.

Гроші та кредит (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 143736
Скачать документ

Гроші та кредит

Підручник для студентів економічних спеціальностей,

які навчаються на бакалаврському освітньому рівні

Зміст

Передмова

Розділ I. Гроші, грошовий оборот та грошова система.

Тема 1. Природа грошей

1.1. Походження, суть та вартість грошей.

1.2. Форми грошей та їх еволюція

Фукції грошей

Класична кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм

Тема 2. Грошовий оборот і грошові потоки

2.1. Суть і структура грошового обороту.

2.2. Модель грошового обороту. Грошові потоки та механізм їх
балансування.

Маса грошей.

Швидкість обігу грошей

Тема 3. Грошовий ринок

Суть і структура грошового ринку

Попит на гроші. Теоретичні моделі попиту на гроші

Чинники,що визначають параметри попиту на гроші

Пропозиція грошей. Загальні теоретичні положення

Механізм формування пропозиції грошей

Роль банківської системи у формуванні пропозиції грошей

Рівновага на грошовому ринку та процент

Тема 4. Грошові системи

Поняття грошової системи та її елементи

Типи грошових систем

Становлення грошової системи України

Тема 5. Платіжні системи

Національна система електронних платежів (СЕП)

Умови і принципи організації безготівкового платіжного обороту

Форми безготівкових розрахунків

Вексель у платіжному обороті

Міжбанківські кореспондентські відносини. Міжбанківскі розрахунки

Тема 6. Гроші та інфляція

Теоретичні концепції інфляції

Суть та форми інфляції

Причини інфляції

Показники вимірювання інфляції

Особливості інфляційного процесу в Україні

Методи регулювання інфляції

Тема 7. Грошові реформи

Суть та класифікація грошових реформ

Моделі грошових реформ

Грошова реформа в Україні

Розділ 2. Кредит у ринковій економіці

Тема 8. Кредит – форма руху позичкового капіталу

8.1. Особливості функціонування позичкового капіталу. Ринок позичкових
капіталів

Позичковий процент

Походження та суть кредиту

Функції і роль кредиту

Функціональна характеристика і типи кредитних відносин

Тема 9. Теорії кредиту

Натуралістична теорія кредиту

Капіталотворча теорія кредиту

Тема 10. Форми кредиту

Комерційний кредит

Споживчий кредит

Державний кредит

Міжнародний кредит

Банківський кредит. Класифікація банківських кредитів

Розділ III. Кредитна система

Тема 11. Поняття кредитної системи

Суть і структура кредитної системи

Походження і функції банків

Тема 12. Комерційні банки як основа кредитної системи

Функції і типи комерційних банків

Організаційна та функціональна структура комерційного банку

Загальна характеристика банківських операцій

Пасивні операції комерційних банків

Активні операції комерційних банків

Комісійно-посередницькі банківські операції

Показники діяльності банків

Тема 13. Центральний банк, його роль в економіці

Організація діяльності центральних банків

Функції центрального банку

Механізм реалізації грошово-кредитної політики

Незалежність центральних банків

Тема 14. Національний банк України

Статус та функції НБУ

Грошово-кредитна політика НБУ

Тема 15. Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути

Поняття і основні види спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів

Страхові компанії

Пенсійні фонди

Інвестиційні фонди

Фінансові компанії

Кредитні спілки

Ломбарди

Міжбанківські об(єднання

Розділ IV. Система банківського кредитування

Тема 16. Основи банківського кредитування

Принципи банківського кредитування

Форми забезпечення кредитів

Економічний зміст та форми страхування кредитів

Методи банківського кредитування

Тема 17. Види банківських кредитів

Ломбардний (разовий) кредит

Кредити під цінні папери

Вексельні кредити

Довгостроковий кредит

Лізінг-кредит

Тема 18. Економічна робота банків у процесі кредитування

Комплексна оцінка кредитоспроможності клієнта

Контроль за використанням і погашенням кредиту

Аналіз якості кредитних активів комерційного банку

Порядок формування та використання резервних фондів

Розділ V. Гроші у світовій економіці

Тема 19. Валютні відносини та валютні системи

Міжнародні валютні відносини

Валютні системи

Конвертованість валюти

Тема 20. Валютний курс і курсова політика

Функції валютного курсу

Види валютних курсів

Порядок визначення та режим валютних курсів

Методи регулювання валютних курсів

Режим валютного курсу в Ураїні

Тема 21. Валютний ринок

Загальна характеристика валютного ринку. Валютна позиція

Валютні операції

Валютні ризики та шляхи їх мінімізації

Тема 22. Платіжні баланси

Загальна характеристика та структура платжного баланса

Платіжний баланс України

Методи балансування та регулювання платіжного баланса.

РОЗДІЛ 1. ГРОШІ, ГРОШОВИЙ ОБОРОТ ТА ГРОШОВА СИСТЕМА

ТЕМА 1. ПРИРОДА ГРОШЕЙ.

1.1. Походження, суть та вартість грошей.

Походження грошей. Щоб дати науково достовірне тлумачення суті грошей,
потрібно перш за все дослідити їх походження. На жаль, світова
економічна думка не дала однозначного пояснення цього процесу.

Починаючи з Арістотеля і до 18 ст. в теорії грошей була широко
розповсюджена думка, що гроші виникли внаслідок угоди між людьми або
запроваджені законодавчими актами держави задля полегшення обміну
товарів. Таке трактування походження грошей одержало назву
раціоналістичної концепції.

Проте науковий аналіз походження та природи грошей, зроблений класиками
політичної економії А.Смітом, Д.Рикардо, К.Марксом довів безпідставність
раціоналістичної концепції. Адже гроші в їх найпростіших проявах виникли
на ранніх ступенях розвитку суспільства, коли ні фактор взаємної
домовленості, ні державна влада просто не могли відігравати істотної
ролі в формуванні економічних відносин, тим більше конституювати таку
складну їх форму як гроші.

Засновники класичної політичної економії дійшли висновку, що виникнення
грошей зумовлено труднощами безпосереднього обміну продуктами праці. На
найнижчих щаблях економічного розвитку, коли виробники тільки почали
одержувати надлишки продуктів своєї праці і хотіли їх обміняти, зробити
це було досить складно: бажання двох суб’єктів ринку щодо обміну
споживними вартостями не співпадали. Наприклад, власник шків овець хотів
виміняти на них зерно, але власнику зерна потрібна була сокира. Добре,
якщо власник останньої мав потребу в шкірах овець, тоді обмін міг
відбутися. У противному разі всі троє нічого не могли придбати і
поверталися з ринку зі своїми товарами.

Поступово учасники обіну впевнювалися в тому, що серед продуктів, котрі
обмінюються на ринку, є такий, який найчастіше питають, тобто він має
найбільшу споживну вартість. Цей продукт завжди можна легко обміняти на
необхідне в даний момент благо. Припустимо, що таким продуктом у даній
місцевості є сіль. Якщо вона виявиться в місці обміну, то власник
овечих шкір одразу обміняє їх на сіль, за яку потім виміняє необхідне
йому зерно прямо чи опосередковано: спочатку ( сокиру, а за неї ( зерно.

В даному випадку сіль виступає для власника шкір не просто споживною
вартістю, а засобом обміну, тобто виконує найпростішу функцію грошей. З
розвитком і ускладненням обміну такі продукти стають дедалі бажанішими
для учасників обміну. Їх починають приймати всі в обмін на звичайні
продукти, і тим самим вони поступово набувають нової споживної вартості
( властивості бути загальним товарним еквівалентом. В окремих
місцевостях, де з глибокої давнини відбувався обмін, поступово
виділялися свої товари на роль загального еквіваленту. В такій ролі у
різних народів виступали худоба, хутра, сіль, зерно, черепашки, метали
та ін.

Стихійне закріплення за одним з товарів ролі загального еквіваленту
означало по суті появу грошей в їх найпростішому вигляді Вони вже могли
виконувати висхідні, базові грошові функції ( засобу вимірювання
вартості та засобу обігу. Проте на цій примітивній формі розвиток грошей
не зупинився.

В міру розвитку товарного виробництва, зростання продуктивності праці,
ускладнення та розширення територіальних меж обміну ринок неухильно
посилював вимоги до грошового товару. Зокрема, посилювалися вимоги щодо
портативності, здатності легко ділитися і відновлювати потрібну форму,
довготривалого зберігання фізичних якостей, високої питомої вартості та
здатності тривало утримувати її на незмінному рівні та ін. Формування
вказаних вимог призвело спочатку до заміни в ролі загального еквіваленту
звичайних товарів першої необхідності /худоба, сіль, зерно/ товарами (
прикрасами /перли, черепашки, хутра тощо/, а потім цих останніх (
кусочками металів, спочатку звичайних /залізо, мідь/, а потім (
благородних /срібло, золото/.

Потреби ринку в забезпеченні ефективного обміну та його вимоги до грошей
набули поступово настільки важливого значення, що відбулося розмежування
природної споживної вартості грошового товару, як його здатності
задовольняти певну потребу людини, і його специфічної споживної вартості
як грошей ( здатності задовольняти потреби ринку в засобах обігу,
зберігання вартості тощо. В цій якості грошовий товар набув здатності
задовольняти будь-яку потребу людини, знеособлену абстрактну людську
потребу як таку. Причому в міру актуалізації другої споживної вартості
грошового товару послаблювався зв’язок останнього з першочерговими
життєвими потребами в кінцевому рахунку взагалі передати роль грошей
нематеріальному носію, що сталося в середині 20-го століття через
демонетизацію золота.

Як видно з викладеного, виникнення та розвиток грошей ( це тривалий
еволюційний процес, зумовлений стихійним розвитком товарного виробництва
та обміну. Таке трактування походження грошей одержало назву еволюційної
концепції. Воно є більш науково достовірним і створює сприятливу базу
для вияснення суті грошей З нього випливає ряд важливих в цьому
відношенні висновків:

по-перше, гроші за походження ( це товар, але не просто товар, а носій
певних суспільних відносин, формування яких зумовило виділення із
широкого ряду звичайних товарів одного ( грошового;

по-друге, як результат тривалого еволюційного розвитку товарного
виробництва і ринку гроші самі не можуть бути застиглим, раз і назавжди
даним явищем, а повинні постійно розвиватися як по суті, так і за
формами існування;

по-третє, гроші не можуть бути відмінені чи змінені угодою людей або
рішенням держави до тих пір, поки існують адекватні грошам суспільні
відносини, так само, як і не можуть бути “введені” там, де таких
відносин не існує.

Визнання еволюційної концепції походження грошей не відміняє зовсім
питання про роль раціонального фактора в творенні грошей, перш за все
про роль держави. Завдяки своїй суспільній природі і надзвичайно
важливій економічній та соціальній ролі гроші і держава існують в
тісному взаємозв’язку і взаємовпливі. Тому нема підстав взагалі
заперечувати роль держави в еволюції грошей. Але ця роль не
конституююча, а трансформуюча, тобто не держава створює гроші як
економічне явище, але вона може визначати та змінювати зовнішні атрибути
грошей, тобто впливати на форму грошей з метою кращого пристосування їх
до ефективного виконання суспільної ролі. Наприклад, держава надала
металевим грошам форму монети, завдяки державі стала можливою заміна
золотих грошей неповноцінними кредитними грішми, держава визначає
номінал, форму, порядок емісії грошових знаків тощо. Але всі ці дії
держави щодо грошей не зачіпають їх суті, не визначають і не відміняють
її, тобто мають чітко визначені межі. Якщо ж держава в своїх
трансформуючих діях виходить за ці межі, наприклад, емітує такі гроші,
які втрачають довіру до себе з боку суспільства, а отже ( перестають
бути грішми по суті, то сама економічна дійсність почне “шукати” чи
створювати більш надійні гроші, зокрема вдасться до послуг іноземної
валюти чи кредитних зобов’язань /векселів/ надійних комерційних
структур. За таких умов держава змушена буде обмежити свій вплив на
гроші вказаними межами, замінити “неякісні” гроші якісними, провівши
грошову реформу, і надалі рахуватися з об’єктивною природою грошей в
своїх трансформуючих діях.

Суть грошей. За своїм місцем у товарному виробництві й обміні гроші ( це
специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший
товар, тобто є загальним еквівалентом.

Природа грошей як загального еквіваленту визначається перш за все їх
походженням. Як було показано вище, гроші виникли внаслідок стихійного
виділення з безлічі товарів одного, найбільш придатного за своїми
фізичними властивостями виконувати роль загального еквівалента. Але й
після завершення формування грошей як самостійного економічного явища
носієм їх протягом тисячоліть були товари в їх натурально-речовому
вигляді, зокрема срібло і золото. Будучи звичайними товарами, вони
визначали товарну природу і грошей, суспільну роль яких виконували
нібито за сумісництвом.

Проте не можна пояснювати товарну природу грошей тільки їх походженням
чи закріпленням їх суспільної ролі за певним конкретним товаром. Гроші є
товаром самі по собі, по своїй суті, що визначається їх місцем у
товарних відносинах. Це помітно було вже за тих умов, коли в ролі грошей
виступали конкретні товари. Так, золото, ставши монопольним носієм
грошової суті, одержало подвійне існування ( як звичайний товар і як
гроші. Подвійність виявлялась як у його споживній, так і в міновій
вартості.

Поряд з конкретною споживною вартістю як здатністю задовольняти певні
потреби людини, золото набуло загальної споживної вартості ( здатності
задовольняти будь-які людські потреби внаслідок використання його як
загального засобу обміну. Між конкретною і загальною споживною вартістю
золота виникла суперечність ( якщо воно застосовується у першій своїй
якості, то не може використовуватись у другій, і навпаки.

В міру розвитку товарного виробництва неухильно загострюється ця
суперечність: щоб задовольнити дедалі зростаючі потреби обігу в
золоті-грошах, довелося б повністю відмовитися від використання його як
конкретного товару. У такій ситуації втрачається особливе значення
специфічних якостей золота як грошового товару, оскільки реалізувати їх
стає деділі важче.

Вирішення цієї суперечності було знайдено на шляху ідеалізації грошей,
поступового переходу загальної споживної вартості від конкретного
товару-золота до простого його знаку. Перший крок у цьому напрямі був
зроблений у тій сфері грошових відносин, де природні властивості золота
як товару найменшою мірою вимагалися, ( у сфері товарного обігу.
Миттєвий характер функціонування грошей як засобу обігу відкрив шлях для
заміщення грошей-золота грошами-знаками.

Реальна дійсність свідчить і про роздвоєння мінової вартості золота як
звичайного товару і як грошей. Вартість золота як звичайного товару
формується під впливом змін продуктивності суспільної праці в
золотодобуванні та змін суспільних потреб у цьому конкретному товарі. на
вартість же золота, як грошей, впливають, крім того, ще й такі фактори,
як зміни суспільних потреб у грошах в усіх їх функціях, динаміка золотих
запасів, нагромаджених у попередні віки, та ін. Тому вартість золота як
грошей стає менш залежною від поточних змін умов видобування золота,
більш сталою, ніж вартість золота як товару.

Особливо відчутно ці відмінності вартості золота як звичайного товару і
грошей виявляються в обігу монет. Як відомо, від тривалого обігу монети
стираються, і вартість золота, що реально залишається в монеті,
зменшується. Проте в обігу монети продовжували циркулювати в своїй
попередній вартості, яка залишилася лише номінально. У такій номінальній
вартості монети продовжували успішно функціонувати як міра вартості і
засіб обігу, тобто виконувати основні функції, які й конституюють явище
грошей.

Подібна роздвоєність вартості золотої монети на реальну і номінальну
може відбуватися і під впливом змін умов і технології видобутку золота.
У таких випадках реальна вартість однойменної монети знижувалася при
збереженні протягом деякого часу в ринкових відносинах її попередньої
вартості як номінальної, особливо на ринках, віддалених від місць
видобутку золота. незважаючи на підвищення цін на товари в місцях його
видобутку, значна частина інших товарів тривалий час продовжує
оцінюватися мірою вартості, що стала ілюзорною, застарілою. Лише згодом
поступово вирівнюється номінальна вартість грошей за фактичною вартістю
золота як товару. Проте поки відбудеться одне коло вирівнювання,
фактична вартість може ніколи її не “наздогнати” або ж зрівнятися з нею
лише на короткий строк.

Демонетизація золота. Хоча золото почало виконувати роль грошей ще з ХIV
століття до н.е. в Єгипті, Індії, Китаї, а згодом в Греції та інших
країнах, проте паралельно з ним довгий час використовувалися й інші
грошові метали, перш за все срібло. Лише з другої половини ХIХ ст. до
середини ХХ століття золото одноосібно виконувало роль грошей. Таку
відносно коротку тривалість золотого монометалізму можна пояснити тим,
що ті ж самі еволюційні процеси, які cпричинили закріплення ролі грошей
за золотом як найбільш пристосованим для цього благородним металом,
зумовили неспроможність його назавжди чи навіть надовго закріпитися в
цій ролі та підготувати передумови для переходу до якісно нових грошей,
які одержали назву кредитних.

Ускладнення і розширення товарного виробництва та ринкових відносин, що
охопили всі сфери людського суспільства, з одного боку, та поява
могутніх неринкових /державно-монополістичних/ факторів впливу на
економіку ( з другого, поставили перед грошовим товаром в епоху золотого
монометалізму ще більш складні вимоги.

По-перше, швидко посилювалися вимоги щодо зростання обсягів відтворення
грошового товару відповідно до інтенсивно зростаючих масштабів
суспільного виробництва й обігу. Реакцією на цю вимогу було широке
запровадження в обіг розмінних на золото паперових банківських білетів,
поскільки виготовлення золотих грошей було вкрай обмежене малими
запасами золота.

По-друге, постали вимоги щодо скорочення витрат на виготовлення грошей
для мінімізації суспільних витрат обігу, які постійно зростали в міру
розширення масштабів виробництва та обігу і спричиненою цим збільшення
маси грошей в обігу. навіть при заміні в обігу золотих монет паперовими
банкнотами, але при збереженні розміну їх на золото, держави повинні
були нагромаджувати великі маси золота, відволікаючи для цього значні
маси суспільної праці.

По-третє, сама вартівсть грошей в нових усмовах, що вимагали активного
стручання держави в економічне життя суспільства, повинна була стати
більш гнучкою, більш податливою до державних регулятивних заходів.

Вказаним вимогам не міг задовольняти жодний товар ( продукт людської
праці, навіть найблагородніший з металів ( золото. Будучи відносно
м’ягким і маючи високу питому вартість, золото відчутно зношувалося в
процесі обігу, що призводило до великих втрат уречевленої суспільної
праці. У зв’язку з незначним поширенням у природі видобуток золота не
міг встигати за зростанням містності ринку і потреб його в грошовій
масі. Вартість золота найменше піддається будь-яким змінами, оскільки на
неї впливають не тільки фактори, що визначають поточне виробництво, а й
вартість віками нагромаджених золотих запасів. Сама матеріальна форма
золота, фізичні властивості якої зробили його найбільш придатним
виконувати роль грошей в попередні віки, в умовах 20-го століття
виявилася нездоланною перепоною для виконнання ним цієї ролі. Вібдувся
процес демонетизації золота: спочатку з обігу були вилучені золоті
монети, замість них сферу обігу стали обслуговувати неповноцінні гроші,
а згодом повністю зупинено обмін неповноцінних грошей на золото в
будь-якій формі.

Еволюційні процеси в економіці, які спричинили демонетизацію золота,
підготували підгрунтя для запровадження нематеріальних носіїв грошоовї
суті ( так званих кредитних грошей. Як зазначалося вище, саме золото
виконувало грошову роль не стільки в своїй реальній вартості, скільки в
номінальній. Поступово воно набуло особливої споживчої вартості як
загального еквіваленту, яка заслонила собою його природну споживчу
вартівсть Тим самим світова практика використання золотих грошей
підготувала суспільство до сприйняття нематеріальних грошей, не
пов’язаних з золотом, як більш ефективної грошової форми. На цій
підставі економічна думка остаточно дійшла висновку, що гроші не
адекватні золоту, що вони ( щось інше, більш складне явище суспільного
характеру, який не може бути виражений навіть благородними металами.

Вартість кредитних грошей. Як же формується вартість кредитних грошей,
які не мають внутрішньої субстанціональної вартості? Її формування і
функціонування відбувається під впливом тих же факторів, які в умовах
золотомонетного стандарту спричинювали відхилення номінальної вартості
золотих грошей від реальної. У міру заміщення в обігу золота його
знаками цей розрив посилювався і навіть розмінні на золото гроші все
більше виступали в їх номінальній, а не реальній вартості. З припиненням
розміну банкнот на золото гроші залишилися в обігу тільки в своїй
номінальній вартості. По суті вона стала ірраціональною величиною, яка
визначається не втіленою в грошовому товарі суспільною працею, а тим
середовищем, у якому гроші функціонують.

Маса грошових знаків, що вступає у сферу обміну в кожному наступному
циклі відтворення, ( величина не випадкова. Вона зумовлена насамперед
сукупною міновою вартістю товарів, які реалізовані в попередньому циклі
і вийшли в сферу споживання. Грошові знаки, залишаючись в обігу,
продовжують представляти цю сукупну товарну вартість, будучи її
відбитком. Це виявляється в тому, що кожний власник грошей, вступаючи з
ними в черговий цикл обміну, розглядає їх як конкретну реальну вартість
і готовий платити за потрібний товар не будь-яку їх суму, а лише ту, яка
забезпечить йому привласнення еквівалентної вартості.

Якщо в черговому циклі обміну виявиться товарів менше, ніж було в
попередньому, або в обігу виявиться зайва маса грошових знаків при тій
же масі товарів, то між грошовою і товарною масами складається нове
співвідношення, в якому попит перевищуватиме пропозицію. Покупці будуть
готові платити, а продавці вимагати більшу суму грошей, ніж у
попередньому циклі. Грошова маса знеціниться порівняно з товарною, і
ціни на товари зростатимуть. Складеться новий, знижений рівень мінової
вартості грошей, з якою вони перейдуть у наступний цикл відтворення.
Якщо в обмін надійде більша маса товарів або частина грошей якимось
чином буде вилучена з обігу, то товарна пропозиція перевищить попит, не
всі товари можуть бути реалізовані і продавці змущені будуть знижувати
ціни. У грошей сформується нова (підвищена) мінова вартість, з якою вони
ввійдуть у наступний цикл обміну.

Таким чином, мінову вартість грошові знаки одержують у самому обігу і
завдяки своєму функціонуванню підтримують її на певному рівні, який
визначається станом економіки взагалі і кон’юнктури ринку зокрема. Тут
доречно нагадати, що К.Маркс, хоч і був прихильником представницької
концепції вартості нерозмінних грошових знаків, допускав можливість
формування їх мінової вартості безпосередньо в обігу, вказуючи, що
золото обертається тому, що має цінність, паперові гроші мають цінність
тому, що обертаються. така можливість згодом одержала широке визначення,
і на її основі сформувався цілий напрям у вченні про гроші, який одержав
назву функціональної теорії вартості грошей.

1.2. Форми грошей та їх еволюція

До виникнення грошей люди безпосередньообмінювали товари на товари, що
нині називається бартером. Пізніше з(явились гроші, які значно полегшили
товарний обмін.

Гроші ( це історична категорія. Вони існують так же давно, як і сама
людська цивілізація. На протязі століття постійно змінювались форма і
зміст грошей і сьогоднішній їх стан не є завершальною фазою.

В обороті гроші функціонують реально, як наявна цінність і тому повинні
виступати в певній формі, яка забезпечувала б їм довіру з боку суб(єктів
ринку та створювала достатні зручності останнім. У міру розвитку
ринкових відносин ускладнювалися вимоги до грошової форми з боку
суб(єктів ринку. У відповідь на це гроші змінювали свою форму, постійно
вдосконалюючи її. У своїй еволюції гроші виступали у формі товарних
(металевих), символічних (паперових), кредитних і нового виду
кредитних-електронних.

Товарні гроші. За своїм місцем у товарному обміні гроші ( це особливий
товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є
загальним еквівалентом.

Товарна пророда грошей визначається передусім їх походженням. Вони
виникли як продукт товарного обміну, коли ринок стихійно висунув з
товарного світу один ( найбільш придатний за своїми природніми та
фізичними властивостями виконувати роль загального еквівалента. Як засіб
обміну гроші вперше з(явились в історії людства у вигляді товарів. У
ролі грошей виступали найчастіше предмети першої необхідності (худоба,
зерно, сіль, риба) і форма грошей тоді збігалася з формою (споживною
вартістю) цих товарів. Як правило, загальним еквівалентом тоді був
найбільш ходовий і разом з тим найцінніший для регіонального ринку
товар, який в будь-який час можна було обміняти на іншу споживну
вартість. Пізніше на роль грошей стали претендувати предмети розкоші та
дорогоцінні вироби. Це можна пояснити тим, що за своїми фізичними
властивостями вони були більш портативними, довше зберігалися, мали
більш сталу вартість тобто були більш ліквідними. Проте як перші, так і
другі гроші були ще надзвичайно примітивними, функціонували переважно
поштучно, не підлягаючи поділу, виступали в своєму природному вигляді.

Товарні гроші мали подвійне існування ( як звичайний товар і як гроші.
Подвійність виявлялась в їх споживній і в міновій вартості. Особливість
таких грошей полягала в тому, що вони одночасно використовувались як
продукти для безпосереднього споживання, так і в якості засобу обміну.
Товарні гроші мали одинакову вартість при торгівлі ними як звичайним
товаром в якості грошей. Наприклад, якщо какао використовувалось в
якості грошей і як напиток, то в обох випадках воно мало одинакову
вартість .Аналогічно і золото мало одинакову вартість в якості грошей,
як ювелірний виріб.

У міру подальшого розширення і поглиблення товарно-грошових відносин
риок поставив перед грошовим товаром нові вимоги: гроші повинні бути
однорідними, портативними, економічно подільними, здатними тривалий час
зберігати свою вартість. За своєю природою попередні гроші вже не
відповідали таким вимогам. На їх місце ринок стихійно висунув різні
метали, серед яких було також срібло і золото. Спершу металеві гроші
виступали у формі злитків срібла або золота, а пізніше у формі монети.
Металеві гроші мали надзвичайну перевагу перед попередньою їх формою.

До XIX ст. товарні гроші були майже повністю витіснені металевими зі
срібла і золота. Ці гроші мали внутрішню вартість, тобто були цінними
самі по собі. Тому не було потреби, щоб уряд гарантував їх вартість.
Кількість грошей регулювалася ринком через попит і пропозицію на золото
чи срібло. Недоліки металевих грошей полягали в тому, що вимагалися
ресурси, які без цього були обмеженими, щоб видобувати коштовні метали.

Отже, наступила епоха металевих грошей. Вона характерна тим, що тривалий
час в обіг використовувалися повноцінні золоті або срібні монети,
номінальна вартість яких відповідала їхній ваговій вартості, приватні
особи могли вільно придбати золоті монети взамін металевих зливків;
вартість грошей безпесереднь залежала від вартості золота.

Коли роль грошей остаточно закрііпилася за одним товаром ( золотом,
останнє виділилося із світу звичайних товарів як їх антипод, як
самостійне економічне явище в особливій формі, відбулася абсолютизація
споживної вартості золота як грошового товару, а його споживна вартість
як звичайного товару набула другорядного значення. Цей процес набув
такого поширення, що навіть видатні мислителі вважали золото грошима від
природи, але еволюція грошей (в результаті якої міняється форма і зміст
грошей) підтверджує, що вони щось інше, ширше, що не може бути виражене
навіть благородними менталами.

Монета ( найдревніша форма сучасних грошей. Вона з(явилася в третьому
столітті до н.е. після закріплення ролі грошей за металами. Для
використання грошового металу при здійсненні платежів йому надавали
форму зливків. Форма зливків хоч і мала істотні переваги перед
попередніми формами грошей, все таки не була позбавлена істотних
недоліків.

У кожній платіжній операції необхідно було зважувати зливки, визначати
пробу і, що найгірше, ділити її на частини. Щоб уникнути цих
незручностей, зливки робили різної ваги, а щоб не зважувати і не робити
проби металу, найбільш відомі купці ставили на зливках своє тавро, яке
засвідчувало вагу і пробу металу.

Однак авторитет купця як приватної особи був обмеженим, і його тавро
могло задовольнити вузьке коло суб(єктів ринку. З розвитком торгівлі
виникла потреба таврування зливків більш відомою й авторитетною особою,
і ця функція перейшла до держави. Держави стали виготовляти за
встановленою формою зливки металу, вагу і пробу яких засвідчували своїм
штемпелем. Такі зливки одержували назву монети9.

Монета виявилася найдосконалішою формою дійсних грошей, тобто тих, що
функціонують в обігу з власною субстанціоналною вартістю. Найбільшого
розвитку вона досягла в період золотого монометалізму, формою існування
якого був золотомонетний стандарт.

На початку створення монет суб(єкти ринку не завжди довіряли державному
тавру і нерідко вимагали зважування монети. Особливо часто такі вимоги
ставилися, коли монета використовувалася для розрахунків з іноземними
контрагентами. Лише зростання економічної могутності і стабільності
держави, посилення довіри до державної влади з боку суб(єктів ринку,
вдосконалення техніки карбування, що ускладнювала підробку монет,
підвищили довіру до монети, яка стала прийматися за рахунком, без
зважування. Змінювалася сама форма монети: відомі монети квадратні,
неправильної форми, овальні, проте найбільшого поширення набули круглі.

В умовах золотомонетного стандарту монети виготовлялись із золота з
невеликим домішком (для міцності) інших металів (лігатури). Ваг таких
монет визначала їх вартість. Монета вважалась повноцінною, якщо лігатура
не перевищувала 10 відсотків. Така монета виявилася найдосконалішою
формою товарних грошей, тобто тих, що функціонують в обігу з власною
вартістю. Вона обслуговувала суб(єктів ринку протягом майже трьох
тисячоліть. За цей час вона теж розвивалась і змінювалась.

На території України за різних часів в обігу знаходились такі монети:
гривня, карбованець, шаг.

Гривня ( це найстаріша шестиутна одиниця ваги (приблизно фунт), що
правила й за монету. Вона поділялася в різні часи на 20 ногат, на 25 чи
пізніше 50 кун, на 50 резан і приблизно на 100 векш чи вевериць. Однак
реальна вартість цих менших від гривні номіналів незрозуміла.

Гривня була золотою і срібною. Срібна важила вдвічі більше. Золота
гривня в Києві ділилася на 72 золотники, а в Новгороді ( на 96, і за неї
платили 56 дукатів. Один золотник мав 4,2 г. У XII столітті
застосовували гривню кун (еквівалент цінного хутра або чужої монети),
вартість якої становила 25 кун або 50 резан. Золота гривня дорівнювала
50 гривням кун,а срібна ( 7,5. Потім монетна гривня стала важити
половину, а з XIII(XIV століття зменшилася до 184 г. срібла. Наприкінці
XIII століття з(явився зливок у половину грошової гривні ( карбованець,
який і витіснив гривню остаточно з обігу в XV столітті.

Карбованець з(явився у грошовому обігу княжої Русі в XIII столітті у
вигляді зливка срібла. Від 1534 року карбованець став одиницею грошової
системи Росії і мав 68 г. срібла. Карбованець поділявся на 100 копійок
або 200 шагів чи 400 півшагів. З 1704 року регулярно карбували
карбованці, і цим започаткували десяткову монетну систему. З кінця XVIII
століття вага срібла одного карбованця сягала 18 г, а в 1897 році срібло
замінено золотом (1/15 імперіала), однак золотих карбованців не
карбували. Після першої світової війни карбували срібні карбованці, а
від 1924 року лише частково срібні і щораз із зменшеною його лігатурою
(домішкою). З 1950 року курс карбованця обчислювали відносно до золота
(0,222168 г.), а з 1 січня 1961 року збільшено вартість до 0,987412
грама.

Назву “карбованець“ у сучасній Україні тлумачать від карбування, тобто
від утворення рельєфних зображень на поверхні медалей та монет.

Шаг ( це вартість російської півкопійки або польського “трояка”.
Походження назви “шаг” і досі остаточно не з(ясовано.

Білонна монета. Новий етап у розвитку монети як форми дійсних грошей
пов(язаний з виникненням білонної чи розмінної монети. Головна
відмінність її полягає в тому, що вона карбується не з дорогоцінного
металу, тому є неповноцінною, причому такою розмінна монета стала не
одразу, а на певному етапі розвитку грошового обігу.

Можливість функціонування в обігу білонної монети пояснюється тим, що
номінальна вартість золотих монет може за певних причин відхилятись від
реальної вартость. Як відомо, від тривалого обігу монети стираються, і
вартість золота, що раельно залишається в монеті, зменшується. Проте в
обігу монети продовжують циркулювати в своїй номінальній вартості. Отже
в обігу з(явилися розмінні монети, номінальна вартість яких значно
перевищувала їхню вагому вартість. У такій вартості монети продовжують
успішно виконувати основні фунуції. І це може продовжуватись до тих пір,
поки ціни на товари залишаться незмінними і зберігається довіра до
держави як емітента монет.

Можливість відхилення та відокремлення вартості золота як товару і як
грошей здавна помічена суб(єктами ринку і широко використовувалася в
інтересах тих, хто карбував монети. На цій можливості базувалося
звичайне карбування фальшивих монет приватними особами, відоме ще із
стародавніх часів. Проте й держави нерідко випускали в обіг неповноцінні
(фальшиві) монети з метою поліпшення фінансового становища своєї
скарбниці, чи в інтересах певних класів і окремих соціальних груп
населення. Якраз заради цього всі держави з перших кроків свого
існування домагалися повної монополізації карбування монети.

Розмінна монета карбувалась спочатку з дорогоцінного металу, а згодом із
сплавів звичайних металів (мідь, бронза, нікель). Вартість металу,
витраченого на більйон, є меншою від номіналу. Держава своїм рішенням
надає таким монетам силу законного платіжного засобу. Зрозуміло, що
білонні монети функціонують в обігу як своєрідні знаки вартості
повноцінної монети. Емісія таких монет стала прибутковою справою для
держави. Прибуток державної скарбниці приносить чеканка тільки
неповноцінних (білонних) монет. Монетний доход (сеньйораж) створюється
внаслідок перевищення номінальної вартості монети над реальними
затратами на їх виготовлення.

Карбування поряд з повноцінною монетою неповноцінної було першою
реакцією грошей на нову вимогу обігу ( вимогу економічності, що ставала
дедалі відчутнішою у міру розвитку товарно-грошових відносин. Розмінна
моната найактивніше використовуєтся в обігу і тому найшвидше стирається.
Більше того, висока вартість дорогоцінного металу робить необхідним
карбування розмінної монети надто малих розмірів. Тому вона була
незручною у користуванні і легко губилася, що призводило до додаткових
витрат дорогоцінного металу. Виготовлення її із звичайного дешевого
металу було об(єктивною необхідністю, а успішне функціонування поряд з
повноцінною монетою сприяло пошукам людством альтернативи грошам з
власною субстанціональною вартістю.

Переваги білонної монети допомогли їй залишитися в обігу і після того,
коли монета як форма дійсних грошей “зійшла зі сцени”. І сьогодні вона
широко використовується в усіх країнах, навіть у тих, які досягли
великих успіхів у розвитку безготівкових розрахунків і високого рівня
технізації грошового обігу.

Нині в усіх країнах світу карбують лише неповноцінну розмінну монету. З
дорогоцінних металів держави періодично карбують тільки ювілейні та
меморіальні монети, які у загальний обіг не поступають.

Монети вважаються символічними грошима, якщо їх вартість в якості грошей
більша за вартість нікелю або міді, із яких вони виготовлені. Правда,
інколи бувають випадки, коли вартість такого металу різко зростає
відносно їх вартості в якості грошей. У таких випадках ці монети
зникають з обігу.

Паперові (символічні) гроші. Епоха товарних (металевих) грошей вимостила
шлях для паперових грошей. За змістом паперові гроші ( це знаки дійсних
золотих або срібних грошей, випущених державою в обіг, наділені
примусовим курсом і замінюють товарні гроші в їхній функції засобу обігу
і платежу. Паперові гроші не мають власної вартості. Історично вони
з(явились в обігу як замінники золотих і срібних монет. Вважають, що
вперше паперові гроші були випущені в Китаю ще в XIII ст.

Перші відомості про паперові гроші ми знаходимо в оповіданні італійця
Марко Поло, котрий мандрував на Сході протягом 24 років з
(1271-1295рр.). Приблизний виклад його повідомлення такий: “Великі
аркуші паперу розрізають на кусочки різноманітної величини. Найменші із
них коштують один динарій. Наступні ( відповідно 3,5,10 венеціанським
срібним грошам. Виготовлення цих паперових монет проводиться з великими
церемоніями, ніби вона виготовляється з чистого золота або срібла. На
кожному кусочку паперу декілька чиновників ставлять свої підписи та
печатку, а потім ще особливий чиновник прикладає печетку великого хана.
І таких грошей випущено в обіг стільки, що не вистачило б всієї
скарбниці для їх погашення. Такі гроші розповсюджуються на всі
провінції, що підвласні богдихану і використовуються як засіб обігу. Під
страхом смерті ніхто не має права відмовитись від їх прийому. Торгівці
беруть їх охоче, оскільки вони використовуються в якості платежу.
Нерідко богдихан проголошує, що особи, котрі мають золото, срібло,
перлини та інші дорогоцінності повинні терміново представити все це в
банк ( ). За всі ці цінності богдихан платить
тільки паперовими грошима. Подібна торгівля приносить богдихану
чудотворні “бариші” якщо у кого-небудь порвався або спортився
“папірець”, то він прямо відправляється до банку і його там обміняють на
новий, тільки беруть з нього за це три відсотки. А якщо хтось побажає
мати золоту чи срібну монету, то він іде в банк і отримує їх за паперові
гроші, причому остання приймається за їх вартістю.

У Європі паперові гроші з(явилися значно пізніше, у Франції емісія їх
розпочалася з 1716 р. В Англії в кінці XVIII ст. Росія випустила
паперові асигнації в 1769 р. за цариці Катерини II для фінансування
війни з Туреччиною. Емісія паперових грошей у Північній Америці почала
здійснюватися в кінці XVII ст.

Поява символічних знаків повноцінних грошей, що запроваджувалися в обіг
силою держави і спирались на її авторитет, не було чимось випадковим. Це
цілком природний, прогресивний процес розвитку грошей, пов(язаний з
розширенням масштабів товарного обміну та ринкових відносин. Паперові
гроші не вносили істотних змін у принципи функціонування грошового
обігу. Більше того, вони спрощували грошовий обіг, надаючи йому більшої
гнучкості та економічності.

Об(єктивна можливість і необхідність заміни дійсних грошей номінальними
знаками вартості випливає із функції грошей засобу обігу, в якій гроші
виступають посередником в обміні товарів. Історично доказано, що цю
функцію можуть виконувати реальні гроші навіть без матеріальної
субстанції.

Ринкові відносини, що охопили всі сфери суспільства поставили перед
грошовим товаром нові, ще складніші вимоги, зокрема:

грошовий товар повинен легко відтворюватись у визначених обсягах
відповідно до зростаючих масштабів суспільного виробництва й товарного
обігу;

грошовий товар має вироблятися з мінімльними затратами з тим, щоб
мінімізувати суспільні витрати обігу;

об(єктивна неможливість забезпечити потреби обігу повноцінними грошима;

зростання економічного потенціалу держави як суб(єкта товарно-грошових
відносин.

Таким вимогам не зміг задовольняти жодний товар, навіть благородні
метали. Золото виявилось останнім натурально-речовим носієм грошей.

Нові якісні зміни в системі грошових відносин почали формуватись з
появою в обігу нерозмінних на золото чи срібло паперових грошей.
Більшість країн Заходу припинили такий обмін в роки “великої депресії”
1929-1933 рр. і в перші післякризові роки. Однак такий обмін ще
зберігався в сфері міжнародних валютних відносин.

З припиненням розміну банкнот на золото паперові гроші залишаються в
обігу тільки в своїй специфічній міновій вартості, яка за змістом стала
ірраціональною і визначається тим середовищем, у якому гроші
функціонують. Тобто мінову вартість грошові знаки одержують
безпосередньо в обігу і завдяки функціонуванню зберігають її на
відповідному рівні, який визначається станом економіки, фінансів і
кон(юнктури ринку. Тут доречно нагадати вислів К.Маркса: золото
обертається тому, що має цінність, паперові гроші мають цінність тому,
що обертаються. Ця наукова думка про гроші згодом одержала широке
визнання і на її основі сформувалась окрема наука про гроші яка отримала
назву “функціональна теорія грошей”.

Саме на цій основі відбувся завершальний перехід до епохи паперових
грошей. Гроші втратили свою внутрішню вартість, що безпосередньо
втілювалася у монетарному товарі як носія грошових відносин. Паперові
гроші перестали бути знаком вартості монетарного товару. Отже, паперові
гроші як результат ( це завершена форма знака вартості, яка відірвалася
не тільки від товарної вартості грошей, а й від реальних потреб
грошового обігу.

Паперові гроші ( це не воля чи бажання держави, а об(єктивний продукт
історичного розвитку товарно-грошових відносин у суспільстві. Роль
держави обмежується тим, що використовуючи об(єктивно обумовлені
можливості заміни дійсних грошей неповноцінними знаками вартості, вона
друкує ці знаки і визначає умови та розміри випуску їх в обіг до тих
пір, поки емісія грошей не буде перевищувати реальні потреби грошового
обігу. Держава намагається підтримувати довіру (купівельну спроможність)
до грошей методами монетарної політики, але незавжди їй це вдається.

Важливою ознакою паперових грошей є несталість їх та поступове
знецінення. Це зумовлено такими причинами: вони не мають власної
вартості; недовіра до держави ( емітента; (мається на увазі політичний
та соціально-економічний стан в країні) дефіцит державного бюджету та
незбалансованість платіжного балансу країни. Все це примушує державу
випускати надмірну (що не відповідає реальним потребам грошового обігу)
кількість грошей для покриття державних витрат. Це призводить до
зменшення мінової вартості всієї маси грошей і грошової одиниці зокрема.

Кредитні гроші.

Зараз епоха паперових грошей є епохою грошей, що розвиваються на
кредитній основі. Це водночас і епоха банківських грошей, які
функціонують значною мірою на безготівковій основі і, які поступово
трансформуються в електронні гроші.

Кредитні гроші ( це неповноцінні знаки вартості, які виникли на основі
кредитних відносин. Вони, як і інші форми грошей, виникли стихійно
внаслідок подальшого розвитку товарно-грошових відносин, коли кредит
став їх іманентною складовою частиною.

За природою кредитні гроші також є знаками вартості і по формі (
паперовими, але їх обіг підпорядкований дії специфічних законів. Перший
із цих законів, який був відкритий ще Дж.Стюартом, передбачає:
умовиемісії грошей зберігають у собі умови їх зворотнього притоку. Це
обумовлено кредитним характером емісії грошей. Їх випуск здійснюється
шляхом видачі кредиту економічним суб(єктам на умовах їх повернення у
визначений строк. Гроші повертаються в банк, коли одержувач банківського
кредиту або платник за векселем, що знаходиться в портфелі банку,
погашає заборгованість. Таким чином, грошова маса (кількість грошей в
обігу) представляє собою результат взаємодії двох грошових потоків; один
потік ( це випуск грошей через банки де проходить розподіл платіжних
засобів між економічними суб(єктами, що мають потребу в грошах; другий
потік ( це повернення грошей в банки внаслідок погашення боргових
зобов(язань.

Збереження кредитної природи грошей передбачає таку організацію
взаємовідносин кредитної і фінансової систем котра не допускала би
кредитну емісію для мобілізації доходів у державний бюджет або для
покриття бюджетного дефіциту. Оскільки це означає прямий підрив
кредитного характеру грошей, так як зростання грошової маси в даному
випадку відбувається незалежно від реального збільшення обсягу товарної
маси в обігу.

Другий закон обігу кредитних грошей ( “забезпеченість” емісії грошей.
Умови цього закону передбачають таку систему кредитування, котра
гарантувала би видачу позик у міру зростання потреб товарообороту в
грошах і погашення кредиту ( при її зниженню. Строк користування
кредитом (а значить, строк перебування грошей в обігу) визначається його
забезпеченням. Практично ця вимога реалізується з допомогою принципу
забезпеченості кредиту. З точки зору заставного права банку,
забезпечення ( це матеріальна гарантія повернення кредиту.

Кредитні гроші історично пройшли таку еволюцію: вексель, банкнота, чек,
депозитні та електронні гроші.

Вексель. Перші векселі виникли ще в середині XII століття в Італії, а
вексельне законодавство в європейських країнах було сформовано в XVII
столітті. В міру розвитку товарно-грошових відносин та удосконалення
банківської справи вексель із звичайної боргової розписки перетворився в
універсальний платіжний, розрахунковий і кредитний документ.

Вексель ( цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов(язання
векселедавця сплатити після настання терміну визначену суму грошей
власнику векселя. Інакше кажучи, вексель ( письмове боргове зобов(язання
що дає його власнику незаперечне право вимагати від особи, яка вдала
вексель (або його поручителя), здійснити платіж у визначений термін.

Вексель має ряд специфічних ознак, які відріняють його від інших
боргових зобов(язань: строго встановлена форма, абстрактність і
безспірність, конкретність строку платежу.

Строго встановлена форма робить вексель універсальним, легко зрозумілим
і доступним для використання широким колом суб(єктів грошових відносин.

Абстрактність векселя означає, що в ньому не пояснюються конкретні
причини виникнення боргу, а вказується лише сума платежу.

Безспірність векселя означає, що суб(єкт, який його виписав чи
акцептував, не має ніякого права відмовитися від сплати боргу.
Безспірність передбачається законами країни і плата за векселем
забезпечується примусово через судові органи.

Конкретність строку платежу вносить конкретність у взаємовідносини між
позичальником і боржником, робить вексель зручним для використання в
економічних розрахунках на перспективу.

Завдяки цим ознакам вексель набуває важливої властивості оборотності, що
проявляється у використанні його як засобу обігу і платежу, а також як
об(єкта застави чи дисконту в банках.

Векселі бувають двох видів ( простий і переказний (тратта). Простий
вексель виписується боржником на ім(я кредитора із зобов(язанням
виплатити йому в зазначений строк вказану суму. Зустрічається він рідко
і тільки у внутрішній торгівлі.

Особа, яка пред(явила простий вексель, виступає одночасно векселедавцем
і боржником. Тому такий вексель виписує та підписує боржник.
Векселедавець переказного векселя (трасант) і платник, який приймає цей
вексель (трасат) окремі дві юридичні особи. Переказний вексель (тратту)
виписує і підписує кредитор (трасант). Він є наказом боржнику (трасату)
про сплату у визначений термін певної суми грошей третій особі. Щоб
наказ кредитора-трасанта мав платіжну силу, боржник-трасат повинен
підтвердити свою згоду здійснити платіж у визначений термін. Така згода
у письмовій формі на титульній стороні векселя називається акцептом.
Акцептант переказного векселя, як і векселедавець простого, є головними
вексельними боржниками і відповідають за оплату векселя у визначений
термін. Вони ще називаються “боржниками першого порядку”.

Векселедержатель може запропонувати вексель своїм кредиторам для оплати
їм боргів чи купівлі товарів. Ймовірність прийняття векселя тим вища,
чим більше довіри до економічного становища боржника по векселю.
Передача векселя іншій особі оформляється передаточним надписом, що
називається індосаментом. З кожним індосаментом підвищується гарантія
оплати векселя і його здатність до оборотності, оскільки вимога оплати
буде пред(являтися до кожного наступного індосата, якщо попередній
виявився неспроможним оплатити вексель. Створюється солідарна
відповідальність усіх осіб, які поставили свої підписи на ньому.
Кількість передаточних надписів на векселі виражає кількість його
оборотів, тобто ту “роботу”, яку він виконав в обігу як гроші, та
характеризує рівень його ліквідності.

Кредитор по векселю може використати його також для одержання позички в
банку, якщо йому потрібні гроші для платежів, по яких він не може
розрахуватися векселем, а також для одержання від боржника грошей по
векселю у зазначений у ньому строк.

Векселі також поділяються на комерційні та фінансові. Комерційні векселі
виникають на основі реальної торгової операції по продажу товарів у
кредит. Такий вексель є знаком реальної вартості, що надійшла в обіг і
забезпечує йому певну мінову вартість, з якою він сам здійснює обіг.
Фінансові векселі виникають без реальних торгових операцій. Їх
призначення ( залучити в оборот додаткові грошові кошти шляхом одержання
позички. Якщо фінансові векселі виписуються на підставі взаємної
домовленості двох осіб про обмін фінансовими векселями, вони називаються
приятельськими. Казначейські векселі, які виписує держава (казначейство)
для покриття своїх витрат за рахунок продажу їх центральному банку.

Випуск фінансових векселів не пов(язаний з реальними товарними
операціями, тому надмірне зростання його веде до виникнення в обігу
зайвих грошей в інших формах, зокрема банкнот чи депозитних грошей, що
підриває сталість їх вартості.

Вексель, що виник в умовах обігу повноцінних грошей, не міг
скільки-небудь відчутно замінити їх в обігу. Цьому заважала сама
специфіка векселя як приватного боргового знака. Його виникнення,
номінал, емітент тощо мали стохастичний і обмежений характер і не
відповідали потребам обігу в загальновизнаних засобах обігу і платежу. З
розвитком ринку дедалі гостріше відчувалася потреба в універсальному
кредитному засобі обігу, у відповідь на яку винила банкнота. Банки на
основі кредитних операцій стали випускати замість векселів свої
зобов(язання ( банкноти, які поступово перетворилися в універсальний
платіжний і купівельний засіб і стали основною формою кредитних грошей.

Банкнота ( в самому широкому розумінні є простим векселем емісійного
банку. Особливо чітко спорідненість банкноти з векселем виявилася на
першому етапі розвитку, коли вона мала форму так званої “класичної”
банкноти.

Історично “класична” банкнота виникла з розписки середньовічних банкірів
про взяття на збереження від купців золота та про зобов(язання повернути
його за першою вимогою. У міру зростання багатств банків їхні розписки
(банкноти) стали користуватися такою довірою, що почали прийматись у
платежі нарівні із золотою монетою. Поступово такі розписки набули
строго встановленої форми й абстрактності і стали подовгу затримуватися
в обігу, не повертаючись у банки для виплати по них золота. Ця обставина
дозволила банкірам видавати свої банкноти купцям на суму, що
перевищувала вартість золота, прийнятого на збереження, тобто перейти
від повного до часткового покриття банкнот. Не покриті золотом банкноти
стали видаватися підприємцям взамін комерційних векселів. З цього часу
(кінець XVII ст.) починається власне історія “класичної” банкноти.

Характерними ознаками “класичної” банкноти є: 1) випуск її емісійним
банком замість комерційних векселів; 2) обов(язковий обмін на золото за
першою вимогою власників; 3) подвійне забезпечення: золоте (золотим
запасом банку) і товарне (комерційними векселями, що знаходяться в
портфелі банку).

Завдяки цим ознакам банкнота істотно відрізняється від комерційного
векселя. Якщо останній має приватну гарантію, що забезпечується
капіталом одного чи групи підприємств, то банкнота ( суспільну гарантію,
яка базується на капіталах усіх підприємців, що зберігаються в банках.
Банкнота на відміну від векселя є безстроковим зобов(язанням, не
пов(язаним з конкретною торговою операцією. Вони можуть випускатися в
будь-яких купюрах і знаходитися в обігу будь-який строк, що дає
можливість розрахуватися ними по всіх можливих платежах. Це зняло ті
обмеження, які стримувало розвиток обігу векселів. Вказані переваги
надали банкноті особливої якості ( загальної оборотності, якої не має
вексель.

Подвійне забезпечення “класичної” банкноти гарантувало їй надійність,
сталу вартість, нормальний обіг та високу еластичність в обігу. Через
забезпечення комерційними векселями досягалося саморегулювання обігу
банкнот. При видачі позик під заставу чи дисконт векселів банк
збільшував кількість банкнот в обігу, а при оплаті векселів банкноти
поверталися до банку, що забезпечувалося строковістю і безспірністю
комерційного векселя.

Випуск векселів у тісному зв(язку з торговими операціями забезпечував
погодженість випуску банкнот з реальними потребами обігу ( в міру
зростання цих потреб випуск банкнот збільшувався і навпаки. Проте випуск
банкнот під комерційні векселі не завжди забезпечував автоматичне
пристосування до потреб обігу. Це зумовлювалося цілим рядом обставин:
дисконтом фінансових векселів, у тому числі казначейських, зниженням цін
на товари та прискоренням обігу банкнот, внаслідок чого зменшувалася
потреба в грошах до настання строків погашення векселів та ін. У всіх
цих випадках виникла загроза появи зайвих банкнот в обігу та їх
знецінення. Запобігти цьому міг вільний розмін банкнот на золото: зайві
для обігу пред(являлися в банк для обміну на золото.

Період “класичної” банкноти закінчився з повним припиненням розміну її
на золото, що настало після світової економічної кризи 1929-1933 рр. У
нових умовах банкнота втратила золоте забезпечення і свою кінцеву
гарантію сталості вартості ( розмін на золото. Це значно змінило суть
сучасної банкноти.

Проте справа полягає не тільки в припиненні розміну банкнот на золото.
На етапі державно-монополістичного капіталізму зазнав деформації і
механізм автоматичного регулювання емісії банкнот на основі вексельного
забезпечення. Передусім поряд з комерційними векселями стали значно
ширше використовуватися казначейські векселі та облігації державних
позик для забезпечення випуску ьанкнот. Оскільки зобов(язання держави не
є реальними цінностями, кредитування їх емісійним банком значно
ускладнило зв(язок емісії з реальними потребами обігу. Різке зниження
частки комерційних векселів і збільшення казначейських векселів та
облігацій держави в забезпеченні емісії банкнот по суті означає
переорієнтацію її з потреб товарообороту на потреби державного
казначейства. Лише через задоволення останніх банкноти потрапляють у
сферу товарообороту, при цьому лише частково вони задовольняють його
потреби, а частково виявляються зайвими, проте залишаються в обігу.

Разом з тим така банкнота повністю не втрачає своїх специфічних ознак
кредитних грошей, зберігає в обігу певні переваги порівняно із суто
паперовими грошима і є найпоширенішою формою готівкових грошей у країнах
з розвинутою ринковою економікою. Головні її ознаки і перевага полягають
у тому, що навіть на покриття витрат держави вона випускається не
безпосередньо і безповоротно, а через кредитування під боргові
зобов(язання казначейства. Ця, здавалося б, незначна деталь емісійного
механізму має принципове значення. Вона передбачає, що держава як
економічно самостійний суб(єкт грошового обігу може брати участь в
емісійному механізмі нарівні з комерційними підприємствами, якщо
прагнутиме до забезпечення збалансованості свого фінансового
господарства і виявиться здатною вчасно погашати свої борги емісійному
банку. В зв(язку з цим важливого значення набуває проблема регулювання
державного боргу, підтримання його обсягів на економічно обгрунтованому
рівні, встановлення широкого демократичного контролю за його
формуванням, включаючи лімітування його розмірів, а також за
взаємовідносинами між казначейством і центральним емісійним банком.

Дуже важливо, щоб ці два органи, що перебувають по різні боки емісійного
джерела, не стали “двома кишенями на одному й тому ж державному
піджаку”, якими розпоряджається “одна рука”. У такому випадку гроші
завжди будуть безперешкодно “перекочовувати” з емісійної “кишені” в
казначейську й остаточно зникне відмінність між банкнотами і
казначейськими білетами. Щоб не допустити цього, більшість країн
законодавчо встановили чітке розмежування між центральним емісійним
банком та державним казначейством, вивівши банк з підпорядкування уряду
і передавши його в підпорядкування вищого законодавчого органу державної
влади.

Зважена політика щодо державного боргу та виплата доходу по облігаціях
державних позик забезпечує ринковий попит на вказані цінні папери. Це
дає можливість паперів впливати на масу банкнот в обігу, продаючи їх на
фондовому ринку ( зменшувати, а купуючи ( збільшувати їх кількість в
обігу.

Не втратив свого значення і механізм саморегулювання банкнотного обігу
через забезпечення їх емісії комерційними векселями. Проте дія його
значно змінилася. Банківські позички під комерційні векселі стали
видаватися переважно в депозитній, а не в банкнотній формі. Тому
емісійні банки через цей механізм регулюють масу депозитних грошей в
обігу, опосередковано впливаючи і на обіг банкнот.

Сучані банкноти зберігають кредитну основу і попадають під
закономірності обігу паперових грошей. Можна виділити два основних
канали емісії сучасних банкнот:

банківськек кредитування господарських суб(єктів, котрі забезпечують
зв(язок грошового обігу з динамікою суспільного відтворення;

банківське кредитування держави, коли банкноти емітуються взамін
державних боргови зобов(язань.

Отже, сучасні банкноти мають лише товарне забезпечення, ефективність
якого низька, оскільки кредитний механізм не забезпечує своєчасного
повернення банкнотів в каси банку. Це пояснюється тим, що часто
позичальники порушують умови і принципи банківського кредитування, а
головне, що ресурси банків здебільшого втягуються для покриття державних
витрат непродуктивного характеру. Тому послаблюється зв(язок емісії
сучасних банкнот з реальними потребами грошового обігу, що призводить до
знецінення банкнот, що наочно проявилось за останні роки в Україні.
Таким чином сучасні банкноти перетворились у неповноцінні паперові
гроші, а їхній надлишок у каналах обігу посилює інфляцію і валютний
хаос.

Пластикові банкноти.

За свідченням англійського журналу “Економіст”, у світі зараз циркулює
приблизно 50 млрд. фальшивих банкнот. Щоб захистити національну валюту
від фальшивок. Резервний банк Австралії випускає пластикові гроші. Вони
непрозорі, мають невеличке віконце і складні оптичні пристрої, які
значною мірою перешкоджають їхню підробку. Австралійці вперше
запровадили пластикові банкноти у 1988 р. Поступово всі банкноти країни
стануть пластиковими. Ще одна перевага пластикових грошових знаків ( їх
довговічність (у 8 разів вища у порівнянні з паперовими, близько 90
відсотків яких замінюється щороку) і можливість наступної утилізації для
випуску виробів з пластмаси.

Цим нововведенням зацікавилися у багатьох країнах. Сьогодні Резервний
банк Австралії одержує додатковий прибуток, постачаючи банкноти великих
номіналів до Кувейту, Сінгапуру та інших країн.

Чек ( документ, який містить безумовний наказ власника поточного рахунку
(чекодавця) банку про виплату вказаної в ньому суми грошей певній особі
або пред(явнику (чекодержателеві).

Чек виник, як і банкнота із депозиту , коли власник депозиту дає
письмовий наказ про виплату бенефіціору певної суми грошей. Власник
рахунку, що підписав чек іменується трасантом, а банк ( трасат. Чек
виписується на пред(явника або згідно наказу на поіменованого
бенефіціара.

Чек може бути:

іменним ( виписаний певній особі без права передачі;

ордерним ( виписаний на певну особу з обов(язковим застереженням про
наказ оплатити;

пред(явницьким ( в якому не зазначене найменування одержувача, а
зазначена сума виплачується пред(явителю чека.

У внутрішньому господарському обороті чеки використовують юридичні та
фізичні особи для безготівкових розрахунків (розрахункові чеки), а також
при одержанні готівки з рахунків, відкритих у банках (грошовий чек).
Акцептований ( чек, який має акцепт банку, що гарантує зарахування
коштів на рахунок одержувача. Основне призначення чека полягає в тому,
що він слугує засобом одержання готівки в банку,виступає засобом обігу і
платежу. І як форма безготівкових розрахунків.

Незважаючи на спільність походження, чек має багато істотних
відмінностей від банкноти як за формою, так і за роллю в обігу. Він
виписується не банком, а його клієнтом і, отже, не повністю гарантує те,
що чекодавець, дійсно, має вклад у банку і що банк обов(язково виконає
його наказ про видачу грошей. Тому чек не став загальним засобом
платежу, і участь його в грошовому обігу виявилась обмеженою.

Чек може бути використаний кількома способами:

сам чекодавець може одержати по ньому в банку гроші готівкою;

чекодавець може передати чек другій особі в оплату товарів чи послуг або
погашення своїх боргів, і ця друга особа (чекодержатель) подає чек у
банк для одержання грошей готівкою чи зарахування його суми на її
рахунок;

чекодержатель передає чек третій особі в оплату товарів чи послуг або
погашення своїх боргів їй, а ця особа пред(являє чек у банк для
одержання грошей готівкою чи зарахування грошей на її рахунок, або ж
передає чек четвертій особі з тих же причин, із яких вона сама його
одержала.

Такі передачі чека істотно відрізняються між собою за їх роллю і місцем
у грошовому обігу. В першій і другій операціях чек є лише технічним
засобом, за допомогою якого приводяться в рух готівкові чи безготівкові
гроші як засіб обігу або платежу. Сам чек цих функцій грошей не виконує
і не збільшуєїх маси в обігу. Тільки в третій операції чек безпосередньо
включається в обіг, виконує функції засобу обігу чи платежу і збільшує
масу грошей в обігу.

Отже, далеко не всі чекові операції означають участь чеків у грошовому
обігу. Зокрема, у колишньому СРСР законодавство забороняло держателю
чека передавати його третій особі та зобов(язувало здавати в банк для
зарахування суми чека на його рахунок, тобто він взагалі не брав участь
у грошовому обігу і використовувався як технічний засіб безготівкових
розрахунків.

Коли чек безпосередньо здійснює обіг, виконуючи функції грошей, він не
має ніяких переваг перед банкнотою і навіть багато в чому поступається
їй. Тому чек не набув широкого застосування, але як технічний засіб
обслуговування обігу депозитних грошей (безготівкових розрахунків) має
певні переваги перед іншими технічними засобами і в зв(язку з цим широко
використовується в банківській практиці. В країнах з ринковою економікою
розрахунки чеками ( найпоширеніша форма безготівкових розрахунків.

Зведення ролі чека переважно до технічної функції обслуговування
поточних рахунків визначило обмеженість перспектив його використання.
Чекові операції пов(язані з такими незручностями, як їх виписка,
акцептування в банку, доставка в банк для сплати тощо. Тому з кінця 50-х
років у країнах з високо розвинутим грошовим господарством розпочалися
пошуки досконаліших інструментів обслуговування депозитних грошей на
банківських рахунках. Альтернативою чекової книжки стала кредитна
картка.

Всі розглянуті вище платіжні засоби широко і успішно застосовуються в
країнах з розвинутою ринковою економікою. В країнах з перехідною
економікою, до яких належить Україна, деякі з них використовуються рідко
або взагалі не використовуються. Це стосується перш за все “товарних
грошей” ( векселів і чеків, поскільки для їх застосування ще не
створенні достатні передумови. По-перше, ще не сформувався значний
прошарок економічно міцних, стійких комерційних структур, зобов(язання
яких могли б користуватися високою довірою до ринку. По-друге, в країні
не створені достатні правові та інституційні передумови для того, щоб
примусити комерційні структури виконувати свої зобов(язання. По-третє,
не сформувалася система страхування втрат від невиконання боржниками
своїх зобов(язань.

Вказані обставини не тільки підривають основу функціонування “торгових
грошей”, а й послаблюють передумови використання депозитних грошей
комерційних банків в Україні. Постійна загроза банкрутства банків,
відсутність дієвої системи страхування депозитів примушують суб(єктів
грошового обороту все частіше вдаватися до використання в якості грошей
зобов(язань найбільш надійного банку ( НБУ. Тому не дивлячись на всілякі
адміністративні заходи з боку Уряду та НБУ доля готівкового обороту
протягом 1993-1997 рр. постійно зростала, що негативно впливало на
забезпечення потреб обороту в платіжних засобах, посилюючи платіжну
кризу.

Кредитна картка ( як засіб платежу, що заміняє гроші готівкою і чеки, а
також дає власнику можливість отримати в банку короткострокову позику.
Вони застосовуються у роздрібному товарному обороті та сфері послуг.
Багато споживачів користуються дебетовими картками ( вони служать для
здійснення електронних переказів грошей з одного рахункку на інший
рахунок. Наприклад, більшістььпрацівників отримують зарплату з допомогою
електронного перказу грошей з рахунку роботодавця на рахунок працюючого.
У світовій практиці зараз використовуються “багатофункціональні” картки.
Вони забезпечили доступ до автоматичних касових апаратів. Через них
можна не тільки вкласти або зняти гроші готівкою з особистого рахунку,
але також простежити за рухом та залишком коштів на рахунку, дозволяють
власнику здійснити платіж, замовити чекову книжку, віддати розпорядження
про проведення операцій на біржі, тощо. Для цього на звороті кожної
картки знаходиться магнітна стрічка, яка виконує і активну (вона
повідомляє автоматі банківські реквізити клієнта), і пасивну функції,
наприклад, вона не дозволяє отримати в один день гроші готівкою у різних
автоматах зверх ліміту. Сьогодні картки з магнітною стрічкою замінюються
на більш надійні картки з мікросхемою.

Депозитні гроші. Депозитні гроші ( це також неповноцінні знаки вартості,
але на відміну від готівкових не мають речового виразу й існують лише у
вигляді депозитів на рахунках у банках ( “абстрактні гроші”. На основі
чеків виникла система безготівкових розрахунків, які проводяться без
участі грошей готівкою, тобто шляхом переказу або списання банком певної
суми з рахунку платника на рахунок одержувача, або заліком взаємних
вимог суб(єктів господарської діяльності.

Така форма грошей стала можливою лише за високого рівня розвитку
банківської справи, коли кожний суб(єкт грошового обігу може вільно
вкласти гроші в банк (депозит), взяти звідти гроші готівкою, або
переказати в будь-який пункт ринку і йому гарантується повне їх
збереження.

Потреба в такій формі грошей об(єктивно зумовлена посиленням вимог щодо
економічності та зручності грошового обігу за умов, коли його обсяги і
суми окремих платежів досягли величезних розмірів. Здійснення таких
платежів з допомогою готівки призвело б до істотного збільшення
готівкової маси в обігу, до зростання витрат на її друкування, створило
б значні незручності для учасників платіжних операцій, погіршило
керованість грошового обороту тощо. Всіх цих недоліків позбавлені
депозитні гроші.

Разом з вказаними перевагами депозитних грошей з(явилися й певні
недоліки цієї форми грошей. Зокрема, вона несе в собі певні незручності
при здійсненні платежів. Для виконання кожного платежу потрібно
оформляти цілий пакет документів і пред(являти кожний раз їх в банк, щоб
відобразити відповідні операції в бухгалтерських книгах банку. Особливо
гостро ці недоліки проявляються в сфері роздрібного обороту, куди доступ
традиційних депозитних грошей виявився закритим. Тому життя спричинило
появу нової форми грошей ( електронної.

Електронні гроші ( абстрактна (умовна) назва грошових коштів, які
використовуються їх власниками на основі електронної системи банківських
послуг. За змістом ( це кредитні гроші, які обертаються завдяки
запровадженню в сфері безготівкових розрахунків найновіших комп(ютерів і
сучасних систем зв(язку.

За формою електронні гроші необхідно розглядати як різновид депозитних
грошей Основними компонентами системи функціонування електронних грошей
є електронні перекази, кредитні картки, дебетові картки, банківські
автомати-касири тощо. Всі вони забезпечують обіг депозитних грошей, що
знаходяться на банківських рахунках; власно забезпечують обіг, але не
заміняють їх наперекір таким виразам як “платівкові гроші” або
“електронні гроші”. Дійсно з допомогою електронних грошей здійснюється
платіж, але такі гроші завжди функціонують у вигляді певних записів на
рахунках у банках, тобто вважаються депозитними грошима.

Електронні гроші широко застосовуються у всіх розвинутих країнах. Банки
України теж багато уваги приділяють впровадженню нових банківських
технологій, у тому числі введенню в обіг “електронних грошей”, магнітних
карток для безготівкових розрахунків клієнтів за придбані ними товари та
надані послуги. Банківське обслуговування платіжного обороту на
електронній основі значно розширило сферу функціонування депозитних
грошей, прискорило їх обіг, створило зручності для платників.

Таким чином, розглядаючи еволюцію розвитку грошей ми можемо прийти до
висновку, що в перспективі гроші будуть існувати без матеріальної
субтанції (“невидимі”), але термін “економіка без грошей” у принципі є
невірним.

1.3. Функції грошей

Вивчення сутності грошей та еволюції їхнього розвитку становить базу
монетарної теорії. Сутність грошей як економічної категорії проявляється
в їх функціях. (див. малюнок 1.1.).

Міра вартості Служить еквівалентом вартості всіх товарів.

Засіб обігу Служить посередником при обміні, стимулюють обмін товарів.

Засіб утворення скарбів (нагромадження) Виступають як резерв багатства,
регулюють грошовий обіг.

Засіб платежу Забезпечують погашення боргових зобов(язань.

Світові гроші Виступають як:

міжнародний засіб платежу;

загальний купівельний засіб;

сприяють матеріалізації багатства.

Малюнок 1.1. Функції грошей та їх призначення.

Єдність усіх функцій дає загальне уявлення про гроші, їх роль у
суспільному відтворенні . Важливою умовою теоретичного пізнання функцій
грошей є послідовне забезпечення діалектичного підходу до їх аналізу. В
процесі розвитку товарно-грошових відносин не лише ускладнюються дії
функцій грошей, а й з(являються нові і відмирають старі форми та
ознаки грошей. У цьому і проявляється діалектика розвитку грошей як
процесу, що динамічно розвивається, вдосконалюється.

Міра вартості ( це функція, в якій гроші забезпечують вираження і
вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни.

Якщо виходити з того, що гроші за своїм функціональним призначенням
виступають у товарному обігу як засіб реалізації вартості. І це
природньо, оскільки саме ця функція забезпечує товарну масу необхідним
носієм (матеріалом) для вираження їхньої вартості.

Зміси цієї функції полягає в тому, що гроші висткупають в якості
самостійної форми мінової вартості, призначеної вимірювати вартість
товарів. На основі цієї функції вартість виявляє себе в ціні товару:
поза зазначеною функцієї вартість існує абстрактно. Отже, функціональне
призначення грошей як міри вартості нероздільно пов(язано з категорією (
“ціна”, що є грошовим вираженням вартості товару.

Функція міри вартості виражає відношення товару до грошей як до
загального еквіваленту. Виходячи з цього, гроші реалізують функцію міри
вартості ідеально, тобто на основі мисленого прирівнювання товару, що
продається до уявно представленої кількості грошей. Однак для визначення
ціни товарів цього недостатньо. Потрібний масштаб (стандарт вартості)
для їх порівняння, одиниця виміру матеріальної субстанції загального
еквівалента. Практично, виміряти величину вартості товарів в грошах
тобто кількісна оцінка можлива з допомогою масштабу цін, який забезпечує
якісну єдність об(єкту (товари) і засобу виміру (гроші). Це зумовлює ще
одну принципову особливість функції міри вартості: вона реалізується
лише в органічному поєднанні з масштабом цін.

Масштаб цін як величина грошової одиниці, є складовою частиною функції
міри вартості, доповнює її призначення оцінювати вартість товарів. Якщо
міра вартості ( економічна функція грошей, що не залежить від волі
держави, то масштаб цін ( суто технічна функція грошей. Він носить
юридичний (декретний) характер, залежить від волі держави і слугує для
вираження не вартості, а ціни товару. Через масштаб цін ідеальна,
уявлено представлена ціна товару, як показник величини вартості
перетворюється у прейскурантну або ринкову ціну, виражену в національних
грошових одиницях.

Грошова одиниця ( встановлений в законодавчому порядку грошовий знак,
який служить для вимірювання та відбиття цін всіх товарів. Уряд кожної
країни встановлює свою власну міру вартості. Наприклад, в США мірою
вартості є грошова одиниця ( долар, в Німеччині ( марка, в Мексиці (
песо, в Україні ( гривна.

Гроші як міра вартості, однорідні і використовуються в якості масштабу
для виміру відносних вартостей товарів. Подібно до того, як ми вимірюємо
відстань у милях або кілометрах, аналогічно ми вимірюємо вартість
товарів у грошовому виразі, надаючи їм форму ціни. Виражаючи ціни в
грошових одиницях (доларах, марках, гривнах) можна визначати та
порівнювати вартості різноманітних товарів.

Отже, гроші виступають в якості масштабу вартості та рахункової одиниці,
що дає можливість здійснювати економічний облік та аналіз.

В процесі розвитку товарно-грошових відносин механізм міри вартості
періодично змінюється. В умовах золотого стандарту всі товари
прирівнювались до золотого еквівалента і одержували ціну як певну вагову
кількість цього металу, тобто ціни визначались за ваговим масштабом і
були відносно стійкими.

В епоху карбування монет виник масштаб цін, який спочатку збігався з
ваговим. Так, в Англії грошова одиниця фунт стерлінгів дорівнював фунту
срібла, а монета карбувалась вагою 1/240 фунта срібла.

Масштаб цін визначався державою, як вагова кількість монетарного товару
(золота чи срібла), яка законодавчо визнавалась за грошову одиницю. При
золотомонетному стандарті грошова одиниця прирівнювалась до визначеної
вагової кількості дорогоцінного металу; гроші виступали у формі золотих
або срібних монет. Наприклад, в США за долар в 1900р. було прийнято
1,50463 грами чистого золота. Відповідно до цього визначався і валютний
паритет окремих національних грошових одиниць. Якщо у 1913р. один долар
США представляв у обігу 1,5 г., а англійський фунт стерлінгів ( 7,3 г.
Золота, то валютне співвідношення становило 1 і 4,87.

При грошовій системі, яка базувалася на золоті, внутрішня вартість
грошей безпосередньо залежала від вартості золота, звідси і з(явився
вислів “грошовий товар”. Центральні банки були зобов(язані купувати і
продавати золото за фіксованою ціною, що виражалась у національній
валюті. Наприклад, до 1933р. унція золота (31,1г.) коштувала 20,67
доларів. Ціни товарів при золотому стандарті і вільному ринковому
ціноутворенні змінювались прямо пропорційно вартості товару і обернено
пропорційно вартості золота.

Золотий вміст грошової одиниці мав реальне значення в умовах обігу
золотих грошей та розмінних на золото грошових знаків, поскільки на його
основі визначалась ціна золота та курс національної валюти. В сучасних
умовах, коли в обігу знаходяться нерозмінні на золото паперові гроші,
золотий вміст грошової одиниці втратив своє значення і держави перестали
його законодавчо встановлювати. Офіційний масштаб цін замінений
фактичним, який формується стихійно в процесі ринкового обміну. Ямайська
валютна система, введена в 1976-1978 роках, офіційно відмінила розмін
грошових знаків на золото і масштаб цін складається фактично під впливом
попиту та пропозиції, служить для співставлення вартості товарів за
допомогою ціни.

Відміна офіційного (золотого) масштабу цін не означає, що функція
грошей, як міри вартості, повністю вичерпана. В сучасних монетарних
теоріях ця функція трактується як “одиниця розрахунків” ( за нею
оцінюють мінову вартість товарів. Однак власна вартість грошей
формується на іншій основі. Паперові гроші, переставши бути
представником монетарного товару, уосодлюють в собі представницьку
вартість загальної маси товарів, що обслуговуються відповідною масою
грошей. Вартість грошей вже не грунтується на чітко визначеній кількості
дорогоцінного металу (як це було при золотому стандарті), а визначається
кількістю товарів і послуг, які можна придбати на ринку за гроші.
Йдеться про визнання купівельної спроможності грошової одиниці, її
відносної вартості за принципами кількісної теорії грошей.

Купівельна спроможність або реальна вартість грошей ( це кількість
товарів та послуг, які можна придбати за грошову одиницю.

В умовах обігу нерозмінних на золото грошей (кредитних грошей) механізм
функції міри вартості істотно змінився. Ціна знаходить підтвердження
(вираз) безпосередньо в товарах і виступає як форма прояву мінового
відношення даного товару до інших товарів, а не специфічно до одного
“жовтого” металу (золота). Ціни на товари фіксують тільки відповідні
пропорції між ними. А гроші виступають як показники мінових пропорцій,
або як форма мінової вартості, оскільки вони не мають власної вартості.
Еквівалентна товару вартість зараз виражається в кількості грошових
одиниць, а не у ваговій кількості золота. Рівень цін на товари, що
склався на ринку, зумовлює і масштаб цін (стандарт вартості), а не
навпаки, як це було в умовах золотого стандарта. Отже, сучасні гроші теж
є носіями мінової вартості, оскільки через обмін їх на звичайні товари
можна виміряти вартість.

Економічний зміст вираження вартості за допомогою сучасних грошей
зводиться: всі звичайні товари, надходячи на ринок, “шукають” собі
грошовий еквівалент, який представлений там готовністю суб(єктів ринку
купити відповідні товари. У зіткненні сторін ( бажання продати і
готовність купити ( визначається в кінцевому підсумку мінова вартість
товару чи та сума грошей, якою товар оцінюється та яка задовільняє обох
суб(єктів операції. При цьому вони повинні мати чітке уявлення про
мінову вартість грошей, яка фактично склалася і діє на ринку, щоб
установити ціну, адекватну вартості товару.

У масштабі країни вартість грошей визначається (як вже зазначалось) у
відповідності із загальним рівнем цін на товари та послуги. Існує
обернено пропорційна залежність між загальним рівнем товарних цін і
вартістю грошей. Коли індекс товарних цін (індекс “вартості життя”)
зростає, ( купівельна спроможність грошей обов(язково падає, і навпаки,
зниження цін свідчить про підвищення вартості грошей. Але вартість
виражена в грошах, може змінюватись тому, що вартість самих грошей
схильна мінятися. Тому для сучасних грошей важливе значення набуває
стабільність стандарту вартості. Його нерідко ототожнюють з досягненням
і підтримкою стабільності рівня цін в економіці країни. Відомо, що ця
концепція включає в себе необхідні засоби для підримання вартості
грошей. Мається на увазі збалансованість таких макроекономічних
показників: економічного зростання, стабільності цін, повної зайнятості,
платіжного балансу, державного бюджету та раціонального розподілу
доходів.

Стабільність вартості грошей у будь-якій економіці залежить, крім усього
іншого, і від наявної кількості (маси) грошей в обігу, тобто змінної
величини, на яку справляє важливий вплив центральний банк. Чим більше
держава випускає грошей, тим вартість грошової одиниці стає меншою. В
умовах загальної інфляції держава штучно оподатковує купівельну
спроможність грошей. Різке знецінення грошей може призвести до того, що
гроші перестають виконувати функцію міри вартості.

Отже, сучасні грошові знаки є грошима для “рахунку”, які представляють
вартість сукупної товарної маси, що обертається в даний момент на ринку.
За їх допомогою можна надати кількісного виразу всім економічним
процесам і явищам на мікро- і макрорівнях, на всіх стадіях процесу
суспільного відтворення, без чого неможлива їх організація й управління.
Тому суспільна роль грошей як міри вартості виходить далеко за межі
надання всім товарам однакової форми ціни. Так, за допомогою рахункових
грошей підприємство може заздалегідь визначити свої витрати на
виробництво і доходи від реалізації продукції, рівень прибутковості
виробництва, без чого неможливо виробити правильну підприємницьку
тактику і стратегію.

На макроекономічному рівні за допомогою рахункових грошей визначаються
такі важливі показники розвитку економіки, як обсяг валового
національного продукту, національного доходу, інвестицій, фінансових і
кредитних ресурсів тощо, без яких неможливе свідоме регулювання
економічного життя суспільства.

Засіб обігу ( це функція, в якій гроші виступають як посередник в обміні
товарів і заабезпечеють їх обіг.

Функція грошей як засіб обігу завжди поєднується із попередньою функцією
як міра вартості. Тільки в єдності вони дають абстрактну визначеність
категорії грошей. Це обумовлено тим, що мінова вартість товару отримує
загальне визнання (товарні ціни реалізуються) тільки в результаті обміну
товару на гроші. Передумовою товарного обміну є ціна. Але якщо цінова
оцінка вартості товару визначається на основі функції міри вартості ще
до обміну товарів, то ціна товару безпосередньо реалізується у сфері
обміну.

Суть грошей у функціії засобу обігу полягає у тому, що гроші виступають
посередником при обміні товарів.

Процес товарного обміну виражається формулою:

Т ( Г ( Т.

Товаровиробник обмінює свій товар спочатку на гроші, а потім гроші ( на
інший необхідний йому товар. Отже, у кругообігу (Т(Г(Т) функціонування
грошей як засіб обіігу представляє ланцюг безперервних актів: Т(Г і Г(Т
тобто продажа здійснюється заради купівлі. Тут відбувається одночасне
переміщення грошей іі товарів у протележних напрямках: гроші передаються
продавцю, товари ( покупцю. Товарний і грошовий обіг виступають тут як
похідні від товарного обміну. Участь грошей в товарному обміні надає
йому нову якість порівняно з бартером. Завдяки функції грошей як засіб
обігу товарообмін став набагато зручнішим і більш ефективним.

Гроші є ідеальним засобом товарного обміну. Це означає, що за гроші
можна будь-коли придбати любий із усього набору товарів, що поступають
на ринок. Наприклад, якщо ви працюєте, ви обмінюєте результати вашої
праці на гроші. Якщо ви купуєте товари, ви обмінюєте ваші гроші на
товари. Безпосереднє споживання грошей немає сенсу. Особливість
споживної вартості грошей ( це їх здатність обмінюватись на будь-який
товар. Якщо ми бажаємо мати гроші, то тільки для того, щоб задовільнити
свої потреби тобто придбати певні товари або послуги.

Для того, щоб бути засобом обігу, гроші повинні користуватися загальним
визнанням з боку суб(єктів ринку. Йдеться про суспільне визнання
здатності грошей виконувати функцію посередника обміну товарів. Слід
урахувати, що суспільне визнання можливе лише за умови, коли гроші
здатні представляти вартість, а точніше ( виступати у функції збереження
вартості. Гроші успішно виконують цю функцію до тих пір, поки їх
вартість (купівельна спроможність) залишається відносно стабільною.
Суб(єкти ринку приймають гроші в обмін на товари чи послуги оскільки
переконані, що вони в будь-який момент зиожуть обміняти гроші на
еквівалентні матеріальні блага. Навпаки, знецінення грошей викликає у
суб(єктів ринку недовіру до їх купівельної спроможності та бажання
швидше їх обміняти на товари, що стимулює ажіотажний попит. Водночас
учасники бізнесу вважають доцільним перехід до бартерного обміну, ніж
продати свої товари за гроші, які мають тенденцію до різкого знецінення.

У функції засобу обігу гроші виступають реально як втілення мінової
вартості: продавець віддає свій товар покупцеві і взамін одержує гроші.
У цій функції гроші у кінцевому підсумку реалізують ціну товарів; їх
внутрішня субстанція вже не має реального значення, важливо лише їх
кількість. При цьому зовсім не иає значення в якій формі вони виступають
(металеві чи паперові). Важливо лише те, що гроші як засіб обігу
забезпечують переміщення товарів від виробника до споживача, після чого,
товари покидають сферу обігу і переходять у сферу споживання. Проте самі
гроші залишаються в обігу, переходячи від одного суб(єкта до іншого. Ця
особливість визначає характер зв(язку обігу грошей і товарів. Так в
обігу завжди знаходиться відповідна маса грошей, яка протистоїть
товарній масі, що підлягає реалізації. У цій функції гроші протистоять
товарній масі як реальний образ їх вартості. Вони завжди знаходяться у
безпосередньому зв(язку з товарами, а тому гроші не втрачають своєї
якості.

Маса грошей, що функціонує в сфері обігу:

( Pi Qi

M = (((((

V

Кількість грошей, необхідних для обігу, змінюється прямо пропорційно
сумі цін товарів то послуг, що реалізуються, і обернено пропорційно
швидкості обороту грошей. Це загальний закон грошового обігу.

Попит на гроші як засіб обігу залежить не тільки від об(єму покупок
товарів та послуг, але і від вартості грошей, періодичності виплати
заробітної плати, від доступності позичок, тобто від ступеня розвитку
грошово-кредитної системи.

Важливою ознакою функції грошей засобу обігу є те, що завдяки грошам
товарний обмін розпадається на два самостійних акти ( продаж (Т-Г) і
купівля (Г-Т), які можуть відокремлюватися у просторі і в часі. А це
вносить суттєві зміни у ринкові відносини:

по-перше, як засіб обігу гроші дають можливість суспільству уникнути
незручностей бартерного обміну. Вони значно спрощують товарний обмін,
економлять ресурси і час обміну товару на товар, а значить сприяють
економії витрат обігу;

по-друге, розриваються вузькі межі бартерного обміну. Власник грошей за
проданий товар може перенести купівлю іншого товару на майбутнє чи на
інший ринок, або взагалі використати їх за іншим призначенням. Все це
стимулює розвиток підприємницької діяльності та спеціалізації
виробництва;

по-третє, на відміну від бартерного обміну, де єдиною можливою метою є
обмін споживних вартостей, товарний обіг відкриває можливість для
нагромадження грошей як вартості в її абстрактній формі, що сприяє
процесу розширеного відтворення.

Разом з тим у схемі (Т-Г-Т) акт продажі (Т-Г) не означає досягнення мети
обміну жодним з власників товарів, що обмінюються. Більше того,
продавець одного товару може взагалі не купувати іншого товару і тоді
повний товарний обмін не відбудеться. У даному випадку гроші на певний
період часу випадають із обігу, а це може призвести до порушення
безперервного процесу товарного обігу, в чому приховується абстрактна
можливість кризи збуту і неплатежів. У нашій країні у зв(язку з
інфляційними процесами, що набрали широкого розмаху в період переходу до
ринкової системи господарювання, спричинили звуження сфери
функціонування грошей як засобу обігу, стихійного запровадження
натурального товарообміну (бартеру), нелегального проникнення у сферу
обігу іноземної валюти, переважно, американського долара. Внаслідок чого
порушилась система товарно-грошових відносин.

Альтернативою товарного обміну або бартеру може бути раціонування ( це
коли держава застосовує у торгівлі розподільчі талони. Ці талони дають
їх власникам право на придбання певної кількості споживчих товарів із
виділеного набору. Мета раціонування ( обмежити попит на товари в
умовах контрольованих цін і швидкого зростання номінальних доходів
окремих верств населення. Інакше кажучи ( це державна програма
“замороження” цін на окремі види товарів в умовах зростання інфляції. З
допомогою політики раціонування держава має можливість у даній ситуації
контролювати попит та обсяги постачання товарів. Але, далеко не завжди
система раціонування, випробована в Україні, була ефективною. На
практиці, як засвідчує досвід, дуже трудно розподілити талони на всі
види продуктів, що виробляються в суспільстві; надзвичайно трудно
домогтись того, щоб кількість талонів точно відповідала реальному набору
товарів. Крім того, раціонування обмежує споживчий вибір. Внаслідок
чого, система раціонування послабляється, а талони втрачають свій
специфічний характер і стають просто ще одним видом грошей.

Засіб платежу ( це функція, в якій гроші обслуговують погашення
різноманітних боргових зобов(язань між суб(єктами економічних відносин.

Функція грошей як засіб платежу за змістом є продовженням функції грошей
засобу обігу і появилась вона пізніше на вищій стадії розвитку товарного
виробництва і кредитних відносин. Ця функція грошей формально не є
обов(язковою. Якщо гроші не можна уявити без двох попередніх функцій, то
логічно вони можуть існувати без функцій засобу платежу. Остання виникає
там, де має місце регулярна купівля-продаж товарів у кредит, тобто з
відстрочкою платежу. Це значить, що товари безпосередньо продаються не
за гроші, а під боргові зобов(язання покупця. Товар поступає у
розпорядження покупця раніше, ніж гроші до продавця. Продавець стає
кредитором, а покупець ( боржником.

Гроші у функції засобу платежу мають свою специфічну форму руху за
системою: Т-З … З-Г. Боржник отримуючи товар, дає взамін кредитору
письмове боргове зобов(язання (вексель) про наступну сплату грошей у
визначений строк (Т-З). При погашенні боргових зобов(язань гроші
виконують функцію засобу платежу (З-Г). Як бачимо, гроші тільки
завершують акт купівлі-продажу внаслідок чого проходить відносно
самостійний рух грошей по відношенню до товарів.

Основний зміст функції засобу платежу полягає в тому, що гроші погашають
вартість товарів, які були продані в кредит. Гроші тут функціонують:

по-перше, як міра вартості при визначенні контрактної ціни реалізованих
товарів, тобто гроші визначають суму боргу, яку покупець зобов(язаний
погасити у визначений строк. Гроші виступають тут як “образ” товарних
вартостей;

по-друге, гроші функціонують як ідеальний засіб платежу. Внаслідок чого
звужується сфера використання грошей як засіб обігу і виникає потреба в
грошах для погашення боргів, тобто функціонування грошей як засіб
платежу, сфера використання яких в умовах ринку невпинно розширюється.
Як платіжний засіб гроші стали здійснювати самостійний рух без прямого
зв(язку з обігом товарів, обслуговувати однобічний рух вартості в
процесі розширеного відтворення;

по-третє, на основі обігу боргових зобов(язань виникла принципово нова
форма грошей ( кредитні. У товарному обігу з(явилися боргові
зобов(язання (вексель, чек) як втілення мінової вартості реалізованих
товарів у кредит, що надало їм властивостей здійснювати функції грошей,
зокрема купівельну і платіжну.

Таким чином, недивлячись на особливість функції грошей засобу платежу
вона нероздільно пов(язана з іншими функціями. В якості платежу гроші
можуть бути використанні при умові їх функціонування як міра вартості і
засіб обігу. Розвиток функції грошей як засіб платежу виникає
необхідність у резервному фонді, тобто в функціонуванні грошей як засіб
нагромадження вартостей.

Функція грошей як засобу платежу забезпечує широкі можливості для
підприємницької діяльності оскільки кредитні відносини дають можливість
здійснити платежі з відстрочкою або шляхом заліку зустрічних
зобов(язань, при цьому гроші не виступають посередником в обігу; що
сприяє економії грошових коштів та прискоренню обігу товарних фондів.
Разом з тим, у цій функції потенційно міститься загроза неплатежу, яка
при широких масштабах може призвести до грошово-кредитної кризи і
банкрутства багатьох підприємців. Причиною такого явища може бути
фінансова нестабільність та недисциплінованість суб(єктів ринку.

У функції засобу платежу ринок пред(являє вимоги щодо сталості грошей,
оскільки тут діє фактор часу, який відділяє реалізацію товару (в борг)
від платежу в рахунок погашення заборгованості. За цей час можуть
змінитися вартість і форми грошей. Якщо за час користування кредитом
гроші знеціняться, то кредитор не поверне позиченої вартості і понесе
збитки, оскільки він не зможе купити за повернуту суму грошей попередню
кількість товарів у зв(язку з їх подорожчанням. Боржник відповідно
матиме на цьому виграш. Щоб уникнути цього доводиться коригувати
процентну ставку відповідно до знецінення грошей, що негативно впливає
на стан кредитних відносин в економіці, крім того, саме по собі
підвищення позичкового процента є інфляційним фактором і призводить до
подальшого знецінення грошей та зростання цін.

Засіб нагромадження ( це функція, що пов(язана із здатністю грошей бити
засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства.

Можливість і необхідність цієї функції витікає із функції грошей як
засіб обігу, завдяки розподілу товарного обміну (Т-Г-Т) на два
самостійно відокремлених акти: (Т-Г і Г-Т) продаж і купівлю. У даному
випадку продаж (Т-Г) здійснюється не заради купівлі, а заради самих
грошей. У цій функції гроші не є посередником в обміні, а стають метою
продажі. У даній якості гроші виходять з обігу, отримують самостійне
існування (буття). Це і визначає особливості функціональної ролі грошей
порівняно з функцією засобу обігу, де гроші виконують миттєву роль, що
обумовлює можливість заміни повноцінних грошей паперовими грошима. Інша
справа в функції грошей як засіб нагромадження. Тут гроші виступають як
представник абстрактної форми багатства, як засіб нагромадження і
збереження вартості. Тому функцію нагромадження у формі скарбу ідеально
виконують повноцінні гроші (золото і срібло), які мають власну вартість.

Нагромадження грошей має таке призначення: збереження вартості;
створення резерву платіжних засобів; розширення виробництва і одержання
додаткового прибутку. Спочатку нагромадження грошей має лише одну
визначену ціль ( збереження вартості. Для цього достатньо було вречевити
вартість в звичайних кусках, чи зливках дорогоцінного металу і добре
зберігати їх на випадок різних соціально-економічних потрясінь. У такій
формі нагромаджувалося абстрактне, загальне багатство, що називалося
скарбом.

Згодом сформувалася ще одна ціль нагромадження скарбу ( створення
резерву платіжних засобів, що надало йому відтворювального характеру і
зорієнтувало на забезпечення прибутку. Така ціль визначалась ускладнення
самих умов та потреб виробництва і реалізації товарів. Без такого
резерву товаровиробник не міг підтримати безперервність та забезпечити
розширення свого виробництва. Виникнення нової цілі нагромадження скарбу
докорінно змінило його характер. Скарб уже не міг довго лишатися без
руху і став активно забезпечувати потреби суспільного відтворення,
перетворившись у резерв для привідних і відвідних каналів регулювання
грошового обігу. В умовах золотого монетного стандарту скарб виконував
роль стихійного регулятора грошового обігу. Якщо масштаби виробництва і
товарного обігу розширялись, монети із скарбу поступали на ринок для
купівлі товарів, тобто виконували функцію засобу обігу. Якщо виробництво
і обіг товарів скорочувалось, то частка грошей залишала канали обігу і
перетворювалась у скарб. Тому при золотомонетному стандарті в обігу
завжди знаходилась маса грошей, необхідна для реалізації товарів.

Крім того, товаровиробники нагромаджували скарб безпосередньо заради
розширення виробництва й одержання додаткового прибутку. Вони передавали
свої скарби в борг, розміщувалм в банках на депозитах, вкладали в цінні
папери, що приносило їм прибуток у вигляді позичкового процента і
девідендів. Тим самим, скарб поступово перетворився в цілеспрямоване
нагромадження грошей як збереження вартості для розширеного відтворення.
Це означоло більш високий рівень розвитку даної функції грошей. На
відміну від функції нагромадження скарбу її стали називати функцією
нагромадження вартості.

З розвитком функції нагромадження вартості змінювалися вимоги до форми
грошей. Спочатку послабла, а потім зовсім зникла залежність
функціонального призначення нагромадження грошей від їх
субстанціональної вартості. Оскільки нагромадження втратило свою
абстрактність багатства взагалі, зникла й потреба тримати їх у вигляді
запасу золота чи срібла. Їх нову роль, яка передбачає конкретизацію
цілей і строків нагромадження вартості, стали успішно виконувати знаки
грошей ( паперові, депозитні, електронні.

Сучасні кредитні гроші не виконують функцію засобу утворення скарбів
тому, що не мають власної вартості. Вони можуть виконувати лише функцію
нагромадження, яка виникла на базі функції утворення скарбів.
Нагромадження розглядається як необхідна умова розвитку товарного
виробництва. Для того, щоб придбати засоби і предмети праці,
капіталізувати прибуток для розширеного виробництва підприємець повинен
нагромаджувати частину прибутку у вигляді грошей. Нагромаджують гроші і
населення для покупки необхідних товарів та послуг. Йдеться про
трансакційний залишок грошей. Необхідною умовою для цього є
відповідність кількості грошей вимогам закону грошового обігу.

Функцію нагромадження виконують реальні гроші, які тимчасово знаходяться
поза процесом обігу. Однак, виходячи за межі сфери обігу, гроші не
втрачають зв(язку з товарним світом. Кредитні гроші можуть виконувати цю
функцію коли вони знаходяться у постійній готовності до реального обігу,
а тому поза цим зв(язком недоцільне ніяке нагромадження грошей. Логічно,
якщо гроші функціонують як засіб обміну, то вони повинні функціонувати
як засіб збереження вартості. Адже, коли гроші не можуть бути
використані для здійснення покупок у майбутньому, то і сьогодні ніхто не
захоче продавати свої товари за гроші. Тому отримані після продажу
товарів і послуг, гроші мають гарантувати їхньому власникові збереження
у майбутньому своєї купівельної спроможності. Вона має не лише
акумулювати в собі протягом певного часу вартість проданих товарів, а й
виступати у ролі представника абстрактної форми багатства, яку можна в
будь-який час отримати за гроші. Це означає, що реалізувати себе у ролі
засобу нагромадження сучасні гроші можуть лише за умови, коли вони є
стійкими та стабільними. В умовах чутливої інфляції гроші як засіб
нагромадження втрачають свою привабливість недивлячись на їх високу
ліквідність. У тих країнах, де має місце гіперінфляція, національна
валюта може частково не використовуватись як засіб нагромадження і як
міра вартості.

Аналогічно, кредитні гроші слугують також мірою відкладених платежів при
умові, коли настане термін погашення боргу, платежі будуть здійснені в
грошовій формі в розмірі, еквівалентній вартості. Йдеться про те, що
кредитні гроші можуть бути використані як засіб платежу лише тоді, коли
вони зберігають притаманну їм високу ліквідність ( можливість
використання певного активу в ролі засобу платежу і водночас як
здатність цього активу зберігати свою номінальну вартість незмінною.
Отже, поєднання функцій нагромадження і засобу обігу та платежу визначає
одну з принципово важливих ознак грошей ( їхню абсолютну ліквідність.

Кредитні гроші справили позитивнийй вплив на розвиток самої функції
засобу нагромадження і грошових відносин взагалі. По-перше, виникла
можливість вивести обсяги нагромадження за межі, що визначалися
фізичними обсягами видобутку благородних металів. По-друге, можливість
знецінення грошових знаків підштовхнула власників нагромадження швидше
їх капіталізувати , що сприяло розвитку організованих нагромаджень,
банківської справи, ринку цінних паперів тощо. Саме нагромадження грошей
перетворилося по суті в нагромадження позичкового капіталу. По-третє,
капіталізація грошових нагромаджень, у свою чергу, сприяла розв(язанню
суперечності між збереженням вартості “в спокої” у межах індивідуального
капіталу і необхідністю прискорення обігу її у масштабах суспільного
відтворення.

Розглядаючи сутність грошей ми можемо прийти до висновку, що гроші, як
економічна категорія, обслуговують всі сфери ринкових відносин, що
базуються на еквівалентному товарному обміні, виконуючи при цьому чотири
функції. Сучасні гроші є засобом обміну й мірилом вартості, а також
засобом збереження вартості і законним платіжним засобом. Цю останню
властивість грошам надає держава, яка через своє законодавство та
спеціальні інститути взагалі керує грошовим обігом країни. Гроші можуть
мати свою власну цінність (товарні або металеві) і цінність похідну від
функцій, що їх вони виконують ( кредитні гроші. Функцію нагромадження
гроші можуть успішно виконувати тільки при збереженні їх вартості тобто
при незмінному загальному рівні цін. Гроші мають свою специфічну форму
прояву. Тому в господарській практиці назву грошей можуть носити:
національні грошові знаки; іноземна валюта; запаси на банківських
рахунках (депозитні та електронні гроші); кошти витраченні на придбання
цінних паперів; боргові зобов(язання, які використовуються для платежів
тощо. Аналіз функцій грошей вимагає розгляду не тільки кожної функції
зокрема, але і їх разом як єдиного цілого. У сукупності вони
забезпечують реальний рух грошей тобто функціонування грошової маси.

Світові гроші ( це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в
міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію
взаємовідносин між країнами.

Функція світових грошей зумовлена інтернаціоналізацією економічних
зв(язків, поглибленням міжнародного поділу праці, зовнішньої торгівлі та
появою світового ринку.

Світові гроші є синтезом попердніх функцій і мають трояке призначення:
міжнародного платіжного засобу; мміжнародного купівельного засобу і
формою матеріалізації суспільного багатства. Це значить, що світові
гроші ( комплексна функція, що повторює по суті всі функції, властиві
грошам на внутрішньому ринку.

Якщо світові гроші використовуються для погашення боргів, пов(язаних із
зовнішньою торгівлею, банківськими та фінансовими позичками тощо, то
вони виконують функцію засобу платежу. Коли вони витрачаються для
негайної купівлі товарів чи почлуг і замість певної суми грошей, що
вивозиться (переказується), в країну ввозиться еквівалентна товарна
вартість, вони виконують функцію купівельного засобу. Вона
спостерігається у випадках надзвичайних подій, коли порушується звичайна
рівновага обміну між країнами (неврожай, стихійне лихо, соціальні
потрясіння) чи виникає недовіра до платоспроможності іноземного
контрагента. Якщо світові гроші переміщуються з однієї країни в іншу без
зустрічного переміщення товарного еквівалента чи погашення боргу, то
вони забезпечують переміщення багатства. Це може мати місце при оплаті
контрибуції, репарацій, грошових позичок чи допомоги, вивезені грошей
емігрантами тощо.

В умовах золотого стандарту роль світових грошей закріпилась за золотом
у формі зливків (995 проби) а пізніше і за деякими національними
валютами, що вільно розмінювались на золото, перш за все ( англійським
фунтом стерлінгів та доларом США.

Після краху золотого стандарту відбулась трансформація форм світових
грошей: від металевих (золота) до національних валют кредитного
характера, а від них до колективних валют, що не мають матеріальної
форми (запаси на банківських рахунках).

В сучасних умовах золото перестало використовуватись як міжнародний
платіжний засіб і замінене в цій ролі вільно конвертованими
національними валютами. Золото продовжує виконувати цю функцію через
операції на ринку золота і виступає в якості резервного засобу.

До резервних (ключових ) валют відносяться: долар США, марка ФРН, фунт
стерлінгів Англії, франк Франції, ієна Японії та інші. Як міжнародні
платіжні засоби використовуються також міжнародні колективні валюти (
СДР, ЕКЮ та інші.

СДР ( спеціальні права запозичення в Міжнародному валютному фонді (МВФ).
Таким правом наділяється кожна країна ( член МВФ, для якої відкривається
у фонді спеціальний ліміт в СДР. У межах виділеного ліміту кожна країна
може купувати потрібну їй іноземну валюту в інших країн ( членів МВФ,
розраховуючись за неї в СДР через фонд.

Кошти СДР введені в міжнародний оборот в 1970 р. Поступово СДР
перетворились в міжнародні резервні і платіжні засоби і широко
використовуються країнами-членами МВФ для поповнення своїх валютних
резервів, для розрахунків з МВФ та між собою, для регулювання сальдо
платіжних балансів, для порівняння вартості різних валют тощо.

Європейська валютна одиниця (ЕКЮ) ( умовна міжнародна рахункова одиниця
країн-членів ЄЕС; створена в 1979 р. з метою протиставити свою
колективну валюту американському долару і стримати його проникнення на
європейський ринок. Величина ЕКЮ розрахована на базі “кошика”
національних валют країн-членів ЄЕС. Служить грошовою одиницею
європейської валютної системи. Випускається у вигляді записів на
рахунках центральних банків ЄЕС в Європейському фонді валютного
співробітництва. Використовується як міра вартості, база для визначення
валютних паритетів, засіб міжнародних розрахунків тощо. У перспективі
СДР і ЕКЮ, по замислу їх фундаторів, повинні стати формою світових
грошей, деякі функції котрих в обмежених масштабах вони вже виконують.

Країни Азії, Африки та Латинської Америки володіють низкою колективних
валют, більшість з яких знаходяться на стадії зародження в якості
міжнародних рахункових одиниць (моде). Однак такі із них, як арабський
розрахунковий дінар Арабського валютного фонду, андське песо Андського
пакту за багатьма параметрами аналогічні СДР і ЕКЮ, а франк КФА
обслуговує одночасно внутрішній і зовнішній оборот країн-учасниць.

Застосування національних валют у міжнародному обороті породило одне із
основних протиріч сучасної міжнародної валютної системи. З цього приводу
американський економіст Р.Тріффін відзначив, що використання
національних валют в якості світових грошей насправді є “внутрішнім
дестабілізатором” міжнародної валютної системи.

Органічна неспроможність ключових валют виконувати функції світових
грошей витікає із національного характеру кредитних грошей. Адже
валютний курс, обсяги емісії та інші економічні параметри резервної
валюти переважно залежить не від потреб розвитку міжнародних економічних
відносин, а зумовлені причинами що випливають із політичного та
економічного стану країн-емітентів. Використання національної валюти як
міжнародного платіжного засобу дає країні-емітенту значні переваги,
поскільки вона може форсувати імпорт, перевершуючи обсяги власного
експорту, покриваючи дефіцит платіжного балансу емісією національної
валюти. Такий вид емісійних доходів країни ( емітента наносить іншим
країнам значні втрати від прихованого “експорту” інфляції. Разом з тим,
слід постійно мати на увазі, що надмірне використання національної
валюти для покриття дефіциту платіжного балансу тобто незрівноваженість
платежів може підірвати довіру до неї на світовому ринку, викликати її
знецінення.

Таке суперечливе становище ключових валют не тільки загострює проблему
міжнародної валютної ліквідності, але, і підриває стабільність курсового
механізму світової валютної системи. Щоб підтримувати курс резервної
валюти у визначених параметрах країні-емітенту приходиться витрачати
значні суми для проведення валютних інтервенцій на валютних ринках, що в
кінцевому підсумку значно зменшує отримані вимоги від провідного
становища національної грошової одиниці в міжнародному платіжному
обороті.

Таким чином, міжнародні валютні системи, засновані на ключових валютах
національного характеру, потрапляють у тупікове становище. А
країна-емітент такої валюти рано чи пізно може перетворитись із
загального кредитора в нетто-боржника, як це сталося в 1925 р. з
Великобританією і в 1985 р. з США. Таке мислення напевно слугує однією
із причин того, що ФРН і особливо Японія, не поспішають протиставити
свої національні валюти в конкуренти долара. Таке становище заставляє
суб(єктів світового господарства вишукувати нові механізми формування
міжнародних валютних систем, зокрема, шляхом використання і розширення
ролі валют колективного характера.

За своєю природою колективні валюти також не мають внутрішньої вартості
і виступають як умовні рахункові грошові одиниці. Вони не існують у
матеріальній формі тобто у вигляді банкнот або монет, а значаться у
формі записів на банківських рахунках, в тому числі, і в пам(яті ЕОМ.
Колективні валюти, які емітуються міжнародними фінансово-валютними
організаціями для визначення і порівняння широкого кола економічних
показників і для використання як офіційного грошового еталону в різних
валютних вимірюваннях (спільним знаменником для співставлення курсів
національних валют). Поступово беруть на себе деякі функції грошей,
зокрема функцію платіжного засобу і міжнародних безготівкових
розрахунках, функцію засобу нагромадження вартості в формі резервної
валюти. Використовується під контролем міжнародних валютних організацій,
що забезпечує їм більшу стійкість і більші переваги в ролі міжнародних
платіжних засобів порівняно з національними валютами. З простих
рахункових одиниць вартості вони поступово стають валютою.

У теоретичному плані колективні валюти знаходяться у більш вигідному
положенні ніж ключові валюти національного характеру. Обсяги емісії
колективних валют зручніше пов(язати із потребами міжнародного
платіжного обороту в ліквідних активах, курс таких валют технічно
простіше стабілізувати, наприклад шляхом його обгрунтування зразу на
декількох курсах національних валют, що сприятиме значному обмеженню
амплітуди його коливання порівняно із національними валютами, що лежать
в його основі. Тому ряд провідних економістів світу вважають колективні
валюти більш ефективним міжнародним ліквідним активом, ніж ключові
валюти. Одночасно більшість з них, розуміють, що запровадження в
міжнародний оборот колективних (наднаціональних) валют у кращому випадку
зможе лише послабити суперечність світової валютної системи, а не
ліквідувати. Однак внаслідок подальшого поглиблення процесу
інтернаціоналізації світового ринку, розвитку системи міждержавного
економічного регулювання валютна система об(єктивно потребує
запровадження в структуру міжнародних валютно-фінансових відносин
універсального, єдиного для всіх наднаціонального платіжного і
резервного засобу, тобто своєрідних світових грошей. Поява
наднаціональної резервної валюти глобального характеру більш ширше і
більш повноцінно враховуватиме інтереси суб(єктів міжнародного обміну,
оскільки емісія такої валюти, визначення валютного курсу та інших
основних параметрів будуть проводитись колективно, дотримуючись
демократичних принципів.

(1.4. Класична кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм.

В економічній науці про гроші найбільш поширеною і відомою є кількісна
теорія. Хоч сформувалася ця теорія як обгрунтування зміни рівня товарних
цін зміною кількості грошей в обігу, тобто на базі вирішення досить
вузького, прикладного питання економіки, сьогодні це надзвичайно широка
теоретична концепція, яка з кількісних позицій веде пошуки відповіді по
суті на всі питання теорії та практики використання грошей.

Ключовим в кількісній теорії є положення про те, що вартість грошей і
рівень товарних цін визначаються змінами кількості грошей: чим більше їх
в обігу ( тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Ця теорія
заперечує трудову теорію вартості взазалі і внутрішню вартість
дорогоцінних металів як грошового товару зокрема. Отже, вона базується
на загальноприйнятих в світовій науці поглядах на вартість взагалі, на
суть грошей та формування їх вартості.

Період зародження кількісної теорії грошей відноситься до ХVI ст. У цей
час в Європі відбувалося швидке зростання товарних цін і виникла
необхідність дати пояснення причин цього явища. Найбільш очевидною,
такою, що лежить на поверхні, причиною видавалося істине збільшення
притоку в Європу золота з Америки після відкриття континенту в 16
столітті. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість
навіть золотих грошей, а отже і товарні ціни, залежать від їх кількості.

Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості
благородних металів, був французький філософ Ж.Боден. У своєму трактаті
“Відповідь на парадокси де Мальструа” він дійшов висновку, що високі
ціни хоч і зумовлюються багатьма причинами, проте основною є збільшення
кількості золота і срібла. Інші економісти ХVI-ХVII ст. (Б.Даванзатті,
Дж.Монтаріні, Дж.Локк), розроблюючи цю ідею Ж.Бодена, поступово
перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії.

Важливий вклад у кількісну теорію вніс англійський економіст Дж.Локк,
який дійшов висновну, що вирішальним фактором, який регулює і визначає
вартість грошей (у даному випадку золота і срібла), є їх кількість. Цей
висновок Дж.Локка був використаний ідеологами промислової буржуазії, що
почала розвиватися, для критики меркантилізму. Вони протиставляли
прибічникам останнього твердження, що нагромадження золота і срібла не
може зробити націю багатшою, тому що результатом такого нагромадження
буде знецінення дорогоційних металів і зростання товарних цін. На їх
думку, дійсне багатство нації міститься не в мертвих запасах золота і
срібла, а в створенні мануфактур, у використанні в них живої праці. Тим
самим ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню меркантилізму,
металістичної концепції грошей, згідно якої золото та срібло вже по
природі своїй є гроші.

У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної
теорії найбільш чітко виразив англійський філософ Д.Юм. У нарисі “Про
гроші” (1750) Юм висунув і обгрунтував принцип, який у сучасній
літературі називається “постулатом однорідності”: подвоєння кількості
грошей призводить до подвоєння абссолбтного рівня цін, виражений у
грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів.
Своїм “постулатом однорідності” Д.Юм дав поштовх до формування концепції
“нейтральності грошей” в риноквій економіці та екзогенного пов’язаного
ззовні характеру зміни грошової маси в обігу.

Визначення “нейтральності грошей” та екзогенності кількісного фактору
створило істотні перешкоди на шляху розвитку кількісної теорії і вона до
кінця ХIХ століття обмежувалася використанням своїх класичних
постулатів:

причинності, згідно якого зміна цін визначається зміною кількості
грошей;

пропорційності, згідно якого ціни змінюються пропорційно зміні кількості
грошей в обігу;

однорідності, згідно якого при зміні кількості грошей в такій же
пропозиції змінюються ціни на всі товари, а співвідношення цін на окремі
товари залишається незмінним.

Відстоюючи класичні постулати, представники кількісної теорії тривалий
час (по суті до початку ХХ ст.) не проявляли інтересу до розкриття
складного процесу впливу грошей на систему цін, а через них ( на
економічні процеси взагалі. Вони просто декларували факт
рівнопропорційного зростання цін при збільшенні кількості грошей, не
розкриваючи механізму цього процесу. Тому представникам класичної
кількості теорії так і не вдалося розірвати вузького кола механічного
зв’язку товарних цін і грошової маси, хоч серед них були і класики
політичної економії капіталізму, перш за все Д.Рікардо.

На початку ХХ ст. з новою силою розгорілися суперечки навколо кількісної
теорії. Проте на цей раз зусилля були спрямовані на дослідження
механізму зв’язку між кількістю грошей і цінами. Першим це завдання взяв
на себе амереканський економіст І.Фішер, який сформулював трансакційну
версію кількісної теорії на базі так званого “рівняння обміну”.

Трансакційний варіант кількісної теорії І.Фішера базується на
співвідношенні двох пов’язаних між собою явищ: добутку кількості грошей
на швидкість їх в обігу і добутку рівня цін на кількість реалізованих
товарів. Зв’язок цих величин він виразив у вигляді рівняння обміну:

MV = PQ,

де М ( сума наявних грошей, що знаходяться в обігу протягом певного
періоду; V ( швидкість обігу; P ( ціна індивідуального товару,
реалізованого за вказаний період; Q ( кількість товарів.

Основою формули є товарообмінна операція. У правій частині рівняння
представлена сума цін всіх товарів, що беруть участь в операціях, у
лівій ( їм протистоїть сума всіх негайних платежів.

З часом І.Фішер ускладнює рівнянння. Він вводить у ліву частину ще один
член ( M/V/, де М/ ( сума грошових коштів на чекових рахунках, V/(
швидкість їх обігу. В Результаті формула набуває такого вигляду:

MV + M/V/ = PT,

де Р ( середній зважений рівень цін, Т ( сума всіх Q.

Рівняння обміну товтологічне за самим визначенням. Оскільки це лише
різні способи виразу однієї і тієї ж величини ( грошової суми
товарообмінних операцій.

Тому з наукових позицій важливе значення має не само по собі “рівняння
обміну”, а ті висновки які були зроблені з нього І.Фішером та наступними
дослідниками кількісного фактору в теорії грошей. Найбільш важливим для
розвитку кількісної теорії був висновок І.Фішера про формування рівня
цін під впливом трьох факторів, а не одного, як це стверджували
представники класичної кількісної теорії. Для цього І.Фішер на основі
“рівняння обміну” побудував формулу ціни:

Р = M V ,

Q

З цієї формули слідує, що рівень цін (Р) залежить від:

кількості грошей, зміна якої прямо пропорційно впливає на рівень цін;

швидкості обігу грошей, зміна якої теж прямо пропорційно впливає на
рівень ціни;

фізичного обсягу товарообороту, зміна якого обернено пропорційно впливає
на рівень цін.

Особливо помітно послаблюється залежність рівня цін від кількості
грошей, на думку І.Фішера, на короткострокових періодах, поскільки на
таких проміжках часу можуть відчутно змінюватися обсяги товарообороту
під дією циклічних змін кон’юнктури. Це був перший крок прадставника
кількісної теорії в бік визнання впливу на ціни виробничих факторів, а
не тільки монетарних.

Проте в довгостроковому плані І.Фішер визнавав пропорційну залежність
цін лише від кількості грошей. Обсяги виробництва та товарообороту, а
також швидкість обігу грошей змінюються в довгостроковому плані дуже
повільно і рівномірно, тому від їх впливу на ціни можна абстрагуватися.
В цьому відношенні І.Фішер повністю розділяв погляди представників
класичної кількісної теорії.

На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія
кількісної теорії, відмінна від трансаційного варіанта І.Фішера.

“Кембріджська версія”. На початку ХХ ст. у Західній Європі набула
поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного
варіанта І.Фішера. Вона була названа теорією касових залишків або
“кембріджською версією”. Її активними пропагандистами були професори
Кемріджського унівеситету А.Маршалл, А.Пігу, Д.Робертсон, Дж.М.Кейнс (у
своїх ранніх роботах).

Як і Фішер. представники кембріджської школи намагалися пояснити тезу
про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін. Проте на
відміну від І.Фішера їх підхід до проблеми був не макроекономічним, а
мікроекономічним. Кембріджські економісти зосередили увагу на мотивах
нагромадження грошей в індивідуальних учасників виробництва. Вони
намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші,
від яких факторів залежить попит господарюючих суб’єктів на касові
залишки?

Важливою особливістю “кембріджської версії” було те, що розміри
нагромадження грошей не нав’язувались господарюючим суб’єктам з
“залізною необхідністю” згори, а пов’язувалися з мотивами їх поведінки.
За основу вини брали два мотиви зберігання грошей ( як фонду засобів
обігу і резерву на покриття непередбачених потреб.

Разом з тим принцип вибору між грошима і іншими формами зберігання
багатств не одержав в теорії касових залишків послідовного вираження. З
допомогою ряду спрощень аналіз зрештою переводився на рейки традиційної
кількісної теорії з її ключовим висновком про наявність жорстокого
причинного зв’язку між кількістю грошей і загальним рівнем цін. Це
виразилось у формулі “кемріджського рівняння” (формула Пігу):

M = r R P,

де М ( кількість грошових одиниць;

R ( загальна величина виробництва в фізичному виразі за одницю часу;

Р ( ціна виробленої продукції;

r ( частина RP, яку люди мають бажання зберігати в вигляді грошей.

При постійності r і Р виникає обернено пропорційний зв’язок між
вартістю (купівельною силою) грошової одиниці і величиною наявних у
господарстві касових залишків. Саме в цьому і полягає основний висновок
кількісної теорії.

Подальший розвиток капіталізму спричинив широке визнання кількісної
теорії грошей. Західні економісти і представники ділових кіл досить
одностайно розглядають її як керівництво для державно-монополістичного
втручання в економіку, для впливу на грошовий обіг і на сам рух
капіталістичного циклу.

В умовах державно-монополістичного капіталізму саме у регулюванні
грошової маси вбачали спосіб впливу на рівень товарних цін і на стан
господарської активності. Методи цього впливу першим запропонував
Дж.Кейнс, який підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії
грошей із теорією кон’юнктури.

Вплив на рух економічного циклу через сферу обігу Дж.Кейнс і його
послідовники передбачали таким чином. Зростання грошової маси в обігу і
обсягу кредитних ресурсів нібито тягне за собою пожвавлення економіки,
ріст прибутків капіталістів і зайнятості. Поштовхом до цього пожвавлення
може бути зниження банківського процента, яке підвищує попит на кредит і
заохочує інвестиції, а також так зване дефіцитне фінансування (тобто
розширення урядового попиту на ті чи інші товари) або фінансування з
коштів державного бюджету урядових інвестицій.

Дійсно, у міру розвитку і ускладнення капіталістичної економіки вплив
кредитно-фінансової системи на відтворення значно посилився. Грошові і
бюджетні важелі почали активно використовуватися державою як знаряддя
антициклічного регулювання. Все це заперечувало висновок про
“нейтральність грошей”, відсутність їх зв’язку з реальними процесами в
економічній системі.

У кейнсіанській схемі причинно-наслідкових зв’язків грошові фактори
відігравали важливу роль. Нагадаємо, що в класичній системі гроші були
короткочасним посередником, їх нагрпомадження господарюючими агентами
вважалося беззмістовним і нераціональним. Цим обгрунтовувалася теза про
негайне витрачання доходів у міру їх надходження, що, в свою чергу,
приводило до висновку про автоматичну зміну цін слідом за зміною
грошової маси.

У межах “кембріджської версії” хоч і намітився певний відхід від
трактування грошей як короткочасного посередника, нейтральність грошей
все ще зберігалася.

Кейнсіанські трактування кількісної теорії. Дж.Кейнс намагався відійти
від традиційного і неокласичного трактування грошей як другорядного
технічного інструменту. Важливість грошей він пов’язував з наявністю
невизначенності в процесах прийняття господарських рішень. На його
думку, прагнення зберігати гроші ( це барометр нашого недовір’я до
власних розрахунків і до загальної узгодженої думки відносно
майбутнього. Із факту нагромадження грошей він прямолінійно виводив
низький платоспроможний попит у господарстві.

У своїй моделі господарської системи Дж.Кейнс намагався перебороти
“класичну дихотомію”, що створила глибокий розрив між реальними і
грошовими процесами. Головним каналом зв’язку між цими двома сферами
слугує у нього норма процента, що знаходиться під впливом сил грошового
ринку і одночасно впливає на прийняття рішень про майбутні
капіталовкладення.

Істину важливість за словами Дж.Кейнса, гроші набувають лише в теорії
процента. Чим сильніша неясність відносно динаміки процента, тим більші
запаси грошей створює господарюючий агент і тим більше скорочується його
попит на продукцію поточного виробництва.

У традиціях Кембріджської школи Дж.Кейнс важливе місце відводив аналізу
мотивів нагромадження грошей. У Дж.Кейнса їх три: трансакційний,
обачності та спекулятивний. Перші два відображають традиційну роль
грошей як засобу обігу і платежу. Вони переважно об’єднуються під
загальною рубрикою трансакційного попиту, який залежить від суми
товарообмінних угод чи доходу. Але головна новизна у Дж.Кейнса (
виділення третього елемента попиту на гроші ( попиту на спекулятивні
залишки. Дж.Кейнс пов’язував його з динамікою ціни фінансових актів чи
облігацій. Тим самим він увів в аналіз розподілу індивідуумом свого
доходу проблему вибору. І, що є дуже важливим, в якості фактора, що
регулює цей елемент попиту на гроші, як і весь попит, виступає норма
процента.

Таким чином, сукупний попит на гроші ( М ) складається з двох частин (
трансакційного ( M I ), що є функцією доходу, і спекулятивного ( М II
), що є функцією процента: M = M I + M II = L1(y) + L2 (i), де у (
сукупний доход; і ( норма процента.

Учасник господарського обороту, з одного боку, намагається максимізувати
прибуток і з цією метою інвестує тимчасово вільні грошові кошти в
різноманітні види фінансових активів, а з іншого ( створити ліквідний
резерв, необхідний для господарського маневру при змінах кон’юнктури.
Врахування протилежних факторів приводить його до “точки рівноваги”, що
визначає свіввідношення грошей і “облігацій” у його балансі.

Отже, Дж.Кейнс перебудував теорію грошей, ввівши в неї норму процента.
Він перетворив гроші в один із важливих факторів формування
інвестиційного попиту і відсунув на другий план традиційний зв’язок
грошей і цін.

Теорія грошей Дж.Кейнса глибоко вплинула на всю систему економічних
уявлень Заходу. Однак післякенсіанський розвиток призвів до різкого
падіння інтересу до грошової проблематики взагалі і до кейнсіанських
пропозицій зокрема.

Це можна пояснити тим, що кейнсіанська доктрина народилась у розпалі
великої економічної депресії, коли грошово-кредитна політика була
паралізована і не могла забезпечити виходу капіталістичної економіки із
хронічної кризи.

“Рецепти” Дж.Кейнса давали можливість впливати передусім на зайнятість і
обсяги виробництва як найбільш “вузькі” місця в розвитку економіки.
Разом з тим кейнсіанські “рецепти”, що базувалися на політиці “дешевих
грошей”, неминуче включали інфляційний елемент: надходження в обіг
великої кількості платіжних засобів вело до порушення пропорцій у
грошовій сфері, підживлювало процеси знецінення грошей і стимулювало
зростання цін.

І коли період великої економічної депресії минув, певною мірою і
завдяки політиці “дешевих грошей”, погляди економістів і політиків були
звернені до іншого інструменту впливу на кон’юнктуру ( до системи
бюджетних заходів, що сприяло поширенню недооцінки грошових факторів.

Падінню авторитету вчення Дж.Кейнса сприяла непристосованість його
моделі для аналізу господарський ситуацій, що характеризуються стійким
піжвищенням загального рівня цін. Це привело до критики кейнсіанства в
кінці 60-х ( на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому
вченні. На перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній
грошових факторів. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною
кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація
“проінфляційної доктрини”, що ігнорує цінову динаміку і приносить
купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення високих
темпів економічного росту.

Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів
різко посилило вплив прихильників неокласичної теорії грошей, які
висунули концепцію монетаризму.

Сучасний монетаризм. Монетаризм як самостійний теоретичний напрям
сформувався у США в середині 50-х років. У його витоків стояла група
економістів, очолюваних М.Фрідменом. Монетаризм виник на базі кількісної
теорії грошей. Взявши у цієї теорії центральну ідею, монетаристи надали
їй динамізму, застосували для її обгрунтування новітні методи
статистичного аналізу. При цьому монетаристи намагалися затвердити
якісно інший порівняно з кейнсіанством погляд на загальну природу
капіталістичного господарського механізму.

Головне джерело “нестабільності” капіталізму, вважали монетаристи
міститься в грошовій сфері. Саме тут потрібно шукати основні причини
криз та інших порушень процесу відстворення. Так, на думку Л.Йегера,
прихильник монетаризму ( це економіст, який вірить, що кількість грошей
чинить домінуючий вплив на загальний потік витрат у економіці. Державний
бюджет і так звані реальні фактори в економіці, включаючи примушування
до інвестування, чинять другорядний вплив, якщо вони не підкріплені
динамікою грошової маси.

Таким чином, логічний, в принципі, висновок, що “гроші важливі для
економічного розвитку”, одержав у постулатах монетаристів гіпертрофовану
форму. Лозунг сучасних кількісників ( “гроші мають значення” (
насправді інтерпритується ними як “тільки гроші мають значення”.
Подібний підхід істотно відрізняється від моделей кейнсіанського типу,
де на першому місці перебуває динаміка такого економічного фактора, як
інвестиції, і головна увага приділяється бюджетній політиці держави.

Важливою ідеєю монетаристів є те, що головна причина кризових явищ
міститься в хаотичних коливаннях грошової маси, які породжуються
урядовими маніпуляціями по стимулюванню сукупного попиту. На думку
монетаристів, лавиноподібне збільшення покупок у період різдвяних свят є
результатом випуску центральним банком великої кількості грошей в обіг.
Насправді ж все відбувається якраз навпаки. Але М.Фрідмен продовжує
стверджувати, що головний напрям впливу ( від грошей до ділової
активності. Він бачив у цьому стрижень “монетарної теорії циклічних
коливань”.

Отже, головним елементом монетарної моделі є гроші. Вони забезпечують
власнику гарантію здійсненню платежів, створюють резерв ліквідності на
випадок непередбачених обставин і т.д. На відміну від теорії
трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою
товарообмінних угод, теорія М.Фрідмена відноситься до класу “портфельних
моделей”, або теорій “віддання переваги активам”. У вченого цінність
грошей, їх купівельна спроможність пов’язаня зворотньо залежністю з
рівнем цін (Р).

Одною із переваг свого підходу М.Фрідмен вважає розгляд теорії грошей як
“особливої теми в теорії капіталізму”. У марксистській політекономіїї
під капіталом розуміють самозростаючу вартість, тобто вартість, що
приносить додаткову вартість на основі експлуатації найманої праці.
М.Фрідмен використовує натуралістичне трактування капіталу (що йде від
праць Бем-Беверка), де під капіталом розуміють будь-яку річ, що
приносить “потік доходу” у вигляді грошей, товарів і специфічних послуг.
Відповідно гроші у нього ( “капітальний актив”, частина нагромадженого
капітального фонду на рівні з облігаціями, акціями, нерухомістю,
товарами народного споживання та іншими активами.

Монетаризм і економічне регулювання. Розбіжності монетаристів і
кейнсіанців щодо питання про роль держави у господарському житті
вилилися в кінцевому підсумку у протиставлення двох осовних інструментів
макроекономічного контролю, які використовуються урядами для впливу на
кон’юнктуру, а саме: грошово-кредитної і фіскальної політики. Перший
вид політики, пов’язаної з впливом центрального банку на величину
грошової маси, розцінюється монетаристами як найефективніший. Другий же
вид політики, що грунтується на зміні податкових ставок і управління
державним боргом, пов’язується зі свавіллям уряду і розцінюється як
малоефективний для господарського розвитку.

Зіставлення ефекту двох головних методів економічної політики провели
Л.Андерсен і Дж. Джордан із федерального резервного банку Сант-Луїса.
Вони прагнули перевірити обгрунтованість трьох важливих тверджень
кейнсіанської школи, а саме:

1) фіскальні заходи чинять сильніший вплив на стан економічної
активності, ніж грошові;

2) реакція економічної кон’юнктури на фіскальні заходи більш
передбачувана, ніж реакція на грошову політику;

3) вплив фіскальних заходів на економічну ситуацію виявляється швидше,
ніж вплив грошової політики.

У результаті проведений розрахунків виявилося, що реакція економічної
кон’юнктури на заходи грошової політики сильніша, передбачуваніша,
швидша, ніж на фіскальні заходи. Тим самим висновки кейнсіанської теорії
про роль бюджету були поставлені під сумнів. Сант-Луїська модель багато
в чому сприяла зміцненню позицій монетаризму і росту його популярності.

Протягом багатьох років монетаристи виступають з пропозиціями про
кардинальну перебудову традиційних грошово-кредитних і банківських
інститутів, які у процесі еволюції пристосувалися до кейнсіанських
методів економічного регулювання. Вони намагаються скоротити до мінімуму
можливості урядів впливати на кредитну експансію і відповідно на емісію
платіжних засобів. Звідси багаторічни пошуки способу поставити жорсткі
межі використанню урядами емісійного механізму для фінансування
бюджетних дефіцитів.

Програму кардинального реформування кредитно-грошової системи США
розробив М.Фрідмен у книзі “Програма для монетарної стабільності”
(1960). Один з найголовніших елементів цієї реформи ( “грошове правило”,
згідно з яким центральний банк США повинен взяти зобов’язання
підтримувати, наскільки це можливо, стійкі темпи зростання кількості
грошнй, не припускаючи сезонних коливань грошового запасу.

М.Фрідмен вважав, що при виборі темпів зростання кількості грошей
необхідно орієнтуватися на стабільний рівень цін кінцевого продукту
протягом тривалого періоду. Він пропонував ввести правило механічного
приросту грошової маси в середньому на 4% за рік. Ця цифра складається
із 3% приросту реального продукту і 1% довготривалого зниження швидкості
обігу грошей. Багато економістів пропонували встановити “вилку”
допустимих коливань річних темпів приросту кількості грошей.

Проте жодна із капіталістичних країн не застосувала правила М.Фрідмена у
“чистому вигляді”. Керівники грошової політики намагалися зберегти за
собою свободу маневру, вважаючи, що в умовах вкрай нестійкої кон’юнктури
механічний приріст грошей в обігу може порушити нормальний хід платежів
і викликати дезорганізацію ринків позичкового капіталу. Тому на практиці
таргетування всюди поєднувалося із принципом дискреції (тобто прийняття
рішень залежно від власних міркувань).

Обраний в 1979 р в Англії консервативний уряд М.Тетчер взяв на озброєння
монтаристські рецепти і став проводити політику грошового гальмування,
що незабаром дало повний оздоровчий ефект (зниження інфляції). Було
підготовлено грунт для ряду важливих структурних реформ, поліпшилися
зовнішні позиції фунта стерлінгів.

Роботи монетаристів зайняли почесне місце у сучасній економічній
літературі з питань грошей. Сьогодні жоден підручник з макроекономічної
теорії або з проблем грошей і кредиту не може пройти мимо монетариських
досліджень грошового обігу, інфляції, методів грошового прогнозування.
Довговічність ідей і лозунгів монетаристів забезпечуються послідовною
боротьбою цієї школи за “здорові гроші”, проти політики державного
маніпулювання грошима і хронічного дисбалансу грошової сфери.

ТЕМА 2. ГРОШОВИЙ ОБОРОТ І ГРОШОВІ ПОТОКИ

2.1. Суть і структура грошового обороту.

В ринковій економіці суспільне виробництво має товарну форму, що
зумовлює двоякий вираз руху валового сукупного продукту (
натурально-речовий та грошовий. В процесі відтворення рух вартості в цих
двох виразах проявляється як два самостійних процеси ( як рух продуктів
і як рух грошей чи грошових доходів. Проте вони нерозривно пов’язані, у
них спільна субстанція ( вартість сукупного продукту. Гроші базуються на
цій вартості, вона визначає реальну цінність маси грошей, що знаходиться
в обороті, незалежно від її номінальної величини. Разом з тим рух грошей
обслуговує переміщення цієї вартості в процесі відтворення, окремі
грошові операції суб’єктів економічних відносин спричинюють відповідне
переміщення між ними реальної вартості, тобто мають реальний економічний
зміст.

Процес суспільного відтворення відбувається безперервно, тому
безперервним є і рух грошей, що його обслуговує. Взятий сам по собі цей
процес безперервного руху грошей між суб’єктами економічних відносин у
суспільному відтворенні являє собою грошовий оборот.

Грошовий оборот ( явище макроекономічного порядку. Він обслуговує
кругооборот усього сукупного капіталу суспільства на всіх стадіях
суспільного відтворення: у виробництві, розподілі, обміні і споживанні.
Тому нерідко його називають сукупним грошовим оборотом.

Через авансування грошей на придбання засобів виробництва і оплату
робочої сили капітал спрямовується в сферу виробництва і забезпечує
виготовлення валового національного продукту. Через оплату
виготовленої продукції та послуг гроші обслуговують реалізацію
національного продукту і вивільнення суспільного капіталу в грошовій
формі. У процесі використання грошової виручки від реалізації продукції
та послуг здійснюється розподіл вартості національного продукту між
власниками факторів виробництва /кредиторами, акціонерами, найманими
працівниками/ та державою, якій належать встановлені податки. В усіх
економічних суб’єктів формуються грошові доходи, за рахунок яких вони
спрямовують капітал в сферу споживання ( виробничого та особистого. Тим
самим забезпечується новий цикл суспільного відтворення.

Грошовий оборот як макроекономічне явище слід відрізняти від обороту
грошей в межах кругообороту окремого індивідуального капіталу, тобто на
мікрорівні. В останньому випадку гроші виступають однією з
функціональних форм капіталу, є його складовою частиною і елементом
багатства, яким володіє власник цього індивідувального капіталу. В цьому
випадку гроші слугують як капітал, вони вимагають для себе відповідної
норми прибутку /доходу/ як і будь-яка інша форма капіталу. Чим більшою
масою грошей володіє даний індивідуальний власник, тим він богатший, тим
більші його можливості “заробити” прибуток чи доход.

Зовсім іншу роль відіграють гроші в сукупному грошовому обороті. Тут
вони функціонують виключно як гроші і не є функціональною формою
капіталу. Тому їх масу в обороті не можна вважати частиною богатства
країни, тобто вона не збільшує сукупного капіталу суспільства подібно до
капіталу окремого індивіду. Якби грошова маса, що знаходиться в обороті,
раптово збільшилася вдвічі, то загальний обсяг богатства країни не
тільки не збільшився, а міг би навіть зменшитися у зв’язку із зростанням
витрат на виготовлення додаткових грошей чи провокуванням інфляції їх
випуском в оборот.

Цього положення незмінює той факт, що значна частина маси грошей, яка
обслуговує сукупний оборот, капіталізується і перетворюється в
позичковий капітал. Капіталізація частини грошової маси сприяє
прискоренню реалізації сукупного валового продукту, а отже – збільшенню
його обсягу, тобто зростанню суспільного богатства, але самі гроші на
макрорівні в таке богатство не перетворюються. Завдяки капіталізації
гроші в межах наявної маси швидше передаються від одного економічного
суб’єкта до другого, ніби швидше тасуються, але якісно вони не
змінюються, залишаючись всього між віддзеркаленням реального богатства.
Більш детально роль позичкового капіталу буде розглянута в главі 10.

Сукупний грошовий оборот і оборот грошей в межах інідивідуального
капіталу істотно відрізняються також механізмами формування грошової
маси, необхідної для їх обслуговування.

Грошові кошти, необхідні для обслуговування кругообороту індивідуального
капіталу, в значній мірі вже є в розпорядженні відповідного власника,
тобто це його власні кошти. Якщо ж їх недостатньо, то додаткові кошти
мобілізуються на грошовому ринку. Грошовий ринок займає місце в
кругообороті індивідуального капіталу, з нього починається оборот
грошей, що обслуговує індивідуальний капітал, на ньому й завершується
кожний окремий цикл його кругообороту. Частина грошового доходу кожного
економічного суб’єкту спрямовується на погашення боргів і повертається
на грошовий ринок. Інша частина, що становить тимчасово вільні кошти,
спрямовується на грошовий ринок як ресурс для кредитування інших
суб’єктів.

Сукупний грошовий оборот обслуговується в переважній більшості теж за
рахунок наявної в обороті грошової маси, тобто тих грошей, які є в
розпорядженні окремих економічних суб’єктів. Грошовий ринок
перетворюється у внутрішній елемент цього обоороту і забезпечує
перерозподіл наявної грошової маси з метою прискорення її обігу і
найбільш повного забезпечення потреб обороту в грошах в межах наявної їх
маси. Завдяки грошовому ринку значно посилюється еластичність грошового
обороту, зростає здатність даної маси грошей обслужити зростаючі обсяги
обороту.

Проте вказані можливості грошового ринку не безмежні і неминуче
виникають потреби в поповненні обороту додатковою масою грошей. На
відміну від кругообороту індивідуального капіталу, ці потреби можутть
бути задоволені лише за рахунок додаткової емісії грошей.

Потреби в додатковій емісії можуть бути зпричинені декількома факторами:

зростанням обсягів валового національного продукту, для реалізації яких
банківська система повинна розширювати кредитування суб’єктів обороту;

зростанням чистого імпорту /перевищенням імпорту над експортом/;

зниженням перерозподільчої функції грошового ринку, внаслідок чого
наявна грошова маса буде повільніше обертатися і не може забезпечити всі
потреби обороту;

іншими факторами, що можуть уповільнити швидкість руху грошей по
каналах обороту.

В усіх цих випадках додатково випущені гроші надходять в сукупний оборот
через грошовий ринок, що відповідає їх кредитній природі та забезпечує
відповідність емісії потребам обороту.

З всього сказаного випливає висновок, що сукупний грошовий оборот не є
механічною сумою оборотів грошей в межах індивідуальних капіталів, а
представляє собою самостійне економічне явище, безпосередньо пов’язане з
процесом суспільного відтворення в цілому. Це одне з найбільш широких,
абстрактних і узагальнених явищ економічного життя суспільства. Тому
суб’єктами грошового обороту як його суб’єкти фактично є всі юридичні і
фізичні особи, які приймають участь у створенні, розподілі, обміні та
споживанні валового національного продукту.

Для спрощення подальшого аналізу грошового обороту згрупуємо всіх його
суб’єктів в такі 4 групи:

фірми ( сукупність суб’єктів, які забезпечують створення та реалізацію
валового національного продукту;

сімейні господарства ( сукупність суб’єктів, які забезпечують
виробництво національного продукту основними факторами /робочою силою,
засобами виробництва, які знаходяться в приватній власності, тощо/ та є
кінцевими його споживачами;

державні структури ( сукупність суб’єктів, які забезпечують розподіл та
перерозподіл вартості створеного національного доходу та національного
продукту, здійснюючи вплив на реалізацію та споживання останнього;

фінансові посередники ( сукупність суб’єктів грошового ринку, які,
виступаючи в ролі посередників, можуть діяти на ринку від свого імені і
за свій рахунок.

Якщо абстрагуватися від відтворювального аспекту, то грошовий оборот
можна представити просто як процес переміщення грошей у функціях засобів
обігу та платежу між названими групами економічних суб’єктів та між
економічними суб’єктами внутрі кожної з груп. Отже, грошовий оборот ( це
процес, це рух грошей, який здійснюється безперервно, представляє собою
єдине ціле, що пов’язує між собою всю різноманітність економічних
суб’єктів та забезпечує реалізацію відносин між ними.

Кожний економічний суб’єкт участвує в грошовому обороті двояко ( як
одержувач певних грошових доходів і як особа, що витрачає одержані
доходи. Посківльки витрачання грошових коштів одним суб’єктом неминуче
призводить до одержання доходу іншим суб’єктом і навпаки, грошовий
оборот можна розглядати як процес обороту грошових доходів. Доходний
підхід до розуміння грошового обороту надає його змісту певну
конкретність та більшу визначеність. Адже кожний доход, навіть самий
незначний, має під собою конкретні економічні чи соціальні підстави.
Зокрема, одна з ланок грошового обороту, в якій формуються доходи
сімейних господарств, носить назву національного доходу і є одним з
найважливіших показаників розвитку економіки країни.

Відмінності в характері економічних відносин між суб’єктами грошового
обороту дають підстави структуризувати його на окремі сектори. Першим,
за логікою відтворювального процесу, видом економічних відносин, що
реалізуються в грошовому обороті, є відносини обміну. Характерним для
руху грошей, що обслуговує ці відносини, є:

еквівалентність, поскільки назустріч грошам, які передає покупець
продавцю, переміщаються продукти рівновеликої номінальної вартості;

односторонність, поскільки одержані продавцем гроші не повинні
повертатися до свого попереднього власника, вони безповоротно перейшли у
власність нового суб’єкту обороту;

прямолінійність, яка проявляється у постійному віддаленні грошей від
того суб’єкту обороту, який використав їх для покупки продуктів,
поскільки наступний суб’єкт теж витрачає їх для нових покупок.

Такий характер руху грошей, що обслуговує сферу обміну, дає підстави
виділити його в окремий сектор, що називається грошовим обігом.

Значна частина грошового обороту пов’язана з процесами розподілу
вартості валового національного продукту. Рух грошей тут має одну
суттєву відмінність від грошового обігу ( він здійснюється
нееквівалентно, тобто назустріч грошовому платежу платник не одержує
реальний еквівалент у формі товарів чи послуг. Цей сектор грошового
обороту називається фінансово-кредитним.

Крім спільної риси ( нееквівалентності ( відносини між суб’єктами цього
сектору грошового обороту мають також істотні відмінності. Частина цих
відносин має характер відчуження, коли визначена законами частина
доходів економічних суб’єктів вилучається у вигляді податків та інших
обов’язкових платежів і надходить у розпорядження держави, яка витрачає
їх при виконанні своїх функцій. В результаті виникає не тільки
безеквівалентний, а й безповоротний і безплатний рух грошей, тобто одні
суб’єкти ці гроші втрачають назавжди і без одержання будь-якого доходу,
а інші їх одержують теж безповоротно і без виплати будь-якої ціни з них.
Ця частина фінансово-кредитного обороту називається фіскально-бюджетною.

Друга частина фінансово-кредитного обороту обслуговує сферу
перепозподільчих відносин, в яких власність суб’єктів не відчужується, а
лише передається в тичасове користування, як наприклад, при внесенні
грошей на банківський депозит, чи змінюється її форма, як, наприклад,
при покупці цінних паперів. Тому для цих відносин характерне ще
одержання доходу тим суб’єктом, який передає свою власність в тимчасове
користування. Тобто рух грошей, що забезпечує реалізацію цих відносин,
носить зворотній характр, коли власник повертає свої гроші в обумовлені
строки чи може їх повернути, як, наприклад, при купівлі акцій, і крім
того одержує доход у вигляді проценту чи дивіденду. Отже, це сектор
грошового обороту істотно відрізняється не тільки від грошового обороту,
а й від фіскально-бюджетного сектору, і називається він кредитним
оборотом. Дещо вирізняється з цього сектору оборот, пов’язаний з
купівлею-продежем акцій, поскільки суб’єкт, що одержав гроші через
продаж акцій, не зобов’язаний повертати їх попередньому власнику як при
кредитних відносинах. Тому цей участок грошового обороту можна назвати
чисто фінансовим оборотом.

Грошовий обіг, фіскально-бюджетний, кредитний та фінансовий обороти як
складові частини сукупного грошового обороту тісно взаємопов’язані,
внутрішньо переплітаються і доповнюють один одного в забезпеченні цілей
розширеного відтворення. Разом з тим вони ( самостійні явища, зі своїм
особливим механізмом регулювання і специфічними можливостями впливу на
процес відтворення.

Залежно від форми грошей, в якій відбувається грошовий оборот, він
поділяється на безготівковий і готівковий. Хоч критерій такої
структуризації грошового обігу є чисто формальним, проте між цими його
частинами є істотні відмінності, які мають важливі економічні наслідки.
Зокрема, в сфері готівкового обігу гроші рухаються поза банками,
безпосередньо обслуговуючи відносини економічних суб’єктів. Тому на
оборот цих грошей можуть впливати лише прямі його суб’єкти, що дає
можливість їм найбільш повно реалізувати свої відносини в тому вигляді,
як вони самі їх визначили.

Це досить відчутна перевага готівкового обігу за умов перехідної
економіки, коли, з одного боку, з великими труднощами формується
приватна власність і новий прошарок її носіїв, які виступають активними
суб’єктами грошового обороту, а з другого боку, є могутні сили, які
захищають державну власність і частіше за все через державні структури
всіляко гальмують становлення приватних власників, використовуючи для
цього і контроль за їх грошовим оборотом. У відповідь на це останні
широкоо практикують між собою платежі готівкою.

У сфері безготівкового обігу гроші рухаються по рахунках в банках, не
виходячи за межі банківської системи. Це створює можливість контролювати
його, а отже впливати на відносини відповідних економічних суб’єктів, не
тільки їм самим, а й третім особам ( банкам. Визначаючи законодавчо
права та обов’язки банків щодо здійснення такого контролю, держава може
впливати на весь безготівковий грошовий оборот, а отже ( на процес
суспільного відтворення в цілому. В цьому головна перевага
безготівкового обороту над готівковим, тому в міру закінчення
перехідного до ринкової економіки періоду, забезпечення правової бази
розвитку її приватного сектору буде розширюватися сфера безготівкового
обороту і звужуватися готівкова.

Поки ж що, за станом на 1997 рік, співвідношення цих двох сфер грошового
обороту в Україні можна приблизно визначити як 1:1, поскільки в
загальній масі грошей /за агрегатом М на 1.1.1997 р. готівка складала
%, а поточні депозити %. Порівняно з західними країнами
в структурі грошового обороту України занадто висока питома вага
готівкового обороту. Цей факт нерідко розцінюється як недолік грошового
обороту та грошової системи взагалі, як негативне явище в діяльності
банківської системи, зокрема НБУ. Проте це скоріше закономірна реакція
грошового обороту на проблеми і труднощі перехідної економіки України. В
ситуації, що склалася в економіці України в цей період, структура
грошового обороту і не могла бути іншою. Більш детально переваги та
недоліки готівкових та безготівкових грошей були проаналізовані в 4.1.

2.2. Модель грошового обороту. Грошові потоки та механізм їх
балансування.

Більш детально визначити особливості і закономірності грошового обороту
можливо на його моделі, побудованій за схемою широко відомої в західній
літературі моделі кругообороту доходів та продуктів. Модель відображає
рух доходів і витрат чотирьох груп суб’єктів грошового обороту: фірм,
сімейних господарств, державних структур /уряду/, фінансових
посередників. Все розмаїття доходів і витрат кожної групи суб’єктів
обороту згруповане в декілька економічно обособлених основних грошових
потоків, які опосередковують відносини між цими групами суб’єктів.
Грошові платежі здійснюють також між окремими суб’єктами внутрі кожної
групи, зокрема між фірмами, між сімейними господарствами тощо. Вони
становлять значну частину сукупного грошового обороту, проте в даній
моделі ми змушені від них абстрагуватися.

Поскільки більшість відносин між економічними суб’єктами здійснюється
через ринки, в моделі виділено 4 види ринків: ринок продуктів, на якому
реалізується створений фірмами національний продукт; ринок ресурсів, на
якому фірми купляють необхідні для забезпечення виробництва ресурси
/робочу силу, земельні ділянки, будівлі, тощо/; грошовий ринок, на
якому реалізуються вільні грошові кошти; світовий ринок. Грошові потоки
пов’язують між собою не тільки всі групи економічних суб’єктів, а й усі
види ринків, забезпечуючи тим самим функціонування єдиного ринкового
простору країни.

З метою спрощення схеми грошових потоків при побудові моделі грошового
обороту зроблено декілька умовних допущень, які не відповідають реальним
умовам перехідної економіки України. Найбільш істотними допущеннями є:

1/ в економічній системі панує приватна власність, тому всі виробничі
ресурси є власністю сімейних господарств, які продають їх через ринок
ресурсів фірмам;

2/ з тієї ж причини самі фірми знаходяться у власності сімейних
господарств і тому весь прибуток фірм надходить останнім у вигляді
дивідендів як плата за ресурси;

3/ у зв’язку з допущенням 2/ уряд ожержує всі податкові надходження
тільки від сімейних господарств і в моделі врахована тільки їх чиста
сума /чисті податки/, тобто за винятком трансфертних виплат їм з
державного бюджету;

4/ уряд має можливість всі свої витрати, які не покриваються
надходженнями чистих податків, забезпечити за рахунок коштів, які
позичає на внутрішньому грошовому ринку, тобто не вдається до емісійних
кредитів центрального банку чи запозичень на світовому ринку;

5/ у зв’язку з допущенням 2/ фірми всі свої інвестиційні потреби,
пов’язані з розширенням виробництва, задовольняють за рахунок
мобілізації коштів на внутрішньому грошовому ринку;

6/ у потоках, що відображають рух заощаджень сімейних господарств,
враховані чисті заощадження та кредити, тобто за винятком зустрічних
потоків, пов’язаних з поверненням позичок та вкладів, а також зі сплатою
процентів;

7/ у потоках, що пов’язують внутрішній ринок з світовим, відображені
тільки платежі, що опосередковують чистий експорт чи чистий імпорт.

З урахуваннням названих семи допущень модель сукупного грошового обороту
можна побудувати у вигляді кругообороту доходів і витрат /див. схему 1/.

В наведеній моделі сукупного грошового обороту виділено 16 окремих
грошових потоків. Першим /під номером 1/ визначено сукупність платежів
/витрат/ фірм, пов’язаних з купівлею виробничих ресурсів, перш за все
робочої сили, земельних ділянок, споруд, інших засобів виробництва.
Назустріч цьому потоку грошей рухаються в напрямку фірм куплені ресурси,
що позначено переривистою лінією. Звичайно, щоб цей потік відбувався,
фірми повинні мати необхідну кількість грошей. Звідки вони їх беруть? В
попередньому параграфі ми вже розглядали це питання стосовно до
кругообороту індивідуального капіталу. Тому припустимо на цьому етапі
аналізу, що фірми мають гроші і успішно оплатили всі покупки виробничих
ресурсів. Прослідкуємо подальший рух грошей в моделі.

Результатом грошового потоку № 1 відбудеться реалізація ресурсів,
запропонованих на ринок сімейними господарствами, та зформуються грошові
доходи останніх, які відображені в моделі як потік № 2. В цьому потоці
враховані такі види доходів сімейних господарств: заробітна плата,
гонорари, виручка від продажу матеріальних цінностей
/сільськогосподарської продукції, земельних участків, будівель тощо/,
рента, доходи по акціях, паях та ін. В сукупності вони складають
національний доход країни.

В подальшому національний доход розподіляється на три частини, кожна з
яких породжує окремий грошовий потік. Переважна його частина
витрачається сімейними господарствами на споживання, в зв’язку з чим
оплачуються покупки продуктів на внутрішньому ринку продуктів і на
світовому ринку. Ці платежі створюють потоки №3 та № 10. Певна частина
національного доходу сплачується сімейними господарствами уряду у
вигляді податків, що створює потік № 4. Цей потік істотно відрізняється
від попередніх потоків ( він не супроводжується зустрічним переміщенням
реальних цінностей, тобто він відноситься до групи фінансово-кредитних
потоків. Не витрачена на споживання та сплату податків частина
національного доходу становить заощадження сімейних господарств, які
надходять на грошовий ринок і створюють потік № 5.

Заощадження населення в даній моделі виступають єдиним джерелом
надходження коштів на грошовий ринок, а отже ( єдиним джерелом
інвестування розширення виробництва в секторі “фірми”. Це зумовлено тим,
що, згідно принятого нами допущення, весь прибуток фірм надходить
сімейним господарствам як їх власникам у вигляді дивідендів і процентів,
тобто включається до складу національного доходу. Тому у фірм не
залишається коштів для розширення свого капіталу і вони мобілізують їх
на грошовому ринку.

В зв’язку з цим формується грошовий потік № 7, в якому враховані
кредити, одержані фірмами у фінансових посередників, доходи від емісії
цінних паперів /акцій та облігацій/.

Мобілізовані на грошовому ринку кошти фірми інвестують на розширення
виробництва, для чого витрачають їх на покупку необхідних матеріальних
цінностей /будівельних матерівалів, обладнання, пристроїв тощо/. У
зв’язку з їх оплатою формується новий грошовий потік № 7.

До послуг грошового ринку, крім фірм, звертається також уряд, коли йому
недостатньо податкових надходжень для покриття своїх витрат. Розміщуючи
на грошовому ринку свої зобов’язання /облігації, бонди, казначейські
векселі тощо/, уряд позичає стільки грошей, скільки потрібно для оплати
покупок на ринку продуктів в порядку державного замовлення. Мобілізація
урядом коштів на грошовому ринку зпричинює появу грошового потоку № 8, а
витрачання цих коштів для держзамовлення зумовлює формування грошового
потоку № 9.

Таким чином, грошові кошти, які одержали сімейні господарства за потоком
національного доходу, після розподілу і певних трансформацій, надійшли
на ринок продуктів за потоками 3, 7, 9, зформувавши там відповідний
обсяг попиту. Якби сімейні господарства всі покупки, пов’язані з їх
споживанням, здійснили на внутрішньому ринку продуктів, то грошових
коштів, що надійдуть на цей ринок за вказаними трьома потоками, було б
достатньо, щоб реалізувати весь обсяг національного продукту,
запропонованого фірмами на цьому ринку. Одержана фірмами виручка
зформувала б останній грошовий потік /на схемі він позначений номером
12/, який “замкнув” би кругооборот грошових коштів. Обсяг цього потоку
визначається обсягом реалізованого валового національного продукту і
дорівнює обсягу національного доходу, відображеного в потоці № 2.
Балансування вказаних потоків ( доходів фірм від реалізації
національного продукту /№ 12/ та національного доходу, одержаного
сімейними господарствами /№2/ ( має вирішальне значення для нормального
функціонування грошового обороту і всієї економічної системи, для
забезпечення сталості грошей і кон’юнктури ринку.

Проте вказане допущення можливе лише для закритої економіки. Поскільки
економіка України відкрита і її зв’язки зі світовим ринком інтенсивно
розвиваються, в модель введені грошові потоки, які зв’язують внутрішній
оборот зі світовим ринком. Вище вже був названий один з таких потоків
/№10/, який обслуговує споживання сімейних господарств за рахунок
імпорту. В обсязі цього потоку сімейні господарства зменшують попит на
внутрішньому ринку продуктів і переклюають його на зовнішній ринок.

Частина грошей залишає сферу внутрішнього обороту і не поступить на
внутрішній ринок продуктів.

Зв’язок національної економіки з світовим ринком не обмежується
імпортом, а неминуче включає й експорт, завдяки якому частина
виробленого національного продукту надходить на світовий ринок, минуючи
внутрішній. Оплата інозменими покупцями експортних поставок фірм створює
новий грошовий потік № 11, за яким у внутрішній оборот надходить
додаткова маса грошей. Ці гроші можуть бути у формі національної валюти,
якщо вона вільно конвертована і широко застосовується у міжнародних
розрахунках, або ж у формі іноземної валюти. В останньому випадку фірми
продадуть цю валюту на валютному ринку за національні гроші, внаслідок
чого й збільшиться їх маса в обороті завдяки потоку 11.

Якби обсяги імпорту і еспорту в країні балансування, то балансування б
грошові потоки № 10 і № 11, тобто у внутрішній оборот по каналах
експорту повернулося б грошей стільки, скільки їх вибуло по каналах
імпорту. Проте така рівність можлива тільки випадково. Як правило,
обсяги їх не балансуються, що створює певні труднощі в грошовому обороті
та в реалізації національного продукту.

Якщо обсяг імпорту перевищує обсяг експорту, то в сумі чистого імпорту
відтік грошей з внутрішнього ринку за потоком 10 перевищить їх
надходження з світового ринку за потоком 11. В цьому обсязі буде
бракувати грошового попиту на ринку продуктів, виникнуть ускладнення з
реалізацією відповідної маси національного продукту, виготовленого в
країні.

Ліквідувати вказаний дефіцит платоспроможного попиту на ринку продуктів
можна двома способами:

1/ додатковою кредитною емісією, завдяки якій фірми та уряд зможуть
мобілізувати

на грошовому ринку /потоки 6 та 8/ більше грошей, ніж туди надійде за
потоком заощаджень сімейних господарств /потік 5/;

2/ залученням грошових коштів у внутрішній оборот з світового ринку.

Перший з цих способів має ті переваги, що додатковий попит можна
зформувати швидко, без втрати національного продукту на виплату
процентів нерезидентам. Але цей спосіб несе в собі загрозу інфляційного
зростання цін. Адже в обсязі чистого імпорту зменшаться валютні запаси
країни чи її національна валюта опиниться за кордоном і в будь-який час
може бути використана для закупівлі національного продукту, що призведе
до розбалансування попиту і пропозиції на ринку продуктів.

Тому більш надійним і доцільним, хоч і не таким оперативним і дешевим як
перший, є другий спосіб ( залучення грошових коштів на світовому
фінансовому ринку. Воно може бути здійснене у вигляді одержання позичок
в іноземних банках для оплати закупок по імпорту, або шляхом продажу на
закордонних ринках національних фінансових активів /акцій, облігацій
тощо/, або обома способами одночасно. В усіх випадках формується новий
грошовий потік № 13, за яким з світового ринку на внутрішній грошовий
ринок надходить додатковий капітал. На суму цих надходжень фірми та уряд
зможуть мобілізувати на грошовому ринку коштів більше, ніж туди надійшло
заощаджень сімейних господарств, і збільшити свої закупки на ринку
продуктів до рівня пропозиції, що забезпечить реалізацію всього
національного продукту.

Якщо обсяг експорту перевищує обсяг імпорту, тобто виникає чистий
експорт, то в розмірі останнього на внутрішній грошовий ринок за потоком
11 надійде грошових коштів з світового ринку більше ніж було спрямовано
туди у зв’язку з оплатою імпорту /потік 10/. У зв’язку з цим у
внутрішньому обороті виявиться грошей більше, ніж потрібно щоб
зформувати платоспроможний попит на ринку продуктів, достатній для
реалізації тої частини національного продукту, яка надійде на внутрішній
ринок. Виникне загроза розбалансування попиту і пропозиції на ринку
продуктів і зростання цін. Уникнути цієї загрози можливо двома
способами:

1/ уповільненням руху грошей по каналах обороту, внаслідок чого
додаткове надходження грошей за потоком 11 осяде в поточній касі фірм
та сімейних господарств і не буде пред’явлена на грошовий ринок і не
надійде на ринок продуктів. В цьому випадку нові потоки грошей не
виникнуть;

2/ спрямуванням частини грошових коштів з внутрішнього грошового ринку
на світовий. Воно може бути здійснене тими ж способами, якими імпортери
даної країни запозичували кошти на іноземних ринках: наданням
банківських позичок іноземним імпортерам та купівлею іноземних
фінансових активів.

Поскільки перший з цих способів можливий за умови збільшення попиту на
гроші на внутрішньому ринку, його застосування вимагає істотного
покращення економічної, соціальної та політичної обстановки в країні, що
мало ймовірно протягом короткого періоду часу. Тому більш реальним є
другий спосіб, коли вільні кошти, перш за все валютні, розміщуються на
світових ринках. Тим самим формується потік відпливу грошового капіталу
за кордон, який позначений в моделі грошового обороту під номером 14.

Отже, через механізм урівноваження чистого імпорту притоком грошових
коштів ззовні і чистого експорту відпливом грошових коштів за межі
внутрішнього ринку досягається збалансування грошових потоків, які
зв’язують національну економіку з світовим ринком і, кінець ( кінцем,
збалансування всього грошового обороту країни.

Збалансування грошового обороту, а отже ( його нормальне функціонування
( забезпечується вирівнюванням двох ключових потоків ( національного
доходу та реалізації національного продукту. Між цими потоками існує
внутрішній зв’язок, зумовлений єдністю процесу суспільного відтворення,
що створює об’єктивну основу для їх вирівнювання. Ця обставина зумовлює
формування в процесі розподілу і використання національного доходу двох
видів грошових потоків, які відносно національного доходу можна назвати
потоками відтоку і потоками притоку грошей.

До потоків відтоку відносяться: чисті податки /потік 4/, заощадження
сімейних господарств /потік 5/ та оплата імпорту /потік 10/. До потоків
притоку відносяться: інвестиційні витрати фірм /потік 7/, державні
закупки урядових структур /потік 9/, надходження по експорту /потік 11/.
В обсязі потоків відтоку зменшується використання сімейними
господарствами національного доходу на внутрішньому ринку продуктів, що
звужує можливості реалізації виробленого національного продукту. В
обсязі потоків притоку збільшується надходження грошей на внутрішній
ринок, вони ніби-то повертаються в основне русло свого руху, що розширює
можливості реалізації національного продукту. Якщо обсяги потоків
відтоку і притоку грошей будуть урівноважуватися, то потоки
національного доходу і реалізації національного продукту збалансуються.

Проте урівноваженість потоків відтоку і притоку грошей автоматично не
забезпечується. Вона може бути досягнута тільки через механізм грошового
ринку. Цей механізм виконує дві важливі для урівноваження вказаних
потоків функції:

1/ трансформує заощадження сімейних господарств у нові види
платоспроможного попиту /фірм та урядових структур/;

2/ завдяки коливанню кон’юнктури /попиту і пропозиції грошей/ зумовлює
відтік зайвих грошей на світовий ринок або притік їх з світового ринку у
випадку дефіциту пропозиції грошей.

Завдяки цим двом функціям грошовий ринок забезпечує збалансування
національного доходу і національного продукту як необхідну передумову
його успішної реалізації. Більш детально механізм функціонування
грошового ринку було розглянуто в главі 6.

Якщо грошовий ринок не розвинутий і не виконує вказаних функцій, або
виконує не повністю, то в процес балансування грошового обороту змушений
втручатися центральний банк. Йому приходиться забезпечувати регулювання
обороту “вручну” ( шляхом додаткової емісії грошей чи вилучення зайвої
маси грошей з обороту надзвичайними заходами, зокрема валютною
інтервенцією. В такій ситуації в моделі грошового обороту з’являється ще
один суб’єкт ( центральний банк, та ще один грошовий потік ( або
поновлення обороту додатковою масою грошей шляхом збільшення
кредитування центральним банком комерційних банків /потік № 15/, або
вилучення надлишку грошових коштів шляхом валютної інтервенції /потік №
16/. Обидва ці потоки, балансуючи оборот грошей в поточному
відтворювальному циклі, несуть в собі загрозу порушення балансу в
наступному циклі. Ці порушення можуть виникнути як внаслідок зміни
обсягів виробленого ВНП, так і зміни співвідношення між обсягами
експорту та імпорту. Якщо, наприклад, замість чистого імпорту в
наступному циклі складеться чистий експорт, то з обороту прийдеться
вилучати не тільки відповідну його обсягу масу грошей, а й масу грошей,
яка була додатково випущена в оборот для компенсації платежів по чистому
імпорту за потоком 15 в попередньому циклі.

Слід відмітити, що між потоками 13, 14, 15 та 16 існує зв’язок як між
такими, що взаємно виключають один одного. Наприклад, якщо при чистому
імпорті зформувався потік 13, то потоків 14 та 1 взагалі не може бути.
Потік 15 може виникнути лише за умови, що обсяг потоку 13 недостатній,
щоб збалансувати потоки відтоку та притоку грошей в обороті
національного доходу.

Якщо ж зформувався чистий експорт, то відпадає потреба в потоках 13 та
15, а балансування буде здійснюватися потоком № 14. Потреба в потоці №
16 виникне лише за умови, що потік № 14 взагалі не був зформований, чи
обсяг його виявився недостатнім для збалансування національного доходу
та валового національного продукту.

В наведеній моделі грошового обороту легко розпізнати відмінності між
грошовими потоками за їх економічним змістом. Потоки, що опосередковують
рух реальних благ і відносяться до сектору грошового обігу, позначені
двома стрілками зворотнього напрямку, одна з яких ( грошова ( сплошна, а
друга ( реальних благ ( переривиста. Це потоки 1, 2, 3, 7, 9, 10, 11,
12. Решта потоків ( 4, 5, 6, 8, 13, 14, 15, 16 ( становлять
фінансово-кредитний сектор, в якому можна виділити фіскально-бюджетний
потік /№4/ та кредитні потоки /№5, 6, 8, 13, 14, 15, 16/. В складі цих
останніх є чисто фінансові платежі, що пов’язані з придбанням права
власності /у формі акцій чи іноземних валютних цінностей/.

Хоча при побудові наведеної моделі допущено цілий ряд умовних допущень в
цілому вона досить грунтовно розкриває рух грошей в процесі суспільного
відтворення, його послідовність, причинну зумовленість, механізм
збалансування та інші характерні риси, що дає можливість глибше
зрозуміти це надзвичайно складне економічне явище.

2.3. Грошова маса

В умовах ринкової економіки гроші функціонують у різноманітних формах на
основі внутрішньої взаємодії, притаманної грошовим функціям. Вони не
автономні і можуть бути теоретично обгрунтовані лише як складові
елементи єдиної грошової системи. Сукупність грошей у всіх формах, що
знаходяться в економічному обороті на визначений момент часу (кінець
місяця чи року) визначає величину грошової маси.

Це один з кількісних показників, що характеризують стан грошового обігу.
Показник грошової маси має надзвичайно важливе значення для економічної
стабільності. Оскільки зміна кількості грошей, що циркулює в
економічному обороті, може суттєво вплинути на реальний випуск ВВП,
рівень цін, зайнятість та інші економічні перемінні.

Грошова маса знаходиться в розпорядженні всіх суб(єктів економічного
обороту ( у населення, підприємств, їх об(єднань, громадських
органіізацій, банків, держави та інших суб(єктів.

За формою грошова маса в сучасний період виступає як готівкові знаки
(банкноти та розмінні монети); грошові кошти на баннківських рахунках
різних видів (депозитні гроші); деякі види цінних паперів (вексель, чек)
та інші. Більше того, окремі країни до грошової маси відносять облігації
державних позик, скарбницькі векселі, комерційні цінні папери тощо. Ці
складові грошової маси істотно відрізняються за своєю ліквідністю та
активністю в обігу. Поряд з цим, всі перераховані форми ліквідних коштів
у тій чи іншій мірі функціонують як засіб збереження вартості, а тому
практично не можливо провести межу між власно грошима та іншими
ліквідними активами. Тому в міжнародній банківській статистиці широко
використовується агрегатний метод класифікації функціональних форм
грошей. Він грунтується на ступені їхньої ліквідності. Взагалі поняття
ліквідності передбачає наявність двох властивостей: можливість
використовувати активи в якості платежу та здатності зберігати вартість.

Для визначення обсягу та структури грошової маси в банківській практиці
застосовується відповідний набір грошових агрегатів ( М1, М2, М3 та
інші.

Грошовий агрегат ( це ви&#