.

Астрономія і світ довкола (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 2563
Скачать документ

Астрономія і світ довкола

Астрономія і природознавство

Астрономія — наука про небесні явища, про Всесвіт, про світобудову —
належить до найдавніших природничих наук.

Свого часу було досить поширеним уявлення про те, що астрономія — це
абстрактна наука, відірвана від дійсності і в кращому випадку така, що
покликана задовольняти лише природну допитливість людини стосовно будови
того світу, в якому ми живемо.

Однак подібна думка є глибоко помилковою. Саме виникнення астрономії
тісно пов’язане з практичними потребами наших далеких предків, яким
потрібно було орієнтуватися в просторі, мандрувати, вимірювати час,
складати календарі, визначати найсприятливіші строки початку й
завершення сільськогосподарських робіт. Розв’язувати ці життєво важливі
завдання допомагали людині спостереження за небесними світилами.

«Спершу астрономія, яка вже через пори року абсолютно необхідна для
пастуших і землеробських народів» ‘,—- зазначав Ф. Енгельс, аналізуючи
послідовний історичний розвиток різних галузей природознавства.

Про зв’язок спостережень небесних світил з практичним життям і про їх
вплив на суспільні процеси писав і К. Маркс: «…необхідність
обчислювати періоди підвищення і спаду води в Нілі створила єгипетську
астрономію, а разом з тим панування касти жерців як керівників
землеробства» 2.

І надалі астрономія завжди розвивалася відповідно до практичних потреб
людей, з розвитком матеріальних

умов життя суспільства. І хоча багато практичних завдань, які
розв’язувалися за допомогою астрономічних спостережень, зараз найчастіше
розв’язуються засобами радіотехніки й радіоелектроніки, наука про
Всесвіт і сьогодні якнайтісніше пов’язана з людською практикою.

Особливо важливого значення набирають астрономічні дослідження в наш
час, в епоху науково-технічної революції. Справа в тому, що фізика наших
днів (а як відомо, ця наука є фундаментом науково-технічного прогресу)
дедалі більшою й більшою мірою потребує досліджень екстремальних станів
матерії: величезних тисків, надвисоких температур, космічного вакууму,
надпотужних магнітних полів, процесів, що супроводжуються виділенням
великої кількості енергії.

Досягнення подібних станів в умовах земних лабораторій, принаймні за
існуючого рівня експериментальної техніки, є завданням, важким для
розв’язання. Але е лабораторія, в якій подібні та інші незвичайні стани
матерії реально існують і в принципі можуть бути досліджені. Це
нескінченно різноманітна лабораторія Всесвіту. І не випадково відомий
радянський фізик, академік Л. Арцимович заявляв, що астрофізиці належить
майбутнє в сучасному природознавстві.

Можна вважати, що одним з найважливіших законів розвитку людського
пізнання є безперервне розширення тієї царини природних процесів і явищ,
звідки черпається потрібна інформація. Людина почала вивчати природу з
дослідження безпосередньо оточуючих її явищ, що характеризуються
просторово-часовими масштабами порядку сантиметрів і секунд, а потім
розширила коло досліджуваних явищ з одного боку в царину мікропроцесів
(просторово-часові масштаби порядку 10~13 — 10~17 см і 10~27 с), а з
другого боку — в царину мегапроцесів (просторово-часові масштаби порядку
мільярдів світлових років і мільярдів років).

І цілком закономірно, що за останні десятиріччя астрофізичні дослідження
зумовили цілий ряд видатних відкриттів, що значно розширили ваші
уявлення про фізику світобудови, про закономірності будови матерії.

Наука значно просунулася вперед у вивченні Всесвіту, писав
віце-президент АН СРСР, академік В. Котельников. Фундаментальні
відкриття сучасної астрофізики, пов’язані з можливостями спостереження в
нових діапазонах електромагнітних хвиль, прояснили деякі аспекти
еволюції зір, галактик, Всесвіту. Подаль-ший розвиток астрономічних
спостережень як з поверхні Землі, так і за допомогою космічних кораблів
та штучних супутників дасть змогу здобувати дедалі повнішу інформацію
про багато явищ у ланцюгу космічної еволюції, про загадкові астрофізичні
об’єкти.

Ось чому розвитку астрономії, і в першу чергу астрофізики, приділяється
в нашій країні така велика увага. Зокрема, за останні роки в Радянському
Союзі створено кілька унікальних астрофізичних комплексів. Серед них
найбільший у світі шестиметровий телескоп, радіотелескоп РАТАН-600, який
за деякими показниками е єдиним у світі, а також семидесятиметровий
радіотелескоп у Криму. Астрономічні дослідження становлять також важливу
частину програми, здійснюваної за допомогою радянських автоматичних і
пілотованих космічних апаратів, у тому числі й орбітальних станцій
«Салют».

«Технічне переозброєння астрономії — зовсім не дешева справа.

Вартість сучасного великого оптичного чи радіотелескопа з усіма
потрібними для роботи аксесуарами,— зазначає член-кореспондент АН СРСР
Й. С. Шкловський,— обчислюється багатьма десятками мільйонів
карбованців, а якщо експерименти з телескопами ставляться на
спеціалізованих штучних супутниках, то сюди слід до-

дати ще вартість космічної техніки, яка зрозуміло, є дуже високою. І все
ж держави йдуть на такі витрати т.ак само, як і на ще значніші витрати у
фізиці, пов’я-Іані з будівництвом надпотужних прискорювачів або
установок для вивчення керованого термоядерного синтезу.

Часи «дешевої науки» безповоротно минули, а сподіваний у перспективі
економічний ефект від фундаментальних досліджень окупає ці величезні
витрати» ‘.

Треба також сказати про те, що сучасні астрономічні дослідження тісно
пов’язані не тільки з фізикою, а й з рядом інших галузей
природознавства, зокрема з хімією та біологією. А оскільки в наш час
дуже багато кардинальних проблем розв’язується на стиках, на межах наук,
то відкриття, здійснювані в глибинах Всесвіту, можуть виявитися дуже
корисними для найрізноманітніших галузей сучасного природознавства.

Нарешті, слід наголосити на тому, що завдяки розвитку нових методів
астрономічних досліджень, які значно розширили можливості здобуття
різноманітної інформації про космічні явища, астрофізика за останні
десятиріччя перетворилася на еволюційну науку. Якщо порівняно недавно
увагу дослідників Всесвіту привертало насамперед вивчення сучасних
станів тих чи інших космічних об’єктів, то сьогодні на перший план
висунулося виявлення закономірностей їх походження і розвитку. Знання
цих закономірностей дуже важливе, оскільки дає змогу прогнозувати
майбутні стани об’єктів, що вивчаються. Проте зрозуміти закономірності,
про які йдеться, можна лише на підставі дослідження загальної картини
еволюції матерії у Всесвіті.

Розв’язання цього завдання вимагало залучення мо-

гутнього апарату теоретичної фізики. Завдяки цьому відбулося
взаємозбагачення астрономії й фізики, якоюсь мірою навіть злиття цих
наук.

З другого боку, астрономічні дослідження і астрономічні знання мають
також величезне світоглядне значення.

Людина — частина Всесвіту. Певні космічні обставини супроводжують її все
життя, вона відчуває на собі різні космічні впливи, взаємодіє з
навколишньою природою, поступово залучаючи дедалі ширші ділянки Все-,
світу в сферу своєї практики.

Свою залежність від космічних обставин, нерозривний зв’язок із Всесвітом
люди інтуїтивно усвідомили ще в давнину. І цілком природним було
прагнення людини проникнути в таємниці світобудови, зрозуміти своє місце
в ній.

У міру розвитку науки це прагнення ставало дедалі усвідомленішим.
Знаменно, що саме вивчення космічних явищ привело до великої
коперниковської революції, яка поклала початок сучасному
природознавству. Астрономічні спостереження відіграли істотну роль у
відкритті Галілеєм і Ньютоном законів руху тіл і закону всесвітнього
тяжіння. Вони багато в чому сприяли й розробці однієї з
найфундаментальніших фізичних теорій — теорії відносності, як
спеціальної, так і загальної.

Значення досліджень, пов’язаних з вивченням Всесвіту, піднялося на нову
якісну сходинку завдяки видатним досягненням науки і техніки в освоєнні
космосу. І справа не тільки в тому, що космічні апарати дають змогу
виносити астрономічну апаратуру за межі щільних шарів земної атмосфери і
тим самим значно розширюють можливості астрономічних спостережень, але й
у тому, що коли раніше людина була прикута до Землі і все космічне
мимоволі уявлялося їй чимось вельми віддаленим, то з розвитком космічних
польотів

космос став поступово втягуватися в сферу безпосередньої людської
практики.

Бурхливий прогрес астрономії у другій половині XX століття має
надзвичайно важливе значення для побудови сучасної наукової картини
світу. Наукова картина світу, якщо її розуміти в найширшому значенні
цього слова,— це узагальнене відображення людиною навколишньої природи.
В її основі у кожну історичну епоху, на кожному рівні розвитку науки
лежить уся сукупність існуючих знань; при цьому особливо важливу роль у
її побудові відіграють знання про Всесвіт.

З іншого боку, визнання, прийняття наукової картини матеріального світу
саме по собі ще не гарантує матеріалістичного ставлення до світобудови.
Зокрема, сучасні релігійні теоретики змушені приймати наукову картину
матеріального світу. Проте це не заважав їм залишатися на релігійних
позиціях, оскільки вони твердять, що поряд із світом матеріальним
начебто існує світ надприродний, який займав панівне становище.

Таким чином, боротьба сучасної науки і релігії зовсім не зводиться до
протиставлення уявлень про будову Всесвіту. У цієї боротьби набагато
глибше коріння, не тільки гносеологічне (тобто пов’язане з процесом
пізнання) , а й перш за все соціальне.

Та було б неправильно думати, що боротьба між наукою і релігією перейшла
виключно у сферу соціальну, а в галузі природознавства вона повністю
припинилася, оскільки сучасні богослови не вступають у спір з науковою
картиною матеріального світу. Насправді це далеко не так: боротьба, і
дуже гостра, триває і в сфері уявлень про світ, але вона набула інших,
ніж у середні віки, форм. Розгортається вона не довкола обговорення
істинності тих чи інших конкретних наукових результатів, а головним
чином довкола їх філософського витлумачення.

І саме галузь астрономічних досліджень, наука про

Всесвіт, є тією ареною, де ця боротьба набирає особливо гострих форм і
розгортається з особливою силою.

«Ми повинні боротися з релігією,— писав В. І. Ленін.— Це — азбука всього
матеріалізму і, отже, марксизму. Але марксизм не є матеріалізм, що
спинився на азбуці. Марксизм іде далі. Він говорить: треба вміти
боротися з релігією, а для цього треба матеріалістично пояснити джерело
віри і релігії у мас» ‘.

Якщо з’ясування соціальних коренів релігії є завданням курсів історії й
суспільствознавства, то в курс,і астрономії з’являється можливість
висвітлити й пояснити гносеологічні корені релігії, тобто корені,
пов’язані з процесом пізнання.

Методичні міркування. Користуючись цією книгою, вчитель повинен мати на
увазі, що викладені в ній матеріали не є безпосереднім змістом
атеїстичної частини того чи іншого уроку в астрономії, їх основне
призначення — допомогти вчителеві астрономії осмислити світоглядний
аспект того чи іншого розділу курсу. Що ж до конкретного втілення
наведених у книжці відомостей у матеріалі уроку, то це творче завдання,
яке щоразу має розв’язувати сам учитель.

Вступний розділ курсу астрономії дає благодатну можливість для того, щоб
привернути увагу учнів до загальних питань світогляду, а також до
боротьби науки проти релігії в сучасній науці про Всесвіт. При цьому
основну увагу слід приділити соціальним кореням релігії, тій ролі, яку
вона виконувала і продовжує виконувати в людському суспільстві.
Роз’яснення причин, що породили релігію і сприяють її відтворенню,— один
з найпереконливіших і дійовіших аргументів на користь атеїзму.

Слід зазначити, що наука — це не тільки абстрактне знання, не тільки
збирання відомостей про закономір-

ності навколишнього світу. Наука включав в себе людську діяльність по
виробництву знань. Без людини наука не могла б існувати, тобто наука —
це одна з форм суспільної свідомості.

Релігія — теж форма суспільної свідомості. І вона також тісно пов’язана
з людською (релігійною) діяльністю.

Саме з цими різними формами людської діяльності і пов’язана непримиренна
боротьба науки проти релігії. Справа не тільки в різних уявленнях про
світобудову, а перш за все у принципово різній спрямованості наукової і
релігійної діяльності, в різних цілях і завданнях, у різному характері
цих форм діяльності, в їх різних суспільних функціях, які (що б не
твердили на словах сучасні захисники релігії) не можуть не приходити у
суперечність одне з одним.

Узагалі треба всіляко прагнути до того, щоб атеїстичні матеріали на
уроках астрономії не були своєрідним «додатком» до природничо-наукового
матеріалу. Учні завжди чутливо реагують на такі штучні прийоми, а це
неминуче погіршує їхню увагу, негативно впливав на сприйняття, а
врешті-решт — знижує ступінь довір’я до світоглядних висновків.
Світоглядні питання повинні природно виникати в процесі викладу
наукового матеріалу, наприклад, у зв’язку в історією вивчення тієї чи
іншої проблеми або обговоренням якогось астрономічного відкриття.

І ще одна порада. При викладі тих чи інших питань, пов’язаних із
світоглядом, слід всіляко уникати голих декларацій і безапеляційних
тверджень, поданих у готовому вигляді. Слухаючи вчителя, школярі повинні
активно мислити і разом з ним приходити до певних висновків. Тільки
таким чином можна розвинути в учнів сучасний стиль наукового мислення,
прищепити їм навички наукового підходу до розуміння й осмислення
навколишнього світу.

Від спостережень до теорії

Спостереження. Експеримент. Теорія. Одне з основних положень теорії
пізнання діалектичного матеріалізму полягає в тому, що процес пізнання
людиною навколишнього світу проходить у напрямі від живого споглядання
до абстрактного мислення, а від нього — до практики.

Вихідним моментом наукового пізнання є спостереження різних об’єктів і
природних процесів. Ці спостереження можуть здійснюватись як за
допомогою органів чуттів, так і за допомогою різних приладів та
інструментів, що розширюють можливості цих органів. Безпосередньо чи за
допомогою спеціальних пристроїв: електронних мікроскопів, телескопів,
радіотелескопів, інших вимірювальних приладів — дослідник спостерігає
плин тих чи інших природних процесів, реєструє події, що відбуваються,
проводить потрібні вимірювання.

Маючи органи зору, що здатні сприймати видиме світло, люди почали
вивчати Всесвіт з тих об’єктів, які вони могли безпосередньо
спостерігати на небі. І протягом багатьох століть астрономія залишалася
виключно оптичною наукою. А основним інструментом дослідників Всесвіту
був телескоп — прилад, що в багато разів збільшує чутливість людського
ока.

Однак можливості астрономічних спостережень обмежені натуральним ходом
природних процесів. Скажімо, планету Марс дослідники Всесвіту можуть
спостерігати у телескопи з наземних обсерваторій лише протягом кількох
місяців у межах кожних двох років. У решту часу Марс губиться в яскравих
променях Сонця і практично недоступний для телескопічних спостережень. А
великих протистоянь Марса, коли ця планета найближче підходить до Землі,
доводиться чекати роками.

У не менш складному становищі опиняються вчені при спостереженні
сонячної корони — зовнішньої оболонки нашого денного світила. З наземних
обсерваторій у звичайних умовах корону не видно: її слабке сяйво
губиться у променях сонячної фотосфери — найбільш яскравого шару
сонячної поверхні, який ми й спостерігаємо на небі у вигляді сліпучого
диска.

Звичайно, всередині телескопа можна встановити спеціальну заслінку, що
перекривав фотосферу. Але цей метод дає результати тільки на гірських
обсерваторіях. Найкращі умови для вивчення сонячної корони виникають
тільки під час повних сонячних затемнень, коли диск Місяця перекриває
яскраву фотосферу. Але, по-перше, повні сонячні затемнення відбуваються
досить рідко, їхніх повторень інколи доводиться чекати роками, а в
одному й тому самому місці повні сонячні затемнення звичайно
повторюються лише через багато сотень років. Так, за весь час існування
Москви, тобто майже за 850 років, у цьому районі відбулося лише три
повні затемнення, а чергове спостерігатиметься лише 16 жовтня 2126 року.

По-друге, повна фаза затемнень, під час якої тільки й можна спостерігати
сонячну корону, триває лише кілька хвилин.

Десятиріччями, а іноді й століттями доводиться очікувати появи яскравих
комет, проходження Меркурія по диску Сонця, спалахів наднових зір у
нашій Галактиці. І таких труднощів при вивченні космічних явищ є чимало.

На відміну од спостерігача експериментатор має можливість безпосередньо
активно впливати на об’єкт, що вивчається (нагрівати його, піддавати дії
хімічних речовин, механічних навантажень, електричних і магнітних полів
тощо), змінювати його стан і спостерігати наслідки таких змін.
Експеримент, у принципі, може бути повторений у будь-який час і яку
завгодно кількість разів. Крім того, в процесі дослідження експеримент
можна видозмінювати, вносити у його постановку певні поправки і тим
самим діставати принципово нові результати.

Таким чином, експеримент — дійовіший і ефективніший спосіб наукового
дослідження, ніж спостереження.

Поширеною в думка, що астрономія — наука пасив-но-спостережна і в ній,
принаймні до створення дослідних космічних апаратів, не було місця для
експерименту. Однак це помилкове уявлення.

Зрозуміло, дистанційний характер астрономічних досліджень накладав на
вивчення космічних явищ певну специфіку, але, з другого боку,
астрономічні спостереження, незважаючи на величезні відстані, що
відділяють дослідника від об’єктів, які він вивчає, зовсім не такий вже
пасивний спосіб вивчення природи, як може здатися на перший погляд. Як
підкреслює академік В. А. Амбарцумян, і спостерігач у більшості випадків
має можливість активно вибирати об’єкти спостереження відповідно до
своїх дослідницьких завдань.

Одним із прикладів такого активного підходу до астрономічних
спостережень є «метод порівняння». Для вивчення якого-небудь об’єкта, що
цікавить астрономів, підбираються подібні до нього за природою космічні
об’єкти. В процесі спостережень з’ясовується, що у цих об’єктів спільне
і чим вони різняться. Аналіз причин, які породжують цю подібність і цю
відмінність, може дати цінну додаткову інформацію, що відкрив шлях до
пізнання закономірностей досліджуваного об’єкта. Так, Землю порівнюють з
іншими планетами Сонячної системи, Сонце — з іншими зорями, нашу
Галактику — з іншими зоряними островами Всесвіту.

Можливими в астрономії є також дослідження, що фактично наближаються до
експериментальних. Тільки умови для таких досліджень створює не
експериментатор, а сама природа. І завдання вченого полягає в тому, щоб
наперед передбачити таку можливість і скористатися з неї для дослідження
того чи іншого явища.

Одним з перших «космічних експериментів», використаних людиною, було
визначення форми Землі за допомогою… місячних затемнень. Наші предки
не могли полишити Землю й поглянути на неї з великої відстані, як це
вдається зробити у наш час за допомогою космічних апаратів. Можливість
«побачити» Землю ніби «з боку» надала сама природа.

Як відомо, місячні затемнення відбуваються тому, що у своєму русі
довкола Землі Місяць час од часу потрапляє в тінь, яку відкидав в
світовий простір у променях Сонця непрозоре тіло Землі. Видатний
мислитель Стародавньої Греції Арістотель одним з перших звернув увагу на
ту обставину, що при всіх без винятку місячних затемненнях, які
будь-коли спостерігалися людьми, контур земної тіні на Місяці завжди мав
форму круга.

Арістотель дійшов висновку: Земля є кулястою, бо тільки куля може за
будь-яких положень відкидати не-змінно круглу тінь.

Цікаво, що під час місячних затемнень природа, так би мовити, паралельно
ставить ще один важливий експеримент. У період повного затемнення прямі
промені Сонця не можуть досягти поверхні Місяця — їм заступає дорогу
Земля. Але ті сонячні промені, які проходять через високі шари
повітряної оболонки Землі, заломлюються і частково досягають місячної
поверхні, надаючи їй червонястого відтінку. За цим відтінком можна
робити висновки про фізичний стан верхньої атмосфери нашої планети.

Сонячне світло бере безпосередню участь ще в одному космічному
експерименті, який свого часу зумовив одне з найважливіших відкриттів у
галузі планетної астрономії. Йдеться про так зване проходження Венери по
диску Сонця. Через певні проміжки часу Земля і Ве-нера опиняються на
одній прямій із Сонцем, і оскільки хмарна планета знаходиться ближче до
денного світила,

ніж Земля, то з Землі можна спостерігати, як Венера «вступає» на край
сонячного диска і сходить з нього.

Великий російський учений М. Ломоносов, за життя якого відбувалося
чергове проходження Венери по диску Сонця, вперше підійшов до
спостереження цього явища з наукових позицій. Він звернув увагу на те,
що в момент, коли вона сходила з нього, довкола планети спалахнув
світлий обідок. Ломоносов цілком правильно витлумачив результат цього
експерименту, поставленого природою: світний обідок навколо Венери —
результат заломлення сонячних променів в атмосфері планети.* Це
відкриття по суті поклало початок планетній астрономії.

Яскравий приклад застосування з метою наукового дослідження космічної
ситуації — перевірка одного в основних висновків загальної теорії
відносності Ейнштейна про викривлення світлових променів під дією сили
тяжіння. Для цього використовується момент повної фази сонячного
затемнення, коли з’являється унікальна можливість одночасно
сфотографувати перекритий Місяцем сонячний диск і зорі, що знаходяться в
цей момент поблизу його краю. Потім одержані фотографії порівнюють із
звичайними знімками зоряного неба. І якщо розташування одних і тих самих
зірок на цих фотографіях не збігається, то за їх зміщенням можна оцінити
ступінь викривлення світлових променів при проходженні у безпосередній
близькості від Сонця.

Для перевірки справедливості загальної теорії відносності Ейнштейна
можуть бути використані спостереження й інших фізичних ефектів
космічного порядку, існування яких вона передбачає. Один з них полягає в
тому, що в момент повної фази сонячного затемнення, коли Місяць
опиняється між Сонцем і Землею, гравітаційний вплив Сонця на Землю має
слабшати.

Згідно з розрахунками, що грунтуються на загальній теорії відносності,
зміна прискорення вільного падіння

біля земної поверхні, зумовлена проходженням Місяця між Сонцем і Землею,
має відбитися в шістнадцятому знаці після коми. Проте приладів, здатних
здійснювати вимірювання з такою точністю, у розпорядженні вчених немає.
Проте вже є прилади, які дають змогу розв’язувати у певному смислі
зворотне завдання: перевірити, чи не є ефект, про який йде мова,
істотнішим, ніж передбачає теорія. Для науки і такі результати мають
неабияке значення.

Подібні спостереження були здійснені радянськими вченими під час повного
сонячного затемнення 31 липня 1981 року за допомогою створеного в
Інституті автоматики і електрометрії Сибірського відділення АН СРСР
лазерного гравіметра. Цей унікальний інструмент дає можливість
вимірювати прискорення вільного падіння з точністю до дев’ятого знаку
після коми.

Результати спостережень з висновками теорії відносності не розійшлися —
у межах точності приладу ніяких змін прискорення вільного падіння
виявлено не було.

Аматорська астрономія. Аматорські заняття астрономічними спостереженнями
відкриють школяреві новий і захоплюючий світ — світ космічних явищ.

Але найголовніше полягає в тому, що ці заняття виробляють у людини
чимало дуже важливих і цінних якостей: точність, уміння працювати з
книгою, самостійність у розв’язанні завдань, акуратність, уміння
аналізувати здобуті результати, спостережливість, витримку, терпіння,
вміння мислити. Безпосереднє зіткнення з процесом наукового дослідження
сприяє також формуванню діалектико-матеріалістичного світогляду.

Але й це не все: залучення до астрономічних спостережень та досліджень
приносить величезну радість — радість самостійного пізнання
навколишнього світу.

І зовсім не обов’язково, щоб у майбутньому учень, який захоплюється
астрономічними спостереженнями,

став астрономом-професіоналом. Яку б спеціальність він не обрав, де б не
працював, досвід та навички, набуті в процесі аматорських занять
астрономією, не раз підуть йому на користь.

Методичні міркування. Щоб не порушувати стрункість викладу, в розділі
про астрономічні спостереження наведено приклади «космічних
експериментів», які належать до наступних розділів курсу астрономії.
Однак використати ці приклади на уроках доцільніше при проходженні
відповідних питань.

Космос — земля — людина

Зоряне небо. Одним з найважливіших положень матеріалістичної діалектики
в уявлення про загальний взаємозв’язок і взаємозалежність явищ природи.

Як суспільна формація людство підпорядковується особливим специфічним
закономірностям — законам суспільного розвитку, відкритим і дослідженим
К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. І. Леніним. Але з точки зору природничих
наук ми — частина Всесвіту і підпорядковуємося діючим у Всесвіті
фізичним та іншим закономірностям.

Не тільки цілий ряд умов нашого життя, а й саме існування земної
цивілізації залежать від того, що являє собою наш Всесвіт, як він
розвивається, які фізичні процеси у ньому відбуваються, які закони
діють. Усвідомлення людиною з наукових позицій свого місця у Всесвіті,
свого взаємозв’язку з навколишнім світом, має не тільки важливе значення
для нашої практичної діяльності, воно становить основу нашого наукового
світогляду.

Якщо ми — частина Всесвіту, то наше існування має бути тісно пов’язане
не тільки з оточуючими нас явищами, а й з явищами космічного характеру.

Подолати земне тяжіння і вийти у космос людині вдалося тільки у другій
половині XX століття. І все ж життя людини було пов’язане з космічними
явищами вже з глибокої давнини. Як уже було зазначено, зорі й планети
допомагали людині знаходити шляхи в океані, вимірювати час, складати
календарі,’ визначати строки сільськогосподарських робіт.

Однією з перших, зрозуміло, ще наївних спроб виявити зв’язок земних і
небесних явищ були міфи стародавніх греків про зоряне небо. Хоча в них
діють численні боги, німфи, циклопи й інші фантастичні істоти, що мають
надприродні властивості, все ж їхніми головними героями в люди, які не
тільки виступають нарівні з богами, а нерідко і перемагають їх.

Методичні міркування. У зв’язку з давньогрецькими міфами про зоряне небо
слід зазначити, що вони є переконливим наочним підтвердженням того
принципового факту, що людина «винайшла» богів за своїм образом і
подобою.

Учні мають зрозуміти, що міфи створені людською фантазією, яка спиралася
на реальну дійсність: на реальні події та явища природи, що відбувалися
на очах людей. У цих дивовижних творіннях народу жива людська думка
повставала проти релігійного засилля, поривалася до свободи й світла.

Зрозуміло, зв’язок між земним і небесним як у міфах стародавніх греків,
так і в аналогічних легендах інших народів е ілюзорним. Він не
відповідає реальному стану речей.

Релігійні люди намагалися знайти зв’язок між «небесним» і «земним» також
у рідкісних небесних явищах — повних затемненнях Місяця й Сонця, появах
яскравих комет, дощах падаючих зір. Але й ці зв’язки були ілюзорними,
вони існували лише в уяві наших предків.

Роль математичних методів у пізнанні світу. Пізнан-

ня природничими науками навколишнього світу нерозривно пов’язане із
застосуванням математичного апарату і математичних методів дослідження.

Не випадково Коперник на титульному аркуші своєї великої праці написав:
«Хай не входить сюди ніхто, не обізнаний з математикою». Без допомоги
математичного апарату неможливо було б точно виразити реальні кількісні
співвідношення та залежності, що існують у природі.

Правда, у процесі свого розвитку наука виявляє не тільки кількісні, а й
якісні закономірності. Однак, по-перше, в основі будь-яких якісних
перетворень лежать кількісні зміни. А, по-друге, виявлення якісних
закономірностей не дає нам завершеного знання — це лише проміжний етап.
Наукова теорія тільки тоді може вважатися завершеною, коли вона дістає
свого математичного виразу. Зрозуміло, це в першу чергу стосується таких
наук, як фізика і астрономія. До того ж математичні формули — це не
тільки спосіб описання. Математичний метод має колосальну евристичну
силу; виходячи з фактів реального світу, він здатний давати нове знання.
Якщо математичний апарат правильно відображає існуючі в природі зв’язки
і відносини, то шляхом чисто математичних перетворень можна,
відштовхуючись від явищ, на основі яких цей апарат був побудований,
передбачати нові, ще невідомі явища, а також прогнозувати дальший
розвиток тих чи інших природних процесів.

Спостережна астрономія пов’язана з точними кількісними вимірюваннями. А
ці вимірювання неможливі без введення якоїсь системи відліку, подібної
до географічної системи координат на Землі. Тільки за цієї умови можна
забезпечити, в одного боку, потрібну точність результатів спостережень,
а з другого — можливість цільоуказань на небі, що дають змогу
безпомилково відшукувати досліджувані об’єкти.

Введення небесних координат здійснюється за допомогою спеціальної
системи геометричних побудов, сукупність яких дістала назву сферичної
астрономії. На перший погляд сферична астрономія — не більш ніж умовна
допоміжна конструкція. Але саме вона забезпечує відповідність
результатів спостережень реальній природі і можливість практичних
застосувань астрономічних даних.

Методичні міркування. Слід зазначити, що нині величезна більшість
астрономічних розрахунків здійснюється з допомогою швидкодіючих
електроннообчислюваль-них машин. Це дає змогу за короткі строки
діставати бажані результати і тим самим значно прискорює процес
наукового дослідження Всесвіту.

Водночас більшість математичних конструкцій, навіть незважаючи на те, що
вони приводять до бажаних результатів, можуть вдатися надуманими й
штучними. В зв’язку з цим може скластися зовсім неправильне й небезпечне
у світоглядному плані уявлення про те, що людина нібито за допомогою
математичних формально-логічних побудов конструює властивості
навколишнього світу.

«Чиста математика,— писав Ф. Енгельс,— має своїм об’єктом просторові
форми і кількісні відношення дійсного світу, отже — дуже реальний
матеріал. Той факт, що цей матеріал набирає надзвичайно абстрактної
форми, може лише слабо затушувати його походження із зовнішнього світу.
Але щоб бути спроможним дослідити ці форми і відношення в чистому
вигляді, треба цілком відокремити їх від їхнього змісту, залишити цей
останній осторонь як щось неістотне» 1.

Тим самим Енгельс хотів підкреслити, що абстрактний характер
математичних побудов ніякою мірою не

може бути підставою для висновку про те, що цей апарат існує сам по собі
поза всякою залежністю від реальної дійсності.

З другого боку, неправомірно також ототожнювати математичний апарат з
реальною дійсністю.

Тому, знайомлячи школярів із сферичною астрономією, треба не тільки дати
уявлення про те, як практично користуватися системами небесних
координат, а й показати, яким чином пов’язані її геометричні побудови з
реальними властивостями навколишнього світу і умовами астрономічних
спостережень. «

Перш за все слід звернути увагу на те, що саме поняття небесної сфери
виникає природним чином. Справа в тому, що багато завдань спостережної
астрономії пов’язані з кутовими вимірюваннями на небі. При цьому
астроном абстрагується од відстаней до космічних об’єктів, мовби
відносячи їх усіх до однакової відстані, тобто подумки розташовуючи їх
на сферичній поверхні, в геометричному центрі якої перебуває він сам. На
цю поверхню вздовж відповідних радіусів і проектуються небесні світила.

Але сконструйована таким чином небесна сфера ще ніяк не пов’язана із
Землею і місцеперебуванням на ній спостерігача. Встановленню цих
зв’язків і служать подальші побудови сферичної астрономії. Спочатку
треба пов’язати небесну сферу з кулястістю Землі. Саме для цього
будується прямовисна лінія, напрям якої у кожній точці земної поверхні
можна визначити за допомогою виска. Перетин прямовисної лінії з небесною
сферою визначає розташування точок зеніту і надира. За допомогою
прямовисної лінії будується й площина горизонту. Вона проводиться через
центр небесної сфери перпендикулярно до прямовисної лінії. Перетин
площини горизонту з небесною сферою дає математичний горизонт. Внаслідок
кулястості Землі небесні сфери, побудовані для двох спостерігачів, які
перебувають у різних точках

9.3

земної кулі, різняться одна від одної. Кожна з них має свою прямовисну
лінію, свій зеніт, свої площину горизонту й математичний горизонт.

Треба також зв’язати небесну сферу з добовим обертанням Землі.
Спостерігаючи зоряне небо протягом досить тривалого часу, можна виявити,
що картина його змінюється. Одні сузір’я піднімаються над горизонтом у
східній стороні, інші заходять на заході. Ці зміни є наслідком добового
обертання Землі довкола власної осі, що відбувається із заходу на схід.
При цьому ми помітимо, що світила, розташовані порівняно невисоко над
горизонтом, у південній стороні неба описують дуги великих радіусів. У
міру наближення до зеніту ці радіуси зменшуються, і десь у районі
Полярної зорі знаходиться нерухома точка. Визначити її місцерозташування
можна дослідним шляхом. Для цього треба направити фотоапарат у район
Полярної зорі і сфотографувати цю ділянку неба з довгочасною витримкою.
На знімку всі зорі внаслідок добового руху прокреслять відповідні дуги.
А в центрі знаходиться нерухома точка — Північний полюс світу. Він
розташований на продовженні осі обертання Землі — осі світу. Північний
полюс світу, зеніт і центр небесної сфери визначають розташування
площини небесного меридіана і точок горизонту — півдня і півночі. З
напрямом осі світу безпосередньо пов’язане й розташування у просторі
перпендикулярної до неї площини небесного екватора.

Таким чином, небесна сфера з усіма її геометричними елементами зовсім не
е довільною математичною конструкцією, її побудова тісно пов’язана з
реальними умовами астрономічних спостережень.

Засвоєння основних положень сферичної астрономії й осмислення їхньої
сутності, як правило, стикається з серйозними труднощами. Воно вимагав
достатньою мірою розвинутої просторової уяви, оскільки всі побудови
сферичної астрономії здійснюються у тривимірному

просторі. Проте усі відповідні ілюстрації виконуються на плоскому аркуші
паперу.

Тому в тих містах, де є стаціонарні або навчальні планетарії, дуже
корисно провести заняття з використанням апаратури, що відтворює
побудови сферичної астрономії на сферичному куполі, тобто у тривимірному
просторі.

Практична астрономія. Ми вже говорили, що астрономія подібно до інших
природничих наук зародилася у безпосередньому зв’язку з практичними
потребами людей. Виникнувши для розв’язання практичний завдань,
астрономія в свою чергу істотно вплинула на розвиток людського
суспільства, сприяла його прогресу. Зокрема, можливість визначати
місцезнаходження корабля у морі за розташуванням Сонця і зір сприяла
великим географічним відкриттям. Відкриття Америки, кругосвітні подорожі
здійснили мореплавці, які добре знали практичну астрономію. «Існує
тільки одне безпомилкове обчислення,— говорив Колумб,— це —
астрономічне. Щасливий той, хто з ним обізнаний».

Аж до другої половини XX століття астрономічні методи навігації,
геодезії, а також обчислення часу зберігали своє практичне значення. І
вже в повоєнні роки внаслідок розвитку радіотехніки, електроніки,
атомної фізики з’явилися зручніші, оперативніші й точніші методи як для
розв’язування навігаційних та геодезичних задач, так і для надточного
відліку проміжків часу.

І в цих традиційних галузях свого практичного застосування сучасна
астрономія відійшла на другий план, поступившись першістю технічним
методам. Проте, чи означає це, що практична астрономія повністю віджила
свій вік і вже нездатна у наш час приносити якусь реальну користь? Такий
висновок був би неправильним.

Насамперед не втратила свого значення астронавігація. Вона залишається
невід’ємною складовою частиною сучасного навігаційного комплексу — в
кінцевому під-

сумку координата його опорних пунктів визначаються точними
астрономічними вимірюваннями. Крім того, в екстремальних ситуаціях
можуть знадобитися і безпосередні навігаційні астрономічні спостереження
(астрономічні ж методи автономні: вони незалежні від стаціонарних
наземних служб).

Є, нарешті, й нова сфера людської діяльності, в якій астронавігаційні
методи відіграють особливо важливу роль. Йдеться про космонавтику. Вже
зараз операції орієнтування й стабілізації космічних кораблів
здійснюються за допомогою астрономічних спостережень. А при польотах у
далекий космос астронавігація може стати єдиним методом визначення
місцезнаходження космічних кораблів у світовому просторі та знаходження
їхнього курсу.

Цікава трансформація відбулася з астрономічними методами визначення
точного часу. Якщо раніше астрономи уточнювали хід годинників, звіряючи
їх з добовим обертанням Землі, то з розробкою надточних атомних еталонів
часу з’явилася можливість розв’язувати протилежне завдання: за
показаннями атомних годинників з допомогою астрономічних спостережень
визначати нерівномірність обертання нашої планети.

Доля практичної астрономії досить повчальна. Вона показує, як змінюється
сфера застосування фундаментальних методів пізнання природи, вироблених
багатовіковою практикою людей. І в цьому — один з проявів діалектики
процесу освоєння людиною навколишнього’ світу.

Закони природи

Причинність і закономірність. Навколишній світ є єдиним у своїй
матеріальності. Це означає, що в ньому немає нічого, крім матерії, не
існує ніяких потойбічних,

надприродних сил, таких, що не залежать від матерії і стоять над нею.
Принцип матеріальної єдності світу — основоположний принцип
матеріалізму.

З цього принципу випливає, що будь-яке явище природи повинне мати
природну причину і підпорядковуватися природним закономірностям. Кожне
явище в наслідком якогось іншого чи якихось інших явищ і водночас є
причиною нових явищ.

Подібно до того як усяка сила, що надає якомусь тілу прискорення, завжди
пов’язана з реальним тілом, так і всяка зміна у русі матерії у всіх без
винятку випадках має матеріальну причину.

З цього випливає фундаментальний висновок про можливість пізнання світу.
Якщо будь-яке явище має тільки природні причини і підпорядковується
тільки природним законам, то не може існувати ніяких принципових
перешкод, які б не дали змогу людині виявити ці причини і вивчити їх.
Інше питання: скільки часу для цього знадобиться і яких зусиль це
коштуватиме? Але в принципі будь-яке явище може бути пізнане людиною.

Існування причинно-наслідкових ланцюгів — одна з найбільш загальних
властивостей навколишнього світу. При цьому, однак, треба мати на увазі,
що послідовне чергування явищ у часі ще не означає причинно-наслідкових
відносин між ними.

Те, що одне явище настає після іншого, ще не доводить, що друге є
причина першого. Необгрунтовано поставивши такі явища в причинний
зв’язок одного з одним без відповідного вивчення їх природи, можна дійти
помилкових висновків, які майже неминуче ведуть до релігійних тлумачень.

Саме так, наприклад, народжувались марновірні уявлення про небесні
знамення. Якщо слідом за незвичайним явищем на небі відбувалося якесь
лихо: епідемія, землетрус, повінь, ураган, то такий збіг набирав

в очах наших предків містичного змісту. Він надовго запам’ятовувався, і,
коли таке ж незвичне небесне явище повторювалось, марновірні люди були
переконані в тому, що за ним мають настати й ті ж самі нещастя.

Неправомірне зіставлення небесних і земних явищ відіграло далеко не
останню роль і у виникненні лженауки астрології…

Вивчення природних причин різних явищ — одне з найважливіших завдань
науки. При цьому слід зазначити, що пряме співвідношення причини і
наслідку: з А випливає В, взагалі кажучи, в ідеалізацією дійсного ходу
подій. У природі подібний зв’язок між явищами в чистому вигляді не
реалізується практично ніколи. Навіть найпростіші явища пов’язані між
собою і з іншими явищами нескінченно складними й різноманітними
взаємозв’язками.

І все ж у процесі наукового дослідження в більшості випадків вдається
виділити провідне співвідношення, яке е визначальним, переважає над
іншими. Саме така ідеалізація й забезпечує можливість практичного
вивчення тих чи інших явищ природи.

Коли ми говоримо, що матерія рухається (а матерія невіддільна від руху),
то розуміємо під цим не тільки найпростіший механічний рух, а й будь-які
складніші його форми. Рух у широкому розумінні слова — це будь-яка зміна
взагалі.

Сучасна наука вивчає різні форми руху. Основні з них: фізична, хімічна,
геологічна, географічна, біологічна і соціальна.

Рух матерії підпорядкований певним об’єктивним законам — законам
природи, тобто законам, які не залежать від людини. Пізнаючи їх, людина
формулює закони науки, які ці об’єктивні закони природи відображають.

Ще стародавні філософи на основі спостережень за різними явищами природи
висловлювали думки про загальну необхідність, повторюваність і
гармонійність світових процесів. Тим самим вони намагалися зрозуміти
дійсний хід природних процесів, звільнитися від міфологічних уявлень про
причини явищ.

Але тільки у XVII—XVIII сторіччях у результаті розвитку точних наук —
механіки, математики, астрономії — поняття закону природи почало
набувати конкретно-наукового змісту. Цей період пов’язаний з іменами Р.
Декарта, III. Монтеск’є і П. Гольбаха. Проте в епоху механістичних
уявлень про природу, коли всі явища зводились до механічного руху,
закони природи фактично ототожнювались із законами механіки.

Наступний крок був зроблений І. Кантом і особливо Г. Гегелем, який
підійшов до питання про закони природи з позицій діалектики. Зокрема,
Гегелеві належить визначення закону природи як суттєвого відношення.

Але найбільш глибоко поняття про закони природи і їх відображення в
процесі пізнавальної діяльності людей було розроблене в працях К.
Маркса, Ф. Енгельса і В. І. Леніна, що спиралися при цьому на новітні
досягнення природознавства.

Закони науки відображають найбільш істотні, стійкі, потрібні, головні
зв’язки між явищами, що визначають їх взаємозалежність і
взаємообумовленість, їх послідовність, характер їх перебігу. Так, закон
всесвітнього тяжіння визначає силу взаємодії між різними тілами залежно
від їх мас і відстані між ними.

Будь-який об’єкт, явище, процес, будь-яка зміна має підпорядковуватися
певним природним законам. Щоразу, коли в природі складаються ті чи інші
умови, подальший хід подій відбуватиметься певним чином, залежно від тих
законів, які цим умовам відповідають.

Те, що реальний світ доступний науковому пізнанню, переконливо свідчить
на користь існування об’єктивних законів, а також є одним з важливих
аргументів на користь матеріальної єдності світу.

«Вигнання законів з науки, – підкреслював В. І. Ленін,— є…
протискування законів релігії» .

А в принципу матеріальної єдності світу випливає принцип єдності законів
природи. Принцип цей, однак, не слід розуміти буквально. Єдність законів
природи не означає, що всі об’єктивні закономірності е універсальними і
діють завжди, скрізь та за будь-яких обставин. Інколи доводиться чути
твердження про те, що існує «хімічна», «фізична» або «біологічна»
єдність світу. Кажуть, наприклад, що наявність у зорях та інших
космічних об’єктах тих самих хімічних елементів, які відомі нам на
Землі, доводить «хімічну» єдність світу. Але таке твердження
неправильне. Ніякої «хімічної єдності світу» насправді не існує.
Хімічний склад різних космічних об’єктів далеко не однаковий — він
визначається конкретними умовами. Те ж саме стосується й «фізичної»,
«біологічної» та інших «єдностей» світу. Справжня єдність світу, як
наголошував ще Ф. Енгельс, полягає в його матеріальності.

Що ж до єдності законів природи, то й вона полягає в тому, що ці закони
властиві самій матерії, самому матеріальному світу. Не існує законів, що
стоять над матерією, відірвані від неї, встановлені надприродними
силами. Конкретним виразом цієї єдності є всезагальність законів
природи. Це означає, що за однакових умов рух матерії в широкому
розумінні цього слова підпорядковується одним і тим самим законам.

«Найглибший фундамент науки,— зазначав знаменитий датський фізик Н.
Бор,— це впевненість у тому, що в природі однакові явища настають при
однакових умовах» 2.

Цей висновок справедливий і щодо Всесвіту: в однакових умовах діють одні
й ті самі закони. Можна говорити про однорідність Всесвіту на рівні
законів. Коли б це було не так, то опис Всесвіту в межах сучасної фізики
взагалі був би неможливий. Саме однорідність Всесвіту на рівні законів
забезпечує застосовність фундаментальних фізичних теорій до явищ великих
космічних масштабів, у тому числі до таких явищ, що їх ми на даному
етапі розвитку науки не можемо безпосередньо спостерігати.

Оскільки всі явища навколишнього світу підпорядковуються певним
закономірностям, можуть виникнути помилкові уявлення про те, що закони
природи стоять над матерією, що вони існують самі по собі, незалежно від
неї.

На небезпеку такого хибного висновку вказував у свій час і Ф. Енгельс:
«…закони, абстраговані від реального світу,— писав він,— на певному
ступені розвитку відриваються від реального світу, протиставляться йому
як щось самостійне, як закони, що з’явились іззовні, з якими світ
повинен узгоджуватись» :.

Людина не може встановлювати за своїм бажанням закони природи подібно до
того, як вона встановлює закони юридичні, змінювати їх або керувати
ними. Проте, пізнаючи об’єктивні закономірності, людина може певною
мірою впливати на хід явищ природи. Створюючи певні початкові умови,
можна діставати наперед заплановані результати. По суті вся технологічна
діяльність людства є свідомим створенням і комбінуванням тих чи інших
початкових умов, що грунтуються на знанні різних об’єктивних
закономірностей.

Знаючи, скажімо, закон всесвітнього тяжіння, людина може створити такі
умови, за яких тяжіння почне виконувати корисну роботу. Змушуючи потоки
води за допомогою штучно споруджених гребель спадати з певної висоти під
дією сили земного тяжіння, людина примушує її обертати турбіни й
приводити в дію генератори, що виробляють електричну енергію.

Як ще один приклад можна навести запуск космічного апарата до Місяця чи
планет Сонячної системи. Здійснивши відповідні обрахунки, що грунтуються
на знанні законів руху тіл у космічному просторі, вчені надають
космічному апарату визначену за модулем і напрямом початкову швидкість у
певній точці і тим самим забезпечують його рух по обраній траєкторії.

Підтверджена всім колосальним досвідом природознавства, а також
історичним досвідом людства переконаність у природній закономірності
всіх без винятку явищ навколишнього світу вступав в непримиренну
суперечність з релігійно-містичним уявленням про чудеса — можливості
порушення законів природи надприродною силою.

Історія релігії — це багато в чому історія чудес. Віра в чудеса живила
релігійні настрої мас, сковувала волю й свідомість людей. Розуміючи це,
церква завжди підтримувала таку віру. «Той, хто стверджує,— записано у
постанові Ватіканського собору 1870 p.— ніби чудес не може бути, отже,
всі оповіді про чудеса, навіть ті, що містяться у святому письмі, слід
розглядати як байки і міфи; що в істинності чудес не можна з певністю
переконатися, і походження християнської релігії не може бути достатньо
переконливо доведено,— хай буде підданий анафемі!» 1.

Наші предки чудесним вважали все незрозуміле. Особливо сильне враження
на людину справляли такі явища, в основі яких лежали ще невідомі науці
форми існування матерії, невідомі природні процеси. Електрич-

ні й магнітні поля, радіохвилі, радіоактивні випромінен-ня існували в
природі й до того, як людина їх відкрила та дослідила. І не тільки
існували, а й зумовлювали ряд явищ, доступних безпосередньому
спостереженню. Згадаймо хоча б вогні Святого Ельма на щоглах кораблів,
що вражали уяву моряків, а насправді являли собою безневинний
електричний розряд, один з проявів атмосферної електрики.

Інший приклад: магнітні бурі, що викликали розгубленість у мореплавців,
коли стрілка компаса, замість того щоб вказувати на північ, починала
безладно повертатися. Хіба могли мореплавці минулих часів знати, що
причиною такої дивної поведінки магнітної стрілки є процеси, що
відбуваються на поверхні Сонця й породжують могутні потоки заряджених
частинок, які вторгаються в земну атмосферу і збурюють магнітне поле
нашої планети?

Незнання природних причин цих і багатьох інших «таємничих» явищ природи,
страх перед їхніми невідомими наслідками породжували уявлення про їх
надприродне походження. Марновірні люди щиро вірили, що причина таких
явищ знаходиться за межами матеріального світу.

Ми не будемо спинятися на так званих біблійних і подібних до них
чудесах, а також на чудесах, що фабрикуються спеціально для обману
віруючих. Переконливому викриттю таких чудес присвячено численну й
різноманітну літературу.

Підійдемо до питання про чудеса з дещо іншого боку. В процесі наукового
дослідження природи людина час від часу зустрічається з такими
ситуаціями, коли нововідкриті факти або вступають у суперечність з тими
чи іншими відомими науці природними закономірностями, з надійно
встановленими загальноприйнятими науковими уявленнями, що добре
зарекомендували себе, або не дістають у межах існуючих фундаментальних
наукових

теорій задовільного пояснення. Здавалося б, що у таких ситуаціях наявна
.головна ознака чуда: невідповідність ходу того чи іншого явища існуючим
науковим уявленням.

Виникає закономірне запитання: чи можуть подібні ситуації свідчити про
те, що наука наблизилася до тієї межі, за якою начебто починається сфера
дії надприродних сил? Чи вони виникають з якихось інших причин, що не
мають спільного з надприродним?

Перш за все спробуємо розібратися в тому, чи правомірним є розуміння
чуда як порушення законів природи? Так, коли б надприродні сили справді
існували й свавільно порушували б закономірний плин явищ, такі порушення
були б чудесами. Але з цього зовсім не випливає, що будь-яке порушення
законів природи є чудом. Тут ми зустрічаємося з відомою філософською
помилкою, коли нерозуміння діалектичного характеру процесу пізнання веде
до того, що наближення до меж знань про матерію, які існують у даний
момент, сприймається в релігійно-ідеалістичному плані як свідчення
існування нематеріальних, надприродних сил.

Справа в тому, що матерія нескінченно різноманітна і наші знання про неї
завжди відносні. Інакше кажучи, будь-яка наукова, у тому числі фізична
теорія, якою б фундаментальною вона не була, має певні межі
застосування. Це означає, що в природі завжди існує царина явищ, які не
можуть бути описані за допомогою даної теорії. І коли в процесі
наукового дослідження виявляються факти, що належать до цих явищ, вони
не можуть дістати задовільного пояснення в рамках існуючих знань або
навіть вступають з ними в явну суперечність. Таким чином, у подібних
випадках ми зустрічаємося ніби з порушенням законів природи. Насправді ж
має місце вихід за межі застосовності діючих теорій. Вихід, який кожного
разу потребує їх узагальнення й розвитку.

Інакше кажучи, це означає, що нововідкриті факти,

які виходять за рамки відомих законів і наукових теорій, вкладаються у
загальніші теорії і підпорядковуються хоча й невідомим у даний момент
науці, проте існуючим загальнішим закономірностям.

Таким є діалектико-матеріалістичний підхід до процесу пізнання природи,
в основі якого лежить, з одного боку, принцип матеріальної єдності
світу, сприйняття природи такою, якою вона є, а з другого — визнання
нескінченної різноманітності світових явищ і послідовного розширення й
поглиблення наших знань про об’єктивні закономірності, що керують цими
явищами.

Методичні міркування. Треба особливо наголосити на тому, що з точки зору
діалектичного матеріалізму закони природи властиві самій матерії і не
залежать від чиєїсь свідомості. Інакше кажучи, вони мають природний і
об’єктивний характер.

Слід зауважити, що з точки зору релігії закони природи встановлені
богом, нав’язані матерії надприродною силою. І хоча серед сучасних
богословів існують різні тлумачення цього питання, суть їх не
змінюється: і сама матерія, і закони її існування — результат
божественного творення.

Що ж до наукових законів, тобто тих законів, з якими ми зустрічаємось у
фізиці, хімії, біології, астрономії та інших природничих науках, то
вони, будучи відображенням об’єктивних законів природи, здобуті в
результаті пізнавальної діяльності людей. Отже, наукові закони є
об’єктивними за своїм змістом і суб’єктивними за формою.

Закони Кеплера — це перші відкриті людиною фундаментальні закони, що
стосуються небесних явищ.

На той час, коли учні відповідно до програми курсу астрономії почнуть
вивчати закони Кеплера, вони вже будуть знайомі з цілим рядом
найважливіших законів природи, починаючи з закону Архімеда і кінчаючи
багатьма іншими законами фізики.

Тому доцільно, відштовхуючись від законів Кеплера, повести з учнями
розмову про причинність і закономірність взагалі і дати уявлення про ці
поняття з позицій діалектико-матеріалістичної філософії, а в зв’язку з
цим розглянути питання і про чудеса.

Трудність полягає в тому, що вивчення законів Кеплера відбувається на
одному з перших уроків астрономії і у розпорядженні вчителя ще немає
найбільш вражаючих і переконливих прикладів (вони належать здебільшого
астрофізиці), які могли б стати ілюстрацією до загальних положень
світоглядного порядку. Однак цього не слід боятися. Навпаки, до
загальних положень корисно періодично повертатися в міру проходження
курсу астрономії. Це не тільки буде повторенням, що допоможе краще
засвоїти і закріпити матеріал, а й покаже учням, що світоглядні висновки
— це не загальні декларації, які повисають у повітрі, а положення, які
можна і треба застосовувати для осмислення й глибокого розуміння
конкретних проблем природознавства.

У зв’язку з цим ми ще не раз повернемося до питання про діалектичний
характер процесу наукового пізнання і співвідношення відносної та
абсолютної істини; зокрема, при розгляді питання про революцію у
сучасній астрономії і нерозв’язані проблеми сучасної астрофізики.

З тієї самої причини в цій книжці ми не раз будемо повертатися до одних
і тих самих положень світоглядного характеру, застосовуючи їх для
філософського й атеїстичного осмислення різних конкретних проблем науки
про Всесвіт.

Наука і передбачення

Рух планет. Одна з головних вимог до будь-якої наукової теорії полягає в
тому, що теорія повинна передбачати раніше невідомі факти і явища.
Здатність

теорії передбачати є водночас і критерієм її істинності, її
відповідності закономірностям реального світу.

В астрономії теоретичні передбачення перевіряються спостереженнями.
Блискучим прикладом наукового передбачення в галузі вивчення Всесвіту,
передбачення, що грунтується на знанні законів руху планет і закону
всесвітнього тяжіння, стало відкриття планети Нептун.

Коментуючи цю видатну подію в історії природознавства, Ф. Енгельс писав,
що система світу Коперника тривалий час залишалася гіпотезою, досить
переконливою, але все ж гіпотезою. Однак після відкриття Нептуна
справедливість цієї гіпотези можна вважати остаточно доведеною.

Методичні міркування. У зв’язку з відкриттям Нептуна, зробленому завдяки
теоретичному прогнозуванню, можна навести учням ще кілька прикладів
вражаючих наукових передбачень. До них належать надзвичайно точні
прогнози на десятки й сотні років уперед моментів сонячних і місячних
затемнень, передобчислення майбутніх положень планет, а також зроблені
свого часу на основі періодичної системи елементів Менделєєва
передбачення властивостей нових хімічних елементів і численні
передбачення фізиків-теоретиків про існування невідомих до цього
елементарних частинок.

Рух планет і астрологія. З видимими переміщеннями планет відносно
сузір’їв, переміщеннями, які є результатом обертання цих небесних тіл
довкола Сонця, пов’язана чергова спроба наших предків виявити зв’язок
між небесними явищами і долями людей. Йдеться про астрологію, в основі
якої лежали помилкові містичні уявлення про вплив небесних світил на
життя людини.

Астрологи вважали, що майбутнє кожного жителя Землі «записане» на небі
розташуванням планет й інших небесних світил у момент його народження.

Насправді ж, зрозуміло, ніякого реального причинного зв’язку між
розташуванням планет і долями людей

немає і бути не може. Хоча б уже тому, що планети взагалі не можуть
справляти на Землю ніякого відчутного фізичного впливу. Оскільки ці
небесні тіла не е джерелами скільки-небудь сильного електромагнітного
випромінювання, то єдиним їх впливом на Землю міг би стати гравітаційний
вплив. Проте міжпланетні відстані є настільки великими, а маси планет
такими незначними порівняно із сонячною, що їх гравітаційний вплив на
Землю, а також його коливання, пов’язані із взаємними переміщеннями
Землі і планет, практично не можуть скільки-небудь істотно змінювати хід
земних процесів. Адже, як відомо, сила тяжіння послаблюється пропорційно
квадрату відстані. Тому навіть маленький Місяць, завдяки своїй
близькості до Землі, зумовлює на ній припливні явища, незмірно
потужніші, ніж гігант Юпітер, від орбіти якого нас відділяє близько 600
млн. км.

Боротьба за науковий світогляд

Астрономія більшою мірою, ніж будь-яка інша наука, пов’язана із
світоглядними питаннями. Це й зрозуміло: адже саме астрономія робить
найбільший внесок у з’ясування місця людини і людства у Всесвіті, у
вивченні відношення «Людина — Всесвіт».

Одним з основних положень матеріалістичної діалектики е уявлення про
глибоку єдність людини і світу (зокрема, людини і Всесвіту), хоч
водночас між ними існує й докорінна якісна відмінність — природне і
соціальне.

А ідеалізм і релігія «розривають» світ, протиставляють його людині. З
точки зору об’єктивного ідеалізму і релігії світ є «таємничим» і
«непізнаванним», а людина є не продуктом природного саморозвитку
матерії, а результатом «творення».

Геоцентрична система світу. В середні віки панівне становище посідала
релігійна картина світу, в основі

якої лежала геоцентрична система Арістотеля — Птолемея, освячена церквою
і зведена в ранг непогрішимої істини.

Однак було б неправильно саму систему Арістотеля — Птолемея вважати
«антинауковою». Для свого часу це була цілком наукова система. Вона з
єдиної точки зору пояснювала видимі рухи небесних світил і давала змогу
з достатньою для практичних потреб тієї епохи точністю передобчислювати
їх майбутні видимі положення на небесній сфері.

Інша справа, що ця система виявилася неправильною, проте вона була
важливим кроком до істини. Але середньовічну церкву істина не цікавила.
До картини світу Арістотеля — Птолемея її притягувало інше: центральне
місцезнаходження Землі в світобудові, що добре узгоджувалося з
релігійними уявленнями. Тому церква й перетворила геоцентричну систему
світу в релігійну догму.

Як ми вже зазначали, первинний матеріал для наукового дослідження
постачають спостереження. При цьому одним з найважливіших питань теорії
пізнання є питання про те, чи дають спостереження вірогідні відомості
про властивості навколишнього світу.

Питання це не випадкове, оскільки в процесі спостережень можливі всякого
роду помилки й неточності, здатні породжувати неправильні, ілюзорні
уявлення про світ, що не відповідають істинному стану речей. Це можуть
бути помилки випадкові, помилки, пов’язані з обмеженими можливостями й
недосконалістю органів чуттів людини, психологічним станом спостерігача,
з особливостями конструкції вимірювальних приладів, з умовами
спостережень.

Добре відомі, наприклад, різноманітні ілюзії зору, що виникають
внаслідок особливостей будови нашого ока. Ситуації, що породжують
усякого роду оптичні ілюзії і здатні вводити в оману спостерігачів,
можуть, зокрема, складатися і при астрономічних спостереженнях і до-

слідженнях. Завдяки цьому здобуті дані можуть виявитися недостовірними,
а в деяких випадках і такими, що істотно викривляють справжню картину
спостережуваних явищ. А неправильні, перекручені уявлення про дійсність
нерідко стають благодатним грунтом для різного роду релігійних
спекуляцій. Добре відома класична астрономічна ілюзія, жертвою якої
стали наші предки — ілюзія добового обертання всіх небесних світил
довкола Землі. Земна куля обертається довкола своєї осі із заходу на
схід, а нам здається, що Сонце, Місяць, планети і зірки переміщуються в
протилежному напрямі.

З земним положенням спостерігача пов’язане і пе-тлеподібне переміщення
планет серед зірок. Це теж є ілюзорним явищем, оскільки планети
насправді ніяких петель не описують, а рухаються навколо Сонця за
еліптичними орбітами. «Петлі» — явище позірне, яке виникає внаслідок
того, що ми спостерігаємо за планетами з рухомої Землі, тобто в земній
системі відліку.

Ще одне явище космічного порядку, яке має ілюзорний характер і яке ми
спостерігаємо мало не кожного дня. Нам здається, що диск Сонця має такий
самий поперечник, як і диск повного Місяця. Насправді ж сонячний діаметр
приблизно в 400 разів більший від місячного. Але Сонце знаходиться у 400
разів далі від Землі, і з цієї причини видимі кутові розміри обох світил
для земного спостерігача майже збігаються. До речі, саме з цієї причини
маленький Місяць може (це відбувається під час сонячних затемнень)
повністю перекрити величезний диск денного світила.

Цікава ілюзія виникає і при спостереженнях метеорних потоків. Коли Земля
зустрічається з роєм твердих частинок, вони, вриваючись в атмосферу і
співударяю-чись з молекулами повітря, випаровуються і розпадаються на
атоми. В свою чергу, атоми збуджуються, іонізуються, і при цьому виникає
світіня. Земний спостерігач бачить ефектне видовище — дощ падаючих
зірок. Йому

здається, що траєкторії світних частинок виходять з однієї точки неба —
радіанта, хоча насправді ці траєкторії майже паралельні одна одній.

«Космічна ілюзія», що відіграла помітну роль у розвитку планетної
астрономії, пов’язана і з спостережен» нями Марса. Внаслідок величезної
відстані при телескопічних спостереженнях окремі дрібні деталі на
поверхні цієї планети зливаються в суцільні лінії, які деяким астрономам
здалися системою гідротехнічних споруд, побудованою розумними жителями
Марса. Коли автоматичні міжпланетні станції, які здійснили політ на
Марс, передали детальні зображення поверхні планети, ілюзорний характер
марсіанських «каналів» став абсолютно ясним.

Методичні міркування. Корисно звернути увагу учнів на те, що в
астрономії з невідповідністю видимого дійсному ми зустрічаємося особливо
часто. Наприклад, треба ще раз нагадати про те, що коли ми дивимося на
небо, то всі світила здаються нам розташованими на однакових відстанях
від Землі, ніби на внутрішній поверхні гігантської кулі — небесної
сфери. При цьому звичні візерунки сузір’їв утворені зірками, які
насправді знаходяться на різних відстанях від Землі і одна від одної і
лише проектуються в одну й ту саму область небесної сфери. Взагалі
з’ясування того, який космічний об’єкт знаходиться ближче, а який далі,
не просте завдання навіть для астрономів, озброєних спеціальною
апаратурою. Прямими вимірюваннями вдається визначати відстані лише для
порівняно близьких космічних об’єктів. Для дальших доводиться витрачати
більші зусилля на те, щоб з’ясувати, чи є система небесних тіл, що їх
цікавить, справді єдиною фізичною системою взаємодіючих об’єктів чи її
складові частини лише проектуються в одну і ту саму область небесної
сфери.

Наукова революція Коперника. Кінець XV і початок XVI сторіччя були часом
глибоких змін в історії Євро-

слідженнях. Завдяки цьому здобуті дані можуть виявитися недостовірними,
а в деяких випадках і такими, що істотно викривляють справжню картину
спостережуваних явищ. А неправильні, перекручені уявлення про дійсність
нерідко стають благодатним грунтом для різного роду релігійних
спекуляцій. Добре відома класична астрономічна ілюзія, жертвою якої
стали наші предки — ілюзія добового обертання всіх небесних світил
довкола Землі. Земна куля обертається довкола своєї осі із заходу на
схід, а нам здається, що Сонце, Місяць, планети і зірки переміщуються в
протилежному напрямі.

З земним положенням спостерігача пов’язане і пе-тлеподібне переміщення
планет серед зірок. Це теж є ілюзорним явищем, оскільки планети
насправді ніяких петель не описують, а рухаються навколо Сонця за
еліптичними орбітами. «Петлі» — явище позірне, яке виникає внаслідок
того, що ми спостерігаємо за планетами з рухомої Землі, тобто в земній
системі відліку.

Ще одне явище космічного порядку, яке має ілюзорний характер і яке ми
спостерігаємо мало не кожного дня. Нам здається, що диск Сонця має такий
самий поперечник, як і диск повного Місяця. Насправді ж сонячний діаметр
приблизно в 400 разів більший від місячного. Але Сонце знаходиться у 400
разів далі від Землі, і з цієї причини видимі кутові розміри обох світил
для земного спостерігача майже збігаються. До речі, саме з цієї причини
маленький Місяць може (це відбувається під час сонячних затемнень)
повністю перекрити величезний диск денного світила.

Цікава ілюзія виникає і при спостереженнях метеорних потоків. Коли Земля
зустрічається з роєм твердих частинок, вони, вриваючись в атмосферу і
співударяю-чись з молекулами повітря, випаровуються і розпадаються на
атоми. В свою чергу, атоми збуджуються, іонізуються, і при цьому виникає
світіня. Земний спостерігач бачить ефектне видовище — дощ падаючих
зірок. Йому

здається, що траєкторії світних частинок виходять з однієї точки неба —
радіанта, хоча насправді ці траєкторії майже паралельні одна одній.

«Космічна ілюзія», що відіграла помітну роль у розвитку планетної
астрономії, пов’язана і з спостережень нями Марса. Внаслідок величезної
відстані при телескопічних спостереженнях окремі дрібні деталі на
поверхні цієї планети зливаються в суцільні лінії, які деяким астрономам
здалися системою гідротехнічних споруд, побудованою розумними жителями
Марса. Коли автоматичні міжпланетні станції, які здійснили політ на
Марс, передали детальні зображення поверхні планети, ілюзорний характер
марсіанських «каналів» став абсолютно ясним.

Методичні міркування. Корисно звернути увагу учнів на те, що в
астрономії з невідповідністю видимого дійсному ми зустрічаємося особливо
часто. Наприклад, треба ще раз нагадати про те, що коли ми дивимося на
небо, то всі світила здаються нам розташованими на однакових відстанях
від Землі, ніби на внутрішній поверхні гігантської кулі — небесної
сфери. При цьому звичні візерунки сузір’їв утворені зірками, які
насправді знаходяться на різних відстанях від Землі і одна від одної і
лише проектуються в одну й ту саму область небесної сфери. Взагалі
з’ясування того, який космічний об’єкт знаходиться ближче, а який далі,
не просте завдання навіть для астрономів, озброєних спеціальною
апаратурою. Прямими вимірюваннями вдається визначати відстані лише для
порівняно близьких космічних об’єктів. Для дальших доводиться витрачати
більші зусилля на те, щоб з’ясувати, чи є система небесних тіл, що їх
цікавить, справді єдиною фізичною системою взаємодіючих об’єктів чи її
складові частини лише проектуються в одну і ту саму область небесної
сфери.

Наукова революція Коперника. Кінець XV і початок XVI сторіччя були часом
глибоких змін в історії Євро-

ни. Епоха Відродження стала епохою революційної й ідеологічної боротьби.

За словами Енгельса, то була «епоха, яка потребувала титанів і яка
породила титанів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо
багатосторонності і вченості» ‘.

Одним з таких титанів був великий польський учений М. Коперник, який
розробив геліоцентричну систему світу і тим самим здійснив найбільшу
революцію в уявленнях про світобудову, що справила величезний вплив на
весь подальший розвиток науки.

«Революційним актом, яким дослідження природи заявило про свою
незалежність…— писав Ф. Енгельс у «Діалектиці природи»,— було видання
безсмертного твору, в якому Коперник кинув — хоч і боязко і, так би
мовити, лише на смертному одрі — виклик церковному авторитетові в
питаннях природи. Звідси починає своє літочислення звільнення
природознавства від теології, хоч з’ясування між ними окремих взаємних
претензій затяглеся до наших днів і в деяких головах далеко ще не
завершилося навіть і тепер. Але з цього часу пішов велетенськими кроками
також і розвиток наук, який посилювався, якщо можна так висловитись,
пропорціо-нально квадратові віддалі (в часі) від свого вихідного пункту»
2.

Значення наукової революції Коперника не вичерпується, однак, тим, що
вона звела нашу Землю на становище рядової планети Сонячної системи і
тим самим завдала надзвичайно сильного удару по релігійній картині
світу.

Розкривши позірний, ілюзорний характер видимого добового руху небесних
світил і петлеподібних переміщень планет, Коперник тим самим утвердив у
науці

надзвичайно важливий методологічний принцип: «Світ може бути не таким,
яким ми його безпосередньо спостерігаємо».

Стало ясно, що ототожнення безпосередньо спостережуваного в реальною
дійсністю без ретельної всебічної перевірки може призвести до
неправильних, перекручених уявлень про навколишній світ.

Методичні міркування. При вивченні розділу програми, присвяченого
боротьбі за науковий світогляд, дуже важливо загострити увагу учнів на
тому, що ситуації, за яких спостережувані явища мають ілюзорний
характер, при вивченні космічних процесів зустрічаються досить часто. І
тому робити ті чи інші висновки про властивості реального світу
безпосередньо з результатів спостережень треба з великою обережністю.
Такі дії завжди мають у собі потенційну небезпеку помилково сприйняти
видиме за дійсне, і тим самим сприяти виникненню тих чи інших помилок.

Від Коперника до Ньютона. Вчення Коперника стало могутнім поштовхом до
визволення свідомості людей від церковно-релігійних уявлень про
світобудову. У нього з’явилися послідовники, які чимало зробили як для
пропаганди і поширення цього вчення, так і для його подальшого розвитку.

Одним з них був італійський мислитель Джордано Бруно, пристрасний борець
проти схоластичної філософії. В багатьох своїх висловлюваннях про
нескінченність світобудови, множинність населених світів, єдність
законів природи Бруно піднімався до істинного матеріалізму. Таким чином,
Бруно багато в чому пішов далі Коперника, вчення якого було пов’язане з
уявленням про нерухомість Сонця, його центральне положення в світобудові
та існування сфери нерухомих зірок, яка обмежує Всесвіт.

Неоціненний внесок у розвиток природознавства й звільнення його від
середньовічної схоластики зробив

Галілео Галідей. Він першим став систематично вводити

•в науку експеримент, а також математичне й геометричне моделювання явищ
природи. Його телескопічні спостереження і зроблені завдйки їм відкриття
стали переконливим підтвердженням основних положень вчення Коперника.

Одним з головних досягнень Галілея було відкриття принципу інерції, що
заклало основи класичної механіки.

Вивчаючи рух планет навколо Сонця, Кеплер шукав силу, яка «підштовхує»
ці небесні тіла і не дає їм зупи-

– нитися.

Після відкриття принципу інерції стало ясно, що шукати треба силу, яка
перетворює рівномірний прямолінійний рух планет у криволінійний. Закон
дії цієї сили — сили тяжіння — відкрив Ісаак Ньютон.

Церква і наука. Вчення Коперника завдало першого відчутного удару по
релігійному світогляду. І справа була не тільки в тому, що руйнувалася
релігійна картина світу. Руйнувалися уявлення, які церква оголосила
абсолютною непогрішимою істиною. А це не могло не викликати сумніви у
непогрішимості й інших релігійних догм. Почався процес поступового
ослаблення релігійної влади над умами людей, вивільнення мас від впливу
релігійного світогляду.

Подальший розвиток науки, різноманітні практичні застосування наукових
знань зумовили те, що наукові уявлення набирали дедалі більшого
авторитету серед широких кіл людей. У світлі наукових даних релігійні
уявлення про світ виглядали дедалі менш обгрунтованими і дедалі
наївнішими.

Як же розвивалися «стосунки» між церквою і наукою від середньовіччя до
наших днів? Внаслідок діяльності Коперника, Бруно і Галілея церква вже в
середні віки була змушена певним чином переглянути свої позиції. А в
подальшому зміна історичних умов не раз змушу-

вала захисників релігії пристосовуватися до нових обставин. Особливо
чітко цей процес пристосування можна простежити на прикладі католицької
церкви.

Минає два сторіччя, настає XIX вік. Нова капіталістична формація
завойовує провідні позиції в суспільстві, зростає й роль науки.
Католицька церква не може ігнорувати цю обставину. І на І Ватіканському
соборі у 1869—1870 pp. було проголошено тезу про можливість пізнання
бога природним світлом розуму через пізнання сучасного світу. Але на той
час це була ще не стільки спроба зблизити релігію з наукою, скільки
відображення прагнення церкви нейтралізувати атеїстичне значення
наукових відкриттів, запобігти їхньому впливу на уми людей. Тому
настійливо повторювалося, що не слід покладати особливо великі надії на
людський розум, і всіляко підкреслювалось, що наука не повинна вступати
у суперечність з істинами віри, а лише сприяти їх обгрунтуванню.

XX сторіччя з його стрімким соціальним і науково-технічним прогресом
знову істотно змінило обстановку в світі. Авторитет релігії почав
падати, сфера її впливу неухильно зменшувалася. І це знову не могло не
позначитися на діяльності церкви, зокрема на її ставленні до науки і
наукового прогресу.

Успіхи природознавства в XX сторіччі змусили, наприклад, католицьку
церкву зробити нові кроки по шляху «зближення» з наукою. Теоретичною
основою сучасного католицизму є томізм — учення християнського теолога
XIII сторіччя Фоми Аквінського про гармонію між вірою і знанням.
Виходячи з цього вчення, яке твердить, що у релігії і в науки нібито
спільне джерело — божественний розум, його сучасні прихильники
намагаються узгодити релігійну віру з науковими знаннями про світ.

«Сучасний фідеїзм зовсім не відкидає науки,— писав свого часу В. І.
Ленін,— він відкидає тільки «надмірні

претензії» науки, саме, претензію на об’єктивну істину» ‘.

Католицька церква створила в країнах Західної Європи спеціальні
астрономічні обсерваторії, обладнані відповідним устаткуванням. Учені
ченці проводили багато-годинні спостереження, робили астрономічні
відкриття. Серед них ми можемо зустріти імена відомих астрономів. У
більшості своїх висловлювань ці католицькі вчені прагнули показати,
начебто результати дослідження Всесвіту не тільки не підривають віри в
бога, а, навпаки, підтверджують правоту релігійних поглядів.

Проте надії керівників католицької церкви не справдились. Досягнення
природознавства за останні десятиріччя не тільки не привели до ідеї
бога, а, навпаки, переконливо свідчили на користь матеріальної єдності
світу. Всі спроби прямого витлумачення тих чи інших наукових результатів
у релігійному дусі не витримували і не витримують скільки-небудь
серйозної критики. Ця обставина, а також обстановка в світі, що
змінилася, змусили II Ватіканський собор, який відбувся в 1962 — 1965
pp., зробити ще один крок назустріч науці.

Було урочисто заявлено, що церква позитивно оцінює науковий прогрес і
віднині не зазіхатиме на свободу наукового дослідження і самостійність
науки.

У листопаді 1979 р. черговий глава римської католицької церкви Іоанн
Павло II уперше офіційно визнав, що великий італійський учений Галілео
Галілей несправедливо постраждав внаслідок переслідування з боку церкви.
Папа заявив, що інквізиція силою примусила Галілея відректися від учення
Коперника.

Ця акція ще раз свідчить про те, що сучасна церква готова піти на
будь-які словесні поступки, щоб створити видимість відсутності протиріч
між релігією і наукою і підтвердити можливість їх «мирного
співіснування».

Істинний смисл такої тактики цілком очевидний. Якщо сучасна релігія
нічого не може протиставити науковим даним по суті, якщо вона не в силі
боротися з наукою прямо й безпосередньо, то слід зобразити справу так,
ніби наукова діяльність дана від бога і тому не тільки не суперечить
релігії, а й з необхідністю має приводити до бога.

Що ж до обгрунтування релігійних уявлень за допомогою наукових даних,
то, оскільки прямі «наукові доведення» існування бога виявляються
малопереконли-вими і без особливих труднощів спростовуються з наукових
позицій, католицькі теологи почали шукати інші шляхи й можливості.

Так, неотомісти були змушені якщо й не повністю відмовитися від тези, за
якою природознавство повинно доводити існування бога, то принаймні
значно її пом’якшити.

У модернізованому вигляді вона звучить приблизно так: необхідність віри
в буття бога повинна виявлятися через осмислення прогалин у науковому
пізнанні й зіставлення різних наукових даних.

Бог недосяжний засобам науки, твердять, наприклад, деякі богослови, він
перебуває за її межами. Тому свідчення його існування слід шукати в
«білих плямах» сучасного природознавства, в тих проблемах, які науці не
вдається розв’язати.

Прихильники цієї точки зору не без підстав вважають, що значно зручніше
й вигідніше тлумачити в релігійному плані не те, що вже відкрите
природознавством, а те, що ще невідоме… Хоча з позиції науки такий
спосіб «природничо-наукового» обгрунтування релігії не витримує,
зрозуміло, ніякої критики. Рано чи пізно наука успішно розв’язує
проблеми, що стоять перед нею, і ліквідовує тим самим будь-які «білі
плями».

Трохи на іншій позиції щодо науки стоять офіційні теоретики руського
православ’я, які взагалі намагаються

по можливості обійти питання, так чи інакше пов’язані з
взаємовідношенням науки і релігії.

«Однією з вимог, що cfaBHTbCH до сучасного богрсдр-ва,— повчав «Журнал
Московской патриархии»,— є поміркованість у визначенні кордонів
релігійного і наукового світогляду: не треба давати привід до того, щоб
богослів’я намагались виставити таким, що спекулює на нерозв’язаних
наукових проблемах».

Не можна не визнати, що керівники руської православної церкви досить
реалістично оцінюють умови, які існують у нашій країні. Радянські люди з
великою повагою ставляться до науки, вона користується величезним
авторитетом, у СРСР проводиться широка природничо-наукова пропаганда:
видається безліч науково-популярних книг і журналів,’ведуться
науково-популярні радіо- і телевізійні передачі, створюються й
демонструються науково-популярні фільми, працюють планетарії й Будинки
атеїзму. Будь-яка спроба релігійної фальсифікації чи релігійного
витлумачення наукових даних буде негайно і переконливо викрита. І це
лише підірве авторитет релігії в очах віруючих.

Тому православні богослови всіляко прагнуть створити враження, ніби
наука не тільки не суперечить релігії, а, навпаки, лише переконує людину
у величі і всемогутності бога. Однак робиться це, як правило, лише в
найбільш загальному вигляді, без посилань на які б то не було конкретні
наукові дані.

Заграючи з наукою, сучасна церква водночас намагається покласти
відповідальність за всі труднощі, з якими мають справу народні маси у
західному світі, на науково-технічний прогрес. Це один з найулюбленіших
тактичних прийомів, який охоче використовує церква в капіталістичних
країнах для утримання віруючих і збільшення їх кількості. Водночас
всіляко наголошується на тому, що наука досі не змогла задовольнити
найнасущніші потреби людей — забезпечити людині

довге життя без хвороб і при достатній кількості їжі. Так формується
вороже ставлення до науки, недовіра у її можливості, уявлення про те, що
наука нібито займається не тими проблемами, якими їй слід займатися.

Зрозуміло, заперечення величезної позитивної ролі, яку відіграла й
продовжує відігравати наука в розвитку людського суспільства, її
колосального внеску в прогрес земної цивілізації ні на чому не
грунтується. Не будь науки, ми, напевно, досі жили б у кращому випадку
на рівні середньовіччя і не мали б ні літаків, ні машин, ні верстатів,
ні радіо, ні телебачення, ні медичних приладів, ні багато іншого з того,
що визначає обличчя сучасної цивілізації.

Що ж до конкретних наукових досягнень, то тут безглуздо ставити питання
про те, хороші вони чи погані, корисні чи шкідливі. Відповісти на
подібне запитання «взагалі» неможливо. Все залежить від конкретних
історичних умов. Будь-яке наукове відкриття може послужити на благо
людям. Але в певних соціальних умовах, у класовому антагоністичному
суспільстві його можна в принципі використати на шкоду людям, повернути
на їх знищення. Зокрема, в країнах сучасного імперіалізму є певні сили,
зацікавлені в розпалюванні воєнної істерії, застосуванні новітніх
досягнень фізики, хімії, біології, електроніки, автоматики для створення
варварських видів зброї масового знищення.

Разом з тим виникає і таке запитання: можливо, релігійні теоретики в
чомусь усе-таки мають рацію, можливо, наука й справді «не з того почала»
і не зовсім тим займається? Наприклад, замість того щоб інтенсивно
вивчати Всесвіт, досліджувати світ елементарних частинок, слід направити
всі наукові сили і засоби на розробку методів лікування хвороб і
подовження людського життя.

Безперечно, обидва ці завдання мають першорядне значення, і їх
розв’язанню приділяється величезне зна-

чення. Але це не означає, що всі інші завдання можна до пори до часу
відкласти. Перш за все тому, що суспільство має потребу »і в космічних
дослідженнях, і в атомній енергії, і в пізнанні закономірностей будови
матерії і багато в чому іншому. Але ще й тому, що розвиток іде дуже
складним шляхом і розв’язання того чи іншого конкретного завдання іноді
вимагає комплексного підходу, використання даних різних наук.

Так, скажімо, сучасна медицина широко використовує досягнення фізики,
електроніки, біології, космічної медицини, математичні методи
дослідження. Такі ж тісні зв’язки існують між фізикою і біологією,
біологією і хімією, геологією і астрономією та ін. І зв’язки, подібні до
цих, не е випадковими. На основі величезного досвіду пізнання
навколишнього світу сучасна наука прийшла до висновку про необхідність
системного підходу до вивчення різних явищ природи. Інакше кажучи,
будь-яке явище треба вивчати не ізольовано, не відривати його штучно від
інших явищ, а розглядати в єдиному комплексі з тими природними
процесами, з якими воно прямо чи посередньо пов’язане.

Методичні міркування. Ми розглянули питання про взаємозв’язки науки і
релігії головним чином на прикладі католицизму, оскільки з усіх сучасних
церков саме католицька церква (і почасти православна) приділяє цьому
питанню найбільше уваги.

При вивченні цього розділу курсу астрономії особливо важливо зазначити,
що в центрі боротьби науки і релігії по суті завжди стояло питання про
місце і роль людини у світобудові, про сенс людського існування. Так
було у той час, коли одна одній протистояли наукова і релігійна картини
світу, так стоїть справа і тепер, коли богослови вже не вступають у
суперечку з наукою з конкретних питань світобудови. В зв’язку з цим
особливо важливого значення набуває філософське осмислення досягнень
природознавства, систематичний аналіз усіх

новітніх наукових відкриттів і проблем з позицій атеїзму і діалектичного
матеріалізму незалежно від того, чи встигли вже богослови інтерпретувати
й фальсифікувати ці відкриття і проблеми в релігійному плані. Тому
вчитель астрономії і фізики повинен не тільки уважно стежити за
розвитком цих наук, а й бути постійно в курсі тих світоглядних проблем,
які виникають у процесі їх розвитку.

Наш космічний дім — земля

Земля з космосу. Довгі сторіччя пішли на те, щоб з’ясувати, яку форму
має наша планета, і від наївних біблійних уявлень прийти до висновку про
кулястість Землі.

Але якби ця проблема виникла перед наукою вперше сьогодні, її було б
розв’язано буквально впродовж кількох годин. Для цього досить було б
сфотографувати Землю з борту космічних апаратів з різних точок космосу і
порівняти здобуті зображення між собою. Цей приклад, між іншим, показує,
як поява нових методів дослідження значно прискорює процес пізнання
навколишнього світу.

Астрономія «навпаки». Астрономія нагромадила величезний досвід
дистанційного вивчення різних об’єктів. І він знадобився тоді, коли
одним з цих об’єктів стала наша власна планета. Подібний спосіб вивчення
Землі з космосу можна назвати «астрономією навпаки». Завдяки цьому
способу дослідження значно розширилися наші знання про Землю, зокрема,
при спостереженні з космосу були виявлені певні загальні закономірності,
які не можна було відкрити, залишаючись на Землі.

Якщо з дуже близької відстані роздивлятися театральну декорацію чи
велике художнє полотно, то в кращому разі можна розпізнати окремі деталі
— загальне

враження не складеться. Для цього треба відійти на деяку відстань. Так і
при вивченні Землі.

При космічному фотографуванні виявилося одне цікаве явище. Як відоме,
земна атмосфера є серйозною перешкодою для астрономічних спостережень.
Вона заважає вивчати космічні об’єкти, розрізняти окремі їх деталі. Щось
аналогічне відбувається і при спостереженні земної поверхні з борту
космічного корабля. Товща повітря перешкоджає розглянути окремі деталі.
Однак при великомасштабному фотографуванні, метою якого є виявлення
глобальних геофізичних закономірностей, це явище відіграє позитивну
роль. Атмосфера в цьому випадку перетворюється на своєрідний фільтр,
який відсіює другорядні деталі і тим самим дає змогу виявити
найважливіші риси геологічних структур, рослинного покриву, грунту та
ін.

На знімках, зроблених з великих висот, добре видно й особливості
глибинної будови Землі. Крізь шари сипких покладів ніби просвічує будова
більш глибоких горизонтів земної кори. Такі знімки містять принципово
нову інформацію, що сприяє виявленню нових покладів корисних копалин. За
допомогою цих знімків можна вивчати й закономірності великомасштабних
геологічних процесів.

Так, наприклад, була виявлена велика кількість кільцевих структур з
поперечником від сотень метрів до 700 км. Особливо вони поширені на
щитах стародавніх платформ. Можна припустити, що великі кільцеві
структури — це найдавніші розломи, що виникли на найбільш ранніх стадіях
розвитку земної кори, своєрідні душники, які з’єднують поверхню Землі з
підошвою літосфери, де в основному акумулюється внутрішня енергія нашої
планети.

Не доводиться сумніватися в тому, що для подальшого вивчення Землі
знадобиться поєднання наземних і космічних методів дослідження.

Дещо забігаючи наперед, зазначимо, що у вивченні Землі й інших планет
Сонячної системи наука йшла протилежними шляхами. Землю ми вивчали
спочатку безпосередньо «зблизька», а потім перейшли до її дистанційних
досліджень за допомогою космічних апаратів. Планети ж, навпаки, спочатку
вивчались дистанційними астрономічними методами, а останніми роками
завдяки розвитку космічної техніки з’явилася можливість їх
безпосереднього вивчення.

І в тому і в іншому випадку застосування нового способу дослідження дало
можливість здобути надзвичайно цінну додаткову інформацію, розширило
уявлення про ці небесні тіла.

Людина і природа. Взаємозалежність властивостей організму людини й
тварин і навколишнього середовища захисники релігії пояснюють наявністю
доцільного «божественного плану», божественною гармонією всього
існуючого. Насправді ж спостережувана нами узгодженість властивостей
природи і життя цілком може бути пояснена без допомоги надприродних сил.
Ця узгодженість — результат тривалої взаємодії різноманітних процесів,
що відбуваються у неживій природі і живих організмах.

Людина — частка природи, її породження. Як розумна істота вона
формувалася протягом багатьох поколінь, у певних зовнішніх умовах. У цих
умовах відбувалася й розвивалася і її практична діяльність.

Що ж являють собою фізичні умови, які людство дістало «у спадок» від
природи? Ці умови добре відомі, та все ж коротко нагадаємо їх.

Наш космічний дім — Земля — третя за відстанню від Сонця планета
Сонячної системи. Вона рухається по майже круговій орбіті довкола
денного світила на середній відстані близько 150 млн. км від нього.
Земля — велетенське кулясте тіло поперечником близько 12800 км і масою
близько 6 • 1024 кг. Завдяки тяжінню Земля

утримує довкола себе атмосферну оболонку, що сягає у висоту близько 1000
км і поступово переходить у безповітряний космічний простір.

До складу атмосфери входить близько 21 % кисню, життєво необхідного для
людини і тварин. Ця кількість кисню підтримується в результаті процесу
фотосинтезу, що відбувається під дією сонячного світла в зеленому листку
рослин і водоростях, а також завдяки життєдіяльності деяких видів
бактерій і мікробів.

В атмосфері Землі є шар озону, який відіграє надзвичайно важливу роль
для всього живого, оскільки він затримує згубне для життя
ультрафіолетове випромінен-ня Сонця.

Атмосфера відіграє істотну роль і в підтриманні теплового балансу
планети, бо поглинає значну частину випромінювання Землі, не даючи йому
виходити в космічний простір.

Надзвичайно важливе значення для існування життя на Землі має й
гідросфера — водна оболонка нашої планети. Вода входить до складу живої
клітини, живої речовини. Саме у водному середовищі відбуваються ті
біохімічні реакції, які становлять сутність життя.

Завдяки постійному нахилу осі обертання Землі до площини її орбіти на
нашій планеті існують різні кліматичні пояси і змінюються пори року. З
добовим обертанням пов’язана і наявність у Землі досить сильного
магнітного поля, що створює нездоланний бар’єр для заряджених частинок
різних космічних випромінювань, які мають негативну біологічну дію.

Такими е ті основні фізичні умови, на тлі яких проходив розвиток і
становлення життя на Землі, формування людини.

Боротьба за існування і природний добір спричинилися до того, що в
структурі й будові живих організмів відбилися зовнішні умови. Інакше
кажучи, між властивостями живих організмів й навколишнім середовищем

існує тісний взаємозв’язок. Зокрема, більшість особливостей людини і
тварин визначені такими фізичними умовами космічного порядку, як сила
тяжіння, швидкість добового обертання Землі, склад випромінювання Сонця
тощо. Дія всіх цих факторів позначається на будові кістяка людини і
тварин, дихального апарату й системи кровообігу, на будові органів чуття
й центральної нервової системи.

Так, наприклад, дія сили земного тяжіння зумовила оптимальні розміри
живих істот, що населяють суходіл. У воді ж, де дія сили земного тяжіння
певною мірою компенсується виштовхувальною силою, живуть і більші
тварини. Наприклад, деякі екземпляри китів досягають у довжину близько
33 м і важать понад 1600 кН. На суші подібні чудовиська були б занадто
неповороткими і навряд чи змогли б існувати.

Інший приклад: відомо, що в сонячному світлі найбільша енергія припадає
на випромінювання з довжиною хвилі 555 нм (жовто-зелена частина
спектра). І відповідно до цього око людини виявляється найчутливішим
саме до жовто-зеленого кольору.

Космічні «обставини» визначили й «ритми» в життєдіяльності живих
організмів. Так, наприклад, життєвий цикл найпростішого одноклітинного
організму — амеби — триває 24 год, тобто добу. З цього часу амеба 20 год
росте, а 4 год припадає на підготовку клітини до поділу і на сам поділ.

Перелітні птахи здійснюють польоти в строго визначені періоди року.

Можна також припускати, що й психіка людини, і її життєздатність якоюсь
мірою склалися під впливом тих фізико-астрономічних умов, які існують на
нашій планеті.

Земля і збереження навколишнього середовища. Однією з основних причин,
що породили релігійні уявлення про світ, було безсилля наших предків
перед при-

родою. А в сучасну епоху одним з факторів, що сприяє відтворенню
релігійних поглядів, є страх перед можливими небезпеками і різного роду
кризовими ситуаціями, які загрожують людству. Невіра у можливості
людського суспільства, у можливості науки породжує у деяких людей,
особливо у країнах капіталізму, ілюзорні надії на втручання неіснуючих
надприродних сил, нібито здатних такі небезпеки відвернути.

Однією з проблем, яка постала перед сучасною людиною, є екологічна
проблема.

Природні ресурси нашої планети обмежені, а можливості природного
навколишнього середовища не безкраї. Тим часом практичні потреби людства
швидко зростають, продуктивні сили бурхливо розвиваються, а отже,
розширюються й масштаби використання земних багатств. У зв’язку з цим
виникає ціла низка гострих проблем, які мають першорядне значення для
всього людства: чи вистачить продовольчих ресурсів, щоб прогодувати
дедалі зростаючу кількість населення нашої планети? Чи зможе людство в
умовах триваючого зростання продуктивних сил і чисельності населення
успішно боротися із забрудненням і знищенням навколишнього середовища?
Чим замінити нафту, газ, вугілля, а також інші корисні копалини, запаси
яких обмежені і рано чи пізно вичерпаються? Як запобігти можливим
глобальним змінам клімату внаслідок виділення в атмосферу промисловими
підприємствами великої кількості теплоти й вуглекислого газу? Як,
нарешті, задовольнити безперервно зростаючі енергетичні потреби людства?

Багато буржуазних учених — соціологи, екологи, філософи, економісти —
мають досить песимістичну точку зору. Вони вбачають чи не єдиний вихід у
тому, щоб взагалі припинити всякий розвиток земної цивілізації,
зростання виробництва і споживання, запобігти подальшому збільшенню
населення.

Немає нічого дивного в тому, що такий крайній песимізм засмучує деяких
людей, штовхаючи їх у примарний світ релігійних надій. Тим більше, що
конкретні рекомендації з практичного здійснення згаданих вище заходів
нерідко мають воістину страхітливий характер. Ось що пише, наприклад, в
одній із своїх статей американський еколог Дж. Харден: «Як же ми можемо
допомогти тій чи іншій країні уникнути перенаселення? Очевидно,
найгірше, що ми можемо зробити,— це послати туди продовольство… Атомні
бомби зробили б кращу справу».

Насправді ж ситуація не така безвихідна. «Обсяг кожного з
невідновлюваних природних ресурсів Землі,— писав академік 6. К.
Федоров,— неминуче обмежений і в міру використання скорочується. Також
скорочується можливість для використання частки природних ресурсів, що
відновлюються,— прісної води, кисню в атмосфері, лісу, риби в океані і
т. п. Проте можливості задоволення потреб людини залежать не тільки від
наявності та обсягу відповідного природного ресурсу, але й від способів
виробництва. Слід враховувати співвідношення кількох одночасно триваючих
процесів. Скорочення запасів природних багатств — нафти, вугілля, лісу і
т. д.— лише один з них. Другий — зростання ефективності використання
ресурсів. Третій — систематичне розкриття в результаті
науково-технічного прогресу принципово нових можливостей задоволення
основних потреб лю-

дини»

Уже зараз значна частка електричної енергії виробляється на атомних
електростанціях за рахунок використання ланцюгової реакції самочинного
поділу важких елементів. При цьому запаси «ядерного пального» прак-

тично необмежені, оскільки створено реактори, в процесі роботи яких
відтворюється нове ядерне паливо.

На підході й принципово новий тип енергетичних установок — керовані
термоядерні реактори. Вони здатні в доступному для огляду майбутньому
повністю забезпечити потреби людства в енергії. Тим більше, що паливом
для них може бути звичайна морська вода.

Перспективне і ще одне джерело енергії — Сонце. Можливо, вже в цьому
сторіччі будуть створені космічні орбітальні сонячні електростанції, що
перетворюють енергію сонячного випромінювання на електричну. А вона по
високочастотних або лазерних каналах передаватиметься на Землю. До речі,
такий спосіб пов’язаний з мінімальними змінами в навколишньому
середовищі.

Вже зараз майже половина продукції текстильної промисловості
виробляється з синтетичних матеріалів. Із синтетики виготовляються й
більшість деталей машин і механізмів. Створюються синтетичні матеріали з
наперед заданими властивостями. Але це тільки початок. З часом людина
навчиться виробляти буквально «все з усього». А це означає, що одна й та
сама порція речовини у різних формах багаторазово служитиме людям. Так
буде, очевидно, розв’язано проблему сировини.

Що ж стосується забезпечення людства їжею, то з часом людина оволодіє
механізмом фотосинтезу і навчиться виробляти харчові речовини поза
зеленим листком рослин, тобто обходитися без сільськогосподарського
виробництва. Це не тільки вивільнить колосальні площі, зайняті
сільськогосподарськими угіддями, а й зробить виробництво їжі не залежним
від кліматичних умов. Можна успішно боротися і з забрудненням
навколишнього середовища — удосконаленням промислових підприємств,
створенням безвідходного виробництва з замкнутими екологічними циклами.

Набагато важчою проблемою є підтримання тієї природної рівноваги, що
склалася між різними природними

процесами за багато мільйонів років еволюції Землі. Але це не означає,
що завдання полягає в тому, щоб зберегти саме той стан речей, який існує
у природі на даний момент. Таке уявлення не тільки дуже спрощене, а й у
корені неправильне.

Проблема вимагає діалектичного підходу. Необхідно зберігати не рівновагу
взагалі, а рівновагу, що відповідає сучасному рівню розвитку людства і
тим завданням, які перед ним стоять у дану епоху. Йдеться, таким чином,
про створення єдиної саморегулювальної системи «людина — виробництво —
природа», системи з такими зворотними зв’язками і можливостями
керування, які давали б змогу здійснювати оптимальну взаємодію між
людським суспільством і природою. В нашій країні розв’язання цього
завдання набуло надзвичайно важливого державного значення.

Однак щоб забезпечити оптимальну взаємодію людини й природи в масштабі
всієї нашої планети, потрібні спільні зусилля багатьох країн.

Усе сказане свідчить про те, що при відповідних зусиллях і відповідній
організації наука може знаходити реальний вихід з кризових ситуацій
навіть глобального характеру. І тому немає ніяких підстав шукати в
подібних ситуаціях втіху за допомогою релігійних ілюзій.

Інша справа, що практичне здійснення потрібних заходів може
наштовхуватися на перешкоди соціального порядку, пов’язані з існуванням
у сучасному світі капіталістичного табору, капіталістичної системи
господарства. Для подолання цих перешкод потрібний вищий рівень
міжнародної співпраці, ніж той, який існує в сучасному світі, а в
перспективі — соціальна перебудова капіталістичного суспільства.

Крім того, треба мати на увазі, що нерідко в ранг глобальних кризових
ситуацій невиправдано зводяться проблеми, виникнення яких зумовлено саме
капіталістичною системою господарювання.

Як відомо, в земній атмосфері на висотах від 15 до 40 км міститься шар
так званого озону, з максимумом концентрації на висоті близько 25 км.
Озон — це кисень в особливому молекулярному стані — одна молекула озону
складається з трьох атомів кисню.

Утворюється озон під дією ультрафіолетової радіації Сонця, головним
чином у тропічних районах нашої планети, і розноситься повітряними
течіями в райони середніх і високих широт.

Надзвичайно важлива властивість озоносфери, що є необхідною для
забезпечення можливості існування життя на Землі, полягає в тому, що
вона поглинає жорстку ультрафіолетову радіацію Сонця, згубну для живих
організмів. У разі пошкодження озоносфери, наша планета виявилася б
непридатною для подальшого життя.

Згідно з наявними науковими даними, близько 650 мільйонів років тому
вміст кисню у повітряній оболонці Землі становив близько 0,1 % його
сучасної концентрації. Поповнення киснем могло відбуватися за рахунок
двох джерел: його надходжень з надр планети (спочатку кисень витрачався
на окислювання заліза, а потім став концентруватися в атмосфері) і
діяльності синьо-зелених водоростей. Що ж до озоносфери, то вона виникла
близько 570 мільйонів років тому.

У 1985 році над Антарктидою було виявлено так звану «озонну дірку» —
район, де озоновий шар став дуже тонким. Утворюється «дірка» у вересні й
жовтні, а потім вона «затягується». Розмір «дірки» становить близько 10
млн. кв. км, тобто її можна порівняти з територією США.

Природа цього явища поки що незрозуміла, оскільки тривалість
спостережень порівняно невелика. Не виключено, що ми маємо справу з
якимось короткочасним або періодичним природним атмосферним процесом,
який, зокрема, може бути пов’язаний з коливаннями рів-ня сонячної
активності (1985—1988 pp.—роки мінімуму чергового циклу сонячної
активності).

Не виключено також, що однією з причин утворення озонної дірки є
господарська діяльність людини. В ре,-зультаті ряду виробничих процесів
у атмосферу надходить велика кількість хлоромістких сполук; перш за все
фреонів, які використовуються в аерозольних упаковках. Піднімаючись у
стратосферу, фреони під дією сонячного випромінювання розпадаються, і
при цьому виділяється атомарний хлор, що активно руйнує озон.

Істотну роль можуть відігравати й нітрати, що їх використовують у
сільському господарстві як добрива. Деяка їх частина засвоюється
рослинами, але більша частина розкладається, внаслідок чого утворюються
азотисті сполуки, які піднімаються в атмосферу і вступають у хімічні
реакції з озоном. Є повідомлення про те, що утворення типу «озонних дір»
виявлено і в Арктиці, хоча і значно менших масштабів, ніж в Антарктиді.

Можливо, ця неоднаковість пояснюється тим, що меридіональна атмосферна
циркуляція в Північній півкулі Землі відбувається значно активніше, ніж
у Південній, і повітряні течії, приносячи озон з екваторіальної зони на
північ, встигають поповнювати його зменшення.

У 1988 р. цікаві дослідження атмосферних процесів у Арктиці, які здатні
справити вплив на озоносферу, провели радянські вчені з борту
дослідницького літака «Циклон».

Як було встановлено, протягом полярної ночі у приполярних арктичних
районах у стратосфері утворюються незвичайні хмари, що складаються з
мікроскопічних кристаликів переохолодженого льоду. Протягом тривалих
зимових місяців ці кристалики збирають на себе фреони, поступово
дрейфуючи до полюсу. З настанням весни під впливом сонячних променів
кристалики тануть, а вивільнені фреони починають «знищувати» озон.

Імовірно також, що викиди в атмосферу деяких хімічних речовин
призводять, мабуть, і да «місцевих» виснажень озонового пАру. В усякому
разі, згідно із спостереженнями, які ведуться на спеціальних
озоно-сферних станціях, зареєстровано близько 50 випадків зниження
концентрації озону над Москвою, Києвом й іншими великими містами
європейської частини країни. Щоправда, при цьому «наскрізні» діри в
озоносфері не виникають і з плином часу нормальна товщина озонового шару
відновлюється, так що ситуація поки що не є критичною. Проте це не
знімає проблему. Необхідно вже зараз докласти всіх зусиль до того, щоб
надійно усунути екологічні фактори, здатні призводити до руйнування
озоносфери.

Методичні міркування. З точки зору наших сучасних знань про Землю,
Всесвіт і людину наша планета (принаймні, у межах Сонячної системи) —
унікальне небесне тіло. Унікальне тому, що саме на Землі в процесі її
природного розвитку склався комплекс фізичних та інших умов, що
забезпечують можливість виникнення і розвитку живих організмів, який
спричинив появу людини — розумної істоти, здатної пізнавати й
перетворювати навколишній світ. Зрозуміло, такий «науковий
антропоцентризм» не має нічого спільного з середньовічним релігійним
антропоцентризмом, в основі якого було уявлення про те, що Земля займає
«особливе» місце у світобудові за «божественним задумом», що вона, як і
весь світ, створена богом спеціально для людини, а людина — це вінець
божественного творення, що успадкувала образ і подобу творця.

Насправді ж земні умови нашого буття — це результат розвитку природних
процесів. І ми живемо на Землі, а не на Марсі або на Венері тому, що на
жодній іншій планеті Сонячної системи не існує тієї сукупності природних
факторів, яка е необхідною і достатньою для існування й розвитку живих
організмів. Знання цих

факторів, що визначають стан безпосереднього середовища нашого життя,
для сучасного людства абсолютно необхідне. Справа в тому, що ці умови з
плином часу змінюються. Змінюються як у результаті природних процесів,
так і внаслідок практичної діяльності сучасної людини. І дуже важливо
знати закономірності цих змін, а також їх допустимі межі, бо якщо ці
межі будуть порушені, Земля може стати непридатною для життя.

ЯК ЛЮДИНА ПІЗНАЄ ВСЕСВІТ

Науковий стиль мислення і науковий підхід до вивчення явищ природи.
Кожна епоха в розвитку природознавства характеризується певним підходом
до вивчення й розуміння природних явищ, певним стилем наукового
мислення.

Так, наприклад, в епоху панування класичної фізики, яка досягла
найбільшого розквіту на кінець XIX сторіччя, цей підхід характеризувався
прагненням звести всю різноманітність світових процесів і явищ до
механічного руху, до суто механічних закономірностей. Учені тієї епохи
були глибоко переконані в тому, що будь-яке явище в принципі може бути
розраховане з абсолютною точністю, що можуть бути точно передобчислені і
будь-які, скільки завгодно віддалені його наслідки. Це був так званий
механістичний детермінізм — уявлення про те, що всі майбутні події
однозначно визначені наперед умовами, що існують у даний момент.
Вважалося також, що на будь-яке питання, поставлене природі, можна
дістати певну однозначну відповідь типу «так» чи «ні». Можливість
будь-яких випадкових подій повністю відкидалась.

Однак подальший розвиток природознавства переконливо показав
неправомірність таких уявлень і сприяв утвердженню
діалектико-матеріалістичних поглядів на світ.

Чим же характеризується сучасний науковий стиль Л мислення, сучасний
підхід до вивчення і розуміння явищ природи, що відповідає вашій епосі
науково-технічної революції? Які його головні рдои?

Одним з основних принципів, які сформувалися в процесі
розвитку природознавства у XX сторіччі і які становлять методологічний
фундамент сучасної науки, є впевненість у тому, що результати
дослідницької діяльності відображають реальні властивості об’єктивного
І світу, а не є наслідком уяви вчених або їх суто суб’єк- . „’ тивних
відчуттів. При цьому критерієм істинності наукових теорій є їх
відповідність реальній дійсності, що перевіряється практикою.

Найважливіша риса наукового стилю мислення — чітке розуміння
нескінченного розмаїття і якісної невичерпності навколишнього світу,
розуміння того, що наші знання про світ мають характер відносних істин.
Природа завжди складніша за наші уявлення про неї і її вивчення завжди
підноситиме нам несподівані сюрпризи.

Сучасний учений-матеріаліст розуміє, що зміна наукових уявлень, їх
уточнення і поглиблення в ході наукового пізнання є невід’ємною
властивістю справжньої науки, що на зміну розв’язаним проблемам
приходити-муть нові, ще складніші, і так буде завжди, тому що світ
нескінченно різноманітний. Ідеал завершеного знання, що відображав дух
класичної науки, поступився місцем ідеалу нескінченного пізнання.

«Для матеріаліста,— наголошував В. І. Ленін,— світ багатший, живіший,
різноманітніший, ніж він здається, бо кожний крок розвитку науки
відкриває в ньому нові сторони».

Ще одна надзвичайно важлива риса сучасного наукового
діалектико-матеріалістичного підходу до пізнання

навколишнього світу — переконаність у тому, що всі без винятку явища
природи і суспільства мають природні причини і підпорядковуються
природним закономірностям. Ця переконаність грунтується на всьому
колосальному практичному досвіді вивчення навколишнього світу і історії
людського суспільства. А звідси випливає найважливіший висновок про
принципову пізнаванність усіх явищ, що відбуваються в світі.

Науковий підхід до розуміння світу нерозривно пов’я-‘ заний також з
умінням тверезо оцінювати обстановку. Наука не всесильна, вона не може
негайно розв’язувати всі завдання і проблеми, що виникають, і не робить
таємниці з того, що вона чогось ще не знає,— вона у постійному пошуку
нових рішень. Учені розуміють, що можливе й здійсненне, а що у принципі
неможливе і нездійсненне, оскільки суперечить надійно встановленим
фундаментальним законам природи, наприклад, створення матеріальних
об’єктів з нічого чи здійснення вічного двигуна. В той же час вчені
вміють відрізняти від принципово нездійсненного те, що практично
недоступне у даний момент, але може бути досягнуте в майбутньому.

Ще одна істотна риса сучасного наукового підходу до пізнання світу —
уявлення про те, що в природі немає абсолютної визначеності наперед.
Існує об’єктивна випадковість. Однак випадкові події і явища також
підпорядковуються об’єктивним закономірностям — статистичним.

До характерних особливостей сучасної науки (йдеться у даному випадку про
радянську науку) належить і її тісний зв’язок з філософією діалектичного
матеріалізму.

Таким чином, для сучасного природознавства характерний динамічний підхід
до вивчення природи, чітке розуміння справжнього характеру природних
явищ, нескінченного розмаїття навколишнього світу, відносності

будь-якого досягнутого рівня знань, необхідності безнастанного пошуку
нового, глибоке усвідомлення діалектичного характеру процесу^ наукового
пізнання.

Ці принципи е істотними не тільки для наукової, а й будь-якої практичної
діяльності сучасної людини.

Методичні міркування. Важливо наголосити на тому, що стиль сучасного
наукового мислення, наукового підходу до пізнання навколишнього світу і
його явищ докорінно відрізняється від релігійного.

При цьому, оскільки основоположні фундаментальні уявлення релігії з
часом практично не змінюються, не зазнав ніяких істотних змін і
«релігійний комплекс», про який йшлося на початку книжки, а також
відповідний йому релігійний стиль мислення.

Оволодіння науковим стилем мислення, науковим підходом до осмислення
дійсності — необхідна умова формування послідовного, атеїстичного,
діалектико-матеріалістичного світогляду. І на цей бік питання у роботі з
атеїстичного виховання школярів слід звертати найсерйознішу увагу.

А для того щоб виробити справді науковий стиль мислення, навчитися
сприймати навколишню дійсність з наукових позицій, потрібне активне
освоєння досвіду наукового пізнання світу, його всебічне осмислення з
позицій діалектико-матеріалістичної філософії.

Саме ця обставина вимагає детального розгляду в нашій книжці питань,
пов’язаних з методологією сучасного наукового дослідження.

Пізнаванність світу. Коли людина починала на нашій планеті свою творчу
діяльність, у її розпорядженні не було нічого, крім землі, води, повітря
і тих живих організмів, до появи яких призвів саморозвиток тваринного й
рослинного світу. Багато сторіч потрібно було для того, щоб з цих
вихідних продуктів створити те велике різноманіття предметів й об’єктів,
яке становить матеріальний фундамент сучасної цивілізації. І в основі
цього

творчого процесу лежав процес пізнання людиною навколишнього світу і
його закономірностей.

Матеріальний світ нескінченно різноманітний, безмежний також процес його
пізнання. Оскільки всі без винятку явища природи мають природні причини
і підпорядковуються натуральним закономірностям, то ці причини в
принципі можуть бути виявлені і пізнані людиною.

Однак історія знає багато випадків, коли деякі вчені висловлювали
песимістичні погляди щодо перспектив і можливостей подальшого розвитку
науки, її здатності розв’язувати ті чи інші завдання. Наприклад,
давньогрецький філософ-ідеаліст Платон, ілюструючи уявлення про
непізнаванність навколишнього світу, навів образ печери, на стіни якої
промені світла відкидають лише тіні різних предметів. Тіні — це все, що
може спостерігати людина, і їй ніколи не осягнути сутності тих
предметів, які ці тіні відкидають.

Час від часу з’являлись судження про неможливість розв’язання тих чи
інших конкретних проблем, які поставали перед ученими в процесі вивчення
космічних явищ. Типовим прикладом такого роду е наведене в підручнику з
астрономії твердження буржуазного філософа Огюста Конта, який заявив, що
ніколи і ніяким способом людина не зможе довідатись про хімічний склад
Сонця і зірок. Однак не минуло й двох десятиліть, як відкриття
спектрального аналізу показало повну неспроможність подібної точки зору.

І це — типовий приклад! За всяким разом розвиток науки долав межі, що
здавалися нездоланними.

Коли можливості якогось методу дослідження виявляються вичерпаними, то
рано чи пізно розробляються нові, досконаліші й ефективніші методи,
завдяки яким учені дістають інформацію про такі сфери природних явищ,
які раніше були недоступні для дослідження.

Постійне вдосконалення способів пізнання особливо

добре можна простежити на прикладі астрономії. Протягом сторіч
астрономія була оптичною наукою. З усієї багатющої сукупності
електромагнітних випромінювань, що пронизують космічний простір,
дослідники Всесвіту могли вивчати тільки видиме світло.

І хоч в атмосфері Землі, крім «оптичного вікна», існує ще й
«радіовікно», аж до кінця першої половини XX сторіччя космічні
радіохвилі не вивчалися, незважаючи на те, що радіо було винайдене на
самому початку нашого століття. Це пояснюється тим, що енергія
космічного радіовипромінювання мізерно мала, а приймальні прилади,
достатньо чутливі для його реєстрації, з’явилися тільки після закінчення
другої світової війни.

Радіоастрономічні дослідження одразу набагато розширили можливості
вивчення космічних процесів і за порівняно короткий час дали безліч
унікальних відомостей про Всесвіт. Радіохвилі добре проходять крізь
міжзоряне середовище і тому містять інформацію про такі космічні
об’єкти, від яких світлові промені до нас не доходять. Крім того,
космічне радіовипромінювання дуже в багатьох випадках пов’язане з
бурхливими фізичними процесами, що відбуваються в різних куточках
Всесвіту. А саме такі процеси становлять найбільший інтерес для науки.

За останні роки завдяки розвитку космічної техніки астрономія
перетворилася на всехвильову науку. Зокрема, дуже цікаві дослідження в
інфрачервоних, ультрафіолетових і рентгенівських променях проводились на
радянських пілотованих станціях «Салют», а також на радянських і
американських штучних супутниках Землі. Особливо цінні відомості були
здобуті в рентгенівському і гамма-діапазонах електромагнітних хвиль.

Якісно нові горизонти пізнання відкриває й поєднання нових методів з
тими, які існували раніше. Наприклад, розв’язання багатьох проблем,
пов’язаних з вивченням космічних явищ, значно полегшується в результаті
паралельних оптичних, радіоастрономічних і космічних досліджень,
порівняння даних, здобутих різними методами. Зокрема, тільки за цієї
умови можна зрозуміти фізичну сутність ряду спостережень, виконаних з
космічних орбіт.

Аналогічні приклади неухильного розширення мо;-жливостей наукового
пізнання можна навести і з галузі фізики, де створення дедалі потужніших
прискорювачів елементарних частинок дає змогу проникати у потаємні сфери
мікросвіту.

Вся історія розвитку фізики, астрономії, а також інших природничих наук
переконливо свідчить про безмежні можливості людського пізнання, про те,
що в міру виникнення тих чи інших наукових завдань рано чи пізно людина
знаходить і методи їх розв’язання.

Діалектика наукового пізнання. Сучасні захисники релігії прагнуть
створити враження, що науці властива неповнота, що вона не може дати
досить глибоких знань про світ.

«Міцна 1 надійна основа для науки недосяжна,— твердить католицький
філософ І. Бохенський у своїй книжці «Шлях до філософських роздумів»,
виданій у Фрейбурзі в 1960 p.— Оскільки наукові знання уточнюються і
поглиблюються, науковий метод пізнання ненадійний»’.

О. О. Осипов, діяч руської православної церкви, .який порвав з релігією,
розповідав, що в бесідах з ним деякі керівники руського православ’я не
раз говорили про те, що науці довіряти не можна, оскільки наукові
уявлення змінюються.

Такими є твердження сучасних богословів. А яка ж дійсність? Чи
змінюються з часом наукові уявлення?

Так, у міру відкриття нових фактів змінюються. Особливо часто це
відбувається в наш час — епоху науково-технічної революції, надзвичайно
бурхливого розвитку природознавства.

Проте, чи означає це, що захисники релігії мають рацію, чи, навпаки,
змінюваність наднових уявлень говорить про силу науки, про її необмежену
здатність дедалі глибше пізнавати навколишній світ?

Аналізуючи закономірності наукового пізнання, В. І. Ленін у своїх
«Філософських зошитах» визначив головну, основоположну рису людської
діяльності з вироблення нових знань дуже точною і місткою формулою:
«Істина є процес» ‘.

Якби процес пізнання завершувався на стадії спостережень, то в людини
могли б складатися неправильні, хибні уявлення про довколишній світ.
Проте, як ми бачили, спостереження — лише перший ступінь пізнання. Дані,
здобуті шляхом спостережень, узагальнюються й переробляються в
результаті дії мислення, що витлумачує, інтерпретує ці дані й створює
для їх пояснення різні ідеї, гіпотези і теорії.

Таким чином, процес розвитку науки — це рух людського пізнання до
абсолютної істини через нескінченний ряд розширюваних і поглиблюваних
відносних істин.

Щоб переконатися в тому, що змінюваність наукових уявлень не є
свідченням немічності науки, її недостовір-ності, її нездатності
проникнути в глибинну сутність явищ, як це твердять сучасні захисники
релігії, спробуємо з’ясувати, чому і як відбуваються найістотніші,
кардинальні зміни наукових уявлень, що спричинюють докорінну зміну
бачення світу — наукові революції.

Розвиток науки, наших знань про світ — це діалектичний процес, це
нескінченний ланцюг послідовних на-

ближень, кожне з яких виправляв й доповнює попередні уявлення.

Не тільки матеріальний світ, а й будь-який реальний об’єкт, чи то зірка
чи галактика, електрон чи атом, невичерпні.

Тому наукове пізнання не може охопити одразу об’єкт, що нас цікавить, у
всій безлічі його зв’язків і відношень. Єдиний реальний шлях вивчення
навколишнього світу — це метод послідовних наближень, неухильне й
наполегливе розширення і поглиблення наших знань. Перефразовуючи
ленінські слова, можна визначити наукове пізнання як рух до абсолютної
істини через ряд істин відносних.

«Кожний ступінь у розвитку науки,— писав В. І. Ленін,— додає нові зерна
до цієї суми абсолютної істини, але межі істини кожного наукового
положення відносні, будучи то розсовувані, то звужувані дальшим
зростанням знання» 1.

І в іншому місці:

«…Ми будемо наближатися до об’єктивної істини все більше й більше
(ніколи не вичерпуючи її)…» 2.

При цьому В. І. Ленін особливо підкреслював, що «межі наближення наших
знань до об’єктивної, абсолютної істини історично умовні, але безумовне
існування цієї істини, безумовне те, що ми наближаємось до неї» 3.

Аналіз і осмислення фактів приводять до побудови гіпотез — теоретичних
конструкцій, покликаних зв’язати всі відомі факти в єдину систему,
пояснити їх з єдиної точки зору.

Але гіпотеза — це тільки перше наближення до дійсності, оскільки вона
звичайно будується на обмеженій

кількості фактів. Гіпотеза — це швидше робочий інструмент, що дає змогу
впорядкувати вивчення проблеми, організувати дальший науковий пошук,
зокрема визначити шляхи виявлення нових додаткових фактів, здатних
поглибити наше знання в даній галузі.

У результаті подальших досліджень, а інколи прогресу в суміжних областях
природознавства відкриваються нові, невідомі раніше факти. Якась їх
частина може добре вкладатися в існуючу гіпотезу, сприяючи її уточненню
й поглибленню. Але деяким фактам дати задовільне пояснення в межах
діючої гіпотези не вдається. Можуть бути також виявлені факти, що
вступають з нею у пряму суперечність.

Це приводить до перегляду існуючої гіпотези, її видозмінення і
узагальнення для того, щоб вона охопила всі відомі факти — і старі, і
нові. В якихось випадках від первинної гіпотези доводиться навіть
повністю відмовлятися.

Відзначаючи роль гіпотез у розвитку природознавства, Ф. Енгельс писав:
«Формою розвитку природознавства, оскільки воно мислить, е гіпотеза.
Спостереження відкриває який-небудь новий факт, що робить неможливим
старий спосіб пояснення фактів, належних до тієї самої групи. З цього
моменту виникає потреба в нових способах пояснення, яка спирається
спершу тільки на обмежену кількість фактів і спостережень. Подальший
дослідний матеріал приводить до очищення цих гіпотез, усуває одні з них,
виправляє другі, поки, нарешті, не буде встановлений у чистому вигляді
закон. Коли б ми захотіли чекати, поки матеріал буде готовий у чистому
вигляді для закону, то це означало б припинити доти мисляще дослідження,
і вже через одне це ми ніколи не дістали б закону» ‘.

Після ряду послідовних кроків, послідовних удосконалень гіпотеза
перетворюється в теорію, яка охоплює на основі надійно встановлених
природних закономірностей велике число фактів і яка здатна передбачати
нові факти, ще невідомі.

Таким чином, відповідність наукових уявлень реальній дійсності
досягається поступово, і вона є завжди лише частковою й неповною, бо
навіть найдосконаліша наукова теорія не може у всіх відношеннях
відповідати явищам, що їх вона описує.

З іншого боку, жодна наукова теорія, яке б широке коло явищ вона
охоплювала, не може бути «істиною в останній інстанції». В нескінченно
різноманітному світі завжди існуватимуть явища, «розташовані» за межами
цього кола.

Оскільки світ є нескінченно різноманітним, то ніякий фактично досягнутий
рівень знань не гарантує від виникнення нових фактів і нових запитань.
Швидше навпаки. І, мабуть, мав рацію один стародавній мудрець, який
сказав, що, чим ширшим є коло наших знань, тим більша і лінія дотику з
невідомим.

Тому, яким би не був великим обсяг існуючих знань, перед ученими завжди
стоїть і стоятиме питання: «Чого ми ще не знаємо?»

Відкриття явищ, що лежать за межами застосовності тієї чи іншої наукової
теорії, приводить до побудови більш загальної теорії, яка в змозі
охопити як попередні факти, так і нові. При цьому колишнє знання не
відкидається цілком. Відкидаються тільки «помилки», підтверджені ж
досвідом наукові теорії, що існували раніше, в межах своєї застосовності
зберігаються. Але ці межі визначаються чіткіше. А попередні теорії
включаються як часткові чи граничні випадки в нові, більш загальні
теорії. Це положення, яке дістало назву принципу відповідності, є одним
з наріжних каменів методології наукового пізнання.

В основі будь-якої наукової теорії лежить дослід, вивчення реальних
властивостей навколишнього світу. Ніяка теорія, що претендує на
правильне відображення реальних явищ, не може бути незалежною від
досліду.

Однак у деяких випадках логічні побудови і математичні викладки
настільки далеко відводять теорію від вихідних фактів, що виникає ілюзія
виникнення й існування теорії самої по собі, незалежно від реального
світу.

Англійський мислитель Бертран Рассел якось сказав: математики звичайно
говорять так — якщо правильно те, то правильно й це; таким чином,
математики ніколи не знають, про що вони говорять, і чи правильно те,
про що вони говорять. Зрозуміло, Бертран Рассел дещо згустив фарби.
Проте беззаперечним є одне: більшість теоретичних побудов і не тільки в
математиці, а й у фізиці, і в астрофізиці конструюються саме за тим
самим формально-логічним принципом, про який згадав Рассел. Логічна
машина має завидну здатність переробляти будь-яку закладену в неї
інформацію незалежно від того, чому саме вона відповідав у реальній
дійсності.

Помилкове уявлення про незалежність теорії від об’єктивного світу
посилюється тією обставиною, що в ряді випадків теоретичні конструкції,
незважаючи на свою складність, багатоступінчастість і абстрактний
характер, дають правильні результати, підтверджувані практикою.

З точки зору деяких буржуазних філософів, теорія, якщо тільки вона
логічно несуперечлива, є непогрішимою. І якщо висновки такої теорії при
дослідній перевірці не збігаються з дійсністю, то причина таких
незбі-гів може полягати тільки в погрішностях досліду, але ні в якому
разі не у вадах теорії. Логічно несуперечлива теорія не може піддаватися
сумніву.

Подібної ідеалістичної точки зору додержуються не тільки
філософи-ідеалісти, але й деякі природодослідники на Заході. Так,
англійський астроном Е. Мілн заявив, що він вислуховуватиме тільки ті
зауваження своїх критиків, що стосуються суто математичного боку його
теорії. Така заява стала прямим наслідком філософської позиції Мілна,
викладеної ним у книжці «Християнська ідея бога». Дослід повинен зайняти
підпорядковане становище, твердив він, і відповідати картині Всесвіту,
яку ми можемо вивести чистим розумом.

Інший англійський учений — відомий фізик А. Бддін* гтон вважав, що всі
закони природи нібито можна вивести без допомоги досліду, виключно
шляхом логічних міркувань, на основі чистого розуму.

Справді, в ході теоретичних досліджень учені висувають ті Чи інші
передбачення і припущення. А потім теоретичним шляхом з них виводяться
всілякі можливі наслідки. Але справа у тому, що в основі таких вихідних
припущень завжди лежать або вже існуючі, перевірені на досліді
теоретичні уявлення, або конкретні реальні факти. А здобуті висновки в
свою чергу за допомогою спостережень й експериментів зіставляються з
існуючим у природі станом речей. Тому було б неправильним твердити, що
фізики і астрономи «не знають, про що вони говорять».

Будь-які теоретичні побудови тільки тоді мають наукову цінність, коли
вони прямо або посередньо пов’язані з реальною дійсністю, відображають
об’єктивні властивості навколишнього світу. І про цей зв’язок не можна
забувати ніколи.

Все, про що тільки-но говорилося, переконливо показує повну
безпідставність звинувачення, яке сучасні релігійні теоретики кидають
науці, звинувачення в не-достовірності й неповноті наукових знань, що
спирається на мінливість наукових уявлень. Ми переконалися, що ця
мінливість насправді відбиває поступальний рух

науки, її дедалі глибше проникнення в сутність — рух од відносних істин
до абсолютної.

Практика — критерій істини. З точки зору діалектичного матеріалізму
вищим критерієм істинних наукових знань є практика, практична діяльність
людей у най-ширшому значенні цього слова. Справедливість і дієвість
цього критерію всебічно перевірена всією історією розвитку науки й
людського суспільства; Коли б наука давала нам неправильні, викривлені
уявлення про природу і її закономірності, людина не могла б здійснити
жодного технологічного процесу, не могла б створити жодної машини, не
могла б розв’язати жодного завдання, пов’язаного з необхідністю
розуміння природних явищ. «Від живого споглядання,— зазначав В. І.
Ленін,— до абстрактного мислення і від нього до практики — такий є
діалектичний шлях пізнання істини’, пізнання об’єктивної реальності» І.

Практика багатоманітна і в різних конкретних умовах може виступати в
різних формах. Висновки науки можуть перевірятися спостереженнями,
експериментами, а також застосуванням цих висновків у виробничих і
технологічних процесах, у конструкціях приладів, механізмів, машин,
апаратів та інших технічних пристроїв і виробів.

Які ж конкретні форми критерію практики є в науці про Всесвіт? Через
дистанційний характер астрономічних досліджень безпосередня практична
перевірка тих чи інших висновків астрономічної теорії дуже утруднена, а
в більшості випадків і нездійсненна.

Як відомо, астрономічні дослідження охоплюють величезний простір
радіусом близько 10—12 млрд. св. років. Між тим донедавна сфера
практичного застосування астрономічних знань була обмежена межами Зем-

лі. Та й застосування це по суті зводилося до розв’язання ряду завдань
навігації і геодезії, а також до вимірювання часу. У цій сфері земна
практика добре підтвердила надійність астрономічних даних, їх
використання приводило до бажаних результатів.

Ще однією сферою, де справедливість астрономічних теорій могла бути
підтверджена і підтверджувалася спостереженнями, була небесна механіка,
чи, як її зараз називають, теоретична астрономія. Передбачені небесною
механікою астрономічні явища — появи періодичних комет, затемнення
Місяця і Сонця, збурення в русі планет і обчислені з урахуванням цих
збурень їх майбутні розміщення на небі — відбувалися саме так і тоді, як
це було розраховано.

З розвитком астрофізики в сферу людської практики почали залучатися
результати вивчення фізичних процесів, що проходять у Всесвіті.
Результати ці впроваджувались у фізичну практику і тим самим проходили
ретельну перевірку, а те, що за їх допомогою діставала фізика, з часом
виходило в життя і апробувалося вже загальнолюдською практикою.

Так, термоядерна теоретична модель джерела сонячної енергії, побудована
на основі астрономічних спостережень Сонця, яка міцно увійшла в
теоретичну фізику, реалізувалася потім у пристроях для здійснення
термоядерних вибухів, а нині склала теоретичну основу конструювання
керованих термоядерних реакторів, що обіцяють у недалекому майбутньому
черговий технічний переворот в енергетиці.

Аналогічна історія мала місце з відкриттям четвертого стану речовини —
плазми, яке також пов’язане з дослідженнями Сонця. Вивчивши цей стан,
фізики не тільки розробили теорію плазми, а й дали їй вихід у практику.
Газосвітні лампи, плазмові пальники для зварювання, плазмові двигуни для
космічних апаратів, плазмові магнітогідродинамічні генератори — ось
дале-

ко не повний перелік технічних пристроїв, у яких теорія плазмових явищ
пройшла практичну перевірку. Плазма працює і в знаменитих «Токамаках» —
прообразах майбутніх термоядерних реакторів.

Треба зазначити, що паралельно відбувається і зворотний процес:
запозичені з науки про Всесвіт нові фізичні уявлення й ідеї, пройшовши
через «горнило» фізики, знову повертаються в астрономію, допомагаючи
глибше зрозуміти природу фізичних явищ, що відбуваються у космосі.

Нарешті, поява космонавтики і космічної техніки відкрила новий етап у
розвитку практичної діяльності людства — етап безпосереднього залучення
космічних явищ у сферу людської практики. Вперше в історії земної
цивілізації сфера діяльності людей, у тому числі й практичного
застосування наукових знань, переросла земні межі і охопила простір
Сонячної системи. Тепер наукові уявлення про закономірності різних
космічних процесів дістають застосування при конструюванні різних
космічних апаратів, обчисленнях їх руху, при розробці програм наукових
досліджень і експерименту на космічних орбітах, а значить, перевіряються
критерієм практики безпосередньо у космосі.

Однак і в епоху космічних польотів величезна більшість космічних явищ
досліджується дистанційними засобами. А якщо врахувати колосальні
масштаби тієї сфери, вивченням якої займається астрономія, і реальні
можливості проникнення в глибини Всесвіту навіть за допомогою
найфантастичніших космічних апаратів майбутнього — таке становище
збережеться надовго.

Та все ж і при вивченні найвіддаленіших космічних об’єктів і регіонів
Всесвіту перевірка практикою все одно потрібна. Але чи можлива вона?

Перевірку практикою не слід розуміти буквально в тому значенні, що
кожний конкретний результат наукових досліджень можна вважати вірогідним
тільки

тоді, коли він дістає безпосереднє пряме практичне підтвердження або
застосування. Якби справа стояла таким чином, то розвиток знань був би
утрудненим. Доводилося б перевіряти практично кожний проміжний
результат, кожний теоретичний висновок. Такий підхід неминуче уповільнив
би процес наукового пізнання світу.

На щастя, у такій постановці справи немає потреби. В науці часто-густо
використовується не пряма, а посередня, опосередкована перевірка тих чи
інших результатів чи висновків. Практикою контролюється не кожний
окремий результат, а метод, за допомогою якого ці результати
здобуваються.

Так, наприклад, метод спектрального аналізу (зокрема, визначення за його
допомогою хімічного складу джерел електромагнітного випромінювання,
їхньої температури, а також вимірювання швидкості їх руху відносно
спостерігача за ефектом Доплера) надійно перевірений у земних умовах.
Тому з усіма підставами можна застосовувати цей метод і до вивчення
космічних об’єктів.

Аналогічна ситуація виникає при поширенні на нові області явищ тієї чи
іншої наукової теорії, яка досить добре виправдала себе на практиці.
Здобутим при цьому результатам ми вправі довіряти, хоча вони й не
пройшли ще безпосередньої практичної перевірки.

Прикладом можуть бути спеціальна й загальна теорія відносності,
розроблені Ейнштейном. Фундаментальні положення цих теорій дістали
блискуче практичне підтвердження. Так, основою атомної енергетики є
принцип еквівалентності маси і енергії, що випливав із спеціальної
теорії відносності. Дуже багато експериментальних установок сучасної
фізики, в тому числі прискорювачі елементарних частинок, розраховуються
за формулами цієї теорії. Якби вони були неправильними, то такі
установки просто не працювали б. Дістала підтвердження в спостереженнях
за частинками косміч-

них променів і залежність темпу плину часу від швидкості руху,
передбачена спеціальною теорією відносності.

«Ефект уповільнення часу» може бути перевірений і за допомогою штучних
супутників Землі. Підрахунки показують, що для супутника, який рухається
із швидкістю 8 км/с, протягом року повинна назбиратися така різниця між
земним часом і власним часом супутника, яку в принципі можна зафіксувати
за допомогою атомного годинника, встановленого на його борту.

З великою точністю перевірені й деякі ефекти, що в наслідками загальної
теорії відносності, наприклад, відхилення світлових променів у полі
тяжіння Сонця.

Усе це дав нам підстави для поширення спеціальної і загальної теорії
відносності на космічні процеси. І не випадково останніми роками швидко
розвивається нова галузь астрофізики — релятивістська астрофізика, яка
при описі цілого ряду фізичних процесів у Всесвіті враховує ефекти
теорії відносності.

Зрозуміло, при поширенні (екстраполяції) будь-якої наукової теорії на
нові факти слід враховувати, що всяка теорія має певні межі
застосовуваності. Явища, що лежать за цими межами, не можуть дістати в
межах даної теорії задовільного пояснення. Для цього, як вже було
зазначено вище, потрібна більш загальна теорія, яка включає в себе
попередню як крайній випадок.

Так, скажімо, класичну механіку не можна застосувати до явищ, що
відбуваються з близькосвітловими швидкостями чи в дуже потужних полях
тяжіння. Для опису таких явищ потрібна теорія відносності. Незастосовною
е класична механіка і до мікропроцесів. Цю сферу явищ описує квантова
механіка, крайнім випадком якої є механіка звичайна.

У свою чергу і у теорії відносності є свої межі застосовності. Вона не
може описати фізичні процеси, що

відбуваються у надщільних станах матерії. Відповідна, загальніша теорія
ще повинна бути побудована.

На жаль, основна трудність полягає в тому, що далеко не завжди можна
наперед сказати, де саме проходять межі застосовності даної теорії. В
таких ситуаціях є небезпека поширити існуючі теоретичні уявлення на такі
явища, для описування яких вони непридатні, що неминуче призведе до
помилкових результатів. Подібну можливість завжди треба мати на увазі,
коли оперуєш новими фактами. Тут ретельна перевірка здобутих результатів
особливо необхідна.

Якщо в якій-небудь галузі науки є кілька протиборствуючих гіпотез, то в
таких ситуаціях перевага звичайно віддається тій гіпотезі, яка пояснює
більшу кількість конкретних фактів. Проте подібний критерій практики аж
ніяк не може вважатися безпомилковим. Справа в тому, що узгодженість із
фактами нерідко досягається в сучасних фізико-математичних побудовах і
моделях шляхом введення ряду припущень, різних параметрів і всіляких
поправочних коефіцієнтів. Тому при оцінці наукових теорій, призначених
для описання складних явищ, однієї лише узгодженості з відомими фактами
ще недостатньо. Треба, щоб пропонована гіпотеза чи теорія поряд з цим
мала ще й здатність передбачувати нові явища.

Цей критерій набирає особливо важливого значення в тих випадках, коли
неможлива експериментальна перевірка пропонованих теоретичних концепцій,
що обговорюються.

Методичні міркування. Розглядаючи питання про критерії істинності наших
уявлень про навколишній світ, необхідно протиставити позиції науки і
релігії. Релігія виходить з того, що в основі всього, що існує і
відбувається, лежить божественна воля, і тому в будь-яких подіях,
об’єктах, процесах релігія вбачає прояв надприродних сил. Але цей
основоположний принцип усякої

релігії нічим не доведений, не підтверджений і тому приймається на віру.

На противагу цьому наука шукає справжні зв’язки між явищами, розкриває
природні причини того, що відбувається, відкриває реально існуючі
закономірності навколишнього світу, нічого не беручи на віру і
перевіряючи кожне своє відкриття практикою. І тому ні про який зв’язок
між релігійною вірою і науковим знанням, ні про яке мирне співіснування
науки і релігії не може бути й мови. Не може бути тому, що релігійне і
наукове ставлення до світу, підхід до розуміння навколишнього
грунтуються на діаметрально протилежних принципах.

З огляду на принципову важливість обговорюваного питання треба спинитися
на співвідношенні віри і знання дещо детальніше.

Релігія і віра у надприродне невіддільні одне від одного.

При цьому релігійна віра — це сліпа віра, яка не потребує ніяких
обгрунтувань і доведень. Сліпа віра зберігається навіть тоді, коли вона
вступає в очевидну суперечність із здоровим глуздом, елементарною
логікою і реальним станом речей. Саме з цієї причини релігійні люди
легко миряться з численними внутрішніми суперечностями релігійних учень,
а також з повною відсутністю яких-небудь переконливих практичних
підтверджень релігійних уявлень.

Сліпа віра — це специфічно релігійний атрибут, їй немає і не може бути
місця в науці. Неправомірно, наприклад, ставити питання: «вірить» чи «не
вірить» учений, скажімо, в існування позаземних цивілізацій? Наука
робить свої висновки тільки на основі фактичних даних, що є в її
розпорядженні, і їх витлумачення з точки зору вже існуючих теоретичних
уявлень чи спеціально для цієї мети розроблюваних. Ці висновки можуть
мати різний ступінь достовірності, залежно від

надійності вихідних фактичних даних і результатів перевірки практикою
наукових теорій, що застосовуються для їх пояснення. Але все це не має
абсолютно нічого спільного з сліпою вірою типу релігійної. А там, де
починається сліпа віра, наука закінчується.

В той же час певний елемент віри в процесі наукового дослідження все ж
присутній: учений вірить у справедливість тих чи інших наукових уявлень,
гіпотез чи теорій, у результати тих чи інших спостережень й
експериментів… Однак у такої «віри» немає нічого спільного з сліпою
релігійною вірою: вона має зовсім ївшу природу — таку «віру» правильніше
називати «впевненістю», «переконаністю». Ця переконаність грунтується на
багаторазовій перевірці наукових висновків, на випробуванні практикою
методів наукових досліджень, на всьому колосальному досвіді розвитку
природознавства й суспільних наук.

Для релігійної людини критерієм істинності є сліпа віра, а для
вченого-матеріаліста — практика в самому широкому значенні цього слова.
Саме практика — спостереження, експерименти, зіставлення висновків науки
з реальною дійсністю, застосування наукових даних у виробничій та іншій
діяльності людей дає змогу вченим відкидати помилки і неухильно
просуватися по шляху дедалі глибшого пізнання об’єктивного світу.

Таким чином, сліпа віра фактично протистоїть не знанню, як іноді не
зовсім точно стверджують, а практичній діяльності людей як критерію
істинності наших уявлень про навколишню дійсність.

Людина пізнаюча. Ядром матеріалізму є філософська категорія матерії.
Матерія — це об’єктивна реальність, що існує незалежно від людської
свідомості й відображується нею. Матерія нестворювана, незнищенна і
нерозривно пов’язана з рухом, зміною.

Об’єктивна реальність — це матеріальний світ у цілому в усіх його формах
і проявах. Об’єктивна реаль-

ність існує незалежно від нашої свідомості і е первинною щодо неї’.

Поняття матерії як об’єктивної реальності — це гранично широке,
узагальнене філософське поняття. В ньому відображені найбільш
універсальні характеристики явищ, процесів, відносин і речей
навколишнього матеріального світу. Поняття матерії — результат,
вироблений у процесі практично-пізнавальної діяльності людства, підсумок
практичного досвіду людського суспільства.

Фундаментальне положення матеріалізму — уявлення про єдність світу, яка
полягає в його матеріальності. В світі немає нічого, крім матерії, що
виступає в різних конкретних формах, наприклад у формі речовини чи
різних полів: електричних, магнітних, гравітаційних і т. д. При цьому
одні форми матерії можуть переходити в інші, наприклад речовина у
випромінювання і навпаки.

Властивості реального світу і його закономірності існують незалежно від
людини і людства; при цьому не має значення, чи відкриті вони наукою чи
ні. Інакше кажучи, вони існують об’єктивно.

Однак не можна забувати про те, що пізнає навколишній світ саме людина.
Пізнання — це, принаймні в умовах земної цивілізації, завжди людське
пізнання, відображення об’єктивного світу людиною, суб’єктом. І характер
цього відображення залежить як від властивостей об’єктів, що вивчаються,
так і від потреб, властивостей і можливостей людини. Зокрема, саме
остання багато в чому визначає вибір об’єктів для наукового дослідження.
Наприклад, ми вже зазначали, що людина почала дослідження Всесвіту з
вивчення небесних світил тому, що мала орган зору, здатний сприймати
видиме світло. А якщо б цей орган був чутливим не до видимого

світла, а, скажімо, до радіохвиль, то Всесвіт здавався б людині іншим:
вона «бачила» б його космічні об’єкти, які є джерелами
радіовипромінення, і почала б вивчення Всесвіту «з іншого боку». В
результаті побудова наукової картини світу відбувалася б іншим шляхом, і
вона могла б на цей час помітно відрізнятися від тієї, яка фактично
існує в нашу епоху.

Таким чином, наукове пізнання світу — це завжди процес суб’єкт-об’єктної
взаємодії, в основі якого лежить практична діяльність людей.
Діалектичний матеріалізм виходить з визнання існування об’єктивної
реальності об’єкта незалежно від суб’єкта, від його свідомості. Водночас
об’єкт і суб’єкт розглядаються в єдності, у взаємодії. Суб’єкт — це
суспільна людина, яка пізнає і змінює матеріальний світ, активний носій
діяльності, що виникає на основі суспільної практики. Під суб’єктом у
різних ситуаціях можна розуміти і окрему людину і людські колективи,
соціальні співтовариства і групи людей і навіть усе людське суспільство
в цілому. Об’єкт — те, на що спрямована пізнавальна чи будь-яка інша
діяльність суб’єкта. Суб’єкт у процесі своєї суспільно-історичної
практичної діяльності перетворює об’єкт, «олюднює» його.

В той же час слід розрізняти об’єктивну реальність і предмет пізнання.
Предмет пізнання — це зафіксовані в досліді і включені в процес
практичної діяльності людини сторони, властивості і відношення об’єктів,
що їх досліджують з певною метою в даних умовах та обставинах.

Було б зовсім неправильно ставити знак рівності між об’єктивною
реальністю, що існує незалежно від нашої свідомості, і предметною
дійсністю, яку виділяє пізнаючий суб’єкт у процесі наукового пізнання.

Іншими словами, не можна ототожнювати філософську категорію матерії з
тими чи іншими природничо-науковими уявленнями про неї. Будь-які
природниче-

наукові уявлення мають обмежений характер і не можуть охопити всієї
нескінченної різноманітності матеріального світу.

Вище вже було зазначено, що діалектичний матеріалізм виходить з визнання
існування об’єктивної реальності, об’єкта незалежно від суб’єкта, від
його свідомості. В той же час об’єкт і суб’єкт розглядаються в єдності,
у взаємодії.

Діалектичний матеріалізм визнає і вплив об’єкта на суб’єкт пізнання і
активну роль останнього. Оскільки об’єкт пізнання виступає через призму
пізнавальної активності суб’єкта, що здійснюється на основі практики і
заради практики і перевіряється практикою, він є предметом пізнання,
який не може бути повністю зведений до об’єкта пізнання ‘.

В той же час будь-яка наукова абстракція є правомірною лише в тому
випадку, коли вона відбиває властивості реального світу. Необхідність
зв’язку теоретичних побудов з реальною дійсністю відзначали багато
дослідників. «Фізика,— говорив, наприклад, А. Ейнштейн,— має справу з
математичними поняттями, однак ці поняття набувають фізичного змісту
лише тоді, коли їх зв’язок з об’єктами досліду чітко визначений» 2.

Об’єкти науки — це насамперед фрагменти, аспекти матеріального світу, що
їх виділяють у процесі пізнання. Однак учені у своїй пізнавальній
діяльності мають справу не тільки безпосередньо з об’єктивною реальністю
самою по собі, а й з її теоретичним образом. Ця обставина досить
істотна: вона дає змогу зрозуміти, чому різні теорії, незважаючи на те,
що вони стосуються одного й того самого матеріального світу, приписують
йому різні властивості.

У цій ситуації немає нічого містичного. «Вона пояснюється тим, що різні
теорії можуть висвітлювати різні аспекти об’єктивно-реального світу чи
одні й ті ж самі його аспекти, проте з різним ступенем глибини й
точності» ‘.

Матерія нескінченно різноманітна і невичерпна, і в процесі її пізнання
людина виділяє, вичленовуе лише певні явища, об’єкти, зв’язки і
відношення.

Отже, наукове знання відображає не тільки властивості об’єктивної
реальності, а й властивості пізнаючого суб’єкта. *

Тому наукова картина світу — це завжди кінцевий «зріз» нескінченно
різноманітної матеріальної дійсності, характер якого залежить не тільки
від властивостей самої матерії, а й від суспільно-пізнавальної
діяльності людей.

Теоретичні моделі. Одним з необхідних етапів наукового дослідження є
побудова теоретичних моделей об’єктів і явищ, Що вивчаються. Будь-яка
модель — це завжди певна ідеалізація. Ми не можемо досліджувати явище в
усіх його незліченних і нескінченно різноманітних реальних зв’язках.
Тому при теоретичному моделюванні якісь зв’язки враховуються,
вичленовуються, щоб виділити у явищі головне, а якісь другорядні
відкидаються.

На жаль, іноді забувають, що теоретична модель — це лише наближене
відображення реальної дійсності, своєрідний інструмент для вивчення
об’єктивного світу, і ставлять знак рівності між моделлю і дійсністю.
Інакше кажучи, реальному світу приписують усі властивості теоретичної
моделі.

Зрозуміло, якщо в основі моделі лежать надійно встановлені дані і
правильно підмічені закономірності

відповідних природних процесів, то вона дає більш-менш точний опис
сутності явищ, які вивчаються. Коли б це було не так, то побудова
моделей позбавилася б усякого смислу.

І все ж реальну дійсність і модель як відображення певних її аспектів
ототожнювати не можна: природа завжди багатша і різноманітніша від
будь-якої теоретичної схеми.

Автоматичне перенесення властивостей моделі на реальний світ особливо
неправомірне і небезпечне тоді, коли йдеться про фізичні й астрофізичні
моделі, в яких широко використовується математичний спосіб опису явищ.
При цьому нерідко застосовується найвищою мірою абстрактний математичний
апарат.

Наведемо приклад із сучасної теоретичної фізики. Як відомо, ми живемо у
тривимірному просторі, якому властиві три виміри — довжина, ширина і
висота. Водночас теоретична фізика широко користується математичним
апаратом багатовимірних просторів. Зокрема, в такій фундаментальній
фізичній теорії, як теорія відносності, для описання властивостей
Всесвіту застосовується чотиривимірне утворення — «простір — час».

У нас немає підстав сумніватися в тому, що теорія відносності правильно
описує досить широке коло реальних фізичних явищ. Це підтверджене цілою
низкою спостережень та експериментів. Чи випливає, однак, з цього, що
простір нашого Всесвіту чотиривимірний?

Після появи теорії відносності деякі богослови скористалися її
математичною формою, зв’язавши з четвертим виміром існування бога і
надприродних сил. При цьому твердилося, нібито бог саме тому невидимий і
неспостережуваяий, що знаходиться в «четвертому вимірі».

Насправді ж теорія відносності не дає для подібних спекуляцій ніяких
підстав. Чотиривимірнцй «простір — час» цієї теорії — це лише
математичний прийом, який

дає змогу описати певні сторони і властивості реальної дійсності. До
того ж четвертою координатою є час.

Аналогічна справа і з різними багатовимірними просторами, які
використовуються в теоретичній фізиці. Там роль додаткових координат
можуть відігравати імпульс, маса, швидкість, інші фізичні параметри.
Подібні багатовимірні моделі інколи сприяють ефективному описанню
складних фізичних процесів і здобуванню цінних результатів. Але було б
глибоко неправильно приймати подібні моделі за саму реальну дійсність.
„.

Системний підхід. Характерною особливістю сучасної науки є так званий
системний підхід до вивчення й розуміння явищ навколишнього світу і
процесів, які в ньому відбуваються.

Потреба такого підходу безпосередньо пов’язана з нагромадженням і
поглибленням наукових знань, з ускладненням наукової картини
світобудови, з’ясуванням різноманітних зв’язків між явищами, пізнанням
різних рівнів існування матерії — від мікропроцесів до гігантських
утворень космічного порядку.

У ході розвитку природознавства з’ясувалося, що всякий об’єкт має цілий
ряд властивостей не зводжува-них до його власних індивідуальних якостей.
Наявність цих властивостей визначається тією фундаментальною обставиною,
що кожний окремо взятий об’єкт, з одного боку, є складною системою —
єдністю складових його частин, а з другого — елементом певної сукупності
предметів, відносин і взаємодій — певних реальних систем.

Отже, системний підхід до вивчення довколишньої дійсності відбиває
системний характер предметів і процесів об’єктивного світу.

З точки зору системного підходу будь-який об’єкт розглядається водночас
з кількох різних аспектів. По-перше, як самостійна система, якась якісна
одиниця реального світу. При цьому особлива увага звертається

на співвідношення між частинами і цілим, що відображає один з основних
законів діалектики — закон переходу кількісних змін у якісні. По-друге,
об’єкт, який нас цікавить, розглядається як утворення, що підлягає
певним закономірностям мікросвіту, який і сам є складною системою.
По-третє, як частина зовнішнього середовища, що підпорядковується її
закономірностям і взаємодіє з нею. І, нарешті, по-четверте, як елемент
певної сукупності явищ.

Водночас треба зазначити, що системний підхід — це не єдиний засіб
пізнання природи. Зокрема, він не може замінити методів дослідження
різних об’єктів і явищ, застосовуваних конкретними науками.

Людина в космосі

Космічні дослідження. Друга половина XX сторіччя стала епохою освоєння
космосу. Це грандіозне звершення сучасного людства обумовлено не тільки
тим, що з’явилися наукові, технічні й технологічні можливості створення
космічних апаратів, а й потребою людського суспільства в здійсненні
цілого ряду акцій, які на даному етапі розвитку науки і техніки можуть
бути виконані тільки за допомогою штучних супутників Землі і космічних
станцій.

Ми вже відзначали, що сучасне природознавство, насамперед фізика,
потребує тієї інформації, яку можна дістати тільки в нескінченно
різноманітній лабораторії Всесвіту. Сьогодні для цього наземних
астрономічних досліджень уже недостатньо. Космічні апарати дають змогу
доставляти астрономічну апаратуру за межі щільних шарів земної атмосфери
і вести дослідження явищ, що відбуваються у Всесвіті, в усьому діапазоні
електромагнітних хвиль. Завдяки цьому астрономія за останні роки
перетворилася у всехвильову науку, що

значно розширило й поглибило наші знання про Всесвіт.

Досвід розвитку науки показує, що необхідною умовою її прогресу є
постійне розширення тієї сфери природних явищ, з якої черпається
відповідна інформація. Так, наприклад, нові покоління потужних
прискорювачів елементарних частинок дають можливість фізикам проникати в
дедалі потаємніші області мікросвіту. А все-хвильова астрономія значно
розширила доступну дослідженням сферу космічних процесів.

Ми вже говорили і про те, що експериментальний метод дослідження в
принципі ефективніший, ніж спостережний. Було зазначено також, що в
рамках традиційної наземної астрономії можливі тільки спостереження
космічних об’єктів. З розвитком космонавтики, а також електроніки,
автоматики й радіотехніки стало можливим застосовувати в процесі
наукового дослідження космічних явищ проміжний метод, який є
активні-тиц, ніж суто спостережний, хоча формально і не вважається
експериментальним. Ми маємо на увазі доставку необхідної вимірювальної
апаратури безпосередньо до об’єкта, який вивчається, в райони космосу,
що цікавлять учених. Завдяки цьому було здобуто нові дуже важливі дані
про навколоземний космічний простір, міжпланетне середовище, а також про
Місяць, найближчі планети Сонячної системи і комету Галлея, виявлено
невідомі раніше факти, уточнено багато деталей, здобуто відповіді на
безліч запитань, що хвилювали астрономів.

Розвиток ракетної і космічної техніки дозволив здійснити і деякі
експериментальні дослідження в космічних масштабах.

Один з таких експериментів — штучне сонячне затемнення — було,
наприклад, проведено з ініціативи радянських учених спільно з
американськими космонавтами під час польоту космічних кораблів «Союз» і
«Аполлон»

у липні 1975 р. У наперед визначений момент кораблі розстикувалися,
розійшлися на деяку відстань і розмістилися на одній лінії з Сонцем
таким чином, що «Аполлон» перекрив сліпучий диск денного світила. Це
дало змогу з борту «Союзу-19» за допомогою спеціальної автоматичної
фотокамери зробити серію фотозйомок штучного затемнення Сонця.

За допомогою сучасної космонавтики розв’язується також цілий ряд
наукових і практичних завдань, що мають велике народногосподарське й
економічне значення. Це ретрансляція телевізійних передач за допомогою
космічних ретрансляторів, метеоспостереження, морська й авіаційна
навігація із застосуванням спе-ціалізованих штучних супутників,
супутникова система виявлення тих, хто зазнав біди, вивчення Землі з
космосу. А в перспективі — організація на навколоземних орбітах сонячних
електростанцій і виробничих підприємств для проведення технологічних
процесів і опера^ цій, які неможливі в земних умовах.

Методичні міркування. Слід звернути увагу учнів на те, що освоєння
космосу стало надзвичайно важливим стимулом для розвитку цілого ряду
напрямів і сфер сучасної науки й техніки, для розв’язання багатьох
наукових, технічних і технологічних завдань, без яких здійснення
космічних польотів і розв’язання нових, складніших завдань, пов’язаних з
освоєнням космосу, було б неможливе. При цьому треба особливо
підкреслити, що сфера використання науково-технічних досягнень,
стимульованих потребами космонавтики, набагато ширша. Вони дістають
дедалі більшого застосування як у виробництві, так і в побуті (медицина,
дослідження резервних можливостей людини, радіотехніка, телебачення і т.
д.).

Отже, можна говорити про два дуже важливі аспекти освоєння космосу. З
одного боку,— це процес залучення космічних явищ у сферу практичної
діяльності людини,

а з другого — космізація земного виробництва, а якоюсь мірою і самого
життя людей.

Освоєння космосу і релігія. Досить повчально простежити, як змінювалася
тактика сучасної церкви щодо освоєння людиною космосу, змінювалася в
міру того, як космонавтика розвивалася і перетворювалася на один з
найважливіших напрямів практичної діяльності людей.

З давніх-давен релігійні погляди на світ були нерозривно пов’язані з
уявленнями про божественну природу неба — «царства небесного». Захисники
релігії докладали величезних зусиль, щоб захистити «небесні сфери» від
посягань (хай навіть мислених) простих смертних. Адже, за релігійним
ученням, вознесения на небо — доля лише святих і праведних.

У Ленінграді в Петропавлівській фортеці над Пе-тровськими ворітьми
зберігся символічний барельєф, що ілюструє одну з повчальних релігійних
легенд. Якийсь волхв на ім’я Симон, злетів на саморобних крилах до самої
верхівки палацу імператора Нерона. Здавалося, перед сміливцем уже
відкрився шлях угору, в небесне царство. Але шлях йому заступив апостол
Петро, який угледів у вчинку волхва диявольське діяння. Зухвалець був
скинутий назад на землю і розбився.

Розвиток авіації завдав відчутного удару по релігійним уявленням про
божественну природу неба. Та лишався ще космос. І захисники релігії
твердили, що вже туди дороги людині немає.

Але незабаром космічні польоти стали здійсненим фактом, який неможливо
було заперечувати навіть най-переконанішим і найфанатичнішим
послідовникам релігійного світогляду. На перших порах деякі захисники
релігії, наприклад, одна з італійських католицьких газет, виступили
навіть з протестами проти запуску радянських штучних супутників Землі.
На їхню думку, людина не тільки не повинна була проникати в священні
небеса, а навіть не сміє й помислити про це. А в Захід-

ній Німеччині богослови серйозно обговорювали питання про те, чи
допустимо людині залишати Землю і чи не завадять супутники своїм
рухом… ангелам.

Розгубленість служителів церкви в зв’язку з успішним здійсненням штурму
космосу добре відобразив у своїй заяві один католицький богослов.
«Християнська церква,— писав він,— ще не оправилася від удару, який
Коперник завдав її уявленню про світ… А тепер загриміли, як розбиті
черепки, останні рештки тієї «світобудови», яка зводилася працею
людських поколінь протягом тисяч років… Людина не може більше з надією
позирати угору, в небо, бо там кружляють нові предмети, зроблені рукою
людини. Потойбічний світ перемістився» ‘.

Подібну думку висловило в одній із своїх передач радіо Ватікану:
«Розвиток техніки, здійснюваний’людськими руками, має в собі величезну
небезпеку: людина може подумати, що саме вона творець, що все створене
на Землі її руками — справа тільки її розуму і рук. Але людина не
творець: вона відкриває лише те, що доступно їй і на що вказує їй
господь бог» 2.

Однак розгубленість служителів релігії досить швидко минулася, і церква
ще раз продемонструвала своє вміння змінювати тактику, пристосовуватися
до різних ситуацій.

«Це божа рука,— писала італійська католицька газета «Темпо»
(«Час»),—запалила нові зірки, божа рука, що діє в серці і розумі кожної
людини… Господь відвідує також і несвідомих людей, які думають, що
вони атеїсти, а насправді є лише знаряддям виконання божих вказівок і
накреслень».

Незважаючи ні на що — зберегти віру! Такий головний девіз служителів
церкви. Це дуже добре висловив

папа Павло VI ще тоді, коли був міланським архієпископом кардиналом
Монтіні: «Нова зоряна панорама, що відкрилася перед людиною, ще більше
закликає її до виконання головного закону свого існування — до
вихваляння гучним голосом величі бога».

Теоретичну базу під висловлювання такого роду спробував підвести
боннський католицький професор X. Дольх (до речі, один з колишніх
асистентів видатного фізика-теоретика, одного з творців квантової
механіки В. Гейзенберга).

«З виходом людини в космос,— писав він,— повинна стати більш
переконливою основоположна християнська ідея, згідно з якою бог дає
перетворюване людиною буття». «Щоб зрозуміти й вловити божественну
мелодію космосу,— стверджував далі Дольх,— однієї науки не-досить. Для
цього потрібен синтез науки, філософії і теології» ‘.

Одним словом, людські дії, що мають метою освоєння космосу,— така
головна думка католицьких богословів,— це виконання божественного
наказу. А висновок такий: незважаючи на величезні досягнення сучасної
науки і техніки, людина продовжує залишатися зовсім незначною перед
обличчям велетенського Всесвіту, створеного богом, перед обличчям
божественної могутності.

Вірогідність астрономічних знань. Ми вже не раз говорили про те, що
сучасні захисники релігії, прагнучи узгодити релігійні уявлення з
наукою, в той же час висувають на адресу науки ряд звинувачень. Мета
подібних дій полягає в тому, щоб підірвати в очах людей авторитет науки,
довір’я до неї.

Зокрема, твердиться, що наука не дає нам вірогідних знань про світ, що
її висновкам начебто не можна довіряти.

У зв’язку з цим ми розглянемо питання, пов’язане з вірогідністю тих
наукових даних про Всесвіт, які є одними з найістотніших елементів
сучасної наукової картини світу. Ці дані відіграють також першорядну
роль і у формуванні світогляду людини: адже світогляд, як ми вже
знаємо,— це і є ставлення людини до світу, усвідомлення свого місця в
ньому. Приклад цей особливо показовий ще й тому, що на перший погляд із
усієї сукупності знань, що їх має наука, саме знання про космічні
об’єкти і космічні процеси є найменш надійними. Справді, майже всі
астрономічні дані здобуто шляхом дослідження різних випромінювань, що
надходять до нас з космосу, аналізу й інтерпретації тієї інформації, яку
вкладає в них сама природа. Але таке непряме дослідження є досить
складним завданням. Між фізичним процесом, що відбувається в косйосі, і
висновками вчених, які цей процес спостерігають із Землі, пролягає
ланцюжок з багатьох ланок. І при переході від кожної з них до наступної
можливі ті чи інші помилки, неточності й неправильні умовиводи. А
перевірити щось безпосередньо так, як це робиться, скажімо, у фізиці чи
хімії, немає можливості.

Крім того, астроном часто-густо спостерігає не саме явище, а лише ту
зміну, яку це далеке космічне явище викликає у приладі, що реєструє,
скажімо, відхилення стрілки чи почорніння фотопластинки, чи криву лінію,
накреслену на стрічці самописця. І на основі цих змін він повинен,
виходячи з певної моделі, зробити висновки про характер явища, що
вивчається. Проте зв’язок між показаннями астрономічних приладів і
природою того чи іншого космічного процесу може виявитися зовсім не
однозначним. Такі ж самі показники можуть бути, взагалі кажучи,
спричинені зовсім різними явищами, що відбуваються у Всесвіті.

Тому при витлумаченні результатів тих чи інших астрономічних
спостережень нерідко є можливість різних

пояснень одних і тих самих фактів, а отже, і різних висновків про їх
природу.

Чи не означає все це, що висновкам, які грунтуються на астрономічних
дослідженнях, не можна довіряти? І запитання ширше: чи здатні взагалі
дистанційні дослідження давати вірогідні відомості про навколишній світ?

Щоб дістати відповіді на ці запитання, потрібно мати змогу перевіряти
здобуті дані. Останніми роками завдяки швидкому розвитку
ракетно-космічної техніки і успішному освоєнню космічного простору така
можливість нарешті з’явилася.

На наших очах народилася «космічна астрономія»: за допомогою космічних
апаратів вимірювальна й телевізійна апаратура доставляється
безпосередньо в райони найближчих небесних тіл та на їх поверхню.
Здобуті в результаті таких досліджень дані дають змогу зіставити знання
про планети Сонячної системи, старанно нагромаджені багатьма поколіннями
астрономів, з новою «космічною інформацією».

Звичайно, космічні методи дослідження дають можливість діставати
порівняно з наземною астрономією більший обсяг додаткової інформації,
особливо про деталі різних явищ у світі планет. Але в цілому, як
з’ясувалося, вони не тільки не спростували загальної системи уявлень про
Сонячну систему, що склалася на основі астрономічних досліджень, але,
навпаки, підтвердили її справедливість. Це надзвичайно важливий факт,
значення якого виходить далеко за межі власне планетної астрономії. Він
свідчить про те, що, незважаючи на дистанційний характер, астрономічні
дослідження дають нам вірогідні знання про Всесвіт.

Необхідно також зазначити, що якоїсь принципової відмінності між
процесом наукового пізнання космічних об’єктів і процесом пізнання в
інших природничих науках, скажімо, у фізиці елементарних частинок, не
існує.

І у фізиці е багато недоступного нашому безпосередньому втручанню —
взагалі у будь-якій науці на певному етапі її розвитку є свої «межі
безпосередньої доступності». Але і в цих науках, як і в астрономії,
подібні межі успішно долаються.

Методичні міркування. Необхідно пояснити, що крім соціальних коренів
релігії існують ще й гносеологічні, пов’язані з процесом пізнання світу
людиною. Труднощі процесу наукового дослідження, наявність нерозв’язаних
наукових проблем, неможливість охоплення єдиною теорією всієї
нескінченної різноманітності світових явищ, відкриття несподіваних
фактів, що не вкладаються у звичні уявлення і вимагають їх істотного
перегляду, всі ці обставини за відсутності послідовного
діалек-тико-матеріалістичного підходу до процесу пізнання навколишнього
світу можуть бути джерелом ідеалістичних і релігійних уявлень.

Часто учні запитують, чим пояснити той факт, що деякі вчені на Заході,
що добре відомі своїми науковими відкриттями, є релігійними людьми?
Більше того, деякі релігійне настроєні вчені стверджують, нібито
вивчення Всесвіту доводить існування бога. Так, англійський астрофізик
Е. Мілн писав: «Всесвіт у моєму поясненні невіддільний від того, що ми
побажали б зобразити як видиме людині творіння Божественного Творця…
Можна сказати, коли хочете, що ми відкрили у Всесвіті бога, оскільки
Всесвіт здається прекрасним виразом тих позачасових і позапростірних
атрибутів, які ми асоціюємо з Божественним» ‘.

До якоїсь міри відповідь на це питання дав відомий фізик, один із
творців квантової механіки В. Гейзенберг у своїй книжці «Фізика і
філософія».

«Весь спосіб нашого мислення,— писав Гейзенберг,— формується у нашій
юності завдяки тим ідеям, з якими

ми в цей час стикаємося, чи завдяки тому, що ми вступаємо в контакт з
видатними особистостями, у яких ми вчимося. Цей спосіб мислення
справлятиме вирішальний вплив на всю нашу повсякденну роботу, і
внаслідок цього цілком можливі утруднення в процесі пристосування до
зовсім інших ідей і систем мислення. Друге міркування полягає в тому, що
ми входимо до складу суспільства чи колективу. Це суспільство зв’язують
спільні ідеї… Ці спільні ідеї можуть підтримуватись авторитетом
церкви… чи держави і… дуже важко відійти від загальноприйнятих ідей,
не протиставляючи „себе суспільству» ‘.

Отже, за ідеалістичними, а інколи й відверто релігійними висловлюваннями
вчених буржуазного світу треба вміти бачити не тільки їх безпосередній
світоглядний зміст, а й соціальне підґрунтя. Є, звичайно, серед цих
людей відверті, войовничо настроєні ідеалісти й містики, які ведуть
відкриту боротьбу з матеріалізмом. Але в і вчені, які стоять на
стихійно-матеріалістичних позиціях, а їх висловлювання подібні до
релігійно-ідеалістичних тільки зовні і по суті справи є лише
відображенням пануючої в буржуазному суспільстві ідеології, а також
поширених на Заході філософських забобонів.

У сучасних капіталістичних державах релігія лишається істотним елементом
громадського життя, а релігійність не тільки є багатовіковою традицією,
але й активно підтримується і насаджується. Такий стан речей не може не
справити помітного впливу на вчених, які живуть і працюють в умовах
буржуазного суспільства. Отже, часто їх релігійність — це релігійність,
яка йде від традиції, від способу життя, від суспільного устрою, в якому
існує і формується людина. Хоч безумовно, мають значення і ті
гносеологічні причина відтворення релігійних уявлень, про які йшла мова
у цьому розділі. За відсутності послідовного
діалектико-матеріалістичного підходу до розуміння явищ природи і
суспільних процесів вони можуть сприяти формуванню релігійних поглядів.

Деякі вчені на Заході, розуміючи неспроможність і наївність традиційних
релігійних уявлень, проте не можуть відмовитися від ідеї бога взагалі і
прагнуть надати їй науковоподібної форми. Так, американський фізик Ч.
Таунс, один із творців лазера, лауреат Нобелівської премії, називає
богом «вищу доцільну силу». Відомий фізик Р. Міллікен свого часу
ототожнював бога з «раціональним порядком і впорядкованим розвитком».

Найбільш рішуче висловився щодо цього А. Ейнштейн: «Я вірю в бога
Спінози, який проявляється в гармонії усього сущого, але не вірю в бога,
який займається долями й діяльністю людей»!

Дуже важливо підкреслити, що, коли йдеться про релігійність буржуазних
учених, необхідно розрізняти релігійні помилки вчених і свідомо
розроблювані філо-софами-ідеалістами і релігійними теоретиками відверто
релігійні й ідеалістичні концепції.

Природознавство і філософія. «…Природознавство прогресує так швидко,—
писав В. І. Ленін ще на початку нашого століття,— переживає період такої
глибокої революційної ломки в усіх галузях, що без філософських
висновків природознавству не обійтися ні в якому разі» 2.

У давнину філософія фактично зливалася з природознавством. Це була так
звана натурфілософія. Вона розглядала природу як єдине ціле,
витлумачуючи її при цьому суто умоглядно. В епоху Відродження натурфіло-

софія протистояла середньовічній схоластиці і висунула ряд глибоких
ідей, за змістом своїм матеріалістичних і діалектичних, у тому числі
ідею н