.

Економіка підприємства (підручник)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
6 105025
Скачать документ

Економіка підприємства

(лекції)

Тема: Підприємство як суб’єкт господарювання

Лекція: 1.1.

1. Поняття, місія і різноманітні цілі створення підприємств.

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального створення (достатньо
комфортного) рівня своєї життєдіяльності займається безліччю видів
конкретної праці. З цією метою працездатні люди створюють певні
організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які
спільно виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і
діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер
діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою усі
організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що
функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і
непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується
бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким
характером діяльності являють собою підприємства.

Підприємство — це. організаційно відокремлена і економічно самостійна
основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що
виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву — завод,
фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може
включати декілька виробничих одиниць — заводів або фабрик (комбінат,
виробниче об’єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою
економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під ними розуміють
підприємства, що здійснюють господарську діяльність в галузях
промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту,
торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату ~
прибутку. Кожна з них привласнює собі певне фірмове найменування, під
яким вона значиться у державному реєстрі своєї країни. Фірмове
найменування звичайно містить у собі ім’я та прізвище одного чи
декількох власників фірми; відображає характер діяльності, правовий
статус та форму господарювання. В окремих країнах досить поширені більш
конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву
компаній, США — корпорацій, країнах континентальної Європи — товариств.

При цьому важливо знати, що кожне підприємство або фірма є юридичною
особою, має закінчену систему обліку та звітності, самостійний баланс,
розрахунковий рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також
товарний знак (марку) у вигляді певного терміну, символу малюнка або їх
комбінації. Такий фірмовий знак (марка) слугує для ідентифікації товарів
або послуг продуцента (продавця) та їх вирізнення від продукції (послуг)
конкурентів на ринку.

Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення і
функціонування підприємства (фірми). Генеральну (головну) мету
підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій
економіці прийнято називати МІСІЄЮ. У більшості випадків місією
сучасного підприємства (фірми) можна вважати виробництво
продукції (послуг) для задоволення потреб ринку і одержання завдяки
цьому максимально можливого прибутку.

На основі загальної місії підприємства формулюються і встановлюються
загальнофірмові цілі. Останні повинні відповідати певним вимогам.

• По-перше, цілі підприємства мають бути конкретними і
вимірюваними. Формулювання цілей в конкретних формах створює вихідну
базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень
Щодо діяльності підприємства (фірми). Завдяки цьому можна більш
обгрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємство (фірма) діє у
напрямку здійснення своїх цілей.

• По-друге, цілі підприємства повинні бути Орієнтовані у
часі, тобто мати конкретний горизонт прогнозування. Цілі звичайно
встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета
має горизонт прогнозування, що дорівнює п’яти рокам, інколи більше (7-10
років) — для передових у технічному відношенні фірм; короткотермінова —
в межах одного року.

• По-третє, цілі підприємства мають бути досяжними, аби слугувати
підвищенню ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково
цілі спричинюють певні негативні наслідки, зокрема блокування
прагнення працівників ефективно господарювати і зменшення рівня їх
мотивації, погіршення показників інноваційної, виробничої і соціальної
діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його
продукції на ринку.

• По-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні
цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і
рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, мають не
перешкоджати реалізації інших цілей. Супротивне може привести до
виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства,
(фірми), відповідальними за досягнення встановлених цілей.

Зрештою цілі підприємства (фірми) мають бути чітко сформульовані для
кожного виду його (її) діяльності, що є важливим для суб’єкту
господарювання і здійснення якого він прагне спостерігати і вимірювати.
Узгодженість місії підприємства, його множинних цілей та видів
діяльності показана на рис. 1.1.

Варто також знати, що цілі підприємства (фірми) будуть значущою частиною
стратегічного планування у тому випадку, якщо вони не лише правильно
сформульовані і ефективно систематизовані, але й про них достатньо
інформовано весь персонал і відпрацьовано дійову систему стимулювання їх
здійснення.

Рис. 1.1. Взаємозв’язок і узгодженість місії, множинних цілей видів
діяльності піджприємства(фірми).

2. Головні напрямки діяльності підприємства

У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що являє собою
складну виробничо-економічну систему, здійснює багато конкретних видів
діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об’єднати в окремі
головні напрямки (див. рис. 1.2).

Відповідно до логіки і послідовності стадій відтворювального
процесу визначальним напрямком діяльності кожного підприємства в
умовах ринкових відносин є вивчення ринку товарів, або ситуаційний
аналіз. Такий аналіз повинен передбачати комплексне дослідження ринку,
рівня конкурентоспроможності і цін на продукцію, інших вимог
покупців товару, методів формування попиту і каналів товарообігу,
зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства.

Результати вивчення ринку товарів слугують вихідною базою для
обгрунтування конкретних шляхів удосконалення і розвитку інноваційної
діяльності підприємства (фірм) на перспективний період. Інноваційна
діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну і
конструкторську підготовку виробництва, впровадження технічних,
організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики
на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо.
Наступним найбільш складним напрямком за обсягом і вирішенням
організаційно-технічних завдань є виробнича діяльність підприємства
(фірми), її організація і оперативне регулювання у просторі, і часі.
Серед всієї сукупності постійно здійснюваних заходів, що складають
виробничу діяльність, найважливішими треба вважати: обгрунтування
обсягу виготовлення’ продукції певної номенклатури і асортименту
відповідно до потреб ринку/ формування маркетингових програм для окремих
ринків і кожного виду продукції, їх оптимізація відносно виробничих
можливостей підприємства; збалансування виробничої потужності і
програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік
прогнозного періоду; забезпечення виробництва необхідними матеріально
технічними ресурсами;

розробка і дотримання узгоджених у часі оперативно-календарних графіків
випуску продукції.

Ефективність інноваційно-виробничих процесів, постійно здійснюваних на
кожному підприємстві (фірмі), визначається рівнем його (її)
комерційної діяльності, значущість якої в умовах ринку істотно зростає.
Це очевидно, оскільки від масштабів і якості саме цього напрямку
діяльності підприємства найбільшою мірою залежить фінансова
результативність виробництва, яку найповніше характеризує величина
одержуваного прибутку. Необхідною умовою досягнення бажаного
успіху комерційної діяльності є дійова реклама і безпосередня
організація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, певне
стимулювання покупців.

Ще одним важливим напрямком діяльності підприємства (фірми),
який завершує послідовний цикл відтворювального процесу, слід вважати
післяпродажний Сервіс багатьох видів товарів-машин і устаткування,
автомобілів, комп’ютерної, розмножувальної, медичної, складної побутової
техніки; інших виробів виробничо-технічного і споживчого призначення.
Післяпродажний сервіс охоплює пуско-налагоджувальні роботи у сфері
експлуатації (використання) куплених на ринку товарів, їх гарантійне
технічне обслуговування протягом певного терміну, забезпечення
необхідними запасними частинами і проведення ремонтів впродовж
нормативного строку служби тощо. Він є найважливішим джерелом інформації
для продуцентів щодо надійності та довговічності виготовлених технічних
засобів, а також експлуатаційних витрат, яка в подальшому
використовується ними для удосконалення своєї продукції, оптимізації
строків оновлення її номенклатури і асортименту.

Рис. 1.2. Взаемоузгоджені головні напрямки діяльності підприємств (фірм)
— продуцентів.

До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів,
відноситься економічна діяльність підприємства (фірми). Зокрема вона
включає: стратегічне і поточне планування, облік і звітність,
ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпечення виробництва,
зовнішньоекономічну і фінансову діяльність’ тощо. Цей напрямок пронизує
усі інші напрямки діяльності, є визначальним для оцінки і регулювання
всіх елементів в системі господарювання на підприємстві. Зміст окремих
видів економічної діяльності підприємства (фірми) більш детально
висвітлюється в інших розділах цього підручника. Непересічне значення
має соціальна діяльність, оскільки вона впливає істотно на ефективність
усіх інших її загальних напрямків і конкретних видів. Результативність
інноваційної виробничої, комерційної та економічної діяльності
підприємства безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки і
компетентності усіх категорій працівників, дієвості застосовуваного
мотиваційного механізму, постійно підтримуваних на належному рівні умов
праці і життя трудового колективу. Тому ефективне управління
персоналом має бути пріоритетним і найважливішим напрямком
діяльності кожного підприємства (фірми) в умовах соціальне орієнтованої
ринкової економіки.

3. Правові основи функціонування підприємства. Закон України “Про
підприємства в Україні”. Статут підприємства і колективний договір.

Напрямки діяльності взаємозв’язані і у своїй сукупності характеризують
ту або іншу стратегію функціонування і розвитку підприємства, механізм
його господарювання. Підприємство (фірма) мають діяти і господарювати в
межах законодавства, що регулює усі напрямки його (її) діяльності.
З-поміж великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України
про підприємства та статут підприємства, а також узгоджений з діючим
законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового
колективу з адміністрацією підприємства (фірми).

Закон про підприємства. Закон “Про підприємства в Україні”, який
регламентує діяльність різних видів підприємств, прийнято сесією
Верховної Ради України 27 березня 1991 року. Цей закон: визначає види і
організаційні форми підприємств, правила їх створення і ліквідації,
механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює рівні
правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності
на майно і системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств,
чітко фіксує їх права і відповідальність у здійсненні господарської
діяльності, регулює відносини з іншими господарюючими суб’єктами та
державою. Основні положення цього закону у формі переліку та головного
змісту його розділів зображені на рис.1.3. З метою правильного їх
сприймання і тлумачення варто пояснити найбільш принципові з них.
Створення, реєстрація, ліквідація і реорганізація підприємства.
Будь-яке підприємство може бути створене:

1) відповідно до рішення власника (власників) майна чи уповноваженого
ним (ними) органу, організації-засновника;

2) внаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним
антимонопольним законодавством; 3) шляхом відокремлення зі складу
діючого підприємства одного або декількох структурних підрозділів за
рішенням Їх трудових колективів та згодою власника майна (уповноваженого
органу). Підприємство має право створювати свої філіали.

Загальні положення

підприємство і його основні цілі

об’єднання підприємств

види підприємств

законодавство про підприємство

Створення підприємства і порядок його реєстрації

загальні умови створення

створення відокремлених підрозділів

ліцензування видів діяльності

державна реєстрація

статут підприємства

Майнго підприємства

формування і використання майна

володіння і користування природніми ресурсами

участь підприємства у випуску і торгівлі цінними паперами

гарантія майнових прав

Управління підприємством і самоврядування трудового колективу

загальні принципи управління

трудовий колектив і його самоврядування

керівництво підприємством

колективний договір

Господарська, економічна, соціальна діяльність підприємства

прибуток (доход);

планування діяльності;

господарські відносини із іншими суб’єктами господарювання

забезпечення засобами виробництва

фінансові відносини

трудові доходи працівника

ціноутворення

соціальна діяльність

Підприємство і держава

гарантія прав

облік і звітність

контроль за діяльністю

правові та економічні умови господарювання

комерційна таємниця

відносини з місцевими Радами

відповідальність

Ліквідація і реорганізація підприємства

умови ліквідації і реорганізації

задоволення претензій кредиторів

ліквідаційна комісія

Ряг. 1.3. Основні положення Закону України “Про підприємства в Україні”.

(представництва, відділення або інші відокремлені підрозділи)
з поточними і розрахунковими рахунками в банку.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за його
місцезнаходженням у відповідному виконавчому комітеті Ради народних
депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої
влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені
Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію
повідомляються міністерствам економіки і статистики, саме підприємство
заноситься до державного реєстру України.

Підприємство має бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках: прийняття
відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом,
заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов.
Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією,
створеного власником або уповноваженим ним органом, а при банкрутстві —
судом чи арбітражем. Про таку акцію повідомляється в офіціальній пресі з
визначенням строків претензій до підприємства, що ліквідується.
Ліквідаційна комісія повинна оцінити наявне майно такого підприємства,
розраховуватись з кредиторами, скласти і передати власнику ліквідаційний
баланс. Підприємство вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту
виключення його з державного реєстру України.

• Загальні принципи управління підприємством і самоврядування
трудового колективу. Управління підприємством здійснюється
відповідно до його статуту на основі поєднання прав власника майна і
принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої
права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені
ним органи. Управлінські права можуть бути делеговані раді підприємства
(правлінню). Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні
збори (конференція) власників майна, а виконавчі функції здійснює
правління.

Підприємство самостійно визначає структуру управління,
встановлює штати функціональних, виробничих та інших підрозділів.
Власник безпосередньо наймає (призначає, обирає) керівника підприємства.
З керівником укладається контракт (договір, угода), що визначає строки
найму, права, обов’язки і відповідальність, умови
матеріального забезпечення і звільнення з посади. Керівник призначає на
посаду і звільняє від неї своїх заступників, керівників і
спеціалістів структурних підрозділів підприємства.

Трудовий колектив підприємства діє (господарює) за принципами
самоврядування. Це означає, що він має конкретні повноваження щодо
вирішення широкого кола питань з господарської і соціальної діяльності
підприємства. Зокрема, трудовий колектив з правом найму працівників
розглядає, затверджує або бере участь у вирішенні питань, що стосуються:
проекту колективного договору; надання соціальних пільг певним
категоріям персоналу; мотивації продуктивної праці, клопотання про
представлення працівників до урядових нагород. Трудовий колектив
підприємства, де частка держави або місцевого органу влади у вартості
майна перевищує 50 відсотків, разом з засновником або власником:
розглядає зміни і доповнення статуту підприємства; визначає умови найму
керівника підприємства; приймає рішення про оренду підприємства, його
вступ до добровільного об’єднання або вихід з нього, створення нового
підприємства на базі використання певних структурних підрозділів.

• Формування і використання майна підприємства. Майно підприємства
складають основні фонди і оборотні кошти, а також інші цінності,
вартість яких відображається у самостійному його балансі. Воно належить
йому за правом власності або повного господарського відання (володіння,
користування і розпоряджання ним за своїм розсудом). Джерелами
формування майна підприємства слугують:

грошові і матеріальні внески засновників; доходи від реалізації
продукції, інших видів господарської діяльності, цінних паперів; кредити
банків та інших кредиторів;

капітальні вкладення, дотації з державного і місцевого бюджетів;
надходження від роздержавлення і приватизації власності; придбання
майна іншого підприємства (організації); безплатні або
благодійницькі внески підприємств, організацій та окремих громадян.

Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право
продавати, здавати в оренду, обмінювати, передавати безплатно в
тимчасове користування другим підприємствам та громадянам (з дозволу
власника) засоби виробництва і інші матеріальні цінності. Воно може
також випускати і продавати власні цінні папери, купувати їх у інших
юридичних осіб. Підприємству дозволяється за певну плату або пільговими
умовами володіти і користуватися землею і іншими природними ресурсами.
При цьому його обов’язком є своєчасне здійснення природоохоронних
заходів переважно за рахунок власних коштів. У випадку банкрутства
підприємства фінансування таких заходів провадиться за рахунок коштів
від продажу його майна, а за їх браком — бюджету відповідного органу
місцевої влади або держави. • Підприємницька (господарсько-економічна)
діяльність.

Кожне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає
перспективи (стратегію) розвитку, виходячи з попиту на вироблювану
продукцію (виконувану роботу, послуги) та необхідності постійного
збільшення власного зиску, а також здійснює матеріально-технічне
забезпечення виробництва через систему прямих угод (контрактів) з
постачальниками. або торгових бірж. Воно реалізує свою вироблену
продукцію на основі прямих угод із споживачами, державного замовлення (у
випадку його існування), через мережу бірж і власних торговельних
підприємств за цінами (тарифами), встановлюваними самостійно,
договірними, регульованими державою чи вільними (ринковими).

На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових
результатів господарсько-економічної діяльності є прибуток (доход).
Порядок використання останнього визначає власник (власники) підприємства
або уповноважений ним (ними) орган. При цьому державний вплив на вибір
напрямків прибутку (доходу) здійснюється через систему податків,
податкових пільг, різних економічних санкцій. У випадках, передбачених
статутом підприємства, певна частина чистого прибутку може передаватися
у власність трудового колективу (його членів). За умови
зовнішньоекономічної діяльності підприємства частину прибутку (доходу)
складають валютні кошти, що зараховуються на кого валютний рахунок у
банку та використовуються ним самостійно. В залежності від величини
доходу підприємства визначається фонд оплати праці його персоналу.
Причому мінімальний розмір оплати праці різних категорій персоналу усіх
видів підприємств не може бути меншим за прожитковий мінімум,
встановлений державою. • Підприємство і держава: гарантії прав. умови і
контроль діяльності, відповідальність. Держава гарантує дотримання
законних прав та інтересів кожного підприємства. При здійсненні
господарської і іншої діяльності підприємство має право з власної
ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства
України. Окрім передбачених законодавством випадків, втручання
державних і громадських органів, політичних партій і рухів у
діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи
очікуваний, але не одержаний прибуток), заподіяні підприємству з вини
державних органів або їх службових осіб, мають бути відшкодовані за
рахунок останніх.

Держава забезпечує будь-якому підприємству рівні економічні і правові
умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку,
здійснюючи його регулювання за допомогою економічних методів та
антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які
впроваджують прогресивні технології і створюють нові робочі місця;
стимулює розвиток малих підприємств шляхом надання пільг при
оподаткуванні та одержанні державного кредиту, створення фондів сприяння
розвитку малих підприємств тощо.

Контроль за окремими видами діяльності підприємства здійснюють державна
податкова інспекція та державні органи, що виконують нагляд за безпекою
виробництва і праці (включаючи екологічну безпеку) в межах своєї
компетенції, встановлюваної відповідними законодавчими актами України.
Якщо вимоги цих органів виходять за межі їх повноважень, підприємство
має право не виконувати такі вимоги.

За порушення договірних зобов’язань, кредитно-розрахункової та
податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції і інших правил
здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність,
передбачену чинним законодавством України (сплачує штрафи,
відшкодовує заподіяні збитки). Проте це без згоди споживача не звільняє
підприємство від виконання зобов’язань щодо поставок продукції,
здійснення робіт або надання послуг у повному обсязі та відповідні
строки.

Статут підприємства. Будь-яке підприємство (добровільне об’єднання
підприємств) діє на підставі власного статуту, тобто певного
зібрання правил, що регулюють сукупну їх діяльність, взаємовідносини
з іншими господарюючими суб’єктами. Статут має відповідати основним
положенням закону України про підприємства; він затверджується власником
(власниками) чи засновником (засновниками) підприємства (добровільного
об’єднання підприємств), а для державних підприємств — власником майна
за участю відповідного трудового колективу.

У статуті підприємства мають бути визначені: його точне найменування і
місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна
місія і цілі діяльності;

органи управління та порядок їх формування; компетенція (повноваження)
трудового колективу і його виборних органів; джерела та порядок
утворення майна; умови реорганізації і припинення існування. В
найменуванні підприємства повинні бути відображені його конкретна назва
(завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колективне, державне,
акціонерне товариство) та інше.

У статуті повинен бути визначений орган, що має право репрезентувати
інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада
підприємства, профспілковий комітет тощо). В нього можуть включатися
положення, зв’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові
взаємини, які виникають на основі членства; про повноваження, порядок
створення та структуру ради підприємства; про товарний знак тощо.

Колективний договір. На підприємстві важливу соціальну роль відіграє
колективний договір — угода між трудовим колективом в особі профспілки
та адміністрацією (власником чи уповноваженим ним органом), що
укладається (уточнюється) щорічно і не може суперечити діючому
законодавству України.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні
відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) усякого
підприємства, яке використовує найману працю. Колективний
договір звичайно охоплює вступну частину, що знайомить трудовий колектив
з напрямками розвитку і удосконалення виробництва (діяльності),
умов праці і культурно-побутового забезпечення працюючих на
підприємстві; а також декілька розділів з зобов’язаннями по основних
напрямках життєдіяльності колективу.

У колективний договір включаються зобов’язання щодо проведення
конкретних заходів по створенню сприятливих і безпечних для здоров’я
людей умов праці; по впровадженню нових технологій та устаткування, що
полегшують працю і поліпшують стан навколишнього середовища. В
колективному договорі передбачаються заходи щодо забезпечення
зростання продуктивності і оплати праці, професійної підготовки і
підвищення кваліфікації кадрів, соціального захисту працівників
підприємства. Значне місце у колективному договорі відводиться
зобов’язанням у галузі будівництва житла, будинків відпочинку,
санаторіїв, медичних та дошкільних установ, спортивно-оздоровчих
комплексів. Колективний договір має містити у собі виокремленім розділ,
що висвітлює питання участі працівників у використанні прибутку
підприємства, якщо це передбачене його статутом.

Сторони, які уклали і підписали колективний договір, повинні періодично
(не менше двох разів на рік) взаємозвітувати про його виконання на
зборах (конференції) трудового колективу.

Лекція 1.2.

Класифікація підприємств та характеристика їх видів.

Види підприємств. Для практики господарювання в ринкових
умовах, кваліфікованого управління підприємствами виключно важливим
є їх чітка і повна класифікація за певними ознаками. Загальна
кількість виокремлених і згрупованих видів підприємств залежить від
числа відібраних класифікаційних ознак. Достатньо повна класифікація
підприємств має бути забезпечена за умови використання таких ознак: 1)
мета і характер діяльності; 2) форма власності майна; 3) належність
капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5)
галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна і територіальна
цілісність; 7) розмір за чисельністю працівників (табл. 1.1). • Для
переважної більшості підприємств властивим є комерційний характер
діяльності з одержанням прибутку. До некомерційних відносяться звичайно
благодійницькі, освітянські, медичні, наукові та інші
підприємства невиробничої сфери народного господарства.

• Приватними є підприємства, що засновані на власності майна окремих
громадян, з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також
індивідуальні та сімейні підприємства. Вони базуються відповідно на
власності майна однієї особи або членів однієї сім’ї, виключно їх
особистій праці.

Таблиця 1.1. Класифікація підприємств (фірм) за певними ознаками

Класифікаційні ознаки Види підприємств (фірм)

Mета і характер діяльності Комерційні

Некомерційні

Приватні

Колективні

Державні

Спільні

Належність капіталу Національні

Закордонні Змішані (спільні)

Правовий статус і форма господарювання

Галузево-функціональний вид

діяльності Одноосібні

Кооперативні

Орендні

Господарські товариства

Промислові

Сільськогосподарські

Будівельні

Траслортні

Торговельні

Виробничо-торгові

Торгово-посередницькі

Інноваційно-впроваджувальні

Лізингові

Банківські

Страхові

Туристичні тощо

Технологічпа (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування
Головні (материнські)

Дочірні

Асоційовані

Філії

Розмір за чисельністю працівників Малі (дрібні)

Середні

Великі (надвеликі)

Колективне — це таке підприємство, що грунтується на власності його
трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного
товариства або громадської організації.

В Україні функціонують власне державні та державні комунальні
підприємства. Їх майно вважається відповідно власністю загальнодержавних
чи адміністративно-територіальних одиниць.

Якщо підприємство засноване на базі об’єднання майна різних власників
(юридичних осіб та громадян), то його називають спільним підприємством
(зі змішаною формою власності).

• За належністю капіталу і контролю прийнято розрізняти підприємства
(фірми): національні — капітал належить підприємцям своєї країни;
закордонні — капітал є власністю’ іноземних підприємців повністю або у
певній частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства
створюються у формі філіалів або дочірніх фірм та реєструються в країні
місцезнаходження; змішані.

• капітал належить підприємцям двох або декількох країн;

їх реєстрація здійснюється в країні одного з засновників такого
підприємства, це зумовлює місцезнаходження його штаб-квартири; якщо
метою створення змішаного підприємства слугує спільна підприємницька
діяльність, то його називають спільним. Саме такі численні спільні
підприємства функціонують у різних галузях народного .господарства
України.

• Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим
статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю
однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання
усім майном (капіталом).

• Технологічною і територіальною цілісністю володіють так звані
материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю діяльності їх
є те, що вони контролюють інші фірми. В залежності від розміру капіталу,
що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу
та ступеню підпорядкованості підприємства, які знаходяться у сфері
впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні і асоційовані,
філіали, і Дочірнє підприємство (компанія) — юридичне самостійне
організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає
звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх
своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їх
акцій, і Асоційоване підприємство є самостійним; воно не знаходиться
під контролем фірми, яка володіє його акціями. ” На відміну від дочірніх
і асоційованих підприємств філія не користується юридичною і
господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від
імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву.
Майже весь акціонерний капітал філії належить і материнській фірмі.

З-поміж суб’єктів господарської діяльності осібно відокремлюються малі
(дрібні) підприємства, що складають основу малого бізнесу. До них
відносяться господарюючі суб’єкти з чисельністю працюючих: у
промисловості та будівництві — до 200 чол.; в інших галузях виробничої
сфери — до 50 чол.; науці і науковому обслуговуванні — до 100 чол.;
галузях невиробничої сфери — до 25 чол.; роздрібній торгівлі — до 15
чол.

Зрештою класифікація підприємств (фірм) за галузево-функціональним видом
діяльності в цілому зрозуміла з самої назви окремих їх груп (видів).
Пояснення потребують хіба що лізингові підприємства. У світовій
економіці під такими господарюючими суб’єктами розуміють міжнародні
орендні фірми-продуценти, які за відповідну плату здають в оренду товари
споживчого призначення, обчислювальну техніку, різноманітне технологічне
устаткування, транспортні засоби тощо.

Інтеграційні форми підприємств та організацій (асоціації, консорціуми,
корпорації, фінансово промислові групи, холдинги тощо). Мета їх
створення, особливості та ефективність діяльності.

Підприємства (фірми) мають право на добровільних засадах об”єднувати
свою науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності,
якщо це не суперечить чинному антимонопольному законодавству. Як
свідчить світовий і вітчизняний досвід господарювання в умовах ринкової
економіки, підприємства (фірми) можуть створювати різні за
принципами і цілями добровільні об’єднання.

• асоціації — найпростіша форма договірного об’єднання підприємств
(фірм, компаній, організацій) з метою постійної координації
господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу
і комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів);

• корпорації — договірні об’єднання господарюючих суб’єктів на основі
інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів,
з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання
діяльності кожного з учасників;

• консорціуми — тимчасові статутні об’єднання промислового і
банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад,
здійснення спільного великого господарського проекту). Учасниками
консорціуму можуть бути державні і приватні фірми, а також цілі держави
(наприклад, Міжнародний консорціум супутникового зв’язку);

• концерни — форма статутних об’єднань підприємств (фірм), що
характеризується єдністю власності і контролю; об’єднання відбувається
найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує
підприємства (фірми) різних галузей економіки (промисловість,
транспорт, торгівля, наукові організації, банки, страхова справа). Після
створення концерну господарюючі суб’єкти втрачають свою самостійність,
підпорядковуються звичайно фінансовим структурам. В сучасних умовах
значно розширюється мережа міжнародних концернів;

• картелі — договірне об’єднання підприємств (фірм) переважно однієї
галузі для здійснення спільної комерційної діяльності — регулювання
збуту виготовлюваної продукції;

• синдикати — організаційна форма існування різновиду картельної угоди,
що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний
збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об’єднання.
Подібним чином може здійснюватись закупівля сировини для всіх учасників
синдикату. Така форма об’єднання підприємств є характерною для галузей з
масовим виробництвом однорідної продукції;

• трести — монополістичне об’єднання підприємств, що раніше належали
різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс. При
цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну і господарську
самостійність, оскільки інтегруються усі

• ХОлдінги — специфічна організаційна форма об’єднання капіталів;
державницьке інтегроване товариство, що само безпосередньо не
займається виробничою діяльністю, а використовує свої фінансові кошти
для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є
учасниками концерну або другого добровільного об’єднання. Завдяки
цьому воно здійснює контроль за діяльністю таких підприємств.
Об’єднувані у холдінгу суб’єкти мають юридичну і господарську
самостійність. Проте вирішення основних питань їх діяльності належить
холдінговій фірмі;

• фінансові групи — об’єднання юридичне та економічно самостійних
підприємств (фірм) різних галузей народного господарства. На відміну від
концерну фінансові групи очолюють один або декілька банків,
які розпоряджаються капіталом підприємств (фірм, компаній), що входять
до них, координують усі: сфери їх діяльності.

В сучасних умовах ринкового господарювання основними широко
впроваджуваними формами добровільних об’єднань підприємств (фірм,
організацій) дедалі більше стають концерни, корпорації та фінансові
групи.

Суть виробничої та загальної структури підприємства.

Поняття структури. Підприємство як відкрита система своє існування і
розвиток засновує на взаємодії з зовнішнім середовищем. При цьому умовою
існування системи є певна відповідність між середовищем та системою.
Будь-які зміни у середовищі та (або) у самій системі призводять до
порушення функціонування або руйнування цієї системи. Пристосуватися до
змін у середовищі система може різними шляхами. Можна змінити кількість
або якість елементів, з яких складається система. Але можна поміняти
зв’язки між елементами, щоб досягти нового синергічного ефекту.
Взаємодія елементів усередині системи забезпечує трансформацію
входів на виходи. Отже ефективність процесу трансформації залежить не
тільки від якості елементів системи, але і від способу їх поєднання,
тобто від структури системи.

Структура підприємства — це його внутрішній устрій, який характеризує
склад підрозділів та систему зв’язків, підпорядкованості та взаємодії
між ними. При цьому розрізняють поняття виробничої, загальної та
організаційної структур управління.

Виробнича структура. Основу діяльності кожного підприємства
становлять виробничі процеси, які виконуються у відповідних
підрозділах. Склад цих підрозділів саме і характеризує виробничу
структуру підприємства. Існує декілька принципів класифікації
виробничих структур.

1. В залежності від підрозділу, на закладі якого будується структура,
розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі
структури.

За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех,
тобто адміністративне відокремлена частина підприємства, у якій
виконується певний комплекс робіт у відповідності з
внутрішньозаводською спеціалізацією. За характером своєї діяльності цехи
поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні.

Основні цехи виготовляють продукцію, що призначена для
реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та
спеціалізацію підприємства.

Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовується для
забезпечення власних потреб усередині самого підприємства.

Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують
необхідні умови для нормального перебігу основних та допоміжних
виробничих процесів.

Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та
виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

У структурі деяких підприємств ~ існують експериментальні
(дослідні) цехи, які займаються підготовкою та випробуванням нових
виробів, розробкою нових технологій, проведенням
різноманітних експериментальних робіт.

На невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами
застосовується безцехова виробнича структура. Основою її побудови є
виробнича дільниця, як найбільший структурний підрозділ підприємства.
Виробнича дільниця ~ це сукупність територіальне відокремлених робочих
місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або І
виготовляється однотипна продукція.

На великих підприємствах декілька однотипних цехів можуть бути об’єднані
у корпус. У цьому випадку корпус стає основним структурним підрозділом
підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної.

На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси виробництва,
характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини
(металургійна, хімічна, текстильна промисловість),
використовується комбінатська виробнича структура, її основу становлять
підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (чавун,
сталь, прокат).

2. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну,
предметну та змішану виробничі структури. Ознакою технологічної
структури є спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної
частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу
(ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного
підприємства). Технологічна структура використовується переважно на
підприємствах одиничного та дрібносерійного виробництва з різноманітною
та нестійкою номенклатурою продукції.

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні
певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з
використанням різноманітних технологічних процесів та операцій (цех
кузовів, задніх мостів, двигунів на автомобільному заводі). Предметна
структура виробництва поширена на підприємствах великосерійого та
масового виробництва з обмеженою номенклатурою та значними обсягами
продукції. Проте на практиці — обмаль підприємств, де всі цехи
спеціалізовані лише технологічно або лише предметно. Переважна більшість
підприємств використовує змішану виробничу І структуру, за якої частина
цехів спеціалізована технологічно, а решта — предметне.

3. В залежності від наявності основних та допоміжних процесів
розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурою
виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають всю
сукупність основних та допоміжних цехів, а з спеціалізованою структурою
— лише їх частину. При цьому підприємства з спеціалізованою структурою
поділяють на:

— підприємства механоскладального типу, які отримують заготівки
від інших підприємств;

— підприємства складального типу, які випускають продукцію з деталей,
вузлів та агрегатів, що виготовляються на інших підприємствах;

— підприємства заготівельного типу, що спеціалізуються на виробництві
заготівок;

— підприємства, спеціалізовані на виробництві окремих деталей.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох
факторів. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги
виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження
підприємства.

Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особливості
продукції, що виробляється, безпосередньо обумовлюють хід виробничого
процесу та склад відповідних підрозділів. Так, конструкція виробу
передбачає певні технологічні процеси його виготовлення, певну
їх послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначає і певний перелік
виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна
технологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її
реалізують, та призводить до більш розгалуженої системи зв’язків між
ними.

Кількість виробничих підрозділів підприємства та їх розміри залежать
також і від обсягів виробництва продукції. Якщо вони незначні, то увесь
виробничий процес можна здійснювати в межах одного чи невеликої
кількості підрозділів зі спрощеною системою зв’язків.

Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. З
-розвитком та поглибленням спеціалізації – зменшується кількість
виробничих підрозділів підприємства, спрощується його структура.
Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша
його структура.

Виробнича структура підприємства залежить і від місця його знаходження.
Наприклад, підприємства розташовані у віддалених “від промислових
центрів регіонах, як правило, більш універсальні та автономні. Для таких
підприємств характерна розвинута виробнича структура.

Загальна структура. Будь-яке підприємство — це сукупність не
тільки виробничих підрозділів. До його складу входять відділи апарату
управління, заклади культурно-побутового призначення, інші
невиробничі підрозділи. Тому поряд з виробничою існує і поняття
загальної структури підприємства.

Загальну структуру утворює сукупність всіх виробничих, невиробничих та
управлінських підрозділів підприємства.

Типова загальна структура промислового підприємства наведена на рис.2.4.
Підприємство очолює директор. Він здійснює керівництво підприємством в
цілому, тобто репрезентує підприємство у будь-яких організаціях та
закладах, розпоряджається в межах чинного законодавства його майном та
засобами, укладає договори, відкриває в банках розрахункові рахунки
тощо.

Першим заступником директора є головний інженер. Він керує
науково-дослідними та експериментальними роботами, безпосередньо
відповідає за удосконалення техніки та технології виробництва. В його
обов’язки входить також технічна підготовка та обслуговування
виробництва, розробка заходів щодо підвищення якості продукції та
дотримання технологічної дисципліни.

Економічну службу на підприємстві очолює головний економіст (заступник
директора з питань економіки). Він відповідає за організацію планової
роботи на підприємстві. Підпорядковані йому відділи здійснюють контроль
за виконанням планових завдань, проводять аналіз діяльності
підприємства. У його компетенції знаходяться також питання фінансів,
організації праці та заробітної плати.

Головне завдання начальника виробництва — це забезпечення виконання
планів підприємства. З цією метою начальник виробництва та
підпорядкований йому виробничий відділ розробляють оперативні плани
випуску продукції для кожного цеху, забезпечують ритмічну роботу по їх
виконанню, здійснюють контроль та регулювання перебігу виробничого
процесу.

Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, просування
товарів, а також матеріально-технічного забезпечення виробництва
покладені на заступника директора з комерційних питань. Заступник
директора з кадрових та соціальних питань відповідає за реалізацію
кадрової політики підприємства. Він, зокрема, займається питаннями
відбору персоналу, його професійної орієнтації та соціальної
адаптації.-навчання, підвищення та пониження в посаді, переведення,
звільнення. Крім того, йому підпорядковані служби, що задовольняють
соціальні потреби персоналу підприємства.

Декілька підрозділів апарату управління підприємства підпорядковані
безпосередньо директору. Облік виробництва, контроль за
використанням засобів та дотриманням фінансової дисципліни, складання
звітів та балансів, розрахунки з робітниками та службовцями здійснює
бухгалтерія. Функції контролю якості продукції, запобігання браку,
розробки та впровадження систем управління якістю покладені на
незалежний від будь-якого заступника директора Відділ технічного
контролю. Реалізацію діловодства на підприємстві, тобто приймання
вхідної документації, її реєстрацію, облік, розподіл, організацію
внутрішнього документообігу, відправку та зберігання
документів забезпечує канцелярія.

Директору підприємства також безпосередньо підпорядковані
начальники цехів, які здійснюють технічне та господарське керівництво
відповідним цехом. До складу апарату управління цеху входить заступник
начальника цеху з підготовки виробництва. Він займається питаннями
розробки технологічних процесів, забезпечує дільниці необхідною
документацією та оснасткою. Помічник начальника цеху з виробництва
здійснює оперативне керівництво виробничими процесами. Механік
цеху організує ремонт устаткування та нагляд за його експлуатацією.
Економічну роботу в межах цеху очолює економіст, а питаннями нормування
та оплати праці займається нормувальник.

Начальник цеху здійснює управління виробництвом за допомогою майстрів
виробничих дільниць, які вже безпосередньо або за допомогою бригадирів
організують працю виконавців.

Тема 2: Підприємницька діяльність суб’єктів господарюання.

Лекція 2.1.

Сутність підприємництва як особливого виду господарської діяльності.
Основні характерні ознаки підприємства.

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального створення (достатньо
комфортного) рівня своєї життєдіяльності займається безліччю видів
конкретної праці. З цією метою працездатні люди створюють певні
організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які
спільно виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і
діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер
діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою усі
організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що
функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і
непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується
бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким
характером діяльності являють собою підприємства.

Підприємство — це. організаційно відокремлена і економічно самостійна
основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що
виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву — завод,
фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може
включати декілька виробничих одиниць — заводів або фабрик (комбінат,
виробниче об’єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою
економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під ними розуміють
підприємства, що здійснюють господарську діяльність в галузях
промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту,
торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату ~
прибутку. Кожна з них привласнює собі певне фірмове найменування, під
яким вона значиться у державному реєстрі своєї країни. Фірмове
найменування звичайно містить у собі ім’я та прізвище одного чи
декількох власників фірми; відображає характер діяльності, правовий
статус та форму господарювання. В окремих країнах досить поширені більш
конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву
компаній, США — корпорацій, країнах континентальної Європи — товариств.

При цьому важливо знати, що кожне підприємство або фірма є юридичною
особою, має закінчену систему обліку та звітності, самостійний баланс,
розрахунковий рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також
товарний знак (марку) у вигляді певного терміну, символу малюнка або їх
комбінації. Такий фірмовий знак (марка) слугує для ідентифікації товарів
або послуг продуцента (продавця) та їх вирізнення від продукції (послуг)
конкурентів на ринку.

Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення і
функціонування підприємства (фірми). Генеральну (головну) мету
підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій
економіці прийнято називати МІСІЄЮ. У більшості випадків місією
сучасного підприємства (фірми) можна вважати виробництво
продукції (послуг) для задоволення потреб ринку і одержання завдяки
цьому максимально можливого прибутку.

На основі загальної місії підприємства формулюються і встановлюються
загальнофірмові цілі. Останні повинні відповідати певним вимогам.

• По-перше, цілі підприємства мають бути конкретними і
вимірюваними. Формулювання цілей в конкретних формах створює вихідну
базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень
Щодо діяльності підприємства (фірми). Завдяки цьому можна більш
обгрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємство (фірма) діє у
напрямку здійснення своїх цілей.

• По-друге, цілі підприємства повинні бути Орієнтовані у
часі, тобто мати конкретний горизонт прогнозування. Цілі звичайно
встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета
має горизонт прогнозування, що дорівнює п’яти рокам, інколи більше (7-10
років) — для передових у технічному відношенні фірм; короткотермінова —
в межах одного року.

• По-третє, цілі підприємства мають бути досяжними, аби слугувати
підвищенню ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково
цілі спричинюють певні негативні наслідки, зокрема блокування
прагнення працівників ефективно господарювати і зменшення рівня їх
мотивації, погіршення показників інноваційної, виробничої і соціальної
діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його
продукції на ринку.

• По-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні
цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і
рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, мають не
перешкоджати реалізації інших цілей. Супротивне може привести до
виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства,
(фірми), відповідальними за досягнення встановлених цілей.

Зрештою цілі підприємства (фірми) мають бути чітко сформульовані для
кожного виду його (її) діяльності, що є важливим для суб’єкту
господарювання і здійснення якого він прагне спостерігати і вимірювати.
Узгодженість місії підприємства, його множинних цілей та видів
діяльності показана на рис. 1.1.

Варто також знати, що цілі підприємства (фірми) будуть значущою частиною
стратегічного планування у тому випадку, якщо вони не лише правильно
сформульовані і ефективно систематизовані, але й про них достатньо
інформовано весь персонал і відпрацьовано дійову систему стимулювання їх
здійснення.

Рис. 1.1. Взаємозв’язок і узгодженість місії, множинних цілей видів
діяльності піджприємства(фірми).

Напрямки діяльності

У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що являє собою
складну виробничо-економічну систему, здійснює багато конкретних видів
діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об’єднати в окремі
головні напрямки (див. рис. 1.2).

Відповідно до логіки і послідовності стадій відтворювального
процесу визначальним напрямком діяльності кожного підприємства в
умовах ринкових відносин є вивчення ринку товарів, або ситуаційний
аналіз. Такий аналіз повинен передбачати комплексне дослідження ринку,
рівня конкурентоспроможності і цін на продукцію, інших вимог
покупців товару, методів формування попиту і каналів товарообігу,
зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства.

Результати вивчення ринку товарів слугують вихідною базою для
обгрунтування конкретних шляхів удосконалення і розвитку інноваційної
діяльності підприємства (фірм) на перспективний період. Інноваційна
діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну і
конструкторську підготовку виробництва, впровадження технічних,
організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики
на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо.
Наступним найбільш складним напрямком за обсягом і вирішенням
організаційно-технічних завдань є виробнича діяльність підприємства
(фірми), її організація і оперативне регулювання у просторі, і часі.
Серед всієї сукупності постійно здійснюваних заходів, що складають
виробничу діяльність, найважливішими треба вважати: обгрунтування
обсягу виготовлення’ продукції певної номенклатури і асортименту
відповідно до потреб ринку/ формування маркетингових програм для окремих
ринків і кожного виду продукції, їх оптимізація відносно виробничих
можливостей підприємства; збалансування виробничої потужності і
програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік
прогнозного періоду; забезпечення виробництва необхідними матеріально
технічними ресурсами;

розробка і дотримання узгоджених у часі оперативно-календарних графіків
випуску продукції.

Ефективність інноваційно-виробничих процесів, постійно здійснюваних на
кожному підприємстві (фірмі), визначається рівнем його (її)
комерційної діяльності, значущість якої в умовах ринку істотно зростає.
Це очевидно, оскільки від масштабів і якості саме цього напрямку
діяльності підприємства найбільшою мірою залежить фінансова
результативність виробництва, яку найповніше характеризує величина
одержуваного прибутку. Необхідною умовою досягнення бажаного
успіху комерційної діяльності є дійова реклама і безпосередня
організація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, певне
стимулювання покупців.

Ще одним важливим напрямком діяльності підприємства (фірми),
який завершує послідовний цикл відтворювального процесу, слід вважати
післяпродажний Сервіс багатьох видів товарів-машин і устаткування,
автомобілів, комп’ютерної, розмножувальної, медичної, складної побутової
техніки; інших виробів виробничо-технічного і споживчого призначення.
Післяпродажний сервіс охоплює пуско-налагоджувальні роботи у сфері
експлуатації (використання) куплених на ринку товарів, їх гарантійне
технічне обслуговування протягом певного терміну, забезпечення
необхідними запасними частинами і проведення ремонтів впродовж
нормативного строку служби тощо. Він є найважливішим джерелом інформації
для продуцентів щодо надійності та довговічності виготовлених технічних
засобів, а також експлуатаційних витрат, яка в подальшому
використовується ними для удосконалення своєї продукції, оптимізації
строків оновлення її номенклатури і асортименту.

Рис. 1.2. Взаемоузгоджені головні напрямки діяльності підприємств (фірм)
— продуцентів.

До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів,
відноситься економічна діяльність підприємства (фірми). Зокрема вона
включає: стратегічне і поточне планування, облік і звітність,
ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпечення виробництва,
зовнішньоекономічну і фінансову діяльність’ тощо. Цей напрямок пронизує
усі інші напрямки діяльності, є визначальним для оцінки і регулювання
всіх елементів в системі господарювання на підприємстві. Зміст окремих
видів економічної діяльності підприємства (фірми) більш детально
висвітлюється в інших розділах цього підручника. Непересічне значення
має соціальна діяльність, оскільки вона впливає істотно на ефективність
усіх інших її загальних напрямків і конкретних видів. Результативність
інноваційної виробничої, комерційної та економічної діяльності
підприємства безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки і
компетентності усіх категорій працівників, дієвості застосовуваного
мотиваційного механізму, постійно підтримуваних на належному рівні умов
праці і життя трудового колективу. Тому ефективне управління
персоналом має бути пріоритетним і найважливішим напрямком
діяльності кожного підприємства (фірми) в умовах соціальне орієнтованої
ринкової економіки.

Типологія підприємництва. Основні види, форми та сфери підприємницької
діяльності.

Види підприємств. Для практики господарювання в ринкових
умовах, кваліфікованого управління підприємствами виключно важливим
є їх чітка і повна класифікація за певними ознаками. Загальна
кількість виокремлених і згрупованих видів підприємств залежить від
числа відібраних класифікаційних ознак. Достатньо повна класифікація
підприємств має бути забезпечена за умови використання таких ознак: 1)
мета і характер діяльності; 2) форма власності майна; 3) належність
капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5)
галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна і територіальна
цілісність; 7) розмір за чисельністю працівників (табл. 1.1). • Для
переважної більшості підприємств властивим є комерційний характер
діяльності з одержанням прибутку. До некомерційних відносяться звичайно
благодійницькі, освітянські, медичні, наукові та інші
підприємства невиробничої сфери народного господарства.

• Приватними є підприємства, що засновані на власності майна окремих
громадян, з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також
індивідуальні та сімейні підприємства. Вони базуються відповідно на
власності майна однієї особи або членів однієї сім’ї, виключно їх
особистій праці.

Таблиця 1.1. Класифікація підприємств (фірм) за певними ознаками

Класифікаційні ознаки Види підприємств (фірм)

Mета і характер діяльності Комерційні

Некомерційні

Форма власності майна

Приватні

Колективні

Державні

Спільні

Належність капіталу Національні

Закордонні Змішані (спільні)

Правовий статус і форма господарювання

Галузево-функціональний вид

Діяльності Одноосібні

Кооперативні

Орендні

Господарські товариства

Промислові

Сільськогосподарські

Будівельні

Траслортні

Торговельні

Виробничо-торгові

Торгово-посередницькі

Інноваційно-впроваджувальні

Лізингові

Банківські

Страхові

Туристичні тощо

Технологічпа (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування
Головні (материнські)

Дочірні

Асоційовані

Філії

Розмір за чисельністю працівників Малі (дрібні)

Середні

Великі (надвеликі)

Колективне — це таке підприємство, що грунтується на власності його
трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного
товариства або громадської організації.

В Україні функціонують власне державні та державні комунальні
підприємства. Їх майно вважається відповідно власністю загальнодержавних
чи адміністративно-територіальних одиниць.

Якщо підприємство засноване на базі об’єднання майна різних власників
(юридичних осіб та громадян), то його називають спільним підприємством
(зі змішаною формою власності).

• За належністю капіталу і контролю прийнято розрізняти підприємства
(фірми): національні — капітал належить підприємцям своєї країни;
закордонні — капітал є власністю’ іноземних підприємців повністю або у
певній частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства
створюються у формі філіалів або дочірніх фірм та реєструються в країні
місцезнаходження; змішані.

• капітал належить підприємцям двох або декількох країн;

їх реєстрація здійснюється в країні одного з засновників такого
підприємства, це зумовлює місцезнаходження його штаб-квартири; якщо
метою створення змішаного підприємства слугує спільна підприємницька
діяльність, то його називають спільним. Саме такі численні спільні
підприємства функціонують у різних галузях народного .господарства
України.

• Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим
статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю
однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання
усім майном (капіталом).

• Технологічною і територіальною цілісністю володіють так звані
материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю діяльності їх
є те, що вони контролюють інші фірми. В залежності від розміру капіталу,
що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу
та ступеню підпорядкованості підприємства, які знаходяться у сфері
впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні і асоційовані,
філіали, і Дочірнє підприємство (компанія) — юридичне самостійне
організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає
звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх
своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їх
акцій, і Асоційоване підприємство є самостійним; воно не знаходиться
під контролем фірми, яка володіє його акціями. ” На відміну від дочірніх
і асоційованих підприємств філія не користується юридичною і
господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від
імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву.
Майже весь акціонерний капітал філії належить і материнській фірмі.

• З-поміж суб’єктів господарської діяльності осібно відокремлюються малі
(дрібні) підприємства, що складають основу малого бізнесу. До них
відносяться господарюючі суб’єкти з чисельністю працюючих: у
промисловості та будівництві — до 200 чол.; в інших галузях виробничої
сфери — до 50 чол.; науці і науковому обслуговуванні — до 100 чол.;
галузях невиробничої сфери — до 25 чол.; роздрібній торгівлі — до 15
чол.

Зрештою класифікація підприємств (фірм) за галузево-функціональним
видом діяльності в цілому зрозуміла з самої назви окремих їх груп
(видів). Пояснення потребують хіба що лізінгові підприємства. У світовій
економіці під такими господарюючими суб’єктами розуміють міжнародні
орендні фірми-продуценти, які за відповідну плату здають в оренду товари
споживчого призначення, обчислювальну техніку, різноманітне технологічне
устаткування, транспортні засоби тощо.

Добровільні об”єднання підприємств. Підприємства (фірми) мають право на
добровільних засадах об”єднувати свою науково-технічну, виробничу,
комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному
антимонопольному законодавству. Як свідчить світовий і вітчизняний
досвід господарювання в умовах ринкової економіки, підприємства
(фірми) можуть створювати різні за принципами і цілями добровільні
об’єднання.

• асоціації — найпростіша форма договірного об’єднання підприємств
(фірм, компаній, організацій) з метою постійної координації
господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу
і комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів);

• корпорації — договірні об’єднання господарюючих суб’єктів на основі
інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів,
з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання
діяльності кожного з учасників;

• консорціуми — тимчасові статутні об’єднання промислового і
банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад,
здійснення спільного великого господарського проекту). Учасниками
консорціуму можуть бути державні і приватні фірми, а також цілі держави
(наприклад, Міжнародний консорціум супутникового зв’язку);

• концерни — форма статутних об’єднань підприємств (фірм), що
характеризується єдністю власності і контролю; об’єднання відбувається
найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує
підприємства (фірми) різних галузей економіки (промисловість,
транспорт, торгівля, наукові організації, банки, страхова справа). Після
створення концерну господарюючі суб’єкти втрачають свою самостійність,
підпорядковуються звичайно фінансовим структурам. В сучасних умовах
значно розширюється мережа міжнародних концернів;

• картелі — договірне об’єднання підприємств (фірм) переважно однієї
галузі для здійснення спільної комерційної діяльності — регулювання
збуту виготовлюваної продукції;

• синдикати — організаційна форма існування різновиду картельної угоди,
що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний
збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об’єднання.
Подібним чином може здійснюватись закупівля сировини для всіх учасників
синдикату. Така форма об’єднання підприємств є характерною для галузей з
масовим виробництвом однорідної продукції;

• трести — монополістичне об’єднання підприємств, що раніше належали
різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс. При
цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну і господарську
самостійність, оскільки інтегруються усі

• ХОлдінги — специфічна організаційна форма об’єднання капіталів;
державницьке інтегроване товариство, що само безпосередньо не
займається виробничою діяльністю, а використовує свої фінансові кошти
для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є
учасниками концерну або другого добровільного об’єднання. Завдяки
цьому воно здійснює контроль за діяльністю таких підприємств.
Об’єднувані у холдінгу суб’єкти мають юридичну і господарську
самостійність. Проте вирішення основних питань їх діяльності належить
холдінговій фірмі;

• фінансові групи — об’єднання юридичне та економічно самостійних
підприємств (фірм) різних галузей народного господарства. На відміну від
концерну фінансові групи очолюють один або декілька банків,
які розпоряджаються капіталом підприємств (фірм, компаній), що входять
до них, координують усі: сфери їх діяльності.

В сучасних умовах ринкового господарювання основними широко
впроваджуваними формами добровільних об’єднань підприємств (фірм,
організацій) дедалі більше стають концерни, корпорації та фінансові
групи.

Правове забезпечення підприємництва. Умови та основні різновиди угод у
підприємництві.

Напрямки діяльності взаємозв’язані і у своїй сукупності характеризують
ту або іншу стратегію функціонування і розвитку підприємства, механізм
його господарювання. Підприємство (фірма) мають діяти і господарювати в
межах законодавства, що регулює усі напрямки його (її) діяльності.
З-поміж великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України
про підприємства та статут підприємства, а також узгоджений з діючим
законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового
колективу з адміністрацією підприємства (фірми).

Закон про підприємства. Закон “Про підприємства в Україні”, який
регламентує діяльність різних видів підприємств, прийнято сесією
Верховної Ради України 27 березня 1991 року. Цей закон: визначає види і
організаційні форми підприємств, правила їх створення і ліквідації,
механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює рівні
правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності
на майно і системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств,
чітко фіксує їх права і відповідальність у здійсненні господарської
діяльності, регулює відносини з іншими господарюючими суб’єктами та
державою. Основні положення цього закону у формі переліку та головного
змісту його розділів зображені на рис.1.3. З метою правильного їх
сприймання і тлумачення варто пояснити найбільш принципові з них.
Створення, реєстрація, ліквідація і реорганізація підприємства.
Будь-яке підприємство може бути створене:

1) відповідно до рішення власника (власників) майна чи уповноваженого
ним (ними) органу, організації-засновника;

2) внаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним
антимонопольним законодавством; 3) шляхом відокремлення зі складу
діючого підприємства одного або декількох структурних підрозділів за
рішенням Їх трудових колективів та згодою власника майна (уповноваженого
органу). Підприємство має право створювати свої філіали.

Загальні положення

підприємство і його основні цілі

об’єднання підприємств

види підприємств

законодавство про підприємство

Створення підприємства і порядок його реєстрації

загальні умови створення

створення відокремлених підрозділів

ліцензування видів діяльності

державна реєстрація

статут підприємства

Майнго підприємства

формування і використання майна

володіння і користування природніми ресурсами

участь підприємства у випуску і торгівлі цінними паперами

гарантія майнових прав

Управління підприємством і самоврядування трудового колективу

загальні принципи управління

трудовий колектив і його самоврядування

керівництво підприємством

колективний договір

Господарська, економічна, соціальна діяльність підприємства

прибуток (доход);

планування діяльності;

господарські відносини із іншими суб’єктами господарювання

забезпечення засобами виробництва

фінансові відносини

трудові доходи працівника

ціноутворення

соціальна діяльність

Підприємство і держава

гарантія прав

облік і звітність

контроль за діяльністю

правові та економічні умови господарювання

комерційна таємниця

відносини з місцевими Радами

відповідальність

Ліквідація і реорганізація підприємства

умови ліквідації і реорганізації

задоволення претензій кредиторів

ліквідаційна комісія

Ряг. 1.3. Основні положення Закону України “Про підприємства в Україні”.

(представництва, відділення або інші відокремлені підрозділи)
з поточними і розрахунковими рахунками в банку.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за його
місцезнаходженням у відповідному виконавчому комітеті Ради народних
депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої
влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені
Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію
повідомляються міністерствам економіки і статистики, саме підприємство
заноситься до державного реєстру України.

Підприємство має бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках: прийняття
відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом,
заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов.
Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією,
створеного власником або уповноваженим ним органом, а при банкрутстві —
судом чи арбітражем. Про таку акцію повідомляється в офіціальній пресі з
визначенням строків претензій до підприємства, що ліквідується.
Ліквідаційна комісія повинна оцінити наявне майно такого підприємства,
розраховуватись з кредиторами, скласти і передати власнику ліквідаційний
баланс. Підприємство вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту
виключення його з державного реєстру України.

• Загальні принципи управління підприємством і самоврядування
трудового колективу. Управління підприємством здійснюється
відповідно до його статуту на основі поєднання прав власника майна і
принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої
права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені
ним органи. Управлінські права можуть бути делеговані раді підприємства
(правлінню). Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні
збори (конференція) власників майна, а виконавчі функції здійснює
правління.

Підприємство самостійно визначає структуру управління,
встановлює штати функціональних, виробничих та інших підрозділів.
Власник безпосередньо наймає (призначає, обирає) керівника підприємства.
З керівником укладається контракт (договір, угода), що визначає строки
найму, права, обов’язки і відповідальність, умови
матеріального забезпечення і звільнення з посади. Керівник призначає на
посаду і звільняє від неї своїх заступників, керівників і
спеціалістів структурних підрозділів підприємства.

Трудовий колектив підприємства діє (господарює) за принципами
самоврядування. Це означає, що він має конкретні повноваження щодо
вирішення широкого кола питань з господарської і соціальної діяльності
підприємства. Зокрема, трудовий колектив з правом найму працівників
розглядає, затверджує або бере участь у вирішенні питань, що стосуються:
проекту колективного договору; надання соціальних пільг певним
категоріям персоналу; мотивації продуктивної праці, клопотання про
представлення працівників до урядових нагород. Трудовий колектив
підприємства, де частка держави або місцевого органу влади у вартості
майна перевищує 50 відсотків, разом з засновником або власником:
розглядає зміни і доповнення статуту підприємства; визначає умови найму
керівника підприємства; приймає рішення про оренду підприємства, його
вступ до добровільного об’єднання або вихід з нього, створення нового
підприємства на базі використання певних структурних підрозділів.

• Формування і використання майна підприємства. Майно підприємства
складають основні фонди і оборотні кошти, а також інші цінності,
вартість яких відображається у самостійному його балансі. Воно належить
йому за правом власності або повного господарського відання (володіння,
користування і розпоряджання ним за своїм розсудом). Джерелами
формування майна підприємства слугують:

грошові і матеріальні внески засновників; доходи від реалізації
продукції, інших видів господарської діяльності, цінних паперів; кредити
банків та інших кредиторів;

капітальні вкладення, дотації з державного і місцевого бюджетів;
надходження від роздержавлення і приватизації власності; придбання
майна іншого підприємства (організації); безплатні або
благодійницькі внески підприємств, організацій та окремих громадян.

Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право
продавати, здавати в оренду, обмінювати, передавати безплатно в
тимчасове користування другим підприємствам та громадянам (з дозволу
власника) засоби виробництва і інші матеріальні цінності. Воно може
також випускати і продавати власні цінні папери, купувати їх у інших
юридичних осіб. Підприємству дозволяється за певну плату або пільговими
умовами володіти і користуватися землею і іншими природними ресурсами.
При цьому його обов’язком є своєчасне здійснення природоохоронних
заходів переважно за рахунок власних коштів. У випадку банкрутства
підприємства фінансування таких заходів провадиться за рахунок коштів
від продажу його майна, а за їх браком — бюджету відповідного органу
місцевої влади або держави. • Підприємницька (господарсько-економічна)
діяльність.

Кожне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає
перспективи (стратегію) розвитку, виходячи з попиту на вироблювану
продукцію (виконувану роботу, послуги) та необхідності постійного
збільшення власного зиску, а також здійснює матеріально-технічне
забезпечення виробництва через систему прямих угод (контрактів) з
постачальниками. або торгових бірж. Воно реалізує свою вироблену
продукцію на основі прямих угод із споживачами, державного замовлення (у
випадку його існування), через мережу бірж і власних торговельних
підприємств за цінами (тарифами), встановлюваними самостійно,
договірними, регульованими державою чи вільними (ринковими).

На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових
результатів господарсько-економічної діяльності є прибуток (доход).
Порядок використання останнього визначає власник (власники) підприємства
або уповноважений ним (ними) орган. При цьому державний вплив на вибір
напрямків прибутку (доходу) здійснюється через систему податків,
податкових пільг, різних економічних санкцій. У випадках, передбачених
статутом підприємства, певна частина чистого прибутку може передаватися
у власність трудового колективу (його членів). За умови
зовнішньоекономічної діяльності підприємства частину прибутку (доходу)
складають валютні кошти, що зараховуються на кого валютний рахунок у
банку та використовуються ним самостійно. В залежності від величини
доходу підприємства визначається фонд оплати праці його персоналу.
Причому мінімальний розмір оплати праці різних категорій персоналу усіх
видів підприємств не може бути меншим за прожитковий мінімум,
встановлений державою. • Підприємство і держава: гарантії прав. умови і
контроль діяльності, відповідальність. Держава гарантує дотримання
законних прав та інтересів кожного підприємства. При здійсненні
господарської і іншої діяльності підприємство має право з власної
ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства
України. Окрім передбачених законодавством випадків, втручання
державних і громадських органів, політичних партій і рухів у
діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи
очікуваний, але не одержаний прибуток), заподіяні підприємству з вини
державних органів або їх службових осіб, мають бути відшкодовані за
рахунок останніх.

Держава забезпечує будь-якому підприємству рівні економічні і правові
умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку,
здійснюючи його регулювання за допомогою економічних методів та
антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які
впроваджують прогресивні технології і створюють нові робочі місця;
стимулює розвиток малих підприємств шляхом надання пільг при
оподаткуванні та одержанні державного кредиту, створення фондів сприяння
розвитку малих підприємств тощо.

Контроль за окремими видами діяльності підприємства здійснюють державна
податкова інспекція та державні органи, що виконують нагляд за безпекою
виробництва і праці (включаючи екологічну безпеку) в межах своєї
компетенції, встановлюваної відповідними законодавчими актами України.
Якщо вимоги цих органів виходять за межі їх повноважень, підприємство
має право не виконувати такі вимоги.

За порушення договірних зобов’язань, кредитно-розрахункової та
податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції і інших правил
здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність,
передбачену чинним законодавством України (сплачує штрафи,
відшкодовує заподіяні збитки). Проте це без згоди споживача не звільняє
підприємство від виконання зобов’язань щодо поставок продукції,
здійснення робіт або надання послуг у повному обсязі та відповідні
строки.

Статут підприємства. Будь-яке підприємство (добровільне об’єднання
підприємств) діє на підставі власного статуту, тобто певного
зібрання правил, що регулюють сукупну їх діяльність, взаємовідносини
з іншими господарюючими суб’єктами. Статут має відповідати основним
положенням закону України про підприємства; він затверджується власником
(власниками) чи засновником (засновниками) підприємства (добровільного
об’єднання підприємств), а для державних підприємств — власником майна
за участю відповідного трудового колективу.

У статуті підприємства мають бути визначені: його точне найменування і
місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна
місія і цілі діяльності;

органи управління та порядок їх формування; компетенція (повноваження)
трудового колективу і його виборних органів; джерела та порядок
утворення майна; умови реорганізації і припинення існування. В
найменуванні підприємства повинні бути відображені його конкретна назва
(завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колективне, державне,
акціонерне товариство) та інше.

У статуті повинен бути визначений орган, що має право репрезентувати
інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада
підприємства, профспілковий комітет тощо). В нього можуть включатися
положення, зв’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові
взаємини, які виникають на основі членства; про повноваження, порядок
створення та структуру ради підприємства; про товарний знак тощо.

Колективний договір. На підприємстві важливу соціальну роль відіграє
колективний договір — угода між трудовим колективом в особі профспілки
та адміністрацією (власником чи уповноваженим ним органом), що
укладається (уточнюється) щорічно і не може суперечити діючому
законодавству України.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні
відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) усякого
підприємства, яке використовує найману працю. Колективний
договір звичайно охоплює вступну частину, що знайомить трудовий колектив
з напрямками розвитку і удосконалення виробництва (діяльності),
умов праці і культурно-побутового забезпечення працюючих на
підприємстві; а також декілька розділів з зобов’язаннями по основних
напрямках життєдіяльності колективу.

У колективний договір включаються зобов’язання щодо проведення
конкретних заходів по створенню сприятливих і безпечних для здоров’я
людей умов праці; по впровадженню нових технологій та устаткування, що
полегшують працю і поліпшують стан навколишнього середовища. В
колективному договорі передбачаються заходи щодо забезпечення
зростання продуктивності і оплати праці, професійної підготовки і
підвищення кваліфікації кадрів, соціального захисту працівників
підприємства. Значне місце у колективному договорі відводиться
зобов’язанням у галузі будівництва житла, будинків відпочинку,
санаторіїв, медичних та дошкільних установ, спортивно-оздоровчих
комплексів. Колективний договір має містити у собі виокремленім розділ,
що висвітлює питання участі працівників у використанні прибутку
підприємства, якщо це передбачене його статутом.

Сторони, які уклали і підписали колективний договір, повинні періодично
(не менше двох разів на рік) взаємозвітувати про його виконання на
зборах (конференції) трудового колективу.

Тема 3: Управління підприємствами.

Лекція 3.1.

Поняття, функції та методи управління.

Необхідність управління

Згідно з основними положеннями теорії систем будь-який об єкт, явище чи
процес (включаючи підприємство) можна розглядати як систему. Під
системою розуміють сукупність взаємопов’язаних у єдине ціле елементів.
Елемент системи

• це частина цілого, яку при даному розгляданні не треба роз’єднувати на
складові. Таким чином, будь-яка система:

— по-перше, складається з двох або більш елементів;

— по-друге, кожний елемент системи має характерні лише для нього
властивості;

— по-третє, між елементами системи існують зв’язки, за допомогою яких
вони впливають одне на одне;

— по-четверте, система не може існувати поза часом і простором. Система
має часову сутність (її склад може бути вичислений у кожний даний
момент), а також свої кінцеві границі та оточуюче середовище.

Перша особливість підприємства як системи полягає у тому, що
підприємство — це відкрита система, яка може існувати лише за умови
активної взаємодії з оточуючим середовищем (рис. 2.1).

Підприємство сприймає з проміжного та загального зовнішнього середовища
основні фактори виробництва та перетворює їх на виходи (товари, послуги,
інформацію, відходи) у зовнішнє середовище. При цьому умовою
життєздатності системи є вигідний обмін входу-виходу .

Друга особливість підприємства як системи: воно являє собою штучну
систему, яка створена людиною заради її власних інтересів, перш за все
спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є
поділ праці.

Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша
форма — це поділ праці на складові частини загальної діяльності шляхом
розкладання роботи на окремі завдання. Результатом горизонтального
поділу праці є формування підрозділів підприємства, які виконують певні
частини загального трансформаційного процесу. Оскільки робота на
підприємстві поділена між підрозділами та окремими виконавцями, хтось
повинен координувати їх дії, щоб досягти загальної мети.

Виникає необхідність відокремлення управлінської праці від виконавчої.
Таким чином необхідність управління пов’язана з процесами поділу праці
на підприємстві.

Входи у систему Виходи з системи

(підприємництво) (підприємства)

земля товари

послуги

інформація

відходи

Проміжне (специфічне) середовище

(споживачі, постачальники, банки, страхові компанії,

інші партнери, а також конкуренти)

Загальне зовнішнє середовище

(економічне, політико правове, соціально-культурне, екологічне,
міжнародне тощо)

Рис. 2.1. Взаємодія підприємства з зовнішнім середовищем.Управління,
яке у широкому розумінні являє собою діяльність, пов’язану з
координацією роботи інших людей, також є складною системою.
Диференціація та координація самої управлінської праці, формування
рівнів управління здійснюється за допомогою вертикального поділу праці.

Функції управління Кожне підприємство чи організація є
складною соціально-економічною системою, яка поєднує у виробничому
процесі різноманітні матеріальні елементи, людські ресурси та
інформаційні зв’язки. Зрозуміло, що підприємства розрізняються між собою
за розмірами, сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте
всі вони як системи мають й деякі спільні характеристики. Тому в
діяльності керівників будь-яких підприємств можна визначити і певні
загальні риси, до яких в першу чергу відносяться функції управління.

Функції управління — це об’єктивно обумовлені загальні напрями або сфери
діяльності, які у сукупності забезпечують ефективну кооперацію спільної
праці.

Розрізняють декілька функцій управління. Для того, щоб з’ясувати природу
та сутність кожної з них, розглянемо механізм функціонування
найпростішої моделі штучної системи (рис. 2.2).

У структурі цієї моделі, існує два елементи: елемент, позначений U —
управляючий елемент; елемент, позначений Е — ефектор (виконуючий
елемент).

Управляючий елемент сприймає:

— через вхідний канал імпульс з зовнішнього середовища (Y1);

— через канал зворотнього зв’язку імпульс про власний стан (X1) та стан
структури системи (Х2).

Рис. 2.2. Блок-схема функціонування найпростішої моделі штучної система.

На підставі сприйнятих імпульсів управляючий елемент починає
функціонувати. По-перше, він визначає конкретне (кількісне) . значення
вихідного параметру У2, тобто формулює мету діяльності системи.
По-друге, він виробляє імпульс Хз та надсилає його ефектору. Цей імпульс
має характер команди.

На блок-схемі показано, що ефектор сприймає також імпульс Z1 з
зовнішнього середовища. Це так звані перешкоди, які заважають досягненню
мети управління. Під впливом команди управляючого елементу та зовнішніх
перешкод ефектор починає своє функціонування. Результат його діяльності
— вихідний імпульс Уг. Але перш ніж надіслати його у зовнішнє
середовище, ефектор інформує управляючий елемент про виконання отриманої
команди Х2 через канал зворотнього зв’язку. Узгоджуючи прийняту від
ефектора інформацію з визначеною метою діяльності системи,
управляючий елемент поновлює своє функціонування. Якщо
результати діяльності ефектора співпадають з метою, тоді ефектор отримує
команду надіслати вихідний імпульс Y2 у зовнішнє середовище. В разі
неспівпадання управляючий елемент виробляє нові команди, якими в
подальшому спрямовує дії ефектора.

Таким чином управляючий елемент у структурі системи виконує такі
функції:

1) визначає мету функціонування системи. Оскільки одна і та ж мета може
бути досягнута різними способами, управляючий елемент повинен вибрати
один з них. При цьому під способом досягнення мети розуміють розробку
алгоритму трансформаційного процесу. Алгоритм трансформаційного
процесу — це опис однозначної послідовності дій по досягненню мети за
кінцевий час. Трансформаційний процес складається з сукупності
упорядкованих операцій. Отже, опрацювання способу досягнення мети
передбачає визначення самих операцій, тобто того, що повинні робити
члени організації, аби досягти її мети. Таким чином управляючий елемент
у структурі системи виконує функцію планування. Планування — це
процес визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку
та поєднання індивідуальних завдань членів організації для
досягнення загального результату;

2) кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія,
тобто виконуватися певним елементом даної системи. Отже реалізація
трансформаційного процесу передбачає також визначення того, хто саме
повинен виконувати кожну конкретну операцію і як виконавці взаємодіють
між собою. Ці процеси характеризують сутність організації як функції
управління. Організація — це процес формування структури системи,
розподілення завдань, повноважень та відповідальності між членами
організації для досягнення загальної мети її діяльності;

3) ефектор у системі займає підпорядковане положення. У перебігу
трансформаційного процесу він взагалі може відмовитись виконувати свої
обов’язки у відповідності з планом. Отже для того, щоб досягти мети
організації, керівник повинен не тільки спланувати та організувати
роботу, але й примусити людей виконувати її. Керівнику потрібно створити
умови, за яких члени організації відчували б, що вони можуть
задовольнити свої потреби такою поведінкою в організації, яка забезпечує
досягнення цілей підприємства. Таким чином, для забезпечення цілості
організації як системи управляючий елемент виконує функцію мотивації.
Мотивація — це процес, що спонукає членів організації до спільних
погоджених дій, які забезпечують досягнення загальної мети;

4) можливості появи зовнішніх перешкод, неповне або неадекватне
сприйняття команд від управляючого елементу можуть привести до
невиконання ефектором управлінських рішень і, в кінцевому результаті, до
відхилень у цілях діяльності системи. Для того, щоб запобігти цьому,
управляючий елемент повинен встановлювати стандарти діяльності ефектора,
вимірювати дійсні результати його діяльності, порівнювати досягнуте
з запланованим, коригувати діяльність у необхідних випадках, а також
накопичувати досвід для подальшого удосконалення планування. Все це
пояснює необхідність виконання управляючим елементом контрольних
процесів. Контроль означає процес вимірювання досягнутих за певний
період результатів, порівняння досягнутого з запланованим та коригування
діяльності, які у сукупності забезпечують виконання організацією своїх
планів.

Зазначені функції тісно пов’язані між собою у єдиному процесі
управління. Неякісне планування чи недосконала організація, так само
як і слабка мотивація або незадовільний контроль, негативно впливають
на результати управління та діяльності підприємства в цілому.

Управління підприємством відображає сукупність взаємопов’язаних процесів
планування, організації, мотивації та контролю, які забезпечують
формування та досягнення цілей підприємства.

Методи управління. Реалізація функцій управління здійснюється за
допомогою системи методів управління. Привести в дію організовану
систему, щоб отримати потрібний результат, можливо лише шляхом впливу на
неї управляючого органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти
погодженого впливу, які і забезпечують досягнення поставлених цілей.
Такі інструменти дістали назви методів управління.

Методи управління — це способи впливу на окремих робітників та виробничі
колективи в цілому, необхідні для досягнення цілей підприємства.

Управління господарською організацією спрямоване на людей, на коло їх
інтересів. Тому основою класифікації, методів управління є внутрішній
зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої діяльності.
За своїм змістом мотиви виробничої діяльності людини можна поділити на
матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. У відповідності
з цим розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні
методи управління.

Економічні методи управління реалізують матеріальні інтереси участі
людини у виробничих процесах шляхом використання товарно-грошових
відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації. Перший — це
управління, орієнтоване на використання створеного на державному рівні
економічного сегменту загального зовнішнього середовища. Зміст цього
аспекту зокрема складає:

— формування системи оподаткування;

— визначення амортизаційної політики;

— формування митної політики;

— визначення мінімального рівня заробітної плати тощо. Другий аспект
пов’язаний з управлінням, орієнтованим на використання різноманітних
економічних категорій, таких як фінансування, кредитування,
ціноутворення, економічні санкції і таке інше.

Соціольно-психологічні методи реалізують мотиви соціальної поведінки
людини. Рівень сучасного виробництва, зростання загальноосвітнього та
професійно-кваліфікаційного рівня призвели до суттєвих змін у системі
цінностних орієнтацій та структурі мотивації виробничої діяльності
людей. Традиційні форми матеріального заохочення поступово
втрачають свій стимулюючий вплив. Все більшого значення набувають такі
фактори,, як: змістовність та творчий характер праці, можливості для
прояву ініціативи, соціальне визнання власної праці тощо. Тому розуміння
закономірностей соціальної психології та індивідуальної психіки людини
є необхідною умовою ефективного управління. Реалізація
соціально-психологічних методів управління здійснюється за допомогою
різноманітних засобів соціального орієнтування та регулювання, групової
динаміки, вирішення конфліктних ситуацій, гуманізації та демократизації
праці.

Організаційні методи управління реалізують мотиви примусового
характеру. Їх існування обумовлене зацікавленістю людей у
спільній організації праці. Організаційні методи управління — це
комплекс способів та прийомів впливу на людей, заснованих на
використанні організаційних відносин та адміністративній владі
керівництва. Всі організаційні методи управління поділяються на
регламентуючі та розпорядчі.

Зміст регламентуючих методів полягає у формуванні структури та ієрархії
управління, делегуванні повноважень та відповідальності членам
організації, визначенні орієнтирів діяльності .підлеглих, наданні
методичної, інструктивної та іншої допомоги виконавцям.

Розпорядчі методи управління охоплюють поточну оперативну організаційну
роботу, тобто визначення і розподіл конкретних завдань виконавцям,
контроль за їх виконанням, проведення нарад тощо.

Управління підприємством здійснюється всією системою методів управління.
Організаційні методи створюють передумови використання економічних
методів. Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та
економічні і утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів
управління господарською організацією.

Виробнича та загальнга структура управління.

Поняття структури. Підприємство як відкрита система своє існування і
розвиток засновує на взаємодії з зовнішнім середовищем. При цьому умовою
існування системи є певна відповідність між середовищем та системою.
Будь-які зміни у середовищі та (або) у самій системі призводять до
порушення функціонування або руйнування цієї системи. Пристосуватися до
змін у середовищі система може різними шляхами. Можна змінити кількість
або якість елементів, з яких складається система. Але можна поміняти
зв’язки між елементами, щоб досягти нового синергічного ефекту.
Взаємодія елементів усередині системи забезпечує трансформацію
входів на виходи. Отже ефективність процесу трансформації залежить не
тільки від якості елементів системи, але і від способу їх поєднання,
тобто від структури системи.

Структура підприємства — це його внутрішній устрій, який характеризує
склад підрозділів та систему зв’язків, підпорядкованості та взаємодії
між ними. При цьому розрізняють поняття виробничої, загальної та
організаційної структур управління.

Виробнича структура. Основу діяльності кожного підприємства
становлять виробничі процеси, які виконуються у відповідних
підрозділах. Склад цих підрозділів саме і характеризує виробничу
структуру підприємства. Існує декілька принципів класифікації
виробничих структур.

1. В залежності від підрозділу, на закладі якого будується структура,
розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі
структури.

За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех,
тобто адміністративне відокремлена частина підприємства, у якій
виконується певний комплекс робіт у відповідності з
внутрішньозаводською спеціалізацією. За характером своєї діяльності цехи
поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні.

Основні цехи виготовляють продукцію, що призначена для
реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та
спеціалізацію підприємства.

Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовується для
забезпечення власних потреб усередині самого підприємства.

Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують
необхідні умови для нормального перебігу основних та допоміжних
виробничих процесів.

Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та
виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

У структурі деяких підприємств ~ існують експериментальні
(дослідні) цехи, які займаються підготовкою та випробуванням нових
виробів, розробкою нових технологій, проведенням
різноманітних експериментальних робіт.

На невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами
застосовується безцехова виробнича структура. Основою її побудови є
виробнича дільниця, як найбільший структурний підрозділ підприємства.
Виробнича дільниця ~ це сукупність територіальне відокремлених робочих
місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або І
виготовляється однотипна продукція.

На великих підприємствах декілька однотипних цехів можуть бути об’єднані
у корпус. У цьому випадку корпус стає основним структурним підрозділом
підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної.

На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси виробництва,
характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини
(металургійна, хімічна, текстильна промисловість),
використовується комбінатська виробнича структура, її основу становлять
підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (чавун,
сталь, прокат).

2. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну,
предметну та змішану виробничі структури. Ознакою технологічної
структури є спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної
частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу
(ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного
підприємства). Технологічна структура використовується переважно на
підприємствах одиничного та дрібносерійного виробництва з різноманітною
та нестійкою номенклатурою продукції.

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні
певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з
використанням різноманітних технологічних процесів та операцій (цех
кузовів, задніх мостів, двигунів на автомобільному заводі). Предметна
структура виробництва поширена на підприємствах великосерійого та
масового виробництва з обмеженою номенклатурою та значними обсягами
продукції. Проте на практиці — обмаль підприємств, де всі цехи
спеціалізовані лише технологічно або лише предметно. Переважна більшість
підприємств використовує змішану виробничу І структуру, за якої частина
цехів спеціалізована технологічно, а решта — предметне.

3. В залежності від наявності основних та допоміжних процесів
розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурою
виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають всю
сукупність основних та допоміжних цехів, а з спеціалізованою структурою
— лише їх частину. При цьому підприємства з спеціалізованою структурою
поділяють на:

— підприємства механоскладального типу, які отримують заготівки
від інших підприємств;

— підприємства складального типу, які випускають продукцію з деталей,
вузлів та агрегатів, що виготовляються на інших підприємствах;

— підприємства заготівельного типу, що спеціалізуються на виробництві
заготівок;

— підприємства, спеціалізовані на виробництві окремих деталей.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох
факторів. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги
виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження
підприємства.

Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особливості
продукції, що виробляється, безпосередньо обумовлюють хід виробничого
процесу та склад відповідних підрозділів. Так, конструкція виробу
передбачає певні технологічні процеси його виготовлення, певну
їх послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначає і певний перелік
виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна
технологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її
реалізують, та призводить до більш розгалуженої системи зв’язків між
ними.

Кількість виробничих підрозділів підприємства та їх розміри залежать
також і від обсягів виробництва продукції. Якщо вони незначні, то увесь
виробничий процес можна здійснювати в межах одного чи невеликої
кількості підрозділів зі спрощеною системою зв’язків.

Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. З
-розвитком та поглибленням спеціалізації – зменшується кількість
виробничих підрозділів підприємства, спрощується його структура.
Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша
його структура.

Виробнича структура підприємства залежить і від місця його знаходження.
Наприклад, підприємства розташовані у віддалених “від промислових
центрів регіонах, як правило, більш універсальні та автономні. Для таких
підприємств характерна розвинута виробнича структура.

Загальна структура. Будь-яке підприємство — це сукупність не
тільки виробничих підрозділів. До його складу входять відділи апарату
управління, заклади культурно-побутового призначення, інші
невиробничі підрозділи. Тому поряд з виробничою існує і поняття
загальної структури підприємства.

Загальну структуру утворює сукупність всіх виробничих, невиробничих та
управлінських підрозділів підприємства.

Типова загальна структура промислового підприємства наведена на рис.2.4.
Підприємство очолює директор. Він здійснює керівництво підприємством в
цілому, тобто репрезентує підприємство у будь-яких організаціях та
закладах, розпоряджається в межах чинного законодавства його майном та
засобами, укладає договори, відкриває в банках розрахункові рахунки
тощо.

Першим заступником директора є головний інженер. Він керує
науково-дослідними та експериментальними роботами, безпосередньо
відповідає за удосконалення техніки та технології виробництва. В його
обов’язки входить також технічна підготовка та обслуговування
виробництва, розробка заходів щодо підвищення якості продукції та
дотримання технологічної дисципліни.

Економічну службу на підприємстві очолює головний економіст (заступник
директора з питань економіки). Він відповідає за організацію планової
роботи на підприємстві. Підпорядковані йому відділи здійснюють контроль
за виконанням планових завдань, проводять аналіз діяльності
підприємства. У його компетенції знаходяться також питання фінансів,
організації праці та заробітної плати.

Головне завдання начальника виробництва — це забезпечення виконання
планів підприємства. З цією метою начальник виробництва та
підпорядкований йому виробничий відділ розробляють оперативні плани
випуску продукції для кожного цеху, забезпечують ритмічну роботу по їх
виконанню, здійснюють контроль та регулювання перебігу виробничого
процесу.

Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, просування
товарів, а також матеріально-технічного забезпечення виробництва
покладені на заступника директора з комерційних питань. Заступник
директора з кадрових та соціальних питань відповідає за реалізацію
кадрової політики підприємства. Він, зокрема, займається питаннями
відбору персоналу, його професійної орієнтації та соціальної
адаптації.-навчання, підвищення та пониження в посаді, переведення,
звільнення. Крім того, йому підпорядковані служби, що задовольняють
соціальні потреби персоналу підприємства.

Декілька підрозділів апарату управління підприємства підпорядковані
безпосередньо директору. Облік виробництва, контроль за
використанням засобів та дотриманням фінансової дисципліни, складання
звітів та балансів, розрахунки з робітниками та службовцями здійснює
бухгалтерія. Функції контролю якості продукції, запобігання браку,
розробки та впровадження систем управління якістю покладені на
незалежний від будь-якого заступника директора Відділ технічного
контролю. Реалізацію діловодства на підприємстві, тобто приймання
вхідної документації, її реєстрацію, облік, розподіл, організацію
внутрішнього документообігу, відправку та зберігання
документів забезпечує канцелярія.

Директору підприємства також безпосередньо підпорядковані
начальники цехів, які здійснюють технічне та господарське керівництво
відповідним цехом. До складу апарату управління цеху входить заступник
начальника цеху з підготовки виробництва. Він займається питаннями
розробки технологічних процесів, забезпечує дільниці необхідною
документацією та оснасткою. Помічник начальника цеху з виробництва
здійснює оперативне керівництво виробничими процесами. Механік
цеху організує ремонт устаткування та нагляд за його експлуатацією.
Економічну роботу в межах цеху очолює економіст, а питаннями нормування
та оплати праці займається нормувальник.

Начальник цеху здійснює управління виробництвом за допомогою майстрів
виробничих дільниць, які вже безпосередньо або за допомогою бригадирів
організують працю виконавців.

Сутність і параметри організаційної структури управління підприємством.
Типи організаційних структур. Лінійно-функціональні, дивізіональні,
матричні. Сфери застосування.

Поняття організаційної структури У відповідності з виробничою
структурою підприємства формуються органи управління дільниць, цехів
та підприємства в цілому. Одночасно з цим поділ праці в сфері
управління зумовлює відокремлення однорідних робіт за функціями
управління та зосередження цих робіт у підрозділах апарату управління.
Отже управлінський персонал підприємства поділяється на лінійний та
функціональний (штабний, апаратний). Лінійний персонал забезпечує
безпосереднє керівництво виробництвом. Функціональний — допомагає
лінійним керівникам виконувати функції управління своїми
підрозділами. Між лінійними керівниками і посадовими особами апарату
управління виникають певні організаційні відносини. Сукупність лінійних
і апаратних органів управління та відносини між ними утворюють систему
управління підприємством.

Організаційна структура управління — це форма системи управління, яка
визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

В організаційній структурі управління кожний її елемент (виробничий чи
управлінський підрозділ) має своє певне місце та відповідні зв’язки, які
і забезпечують їх взаємодію. Зв’язки наведених елементів системи
управління поділяються на лінійні, функціональні та міжфункціональні.

Лінійні зв’язки виникають між підрозділами та, керівниками різних
рівнів управління (директор начальник цеху ~ майстер). Ці зв’язки
з’являються там, де один керівник адміністративне підпорядкований
іншому.

Функціональні зв”язки характеризують взаємодію керівників, що виконують
певні функції на різних рівнях управління. Але між ними не існує
адміністративного підпорядкування (начальник цеху — начальник планового
відділу).

Міжфункціональні зв”язки мають місце між підрозділами одного і того ж
рівня управління (начальник цеху — начальник цеху).

Характер зазначених зв’язків визначає відповідний тип організаційної
структури управління.

Типи організаційних структур управління. В практиці господарювання
традиційно розрізняють декілька типів організаційних структур
управління.

1. Лінійна організаційна структура управління — це така структура, між
елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. За лінійної
структури кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі
адміністративні та спеціальні функції у відповідному підрозділі.
Перевагами структури лінійного типу є: чіткість взаємовідносин,
несуперечливість команд, оперативність підготовки та реалізації
управлінських рішень, надійний контроль. Але керівник при цьому має бути
висококваліфікованим універсалом, здатним вирішувати будь-які питання
підпорядкованих йому ланок.

Проте в умовах частих технологічних змін, оновлення номенклатури
продукції використання цієї структури розтягує терміни підготовки та
прийняття управлінських рішень, не забезпечує злагодженості у
роботі функціональних підрозділів.

4. Виникнення дивізіональної організаційної структури управління
пов’язане з поглибленням поділу управлінської праці. Зокрема, це процеси
децентралізації оперативних функцій управління, котрі передаються
виробничим підрозділам, та централізації
загальнокорпоративних функцій управління (фінансова діяльність,
розробка стратегії і т. ін.), які зосереджуються у вищих ланках
адміністрації корпорації. Таким чином, за дивізіональної структури
кожний виробничий підрозділ (дивізіон, відділення) корпорації має свою
власну досить розгалужену структуру управління, що забезпечує його
автономне функціонування. Лише декілька стратегічних функцій
централізовані на рівні адміністрації всієї корпорації.

Групування видів діяльності у дивізіональній організаційній
структурі здійснюється з використанням принципу поділу праці за цілями
(рис. 2.6). Це означає, що навколо певного виробництва формується
автономна організаційна спільність. При цьому можливі три способи
групування виробничих підрозділів:

1) продуктовий (виготовлення певного продукту); 2) за групами споживачів
(задоволення потреб певної групи споживачів); 3) за місцем знаходження
(розташування у певному географічному районі).

Перевагами дивізіональної структури є: гнучке реагування на
зміни у зовнішньому середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та
підвищення їх якості.

Але водночас збільшуються чисельність апарату управління та витрати на
його утримання.

Дивізіональні організаційні структури управління використовуються
великими підприємствами зі значною кількістю виробничих відділень, які
функціонують в умовах динамічного середовища.

5. За матричної організаційної структури управління поряд з
лінійними керівниками підприємства та функціональним апаратом управління
виділяють ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки — проектні групи
(рис. 2.7).

Проектні групи формуються з спеціалістів постійних функціональних
відділів. При цьому вони лише тимчасово підпорядковані керівнику
проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх
функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного
керівника по відношенню до спеціалістів проектної групи. Одночасно він є
функціональним керівником по відношенню до виробничих підрозділів
підприємства, що забезпечують реалізацію проекту.

Головна особливість матричних організаційних структур — це їх виключно
висока гнучкість та орієнтація на нововведення. Але матричні структури
мають і певні недоліки: збільшення чисельності управлінського персоналу,
зростання кількості інформаційних зв’язків між робітниками підрозділів,
виникнення конфліктних ситуацій через непризнания принципу
єдиноначальності.

Використання матричної структури виправдано в умовах високодинамічного
середовища, підприємствами з великою кількістю виробництв обмеженого
життєвого циклу.

Ряс. 2.6. Днвізіональна організаційна структура управління

Рис. 2.7. Матрична організаційна структура управління

Тема 4: Персонал.

Лекція 4.1.

Класифікація і структура персоналу підприємства та їх характеристика.

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом
розвитку економіки є люди; їх майстерність, освіта, підготовка,
мотивація діяльності. Існує непересічна залежність
конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості
трудового потенціалу персоналу підприємства, організації.

Персонал підприємства формується та змінюється під впливом внутрішніх
(характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх
факторів (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства,
характер ринку праці тощо). Вплив останніх конкретизується у таких
параметрах макроекономічного характеру, як: чисельність активного
(працездатного) населення, загальноосвітній його рівень, пропозиція
робочої сили, рівень зайнятості, потенційний резерв робочої сили. У
свою чергу ці характеристики обумовлюють кількісні та якісні параметри
трудових ресурсів.

Трудові ресурси ~ це частина працездатного населення, що за своїми
віковими, фізичними, освітніми даними відповідає тій чи іншій сфері
діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які вже
працюють) та потенційні (ті, що мають бути залучені до певної праці у
перспективному періоді).

Саме трудові ресурси, реальні та потенційні, є одним з головних об’єктів
управління на рівні як макросистем (держава, регіон, галузь), так
і мікросистеми (підприємство). Управління трудовими
ресурсами підприємства охоплює певні етапи (рис. 4.1).

Для характеристики усієї сукупності працівників підприємства
застосовуються терміни — персонал, кадри, трудовий колектив) .

Персонал підприємства являє собою сукупність постійних працівників, що
отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід
практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати
участь інші працездатні особи на основі тимчасового трудового договору
(контракту). Враховуючи те, що багато підприємств поза основною
діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їх
призначенню, всі працівники підрозділяються на дві групи: персонал
основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема, у
промисловості до першої групи – промислово-виробничого персоналу —
відносяться працівники основних, допоміжних та обслуговуючих
виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій,
заводоуправління, складів, охорони — тобто всі зайняті у виробництві
або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового
персоналу входять працівники структур, які хоч і знаходяться на балансі
підприємства, але не зв’язані безпосередньо з процесами промислового
виробництва, а саме: житлово-комунального господарства, дитячих садків
та ясел, амбулаторій, учбових закладів тощо.

Такий розподіл персоналу підприємства на дві групи необхідний для
розрахунків заробітної плати, узгодження трудових показників з
вимірниками результатів виробничої діяльності (при визначенні
продуктивності праці приймається, як правило, чисельність тільки
промислово-виробничого персоналу). Разом з тим поширення процесів
інтеграції промислових систем з банківськими, комерційними та іншими
господарськими структурами вищезазначене групування персоналу стає все
більше умовним.

У відповідності з характером виконуваних функцій персонал підприємства
поділяється звичайно на чотири категорії: керівники, спеціалісти,
службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та
їх структурних підрозділів. До них відносяться директори
(генеральні директори), начальники, завідуючі, керуючі, виконроби,
майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах;

повні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, повний механік
тощо), а також заступники відповідно до вищеперелічених посад.

Спеціалістами вважаються працівники, що займаються
інженерно-технічними, економічними та іншими роботами, зокрема —
інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори,
юрисконсульти, соціологи тощо.

До службовців відносяться працівники, що здійснюють підготовку та
оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування
(тобто виконують суто технічну роботу), зокрема — діловоди, обліковці,
архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки,
сценографісти тощо.

Робітники безпосередньо зайняті у процесі створення матеріальних
цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевозкою
пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до робітників
відносяться двірники, прибиральниці, охоронці, кур’єри, гардеробники.

В аналітичних цілях всіх робітників можна поділити на основних — тих, що
безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних
— тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва.
Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації
межі між основними та допоміжними робітниками стираються, а роль
останніх (зокрема наладчиків, механіків) зростає.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його
розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує
відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.
Спеціальність — це більш або менш вузька різновидність трудової
діяльності в межах професії.

Відповідно до цих визначень, наприклад, професія токаря охоплює
спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника,
токаря-розточувальника тощо.

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки галузі
діяльності, характеру продукції чи послуг, що надаються, рівня
технічного розвитку. Кожна галузь має властиві лише їй професії та
спеціальності. В той же час існують загальні (наскрізні) професії
робітників та службовців. Так, наприклад, у харчовій промисловості
нараховується 850 професій та спеціальностей і з них тільки біля
половини є специфічними для цієї галузі.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їх
можливостях виконувати роботи тієї чи іншої складності.

Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що
визначають ступінь підготовленості працівника до виконання
професійних функцій обумовленої складності. Рівень кваліфікації
керівників, спеціалістів та службовців характеризується рівнем
освіти, досвідом роботи на тій або іншій посаді. Відрізняють
спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені
та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою
спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів
середньої кваліфікації (працівники з середньою освітою та деяким
практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають
відповідні посади — інженерні, економічні, але не мають
спеціальноїосвіти).

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи:
висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані і некваліфіковані.
Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову
професійну підготовку (табл.4.1).

Конкретний рівень кваліфікації робітників визначається за допомогою
тарифно-кваліфікаційних довідників (характеристик). Для оцінки
кваліфікаційного рівня та організації оплати праці робітників тих
професій, а керівників, спеціалістів та службовців за посадами, що є
загальними для всіх бюджетних установ і організацій, використовується
“Єдина тарифна сітка” (29-ти розрядна). При цьому передбачається, що
посадові оклади (ставки заробітної плати) працівників бюджетних
організацій встановлюються з урахуванням кваліфікаційних вимог і
тарифних розрядів працівників відповідної кваліфікації на основі
атестації або тарифікації.

Слід враховувати протиріччя, яке досить часто виникає з двох різних
підходів до визначення кваліфікації. З одного боку, оцінка кваліфікації
робочих місць або робіт, що підлягають виконанню, з іншого — оцінка
кваліфікації конкретних виконавців цих робіт. Їх розбіжність створює
конфліктну ситуацію, яка повинна розв’язуватись у переговорному
процесі при складанні відповідних тарифних угод чи контрактів.

Таблиця 4.1. Групи робітників за рівнем кваліфікації, виконувані ними
роботи і терміни їх підготовки.

Кваліфікаційні групи робітників Основні роботи, що виконуються Термін
підготовки, стажування, досвід

Висококваліфіковані Особливо складні та відповідальні роботи (ремонт і
наладка складного обладнання, виготовлення меблів тощо) Більше 2-3
років. Періодичне стажування. Великий практичний досвід роботи

Кваліфіковані Складні роботи (метало- та деревообробні, ремонтні,
слюсарні, будівельні тощо) 1-2 роки. Чималий досвід роботи

Малокваліфіковані Нескладні роботи (метало-та деревообробні, ремонтні,
слюсарні, будівельні тощо) Декілька тижнів. Певний досвід роботи

Некваліфіковані Допоміжні та обслуговуючі (вантажники, гардеробники,
прибиральники тощо) Не мають спеціальної підготовки

Особливості структури персоналу різних типів підприємств (фактори
впливу).

Наведені вище класифікаційні ознаки персоналу підприємства поряд з
іншими (стать, вік, ступінь механізації праці, стаж) служать основою для
розрахунків різних видів структур. Для ефективного управління важлива не
проста констатація чисельності (або її динаміки) окремих категорій
працюючих, а вивчення співвідношення між ними (рис.4.2).

Це дозволяє не тільки виявити вплив фактору й встановити найбільш
суттєві структурні зміни, їх рушійні сили, тенденції і на цій основі
формувати реальну стратегію щодо розвитку трудових ресурсів.

На формування різних видів структур персоналу та трудових ресурсів як на
макро-, так і на мікрорівні в найближчі роки будуть впливати такі
фактори та загальні тенденції:

Керівники 18%

Спеціалісти

Службовці

Робітники 82%

Рис. 4.2. Категорії та пересічна структура персоналу підприємств
промисловості України

• Інтенсивний перерозподіл працюючих з промислового та
сільськогосподарського видів діяльності в інформаційну сферу та у сферу
праці по обслуговуванню населення.

• Включення до складу трудових ресурсів працівників з більш високим
рівнем, ніж у тих, що вибувають за межі працездатного віку.

• Підвищення частки допоміжної розумової праці (сьогодні вона в кілька
разів менша, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою).

• Зростання попиту на кваліфіковану робочу силу (операторів, наладчиків,
програмістів-експлуатаційників), що може значною мірою задовольнятись за
рахунок безробітних з категорій керівників та спеціалістів.

• Уповільнення темпів зниження частки мало- та некваліфікованої праці у
зв’язку з різким скороченням за останні п’ять років технічного
переозброєння діючих підприємств.

• Система освіти недостатньо враховує можливі та вже існуючі
технологічні зрушення, продовжуючи відтворення кваліфікованих кадрів в
основному за старою фаховою схемою.

• Входження економіки України в гіперінфляційний режим обумовлює
нарощування безробіття, яке сьогодні ще виявляється, в основному, у
прихованих формах.

Формування ринкового механізму та системи державного
регулювання ринку праці потребують урахування цих та інших
об’єктивних тенденцій, їх позитивного та негативного впливу на
функціонування економіки в цілому та окремих підприємств.

Оцінка трудового потенціалу підприємства.

Управління трудовими ресурсами, забезпечення їх ефективного
використання викликає необхідність формування системи оцінки
трудового потенціалу підприємства.

Перш за все слід відрізняти явочну, облікову та середньооблікову
чисельність працюючих на підприємстві. Явочна чисельність включає всіх
постійних, тимчасових і сезонних працюючих, що прийняті на роботу на
строк один і більше днів незалежно від того, знаходяться вони на роботі,
у відпустці, відрядженні, звільнені від праці за хворобою чи з інших
причин. Середньооблікова чисельність працюючих за певний період
визначається як сума середньомісячної чисельності, поділена на кількість
місяців у розрахунковому періоді. Різниця між обліковою та явочною
чисельністю характеризує резерв (в основному робітників), що має
використовуватись для заміни тих, що не виходять на роботу з поважних
причин.

Окрім оцінки персоналу шляхом аналізу групування за названими вище
ознаками, найбільш часто у зарубіжній та вітчизняній практиці управління
трудовими ресурсами

використовуються такі показники:

Ці та інші аналітичні показники (коефіцієнти) потребують їх
порівняння з аналогічними споріднених підприємств або ж повинні
аналізуватися в динаміці. Треба також враховувати, що вони
характеризують тільки потенціал трудових ресурсів та його відповідність
іншим факторам та умовам виробництва. Ефективність використання
трудових ресурсів виявляється повною мірою через показники, що
характеризують результати діяльності підприємства.

Визначення чисельності працівників по всім категоріям.

Окреслюючи цілі та напрямки розвитку діяльності підприємства, його
керівництво повинно визначити необхідні для їх реалізації ресурси, в
тому числі трудові.

Планування трудових ресурсів на діючому підприємстві починається з
оцінки їх наявності. Остання передбачає інвентаризацію робочих
місць, виявлення кількості працюючих на кожній операції, що
забезпечує реалізацію кінцевої мети (створення продукції, надання
послуг). Аналіз і подальші розрахунки проводяться за категоріями
працюючих (робітники, керівники, спеціалісти, службовці), а по кожній з
них — за професіями, спеціальностями, розрядами. Щодо працівників
розумової праці можливе використання системи інвентаризації трудових
навичок або спеціальностей, що передбачає реєстрацію професійних навичок
службовців з зазначенням кількості працівників, які володіють ними.

Розрахунки чисельності спираються не лише на кількісну та якісну оцінку
самих трудових ресурсів, але й на можливий рівень їх використання,
аналіз обумовлюючих факторі» ‘ — технічних, організаційних,
соціально-економічних.

Об’єктами аналізу виступають:

— номенклатура виготовлюваної продукції та послуг, що надаються;

— втрати робочого часу та їх причини;

— характер та порівняльний рівень технологічних процесів та
устаткування;

— прогресивність та відповідність сучасним вимогам організації праці та
виробництва;125

— рівень мотивації трудової діяльності;

— норми обслуговування та виробітку, рівень їх

фактичного виконання тощо.

Визначення планової чисельності персоналу залежить від специфіки
підприємства, особливостей його функціонування. Зокрема:

розрахунки за своїм обсягом будуть різними для підприємств масового і
серійного виробництва у порівнянні з підприємствами одиничного та
дослідного виробництва;

підприємство, яке докорінно диверсифікує свою діяльність, натрапить
на значно більші проблеми у розрахунках, ніж підприємство, що розширює
тільки обсяги виробництва чи надання послуг;

підприємству, виробництво на якому носить ритмічний характер протягом
всього року, невідомі проблеми виробництва сезонного характеру, у
тому числі у розрахунках чисельності персоналу.

За умови значних організаційних зрушень (наприклад, створення нового
підприємства) оцінка майбутніх потреб у трудових ресурсах являє собою
досить складне завдання. У цьому випадку використовуються типові
структури, моделі, аналоги. При визначенні чисельності на перспективний
період необхідно враховувати фактори зовнішнього середовища, а саме:
ринкову кон’юнктуру, пов’язану з тим чи іншим видом діяльності;
циклічність розвитку економіки, передбачення можливого
загального економічного спаду; регіональні особливості ринку праці
(переміщення виробничих потужностей в регіони з нижчою вартістю праці);

державні (урядові) програми, замовлення, контракти (у відповідності з
останніми підприємство зобов’язане створювати нові робочі місця);

юридичні аспекти (закони, договори з профспілками і т. ін.), що
регулюють трудові відносини, захищають інтереси окремих категорій
населення та працюючих; *

можливості використання тимчасового наймання працівників, надомної
праці.

Техніка розрахунків планової чисельност окремих категорій працівників
визначається конкретною специфікою їх професійної діяльності та
галузевими особливостями функціонування того чи іншого підприємства. Але
у всіх випадках вона має базуватись на врахуванні можливої економії
затрат праці за факторами.

Розглянемо систему необхідних (основниу) розрахунків на прикладі
промислового підприємства.

Перш за все для виявлення загальної (Відносно приблизної) чисельності
промислово-виробничого персоналу на плановий період використовується
метод коригування базової чисельності.

де Чпл – чисельність промислово-виробничого персоналу, що необхідна для
забезпечення планового обсягу виробництва, чол.;

ЧБ — базова (очікувана) чисельність, чол.;

(V— плановий темп зростання обсягу виробництва продукції, %

(Ч — сумарне змінювання чисельності за пофакторним розрахунком можливого
зростання продуктивності праці, чол.

Більш точним є метод розрахунку планової чисельності на основі повної
трудомісткості виготовлення продукції:

де ?t — повна трудомісткість виробничої програми планового року (включає
технологічну трудомісткість, трудомісткість обслуговування та управління
виробництвом),

нормо-годин;

Трп – розрахунковий ефективний фонд часу одного працівника, годин (табл.
4.2).

Квн — очікуваний коефіцієнт виконання норм.

де ti – планова трудомісткість одиниці 1-го виду виробу, нормо-годин;

тi — кількість виробів і-го виду, одиниць;

n — кількість видів виготовлюваних одиниць/

Таблиця 4.2. Розрахунок балансу робочого часу середньо-облікового
працюючого (цифри умовні)

Показники Очікувані результати

поточного року розрахункового року

Кількість календарних днів 365 365

Вихідні і святкові дні 110 109

Номінальний фонд робочого часу, днів 255 256

Невиходи на роботу, днів 28 36

зних:

відпустки 21 23

захворювання 10 9

невиходи, що дозволяються законом 2 2

з дозволу адміністрації 1 1

прогули 2 1

цілодобові простої 1 –

страйки 1 –

Явочний робочий час, днів 217 220

Середня тривалість робочого дня,годин 7,95 7,90

Внутрішньозмінні втрати робочого часу та простої, годин 0.45 0.30

Ефективний фонд часу за рік, годин 1627.5 1672

) — контроль технологічного процесу, управління апаратами, машинами та
іншим устаткуванням — розраховується за нормами обслуговування, а саме:

де m0 — кількість об’єктів, що обслуговуються (агрегатів і т. ін.);

nзм — кількість змін роботи на добу;

Кяо — коефіцієнт переводу явочної чисельності у облікову, який
розраховується за формулою

де f ~ плановий процент невиходів робітників на роботу;

Hоб — норма обслуговування одного агрегату (машини) — кількість об’єктів
на одного робітника.

Чисельність робітників (в основному допоміжних), для яких неможливо
встановити норми обслуговування та розрахувати трудомісткість
робіт (^дл4)’ визначається за формулою

де nрм — кількість робочих місць.

Чисельність працівників управління, спеціалістів, службовців
розраховується по кожній функції методом прямого нормування, якщо дані
щодо трудомісткості є вірогідними. За умови відсутності певної
інформації або надмірної трудомісткості розрахунків можна пропонувати
метод нормування чисельності цих категорій персоналу з
використанням кореляційної залежності типу

або

– нормативна (планова) чисельність працівників управління за
конкретною функцією;

х1, х2, …хn – значення факторів, що визначають чисельність працівників
за даною функцією;

u1, u2, …un — показники ступеня при чисельному •значенні факторів;

а0 — постійний коефіцієнт рівняння нормативної залежності;

а1а2…аn — коефіцієнт регресії (показники ступеня або коефіцієнти), що
визначають міру впливу кожного фактору на чисельність працівників.

При встановленні чисельності управлінського персоналу керуються
типовими штатними розкладами (схемами, моделями),

виробленими наукою управління та практикою у тій чи іншій сфері
діяльності. Додаткова потреба персоналу на перспективний плановий)
період виявляється на основі співставлення його фактичної наявності та
потреби па плановий період за окремими професіями та
кваліфікаціями. Вона розраховується як очікуваний приріст, з
урахуванням компенсації зменшення (вихід на пенсію, призов до армії і т.
ін.), заміни практиків спеціалістами тощо.

Тема 5: Матеріальні та нематеріальні активи.

Лекція 5.1. Характеристика виробничих фондів підприємства.

Виробничі фонди підприємства. Відмітні ознаки основних і оборотних
фондів.

Виробничі фонди підприємства. Виготовлення продукції (виконання
робота, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини
та певних

засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим змістом
складають виробничі фонди підприємства, всю сукупність яких за
властивими їм ознаками поділяють на основні та оборотні (рис. 5.1).

Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не
можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома
обставинами. По-перше, елементи засобів виробництва стають виробничими
фондами лише з моменту їх безпосереднього використання у виробничих
фондів складає найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 відсотків)
національного багатства країни. Основні фонди визначають характер
матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її
розвитку. Зростання і вдосконалення засобів праці забезпечують
безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці
виробничого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною
основних фондів, складають матеріальну основу виробничої потужності
підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію
виготовлюваної продукції (сировина, конструкційні матеріали), створюють
матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи
виробничого устаткування (паливо, енергія), збереження і
транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали ~
мастила, фарби тощо; тара).

Майно соціального походження.

Майно соціального призначення. Кожне підприємство володіє іншим
майном (матеріальними цінностями) переважно невиробничого призначення.
Зокрема до основних фондів відносять також житлові будинки, будівлі
дитячих садків і ясел, поліклінік, їдалень, будинки відпочинку,
профілакторії, палаци культури, спортивні споруди та інші об’єкти
культурно-побутового призначення. Існуюча система обліку і статистики
зараховує такі об’єкти на баланс підприємства під умовною назвою
невиробничих основних фондів. Це некоректно з огляду економічної теорії,
оскільки суперечить економічній природі і сутності основних фондів
взагалі. Тому подібні об’єкти підприємств довготермінового
користування слід вважати майном суто соціального призначення або
об’єктами соціальної інфраструктури.

В умовах роздержавлення власності та розвитку ринкових відносин в
економну урізноманітнення і збільшення обсягу майна соціального
призначення стає нагальною потребою кожного підприємства. В народному
господарстві України вартість об’єктів соціальної інфраструктури
становить приблизно третину, а на підприємствах різних галузей
виробничої сфери коливається в межах 10-20 відсотків від загального
обсягу майна і має тенденцію до відносного зростання.

Оцінка, класифікація і структура основних виробничих фондів.

Оцінка основних фондів підприємства являє собою грошове
вираження їх вартості. Вона необхідна для правильного визначення
загального обсягу основних фондів, їх динаміки і структури, розрахунку
економічних показників господарської діяльності підприємства за
певний період часу.

У зв’язку з тривалим функціонуванням та поступовим спрацюванням засобів
праці, постійною зміною умов їх відтворення існує декілька видів оцінки
основних фондів. Основні фонди підприємства оцінюються: в залежності від
моменту проведення оцінки — за первісною (початковою) чи відновною
вартістю; з огляду на стан основних фондів — за повною або залишковою
вартістю.

Первісна вартість основних фондів — це фактична їх вартість на момент
введення в дію чи придбання. Зокрема, нове виробниче приміщення
зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його
спорудження (будівництва), а первісна вартість будь-якого виробничого
устаткування, окрім оптової ціни, включає витрати на його
транспортування і установленім на місці використання.

Відновна вартість основних фондів — це вартість їх відтворення в
сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті ж витрати, що й первісна
вартість, але за сучасними цінами. За зміною умов виробництва і цін на
однакові елементи засобів праці між первісною (початковою) і
відновною вартістю основних фондів виникає розбіжність, яка призводить
до ускладнення обліку і поточного регулювання процесу відтворення
основних фондів, правильного розрахунку певних економічних
показників діяльності підприємства. Тому для забезпечення однаковості у
вартісній оцінці основних фондів періодично проводиться їх переоцінка за
відновною вартістю. Остання переоцінка основних фондів народного
господарства України проведена за станом на 1 травня 1992 року.

Повна (первісна і відновна) вартість основних фондів — це їх
вартість у новому, не спрацьованому стані. Саме за цією вартістю основні
фонди рахуються на балансі підприємства впродовж усього періоду їх
функціонування.

Залишкова вартість основних фондів характеризує реально існуючу їх
вартість, ще не перенесену на вартість виготовлюваної продукції
(виконуваної роботи, здійснювані послуги). Вона є розрахунковою
величиною і визначається різницею між повною первісною (відновною)
вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних
фондів. Залишкова вартість основних фондів на час спричиненого
зношуванням їх вибуття має назву ліквідаційної вартості. В практиці
господарювання її використовують для розрахунків норм амортизаційних
відрахувань та визначення наслідків ліквідації спрацьованих основних
фондів.

Класифікація і структура

Необхідною умовою правильного обліку і планування відтворе гя основних
фондів підприємств є їх класифікація. Найбільше

економічне значення має видова класифікація, у відповідності з
якою всі основні фонди за ознакою подібності їх функціонального
призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види
(рис. 5.2).

У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів
відносять до оборотних фондів інструмент та інвентар зі строком
експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних
грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг
та взуття незалежно від строку використання і вартості.

Зображена на рис. 5.2 видова класифікація основних фондів
використовується існуючими системами бухгалтерського обліку і
статистики. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і
розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують більш
детальну класифікацію, згідно з якою кожний вид основих фондів в свою
чергу розподіляють на ряд груп та підгруп, що охоплюють засоби праці
аналогічного виробничо-технологічного призначення з приблизно
однаковими строками експлуатації.

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у
процесі виробництва, непересічне значення має їх поділ на дві частини:
активну, яка безпосередньо приймає участь у виробничому процесі і
завдяки цьому зумовлює певний обсяг та якість вироблюваної
продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу
виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно
робочі машини і устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі
прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах
управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі
технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові і нафтові свердловини.

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у
відсотках до їх загальної вартості на підприємстві, визначає видову
(технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших рівних
умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша і
ефективніша, чим більша у їх складі питома вага активної частини. Вона
змінюється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєвими серед них
є:

• виробничо-технологічні особливості підприємства;

• науково-технічний прогрес і зумовлений ним технічний рівень
виробництва;

• ступінь розвитку різних форм організації виробництва;

• відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових
основних фондів;

• вартість будівництва виробничих об’єктів і рівень цін на технологічне
устаткування;

• територіальне розміщення підприємства.

По всій сукупності промислових підприємств України у загальному обсязі
основних фондів питома вага окремих їх видів впродовж останніх років
коливалась в межах: будівель і споруд — 45-47%; машин і устаткування —
40-42%, у тому числі робочих — 30-32%; транспортних засобів — 2,5-3%. На
підприємствах і організаціях аграрного сектору частка у загальній
вартості сільськогосподарських виробничих основних фондів приблизно
становила: будівель, споруд і передавальних пристроїв — 64-65%; силових
і робочих машин і устаткування — 14-16%; робочої та продуктивної худоби
— 10-12%; багаторічних насаджень — 5-6%; транспортних засобів — 3-4% ‘
Загальна тенденція динаміки технологічної структури основних фондів
характеризується поступовим збільшенням питомої ваги активної їх
частини.

Лекція 5.2. Відтворення основних виробничих фондів.

Знос основних виробничих фондів та методи його оцінки.

Просте і розширене відтворення основних виробничих фондів відбувається у
безперервному процесі здійснення взаємозв’язаних різних його форм —
ремонту, модернізації та заміни/ окремих елементів засобів праці;
технічного переозброєння, реконструкції і розширення діючих цехів,
виробництв і підприємств в цілому, а також спорудження нових аналогічних
виробничих об’єктів. При цьому необхідною передумовою
нормального перебігу

У сільському господарстві робоча та продуктивна худоба, довгорічні
насадження виокремлюються у самостійні види основних фондів, в інших
галузях виробничої сфери відносяться до виду відтворювальних процесів
слугують постійні облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизація
основних фондів.

Спрацювання і старіння. Основні фонди протягом свого тривалого
функціонування зазнають фізичного (матеріального) і
економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння.

Під фізичним (матеріальним) спрацюванням основних
виробничих фондів розуміють явище втрачання ними своїх первісних
техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що
призводить до поступового зменшення їх реальної вартості — економічного
спрацювання. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних
фондів впливають їх надійність та довговічність, рівень екстенсивного і
інтенсивного використання, особливості технологічних процесів,
якість технічного догляду і ремонтного обслуговування,
кваліфікація робітників та інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування)
можна поділити умовно на дві частини- одну його частину періодично
усувають шляхом проведення ремонтів, а другу таким чином усунути
неможливо. З часом воно поступово накопичується і зумовлює такий
технічний стан того або іншого засобу праці, коли подальше використання
його у виробництві стає неможливим, тобто настає момент повного
фізичного спрацювання, яке вимагає заміни такого знаряддя праці новим
екземпляром аналогічного призначення. У зв’язку з цим виокремлюють
усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне
спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна
визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації
(шляхом зіставлення фактичної і нормативної величин з урахуванням
ліквідаційної вартості);

2) за даними обстеження технічного стану відносної величини економічного
спрацювання, тобто відношення їх вартості, перенесеної на вартість
виготовлюваної продукції, до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес знецінення
діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під
впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується
втрачанням засобами праці своєї споживної вартості внаслідок
удосконалення застосовуваних та створення нових засобів виробництва,
впровадження принципово нової технології, старіння вироблюваної
продукції. Старіння властиве перш за все знаряддям праці та транспортним
засобам, зв’язане з реальними економічними збитками для підприємств, що
експлуатують застарілу техніку.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи іншого засобу праці можна
визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показника) Ктес
розраховуваного за формулою

де b0, В1 — повна вартість (ціна) застосовуваного і нового засобу праці;
По, П1 — відповідно продуктивність тих же засобів праці або
витрати на їх експлуатаційне обслуговування (інший
пріоритетний техніко-експлуатаційний показник). Про загальний рівень
техніко-економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага
знарядь праці, що експлуатуються понад 10, 15 або 20 років.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці
можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми
відтворення. Між окремими видами спрацювання і старіння засобів праці та
формами їх відшкодування існує певний взаємозв’язок

Амортизація та методи нарахування.

Амортизація. Безперервний процес виробництва вимагає постійного
відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів.
Необхідною умовою відновлення засобів праці у натурі є їх відшкодування
у вартісній формі, яке здійснюється через амортизацію. Амортизація
основних фондів — це процес перенесення авансової раніше вартості усіх
видів засобів праці на вартість виготовлюваної продукції з метою її
повного відшкодування.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне
підприємство справляє амортизаційні відрахунки, тобто певних сум
грошей відповідно до розмірів фізичного спрацювання і
техніко-економічного старіння. Ці відрахування включають до
собівартості продукції, реалізують при продажу товарів, а потім
накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що слугує
відновленню основних фондів.

Амортизаційні відрахування справляють за певними нормами, які
характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової
вартості основних фондів. Розрахунки норм амортизаційних відрахувань
на повне відновлення (реновацію) основних фондів здійснюютіь
централізовано за формулою

де Ф — балансова (первісна чи відновна) вартість основних фондів; Л —
ліквідаційна вартість основних фондів; Ап — амортизаційний період
(нормативний строк функціонування) основних фондів.

Рис. 5.3. Виде фізичного спрацювання і техніко-економічного старіння
засобів праці та форми їх усунення.

При встановленні норм амортизаційних відрахувань слід виходити з
економічно доцільних середніх строків функціонування засобів праці,
необхідності забезпечення повного відшкодування вартості основних
фондів і врахування техніко-економічного їх старіння.

При цьому найбільш складним є правильне визначення тривалості
амортизаційного періоду (доцільного строку використання) конкретних
видів засобів праці. Звичайно його встановлюють з урахуванням багатьох
впливаючих факторів, зокрема загальної фізичної довговічності і
економічності капітального ремонту засобів праці, умов їх експлуатації,
строків настання техніко-економічного старіння, можливих темпів
оновлення, доцільності застосування методу прискореної амортизації
тощо.

В міру розвитку техніки, удосконалення технології і організації
виробництва змінюються тривалість та характер використання окремих видів
основних фондів, виникає об’єктивна необхідність скорочення нормативних
строків їх функціонування. У зв’язку з цим норми амортизаційних
відрахувань періодично переглядають, уточнюють. Можливі розробка і
запровадження нових норм амортизаційних відрахувань або ж лише
коефіцієнтів зміни (збільшення, зменшення) діючих норм.

Забезпечення нормального відтворення основних фондів вимагає
правильного нарахування амортизації за встановленими нормами.
Щорічну суму амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів
обчислюють шляхом множення середньорічної вартості їх на відповідні
норми амортизації і поправочні коефіцієнти до них, що враховують
конкретні умови експлуатації окремих видів яасобів праці. Середньорічна
вартість кожного виду основних фондів визначається шляхом додавання до
вартості на початок розрахункового року різниці між
середньорічними величинами введення в дію нових і вибуття діючих
елементів засобів праці. Середньорічне введення (вибуття) визначають
за результатом перемноження абсолютного його розміру і коефіцієнта
функціонування протягом розрахункового року засобів праці, що будуть
введені в дію і вибудуть, тобто відношення кількості місяців
експлуатації до числа 12.

В промисловості та інших галузях народного господарства існує
певний порядок нарахування амортизації, якого слід дотримуватись
на всіх підприємствах. Амортизації підлягають усі основні виробничі
фонди, за винятком законсервованих елементів засобів праці.
Амортизаційні відрахування на реновацію основних фондів повинні
справлятись впродовж часу, достатнього для відшкодування повної їх
вартості (з урахуванням ліквідаційної вартості). З огляду на це
існуючу на підприємствах практику нарахування амортизації протягом
фактичного строку експлуатації основних фондів треба вважати економічно
не виправданою.

Строки експлуатації. Ефективність рідтворювальних процесів певною мірою
залежить від строків експлуатації перш за все активної частини основних
фондів, тобто періоду функціонування у виробництві відповідно до їх
первісного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і
збільшення періоду експлуатації по-різному впливають на ефективність
відтворення і використання знарядь праці.

Скорочення строків експлуатації машин і устаткування, з одного боку,
уможливлює прискорення їх оновлення, зменшення техніко-економічного
старіння знарядь праці, підвищення технічного рівня підприємств,
зростання продуктивності праці, зниження ремонтно-експлуатаційних
витрат, а з іншого, — обумовлює збільшення собівартості продукції за
рахунок амортизаційних сум, вимагає більших за обсягом інвестиційних
ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування.

Подовження періоду функціонування машин і устаткування дозволяє
зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці і за рахунок
цього направляти більше ресурсів для розширеного їх відтворення, але
викликає зниження сукупної продуктивності діючих знарядь праці, значне
збільшення видатків на їх утримання та експлуатацію.

Саме тому строки експлуатації машин і устаткування повинні бути
оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші витрати
суспільної праці на їх виготовлення і використання у виробничому про
тесі протягом всього періоду функціонування. Найбільш поширеною є
методика визначення оптимальних строків експлуатації виробничого
устаткування за мінімальною величиною так званих питомих витрат
суспільної праці на одиницю корисного ефекту (наприклад
сумарної продуктивності устаткування при різних строках його
функціонування). Проте результати спеціальних осліджень свідчать, що
найбільш істотний вплив на економічно доцільний строк експлуатації
справляють щорічні амортизаційні відрахування та середньорічні
ремонтні витрати. Це уможливлює практичне застосування
простішого і наочнішого методу оптимізації строк-‘в експлуатації —
шляхом мінімізації сумарної величини цлх економічних показників з
використанням графічного способу (рис 5.4.)

Строк функціонування, кількість років

Рис. 5.4. Середньорічні витрати на експлуатацію і ремонт устаткування у
залежності від строку його функціонування

3. Ремонт, модернізація і заміна діючих засобів праці.

Окремі види засобів праці складаються з великої кількості
конструктивних елементів (деталей, вузлів тощо), які виготовлені з
різних за міцністю матеріалів, виконують різні технологічні функції,
мають неоднакове експлуатаційне навантаження і внаслідок цього
спрацьовуються нерівномірно. . Звідси виникає необхідність заміни або
відновлення спрацьованих конструктивних елементів устаткування та інших
видів засобів праці ще задовго до того моменту, коли кожний з цих
об’єктів в цілому стає непридатним для подальшого використання у
виробничому процесі. Таке часткове відновлення засобів праці
здійснюється шляхом періодичного проведення відповідних ремонтів. Отже
суть ремонту зводиться до усунення тимчасового фізичного спрацювання
конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення таким чином
постійної дієздатності засобів праці впродовж усього періоду їх
експлуатації.

На підприємствах різних галузей народного господарства
застосовують типові системи технічного обслуговування і ремонту
устаткування та інших засобів праці, що передбачають періодичне
проведення необхідних профілактично-технічних операцій, поточних і
капітальних ремонтів. Призначення поточного ремонту — збереження
засобів праці у придатному для продуктивного використання стані
шляхом проведення регулярних ремонтно-профілактичних операцій з
метою усунення дрібних неполадок і попередження прогресуючого фізичного
спрацювання. Мета капітального ремонту полягає у відшкодуванні
нормального фізичного спрацювання конструктивних елементів засобів
праці та максимально можливому відновленні первісних
техніко-експлуатаційних їх параметрів. На відміну від поточного ремонту
він є найбільш складним за обсягом виконуваних робіт і проводиться
звичайно через тривалі проміжки часу (один раз на декілька років).
Особливим видом найбільш складних ремонтних робіт є так званий відновний
ремонт, необхідність у проведенні котрого виникає внаслідок стихійного
лиха (пожежі, повені, землетрусу).

Витрати на поточний ремонт є постійними і порівняно рівномірними
впродовж експлуатаційного періоду засобів праці, тому відносяться на
собівартість продукції (наданих послуг) після їх здійснення. Проведення
капітального ремонту вимагає порівняно великих одночасних витрат, що
унеможливлює їх включення до собівартості продукції таким же чином, як і
витрат на поточний ремонт; ці витрати заздалегідь формують і відносять
на собівартість продукції рівномірно протягом ремонтного циклу, тобто
періоду між двома суміжними капітальними ремонтами. Відновний же ремонт
фінансують за рахунок державного страхового (резервного) фонду і за
характером та обсягом виконуваних робіт відносять до сфери капітального
будівництва.

В сучасних умовах господарювання і формування ринкової економіки
важливого значення набуває економічна оцінка доцільності витрат на
капітальний ремонт виробничого устаткування. Це
пояснюється тим, що на підприємствах діюче устаткування протягом
фактичного строку експлуатації капітально ремонтують декілька разів. Та
якщо проведення першого капітального ремонту у більшості випадків
економічно вигідніше придбання нової машини (здійснюється звичайно до
настання техніко-економічного старіння, а фактичні витрати на нього не
перевищують 35-40% балансової вартості), то наступні капітальні ремонти
коштують часто дорожче, ніж нове устаткування аналогічного призначення.

Для економічної оцінки ефективності витрат- на капітальний ремонт
порівнюють два альтернативних варіанти: перший — капітальний
ремонт фізично спрацьованої машини і продовження строку її
експлуатації на один ремонтний цикл; другий — заміна машини, що потребує
капітального ремонту, на нову. По кожному варіанту визначають загальну
величину витрат і втрат. Для першого варіанту це будуть витрати на
очікуваний ремонт Ri і перевищення експлуатаційних видатків по
капітально відремонтованій машині над поточними витратами по новій
машині Se, а для другого, — вартість придбання (ціна) та встановлення
нової машини Кн і втрати від недоамортизаціі діючої машини Sa. Крім
того, повинні бути враховані відмінності у продуктивності і тривалості
ремонтного циклу капітально відремонтованої та нової машини.

У загальному вигляді умова ефективності витрат на капітальний ремонт
машини можна виразити нерівністю:

(5-1)

де ? ~ коефіцієнт, що характеризує співвідношення продуктивності діючої
та нової машини;

? — коефіцієнт, що відображає співвідношення тривалості ремонтного
циклу відповідно тих же машин.

Для практичного застосування нерівність (5.1) доцільніше
перетворити у вираз, що характеризує ступінь ефективності витрат на
капітальний ремонт машини:

(5.2.)

де ер— коефіцієнт ефективності витрат на капітальний ремонт діючої
машини.

Розрахункові коефіцієнти Єр можуть набувати плюсового,
мінусового або нульового значення. При всіх плюсових значеннях
коефіцієнта Єр капітальний ремонт слід вважати економічно виправданим,
при мінусових — підвищення техніко-експлуатаційних параметрів до рівня
сучасних вимог виробництва.

При порівняно невеликих витратах і за відносно короткий строк
модернізація може забезпечити оновлення устаткування на новому
технічному рівні, зростання продуктивності праці, нарощування виробничих
потужностей і збільшення випуску продукції, економію інвестиційних
ресурсів. Досвід багатьох підприємств України показує, що проведення
комплексної модернізації багатьох видів виробничого устаткування
збільшує їх продуктивність на 30-50%, а пов’язані з нею витрати не
перевищують половини вартості нових технічних конструкцій аналогічного
призначення. Економічно доцільніше здійснювати як загальнотехнічну,
так і технологічну (цільову) модернізацію устаткування під час
проведення його капітального ремонту.

Метод визначення ефективності витрат на модернізацію такий же, як і
витрат на проведення капітального ремонту. Для цього можна
користуватися формулою (5.2), поставивши у її чисельнику витрати на
модернізацію замість видатків на капітальний ремонт відповідного
устаткування. Коефіцієнт ефективності витрат на капітальний ремонт і
модернізацію, здійснюваних одночасно,

(5.3.)

де М — витрати на модернізацію. При цьому величини ?, ? Se (5.3.), треба
визначати за даними модернізованої та нової машини.

Важливим елементом процесу відтворення основних фондів є заміна фізично
спрацьованих і техаітао застарілих засобів праці. Визначення
необхідного (економічно раціонального) щорічного обсягу заміни засобів
праці передбачає: 1) встановлення ошимальних строків експлуатації
відповідних їх видів (груп); 2) розрахунки такого щорічного обсягу
заміни, який може забезпечити дотримання оптимальних строків
функціонування устаткування та інших видів основних фондів, і ірй
простому відтворенні засобів праці розмір їх зміни (вибуття) практично
повинен дорівнювати нормі амортизаційних відрахувань на реновацію, а при
розширеному відтворенні — залежить не лише від нормального строку
експлуатації (норми амортизації), але й темпів щорічного збільшення
обсягу основних фондів.

На підприємствах більшості галузей народного господарства
України темпи оновлення основних фондів і особливо активної їх частини
шляхом заміни не забезпечує оптимальних строків експлуатації. Впродовж
останніх років коефіцієнт заміни, наприклад, металообробного
устаткування коливався в межах 2-3% загального його парку. Тому істотне
прискорення темпів оновлення парку виробничого устаткування на більшості
підприємств усіх галузей народного господарства залишається нагальним
завданням.

Розширене відтворення основних фондів

Нагромадження і оновлення основних фондів, нарощування виробничих
потужностей підприємств різних галузей народного
господарства країни

здійснюється в процесі технічного переозброєння, реконструкції
та розширення діючих або спорудження нових виробничих об’єктів (цехів,
виробництв, підприємств в цілому).

Технічне переозброєння діючого підприємства означає
здійснення відповідно до плану (програми) його технічного розвитку без
розширення існуючих виробничих площ комплексу заходів, що передбачають
підвищення до сучасних вимог технічного рівня окремих дільниць
виробництва за рахунок впровадження нової техніки і технології,
механізації і автоматизації виробничих процесів, модернізації та заміни
фізично спрацьованого і технічно застарілого устаткування. Реконструкція
діючого підприємства являє собою здійснюване за єдиним проектом повне
або часткове переобладнування виробництва. За необхідністю можуть бути
споруджені нові або розширені існуючі допоміжні та обслуговуючі об’єкти.
До реконструктивних робіт відносять також будівництво нових виробничих
об’єктів замість тих, подальша експлуатація котрих визнана недоцільною.
Під розширенням діючого підприємства прийнято розуміти спорудження за
новим проектом його другої та наступних черг, додаткових виробничих
комплексів, нових цехів або розширення існуючих, а також допоміжних та
обслуговуючих виробництв, комунікацій тощо. До нового будівництва
(новобудов) відносять спорудження окремих виробничих об’єктів або
підприємств, що проводиться на нових майданчиках та за затвердженим
початковим проектом.

Такі форми розширеного відтворення основних фондів і методи оновлення
виробничого потенціалу підприємств виступають як взаємозв’язані та
доповнюючі один одного елементи єдиного відтворювального процесу.
Найбільш ефективне його здійснення неможливе без запровадження до певної
міри централізованого вирішення окремих зв’язаних з ним питань та вибору
пріоритетних форм розширеного відтворення основних фондів. Практика
господарювання впродовж багатьох років свідчить, що для переважної
більшості підприємств різних галузей народного господарства України з
огляду на економічну та соціальну ефективність наслідків пріоритетними
формами нарощування до необхідних розмірів виробничих потужностей і
підвищення технічного рівня виробництва є технічне переозброєння та
реконструкція діючих виробничих об’єктів. Нове будівництво економічно
доцільне за умови вичерпання можливостей нарощування потужностей
на діючих підприємствах, а також при організації виготовлення
принципово нових видів продукції та надання відсутніх раніше послуг,
неможливості підтримувати на належному рівні екологічну безпеку
виробництва.

Лекція 5.3. Ефективність відтворювання та використання основних
виробничих фондів.

Показники відтворювання та ефективності використання основних виробничих
фондів.

Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності
виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та кращого
використання діючих основних фондів і виробничих потужностей
підприємств. Ці процеси, з одного боку, сприяють постійному підтриманню
належного технічного рівня кожного підприємства, а з іншого, —
дозволяють збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових
інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок
скорочення питомої амортизації та витрат на обслуговування виробництва і
його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість.

Показники ефективності. Система показників, яка всебічно може
характеризувати ефективність основних фондів, охоплює два їх блоки:
перший — показники

ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці;
другий — показники рівня використання в цілому і окремих видів основних
фондів (рис. 5.5).

Необхідність виокремлення у самостійну групу показників
відтворення засобів праці, які характеризують процес їх руху, технічний
стан та структуру, обумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно і
безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання
застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

Рис. 5.5. Система показників ефективності основних фондів.

Напрямки інтенсифікації відтворення.

Напрямки інтенсифікації відтворення. Протягом останніх років на
більшості підприємств різних галузей народного господарства України
спостерігається низький рівень ефективності відтворювальних
процесів.

Коефіцієнти оновлення і вибуття машин і устаткування, тобто найбільш
активної частини основних фондів на промислових підприємствах
коливаються в межах відповідно 5-6 та 2-3% загального їх обсягу, а
коефіцієнт економічного спрацювання досягає 50-55% загальної вартості.
Парк діючого виробничого устаткування містить майже третину фізично
спрацьованих та технічно застарілих його одиниць. Саме цим в першу чергу
спричинюється нагальне завдання прискорення та підвищення ефективності
відтворення основних фондів, зростання технічного рівня застосовуваних
засобів праці. В сучасних умовах слід запровадити і реалізувати
такі головні напрямки інтенсифікації відтворення основних фондів:

• всебічне прискорення розвитку машинобудівного комплексу України,
радикальна перебудова його структури з метою максимально можливого
задоволення власного народногосподарського попиту на достатньо
широку номенклатуру різних видів машин і устаткування, забезпечення
виготовлення нових поколінь техніки та закінчених (технологічно
зв’язаних) систем машин, розробка і організація виробництва тих знарядь
праці, які раніше взагалі не виготовлялись або імпортувались з інших
країн;

• зосередження зусиль різних галузей науки на пріоритетних напрямках
науково-технічного прогресу, форсованому розвитку перш за все
наукомістких виробництв, істотному підвищенню техніко-організаційного
рівня та соціально-економічної ефективності виробництва на іприємствах
різних галузей народного господарства;

• докорінне поліпшення всієї організації робіт і ^ономічного їх
обгрунтування на всіх стадіях відтворювального процесу
(проектування — виробництво — озподіл — впровадження — експлуатація
нової техніки);

• дотримання кожним підприємством власної стратегії технічного,
організаційного і економічного розвитку;

переорієнтація інвестиційної політики на максимальне технічне
переозброєння і реконструкцію діючих виробничих об’єктів; різке
збільшення масштабів вилучення з виробництва технічно
застарілих і економічно малоефективних машин та устаткування,
перехід від практики одиничної заміни спрацьованих знарядь праці до
систематичного комплексного оновлення техніко-технологічної
бази взаємозв’язаних виробничих ланок підприємств; ,

• створення ринкового економічного механізму країни, спроможного
викликати постійну зацікавленість усіх ланок управління виробництвом у
здійсненні найбільш ефективних відтворювальних процесів та сприймати
науково-технічні і організаційні новини (нововведення).

Практична реалізація перелічених головних напрямків інтенсифікації
відтворювальних процесів потребує не лише активної
інженерно-виробничої діяльності самих підприємств, концентрованої
мобілізації великих власних фінансових коштів. В повному обсязі вона
можлива за умови перш за все постійної державної підтримки,
безпосередньої участі багатьох інститутів ринкової
інфраструктури та іноземного капіталу.

Шляхи кращого використання.

Шляхи кращого використання. Головною ознакою підвищення рівня
ефективного використання основних фондів і виробничих потужностей
того чи іншого підприємства є зростання обсягу виробництва
продукції. Кількість же виробленої продукції при наявному розмірі
виробничого апарату залежить, з одного боку, від фонду часу продуктивної
роботи машин і устаткування протягом доби, місяця або року, тобто їх
екстенсивного завантаження, а з другого, — від ступеня використання
знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаження). Отже, всю
сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо кращого
використання основних фондів і виробничих потужностей підприємства за їх
змістом та призначенням умовно можна поділити на дві групи: перша —
збільшення екстенсивного завантаження; друга ~ підвищення інтенсивного
навантаження. Виділені групи складають головні напрямки більш
ефективного використання основних фондів і виробничих потужностей
підприємства, кожний з яких охоплює певну кількість конкретизованих
заходів, або шляхів (рис. 5.6).

При цьому треба відзначити дві важливі обставини. По-перпіе, якщо
екстенсивне завантаження машин і устаткування можна підвищувати до
певного рівня, обмеженого календарним фондом часу, то можливості
підвищення інтенсивного навантаження устаткування, його продуктивності
практично не є такими вичерпними. По-друге, здійснення заходів
екстенсивного напрямку, як прасило, не потребує капітальних витрат, а
підвищення рівня інтенсивного використання виробничого апарату зв’язане
зі значними інвестиціями; проте останні порівняно швидко скуплюються за
рахунок одержуваного внаслідок цього додаткового економічного ефекту.

Рис. 5.6. Шляхи кращого взкп^г^чпя осиввяих фондів і виробничих
потужностей підприємства.

Великим резервом збільшення продуктивної роботи виробничого
устаткування є максимально можливе скорочення його простоїв. На
підприємствах з

дискретним виробництвом кількість не працюючого впродовж доби
устаткування нерідко досягає 15-20% загального його парку, а
внутрізмінні простої складають 10-15% робочого часу. Це спричинюється:
неузгодженістю пропускної спроможності окремих цехів і дільниць;

незадовільною організацією технічно-профілактичного обслуговування
та ремонту устаткування; відсутністю робітників тих чи інших професій;
перебоями у забезпеченні виробами, оснащенням, пристроями,
підйомно-транспортними засобами тощо.

Для підприємств ряду галузей індустрії і перш за все машинобудування
надзвичайної гостроти набула проблема підвищення коефіцієнту змінності
роботи виробничого устаткування. Зокрема на машинобудівних
підприємствах України цей показник впродовж останніх років практично не
змінюється і по металообробному устаткуванню становить в середньому 1,45
(з урахуванням внутрізмінних простоїв ще менше — всього 1,25), що
свідчить про наявність достатньо великих резервів кращого використання
знарядь праці. Якщо довести реальну змінність роботи металообробного
устаткування до раціонального рівня (1,7-1,8), то можна було б
збільшити випуск машинобудівної продукції більше ніж на 30%.

Значному поліпшенню екстенсивного завантаження діючих засобів праці
сприяє зниження частки недіючого устаткування, розміри якого є значними
(декілька десятків тисяч одиниць) лише на промислових підприємствах
України, а також виведення З експлуатації зайвого та
неефективно

ористовуваного устаткування і організація ,яки цьому повноцінної
двозмінної роботи. За існуючими рахунками здійснення таких заходів дало
б можливість ищити фондовіддачу на підприємствах різних галузей
мисловос-гі та народного господарства на 10-15 і більше л-ків.

Вирішальне значення для підвищення рівня інтенсивного -ікористання
основних фондів має своєчасне здійснення заходів щодо заміни та
модернізації фізично спрацьованого і технічно застарілого
устаткування. Для підтримання порівняно високого технічного рівня
виробництва на підприємствах треба щорічно замінювати 4-6% і
модернізувати 6-8% діючого парку машин, устаткування та інших видів
знарядь праці.

До важливих факторів, що зумовлюють зростання продуктивності
устаткування за одиницю часу, відносяться запровадження новітньої
технології, інтенсифікація виробничих процесів.
Підприємствам різних галузей властиві свої специфічні способи
інтенсифікації технологій виготовлення продукції, виконання робіт або
надання виробничих послуг (застосування, наприклад,
кисиево-конвертерного методу виплавлення сталі у чорній металургії;
різних каталізаторів, високих температур і тиску — у хімічній
промисловості;

обробки металу тиском, точних методів литва — у машинобудуванні тощо).
Широке використання природного газу та кисню разом зі збільшенням
температури дуття і тиску під колошником домни зумовлює зростання
виробництва чавуну майже на третину.

Значного підвищення інтенсивного навантаження устаткування на
підприємствах можна досягти завдяки застосуванню прогресивних форм і
методів Організації виробництва (концентрації, спеціалізації,
кооперування та комбінування; гнучких, потокових і роторно-конвейєрних
ліній), що дозволяють використовувати високопродуктивне
автоматизоване усі^їкуаангія. За результатами спеціальних досліджень, на
підприємствах машинобудування виготовлення конструктивно і
технологічно однорідних деталей на потокових лініях забезпечує
підвищення навантаження устаткування на 20-30%.

Досить істотні за величиною резерви кращого екстенсивного та
інтенсивного використання основних фондів і виробничих потужностей мають
бути реалізовані шляхом освоєння у стислі строки проектних потужностей,
введених в дію нових технологічних агрегатів, ліній,
устаткування. За даними вибіркового обстеження декількох сотень
підприємств різних галузей промисловості та будівництва, середній
фактичний період освоєння виробничих потужностей становить 5-6
років. Разом з тим технічно і економічно обгрунтовані розрахунки
підтверджують реальну можливість досягнення проектних показників
нових потужностей і виробничих об’єктів на підприємствах видобувної
промисловості за півтора-два роки, а обробної — за одни’рік і навіть
швидше.

В умовах ринкової економіки діюча система господарювання
систмагосподарювання в цілому повинна містити в собі достатні економічні
стимули ефективного використання основних фондів, виробничих потужнстей,
усього наявного майна функціонуючих підприємств. Дійова система таких
колекгившіх та індивідуальних економічних стимулів на підприємствах
різних галузей народного господарства України поки що знаходиться на
стадії свого становлення і розвитку. Цьому сприятимуть: реалізація
програми роздержавлення та приватизації власності; широке
акціонування підприємств, система їх оподаткування;

побудова механізму оплати праці залежно від кінцевих результатів
виробництва- більш гнучка амортизаційна та інвестиційна політика;
державна підтримка здійснюваних підприємствами великих
інвестиційних проектів, підприємницької і зовнішньоекономічної
діяльності тощо.

Тема 6: Обігові кошти.

Лекція 6.1.

Оборотні кошти підприємства: поняття і структура.

Оборотні фонди підприємства мають матеріально-речову та вартісну форми.
У практиці планування і обліку господарської діяльності до складу
оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене
виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; видатки майбутніх
періодів.

Виробничі запаси становлять найбільшу за величиною частину
оборотних фондів. До них відносяться запаси сировини, основних і
допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива і пального,
тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів,
господарського інвентаря (реманенту) та інших предметів, а також
аналогічних предметів, що швидко спрацьовуються.

Незавершене виробництво — це предмети праці, обробка (переробка) яких не
завершена у тому або іншому виробничому підрозділі підприємства. Вони
перебувають безпосередньо на робочих місцях або ж у процесі
транспортування від одного робочого місця до іншого. До напівфабрикатів
власного виготовлення відносять ті предмети праці, що повністю
оброблені (перероблені) у даному виробничому підрозділі
підприємства, але потребують подальшої обробки в інших підрозділах
(наприклад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція заготовчого
виробництва).

Між виробничими запасами і незавершеним виробництвом в цілому
існує певний технологічний зв’язок. Сировина, матеріали і покупні
напівфабрикати, які за величиною становлять переважну частину виробничих
запасів, у процесі свого кругообороту з самого початку використання
переходять у фазу незавершеного виробництва. Інші ж види
виробничих запасів цю фазу обминають.

Видатки майбутніх періодів являють собою грошові витрати, що мають місце
у даному періоді часу, але відшкодовуються за рахунок собівартості
продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них відносяться
витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів,
раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та
економічної інформації, передплату періодичних видань тощо.

Співвідношення оборотних фондів у розтині окремих елементів і стадій
функціонування (запаси, незавершене виробництво, видатки майбутніх
періодів) характеризує їх виробничо-технологічну
(стадійну) структуру. Вона формується під впливом ряду факторів (типу
виробництва, особливостей продукції та технології її виготовлення,
умов забезпечення підприємства матеріальними ресурсами тощо) і
змінюється у часі (порівняно повільно, без різких коливань). Наприклад,
на промислових підприємствах України у загальному обсязі оборотних
фондів частка виробничих запасів становить у середньому впродовж
останніх років приблизно 70%, незавершеного виробництва — 25%.
Спостерігається така тенденція у динаміці структури оборотних фондів:
відносні розміри виробничих запасів в цілому зменшуються, а
незавершеного виробництва і видатків майбутніх періодів, навпаки,
збільшуються.

Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні
відмінності, зумовлені застосовуваними технологіями і формами
організації виробництва, умовами забезпечення матеріальними ресурсами,
цінами на них тощо. Зокрема, найбільшу частку в загальному обсязі
оборотних фондів становлять: виробничі запаси — на електростанціях та
підприємствах легкої промисловості (до 90%);

незавершене виробництво — на підприємствах машинобудування
(біля 40%, у зв’язку з великою тривалістю виробничого циклу); видатки
майбутніх періодів — на підприємствах видобувної індустрії (40-50% і
більше).

Нормування оборотних коштів.

Нормування витрати. Визначення потреби підприємства у сировині та
інших видах матеріальних ресурсів здійснюється за певними нормами їх
витрати. Ці норми розробляються самими підприємствами

або ж на їх замовлення галузевими науково-дослідними організаціями.
Застосовувана система норм витрати матеріальних ресурсів охоплює
велику кількість різноманітних норм; забезпечення зручності
практичного користування ними досягається шляхом їх класифікації за
певними ознаками (табл. 5.2).

Нормування витрати окремих видів матеріальних ресурсів передбачає
дотримання певних його наукових принципів. Найважливішими з цих
принципів мають бути: прогресивність, технологічна і економічна
обгрунтованість, динамічність і забезпечення зниження норм.

Таблиця 5.2. Класифікація норм витрати матеріальних ресурсів.

Класифікаційні ознаки Види норм витрати |

Призначення Норми витрати за видами матеріальних ресурсів – сировини,
матеріалів, палива тощо.

Масштаб дії Групові (на однакові види продукції) Індивідуальні

Період дії Річні (для поточного планування) Перспективні

Ступінь деталізації об’єктів нормування На деталь (вузол) На виріб в
цілому

Ступінь деталізації нормованих ресурсів Специфіційовані (на вид ресурсів
з конкретними їх параметрами) Зведені (на вид ресурсів за звуженою
номенклатурою) і

Норма витрати його чи іншого виду матеріальних ресурсів являє собою
гранично допустиму величину витрати на виготовлення продукції в
умовах конкретного виробництва з урахуванням необхідності застосування
найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого гатунку.
Вона має власну структуру, тобто співвідношення окремих елементів, які у
своїй сукупності утворюють загальну величину витрати -певного виду
матеріальних ресурсів на одиницю вироблюваної продукції. Для більшості
матеріалів структура норми витрати

де Rч — корисна або чиста витрата матеріалу; Q – технологічні відходи і
втрати; q — інші організаційно-технічні відходи і втрати, що виникають у
процесі транспортування, зберігання тощо. Якість норми витрати тим вища,
чим менші в її складі неминучі технологічні та інші відходи і втрати
сировини (матеріалів).

У практиці господарювання використовують три основні методи нормування
витрати матеріальних ресурсів:

аналітично-розрахунковий, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний.
Найбільш прогресивним вважається аналітично-розрахунковий метод, що
базується на глибокому аналізі та техніко-економічному обгрунтуванні
усіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і
технології виробництва. Дослідно-лабораторний метод зводиться до
визначення норм витрати шляхом проведення низки дослідів і досліджень;

його використовують головним чином для нормування витрати допоміжних
матеріалів та інструменту. Суть звітно-статистичного методу нормування
полягає у встановленні норм витрати виходячи зі звітних даних про
фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого)
деякого зниження норм у наступні роки. Його практичне застосування
допустиме як виняток для приблизних розрахунків, а також у процесі
нормування витрати малоцінних і рідко використовуваних матеріалів.

Показники і шляхи підвищення ефективності використання оборотних коштів
підприємства.

Ефективність використання. Раціональне і економне витрачання
окремих елементів оборотних фондів підприємств має непересічне
економічне значення. Це зумовлюється всезростаючими масштабами
абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва
продукції у різних галузях народного господарства, переважаючою часткою
матеріальних витрат у загальній її вартості. Економія матеріальних
ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної і питомої
витрати окремих видів, дозволяє з однієї і тієї ж кількості сировини і
матеріалів виготовляти більше продукції без додаткових витрат
суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва в
цілому на кожному і підприємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання оборотних фондів існує
певна система техніко-економічних показників. Причому ці показники є
диференційованими у залежності від особливостей виробництва на тих чи
інших підприємствах і окремих видів предметів праці.

На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну сировину,
застосовують показник (коефіцієнт) виходу або добування готової
продукції з вихідної сировини. Наприклад, на підприємстві кольорової
металургії таким показником слугує коефіцієнт добування міді з руди, а
на цукровому заводі — вихід цукру з буряків. На підприємствах окремих
галузей народного господарства показником ефективності використання
сировинних ресурсів є витрата сировини на одиницю готової продукції.
Зокрема на комбінатах (заводах) чорної металургії застосовується
показник витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу, флюсів) на
одну тонну чавуну, а на підприємстві по виробництву мінеральних добрив —
витрата сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо.

На підприємствах обробної промисловості для цієї мети застосовують
коефіцієнт використання матеріалів, який являє собою відношення чистої
ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конструкційного
матеріалу. Стосовно окремих видів матеріалів розраховують такі
показники, як коефіцієнт використання площі матеріалу (листовий прокат,
тканина, шкіра), коефіцієнт використання об’єму матеріалу (деревина)
тощо.

Більш ефективне використання оборотних фондів передбачає перш за все
вирішення конкретних завдань по економії сировини, матеріалів, палива,
електроенергії. Прийнято розрізняти джерела і шляхи економії
матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого може
бути досягнута економія ресурсів, а шляхи економії — яким чином, за
допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи інші види матеріальних
ресурсів. Зі всієї сукупності можливих заходів щодо економії
матеріальних ресурсів слід виокремлювати виробничо-технічні та
організаційно-економічні (рис. 5.7).

Найбільші за величиною резерви підвищення рівня ефективного
використання найважливіших видів матеріальних ресурсів пов’язані з
комплексною переробкою сировини та широким застосуванням так званих
вторинних ресурсів.

Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки,
результатом якого є добування з вихідної сировини усіх корисних
компонентів та їх повне використання, включаючи технологічні відходи.
Економічна доцільність комплексної переробки сировини обумовлена великою
цінністю так званої попутної продукції, що міститься у вихідній
сировині. Зокрема при добуванні природного газу попутними продуктами є
конденсати, гелій, сірка;нафти — побіжний газ, сірка, йод, бром; мідної,
мідно-колчеданової та мідно-цинкової руди — цинк (до 7%), залізо (понад
30%), сірка (до 45%), а також свинець, кобальт, молібден, золото, срібло
та інші метали у кількості, яка забезпечує рентабельне їх добування.

Саме помітна частка побіжних продуктів у загальному обсязі вироблюваної
продукції свідчить про економічну Доцільність комплексної переробки
вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей народного
господарства.

Рис. 5.7. Джерела та шляхи економії матеріальних ресурсів на
підприємствах.

Наприклад, понад 30% виробництва різних видів лої продукції зосереджено
на підприємствах кольорової) рної металургій, 10% — на підприємствах
целюлозно-паперової промисловості; на підприємствах кольорової
металургії вартість побіжних продуктів у більшості випадків дорівнює
загальній вартості продукції основних (профільних) виробництв.

Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу переробки
вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її використання на
більшості підприємств не відповідає сучасним вимогам господарювання.
Коефіцієнт використання багатьох видів комплексної сировини
впродовж останніх років тримається на рівні не більше 50-60%.
Незадовільно використовуються технологічні відходи виробництва на
збагачувальних, металургійних і хімічних підприємствах, теплових
електростанціях, м’ясокомбінатах України.

Вторинні матеріальні ресурси являють собою залишки сировини і
матеріалів, відходи виробництва і споживання, які можуть бути повторно
використані для виготовлення продукції. За ознакою утворення вони
іоділяються на дві основні групи — відходи виробництва та оди
споживання. До відходів виробництва відносяться: іщки сировини і
матеріалів, що значною мірою втратили о первісну споживчу вартість
(обрізки матеріалів, .лева стружка, відпрацьовані каталізатори і
технічне ю, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побічні та жні продукти
переробки вихідної сировини, які не є ‘вною метою того або іншого
виробництва, а логічно неминучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні
іуста порода тощо). Відходи споживання охоплюють ‘.: виробничого
споживання (різні цілком спрацьовані елементи засобів виробництва –
металевий лом, гума, тара тощо).

Тема 7. Інвестиції: формування, використання, ефективність.

Лекція 7.1.

Інвестиції, їх види і характеристика.

Характеристика інвестицій. Як показують розрахунки за тривалий
період часу, в середньому приблизно одну третину обсягу
фінансових коштів

підприємств різних галузей економіки України становлять інвестиції
(одноразові капітальні витрати).

Інвестиції — и/е. довгострокові вкладення капіталу (грошей) у
підприємницьку діяльність з метою одержання певного доходу (прибутку).
Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його (їх) у ту і іншу комерційну
справу, називається інвестором, а процес вкладення капіталу —
Інвестуванням строковим фінансуванням). У будь-якій
іємницькій діяльності інвесторами можуть бути як пні, так і фізичні
особи, тобто підприємства і окремі іки капіталу.

Для сутньо-змістовної характеристики інвестицій істстне теоричне і
практичне значення має визначення різновидів за окремими ознаками, їх
функціонально-елементний склад (рис. 7.4).

Рис. 7.4. Функціонально-елементний склад інвестицій підприємства

Залежно від того, де вкладається капітал (у межах країни чи за
кордоном), виокремлюють Внутрішні (вітчизняні) і зовнішні (іноземні)
інвестиції. У

свою чергу внутрішні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а
зовнішні ~ на прямі і портфельні.

Фінансові інвестиції означають використання наявного капіталу для
придбання (купівлі) акцій, облігацій та інших цінних паперів, що
випускаються підприємствами або державою. За умови такого інвестування
має місце переміщення титулів власності, котрі дають право на одержання
нетрудового доходу. У літературі з питань політичної економії капітал у
вигляді цінних паперів називається ще фондовим, або фіктивним капіталом,
позаяк він не є реальним багатством і не має дійсної вартості (на
відміну від капіталу, вкладеного в різні сфери і галузі суспільного
виробництва).

В умовах ринкової економіки з фінансових інвестицій найбільш поширеним є
придбання акцій з метою одержання щорічного дивідендного доходу.
За характером розпорядження вирізняють два види акцій — іменні та на
пред’явника, а за розміром одержуваного доходу ~ звичайні та
привілейовані. На відміну від іменних акції на пред’явника можуть вільно
купуватись і продаватись. По звичайних акціях виплачуються дивіденди,
розмір яких залежить від величини одержуваного у тому або іншому році
підприємством (акціонерним товариством) прибутку, а по привілейованих
— фіксований розмір (процент) незалежно від фактичної величини
прибутку.

Реальні інвестиції являють собою вкладення капіталу (грошей) в різні
сфери і галузі народного господарства (суспільного виробництва) з метою
оновлення існуючих і створення нових “капітальних” (матеріальних) благ,
а як наслідок цих результатів — одержання набагато більшого прибутку.
Такі реальні інвестиції ще називають виробничими; проте у практиці
господарювання за ними закріпилась інша усталена і повсюдно поширена
назва — просто капітальні вкладення. Оскільки в наступних розділах мова
йтиме лише про капітальні вкладення у виробництво на різних
підприємствах, то це обумовлює необхідність їх окремого більш детального
розгляду.

Зовнішні Прямі інвестиції — це вкладення капіталу за кордоном, що за
величиною становить не менше 10% вартості того чи іншого конкретного
проекту, а портфельні — закордонні інвестиції розміром до 10% вартості
здійснюваного за їх допомогою капітального проекту. Періодичний аналіз
співвідношення прямих і портфельних інвестицій має приктичне значення
для виявлення загальних масштабів і частки залучення іноземного
капіталу до сфери розвитку і підвищення виробництва та інших напрямків
діяльності господарюючих суб’єктів.

Ефективність довгострокового фінансування модернізації існуючих і
будівництва нових виробничих і невиробничих об’єктів багато де в чому
залежить від пропорцій між державними і приватними інвестиціями. Поки що
домінують державні інвестиції і фінансова підтримка держави, позаяк за
кількістю господарюючих суб’єктів і обсягом вироблюваної
продукції переважають державні підприємства порівняно з фірмами інших
форм власності. Цілком природно, що з активізацією розвитку
роздержавлення і приватизації власності, акціонування державних
підприємств все більшою має ставати частка приватного капіталу в
загальному обсязі. Це сприятиме підвищенню рівня ефективності
використання як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій.

Різновиди і структура капітальних вкладень, джерела їх фінансування.

Різновиди і структура капітальних вкладень За загальноприйнятим
визначенням капітальні вкладення являють собою періодично
здійснювані гострокові витрати капіталу на відтворення основних ‘дів і
об’єктів соціальної інфраструктури підприємства. З огляду на
функціональну цілеспрямованість іізняють валові і чисті капітальні
вкладення. Валові літальні вкладення — це загальна сума одноразових ,»ат
капіталу на просте і розширене відтворення .обничих основних фондів та
об’єктів соціальної оаструктури, а чисті — витрати лише на розширене їх
гворення. Величину чистих капіталовкладень неважко “захувати; для цього
з загального обсягу капітальних вдень треба вилучити розмір
амортизаційних відрахувань, рі використовуються, як відомо, на просте
відтворення ювних фондів та іншого майна підприємства. За існуючими на
підприємствах системами планування обліку до складу капітальних вкладень
включають: 1) гість будівельно-монтажних робіт; 2) вартість усіх видів
обничого устаткування, а також зараховуваних до •овних фондів
інструментів та інвентаря; 3) інші італьні роботи і витрати. До останніх
відносяться:

‘•гість земельних ділянок; роботи по глибокому вдувальному бурінню
на нафту, газ і термальну воду;

іектні роботи; науково-дослідні роботи; вартість идбаних
патентів і ліцензій; витрати на підготовку плуатаційних кадрів для
підприємств, що будують’я, п-ість нетитульних тимчасових споруд,
необхідних при ‘ізіяцтві виробничих об’єктів тощо.

Ряс. 7.5. Пересічна елементио-технологічна і відтворювальна структура
капітальних вкладень на підприємствах різних галузей промисловості
України.

Планування капітальних вкладень, джерела їх фінансування.

Визначення необхідного обсягу і джерел фінансування. Процес планування
(прогнозування) капітальних вкладень на підприємствах охоплює два
послідовно здійснюваних етапи: перший обчислення необхідного обсягу
реальних (виробничих) тицій на розрахунковий період (рік, декілька
років); m — визначення конкретних джерел фінансування іалу. Кожний з
цих етапів вимагає окремого •тлення. Масштабність і складність
розрахунків на першому і залежать від можливих варіантів
конкретної комічної ситуації на ринку і підприємстві. Такими .нтами
можуть бути: 1) за кількісними і якісними •ктеристиками виготовлюваної і
пропонованої для ,ажу продукції попит ринку задовольняється повністю, не
потребує збільшення обсягу її виробництва на відному підприємстві; 2)
продукція підприємства за то і цінами користується зростаючим попитом на
ринку; зництво і трудовий колектив з метою одержання аного приросту
прибутку зацікавлені у відповідному яшенні обсягу її виробництва шляхом
введення в дію яткових виробничих потужностей; 3) має місце різке •шення
попиту ринку на пропоновану для продажу на продукцію, що втратила
конкурентоспроможність за техніко-економічними показниками; за цієї
умови »іство мусить модернізувати її або ж терміново вати виробництво
нової продукції, здатної конкурувати на ринку товарів.

За першим Варіантом має здійснюватись лише просте відтворення основних
фондів переважно за рахунок амортизаційних відрахувань. У цьому випадку
розрахункова процедура обмежується визначенням акумульованої суми
амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів та її порівняння
з потребою капіталу для заміни застарілих видів устаткування сучасними
досконалішими їх моделями. Необхідний для цієї мети розмір капіталу
(грошових коштів) обчислюється на основі інформації про потребу нового
устаткування у фізичних одиницях та існуючі індивідуальні ціни на нього.
При цьому повинні бути враховані вартість монтажу (встановлення) нової
техніки і капітальний доход від реалізації машин та інших засобів праці,
що вибувають з експлуатації.

Другий варіант передбачає здійснення розширеного відтворення основних
фондів і об’єктів соціальної інфраструктури. Наслідком цього процесу
має бути нарощування до необхідних розмірів виробничої потужності
підприємства переважно шляхом його технічного переозброєння,
реконструкції або розширення за попередньо розробленим проектом.

Такий варіант збільшення виробничих можливостей підприємства зумовлює
необхідність ретельного складання програми (плану) його технічного
переозброєння і реконструкції (розширення). Розробці програм (плану)
повинні передувати аналіз і оцінка техніко-економічного і
організаційного рівня виробництва за системою показників, яка охоплює
такі їх основні групи: технічна оснащеність виробництва і технічний
рівень устаткування; відповідність застосовування технологій сучасним
вимогам; технічний рівень і якість продукції; рівень організації
виробництва.

Програма (план) складається звичайно за розділами:

1) зведені техніко-економічні показники (приріст виробничої потужності і
обсягу товарної продукції; підвищення рівня механізації
(автоматизації) виробництва; зростання продуктивності праці;
економія енергетичних і матеріальних ресурсів; загальна сума капітальних
вкладень); 2) заходи по окремих напрямках техніко-технологічного і
організаційного розвитку (впровадження прогресивної технології,
механізація і автоматизація виробництва, модернізація діючого
устаткування, удосконалення організації виробництва і управління) з
визначенням по кожному з них приросту виробничої потужності та інших
економічних показників;

3) потреба в устаткуванні (вітчизняне, у тому числі виготовлене власними
силами; імпортне; типові вузли для модернізації діючого устаткування.

Для визначення необхідного обсягу капітальних вкладень за цим
варіантом економічної ситуації використовують залежно від стадії
планування два методи:

перший — попередньо-приблизних розрахунків (на основі ; показника
питомих капітальних вкладень на одиницю приросту виробничої потужності);
другий — прямих розрахунків (за даними кошторису технічного
переозброєння і реконструкції або розширення підприємства). За
першим методом розрахунки здійснюють у такій послідовності (цифри
умовні).

• Обчислюють необхідну середньорічну величину виробничої потужності
підприємства Nap, виходячи з очікуваного коефіцієнту її використання в
розрахунковому році (0,9) та виявленого попиту ринку на продукцію (45000
одиниць):

Nсp = 45000 : 0,9 = 50000 одиниць.

Тема 8. Інноваційні процеси.

Лекція 8.1.

Загальна характеристика інноваційних процесів. Поняття і класифікація їх
видів.

Всю сукупність процесів і явищ, що відбуваються на підприємствах різних
галузей народного господарства, можна умовно поділити :і групи
— традиційні і інноваційні. Традиційні процеси За характеризують
звичайне функціонування народного царства, його галузей і підприємств, а
інноваційні — розвиток останніх на якісно новому рівні. Впродовж ілого
періоду, коли економіка функціонувала і чвалась переважно за рахунок
екстенсивних факторів госування постійно зростаючого обсягу суспільних
-урсів — персоналу, виробничих фондів), у виробництві домінували
традиційні процеси і явища. Оскільки екстенсивні фактори практично
себе вичерпали або їх дід стала економічно невигідною, розвиток та
інтенсифікація сучасного виробництва мають базуватися переважно на нових
рішеннях у галузі технології, техніки, організаційних форм і економічних
методів господарювання. Опрацювання, прийняття і реалізація таких рішень
складають зміст так званих інноваційних процесів.

В узвичаєному розумінні іяноваціяяі процесії, щр мають місце в будь-якій
складній виробничо-господарській системі, характеризуються
сукупністю безперервно виникаючих у часі і просторі прогресивних, якісно
нових змін. Результатом інноваційних процесів є новини, а їх
впровадження у господарську практику . визнається нововведенням.
Інноваційні процеси започатковуються певними галузями науки, а
завершуються у сфері виробництва, спричинюючи у ній прогресивні зміни.
Первісними імпульсами новин і нововведень на підприємствах
слугують не лише суспільні потреби і результати власних фундаментальних
наукових досліджень, але й використання зарубіжного прогресивного
досвіду в галузі технології і організації виробництва, сучасних форм
господарювання. За своїм характером інноваційні процеси, новини і
нововведення поділяються на взаємозв’язані певні їх види (рис. 8.1)

Технічні новини і нововведення проявляються у формі нових продуктів
(виробів), технологій їх виготовлення, засобів виробництва (машин,
устаткування. енергії, конструкційних матеріалів).

Рис. 8.1. Джерела, класифікація і взаємозв’язок інноваційних процесів
(новин, нововведень).

Організаційні нововведення охоплюють нові методи і форми організації
усіх видів діяльності підприємств та інших ланок суспільного виробництва
(організаційні структури управління сферами науки і виробництва, форми
організації різних типів виробництва і колективної праці тощо);

економічні — методи господарського управління наукою і виробництвом
через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування,
ціноутворення, мотивації і оплати праці, оцінки результатів діяльності;
соціальні — різні форми активізації людського чинника
(професійна підготовка і підвищення кваліфікації персоналу, в першу
чергу складу керівників усіх рівнів; стимулювання його (їх) творчої
діяльності; поліпшення умов і постійного підтримання високого
рівня безпеки праці; охорона здоров’я людини і навколишнього природного
середовища; створення комфортних умов життя тощо); юридичні — нові і
змінені закони та різноманітні нормативно-правові документи, що
визначають і регулюють усі види діяльності підприємств і організацій.

За масштабністю і ступенем впливу на ефективність діяльності певних
ланок суспільного виробництва усі новини та нововведення можна об’єднати
-у дві групи — локальні (поодинокі, окремі) та глобальні
(великомасштабні).

Якщо локальні новини (нововведення) призводять переважно до еволюційних
перетворень у сфері діяльності підприємств і через це не справляють
особливо істотний вплив на ефективність їх функціонування і розвитку, то
глобальні, що у своїй більшості є революційними (принципово новими),
мають кардинально підвищувати організаційно-технічний рівень виробництва
і завдяки цьому забезпечувати суттєві позитивні зрушення в економічних і
соціальних процесах.

Між окремими видами інноваційних процесів (новин, нововведень) існує
порівняно тісний взаємозв’язок. Технічні новини обумовлюють перш за все
відповідні організаційні нововведення, а останні вимагають, щ правило,
певних змін в економічному механізмі діяльності підприємств. Зокрема
створення і розвиток гнучких автоматизованих виробництв на підприємствах
різних галузей спричинюють докорінні зміни в організації технічної
підготовки виробництва, методах його поточного планування і
оперативного регулювання, а також перехід до безперервного
(тризмінного) режиму роботи цехів з гнучкими виробничими
системами. Широкомасштабна комп’ютеризація виробництва та інших
сфер діяльності людини зумовлює появу нового виду господарювання —
промислового сервісу і відповідних організаційно-економічних
форм його здійснення.

Ефективні технічні, організаційні та економічні нововведення
неодмінно призводять до помітних позитивних змін у соціальних процесах
на підприємствах, а все зростаюча актуалізація нагальних завдань
соціального характеру ініціює їх розв’язання за допомогою нових
організаційно-технічних і економічних рішень. Зрештою усі нововведення
на підприємствах, які зорієнтовані на динамічний розвиток і невпинне
підвищення ефективності виробництва, мають спиратися на власні
юридичні підвалини, відповідні нормативно-законодавчі акти; інакше вони
не зможуть справляти належний вплив на масштаби і строки досягнення
соціально-економічних цілей діяльності підприємств і організацій. Тому
треба позитивно оцінювати:

активізацію законотворчих процесів в Україні, які сприяють швидшому
переходу до соціальне орієнтованих ринкових відносин між суб’єктами
господарювання; розробку і прийняття пакету законів і державних
механізмів їх практичної реалізації, що визначають і регулюють
діяльність підприємств та організацій усіх галузей народного
господарства.

Вплив на виробництво інноваційних процесів. Методика обчислення
показників.

Вплив на виробництво. Усі локальні і особливо глобальні, нововведення
різної спрямованості можуть забезпечувати максимально можливий
прогресивний вплив на виробництво за умови, якщо вони використовуються
підприємствами постійно, комплексно і гармонійно. Найбільший за
наслідками безпосередній вплив на результативність (ефективність)
діяльності підприємства справляють технічні і організаційні
нововведення. Інші нововведення впливають на виробництво опосередковано
(через ефективність нових технічних і організаційних рішень). Про
ступінь впливу окремих організаційно-технічних та інших нововведень на
відповідні економічні показники діяльності підприємств свідчать такі
приклади. Досвід експлуатації гнучких автоматизованих
виробництв показує істотні переваги порівняно з ^технологічним
устаткуванням традиційного виконання: питома вага оплати праці (у
розрахунку на одну деталь) зменшується на 25-30%, накладні витрати —
більш як на .80%, виробнича площа — на 60%, а тривалість виробничого
циклу скорочується у 5-6 разів. Серед глобальних технічних нововведень
за ступенем впливу на економіку підприємства відрізняються роторні та
роторно-конвейерні лінії, які у порівнянні з традиційними знаряддями
праці залежно від складності виготовлюваних деталей забезпечують:
підвищення продуктивності праці — у 4-10 разів; зменшення обсягу
необхідної виробничої площі – 2-2,5 раза; скорочення тривалості циклу
виготовлення — 15-20, а обсягу транспортування виробів — 25-30 разів.

Помітно посилюється вплив нових технічних (технологічних) систем
не лише на економічні явища, але й на соціальні процеси. Це вимагає
підвищеної увага конструкторів нової техніки до показників її
надійності, ергономічності і екологічності. Особливо нагальним є
завдання екологізації виробництва на підприємствах. За результатами
соціальних досліджень установлено, що, наприклад, збільшення у два рази
забруднення повітря шкідливими викидами скорочує термін
експлуатації промислового устаткування до першого капітального
ремонту в середньому у півтора раза, а урожайність пшениці у зонах дії
підприємств кольорової металургії на 40-60% менша, ніж за межами цих
зон. У той же час сучасні прогресивні технології уможливлюють
перетворення джерел подібних економічних витрат у чинники зростання
обсягів продукції і прибутку. Зокрема застосування існуючої технології
утилізації викидів сірчаного ангідриду тепловими електростанціями шляхом
оснащення їх відповідними газоочисними установками може задовольнити
половину потреби народного господарства України у сірчаній кислоті.

Проте ефективність окремих глобальних і локальних заходів є важливим,
але недостатнім вимірником ступеню впливу нововведень
організаційно-технічного характеру на результативність діяльності
підприємств. Ось чощ необхідно знати конкретну методику
виявлення інтегрального впливу певної сукупності нововведень на ключові
показники виробничо-господарської діяльності підприємств за той чи
інший проміжок часу. У зв’язку з Цим можна використовувати загальний
методичний підхід,

•угь якого зводиться до обчислення за спеціальними алгоритмами
(формулами) основних показників, що характеризують економічну
ефективність тієї або іншої сукупності запроваджених впродовж року
(декількох років) нових технічних і організаційних рішень. Зокрема варто
обчислювати такі техніко-економічні показники.

• Приріст обсягу виробленої продукції .

Де Lвп — чисельність вивільнених працівників за рахунок технічних і
організаційних нововведень, чол.;

Вп1 — продуктивність пращ у розрахунковому pop

(періоді), тис.грош.од./чол.;

Vвп- обсяг виробленої продукції, тис.грош.од.

Приріст продуктивності праці

Івп1 – загальне зростання продуктивності праці у розрахунковому році
(періоді), %;

L1 — фактична чисельність персоналу, чол.;

Вп1 — продуктивність праці у базовому році (періоді), тис.грош.од./чол.

Приріст фондоозброєності праці

де I1f — темп зростання фондоозброєності праці у розрахунковому році
(періоді), /о;

Фосн — вартість основних виробничих фондів, тис.грош.од.;

f0 — фондоозброєність праці у базовому році (періоді), тис.грош.од./чол.

Приріст фондовіддач/

де IF- — темп зміни фондовіддачі за розрахунковий рік (період), %;

F0 — фондовіддача у базовому році (періоді), грош.од.

• Частка економії від впровадження технічних і організаційних новин в
загальних витратах на виробництво продукції, %

де D1 — середня заробітна плата одного працівника у розрахунковому році
(періоді), грош.од.;

Р1 — загальна сума прибутку у тому ж році (періоді), тис.грош.од.

Приріст рентабельності виробництва

де R1 – рівень рентабельності виробництва у розрахунковому році
(періоді), %;

Фвир ~ загальна вартість виробничих фондів, тис.грош.од.

Зроблені за наведеним методичним підходом розрахунки пересічних
показників свідчать про істотний вплив технічних і організаційних
нововведень на розвиток і ефективність виробництва на підприємствах
різних галузей народного господарства України. Зокрема по всій
сукупності машинобудівних підприємств країни за останній десятирічний
відтинок часу за рахунок здійснених нових організаційно-технічних
заходів частка приросту обсягу виробленої продукції, продуктивності і
фондоозброєності праці у середньому становила відповідно 63, 76 і 57
відсотків загальної його величини. При загальній помітній тенденції
постійного зниження фондовіддачі технічні і організаційні нововведення
забезпечили значне підвищення цього показника (приблизно 18%). У
порівнянні з загальною позитивною динамікою показників витрат на
виробництво (собівартості продукції) і рентабельності виробництва темпи
їх відповідно зниження і збільшення, які обумовлені
організаційно-технічними чинниками, були майже у 1,5-2 рази вищими.
При цьому частки зміни розрахункових показників під впливом
технічних і організаційних нововведень склали у середньому 62-63 і
37-38 відсотків загальної позитивної їх динаміки.

Технічний розвиток підприємства, суть і основні форми.

Науково-технічний процесц Потенційні можливості розвитку і
ефективності виробництва визначаються перш за все науково-технічним
огресом, його темпами і соціально-економічними зультатами.

Чим цілеспрямованіше і ефективніше використовуються івітні досягнення
науки і техніки, що є першоджерелами ггку продуктивних сил, тим
успішніше вирішуються зі і пріоритетні (по відношенню до виробничих)
льні завдання життєдіяльності суспільства. Науково-технічний прогресе
(НТП) в буквальному розумінні означає безперервний
.взаємообумовлений науки ї :хніки; у ширшому суттєво-змістовному
і.їченні — це постійний процес створення нових і \ і
осконалення застосовуваних технологій, засобів •пва і кінцевої продукції
з використанням науки.

НТП можна тлумачити також як процес нагромадження і практичної
реалізації нових наукових і технічних знань, цілісну циклічну систему
“наука — техніка — виробництво”, що охоплює ряд стадій: фундаментальні
теоретичні дослідження; прикладні науково-дослідні роботи;
дослідно-конструкторські розробки; освоєння технічних нововведень;
нарощування виробництва нової техніки до потрібного обсягу, її
застосування (експлуатація) впродовж певного періоду часу;
техніко-економічне, екологічне і соціальне старіння виробів, наростаюча
їх заміна новими, більш ефективними зразками.

Йому властиві як еволюційні (зв’язані з накопиченням кількісних змін),
так і революційні (обумовлені стрибкоподібними якісними змінами)
форми удосконалення технологічних методів і засобів виробництва,
кінцевої продукції. При цьому до еволюційних форм НТП відносять
поліпшення окремих техніко-експлуатаційних параметрів виробів чи
технології їх виготовлення, модернізацію або створення нових
моделей машин, обладнання, приладів і матеріалів у межах одного й того
ж покоління техніки, а до революційних — зміна поколінь техніки і
кінцевої продукції, виникнення принципово нових науково-технічних ідей,
загально-технічні (науково-технічні) революції, у процесі яких
здійснюється масовий перехід до нових поколінь техніки у лідируючих її
галузях.

Науково-технічна революція (НТР) віддзеркалює докорінну якісну
трансформацію суспільного розвитку на основі новітніх наукових відкрить
і винаходів, що справляють революціонізуючий вплив на змінювання знарядь
і предметів праці, технології, організації і управління виробництвом,
характеру трудової діяльності людей. Зміст сучасної НТР найбільш повно
розкривається Її особливості. До ключових (визначальних) з них сяться:

• перетворення науки у безпосередньо дуктивну силу (втілення наукових
знань у людині, логії і техніці; безпосередній вплив науки на пальне
виробництво та інші сфери діяльності

суспільства);

• новий етап суспільного поділу праці, по0язаний з перетворенням науки у
ведучу сфери економічної і соціальної діяльності, що набуває масового
характеру (до науки перейшла найбільш революціонізуюча, активна роль у
розвитку всіх сторін суспільства; сама практика вимагає, щоб наука
випереджала у своєму розвитку техніку і виробництво, а останнє все більш
ставало технологічним втіленням науки);

• прискорення темпів розвитку сучасної науки і техніки, що
підтверджується скороченням перебігу часу від наукового відкриття до
його практичного використання;

• інтеграція багатьох галузей науки, самої/науки з виробництвом з метою
прискорення і підвищення ефективності усіх сучасних напрямків
науково-технічного прогресу;

• якісне перетворення усіх елементів процесу виробництва — засобів праці
(революція У робочих машинах, поява керуючих машин, перехід до
автоматизованого виробництва). Предметів Праці (створення нових
матеріалів з наперед заданими властивостями; використання нових,
потенційно невичерпних джерел енергії),, самої праці (трансформація її
характеру та змісту, збільшення у ній частки творчих елементів).

Науково-технічний прогрес, що завжди здійснюється у взаємозв’язаних
еволюційних та революційних його формах, є домінантою (визначальним
чинником) розвитку продуктивних сил, невпинного підвищення
ефективності виробництва, цим самим забезпечує неухильне зростання
продуктивності суспільної праці. Спираючись на суть, зміст та
закономірності сучасного розвитку науки і техніки, можна виокремити
характерні для більшості галузей народного господарства загальні
напрямки НТП, а по кожному з них — Пріоритети на найближчу доступну для
огляду перспективу (рис.8.2).

В умовах сучасних революційних перетворень у технічному базисі
виробництва ступінь його технічної досконалості та рівень економічного
потенціалу в цілому визначаються прогресивністю
використовуваних технологій — способів одержання і перетворювання
матеріалів, енергії, інформації, виготовлення продукції. Технологія
виступає завершальною ланкою і формою матеріалізації фундаментальних
досліджень, засобом безпосереднього впливу науки на сферу виробництва.

Якщо раніше її вважали забезпечуючою підсистемою виробництва, то зараз
вона набула самостійного значення, перетворившись в авангардний напрям
НТП.

Сучасним технологіям властивні певні тенденції їх розвитку “і
застосування. Головними з них є: по-перше, перехід до малостадійних
процесів шляхом сполучення в одному технологічному агрегаті окремо
виконуваних раніше операцій; по-друге, забезпечення у нових
технологічних системах мало- або безвідхідності виробництва; по-третє,
підвищення рівня комплексності механізації процесів на основі
застосування систем машин і технологічних ліній; по-четверте,
використання в нових технологічних процесах засобів мікроелектроніки, що
дозволяє одночасно з підвищенням ступеню автоматизації процесів досягти
більш динамічної гнучкості виробництва.

Рис. 8.2. Загальні і пріоритетні напрямки НТП.

Технологічні методи все більше і частіше визначають конкретну форму і
функції засобів та предметів праці і, отже, ініціюють появу інших
напрямків НТП; вилучають з виробництва технічно і економічно застарілі
знаряддя праці і породжують нові машини і устаткування, засоби
автоматизації. Зараз принципово нові види техніки розробляються і
виготовляються під нові технології, а не навпаки, як це відбувалось
раніше, коли панував примат засобів праці

НТП у галузі знарядь праці, технічний рівень і якість виготовлювальних
машин і устаткування залежать безпосередньо від ступеня
прогресивності та якісних характеристик застосовуваних для їх
виробництва конструкційних та інших допоміжних матеріалів. Звідси
випливає все зростаюча роль створення та широкого використання нових
матеріалів, що характеризує один з важливих напрямків НТП.

В галузі предметів праці варто виділити такі тенденції НТП: 1) істотне
підвищення якісних характеристик матеріалів мінерального походження,
стабілізація і навіть зменшення питомих обсягів їх споживання; 2)
інтенсивний перехід’ до застосування у все більшій кількості легких,
міцних та корозієстійких кольорових металів і сплавів, що став можливим
внаслідок появи принципово нових технологій, які у багато разів
зменшили вартість їх виробництва; 3) істотне розширення номенклатури та
форсоване нарощування обсягів продукування штучних матеріалів з наперед
заданими і унікальними властивостями.

Перша тенденція проявляється у значному збільшенні випуску
низьколегованої сталі, листового і термообробленого прокату, металічного
порошку, беззлиткового прокату кольорових металів, що забезпечують
підвищення надійності і зниження металомісткості різних технічних
конструкцій;

друга тенденція — у всезростаючому використанні як конструкційних
матеріалів алюмінію, титану, магнію та їх сплавів, що уможливлює у
декілька, (від 2 до 10) разів зменшувати масу машин і устаткування,
транспортних засобів тощо; третя тенденція, найперспективніша за своєю
прогресивністю і економічною ефективністю, — у випереджаючому
розвитку виробництва полімерних, композиційних (полімерних з
наповнювачем) та керамічних матеріалів, що порівняно з традиційними
мають більш високу термічну, абразивну і ерозійну стійкість, меншу
питому щільність, інертність до агресивних середовищ, а нерідко —
унікальні властивості, завдяки чому стають незамінимими, єдино
можливими конструкційними матеріалами для ряду найновіших типів
сучасної техніки.

До сучасних виробничих процесів ставляться такі вимоги, як
досягнення максимально можливої безперервності, безпеки, гнучкості
і продуктивності, що можуть бути реалізовані лише за відповідного рівня
їх механізації і автоматизації — інтегрованого та завертаючого напрямку
НТП. Механізація і автоматизація виробництва, яка відображає різний
ступінь заміни ручної праці машиною, у своєму безперервному розвитку
послідовно, паралельно або паралельно-послідовно переходить від
нижчої (часткової) до вищої (комплексної) форми.

За умов інтенсифікації виробництва, гострої необхідності
багаторазового зростання продуктивності та радикального поліпшення
соціологізації, докорінного підвищення продукованих виробів
автоматизація виробничих процесів стає стратегічним напрямком
НТП для підприємств більшості галузей народного господарства. При
цьому пріоритетне завдання полягає у забезпеченні її комплексності,
оскільки впровадження окремих автоматичних машин і агрегатів
часто не дає бажаного економічного ефекту, зберігає значну частку ручної
праці. Новий і досить перспективний напрямок комплексної автоматизації
пов’язаний із створенням і впровадженням гнучких автоматизованих
виробництв. Форсований їх розвиток перш за все у машинобудуванні та
деяких іншия галузях зумовлений об’єктивною необхідністю постійно
забезпечувати високоефективне використання автоматичного устаткування,
що дорого коштує, та достатню мобільніств виробництва з часто
оновлюваною номенклатурою продукції

Технічний розвиток підприємства Вся сукупність сучасниз напрямків
НТП слугує] фундаментальною базою технічного розвитку будь-якого
підприємства. Технічний розвиток відображає процес формування і
удосконалення техніко-технологічної бази підприємства, що має бути
постійно зорієнтованим на кінцеві результати його господарської
діяльності.

Технічний розвиток як об’єкт організаційно-економічного
управління охоплює різноманітні форми, що мають відображати відповідні
стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і забезпечувати
відтворення основних фондів підприємства (від капітального ремонту
знарядь праці до розширення та нового будівництва певним виробничих
ланок). Із сукупності форм технічного розвитку варто виокремлювати такі,
які характеризують, з одного боку, підтримування
техніко-технологічної базк підприємства, а з другого, — її
безпосередній розвиток шляхом удосконалення і нарощування (рис. 8.3).

Оцінка технічного рівня підприємства тієї чи іншої галузі народного
господарства повинна здійснюватись періодично (один раз на 1-3 роки) у
процесі аналізу і узагальнення певної системи показників, що відбивають
ступінь технічної оснащеності праці персоналу, рівень прогресивності
застосовуваної технології, технічний рівень виробничого устаткування,
рівень механізації і автоматизації основного і допоміжного виробництва.
На’йбільш важливі і типові для усіх підприємств (незалежно від
галузевого поділу) показники для оцінки стану їх технічного розвитку
наведені у табл. 8.1.

При цьому об’єктивність такої оцінки може бути • ібезпечена за умови не
лише методично правильного ‘” “‘ “ювідних показників, але й порівняння
їх ,аного підприємства за певний період, а “тим рівнем на інших
споріднених Для поглибленої аналітичної оцінки стану тку підприємства,
необхідність у проведенні виникає при розробці спеціальної юграми,
мають застосовуватися також інші ічаючи ті з них, що відбивають галузеві
обництва. Зокрема до таких показників механоозброєність праці
(відношення зеті машин і устаткування до кількості більшій зміні);
коефіцієнт фізичного чання; коефіцієнт технологічної всовуваних /
на одну утилізаці’ риродноїо середовища, який визначається за
спеціальною шкалою у балах, тощо.

Ряс. 8.3. Форми технічного розвитку підприємства.

Таблиця 8.1. Основні показники технічного рівня підприємства.

Ознаки групування показників Перелік окремих показників

Ступінь технічної оснащеності праці • Фондоозброєність праці •
Енергоозброєність праці

Рівень прогресивності технології • Структура технологічних процесів за
трудомісткістю

• Частка нових технологій за обсягом або трудомісткістю продукції

• Середній вік застосовуваних технологічних процесів

• Коефіцієнт використання сировини і матеріалів

Технічний рівень устаткування • Продуктивність (потужність) •
Надійність, довговічність • Питома металомісткість • Середній строк
експлуатації

• Частка прогресивних видів у загальній кількості

• Частка технічно та економічно застаріло/о у загальному парку

Рівень механізації і автоматизації виробництва • Ступінь с;:оплення
робітників механізованою працею

• Частка обсягу продукщ’ї, вироблюваної за допомогою автоматизованих
засобів праці

У зв’язку з визначальним впливом на результати господарської
діяльності технічного розвитку, його багатоспрямованістю і
великою складністю важливе практичне значення має постійно
здійснювана чітка і збалансована за всіма елементами система
економічного управління цим процесом на підприємстві. Процес
економічного управління технічним розвитком підприємства повинен
включати декілька основних етапів:

• установлення цілей — визначення і ранжирування, виокремлювання
їх приорітетів;

• підготовчий — аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної
інформації;

• варіантний вибір рішень — розробка, вибір критеріїв, оцінка
ефективності можливих варіантів рішень;

• програмування робіт — узгодження вибраних рішень, їх інтегрування в
єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку;

• супроводження реалізації програми — контроль за виконанням ‘
передбачених програмою заходів, проведення необхідного коригування
програми.

При / цьому цілі та пріоритети технічного розвитку мають визначитися у
відповідності з загальною стратегією підприємства на тому чи іншому
етапі його функціонування. Конкретні стратегічні напрямки технічного
розвитку підприємства можуть буги пов’язані з вирішенням проблем:

кардинального підвищення якості виготовлюваної продукції, забезпечення
її конкурентноспроможності на світовому і вітчизняному ринках; розробки
і широкого впровадження ресурсозберігаючих технологій; скорочення витрат
ручної праці, поліпшення загальних її умов; здійснення всебічної ’.ції
виробництва в межах сучасних вимог щодо навколишнього середовища тощо.
юцесі економічного управління технічним розвитком .:тва стрижневими є
завдання якісної розробки і :іня, забезпечення необхідними
ресурсами, .„so відстежування здійснення програм (планів). і програм
(планів) технічного розвитку підприємства чається сукупністю конкретних
заходів, що входять до ладу. Звичайно такі програми (плани) охоплюють
ряд :лів, а кожен з останніх — певну групу спрямованих
заходів (рис. 8.4). зним недоліком існуючого порядку розробки (планів)
технічного розвитку підприємств є і- “підсумовування” різних пропозицій,
відсутність їх інтеграції в єдиний цілеспрямований комплекс Подолати цей
недолік дозволяє попереднє ванни програми (плану) технічного ку в так
званому режим/ групової

Мета цієї роботи полягає у ретельному перегляді :дженні пропозицій, що
рекомендуються для ;я в проект програми (плану). Сама робота має ;ісь
у вигляді проблемної наради, учасниками якої бути керівники підприємства
та група експертів-/ тому числі зовнішніх (незалежних) експертів ім
сценарієм. Дотримання останнього дозволяє ю здійснити конкурсний відбір
конкретних -ряуків технічного розвитку підприємства.

Тема 9. Техніко-технологічна база виробництва.

Лекція 9.1.

Поняття і значення техніко-технологічної бази виробництва.
Найефективніші способи її формування.

Характеристика й форми технологічного розвитку підприємства (розвиток
шляхом модернізації і технологічного переозброєння, ремонт та заміни
застарілого устаткування).

Загальна характеристика, види та чинники формування виробничої
потужності підприємства. Методичні причини розрахунку.

Показники і шляхи підвищення рівня використання виробничих потужностей.

Тема 10: Організація виробництва: принципи, типи, методи і форми.

Лекція 10.1.

Поняття, структура і принципи організації виробничого процесу.

Структура виробничого процесу. Виробничий процес – це сукупність
взаємопов’язаних дій людей, засобів праці та природи, потрібних для
виготовлення продукції. Основними елементами виробничого процесу є
процес праці як свідома діяльність людини, предмети та засоби праці
(рис. 9.1).

Рис. 9.1. Схема елементів виробничого процесу.

Це ресурсні складові виробничого процесу, які потребують певних
витрат коштів. Поряд з цим у багатьох виробництвах використовуються
природні процеси, які здійснюються під впливом сил природи (біологічні,
хімічні процеси у аграрних та аграрно-промислових виробництвах, сушіння,
остуджування деталей після термічної обробки тощо). Природні процеси
потребують витрат часу, а витрат ресурсів — тільки у випадку їх штучної
інтенсифікації.

Головною складовою виробничого процесу є технологічний процес —
сукупність дій по зміні та •чначенню стану предмета праці. На
підприємствах -нюються різноманітні виробничі процеси. Їх поділяють
дусім за такими ознаками: призначення, перебіг у часі, інь
автоматизації.

За призначенням виробничі процеси поділяються на основні, допоміжні та
обслуговуючі. Основні Процеси — це процеси безпосереднього виготовлення
основної продукції )иемства, яка визначає його виробничий профіль,
алізацію і поступає на ринок як товар для продажу. )вні процеси у ряді
виробництв поділяються на стадії: івельну, обробну, випускну
(складальну). Разом вони яоють основне виробництво. До допоміжних жать
процеси виготовлення продукції, яка ристовується на самому
підприємстві для забезпечення і^іального протікання основних процесів.
ДОПОМІЖНІ процеси групуються за їх призначенням, утворюючи такі
.опоміжні виробництва, як ремонтне, інструментальне, нергетичне та ін.
Обслуговуючі Процеси забезпечують ‘ормальні умови здійснення основних і
допоміжних роцесів. До них належать складські, транспортні процеси.

За перебігом у часі виробничі процеси поділяють на дискретні (перервні)
та безперервні. Дискретним Процесам притаманна циклічність,
пов’язана з виготовленням виробів певної форми, які обчислюються в
штуках (машини, прилади, одяг-тощо). Безперервні – продуктивність одного
робочого місця, кількість робочих місць.

Принципи організації виробничого процесу. Виробничий процес і окремі
його операції повинні бути раціонально організовані у просторі і часі.
Для цього слід дотримуватися певних принципів при проектуванні та
організації виробничого процесу. До таких принципів належать:
спеціалізація, пропорційність, паралельність, прямо точність,
безперервність, ритмічність, автоматичність, гнучкість,
гомеостатичність.

Принцип пропорційності вимагає, щоб у всіх частинах виробничого процесу,
у всій взаємопов’язаній ситемі підрозділів і машин була узгоджена
пропускна спроможність, тобто однакова здатність виконання робіт і
випуску продукції.

Недотримання цього принципу призводить до виникнення “вузьких
місць” або неповного завантаження окремих підрозділів. На підприємствах
із складною структурою виробництва важко досягти повної
пропорційності потужностей окремих підрозділів (бригад, дільниць, цехів,
виробництв). Вона періодично порушується внаслідок освоєння нових
виробів, неоднакових темпів зниження їх трудомісткості у різних
підрозділах тощо. Виникнення диспропорцій — закономірний результат
розвитку виробництва, проте їх потрібно передбачати і планомірно
усувати.

• Принцип паралельності передбачає одночасне виконання окремих операцій
і процесів. Додержання цього принципу особливо важливе при виготовленні
складних виробів, що компонуються із багатьох деталей, вузлів,
агрегатів, послідовне виробництво яких зайняло б багато часу.
Паралельність досягається раціональним розчленуванням виробів на
складові частини, суміщенням часу виконання різних операцій над ними,
одночасним виготовленням різних виробів. Паралельне виконання робіт на
робочому місці забезпечується багатоінструментальною обробкою заготівок,
суміщенням часу виконання основних і допоміжних операцій.

• Принцип прямоточності означає, що предмети праці в процесі обробки
повинні мати найкоротші маршрути по всіх стадіях і операціях виробничого
процесу, без зустрічних і зворотних переміщень. Для дотримання цього
принципу цехи, дільниці, робочі місця, наскільки це можливо,
розташовують за ходом технологічного процесу. , ^Допоміжні виробництва,
служби, склади у свою чергу розміщують по можливості ближче до тих
підрозділів, які вони обслуговують.

• Принцип безперервності вимагає, щоб перерви між суміжними
технологічними операціями були мінімальні або зовсім ліквідовані.
Найбільшою мірою цей принцип реалізується у безперервних виробництвах —
хімічному, металургійному, енергетичному та ін. У дискретному
виробництві, де технологічний процес має широку диференціацію,
повністю ліквідувати перерви неможливо як з технологічних, так і
організаційних причин. В цих умовах важливим завданням є мінімізація
перерв у структурі виробничого циклу шляхом синхронізації
операцій, застосування прогресивних методів оперативного управління
виробництвом. Безперервність виробничого процесу повинна доповнюватись
безперервністю роботи устаткування і робітників.

• Принцип ритмічності полягає в тому, що робота всіх підрозділів
підприємства і випуск продукції повинні здійснюватися за певним
ритмом, планомірною повторюваністю. При додержанні принципу
ритмічності у рівні проміжки часу виготовляється однакова або рівномірно
зростаюча кількість продукції, забезпечується рівномірне завантаження
робочих місць. Ритмічна робота дозволяє найповніше використовувати
виробничу потужність підприємства і його підрозділів.

• Принцип автоматичності передбачає економічно обгрунтоване
вивільнення людини від безпосередньої участі у виконанні операцій
виробничого процесу. Особливо актуальна реалізація цього принципу у
виробництвах з важкими і шкідливими умовами пращі. Автоматизуються не
тільки виробничі процеси, а й інші сфери діяльності людини, в тому числі
управління.

• Принцип гнучкості означає, що виробничий процес повинен оперативно
адаптуватися до зміни організаційно-технічних умов, пов’язаних з
переходом на виготовлення іншої продукції або її модифікацією. Гнучкість
виробничого процесу дозволяє освоювати нову продукцію у короткий термін
з меншими витратами. Значення принципу гнучкості особливо зростає в
умовах швидких темпів науково-технічного прогресу, коли об’єкти
виробництва часто міняються. Гнучкість виробничого процесу досягається
універсалізацією знарядь праці, засобів автоматизації та методів
обробки, впровадженням верстатів з ЧПК, гнучких виробничих систем.

• Принцип гомеостотичності вимагає, щоб виробнича система була здатною
стабільно виконувати свої функції в межах допустимих відхилень і
протистояти дисфункціональним впливам. Це досягається створенням
технічних і організаційних механізмів саморегулювання і стабілізації. До
стабілізаційних організаційних систем належать системи оперативного
планування і регулювання виробництва, планово-запобіжного ремонту
устаткування, резервних запасів та ряд інших заходів.

Розглянуті принципи раціональної організації виробничого
процесу тісно між собою пов’язані, доповнюють один одного і
різною мірою реалізуються на практиці в конкретних умовах. При
проектуванні виробничого процесу, його організації треба їх враховувати,
але вибирати оптимальні організаційно-технічні рішення за критерієм
економічної ефективності.

Організаційні типи виробництва та їх характеристика.

Особливості діяльності підприємства, специфіка технічних s
організаційних рішень на ньому істотно залежать від типу зиробництва.
Тип Виробництво — це класифікаційна категорія виробництва, яка враховує
такі його властивості, як широта номенклатури, регулярність,
стабільність і обсяг випуску продукції. Є три типи виробництва:
одиничне, серійне і масове.

Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою продукції,
малим обсягом випуску одинакових виробів, повторне
виготовлення яких здебільшого не передбачається. Серійне виробництво
має обмежену номенклатуру продукції, виготовлення окремих виробів
періодично повторюється певними партіями (серіями) і загальний їх випуск
може бути досить великим. Масове виробництво характеризується
вузькою номенклатурою продукції, великим обсягом безперервного і
тривалого виготовлення окремих виробів.

Окремо виділяють дослідне виробництво, у якому виготовляються зразки або
партії (серії) виробів для проведення дослідних робіт, випробувань,
доопрацювання конструкцій. На їх основі розробляється конструкторська та
технологічна документація для серійного або масового виробництва. За
своїми характеристиками дослідне виробництво близьке до одиничного.

За ознаками типу виробництва можна характеризувати виробничі підрозділи:
від робочого місця до підприємства взагалі. При цьому важливою
кількісною характеристикою є рівень спеціалізації робочих місць, який
обчислюється за допомогою коефіцієнта закріплення операцій. Коефіцієнт
закріплення операцій — це середня кількість технологічних операцій, яка
припадає на одне робоче місце за місяць. Він обчислюється за формулою

.

Де

– коефіцієнт закріплення операцій;

n — кількість найменувань предметів, мкі обробляються на даній групі
робочих місць (на дільниці, в цеху) за місяць;

mj – кількість операцій, що проходить і-й предмет в процесі обробки на
даній групі робочих місць;

.

> 40’

На робочих місцях серійного виробництва виконуються операції над
обмеженою номенклатурою деталей, які обробляються періодично
партіями. Застосовується універсальне і спеціальне устаткунання, що
розташовується як технологічними групами, так і за предметним принципом.
Кваліфікація робітників взагалі середня на машина? з ЧПК. пугких
•’с.?менклатури, величини партю, ifiHe виробн^їцтво поділяється на
йссерійне і великосерійне. Робочі місця вирор'”*цтва за своши
характеристиками чиу їт’сць одиничного виробництва, тільки ‘ьк.’с’^ь
операцій, які на них виконуються, ‘””ги обробляються малими
партіями. ітп’.ення операцій орієнтовно в межах “‘я робочих місць
середньо серійного більше ^•бч.жекня1 кількості які стабільно •сокий
рівень 20. На робочих місцях (робкицтва предмети обробляються
па}, іи, устаткування спеціалізоване, бпчі місця масового
виробництва характеризуються мим риконанням однієї операції над одним
предметом •iSro Ад ^ = 1. Устаткуваніїя вузько спеціалізоване, ,рться
спеціа-\ьне оснащення. Принцип лиї’у vr-лтку” – ‘ — предметний.
Виконання рих лінічх не потребує ^тизованкх •хніка або ..аних типів
виробництва риємста з однорідаим тютом виробництва. Тому тип виробництва
дільниці, цеху, підприємства визначається переважаючим на них типом
виробництва на робочих місцях.

Підприємства одиничного виробництва виготовляють продукцію одиничними
екземплярами, що не повторюється взагалі або повторюється нерегулярно.
На дільницях і в цехах переважають одиничні процеси, але є робрчі місця
і цілі підрозділи із серійним виробництвом уніфікованих деталей і вузлів
для різних виробів (шестерні, валики, кріпильні деталі, ручки, прилади
тощо). До підприємств одиничного виробництва належать заводи
важкого, енергетичного машинобудування, суднобудування та ін.

Таблиця 9.1. Порівняльна характеристика типів виробництва

Ms пп Ознака характеристики Тип виробництва

Одиничне Серійне Масове

1. Широта номенклатури виробів Необмежена Обмежена кількістю типів Один
тип

2. Постійність виготовлення Не повторюється Періодично повторюється
Постійно випускається

3. Рівень спеціалізації робочих місць

Різні операції

= 1

4. ‘ Рівень спеціалізації устаткування Універсальне Універсальне і
спеціальне Переважно спеціальне

5. Принцип розташування робочих місць Технологічний Технологічний і
предметний Предметний

6. Рівень кваліфікації робітників Високий Середній, високий на
автоматизованих системах Невисокий на простих операціях, високий в
автоматизованих системах

Підприємства серійного виробництва випускають серії виробів обмеженої
номенклатури, які періодично повторюються. Серія — це певна
кількість виробів одного типорозміру, що виготовляється за незмінною
технічною документацією. На серійних підприємствах робочі місця
переважно серійного типу виробництва. Разом з тим можуть бути процеси
масового виробництва уніфікованих деталей на потокових лініях. Типовими
прикладами підприємств серійного виробництва є верстатобудівні,
літакобудівні, заводи по виробництву сільськогосподарської техніки,
електровозів тощо.

Підприємства масового виробництва безперервно випускають один або
декілька виробів протягом тривалого часу в умовах високої
внутрішньозаводської спеціалізації. На робочих місцях переважають масові
процеси, в окремих випадках при низькій трудомісткості операцій є
серійні типи виробництва, наприклад, на заготівельних процесах. До таких
підприємств належать автомобільні, тракторні заводи, підприємства по
виготовленню годинників, телерадіо-апаратури та ін.

Тип виробництва істотно впливає на його організаційно-технічну побудову
і ефективність. Від типу виробництва залежить виробнича структура
підприємства і його підрозділів, вибір технологічних процесів,
устаткування і оснащення, методів організації виробництва та управління.
Найбільш ефективним є масове виробництво, в умовах якого легко
застосовувати високопродуктивне спеціальне устаткування і
максимально реалізувати принципи раціональної організації
виробничого процесу. Технічно і організаційно складне і найменш
ефективне одиничне виробництво. Тому важливою передумовою підвищення
ефективності виробництва є збільшення його серійності, перехід при
можливості від одиничного до серійного, а від серійного до масового
виробництва. Досягається це різними шляхами, в тому числі розширенням
ринку збуту і збільшенням серій виробів, уніфікацією їх деталей і
агрегатів, особливо складних машин і приладів, впровадженням
групових методів обробки тощо.

Виробничий цикл і методика обчислення.

Структура виробничого циклу — це інтервал часу від початку до закінчення
процесу виготовлення продукції, тобто час, протягом якого
запущені у виробництво предмети праці перетворюються у готову продукцію.
Він обчислюється для одного виробу або певної їх кількості, що
виготовляються одночасно. Виробничий цикл є важливим календарно-плановим
нормативом організації виробничого процесу у часі. Виходячи з його
тривалості визначається термін запуску продукції у виробництво,
складаються календарні плани її виготовлення на всіх стадіях виробничого
процесу, узгоджується робота суміжних підрозділів (дільниць, цехів). На
основі виробничого циклу обчислюється величина незавершеного виробництва
— важливого елемента обігових коштів підприємства.

Структура виробничого циклу показана на рис. 9.2. З нього видно, що
виробничий цикл складається з часу виробництва і перерв. Час виробництва
особливих пояснень не потребує. Час перерв містить перерви у робочий
час, тобто тоді, коли підприємство працює, і неробочий час, який
визначається режимом його роботи (вихідні, святкові дні, перерви між
робочими змінами, на обід).

Рис. 9.2. Структура виробничого циклу.

Перерви у робочий час поділяються на перерви партіонності та чекання.
Перерви партіонності виникають тоді, коли предмети праці обробляються
партіями. Партія предметів — це певна кількість однакових предметів, які
обробляються на кожній операції безперервно з одноразовою
витратою підготовчо-заключного часу. Предмети партії обробляються не
одночасно, а по одному або декілька штук. Кожний предмет праці чекає
спочатку своєї черги на обробку, а потім кінця обробки всієї партії.
Перерви партіонності обчислюються не окремо, а разом з тривалістю
технологічних операцій, утворюючи технологічний цикл. Перерви
чекання виникають внаслідок несинхронності операцій виробничого процесу:
предмети праці не можуть оброблятися, бо зайняті робочі місця іншими
операціями.

Перерви чекання виникають також тоді, коли не одночасно виготовляються
деталі, що входять до одного комплекту.

Конкретна структура виробничого циклу залежить від особливостей
продукції, технологічних процесів її виготовлення, типу
виробництва та ряду інших факторів. У безперервних виробництвах
(хімічному, металургійному і т. п.) найбільшу частку у виробничому циклі
займає час виробництва. У дискретних виробництвах перерви
становлять істотну частку виробничого циклу. Особливо тривалі перерви у
одиничному виробництві, менші ~ в серійному і мінімальні — у масовому. \

Обчислення виробничого циклу Виробничий цикл може обчислюватися як
для окремих предметів (деталей, вузлів. виробів), так і для їх
партій. Визначення циклу здійснюється за складовими його елементами. Для
виробів з тривалим циклом величина останнього обчислюється у календарних
днях, у цьому адку враховуються всі перерви. Короткі цикли (до 5 \
обчислюються у робочих днях і вихідні дні не ;тоться.

ряді випадків виконання допоміжних операцій ,ає з часом перерв, особливо
перерв чекання. Тоді на циклу менше суми його складових. Це треба увати
при обчисленні загальної тривалості циклу. ювною складовою виробничого
циклу є тривалість логічних операцій, яка становить технолгічний цикл.

Технологічний цикл обробки партії предметів на операції дорівнює

Tm — технологічний цикл в одиницях часу, як правило, іяах;

n — кількість предметів у партії;

t – тривалість обробки одного предмету;

M – кількість робочих місць, на яких виконується ля.

Технологічний цикл партії предметів, які обробляються скількох
операціях, залежить також від того, як ує’гься виконання операцій над
предметами праці. три способи поєднання операцій технологічного (три
способи передачі предметів): послідовне, іне, паралельно-послідовне.
:лідовне поєднання операцій полягає в тому, -.упна операція починається
тільки після закінчення )ки всіх предметів партії на попередній
операції. Партія іметів передається з операції на операцію повністю.

Технологічний цикл при такому поєднанні операцій, як це видно із графіка
на рис. 9.3, обчислюється за формулою

де т — кількість операцій технологічного процесу (i = 1,2…m).

= 4 •(2 + 1 + 1,5 + 0,5) = 20хв.

Послідовне поєднання операцій є досить простим за своєю організацією,
полегшує оперативне планування і облік. Але для нього властивий тривалий
цикл, бо кожний предмет лежить, чекаючи обробки всієї партії.

Послідовне поєднання операцій застосовується у одиничному та серійному
виробництвах.

Паралельне поєднання операцій характеризується тим, що
предмети праці після закінчення попередньої операції відразу передаються
на наступну операцію і обробляються. Таким чином, предмети однієї партії
виготовляються паралельно на всіх операціях. Малогабаритні нетрудомісткі
предмети можуть передаватися не поштучно, а транспортними
(передаточними) партіями — Л/п. При поштучній передачі П^, = 1. На
графіку рис. 9.3 видно, що технологічний цикл у цьому випадку дорівнює
тривалості обробки партії предметів на максимальній операції і
транспортної партії — на решті операцій.

Спосіб поєднання операцій № операції Затрати часу, хв. Кількість робочих
місць Графік поєднання операцій

n = 4; nm = 1

Послідовний 1

2

3

4 2

1

1,5

0,5 1

1

1

1

Паралельний 1

2

3

4 2

1

1,5

0,5 1

1

1

1

Послідовно-паралельний 1

2

3

4 2

1

1,5

0,5 1

1

1

1

Рис. 9.3. Графіки поєднання операцій.

За даними графіка,

Тт.пор. = (2 + 1 + 1.5 + 0,5) + (4 – 1) x 2 = 11хв.

При паралельному поєднанні операцій порівняно з послідовним істотно
скорочується технологічний цикл. Проте, якщо при цьому тривалість
операцій не рівна і не кратна, тобто, коли вони не синхронізовані, то на
всіх операціях, крім операції з максимальною тривалістю (опер. 2, 3, 4),
виникають перерви у роботі. Перерви ліквідуються за умови синхронізації
операцій, коли

Паралельне поєднання операцій застосовується у масовому та
великосерійному виробництвах.

Паралельно-послідовне поєднання операцій, яке ще називають змішаним,
відрізняється тим, що обробка предметів праці на наступній операції
починається до закінчення обробки всієї партії на попередній операції,
але за умови, щоб партія оброблялась на кожній операції безперервно. З
графіка на рис.9.3 видно, що технологічний цикл при
паралельно-послідовному поєднанні операцій коротший за цикл при
послідовному поєднанні на час паралельного виконання суміжних операцій
т, тобто’

, то у загальному вигляді для будь-якої пари суміжних операцій

Для m операцій таких суміщень буде m-1. Тоді можна остаточно записати

За даними графіка, Тт.п.-п. = 20 – (4 – 1)(1 + 1+ 0.5) =12,5 хв.

При паралельно-послідовному поєднанні технологічний цикл триваліший за
цикл при паралельному і менший ніж цикл при послідовному поєднанні
операцій. Застосовується цей метод при обробці предметів великими
партіями, що відповідає умовам великосерійного виробництва.

Для обчислення виробничого циклу обробки партії предметів поряд з
технологічним циклом треба визначити інші його елементи. Тривалість
природних процеси^береться згідно з вимогами технології, час виконання
допоміжних операцій та міжопераційних перерв визначається за певними
нормативами або даними досвіду. Тоді виробничий цикл обробки партії
предметів у календерних днях може бути обчислений, наприклад, для
послідовного поєднання операцій за формулою

де kкал ~ коефіцієнт календарності;

kзм ~ кількість змін роботи на добу;

tзм ~ тривалість зміни в годинах;

tпр, t? ~ тривалість природних, допоміжних операцій, що не
перекриваються, хв.;

tм.о ~ тривалість середньої міжопераційної перерви (чекання), хв.

Коефіцієнт календарності — це відношення кількості калеігдарюїх до
кіа&кзсті робочих днів у певному періоді (місяці, кварталі, році).

Особливості обчислення виробничого циклу складного виробу. Викладена
методика обчислення виробничого циклу, Щ0 готовий виріб одержують
внаслідок послідовного виконання операцій над одним і тим же предметом
праці, Проте, більшість виробів у дискретному виробництві складається з
ряду деталей, вузлів, агрегатів (автомобілі, верстати, телевізори і т.
д.), які виготовляються певною мірою паралельно. Для такої продукції
виробничий цикл обчислюється графоаналітичним методом. Спочатку
обчислюються виробничі цикли обробки окремих деталей, складайня вузлів,
агрегатів і виробу в циомуаа методикою, розглянутою вище. Після цього
будується цикловий графік (стрічковий або сітковий) виготовлення
виробу з урахуванням паралельності окремих процесів (рис. 9.4).

Виробничий цикл складного зкробу дорівнює найбільшій сумі циклів
азаємопов’яаггшх псслідов’аїх процесів. На рис.9.4 це цикли виготовлення
деталі Д-3, складальної одиниці Со-2 і загального складання СЗ.

Рис. 9.4. Цикловий графік виготсвлеяня вирвбу.

Економічне значення і напрямки скорочення виробничого циклу. Виробничий
цикл є важливим показником рівня організації виробничого його
ефективність.

Скорочення виробничого циклу зменшує незавершене виробництво і
відповідно оборотні кошти підприємства. Внаслідок зменшення
незавершеного виробництва економиться площа, зайнята зберіганням
предметів праці, а це призводить’ до економії витрат. Крім того,
скорочення виробничого циклу збільшує виробничу потужність відповідних
підрозділів і підприємства взагалі.

Для скорочення виробничого циклу треба зменшувати час виробництва і
перерв. Час виробництва за конкретних умов може зменшуватися під впливом
різних факторів. Передусім це механізація і автоматизація технологічних
процесів, допоміжних операцій, інтенсифікація природних процесів,
ретельне опрацювання технічної документації на стадії підготовки
виробництва, паралельне виконання робіт при виготовленні складних
виробів та ін. Час перерв зводиться до мінімуму застосуванням передових
методів-організації виробництва та систем оперативно-календарного
управління.

Вплив типу виробництва на методи організації.

Виробничий процес здійснюється у часі і просторі. Організація
виробничого процесу у часі характеризується методами поєднання
операцій і ступенем його безперервності. Просторова організація
виробничого процесу передбачає розташування робочих місць і їх груп
(дільниць, цехів) на території підприємства та забезпечення
пересування предметів праці по операціях наикоротшими маршрутами.
Поєднання цих двох аспектів побудови виробничого процесу здійснюється
застосуванням певного методу організації виробництва. Є два методи
організації виробництва: непотоковий і потоковий.

Організація непотокового виробництва Непотоковому виробництву властиві
такі ознаки: на робочих місцях обробляються різні за конструкцією
і технологією виготовлення предмети праці, бо кількість кожного з
них невелика і недостатня для нормального завантаження устаткування;
робочі місця розташовуються однотипними технологічними групами без
певного зв’язку з послідовністю виконання операцій, наприклад групи
токарних, фрезерних, свердлильних та інших верстатів; предмети праці
переміщуються у процесі обробки складними маршрутами, внаслідок чого є
великі перерви між операціями. Після окремих операцій предмети іасто
поступають на проміжні склади і чекають пня робочого місця для виконання
наступної операції. і стоковий метод застосовується переважно у
тому і серійному виробництвах. Причому залежно від широти номенклатури
виробів і їх кількості він має. модифікації. В умовах одиничного
виробництва непотоковий метод здійснюється переважно у формі
одинично-технологічного, коли окремі предмети праці одиницями або
невеликими партіями, які не повторюються, проходять обробку згідно з
ознаками, наведеними вище. У серійному виробництві цей метод приймає
форми партіонно-технологічного або предметно-групового.

Партіонно-технологі’чний метод відрізняється від одинично-технологічного
тим, що предмети праці проходять обробку партіями, які періодично
повторюються. Партія предметів праці є важливим календарно-плачорим
нормативом організації партіонного виробництва і її величина істотно
впливає на його ефективність. Причому цей вплив не однозначний. З одного
боку, збільшення величини партії предметів призводить до зменшення
кількості переналагоджувань устаткування, внаслідок чого поліпшується
його використання, зменшуються витрати на підготовчо-заключні роботи
(переналагоджування, одержання і здача роботи, знайомство з
технічною документацією і т. п.). Крім цього, спрощується оперативне
планування і облік виробництва. З іншого боку, обробка предметів
великими партіями збільшує обсяг незавершеного виробництва, потребує
більших складських приміщень, а це призводить до додаткових витрат. При
змен’пе’л’гі “»”дач””” партії предметів вплив на ефрктивн”’тп-
т’рпбшщтта эдзр протилежне спрямування. Ці обставини вимагаку^
встановленчя оптимальної партії. Оіг’ималмтсю є така величина партії
предметів, за якої загальні Еитр-ти на ‘х виготовлення будуть
мінімальними. Вона обчислюється у процесі оперативного управління
виробництвом.

Одиничне- і партіонно-технологічні методи виробництва організаційно є
досить складними щодо дотримання принципів раціональної організації
виробничого процесу, їх недоліки дещо усуває застосування
Предметно-грунодого методу. Суть останнього полягає в тому, що вся
сукупність предметів праці розподіляється на технологічно подібні групи.
Обробка предметів кожної групи здійснюється приблизно за однією
технологією і потребує однакового устаткування. Це дозволяє створювати
для обробки предметів групи предметноспеціалізовані дільниці,
підвищува’іи рівень механізації і автоматизації виробництва, 1
Предметно- групові методи створюють передумови для переходу до
потокового виробництва.

Кількість устаткування у непотоковому виробництві обчислюється окремо
ію кожній групі однотипних, технологічно взаємозамінних верстатів.

де М — кількість верстатів (машин) у технологічній групі;

n — кількість найменувань предметів, які обробляються на даному
устаткуванні;

Ni — кількість предметів /-го найменування, які обробляються за
розрахунковий період (звичайно рік);

ti — норма часу на обробку /-го предмету, год.;

Tp — плановий фонд часу роботи одиниці устаткування -”эсчт-уковий
період, год;

kH коефіцієнт виконання і;орм часу. ня у непотоковому виробництві
переважно а робітники ~ універсали високої кваліфікації. •з
спеціалізації устаткування, як зазначалося, при застосуванні
предметно-групових методів, оскільки за певною предметно-спеціалізованою
дільницею закріпляється менша кількість предметооперацій. Для
непотокових методів характерне послідовне і рідко —
послідовно-паралельне поєднання операцій, що поряд із складними
маршрутами обробки спричиняє тривалий виробничий цикл. Разом з цим
непотокове виробництво має свою сферу застосування, воно широко
застосовується у промислових дискретних процесах. При невеликих обсягах
виготовлення окремих виробів непотоковий метод дозволяє краще
використовувати устаткування, повніше його завантажувати у часі та по
потужності, оскільки обробку предметів можна розподіляти між верстатами
групи з урахуванням їх параметрів.

Загальна характеристика потокового виробництва Потокове виробництво –

високоефективний метод організації виробничого процесу. В умовах потоку
виробничий процес здійснюється у максимальній відповідності до
принципів його раціональної організації. Потокове виробництво має такі
ознаки:

– за групою робочих місць закріплюється обробка або складання предмета
одного найменування або обмеженої кількості найменувань конструктивно та
технологічно подібних предметів;

— робочі місця розташовуються послідовно за ходом технологічного
процесу;

— технологічний процес має високу поопераційну диференціацію, на кожному
робочому місці виконується одна або декілька подібних операцій;

— предмети праці передаються з операції на операцію поштучно або
невеликими транспортними партіями згідно з ритмом роботи, що забезпечує
високу ступінь паралельності та непреривності процесу. Широко
застосовується спеціальний міжопераційний транспорт (конвейєри), який
виконує не тільки функції переміщення предметів, але й підтримання ритму
роботи.

Потокові методи застосовуються в умовах виготовлення продукції у значних
обсягах і протягом тривалого часу, що властиво для масового і
великосерійного виробництва.

Основною структурною ланкою потокового виробництва є потокова ЛІНІЯ —
технологічно і організаційно відокремлена група робочих місць, яка
виготовляє один або декілька подібних типорозмірів виробів згідно з
ознаками потокового виробництва. Потокові лінії бувають різні, тому їх
класифікують за певними ознаками.

За номенклатурою виробів потокові лінії поділяють на одно- і
багатопредметні. Однопредметною називається лінія, на якій обробляється
або складається виріб одного типорозміру протягом тривалого часу. Для
переходу на виготовлення виробу іншого типорозміру потрібна
перебудова лінії (перестановка устаткування, його заміна тощо).
Застосовуються ці лінії у масовому виробництві. Багатопредметною є
потокова лінія, на якій одночасно або послідовно виготовляється
декілька типорозмірів виробів, подібних за конструкцією і
технологією виробництва. Їх сфера застосування — серійне і
виробництво.

За ступенем безперервності процесу потокові лінії поділяються на
безперервні та перервні. Безперервною є лінія, на якій предмети праці
переміщуються по операціях безперервно, тобто без міжопераційного
чекання (паралельне поєднання операцій). Перервною, або прямоточною,
вважається лінія, що не може забезпечити безперервну обробку предметів
внаслідок несинхронносгі операцій. Між операціями з різною
продуктивністю предмети праці чекають своєї черги на обробку, утворюючи
періодично оборотні запаси.

За способом підтримання ритму відрізняють лінії з регламентованим і
вільним ритмом. На ЛІНІЇ з регламентованим ритмом предмети
праці передаються з операції на операцію через точно фіксований час,
тобто з заданим ритмом, який підтримується за допомогою спеціальних
засобів (переважно конвейєра). Регламентований ритм застосовується на
безперервних лініях. На лініях з вільним ритмом предмети з операції на
операцію можуть передаватися з відхиленням від розрахункового ритму.
Загальний ритм у цьому випадку забезпечується стабільною продуктивністю
робітника на першій операції лінії або ритмічною сигналізацією
(звуковою, світловою).

Залежно від місця виконання операції лінії поділяють на лінії з робочим
конвейєром і конвейєром із зняттям предметів для їх обробки. Робочий
конвейєр крім транспортування і підтримки ритму є безпосереднім місцем
виконання операцій. Це передусім складальні конвейєри. Конвейєри із
зняттям предметів характерні для процесів? операції яких виконуються на
технологічному устаткуванні.

За способом переміщення відрізняють конвейєри з безперервним і
пульсуючим рухом. Конвейєр 3. безперервним рухом має постійну
швидкість і під час роботи не зупиняється. Конвейєр 3 пульсуючим рухом
під час виконання операцій стоїть нерухомо. Він приводиться в дію
періодично через проміжок часу, рівний такту лінії. Такі конвейєри
застосовуються у тих випадках, коли за умовами технології виконання
операцій потребує нерухомості предмета праці.

Переміщати предмети по робочих місцях не завжди можливо і доцільно
(наприклад, при складанні великогабаритних машин).У цих випадках
організується так званий стаціонарний потік, на якому вироби
встановлюються нерухомо на складальних стендах, а переміщуються
спеціалізовані групи (бригади) робітників, які виконують певні
операції. Кількість груп (бригад) робітників дорівнює кількості стендів.

Особливості організації і параметри потокових ліній. Впровадження
потокового виробництва потребує певних умов. Основні з них такі:

— достатній за обсягом і тривалістю випуск продукції;

— висока стабільність і технологічність конструкції виробу;

— можливість раціонального розташування робочих місць І і чітка
організація їх обслуговування;

— застосування прогресивної технології, механізація і автоматизація
процесів.

На підставі аналізу продукції, її обсягу, стану технологічного
процесу і можливостей його удосконалення, маси та габаритів виробу
вибирається певний різновид потокової лінії й обчислюються основні її
параметри: такт, ритм, кількість робочих місць, довжина робочих зон,
швидкість руху конвейєра.

Такт потокової лінії — це інтервал часу, за який сходять з лінії вироби,
що слідують один за одним.

де r — такт потокової лінії, хв.;

Tр ~ плановий фонд часу роботи лінії за розрахунковий період, хв.;

N — обсяг виробництва продукції за той же період у натуральному вимірі.

При обчисленні часу роботи безперервних потокових ліній передбачаються
короткочасні перерви у роботі конвейєра для відпочинку робітників.

Якщо предмети праці передаються не поштучно, а транспортними партіями
(л/п), то вони сходять з лінії за інтервал часу, що називається ритмом
ЛІНИ.

де R — ритм лінії, хв.

У випадку, коли організується безперервна потокова лінія, то після
обчислення такта проводиться синхронізація операцій. Операції
вважаються синхронізовані, коли тривалість кожної з них дорівнює або
кратна такту лінії. Синхронізація операцій досягається рядом
технологічних і організаційних заходів:

диференціацією, концентрацією операцій, скороченням їх тривалості за
рахунок певних вдосконалень тощо.

Кількість робочих місць обчислюється по кожній

операції:

де Mpi — розрахункова кількість робочих місць закругляється до більшого
цілого числа М, після чого обчислюється коефіцієнт завантаження робочих
місць (kз) по кожній операції

Швидкість руху конвейєра залежить від його такту і відстані між
виробами.

де V-‘ швидкість руху конвейєра, м/хв.;

I — відстань між центрами двох суміжних виробів на конвейєрі, м.

|Швидкість конвейєра, що рухається безперервно, обмежується
раціональним режимом праці. На пульсуючому конвейєрі, який
включається періодично, вона ; встановлюється максимальною з
урахуванням безпеки | роботи.

На робочому конвейєрі з безперервним рухом при 1 виконанні операції
робітник переміщується за ходом конвейєра в межах відведеної йому
робочої зони. Після закінчення операції робітник повертається на початок
зони і виконує операцію над наступним виробом, який на цей момент
повинен підійти до неї. Довжина робочої зони обчислюється за формулою

де Li~ довжина робочої зони на I-й операції, м.

При обробці або складанні невеликих виробів і малій швидкості руху
конвейєра робітник може знаходитися на одному місці. Наприклад,.
складання годинників, монтаж радіоапаратури та ін.

Просторове розміщення потокових ліній може бути різним залежно від
кількості робочих місць, типу транспортних засобів, площі дільниці
(цеху). Найпростіше і поширене прямолінійне розташування робочих місць
за ходом технологічного процесу. Але це не завжди можливо, тому буває
дворядне, кільцеве, зигзагоподібне їх розміщення. Суміжні потокові
лінії повинні розміщуватись так, щоб було зручно транспортувати предмети
праці між ними. При організації потокової обробки і складання виробів
лінії, що забезпечують складальний конвейєр, розміщуються
перпендикулярно до нього.

Тенденції розвитку потокового виробництва Потокове виробництво
внаслідок високої спеціалізації, механізації та чіткої організації
виробничого процесу є високоефективним. Його ефективність
проявляється у високій продуктивності праці, скороченні виробничого
циклу і незавершеного виробництва, кращому використанні основних фондів.
Все це призводить до зменшення витрат на виробництво. Разом з цим
потокове виробництво має недоліки.

Істотним недоліком потокового виробництва е примітивізація праці
робітників, зведення її до виконання елемснтарвгіх механічних операцій,
що є наслідком високої диференціації технологічного процесу. Це робить
працю на потоковій лінії малозмістовною, суперечить загальній
тенденції підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня працівників.
Крім того, непривабливі для людини жорсткий ритм роботи на потокових
лініях, відсутність реалізації індивідуальних можливостей. Цей недолік
потокового виробництва усувається його автоматизацією і створенням
автоматичних потокових ліній, на яких усі технологічні операції і
транспортування предметів праці здійснюються автоматично. Автоматичні
лінії широко застосовуються у масовому виробництві.

Другим недоліком потокового виробництва у його традиційній
вузькоспеціалізованій формі є суперечливість між його тяжінням до
конструктивно-технологічної стабільності, тобто консервативністю,
і вимогою динамічності виробництва, поновлення продукції внаслідок
науково-технічного прогресу 5 потреб ринку. Вузька спеціалізація робочих
місць, їх розміщення за ходом технологічного процесу створюють труднощі
при переході на випуск нової продукції. Виникає необхідність у заміні.
переміщенні устаткування, створенні нового оснащення, підготовці
робітників, що пов’язано з великими витратами часу і коштів. Ця
негативна сторона потокового виробництва поступово нейтралізується
підвищенням гнучкості технологічних систем, застосуванням машин з
числовим програмним керуванням (ЧПК), впровадженням автоматичних
багатофункціональних маніпуляторів-роботів.

Об’єднання верстатів з ЧПК, роботів, автоматичних транспортних засобів і
складів загальним керуванням ЕОМ дає можливість створювати гнучкі
автоматизовані системи (ГАС) з подальшим залуче’шям до них
автоматизованого проектування продукції. Такі системи поєднують переваги
потокового (висока продуктивність) і непотокового (гнучкість)
виробництва, можуть застосовуватись в усіх його типах, і особливо
ефективні у серійному виробництві. Вони швидко і без істотних витрат
часу і коштів переналагоджуються на випуск продукції (в межах технічних
можливостей). Для цього потрібно змінити програму виробничого процесу,
записану на машинному носи. 1 нучкі автоматизовані системи — це
стратегічний напрямок розвитку техніки і організації виробництва.

Тема 11: Інфраструктура

Лекція 11.1

Поняття, види і значення інфраструктури підприємства.

Результативність господарської діяльності підприємства визначається
рівнем організації не тільки основних виробничих процесів. В умовах
подальшого вдосконалення технічної бази виробництва все більшого
значення набувають питання раціональної організації допоміжних та
обслуговуючих процесів, тобто розвитку інфраструктури підприємства.

Інфраструктура (від латинського infra. ~ нижче, під та struktura —
побудова, розташування) — це сукупність складових частин якого-небудь
об’єкту, які мають підпорядкований допоміжний характер та забезпечують
умови для нормальної діяльності об’єкту в цілому.

Інфраструктура підприємства — це комплекс цехів, господарств та служб
підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування
підприємства. Інфраструктура являє собою своєрідний “тил виробництва”,
без якого неможлива нормальна робота підприємства. При цьому розрізняють
виробничу та соціальну інфраструктури (оис. 10.1).

Виробнича інфраструктура підприємства — це сукупність підрозділів, які
прямо не беруть участі у створенні основної (профільної) продукції
підприємства, але своєю діяльністю сприяють роботі основних цехів,
створюючи необхідні для цього умови.

Виробничу структуру підприємства, зокрема, складають:

— допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства підприємства
(ремонтний, інструментальний, енергетичний, транспортний, складське
господарство тощо);

— допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах;

— магістральні об’єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та- обробки
інформації, природоохоронні споруди тощо.

Склад та розміри об’єктів виробничої інфраструктури підприємств залежать
від галузі, типу та масштабу виробництва, особливостей конструкцій та
технології виготовлення виробів, рівня спеціалізації підприємства.

Рис. 10.1. Елементи інфраструктури підприємства.

Підприємство — це не лише техніко-технологічна цілісність. Сучасний
менеджмент розглядає підприємство перш за все як групу людей, які об
єдналися для досягнення загальної мети. Людина на виробництві е
одночасно і фактором виробництва, і джерелом його розвитку. Тому ‘
сучасне підприємство несе перед суспільством як економічну, так і
соціальну відповідальність. Пряма соціальна дія для підприємства
знаходить своє відображення у формуванні соціальної інфраструктури
підприємства.

Соціальна інфраструктура — це сукупність підрозділів підприємства, які
забезпечують задоволення соціально-побутових та культурних потреб
робітників підприємства.

Соціальна інфраструктура, як правило, складається з підрозділів
громадського харчування, охорони здоров’я, дитячих дошкільних закладів,
закладів освіти, житлово-комунального господарства, організації
відпочинку, заняття фізкультурою та спортом.

Організація та стан інфраструктури суттєво впливають на економіку
підприємства. В сучасних умовах у сфері технічного обслуговування
виробництва на промислових підприємствах працюють від 40 до 50 /о
всього промислово-виробничого персоналу. Це зумовлено не тільки
відносно, великими обсягами робіт по обслуговуванню основного
виробництва. Багато допоміжних та обслуговуючих операцій за
своїм характером важко піддаються механізації та автоматизації.
Через нестабільність, нерегулярність та різноманітність ці операції
досить важко планувати, нормувати та регламентувати. Для допоміжних
підрозділів характерні одиничний та дрібносерійний типи
виробництва зі значним обсягом ручної праці. Роздробленість допоміжних
та обслуговуючих служб і господарств, низький рівень їх спеціалізації та
централізації зумовили їх відсталість у технології та організації праці.
Аналіз господарської діяльності підприємств свідчить про суттєвий розрив
у техніко-організаційному рівні між основним та допоміжним виробництвом.
На допоміжних та обслуговуючих операціях нижчий рівень механізації і
автоматизації, значно вище доля ручної праці, що перетворює
інфраструктуру у вузьке місце більшості цітчизняних підприємств.

Прогрес у розвитку техніки та технології основного виробництва
викликає необхідність адекватних змін виробничої -інфраструктури
підприємств. Підвищення рівня механізації і автоматизації виробничих
процесів збільшує обсяги та складність робіт щодо ремонту, догляду’ та
налагоджування устаткування, передбачає значне розширення
номенклатури інструменту, оснастки та пристосувань. Перехід до
нових технологій та прискорення технологічних режимів роботи
устаткування підвищує вимоги до якості і збільшує потреби у різних видах
енергії. Ускладнення виробничих процесів та поглиблення
внутрішньовиробничих зв’язків між підрозділами збільшують
обсяги робіт по транспортуванню. Постійно зростають навантаження на
комунікаційні мережі підприємства. Все це суттєво підвищує роль і
значення виробничої інфраструктури підприємства.

Для досягнення високих господарських результатів діяльності
підприємства недостатньо раціонально організувати робочі місця,
налагодити їх забезпечення та функціонування. Важливо створити комфортне
соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат, активізувати
соціальну мотивацію праці. Все це безпосередньо впливає на
продуктивність праці і кінцеві результати діяльності підприємства.

В сучасних умовах досягнення високих техніко-економічних показників
виробництва неможливо без збалансованого розвитку як основного
виробництва, так і виробничої та соціальної інфраструктури.

Система технічного обслуговування підприємства.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничого процесу на
підприємстві є: підтримання у робочому стані машин та устаткування;
своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами,
інструментами; живлення агрегатів енергією, виконання транспортних
операцій. На підприємстві для позначення всіх цих процесів у сукупності
використовується поняття — система технічного обслуговування
виробництва.

В рамках системи технічного обслуговування виробництва
виконуються такі функції:

— ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого
устаткування, догляд за ним та налагоджування;

— забезпечення робочих місць інструментом та пристосуванням як власного
виробництва, так і придбання на стороні;

— переміщення вантажів та виконання вантажно-розвантажувальних робіт;

— забезпечення підрозділів підприємства електричною і тепловою енергією,
паром, газом, стиснутим повітрям тощо;

— забезпечення цехів сировиною, основними та допоміжними
матеріалами, паливом, зберігання напівфабрикатів власного
виготовлення та готової продукції.

До системи технічного обслуговування виробництва ; ять підрозділи, що
здійснюють названі функції .10.2).

Ремонтне господарство Машини і устаткування складаються
із багатьох конструктивних елементів, які у процесі експлуатації
зазнають різних інтажень і тому зношуються нерівномірно. Виникає
‘хідність відновлення та заміни зношених частин гкування, яке ще
придатне для подальшого іикористання.

Ремонт — це процес підтримання устаткування у робочому стані та
відновлення його початкової дієспроможнос-гі, яка була
втрачена в результаті виробничого використання. Підрозділи, що
входять до :кладу ремонтного господарства, здійснюють технічне
обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та введення в дію
нового устаткування, виготовлення запасних іастин, нестандартного
обладнання та модернізацію діючого.

За централізованої форми весь ремонтний персонал підприємства
підпорядкований головному механіку. Децентралізована форма, навпаки,
передбачає, що зсі види ремонтних робіт виконуються персоналом цехових
оемонтних баз, що підпорядковані начальникам цехів.

Змішана форма організації ремонті/ поєднує у собі централізовану та
децентралізовану: технічне “уговування та поточний ремонт здійснює
ремонтний ^нал виробничих цехів, а капітальний ремонт, срнізацію,
виготовлення запасних частин та іандартного устаткування —
персонал ремонтно-анічного цеху.

Ремонтне господарство

Відділ говного механіка

Ремонтно-механічний цех

Ремонтно-будівельний цех

Цехові ремонтні бази

Інструментальне господарство

Інструментальний відділ

Інструментальний цех

Центральний інструментальний склад

Цехові інструментально-роздавальні комори

Транспортне господарство

Трансполртно-технологічний відділ

Транспортний цех (цехи за видами транспорту – залізничного,

Енергетичне господарство

Відділ головного енергетика

Господарства:

Електросилове; теплосилове, газове

Пічне; слабкострумове

Складське господарство

Матеріальні склади

Виробничі склади

Збутові склади (склади готової продукції)

Рис. 10.2. Структурні елементи системи технічного обслуговування
підприємства.

В залежності від того, як визначаються потреби у ремонтних роботах,
розрізняють систему планово-попереджувального ремонту та систему
ремонту за результатом технічної діагностики.

Суть системи планово-попереджувального ремонту полягає у тому, що всі
запобіжні заходи та ремонти устаткування здійснюються за встановленими
попередньо нормативами. Після відпрацювання кожним верстатом певної,
визначеної нормативами кількості годин проводять його огляди та планові
ремонти, черговість та послідовність яких залежить від призначення
верстата, його -:онструктіівних особливостей, умов
експлуатації. типів ремонтних робіт в системі результатами технічної
[прчт-іс’? в залежності від фактичної іного стану .жаги та іійність,
безперебійну експлуатацію устат^уьаннм, а друїа — є і,;-чно дешевша.

4 ? ® Ae

AE

&

5Ykd‚

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

`„a$

hL5c

CJ

hL5cCJ H*

N

8

:

th

L

f

h

n

®

°

?e??{?eujujueucu\jue

j1/2

`

h

r

O

Oe

$

&

(

*

,

.

0

2

4

6

8

:

@

B

D

F

H

J

L

N

P

P

R

T

V

X

Z

\

^

`

Oe

O

hL5c

2

8

o

oe

o

ueoueoueicUeueoueiNcueoueoueAE?AE?®ue®©ueoue!ueoueoue©c©ueicueouecueouec
ue’ue‹

hL5c

hL5c

j

d

f

h

j

p

r

t

x

°

?

?

Рис.10.3. Етапи і стадії проектування виробничих об'єктів підприємства. На першому етапі розробляється техніко-економічне обгрунтування (ТЕО) необхідності та доцільності будівництва (розширення, реконструкції) відповідного виробничого об'єкту. Зокрема ТЕО містить: • обгрунтування потреб у продукції об'єкту, що передбачається будувати; • характеристику проектної потужності, структури та , спеціалізації об'єкту; • обгрунтування джерел забезпечення сировиною, матеріалами, напівфабрикатами, паливом, енергією, водою, робочою силою; • вибір територіального розміщення об'єкту (за умови будівництва нового); • орієнтовні розрахунки обсягів капітальних вкладень та їх економічної ефективності; • найважливіші проектні техніко-економічні показники діяльності об'єкту. На базі затвердження ТЕО замовник разом з проектною організацією складає завдання на розробку технічного Проекту, в якому наведена вся необхідна інформація для проектування. Завдання, зокрема, містить показники ефективності виробництва та капітальних / вкладень, вимоги щодо використання досягнень науково-технічного прогресу тощо. Другий етап — етап проектуванню, в залежності від розмірів і складності об'єкта, що проектується, може здійснюватися в одну або дві стадії. Для великих та складних об'єктів процес проектування розбивається на дві стадії: розробка технічного проекту та опрацювання робочих креслень. До складу технічного проекту входять декілька розділів, найважливішими з яких є: економічна частина, генеральний план та транспорт, технологічна частина, будівельна частина, організація будівництва, кошторисна документація. Технічний проект разом із зведеними кошторисно-фінансовими розрахунками (після його затвердження керівництвом замовника) є основою для фінансування будівництва, замовлення устаткування та опрацювання робочих креслень. За виготовленими робочими кресленнями безпосередньо здійснюються будівельно-монтажні роботи. Для об'єктів, будівництво яких ведеться за типовими проектами, або для невеликих і технічно не складних об'єктів, проектування здійснюється в одну стадію — шляхом розробки техно-робочого проекту, тобто технічного проекту з опрацюванням робочих креслень. Спосіб ведення будівельно-монтажних-робіт. Капітальне будівництво може здійснюватися двома способами: підрядним та господарським. Підрядний спосіб будівництва — це метод ведення робіт постійно діючими підрядними монтажними та будівельними організаціями (підрядники), які виконують роботи для різних замовників за договорами підряду. Згідно з підрядним договором підрядник приймає на себе обов'язки виконати своїми силами та засобами будівництво об'єкту у відповідності до проекту та вимог діючих будівельних норм та правил. Замовник зобов'язаний надати підряднику будівельний майданчик, затверджену проектно-кошторисну документацію та забезпечити своєчасне фінансування будівництва, постачання технологічного устаткування, прийняти збудовані об'єкти та своєчасно сплатити їх. Для виконання окремих комплексів робіт підрядник має право залучати інші спеціалізовані підрядні організації, підписавши з ними договори субпідряду. При цьому відповідальність перед замовником за виконання всіх робіт несе основний (генеральний) підрядник. Господарський спосіб будівництва — це метод ведення робіт безпосередньо самим забудовником (підприємством чи організацією) власними силами та засобами. Підприємство-забудовник у цьому випадку одночасно виконує ролі керівника будівництва та виконавця будівельних робіт. З цією метою воно створює на період (будівництва необхідний апарат управління та виробничу базу, здійснює на тимчасовій основі набір робітників та залучення будівельної техніки. Тема 12: Прогнозування планування й регулювання діяльності. Лекція 12.1. Загальна характеристика планування, принципи та методи планування. Найважливішою функцією управління підприємством є планування його діяльності. Планування являє собою процес визначення цілей, які підприємство передбачає досягти за певний період, а також засобів, Шляхів та умов їх досягнення. Воно об'єднує структурні підрозділи підприємства загальною метою, надає усім процесам однонаправленість і скоординованість, що дозволяє найбільш повно і ефективно використовувати наявні ресурси, комплексно, якісно та якомога швидко вирішувати різноманітні завдання управління. Перехід національної економіки України на ринкові принципи функціонування та розвитку обумовлює необхідність кардинальних змін в системі управління, в тому числі, в плануванні діяльності підприємства. В умовах колишньої командно-адміністративної системи одним із її наріжних каменів було жорстке директивне планування. Підприємство одержувало від органів державного планування і управління завдання щодо майже всієї сукупності показників діяльності, господарських зв'язків (від кого отримувати матеріально-технічні ресурси, що і в яких обсягах виробляти, кому і за якими цінами реалізовувати продукцію тощо). Це не давало йому змоги розробляти оптимальні плани, приймати найкращі рішення виходячи із реальних локальних умов. В нових умовах господарювання та переходу до ринкового регулювання підприємство самостійно здійснює весь комплекс планової роботи. Надання самостійності підприємству означає не тільки відмову від повної регламентації зверху всієї його діяльності та надання підприємству широких прав у визначенні та реалізації виробничої програми, шляхів розвитку виробництв», мотивації праці та відповідальності за кінцеві результати господарювання, але й усвідомлення важливості безперервного вивчення ринку та готовності до ринкових коливань. Все це повинно знайти відображення в планах діяльності підприємства. Відкрита система підприємства як його нова якість в ринкових умовах та пряма залежність від взаємодії попиту та пропонування обумовлюють необхідність створення системи планування і управління підприємством, здатної швидко і ефективно реагувати на ринкові потреби. Принципові основи планування Процес планування в максимальній мірі має передбачити всебічне вивчення дійсності, тенденцій та закономірностей розвитку об'єкту планування та середовища його діяльності. Найбільш загальною науковою основою планування е система об'єктивних економічних законів і, в першу чергу, закону попиту та пропонування. В планах підприємства повинні бути реалізовані вимоги цих законів та враховані об'єктивні результати макро- та мікроекономічного аналізу стану та тенденції розвитку умов господарювання. Поряд з загальними принципами управління і планування (позаяк друге є функцією першого) існують і специфічні принципи планування, до яких відносять цільову направленість (цілепокладання), системність, безперервність, збалансованість, оптимальність використання ресурсів, адекватність об'єкту та предмету планування. • Найважливішим принципом планування є вибір /па обгрунтування цілей {цілепокладання), кінцевої мети, результатів діяльності підприємства. Чітко та зважено визначені кінцеві цілі є вихідним пунктом планування. В загальному випадку виокремлюють п'ять основних цілей (або їх групи) підприємства: -- господарсько-економічну, обумовлену вимогами забезпечення високої ефективності виробничої системи, випуску суспільне необхідної конкретної продукції; — виробничо-технологічну, що відображає основне функціональне призначення підприємства — випуск певної продукції належної якості; — науково-технічну, тобто постійне прискорення науково-технічного прогресу, що матеріалізується в постійному поліпшенні продукції і оновленні технічної бази виробництва; — соціальну — якомога повніше забезпечення потреб працівників підприємства в матеріальній та духовній сферах; — екологічну — забезпечення вимоги відтворюваності ресурсів та виготовлення екологічно безпечної (чистої) продукції. Пріоритетність тієї чи іншої мети може мінятись в залежності від економічної політики держави, історичного періоду, екологічного становища в регіоні та світі тощо. В умовах командно-адміністративної системи з її директивним плануванням мали зверхність виробничо-технологічні цілі. При переході до ринкової економіки, з появою підприємств різних форм власності, ліквідацією системи жорсткого централізованого планування цілепокладання на підприємстві стає завданням його керівництва. , Ефективність та реальність планів значною мірою залежить від ступеню реалізації Принципу Системності. Цей принцип вимагає, щоб планування охоплювало всі сфери діяльності підприємства, усі тенденції, зміни та зворотні зв'язки в його системі. Системний підхід повинен мати місце щодо обгрунтування та вирішення планових завдань на будь-якому рівні управління. За допомогою системного аналізу можна відповісти на тагі важливі питання, як: визначення цілей та їх субординація, порівняння альтернативних шляхів та способів досягнення л визначених цілей, що відрізняються одна від одної складністю, термінами реалізації, соціальними наслідками тощо. • Важливою проблемою та передумовою життєздатності планування'є забезпечення його безперервності. Принцип безперервності означає: — підтримування безперервної планової перспективи, формування та періодичну зміну горизонту планування, що залежить від загальних соціально-політичних та економічних передумов, темпів науково-технічного прогресу в галузі, тривалості впливу управлінських рішень, ступеню передбачуваності майбутнього; — взаємопогодження довго-, середньо- та короткострокових планів; — своєчасне корегування перспективних та поточних планів, враховуючи початкові сигнали про зовнішні (регіон, економіка в цілому) та внутрішні (всередині самого підприємства) зміни умов господарювання. • Однією із найважливіших вимог до планових рішень є забезпечення оптимальності використання застосовуваних ресурсів. Використання ресурсів підприємства повинно орієнтуватись на потреби, умови та кон'юнктуру ринку, інтенсифікацію виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, максимально повну реалізацію наявних резервів кращого застосування предметів та знарядь праці, організації виробництва тощо. • Важливою якісною характеристикою плану виступає його збалансованість, тобто необхідна і достатня Кількісна відповідність між взаємозв'язаними розділами та показниками плану. Збалансованість являє собою визначальну умову обгрунтованості планів, реальності їх виконання. Головним її проявом є відповідність між потребами в ресурсах та їх наявністю. За ринкових умов, постійної мінливості зовнішнього і внутрішнього середовища діяльності підприємства вкрай важливо створити передумови для адекватної динамічної збалансованості та мобільності виробництва. Навіть ідеально збалансований в початковий період план не гарантує, що. в процесі його виконання не виникне диспропорцій від впливу різноманітних чинників. Принцип збалансованості вимагає також планування ресурсного забезпечення готовності до швидкої та адекватної реакції на зміни в умовах господарювання. • Принцип адекватності системи планування щодо об'єкту та умов його діяльності виходить з того, що оскільки ринкове середовище обумовлює постійну мінливість продукції підприємства, його виробничої та організаційної структури, технологій та факторів виробництва, остільки методи планування, показники та розділи планів, організація самого процесу їх розробки повинні постійно переглядатись, а при необхідності — розроблюватись та застосовуватись поліпшені або принципово нові методи та процедури планування (табл.12.1). Таблиця 12.1. Рівень ринкової конкуренції та особливості систем планування діяльності підприємства Рівень конкуренції Відсутність конкуренції або її незначний характер Значна або досконало розвинута конкуренція Основне відображена в планах підприємницька мета Зростання прибутку шляхом збільшення обсягів виробництва та продажу товарів стабільної номенклатури Зростання прибутку зарахунок збільшення частки ринку, освоєння нових ринкових сегментів, інтенсивного оновлення продукції (послуг) Тип стратегічного планування Довгострокове (на 10, 15, 20 років), екстраполятивного типу, що має на меті збереження або посилення в майбутньому тенденцій минулого стосовно факторів виробництва Довгострокове (на період, що визначається рівнем динамізму зовнішнього середовища), юінтерполятивного типу, тобто виходячи із стратегічної цілі або системи цстей, що встановлюються на основі прогнозів розвитку зовнішніх факторів Завдання тактичного (поточного планування) Максимально можливе використання внутрішніх резервів виробництва, нарощування виробничого потенціалу при незмінному його призначенні Реалізація передумов, етапних завдань досягнення стратегічних цілей, максимально швидка реакція виробництва на зміни ринкової кон'юнктури, створення резервів мобільності виробництва Система планів підприємства. При плануванні діяльності підприємства розробляють плани для: різних підрозділів підприємства та загальний план; всіх видів діяльності або цільові плани, що передбачають завдання по якомусь одному напрямку роботи; різних періодів часу — довго", середньо- та короткострокові. Кожний вид плану має свої особливості в методах та порядку його розробки, різні показники. Таблиця 12.1. Рівень ринкової конкуренції та особливості систем планування діяльності підприємства В умовах ринку зростаюче значення має передпланова проробка можливих варіантів розвитку, дії в майбутньому зовнішніх та внутрішніх чинників, тобто Прогнозування. Як необхідний елемент системи планування, інструмент, що дозволяє визначити (з певною ймовірністю) майбутні якісні та кількісні умови діяльності підприємства, прогнозування поділяється на два напрямки: 1) прогнозування зовнішнього середовища та 2) прогнозування внутрішніх умов діяльності. Перший напрямок має пріоритетне значення і повинен включати в себе прогнози: народногосподарський, науково-технічний, ринкової кон'юнктури, і соціально-політичний. Прогнозування внутрішніх умов являє собою послідовну розробку економічного, науково-технічного, соціального та організаційного прогнозів. В залежності від тривалості планового періоду планування поділяється на перспективне і поточне. Перспективне планування на підприємстві охоплює довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Із врахуванням горизонту планування перспективний план розробляється із різною отупінню деталізації. Довгостроковий план виражає переважно стратегію розвитку підприємства, в ньому представлені рішення, що стосуються сфер діяльності та вибору її напрямків. Він має більш концептуальний характер і в ньому описово представлені якісні рішення, а необхідний цифровий матеріал використовується лише для обгрунтування цих рішень. Найважливішими складовими середньострокового плану є детальна хронологізація проектів, повна номенклатура виготовлюваної продукції, більш конкретні інвестиційні та фінансові показники. Середньостроковий план — це більш деталізований стратегічний план на перші S роки діяльності підприємства. Межа між довгостроковими і середньостроковими планами дуже розмита і не може бути встановлена однозначно. "Довжина" планового періоду залежить від ступеню визначеності умов діяльності підприємства, його галузевої належності, загальної економічної ситуації в країні, достовірності первинної інформації, якості її аналітичної обробки тощо. При переході від довгострокового до середньострокового плану інтервальні показники замінюються на абсолютно визначені, а самі показники аикористовуються в менш агрегованій формі. Поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління підприємством та по усіх напрямках діяльності, а також планів на більш короткі періоди ртал, місяць). Різновидом поточного планування є оперативно-календарне планування, яке являє собою календарне ув'язування виробничого процесу між структурними підрозділами із врахуванням послідовності та метрів технологічного процесу. Ядром (визначальною ланкою), системи планів риємства виступає його стратегія розвитку, при розробці якої використовуються результати аналізу нього середовища, виконання прийнятих стратегічних ;гичних планів. Ці ж результати, як і вибрана стратегія слугують основою для розробки детальних середньо та довгострокових планів (рис.12.1). Оскільки аналітична робота, спостереження за змінами в ринковому середовищі проводяться постійно, то завжди може виникнути необхідність внести певні корективи або в короткострокові, або в середньострокові плани. Існує також ймовірність передчасної розробки нової стратегії підприємства. Рис. 12.1. Принципова схема взаємодії основних блоків процедури розробки планів діяльності підприємства. Методіи планування на підприємстві. Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів. При виборі методів планування необхідно враховувати певні вимоги до них. Методи планування повинні: по-перше, бути адекватними зовнішнім умовам господарювання, особливостям різних етапів процесу становлення та розвитку ринкових відносин; по-друге, найбільш повно враховувати профіль діяльності об'єкта планування та різноманітність в засобах та шляхах досягнення основної підприємницької мети — збільшення прибутку; по-третє, відрізнятися в залежності від виду розроблюваного плану. Більшість відомих методів планування можна класифікувати за різними ознаками. Результати класифікації методів планування за певними ознаками представлені в табл.12.2. Ресурсний метод планування, виділений за ознакою "Вихідна позиція для розробки плану", із урахуванням ринкових умов господарювання та наявних ресурсів може застосовуватись при монопольному становищі підприємства або при слабо розвинутій конкуренції. З посиленням конкурентної боротьби вже потреби ринкуf попит на продукцію (послуги) стають вихідною позицією, початковим моментом планування. Підприємство самостійно виконує цілепокладання, визначає мету (цілі) діяльності і для її (їх) досягнення формує відповідні плани. В залежності від сили ринкової влади підприємства застосовуються і різні принципи визначення кінцевого та проміжних значень планових показників. При монопольному положенні, відсутності загрози з боку конкурентів підприємство впевнене в тому, що розвиток в майбутньому буде здійснюватись із збереженням тенденцій, що склались в минулому. Проміжні та кінцеві (на кінець планового періоду) значення планових показників визначаються методом екстраполяції — на основі динаміки цих показників в минулому, припускаючи, що темпи і пропорції, досягнуті на момент розробки плану будуть збережені в майбутньому. Принципово протилежним є інтерполятивний Метод, за яким підприємство встановлює ціль для нення в майбутньому і виходячи з неї визначає •ну планового періоду та проміжні планові показники, Таблиця 12.2. Класифікація методів планування Класифікаційні ознаки Методи планування Вихідна позиція для розробки плану • Ресурсний (за можливостями) • Цільовий (за потребами) Принципи визначення планових показників • Екстраполяційний • Інтерполяційний Спосіб розрахунку планових показників • Спробно-статистичний (пересічних показників) • Чинниковий • Нормативний Узгодженість ресурсів та потреб • . Балансовий • Матричний Варіантність розроблюваних планів • Одноваріантний (інтуїтивний) • Поліваріантний • Єкономіко-математичної оптимізації Спосіб,вйконання розрахункових операцій • Ручний • Механізований • Автоматизований Форма подання планових показників • Табличний • Лінійно-графічний • Логіко-структурний (сітьовий) Тобто в протилежність наступального руху при екстраполяції інтерполятивний метод передбачає зворотний рух — від встановленої мети та відповідного кінцевого значення планових показників з обчисленням проміжних їх величин. Для визначення ступеню обгрунтованості показників важливим є виокремлення методів планування за способом розрахунку планових завдань. Спробно-статистичний (пересічних показників) метод передбачає використання фактичних статистичних даних за попередні роки, середніх величин при встановленні планових показників. Більш обгрунтованим є чинникові/й метод планування у відповідності із яким планові значення показників визначають на основі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників. Розрахунки за окремими факторами застосовуються перш за все при плануванні ефективності виробництва (визначенні можливих темпів зростання продуктивності праці, зниження собівартості продукції тощо). Найбільш точним є нормативний метод планування, суть якого полягає в тому, що планові показники розраховуються на основі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді. Зрозуміло, що застосування цього методу на підприємстві вимагає створення відповідної нормативної бази. Узгодженість при плануванні потреб із необхідними ресурсами для їх задоволення забезпечується за допомогою балансового методу. Його суть зводиться до розробки спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких із різною cтупінню деталізації показують всі напрямки витрачання ресурсів у відповідності із потребами, а в другій — джерела надходження цих ресурсів. В процесі розробки балансу має бути вирішене таке основне завдання: забезпечити рівність між вказаними двома частинами балансу. Баланси на підприємстві розробляються для різних видів ресурсів (матеріальні, трудові, фінансові). Матричний метод планування є подальшим розвитком балансового методу і являє собою побудову моделей взаємозв'язків між виробничими підрозділами та показниками. В сучасних умовах господарювання на підприємствах звичайно розробляють не один, а декілька варіантів плану. Показники окремих його розділів (найбільш важливих) мають бути оптимізовані за допомогою єкономіко-математичного моделювання. На зміну традиційному ручному методу планування з застосуванням найпростіших обчислювальних засобів започатковані і набувають поширення більш сучасні — механізовані і автоматизовані з використанням настільних електронних обчислювачів, персональних комп'ютерів та складних електронно-обчислювальних машин (комплексів). Форма подання розраховуваних показників планів (у вигляді таблиць, малюнків, схем, сітьових графіків тощо) відображає культуру і наочність того або іншого методу планування діяльності підприємства. Стратегія розвитку підприємства. Місія та стратегічні цілі. Еволюція теорії та методів управління в умовах зростаючої мінливості характеру середовища діяльності підприємства призвела до формування стратегічного підходу до управління, зокрема планування. Стратегія — це генеральна комплексна програма дій, яка визначає пріоритетні для підприємства проблеми, його місію, головні цілі та розподіл ресурсів для їх досягнення. Вона формулює цілі та основні шляхи їх досягнення таким чином, що підприємство має спільний (об'єднуючий всі його підрозділи) напрямок розвитку. За своїм змістом стратегія є довгостроковим плановим документом, результатом стратегічного планування. Стратегічне планування — процес здійснення сукупності систематизованих та взаємоузгоджених робіт по визначенню довгострокових (на певний період) цілей та напрямків діяльності підприємства. Розробка стратегії представляє собою складний, ітеративний процес розгляду певної кількості альтернатив розвитку підприємства, постійної переоцінки і періодичної перевірки здійснюваної стратегії в залежності від стану середовища діяльності. Місія та стратегічні цілі Першим, найбільш суттєвим визначальним рішенням при стратегічному плануванні є вибір цілей. Система стратегічних цілей підприємства може бути: • багаторівневою (головна, субпідрядні цілі декількох рівнів); • неоднорідною за періодом часу (довгострокові, середньо-та короткострокові цілі); • різноманітною за змістом або предметом відображення (виробництво, комерційна та соціальна діяльність, інноваційні та інвестиційні процеси тощо); • нерівнозначною за об'єктом характеристики (підприємство в цілому або його підрозділи, групи підрозділів). Основну загальну ціль підприємства (чітко визначену причину існування, основне призначення, напрямок суспільно-підприємницької діяльності) прийнято називати Його МІСІЄЮ. Вибір місії підприємства здійснюється з урахуванням дії чинників зовнішнього середовища. В процесі вибору підприємство має вирішити, хто є чи буде його клієнтами та які потреби цих клієнтів воно зможе задовольнити. Це дуже важлива передумова високої прибутковості підприємства в майбутньому. На основі загальної місії підприємства формулюються його стратегічні цілі. Реальність та ефективність стратегії підприємства буде забезпечена, якщо стратегічні цілі будуть: конкретними та вимірюваними; чітко зорієнтованими у часі (коли і яка ціль повинна бути досягнута); досяжними, збалансованими, ресурсно забезпеченими; односпрямованими та взаємно підтримуючими. При розробці стратегії слід встановлювати цілі для кожного напрямку діяльності, який, на думку підприємства, є важливим та виконання якого необхідно спостерігати та контролювати. Але загалом в системі стратегічних цілей мають бути присутні показники (абсолютні або відносні), Що характеризують: ринок товарів та послуг, позицію на ньому підприємства; прибутковість діяльності; виробництво продукції; виробничий потенціал; наукові дослідження та впровадження нововведень; фінанси підприємства; ефективність виробництва; організаційну структуру, її зміст; кадри підприємства; соціальну відповідальність. Після визначення місії починається діагностичний етап стратегічного планування. Першим та найбільш важливим кроком є вивчення зовнішнього середовища діяльності підприємства. Аналіз зовнішнього середовища являє собою безперервний процес спостереження, вивчення та контролю дії зовнішніх по відношенню до підприємства чинників для того, щоб своєчасно та якомога повніше визначити можливості та загрози для підприємства, тобто позитивну та негативну дію зовнішніх чинників — політичних, економічних, науково-технічних, соціальних, міжнародних тощо. При розробці та здійсненні стратегії велике для підприємства значення має аналіз ринкових чинників, які із врахуванням їх високого ступеню мінливості, можуть безпосередньо вплинути на успіх або крах підприємства. Тут /мовиться про мікроекономічний аналіз попиту, пропонування та рівня конкуренції (табл. 12.3) за певної системою показників. Методи вибору стратегії Теорія та практика стратегічного управління накопичила значний досвід оцінки та обгрунтування вибору генеральної таальтернативної стратегії. Їх декомпонування та розробки субстратегій. Ринкові чинники Основні аналітичні показники Попит • Еволюція попиту (стабільність, вплив різних чинників, перспективи нового використання) • Розмір та зростання сегментів ринку • Характеристика попиту (потреби, мотивація придбання, еластичність за ціною, концентрація і відданість покупців, надійність каналів розподілу) Пропонування •» Виробнича потужність продуцентів • Структура витрат (за видами ресурсів - робоча сила, сировина і матеріали; галузеві особливості) • Організаційно-економічні, технічні і соціальні проблеми продукціентів (перешкоди на вході і виході виробничих систем, територіально-технічного забезпечення, технічний рівень виробництва, конкурентноспроможність, соціальні і політичні зміни) • Канали розподілу (специфіка, розмір, динаміка) • Фінансова система (особливості кругообігу коштів, потреба в коштах, способи і джерела фінансування) Конкуренція Конкуренти (ринкова позиція, частка постійних витрат, номенклатура вироблюваної продукції, наявність стратегічних розробок, структура капіталовкладень) • Конкурентний опір (існування перешкод на вході системи, ризик санкцій з боку конкурентів) • Замінники продукції (якість, використання) • Клієнти (рівень концентрації, частка покупок у загальній сумі витрат, витрати на заміну одного постачальника іншим, загроза вертикальної інтеграції зверху) • Постачальники (рівень концентрації, дифференціація продукції, загроза вертикальної інтеграції знизу) Таблиця 12.3. Показники мікроекономічного аналізу ринкових чинників Методи вибору генеральної стратегії можна розділити на дві групи: перша — в умовах монопрофільної діяльності або при вузькій гаммі продуктів та послуг, що пропонуються підприємством (методи однопродуктового аналізу); друга — При диверсифікованому виробництві (методи "портфельного" аналізу). Серед методів однопродуктового аналізу найбільш науково обгрунтованим є метод PIMS (Profit Impact of Marketing Strategy) вперше реалізований компанією "Дженерал електрік" за участю Гарвардської школи бізнесу на початку 70-х років. В основі методу PIMS лежить моделювання впливу стратегічних чинників на показники ефективності підприємства (зокрема рентабельність капіталовкладень, валовий прибуток). Моделі методу PIMS уможливлюють практично важливі відповіді на ряд питань: • які фактори є стратегічними та обумовлюють різницю в показниках ефективності для різних видів діяльності; • який рівень ефективності вважається нормальним за даних ринкових умов для конкретного виду діяльності стратегії; • jik зміняться показники ефективності певного виду діяльності при тому чи іншому рівні конкуренції, якщо матиме місце модифікація стратегії (її часткова або повна заміна); • які потрібні зміни в стратегії, що дозволять за існуючих ринкових умов поліпшити показники ефективності конкретного виду діяльності підприємства. Якщо метод PIMS та його моделі враховують дію як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, то метод Кривих освоєння, який будується на залежності розмірів витрат на виробництво від його обсягу, відображає вплив лише внутрішніх чинників. В основі методу лежить відома закономірність: зростання масштабу виробництва спричинює економію певних витрат, розмір яких не залежить або мало залежить від зміни кількості одиниць вироблюваної продукції. До того ж при освоєнні виробництва має місце повторення операцій, формування навичок або динамічного стереотипу, що також призводить до зменшення трудовитрат. При розробці стратегії нового виробництва кількісне визначення параметрів кривих освоєння дозволяє підприємству досить точно встановити: • кількісні зміни витрат на виробництво при подальшому нарощуванні об'ємів продукції та суму очікуваного прибутку; • суму додаткових витрат на освоєння; • об'єм продукції, при досягненні якого дане виробництво почне приносити прибуток; • період часу, необхідний для досягнення беззбитковості нового товару (із урахуванням його ринкової ціни). Логічно зв'язаний з методом кривих освоєння ще один метод розробки стратегії підприємства — метод циклу життя виробу (товару). За період свого існування виріб проходить, як правило, чотири стадії: впровадження (освоєння), зростання, зрілість, спад. Перед прийняттям стратегічного рішення щодо конкретного виробу проводиться ідентифікація стадії Миттєвого циклу. В процесі ідентифікації одну стадію ^різняють від іншої за допомогою таких показників, як відсоток зростання обсягів продажу (виробництва), кількість конкурентів, темпи технологічних змін, частота модифікації виробу тощо. Для кожної стадії визначаються пріоритетні стратегічні напрямки та дії. Зокрема, на стадії зростання такиїв напрямком слугує маркетингова діяльність (наступальні реклама та активне товаропросування; поліпшення розподілі товару, адекватне реакції попиту ціноутворення тощо). При вступі в стадію зрілості на перший план висуваютьс показники ефективності виробництва та комерційне діяльності (оптимальне використання виробничої потенціалу, стандартизація комерційних процедур, поступове зменшення витрат на дослідницькі роботи по даном| виробу). З метою найбільш повного врахування зовнішніх факторів будується матриця, одним утворюючих показників якої є характеристика конкурента позиції даного виробу Метод розробки стратегії підприємства на осної циклічних характеристик життя виробу (товару) дає змог) по-перше, з накопиченням певного досвіду розробот стандартизовані рекомендації щодо стратегічних пріоритеті та дій для кожного циклу (стадії); по-друге, створиї сприятливі умови . для формування поточних плані діяльності підприємства. Практично усі методи портфельного аналізу та вибор стратегії підприємства в умовах диверсифікованог виробництва є матричними, їх використання проходиі за однаковою схемою: як правило, будується матриця, й одній осі якої розміщуються оцінки перспектив розвит» ринку, на другій — оцінка конкурентоспроможнос відповідного так званого стратегічного центр господарювання (СЦГ). Визначають місію та цілі кожної такого центру, генеральну стратегію та її субстратен Стратегічні плани кожного СЦГ оцінюються центральним апаратом управління і визначаються основні показники стратегії підприємства в цілому. Головна відмінність різних матричних методів зводиться до показників, використовуваних для оцінки привабливості ринку та конкурентної позиції СЦГ. З огляду на це найбільш простим і розповсюдженим вважається метод, запропонований Бостонською консультативною групою (фірмою) — БКГ. Показниками, що формують оцінну матрицю за цим методом, слугують темп зростання та контрольована даним підприємством відносна частка ринку. Оцінний розподіл СЦГ за зазначеними двома показниками дає змогу виділити чотири їх категорії; • перша — з високими темпами зростання і значною часткою ринку; • друга — з високим потенційним зростанням і низькою ринковою часткою; • третя — з низькими темпами зростання, але високою часткою ринку; • четверта — з низькими потенційними зростанням часткою ринку. Кожна категорія, має певні сталі характеристики як умови вибору стратегії для даного СЦГ і підприємства вИ цілому. Для першої та другої категорій проблем» стратегічного вибору відносно проста: здійснити необхідна капіталовкладення або максимізувати надходження готівки Найбільш складним завданням щодо прийняти стратегічного рішення є третя категорія. Для збільшенні частки ринку цього виробу потрібні велик капіталовкладення, які протягом значного часу (стадв впровадження, зростання) не будуть приносити адекватне віддачі. Існує значний ризик таких капіталовкладення ; оскільки нововведення може не витримати конкуренції 4 перейти в четверту категорію. Головне в даному випадку зводиться до вибору моменту для прийняття рішення про різке збільшення або припинення фінансування цього проекту. Від виробів четвертої категорії рекомендується збуватись якнайскоріше. Найбільш бажаною для підприємства послідовністю переходу виробів із однієї категорії в іншу є така: з третьої в першу, а потім в другу, а вже після цього, якщо це неминуче, — в четверту. Одним з найважливіших завдань стратегічного планування є створення збалансованого (з урахуванням довгострокової перспективи) портфелю, набору видів продукції або напрямків бізнесу, що організаційно згруповані в СЦГ. Звичайно, збалансований портфель повинен мати: декілька других категорій, що приносять основну масу прибутку; одну (дві) — третіх, які матимуть можливість перейти в першу; декілька перших категорій, що розвиваються, зростають та переходять в другу; щонайменше — четвертих. Серед матричних методів відомим є також метод консультаційної групи "Мак-Кінсі", в якому основними оцінними показниками слугують конкурентна позиція СЦГ (слабка, середня, сильна) та привабливість ринку (аналогічні три оцінки). За цим методом вивчають та аналізують специфічну дію на кожному ринку певної сукупності чинників. До них відносяться: місткість та темпи зростання ринку; динаміка рівня цін; частка контрольованого підприємством ринку; циклічність попиту;тенденція зміни кількості конкурентів; концентрація; лереваги лідерів галузі; темпи зростання прибутків лідерів; стан трудових ресурсів; правові особливості; соціально-політична ситуація тощо. Після оцінного розподілу та побудови матриці стає можливим визначення основних напрямків розвитку підприємства (табл. 12.5). Таблиця 12.5. Основні стратегічні напрямки розвитку підприємства за методом "Мак-Кінсі" Конкурентна позиція Привабливість сектору ривабливість сектору Сильна Середня Слабка Сильна Будь-що підтримувати позицію лідера Підтримувати позицію лідера, створювати умови для розвитку Збільшувати прибутковість Середня Збільшувати зусилля. Загроза бути витісненим Збільшувати прибутковість (обачливо) Поетапний вихід Слабка Подвоїти ставку або відмовитись Залишати ринок поетапно та прогресуючи Деінвестування Серед матричних методів визначення генеральних стратегій відомими є також (в дужках вказані показники, що формують матрицю): • загальний стратегічний метод Портера (стратегічні переваги/стратегічні цілі); • метод консультаційної групи Артур Д.Літлл (стадія життєвого циклу/конкурентна позиція); • метод консультаційної групи Шелл (потенційний ринок/потужність підприємства). різновиди Базова стратегія як генеральна стратегій напрямок є стрижнем будь-якоп стратегічного плану підприємства, ї відповідності з циклом розвитк: підприємства можна вибрати одну із таких базовив стратегій); • стратегію зростання, що виражає намір підприємства збільшувати обсяги продаж, прибутку капіталовкладень тощо; • стратегію стабілізації — діяльність підприємства в умовах відчутної нестабільності обсягів продаж та прибутку; • стратегію виживання — чисто оборонна стратегія, що застосовується за умови глибокої кризи діяльності підприємства. В рамках вибраної базової стратегії можливі декілька напрямків дій, які прийнято називати стратегічними альтернативами (табл. 12. 6). Таблиця 12.6. Можливі варіанти стратегічних альтернатив Різновид базової стратегії Критерії визначення характеру стратегії Стратегічні альтернативи 1. Стратегія зростання (наступальна) 1. Об'єм продаж 2. Доход 3. Частка ринку 4. Швидкість зростання Інтенсифікація ринку: проникнення на нові ринки, розширення присутності, географічна експансія Диверсифікація: вертикальна, горизонтальна, побіжна Міжфірменне співробітництво та кооперація Зовнішньоекономічна діяльність 2. Стратегія стабілізації (наступально-оборонна) 1. Доход на об'єм продаж .2. Доход на активи 3. Доход на акції 4. Швидкість пожвавлення Економія: ревізія витрат, консолідація, пожвавлення Зрушення: зменшення втрат, поновлення доходу, активізація фінансової діяльності Забезпечення сталості: селективність, балансування на ринках, фінансова економія 3. Стратегія виживання (оборонна) Критичний аналіз: продуктів та ринків - фінансового стану - управління Перебудова маркетингової діяльності: вилучення товару, експансія на основі ринку тощо Перебудова системи управління Фінансова перебудова Реалізація базової та альтернативних стратегій Убезпечується подальшою Їх конкретизацією та розробкою Функціональних та ресурсних субстратегій. Для цієї мети виконується процедура декомпонування: місія і цілі, базова та альтернативні стратегії повинні знайти відображення у відповідних планах діяльності підприємства, які б передбачали функціональне та ресурсне забезпечення їх реалізації. Велика кількість чинників (функціональних та ресурсних) потенційно може впливати на досягнення стратегічних цілей. Склад функціональних та ресурсних субстратегій, як і зміст та перелік показників кожної з них, залежить від вибраних місії, цілей, базової та альтернативних стратегій. В загальному випадку до функціональних стратегій (субстратегій) відносять: • стратегію науково-дослідних та експериментально-впроваджувальних робіт; • виробничу стратегію; • маркетингову стратегію. В групу стратегій ресурсного забезпечення включають: • стратегію кадрів та соціального розвитку; • стратегію технічного розвитку; • стратегію матеріально-технічного забезпечення; • фінансову стратегію; • організаційну стратегію; • інвестиційну стратегію. Кожна субстратегія, як правило, вміщує: 1) цілі, умові та основні напрямки діяльності в тій чи іншій сфері, кінцеве результати по функціональним стратегіям або вплив на ЦИ результати, який повинен бути здійсненим при втіленим ресурсних стратегій; 2) порядок та послідовність (у просторі і часі) вирішення якісних та кількісних завданв довгострокових планів; низка заходів, адекватнйИ призначенню субстратегії, що забезпечить досягнення встановленої мети. Субстратегії є органічною складовою частиною єдиної цілого — загальної стратегії розвитку підприємства. Тому й необхідно розробляти та реалізовувати як взаємозв'язані, взаємообумовлені та погоджені елементи інтегрованого комплексу. Таке погодження відбиває мету застосування ітеративного способу розробки та уточнення стратегії розвитку підприємства. Середньо- та короткострокові плани Відмінність між стратегічним і тактичним плануванням Складання середньо- та короткострокових планів відноситься до тактичного планування діяльності будь-якого підприємства, яке за певними ознаками істотно відрізняється від розробки і практичного здійснення стратегії його розвитку. Однозначно встановити відмінність між стратегічним і тактичним плануванням діяльності підприємства неможливо. Натомність існує бодай три аспекти цієї відмінності. • Перший ~ часовий: чим віддаленіші наслідки має план та важче від нього відмовитись, тим більш стратегічним він е. Це означає, що стратегічне планування зв'язане з рішеннями, наслідки яких будуть позначатися протягом тривалого періоду і які важко виправити. Тактичні ж плани конкретизують та доповнюють його; * Другий — за охопленням сфер впливу: стратегічне планування справляє ширший і глибший вплив на діяльність підприємства, а тактичне є вузькоспрямованим. • Третій — сутньо-змістовний: якщо стратегічні • плани окреслюють місію та підпорядковані їй цілі • діяльності підприємства, а також принципово важливі • засоби їх досягнення, то тактичні мають визначити усю сукупність практичних засобів, необхідних для здійснення намічених цілей. Отже, завжди існує певна відносність, умовність в розподілі часових горизонтів планування і відповідно планових документів стратегічного значення і тактичного; забезпечення, на довго-, середньо- та короткострокові плани. Але існуюча практика річного планування визначила період в один рік як найбільш прийнятний для розробки тактичних короткострокових планів. Середньострокові плани розробляються на період в декілька років, прийнятий для конкретизації, деталізації завдань довгострокового стратегічного плану. Можна стверджувати, що середньостроковий план — це кількісно визначена на певний період стратегія підприємства по всіх або найважливіших субстратегіях. Зміст тактичних планів Середньостроковий та короткостроковий плани взаємозв'язані, що проявляється перш за все в однаковому, як правило, складі їх розділів. У практкц господарювання виокремлюють певну сукупність основній розділів планів підприємства. 1. Маркетингова діяльність: плани маркетингу длТема 13: Виробництво, якість і конкурентоспроможність продукції (послуг). Лекція 13.1 Загальна характеристика продукції, поняття і класифікація. Вимірники обсягу. Поняття і класифікація продукції У процесі виробництва людина взаємодіє з певними засобами виробництва і створює конкретні матеріальні блага. Отже- останні є продуктами праці, тобто споживною ^ртістю, речовиною природи, пристосованою людиною за Допомогою знарядь праці до своїх потреб. Матеріальний Р^ультат праці у більшості випадків виступає у фор»ц ^нкретного продукта — продукції (виробу). Упродовж певного відтинку часу виготовлювана продукція перебуває на різних стадіях технологічного процесу і з огляду на це називається незавершеним виробництвом, напівфабрикатом чи готовим для споживання продуктом (виробом). Можна вважати загальновизнаним той факт, що у промисловому виробництві результатом (продуктом) праці є продукція, на підприємствах транспорту — відповідний обсяг виконаної роботи (перевезених вантажів або пасажирів на ту чи іншу відстань), а в установах зв'язку та банках надають послуги юридичним і фізичним особам. В окремих випадках продукт праці слугує одночасно виробленою продукцією, виконаною роботою, наданою послугою (наприклад, відремонтовані годинник або взуття, телевізор, холодильник тощо). Загальновідомо, що продукти праці є придатними для різних сфер (способів) використання у народному господарстві. Зокрема зерно може слугувати сировиною для виробництва борошна або виготовлення пива та горілки, використовуватись як корм для худоби чи насіння для його відтворення. Продукт праці, що існує у готовій для споживання формі, може знову стати сировиною для виробництва продукту (наприклад, виноград — для виготовлення виноградного соку, вина). Чи стає конкретна споживна вартість засобом виробництва або кінцевим предметом споживання, цілком залежить від подальшої функції та її місця у процесі праці. Предмети праці, що підлягають обробці у процесі виробництва і змінюють свою форму, перетворюються у продукти праці, котрі розпадаються на засоби виробництва та предмети споживання; стосовно суспільного виробництва в цілому вони називаються продукцією відповідно І та II підрозділів. а у промисловості — продукцією груп "А" і "Б". Засоби виробництва, в свою чергу, діляться на засоби праці та предмети праці, а предмети споживання — на продовольчі і непродовольчі товари. Такий поділ продукції є її класифікацією за ознакою економічного призначення. Зрештою для загальної характеристики продукції (роботи, послуг) практичне значення має застосування системи вимірників її (їх) обсягу (рис. 14.1). Вимірники обсягу продукції В умовах товарного виробництва та ринкової економіки виготовлена продукція, виконана робота або надана послуга є товаром, котрий має не лише споживну вартість, але й вартість (мінову вартість). Для постійного і повного задоволення потреб ринку планування та облік виготовлюваних для продажу товарів здійснюється в натуральних (фізичних) і вартісних (грошових) вимірниках. При цьому важливо зважувати на те, що ступінь задоволення потреб ринку характеризує насамперед обсяг товарів певної номенклатури і асортименту у натуральному вигляді. Номенклатура продукції — це перелік найменувань виробів, завдання по випуску яких передбачається планом виробництва продукції. Асортимент являє собою сукупність різновидів продукції кожного найменування, що відрізняються відповідними техніко-економічними показниками (типорозмірами, потужністю, продуктивністю, дизайном тощо). Номенклатура і товарний асортимент включають ВДроблювану .у минулі роки продукцію, попит на яку зберігається, а також нову освоювану продукцію, дослідні эразки нових виробів. Рис. 14.1. Загальна характеристика продукції (роботи, послуг). Вимірниками обсягу продукції у натуральному вираженні є конкретні фізичні одиниці — штуки, тонни, метри тощо. У практиці планування та обліку обсягу продукції в окремих випадках використовують умовно-натуральні (наприклад, умовні банки консервів, умовні листи шиферу та штуки цегли) і подвійні натуральні показники (наприклад, виробництво сталевих труб може вимірюватися тоннами і метрами, тканин ~ погонними і квадратними метрами). Обсяг продукції у вартісному вираженні на більшості підприємств різних галузей виробничої сфери визначається показниками товарної, валової, чистої продукції. Товарна Продукція є практично скрізь застосовуваним вартісним показником, що дозволяє підсумовувати виготовлення різних видів продукції і завдяки цьому визначати загальний обсяг виробництва на тому чи іншому підприємстві, а також обчислювати ряд макроекономічних та узагальнюючих похідних показників розвитку народного господарства. Вона являє собою загальну вартість усіх видів готової продукції, напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру, що призначені для продажу або реалізації різним споживачам. Показник валової Продукції, окрім елементів, які входять до .складу товарної продукції, включає також зміну залишків незавершеного виробництва протягом розрахункового періоду, вартість сировини і матеріалів замовника та деякі інші елементи в залежності від галузевих особливостей виробничої діяльності підприємства. Причому Динаміка залишків незавершеного виробництва враховується •^пііе на тих підприємствах машинобудування і металообробки, де тривалість виробничого циклу по "єреважній більшості видів продукції перевищує два місяці. ^лід також знати, що обсяг товарної і валової продукції виробничого об'єднання, у складі якого підприємства або інші виробничі ланки знаходяться на самостійному балансі, визначається шляхом підсумовування відповідних їх показників. З метою більш повної характеристики динаміки виробництва продукції та показників його ефективності (перш за все продуктивності праці) при складанні виробничої програми підприємства роблять також розрахунки чистої продукції. Вихідною базою для її обчислення слугує обсяг товарної продукції, з вартості якої виключають матеріальні витрати і суму амортизаційних відрахувань, тобто вартість так званої уречевленої праці і цим самим елімінують вплив останньої на величину загальної вартості вироблюваної підприємством продукції. За своїм економічним змістом показник чистої продукції відбиває наново створену на підприємстві вартість і завдяки цьому характеризує результати використання виключно власного трудового потенціалу. Саме тому показник чистої продукції доцільно застосовувати для об'єктивної оцінки рівня ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства. Ступінь задоволення попиту ринку у вироблюваній тим чи іншим підприємством продукції відбивають не самі розміри її виробництва у натуральному і вартісному вираженні, а обсяги фактично реалізованих (проданих) виробів за умови їх конкурентоспроможності за якістю (технічним рівнем) і відповідними цінами. З огляду на цю важливу обставину варто визначити і контролювати також планові (очікувані) і фактичні обсяги реалізованої продукції. Плановий (очікуваний) показник реалізованої продукції визначають, виходячи з обсягу товарної продукції, передбаченого виробничою програмою підприємства на відповідний рік, з урахуванням зміни залишків нереалізованих на початок і кінець розрахункового періоду, а фактичний — після оплати вартості одержаної споживачем, (замовником) продукції і надходження відповідних грошових сум на банківський рахунок постачальника. Поняття, функції та принципи маркетингової діяльності. Стратегія і тактика маркетингу. Функції, принципи і концепції маркетингу Маркетинг — це виробнича-комерційна діяльність підприємства, спрямована на виявленая і задоволення потреб в його продукуй (послугах) за допомогою обміну з метою одержаная прибутку. Маркетинг як різновид діяльності, що є властивим для ринкової економіки, виконує такі функції: • вивчення ринку, його структуризація (сегментування), аналіз і прогнозування попиту; • вибір сегментів ринку, прийнятних для підприємства; • визначення номенклатури і асортименту продукції для ринку; * розробка стратегії виходу на ринок і реакції на дії конкурентів; * реклама, збут і його стимулювання; * політика ціноутворення. Об'єктом маркетингу є комплекс, що складається з Лементів "потреби — товар — ціна — реклама — збут". Центральне місце в цій системі займає товар — все щопродається з метою задоволення певних потреб (продукція, послуги, ресурси, ідеї тощо). У широкому розумінні маркетинг не просто різновид діяльності, а ринкова концепція управління виробництвом, за якої принципова ідея ~ задоволення потреб через ринок • лежить в основі роботи всіх підрозділів підприємства (проектно-конструкторських, технолого-виробничих, фінансово-комерційних). Це означає, що маркетинг інтегрує в усі фази підприємницької діяльності й підпорядковує їх інтересам підприємства на ринку. Маркетинг ставить виробництво продукції у повну залежність від попиту на неї і можливостей її продажу. В умовах науково-технічного прогресу і конкурентної боротьби для виживання і успішної роботи кожне підприємство повинно мати розвинуту систему маркетингу і відповідну стратегію і тактику вирішення маркетингових завдань. Маркетинг підприємства грунтується на таких Принципах: • орієнтація усіх сфер діяльності підприємства на задоволення потреб покупців з метою продажу продукції і одержання прибутку; • цілеспрямований і активний вплив на попит, його розвиток; • гнучке реагування виробництва на зміну потреб і попиту покупців, оперативне пристосування до цих змін; • використання ціноутворення як механізму реагування і впливу на кон'юнктуру ринку; • вибір ефективних форм і методів доставки, реклами і продажу продукції; • підтримка творчої атмосфери серед працівників, причетних до маркетингової діяльності, заохочення їх активності й ініціативи у розробці маркетингових рішень. У своєму розвитку маркетинг пройшов певну еволюцію, етапи якої характеризуються його концепціями. Концепція маркетингу — це загальний підхід підприємства до досягнення своєї мети на ринку. Відомі п'ять концепцій маркетингу: виробнича, продуктова, комерційна, індивідуального і соціального маркетингу. Виробнича концепція передбачає спрямування головних зусиль підприємства на удосконалення виробництва і мобілізацію внутрішніх резервів з метою розширення обсягу виготовлення продукції та зниження її собівартості. Вона типова за умов незадоволеного попиту, що відповідає передусім низькому рівню розвитку ринкових відносин. Застосовується також тоді, коли собівартість продукції висока і є резерви її зниження. Продуктова концепція специфічна тим, що основна увага акцентується на поліпшенні споживчих параметрів виробів, їх конструктивних, експлуатаційних показників, підвищенні якості й завдяки цьому забезпечується належний збут продукції. Ця концепція відповідає потребам конкурентної боротьби, коли є можливість підвищувати конкурентоспроможність виробів шляхом її удосконалення за умов досить стабільного попиту. Комерційна концепція полягає в тому, що для забезпечення належного збуту активізується в першу чергу робота комерційних служб: працівників реклами, агентів по збуту, продавців тощо. Різні форми психологічного впливу на покупця дають найбільший ефект тоді, коли він погано °бізнаний з пропонованою продукцією і її споживчими "костями. Продукція інтенсивно рекламується для того, щоб ч продати за будь-яких умов. Принципова особливість розглянутих концепцій полягає в тому, що в центрі їх уваги є продукція як об'єкт виробництва. Конкретні потреби споживачів тут на другому місці й сприймаються дещо абстрактно. Змінюють цю орієнтацію концепції вищого рівня, до яких належить індивідуальний і соціальний маркетинг. Концепція індивідуального маркетингу орієнтує підприємство на виявлення індивідуальних потреб покупців, їх розвиток і спрямування зусиль на те, щоб задовольнити ці потреби краще, ніж конкуренти. Концепція соціального маркетингу не обмежується виявленням і задоволенням індивідуальних потреб як умови ефективної діяльності підприємства, а приймає до уваги суспільні потреби та інтереси передусім перспективного характеру: охорону навколишнього середовища, природних ресурсів, здоров'я людей, національної безпеки тощо. У діяльності підприємства, яка повинна постійно адаптуватися до мінливого зовнішнього середовища, не реалізується тільки одна якась концепція маркетингу. Концепції переплітаються і використовуються у комплексі, як того вимагають конкретні умови. Проте з розвитком ринкових відносин і наданням їм цивілізованих форм загальною тенденцією є перенесення основної уваги на задоволення потреб покупців з урахуванням соціальних наслідків виробництва, тобто на концепцію соціального маркетингу. Стратегія і тактика маркетингу. Для досягнення своєї мети на ринку підприємство розробляє стратегію і тактику маркетингу. Стратегія маркетингу включає такі основні рішення • на якому виступає підприємство поведінки на ньому; склад і обсяг продукції, яка буде пропонуватися на ринку, розробка нової продукції, форми і методи реклами, доставки і збуту продукції, ціни на продукцію. Реалізація маркетингової стратегії здійснюється прийняттям конкретних оперативних рішень з різних питань, які можна назвати тактикою маркетингу. Стратегія і тактика маркетингу грунтуються на вивченні ринку, його постійному аналізі й структуризації. Ринок з позиції маркетингової діяльності розглядається як сукупність реальних і потенційних покупців товарів. Головним показником ринку для продавця є попит на його продукцію, тобто потреба в ній, яка забезпечена купівельною спроможністю. У процесі аналізу попит поділяється на рівні: необмежений (попит істотно перевершує пропозицію), задовільний (відповідає можливостям підприємства, досить стабільний), обмежений (менше оптимальних можливостей підприємства), нерегулярний (коливається у часі під впливом певних факторів), відсутній. Попит на продукцію — величина змінна, тому, вивчаючи його, важливо виявити фактори, під дією яких він міняється. В першу чергу аналізують конкурентоспроможність продукції. Конкурентоспроможність є відносна характеристика споживчих якостей продукції у порівнянні з аналогічною продукцією конкурентів, її оцінюють за певною системою показників на основі порівняльного аналізу параметрів виробів. Вивчення ринку не обмеї-іується аналізом попиту і конкурентоспроможності продукції. З'ясовуються також інші Чого характеристики: географія ринку і його сегменти, в яких діє підприємство; місткість ринку і можлива частка "Цприємства у її покритті за сприятливих і несприятливих умов; основні конкуренти підприємства на ринку, особливості їх продукції і стратегії маркетингу; прогнозна оцінка кон'юнктури ринку на найближчий рік і перспективу (2-5 років): місткість ринку, динаміка попиту, гострота конкуренції, цінова політика тощо. Ринок як сукупність покупців може бути структуризований, тобто розподілений за певними ознаками на групи покупців — сегменти. Той чи інший сегмент ринку складається з покупців, які мають споріднені мотиви купівлі даного товару і приблизно однаково реагують на маркетингові дії підприємства (варіант продукції, рекламу, ціну тощо). Сегментація дозволяє вибрати привабливі для підприємства сфери ринку — цільові сегменти і сконцентрувати на них основну увагу. На основі аналізу сукупності покупців вибираються критерії сегментації, які відрізняються для ринку товарів народного споживання і ринку товарів виробничого призначення. Для предметів народного споживання такі критерії встановлюються за результатами мотиваційного аналізу покупців. До них належать: географічні (ринок розмежовується територіальне), демографічні (стать, вік, рівень доходу, освіта людей тощо), соціальні (суспільні групи, партії), психологічні (тип особистості, характер поведінки, спосіб життя тощо). Критерії сегментації ринку товарів виробничого призначення вибираються у процесі профільного аналізу підприємств і організацій. Ними можуть бути: географічні, галузеві, вагомість споживача (великі, середні, малі підприємства), стабільність клієнтури (постійні, періодичні, епізодичні споживачі) та інше. Сегментація дозволяє вибрати стратегію охоплення ринку. До таких стратегій належать: недиференційовании, диференційований і концентрований маркетинг. Недиференційований (масовий) маркетинг полягає в тому, що підприємство не виділяє конкретні сегменти ринку як цільові, а орієнтується на ринок в цілому, на широке коло покупців (рис. 14.2а). \ Рис. 14.2. Стратегії охоплення ринку. Дії підприємства в усіх сферах ринку однакові, один ^екс маркетингу: продукція, ціна, реклама, канали і його стимулювання. Ця стратегія характерна ;усім при виробництві однорідної продукції, яка овляється у великих обсягах на широкий ринок (сталь, ля, бензин, продукти тощо). Стратегія розширення меж ринку передбачає вихід зі старою продукцією на нові сегменти ринку, на яких вона раніше не продавалася. Ця стратегія потребує додаткових витрат на вивчення нових ринків, рекламу, організацію доставки і продажу продукції на них, які повинні окупатися прибутком від додаткового продажу. Доцільно її застосовувати тоді, коли існуючий ринок насичений товаром, а резерви виробничої потужності та конкурентоспроможність продукції дозволяють збільшити обсяг її виробництва і продажу. Стратегія удосконалення продукції орієнтує підприємство на її модифікацію або заміну новою на існуючому ринку. Така продукція призначається для тієї ж групи покупців, але більше відповідає потребам споживачів за складом, конструкцією чи формою, досконаліша і відповідно більш конкурентоспроможна. Ця стратегія застосовується тоді, , коли продукція, яку виготовляє підприємство, застаріла і попит на неї падає, при ..витісненні її аналогічною продукцією конкурентів. Вона потребує істотних витрат на розробку і освоєння / виробництва нової продукції, її рекламу. Позитивним в ній є орієнтація на перспективу і діяльність на добре вивченому ринку. Стратегія диверсифікації означає, що підприємство розширює номенклатуру своєї продукції і виступає з новими товарами на нових ринках, освою є суміжні галузі виробництва. Диверсифікація може мати різні форми. Широко застосовується така форма диверсифікації як освоєння нової продукції, що стосовно технології виробництва, експлуатаційного призначення обслуговування тісно пов'язана з виготовлюваноЮ продукцією. Іноді диверсифікація приймає конгломеративну форму, коли освоюються нові вироби і галузі діяльності, які не мають зв'язку з діючим виробництвом. Така диверсифікація організаційно складніша. Диверсифікація як стратегія виходу на ринок потребує великих витрат і пояинна бути ретельно обгрунтована. Вона під силу фінансове сильним підприємствам і застосовується передусім у тих випадках, коли діяльність у межах однієї галузі виробництва обмежує ріст обсягу продаж і розвиток підприємства. Диверсифікація є також засобом підвищення стійкості підприємства на ринку і зниження ризику банкрутства. Цінова політика підприємства у системі маркетингу Важливим елементом стратегії і тактики маркетингу є встановлення цін на продукцію підприємства. Ціноутворення — складний процес, на який впливає ряд динамічних факторів. З їх врахуванням формування рівня ціни включає такі етапи: • формування вимог до політики ціноутворення, виходячи з маркетингових завдань щодо певної продукції; • визначення попиту на продукцію і його залежності від ціни; • аналіз конкуренції, цін і пропозиції конкурентів; • обчислення собівартості продукції; • вибір методу ціноутворення і встановлення ціни. Коротко розглянемо ці етапи і вплив окремих факторів на Ціну. При розробці ціни повинні враховуватися завдання, які підприємство ставить на перспективний і поточний період. Вни можуть бути різними: вихід у певний сегмент ринку, розширення меж ринку, одержання максимального прибутку за короткий період часу, виживання за умов гострої конкуренції або економічної кризи тощо. Кожне з цих завдань впливає на політику ціноутворення і рівень цін. В одних випадках ціни підтримуються на високому рівні (максимізація прибутку у поточному періоді), в інших — на низькому (завоювання ринку) або гранично низькому (виживання). Слід враховувати також державну політику в галузі ціноутворення, регулювання цін. У ціноутворенні особливе значення має співвідношення попиту і ціни. Для ринкової економіки властива закономірність, згідно з якою попит залежить від рівня ціни: її підвищення знижує попит і навпаки. Ця залежність у економічній теорії називається законом потопу. На рівні підприємства вона повинна бути конкретизована, як правило, у графічній формі щодо певної продукції й реальних умов за дослідними даними у процесі вивчення ринку. Вплив конкуренції на рівень ціни залежить від типу ринку. Якщо ринок складається з великої кількості продавців однорідної продукції (ринок чистої конкуренції), кожний окремий продавець не може істотно впливати на рівень ціни. Вона утворюється на ринку і визначає рівень ціни на продукцію конкретного продавця. Дещо інше становище на ринку, де багато продавців продукції одного призначення, але різних варіантів, модифікацій, рівнів якості (ринок монополістичної конкуренції). Тут ціни різні, вони істотно залежать від споживчих, експлуатаційних показників продукції, відповідності її вимогам споживачів певного сегменту ринку, реклами. Проте внаслідок великої кількості продавців ціни на їх продукцію мають обмежений взаємний вплив. Схема формування виробничої програми підприємства, ресурсне обґрунтовування. Лекція 13.2. Матеріально-технічне забезпечення6 форми і системи. Обчислення потреби у матеріалах. Якість і суть, показники і методи оцінки. Кожний виріб є носієм різних конкретних власностей, що відображають його корисність і відповідають певним потребам людини. Корисність будь-яких речей відбиває їх споживну вартість. Споживна вартість того або іншого товару мусить бути оцінена, тобто визначена його якість. Отже, споживна вартість і якість виробів безпосередньо зв'язані між собою. Чроте це не тотожні поняття, оскільки одна і та ж споживна вартість може бути корисною не в однаковій мірі. На відміну від споживної вартості якість продукції характеризує ступінь її придатності для споживання, тобто кількісну сторону суспільної споживної вартості. Якість як еконолмчна категорія відбиває сукупність властивостей продукції, то зумовлюють ступінь її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення. Поряд з якістю існує поняття технічного рівня певних видів продукції. Технічний рівень виробів за змістом вужче їх якості, оскільки охоплює сукупність лише техніко-експлуатаційних характеристик. Його показники встановлюються при проектуванні (розробці) переважно нових знарядь праці (машин, устаткування, приладів, транспортних засобів тощо) і знаходять відображення у спеціальних картах технічного рівня, які використовують при вивченні ринку і визначенні попиту на нові товари, складанні бізнес-планів, рекламних матеріалів тощо. Об'єктивна необхідність забезпечення належної якості у процесі проектування, виготовлення і використання нових виробів ініціює застосування у виробничо-господарській діяльності підприємств певної системи показників, що дозволяє визначати і контролювати рівень якості усіх видів продукції (рис. 15.1). 'Рівень якості — це кількісна характеристика мірч придатності того або іншого виду продукції для задоволені конкретного попиту на неї у порівнянні з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання Оцінка якості продукції передбачає виаьачевй11 абсолютного, відносного, перспективного і оптимального рівня. Рис. 15.1. Система і зміст показників якості продукції. Абсолютний рівень якості того чи іншого виробу – знаходять шляхом обчислення вибраних для його вимірювання показників без їх порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів. Визначення абсолютного ріня якості є недостатнім, оскільки самі по собі абсолютні бачення вимірників якості не відображають ступінь його відповідиості сучасним вимогам. Тому поряд з цим визначають відносний рівень якості окремих видів вироблюваної (проектованої) продукції, порівнюючи її показники з абсолютними показниками якості кращих аналогічних вітчизняних та зарубіжних зразків виробів. Проте рівень якості продукції під впливом науково-технічного прогресу і вимог споживачів повинен мати тенденцію до підвищення. У зв'язку з цим виникає необхідність оцінки якості виробів, виходячи з ц перспективного рівня, що враховує пріоритетні напрямки і темпи розвитку науки і техніки. По нових видах продукції і перш за все знарядь праці доцільно визначати також оптимальний рівень якості, тобто такий рівень, за якого загальна величина суспільних витрат на виробництво і використання (експлуатацію) продукції у певних умовах її споживання була б мінімальною. Залежно від призначення певні види продукції мають свої специфічні показники якості. Поряд з цим використовуються показники для оцінки багатьох видів виробів, а також вимірники відносного рівня якості всієї вироблюваної підприємством продукції. З урахуванням таких обставин усі показники якості виробів поділяють на дві групи: перша — диференційовані (поодинокі) показники, з яких виокремлюється найбільш розгалуджена низка одиничних показників якості (табл. 15.1); друга — загальні показники якості всього обсягу вироблюваної підприємством продукції. Найбільш складна за кількістю система показників застосовується для оцінки якості (технічного рівня) знарядь праці. Вона охоплює більшість груп одиничних показників і майже всі комплексні вимірники якості. Поряд із специфічними показниками, властивими лише певному виду виробів, якість (технічний рівень) знарядь праці характеризується також рядом загальних показників. До них в першу чергу відносять надійність, довговічність. ремонтопридатність, продуктивність, патентну чистоту тоіцо Під надійністю розуміють властивість виробу виконувати свої функції при збереженні експлуатаційних показників у встановлених межах протягом того або іншого проміжку часу. Кількісно вона характеризується тривалістю безвідмовної роботи, тобто середнім часом роботи між двома несправностями. Довговічність — це властивість виробу тривалий час зберігати свою працездатність у певних умовах експлуатації, їх оцінюють двома головними показниками — строком служби (календарною тривалістю експлуатації до певного граничного стану) і технічним ресурсом (можливим напрацюванням у годинах). Ремонтопридатність техніки характеризує її спроможність до швидкого виявлення і усунення несправностей. Показник патентної чистоти виробу відображає використання при його розробці запатентованих винаходів і можливість безперешкодного продажу на світовому ринку. До комплексних показників якості (технічного рівня) знарядь праці відносяться, наприклад: коефіцієнт готовності обладнання, що характеризує одночасно його безвідмовність і ремонтопридатність; питомі витрати на один кілометр пробігу автомобіля тощо. Якість предметів праці оцінюють за допомогою переважно показників технологічності їх обробки і переробки. Більшість з них відображають фізико-механічні властивості та хімічний склад предметів праці. Показники Для оцінки якості споживчих товарів диференціюють залежно від їх конкретного призначення. Зокрема якість продуктів харчування характеризують чоказники калорійності, консистенції, смаку, запаху, терміну зберігання придатними для споживання тощо, а одягу та взуття — міцність, зовнішній вигляд, колористика, силует тощо. Таблица 15.1. Одиничні показники якості продукції Групи показників Окремі показники груп Перелік Суттєва характеристика Призначення Характеризують корисну роботу (виконувану функцію) • Продуктивність - Потужність • Міцність • Вміст корисних речовин • Калорійність Надійності, довговічності і безпеки Виокремлюють ступінь забезпечення довготривалості використання і безпечних умов праці та життєдіяльності людини - Безвідмовність роботи • Можливий термін використання • Технічний ресурс • Термін безаварійної роботи • Граничний термін зберігання Екологічні Характеризують ступінь впливу на здоров'я людини та оточуюче довкілля • Токсичність виробів - Вміст шкідливих речовин • Обсяг шкідливих викидів у довкілля в одиницю часу Економічні Відображають ступінь економічної вигоди виробництва продуцентом і придбання споживачем • Ціна одиниці виробу • Прибуток з одиниці виробу • Рівень експлуатаційних витрат часу і фінансових коштів Ергономічні Окреслюють відповідність техніко-експлуатаційних параметрів виробу антропометричним, фізіологічним та психологічним вимогам працівника (споживача) • Ступінь легкості керування робочими органами • Можливість одночасного охоплення контрольованих експлуатаційних показників • Ввличина наявного шуму, вібрації тощо Естетичні Визначають естетичні властивості (дизайн) виробу • Виразність і оригінальність форми • Кольорове оформлення • Ступінь естетичності тари (упаковки) Патвнтно-правові Відображають ступінь використання винаходів при проектуванні виробів • Коефіцієнт патенпюго захисту • Коефіцієнт патентної чистоти У практиці господарювання важливо знати не лише якість окремих виробів, але й загальний рівень якості усієї сукупності виготовлюваної підприємством продукції. З цією метою застосовують певну систему загальних показників. Основними з них є: • частка принципово нових (прогресивних) виробів у загальному їх обсязі; • коефіцієнт оновлення асортименту продукції; • частка виготовлюваної продукції, на яку одержані сертифікати; • • частка продукції для експорту у загальному її обсязі на підприємстві; • частка виробничого браку (бракованих виробів); • відносний обсяг сезонних товарів, реалізованих за зниженими цінами. Для визначення рівня якості виготовлюваних або освоюваних виробництвом нових виробів застосовують ряд методів: об'єктивний, органоліптичний методи використовують для визначення абсолютного рівня якості, а диференційований і комплексний — відносного рівня якості окремих видів продукції. Об'єктивний метод означає оцінку рівня якості продукції за допомогою стендових випробувань та приборних вимірювань, лабораторного аналізу. Такий метод є найбільш вірогідним і застосовується для вимірювання абсолютного рівня якості засобів виробництва та деяких властивостей споживчих товарів. Зокрема його використовують для визначення більшості техніко-вксплуатаційних показників: засобів праці — продуктивність, чотужність, точність обробки матеріалів; предметів праці — вміст металу у руді, міцність фарбування тканини; споживчих товарів — еластичність та вологостійкість взуття, вміст цукру або жиру у харчових продуктах тощо. Оргаиоліптичний метод грунтується на наслідках аналізу сприймання органами почуттів людини (зором, слухом, смаком, нюхом, дотиком) без застосування технічних вимірювальних та регістраційних засобів. При цьому методі застосовують балову систему оцінки показників якості, виходячи з визначеного переліку ознак (властивостей), які найповніше охоплюють основні якісні характеристики виробу. Кожній оцінці ("відмінно", "добре", "задовільно", "погано") надають певну кількість балів (наприклад, відповідно 5, 4, 3 і 0). Диференційований метод оцінки рівня якості передбачає порівняння одиничних виробів з відповідними показниками виробів-еталонів або ж базовими показниками стандартів (технічних умов). Оцінка рівня якості цим методом зводиться до обчислення значень відносних показників, які за абсолютною величиною менше одиниці (при зіставленні з еталонними показниками), повинні бути більшими або дорівнювати одиниці (при порівнянні з вимогами стандартів чи технічних умов). Комплексний метод полягає у визначенні узагальнюючого показника рівня якості оцінюваного виробу. Одним із варіантів комплексної оцінки якості може слугувати інтегральний показник, який обчислюється шляхом зіставлення корисного ефекту від споживання (експлуатації) певного виробу і загальної величини витрат на його створення і використання. В окремих випадках для комплексної оцінки якості застосовують середньозважену арифметичну величину з використанням при її обчисленні коефіцієнтів вагомості усіх розрахункових показників. Ефективність і шляхи підвищення. Певна кількість продукції кращої якості (вищого технічного рівня) здатна повніше задовольнити суспільні потреби, ніж та ж або навіть більша кількість виробів гіршого гатунку. Це означає, що підвищення якості (технічного рівня) продукції у кінцевому підсумку еквівалентне збільшенню її виробництва з меншими загальними витратами суспільної праці. Йдеться про багатоспрямований вплив підвищення якості продукції не лише на виробництво, його ефективність, але й на імідж підприємства в цілому (рис. 15.2). Поліпшення якості продукції є специфічною формою прояву закону економії робочого часу. Практика господарювання свідчить, що загальна сума витрат на виготовлення і використання продукції більш високого гатунку, навіть якщо досягнення останнього зв'язане з додатковими витратами у виробництві, істотно скорочується. Всіляке ж зменшення витрат праці означає зростання його продуктивності. Якість продукції формується, як відомо, під вагомим впливом сучасних досягнень розвитку науки і техніки. Проте тут існує і зворотний зв'язок. Підвищення якості (технічного рівня) насамперед знарядь праці справляє неабиякий вплив на прискорення темпів певних напрямків науково-технічного прогресу. Зокрема підвищення надійності машин, устаткування, приладів та інших технічних пристроїв забезпечує розширення масштабів розвитку комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів, гнучких автоматизованих виробництв, роботботехнічних комплексів тощо. Рис. 15.2. Багатоспрямований вплив підвищення якості продукції на виробництво та імідж підприємства. Рівень якості засобів виробництва і предметів споживання безпосередньо впливає на структуру виробництва, функціональний розподіл потужностей машинобудівних підприємств. Підвищення технічного рівня засобів праці і якості предметів праці дозволяє використовувати більше інвестиційних і матеріальних ресурсів для випуску споживчих товарів, а поліпшення якості продукції підприємств видобувних галузей створює додаткові фінансові можливості для масштабнішого державного інвестування і швидшого розвитку відповідних галузей обробної індустрії. Технічний рівень машин і устаткування у певній мірі визначає структуру виробничих потужностей, використовуваних для виготовлення нових знарядь праці та запасних частин до них. Не потребує особливих доказів безпосередній вплив більш надійної техніки та якісних конструкційних матеріалів на ефективне використання основних і оборотних фондів підприємств, обсяг витрачання інвестиційних ресурсів. У зв'язку з цим достатньо навести такий приклад. Технологічні заходи щодо підвищення якості металу шляхом його термічної обробки і покриття пластмасами вимагають майже втричі менше інвестицій, ніж на створення потужностей для адекватного додаткового обсягу його виробництва. Зрештою високоякісна продукція повніше і дешевше задовольняє різноманітний попит населення на споживчі товари. Лише постійний і зростаючий випуск конкурентоспроможної продукції (за технічним рівнем, дизайном, продажною ціною, експлуатаційними витратами) є необхідною умовою виходу того чи іншого підприємства на світовий ринок, формування сталого іміджу продуцента як економічно надійного партнера на ньому, розвиток зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення стабільного прибутку і фінансового становища. Неухильне зростання ефективності виробництва на кожному підприємстві за рахунок якісних чинників передбачає чітке визначення і комплексне використання усіх можливих шляхів поліпшення якості виробів. Останні за своїм змістом та цілеспрямованістю можна об'єднати у три взаємозв'язані групи: технічні, організаційні і соціально-економічні. Серед технічних шляхів (заходів) підвищення якості продукції визначальне місце належить постійному удосконаленню проектування, техніко-технологічної бази підприємства. Це зумовлюється тим, що належне підґрунтя технічного рівня і якості виробів формується у процесі їх проектування. Саме у цьому циклі здійснюється комплекс лабораторно-дослідних і конструкторських робіт, спрямованих на забезпечення необхідних (бажаних) техніко-економічних параметрів зразків продукції. Про вирішальне значення стадії проектування для досягнення рівня якості у відповідності з вимогами ринку свідчить хоча б той факт, що понад 50% відмов технічних пристроїв спричинюється дефектами, допущеними при проектуванні виробів. Досягнення запроектованого рівня якості будь-якої продукції можливе лише за умови високої технічної оснащеності виробництва, застосування найновішої технології, суворого дотримання технологічної дисципліни. До важливих і ефективних шляхів цілеспрямованого підвищення якості продукції, її конкурентоспроможності на світовому і національному ринках небезпідставно відносять поліпшення стандартизації як головного інструменту фіксації і 'забезпечення заданого рівня якості. Адже саме стандарти і технічні умови відображають сучасні вимоги споживачів щодо технічного рівня та інших якісних характеристик виробів, тенденції розвитку науки і техніки. Ринкові умови господарювання передбачають активне і широке використання організаційних чинників підвищення якості продукції на усіх підприємствах. До таких чинників відносяться: запровадження сучасних форм і методів організації виробництва та управління ним, які уможливлюють ефективне застосування високоточної техніки і прогресивної (бездефектної) технології; удосконалення методів технічного контролю і розвиток масового самоконтролю на усіх стадіях виготовлення продукції; розширення ' прямих господарських зв'язків між продуцентами і споживачами продукції; вивчення і запровадження позитивного досвіду, накопиченого зарубіжними і вітчизняними підприємствами у галузі проектування і виготовлення високоякісних виробів тощо. Нагальною потребою є розробка і використання різноманітних форм і методів дійового соціально-економічного впливу на всю низку процесів формування і забезпечення виробництва високоякісної і конкурентоспроможної продукції. Формами і методами економічного впливу на ці процеси є перш за все узгоджена система .прогнозування і планування якості продукції, встановлення прийнятних для Продуцентів і споживачів цін на окремі види товарів, достатньо потужна мотивація праці усіх категорій працівників підприємства, а соціального ~ всебічна активізація людського чинника, проведення чравильної кадрової політики, створення належних умов праці та життєдіяльності. Методи забезпечення якості. Сучасні умови господарювання вимагають від кожного підприємства запровадження і дотримання належного (дійового) комплексного механізму управління якіспо продукції. Визначальними елементами цього специфічного менеджменту, що справляють найбільш істотний вплив на процес постійного забезпечення виробництва і постачання на ринок конкурентоспроможної продукції, є: стандартизація і сертифікація виробів; внутрішніх систем якості; державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил і відповідальність за їх порушення; внутрішньовиробничий технічний контроль якості. Стандартизація продукції Під стандартизацією розуміють визначення і застосування єдиних правил з метою упорядкування діяльності у певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює: • установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів; • розвиток уніфікації і агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації і автоматизаії виробництва; • визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції з метою забезпечення належної якості і недопущення невиправданої різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення; • формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; забезпечення спільності термінів вимірювань і позначень; • створення єдиних систем класифікації і кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва. Стандартизація продукції здійснюється за певними принципами, основними з яких є: • урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності та ефективності виробництва для виготовлювача, користі та безпеки для споживачів і держави в цілому; • гармонізація з міжнародними, регіональними, а у необхідних випадках — з національними стандартами інших країн; • взаємозв'язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність останніх для сертифікації продукції; • участь в розробці нормативних документів усіх зацікавлених сторін-розробників, виготовлювачів, споживачів, органів державної виконавчої влади; • відкритість інформації щодо діючих стандартів та програм робіт пр стандартизації з урахуванням чинного законодавства. Результати стандартизації знаходять відображення у цій нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти і технічні умови — документи, що містять обов'язкові для продуцентів норми якості виробу і засоби їх досягнення (набір показників якості, рівень кожого з них, методи і засоби вимірювання, випробувань, марковки, упаковки, транспортування і зберігання продукції). Застосовувана на підприємствах нормативно-технічна документація охоплює певні категорії стандартів, які відрізняються ступенем жорсткості вимог до виробів і сукупністю об'єктів стандартизації (рис. 15.3). Рис.15.3. Сукупність нормативно-технічної документації для проектування і виготовлення продукції. Найбільш жорсткі вимоги щодо якості містяться У міжнародних стандартах, які розроблюються Міжнародною організацією стандартизації — ІСО і використовуються для сертифікації виробів, що експортуються у інші країни і реалізуються на світовому ринку. Нині існують міжнародні стандарти ІСО серії 9000. Державні стандарти України установлюються на: 1) вироби загальномашинобудівного застосування (підшипники, інструменти, деталі кріплення тощо); 2) продукцію міжгалузевого призначення; 3) продукцію для населення і народного господарства; 4) організаційно-методичні та загальнотехнічні об'єкти (науково-технічна термінологія, класифікація та кодування техніко-економічної та соціальної інформації, організація робіт по стандартизації і метрології, довідкові дані щодо властивостей матеріалів і речовин); 5) елементи народногосподарських об'єктів державного значення (транспорт, зв'язок, енергосистема, оборона, оточуюче природне середовище, банківсько-фінансова система тощо); 6) методи випробувань. Вони містять обов'язкові і рекомендовані вимоги. До обов'язкових належать вимоги, котрі забезпечують безпеку продукції для життя, здоров'я та майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону. Галузеві стандарти розробляють на ту продукцію, на яку відсутні державні стандарти України, або У випадку необхідності установлення вимог, що доповнюють чи перевищують останні в державних стандартах, а стандарти науково-технічних та інженерних товариств ~ на випадок потреби розповсюдження результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи сферах професійних інтересів. Остання категорія нормативних документів може використовуватись на засадах добровільної згоди відповідних суб'еків діяльності. Технічні умови містять вимоги, що регулюють відносини між постачальником (розробником, виготовлювачем) і споживачем (замовником) продукції. Вони регламентують норми і вимоги щодо якості тих видів продукції, для яких державні або галузеві стандарти не розробляються та які виготовляються на замовлення окремих підприємств, а також нових видів виробів на період їх освоєння виробництвом. Стандарти підприємств виокремлюють у самостійну категорію умовно (без правової основи). Вони розробляються підприємствами за власною ініціативою з метою конкретизації вимог до продукції і самого виробництва, що містяться звичайно у інших видах нормативно-технічної документації. Об'єктами стандартизації на підприємствах можуть бути окремі деталі, вузли, складальні одиниці, оснащення і інструмент власного виготовлення, певні норми у галузі проектування і продукування виробів, організації та управління виробництвом тощо. Такі стандарти використовують для створення внутрішньої системи управління якістю праці і продукції. Стандарти і технічні умови — це документи динамічного характеру. Вони повинні періодично переглядатись і уточнюватись з урахуванням інноваційних процесів і нових вимог споживачів до вироблюваної або проектованої продукції. Сучасні напрямки удосконалення стандартизації зводяться'до розробки державних і міжнародних стандартів не на кожний конкретний виріб, а групи одноріди"ї продукції, а також включення до них обмеженої кількості показників, що характеризують найбільш суттєві якісні характеристики. Це дасть можливість істотно зменшити кількість одночасно функціонуючих стандартів, спростили їх зміст і удешевити весь процес стандартизації. Сертифікація продукції В умовах розвитку овнішньоекономічної діяльності підприємств найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі і системи управління якістю зокрема є сертифікація продукції. Кожний вид товарів, який те чи інше підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, повинен мати сертифікат — документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3-4 рази дешевше, тобто фактично реалізується за безцінь. В Україні прийнято розрізняти обов'язкову і добровільну сертифікацію. Обовязкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління господарюючими суб'єктами, охоплює у всіх випадках перевірку і випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та подальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. Добровільна сертифікація може проводитись на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов'язковими, за ініціативою самих суб'єктів господарювання (тих або інших видів суспільної діяльності) на договірних засадах. Господарюючі суб'єкти (виготовлювачі, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації) повинні: • у встановлених терміні і порядку проводити сертифікацію відповідних об'єктів; • забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, на узгодженість до якого вона сертифікована; • реалізовувати продукцію виключно за умови наявності сертифікату відповідності; • припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлена її невідповідність вимогам певного нормативного документу або закінчився термін дц сертифікату. Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів слугує створювана мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) по найважливіших видах продукції виробничо-технічного і культурно-побутового призначення. Упродовж останніх років почали формуватися міжнародні системи сертифікації. Координацією заходів по створенню таких систем займається спеціальний комітет по сертифікації — СЕРТИКО, що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблені: ' • правила і порядок здійснення сертифікації продукції; • критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій); • умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва; функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції). У ряді країн уже функціонують акредитовані У СЕРТИКО ІСО і визнані світовим співтовариством випробувальні центри, що видають сертифікати на певні види продукції.' Зокрема у США діє центр по випробуванню тракторів і сільськогосподарських машин, у Франції — автомобілів, Чехії і Словаччині — електроустаткування та медичної техніки. На початку 1993 року Україна стала членом ІСО та Міжнародної електротехнічної комісії — ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності більш ніж 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів по стандартизації і сертифікації та використовувати понад 12000 міжнародних стандартів. Для набуття максимально можливого зиску та іміджу надійного партнера на зовнішньому ринку підприємствам бажано створювати і сертифікувати також власні системи якості. Згідно з міжнародним стандартом ІСО 8402 "Якість. Словник" система якості являє собою сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечує здійснення загального керування якістю. Відповідний рівень такої системи підтримується сертифікатом, який видається підприємству на певний строк — один рік, два роки тощо. Правом видачі сертифікату на систему якості може володіти національний орган по сертифікації; у необхідних випадках йому надається можливість делегувати таку функцію акредитованій для цієї мети організації. Для оцінки системи якості та отримання сертифікату на неї дозволяється залучати будь-яку закордонну фірму, що займається сертифікацією. Вагомість сертифікату і рівень довіри до нього залежить від іміджу організації, яка видає такий Документ. На підприємствах України аналогічні системи якості ще треба створювати. Вони повинні обов'язково передбачати Комплексне управління якістю, що вимагає лише колективної діяльності і спільних зусиль. З огляду на це Можна окреслити головні принципи (моменти) формування системи якості: • підготовка усіх категорій кадрів найвищого професійного рівня (необхідну якість забезпечують люди, а не машини); • безпосередня зацікавленість першого керівника та усього ешелону керівництва підприємства у повсякчасному розв'язанні проблем якості продукції; підпорядкування поставленій меті організаційної якості продукції; підпорядкування поставленій меті організаційної структури системи (зокрема здійснюване нерідко на практиці сполучення посад заступника директора підприємства з питань якосгі та начальника відділу технічного контролю вкра" недоцільне, оскільки технічний контроль — це дале» не саме головне у системі); • управління якістю продукції за участю усіх (. винятку працівників підприємства (від директора робітника); поточний розподіл відповідальності мін підрозділами і їх керівниками; залучення робітники до повсякденної роботи у цьому напрямку чер гуртки якості (за досвідом Японії, США) тощо. При цьому дуже важливою і вкрай необхідною тре визнати активну державну політику підтримки підприємс у справі розробки, запровадження і сертифікації сис якосгі продукції. Державний нагляд за якістю В Україні створена державна система стандартизації і сертифікації. Національним органом, що проводить координує роботу по забезпеченню її функціонування, є Державний стандартизації комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України). Для організації розробки, експертизи і підготовки до затвердження державних стандартів України за рішенням Держстандарту створені технічні комітети по стандартизації, що діють за договором з національним органом. До роботи в цих комітетах залучаються на добровільних засадах представники зацікавлених підприємств і організацій, провідні вчені та спеціалісти. Основними функціями Держстандарту України стосовно сертифікаційних робіт є: 1) визначення принципів, структури і правил системи сертифікації; 2) затвердження переліку продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації; 3) акредитація органів з сертифікації та випробувальних лабораторій (центрів), атестація експертів-аудиторів; 4) встановлення правил визнання сертифікатів інших країн; 5) інформаційне забезпечення споживачів через відповідні цілеспрямовані інформаційні фонди щодо стандартів різних категорій, сертифікатів, класифікаторів техніко-економічної і соціальної інформації, випробувальних центрів тощо. В межах державної системи стандартизації і сертифікації в Україні функціонує державний нагляд за якістю, який здійснюють відповідні органи, має певні об'єкти і форми, а також передбачає конкретно визначену відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за порушення стандартів, норм (метрологічних, санітарних та інших обов'язкових вимог, які встановлюють гранично Допустимі величини показників до продукції і концентрації Речовин, що гарантують якість) і правил (метрологічних, Унітарних, екологічних, протипожежних, технологічних та Ччиих вимог до виробництва продукції). Державний нагляд за додержанням стандартів, нори і "равил здійснюють Держстандарт України та його територіальні органи — центри стандартизації, метрології та сертифікації. Причому перші керівники цих органів одночасно за посадою є головними державними інспекторами відповідно України, республіки Крим, областей і міст з нагляду за якістю продукції, а інші керівники і спеціалісти цих органів — державними інспекторами. Органи державного нагляду виконують багатоспрямовані функції, а саме: здійснюють перевірку додержання стандартів (норм і правил), узагальнюють її результати та інформують про це відповідні органи державної влади і громадськість; забезпечують оперативне вжиття заходів до припинення порушень стандартів (норм і правил), вносять пропозиції щодо підвищення якості продукції та ефективності своєї діяльності. Державний нагляд проводиться за планами його органів або за зверненнями громадян у формі періодичної (постійної) перевірки додержання вимог нормативних документів чи шляхом проведення вибіркового (суспільного) контролю стабільності якості сертифікованої продукції, правил випробування виробів. Причому об'єктами державного нагляду слугують: 1) продукція виробничо-технічного призначення, товари народного споживання і продукти харчування — на відповідність стандартам, нормам і правилам; 2) експортна продукція — щодо стандартів (норм і правил) або окремих вимог, обумовлених договором (контрактом); 3) імпортна продукція — щодо діючих в Україні стандартів (норм, правил) стосовно безпеки для життя, здоров'я, майна людей і навколишнього середовища! 4) атестовані виробництва — на відповідність установлеий» вимогам до сертифікації продукції. Господарюючі суб'єкти за порушення вимог стандартів (норм, правил) несуть матеріальну відповідальність у вигляді сплати відчутних штрафів. Зокрема залежно від характеру порушення розмір штрафів становить: • випуск продукції науково-технічного, виробничо-технічного і споживчого призначення, що не відповідає вимогам стандартів або не пройшла обов'язкової сертифікації — 25%; • реалізація підвищено небезпечної продукції без належного попереджувального маркування та відповідної інструкції щодо транспортування і експлуатації (споживання), а також імпортної продукції, що не відповідає вимогам національних стандартів стосовно безпеки для життя, здоров'я й майна людей і навколишнього середовища — 50%; • продаж продукції, забороненої до випуску органами державного нагляду, та виробів, котрі внаслідок порушення вимог стандартів стали небезпечними для життя (здоров'я) людей і яавколишнього середовища — 100% від її (їх) вартості. При цьому варто зазначити, що сплата штрафів у відповідних розмірах не звільняє підприємців від обов'язків відшкодування збитків споживачам продукції, котрі виникли внаслідок порушення стандартів (норм, правил) або невиконання умов договору на поставку продукції. Суми штрафів у розмірі 60% зараховуються до державного бюджету і 30% — до позабюджетних фондів місцевих органів влади, а решта 10% відраховуються Держстандарту України для розвитку його матеріально-технічної та науково-дослідної бази. Серед існуючих і повсюднозастосовуваних методів забезпечення виробництва продукції чільне місце посідає внутрішньовиробничий технічний контроль якості. На підприємствах функції безпосереднього контролю якості складових частин і в цілому готових для споживання виробів виконують відділи технічного контролю (ВТК). Головне завдання технічного контролю — постійно забезпечувати необхідний рівень якості, зафіксований в нормативних документах, шляхом безпосередньої перевірки кожного виробу і цілеспрямованого впливу на умови і чинники, що формують його. Успішне розв'язання цього завдання може бути здійснене за правильного вибору об'єктів і методів контролю якості. Об'єктами контролю мають буги усі компоненти виробничої системи та її взаємозв'язаних елементів, тобто вхід (ресурси), сам виробничий процес, вихід (продукція). Необхідність контролю ресурсів (матеріалів, енергії, знарядь праці, інформації, персоналу) на вході системи обумовлено тим, що їх якість у значній мірі визначає конкурентоспроможність готового продукту праці. Використання у виробничому процесі бодай частини ресурсів неналежної якості може призвести до непродуктивних витрат доброякісних ресурсів. Саме вхідний контроль ресурсів має попереджувати і не допускати витрат непродуктивного характеру. Об'єктами контролю на вході системи (підприємства) чи її (його) окремих виробничих блоків (цехів, дільниць) мають бути: 1) якість початкових основних і допоміжних матеріалів, заготовок' напівфабрикатів, комплектуючих виробів, окремих деталей і вузлів; 2) справність устаткування, пристроїв, робочого інструменту і контрольно-вимірювальних приладів, за допомогою котрих виготовляється продукція та визначається рівень її якості; 3) технічна документація, за якою здійснюється технологічний процес; 4) відповідність рівня кваліфікації персоналу вимогам, що забезпечують якісне виконання певної роботи. Якість продукції визначальною мірою формується упродовж виробничого процесу. Це викликає необхідність ретельного контролю перебігу технології її виготовлення. Об'єктами контролю тут слугують повне дотримання виробничо-трудової дисципліни, технологічних режимів обробки та складання виробів. При цьому контрольні операції здійснюються стосовно не лише якості, але й кількості, оскільки порушення технологічної, виробничої і трудової дисципліни може спричинювати псування сировини, матеріалів, окремих деталей і навіть готових виробів, а позаяк невиконання завдань виробничої програми підприємства. Контроль на виході виробничої системи (підприємства і його підрозділів) має за основну мету попереджувати пе дачу бракованої продукції споживачу або на наступні і'ічні фази (стадії) на тому ж підприємстві з ючими з цього наслідками. Окрім того, такий роль уможливлює визначення ступеню виконання у' ібничих завдань економічних результатів виробництва. Рівень витрат на контроль якості та його загальна ефективність істотно залежить від обгрунтованого вибору і застосування тих або інших методів (видів) здійснення. Перелік можливих основних видів технічного контролю якості на підприємствах подано у табл. 15.2. Змістовна їх характеристика визначається переважно відповідними назвами. З перелічених видів технічного Контролю найбільш ефективними виокремлюють: за впливом на перебіг технологічного процесу — активний; за використовуваними засобами — автоматизований; за організаційною формою — статистичний. Активним є контроль якості безпосередньо у ході технологічного процесу виготовлення виробу та режимів його обробки за допомогою спеціальних контрольних технічних пристроїв, вмонтованих у технологічне устаткування (автоматичних індикаторів, вимірювальних головок, ізотопних індукційних та інших приладів). Застосування активного контролю дозволяє попереджувати появу та вихід з технологічного процесу напівфабрикатів і готових видів продукції. Таблиця 15.2. Класифікація видів технічного контролю якості продукції на підприємстві Ознаки класифікації Основні види контролю • Організаційна форма Суцільний Вибірковий Статистичний (!) Летучий Інспекційний • Характер контрольних операцій Візуальний Геометричний Лабораторний аналіз Контрольно-здавальні випробування • Стадія виробничого процесу Вхідний (контроль ресурсів) Проміжний (контроль процесу) Вихідний (контроль продукціїі) • Вплив на перебіг технологічного процесу Активний (І) Пасивний — • Застосовувані засоби контролю Автоматизований (!) Механізований Ручний • Місце здійснення Стаціонарний Змінний (!) – найбільш ефективні види контролю якості За автоматизованого контролю перевірка якості здійснюється шляхом прямого застосування автоматичних пристроїв (включаючи промислові роботи) без участі людини як у ході технологічного процесу, так і після завершення обробки чи складання виробу. Такий метод контролю є одним з головних напрямків зменшення витрат на контрольні операції і підвищення їх ефективності особливо у безперервних та масових типах виробництва, де часто трудомісткість контролю якості перевищує витрати на виготовлення продукції в автоматичному режимі. Статистичний — це особливий науково обгрунтований вид (метод) вибіркового контролю, що грунтується на застосуванні теорії ймовірностей та математичній статистиці. Він дозволяє не лише фіксувати фактичний рівень якості масової продукції, але й активно впливати на перебіг технологічного процесу, тобто забезпечувати його регулювання (управління). Основна його ідея зводиться до того, що в будь-якому сталому процесі, коли відсутні непередбачені відчутні збурення, фактичні показники якості окремих екземплярів продукції завжди матимуть незначні відхилення від середніх величин. Перевагою статистичного контролю є можливість керувати рівнем якості продукції за принципом регулювання кібернетичної системи із зворотним зв’язком. Проте йому властиві й недоліки, які не можна ігнорувати: по-перше, він має відносно вузьку сферу застосування (переважно масове виробництво); по-друге, .- порівняно великих коштів на збирання та обробку іції. Здешевити ці процеси можна шляхом автоматизації збирання, обробки і аналізу необхідної для контролю інформації, створення гнучких автоматизованих виробництв за умови виправданого функціонування з огляду інших чинників. поміж інших видів технічного контролю потребує пояснення хіба що летучий, інспекційний, стаціонарний і змінний. Летучим прийнято називати раптовий (без попередження) і швидкоплинний контроль якості виробів (роботи виконавців) на окремих дільницях виробництва. Інспекційним є запланований чи здійснюваний за критичними сигналами метод контролю переважно у вигляді державного або внутрішньовиробничого нагляду. Стаціонарний контроль здійснюється у спеціально обладнаних приміщеннях (лабораторіях) шляхом проведення відповідних випробувань, аналізів тощо, а змінний — на тих чи інших робочих місцях самими виконавцями або контрольними майстрами (контролерами) відділу технічного контролю підприємства. Тема 14: Продуктивність, мотивація й оплата праці. Лекція 14.1. Продуктивність праці, як економічна категорія. Методи вимірювання показники рівня продуктивності праці. Розрахунки можливого зростання продуктивності праці., фактори впливу. Поняття і види заробітної плати. Функції і шляхи росту заробітної плати. Державна політика оплати праці. Прогрес суспільства та його конкретних суб'єктів (підприємств, організацій) реалізується перш за все через зміцнення та розвиток особистих матеріальних стимулів, основною формою яких є оплата праці. Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, в грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. Оплата праці складається з основної заробітної плати і Додаткової оплати праці (рис. 13.4). Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його праці з Урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства. Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, не вище встановлених чинним законодавством. Рівень додаткової °Плати праці встановлюється переважно в залежності ^ кінцевих результатів діяльності підприємства. В умовах розвитку підприємництва та існування різних Ф°рм власності заробіток працівника вже не визначається розміром якогось гарантованого фонду оплати праці, а все більше залежить від кінцевих результатів та доходів від діяльності підприємства. Треба враховувати, що й сам працівник все частіше стає більш або менш реальним співвласником підприємства. її Рис. 13.4. Пересічна структура середньомісячного заробітку на промислових підприємствах. У цих випадках винагородження працівникові-власнику повинно нараховуватись не тільки за працю, але й за розміщеним у підприємство капіталом. Ось чому, враховуючи зміни у природі та механізмі формування заробітку працівника, замість поняття заробітна плата все частіше використовуються терміни "трудовий доход", "винагорода", "оплата праці", "заробіток", "доход". Але у всіх випадках, за орієнтацією на кінцеві результати, повна компенсація (грошова або негрошова) за витрачені зусилля, включаючи заробітну плату, повинна відбивати внесок кожного працівника, ефективність його праці. Дійовість оплати праці визначається тим, наскільки повно вона виконує свої основні функції — відтворювальну та стимулювання (мотивації). Реалізація відтворювальної функції заробітної плати передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації і одночасно дозволяє застосовувати обгрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарської діяльності. Реалізація функції стимулювання передбачає, що оплата праці спонукає кожного працівника до найбільш ефективних дій на своєму робочому місці. Повне та ефективне виконання цих функцій можливе •'чпце за умови формування та послідовного здійснення обгрунтованої політики оплати праці як на макрорівні (держава, галузь, регіон), так і мікрорівні (підприємство та його підрозділи). Державна політика оплати праці реалізується через чеханізм її регулювання. Останній є складовою частиною загального механізму реалізації соціально-економічної політики держави (рис. 13.5). Рис. 13.5. Складові механізму реалізації соціальної політики держави .Срава в тому, що дійовість оплати праці не залежить від досконалості механізму її регулювання як на макро-, так і на мікрорівні. Ця проблема набагато :складніша і носить комплексний характер. Так, наприклад, за ідеального механізму побудування оплати праці не забезпечить кардинального підвищення її \юючої ролі, якщо система і рівень цін на необхідні і та послуги не дозволяють задовольнити нагальні и працівника. З іншого боку, зрозумілі намагання ємств скоротити розрив між номінальною та ою заробітною платою поруч з дестабілізацією цін орюються у постійне джерело інфляції та соціальної напруги. Використання тих чи інших важелів механізму державного регулювання оплати праці залежить від впливу анітних факторів. Зокрема мінімальна заробітна плата іється з урахуванням рівнів економічного розвитку, ;тивності праці, середньої заробітної плати та юї величини мінімального споживчого бюджету ільного споживчого кошику). В умовах формування ринку робочої сили набуває 'вого значення реалізація інформаційної функції зи. Остання забезпечує підготовку і публікацію гичних даних: щоквартальну — про середню заробітну і середню тривалість робочого часу по галузях, групах :ій і посад; щорічну ~ про вартість робочої сили .дно до Типової міжнародної класифікації витрат на робочу силу. При всій важливості державного регулювання заробітної плати політика оплати праці повинна формуватись переважно на мікроекономічному рівні в залежності від ; кожного конкретного підприємства, його галузевої специфіки та розміру, географічного розташування, ступеня міжнародної інтеграції, рівня соціального розвитку колективу і т. ін. Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється на основі договірного регулювання оплати праці найманих працівників підприємств, що являє собою укладання системи тарифних угод на трьох рівнях: міжгалузевому (генеральна тарифна угода); галузевому (галузева тарифна угода) або комунальному (регіональна тарифна угода); виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору). Тарифна угода — це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій. Предметом тарифної угоди на виробничому рівні як складової частини колективного договору є: — форми і системи оплати праці, що застосовуються для різних категорій та груп працівників; — мінімальна тарифна ставка, диференційована за видами і типами виробництв у межах рівнів, передбачених генеральною тарифною угодою для відповідних видів і типів виробництв галузі (підгалузі); — розміри тарифних ставок і посадових окладів за розрядами робіт і посадами працівників; — види і розміри доплат, надбавок, премій та інших заохочувальних і компенсаційних виплат і умови їх надання; — умови оплати праці за роботу в надурочний час, час простою, який мав місце не з вини працівника, при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника тощо. У разі найму працівника за контрактом власник або уповноважений ним орган може встановлювати за згодою працівника як передбачені у колективному договорі, так і індивідуальні умови оплати праці. Слід зважити на те, що норми тарифної угоди виробничого рівня можуть тимчасово (до 6 місяців) допускати рівень оплати праці нижчий від норм, визначених генеральною галузевою або регіональною тарифною угодою, але не нижчий від державних норм і гарантій в оплаті праці. Протягом дії (строки визначаються сторонами переговорів) тарифних угод ніхто з представників сторін, що перебувають у сфері дії цих угод, односторонньо не може вимагати збільшення (зменшення) розміру оплати праці та пільг понад передбачені тарифною угодою. Тарифна система як основа організації оплати праці. Лекція 14.2. Форми і системи оплати праці. Організація оплати праці на підприємствах здійснюється на основі розподілу функцій і робіт, нормування, тарифної системи, форм і систем оплати праці. Тарифна система оплати праці є сукупністю взаємопов'язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик. Тарифно-кваліфікаційні характеристики використовуються для розподілу робіт і працівників залежно від їх, відповідно, складності та кваліфікації за розрядами тарифної сітки і є основою формування та регулювання (диференціації) заробітної плати. Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення у оплаті праці працівників різної Кваліфікації. Вона являє собою сукупність тарифних Розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів. В Україні з 1993 року впроваджується един тарифна сітка розрядів і коефіцієнтів оплати праці працівників державни організацій і підприємств. Вона складається 29 тарифних розрядів, що поширюються на всіх працівників підприємства (керівників спеціалістів, службовців, робітників), діапазоном тарифних коефіцієнтів 1:13,,8 Параметри цієї сітки щодо оплати праї робітників і службовців за загальним (наскрізними) професіями та посадаш наведені у табл. 13.1. Мінімальна заробітна плата — це встановленії державою розмір заробітної плати, нижче якого не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годинну) норм праці (робочого часу). Таблиця 13.1. Єдина тарифна сітка оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами Тарифні розряди Тарифні коефіцієнти Тарифні розряди Тарифні коефіцієнти І група 11 група 1rpvna II група III група 1 1 1 9 2.26 2.16 - 2 1.12 1.06 10 2.49 2.37 - 3 1.25 1.18 11 2.74 2.61 - 4 1.39 1.32 12 3.01 2.92 2.83 5 1.54 1.47 13 3..31 3.21 3.11 6 1.70 1.62 14 3.64 3.53 3.42 7 1.87 1.78 15 4.01 3.88 3.76 2.06 1..96 Примітки: 1. Розмір тарифної ставки (окладу) першого тарифного розряду визначається на рівні встановленого лепжавої мінімального розміру заробітної плати. 2. Тарифні ставки (оклади) інших розрядів і груп визначаються множенням тарифної ставки (окладу) першого розряду на тарифний коефіцієнт відповідного тарифного розряду і групи тарифних коефіцієнтів. 3. Кожному, з другого по одинадцятий, тарифному розряду відповідає дві групи, а з дванадятого по п'ятнадцятий - три групи тарифних коефіцієнтів. Виходячи з цих груп з кожного тарифного розряду встановлюються відповідно два або три фіксованих розміри тарифних ставок (окладів). Установлення на підприємствах, в установах, організаціях конкретних розмірів фіксованих тарифних ставок (окладів) робітникам одного розряду здійснюється з урахуванням результатів їх роботи. До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки та компенсаційні виплати. В той же час, розмір оплати праці може бути нижчим від встановленої державою мінімальної заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, простою та з інших причин, передбачених законодавством, які мали місце з вини працівника. Галузева диференціація та диференціація оплати за умовами праці здійснюється за допомогою коефіцієнтів співвідношення до мінімальної заробітної плати мінімальних тарифних ставок по галузях народного господарства України (табл. 13.2). Керівник державного підприємства обирає форми і системи оплати праці, встановлює працівникам конкретні Розміри тарифних ставок, відрядних розцінок, посадових окладів, премій, винагород, надбавок і доплат, керуючись ^ною тарифною сіткою, а також умовами, що передбачені Елективним договором. Що стосується підприємств інших Ф°РМ власності, то вони можуть: використовувати TPaДицiйнy тарифну систему; застосовувати тарифні ставки та оклади тільки як орієнтири; запроваджувати власну, Чдивідуально розроблену модель оплати праці. Таблиц» 13.2. Коефіцієнти співвідношення до мінімальної заробітної плати мінімальних тарифних ставок для їх диференціації за видами виробництв, робіт і діяльності залежно від складності та умов праці по основних галузях народного господарства Види виробництв, робіт, діяльності Коефіцієнти співвідношення Машинобудування Металообробка Вугільна промисловість Гірничі роботи на підприємствах чорної і кольорової металургії в гірничохімічній промисловості, геологорозвідці, на будівництві метрополітенів Підприємства металургійної промисловості Електроенергетична промисловість: атомні електростанції і теплоелектроцентралі теплові та гідроелектростанції, електричні і теплові мережі Нафтова і газова промисловість Хімічна, нафтохімічна, хімікофармацевтична, мікробіологічна промисловість Лісова промисловість, лісове господарство Целюлозно-паперова промисловість Деревообробка Промисловість будівельних матеріалів, скляна і фарфоро-фаянсова промисловість Легка, харчова і рибна промисловість Поліграфічне виробництво Експлуатаційні роботи, ремонт, налагодження і обслуговування технічних засобів залізничного транспорту і метрополітенів Цивільна авіацій Сільське господарство: трактористи-машиністи на роботах у тваринництві та на ручних роботах Підприємства і організації зв'язку Будівельні, будівельно-монтажні та ремонтно-будівельні роботи Побутове обслуговування населення Торгівля і громадське харчування Матеріально-технічне постачання 1.08- 1.4-1 1.06-1.25 1.45-2.75 1.45 - 2.29 1.17-1.6 1.31 1.25 1.08-1.86 1.08- 1.45 1.02- 1.56 1.08- 1.17 1.06- 1.13 1.06-2.12 1.02-1.17 1.06-1.17 1.06- 1.30 1.17-1.56 1.19- 1.56 1.02- 1.08 1.06- 1.13 1.28-1.53 1.02- 1.36 1.02- 1.06 1.08- 1.30 Встановлені тарифні ставки, коефіцієнти та розряди, які визначають міру оплати праці, самі по собі не дають можливості розрахувати заробіток того чи іншого працівника. Виникає необхідність їх ув'язки з фактичними результатами (витратами) праці. Саме цю функцію виконують форми та системи оплати праці, обумовлюючи визначений порядок її нарахування. Основними вимірниками витрат праці є кількість виготовленої продукції (наданих послуг) відповідної якості або робочий час, тобто кількість днів, годин, протягом яких працівник зайнятий на підприємстві. Такому поділу вимірників витрат праці відповідають дві форми оплати праці, що базуються на тарифній системі — відрядна і почасова і включають ряд систем для різних організаційно-технічних умов виробництва (рис. 13.6). При відрядній формі оплата праці проводиться за нормами і розцінками, встановленими, виходячи з розряду виконуваних робіт. Присвоєний працівникові кваліфікаційний (тарифний) розряд є підставою для надання йому можливості виконувати роботу відповідної складності. Основними умовами застосування відрядної оплати праці є наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку, а також необхідність стимулювання зростання випycкy продукції та існування реальних можливостей підвищення виробітку на конкретному робочому місці. Використання цієї форми оплати праці потребує встановлення обгрунтованих норм виробітку, чіткого обліку виконання і, що особливо важливо, не повинно призводити до погіршення якості продукції, порушень технологічних режимів, техніки безпеки, а також до перевитрачання сировини, матеріалів, енергії. Ряс. 13.6. Форми і основні системи оплати праці. При прямій відрядній системі заробіток працівника (Dпвс) розраховується шляхом перемноження кількості одиниць виробленої продукції (v) та розцінки за одиницю продукції (р): Dnвc = р ( v Розцінка визначається діленням погодинної тарифної ставки на норму виробітку або множенням погодинної тарифної ставки на норму часу (у годинах) на виготовлення одиниці продукції. При непрямій відрядній системі заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, що ним обслуговуються. Вона застосовується для оплати тих категорій допоміжних робітників (наладчиків, ремонтників, кранівників), праця яких не піддається нормуванню та обліку, але значною мірою визначає рівень виробітку основних робітників. Заробіток робітника (Dnвc) при цій системі розраховується за формулою: Dnвc = s(t(kвн де s — погодинна тарифна ставка; t — фактично відпрацьована кількість годин цим робітником; kвн — середній коефіцієнт виконання норм виробітку всіма робітниками, що обслуговуються. При ві'дрядно-преміальній системі заробіток працівника (Dвпc) складається з відрядного заробітку (рv) та премії (m) за досягнення певних результатів, що заохочуються: Dвпc = pV + m. Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми (n0) за звичайними відрядними розцінками (р), а Робіт, виконаних понад нормативний (базовий) рівень (nj) — за підвищеними розцінками (рj) залежно від ступеня виконання завдання. Заробіток (Dв прог) при цій системі визначається, таким чином, за формулою: Dв прог = p • n0 + pj • nj Застосування цієї системи обмежується, як правило ділянками, що стримують роботу всього підприємства, через відсутність у ній стимулюючих факторів підвищення якості продукції або послуг. Відмінність акордної системи полягає в тому, що працівникові або групі працівників розцінки встановлюються не за окремими операціями, а на весь комплекс робіт з визначенням кінцевого строку його виконання. Ця система заохочує до скорочення строків виконання робіт і тому використовується, перш за все, при усуненні наслідків аварій, термінових ремонтах, будівельних роботах тощо Треба враховувати необхідність суворого контролю якості додержання правил безпеки праці при застосуванні цєї системи оплати праці • Почасова оплата праці робітників здійснюєтся за годинними (денними) тарифними ставками із застосуванням нормованих завдань або місячними окладами Почасова оплата праці керівників, спеціалістів і службовців проводиться, як правило, за місячними посадови окладами (ставками). • При простій почасовій оплаті заробі-г працівника (Dnn) розраховується множенням годинної тарифної ставки відповідного розряду (s) на кільків відпрацьованих годин (t). Dпп = st Через недостатній вплив на кількість і якість .праці почасового робітника цю систему застосовують досить рідко. Почасово-преміальна система певною мірою усуває цей недолік. При цій системі окрім тарифного заробітку (st) працівник одержує премію (m) за досягнення певних кількісних або якісних показників. Загальний заробіток (Dпрем) визначається за формулою: Dпрем = S • t + m. При застосуванні почасово-преміальної системи з використанням нормованих завдань заробіток може складатися з трьох частин: 1) почасового заробітку, що розраховується пропорційно відпрацьованому часу, та доплат за професійну майстерність і умови (інтенсивність) праці; 2) додаткової оплати за виконання нормованих завдань, що нараховується у процентах до почасової оплати за тарифом; 3) премії за зниження трудомісткості виробів або робіт. Різновидом почасово-преміальної є система оплати праці за посадовими окладами, що застосовується на підприємствах усіх галузей економіки. За Цією системою оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер (комірники, вагарі, прибиральники та ін.). Взагалі почасова оплата праці застосовується у тих випадках, коли: • часта зміна змісту та послідовності операцій не дозволяє встановити індивідуальну норму виробітку; • немає необхідності заохочувати збільшення випуску продукції або якщо воно може погіршувати якість виробів (послуг); має місце жорстка регламентація^! витрат робочого часу безпосередньо технікою, технологією або організацією виробництвами (автоматичні та конвейєри лінії, апаратурні процесів! тощо). Об'єктивний процес все більшого поширення в усіх галузях народного господарства таких виробничих умов обумовлює тенденцію поступового підвищення питомої ваги почасової оплати праці. При цьому треба враховувати, що така форма заробітної плати не забезпечує достатньо напруженості та інтенсивності праці, якщо це не зумовлено самим виробничим процесом. Звідси для практиків вдосконалення форм і систем оплати праці, створення новиих моделей заробітної плати є характерним намаганням позбутися негативних і поєднати позитивні елементів почасової та відрядної форм оплати праці. Зокрема це стосується поширення моделей безтарифної системи оплатив праці, що базується на частковому розподілі заробленими коштів, призначених для винагородження працівників з певними критеріями. Зокрема ними можуть слугувати: 1) кваліфікація та діловитість працівника; 2) коефіцієнт трудової участі як узагальнююча оцінка реального внесів кожного працівника у результати колективної праці; 3) ступінь виконання нормованих завдань; 4) кількісні відпрацьованих годин. У зв'язку із зростанням частки групових форм праці, а також з метою ефективного використання робочої сили на основі активізації творчого потенціалу працівників усіх категорій все більшого розвитку набувають колективні форми організації та оплати праці. Використання колективних розцінок заохочує працівників до суміщення професій, взаємозаміни та взаємодопомоги у процесі праці практично ліквідує поділ робіт на "вигідні" та "невигідні" і, що дуже важливо, більшою мірою орієнтує на досянення кінцевих результатів діяльності підприємства. Розподіл заробітку в умовах колективної оплати праці. Контрактна система оплати праці. Планування фонду оплати праці на підприємстві. Система участі в прибутках. Участь у прибутках (доходах) або стимулювання персоналу через прибутки полягає у розподіленні певної їх частини між працівниками підприємства. Таке розподілення може бути терміновим (наприклад, щомісячні виплати), а також може приймати форму грошових виплат або виступати у формі розповсюдження між працівниками акцій підприємства. Розповсюдження різних форм участі у прибутках виходить з того, що навіть найдосконаліші системи індивідуальної або колективної оплати праці не завжди здатні спричинювати на підприємстві справжнє бажання бути співпричетним до стабільно високих загальних результатів діяльності. Справедливий, чіткий і зрозумілий Для всіх розподіл частини прибутків між "економічними агентами" — власником, адміністрацією, спеціалістами і робітниками — все більше стає основою не тільки належного соціально-психологічного клімату, але й процвітання будь-якого підприємства (фірми). Додаткові виплати з прибутків залежать від багатьох обставин, включаючи зокрема рівень витрат на виробництво цін, конкурентні позиції та фінансову ситуацію підприємства тощо. їх розміри визначаються окремою Угодою, що укладається між відповідними сторонами у Рамках проведення колективних переговорів на підприємстві ~ як правило, при укладанні тарифних угод системи участі у прибутках диференціюються в залежності від показників та засобів мотивації (рис. 13.7). Рис. 13.7.. Класифікація систем участі у прибутках працівників підприємств. При конструюванні тієї чи іншої системи участі, що базується на показникові прибутку, слід враховувати труднощі визначення зв'язку між його зростанням та внеском конкретного працівника. Ось чому часто-густо впроваджуються системи мотивації, що пов'язуються з результатами безпосередньої виробничої діяльності (економія ресурсів, зростання обсягу продаж та ін.). Тим самим системи участі у прибутках трансформуються у системи участі у результатах. Система оцінки заслуг передбачає оцінювання зусиль та поведінки працівника за рядом факторів. Для кожного фактору визначається система балів і для розрахунків оцінки на різних рівнях встановлюються відповідні норми. Періодично розраховується показник діяльності працівника, а підсумкові результати визначають відповідний рівень додаткового, понад заробітну плату за тарифом, винагородження. Системи стимулювання конкретних обсягів продукції, робіт, обсягів продаж тощо найбільш вдало застосовуються У більш-менш автономних структурах, з кінцевими результатами діяльності. Такі структури наділяються власним бюджетом, що є пропорційним, наприклад, обсягу продаж продукції. Таким чином персонал встановлює для ^бе прямий зв'язок між ефективністю праці підприємства на ринку, тобто його процвітанням, прибутковістю. Системи розподілу прибутку, обумовленого зростанням "родуктивності, проектують таким чином, щоб зменшити "втомі витрати шляхом заохочення більш високої Рєзультативносгі праці без підвищення постійних витрат, що "овязані зі збільшенням трудомісткості. Одна з найбільш •адмих і в той же час простих систем базується на Значенні так званого "загального коефіцієнту". Останній розраховується як співвідношення сукупних витрат робочу силу та обсягу продукції, що реалізується. Це співвідношення, що є стабільним, наприклад, на підприємствах більшості галузей обробної промисловості, приймається як базовий рівень коефіцієнту. Використовуючи цей базовий коефіцієнт і враховуючи обсяг продукції, ще реалізується за конкретний період, знаходять припустимі' витрати-на робочу силу. Потім ці витрати порівнюють з фактичною заробітною платою. Якщо фактичні витрати нижче припустимих, виплачується премія персоналу на рівні 40-75% від отриманої економії (зростання прибутку). Решта використовується на заміщення авансованого капіталу, розвиток підприємства, експлуатаційні витрати тощо. Що стосується систем преміальних виплат, то розмір премій повинен ув'язуватись не з рівнем основної заробітної плати, а з конкретним прогресом у діяльності підприємства та більш-менш точним виявленням внеску кожного працівника у загальну справу. Участь у прибутках широко розповсюджена, наприклад, у Японії. Саме вона слугує однією з причин високого рівня трудової мотивами працівників та конкурентоспроможності вироблюваної продукції. Окрім щомісячних премій різного характеру, постійним працівникам більшості підприємств виплачується два рази на рік з частки прибутку так званий бонус. В середньому він складає більш як 1/4 заробітку, а в сприятливі для підприємства роки сягає шестимісячної основної заробітної плати працівника. Системи колективного стимулювання застосовуються, як правило, тоді, коли заохочення працівників через їх участь у прибутках стає можливим тільки на груповій основі. При цьому груповий бонус у більшості випадків розподіляється у тій же пропорції, що й основна заробітна плата. Перевага такого підходу (при певних недоліках) полягає в тому, що за скрутних обставин у групі гарантується відносно справедливий розподіл обсягу робіт. Більш стійка зацікавленість працівників у діяльності підприємств, особливо в обновлюванні виробництва та зміцненні фінансового стану, забезпечується через їх участь у власності. Вона реалізується головним чином шляхом надання працівникам акцій "своїх" підприємств. Володіння робітниками та службовцями акціями має на меті більше, ніж участь у прибутках через отримання відповідних дивідендів. Це — система не тільки "ідентифікації інтересів" працівників і підприємства, але й мобілізації особистих збережень громадян для інвестування у виробництво. Розповсюдження різних форм участі в капіталі у країнах з розвинутою ринковою економікою реалізується досить суперечливо і далеко не такими темпами, якими вони бачились ще 30-40 років тому. Проте, наприклад, у Великобританії кількість власників акцій впродовж 80-х років збільшилась утричі і у 1990 році перевищувала 8 млн. (близько 20% дорослого населення). Тема 15: Поточні витрати та ціни на продукцію (послуги). Лекція 15.1. Загальна характеристика собівартості. Собівартість – комплексний економічний показник: поняття, види, склад витрат. Собівартість продукції – це грошова форма витрат підготовку її виробництва, виготовлення і збут. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання усіх ресурсів підприємства, а значить, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Чим краще працює підприємство, інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше удосконалює техніку, технологію і організацію виробництва, тим нижча собівартість продукції. Тому собівартість є одним з важливих показників ефективності виробництва. Собівартість продукції має тісний зв'язок а ї; ціною. Це проявляється в тому, що собівартість слугує базою ціни товару і її нижньою межею для виробника. При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включаються. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості і прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються у собівартість, є питання їх розмежування між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розмежування полягає в тому, що через собівартість повинні відшкодовуватися витрати підприємства, що забезпечують просте відтворення усіх факторів виробництва; предметів, засобів праці, робочої сили і природних ресурсів. Відповідно до цього у собівартість продукції включаються витрати на: дослідження ринку і виявлення потреби у продукції; підготовку і освоєння нової продукції; виробництво, включаючи витрати на сировину, ,матеріали, енергію, амортизацію основних фондів, оплату праці персоналу; обслуговування виробничого процесу і управління ним; збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати і т. п.); розвідку, використання і охорону природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні роботи, плата за воду, деревину, витрати на рекультивацій земель, охорону повітряного, водного басейнів); набір і підготовку кадрів; поточну раціоналізацію виробництва (удосконалення технології, організації виробництва, праці, підвищення якості продукції), крім капітальних витрат. Теба мати на увазі, що з різних причин на практиці повної відповідності між дійсними витратами на виробицтво і собівартістю продукції. Так, згідно з їм порядком не включаються у собівартість уї, а відшкодовуються за рахунок прибутку або джерел витрати на підготовку і освоєння нової продукції серійного і масового виробництва. Разом з тим є витрати, які включаються у собівартість продукції, але не мають прямого зв'язку з виробництвом. До них належать оплата часу виконання державних обов'язків працівниками підприємства, скорочення робочого дня підлітків, матерів, які мають дітей віком до одного року та ін. Непродуктивні витрати підприємства, пов'язані з виробничою діяльністю (втрата від браку, недостач і псування матеріалів, простоїв тощо), включаються у фактичну собівартість продукції, а втрати від порушення договорів з іншими підприємствами і організаціями (штрафні санкції) відшкодовуються за рахунок прибутку. Склад витрат, які включаються у собівартість, не є незмінним. Він може дещо змінюватися з різних практичних міркувань. Але загальною тенденцією таких змін повинно бути повніше відображення у собівартості дійсних витрат на виробництво продукції. Класифікація витрат на виробництво. Слід відрізняти витрати загальні й на одиницю продукції. Загальні витрати — це витрати на весь обсяг продукції за певний період. ця сума залежить від тривалості періоду і кількості виготовленої продукції. Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні. Оскільки витрати є функцією обсягу виробництва з певною еластичністю, існує поняття граничних витрат. Граничні витрати характеризують їх приріст на одиницю приросту обсягу виробництва, тобто де Сг — граничні витрати; (C — приріст загальних витрат; (N — приріст обсягу продукції на одиницю його натурального виміру. Якщо загальні витрати виразити певною функцією обсягу продукції, то граничний їх рівень є першою похідною цієї функції. Це витрати на останню за часом виготовлення одиницю продукції. Показник граничних витрат використовується при аналізі доцільності зміни обсягу виробництва продукції. При плануванні, обліку і аналізі витрати класифікуються за певними ознаками. Основними з них б ступінь однорідності витрат, спосіб обчислення на окремі різновиди продукції, зв'язок з обсягом виробництв (рис.16.1). За ступенем однорідності витрати поділяються на елементні й комплексні. Елементні витрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До них належать матеріальні витрати, оплата праці , відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати. Комплексні витрати різнорідні за складом, охоплюють декілька елементів витрат. Їх групують за економічним призначенням при калькулюванні та організації внутрішнього економічного управління. Наприклад, витрати на утримання і експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати, втрати від браку та ін. За способом обчислення на окремі різновиди продукції витрати поділяються на прямі й непрямі. Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути обчислені на її одиницю прямо. Якщо виготовляється один різновид ,продукції, усі витрати — прямі. Непрямі витрати не можна безпосередньо обчислити на окремі різновиди продукціії, бо вони пов'язані з виготовленням різних виробів (зарплата обслуговуючого і управлінського персоналу, утримання і експлуатація будов, споруд, машин тощо). Поділ витрат на прямі та непрямі залежить від рівня спеціалізації виробництва, його організаційної структури, нормування і обліку. Зростання частки прямих витрат у загальній сумі підвищує точність обчислення собівартості одиниці продукції, зміцнює економічні основи управління. Залежно від зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяються на постійні й змінні. Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції. Їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах. Лише при істотних змінах обсягу виробництва, наслідком яких є зміни виробничої і організаційної структури підприємства, стрибкоподібно міняється величина постійних витрат, після чого вона знову залишається постійною. До постійних належать витрати на утримання і експлуатацію будов і споруд, організацію виробництва, управління. На практиці до групи постійних відносять також витрати, які неістотно змінюються внаслідок зміни обсягу виробництва, тому їх називають умовно-постійними. Рис. 16.1. Класифікація витрат підприємства. Змінні витрати — це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. В свою чергу їх можна розділити на пропорційні та порційні. Пропорційні Витрати змінюються прямо пропорційно обсягу виробництва. Для них коефіцієнт пропорційності kп = 1. До пропорційних належать переважно витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну зарплату робітників. Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та дегресуючі. Прогресуючі витрати зростають більшою мірою, ніж обсяг виробництва, kп >
1. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва вимагає
більших витрат на одиницю продукції. Це, приклад, витрати на
відрядно-прогресивну оплату праці, даткові рекламні та торгові витрати
та ін. Дегресуючі витрати зростають менше, ніж обсяг виробництва, kп Nkp • Cзм + Спост = Ц • Nkp Рис. 16.3. Залежність витрат і прибутку підприємства від обсягу виробництва: 1 — збитки; 2 — прибуток. Звідси: Де Сзм ~ змінні витрати на одиницю продукції; Спост — постійні витрати за розрахунковий період; Ц — ціна одиниці продукції. Класифікація витрат на виробництво: суть, залежність і розрахунок: граничних витрат, елементних витрат, прямих і непрямих витрат, постійних і змінних витрат; пропорційних і непропорційних; залежність витрат і прибутку від обсягу виробництва. Показники собівартості продукції. Лекція 15.2. Кошторис виробництва і собівартість продукції. Зміст і методика обчислення кошторису виробництва. Собівартість валової товарної і реалізованої продукції та порядок їх обчислення. Собівартість валової продукції як показник , засовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва. По валовій продукції обчислюється виробнича собівартість, по товарній і реалізованій — повна. Основним є показник собівартості товарної продукції. Її величина обумовлює собівартість реалізованої і валової продукції. Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них, синтетичний, грунтується на кошторисі виробництва. Його суть і послідовність обчислень показані у табл.16.1. Кошторис виробництва коригується таким чином: з кошторису віднімаються витрати, які з різних причин не включаються у виробничу собівартість продукції .витрати на підготовку і освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються із прибутку чи інших джерел, позавиробничі витрати, відшкодування винуватцями втрат від браку та ін.); • віднімається приріст, додається зменшення залишків витрат майбутніх періодів; • додається приріст, віднімається зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи у сезонних виробництвах тощо). Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва по собівартості (приріст віднімається, зменшеня додається) одержуємо виробничу собівартість готової продукції. Додавши до неї позавиробничі витрати, маємо повну собівартість товарної продукції. За даними табл.16.1, планова собівартість товарної продукції становить: 10000 - 450 - 300 + 200 + 350 = 9800 тис.г.о. Цей спосіб цінний тим, що показує собівартість товарної продукції у зв'язку з загальною сумою витрат і динамікою їх списання. Другий спосіб обчислення собівартості товарної продукції полягає у підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів, тобто де Ст — собівартість товарної продукції; n ~ кількість найменувань продукції (послуг); Ci — собівартість одиниці і-ої продукції (послуги); ' Ni – виробництво і-ої продукції (послуг) у натуральному вимірі. Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції, який широко застосовувався на наших підприємствах для визначення рівня і динаміки витрат за " умов директивного планування. Це пофакторний метод. Він методично непогано опрацьований і може ; застосовуватися як допоміжний. Згідно з цим методом де Ст.р - собівартість планового обсягу товарної продукції за рівнем витрат базового (минулого) періоду (розрахункова собівартість); м — кількість факторів впливу на собівартість продукції в плановому періоді; Сj — зміна собівартості у плановому (прогнозному) періоді під впливом j-ro фактору. До числа факторів, що впливають на собівартість продукції, належать організаційно-технічні фактори (підвищення технічного рівня виробництва, удосконалення організації виробництва, праці, управління), а також зміна структури та обсягу продукції. Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних факторів обчислюється на плановий обсяг виробництва як різниця витрат до і після впровадження заходу: (C = (С2 – C1)N2, де С1, С2 — витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу; N2 — обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді. Оскільки у розрахунковій собівартості Ст.р. умовно-постійні витрати взяті на рівні .базового періоду, а в плановому періоді обсяг виробництва може змінитися, що відповідно вплине на собівартість продукції, то це треба врахувати як окремий фактор, тобто Де Су.п. - відносна зміна умовно-постійних витрат в плановому періоді; Су.п.б. - абсолютна сума умовно.постійних витрат у базовому періоді; Рв, Ру.п ~ зміна у плановому періоді відповідно обсягу виробництва і умовно-постійних витрат, %. Приклад. Обсяг товарної продукції ц минулому році становив 10200 тис. г.о., а витрати на 1 г.о. — 0,9 г.о. У плановому році передбачено збільшити обсяг виробництва на 10%. Внаслідок впровадження нової техніки буде зекономлено 148 тис. г.о. Умовно-постійні витрати в минулому році 2500 тис. г. о„ у зв'язку із зростанням обсягу виробництва вони збільшаться на 4%. За таких умов плановий обсяг товарної продукції складе Пт = 10200 • 1,1 = 11220 тис. г.о., а собівартість товарної продукції за рівнем витрат минулого року Ст.р= 11220 • 0,9 = 10098 тис. г.о. Відносна економія умовно-постійних витрат внаслідок зростання обсягу виробництва (Су.п = 2500 • (4 - 10)/100 = -150тис. г.о. Собівартість товарної продукції Ст= 10098 - (148+150) = 9800 тис. г.о. ). Показник витрат на 1 г.о. товарної продукції досить поширений Проте треба мати на увазі, що він об'єктивно характеризує динаміку витрат тільки при незмінних цінах і структурі випуску продукції. В інших випадках він скоріше є модифікацією показника рентабельності, ніж витрат. Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції: Ср = Ст + (Сс.п - Сс.к) + (Св.п + Св.к), Де Ср — собівартість реалізованої продукції; Сс.п, Сс.к — собівартість залишків товарної продукції на на початок і кінець розрахункового періоду; Св.п, Св.к —- собівартість залишків відвантаженої , і.:ції на початок і кінець розрахункового періоду, яка перейшла у власність покупця. Так, припустимо, якщо виробнича собівартість залишків продукції на початок розрахункового періоду відповідно на складі та відвантаженої без зміни її власника 200 і 100 тис. г.о., а на кінець — 248 та 150 тис. г.о., то повна собівартість реалізованої продукції Лекція 15.3. Собівартість окремих виробів. Калькулювання та його місце в економічних розрахунках, об’єкти калькулювання й калькуляційні одиниці. Типова номенклатура калькуляційних статей витрат. Методика обчислення. Ціноутворення в ринкових умовах. Методи встановлення ціни. Тема 16: Фінансово-економічні результати та інтегральна ефективність діяльності. Лекція 16.1. Прибуток і дохід як основні показники фінансових результатів діяльності підприємства. Прибутковість і дохідність; їх сутність та різниця між ними. Види прибутку. Джерела формування загальної величини прибутку (доходу) підприємства. Типова схема використання прибутку (доходу) підприємства. Лекція 16.2. Рентабельність, як відносний показник ефективності діяльності підприємства. Загальна характеристика рентабельності застосовуваних ресурсів. Обчислення рентабельності: виробничих фондів (виробництва); сукупних активів, власного (акціонерного) капіталу; певного обсягу продукції та окремих виробів, способи підвищення рентабельності на підприємстві. Лекція 16.3. Оцінка фінансового стану підприємства. Визначення фінансового стану підприємства і ознаки його стійкості. Платоспроможності і ліквідність. Розрахунки. Прогнозування фінансового стану. Фінансова діяльність Зміст і форми фінмсової діяльності Функціонування підприємства супроводжується безперервним кругообігом коштів, який здійснюється у формах витрат ресурсів і одержання доходів, їх розподілу і використання. При цьому визначаються джерела коштів, напрямки і форми фінансування, оптимізується структура капіталу, проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів, покупцями продукції, державними органами по сплаті податків, персоналом підприємства тощо. Всі ці грошові відносини складають зміст фінансової діяльності підприємства. Основні завдання фінансової діяльності такі: вибір оптимальних форм фінансування, структури капіталу підприємства і напрямків його використання з метою забезпечення стабільно високої прибутковості; збалансування за часом надходжень і видатків платіжних засобів; підтримання належної ліквідності та своєчасність розрахунків. Інструментом виконання цих завдань є розробка перспективних і поточних фінансових планів (бюджетів) підприємства, в яких узагальнюються його доходи і видатки за певний період (рік, квартал, місяць). Фінансові плани розробляються в процесі планування діяльності підприємства. Залежно від джерел коштів фінансування поділяється на внутрішнє і зовнішнє. Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності підприємства, використання чи продажу його майна. До таких коштів належать прибуток, амортизаційні відрахування, виручка від продажу майна. Зовнішнє фінансування має своїми джерелами кошти, не пов'язані з діяльністю підприємства: внески власників у статутний капітал безпосередньо або у формі купівлі акцій, кредит, інші боргові зобов'язання, державні субсидії. Поряд з поділом фінансування на внутрішнє і зовнішнє слід відрізняти фінансування за рахунок власних і сторонніх коштів. До сторонніх коштів належать ті, які треба повертати, тобто боргові зобов'язання. Всі ішів кошт виступають як власний капітал. Важливою формою фінансування є кредит — платне надання грошей або інших цінностей в борг на певний час. залучення кредитних коштів розширює фінансові можливості підприємства, але одночасно виникає ризик, пов'язаний з необхідністю повернення боргів у майбутньому і сплати процентів. Кредитна політика підприємства базується на порівняльному аналізі можливого прибутку від використання кредитних ресурсів і додаткових витрат у вигляді процентів та необхідності підтримання певного співвідношення між заборгованістю і власним капіталом. З цього боку, низька частка кредиту у загальному капіталі підприємства понижує його фінансові можливості та прибутковість, а з іншого — надмірна заборгованість, що не покривається власним капіталом, підвищує ризик у спроможності сплати боргів, підриває довіру інвесторів і, як наслідок, понижує ефективність діяльності. З урахуванням цих чинників вибирається оптимальне співвідношення власного і стороннього капіталу в конкретних умовах. Поряд з зазначеним треба мати на увазі, що при високій інфляції кредит може використовуватися як метод боротьби з її негативними наслідками. Якщо рівень інфляції вищий за кредитну процентну ставку, то кредит вигідний незалежно від його використання. Кредит має різні форми відповідно до того, що кредитується і на який термін. Передусім поділяють кредити на грошові і майнові. У першому випадку в борг передаються гроші, у другому — майно у формі матеріальних цінностей чи нерухомості. За терміном відрізняють кредити короткострокові (до одного року) й довгострокові (більше одного року). Грошові кредити, як коротко-, так і довгострокові, видаються переважно банками. Однією з форм довгострокового кредиту є випуск підприємством облігацій як різновиду цінних паперів. У відносинах між підприємствами формою короткострокового грошового кредиту вважаються платіжні аванси при виготовленні складних виробів (кредит покупця). Цей кредит називають комерційним. Більш широко між підприємствами застосовуються кредити у негрошових формах, до яких належать товарний кредит, оренда і її різновид лізинг. Товарний кредит — це короткостроковий кредит, який одне підприємство надає іншому у товарній формі шляхом відстрочки платежу за поставлену продукцію (кредит постачальника). При товарному кредиті боржник може оформляти своє зобов'язання у вигляді векселя — документа, який надає право його власнику одержати зазначену у векселі суму в установлений термін. Товарний кредит широко застосовується на практиці, як засіб розширення сфери ринку і збільшення обсягу продажу продукції. Спеціальною формою довгострокового кредиту є Оренда — засноване на договорі строкове володіння і користування майном. При оренді орендодавець надає у розпорядження орендаря певне майно на обумовлений термін за прийнятну для сторін орендну плату. Порівняно з купівлею об'єктів їх оренда має як переваги, так і недоліки. Перевагою оренди для орендаря є те, що вона не потребує великих початкових інвестицій на придбання майна. Ще одна перевага оренди в тому, що ризик техніко-економічного старіння орендованого устаткування несе орендодавець. Разом з цим оренда обмежує підприємницьку діяльність орендаря, бо він не має повного контролю над орендованим майном, воно залишається власністю орендодавця. Тому доцільність оренди у кожному конкретному випадку вимагає ретельного обгрунтування. Поширеним у світовій практиці різновидом оренди є лізинг, коли орендодавець — лізингова компанія (лізингодавець) купує об'єкти оренди, передусім устаткування, у підприємств-виготовлювачів і передає їх у оренду на певних умовах. По закінченні оренди її об'єкти залежно від умов договору повертаються лізингодавцю, орендуються на новий термін або викуповуються орендарем. Цінні папери і їх обіг Важливою формою фінансування підприємства є випуск цінних паперів, до яких належать, насамперед, акції та облігації. акція ~ це цінний папір, який надає право власності на частку майна і прибутку акціонерного підприємства. випуск і продаж акцій дозволяє підприємству мобілізувати в значних обсягах капітал для інвестування. Випускають акції звичайні та привілейовані (преференціальні). Звичайні акції надають право участі в управлінні акціонерним ідприємством (право голосу на зборах акціонерів, право обрання у керівні органи), але не гарантують певної величини доходу (дивіденду). Привілейовані акції забезпечують їх власникові фіксовані дивіденди, але не дають права голосу при вирішенні питань діяльності підприємства. Частка привілейованих акцій у загальній їх кількості законодавче обмежується. Облігація як. різновид цінних паперів є зобов'язанням емітента виплачувати власникові фіксований щорічний доход (процент) і в зазначений термін повернути вартість боргу (викупити облігації). Тому виручка від продажу облігацій не належить до власного капіталу. Найбільш масовими цінними паперами є звичайні акції, але поряд з ними випускаються привілейовані акції і облігації. Питання, які цінні папери випускати, вирішується з урахуванням конкретних обставин діяльності підприємства і умов на ринку цінних паперів. Так, купівля облігацій є надійнішим інвестуванням, ніж придбання акцій, бо забезпечує повернення грошей і фіксований доход. Купівля акцій, особливо звичайних, є ризикованішою операцією. Але у разі ефективної роботи акціонерного підприємства власник акцій одержує високий доход у вигляді дивідендів і приросту їх ринкової ціни (курсової вартості). Власник акції одержує частину корпоративного прибутку, що називається дивідендом. На відміну від виплат фіксованих процентів на облігації і дивідендів на привілейовані акції дивіденди на звичайні акції не є контрактним зобов'язанням підприємства. Спочатку проводяться розрахунки з власниками облігацій, потім — привілейованих акцій і в останню чергу виплачуються дивіденди на звичайні акції, їх величина залежить від чистого прибутку, що розподіляється, і загальної кількості акцій. В окремих випадках дивіденди можуть виплачуватися не грошима, а додатково випущеними акціями. Таку форму _розрахунків з акціонерами іноді застосовують підприємства, які .швидко розвиваються за рахунок інвестування значної частини прибутку. Це здебільшого влаштовує обидві сторони: підприємство зберігає додаткові кошти для інвестування, акціонери одержують акції з високим ринковим курсом. Цінні папери постійно знаходяться в обігу, продаються і купуються за ринковим курсом. Курс акцій залежить від ряду чинників (рентабельності акціонерного підприємства і відповідної величини дивіденду, його становища на ринку (фінансової стабільності, перспектив розвитку тощо) і визначається за формулою Ца-Пд/Р, де Ца —ринковий курс акцій; Пд — дивіденд на акцію в грошових одиницях; Р — ставка дисконта (для звичайних і привілейованих акцій може бути різною внаслідок неоднакового ризику). Ринковий курс облігації визначається з урахуванням обмеження доходу за часом і наступного відшкодування номінальної її вартості де Цоб — ринковий курс облігації; П — кількість років до терміну погашення облігації; Поб — річний доход від облігації в грошових одиницях; Цоб.н — номінальна вартість облігації. Крім акцій та облігацій є й інші різновиди цінних паперів. Це вже названі вище векселі, а також деякі похідні від акцій документи, наприклад, сертифікати, йпціони тощо. Доход Фінансові результати відображають мету підприємницької діяльності; її доходність і є вирішальними для підприємства. Окрім його керівництва і колективу вони цікавлять вкладників капіталу (інвесторів), кредиторів, державні органи, в першу чергу податкову службу, фондові біржі, які займаються купівлею-продажем цінних паперів та ін. Основним фінансовим результатом діяльності підприємства є його прибуток, іноді його замінюють показником доходу. Крім цих абсолютних показників для оцінки фінансового стану застосовують ряд відносних показників і коефіцієнтів. Послідовно їх розглянемо, почавши з найбільш загального — доходу. Показник "доход" досить поширений серед економічних показників на макро- і мікрорівнях, у побуті (доход національний, підприємства, сім'ї, громадянина). Зміст його є не однозначним. Часто цим поняттям позначають загальну виручку чи суму грошових надходжень підприємства або окремої особи. Іноді доход ототожнюють з прибутком. Це крайні тлумачення доходу. У сфері підприємницької діяльності офіційно визнано, що доход — як показник фінансових результатів — це виручка від підприємницької діяльності за вирахуванням матеріальних і прирівняних до них витрат. Таким чином, у доході заробітна плата розглядається як його елемент, а не різновид витрат. Таке розуміння доходу відповідає глобальній макроекономічній меті виробництва, але є суперечливим на рівні підприємства, де зарплата формально має різну інтерпретацію залежно від форми власності на умови і результати виробництва. Працівники підприємства, які є його власниками (індивідуальні, колективні підприємства), розглядають свою зарплату як доход підприємства, а зарплату найманих працівників — як елемент витрат. Але це формальне, поверхове сприйняття. Від форми власності економічна суть зарплати не міняється. Практичне значення показника доходу полягає в тому, що він характеризує загальну суму коштів, яка поступає підприємству за певний період і, за вирахуванням податків, може бути використана на споживання та інвестування. Доход іноді є об'єктом оподаткування. Загальна Величина доходу підприємства включає доход від: реалізації продукції, робіт, послуг; реалізації матеріальних цінностей і майна (матеріалів, основних фондів, нематеріальних активів); позареалізаційних операцій (пайової участі у . спільних підприємствах, здачі майна в оренду, цінних паперів, товарного кредиту, надходжень або витрат від економічних санкцій тощо). Доход від реалізації продукції (робіт, послуг) обчислюється як різниця між виручкою і матеріальними та прирівняними до них витратами у собівартості реалізованої продукції. При цьому у величині доходу не враховуються податок на добавлену вартість і акцизний збір. До матеріальних належать витрати, які включаються у відповідний елемент кошторису виробництва. Прирівняними до матеріальних вважаються витрати на: амортизацію основних фондів, відрахування на соціальні потреби, платежі та виплати, які об'єднуються у кошторисі виробництва під назвою "Інші витрати". Таким чином, до матеріальних і прирівняних до них витрат належать усі елементи витрат кошторису виробництва за винятком заробітної плати. Співвідношення її і матеріальних витрат у кошторисі виробництва дозволяє розрахункове визначити матеріальні витрата у собівартості реалізованої продукції. Обчислимо доход від реалізації продукції за планом на наступний рік на підставі даних розділу 16.2, якщо обсяг реалізованої продукції передбачається у сумі 11108тис.г.о. (без врахування податку на добавлену вартість і акцизного збору). Частка витрат на заробітну плату у кошторисі виробництва 2300/10000х100=23%. Витрати на оплату праці у собівартості реалізованої продукції 9702 х 23/100 = 2231 тис. г.о. Матеріальні та прирівняні до них витрати у собівартості реалізованої продукції 9702 - 2231 = 7471 тис. г.о. Доход від реалізації продукції 11108 - 7471 = 3637 тис. г.о. Ця ж величина може бути обчислена як сума заробітної плати у собівартості реалізованої продукції і прибутку: 2231 + (11108 - 9702) =3637 тис. г.о. Доход від реалізації матеріальних цінностей і майна — це різниця між ціною їх продажу і матеріальними витратами на придбання і реалізацію, відповідно доход від -реалізації основних фондів — різниця між виручкою від продажу, залишковою вартістю і матеріальними витратами на демонтаж і реалізацію. На підприємствах, для яких доход є об'єктом оподаткування, після вирахування податку він поділяється на фонди споживання, інвестиційний та страховий. Фонд споживання використовується на оплату праці персоналу підприємства (фонд зарплати) і виплати за підсумком роботи за певний період, за частку у статутному майні (дивіденд), матеріальну допомогу тощо. Прибуток і рентабіельність. Прибуток — це та частина виручки, що залишається після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Характеризуючи надлишок надходжень над витратами ресурсів, прибуток є метою підприємницької діяльності та основним її економічним показником. При цьому зарплата розглядається як витрати на ресурсну складову підприємницької діяльності — персонал. Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази і продукції, всіх форм інвестування. Він служить джерелом сплати податків. Враховуючи значення прибутку, вся діяльність підприємства спрямована на те, щоб забезпечити зростання його величини або принаймі стабілізувати її на певному рівні. Загальна величина прибутку підприємства (валовий прибуток) має ті ж джерела, що і доход, тобто вона включає прибуток від: реалізації продукції (робіт, послуг), матеріальних цінностей і майна, позареалізаційних операцій. Прибуток від реалізації продукції є основною складовою загального прибутку. Він обчислюється як різниця між обсягом реалізованої продукції (без врахування податку на добавлену вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю. За даними, наведеними вище, прибуток від реалізації продукції на наступний рік Пр складе Пр = 1108 - 9702 = 1406 тис. г.о. Це метод прямого обчислення прибутку від реалізації продукції, який є основним. Існує ще так званий аналітичний метод, згідно з яким прогнозний прибуток обчислюється коригуванням його базової величини з урахуванням впливу зміни обсягу продукції, її собівартості та цін. Але цей метод, орієнтований на велику частку порівняльної продукції в загальному її обсязі , не знайшов широкого застосування в умовах динамічного виробництва ринкової економіки. Прибуток від реалізації матеріальних цінностей, майна і позареалізаційних операцій обчислюється аналогічно доходу, тільки з виручки вираховуються всі витрати, а не тільки матеріальні. Приблизна схема використання прибутку на підприємствах України показана на рис.17.1. Із загального (валового) прибутку сплачується податок. Величина, що залишилась,, називається чистим прибутком. З неї виплачуються борги і проценти за довгострокові кредити, а решта поділяється на дві частини. Перша — прибуток, який розподіляється між власниками майна (капіталу) підприємства (акціонерами), спрямовується на заохочувальні виплати його персоналу за рез;/льтатами роботи та інші потреби (внески у благодійні фонди, допомога різним організаціям, особам тощо). До другої частини належить прибуток, який залишається на підприємстві (нерозподілений прибуток), і використовується на інвестиційні потреби та створення резервного фонду. Рис. 17.1. Схема використання прибутку підприємства. Останній є фінансовим компенсатором ймовірних відхилень від нормального обігу коштів або додаткової їх потреби. Напрямки і суми використання чистого прибутку визначаються власниками підприємства. Треба мати на увазі, що в ряді країн з розвинутою ринковою економікою є деякі особливості щодо термінології та порядку обчислення прибутку. Поширені такі різновиди прибутку: валовий прибуток — різниця між виручкою і прямими витратами; прибуток від операцій — валовий прибуток за вирахуванням адміністративно-господарських витрат, які приблизно відповідають нашим загальногосподарським витратам; прибуток до виплати податку — прибуток від операцій за мінусом процентів за кредит; чистий прибуток — попередня величина прибутку за вирахуванням податку. Таким чином, нашому поняттю валового прибутку відповідає прибуток від операцій, а зарубіжний зміст чистого прибутку тотожний нашому чистому прибутку за вирахуванням процентів за кредит. Прибуток показує абсолютний ефект діяльності без урахування використаних при цьому ресурсів, тому він доповнюється показником рентабельності. Рентабельність — це відносний показник ефективності роботи підприємства. У загальній формі він обчислюється як відношення прибутку до витрат. Рентабельність має ряд модифікацій. Передусім слід відрізняти рентабельність застосованих ресурсів (капіталу) і рентабельність продукції (витрат на її виробництво). Рентабельність застосованих (інвестованих) ресурсів залежно від охоплення останніх може обчислюватися як рентабельність виробничих фондів, сукупних активів, власного (акціонерного) капіталу. Рентабельність виробничих фондів (Рв) -традиційний показник на наших підприємствах, який називають на практиці рентабельністю виробництва, обчислюється за формулою Рв=П/Ко(100, де П — загальний (валовий) прибуток підприємства за рік, т.о.; Ко — середня величина основних виробничих фондів і оборотних коштів підприємства за рік, г.о. Треба мати на увазі, що така методика обчислення рентабельності виробництва є дещо неконкретною. Вона завищує цей показник, оскільки загальний прибуток містить надходження не тільки від виробництва, але й від інших форм діяльності. Це треба враховувати при аналізі ефективності виробництва. Рентабельність сукупних активів (Ра) характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства. Ра = П/Ка ( 100, де Кд — середня сума активів балансу підприємства, г.о. Рентабельність власного (акціонерного) капіталу (Рв) показує ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів. Рв = Пч/Кв • 100, де Пц — чистий прибуток за вирахуванням сплати процентів за кредит, г.о; Kg — власний капітал, г.о. Величина власного капіталу приймається за даними балансу. Вона дорівнює сумі активів за мінусом всіх боргових зобов'язань. Цей показник рентабельності цікавить в першу чергу акціонерів, оскільки він визначає верхню межу дивідендів. Рентабельність продукції' характеризує ефективність витрат на її ви0робництво і збут. Передусім обчислюється рентабельність реалізованої продукції (Рд). рп = Пр/Ср • 100. де Пр — прибуток від реалізації за певний період, г.о.; Ср — повна собівартість реалізованої продукції, г.о. Рентабельність продукції може обчислюватись також відношенням прибутку до обсягу реалізованої продукції. У такому вигляді цей показник застосовується у зарубіжній практиці. У багатономенклатурному виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції визначається також рентабельність окремих її різновидів. Рентабельність певного виробу обчислюється за формулою Рі = (Ці - Сі)/Сі •100, де Pі — рентабельність І-го виробу, %; Ці Сі — відповідно ціна і повна собівартість І-го виробу, г.о. Рівні модифікації показника рентабельності широко використовуються у економічному аналізі та прийнятті підприємницьких рішень. Оцінка і діагностика фінансового стану , Прибуток (доход) і рентабельність як основні показники фінансових результатів не можуть повністю характеризувати фінансовий стан підприємства і можливі тенденції його зміни. Останній істотно залежить від певних фінансових пропорцій, які аналізуються за даними балансу — підсумкового синтетичного документу про наявність і використання коштів на певну дату (кінець кварталу, року). Оскільки структура балансу наших підприємств поступово змінюється у напрямку адаптації до ринкових умов, для ілюстрації візьмемо спрощений баланс, побудований згідно з міжнародною практикою. Він показаний у табл. 17.1. Баланс має дві частини: актив, який показує напрямки розміщення коштів (капіталу), і Пасив, що характеризує їх джерела. Активи включають фізичне, грошове і нематеріальне майно, яке у балансі поділяється на дві групи: фіксовані й поточні активи. Фіксовані активи — це майно, створене за рахунок довгострокових інвестицій, яке має тривалий термін обігу (більше року), передусім основні фонди, незавершене будівництво, нематеріальні активи, довгострокові фінансові вкладення та ін. Фіксовані активи ще називають основним капіталом. Основні фонди і нематеріальні активи у балансі оцінюються по їх повній вартості, але у підсумок включаються по залишковій вартості, тобто за врахуванням амортизаційних відрахувань (зносу). Поточні активи включають мобільні елемент майна з коротким терміном обігу (до одного року). До них належать оборотні кошти і цінні папери, що швидко реалізуються. Таблиц 17.1. Баланс підприємства за станом на,...... 199... p. (тис. г.о.) Актив Сума Пасив Сума фіксовані активи – всього в тому числі: 1. Основні фонди 2. Амортизаційні відрахування (вираховуються) 3. Нематеріальні активи 4. Інше майно 11220 15400 (-4400) 220 - Власний капітал - Всього в тому числі: 1. Внески власників (статутний капітал) 2. Нерозподілений прибуток 3. Інші джерела 14500 10000 4500 - Довгострокові зобов'язання - Всього в тому числі: 1. Довгострокові кредити 2. Облігації 4000 3200 800 Поточні активи - всього в тому числі: 1. Гроші на банківських рахунках і у касі 2. Цінні папери 3. Дебіторська заборгованість 4. Запаси продукції 5. Запаси матеріалів і незавершеного виробництва 6. Виплати майбутніх періодів - 12200 1300 1700 2100 1500 5200. 400 Короткострокові зобов'язання – всього в тому числі: 1. Короткострокові кредити 2. Кредиторська заборгованість 3. Інша короткострокова заборгованість 4920 1520 2200 1200 Всього активів 23420 Всього пасивів 23420 Поточні активи мають здатність досить швидко перетворюватися у гроші. Цю здатність називають ліквідністю. Поточні активи більш ліквідні ніж фіксовані. В свою чергу окремі різновиди поточних активів мають різну ліквідність. За умов нормального функціонування економіки найбільш ліквідні активи — це гроші, цінні папери, на які є попит на ринку, та дебіторська заборгованість. Меншу ступінь ліквідності мають товарно-матеріальні запаси та затрати (у незавершене виробництво, майбутніх періодів). Але це загальні оцінки. Вони можуть змінюватися в конкретних економічних ситуаціях під впливом макро- і мікроекономічних чинників (неповноцінна грошова одиниця і обмін у формі бартеру, інфляція, криза платежів тощо). Пасиви балансу поділяються на дві групи: власний капітал (кошти) і чужий у різних формах заборгованості (зобов'язань). Власний капітал створюється з двох основних джерел. Перше — внески власників підприємства при його організації або виручка від продажу акцій акціонерного товариства. Цю складову власного капіталу прийнято у нас називати статутним фондом (капіталом). Друге основне джерело ~ акумульований (нерозподілений між власниками і працівниками) прибуток, який утворюється від діяльності підприємства. Боргові зобовязання у балансі поділяються на довго- і короткострокові. Довгострокові ~ це ті зобов'язання, які погашаються не раніше ніж за рік від дати складання балансу, короткострокові — в межах року. Короткострокові боргові зобовязання включають не тільки кредити, але й різні форми кредиторської заборгованості: за одержані товари, аванси, видані векселі, за розрахунками по оплаті праці, виплаті податків, обов'язковим відрахуванням на соціальні заходи тощо. Сума пасивів балансу завжди дорівнює сумі активів. Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу мають важливе економічне значення і використовуються для оцінки і діагностики фінансового стану підприємства. Це співвідношення можна розглядати у різних аспектах, але основними з них є ті, що характеризують ступінь заборгованості, ліквідності та активності підприємства. Ступінь заборгованості обчислюється шляхом ділення боргових зобов'язань на активи підприємства: Кзаб = Кб/Ка , Де Кзаб ~ коефіцієнт заборгованості; Kб — боргові зобов'язання підприємства, г.о.; Kа — сукупні активи підприємства, г.о. За даними табл. 17.1: Кзаб = 8920/23420 = 0,38 Це означає, що активи підприємства на 38% покриваються за рахунок боргів. Така величина показника в межах прийнятного. Якщо Кзаб > 0,5, то
сильно зростає ризик щодо сплати боргів і занепокоєння кредиторів.

Поряд з коефіцієнтом загальної заборгованості часто обчислюється
коефіцієнт довгострокової заборгованості, який показує частку
довгострокових боргів у фінансуванні активів підприємства. Аналіз
заборгованості, оцінка співвідношення зобов’язань дозволяє з’ясувати,
наскільки раціональною є структура капіталу і ризик для інвесторів і
кредиторів.

Фінансовим забезпеченням повернення боргів є власний капітал.
Потенціальні можливості підприємства розраховуватися з
боргами характеризуються коефіцієнтом забезпечення боргів:

Кз.б = Кв/Кб,

Де Кз.б — коефіцієнт забезпечення боргів;

Kв — власний капітал, г.о.

Згідно з даними балансу

Кз.б == 14500/8920 = 1,63

За своїм змістом цей показник близький до коефіцієнта заборгованості,
тільки має зворотну спрямованість. Якщо Кз.б 8,1, то це значить, що
підприємство може сплатити борги власним капіталом.

Ліквідність підприємства як його здатність оперативно перетворювати
активи у платіжні засоби для оплати короткострокових зобов’язань
виражається двома показниками: коефіцієнтом поточної
ліквідності та коефіцієнтом термінової ліквідності.

Коефіцієнт поточної ліквідності (Кп.л) обчислюється відношенням
поточних активів і короткострокових зобов’язань:

Кп.л = Ка.п/Кб.к ,

де Ка.п — поточні активи підприємства, г.о.;

Kб.к — короткострокові зобов’язання, г.о.

З використанням даних балансу

Кп.л = 12200/4920 = 2,5 .

Якщо рп.л Ппр — обсяг продаж за розрахунковий період, г.о. За період tд платіжні вимоги підприємства до покупців перетворюються у гроші. Його скорочення економічно вигідне. Зростання порівняно з встановленим терміном або минулим роком є небажаним і потребує з'ясування причин. Середній період оплати кредиторської заборгованості постачальникам визначається співвідношенням: tк = Кк Дк /М де tк — середній період оплати кредиторської заборгованості постачальникам, днів; Кк — заборгованість підприємства постачальникам, г.о.; М — обсяг закупки сировини і матеріалів за розрахунковий період, г.о. Скорочення tк за інших рівних умов не є сприятливим для підприємства, оскільки потребує додаткових коштів. Збільшення періоду оплати заборгованості може бути наслідком різних причин: поліпшення для підприємства умов розрахунків, відсутність коштів, затягування оплати з метою використання кредиторської заборгованості як джерела фінансування тощо. Оборотність товарно-матеріальних запасів обчислюється як відношення обсягу продаж до величини запасів Nоб = Ппр/Мз, де Nоб — кількість оборотів (оборотність) товаро-матеріальних запасів за певний період (рік, квартал); Мз ~ середня величина запасів за той же період, г.о. Цей показник має самостійне значення внаслідок того, що товаро-матеріальні запаси є істотною часткою поточних активів і найменш ліквідні серед них. Прискорення їх оборотності свідчить про підвищення ефективності виробничої і комерційної діяльності, поліпшення фінансового стану. Поняття і види ефективності Економічна суть і загальна методологія визначення Процес виробництва на будь-якому підприємстві здійснюється при певній взаємодії трьох визначальних його чинників: персоналу (робочої сили), засобів праці та предметів праці. Використовуючи наявні засоби виробництва, персонал продукує суспільне корисну продукцію або робить виробничі і побутові послуги. Це означає, що, з одного боку, мають місце витрати живої і уречевленої праці, а з другого, — результати виробництва. Останні залежать від масштабів застосовуваних засобів виробництва, кадрового потенціалу та рівня їх використання. Ефективність виробництва являє собою комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу. Родовою ознакою ефективності (продуктивності) може слугувати необхідність досягнення мети виробничо-господарської діяльності підприємства з найменшими витратами суспільної праці або часу. У кінцевому підсумку змістовне тлумачення ефективності (продуктивності) як економічної категорії визначається об'єктивно діючим законом економії робочого часу, що є утворювальною субстанцією багатства і мірою витрат, необхідних для йогб нагромадження. Саме тому підвищення ефективності виробництва (продуктивності системи виробництва і обслуговування) можна вважати конкретною формою проявлення цього закону. Суттєва характеристика ефективності виробництва (продуктивності системи) знаходить відображення у загальній методології її визначення, математично формалізована форма якої має вигляд: *) У зарубіжних країнах а розвиненою ринковою економікою для окреслення результативності господарювання використовують інший термін ~ продуктивність системи виробництва і обслуговування, під якою розуміють ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) при виробництві різноманітних товарів та послуг. Отже, ефективність виробництва і продуктивність системи ~ це по суті терміни-синоніми, які характеризують одні й ті ж результативні процеси. При цьому слід усвідомлювати, що загальна продуктивність системи є поняттям набагато ширшим, ніж продуктивність праці і прибутковість виробництва. Ефективність(продуктивність) = Процес формування результатів і ефективності виробництва (продуктивності системи) показано на рис.18.1. Результат виробництва як найважливіший компонент для визначення його ефективності не слід тлумачити однозначно. Йдеться про корисний кінцевий результат. Можна розрізняти: 1) кінцевий результат процесу виробництва; 2) кінцевий народногосподарський результат роботи підприємства (об'єднання підприємства). Ряс. 18.1. Схема формування результатів і ефективності виробництва (продуктивності виробничо-економічної системи). Перший відбиває матеріалізований результат процесу виробництва, вимірюваний обсягом продукції у натуральній і вартісній формах, другий включає не лише кількість виготовлюваної продукції, але й охоплює її споживну вартість. Кінцевим результатом процесу виробництва, виробничо-господарської діяльності підприємства за той чи інший проміжок часу є чиста продукція, тобто новостворена вартість, а фінансовим результатом комерційної діяльності --прибуток. Види ефективності Ефективність виробництва (продуктивність системи) має поліморфність визначення і застосування для аналітичних оцінок і управлінських рішень. З огляду на це важливим є вирізнення за окремими ознаками відповідних видів ефективності (продуктивності), кожний з яких справляє певне практичне значення (рис.18.2). Відповідні види ефективності виробництва виокремлюються переважно за різноманітністю одержуваних результатів (ефектів) господарської діяльності підприємства. Перш за все результат (ефект) виробництва буває економічним або соціальним. Економічний ефект відображає різні вартісні показники, що характеризують проміжні і кінцеві результати виробництва на підприємстві (в об'єднанні підприємств). До таких показників відносяться обсяг товарної, чистої або реалізованої продукції, величина одержаного прибутку, економш тих чи інших видів виробничих ресурсів або загальна економія від зниження собівартості продукції тощо. Соціальний ефект зводиться до скорочення тривалості робочого тижня, збільшення нових робочих місць і рівня зайнятості людей, поліпшення умов праці та побуту, стану оточуючого середовища, загальної безпеки життя тощо. Соціальні наслідки виробництва можуть бути не лише позитивними, але й негативними (наприклад, поява безробіття, посилення інфляції, погіршення екологічних показників). Вони мають ту особливість, що далеко не всі з них піддаються кількісному вимірюванню. У зв'язку з цим на підприємствах визначають, оцінюють і регулюють (у межах своїх можливостей) як економічну, так і соціальну ефективність виробництва (продуктивність системи). Рис. 18.2. Види ефективності виробництва (продуктивності системи) за окремими ознаками. В залежності від об'єкту, стосовно якого визначають результативність його функціонування, розрізняють локальний (госпрозрахунковий) і народногосподарський ефекти. Локальний (госпрозрахунковий) ефект означає конкретний результат виробничо-господарської чи іншої діяльності даного підприємства, внаслідок якої воно , має певний зиск. Якщо ж виробництво продукції на даному підприємстві вимагає додаткових витрат ресурсів, але її споживання (використання) на іншому підприємстві пов'язане з меншими експлуатаційними витратами або іншими позитивними наслідками діяльності, то йдеться про визначення народногосподарського ефекту, тобто спільного ефекту у сферах виробництва і споживання відповідних виробів (послуг). Внаслідок здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства, впровадження на ньому прибуткових певних технічних, організаційних чи економічних заходів має місце первісний (одноразовий) ефект. Проте майже завжди початковий ефект може повторюватися і примножуватися завдяки багатонапрямковому та багаторазовому використанню таких заходів не лише на даному, але й інших підприємствах, сферах діяльності. Саме тому досить важливого практичного значення набуває визначення і оцінка так званого мультиплікаційного ефекту, що має свої специфічні форми прояву (рис. 18.3). Дифузійний ефект може реалізовуватись у тих випадках, коли певне господарсько-управлінське рішення, нововведення технічного, організаційного, економічного чи соціального характеру поширюється на інші галузі, внаслідок чого відбувається його мультиплікація (наприклад, перш ніж знайти широке застосування у чорній металургії метод безперервного розливання рідкого металу був започаткований на підприємствах кольорової металургії). Резонансний ефект має місце тоді, коли якесь нововведення у певній галузі активізує і стимулює розвиток інших явищ у виробничій сфері (зокрема отримання синтетичного волокна високої якості призвело до виробництва нових видів тканин, а це стимулювало появу нових видів одягу тощо). Рис. 18.3. Специфічні форми мультиплікаційного ефекту. Ефект стартового вибуху — це ланцюгова реакція у перспективі. Він можливий за умови, що певний стартовий вибух стає початком наступного лавиноподібного збільшення ефекту у тій же самій або іншій галузі виробництва чи діяльності (яскравий приклад — застосування економіко-математичних методів та моделей в управлінні, виробництві, різних галузях науки). У процесі створення будь-яких матеріальних цінностей з'являються супроводжувальні можливості з певним ефектом. Такі можливості проявляються у вигляді різних проміжних і побічних результатів, використання виробничих і побутових відходів тощо. Зрештою у будь-якій діяльності має місце також ефект акселерації, що означає позитивний наслідок не лише самого по собі конкретного результату, але й прискорення темпів його розповсюдження і застосування. Межі між виокремленими формами мультиплікаційного ефекту досить умовні, рухомі і відносні. Діалектичний взаємозв'язок цих форм полягає у тому, що усі вони разом формують загальний інтегральний ефект від реалізації певного господарського рішення (впровадження нової техніки чи технології, прогресивних методів або форм організації виробництва, нових форм господарювання тощо). Коли вирішується певна великомасштабна проблема з очевидними мультиплікаційними характеристиками, то очікуваний ефект має охоплювати одночасно усі його специфічні форми. Загальна величина такого ефекту залежить від трьох головних чинників: економічної ефективності впроваджуваного господарського заходу (сукупності заходів), масштабів і швидкості його (їх) розповсюдження в усіх галузях чи сферах діяльності. Необхідні для одержання певного результату (ефекту) усі витрати поділяють на поточні (повсякденні) і одноразові. До поточних (повсякденних) витрат відносять витрати на оплату праці різних категорій персоналу (робочої сили) і обсяг засобів виробництва, які постійно використовуються (вартість витрачених предметів праці і сума амортизаційних відрахувань), а також деякі інші витрати, що включаються у повну собівартість продукції (послуг). Одноразові витрати являють собою авансові кошти на відтворення засобів виробництва у вигляді капітальних вкладень. При цьому капітальні вкладення справляють віддачу (ефект, результат) лише через деякий час, що дорівнює тривалості відтворювального циклу засобів праці і враховується при визначенні їх ефективності. Розрахунки ефективності витрат необхідні для прийняття тих чи інших господарських рішень. По-перше, вони потрібні для оцінки рівня використання різних видів витрат і ресурсів, здійснюваних організаційно-технічних і соціально-економічних заходів, загальної результативності виробничо-господарської діяльності підприємства впродовж певного періоду часу. По-друге, за їх допомогою обґрунтовують і визначають найкращі (оптимальні) варіанти господарських рішень: застосування нової техніки, технології та організації виробництва, нарощування виробничих потужностей, підвищення якості і оновлення асортименту продукції тощо. У зв'язку з цим розрізняють абсолютний (загальний) і порівняльний ефект. Кожний з них може бути економічним, соціальним, локальним (госпрозрахунковим), народногосподарським, первісним, мультиплікаційним. Абсолютний ефект характеризує загальну або питому (в розрахунку на одиницю витрат чи ресурсів) його величину, яку має підприємство від своєї діяльності за певний проміжок часу. Порівняльний ефект відображає наслідки порівняння можливих варіантів господарювання і вибору кращого з них; його рівень відбиває економічні і соціальні переваги обраного варіанту здійснення господарських рішень (напрямку діяльності) у порівнянні з іншими можливими варіантами. Абсолютний і порівняльний ефекти тісно взаємозв'язані, доповнюють один іншого. Визначення економічно найбільш вигідного варіанту господарювання завжди базується на зіставленні показників абсолютного ефекту, а аналітична оцінка останнього здійснюється шляхом порівняння його запланованих, нормативних і фактично досягнутих показників, їх динаміки за певний період. Випромінювання Критерій і система показників Вимірювання загальної ефективності (продуктивності) діяльності підприємства методологічно звязане перш за все з визначенням критерію і формуванням відповідної йому системи показників. Критерій — це головна відрізнювальна ознака і визначальна міра вірогідності пізнання суті ефективності виробництва, у відповідності з якими здійснюють кількісну оцінку її рівня.; Правильно сформульований критерій повинен найбільш повно характеризувати суть ефективності як економічної категорії і . бути спільним для усіх ланок суспільного виробництва — від підприємства до народного господарства в цілому. Суть ' проблеми підвищення ефективності виробництва (продуктивності виробничо-економічної системи) полягає у тому, щоб на кожну одиницю витрат — трудових, матеріальних, фінансових — досягати максимально можливого збільшення обсягу виробництва або доходу. Виходячи з цього єдиним народногосподарським економічним критерієм ефективності виробництва можна вважати зростання продуктивності суспільної (живої і уречевленої) праці. У загальному вигляді критерій ефективності виробництва відображає постійно здійснюваний процес максимізації обсягу чистої продукції (національного доходу) по відношенню до витрат живої і уречевленої праці (персоналу і виробничих фондів підприємства або народного господарства в цілому). На рівні госпрозрахункового підприємства модифікованою формою єдиного критерію ефективності (продуктивності) його діяльності може слугувати максимізація прибутку за умови економічно обгрунтованої побудови систем цін на вироблювану продукцію та оплати праці залежно від кінцевих результатів виробництва. Між народногосподарським і госпрозрахунковим (комерційним) критеріями принципової розбіжності не існує, оскільки при правильно побудованих цінах на засоби виробництва і кінцеву продукцію збільшення обсягу чистої продукції підприємства справляє адекватний вплив і на величину одержуваного ним прибутку. Кількісна визначеність і зміст критерію знаходять найбільш повне відображення в конкретних показниках ефективності виробництва. При формуванні системи показників ефективності виробництва, виробничо-господарської і комерційної діяльності підприємства бажано дотримуватись певних принципів. До них можна віднести: • забезпечення взаємозв'язку критерію і системи конкретних показників ефективності виробництва; • відображення ефективності використання усіх видів застосовуваних у виробництві ресурсів; • можливість застосування показників ефективності в управлінні різними ланками виробництва на підприємстві; • виконання найбільш важливими показниками стимулюючої функції у процесі використання наявних резервів зростання ефективності виробництва, того чи іншого виду діяльності підприємства. Система показників ефективності виробництва, що побудована з урахуванням зазначених принципів, має включати декілька груп: 1) узагальнюючі показники ефективності виробництва (діяльності підприємства); 2) показники ефективності використання праці (персоналу); 3) показники ефективності використання виробничих основних і оборотних фондів; 4) показники ефективності використання фінансових коштів (оборотних коштів і капітальних вкладень). Кожна з перелічених груп охоплює певну кількість конкретних абсолютних чи відносних показників, що характеризують загальну ефективність виробництва (діяльності підприємства) або ефективність використання окремих видів ресурсів (табл. 18.1). Для всебічної оцінки рівня і динаміки абсолютної економічної ефективності виробництва, результатів виробничо-господарської і комерційної діяльності підприємства поряд з наведеними основними слід використовувати також специфічні показники, що відбивають ступінь використання кадрового потенціалу, виробничих потужностей, .устаткування, окремих видів матеріальних ресурсів тощо. Вимінювання економічної ефективності ресурсів і витрат Конкретні види ефективності можуть виокремлюватись не лише за різноманітністю одержуваних результатів (ефектів) діяльності підприємства, про що уже мовилось вище, але й залежно від того, які ресурси (застосовувані чи споживані) беруть для розрахунків. Застосовувані ресурси — це сукупність живої і уречевленої праці, а споживані ресурси являють собою поточні витрати на виробництво продукції. У зв'язку з цим у практиці господарювання варто виділяти також ефективність застосовуваних ресурсів і ефективність споживаних ресурсів як -яедифічні форми прояву загальної ефективності виробництва, тоб'.о мова йде про так звані ресурсний і витратний пц-.г.оди' до визначення її рівня з застосуванням відповідачах типів показників. Таблиця 18.1. Система показників ефективності виробництва (дїяльнхті підприємства). Узагальнюючі показники Показники ефективності використання праці (персоналу) виробничих фондів фінансових коштів • Виробництво чистої родукції на одиницю витрат ресурсів • Прибуток на одиницю загальних витрат • Рентабельність виробництва • Затрати на одиницю товарної продукції • Частка приросту продукції за рахунок інтенсифікації виробництва •Народногосподарський ефект використання одиниці продукції • Темпи зростання продуктивності праці • Частка приросту продукції за рахунок зростання продуктивності праці • Відносне вивільнення працівників • Коефіцієнт використання корисного фонду робочого часу • Трудомісткість одиниці продукції • Зарплатомісткість одиниці продукції • Загальна фондовіддача (за обсягом продукції) • Фондовіддача активної частини основних фондів • рентабельність основних фондів •Фондомстксть одиниці продукції • Матеріаломісткість одиниці продукції' • Коефіцієнт використання найважливіших видів сировини.і матеріалів • Оборотність оборотних коштів • Рентабельність оборотних коштів • Відносне вивільнення оборотних коштів • Питомі капітальні вкладення(на одиницю приросту потужності або продукції) • Рентабельність капітальних вкладень • Строк окупності капітальних вкладень Узагальнюючий показник ефективності застосовуваних ресурсів підприємства можна визначити, користуючись формулою де езр ~ ефективність застосовуваних ресурсів; Р — госпрозрахункова чиста продукція за зіставленими цінами (обсяг реалізованої у розрахунковому році продукції за вирахуванням матеріальних витрат, плати за ресурси, проценту за кредит); П — чисельність працюючих на підприємстві; Фос ~ середньорічний обсяг виробничих основних фондів за відновною вартістю; Фоб — вартість оборотних фондів підприємства; Кпвп — коефіцієнт повних витрат праці (визначається відношенням чисельності працюючих у сфері матеріального виробництва до обсягу утвореного національного доходу; застосовується для перерахунку уречевленої у виробничих фондах праці у середньорічну кількість працівників). Узагальнюючим показником ефективності споживаних ресурсів може слугувати показник витрат на одиницю товарної продукції, що характеризує рівень поточних витрат на виробництво (собівартості гиготовлення певних виробів). Як відомо, до собівартості продукції споживані ресурси включаються у формі оплати праці (персонал), амортизаційних відрахувань (основні фонди) і вартості матеріальних ресурсів (оборотні фонди). До найважливіших узагальнюючих показників ефективності виробництва відноситься частка приросту обсягу вироблюваної продукції за рахунок інтенсивних чинників (інтенсифікації виробництва). Це зумовлюється тим, що в сучасних умовах господарювання економічно і соціальне вигіднішим є не екстенсивний (шляхом збільшення обсягу застосовуваних ресурсів), а саме інтенсивний (за рахунок кращого використання наявних ресурсів) розвиток виробництва. Частку приросту продукції за рахунок інтенсифікації виробництва можна визначити за формулою Уінт = 100 (1 - (Z/(P), Уінт — частка приросту обсягу продукції, що зумовлена інтенсифікацією виробництва; (Z — приріст застосовуваних ресурсів за певний період, %; (Р — приріст обсягу виробництва продукції за певний період, %. Умовний приклад визначення частки приросту обсягу продукції за рахунок інтенсифікації виробництва наведено у табл. 18.2. У процесі вимірювання ефективності виробництва не слід ігнорувати визначення народногосподарського ефекту використання продукції як практично важливого узагальнюючого показника, оскільки при оцінці усіх видів діяльності підприємства обов'язково треба враховувати ступінь задоволення різноманітних потреб споживачів його виробів. Народногосподарський ефект використання продукції того чи іншого підприємства у сфері її споживання обчислюється у вигляді приросту чистого прибутку (доходу), тобто загального ефекту (збільшення прибутку внаслідок зростання обсягу виробництва і продуктивності праці, економії експлуатаційних витрат і інвестиційних ресурсів тощо) за вирахуванням вартості придбання продукції виробничо-технічного призначення. Таблиця 18.2. Визначення частки приросту обсягу продукуй' за рахунок інтенсифікації виробництва Показники Періоди Базисний Розрахунковий 1 .Обсяг виробництва продукції, тис. одиниць 40000 48000 2.Приріст обсягу продукції, % - . 20 3.Чисельність працюючих у сфері матеріального виробництва, тис. чол. 17500 - 4.Утаорений національний доход, тис. од. 103000 - 5.Коефіцієнт повних витрат праці (17500:103000) 0.17 - б.Чисельність працюючих на підприємстві, чол. 3600 4000 7.Основні фонди за відновною вартістю, тис.одиниць 30000 33000 8.Оборотні фонди (запаси товарно-матеріальних цінностей), тис. одиниць 6000 6900 9.Сума основних і обротних фондів, тис. од. 36000 39900 10.Ресурси уречевленої праці у перерахуванні на середньорічну кількість працівників тис. чол. (36000 • 0.17; 39900 • 0.17) 6120 6783 11 .Сума застосовуваних ресурсів, тис. чол. (3600 + 6120;4000 + 6783) 9720 10783 12.Приріст застосовуваних ресурсів у розрахунковому періоді, % - 10.9 13.Частка приросту обсягу продукції за рахунок інтенсифікації виробництва, % [100(1 – 10. 9/20.0)] - 45.5 Сферою визначення і постійного контролю повинен бути охоплений також показник загальної рентабельності виробництва, що визначається шляхом розрахунку - відношення одержаного прибутку до обсягу застосовуваних виробничих фондів. Щодо решти системи показників, диференційованої за видами ресурсів і окресленої вище (табл. 18.1), то, по-перше, методика їх обчислення уже відома з інших розділів (зокрема глав 4, 5, 7) і, по-друге, вони використовуються у відповідності з наперед визначеними метою вимірювання ефективності і напрямками застосування його результатів. Існує бодай дві загальні і постійно діючі мети: 1) виявлення, оцінка і узагальнення відносної ефективності виробничих підрозділів і діяльності функціональних ланок з наступним вишукуванням пріоритетних напрямків мотивації та реальних механізмів впливу на її позитивну динаміку у майбутньому; 2) порівняння ступеня ефективності, досягнутого даним підприємством і його конкурентами на ринку, щоб не допустити зниження престижу і конкурентоспроможності у сфері бізнесу. Оцінка соціальної ефективності Перш за все необхідно відзначити, що неухильне зростання соціальної ефективності є кінцевою метою сукупної виробничо-господарської і комерційної діяльності підприємств. З огляду на це економічну ефективність відносно соціальної слід вважати проміжною. Саме рівень економічної результативності функціонування підприємств слугує матеріальною і фінансовою базою розв'язання будь-яких соціальних проблем. З урахуванням цієї важливої обставини треба оцінювати соціальну ефективність. Проте об'єктивна оцінка соціальної ефективності зараз наражується на істотні труднощі, пов'язані з відсутністю науково обгрунтованої і загальновизнаної методики визначення її рівня,. Вочевидь, таке явище зумовлене не лише браком уваги відповідних галузей науки до розв'язання цієї вкрай актуальної проблеми, але й надзвичайною складністю самих соціальних процесів. Тому за цих умов можна спиратися на дещо інтуїтивне і емпіричне уявлення про принципові підходи до оцінки соціальної ефективності. • По-перше, треба виходити з того, що соціальна ефективність повинна визначатись на двох рівнях: локальному (на тому чи іншому підприємстві її щодо ступеня задоволення певної сукупності соціальних потреб своїх працівників) та муніципальному і загальнодержавному (ступінь соціального захисту людей і рівня забезпечення соціальних потреб різних верств населення з боку місцевих органів та держави в цілому). • По-друге, дуже важливим є визначення абсолютних масштабів і відносного рівня задоволення різноманітних соціальних потреб працівників того чи іншого підприємства за рахунок власних матеріальних і фінансових коштів, нагромаджених ним внаслідок виробничо-господарської і комерційної діяльності, застосування нових форм господарювання. До соціальних потреб працівників, які можуть бути задоволені підприємством у певній мірі (залежно від наявних можливостей), зокрема відносяться: збільшення розміру оплати праці понад встановлений державою мінімальний рівень заробітної плати; оплата значної частини вартості або надання безкоштовних путівок до3 лікувально-оздоровчих закладів; дотації закладам громадського харчування підприємства; надання безповоротної позички на придбання кооперативного житла і зведення дачних будинків; будівництво і утримання власного житлового фонду, баз відпочинку, будинків (палаців) культури, поліклінік, дитячих дошкільних закладів, спортивних споруд; забезпечення нормальних (нешкідливих для здоров'я) умов праці і належної охорони навколишнього природного середовища; направлення на навчання до середніх спеціальних і вищих навчальних закладів молодих працівників з виплатою стипендії, підготовка необхідних для ринково-комерційних структур підприємства спеціалістів у спеціальних' навчальних центрах (інститутах менеджменту, школах бізнесу і підприємництва), стажування керівників і спеціалістів у зарубіжних фірмах; створення підсобних сільськогосподарських підприємств тощо. • По-третє, при загальній оцінці соціальної ефективності треба враховувати також ряд соціальне важливих заходів, постійно здійснюваних за рахунок муніципальних (місцевих) і загальнодержавного бюджетів, що формується, як відомо, під безпосереднім впливом існуючої системи оподаткування виробничих та інших прибуткових підприємств, а також їх спонсорської і благодійницької діяльності. Основними з таких заходів є: встановлення і регулювання мінімальної заробітної плати усім категоріям працюючих на підприємствах і в організаціях різних видів та сфер народного господарства; встановлення і виплата пенсій, стипендій, фінансової допомоги багатодітним сім'ям; індексація заробітної плати і пенсій у відповідності з динамікою роздрібних цін на товари споживання; регулювання продажних цін на певні види товарів для населення і вартості комунальних послуг; бюджетне фінансування організацій і підприємств невиробничої сфери; реалізація загальнодержавних соціальних програм тощо. • По-четверте, конкретне визначення рівня соціальної ефективності повинно охоплювати кількісне вимірювання і оцінку ефекту та витрат по усій сукупності заходів, зміст і характер яких дозволяє це зробити, а також якісну характеристику і виявлення впливу на ефективність тих груп заходів, по яких кількісне вимірювання прямого ефекту є неможливим. Кількісне вимірювання соціальної ефективності окремих груп здійснюваних заходів зводиться до обчислення непрямого економічного ефекту і витрат на його досягнення з наступним їх порівнянням. Причому єдиної методики розрахунку такого ефекту не існує. Тому у кожному окремому випадку слід застосовувати специфічний спосіб його визначення, який став уже відомим з оприлюднених наукових розробок або ще невідомий, але рекомендується консультантами посередницько-впроваджувальної організації чи спеціалістами у цій галузі відповідної управлінської структури підприємства (міністерства, комітету, іншого державного органу влади). Якісна характеристика ефективності певних груп соціальних заходів повинна передбачати більш-менш детальний словесний опис їх реального (можливого) впливу на результативність виробництва і життєдіяльність населеній (його окремих верств). За інших різних умов результати кількісного вимірювання соціальної ефективності треба доповнювати якісними характеристиками заходів, що впливають на неї, і на цій підставі формулювати загальні висновки щодо її рівня і динаміки. Чинники зростання Класифікація і суттєва характеристика Рівень економічної і соціальної ефективності виробництва залежить від численних чинників, що її визначають. У зв'язку з цим для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання. Усі чинники доцільно класифікувати за обмеженою кількістю групувальних ознак, що сприяє визначенню головних напрямків і шляхів підвищення ефективності виробництва (продуктивності діяльності підприємства). Класифікація великої різноманітності чинників зростання ефективності (продуктивності) може здійснюватись за трьома ознаками: 1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення); 2) напрямками розвитку і удосконалення виробництва; 3) місцем реалізації у системі управління виробництвом (рис. 18.4). Групування чинників за першою ознакою уможливлює досить чітке визначення джерел Підвищення ефективності, зростання продуктивності праці (економія витрат живої праці), зниження фондомісткості (капіталомісткості) і матеріаломісткості продукції, поліпшення використання природних ресурсів. Активне використання перелічених джерел підвищення ефективності виробництва передбачає здійснення комплексу заходів, які за своїм змістом характеризують основні напрямки розвитку і удосконалення виробництва (друга ознака групування чинників). Визначальними напрямками є перш за все прискорення темпів науково-технічного і організаційного прогресу (створення нових і удосконалення існуючих технологій, конструкційних матеріалів, засобів праці і кінцевої продукції; механізація і автоматизація виробничих процесів; запровадження прогресивних методів і форм організації виробництва і праці; побудова і регулювання ринкового механізму господарювання). Практично найбільш важливою слід вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації у системі управління виробництвом (третя ознака групування чинників), особливо виокремлення з них двох категорій . чинників — внутрішніх (внутрівиробничих) і зовнішніх (народногосподарських), а також поділ сукупності внутрішніх чинників на так звані “тверді чинники” і м’які чинники” *) . Напрямки дії і використання Можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності виробництва (діяльності підприємства) неоднакові за *) Класифікація внутрішніх чинників на "тверді" і "м'які" природно є досить умовною і незвичною, але широко відомою і використовуваною на підприємствах зарубіжних країн. Назви "тверді" і "м'які" чинники запозичені з англійської комп'ютерної термінології, відповідно до якої сам комп'ютер називається "твердим товаром", а програмне (математичне) забезпечення — "м'яким товаром". При цьому "твердими чинниками" позначають такі з них, що можна виміряти і мають фізичні параметри, а "м'якими" ~ ті, які не можна фізично відчути, проте мають неабияке значення для економічного управління виробництвом (наприклад. Інформація, знання і кваліфікація кадрів, методи і системи організації різних процесія тощо). ступенем дії (впливу), використання і контролю. Тому для практики господарювання, керівників і відповідних спеціалістів (менеджерів) підприємств важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю і використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішніх чинників ефективності на різних рівнях управління виробництвом. Підприємство може і повинно постійно контролювати процес використання внутрішніх чинників шляхом розробки і послідовного здійснення власної програми підвищення ефективності виробництва, а також враховувати вплив на неї зовнішніх чинників — економічної і соціальної політики держави, діяльності національних інституційних організацій, розвитку інфраструктури і структурних змін у суспільстві. • Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації і інформаційні технології справляють чи не найбільш істотний вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва. За принципом ланцюгової реакції вони викликають суттєві зміни в технічному рівні і продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці і кваліфікації кадрів тощо. • Устаткування. Цьому чинникові належить одне з провідних місць у програмі підвищення ефективності виробництва. Зростанню продуктивності діючого устаткування сприяють належна організація ремонтно-технічного обслуговування, оптимальні строки експлуатації, забезпечення необхідної пропорційності в пропускній спроможності технологічно зв'язаних його груп (одиниць), чітке планування завантаження у часі, підвищення змінності роботи, скорочення внутрізмінних витрат робочого часу тощо. Рис. 18.4. Інтегрована модель чинників ефективності виробництва (продуктнвностії.діяльяності підприємства як виробничо-економічної системи). • Матеріали і енергія. Проблема економії і зменшення споживання сировини, матеріалів, енергії повинна бути під постійним контролем відповідних спеціалістів підприємств з матеріаломістким і енергомістким виробництвом. Нагальне завдання ресурсозбереження на таких підприємствах може позитивно розв'язуватись шляхом запровадження маловідходної та безвідходної технології, збільшення виходу корисної продукції чи енергії з одиниці використовуваного матеріалу, використання дешевих і низькосортних видів сировини, підвищення якості матеріалів за допомогою первинної обробки, заміна імпортних сировини і матеріалів матеріальними ресурсами вітчизняного виробництва, раціоналізації управління виробничими запасами і розвитку ефективних джерел постачання. • Вироби. Самі продукти (вироби), їх якість та дизайн також є важливими чинниками ефективності. Остання повинна корелювати з так званою корисною вартістю, тобто тією сумою, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Передові підприємства постійно контролюють втілення своєї технічної преваги у конкретних виробах, що користуються великим попитом на .ринку. Проте для досягнення високої продуктивності підприємства просто корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством для продажу вироби повинні появитись на ринку у потрібному місці, у потрібний час і за розсудливою ціною. У зв'язку з цим підприємство мусить слідкувати за тим, щоб не виникало бодай найменших організаційних і економічних бар'єрів між виробництвом і окремими стадіями маркетингу. • Працівники. Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності виробництва (діяльності підприємства) є працівники — керівники, підприємці, спеціалісти, робітники. Продуктивність їх праці багато де в чому визначається методами, технікою, особистим умінням, знаннями, відношенням до праці та здібністю виконувати ту або іншу роботу. Ділові якості працівників найбільш повно можуть проявлятися в умовах функціонування на підприємстві потужного і гнучкого мотиваційного механізму. Продуктивність праці буде зростати тоді, коли керівництво підприємства матеріально і морально заохочує до використання творчих здібностей усіх категорій працівників, проявляє інтерес до їх особистих проблем життєдіяльності, сприяє створенню і підтриманню благоприємного соціального мікроклімату, у межах своїх повноважень і можливостей підприємства здійснює соціальний захист людей, гарантує їх зайнятість тощо. • Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональність у делегуванні відповідальності і нормах керованості відносяться до принципів доброї організації справ на підприємстві, що забезпечують необхідну спеціалізацію і координацію виробничих і управлінських процесів і, отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) діяльності. Однією з причин недостатньої продуктивності підприємства як складної виробничо-економічної системи є занадто жорстка її організаційна структура,' надмірне відокремлення підрозділів за професійними групами або функціями. Тому система повинна бути динамічною і гнучкою, періодично реорганізованою у відповідності з новими завданнями, що постають перед підприємством при зміні ситуації. • Методи роботи. Більш досконалі методи роботи в умовах переважання трудомістких процесів стають достатньо перспективними для зростання продуктивності. Наукова організація роботи у всіх підрозділах підприємства мусить зробити ручну працю більш продуктивною за рахунок удосконалення способів виконання трудових операцій, застосовуваних механізмів та інструментів, організації робочих місць. Для удосконалення методів праці на підприємстві дуже важливим є постійний аналіз трудових операцій і використання робочого часу, систематична атестація робочих місць, узагальнення і використання нагромадженого на інших споріднених підприємствах позитивного досвіду, організація навчання різних категорій працівників прогресивним прийомам праці, усунення непотрібної (зайвої) роботи і виконання корисної з меншими витратами сили, часу і коштів. • Стиль управління. Значний (за деякими оцінками — переважний) внесок у зростання ефективності (продуктивності) виробництва може забезпечувати сучасна добре організована система управління, під контролем якої знаходяться ресурси і результати діяльності підприємства. Складовою частиною такої системи є стиль управління — типовий м’який чинник підвищення ефективності діяльності підприємства. Кожен керівник, підприємець чи менеджер підприємства мусить знати, що абсолютно досконалого стилю управління для усіх випадків не існує. Загальна ефективність діяльності підприємства залежить від того, коли, де, як і по відношенню до кого застосовується відповідний стиль управління. Відомо, що стиль управління, в якому поєднані професійна компетентність, діловитість і висока етика взаємовідносин між людьми, впливає практично на усі види і напрямки діяльності підприємства. Від нього залежить, в якій мірі враховуються зовнішні чинники зростання ефективності виробництва на тому чи іншому підприємстві. Максимально можливого впливу внутрішніх ("твердих" і “м’яких”) чинників на рівень ефективності виробництва можна досягти лише при забезпеченні необхідної комплексності їх використання, узгодженості взаємодії у часі і просторі. Наприклад, можна використовувати найновіші технології і устаткування, але продовжувати застосовувати застарілі форми організації праці або мати на підприємстві недостатньо підготовлені кадри. Зрозуміло, що у такому випадку позитивних зрушень у ефективності виробництва не станеться. На рівень продуктивності кожного окремого підприємства безпосередній чи непрямий вплив справляють зовнішні чинники ефективності виробництва. Проте самі підприємства не можуть активно їх контролювати. Ось чому ці чинники слід знати і вивчати, зрозуміти їх дію (вплив) і приймати до уваги при розробці (плануванні) і здійсненні програм підвищення ефективності виробництва на підприємствах. У зв'язку з цим стає очевидною необхідність суттєвої характеристики і окреслення напрямків дії окремих зовнішніх чинників ефективності (продуктивності). • Державна політика. Здійснювана державою (урядом) економічна і соціальна політика істотно впливає на ефективність суспільного виробництва через: практичну діяльність урядових установ і державних структур; різноманітні види законодавства; фінансові заходи і стимули (податки, тарифи, фінансова підтримка великих науково-технічних і виробничих проектів, фінансування соціальних програм, регулювання процентних ставок для кредитів); установлювані та контрольовані економічні правила і нормативи (регулювання доходів і оплати праці, контроль за цінами, ліцензування зовнішньоекономічної діяльності тощо); створення ринкової, виробничої і соціальної інфраструктури; макроекономічні структурні зміни; програми роздержавлення власності і приватизацію державних підприємств; комерціалізацію організаційних структур невиробничої сфери тощо. Розвиток економіки України, економічні відносини між окремими підприємствами і організаціями, між підприємствами і державою здійснюються зараз рядом визначальних у цій галузі законів (зокрема про підприємства в Україні, про власність, про підприємництво, про оподаткування підприємств, про оплату праці та інші), основні положення яких керівникам і спеціалістам підприємств треба добре знати і спиратися на них у своїй практичній діяльності. • Інституційні механізми. Оскільки ефективність виробництва, як уже зазначалось, залежить від багатьох чинників — внутрішніх і зовнішніх (по відношенню до підприємства), непересічним завданням держави є створення на національному рівні не лише відповідних економічних, соціальних, політичних і законодавчих, але й організаційних умов підвищення продуктивності виробничо-економічних систем. Такі умови зокрема забезпечуються шляхом заснування і постійного функціонування на національному, регіональному чи галузевому рівнях спеціальних інституційних механізмів — організацій (дослідно-впроваджувальних і навчальних центрів, інститутів, асоціацій), діяльність яких зорієнтована на: визначення і розв'язання основних проблем підвищення ефективності (продуктивності) різних виробничо-економічних систем і економіки в цілому; практичну реалізацію стратегії і тактики розвитку народного господарства, здійснюваних на відповідних рівнях управління; підготовки (перепідготовки, підвищення кваліфікації менеджерів і інших кадрів для ринкової економіки. Зараз у світі нараховується біля 150 національних і регіональних центрів, інститутів і асоціацій по продуктивності і управлінню. Зокрема у світовому співтоваристві відомими і визнаними є Японський центр продуктивності. Центр продуктивності ФРН, Канадський центр ринку праці і продуктивності, Американський інститут організації праці і виробництва. В Україні аналогічні функції виконують Інститут стратегічних досліджень, Інститут економіки промисловості, Міжнародний інститут менеджменту. Державна академія управління, Київський державний економічний університет. • Інфраструктура. Важливою передумовою зростання ефективності (продуктивності) виробництва на підприємствах є достатній рівень розвитку і активна діяльність різноманітних інституцій ринкової, виробничої і соціальної інфраструктури. В сучасних умовах усі підприємства у процесі своєї інноваційної, виробничої і комерційної діяльності не можуть обходитись без відповідних послуг інноваційних фондів, товарно-сировинних бірж, бірж праці, фондових бірж, комерційних банків та інших інститутів ринкової інфраструктури. Неабиякий безпосередній вплив на результативність діяльності підприємств, рівень ефективності їх виробництва в цілому справляє належний розвиток і високоякісне функціонування виробничої- 'інфраструктури — комунікацій, транспорту, оптової і роздрібної торгівлі, спеціалізованих інформаційних систем тощо. Зрештою чи не найбільш вирішальне значення для забезпечення динамічного і ефективного розвитку як суспільного виробництва в цілому, так і різноманітних його ланок, включаючи головну з них — підприємства, мають потужна і розгалуджена мережа організаційних структур і система постійно здійснюваних ними заходів, що у своїй сукупності складають соціальну інфраструктуру. У зв'язку з цим державі і відповідним її владним та управлінським установам належить приділяти особливу увагу розвитку і підвищенню ефективності різноманітних закладів освіти, науки, культури, систем житлово-комунального господарства і побутового обслуговування населення, його надійного соціального захисту. • Структурні зміни. На показники ефективності (продуктивності) на різних рівнях господарювання нерідко впливають структурні зміни у суспільстві незалежно від якості управління діяльністю окремих підприємств. Причому така взаємодія у довгостроковій перспективі завжди має двосторонній характер, тобто структурні зміни відбиваються на рівні загальної ефективності, а позитивні зрушення продуктивності можуть сприяти модифікації самої структури суспільного виробництва. Подібні зміни є не лише результатом, але й причиною економічного і соціального розвитку суспільства. Розуміння цих змін дозволяє уникати непотрібних похибок у прийнятті урядових рішень, більш реалістично і цілеспрямовано планувати діяльність підприємства, розвивати ринкову і соціальну інфраструктуру. Найбільш важливими, окрім політичних, вважаються структурні зміни економічного і соціального характеру. Найістотніші економічні зміни відбуваються у таких сферах: 1) моделях зайнятості населення — зрушення зайнятості від сільського господарства до обробної промисловості, а також від останньої до невиробничих галузей (особливо сфери послуг); 2) складі основних фондів (основного капіталу) — визначаються розмірами фонду нагромадження та інвестицій за ознаками інтенсивності оновлення, строку використання, ступеню втілення технологічних новин, рівнем капіталомісткості; 3) технологіях, наукових дослідженнях і розробках — співвідношення імпорту технологій з залученням іноземного капіталу і вітчизняних технологічних розробок, зрушення від традиційних до технологій і розробок, що супроводжуються революційними проривами у цих галузях; 4) масштабах (концентрації) виробництва — помітне збільшення частки дрібних (малих) і середніх підприємств, що можуть стати і стають конкурентоспроможними за умови їх необхідної спеціалізації та наявності великих і розрахованих на тривалий період партій замовлень на виготовлювану ними продукцію. Структурні зміни соціального характеру торкаються головним чином персоналу (робочої сили) і трудового потенціалу; вони характеризуються істотними зрушеннями у їх складі за ознаками — статі, освіченості, кваліфікації, національних особливостей характеру тощо. На закінчення варто зазначити, що обов'язковість у використанні (урахуванні) зовнішніх чинників не є такою жорсткою, як по відношенню до внутрішніх чинників ефективності виробництва. Певне ігнорування підприємствами цієї вимоги може лише загальмувати темпи зростання ефективності. Тема 17: Реструктуризація й санація підприємств та організація. Реструктуризація підприємства, сутнісна характеристика й можливі форми. Економічна сутність сенсації і порядок її проведення. Фінансові джерела сенсації і порядок її проведення. Економіко-правові аспекти сенсації і банкрутства суб’єктів господарювання. Місія підприємства (фірми) М н о ж и н н і ц і л і В и д и д і я л ь н о с т і Вивчення ринку товарів Після продажний сервіс Комерційна діяльність Виробнича діяльність Інноваційна діяльність Головні напрямки діяльності Економічна діяльність Соціальна діяльність Перелік та головний зміст розділів Закону Місія підприємства (фірми) М н о ж и н н і ц і л і В и д и д і я л ь н о с т і Вивчення ринку товарів Після продажний сервіс Комерційна діяльність Виробнича діяльність Інноваційна діяльність Головні напрямки діяльності Економічна діяльність Соціальна діяльність Перелік та головний зміст розділів Закону Внутрішнє середовище Підприємства Трансформаційні процеси U E Z1 X1 Y1 X3 X2 Y2 Генеральний директор Відділ маркетингу Відділ фінансів Начальник відділення по виробництву продукту А Начальник відділення по виробництву продукту В Начальник відділення по виробництву продукту С Ф1 В1 В2 В3 В1 В2 В3 В4 Л Ф2 Л1 Л2 Л В1 В2 В3 В4 Генеральний директор Конструкторський відділ Економічний відділ Технологічний відділ Керівник проекту Інженер-економіст Інженер-технолог Інженер-конструктор Проектна група А Керівник проекту Б Інженер-економіст Інженер технолог Інженер конструктор Проектна група Б Категорії перосоналу Рівень дисципліни = (неявок на роботу) Неявки на роботу (людино/днів) Відповідно відпрацьовано (людино/днів) Чисельність основних робітників Чисельність допоміжних робітників Чисельність робітників зайнятих безпосередньо у виробництві Чисельність працівників апарату управління Співвідношення чисельності окремих = категорій працівників Стабільність або “відданість” персоналу (середній стаж роботи на = даному підприємстві) Загальна сума років роботи на даному підприємстві всього персоналу Середньооблікова чисельнісь Чисельність висококваліфікованих і кваліфікованих робітників Загальна кількість робітників Стабільність або “відданість” персоналу (середній стаж роботи на = даному підприємстві) Загальна сума років роботи на даному підприємстві всього персоналу Середньооблікова чисельнісь Підвищення коефіцієнту змінності роботи устаткування Скорочення простоїв устаткування Освоєння проектної потужності введеного в дію нового устаткування Коефіцієнти: Освоєння проектної потужності Використання поточної потужності Коефіцієнти: Використання наявного (устаткування) Змінності роботи устаткування Використання календарного (режиму) фонду часу Інтенсивного навантаження устаткування Напруженість використання Устаткування Виробничих площ Виробничих потужностей Фондовіддача (за показниками обсягу продукції та прибутку) Фондомісткість Узагальнюючі Устаткування і виробничих площ Структура Основних фондів Видова Устаткування Технологічна Вікова Виробничих площ Показники ефективності використання Показники ефективності відтворення Коефіцієнти: Оновлення основних фондів Вибуття основних фондів Спрацювання окремих видів та всієї сукупності основних фондів Форми усунення спрацювання і старіння засобів праці Модернізація Заміна Ремонт Часткове Повне Неусувне (постійно накопичуване) Усувне (тимчасове) Техніко-економічне старіння Фізичне спрацювання Види спрацювання і старіння зсобів праці Зниження частки недіючих машин та устаткування Застосування прогресивних форм організації виробництва Запровадження новітньої технології Технічне удосконалення устаткування підвищення якості сировини Створення механізму зацікавленості в поліпшенні використання основних фондів Збільшення екстенсивного завантаження Підвищення інтенсивного навантаження Джерела економії матеріальних ресурсів Зниження Ваги виробів Зменшення питомої витрати матеріалів Скорочення втрат і відходів сировини і матеріалів Використання відходів та побічних продуктів Утилізація вторинних ресурсів Заміна натуральних видів сировини та матеріалів штучними 'їх видами Первинна обробка і збагачення сировини Комплексна переробка сировини Застосування ресурсозберігаючої техніки Запровадження маловідходної та безвідходна)' технології Удосконалення матеріальних нормативів Поліпшення організації матеріального забезпечення Упорядкування системи ціноутворення Застосування дійової системи економічного стимулювання Виробничо-технічні заходи Організаційно економічні заходи Шляхи еконмії матеріальних ресурсів Інвестиції підприємства Внутрішні (вітчизняні) Зовнішні (вітчизняні) Фінансові (цінні папери) Реальні (виробничі) Валові Чисті Прямі Портфельні Державні Приватні Елементно-технологічна Структура капітальних вкладень Відтворювальна витрати на будівельно-монтажні роботи – 35...40% Витрати на придбання устаткування – 45...50% Інші капітальні роботи і витрати – 10...20 % Просте відтворення – 25...30 % Розширене відтворення – 70...75 % Технічне переозброєння і реконструкція – 35...45 % Розширення підприємства – 10...15 % Нове будівництво – 15...25 % В и д и Глобальні (великомасштабні) Досягнення вітчизняних і зарубіжних фундаментальних досліджень Сучасні потреби виробництва і людини Інноваційні процеси Юридичні Локальні (поодинокі Технічні Організаційні Економічні Соціальні Джерела Фундаментальні дослідження, наукові відкриття Винаходи, прикладні наукові і дослідні конструкторські розробки Напрямки науково-технічного прогресу Загагальні Приорітетні Створення нових і удосконалення застосовуваних технологій Створення нових і удосконалених існуючих засобів праці і кінцевої продукції Створення нових і удосконалення якості застосовуваних матеріалів Механізація і автоматизація виробництва Застосування прогресивних базових технологій системи машин для легкої і харчової індустрії; багатоопераційні верстатти з ЧПУ робото технічні і роторно-конвейерні комплекси; гнучкі автоматизовані ситеми; персональні комп’ютири Застосування нових синтетичних композиційних, керамічних, надчистих матеріалів з заданими властивостями КомплекснА автоматизація САПР, ГВС, АСУТП, АСУВ Підтримування техніко-технологічної бази Капітальний ремонт устаткування Заміна спрацьованого устаткування новим такого ж технічного рівня Технічне доозброєння підприємця Модернізація Технічне переозброуєння Реконструкція Розширення Нове будівництво Технічний розвиток підприємства Розвиток техніко-технологічної бази Ресурси Використання ресурсів Результат Засоби праці Предмети праці Персонал Виробничий процес Дія сил природи Продукція Виробничий цикл Час виробництва Час перерв Тривалість технологічних операцій Тривалість природніх процесів У робочий час У неробочий час Тривалість допоміжних операцій Підготовчо-заключних Транспортних Контрольних Складських Партінності Між операційного і міжцехового чекання Вихідні та святкові дні Перерви між змінами на обід Інфраструктура підприємства Соціальна інфраструктура Виробнича інфраструктура Допоміжні та обслуговуючі цехи (дільниці) і господарства Комунікаційні мережі Засоби збору та обробки інформації Природоохоронні споруди Заклади громадського харчування Установи охороно здоров’я Спортивні споруди Дитячі дошкільні заклади Заклади освіти Заклади культури та відпочинку Житлово-комунальне господарство Капітальне будівництво Система технічного обслуговування підприємства Проектування виробничих об’єктів Перед проектна стадія Розробка проектної документації Складання техніко-економічного обгрунтування Видача завдання на проектування Технічний проект Робочі креслення або Техноробочий проект Зведений кошторисно-фінансовий розрахунок Аналіз середовища ринків товарів та факторів виробнищтва Розробка середньо та короткострокових планів, програм дій та бюджетів Оперативне планування, регулювання та контроль виконання Розробка стратегії підприємства, функціональних та ресурсних субстратегій Аналіз досягутих результатів, їх порівняння із стратегічними цілями, плановими завданнями - Засоби праці - предмети праці Товари: проловольчі непродовольчі ІІ підрозділ (група “Б”) І підрозділ (група “А”) Поділ за економічним призначенням Номенклатура Асортимент Виконувана робота Вироблювана продукція (вироби) Надавані послуги Вимірники (показники) обсягу Вартісні (грошові одиниці) Продукція: Валова Товарна Реалізована Чиста Вартість роботи (послуги) Товари Товари Натуральні (фізичні одиниці) Штука Тонна (центнер, кілограм) Тонно-кілометр Метр (лінійний квадратний) Кіловат-година а Комплекс маркетингу Ринок Комплекс маркетингу 1 Комплекс маркетингу 2 Комплекс маркетингу 3 Сегмент 1 Сегмент 2 Сегмент 3 в б Комплекс маркетингу Сегмент 1 Сегмент 2 Сегмент 3 Показники якості продукції Диференційовані Загальні Одиничні Комплексні Оцінюють якість усієї сукупності продукції підприємств Характеризують будь-яку одну властивість продукції Відображають декілька властивостей одиниці продукції одночасно Зростання продуктивності суспільної праці Темпи і ефективність науково-технічного прогресу Структура виробництва і функціональний розподіл потужностей Краще використання основних фондів Економію сировин, матеріалів палива,енергії Зростання ефективності інвестицій Повнішому задоволенню різноманітного попиту споживачів Виходу підприємства на світовий ринок, збільшенню експорту Формуванню іміджу підприємства як економічно надійног партнера ринку Забезпечує 2 Сприяє 3 Впливає на 1 Підвищення якості продукції Міжнародні стандарти ІСО серії 9000 Державні стандарти України Галузеві стандарти Міжнародні стандарти ІСО серії 9000 Стандирти науково-технічних та інженерних товариств Стандарти підприємств Нормативно –технічна документація Загальний заробіток 100% Основна заробітна плата 70-80% Додаткова оплата праці 20-30% Премії Винагороди Заохочувальні та компенсаційні виплати Надбавки та доплати, які не передбачені законодавством, або понад розміри, встановлені чинним законодавством Шдяхом: бюджетного фінансування народної освіти, культури, закладів охорони здоров'я і фізичної культури (на базовому рівні надання послуг) участі у формуванні фондів соціального страхування (пенсійного, медичної допомоги, допомоги на випадок безробіття та ін.) обмеженого дотування цін на товари та послуги, що перебувають під державним контролем впровадження допомоги сім'ям з низькими доходами застосування різних форм компенсації підвищення цін (для найбільш вразливих верств населення) І обмеженої індексації забезпечення функціонування дійової системи працевлаштування та допомоги по безробіттю Через встановлення: мінімальної заробітної плати інших державних норм і гарантій в оплаті праці (за роботу у надурочний час, святкові та вихідні дні і за час виконання державних обов'язків тощо) умов визначення частини доходу, що спрямовується на оплату праці міжгалузевих співвідношень в оплаті праці умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях і установах максимальних розмірів Посадових окладів керівників державних підприємств рівня оподаткування підприємств і доходів працівників Соціального захисту Оплати праці Механізм державного регулювання Оплата праці Системи Форми Пряма відрядна Непряма відрядна Відрядно-преміальна Відрядно-прогресивна Акордна Проста почасова Почасово-преміальна За посадовими окладами Відрядна Почасова Системи стимулювання конкретних обсягів робіт, об’ємів продаж та ін. Системи участі в прибутках в залежності від продуктивності Системи преміальних виплат Системи колективного стимулювання Системи оцінки заслуг Участь працвників у прибутках підприємств На основі відносин власності Системи надання працівникам акцій “своїх” підприємств Системи співволодіння активами підприємства за посередництвом інвестиційних фондів Системи розповсюдження опціонів акцій За результатами загальної діяльності підприємства Витрати підприємства Ступінь однорідності Зв’язок з обсягом виробництва Спосіб обчислення на одиницю продукції Ознаки класифікації витрат Елементні Комплексні Постійні Змінні Пропорційні Непропорційні Дегресуючі Прогресуючі Непрямі Прямі N C а б в г 2 1 N Nkp Cпост. Сзм ( N Ц ( N Витрати – випуск С Загальний (валовий) прибуток податок Чистий прибуток Рзподілений прибуток Виплати власнпикам (акціонерам) Виплати персоналу підприємства Інші напрямки використання прибутку Загальний (валовий) прибуток Загальний (валовий) прибуток Загальний (валовий) прибуток Результати Ресурси (витрати) Ресурси = Персонал (робоча сила) + Засоби праці + Предмети праці Взаємодія і витрати Виробництво Результати (ефект) Ефективність виробництва (продуктивність системи) За наслідками За місцем одержання Економічна Соціальна Локальна (госпрозрахункова) народногосподарська За ступенем збільшення ефекту За метою визначення Первісна Мультиплікаційна Абсолютна Порівняльна Ефективність виробництва (продуктивність системи) Мультиплікаційний ефект 1. Дифузії 3. Ефект стартового вибуху 4. Ефект супроводжувальних можливостей 5. Ефект акселерації 2. Резонансний Класифікаційні ознаки чинники ефективності виробництва Види витрат і ресурсів (джерела підвищення ефективності) Основін напрямки розвитку і удосконалення виробництва Місце реалізації чинників у системі управління виробництвом Внутрішні Зовнішні “Терді” Технологія Устаткування Матеріали і енергія Вироби “М’які” Працівники Організація і системи Методи роботи Стиль управління Державна економічна і соціальна політика Інституційні механізми Інфраструктура Структурні зміни Науково-технічний прогрес Структкра виробництва Організаційні системи управління Форми і методи організації виробництва Планування і мотивація виробництва Продуктивність праці Фондомісткість продукціцї Матеріаломіскість продукції Природні ресурси Чинники зростання ефективності виробництва

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020