 100 крб. за долар. Аналогічна ситуація відбувалась
з українським купоно-карбованцем протягом 1992-1995 років.

В сучасних ринкових умовах девальвація може проводитись цілеспрямовано
як метод валютної політики держави з метою впливу на розвиток
зовнішньо-економічних відносин: посилення демпінгу, підвищення
конкурентоспроможності продукції, врегулювання платіжного балансу тощо.
Більше того, в умовах режиму плаваючих курсів валют девальвація може
відбуватись стихійно у вигляді тривалого зниження ринкового курсу валют.

Ревальвація ( підвищення курсу вартості національної валюти по
відношенню до іноземних чи міжнародних валют. Головна причина
ревальвації ( коли у державі спостерігається тривалий час активне сальдо
платіжного балансу, що одночасно означає наявність дефіцитів у її
партнерів. Вона може бути викликана, коли внаслідок валютної спекуляції
було обміняно надмірну суму іноземної валюти на національну тобто зверх
інтервентної можливості центрального банку. Поштовхом до ревальвації
може бути також значне фінансування у рамках допомоги з боку міжнародних
валютно-кредитних організацій, оскільки збільшується пропозиція
іноземної валюти на міжбанківській валютній біржі.

Вплив ревальвації на економіку протилежний впливу девальвації.
Ревальвація вигідна для імпортерів і кредиторів. Після ревальвації
дорожчає експорт, оскільки іноземні імпортери повинні більше давати
своєї валюти за ревальвовану, проте це погіршить конкурентоспроможність
експортера. Одночасно стає дешевшим імпорт, так як для оплати імпортних
товарів національної валюти потрібно менше. Кредитори, що надали позики
нерезидентам в національній валюті, після її ревальвації отримують
погашення боргу в тій же сумі, і ринкова ціна її в іноземній валюті
зросте в міру ревальвації. Для населення, з одного боку, ревальвація
приваблива тим, що вона спонукає зниженню цін на імпортні товари і
гальмує інфляцію, а з іншого ( вона створює труднощі для експорту, що
створює загрозу скорочення числа робочих місць. Тому оцінювати
ревальвацію необхідно виходячи із макроекономічної ситуації.

В умовах золотого стандарту ревальвації підлягали відносно сталі валюти
шляхом збільшення офіційного золотого вмісту грошової одиниці. Одночасно
підвищувався їх курс по відношенню до знецінених валют. Так, у 1973р.
німецька марка була двічі ревальвована ( в березні її золотий вміст і
офіційний курс були підвищені на 3%, а в червні ( ще на 5,5%. Проте
обмін марки на золото не поновлювався. Таким способом проводились
ревальвації швейцарського франка, японскої ієни. Необхідність
ревальвації відносно сталих валют визначалась тим, що їх офіційний
валютний курс і золотий вміст виявився заниженим порівняно з паритетом
купівельної спроможності. Така ситуація є невигідною для експортерів і
боржників та, навпаки, приносить невиправдані доходи імпортерам і
кредиторам. Щоб виправдати такі “перекоси” в зовнішньо-економічних
відносинах, держава підвищувала офіційний валютний курс.

В сучасних умовах, коли золоті вмісти валют відмінені, ревальвація
проявляється в підвищенні курсу націоальної валюти по відношенню до
іноземних чи міжнародних валют. Зараз курси валют вирівнюються за
паритетом купівельної спроможності валют, а тому відпала потреба у
ревальвації і девальвації як елементі грошової реформи. В умовах
плаваючих (ринкових) валютних курсів ревальвація проявляється у
тривалому (поступовому) підвищенні курсу національної валюти по
відношенню до інших валют чи міжнародних розрахункових одиниць.

Отже, ревальвація так само як і девальвація ( явища однаково небажані.
Політика регулювання валютного курсу повинна бути такою, щоб й інтересам
експортерів не завадити, й утримувати стабільність національної валюти.
Тобто валютний курс має бути певним компромісом між інтересами
експортерів і стабільністю грошей. Для України нині прийнятним варіантом
вирішення даної проблеми могло б бути встановлення досить вузького
валютного коридору і проведення у його межах відповідної курсової
(кон’юнктурної) політики.

7.2. Моделі грошових реформ.

За характером проведення грошові реформи поділяються на три типи:

1. Грошові реформи формального типу, що зводяться лише до технічного
аспекту ( впровадження нового зразка купюри з одночасним або поступовим
вилученням тієї, що функціонує. Обмін старої валюти на нову здійснюється
у співвідношенні 1:1. Приводом до такої заміни може бути:

а. Необхідність поліпшення фізичних властивостей (зносостійкості,
цупкості, захисту від підробки і т.д.) банкнот, що перебувають в обігу,
зміни їх відносних і абсолютних розмірів, що може бути результатом
технічного прогресу (в розумінні як можливостей виробництва банкнот
вищої якості, так і вимог до їхньої якості у зв’язку із застосуванням
різних технічних пристроїв ( банкоматів, електронних машин тощо.

б. Підвищення ефектифної боротьби з підробкою національної валюти. Це
відбувається у тому випадку, коли в обігу перебуває велика кількість
підроблених банкнот (наприклад, накопичених за роки війни), виявлення і
вилучення яких стає невідкладною справою.

в. Необхідність зміни зовнішнього вигляду банкнот, їх оформлення, що
може зумовлюватися політичними причинами, наприклад, зміна державної
символіки тощо.

Усі наведені аспекти здійснення грошової реформи мають в основному суто
формальний, неконфіскаційний характер. Якщо реформа обмежується
розв’язанням лише цих проблем, не зачіпаючи більш суттєвих монетарних
та економічних аспектів, її точніше називати обміном грошей.

2. Грошові реформи конфіскаційного типу, або їх ще називають реформи
“шокового” типу. Названі реформи передбачають комплекс явних або
замаскованих заходів конфіскаційного характеру. Стосовно конфіскаційних
обмежень, то слід виділити такі можливі заходи:

встановлення ліміту на обмін банкнот;

замороження частки депозитів понад встановлений рівень;

тимчасове припинення валютно-обмінних операцій тощо;

Мета подібних заходів ( конфіскація незаконних доходів, відновлення
соціальної справедливості, отримання додаткового доходу держави.

У випадках, коли реформи мають конфіскаційний характер, встановлюються
досить обмежені терміни обміну та кількісні ліміти обміну, які
доповнюються декларуванням доходів. У цьому випадку обмін звичайно
проводиться за регресивною шкалою. Тобто до певного порогу старі грошові
знаки обмінюються на нові у відношенні один до одного відповідно до
встановленого ліміту обміну, який приблизно зберігає міру вартості, а
далі ( з понижуючим коефіцієнтом, якщо встановлено кілька послідовних
порогів.

Крім того, конфіскаційна природа обміну може базуватися на обміні старих
грошей на нові з понижуючим коефіцієнтом, що знижує міру вартості для
сум будь-якого розміру обміну, а не лише для тих, які перевищують певний
поріг як у першому випадку.

Аналогічна процедура може використовуватися і для обміну депозитних
грошей, хоча частіше тут застосовують певну форму примусового
заморожування на спеціальних рахунках сум, що перевищують установлені
пороги, нерідко на тривалі строки з процентами, які мають, по суті
конфіскаційний характер.

З економічного погляду, такі заходи фактично еквівалентні одноразовому
інфляційному податку (на багатство, яке зберігається у грошовфй формі) з
усіма його соціальними наслідками, оскільки призводять до зменшення
купівельної спроможності наявної грошової маси. Тобто у даному випадку
коефіцієнт перерахунку цін не збігається з коефіцієнтом обміну старих
грошових знаків на нові. І хоч, реформа конфіскаційного типу
розглядається економічно менш болісно, ніж інфляція, вона усе ж таки
призводить до тих же політичних та соціальних наслідків, що й інфляція у
вигляді підриву довір’я до держави, а також, певною мірою,
несправедливого перерозподілу трудових доходів населення.

Згадані варіанти реформи застосовуються, якщо нова державна влада знімає
з себе відповідальність за дії попередньої (післяреволюційна реформа в
Росії) або якщо вона визнає себе банкрутом. Такі випадки мали місце в
Німеччині, Угорщині та інших країнах.

Однією з найрадикальніших за змістом грошових реформ конфіскаційного
типу вважається реформа, проведена в Західній Німеччині у червні 1948р.
Тоді криза в економіці охопила всі ланки виробництва. Але найсильніше
вона вдарила по грошовій системі, яка фактично повністю занепала. Про
масштаби конфіскації свідчать такі дані. В перший день реформи ( 20
червня всі громадяни, що проживали на території Західної Німеччини
одержали можливість поміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші (
німецькі марки. В серпні за цим же курсом було здійснено обмін ще 20
марок. За таким же принципом було переоцінено й депозитні рахунки: 70%
їх суми було анульовано; 20% переведено на строкові (на 20 років)
сертифікати; 10% перераховано в нову грошову одиницю. У підсумку в
процесі реформи було анульовано 93,5% депозитних грошей і готівки, що
знаходилась на руках населення. Водночас було анульовано і внутрішній
державний борг. Ефект реформи був надзвичайно високим, а головне (
стабілізувався ринок, почався реальний процес економічного відтворення і
розвитку.

3. Реформи паралельного, або, як їх ще називають консервативного типу є
надзвичайно складною за технікою реалізації процедурою. У цьому випадку
нова грошова одиниця, розширюючи сферу свого функціонального
застосування, витісняє старі гроші поступово. В результаті протягом
певного часу, коли в обігу знаходяться дві грошові одиниці ( стара й
нова, відбувається відповідна сегментація сфери грошового обігу.

Одночасне функціонування в обігу двох грошових одиниць породжує
ускладнення не лише технічного порядку. Існує реальна загроза завчасного
знецінення “падаючої” валюти (грошової одиниці, що витісняється),
сплеску спекулятивних і “тіньових” операцій. Водночас система
паралельного обігу має і явні переваги. Вона є найменш ризикованою
формою грошової реформи, дозволяє не вдаватися до заходів
конфіскаційного характеру, забезпечити стабільність нової грошової
одиниці за умов відсутності достатнього товарного наповнення ринку та
необхідного стабілізаційного фонду, розширює діапазон маневру
грошово-кредитної політики.

У даному випадку ставиться інше вирішення проблеми ( встановлення
певного (досить тривалого) періоду паралельного функціонування двох
типів грошових знаків із тим, щоб населення могло спокійно позбутися
старих знаків і перейти на розрахунки в нових. При цьому можуть
встановлюватися або фіксований, або ринковий курс між двома типами
грошових знаків. Вибір залежить від принципу емісії цих знаків: якщо він
однаковий (або емісія старих знаків негайно припиняється), то
співвідношення є незмінним; якщо різний ( то співвідношення буде
визначатися фактичною купівельною спроможністю грошових знаків. Так,
нові купюри у США, Німеччині чи Великобританії нині емітуються за тим же
принципом, що й старі. Це й обумовлює їхнє паралельне паритетне
використання. Зберігався єдиний принцип емісії і при введенні нового
франка у 1960 році. Було здійснено лише деномінацію, згідно з якою один
новий франк дорівнював 100 старим. У 1994 році в Польщі протягом певного
часу також існував паралельний обіг старих і нових злотих за фіксованим
співвідношенням.

Інша справа, коли нові грошові знаки емітуються за новим принципом, а
старі ( продовжують надходити в обіг за старим. Прикладом такого підходу
може бути грошова реформа колишнього СРСР 1922-1924 років. Як відомо
червінці емітувалися у вигляді редисконту векселів, тобто по суті були
кредитними грішми (банкнотами). Тим часом, совзнаки продовжували
випускатися в обіг як типові казначейські знаки з метою покриття
бюджетного дефіциту. За таких умов співвідношення між ними не могло бути
постійним, оскільки одна з валют (у даному випадку “совзнак”)
продовжувала знецінюватися, та уряд не бажав застосовувати єдині
принципи фінансування для всіх суб’єктів господарювання.

В Україні з моменту запровадження гривні емісія карбованців була
припинена. Протягом визначеного терміну мало місце паралельне
використання в готівковому обігу карбованців та гривні за фіксованим
співвідношенням. При цьому інкасовані банками карбованцеві купони
вилучалися з обігу і замінювалися гривнею. Що стосується безготівкових
залишків карбованців на банківських рахунках, то їх конвертація у гривні
була здійснена одномоментно за тим же співвідношенням. Отже, у цьому
аспекті грошова реформа в Україні враховувала кращий досвід інших країн.

Незважаючи на те, що грошова реформа в Україні уже стала надбанням
історії, багато політиків і економістів продовжує висловлювати сумніви
щодо правильності її проведення. Для прикладу згадаємо грошову реформу в
Західній Німеччині після другої світової війни, якою розпочалося
“німецьке економічне чудо”. Пропонуємо порівняти можливі вигоди для
України від неконфіскованого підходу з тими збитками та “перевагами” у
випадку будь-якої конфіскації.

Грошова реформа 1948 року в ФРН

((Реформа Ерхарда() Грошова реформа в Україні

1 Інфляційне фінансування витрат під час війни (характерне для країн(
які ведуть масштабні війни) призвело до накопичення значного потенціалу
бурхливого зростання цін. За роки другої світової війни готівка виросла
з 10(4 до 73 млрд( рейсхмарок( Крім того( на захоплених територіях
оберталося 84 млрд( окупаційних марок( Депозитно-чекова емісія виросла у
4 рази( За рахунок зростання державного боргу (330 млрд( марок) було
профінансовано 1(2 витрат гітлерівської імперії. На кінець 1944 року 72%
державного боргу було розміщено у кредитній системі. За умов нацистської
системи контролю за господарською діяльністю інфляція мала подавлену
форму і (чорний ринок( не мав широкого розповсюдження хоча саме в цей
час сформувався колосальний надлишок грошей ( ГРОШОВИЙ НАВАЖОК (monetary
overhang).

Після війни інфляція набула відкриту форму, ціни почали швидко зростати.
Обсяг виробництва впав до надзвичайно низького рівня (
НАКОПИЧИВСЯ КОЛОСАЛЬНИЙ НАДЛИШОК КУПІВЕЛЬНОЇ СПРОМОЖНОСТІ. Завирувала
гіперінфляція, створився майже всеосяжний (чорний ринок(. Стан
грошово-кредитної системи характеризується багатьма авторами як (повний
розлад(. Саме тому НАПЕРЕДОДНІ РЕФОРМИ ГРОШІ В НІМЕЧЧИНІ ВТРАТИЛИ МАЙЖЕ
БУДЬ-ЯКЕ ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ. Навіть, в легальних контрактах більш
важливу роль відігравали спеціальні квитанції на реалізацію ніж гроші.
Роль загального платіжного засобу і масштабу цін почали відігравати
цигарки. Накопичений у СРСР величезний інфляційний потенціал вивільнився
стрімким зростанням цін з 02 січня 1992 р. в результаті їх
лібералізації. Спроби (захистити вітчизняного товаровиробника(
кредитними емісіями та нормалізувати їх фінансовий стан численими
заліками взаємної заборгованості протягом 1992 ( 93 рр. викликали
рекордну гіперінфляцію та карколомне зубожіння народу. Суспільство
усвідомило ( це шлях в нікуди.

Карбованець прийняв на себе левову частку фінансових негараздів
перехідного періоду і виконав цим самим свою історично-жертовну функцію.
На ньому ми всі разом методом спроб та помилок вчилися прагматичному
веденні грошової справи. Це відображено, перш за все, в тому що
уповільнення інфляції та стабілізація курсу карбованця забезпечено
переважно ринковими заходами (спираючись на скорочення кредитної емісії
та розкріпачення господарської діяльності), що обумовлює збереження
(принаймні, НЕ ПОГІРШЕННЯ) досягнутої стабільності. Створені умови для
більш активного включення механізмів самоорганізації. Карбованець
отримав всі ознаки звичайної національної валюти. КАРБОВАНЕЦЬ СТАВ
НАЙДОРОЖЧИМ ФІНАНСОВИМ РЕСУРСОМ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ.

В Україні немає ГРОШОВОГО НАВАЖКУ та НАДЛИШКУ КУПІВЕЛЬНОЇ СПРОМОЖНОСТІ.

Купівельна спроможність, навпаки, занадто низька.

2 Грошова маса, яка оберталася у ФРН (рейсхмарки та інші платіжні
засоби) не була борговими зобов(язаннями Уряду і Банку перед народом.
Уряд післявоєнної ФРН не ніс ані юридичної, ані моральної
відповідальності за цей грошовий наважок. Це розв(язувало руки для
прийняття рішення щодо конфіскаційного характеру реформи. Карбованці є
борговими зобов(язаннями держави перед народом України. Їх поява (
здобуток незалежності. Будь-яка спроба відмовитися від хоча б частки цих
зобов(язань призведе до значної втрати довіри народу до виконавчої
влади. З огляду на погляди керівництва деяких сусідніх держав ця втрата
довіри могла б бути катастрофічно значною.

3 Головною задачею грошової реформи було(

1. скорочення обсягу грошової маси(

2. реструктуризація державних та приватних боргів. В Україні абсолютно
протележна ситуація щодо скорочення обсягів грошової маси. Питання
скорочення грошової маси не просто стоїть. Багато експертів (в тому
числі і іноземних) констатують НИЗЬКИЙ РІВЕНЬ МОНЕТИЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ
УКРАЇНИ ( по відношенню до валового внутрішнього продукту грошей менше,
ніж у багатьох інших країнах. Тобто, виходячи з макроекономічних
критеріїв В УКРАЇНІ НЕМА ГРОШЕЙ ЯКІ Б ДОЦІЛЬНО БУЛО Б ВІДСІКТИ,
КОНФІСКУВАТИ. Якби реформа проводилася б у 1993 році, то вона б,
безумовно мала б конфіскаційний характер.

Водночас, значна частка грошей знаходиться на руках у населення. На 01
серпня це було 362 трлн. крб., або( ( у 2.3 рази більше товарних
запасів у роздрібній торгівлі (157 трлн. крб.). Тільки ЦЕ СПІВВІДНОШЕННЯ
(ГАРАНТУВАЛО( СТРИБОК ЦІН БІЛЬШЕ НІЖ У 2 РАЗИ при конфіскаційних замахах
Уряду(

( в 1.2 рази більше середньомісячних грошових доходів населення за 1
півріччя, які складали тільки близько 291 трлн. крб.(

( в 1.3 рази більше ГЕТЬ УСІХ грошових витрат та заощаджень за місяць
(281 трлн.крб.)(

( в 1.7 рази більше витрат на купівлю товарів за місяць (207 трлн.крб.)

Спроби конфіскації (зайвих( карбованців викликали б ажіотажну закупівлю
товарів, бурхливу інфляцію, зрив товарно-грошового обігу. Особливо
нищівним цей удар був би для продовольчого ринку, який в основному
обслуговуєься готівкою. Загроза голодомору була б цілком реальною.

До речі, ФАКТИЧНО КОНФІСКАЦІЯ ГРОШЕЙ ВЖЕ ВІДБУЛАСЯ ПРОТЯГОМ 1992(93 РР.
ТОДІ НАДМІРНА КРЕДИТНА ЕМІСІЯ ВИКЛИКАЛА ЗРОСТАННЯ ЦІН ЗА ЦІ ДВА РОКИ У
2163 РАЗИ, А РЕАЛЬНА ГРОШОВА МАСА СКОРОТИЛАСЯ У 9 РАЗІВ.

На 02 січня 1992 р. заощадження населення складали 117 млрд.крб.
Споживчі ціни за 1992 ( 95 рр. виросли у 30498 разів. Для відшкодування
втрат населення від інфляції необхідно грошові заощадження збільшити до
3568301 млрд. крб., або на 3515353 млрд.крб. (мінус заощадження
населення на кінець 1995 р. = 52948 млрд.крб.). Приріст 3515353
млрд.крб. дорівнює 66.4% ВВП 1995 р. (5293000). CONTRA SPEM SPERO(((

Щодо реструктуризації боргів підприємств. Це буде можливим тільки в разі
забезпечення ефективного процесу трансформації фінансових зобов(язань у
майнові.

4 По номіналу можна було б обміняти 60 рейсхмарок. Решта( обмінювалася
лише 10% грошей. Після перевірки податкової інспекції половина з цих 10%
(5% загальної суми) поверталася у вільне використання власників. Інша
половина ділилася ще раз(

20% (1% загальної суми) ( поверталася у вільне розпорядження власників(

10% (0.5%) ( спрямовувалася на блокований рахунок для інвестування(

70% (3.5%) ( просто анулювалися.

РЕЗУЛЬТАТ ( РЕАЛЬНА ПРОПОРЦІЯ ОБМІНУ СКЛАДАЛА 100 : 6.5. Обмін був
украй болісним для народу. Це обумовило значну протидію реформі (див.
далі п. 4***) Будь-які схожі заходи призвели б до глибокої
дистабілізації соціально ( економічної ситуації в Україні. Як похідна,
вибухнула політична криза з погано передбачуваними наслідками.

Ба більше: конфіскація грошей в умовах низького рівня монетизації
економіки почала б спробу ще одного перерозподілу коштів. Цей рецидив
шариковсько ( швондерівської зрівнялівки відштовхнув би від України
розвинуті країни, багатство яких базується на святості приватної
власності. Втрата довіри набула б обсягів більших ніж це було після
вторгнення СРСР в Авганістан. Тобто, конфіскація грошей призвела б до
морального знищення України, як держави.

5 Різке скорочення грошової маси унеможливило виконання накопичених
короткострокових зобов(язань. Тому ці борги були знецінені у пропорції
10:1.

Довгострокові ( поступово виплачувалися після 1957 року.

В результаті різко скоротилися пасиви кредитних установ. Уряд був
змушений випустити державні боргові зобов(язання. Украй низький відсоток
по цим зобов(язанням (3%) фактично закрив їм шлях на ринок цінних
паперів. Виникла надліквідність банків ( це обумовило небачену
кредитну експансію і, далі, створило інфляційний клімат у державі. Ціни
почали зростати генеруючу загрозу для всієї грошової реформи.

4***) Зростання цін (за 6 місяців на продовольство +18% і на одяг +35%)
викликали у суспільстві сумніви щодо доцільності обраного шляху. За
даними опитування грудня 1948 року 70% опитуваних висловилися за
відновлення контролю за цінами.

Проблема була розв(язана:

1. відміною обмежень на зростання заробітної плати, яке в умовах широкої
лібералізації господарської діяльності об(єктивно не повинно було
випереджувати темп зростання продуктивності праці (за 6 місяців 14 та
16%, відповідно);

2. посилення рестрикційного характеру політики Банку німецьких земель
(Бундесбанку) щодо зростання грошової маси.

Тобто, подальша лібералізація господарської діяльності в Німеччині з
одночасним посиленням рестрикційних обмежень щодо зростання грошової
маси (ВРЯТУВАЛИ( грошову реформу. Цей висновок має надзвичайно важливе
значення для після реформеної політики всіх гілок влади в Україні.
Інакше, грошова реформа не стане поштовхом для покращення ситуації.

6 Одночасно з грошовою реформою були суттєво знижені податки.

Були встановлені пільги для доходів, які:

1. зберігаються;

2. інвестуються.

ЦІ ПОДАТКОВІ ПІЛЬГИ ПІДТРИМАЛИ, перш за все, ОСІБ З ВИСОКИМИ ДОХОДАМИ ТА
КОМЕРСАНТІВ І, в дальнійшому, ВІДІГРАЛИ ВАЖЛИВУ РОЛЬ У ФІНАНСУВАННІ
ПРОЦЕСА ЕКОНОМІЧНОГО ВІДРОДЖЕННЯ.

Зниження податкових ставок призвело лише до тимчасового дефіциту
держбюджету, тому що почалося швидке зростання національного доходу.

Україні необхідно в 1997 рік ввійти з новою, більш ліберальною і
справедливою податковою системою.

NO COMMENTS! КОМЕНТАРІ ТУТ ЗАЙВІ!

7 Надзвичайно важить те, що після грошової реформи відбулася
лібералізація цін. Це було здійснено всупереч рекомендаціям союзників
(напевно, тому що вони були (хворі( на соціалістичні та кейнсіанські
ідеї). Але саме лібералізація цін мала надзвичайно виключне значення для
успіху грошової реформи. Ефект був забезпечений рішучістю Людвіга
Ерхарда ( послідовного ліберала в економіці. Слід зазначити ( у Великої
Британії скорочення нерівності у розподіленні доходів спиралося головним
чином на програми соцзабезпечення, високі прогресивні податки та
націоналізацію рада галузей, контроль у розподіленні ресурсів та
приборкання інфляції. В ФРН ( на відновлення позицій нацвалюти,
найскорішу відміну контролю за ціноутворенням. Робітники не протидіяли
удосконаленню виробництва і тому високий рівень продуктивності праці був
дефляційним джерелом високих темпів приросту зарплати. Зрозуміло, чому
економічне чудо відбулося у ФРН, а не в Великої Британії (хоча в неї ще
були колонії). Доцільно повністю відмінити будь-яке регулювання цін та
тарифів.

8 Грошова реформа внаслідок її конфіскаційного характеру закінчилася б
катастрофою якби:

1. не вдалося моментально насичити споживчий ринок за рахунок
АМЕРИКАНСЬКОЇ ДОПОМОГИ (план Маршалла);

2. за рахунок накопичених в торгівлі і фірмах запасів;

3. переорієнтації економіки на споживчий сектор.

ПРІОРИТЕТНЕ СПРИЯННЯ НАДАВАЛОСЯ ВИРОБНИЦТВУ СПОЖИВЧИХ ТОВАРІВ, А НЕ
ВІДНОВЛЕННЮ АБО МОДЕРНІЗАЦІЇ (БАЗОВИХ ГАЛУЗЕЙ(. Це дуже повчальний для
України досвід.

Для блокування можливого зростання цін в результаті проведення
конфіскаційної реформи треба було б збільшити товарні запаси у
роздрібній торгівлі у 3 ( 4 рази: на 450 ( 600 трлн. крб. Це 3 ( 4
місяці роботи нашої економіки. Ще один аргумент за безконфіскаційний
характер реформи.

Програма Уряду на 1997 рік повинна мати тільки один пріоритет (
нарощування випуску споживчих товарів.

9 Тоталітарна система господарювання існувала в Німеччині тільки 12
років. Німці, які залишилися живими після війни, не встигли втрати
навички вільного підприємництва. Треба також враховувати, що Німеччина
була країною з історично дуже потужним середнім класом (бюргерів).
Широкі верстви народу дуже добре сприйняли ідеологію вивільнення
економіки, розвитку підприємництва, розкріпачення підприємств від
кайданів державної регламентації. Тоталітарна система господарювання
існувала в Україні приблизно 60 років (після розгрому НЕПу). На момент
проголошення незалежності тільки невеликий прошарок (тіньовиків( мав
окремі навички ведення самостійної підприємницької діяльності. Практично
не було людей, які б комплексно володіли інструментарієм сучасного
ринку. На момент проведення грошової реформи вже створився прошарок
підприємців, але він поки що не дуже впливовий і здебільшого
малокваліфікований.

Саме тому, НЕ ВАРТО ОЧІКУВАТИ ШВИДКИХ УСПІХІВ У ПІДНЕСЕННІ ЕКОНОМІКИ
УКРАЇНИ ПІСЛЯ ГРОШОВОЇ РЕФОРМИ. Напевно, НЕП і грошова реформа
Сокольнікова дали разючі результати тому, що за роки громадянської війни
не встигли винищити всіх підприємців.

10

11 Німеччина була окупована союзними військами. Грошова реформа
здійснювалася під їх тиском. План грошової реформи в основному
відображав погляди союзників. ГРОШОВА РЕФОРМА БУЛА ОФОРМЛЕНА НИЗКОЮ
ЗАКОНІВ ВИДАНИХ ВІЙСЬКОВОЮ ВЛАДОЮ. Присутність союзних військ блокувала
будь-які відчутні прояви незадоволення реформою населенням Німеччини,
політична опозиція реформі в умовах окупації була просто неможливою.
Жодний німецький уряд, СФОРМОВАНИЙ ПАРЛАМЕНТОМ, не спромігся б провести
грошову реформу так жорстко і послідовно. Комуністична партія Німеччини
була поза парламентом (перевірити() Соціал-демократи виступали з
(викоритовуючи комуністичну фразеологію) праворевізіоністських позицій.
Наприклад, соціал-демократ Карл Шилер (зірка котрого швидко піднімалася)
заявив: (ЯКОМОГА БІЛЬШЕ СВОБОДИ, КОНТРОЛЬ ( ЛИШЕ В МЕЖАХ НЕОБХІДНОГО(.
Цей вислів був у суспільстві зустрінутий найширшою ухвалою. Україна (
незалежна держава, народ якої будує демократичне суспільство з ринковою,
соціально-орієнтованою економікою. Верховенство Конституції та Закону (
родова аксіома цього процесу. Закони творить обрана народом Верховна
Рада в якій є доволі потужне ліве крило. Зрештою це обумовлює певну
уповільненість змін на краще.

12

13

14

15 РОЗВИТОК ФРН ПІСЛЯ ГРОШОВОЇ РЕФОРМИ.

Життєдайну силу у розвитку економіки ФРН відігравав панічний жах
інфляції. На інфляції 20-х років прийшов Гітлер. Рядовий німець був
проти інфляції (на відміну від громадян інших європейських країн)

Девальвація 1949 року. Була здійснена у відповідь на девальвацію
англійського фунта 19 вересня 1949 року ( воно було необхідно для фунта.
Відновлювалося співвідношення з доларом, яке існувало до 1933 року.
Збереження конкурентноспроможності експортної продукції ФРН
забезпечувалося низьким рівнем зарплати (1 DM на годину), який був лише
на 40% вище за довоєний рівень.

7.3. Грошова реформа в Україні

(2-16 вересня 1996 року)

Макроекономічна ситуація в Україні напередодні реформи.

Здійснилась і вже стала надбанням української історії одна з
найважливіших для нашої молодої держави подій. На п(ятому році
незалежності Україна отримала чи не найсуттєвіший атрибут незалежності (
постійну, повноцінну грошову одиницю ( гривню.

Національні гроші ( це міра вартості національного продукту. Так можна
сформулювати мету реформи, яка відбулася в нашій країні. Гроші ( це той
стандарт, крізь який пропускається ціна праці. І ціна цього стандарту
має бути високою.

Назва нової валюти вибрана не випадково. Україна має не лише давні й
сталі традиції грошового обігу, а й не один раз за багатовікову історію
виготовляла свої гроші. За часів Київської Русі наші пращури створили
першу власну грошову систему, в якій основною одиницею, що виконувала
функції обмінної валюти, була гривня, відлита зі срібла або золота.
Вдруге нові паперові гроші ( гривні ( були випущені в обіг 17 жовтня
1918 року. В обігу з(явилися гривні шести номіналів. Отож наша сучасниця
знатного роду ( одна з найстаріших на планеті грошових одиниць. Після
тривалої перерви вона знову повернулася в Україну наче на підтвердження
прадавньої біблійної істини, що все повертається на круги своя.

Фінансова стабільність ( це аксіома. Якщо на цю аксіому гармонійно
накладається система структурних змін, якщо досягається гармонія між
монетарними, фінансовими і економічними діями, то йде процес реформації.

Грошова реформа ( не панацея від усіх лих нашої економіки.

Національний пріоритет найвищої якості ( тверда валюта. Її здоров(я і
стабільність можна забезпечити тільки жорсткими економічними заходами.
Але саме вони ( надійний важіль для підйому виробництва.

Необхідність оздоровлення фінансово-грошової системи посилює
актуальність проведення економічних реформ. Політика України, яка
проводилась у 1995 році і першій половині 1996 року, забезпечила
посилення стабілізаційних процесів в економіці, зокрема:

суттєво уповільнилась інфляція;

відсутність так званого “грошового нависання”, коли пропозиція грошей
значно перевищує попит на них;

зміцнів курс національної валюти;

уповільнилися темпи зниження промислового виробництва та обсягів
валового внутрішнього продукту;

зросла активність домогосподарств як суб’єктів економіки;

зросли доходи та заощадження населення;

поліпшились результати зовнішньоекономічної діяльності.

Значне зниження темпів інфляції розпочалося з лютого 1996 року і набуло
стабільного характеру. У червні і липні індекс цін споживчого ринку
становив лише 100,1%, у серпні ( 105,7% до попереднього місяця при
109,4% у січні. Деяке зростання інфляції в серпні є наслідком подальшої
лібералізації цін на платні послуги. Ціни на продовольчі товари за
серпень знизилися на 1,7%, а на непродовольчі зросли лише на 0,8%.
Індекс оптових цін за січень-серпень становив 113,6%, що значно нижче за
індекс цін споживчого ринку (132,2%), і свідчить про зниження тиску
інфляції витрат на рівень споживчих цін.

Починаючи з березня 1996 року постійно підвищувався курс українського
карбованця до долара США та інших іноземних валют. Практично він був
зафіксований на рівні 176 тис.крб. за 1 долар США, що разом з пониженням
інфляції забезпечувало фінансову стабілізацію в Україні.

Суттєво призупинено спад виробництва у порівнянні з попереднім роком (з
14,1% за січень-серпень 1995 року до 3,7% за відповідний період 1996
року). Падіння обсягів валового внутрішнього продукту за зазначений
період знизилось з 12,4% до 9,5%.

Грошові доходи населення в липні 1996 року в порівнянні з червнем зросли
на 26%.

Незважаючи на ревальвацію українського карбванця протягом першого
півріччя 1996 року експорт товарів та послуг у порівнянні з відповідним
періодом 1995 року зріс на 30,6%, що при меншому темпі зростання імпорту
(27,3%) забезпечило зниження на 2,3% від’ємного сальдо поточного рахунку
платіжного балансу України і стало передумовою подальшого розвитку
зовнішнього сектора економіки.

Поліпення напередодні реформи макроекономічної ситуації в Україні
досягнуто більш послідовним і активним застосуванням ринкових
механізмів, зокрема: запровадженням неінфляційних джерел покриття
дефіциту державного бюджету шляхом продажу державних цінних паперів,
подальшою лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності і валютного
ринку, дотриманням позитивного рівня облікової ставки Національного
банку України та процентних ставок за депозитами і кредитами комерційних
банків.

В цьому плані ситуація в Україні напередодні грошової реформи різко
відрізнялась від ситуації в таких країнах як Естонія, Молдова, Німеччина
(1948р.), в яких була висока інфляція і навіть гіперінфляція, і близька
до ситуації в Польщі, Чехії, Аргентині. Тому характер реформи і методи
її проведення відрізняються від грошових реформ у першій групі країн і
співпадають з реформами, які проводилися другою групою країн. Це цілком
природно і витікає з існуючих умов та розвитку економічних перетворень в
Україні.

Таким чином, аналіз економічної ситуації напередодні реформи дає нам
змогу стверджувати, що в Україні були створені належні умови для
запровадження гривні, яка згідно з Конституцією України є грошовою
одиницею України.

Головні завдання реформи. Головними завданнями грошової реформи були:

заміна тимчасової грошової одиниці ( українського карбованця на
національну валюту ( гривню;

зміна масштабу цін;

створення стабільної грошової системи та перетворення грошей у важливий
стимулюючий фактор економічного і соціального розвитку.

Це передбачало закріплення фінансової стабільності, яка склалася
напередодні грошової реформи, прискорення розрахуків, залучення до
банківської системи надлишкової готівки, забезпечення стабільності курсу
національної валюти до іноземних валют.

Характер реформи. Вибір прозорового варіанту та безконфіскаційного типу
грошової реформи був зумовлений необхідністю:

забезпечення повної довіри населення до нової національної валюти і як
резултат ( довіри до політики Уряду та економічних реформ, які він
проводить;

утримання стабільності на грошовому, споживчому і валютному ринках
України, недопщення інфляційного сплеску та порушення стабільності
валютного курсу, що могло б вплинути на зниження життєвого рівня
населення:

запобігання спекулятивних операцій при обміні карбованців на гривні;

створення прийнятного соціального клімату, недопущення великої
психологічної і соціальної напруги у суспільстві у зв’язку з проведенням
грошової реформи.

При цьому Уряд і Національний банк України виходили з того, що
напередодні реформи у готівковому обігу знаходилась значна маса грошей (
366 трлн.крб., яка при одночасному пред’явленні населенням не мала
повного реального покриття у вигляді товарних запасів (їх було лише на
157 трлн.крб.) і не могла бути підтримана за рахунок резервів іноземної
валюти, обсяги яких недостатні. За розрахунками спеціалістів
конфіскаційний варіант реформи мав би негативні наслідки, а саме (
зростання інфляції до 50% на місяць при повному спустошенні прилавків
магазинів, а разом з цим і відчутне знецінення і без того незначних
доходів та заощаджень населення. Це мало б руйнівеі наслідки не тільки
для стабільності національної валюти, а й для економіки в цілому.

Підготовка до грошової рефрми. Відповідно до Указу Президента України
“Про грошову реформу в Україні”, рішень Державної комісії з проведення в
Україні грошової реформи з метою своєчасної підготовки до проведення в
Україні грошової реформи Національним банком України:

1. Створено розгалужену мереу обмінних пунктів комерційних банків у
кількості понад 10 тисяч, в тому числі 1,8 тисячі ( на залізничних
станціях, в аеропортах та інших багатолюдних місцях. Для обслуговування
пенсіонерів було залучено понад 14 тисяч підприємств зв’язку, в тому
числі в сільській місцевості ( більш як 11 тисяч. Створено близько 92
тисяч комісій з обміну на підприємствах, в установах і організаціях. В
цілому це було достатньо для забезпечення нормальної роботи з обміну
карбованців на гривні.

2. Усі установи банків та підприємств зв’язку були забезпечені готівкою
необхідних номіналів (банкнот і монет) для проведення обміну карбованців
на гривні, а також нормативними, інструктивними та наочними матеріалами
(буклетами та плакатами банкнот і розмінної монети).

3. Проводилася широка роз’яснювальна робота через засоби масової
інформації щодо характеру та механізму здійснення грошової реформи. В
усіх регіонах України були проведені наради-семінари, куди виїзджали
відповідальні працівники Національного банку України.

4. У цілодобовому режимі працювала елекронна пошта Національного банку,
яка забезпечувала безперебійний зв’язок Національного банку з
комерційними банками та обласними управліннями НБУ. Цілодобо працювали
оперативні групи в банках.

Таким чином банківська система України на кінець дня 1 вересня 1996 року
була готова до проведення грошової реформи.

Механізм проведення реформи. Відповідно до Указу Президента України
грошова реформа в Україні проводилась з 2 по 16 вересня 1996 року.
Початком реформи стало впровадження в обіг гривні, що обмінювалась у
співвідношенні: 1 гривня за 100.000 купоно-карбованців. Одночасно
відбулось зменшення у тій же пропорції усіх цінових показників та
грошової маси. В результаті нова грошова одиниця виявилася в 100.000
разів більшою від попередньої, у стільки ж разів зросли масштаб цін,
купівельна спроможність та валютний курс гривні порівняно з
купоно-карбованцем. А саме співвідношення між товарною та грошовою
масами в обігу не змінилося. Це очевидна ознака грошових реформ, що
проводяться шляхом деномінації. Підсумки свідчать про те, що в цілому
вона проходила організовано, з оптимальними зручностями для населення і
без значних соціальних конфліктів.

Деякі складнощі з обміном карбованців на гривні, які мали місце в перші
дні реформи у зв’язку з недостатністю на рахунках окремих банків і
підприємств зв’язку коштів для викупу гривні, були оперативно вирішені
шляхом надання їм авансових підкріплень гривнєвою готівкою.

За балансовими даними емісія карбованцевої готівки напередодні грошової
реформи, тобто за станом на 2 вересня 1996 року, становила 338,1 трлн.
крб., із них 19,1 трлн. крб. залишалося в касах банків, а 319,0 трлн.
крб. знаходилося поза банками, тобто в обігу.

За період реформи з 2 по 16 вересня 1996 року та протягом 2-х
послідуючих днів, банківскою системою було вилучено карбованців в
резервні фонди Національного банку України в погашення емісії на
загальну суму 327,9 трлн.крб. (97% емітованої до реформи готівки), в
тому числі з обігу ( 309,5 трлн.крб. (97%) та з кас банків 18,4
трлн.крб. (96,3%).

Станом на 19 вересня залишились невилученими 10,2 трлн.крб., в тому
числі з обігу 9,5 трлн.крб. та з кас комрційних банків 0,7 трлн.крб.

Аналіз ситуації на готівковому грошовому ринку в період реформи свідчить
про те, що найбільші обсяги вилучення з обігу карбованців мали місце в
перші 5 днів реформи, коли щоденно вилучалось з обігу 31-38,6 трлн.крб.,
або 9-12% карбованцевої маси, що знаходилася в обігу напередодні
реформи.

Починаючи з 17 вересня 1996 року функціонування в готівковому обігу
карбованців припинено і єдиним засобом платежу на території України
стала гривня та її розмінна монета ( копійка.

Установами Ощадного банку України та інших комерційнх банків, які
залучають кошти населення, були перераховані в установленому порядку усі
вклади населення за станом на 2 вересня 1996 року з відовідними записами
в особових рахунках вкладників. Перерахування вкладів здійснювалось без
будь-яких обмежень у співвідношенні 100000 крб. за 1 гривню.

За період проведення реформи (з 2 по 16 вересня цього року)
національний банк України здійснив випуск в готівковий обіг 3132,5
млн.гривень. Випуск гривні в обіг здійснювався шляхом обміну на
карбованці, видачі коштів на оплату праці, закупку сільськогосподарских
продуктів та з вкладів населення, підкріплення відділень зв(язку, а
також інших видач.

У відповідності з рішенням Державної комісії з проведення в Україні
грошової реформи після закінчення реформи в період з 17 вересня по 15
жовтня ц.р. обмін карбованців на гривні продовжувався через каси
комерційних банків за рішеннями місцевих держадміністрацій. За цей
період було додатково обміняно 0,9 трлн.крб. Крім того, із кас банків
вилучено 0,5 трлн.крб. Починаючи з 17 жовтня карбованцеві рахунки в
касах комерційних банків були закриті, а всі залишки карбованцевих
банкнот на суму 0,2 трлн.крб. вивезено в резервні фонди НБУ.

Таким чином, за станом на 1 листопада 1996 року з урахуванням
додаткового вилучення після закінчення грошової реформи карбованців з
обігу та кас банків в резервні фонди Національного банку України
зараховано всього 330,3 трлн.крб. (97,7% від усієї суми емітованих
карбованців), в тому числі 311,2 трлн.крб., (97,7%), які знаходились в
обігу і 19,1 трлн.крб. (100%) ( в касах банків. Залишились не
пред(явленими до обміну 7,8 трлн.крб., або 2,3% карбованцевої готівки,
яка була випущена в обіг в дорформенний період.

В перших числах листопада ц.р. завершено вивезення до сховищ
Націоналного банку України вилучених з обігу та кас банків карбованців і
надлишкових резервів гривні, що знаходились на відповідальному
зберіганні в установах комерційних банків.

Вилучення фальшивих грошей. Банківською системою України вживались
заходи щодо виявлення та вилучення з обігу фальшивих грошей. За період
реформи комерційні банки вилучили фальшивих карбованців на загальну суму
6,5 млрд.крб. Найбільші обсяги виявлено в Одеській, Закарпатській,
Львівскій, Запорізькій, Чернівецькій областях та в Автономній Республіці
Крим. Робота з вилучення фальшивих грошей здійснювалася в тісному
контакті з органами МВС України.

В ході перерахування вилучених з обігу карбованців, вивезених із кас
комерційних банків до резервних фондів Національного банку,
регіональними управліннями НБУ в період з 17 вересня по 31 жовтня ц.р.
додатково виявлено фальшивих карбованців на суму 1 млрд. крб.

Загальний обсяг фальшивих карбованців, виявлених банками за станом на 1
листопада 1996 року, становить 7,5 млрд.крб.

Підсумки грошової реформи. Проведення грошової реформи було спрямовано
на закріплення фінансової стабільності, прискорення розрахунків,
залучення в банівську систему надлишкової готівки, забезпечення
стабільності курсу національної валюти до іноземних валют.

Головним досягненням є те, що вдалося утримати стабільність на
грошовому, споживчому і валютному ринках. Прогнози щодо наслідків
реформи, які були розроблені Урядом і Національним банком України,
повністю виправдалися.

По-перше, вдалося утримати інфляцію у прогнозованих параметрах: 5,7% (
за серпень, 2,0% ( за вересень, 1,5% ( за жовтень.

Деякий ажіотаж на споживчому і валютному ринках, що на короткий проміжок
часу виник напередодні проведення реформи, швидо був погашений шляхом
роз(яснення через засоби масової інформації механізмів і характеру
проведення реформи, а також здійснення термінових заходів
адміністративного і фінансового характеру та встановлення жорсткого
контролю за роботою обмінних пунктів з іноземною валютою.

За порушення правил валютних операцій Національний банк України
застосував штрафні санкції до 5 комерційних банків. Для 4 банків та їх
філій обмежив дії ліцензій та припинив дію 70 угод з юридичними особами
( агентами комерційних банків з проведення обміну інозеної валюти.

По-друге, з перших днів реформи Національний банк України підтримував
стабільний курс гривні до іноземних валют, зокрема 176 гривень за 100
дол. США, що відповідало курсу, який склався у карбованцях напередодні
грошової реформи. Фактично в період реформи і в перші 20 днів після її
завершення було зафіксовано курс української грошової одиниці для
забезпечення фінансової стабільності. Деяке падіння курсу гривні, яке
почалося 7 жовтня, є підтвердженням відновлення режиму плаваючого курсу
і виведення його на реальне значння з метою підтримки вітчизняного
виробника і стимулювання експорту.

Готівковий курс гривні до іноземних валют в комерційних банах та пунктах
обміну іноземних валют в період реформи відовідає офіційнму, а в деяких
банківских установах був навіть нижчим офіційного.

Національний банк України розробив нові нормативні документи, які значно
розширюють можливості фізичних осіб ( резидентів та неризидентів, у
здійсненні через українські уповноважені банки соціальних платежів в
іноземній валюті за межі України, що сприятиме створенню умов для
приєднання України до 8 статті Статусу Міжнародного валютного фонду і
означатиме офіційне міжнародне визнання гривні конвертованою валютою за
поточними операціями.

По-третє, проведення реформи прискорило обіг грошей і сприяло поліпшенню
стану грошово-кредитного ринку України. Це насамперед зменшення обсягів
готівки в обігу на фоні дякого зростання цін та відчутне збільшення
ліквідності комерційних банків, що не спостерігалось останнім часом.
Так, протягом серпня-жовтня темпи зростання цін споживчого ринку
становили 9,4%, а обсяги готівки в обігу за цей період не тільки не
зросли, а зменшились на суму близько 150 млн.грн.

За рахунок збільшення строкових депозитів суб(єктів господарювання та
населення ліквідність комерційних банків зросла приблизно на таку ж суму
і на кінець жовтня досягла 500-600 млн.грн.

Це сприяло зростанню обсягів кредитів, які комерційні банки надають
суб(єктам господарювання. Загальний обсяг заборгованості за кредитами в
національній валюті збільшився з 3,2 млрд.грн. на 1 серпня до майже 3,5
млрд.грн. на 1 листопада, а в іноземній валюті відповідно з 1,30
млрд.грн. до 1,35 млрд.грн. Намітилася тенденція зростання обсягів
довгострокового кредитування.

Поліпшилась структура грошової маси. Якщо на 1 серпня питома вага
готівки в загальному обсязі грошової маси перевищувала 45%, то на 1
листопада цей показник зменшився і становить 43%.

Напередодні грошової реформи прискореними темпами відбувалось залучення
коштів населення на депозити в комерційних банках. Ця тенденція
зберігалась під час реформи і після її закінчення. За період з 1 серпня
по 1 листопада обсяги вкладів збільшились на 101 млн.грн. (15%) і
досягли 785 млн.грн., що свідчить про довіру населення до гривні.

Необхідно відмітити також стабільність рівня процентних ставок
банківської системи України за цей період та їх поступове зниження за
останні три місяці. Середній рівень процентних ставок за кредитами
комерційних банків з 73,4% у червні поступово знизився до 63,6% у
жовтні, а за депозитами відповідно з 32,3% до 27,7% (у річному
обчисленні).

Проведення реформи сприяло більш активному надходженню платежів від
населення за комунальні та інші послуги, збільшенню обсягів реалізації
товарів. В результаті за 12 днів реформи в банки надійшло в цілому
торгової виручки на суму 761 млн.грн., або на 21,5% більше ніж за
відповідний період серпня місяця.

Грошова реформа в Україні ( це надзвичайна подія для нашої держави, в
результаті якої створено один з невід’ємних атрибутів державності. Такий
широкомасштабний захід, який передбачав би повну заміну в готівковому
обігу за короткий строк (два тижні) грошових знаків, зміну масштабу цін
і переведення всієї грошової системи, включаючи і безготівкові
розрахунки, на нову грошову одиницю ( гривню, в історії України
проводився вперше.

Відкритий безконфіскаційний характер реформи показав усьому світові, що
Україна не пішла шляхом зрівнялівки як засобу регулювання відносин
держави і народу. Тим самим створено умови для прискорення широкого
спектру позитивних соціально-економічних змін. Особливо позитивне
значення цей факт матиме для посилення довіри іноземних інвесторів до
України.

В результаті проведення грошової реформи вдалося забезпечити певне
покращення стану фінансово-грошової системи. Це сприятиме
цілеспрямованому розвитку економіки України.

Розділ II. Кредит у ринковій економіці

Тема 8. Кредит ( форма руху позичкового капіталу

8.1. Особливості функціонування позичкового капіталу. Ринок позичкових
капіталів.

Позичковий капітал ( це капітал, який приносить доход у вигляді
процента.

Як відомо, в процесі обігу капітал виступає у грошовій, продуктивній і
товарній формах. Позичковий капітал постійно знаходиться у грошовій
формі, однак його поняття значно вужче за змістом від поняття “грошовий
капітал”. У широкому розумінні грошовий капітал розглядається
економічною теорією як вартісна форма всього дійсного капіталу, який
функціонує у матеріально-уречевленій та у грошовій (вартісній) формі.
Грошовий капітал може втілюватись у різні функціональні форми, однією з
який і є позичковий капітал.

Позичковий капітал як різновид грошового капіталу можна виразити
формулою: Г ( Г(, де Г( = Г + (Г. Ця формула визначає, що ціль та
рушійний мотив функціонування позичкового капіталу становить отримання
(Г() ( приросту грошей порівняно з їх початковою авансовою сумою (Г).
Розглядаючи формулу складається враженя, що гроші функціонують за
принципом “гроші роблять гроші” тобто, що гроші самі-собою мають мають
властивість приносити прибуток. Насправді позичковий капітал приносить
доход у вигляді процента тільки тому, що в руках позичальника він
використовується як функціонуючий капітал, тобто із грошового переходить
у продуктивний, що дає додатковий прибуток. Якщо кругообіг грошового
капіталу виразити формулою: Г ( Т…В…Т( ( Г(, то її
крайні елементи (Г та Г() виражатимуть обіг грошей як капіталу:
авансовані на виробництво вони повертаються до вихідного пункту, але в
більшій сумі. Здійснюючи такий обіг, гроші забезпечують розширене
відтворення капіталу. У цьому випадку капітал існує в найбільш
абстрактній функціональній формі. Його втіленням стає особливий різновид
грошей ( гроші як капітал, гроші як носій капітальної (самозростаючої)
вартості.

Позичковий капітал характеризується такими ознаками:

1. Позичковий квапітал ( це капітал ( власність. Особливість позичкового
капіталу полягає в тому, що він безпосередньо авансується (інвестується)
у виробничу сферу не його власником, а зовсім іншою особо (
підприємцем-позичальником, якому капітал передається на тимчасове
користування. В результаті відбувається роздвоєння позичкового капіталу
на капітал ( власність і капітал функцію:

власність на капітал залишається у кредитора навіть після того, як вона
з його рук перейшла боржникові. Реальним підтвердженням цієї власності є
зобов’язання позичальника повернути отриману позику в строк з виплатою
процента;

капітал ( функція означає, що підприємець повинен одержати прибуток на
авансовані гроші не менший, ніж розмір плати за позичковий капітал.
Інакше немає сенсу організовувати підприємницьку діяльність. А тому
кредитор як власник капіталу отримує за це частину прибутку у вигляді
позичкового процента; решта прибутку залишається у розпорядженні
позичальника ( підприємця у вигляді підприємницького доходу.

2. Позичковий капітал ( специфічний товар. Позичковий капітал ( це
капітал, що реалізує себе як товар. Об’єктом куплі-продажу є самі гроші,
однак не гроші як товар, а гроші як капітал.

Гроші, як відомо, за своєю природою не є капіталом. Вони стають
капіталом, коли використовуються не як простий посередник обміну, а як
гроші задля отримання прибутку, гроші як вартість самозростання. Отже,
кредитор передає позичальникові не просто гроші, а гроші як капітал; він
передає вартість, що в процесі свого функціонального використання не
лише зберігає себе, а й зростає у своїх розмірах ( приносить прибуток.

3. Позичковий капітал володіє специфічною формою відчуження. Особливістю
позичкового капіталу, котрий функціонує як товар є те, що на відміну від
продажу звичайного товару він надається в позику ( тобто відчужується
від свого власника лише на певний строк і за умови повернення з
почичковим процентом. На відміну від акту купівлі-продажу, коли товар
одночасно переміщується від продавця до покупця, а гроші назустріч ( від
покупця до продавця, при кредитній операції позичковий капітал
передається: при наданні позики ( від кредитора до позичальника, а при
її погашенні ( від позичальника до кредитора з виплатою позичкового
процента.

Отже, позичковий капітал необхідно розглядати як одну із форм грошового
капіталу, що надається його власником на тимчасове користування
підприємцеві з метою отримання прибутку у вигляді позичкового процента.

Основою формування позичкового капіталу є закономірності кругообігу
капіталу в процесі відтворення, які призводять до того, що в окремих
учасників економічних відносин з’являються тимчасово вільні капітали, а
в інших виникає потреба в позичкових коштах. За допомогою кредиту
тимчасово вільні капітали (а також заощадження населення) перетворюються
в позичковий капітал, котрий втягується в новий кругообіг, забезпечує
процес відтворення і прибуток його власникам.

Джерелом з якого всі підприємці черпають гроші для авансування своєї
діяльності, є грошовий ринок. Оскільки в ринковому господарстві ніхто
вільних грошей не тримає на руках “мертвими”, а розміщує їх у кредитних
установах, тобто на грошовому ринку, а самі гроші якими тут торгують
називається позичковим капіталом.

Ринок позичкових капіталів ( це сегмент фінансового (грошового) ринку,
на якому формується попит і пропозиція на позичковий капітал.

За своєю інфраструктурою ринок позичкових капіталів представляє,
головним чином, банківські установи, а тому його ще називають ринком
банківських кредитів. Крім того, на ньому діють й інші
кредитно-фінансові установи (парабанки), що входять до складу кредитнї
системи. З функціональної точки зору він представляє систему економічних
відносин, яка забезпечує нагромадження і перерозподіл грошових капіталів
з метою забезпечення ресурсами ринкове господарство.

В Україні зараз відбувається процес формування ринку капіталів. В умовах
переходу до ринкової економіки обмежуються можливості державного
втручання в розподіл фінансових ресурсів, бо більшість суб’єктів
господарської діяльності переходять від державної на акціонерну чи
приватну форму власності. Вони самостійно вишукують матеріальні і
грошові ресурси на ринках, самі розпоряджаються своїми доходами. Саме
ринок позичкових капіталів повинен забезпечити суб’єктам економіки
доступ до необхідних для них грошових ресурсів.

8.2. Позичковий процент

Позичковий процент або процент за кредит (від латинського pro centrum (
на сотню) ( це плата, яку отримує кредитор від позичальника за надані в
позику гроші чи матеріальні цінності.

Економічна природа позичкового процента обумовлена існуванням товарного
виробництва та пов’язаних з ним кредитних відносин. За призначенням
позичковий процент, з одного боку, відображає ефективність використання
позичкового капіталу; з іншого боку, він повинен забезпечувати доходи
банку, компенсувати його витрати. В умовах ринкової економіки суть його
розглядається більшістю економістів як ціна капіталу, взятого у кредит.
Логіка такого визначення проста: оскільки позичальник-підприємець
виступає покупцем капіталу-товару, то й процент, виплачуваний ним
кредиторові, представляє ціну цього капіталу. Безперечно, тут не слід
розуміти ціну капіталу як вираз вартості. Позичковий процент є не що
інше, як частина середнього прибутку, котру підприємець платить власнику
капіталу за користування споживною вартістю позиченого капіталу. У
даному випадку сплата процента характеризує передачу певної частини
вартості без одержання еквівалента. Вартість процента повністю
переходить від позичальника до кредитора.

(

z

&

&

z

, \ ^ ? I 2

o

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

F

&

&

F

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

*

6 8 r

0r

*

&

&

|  

&

&

TH

a

OJQJ

*–.?.3/4.A.$/&/¦3?3u4uoeTHu?THeTHAETHu?THeTHueTHueTHuou1/4¶uee ”‹ ee‚{ue
e

OJQJ

&

&

&

&

‘t‘8“:“ “c“?•¬•r–”–––?–?– –c–¬–¶–a–&?oieTHNTHeTHEeEeTHEeETHETHETHETHEeTH
NeTHeTHEeTH?THEe?TH?TH?THeTH?TH?TH?THe«e¤e¤eEeTH

&

&

&

t

OJQJ

uncUuNucncNucncucNucuNuAE1/4µuNuNucuAE1/4µucucucucNucncncncncncu«¤ucAEu

&

&

&

&

&

&

&

/ncnc/nc/ncUenc/nc/n/nc/ncUencnc/nUeOcncncncnc/ncncnEAOc/n/nc/ncUec/nc/n
cncncncnUe

OJQJ

oooooooaaaaOOOOAEOOOOOOO

&

&

&

&

&

&

unuaeunuaeunuUeuaeunuUeunuUenuUeuUeuUeaeuUenuaeuaeuUenunuUeOuUeaeuUeaeuU
enuUeaeuaeuUenunuUeuIA1/4Ue

OJQJ

&

&

OJQJ

&

&

&

&

&

t

OJQJ

&

&

&

&

&

OJQJ

&

&

&

&

&

&

&

j

&

&

&

&

&

ae

&

&

&

&

&

3/4

A

o

n

/i/iaeTHi/i/i/iTHi/iTHiaeTHiaeTHaeTHiTHiaeTH/iOIOiTH??iTH?THi¦TH¦TH¦TH¦T
HiTHi?TH?THiTH

?

o

&

&

&

&

D

l

n

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

!

|

&

!

|

&

&

&

&

&

&

&

&

oeioeaUeoeaUeaUeoeaUeoeOUeaUeIUeaUeioeioeUeoeUeoeOUeoeUeoeOUeoeioeUeoeOU
eoeOUeOUeoeUeoeUeoeioeUeoeUeAUeoe?®§oe

&

&

&

&

&

„7`„7a$

&

&

&

&

,

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

OJQJ

&

&

&

&

(

,

oiaeYiOaeiaeYOEiOiOiOiEiOEiOiOEiOiOEiOEiOAaeYOaeYOEiOaeYaeiEiEi?iOaeiaei
OiOaeYOaeOEi

OJQJ

&

&

&

&

&

&

&

U

Ue

&

&

&

&

OJQJ

&

&

&

&

&

&

&

OaeO†THF

OJQJ

?

?

OJQJ

?

?

A

ue

p

Ae

,

A

@

,

d!

E!

,#

Z#

†$

?%

H*

r1

’2

*5

?6

*9

(;

I<,?,A*C,CaCaE,G(O,[email protected]!E!v"Z#†$?%J(6)H*t/’2?6?6†;I<¤=*>

v?

aC

EH

>O

HQ

JQ

Q

’Q

R

’U

oW

`Z

I[

:^

’_

U_

(`

a`

a

&

&

HQ

JQ

’Q

R

?R

oeR

*U

„U

†U

’U

I[

I]

O]

U]

J^

L^

¶^

?^

’_

?_

O_

U_

o_

(`

6`

8`

3/4b

aeb

c

c

“c

,c

Pc

f

if

¬g

®g

Ag

?h

?h

ri

ti

°j

a

?a

b

\b

3/4b

c

Pc

Ic

d

^d

Od

`e

ce

f

if

Ag

¤i

°j

?l

–m

lo

Uep

?q

¦t

&u

*w

&

&

°j

fm

hm

”m

?m

–n

?n

 n

cn

,o

jo

lo

Up

Uep

?q

 q

–r

?r

¤t

¦t

$u

&u

?u

Ou

v

v

?v

1/4v

uev

thv

*w

?x

?x

Ux

Uex

ty

OJQJ#ty

vy

?y

N}

P}

a}

i}

B~

D~

p~

,

?

@‚

B‚

ue‚

th‚

2?

8?

b?

d?

$„

&„

Ae…

AE…

e‰

e‰

d?

j?

’?

”?

??

‚?

??

??

6‘

OJQJ

-*w

?y

az

?|

a}

ae}

ae}

e}

e}

i}

B~

D~

p~

?

“?

2?

4?

6?

8?

b?

d?

e?

x„

8…

Ue?

d?

&

&

d?

f?

h?

j?

’?

”?

E?

x”

`–

b?

0?

??

H?

!

(F

§

§

§

§

¤§

Oe§

&

6‘

8‘

F’

H’

ae“

e“

B•

D•

?•

‚•

3/4•

A•

t—

v—

ae—

e—

J?

L?

b?

??

?

U?

Ue?

?™

1/4™

Ue?

TH?

8›

:›

`?

b?

??

¶?

o?

oe?

!

!

F

F

¤

¤

§

§

†§

¤§

Oe§

TH§

oe§

ue§

V?

X?

A?

Ae?

Oe?

TH?

o?

HOe§

ue§

X?

Ae?

O?

Oe?

p?

O?

V?

¤?

R1/2

”1/2

??

†A

 AE

E

jI

II

??

:O

&

o?

o?

D

F

??

??

°

°

?

p?

,?

O?

i?

»

»

o1/4

u1/4

„A

†A

?A

~A

?A

Ae

Ae

oAe

oeAe

$A

&A

®AE

°AE

,C

,E

8E

:E

jI

–I

*I

,I

AI

AeI

~O

?O

?O

?O

AeOe

AEOe

0O

2O

xU

zU

?U

 U

 Ue

–a

?a

Ra

~a

0ae

2ae

Vae

,c

@c

Bc

°c

re

te

:i

i

@i

V?

??

??

??

oe?

o?

/ncTHcTHcTHcTHcncnOcncTHcTHcIOcTHcTHcTHcTHc/ncnTHcOcTHcTHcTHcTHcTHcTHcTH
c/ncTHcOc/ncn/ncTHcTHcTHcOn/nTH

P:O

:Oe

 Ue

oea

~a

”a

oa

2a

aa

”ae

Ra

Vae

°c

¶e

THe

di

6i

V?

zo

Lo

Toe

Iu

?u

°ue

uy

Zy

o?

aen

aen

o

o

Jo

zo

|o

?/

?/

?u

?u

?u

ou

AEy

Ey

thth

y

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

+? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? Т

?

?

?

?

&

&

? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?
? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

&

&

&

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

???????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

&

&

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

OJQJ)?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

&

&

&

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

0?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

5?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

&

&

&

&

&

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

OJQJ

+?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

&

&

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

???????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

&

&

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

OJQJ

I?

?

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

6

&

&

&

&

6

8

N

P

d

f

3/4

A

ae

ae

&

&

&

&

&

&

&

&#