.

Економіка підприємства (підручник)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
4 104821
Скачать документ

Економіка підприємства

(лекції)

Тема: Підприємство як суб’єкт господарювання

Лекція: 1.1.

1. Поняття, місія і різноманітні цілі створення підприємств.

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального створення (достатньо
комфортного) рівня своєї життєдіяльності займається безліччю видів
конкретної праці. З цією метою працездатні люди створюють певні
організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які
спільно виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і
діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер
діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою усі
організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що
функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і
непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується
бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким
характером діяльності являють собою підприємства.

Підприємство — це. організаційно відокремлена і економічно самостійна
основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що
виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву — завод,
фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може
включати декілька виробничих одиниць — заводів або фабрик (комбінат,
виробниче об’єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою
економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під ними розуміють
підприємства, що здійснюють господарську діяльність в галузях
промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту,
торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату ~
прибутку. Кожна з них привласнює собі певне фірмове найменування, під
яким вона значиться у державному реєстрі своєї країни. Фірмове
найменування звичайно містить у собі ім’я та прізвище одного чи
декількох власників фірми; відображає характер діяльності, правовий
статус та форму господарювання. В окремих країнах досить поширені більш
конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву
компаній, США — корпорацій, країнах континентальної Європи — товариств.

При цьому важливо знати, що кожне підприємство або фірма є юридичною
особою, має закінчену систему обліку та звітності, самостійний баланс,
розрахунковий рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також
товарний знак (марку) у вигляді певного терміну, символу малюнка або їх
комбінації. Такий фірмовий знак (марка) слугує для ідентифікації товарів
або послуг продуцента (продавця) та їх вирізнення від продукції (послуг)
конкурентів на ринку.

Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення і
функціонування підприємства (фірми). Генеральну (головну) мету
підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій
економіці прийнято називати МІСІЄЮ. У більшості випадків місією
сучасного підприємства (фірми) можна вважати виробництво
продукції (послуг) для задоволення потреб ринку і одержання завдяки
цьому максимально можливого прибутку.

На основі загальної місії підприємства формулюються і встановлюються
загальнофірмові цілі. Останні повинні відповідати певним вимогам.

• По-перше, цілі підприємства мають бути конкретними і
вимірюваними. Формулювання цілей в конкретних формах створює вихідну
базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень
Щодо діяльності підприємства (фірми). Завдяки цьому можна більш
обгрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємство (фірма) діє у
напрямку здійснення своїх цілей.

• По-друге, цілі підприємства повинні бути Орієнтовані у
часі, тобто мати конкретний горизонт прогнозування. Цілі звичайно
встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета
має горизонт прогнозування, що дорівнює п’яти рокам, інколи більше (7-10
років) — для передових у технічному відношенні фірм; короткотермінова —
в межах одного року.

• По-третє, цілі підприємства мають бути досяжними, аби слугувати
підвищенню ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково
цілі спричинюють певні негативні наслідки, зокрема блокування
прагнення працівників ефективно господарювати і зменшення рівня їх
мотивації, погіршення показників інноваційної, виробничої і соціальної
діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його
продукції на ринку.

• По-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні
цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і
рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, мають не
перешкоджати реалізації інших цілей. Супротивне може привести до
виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства,
(фірми), відповідальними за досягнення встановлених цілей.

Зрештою цілі підприємства (фірми) мають бути чітко сформульовані для
кожного виду його (її) діяльності, що є важливим для суб’єкту
господарювання і здійснення якого він прагне спостерігати і вимірювати.
Узгодженість місії підприємства, його множинних цілей та видів
діяльності показана на рис. 1.1.

Варто також знати, що цілі підприємства (фірми) будуть значущою частиною
стратегічного планування у тому випадку, якщо вони не лише правильно
сформульовані і ефективно систематизовані, але й про них достатньо
інформовано весь персонал і відпрацьовано дійову систему стимулювання їх
здійснення.

Рис. 1.1. Взаємозв’язок і узгодженість місії, множинних цілей видів
діяльності піджприємства(фірми).

2. Головні напрямки діяльності підприємства

У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що являє собою
складну виробничо-економічну систему, здійснює багато конкретних видів
діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об’єднати в окремі
головні напрямки (див. рис. 1.2).

Відповідно до логіки і послідовності стадій відтворювального
процесу визначальним напрямком діяльності кожного підприємства в
умовах ринкових відносин є вивчення ринку товарів, або ситуаційний
аналіз. Такий аналіз повинен передбачати комплексне дослідження ринку,
рівня конкурентоспроможності і цін на продукцію, інших вимог
покупців товару, методів формування попиту і каналів товарообігу,
зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства.

Результати вивчення ринку товарів слугують вихідною базою для
обгрунтування конкретних шляхів удосконалення і розвитку інноваційної
діяльності підприємства (фірм) на перспективний період. Інноваційна
діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну і
конструкторську підготовку виробництва, впровадження технічних,
організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики
на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо.
Наступним найбільш складним напрямком за обсягом і вирішенням
організаційно-технічних завдань є виробнича діяльність підприємства
(фірми), її організація і оперативне регулювання у просторі, і часі.
Серед всієї сукупності постійно здійснюваних заходів, що складають
виробничу діяльність, найважливішими треба вважати: обгрунтування
обсягу виготовлення’ продукції певної номенклатури і асортименту
відповідно до потреб ринку/ формування маркетингових програм для окремих
ринків і кожного виду продукції, їх оптимізація відносно виробничих
можливостей підприємства; збалансування виробничої потужності і
програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік
прогнозного періоду; забезпечення виробництва необхідними матеріально
технічними ресурсами;

розробка і дотримання узгоджених у часі оперативно-календарних графіків
випуску продукції.

Ефективність інноваційно-виробничих процесів, постійно здійснюваних на
кожному підприємстві (фірмі), визначається рівнем його (її)
комерційної діяльності, значущість якої в умовах ринку істотно зростає.
Це очевидно, оскільки від масштабів і якості саме цього напрямку
діяльності підприємства найбільшою мірою залежить фінансова
результативність виробництва, яку найповніше характеризує величина
одержуваного прибутку. Необхідною умовою досягнення бажаного
успіху комерційної діяльності є дійова реклама і безпосередня
організація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, певне
стимулювання покупців.

Ще одним важливим напрямком діяльності підприємства (фірми),
який завершує послідовний цикл відтворювального процесу, слід вважати
післяпродажний Сервіс багатьох видів товарів-машин і устаткування,
автомобілів, комп’ютерної, розмножувальної, медичної, складної побутової
техніки; інших виробів виробничо-технічного і споживчого призначення.
Післяпродажний сервіс охоплює пуско-налагоджувальні роботи у сфері
експлуатації (використання) куплених на ринку товарів, їх гарантійне
технічне обслуговування протягом певного терміну, забезпечення
необхідними запасними частинами і проведення ремонтів впродовж
нормативного строку служби тощо. Він є найважливішим джерелом інформації
для продуцентів щодо надійності та довговічності виготовлених технічних
засобів, а також експлуатаційних витрат, яка в подальшому
використовується ними для удосконалення своєї продукції, оптимізації
строків оновлення її номенклатури і асортименту.

Рис. 1.2. Взаемоузгоджені головні напрямки діяльності підприємств (фірм)
— продуцентів.

До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів,
відноситься економічна діяльність підприємства (фірми). Зокрема вона
включає: стратегічне і поточне планування, облік і звітність,
ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпечення виробництва,
зовнішньоекономічну і фінансову діяльність’ тощо. Цей напрямок пронизує
усі інші напрямки діяльності, є визначальним для оцінки і регулювання
всіх елементів в системі господарювання на підприємстві. Зміст окремих
видів економічної діяльності підприємства (фірми) більш детально
висвітлюється в інших розділах цього підручника. Непересічне значення
має соціальна діяльність, оскільки вона впливає істотно на ефективність
усіх інших її загальних напрямків і конкретних видів. Результативність
інноваційної виробничої, комерційної та економічної діяльності
підприємства безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки і
компетентності усіх категорій працівників, дієвості застосовуваного
мотиваційного механізму, постійно підтримуваних на належному рівні умов
праці і життя трудового колективу. Тому ефективне управління
персоналом має бути пріоритетним і найважливішим напрямком
діяльності кожного підприємства (фірми) в умовах соціальне орієнтованої
ринкової економіки.

3. Правові основи функціонування підприємства. Закон України “Про
підприємства в Україні”. Статут підприємства і колективний договір.

Напрямки діяльності взаємозв’язані і у своїй сукупності характеризують
ту або іншу стратегію функціонування і розвитку підприємства, механізм
його господарювання. Підприємство (фірма) мають діяти і господарювати в
межах законодавства, що регулює усі напрямки його (її) діяльності.
З-поміж великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України
про підприємства та статут підприємства, а також узгоджений з діючим
законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового
колективу з адміністрацією підприємства (фірми).

Закон про підприємства. Закон “Про підприємства в Україні”, який
регламентує діяльність різних видів підприємств, прийнято сесією
Верховної Ради України 27 березня 1991 року. Цей закон: визначає види і
організаційні форми підприємств, правила їх створення і ліквідації,
механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює рівні
правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності
на майно і системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств,
чітко фіксує їх права і відповідальність у здійсненні господарської
діяльності, регулює відносини з іншими господарюючими суб’єктами та
державою. Основні положення цього закону у формі переліку та головного
змісту його розділів зображені на рис.1.3. З метою правильного їх
сприймання і тлумачення варто пояснити найбільш принципові з них.
Створення, реєстрація, ліквідація і реорганізація підприємства.
Будь-яке підприємство може бути створене:

1) відповідно до рішення власника (власників) майна чи уповноваженого
ним (ними) органу, організації-засновника;

2) внаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним
антимонопольним законодавством; 3) шляхом відокремлення зі складу
діючого підприємства одного або декількох структурних підрозділів за
рішенням Їх трудових колективів та згодою власника майна (уповноваженого
органу). Підприємство має право створювати свої філіали.

Загальні положення

підприємство і його основні цілі

об’єднання підприємств

види підприємств

законодавство про підприємство

Створення підприємства і порядок його реєстрації

загальні умови створення

створення відокремлених підрозділів

ліцензування видів діяльності

державна реєстрація

статут підприємства

Майнго підприємства

формування і використання майна

володіння і користування природніми ресурсами

участь підприємства у випуску і торгівлі цінними паперами

гарантія майнових прав

Управління підприємством і самоврядування трудового колективу

загальні принципи управління

трудовий колектив і його самоврядування

керівництво підприємством

колективний договір

Господарська, економічна, соціальна діяльність підприємства

прибуток (доход);

планування діяльності;

господарські відносини із іншими суб’єктами господарювання

забезпечення засобами виробництва

фінансові відносини

трудові доходи працівника

ціноутворення

соціальна діяльність

Підприємство і держава

гарантія прав

облік і звітність

контроль за діяльністю

правові та економічні умови господарювання

комерційна таємниця

відносини з місцевими Радами

відповідальність

Ліквідація і реорганізація підприємства

умови ліквідації і реорганізації

задоволення претензій кредиторів

ліквідаційна комісія

Ряг. 1.3. Основні положення Закону України “Про підприємства в Україні”.

(представництва, відділення або інші відокремлені підрозділи)
з поточними і розрахунковими рахунками в банку.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за його
місцезнаходженням у відповідному виконавчому комітеті Ради народних
депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої
влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені
Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію
повідомляються міністерствам економіки і статистики, саме підприємство
заноситься до державного реєстру України.

Підприємство має бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках: прийняття
відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом,
заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов.
Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією,
створеного власником або уповноваженим ним органом, а при банкрутстві —
судом чи арбітражем. Про таку акцію повідомляється в офіціальній пресі з
визначенням строків претензій до підприємства, що ліквідується.
Ліквідаційна комісія повинна оцінити наявне майно такого підприємства,
розраховуватись з кредиторами, скласти і передати власнику ліквідаційний
баланс. Підприємство вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту
виключення його з державного реєстру України.

• Загальні принципи управління підприємством і самоврядування
трудового колективу. Управління підприємством здійснюється
відповідно до його статуту на основі поєднання прав власника майна і
принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої
права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені
ним органи. Управлінські права можуть бути делеговані раді підприємства
(правлінню). Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні
збори (конференція) власників майна, а виконавчі функції здійснює
правління.

Підприємство самостійно визначає структуру управління,
встановлює штати функціональних, виробничих та інших підрозділів.
Власник безпосередньо наймає (призначає, обирає) керівника підприємства.
З керівником укладається контракт (договір, угода), що визначає строки
найму, права, обов’язки і відповідальність, умови
матеріального забезпечення і звільнення з посади. Керівник призначає на
посаду і звільняє від неї своїх заступників, керівників і
спеціалістів структурних підрозділів підприємства.

Трудовий колектив підприємства діє (господарює) за принципами
самоврядування. Це означає, що він має конкретні повноваження щодо
вирішення широкого кола питань з господарської і соціальної діяльності
підприємства. Зокрема, трудовий колектив з правом найму працівників
розглядає, затверджує або бере участь у вирішенні питань, що стосуються:
проекту колективного договору; надання соціальних пільг певним
категоріям персоналу; мотивації продуктивної праці, клопотання про
представлення працівників до урядових нагород. Трудовий колектив
підприємства, де частка держави або місцевого органу влади у вартості
майна перевищує 50 відсотків, разом з засновником або власником:
розглядає зміни і доповнення статуту підприємства; визначає умови найму
керівника підприємства; приймає рішення про оренду підприємства, його
вступ до добровільного об’єднання або вихід з нього, створення нового
підприємства на базі використання певних структурних підрозділів.

• Формування і використання майна підприємства. Майно підприємства
складають основні фонди і оборотні кошти, а також інші цінності,
вартість яких відображається у самостійному його балансі. Воно належить
йому за правом власності або повного господарського відання (володіння,
користування і розпоряджання ним за своїм розсудом). Джерелами
формування майна підприємства слугують:

грошові і матеріальні внески засновників; доходи від реалізації
продукції, інших видів господарської діяльності, цінних паперів; кредити
банків та інших кредиторів;

капітальні вкладення, дотації з державного і місцевого бюджетів;
надходження від роздержавлення і приватизації власності; придбання
майна іншого підприємства (організації); безплатні або
благодійницькі внески підприємств, організацій та окремих громадян.

Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право
продавати, здавати в оренду, обмінювати, передавати безплатно в
тимчасове користування другим підприємствам та громадянам (з дозволу
власника) засоби виробництва і інші матеріальні цінності. Воно може
також випускати і продавати власні цінні папери, купувати їх у інших
юридичних осіб. Підприємству дозволяється за певну плату або пільговими
умовами володіти і користуватися землею і іншими природними ресурсами.
При цьому його обов’язком є своєчасне здійснення природоохоронних
заходів переважно за рахунок власних коштів. У випадку банкрутства
підприємства фінансування таких заходів провадиться за рахунок коштів
від продажу його майна, а за їх браком — бюджету відповідного органу
місцевої влади або держави. • Підприємницька (господарсько-економічна)
діяльність.

Кожне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає
перспективи (стратегію) розвитку, виходячи з попиту на вироблювану
продукцію (виконувану роботу, послуги) та необхідності постійного
збільшення власного зиску, а також здійснює матеріально-технічне
забезпечення виробництва через систему прямих угод (контрактів) з
постачальниками. або торгових бірж. Воно реалізує свою вироблену
продукцію на основі прямих угод із споживачами, державного замовлення (у
випадку його існування), через мережу бірж і власних торговельних
підприємств за цінами (тарифами), встановлюваними самостійно,
договірними, регульованими державою чи вільними (ринковими).

На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових
результатів господарсько-економічної діяльності є прибуток (доход).
Порядок використання останнього визначає власник (власники) підприємства
або уповноважений ним (ними) орган. При цьому державний вплив на вибір
напрямків прибутку (доходу) здійснюється через систему податків,
податкових пільг, різних економічних санкцій. У випадках, передбачених
статутом підприємства, певна частина чистого прибутку може передаватися
у власність трудового колективу (його членів). За умови
зовнішньоекономічної діяльності підприємства частину прибутку (доходу)
складають валютні кошти, що зараховуються на кого валютний рахунок у
банку та використовуються ним самостійно. В залежності від величини
доходу підприємства визначається фонд оплати праці його персоналу.
Причому мінімальний розмір оплати праці різних категорій персоналу усіх
видів підприємств не може бути меншим за прожитковий мінімум,
встановлений державою. • Підприємство і держава: гарантії прав. умови і
контроль діяльності, відповідальність. Держава гарантує дотримання
законних прав та інтересів кожного підприємства. При здійсненні
господарської і іншої діяльності підприємство має право з власної
ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства
України. Окрім передбачених законодавством випадків, втручання
державних і громадських органів, політичних партій і рухів у
діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи
очікуваний, але не одержаний прибуток), заподіяні підприємству з вини
державних органів або їх службових осіб, мають бути відшкодовані за
рахунок останніх.

Держава забезпечує будь-якому підприємству рівні економічні і правові
умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку,
здійснюючи його регулювання за допомогою економічних методів та
антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які
впроваджують прогресивні технології і створюють нові робочі місця;
стимулює розвиток малих підприємств шляхом надання пільг при
оподаткуванні та одержанні державного кредиту, створення фондів сприяння
розвитку малих підприємств тощо.

Контроль за окремими видами діяльності підприємства здійснюють державна
податкова інспекція та державні органи, що виконують нагляд за безпекою
виробництва і праці (включаючи екологічну безпеку) в межах своєї
компетенції, встановлюваної відповідними законодавчими актами України.
Якщо вимоги цих органів виходять за межі їх повноважень, підприємство
має право не виконувати такі вимоги.

За порушення договірних зобов’язань, кредитно-розрахункової та
податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції і інших правил
здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність,
передбачену чинним законодавством України (сплачує штрафи,
відшкодовує заподіяні збитки). Проте це без згоди споживача не звільняє
підприємство від виконання зобов’язань щодо поставок продукції,
здійснення робіт або надання послуг у повному обсязі та відповідні
строки.

Статут підприємства. Будь-яке підприємство (добровільне об’єднання
підприємств) діє на підставі власного статуту, тобто певного
зібрання правил, що регулюють сукупну їх діяльність, взаємовідносини
з іншими господарюючими суб’єктами. Статут має відповідати основним
положенням закону України про підприємства; він затверджується власником
(власниками) чи засновником (засновниками) підприємства (добровільного
об’єднання підприємств), а для державних підприємств — власником майна
за участю відповідного трудового колективу.

У статуті підприємства мають бути визначені: його точне найменування і
місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна
місія і цілі діяльності;

органи управління та порядок їх формування; компетенція (повноваження)
трудового колективу і його виборних органів; джерела та порядок
утворення майна; умови реорганізації і припинення існування. В
найменуванні підприємства повинні бути відображені його конкретна назва
(завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колективне, державне,
акціонерне товариство) та інше.

У статуті повинен бути визначений орган, що має право репрезентувати
інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада
підприємства, профспілковий комітет тощо). В нього можуть включатися
положення, зв’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові
взаємини, які виникають на основі членства; про повноваження, порядок
створення та структуру ради підприємства; про товарний знак тощо.

Колективний договір. На підприємстві важливу соціальну роль відіграє
колективний договір — угода між трудовим колективом в особі профспілки
та адміністрацією (власником чи уповноваженим ним органом), що
укладається (уточнюється) щорічно і не може суперечити діючому
законодавству України.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні
відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) усякого
підприємства, яке використовує найману працю. Колективний
договір звичайно охоплює вступну частину, що знайомить трудовий колектив
з напрямками розвитку і удосконалення виробництва (діяльності),
умов праці і культурно-побутового забезпечення працюючих на
підприємстві; а також декілька розділів з зобов’язаннями по основних
напрямках життєдіяльності колективу.

У колективний договір включаються зобов’язання щодо проведення
конкретних заходів по створенню сприятливих і безпечних для здоров’я
людей умов праці; по впровадженню нових технологій та устаткування, що
полегшують працю і поліпшують стан навколишнього середовища. В
колективному договорі передбачаються заходи щодо забезпечення
зростання продуктивності і оплати праці, професійної підготовки і
підвищення кваліфікації кадрів, соціального захисту працівників
підприємства. Значне місце у колективному договорі відводиться
зобов’язанням у галузі будівництва житла, будинків відпочинку,
санаторіїв, медичних та дошкільних установ, спортивно-оздоровчих
комплексів. Колективний договір має містити у собі виокремленім розділ,
що висвітлює питання участі працівників у використанні прибутку
підприємства, якщо це передбачене його статутом.

Сторони, які уклали і підписали колективний договір, повинні періодично
(не менше двох разів на рік) взаємозвітувати про його виконання на
зборах (конференції) трудового колективу.

Лекція 1.2.

Класифікація підприємств та характеристика їх видів.

Види підприємств. Для практики господарювання в ринкових
умовах, кваліфікованого управління підприємствами виключно важливим
є їх чітка і повна класифікація за певними ознаками. Загальна
кількість виокремлених і згрупованих видів підприємств залежить від
числа відібраних класифікаційних ознак. Достатньо повна класифікація
підприємств має бути забезпечена за умови використання таких ознак: 1)
мета і характер діяльності; 2) форма власності майна; 3) належність
капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5)
галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна і територіальна
цілісність; 7) розмір за чисельністю працівників (табл. 1.1). • Для
переважної більшості підприємств властивим є комерційний характер
діяльності з одержанням прибутку. До некомерційних відносяться звичайно
благодійницькі, освітянські, медичні, наукові та інші
підприємства невиробничої сфери народного господарства.

• Приватними є підприємства, що засновані на власності майна окремих
громадян, з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також
індивідуальні та сімейні підприємства. Вони базуються відповідно на
власності майна однієї особи або членів однієї сім’ї, виключно їх
особистій праці.

Таблиця 1.1. Класифікація підприємств (фірм) за певними ознаками

Класифікаційні ознаки Види підприємств (фірм)

Mета і характер діяльності Комерційні

Некомерційні

Приватні

Колективні

Державні

Спільні

Належність капіталу Національні

Закордонні Змішані (спільні)

Правовий статус і форма господарювання

Галузево-функціональний вид

діяльності Одноосібні

Кооперативні

Орендні

Господарські товариства

Промислові

Сільськогосподарські

Будівельні

Траслортні

Торговельні

Виробничо-торгові

Торгово-посередницькі

Інноваційно-впроваджувальні

Лізингові

Банківські

Страхові

Туристичні тощо

Технологічпа (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування
Головні (материнські)

Дочірні

Асоційовані

Філії

Розмір за чисельністю працівників Малі (дрібні)

Середні

Великі (надвеликі)

Колективне — це таке підприємство, що грунтується на власності його
трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного
товариства або громадської організації.

В Україні функціонують власне державні та державні комунальні
підприємства. Їх майно вважається відповідно власністю загальнодержавних
чи адміністративно-територіальних одиниць.

Якщо підприємство засноване на базі об’єднання майна різних власників
(юридичних осіб та громадян), то його називають спільним підприємством
(зі змішаною формою власності).

• За належністю капіталу і контролю прийнято розрізняти підприємства
(фірми): національні — капітал належить підприємцям своєї країни;
закордонні — капітал є власністю’ іноземних підприємців повністю або у
певній частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства
створюються у формі філіалів або дочірніх фірм та реєструються в країні
місцезнаходження; змішані.

• капітал належить підприємцям двох або декількох країн;

їх реєстрація здійснюється в країні одного з засновників такого
підприємства, це зумовлює місцезнаходження його штаб-квартири; якщо
метою створення змішаного підприємства слугує спільна підприємницька
діяльність, то його називають спільним. Саме такі численні спільні
підприємства функціонують у різних галузях народного .господарства
України.

• Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим
статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю
однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання
усім майном (капіталом).

• Технологічною і територіальною цілісністю володіють так звані
материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю діяльності їх
є те, що вони контролюють інші фірми. В залежності від розміру капіталу,
що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу
та ступеню підпорядкованості підприємства, які знаходяться у сфері
впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні і асоційовані,
філіали, і Дочірнє підприємство (компанія) — юридичне самостійне
організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає
звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх
своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їх
акцій, і Асоційоване підприємство є самостійним; воно не знаходиться
під контролем фірми, яка володіє його акціями. ” На відміну від дочірніх
і асоційованих підприємств філія не користується юридичною і
господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від
імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву.
Майже весь акціонерний капітал філії належить і материнській фірмі.

З-поміж суб’єктів господарської діяльності осібно відокремлюються малі
(дрібні) підприємства, що складають основу малого бізнесу. До них
відносяться господарюючі суб’єкти з чисельністю працюючих: у
промисловості та будівництві — до 200 чол.; в інших галузях виробничої
сфери — до 50 чол.; науці і науковому обслуговуванні — до 100 чол.;
галузях невиробничої сфери — до 25 чол.; роздрібній торгівлі — до 15
чол.

Зрештою класифікація підприємств (фірм) за галузево-функціональним видом
діяльності в цілому зрозуміла з самої назви окремих їх груп (видів).
Пояснення потребують хіба що лізингові підприємства. У світовій
економіці під такими господарюючими суб’єктами розуміють міжнародні
орендні фірми-продуценти, які за відповідну плату здають в оренду товари
споживчого призначення, обчислювальну техніку, різноманітне технологічне
устаткування, транспортні засоби тощо.

Інтеграційні форми підприємств та організацій (асоціації, консорціуми,
корпорації, фінансово промислові групи, холдинги тощо). Мета їх
створення, особливості та ефективність діяльності.

Підприємства (фірми) мають право на добровільних засадах об”єднувати
свою науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності,
якщо це не суперечить чинному антимонопольному законодавству. Як
свідчить світовий і вітчизняний досвід господарювання в умовах ринкової
економіки, підприємства (фірми) можуть створювати різні за
принципами і цілями добровільні об’єднання.

• асоціації — найпростіша форма договірного об’єднання підприємств
(фірм, компаній, організацій) з метою постійної координації
господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу
і комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів);

• корпорації — договірні об’єднання господарюючих суб’єктів на основі
інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів,
з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання
діяльності кожного з учасників;

• консорціуми — тимчасові статутні об’єднання промислового і
банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад,
здійснення спільного великого господарського проекту). Учасниками
консорціуму можуть бути державні і приватні фірми, а також цілі держави
(наприклад, Міжнародний консорціум супутникового зв’язку);

• концерни — форма статутних об’єднань підприємств (фірм), що
характеризується єдністю власності і контролю; об’єднання відбувається
найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує
підприємства (фірми) різних галузей економіки (промисловість,
транспорт, торгівля, наукові організації, банки, страхова справа). Після
створення концерну господарюючі суб’єкти втрачають свою самостійність,
підпорядковуються звичайно фінансовим структурам. В сучасних умовах
значно розширюється мережа міжнародних концернів;

• картелі — договірне об’єднання підприємств (фірм) переважно однієї
галузі для здійснення спільної комерційної діяльності — регулювання
збуту виготовлюваної продукції;

• синдикати — організаційна форма існування різновиду картельної угоди,
що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний
збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об’єднання.
Подібним чином може здійснюватись закупівля сировини для всіх учасників
синдикату. Така форма об’єднання підприємств є характерною для галузей з
масовим виробництвом однорідної продукції;

• трести — монополістичне об’єднання підприємств, що раніше належали
різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс. При
цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну і господарську
самостійність, оскільки інтегруються усі

• ХОлдінги — специфічна організаційна форма об’єднання капіталів;
державницьке інтегроване товариство, що само безпосередньо не
займається виробничою діяльністю, а використовує свої фінансові кошти
для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є
учасниками концерну або другого добровільного об’єднання. Завдяки
цьому воно здійснює контроль за діяльністю таких підприємств.
Об’єднувані у холдінгу суб’єкти мають юридичну і господарську
самостійність. Проте вирішення основних питань їх діяльності належить
холдінговій фірмі;

• фінансові групи — об’єднання юридичне та економічно самостійних
підприємств (фірм) різних галузей народного господарства. На відміну від
концерну фінансові групи очолюють один або декілька банків,
які розпоряджаються капіталом підприємств (фірм, компаній), що входять
до них, координують усі: сфери їх діяльності.

В сучасних умовах ринкового господарювання основними широко
впроваджуваними формами добровільних об’єднань підприємств (фірм,
організацій) дедалі більше стають концерни, корпорації та фінансові
групи.

Суть виробничої та загальної структури підприємства.

Поняття структури. Підприємство як відкрита система своє існування і
розвиток засновує на взаємодії з зовнішнім середовищем. При цьому умовою
існування системи є певна відповідність між середовищем та системою.
Будь-які зміни у середовищі та (або) у самій системі призводять до
порушення функціонування або руйнування цієї системи. Пристосуватися до
змін у середовищі система може різними шляхами. Можна змінити кількість
або якість елементів, з яких складається система. Але можна поміняти
зв’язки між елементами, щоб досягти нового синергічного ефекту.
Взаємодія елементів усередині системи забезпечує трансформацію
входів на виходи. Отже ефективність процесу трансформації залежить не
тільки від якості елементів системи, але і від способу їх поєднання,
тобто від структури системи.

Структура підприємства — це його внутрішній устрій, який характеризує
склад підрозділів та систему зв’язків, підпорядкованості та взаємодії
між ними. При цьому розрізняють поняття виробничої, загальної та
організаційної структур управління.

Виробнича структура. Основу діяльності кожного підприємства
становлять виробничі процеси, які виконуються у відповідних
підрозділах. Склад цих підрозділів саме і характеризує виробничу
структуру підприємства. Існує декілька принципів класифікації
виробничих структур.

1. В залежності від підрозділу, на закладі якого будується структура,
розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі
структури.

За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех,
тобто адміністративне відокремлена частина підприємства, у якій
виконується певний комплекс робіт у відповідності з
внутрішньозаводською спеціалізацією. За характером своєї діяльності цехи
поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні.

Основні цехи виготовляють продукцію, що призначена для
реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та
спеціалізацію підприємства.

Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовується для
забезпечення власних потреб усередині самого підприємства.

Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують
необхідні умови для нормального перебігу основних та допоміжних
виробничих процесів.

Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та
виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

У структурі деяких підприємств ~ існують експериментальні
(дослідні) цехи, які займаються підготовкою та випробуванням нових
виробів, розробкою нових технологій, проведенням
різноманітних експериментальних робіт.

На невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами
застосовується безцехова виробнича структура. Основою її побудови є
виробнича дільниця, як найбільший структурний підрозділ підприємства.
Виробнича дільниця ~ це сукупність територіальне відокремлених робочих
місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або І
виготовляється однотипна продукція.

На великих підприємствах декілька однотипних цехів можуть бути об’єднані
у корпус. У цьому випадку корпус стає основним структурним підрозділом
підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної.

На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси виробництва,
характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини
(металургійна, хімічна, текстильна промисловість),
використовується комбінатська виробнича структура, її основу становлять
підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (чавун,
сталь, прокат).

2. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну,
предметну та змішану виробничі структури. Ознакою технологічної
структури є спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної
частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу
(ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного
підприємства). Технологічна структура використовується переважно на
підприємствах одиничного та дрібносерійного виробництва з різноманітною
та нестійкою номенклатурою продукції.

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні
певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з
використанням різноманітних технологічних процесів та операцій (цех
кузовів, задніх мостів, двигунів на автомобільному заводі). Предметна
структура виробництва поширена на підприємствах великосерійого та
масового виробництва з обмеженою номенклатурою та значними обсягами
продукції. Проте на практиці — обмаль підприємств, де всі цехи
спеціалізовані лише технологічно або лише предметно. Переважна більшість
підприємств використовує змішану виробничу І структуру, за якої частина
цехів спеціалізована технологічно, а решта — предметне.

3. В залежності від наявності основних та допоміжних процесів
розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурою
виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають всю
сукупність основних та допоміжних цехів, а з спеціалізованою структурою
— лише їх частину. При цьому підприємства з спеціалізованою структурою
поділяють на:

— підприємства механоскладального типу, які отримують заготівки
від інших підприємств;

— підприємства складального типу, які випускають продукцію з деталей,
вузлів та агрегатів, що виготовляються на інших підприємствах;

— підприємства заготівельного типу, що спеціалізуються на виробництві
заготівок;

— підприємства, спеціалізовані на виробництві окремих деталей.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох
факторів. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги
виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження
підприємства.

Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особливості
продукції, що виробляється, безпосередньо обумовлюють хід виробничого
процесу та склад відповідних підрозділів. Так, конструкція виробу
передбачає певні технологічні процеси його виготовлення, певну
їх послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначає і певний перелік
виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна
технологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її
реалізують, та призводить до більш розгалуженої системи зв’язків між
ними.

Кількість виробничих підрозділів підприємства та їх розміри залежать
також і від обсягів виробництва продукції. Якщо вони незначні, то увесь
виробничий процес можна здійснювати в межах одного чи невеликої
кількості підрозділів зі спрощеною системою зв’язків.

Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. З
-розвитком та поглибленням спеціалізації – зменшується кількість
виробничих підрозділів підприємства, спрощується його структура.
Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша
його структура.

Виробнича структура підприємства залежить і від місця його знаходження.
Наприклад, підприємства розташовані у віддалених “від промислових
центрів регіонах, як правило, більш універсальні та автономні. Для таких
підприємств характерна розвинута виробнича структура.

Загальна структура. Будь-яке підприємство — це сукупність не
тільки виробничих підрозділів. До його складу входять відділи апарату
управління, заклади культурно-побутового призначення, інші
невиробничі підрозділи. Тому поряд з виробничою існує і поняття
загальної структури підприємства.

Загальну структуру утворює сукупність всіх виробничих, невиробничих та
управлінських підрозділів підприємства.

Типова загальна структура промислового підприємства наведена на рис.2.4.
Підприємство очолює директор. Він здійснює керівництво підприємством в
цілому, тобто репрезентує підприємство у будь-яких організаціях та
закладах, розпоряджається в межах чинного законодавства його майном та
засобами, укладає договори, відкриває в банках розрахункові рахунки
тощо.

Першим заступником директора є головний інженер. Він керує
науково-дослідними та експериментальними роботами, безпосередньо
відповідає за удосконалення техніки та технології виробництва. В його
обов’язки входить також технічна підготовка та обслуговування
виробництва, розробка заходів щодо підвищення якості продукції та
дотримання технологічної дисципліни.

Економічну службу на підприємстві очолює головний економіст (заступник
директора з питань економіки). Він відповідає за організацію планової
роботи на підприємстві. Підпорядковані йому відділи здійснюють контроль
за виконанням планових завдань, проводять аналіз діяльності
підприємства. У його компетенції знаходяться також питання фінансів,
організації праці та заробітної плати.

Головне завдання начальника виробництва — це забезпечення виконання
планів підприємства. З цією метою начальник виробництва та
підпорядкований йому виробничий відділ розробляють оперативні плани
випуску продукції для кожного цеху, забезпечують ритмічну роботу по їх
виконанню, здійснюють контроль та регулювання перебігу виробничого
процесу.

Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, просування
товарів, а також матеріально-технічного забезпечення виробництва
покладені на заступника директора з комерційних питань. Заступник
директора з кадрових та соціальних питань відповідає за реалізацію
кадрової політики підприємства. Він, зокрема, займається питаннями
відбору персоналу, його професійної орієнтації та соціальної
адаптації.-навчання, підвищення та пониження в посаді, переведення,
звільнення. Крім того, йому підпорядковані служби, що задовольняють
соціальні потреби персоналу підприємства.

Декілька підрозділів апарату управління підприємства підпорядковані
безпосередньо директору. Облік виробництва, контроль за
використанням засобів та дотриманням фінансової дисципліни, складання
звітів та балансів, розрахунки з робітниками та службовцями здійснює
бухгалтерія. Функції контролю якості продукції, запобігання браку,
розробки та впровадження систем управління якістю покладені на
незалежний від будь-якого заступника директора Відділ технічного
контролю. Реалізацію діловодства на підприємстві, тобто приймання
вхідної документації, її реєстрацію, облік, розподіл, організацію
внутрішнього документообігу, відправку та зберігання
документів забезпечує канцелярія.

Директору підприємства також безпосередньо підпорядковані
начальники цехів, які здійснюють технічне та господарське керівництво
відповідним цехом. До складу апарату управління цеху входить заступник
начальника цеху з підготовки виробництва. Він займається питаннями
розробки технологічних процесів, забезпечує дільниці необхідною
документацією та оснасткою. Помічник начальника цеху з виробництва
здійснює оперативне керівництво виробничими процесами. Механік
цеху організує ремонт устаткування та нагляд за його експлуатацією.
Економічну роботу в межах цеху очолює економіст, а питаннями нормування
та оплати праці займається нормувальник.

Начальник цеху здійснює управління виробництвом за допомогою майстрів
виробничих дільниць, які вже безпосередньо або за допомогою бригадирів
організують працю виконавців.

Тема 2: Підприємницька діяльність суб’єктів господарюання.

Лекція 2.1.

Сутність підприємництва як особливого виду господарської діяльності.
Основні характерні ознаки підприємства.

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального створення (достатньо
комфортного) рівня своєї життєдіяльності займається безліччю видів
конкретної праці. З цією метою працездатні люди створюють певні
організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які
спільно виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і
діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер
діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою усі
організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що
функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і
непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується
бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким
характером діяльності являють собою підприємства.

Підприємство — це. організаційно відокремлена і економічно самостійна
основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що
виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву — завод,
фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може
включати декілька виробничих одиниць — заводів або фабрик (комбінат,
виробниче об’єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою
економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під ними розуміють
підприємства, що здійснюють господарську діяльність в галузях
промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту,
торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату ~
прибутку. Кожна з них привласнює собі певне фірмове найменування, під
яким вона значиться у державному реєстрі своєї країни. Фірмове
найменування звичайно містить у собі ім’я та прізвище одного чи
декількох власників фірми; відображає характер діяльності, правовий
статус та форму господарювання. В окремих країнах досить поширені більш
конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву
компаній, США — корпорацій, країнах континентальної Європи — товариств.

При цьому важливо знати, що кожне підприємство або фірма є юридичною
особою, має закінчену систему обліку та звітності, самостійний баланс,
розрахунковий рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також
товарний знак (марку) у вигляді певного терміну, символу малюнка або їх
комбінації. Такий фірмовий знак (марка) слугує для ідентифікації товарів
або послуг продуцента (продавця) та їх вирізнення від продукції (послуг)
конкурентів на ринку.

Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення і
функціонування підприємства (фірми). Генеральну (головну) мету
підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій
економіці прийнято називати МІСІЄЮ. У більшості випадків місією
сучасного підприємства (фірми) можна вважати виробництво
продукції (послуг) для задоволення потреб ринку і одержання завдяки
цьому максимально можливого прибутку.

На основі загальної місії підприємства формулюються і встановлюються
загальнофірмові цілі. Останні повинні відповідати певним вимогам.

• По-перше, цілі підприємства мають бути конкретними і
вимірюваними. Формулювання цілей в конкретних формах створює вихідну
базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень
Щодо діяльності підприємства (фірми). Завдяки цьому можна більш
обгрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємство (фірма) діє у
напрямку здійснення своїх цілей.

• По-друге, цілі підприємства повинні бути Орієнтовані у
часі, тобто мати конкретний горизонт прогнозування. Цілі звичайно
встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета
має горизонт прогнозування, що дорівнює п’яти рокам, інколи більше (7-10
років) — для передових у технічному відношенні фірм; короткотермінова —
в межах одного року.

• По-третє, цілі підприємства мають бути досяжними, аби слугувати
підвищенню ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково
цілі спричинюють певні негативні наслідки, зокрема блокування
прагнення працівників ефективно господарювати і зменшення рівня їх
мотивації, погіршення показників інноваційної, виробничої і соціальної
діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його
продукції на ринку.

• По-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні
цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і
рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, мають не
перешкоджати реалізації інших цілей. Супротивне може привести до
виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства,
(фірми), відповідальними за досягнення встановлених цілей.

Зрештою цілі підприємства (фірми) мають бути чітко сформульовані для
кожного виду його (її) діяльності, що є важливим для суб’єкту
господарювання і здійснення якого він прагне спостерігати і вимірювати.
Узгодженість місії підприємства, його множинних цілей та видів
діяльності показана на рис. 1.1.

Варто також знати, що цілі підприємства (фірми) будуть значущою частиною
стратегічного планування у тому випадку, якщо вони не лише правильно
сформульовані і ефективно систематизовані, але й про них достатньо
інформовано весь персонал і відпрацьовано дійову систему стимулювання їх
здійснення.

Рис. 1.1. Взаємозв’язок і узгодженість місії, множинних цілей видів
діяльності піджприємства(фірми).

Напрямки діяльності

У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що являє собою
складну виробничо-економічну систему, здійснює багато конкретних видів
діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об’єднати в окремі
головні напрямки (див. рис. 1.2).

Відповідно до логіки і послідовності стадій відтворювального
процесу визначальним напрямком діяльності кожного підприємства в
умовах ринкових відносин є вивчення ринку товарів, або ситуаційний
аналіз. Такий аналіз повинен передбачати комплексне дослідження ринку,
рівня конкурентоспроможності і цін на продукцію, інших вимог
покупців товару, методів формування попиту і каналів товарообігу,
зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства.

Результати вивчення ринку товарів слугують вихідною базою для
обгрунтування конкретних шляхів удосконалення і розвитку інноваційної
діяльності підприємства (фірм) на перспективний період. Інноваційна
діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну і
конструкторську підготовку виробництва, впровадження технічних,
організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики
на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо.
Наступним найбільш складним напрямком за обсягом і вирішенням
організаційно-технічних завдань є виробнича діяльність підприємства
(фірми), її організація і оперативне регулювання у просторі, і часі.
Серед всієї сукупності постійно здійснюваних заходів, що складають
виробничу діяльність, найважливішими треба вважати: обгрунтування
обсягу виготовлення’ продукції певної номенклатури і асортименту
відповідно до потреб ринку/ формування маркетингових програм для окремих
ринків і кожного виду продукції, їх оптимізація відносно виробничих
можливостей підприємства; збалансування виробничої потужності і
програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік
прогнозного періоду; забезпечення виробництва необхідними матеріально
технічними ресурсами;

розробка і дотримання узгоджених у часі оперативно-календарних графіків
випуску продукції.

Ефективність інноваційно-виробничих процесів, постійно здійснюваних на
кожному підприємстві (фірмі), визначається рівнем його (її)
комерційної діяльності, значущість якої в умовах ринку істотно зростає.
Це очевидно, оскільки від масштабів і якості саме цього напрямку
діяльності підприємства найбільшою мірою залежить фінансова
результативність виробництва, яку найповніше характеризує величина
одержуваного прибутку. Необхідною умовою досягнення бажаного
успіху комерційної діяльності є дійова реклама і безпосередня
організація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, певне
стимулювання покупців.

Ще одним важливим напрямком діяльності підприємства (фірми),
який завершує послідовний цикл відтворювального процесу, слід вважати
післяпродажний Сервіс багатьох видів товарів-машин і устаткування,
автомобілів, комп’ютерної, розмножувальної, медичної, складної побутової
техніки; інших виробів виробничо-технічного і споживчого призначення.
Післяпродажний сервіс охоплює пуско-налагоджувальні роботи у сфері
експлуатації (використання) куплених на ринку товарів, їх гарантійне
технічне обслуговування протягом певного терміну, забезпечення
необхідними запасними частинами і проведення ремонтів впродовж
нормативного строку служби тощо. Він є найважливішим джерелом інформації
для продуцентів щодо надійності та довговічності виготовлених технічних
засобів, а також експлуатаційних витрат, яка в подальшому
використовується ними для удосконалення своєї продукції, оптимізації
строків оновлення її номенклатури і асортименту.

Рис. 1.2. Взаемоузгоджені головні напрямки діяльності підприємств (фірм)
— продуцентів.

До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів,
відноситься економічна діяльність підприємства (фірми). Зокрема вона
включає: стратегічне і поточне планування, облік і звітність,
ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпечення виробництва,
зовнішньоекономічну і фінансову діяльність’ тощо. Цей напрямок пронизує
усі інші напрямки діяльності, є визначальним для оцінки і регулювання
всіх елементів в системі господарювання на підприємстві. Зміст окремих
видів економічної діяльності підприємства (фірми) більш детально
висвітлюється в інших розділах цього підручника. Непересічне значення
має соціальна діяльність, оскільки вона впливає істотно на ефективність
усіх інших її загальних напрямків і конкретних видів. Результативність
інноваційної виробничої, комерційної та економічної діяльності
підприємства безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки і
компетентності усіх категорій працівників, дієвості застосовуваного
мотиваційного механізму, постійно підтримуваних на належному рівні умов
праці і життя трудового колективу. Тому ефективне управління
персоналом має бути пріоритетним і найважливішим напрямком
діяльності кожного підприємства (фірми) в умовах соціальне орієнтованої
ринкової економіки.

Типологія підприємництва. Основні види, форми та сфери підприємницької
діяльності.

Види підприємств. Для практики господарювання в ринкових
умовах, кваліфікованого управління підприємствами виключно важливим
є їх чітка і повна класифікація за певними ознаками. Загальна
кількість виокремлених і згрупованих видів підприємств залежить від
числа відібраних класифікаційних ознак. Достатньо повна класифікація
підприємств має бути забезпечена за умови використання таких ознак: 1)
мета і характер діяльності; 2) форма власності майна; 3) належність
капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5)
галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна і територіальна
цілісність; 7) розмір за чисельністю працівників (табл. 1.1). • Для
переважної більшості підприємств властивим є комерційний характер
діяльності з одержанням прибутку. До некомерційних відносяться звичайно
благодійницькі, освітянські, медичні, наукові та інші
підприємства невиробничої сфери народного господарства.

• Приватними є підприємства, що засновані на власності майна окремих
громадян, з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також
індивідуальні та сімейні підприємства. Вони базуються відповідно на
власності майна однієї особи або членів однієї сім’ї, виключно їх
особистій праці.

Таблиця 1.1. Класифікація підприємств (фірм) за певними ознаками

Класифікаційні ознаки Види підприємств (фірм)

Mета і характер діяльності Комерційні

Некомерційні

Форма власності майна

Приватні

Колективні

Державні

Спільні

Належність капіталу Національні

Закордонні Змішані (спільні)

Правовий статус і форма господарювання

Галузево-функціональний вид

Діяльності Одноосібні

Кооперативні

Орендні

Господарські товариства

Промислові

Сільськогосподарські

Будівельні

Траслортні

Торговельні

Виробничо-торгові

Торгово-посередницькі

Інноваційно-впроваджувальні

Лізингові

Банківські

Страхові

Туристичні тощо

Технологічпа (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування
Головні (материнські)

Дочірні

Асоційовані

Філії

Розмір за чисельністю працівників Малі (дрібні)

Середні

Великі (надвеликі)

Колективне — це таке підприємство, що грунтується на власності його
трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного
товариства або громадської організації.

В Україні функціонують власне державні та державні комунальні
підприємства. Їх майно вважається відповідно власністю загальнодержавних
чи адміністративно-територіальних одиниць.

Якщо підприємство засноване на базі об’єднання майна різних власників
(юридичних осіб та громадян), то його називають спільним підприємством
(зі змішаною формою власності).

• За належністю капіталу і контролю прийнято розрізняти підприємства
(фірми): національні — капітал належить підприємцям своєї країни;
закордонні — капітал є власністю’ іноземних підприємців повністю або у
певній частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства
створюються у формі філіалів або дочірніх фірм та реєструються в країні
місцезнаходження; змішані.

• капітал належить підприємцям двох або декількох країн;

їх реєстрація здійснюється в країні одного з засновників такого
підприємства, це зумовлює місцезнаходження його штаб-квартири; якщо
метою створення змішаного підприємства слугує спільна підприємницька
діяльність, то його називають спільним. Саме такі численні спільні
підприємства функціонують у різних галузях народного .господарства
України.

• Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим
статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю
однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання
усім майном (капіталом).

• Технологічною і територіальною цілісністю володіють так звані
материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю діяльності їх
є те, що вони контролюють інші фірми. В залежності від розміру капіталу,
що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу
та ступеню підпорядкованості підприємства, які знаходяться у сфері
впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні і асоційовані,
філіали, і Дочірнє підприємство (компанія) — юридичне самостійне
організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає
звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх
своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їх
акцій, і Асоційоване підприємство є самостійним; воно не знаходиться
під контролем фірми, яка володіє його акціями. ” На відміну від дочірніх
і асоційованих підприємств філія не користується юридичною і
господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від
імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву.
Майже весь акціонерний капітал філії належить і материнській фірмі.

• З-поміж суб’єктів господарської діяльності осібно відокремлюються малі
(дрібні) підприємства, що складають основу малого бізнесу. До них
відносяться господарюючі суб’єкти з чисельністю працюючих: у
промисловості та будівництві — до 200 чол.; в інших галузях виробничої
сфери — до 50 чол.; науці і науковому обслуговуванні — до 100 чол.;
галузях невиробничої сфери — до 25 чол.; роздрібній торгівлі — до 15
чол.

Зрештою класифікація підприємств (фірм) за галузево-функціональним
видом діяльності в цілому зрозуміла з самої назви окремих їх груп
(видів). Пояснення потребують хіба що лізінгові підприємства. У світовій
економіці під такими господарюючими суб’єктами розуміють міжнародні
орендні фірми-продуценти, які за відповідну плату здають в оренду товари
споживчого призначення, обчислювальну техніку, різноманітне технологічне
устаткування, транспортні засоби тощо.

Добровільні об”єднання підприємств. Підприємства (фірми) мають право на
добровільних засадах об”єднувати свою науково-технічну, виробничу,
комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному
антимонопольному законодавству. Як свідчить світовий і вітчизняний
досвід господарювання в умовах ринкової економіки, підприємства
(фірми) можуть створювати різні за принципами і цілями добровільні
об’єднання.

• асоціації — найпростіша форма договірного об’єднання підприємств
(фірм, компаній, організацій) з метою постійної координації
господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу
і комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів);

• корпорації — договірні об’єднання господарюючих суб’єктів на основі
інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів,
з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання
діяльності кожного з учасників;

• консорціуми — тимчасові статутні об’єднання промислового і
банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад,
здійснення спільного великого господарського проекту). Учасниками
консорціуму можуть бути державні і приватні фірми, а також цілі держави
(наприклад, Міжнародний консорціум супутникового зв’язку);

• концерни — форма статутних об’єднань підприємств (фірм), що
характеризується єдністю власності і контролю; об’єднання відбувається
найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує
підприємства (фірми) різних галузей економіки (промисловість,
транспорт, торгівля, наукові організації, банки, страхова справа). Після
створення концерну господарюючі суб’єкти втрачають свою самостійність,
підпорядковуються звичайно фінансовим структурам. В сучасних умовах
значно розширюється мережа міжнародних концернів;

• картелі — договірне об’єднання підприємств (фірм) переважно однієї
галузі для здійснення спільної комерційної діяльності — регулювання
збуту виготовлюваної продукції;

• синдикати — організаційна форма існування різновиду картельної угоди,
що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний
збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об’єднання.
Подібним чином може здійснюватись закупівля сировини для всіх учасників
синдикату. Така форма об’єднання підприємств є характерною для галузей з
масовим виробництвом однорідної продукції;

• трести — монополістичне об’єднання підприємств, що раніше належали
різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс. При
цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну і господарську
самостійність, оскільки інтегруються усі

• ХОлдінги — специфічна організаційна форма об’єднання капіталів;
державницьке інтегроване товариство, що само безпосередньо не
займається виробничою діяльністю, а використовує свої фінансові кошти
для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є
учасниками концерну або другого добровільного об’єднання. Завдяки
цьому воно здійснює контроль за діяльністю таких підприємств.
Об’єднувані у холдінгу суб’єкти мають юридичну і господарську
самостійність. Проте вирішення основних питань їх діяльності належить
холдінговій фірмі;

• фінансові групи — об’єднання юридичне та економічно самостійних
підприємств (фірм) різних галузей народного господарства. На відміну від
концерну фінансові групи очолюють один або декілька банків,
які розпоряджаються капіталом підприємств (фірм, компаній), що входять
до них, координують усі: сфери їх діяльності.

В сучасних умовах ринкового господарювання основними широко
впроваджуваними формами добровільних об’єднань підприємств (фірм,
організацій) дедалі більше стають концерни, корпорації та фінансові
групи.

Правове забезпечення підприємництва. Умови та основні різновиди угод у
підприємництві.

Напрямки діяльності взаємозв’язані і у своїй сукупності характеризують
ту або іншу стратегію функціонування і розвитку підприємства, механізм
його господарювання. Підприємство (фірма) мають діяти і господарювати в
межах законодавства, що регулює усі напрямки його (її) діяльності.
З-поміж великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України
про підприємства та статут підприємства, а також узгоджений з діючим
законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового
колективу з адміністрацією підприємства (фірми).

Закон про підприємства. Закон “Про підприємства в Україні”, який
регламентує діяльність різних видів підприємств, прийнято сесією
Верховної Ради України 27 березня 1991 року. Цей закон: визначає види і
організаційні форми підприємств, правила їх створення і ліквідації,
механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює рівні
правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності
на майно і системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств,
чітко фіксує їх права і відповідальність у здійсненні господарської
діяльності, регулює відносини з іншими господарюючими суб’єктами та
державою. Основні положення цього закону у формі переліку та головного
змісту його розділів зображені на рис.1.3. З метою правильного їх
сприймання і тлумачення варто пояснити найбільш принципові з них.
Створення, реєстрація, ліквідація і реорганізація підприємства.
Будь-яке підприємство може бути створене:

1) відповідно до рішення власника (власників) майна чи уповноваженого
ним (ними) органу, організації-засновника;

2) внаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним
антимонопольним законодавством; 3) шляхом відокремлення зі складу
діючого підприємства одного або декількох структурних підрозділів за
рішенням Їх трудових колективів та згодою власника майна (уповноваженого
органу). Підприємство має право створювати свої філіали.

Загальні положення

підприємство і його основні цілі

об’єднання підприємств

види підприємств

законодавство про підприємство

Створення підприємства і порядок його реєстрації

загальні умови створення

створення відокремлених підрозділів

ліцензування видів діяльності

державна реєстрація

статут підприємства

Майнго підприємства

формування і використання майна

володіння і користування природніми ресурсами

участь підприємства у випуску і торгівлі цінними паперами

гарантія майнових прав

Управління підприємством і самоврядування трудового колективу

загальні принципи управління

трудовий колектив і його самоврядування

керівництво підприємством

колективний договір

Господарська, економічна, соціальна діяльність підприємства

прибуток (доход);

планування діяльності;

господарські відносини із іншими суб’єктами господарювання

забезпечення засобами виробництва

фінансові відносини

трудові доходи працівника

ціноутворення

соціальна діяльність

Підприємство і держава

гарантія прав

облік і звітність

контроль за діяльністю

правові та економічні умови господарювання

комерційна таємниця

відносини з місцевими Радами

відповідальність

Ліквідація і реорганізація підприємства

умови ліквідації і реорганізації

задоволення претензій кредиторів

ліквідаційна комісія

Ряг. 1.3. Основні положення Закону України “Про підприємства в Україні”.

(представництва, відділення або інші відокремлені підрозділи)
з поточними і розрахунковими рахунками в банку.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за його
місцезнаходженням у відповідному виконавчому комітеті Ради народних
депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої
влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені
Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію
повідомляються міністерствам економіки і статистики, саме підприємство
заноситься до державного реєстру України.

Підприємство має бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках: прийняття
відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом,
заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов.
Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією,
створеного власником або уповноваженим ним органом, а при банкрутстві —
судом чи арбітражем. Про таку акцію повідомляється в офіціальній пресі з
визначенням строків претензій до підприємства, що ліквідується.
Ліквідаційна комісія повинна оцінити наявне майно такого підприємства,
розраховуватись з кредиторами, скласти і передати власнику ліквідаційний
баланс. Підприємство вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту
виключення його з державного реєстру України.

• Загальні принципи управління підприємством і самоврядування
трудового колективу. Управління підприємством здійснюється
відповідно до його статуту на основі поєднання прав власника майна і
принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої
права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені
ним органи. Управлінські права можуть бути делеговані раді підприємства
(правлінню). Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні
збори (конференція) власників майна, а виконавчі функції здійснює
правління.

Підприємство самостійно визначає структуру управління,
встановлює штати функціональних, виробничих та інших підрозділів.
Власник безпосередньо наймає (призначає, обирає) керівника підприємства.
З керівником укладається контракт (договір, угода), що визначає строки
найму, права, обов’язки і відповідальність, умови
матеріального забезпечення і звільнення з посади. Керівник призначає на
посаду і звільняє від неї своїх заступників, керівників і
спеціалістів структурних підрозділів підприємства.

Трудовий колектив підприємства діє (господарює) за принципами
самоврядування. Це означає, що він має конкретні повноваження щодо
вирішення широкого кола питань з господарської і соціальної діяльності
підприємства. Зокрема, трудовий колектив з правом найму працівників
розглядає, затверджує або бере участь у вирішенні питань, що стосуються:
проекту колективного договору; надання соціальних пільг певним
категоріям персоналу; мотивації продуктивної праці, клопотання про
представлення працівників до урядових нагород. Трудовий колектив
підприємства, де частка держави або місцевого органу влади у вартості
майна перевищує 50 відсотків, разом з засновником або власником:
розглядає зміни і доповнення статуту підприємства; визначає умови найму
керівника підприємства; приймає рішення про оренду підприємства, його
вступ до добровільного об’єднання або вихід з нього, створення нового
підприємства на базі використання певних структурних підрозділів.

• Формування і використання майна підприємства. Майно підприємства
складають основні фонди і оборотні кошти, а також інші цінності,
вартість яких відображається у самостійному його балансі. Воно належить
йому за правом власності або повного господарського відання (володіння,
користування і розпоряджання ним за своїм розсудом). Джерелами
формування майна підприємства слугують:

грошові і матеріальні внески засновників; доходи від реалізації
продукції, інших видів господарської діяльності, цінних паперів; кредити
банків та інших кредиторів;

капітальні вкладення, дотації з державного і місцевого бюджетів;
надходження від роздержавлення і приватизації власності; придбання
майна іншого підприємства (організації); безплатні або
благодійницькі внески підприємств, організацій та окремих громадян.

Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право
продавати, здавати в оренду, обмінювати, передавати безплатно в
тимчасове користування другим підприємствам та громадянам (з дозволу
власника) засоби виробництва і інші матеріальні цінності. Воно може
також випускати і продавати власні цінні папери, купувати їх у інших
юридичних осіб. Підприємству дозволяється за певну плату або пільговими
умовами володіти і користуватися землею і іншими природними ресурсами.
При цьому його обов’язком є своєчасне здійснення природоохоронних
заходів переважно за рахунок власних коштів. У випадку банкрутства
підприємства фінансування таких заходів провадиться за рахунок коштів
від продажу його майна, а за їх браком — бюджету відповідного органу
місцевої влади або держави. • Підприємницька (господарсько-економічна)
діяльність.

Кожне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає
перспективи (стратегію) розвитку, виходячи з попиту на вироблювану
продукцію (виконувану роботу, послуги) та необхідності постійного
збільшення власного зиску, а також здійснює матеріально-технічне
забезпечення виробництва через систему прямих угод (контрактів) з
постачальниками. або торгових бірж. Воно реалізує свою вироблену
продукцію на основі прямих угод із споживачами, державного замовлення (у
випадку його існування), через мережу бірж і власних торговельних
підприємств за цінами (тарифами), встановлюваними самостійно,
договірними, регульованими державою чи вільними (ринковими).

На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових
результатів господарсько-економічної діяльності є прибуток (доход).
Порядок використання останнього визначає власник (власники) підприємства
або уповноважений ним (ними) орган. При цьому державний вплив на вибір
напрямків прибутку (доходу) здійснюється через систему податків,
податкових пільг, різних економічних санкцій. У випадках, передбачених
статутом підприємства, певна частина чистого прибутку може передаватися
у власність трудового колективу (його членів). За умови
зовнішньоекономічної діяльності підприємства частину прибутку (доходу)
складають валютні кошти, що зараховуються на кого валютний рахунок у
банку та використовуються ним самостійно. В залежності від величини
доходу підприємства визначається фонд оплати праці його персоналу.
Причому мінімальний розмір оплати праці різних категорій персоналу усіх
видів підприємств не може бути меншим за прожитковий мінімум,
встановлений державою. • Підприємство і держава: гарантії прав. умови і
контроль діяльності, відповідальність. Держава гарантує дотримання
законних прав та інтересів кожного підприємства. При здійсненні
господарської і іншої діяльності підприємство має право з власної
ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства
України. Окрім передбачених законодавством випадків, втручання
державних і громадських органів, політичних партій і рухів у
діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи
очікуваний, але не одержаний прибуток), заподіяні підприємству з вини
державних органів або їх службових осіб, мають бути відшкодовані за
рахунок останніх.

Держава забезпечує будь-якому підприємству рівні економічні і правові
умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку,
здійснюючи його регулювання за допомогою економічних методів та
антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які
впроваджують прогресивні технології і створюють нові робочі місця;
стимулює розвиток малих підприємств шляхом надання пільг при
оподаткуванні та одержанні державного кредиту, створення фондів сприяння
розвитку малих підприємств тощо.

Контроль за окремими видами діяльності підприємства здійснюють державна
податкова інспекція та державні органи, що виконують нагляд за безпекою
виробництва і праці (включаючи екологічну безпеку) в межах своєї
компетенції, встановлюваної відповідними законодавчими актами України.
Якщо вимоги цих органів виходять за межі їх повноважень, підприємство
має право не виконувати такі вимоги.

За порушення договірних зобов’язань, кредитно-розрахункової та
податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції і інших правил
здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність,
передбачену чинним законодавством України (сплачує штрафи,
відшкодовує заподіяні збитки). Проте це без згоди споживача не звільняє
підприємство від виконання зобов’язань щодо поставок продукції,
здійснення робіт або надання послуг у повному обсязі та відповідні
строки.

Статут підприємства. Будь-яке підприємство (добровільне об’єднання
підприємств) діє на підставі власного статуту, тобто певного
зібрання правил, що регулюють сукупну їх діяльність, взаємовідносини
з іншими господарюючими суб’єктами. Статут має відповідати основним
положенням закону України про підприємства; він затверджується власником
(власниками) чи засновником (засновниками) підприємства (добровільного
об’єднання підприємств), а для державних підприємств — власником майна
за участю відповідного трудового колективу.

У статуті підприємства мають бути визначені: його точне найменування і
місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна
місія і цілі діяльності;

органи управління та порядок їх формування; компетенція (повноваження)
трудового колективу і його виборних органів; джерела та порядок
утворення майна; умови реорганізації і припинення існування. В
найменуванні підприємства повинні бути відображені його конкретна назва
(завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колективне, державне,
акціонерне товариство) та інше.

У статуті повинен бути визначений орган, що має право репрезентувати
інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада
підприємства, профспілковий комітет тощо). В нього можуть включатися
положення, зв’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові
взаємини, які виникають на основі членства; про повноваження, порядок
створення та структуру ради підприємства; про товарний знак тощо.

Колективний договір. На підприємстві важливу соціальну роль відіграє
колективний договір — угода між трудовим колективом в особі профспілки
та адміністрацією (власником чи уповноваженим ним органом), що
укладається (уточнюється) щорічно і не може суперечити діючому
законодавству України.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні
відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) усякого
підприємства, яке використовує найману працю. Колективний
договір звичайно охоплює вступну частину, що знайомить трудовий колектив
з напрямками розвитку і удосконалення виробництва (діяльності),
умов праці і культурно-побутового забезпечення працюючих на
підприємстві; а також декілька розділів з зобов’язаннями по основних
напрямках життєдіяльності колективу.

У колективний договір включаються зобов’язання щодо проведення
конкретних заходів по створенню сприятливих і безпечних для здоров’я
людей умов праці; по впровадженню нових технологій та устаткування, що
полегшують працю і поліпшують стан навколишнього середовища. В
колективному договорі передбачаються заходи щодо забезпечення
зростання продуктивності і оплати праці, професійної підготовки і
підвищення кваліфікації кадрів, соціального захисту працівників
підприємства. Значне місце у колективному договорі відводиться
зобов’язанням у галузі будівництва житла, будинків відпочинку,
санаторіїв, медичних та дошкільних установ, спортивно-оздоровчих
комплексів. Колективний договір має містити у собі виокремленім розділ,
що висвітлює питання участі працівників у використанні прибутку
підприємства, якщо це передбачене його статутом.

Сторони, які уклали і підписали колективний договір, повинні періодично
(не менше двох разів на рік) взаємозвітувати про його виконання на
зборах (конференції) трудового колективу.

Тема 3: Управління підприємствами.

Лекція 3.1.

Поняття, функції та методи управління.

Необхідність управління

Згідно з основними положеннями теорії систем будь-який об єкт, явище чи
процес (включаючи підприємство) можна розглядати як систему. Під
системою розуміють сукупність взаємопов’язаних у єдине ціле елементів.
Елемент системи

• це частина цілого, яку при даному розгляданні не треба роз’єднувати на
складові. Таким чином, будь-яка система:

— по-перше, складається з двох або більш елементів;

— по-друге, кожний елемент системи має характерні лише для нього
властивості;

— по-третє, між елементами системи існують зв’язки, за допомогою яких
вони впливають одне на одне;

— по-четверте, система не може існувати поза часом і простором. Система
має часову сутність (її склад може бути вичислений у кожний даний
момент), а також свої кінцеві границі та оточуюче середовище.

Перша особливість підприємства як системи полягає у тому, що
підприємство — це відкрита система, яка може існувати лише за умови
активної взаємодії з оточуючим середовищем (рис. 2.1).

Підприємство сприймає з проміжного та загального зовнішнього середовища
основні фактори виробництва та перетворює їх на виходи (товари, послуги,
інформацію, відходи) у зовнішнє середовище. При цьому умовою
життєздатності системи є вигідний обмін входу-виходу .

Друга особливість підприємства як системи: воно являє собою штучну
систему, яка створена людиною заради її власних інтересів, перш за все
спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є
поділ праці.

Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша
форма — це поділ праці на складові частини загальної діяльності шляхом
розкладання роботи на окремі завдання. Результатом горизонтального
поділу праці є формування підрозділів підприємства, які виконують певні
частини загального трансформаційного процесу. Оскільки робота на
підприємстві поділена між підрозділами та окремими виконавцями, хтось
повинен координувати їх дії, щоб досягти загальної мети.

Виникає необхідність відокремлення управлінської праці від виконавчої.
Таким чином необхідність управління пов’язана з процесами поділу праці
на підприємстві.

Входи у систему Виходи з системи

(підприємництво) (підприємства)

земля товари

послуги

інформація

відходи

Проміжне (специфічне) середовище

(споживачі, постачальники, банки, страхові компанії,

інші партнери, а також конкуренти)

Загальне зовнішнє середовище

(економічне, політико правове, соціально-культурне, екологічне,
міжнародне тощо)

Рис. 2.1. Взаємодія підприємства з зовнішнім середовищем.Управління,
яке у широкому розумінні являє собою діяльність, пов’язану з
координацією роботи інших людей, також є складною системою.
Диференціація та координація самої управлінської праці, формування
рівнів управління здійснюється за допомогою вертикального поділу праці.

Функції управління Кожне підприємство чи організація є
складною соціально-економічною системою, яка поєднує у виробничому
процесі різноманітні матеріальні елементи, людські ресурси та
інформаційні зв’язки. Зрозуміло, що підприємства розрізняються між собою
за розмірами, сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте
всі вони як системи мають й деякі спільні характеристики. Тому в
діяльності керівників будь-яких підприємств можна визначити і певні
загальні риси, до яких в першу чергу відносяться функції управління.

Функції управління — це об’єктивно обумовлені загальні напрями або сфери
діяльності, які у сукупності забезпечують ефективну кооперацію спільної
праці.

Розрізняють декілька функцій управління. Для того, щоб з’ясувати природу
та сутність кожної з них, розглянемо механізм функціонування
найпростішої моделі штучної системи (рис. 2.2).

У структурі цієї моделі, існує два елементи: елемент, позначений U —
управляючий елемент; елемент, позначений Е — ефектор (виконуючий
елемент).

Управляючий елемент сприймає:

— через вхідний канал імпульс з зовнішнього середовища (Y1);

— через канал зворотнього зв’язку імпульс про власний стан (X1) та стан
структури системи (Х2).

Рис. 2.2. Блок-схема функціонування найпростішої моделі штучної система.

На підставі сприйнятих імпульсів управляючий елемент починає
функціонувати. По-перше, він визначає конкретне (кількісне) . значення
вихідного параметру У2, тобто формулює мету діяльності системи.
По-друге, він виробляє імпульс Хз та надсилає його ефектору. Цей імпульс
має характер команди.

На блок-схемі показано, що ефектор сприймає також імпульс Z1 з
зовнішнього середовища. Це так звані перешкоди, які заважають досягненню
мети управління. Під впливом команди управляючого елементу та зовнішніх
перешкод ефектор починає своє функціонування. Результат його діяльності
— вихідний імпульс Уг. Але перш ніж надіслати його у зовнішнє
середовище, ефектор інформує управляючий елемент про виконання отриманої
команди Х2 через канал зворотнього зв’язку. Узгоджуючи прийняту від
ефектора інформацію з визначеною метою діяльності системи,
управляючий елемент поновлює своє функціонування. Якщо
результати діяльності ефектора співпадають з метою, тоді ефектор отримує
команду надіслати вихідний імпульс Y2 у зовнішнє середовище. В разі
неспівпадання управляючий елемент виробляє нові команди, якими в
подальшому спрямовує дії ефектора.

Таким чином управляючий елемент у структурі системи виконує такі
функції:

1) визначає мету функціонування системи. Оскільки одна і та ж мета може
бути досягнута різними способами, управляючий елемент повинен вибрати
один з них. При цьому під способом досягнення мети розуміють розробку
алгоритму трансформаційного процесу. Алгоритм трансформаційного
процесу — це опис однозначної послідовності дій по досягненню мети за
кінцевий час. Трансформаційний процес складається з сукупності
упорядкованих операцій. Отже, опрацювання способу досягнення мети
передбачає визначення самих операцій, тобто того, що повинні робити
члени організації, аби досягти її мети. Таким чином управляючий елемент
у структурі системи виконує функцію планування. Планування — це
процес визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку
та поєднання індивідуальних завдань членів організації для
досягнення загального результату;

2) кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія,
тобто виконуватися певним елементом даної системи. Отже реалізація
трансформаційного процесу передбачає також визначення того, хто саме
повинен виконувати кожну конкретну операцію і як виконавці взаємодіють
між собою. Ці процеси характеризують сутність організації як функції
управління. Організація — це процес формування структури системи,
розподілення завдань, повноважень та відповідальності між членами
організації для досягнення загальної мети її діяльності;

3) ефектор у системі займає підпорядковане положення. У перебігу
трансформаційного процесу він взагалі може відмовитись виконувати свої
обов’язки у відповідності з планом. Отже для того, щоб досягти мети
організації, керівник повинен не тільки спланувати та організувати
роботу, але й примусити людей виконувати її. Керівнику потрібно створити
умови, за яких члени організації відчували б, що вони можуть
задовольнити свої потреби такою поведінкою в організації, яка забезпечує
досягнення цілей підприємства. Таким чином, для забезпечення цілості
організації як системи управляючий елемент виконує функцію мотивації.
Мотивація — це процес, що спонукає членів організації до спільних
погоджених дій, які забезпечують досягнення загальної мети;

4) можливості появи зовнішніх перешкод, неповне або неадекватне
сприйняття команд від управляючого елементу можуть привести до
невиконання ефектором управлінських рішень і, в кінцевому результаті, до
відхилень у цілях діяльності системи. Для того, щоб запобігти цьому,
управляючий елемент повинен встановлювати стандарти діяльності ефектора,
вимірювати дійсні результати його діяльності, порівнювати досягнуте
з запланованим, коригувати діяльність у необхідних випадках, а також
накопичувати досвід для подальшого удосконалення планування. Все це
пояснює необхідність виконання управляючим елементом контрольних
процесів. Контроль означає процес вимірювання досягнутих за певний
період результатів, порівняння досягнутого з запланованим та коригування
діяльності, які у сукупності забезпечують виконання організацією своїх
планів.

Зазначені функції тісно пов’язані між собою у єдиному процесі
управління. Неякісне планування чи недосконала організація, так само
як і слабка мотивація або незадовільний контроль, негативно впливають
на результати управління та діяльності підприємства в цілому.

Управління підприємством відображає сукупність взаємопов’язаних процесів
планування, організації, мотивації та контролю, які забезпечують
формування та досягнення цілей підприємства.

Методи управління. Реалізація функцій управління здійснюється за
допомогою системи методів управління. Привести в дію організовану
систему, щоб отримати потрібний результат, можливо лише шляхом впливу на
неї управляючого органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти
погодженого впливу, які і забезпечують досягнення поставлених цілей.
Такі інструменти дістали назви методів управління.

Методи управління — це способи впливу на окремих робітників та виробничі
колективи в цілому, необхідні для досягнення цілей підприємства.

Управління господарською організацією спрямоване на людей, на коло їх
інтересів. Тому основою класифікації, методів управління є внутрішній
зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої діяльності.
За своїм змістом мотиви виробничої діяльності людини можна поділити на
матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. У відповідності
з цим розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні
методи управління.

Економічні методи управління реалізують матеріальні інтереси участі
людини у виробничих процесах шляхом використання товарно-грошових
відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації. Перший — це
управління, орієнтоване на використання створеного на державному рівні
економічного сегменту загального зовнішнього середовища. Зміст цього
аспекту зокрема складає:

— формування системи оподаткування;

— визначення амортизаційної політики;

— формування митної політики;

— визначення мінімального рівня заробітної плати тощо. Другий аспект
пов’язаний з управлінням, орієнтованим на використання різноманітних
економічних категорій, таких як фінансування, кредитування,
ціноутворення, економічні санкції і таке інше.

Соціольно-психологічні методи реалізують мотиви соціальної поведінки
людини. Рівень сучасного виробництва, зростання загальноосвітнього та
професійно-кваліфікаційного рівня призвели до суттєвих змін у системі
цінностних орієнтацій та структурі мотивації виробничої діяльності
людей. Традиційні форми матеріального заохочення поступово
втрачають свій стимулюючий вплив. Все більшого значення набувають такі
фактори,, як: змістовність та творчий характер праці, можливості для
прояву ініціативи, соціальне визнання власної праці тощо. Тому розуміння
закономірностей соціальної психології та індивідуальної психіки людини
є необхідною умовою ефективного управління. Реалізація
соціально-психологічних методів управління здійснюється за допомогою
різноманітних засобів соціального орієнтування та регулювання, групової
динаміки, вирішення конфліктних ситуацій, гуманізації та демократизації
праці.

Організаційні методи управління реалізують мотиви примусового
характеру. Їх існування обумовлене зацікавленістю людей у
спільній організації праці. Організаційні методи управління — це
комплекс способів та прийомів впливу на людей, заснованих на
використанні організаційних відносин та адміністративній владі
керівництва. Всі організаційні методи управління поділяються на
регламентуючі та розпорядчі.

Зміст регламентуючих методів полягає у формуванні структури та ієрархії
управління, делегуванні повноважень та відповідальності членам
організації, визначенні орієнтирів діяльності .підлеглих, наданні
методичної, інструктивної та іншої допомоги виконавцям.

Розпорядчі методи управління охоплюють поточну оперативну організаційну
роботу, тобто визначення і розподіл конкретних завдань виконавцям,
контроль за їх виконанням, проведення нарад тощо.

Управління підприємством здійснюється всією системою методів управління.
Організаційні методи створюють передумови використання економічних
методів. Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та
економічні і утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів
управління господарською організацією.

Виробнича та загальнга структура управління.

Поняття структури. Підприємство як відкрита система своє існування і
розвиток засновує на взаємодії з зовнішнім середовищем. При цьому умовою
існування системи є певна відповідність між середовищем та системою.
Будь-які зміни у середовищі та (або) у самій системі призводять до
порушення функціонування або руйнування цієї системи. Пристосуватися до
змін у середовищі система може різними шляхами. Можна змінити кількість
або якість елементів, з яких складається система. Але можна поміняти
зв’язки між елементами, щоб досягти нового синергічного ефекту.
Взаємодія елементів усередині системи забезпечує трансформацію
входів на виходи. Отже ефективність процесу трансформації залежить не
тільки від якості елементів системи, але і від способу їх поєднання,
тобто від структури системи.

Структура підприємства — це його внутрішній устрій, який характеризує
склад підрозділів та систему зв’язків, підпорядкованості та взаємодії
між ними. При цьому розрізняють поняття виробничої, загальної та
організаційної структур управління.

Виробнича структура. Основу діяльності кожного підприємства
становлять виробничі процеси, які виконуються у відповідних
підрозділах. Склад цих підрозділів саме і характеризує виробничу
структуру підприємства. Існує декілька принципів класифікації
виробничих структур.

1. В залежності від підрозділу, на закладі якого будується структура,
розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі
структури.

За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех,
тобто адміністративне відокремлена частина підприємства, у якій
виконується певний комплекс робіт у відповідності з
внутрішньозаводською спеціалізацією. За характером своєї діяльності цехи
поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні.

Основні цехи виготовляють продукцію, що призначена для
реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та
спеціалізацію підприємства.

Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовується для
забезпечення власних потреб усередині самого підприємства.

Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують
необхідні умови для нормального перебігу основних та допоміжних
виробничих процесів.

Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та
виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

У структурі деяких підприємств ~ існують експериментальні
(дослідні) цехи, які займаються підготовкою та випробуванням нових
виробів, розробкою нових технологій, проведенням
різноманітних експериментальних робіт.

На невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами
застосовується безцехова виробнича структура. Основою її побудови є
виробнича дільниця, як найбільший структурний підрозділ підприємства.
Виробнича дільниця ~ це сукупність територіальне відокремлених робочих
місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або І
виготовляється однотипна продукція.

На великих підприємствах декілька однотипних цехів можуть бути об’єднані
у корпус. У цьому випадку корпус стає основним структурним підрозділом
підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної.

На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси виробництва,
характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини
(металургійна, хімічна, текстильна промисловість),
використовується комбінатська виробнича структура, її основу становлять
підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (чавун,
сталь, прокат).

2. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну,
предметну та змішану виробничі структури. Ознакою технологічної
структури є спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної
частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу
(ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного
підприємства). Технологічна структура використовується переважно на
підприємствах одиничного та дрібносерійного виробництва з різноманітною
та нестійкою номенклатурою продукції.

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні
певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з
використанням різноманітних технологічних процесів та операцій (цех
кузовів, задніх мостів, двигунів на автомобільному заводі). Предметна
структура виробництва поширена на підприємствах великосерійого та
масового виробництва з обмеженою номенклатурою та значними обсягами
продукції. Проте на практиці — обмаль підприємств, де всі цехи
спеціалізовані лише технологічно або лише предметно. Переважна більшість
підприємств використовує змішану виробничу І структуру, за якої частина
цехів спеціалізована технологічно, а решта — предметне.

3. В залежності від наявності основних та допоміжних процесів
розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурою
виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають всю
сукупність основних та допоміжних цехів, а з спеціалізованою структурою
— лише їх частину. При цьому підприємства з спеціалізованою структурою
поділяють на:

— підприємства механоскладального типу, які отримують заготівки
від інших підприємств;

— підприємства складального типу, які випускають продукцію з деталей,
вузлів та агрегатів, що виготовляються на інших підприємствах;

— підприємства заготівельного типу, що спеціалізуються на виробництві
заготівок;

— підприємства, спеціалізовані на виробництві окремих деталей.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох
факторів. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги
виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження
підприємства.

Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особливості
продукції, що виробляється, безпосередньо обумовлюють хід виробничого
процесу та склад відповідних підрозділів. Так, конструкція виробу
передбачає певні технологічні процеси його виготовлення, певну
їх послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначає і певний перелік
виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна
технологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її
реалізують, та призводить до більш розгалуженої системи зв’язків між
ними.

Кількість виробничих підрозділів підприємства та їх розміри залежать
також і від обсягів виробництва продукції. Якщо вони незначні, то увесь
виробничий процес можна здійснювати в межах одного чи невеликої
кількості підрозділів зі спрощеною системою зв’язків.

Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. З
-розвитком та поглибленням спеціалізації – зменшується кількість
виробничих підрозділів підприємства, спрощується його структура.
Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша
його структура.

Виробнича структура підприємства залежить і від місця його знаходження.
Наприклад, підприємства розташовані у віддалених “від промислових
центрів регіонах, як правило, більш універсальні та автономні. Для таких
підприємств характерна розвинута виробнича структура.

Загальна структура. Будь-яке підприємство — це сукупність не
тільки виробничих підрозділів. До його складу входять відділи апарату
управління, заклади культурно-побутового призначення, інші
невиробничі підрозділи. Тому поряд з виробничою існує і поняття
загальної структури підприємства.

Загальну структуру утворює сукупність всіх виробничих, невиробничих та
управлінських підрозділів підприємства.

Типова загальна структура промислового підприємства наведена на рис.2.4.
Підприємство очолює директор. Він здійснює керівництво підприємством в
цілому, тобто репрезентує підприємство у будь-яких організаціях та
закладах, розпоряджається в межах чинного законодавства його майном та
засобами, укладає договори, відкриває в банках розрахункові рахунки
тощо.

Першим заступником директора є головний інженер. Він керує
науково-дослідними та експериментальними роботами, безпосередньо
відповідає за удосконалення техніки та технології виробництва. В його
обов’язки входить також технічна підготовка та обслуговування
виробництва, розробка заходів щодо підвищення якості продукції та
дотримання технологічної дисципліни.

Економічну службу на підприємстві очолює головний економіст (заступник
директора з питань економіки). Він відповідає за організацію планової
роботи на підприємстві. Підпорядковані йому відділи здійснюють контроль
за виконанням планових завдань, проводять аналіз діяльності
підприємства. У його компетенції знаходяться також питання фінансів,
організації праці та заробітної плати.

Головне завдання начальника виробництва — це забезпечення виконання
планів підприємства. З цією метою начальник виробництва та
підпорядкований йому виробничий відділ розробляють оперативні плани
випуску продукції для кожного цеху, забезпечують ритмічну роботу по їх
виконанню, здійснюють контроль та регулювання перебігу виробничого
процесу.

Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, просування
товарів, а також матеріально-технічного забезпечення виробництва
покладені на заступника директора з комерційних питань. Заступник
директора з кадрових та соціальних питань відповідає за реалізацію
кадрової політики підприємства. Він, зокрема, займається питаннями
відбору персоналу, його професійної орієнтації та соціальної
адаптації.-навчання, підвищення та пониження в посаді, переведення,
звільнення. Крім того, йому підпорядковані служби, що задовольняють
соціальні потреби персоналу підприємства.

Декілька підрозділів апарату управління підприємства підпорядковані
безпосередньо директору. Облік виробництва, контроль за
використанням засобів та дотриманням фінансової дисципліни, складання
звітів та балансів, розрахунки з робітниками та службовцями здійснює
бухгалтерія. Функції контролю якості продукції, запобігання браку,
розробки та впровадження систем управління якістю покладені на
незалежний від будь-якого заступника директора Відділ технічного
контролю. Реалізацію діловодства на підприємстві, тобто приймання
вхідної документації, її реєстрацію, облік, розподіл, організацію
внутрішнього документообігу, відправку та зберігання
документів забезпечує канцелярія.

Директору підприємства також безпосередньо підпорядковані
начальники цехів, які здійснюють технічне та господарське керівництво
відповідним цехом. До складу апарату управління цеху входить заступник
начальника цеху з підготовки виробництва. Він займається питаннями
розробки технологічних процесів, забезпечує дільниці необхідною
документацією та оснасткою. Помічник начальника цеху з виробництва
здійснює оперативне керівництво виробничими процесами. Механік
цеху організує ремонт устаткування та нагляд за його експлуатацією.
Економічну роботу в межах цеху очолює економіст, а питаннями нормування
та оплати праці займається нормувальник.

Начальник цеху здійснює управління виробництвом за допомогою майстрів
виробничих дільниць, які вже безпосередньо або за допомогою бригадирів
організують працю виконавців.

Сутність і параметри організаційної структури управління підприємством.
Типи організаційних структур. Лінійно-функціональні, дивізіональні,
матричні. Сфери застосування.

Поняття організаційної структури У відповідності з виробничою
структурою підприємства формуються органи управління дільниць, цехів
та підприємства в цілому. Одночасно з цим поділ праці в сфері
управління зумовлює відокремлення однорідних робіт за функціями
управління та зосередження цих робіт у підрозділах апарату управління.
Отже управлінський персонал підприємства поділяється на лінійний та
функціональний (штабний, апаратний). Лінійний персонал забезпечує
безпосереднє керівництво виробництвом. Функціональний — допомагає
лінійним керівникам виконувати функції управління своїми
підрозділами. Між лінійними керівниками і посадовими особами апарату
управління виникають певні організаційні відносини. Сукупність лінійних
і апаратних органів управління та відносини між ними утворюють систему
управління підприємством.

Організаційна структура управління — це форма системи управління, яка
визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

В організаційній структурі управління кожний її елемент (виробничий чи
управлінський підрозділ) має своє певне місце та відповідні зв’язки, які
і забезпечують їх взаємодію. Зв’язки наведених елементів системи
управління поділяються на лінійні, функціональні та міжфункціональні.

Лінійні зв’язки виникають між підрозділами та, керівниками різних
рівнів управління (директор начальник цеху ~ майстер). Ці зв’язки
з’являються там, де один керівник адміністративне підпорядкований
іншому.

Функціональні зв”язки характеризують взаємодію керівників, що виконують
певні функції на різних рівнях управління. Але між ними не існує
адміністративного підпорядкування (начальник цеху — начальник планового
відділу).

Міжфункціональні зв”язки мають місце між підрозділами одного і того ж
рівня управління (начальник цеху — начальник цеху).

Характер зазначених зв’язків визначає відповідний тип організаційної
структури управління.

Типи організаційних структур управління. В практиці господарювання
традиційно розрізняють декілька типів організаційних структур
управління.

1. Лінійна організаційна структура управління — це така структура, між
елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. За лінійної
структури кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі
адміністративні та спеціальні функції у відповідному підрозділі.
Перевагами структури лінійного типу є: чіткість взаємовідносин,
несуперечливість команд, оперативність підготовки та реалізації
управлінських рішень, надійний контроль. Але керівник при цьому має бути
висококваліфікованим універсалом, здатним вирішувати будь-які питання
підпорядкованих йому ланок.

Проте в умовах частих технологічних змін, оновлення номенклатури
продукції використання цієї структури розтягує терміни підготовки та
прийняття управлінських рішень, не забезпечує злагодженості у
роботі функціональних підрозділів.

4. Виникнення дивізіональної організаційної структури управління
пов’язане з поглибленням поділу управлінської праці. Зокрема, це процеси
децентралізації оперативних функцій управління, котрі передаються
виробничим підрозділам, та централізації
загальнокорпоративних функцій управління (фінансова діяльність,
розробка стратегії і т. ін.), які зосереджуються у вищих ланках
адміністрації корпорації. Таким чином, за дивізіональної структури
кожний виробничий підрозділ (дивізіон, відділення) корпорації має свою
власну досить розгалужену структуру управління, що забезпечує його
автономне функціонування. Лише декілька стратегічних функцій
централізовані на рівні адміністрації всієї корпорації.

Групування видів діяльності у дивізіональній організаційній
структурі здійснюється з використанням принципу поділу праці за цілями
(рис. 2.6). Це означає, що навколо певного виробництва формується
автономна організаційна спільність. При цьому можливі три способи
групування виробничих підрозділів:

1) продуктовий (виготовлення певного продукту); 2) за групами споживачів
(задоволення потреб певної групи споживачів); 3) за місцем знаходження
(розташування у певному географічному районі).

Перевагами дивізіональної структури є: гнучке реагування на
зміни у зовнішньому середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та
підвищення їх якості.

Але водночас збільшуються чисельність апарату управління та витрати на
його утримання.

Дивізіональні організаційні структури управління використовуються
великими підприємствами зі значною кількістю виробничих відділень, які
функціонують в умовах динамічного середовища.

5. За матричної організаційної структури управління поряд з
лінійними керівниками підприємства та функціональним апаратом управління
виділяють ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки — проектні групи
(рис. 2.7).

Проектні групи формуються з спеціалістів постійних функціональних
відділів. При цьому вони лише тимчасово підпорядковані керівнику
проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх
функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного
керівника по відношенню до спеціалістів проектної групи. Одночасно він є
функціональним керівником по відношенню до виробничих підрозділів
підприємства, що забезпечують реалізацію проекту.

Головна особливість матричних організаційних структур — це їх виключно
висока гнучкість та орієнтація на нововведення. Але матричні структури
мають і певні недоліки: збільшення чисельності управлінського персоналу,
зростання кількості інформаційних зв’язків між робітниками підрозділів,
виникнення конфліктних ситуацій через непризнания принципу
єдиноначальності.

Використання матричної структури виправдано в умовах високодинамічного
середовища, підприємствами з великою кількістю виробництв обмеженого
життєвого циклу.

Ряс. 2.6. Днвізіональна організаційна структура управління

Рис. 2.7. Матрична організаційна структура управління

Тема 4: Персонал.

Лекція 4.1.

Класифікація і структура персоналу підприємства та їх характеристика.

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом
розвитку економіки є люди; їх майстерність, освіта, підготовка,
мотивація діяльності. Існує непересічна залежність
конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості
трудового потенціалу персоналу підприємства, організації.

Персонал підприємства формується та змінюється під впливом внутрішніх
(характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх
факторів (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства,
характер ринку праці тощо). Вплив останніх конкретизується у таких
параметрах макроекономічного характеру, як: чисельність активного
(працездатного) населення, загальноосвітній його рівень, пропозиція
робочої сили, рівень зайнятості, потенційний резерв робочої сили. У
свою чергу ці характеристики обумовлюють кількісні та якісні параметри
трудових ресурсів.

Трудові ресурси ~ це частина працездатного населення, що за своїми
віковими, фізичними, освітніми даними відповідає тій чи іншій сфері
діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які вже
працюють) та потенційні (ті, що мають бути залучені до певної праці у
перспективному періоді).

Саме трудові ресурси, реальні та потенційні, є одним з головних об’єктів
управління на рівні як макросистем (держава, регіон, галузь), так
і мікросистеми (підприємство). Управління трудовими
ресурсами підприємства охоплює певні етапи (рис. 4.1).

Для характеристики усієї сукупності працівників підприємства
застосовуються терміни — персонал, кадри, трудовий колектив) .

Персонал підприємства являє собою сукупність постійних працівників, що
отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід
практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати
участь інші працездатні особи на основі тимчасового трудового договору
(контракту). Враховуючи те, що багато підприємств поза основною
діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їх
призначенню, всі працівники підрозділяються на дві групи: персонал
основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема, у
промисловості до першої групи – промислово-виробничого персоналу —
відносяться працівники основних, допоміжних та обслуговуючих
виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій,
заводоуправління, складів, охорони — тобто всі зайняті у виробництві
або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового
персоналу входять працівники структур, які хоч і знаходяться на балансі
підприємства, але не зв’язані безпосередньо з процесами промислового
виробництва, а саме: житлово-комунального господарства, дитячих садків
та ясел, амбулаторій, учбових закладів тощо.

Такий розподіл персоналу підприємства на дві групи необхідний для
розрахунків заробітної плати, узгодження трудових показників з
вимірниками результатів виробничої діяльності (при визначенні
продуктивності праці приймається, як правило, чисельність тільки
промислово-виробничого персоналу). Разом з тим поширення процесів
інтеграції промислових систем з банківськими, комерційними та іншими
господарськими структурами вищезазначене групування персоналу стає все
більше умовним.

У відповідності з характером виконуваних функцій персонал підприємства
поділяється звичайно на чотири категорії: керівники, спеціалісти,
службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та
їх структурних підрозділів. До них відносяться директори
(генеральні директори), начальники, завідуючі, керуючі, виконроби,
майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах;

повні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, повний механік
тощо), а також заступники відповідно до вищеперелічених посад.

Спеціалістами вважаються працівники, що займаються
інженерно-технічними, економічними та іншими роботами, зокрема —
інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори,
юрисконсульти, соціологи тощо.

До службовців відносяться працівники, що здійснюють підготовку та
оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування
(тобто виконують суто технічну роботу), зокрема — діловоди, обліковці,
архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки,
сценографісти тощо.

Робітники безпосередньо зайняті у процесі створення матеріальних
цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевозкою
пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до робітників
відносяться двірники, прибиральниці, охоронці, кур’єри, гардеробники.

В аналітичних цілях всіх робітників можна поділити на основних — тих, що
безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних
— тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва.
Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації
межі між основними та допоміжними робітниками стираються, а роль
останніх (зокрема наладчиків, механіків) зростає.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його
розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує
відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.
Спеціальність — це більш або менш вузька різновидність трудової
діяльності в межах професії.

Відповідно до цих визначень, наприклад, професія токаря охоплює
спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника,
токаря-розточувальника тощо.

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки галузі
діяльності, характеру продукції чи послуг, що надаються, рівня
технічного розвитку. Кожна галузь має властиві лише їй професії та
спеціальності. В той же час існують загальні (наскрізні) професії
робітників та службовців. Так, наприклад, у харчовій промисловості
нараховується 850 професій та спеціальностей і з них тільки біля
половини є специфічними для цієї галузі.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їх
можливостях виконувати роботи тієї чи іншої складності.

Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що
визначають ступінь підготовленості працівника до виконання
професійних функцій обумовленої складності. Рівень кваліфікації
керівників, спеціалістів та службовців характеризується рівнем
освіти, досвідом роботи на тій або іншій посаді. Відрізняють
спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені
та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою
спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів
середньої кваліфікації (працівники з середньою освітою та деяким
практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають
відповідні посади — інженерні, економічні, але не мають
спеціальноїосвіти).

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи:
висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані і некваліфіковані.
Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову
професійну підготовку (табл.4.1).

Конкретний рівень кваліфікації робітників визначається за допомогою
тарифно-кваліфікаційних довідників (характеристик). Для оцінки
кваліфікаційного рівня та організації оплати праці робітників тих
професій, а керівників, спеціалістів та службовців за посадами, що є
загальними для всіх бюджетних установ і організацій, використовується
“Єдина тарифна сітка” (29-ти розрядна). При цьому передбачається, що
посадові оклади (ставки заробітної плати) працівників бюджетних
організацій встановлюються з урахуванням кваліфікаційних вимог і
тарифних розрядів працівників відповідної кваліфікації на основі
атестації або тарифікації.

Слід враховувати протиріччя, яке досить часто виникає з двох різних
підходів до визначення кваліфікації. З одного боку, оцінка кваліфікації
робочих місць або робіт, що підлягають виконанню, з іншого — оцінка
кваліфікації конкретних виконавців цих робіт. Їх розбіжність створює
конфліктну ситуацію, яка повинна розв’язуватись у переговорному
процесі при складанні відповідних тарифних угод чи контрактів.

Таблиця 4.1. Групи робітників за рівнем кваліфікації, виконувані ними
роботи і терміни їх підготовки.

Кваліфікаційні групи робітників Основні роботи, що виконуються Термін
підготовки, стажування, досвід

Висококваліфіковані Особливо складні та відповідальні роботи (ремонт і
наладка складного обладнання, виготовлення меблів тощо) Більше 2-3
років. Періодичне стажування. Великий практичний досвід роботи

Кваліфіковані Складні роботи (метало- та деревообробні, ремонтні,
слюсарні, будівельні тощо) 1-2 роки. Чималий досвід роботи

Малокваліфіковані Нескладні роботи (метало-та деревообробні, ремонтні,
слюсарні, будівельні тощо) Декілька тижнів. Певний досвід роботи

Некваліфіковані Допоміжні та обслуговуючі (вантажники, гардеробники,
прибиральники тощо) Не мають спеціальної підготовки

Особливості структури персоналу різних типів підприємств (фактори
впливу).

Наведені вище класифікаційні ознаки персоналу підприємства поряд з
іншими (стать, вік, ступінь механізації праці, стаж) служать основою для
розрахунків різних видів структур. Для ефективного управління важлива не
проста констатація чисельності (або її динаміки) окремих категорій
працюючих, а вивчення співвідношення між ними (рис.4.2).

Це дозволяє не тільки виявити вплив фактору й встановити найбільш
суттєві структурні зміни, їх рушійні сили, тенденції і на цій основі
формувати реальну стратегію щодо розвитку трудових ресурсів.

На формування різних видів структур персоналу та трудових ресурсів як на
макро-, так і на мікрорівні в найближчі роки будуть впливати такі
фактори та загальні тенденції:

Керівники 18%

Спеціалісти

Службовці

Робітники 82%

Рис. 4.2. Категорії та пересічна структура персоналу підприємств
промисловості України

• Інтенсивний перерозподіл працюючих з промислового та
сільськогосподарського видів діяльності в інформаційну сферу та у сферу
праці по обслуговуванню населення.

• Включення до складу трудових ресурсів працівників з більш високим
рівнем, ніж у тих, що вибувають за межі працездатного віку.

• Підвищення частки допоміжної розумової праці (сьогодні вона в кілька
разів менша, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою).

• Зростання попиту на кваліфіковану робочу силу (операторів, наладчиків,
програмістів-експлуатаційників), що може значною мірою задовольнятись за
рахунок безробітних з категорій керівників та спеціалістів.

• Уповільнення темпів зниження частки мало- та некваліфікованої праці у
зв’язку з різким скороченням за останні п’ять років технічного
переозброєння діючих підприємств.

• Система освіти недостатньо враховує можливі та вже існуючі
технологічні зрушення, продовжуючи відтворення кваліфікованих кадрів в
основному за старою фаховою схемою.

• Входження економіки України в гіперінфляційний режим обумовлює
нарощування безробіття, яке сьогодні ще виявляється, в основному, у
прихованих формах.

Формування ринкового механізму та системи державного
регулювання ринку праці потребують урахування цих та інших
об’єктивних тенденцій, їх позитивного та негативного впливу на
функціонування економіки в цілому та окремих підприємств.

Оцінка трудового потенціалу підприємства.

Управління трудовими ресурсами, забезпечення їх ефективного
використання викликає необхідність формування системи оцінки
трудового потенціалу підприємства.

Перш за все слід відрізняти явочну, облікову та середньооблікову
чисельність працюючих на підприємстві. Явочна чисельність включає всіх
постійних, тимчасових і сезонних працюючих, що прийняті на роботу на
строк один і більше днів незалежно від того, знаходяться вони на роботі,
у відпустці, відрядженні, звільнені від праці за хворобою чи з інших
причин. Середньооблікова чисельність працюючих за певний період
визначається як сума середньомісячної чисельності, поділена на кількість
місяців у розрахунковому періоді. Різниця між обліковою та явочною
чисельністю характеризує резерв (в основному робітників), що має
використовуватись для заміни тих, що не виходять на роботу з поважних
причин.

Окрім оцінки персоналу шляхом аналізу групування за названими вище
ознаками, найбільш часто у зарубіжній та вітчизняній практиці управління
трудовими ресурсами

використовуються такі показники:

Ці та інші аналітичні показники (коефіцієнти) потребують їх
порівняння з аналогічними споріднених підприємств або ж повинні
аналізуватися в динаміці. Треба також враховувати, що вони
характеризують тільки потенціал трудових ресурсів та його відповідність
іншим факторам та умовам виробництва. Ефективність використання
трудових ресурсів виявляється повною мірою через показники, що
характеризують результати діяльності підприємства.

Визначення чисельності працівників по всім категоріям.

Окреслюючи цілі та напрямки розвитку діяльності підприємства, його
керівництво повинно визначити необхідні для їх реалізації ресурси, в
тому числі трудові.

Планування трудових ресурсів на діючому підприємстві починається з
оцінки їх наявності. Остання передбачає інвентаризацію робочих
місць, виявлення кількості працюючих на кожній операції, що
забезпечує реалізацію кінцевої мети (створення продукції, надання
послуг). Аналіз і подальші розрахунки проводяться за категоріями
працюючих (робітники, керівники, спеціалісти, службовці), а по кожній з
них — за професіями, спеціальностями, розрядами. Щодо працівників
розумової праці можливе використання системи інвентаризації трудових
навичок або спеціальностей, що передбачає реєстрацію професійних навичок
службовців з зазначенням кількості працівників, які володіють ними.

Розрахунки чисельності спираються не лише на кількісну та якісну оцінку
самих трудових ресурсів, але й на можливий рівень їх використання,
аналіз обумовлюючих факторі» ‘ — технічних, організаційних,
соціально-економічних.

Об’єктами аналізу виступають:

— номенклатура виготовлюваної продукції та послуг, що надаються;

— втрати робочого часу та їх причини;

— характер та порівняльний рівень технологічних процесів та
устаткування;

— прогресивність та відповідність сучасним вимогам організації праці та
виробництва;125

— рівень мотивації трудової діяльності;

— норми обслуговування та виробітку, рівень їх

фактичного виконання тощо.

Визначення планової чисельності персоналу залежить від специфіки
підприємства, особливостей його функціонування. Зокрема:

розрахунки за своїм обсягом будуть різними для підприємств масового і
серійного виробництва у порівнянні з підприємствами одиничного та
дослідного виробництва;

підприємство, яке докорінно диверсифікує свою діяльність, натрапить
на значно більші проблеми у розрахунках, ніж підприємство, що розширює
тільки обсяги виробництва чи надання послуг;

підприємству, виробництво на якому носить ритмічний характер протягом
всього року, невідомі проблеми виробництва сезонного характеру, у
тому числі у розрахунках чисельності персоналу.

За умови значних організаційних зрушень (наприклад, створення нового
підприємства) оцінка майбутніх потреб у трудових ресурсах являє собою
досить складне завдання. У цьому випадку використовуються типові
структури, моделі, аналоги. При визначенні чисельності на перспективний
період необхідно враховувати фактори зовнішнього середовища, а саме:
ринкову кон’юнктуру, пов’язану з тим чи іншим видом діяльності;
циклічність розвитку економіки, передбачення можливого
загального економічного спаду; регіональні особливості ринку праці
(переміщення виробничих потужностей в регіони з нижчою вартістю праці);

державні (урядові) програми, замовлення, контракти (у відповідності з
останніми підприємство зобов’язане створювати нові робочі місця);

юридичні аспекти (закони, договори з профспілками і т. ін.), що
регулюють трудові відносини, захищають інтереси окремих категорій
населення та працюючих; *

можливості використання тимчасового наймання працівників, надомної
праці.

Техніка розрахунків планової чисельност окремих категорій працівників
визначається конкретною специфікою їх професійної діяльності та
галузевими особливостями функціонування того чи іншого підприємства. Але
у всіх випадках вона має базуватись на врахуванні можливої економії
затрат праці за факторами.

Розглянемо систему необхідних (основниу) розрахунків на прикладі
промислового підприємства.

Перш за все для виявлення загальної (Відносно приблизної) чисельності
промислово-виробничого персоналу на плановий період використовується
метод коригування базової чисельності.

де Чпл – чисельність промислово-виробничого персоналу, що необхідна для
забезпечення планового обсягу виробництва, чол.;

ЧБ — базова (очікувана) чисельність, чол.;

(V— плановий темп зростання обсягу виробництва продукції, %

(Ч — сумарне змінювання чисельності за пофакторним розрахунком можливого
зростання продуктивності праці, чол.

Більш точним є метод розрахунку планової чисельності на основі повної
трудомісткості виготовлення продукції:

де ?t — повна трудомісткість виробничої програми планового року (включає
технологічну трудомісткість, трудомісткість обслуговування та управління
виробництвом),

нормо-годин;

Трп – розрахунковий ефективний фонд часу одного працівника, годин (табл.
4.2).

Квн — очікуваний коефіцієнт виконання норм.

де ti – планова трудомісткість одиниці 1-го виду виробу, нормо-годин;

тi — кількість виробів і-го виду, одиниць;

n — кількість видів виготовлюваних одиниць/

Таблиця 4.2. Розрахунок балансу робочого часу середньо-облікового
працюючого (цифри умовні)

Показники Очікувані результати

поточного року розрахункового року

Кількість календарних днів 365 365

Вихідні і святкові дні 110 109

Номінальний фонд робочого часу, днів 255 256

Невиходи на роботу, днів 28 36

зних:

відпустки 21 23

захворювання 10 9

невиходи, що дозволяються законом 2 2

з дозволу адміністрації 1 1

прогули 2 1

цілодобові простої 1 –

страйки 1 –

Явочний робочий час, днів 217 220

Середня тривалість робочого дня,годин 7,95 7,90

Внутрішньозмінні втрати робочого часу та простої, годин 0.45 0.30

Ефективний фонд часу за рік, годин 1627.5 1672

) — контроль технологічного процесу, управління апаратами, машинами та
іншим устаткуванням — розраховується за нормами обслуговування, а саме:

де m0 — кількість об’єктів, що обслуговуються (агрегатів і т. ін.);

nзм — кількість змін роботи на добу;

Кяо — коефіцієнт переводу явочної чисельності у облікову, який
розраховується за формулою

де f ~ плановий процент невиходів робітників на роботу;

Hоб — норма обслуговування одного агрегату (машини) — кількість об’єктів
на одного робітника.

Чисельність робітників (в основному допоміжних), для яких неможливо
встановити норми обслуговування та розрахувати трудомісткість
робіт (^дл4)’ визначається за формулою

де nрм — кількість робочих місць.

Чисельність працівників управління, спеціалістів, службовців
розраховується по кожній функції методом прямого нормування, якщо дані
щодо трудомісткості є вірогідними. За умови відсутності певної
інформації або надмірної трудомісткості розрахунків можна пропонувати
метод нормування чисельності цих категорій персоналу з
використанням кореляційної залежності типу

або

– нормативна (планова) чисельність працівників управління за
конкретною функцією;

х1, х2, …хn – значення факторів, що визначають чисельність працівників
за даною функцією;

u1, u2, …un — показники ступеня при чисельному •значенні факторів;

а0 — постійний коефіцієнт рівняння нормативної залежності;

а1а2…аn — коефіцієнт регресії (показники ступеня або коефіцієнти), що
визначають міру впливу кожного фактору на чисельність працівників.

При встановленні чисельності управлінського персоналу керуються
типовими штатними розкладами (схемами, моделями),

виробленими наукою управління та практикою у тій чи іншій сфері
діяльності. Додаткова потреба персоналу на перспективний плановий)
період виявляється на основі співставлення його фактичної наявності та
потреби па плановий період за окремими професіями та
кваліфікаціями. Вона розраховується як очікуваний приріст, з
урахуванням компенсації зменшення (вихід на пенсію, призов до армії і т.
ін.), заміни практиків спеціалістами тощо.

Тема 5: Матеріальні та нематеріальні активи.

Лекція 5.1. Характеристика виробничих фондів підприємства.

Виробничі фонди підприємства. Відмітні ознаки основних і оборотних
фондів.

Виробничі фонди підприємства. Виготовлення продукції (виконання
робота, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини
та певних

засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим змістом
складають виробничі фонди підприємства, всю сукупність яких за
властивими їм ознаками поділяють на основні та оборотні (рис. 5.1).

Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не
можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома
обставинами. По-перше, елементи засобів виробництва стають виробничими
фондами лише з моменту їх безпосереднього використання у виробничих
фондів складає найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 відсотків)
національного багатства країни. Основні фонди визначають характер
матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її
розвитку. Зростання і вдосконалення засобів праці забезпечують
безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці
виробничого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною
основних фондів, складають матеріальну основу виробничої потужності
підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію
виготовлюваної продукції (сировина, конструкційні матеріали), створюють
матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи
виробничого устаткування (паливо, енергія), збереження і
транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали ~
мастила, фарби тощо; тара).

Майно соціального походження.

Майно соціального призначення. Кожне підприємство володіє іншим
майном (матеріальними цінностями) переважно невиробничого призначення.
Зокрема до основних фондів відносять також житлові будинки, будівлі
дитячих садків і ясел, поліклінік, їдалень, будинки відпочинку,
профілакторії, палаци культури, спортивні споруди та інші об’єкти
культурно-побутового призначення. Існуюча система обліку і статистики
зараховує такі об’єкти на баланс підприємства під умовною назвою
невиробничих основних фондів. Це некоректно з огляду економічної теорії,
оскільки суперечить економічній природі і сутності основних фондів
взагалі. Тому подібні об’єкти підприємств довготермінового
користування слід вважати майном суто соціального призначення або
об’єктами соціальної інфраструктури.

В умовах роздержавлення власності та розвитку ринкових відносин в
економну урізноманітнення і збільшення обсягу майна соціального
призначення стає нагальною потребою кожного підприємства. В народному
господарстві України вартість об’єктів соціальної інфраструктури
становить приблизно третину, а на підприємствах різних галузей
виробничої сфери коливається в межах 10-20 відсотків від загального
обсягу майна і має тенденцію до відносного зростання.

Оцінка, класифікація і структура основних виробничих фондів.

Оцінка основних фондів підприємства являє собою грошове
вираження їх вартості. Вона необхідна для правильного визначення
загального обсягу основних фондів, їх динаміки і структури, розрахунку
економічних показників господарської діяльності підприємства за
певний період часу.

У зв’язку з тривалим функціонуванням та поступовим спрацюванням засобів
праці, постійною зміною умов їх відтворення існує декілька видів оцінки
основних фондів. Основні фонди підприємства оцінюються: в залежності від
моменту проведення оцінки — за первісною (початковою) чи відновною
вартістю; з огляду на стан основних фондів — за повною або залишковою
вартістю.

Первісна вартість основних фондів — це фактична їх вартість на момент
введення в дію чи придбання. Зокрема, нове виробниче приміщення
зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його
спорудження (будівництва), а первісна вартість будь-якого виробничого
устаткування, окрім оптової ціни, включає витрати на його
транспортування і установленім на місці використання.

Відновна вартість основних фондів — це вартість їх відтворення в
сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті ж витрати, що й первісна
вартість, але за сучасними цінами. За зміною умов виробництва і цін на
однакові елементи засобів праці між первісною (початковою) і
відновною вартістю основних фондів виникає розбіжність, яка призводить
до ускладнення обліку і поточного регулювання процесу відтворення
основних фондів, правильного розрахунку певних економічних
показників діяльності підприємства. Тому для забезпечення однаковості у
вартісній оцінці основних фондів періодично проводиться їх переоцінка за
відновною вартістю. Остання переоцінка основних фондів народного
господарства України проведена за станом на 1 травня 1992 року.

Повна (первісна і відновна) вартість основних фондів — це їх
вартість у новому, не спрацьованому стані. Саме за цією вартістю основні
фонди рахуються на балансі підприємства впродовж усього періоду їх
функціонування.

Залишкова вартість основних фондів характеризує реально існуючу їх
вартість, ще не перенесену на вартість виготовлюваної продукції
(виконуваної роботи, здійснювані послуги). Вона є розрахунковою
величиною і визначається різницею між повною первісною (відновною)
вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних
фондів. Залишкова вартість основних фондів на час спричиненого
зношуванням їх вибуття має назву ліквідаційної вартості. В практиці
господарювання її використовують для розрахунків норм амортизаційних
відрахувань та визначення наслідків ліквідації спрацьованих основних
фондів.

Класифікація і структура

Необхідною умовою правильного обліку і планування відтворе гя основних
фондів підприємств є їх класифікація. Найбільше

економічне значення має видова класифікація, у відповідності з
якою всі основні фонди за ознакою подібності їх функціонального
призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види
(рис. 5.2).

У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів
відносять до оборотних фондів інструмент та інвентар зі строком
експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних
грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг
та взуття незалежно від строку використання і вартості.

Зображена на рис. 5.2 видова класифікація основних фондів
використовується існуючими системами бухгалтерського обліку і
статистики. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і
розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують більш
детальну класифікацію, згідно з якою кожний вид основих фондів в свою
чергу розподіляють на ряд груп та підгруп, що охоплюють засоби праці
аналогічного виробничо-технологічного призначення з приблизно
однаковими строками експлуатації.

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у
процесі виробництва, непересічне значення має їх поділ на дві частини:
активну, яка безпосередньо приймає участь у виробничому процесі і
завдяки цьому зумовлює певний обсяг та якість вироблюваної
продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу
виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно
робочі машини і устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі
прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах
управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі
технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові і нафтові свердловини.

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у
відсотках до їх загальної вартості на підприємстві, визначає видову
(технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших рівних
умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша і
ефективніша, чим більша у їх складі питома вага активної частини. Вона
змінюється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєвими серед них
є:

• виробничо-технологічні особливості підприємства;

• науково-технічний прогрес і зумовлений ним технічний рівень
виробництва;

• ступінь розвитку різних форм організації виробництва;

• відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових
основних фондів;

• вартість будівництва виробничих об’єктів і рівень цін на технологічне
устаткування;

• територіальне розміщення підприємства.

По всій сукупності промислових підприємств України у загальному обсязі
основних фондів питома вага окремих їх видів впродовж останніх років
коливалась в межах: будівель і споруд — 45-47%; машин і устаткування —
40-42%, у тому числі робочих — 30-32%; транспортних засобів — 2,5-3%. На
підприємствах і організаціях аграрного сектору частка у загальній
вартості сільськогосподарських виробничих основних фондів приблизно
становила: будівель, споруд і передавальних пристроїв — 64-65%; силових
і робочих машин і устаткування — 14-16%; робочої та продуктивної худоби
— 10-12%; багаторічних насаджень — 5-6%; транспортних засобів — 3-4% ‘
Загальна тенденція динаміки технологічної структури основних фондів
характеризується поступовим збільшенням питомої ваги активної їх
частини.

Лекція 5.2. Відтворення основних виробничих фондів.

Знос основних виробничих фондів та методи його оцінки.

Просте і розширене відтворення основних виробничих фондів відбувається у
безперервному процесі здійснення взаємозв’язаних різних його форм —
ремонту, модернізації та заміни/ окремих елементів засобів праці;
технічного переозброєння, реконструкції і розширення діючих цехів,
виробництв і підприємств в цілому, а також спорудження нових аналогічних
виробничих об’єктів. При цьому необхідною передумовою
нормального перебігу

У сільському господарстві робоча та продуктивна худоба, довгорічні
насадження виокремлюються у самостійні види основних фондів, в інших
галузях виробничої сфери відносяться до виду відтворювальних процесів
слугують постійні облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизація
основних фондів.

Спрацювання і старіння. Основні фонди протягом свого тривалого
функціонування зазнають фізичного (матеріального) і
економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння.

Під фізичним (матеріальним) спрацюванням основних
виробничих фондів розуміють явище втрачання ними своїх первісних
техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що
призводить до поступового зменшення їх реальної вартості — економічного
спрацювання. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних
фондів впливають їх надійність та довговічність, рівень екстенсивного і
інтенсивного використання, особливості технологічних процесів,
якість технічного догляду і ремонтного обслуговування,
кваліфікація робітників та інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування)
можна поділити умовно на дві частини- одну його частину періодично
усувають шляхом проведення ремонтів, а другу таким чином усунути
неможливо. З часом воно поступово накопичується і зумовлює такий
технічний стан того або іншого засобу праці, коли подальше використання
його у виробництві стає неможливим, тобто настає момент повного
фізичного спрацювання, яке вимагає заміни такого знаряддя праці новим
екземпляром аналогічного призначення. У зв’язку з цим виокремлюють
усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне
спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна
визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації
(шляхом зіставлення фактичної і нормативної величин з урахуванням
ліквідаційної вартості);

2) за даними обстеження технічного стану відносної величини економічного
спрацювання, тобто відношення їх вартості, перенесеної на вартість
виготовлюваної продукції, до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес знецінення
діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під
впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується
втрачанням засобами праці своєї споживної вартості внаслідок
удосконалення застосовуваних та створення нових засобів виробництва,
впровадження принципово нової технології, старіння вироблюваної
продукції. Старіння властиве перш за все знаряддям праці та транспортним
засобам, зв’язане з реальними економічними збитками для підприємств, що
експлуатують застарілу техніку.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи іншого засобу праці можна
визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показника) Ктес
розраховуваного за формулою

де b0, В1 — повна вартість (ціна) застосовуваного і нового засобу праці;
По, П1 — відповідно продуктивність тих же засобів праці або
витрати на їх експлуатаційне обслуговування (інший
пріоритетний техніко-експлуатаційний показник). Про загальний рівень
техніко-економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага
знарядь праці, що експлуатуються понад 10, 15 або 20 років.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці
можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми
відтворення. Між окремими видами спрацювання і старіння засобів праці та
формами їх відшкодування існує певний взаємозв’язок

Амортизація та методи нарахування.

Амортизація. Безперервний процес виробництва вимагає постійного
відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів.
Необхідною умовою відновлення засобів праці у натурі є їх відшкодування
у вартісній формі, яке здійснюється через амортизацію. Амортизація
основних фондів — це процес перенесення авансової раніше вартості усіх
видів засобів праці на вартість виготовлюваної продукції з метою її
повного відшкодування.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне
підприємство справляє амортизаційні відрахунки, тобто певних сум
грошей відповідно до розмірів фізичного спрацювання і
техніко-економічного старіння. Ці відрахування включають до
собівартості продукції, реалізують при продажу товарів, а потім
накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що слугує
відновленню основних фондів.

Амортизаційні відрахування справляють за певними нормами, які
характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової
вартості основних фондів. Розрахунки норм амортизаційних відрахувань
на повне відновлення (реновацію) основних фондів здійснюютіь
централізовано за формулою

де Ф — балансова (первісна чи відновна) вартість основних фондів; Л —
ліквідаційна вартість основних фондів; Ап — амортизаційний період
(нормативний строк функціонування) основних фондів.

Рис. 5.3. Виде фізичного спрацювання і техніко-економічного старіння
засобів праці та форми їх усунення.

При встановленні норм амортизаційних відрахувань слід виходити з
економічно доцільних середніх строків функціонування засобів праці,
необхідності забезпечення повного відшкодування вартості основних
фондів і врахування техніко-економічного їх старіння.

При цьому найбільш складним є правильне визначення тривалості
амортизаційного періоду (доцільного строку використання) конкретних
видів засобів праці. Звичайно його встановлюють з урахуванням багатьох
впливаючих факторів, зокрема загальної фізичної довговічності і
економічності капітального ремонту засобів праці, умов їх експлуатації,
строків настання техніко-економічного старіння, можливих темпів
оновлення, доцільності застосування методу прискореної амортизації
тощо.

В міру розвитку техніки, удосконалення технології і організації
виробництва змінюються тривалість та характер використання окремих видів
основних фондів, виникає об’єктивна необхідність скорочення нормативних
строків їх функціонування. У зв’язку з цим норми амортизаційних
відрахувань періодично переглядають, уточнюють. Можливі розробка і
запровадження нових норм амортизаційних відрахувань або ж лише
коефіцієнтів зміни (збільшення, зменшення) діючих норм.

Забезпечення нормального відтворення основних фондів вимагає
правильного нарахування амортизації за встановленими нормами.
Щорічну суму амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів
обчислюють шляхом множення середньорічної вартості їх на відповідні
норми амортизації і поправочні коефіцієнти до них, що враховують
конкретні умови експлуатації окремих видів яасобів праці. Середньорічна
вартість кожного виду основних фондів визначається шляхом додавання до
вартості на початок розрахункового року різниці між
середньорічними величинами введення в дію нових і вибуття діючих
елементів засобів праці. Середньорічне введення (вибуття) визначають
за результатом перемноження абсолютного його розміру і коефіцієнта
функціонування протягом розрахункового року засобів праці, що будуть
введені в дію і вибудуть, тобто відношення кількості місяців
експлуатації до числа 12.

В промисловості та інших галузях народного господарства існує
певний порядок нарахування амортизації, якого слід дотримуватись
на всіх підприємствах. Амортизації підлягають усі основні виробничі
фонди, за винятком законсервованих елементів засобів праці.
Амортизаційні відрахування на реновацію основних фондів повинні
справлятись впродовж часу, достатнього для відшкодування повної їх
вартості (з урахуванням ліквідаційної вартості). З огляду на це
існуючу на підприємствах практику нарахування амортизації протягом
фактичного строку експлуатації основних фондів треба вважати економічно
не виправданою.

Строки експлуатації. Ефективність рідтворювальних процесів певною мірою
залежить від строків експлуатації перш за все активної частини основних
фондів, тобто періоду функціонування у виробництві відповідно до їх
первісного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і
збільшення періоду експлуатації по-різному впливають на ефективність
відтворення і використання знарядь праці.

Скорочення строків експлуатації машин і устаткування, з одного боку,
уможливлює прискорення їх оновлення, зменшення техніко-економічного
старіння знарядь праці, підвищення технічного рівня підприємств,
зростання продуктивності праці, зниження ремонтно-експлуатаційних
витрат, а з іншого, — обумовлює збільшення собівартості продукції за
рахунок амортизаційних сум, вимагає більших за обсягом інвестиційних
ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування.

Подовження періоду функціонування машин і устаткування дозволяє
зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці і за рахунок
цього направляти більше ресурсів для розширеного їх відтворення, але
викликає зниження сукупної продуктивності діючих знарядь праці, значне
збільшення видатків на їх утримання та експлуатацію.

Саме тому строки експлуатації машин і устаткування повинні бути
оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші витрати
суспільної праці на їх виготовлення і використання у виробничому про
тесі протягом всього періоду функціонування. Найбільш поширеною є
методика визначення оптимальних строків експлуатації виробничого
устаткування за мінімальною величиною так званих питомих витрат
суспільної праці на одиницю корисного ефекту (наприклад
сумарної продуктивності устаткування при різних строках його
функціонування). Проте результати спеціальних осліджень свідчать, що
найбільш істотний вплив на економічно доцільний строк експлуатації
справляють щорічні амортизаційні відрахування та середньорічні
ремонтні витрати. Це уможливлює практичне застосування
простішого і наочнішого методу оптимізації строк-‘в експлуатації —
шляхом мінімізації сумарної величини цлх економічних показників з
використанням графічного способу (рис 5.4.)

Строк функціонування, кількість років

Рис. 5.4. Середньорічні витрати на експлуатацію і ремонт устаткування у
залежності від строку його функціонування

3. Ремонт, модернізація і заміна діючих засобів праці.

Окремі види засобів праці складаються з великої кількості
конструктивних елементів (деталей, вузлів тощо), які виготовлені з
різних за міцністю матеріалів, виконують різні технологічні функції,
мають неоднакове експлуатаційне навантаження і внаслідок цього
спрацьовуються нерівномірно. . Звідси виникає необхідність заміни або
відновлення спрацьованих конструктивних елементів устаткування та інших
видів засобів праці ще задовго до того моменту, коли кожний з цих
об’єктів в цілому стає непридатним для подальшого використання у
виробничому процесі. Таке часткове відновлення засобів праці
здійснюється шляхом періодичного проведення відповідних ремонтів. Отже
суть ремонту зводиться до усунення тимчасового фізичного спрацювання
конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення таким чином
постійної дієздатності засобів праці впродовж усього періоду їх
експлуатації.

На підприємствах різних галузей народного господарства
застосовують типові системи технічного обслуговування і ремонту
устаткування та інших засобів праці, що передбачають періодичне
проведення необхідних профілактично-технічних операцій, поточних і
капітальних ремонтів. Призначення поточного ремонту — збереження
засобів праці у придатному для продуктивного використання стані
шляхом проведення регулярних ремонтно-профілактичних операцій з
метою усунення дрібних неполадок і попередження прогресуючого фізичного
спрацювання. Мета капітального ремонту полягає у відшкодуванні
нормального фізичного спрацювання конструктивних елементів засобів
праці та максимально можливому відновленні первісних
техніко-експлуатаційних їх параметрів. На відміну від поточного ремонту
він є найбільш складним за обсягом виконуваних робіт і проводиться
звичайно через тривалі проміжки часу (один раз на декілька років).
Особливим видом найбільш складних ремонтних робіт є так званий відновний
ремонт, необхідність у проведенні котрого виникає внаслідок стихійного
лиха (пожежі, повені, землетрусу).

Витрати на поточний ремонт є постійними і порівняно рівномірними
впродовж експлуатаційного періоду засобів праці, тому відносяться на
собівартість продукції (наданих послуг) після їх здійснення. Проведення
капітального ремонту вимагає порівняно великих одночасних витрат, що
унеможливлює їх включення до собівартості продукції таким же чином, як і
витрат на поточний ремонт; ці витрати заздалегідь формують і відносять
на собівартість продукції рівномірно протягом ремонтного циклу, тобто
періоду між двома суміжними капітальними ремонтами. Відновний же ремонт
фінансують за рахунок державного страхового (резервного) фонду і за
характером та обсягом виконуваних робіт відносять до сфери капітального
будівництва.

В сучасних умовах господарювання і формування ринкової економіки
важливого значення набуває економічна оцінка доцільності витрат на
капітальний ремонт виробничого устаткування. Це
пояснюється тим, що на підприємствах діюче устаткування протягом
фактичного строку експлуатації капітально ремонтують декілька разів. Та
якщо проведення першого капітального ремонту у більшості випадків
економічно вигідніше придбання нової машини (здійснюється звичайно до
настання техніко-економічного старіння, а фактичні витрати на нього не
перевищують 35-40% балансової вартості), то наступні капітальні ремонти
коштують часто дорожче, ніж нове устаткування аналогічного призначення.

Для економічної оцінки ефективності витрат- на капітальний ремонт
порівнюють два альтернативних варіанти: перший — капітальний
ремонт фізично спрацьованої машини і продовження строку її
експлуатації на один ремонтний цикл; другий — заміна машини, що потребує
капітального ремонту, на нову. По кожному варіанту визначають загальну
величину витрат і втрат. Для першого варіанту це будуть витрати на
очікуваний ремонт Ri і перевищення експлуатаційних видатків по
капітально відремонтованій машині над поточними витратами по новій
машині Se, а для другого, — вартість придбання (ціна) та встановлення
нової машини Кн і втрати від недоамортизаціі діючої машини Sa. Крім
того, повинні бути враховані відмінності у продуктивності і тривалості
ремонтного циклу капітально відремонтованої та нової машини.

У загальному вигляді умова ефективності витрат на капітальний ремонт
машини можна виразити нерівністю:

(5-1)

де ? ~ коефіцієнт, що характеризує співвідношення продуктивності діючої
та нової машини;

? — коефіцієнт, що відображає співвідношення тривалості ремонтного
циклу відповідно тих же машин.

Для практичного застосування нерівність (5.1) доцільніше
перетворити у вираз, що характеризує ступінь ефективності витрат на
капітальний ремонт машини:

(5.2.)

де ер— коефіцієнт ефективності витрат на капітальний ремонт діючої
машини.

Розрахункові коефіцієнти Єр можуть набувати плюсового,
мінусового або нульового значення. При всіх плюсових значеннях
коефіцієнта Єр капітальний ремонт слід вважати економічно виправданим,
при мінусових — підвищення техніко-експлуатаційних параметрів до рівня
сучасних вимог виробництва.

При порівняно невеликих витратах і за відносно короткий строк
модернізація може забезпечити оновлення устаткування на новому
технічному рівні, зростання продуктивності праці, нарощування виробничих
потужностей і збільшення випуску продукції, економію інвестиційних
ресурсів. Досвід багатьох підприємств України показує, що проведення
комплексної модернізації багатьох видів виробничого устаткування
збільшує їх продуктивність на 30-50%, а пов’язані з нею витрати не
перевищують половини вартості нових технічних конструкцій аналогічного
призначення. Економічно доцільніше здійснювати як загальнотехнічну,
так і технологічну (цільову) модернізацію устаткування під час
проведення його капітального ремонту.

Метод визначення ефективності витрат на модернізацію такий же, як і
витрат на проведення капітального ремонту. Для цього можна
користуватися формулою (5.2), поставивши у її чисельнику витрати на
модернізацію замість видатків на капітальний ремонт відповідного
устаткування. Коефіцієнт ефективності витрат на капітальний ремонт і
модернізацію, здійснюваних одночасно,

(5.3.)

де М — витрати на модернізацію. При цьому величини ?, ? Se (5.3.), треба
визначати за даними модернізованої та нової машини.

Важливим елементом процесу відтворення основних фондів є заміна фізично
спрацьованих і техаітао застарілих засобів праці. Визначення
необхідного (економічно раціонального) щорічного обсягу заміни засобів
праці передбачає: 1) встановлення ошимальних строків експлуатації
відповідних їх видів (груп); 2) розрахунки такого щорічного обсягу
заміни, який може забезпечити дотримання оптимальних строків
функціонування устаткування та інших видів основних фондів, і ірй
простому відтворенні засобів праці розмір їх зміни (вибуття) практично
повинен дорівнювати нормі амортизаційних відрахувань на реновацію, а при
розширеному відтворенні — залежить не лише від нормального строку
експлуатації (норми амортизації), але й темпів щорічного збільшення
обсягу основних фондів.

На підприємствах більшості галузей народного господарства
України темпи оновлення основних фондів і особливо активної їх частини
шляхом заміни не забезпечує оптимальних строків експлуатації. Впродовж
останніх років коефіцієнт заміни, наприклад, металообробного
устаткування коливався в межах 2-3% загального його парку. Тому істотне
прискорення темпів оновлення парку виробничого устаткування на більшості
підприємств усіх галузей народного господарства залишається нагальним
завданням.

Розширене відтворення основних фондів

Нагромадження і оновлення основних фондів, нарощування виробничих
потужностей підприємств різних галузей народного
господарства країни

здійснюється в процесі технічного переозброєння, реконструкції
та розширення діючих або спорудження нових виробничих об’єктів (цехів,
виробництв, підприємств в цілому).

Технічне переозброєння діючого підприємства означає
здійснення відповідно до плану (програми) його технічного розвитку без
розширення існуючих виробничих площ комплексу заходів, що передбачають
підвищення до сучасних вимог технічного рівня окремих дільниць
виробництва за рахунок впровадження нової техніки і технології,
механізації і автоматизації виробничих процесів, модернізації та заміни
фізично спрацьованого і технічно застарілого устаткування. Реконструкція
діючого підприємства являє собою здійснюване за єдиним проектом повне
або часткове переобладнування виробництва. За необхідністю можуть бути
споруджені нові або розширені існуючі допоміжні та обслуговуючі об’єкти.
До реконструктивних робіт відносять також будівництво нових виробничих
об’єктів замість тих, подальша експлуатація котрих визнана недоцільною.
Під розширенням діючого підприємства прийнято розуміти спорудження за
новим проектом його другої та наступних черг, додаткових виробничих
комплексів, нових цехів або розширення існуючих, а також допоміжних та
обслуговуючих виробництв, комунікацій тощо. До нового будівництва
(новобудов) відносять спорудження окремих виробничих об’єктів або
підприємств, що проводиться на нових майданчиках та за затвердженим
початковим проектом.

Такі форми розширеного відтворення основних фондів і методи оновлення
виробничого потенціалу підприємств виступають як взаємозв’язані та
доповнюючі один одного елементи єдиного відтворювального процесу.
Найбільш ефективне його здійснення неможливе без запровадження до певної
міри централізованого вирішення окремих зв’язаних з ним питань та вибору
пріоритетних форм розширеного відтворення основних фондів. Практика
господарювання впродовж багатьох років свідчить, що для переважної
більшості підприємств різних галузей народного господарства України з
огляду на економічну та соціальну ефективність наслідків пріоритетними
формами нарощування до необхідних розмірів виробничих потужностей і
підвищення технічного рівня виробництва є технічне переозброєння та
реконструкція діючих виробничих об’єктів. Нове будівництво економічно
доцільне за умови вичерпання можливостей нарощування потужностей
на діючих підприємствах, а також при організації виготовлення
принципово нових видів продукції та надання відсутніх раніше послуг,
неможливості підтримувати на належному рівні екологічну безпеку
виробництва.

Лекція 5.3. Ефективність відтворювання та використання основних
виробничих фондів.

Показники відтворювання та ефективності використання основних виробничих
фондів.

Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності
виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та кращого
використання діючих основних фондів і виробничих потужностей
підприємств. Ці процеси, з одного боку, сприяють постійному підтриманню
належного технічного рівня кожного підприємства, а з іншого, —
дозволяють збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових
інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок
скорочення питомої амортизації та витрат на обслуговування виробництва і
його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість.

Показники ефективності. Система показників, яка всебічно може
характеризувати ефективність основних фондів, охоплює два їх блоки:
перший — показники

ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці;
другий — показники рівня використання в цілому і окремих видів основних
фондів (рис. 5.5).

Необхідність виокремлення у самостійну групу показників
відтворення засобів праці, які характеризують процес їх руху, технічний
стан та структуру, обумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно і
безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання
застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

Рис. 5.5. Система показників ефективності основних фондів.

Напрямки інтенсифікації відтворення.

Напрямки інтенсифікації відтворення. Протягом останніх років на
більшості підприємств різних галузей народного господарства України
спостерігається низький рівень ефективності відтворювальних
процесів.

Коефіцієнти оновлення і вибуття машин і устаткування, тобто найбільш
активної частини основних фондів на промислових підприємствах
коливаються в межах відповідно 5-6 та 2-3% загального їх обсягу, а
коефіцієнт економічного спрацювання досягає 50-55% загальної вартості.
Парк діючого виробничого устаткування містить майже третину фізично
спрацьованих та технічно застарілих його одиниць. Саме цим в першу чергу
спричинюється нагальне завдання прискорення та підвищення ефективності
відтворення основних фондів, зростання технічного рівня застосовуваних
засобів праці. В сучасних умовах слід запровадити і реалізувати
такі головні напрямки інтенсифікації відтворення основних фондів:

• всебічне прискорення розвитку машинобудівного комплексу України,
радикальна перебудова його структури з метою максимально можливого
задоволення власного народногосподарського попиту на достатньо
широку номенклатуру різних видів машин і устаткування, забезпечення
виготовлення нових поколінь техніки та закінчених (технологічно
зв’язаних) систем машин, розробка і організація виробництва тих знарядь
праці, які раніше взагалі не виготовлялись або імпортувались з інших
країн;

• зосередження зусиль різних галузей науки на пріоритетних напрямках
науково-технічного прогресу, форсованому розвитку перш за все
наукомістких виробництв, істотному підвищенню техніко-організаційного
рівня та соціально-економічної ефективності виробництва на іприємствах
різних галузей народного господарства;

• докорінне поліпшення всієї організації робіт і ^ономічного їх
обгрунтування на всіх стадіях відтворювального процесу
(проектування — виробництво — озподіл — впровадження — експлуатація
нової техніки);

• дотримання кожним підприємством власної стратегії технічного,
організаційного і економічного розвитку;

переорієнтація інвестиційної політики на максимальне технічне
переозброєння і реконструкцію діючих виробничих об’єктів; різке
збільшення масштабів вилучення з виробництва технічно
застарілих і економічно малоефективних машин та устаткування,
перехід від практики одиничної заміни спрацьованих знарядь праці до
систематичного комплексного оновлення техніко-технологічної
бази взаємозв’язаних виробничих ланок підприємств; ,

• створення ринкового економічного механізму країни, спроможного
викликати постійну зацікавленість усіх ланок управління виробництвом у
здійсненні найбільш ефективних відтворювальних процесів та сприймати
науково-технічні і організаційні новини (нововведення).

Практична реалізація перелічених головних напрямків інтенсифікації
відтворювальних процесів потребує не лише активної
інженерно-виробничої діяльності самих підприємств, концентрованої
мобілізації великих власних фінансових коштів. В повному обсязі вона
можлива за умови перш за все постійної державної підтримки,
безпосередньої участі багатьох інститутів ринкової
інфраструктури та іноземного капіталу.

Шляхи кращого використання.

Шляхи кращого використання. Головною ознакою підвищення рівня
ефективного використання основних фондів і виробничих потужностей
того чи іншого підприємства є зростання обсягу виробництва
продукції. Кількість же виробленої продукції при наявному розмірі
виробничого апарату залежить, з одного боку, від фонду часу продуктивної
роботи машин і устаткування протягом доби, місяця або року, тобто їх
екстенсивного завантаження, а з другого, — від ступеня використання
знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаження). Отже, всю
сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо кращого
використання основних фондів і виробничих потужностей підприємства за їх
змістом та призначенням умовно можна поділити на дві групи: перша —
збільшення екстенсивного завантаження; друга ~ підвищення інтенсивного
навантаження. Виділені групи складають головні напрямки більш
ефективного використання основних фондів і виробничих потужностей
підприємства, кожний з яких охоплює певну кількість конкретизованих
заходів, або шляхів (рис. 5.6).

При цьому треба відзначити дві важливі обставини. По-перпіе, якщо
екстенсивне завантаження машин і устаткування можна підвищувати до
певного рівня, обмеженого календарним фондом часу, то можливості
підвищення інтенсивного навантаження устаткування, його продуктивності
практично не є такими вичерпними. По-друге, здійснення заходів
екстенсивного напрямку, як прасило, не потребує капітальних витрат, а
підвищення рівня інтенсивного використання виробничого апарату зв’язане
зі значними інвестиціями; проте останні порівняно швидко скуплюються за
рахунок одержуваного внаслідок цього додаткового економічного ефекту.

Рис. 5.6. j