.

Світова еколого-економічна криза ХХ ст. і проблеми України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 5578
Скачать документ

Реферат на тему:

Світова еколого-економічна криза ХХ ст. і проблеми України

Виходячи з аналізу сучасного стану цивілізації, тобто рівня суспільного
розвитку і матеріальної культури, учені світу майже одностайно
прогнозують стрімке зростання гостроти глобальних екологічних і
економічних проблем людства у ХХІ ст.

Навіть поверхове ознайомлення читача з попередніми розділами цього
посібника свідчить, що такий прогноз не є надто песимістичним.

Актуальність пошуку шляхів подолання екологічної і економічної кризи
нині турбує не тільки науковців, а й широку громадськість та урядові
кола. Найбільш переконливим свідченням важливості цієї, без
перебільшення, планетарної проблеми став Усесвітній екологічний форум
ООН у Ріо-де-Жанейро (1992 р.).

У підсумковому документі форуму «Agenda 21» (що можна перекласти, як
«Порядок денний на ХХІ століття») зазначено, що подолання екологічної
кризи людства можливе лише за умов розробки і реалізації програм
«глобальної екологічної освіти суспільства з космічним баченням життя».
Прикладом однієї з таких програм, активну участь у розробці якої беруть
учені України, є громадський проект «Мегаекологія». На думку авторів
програми, її виконання допоможе розв’язати стратегічно важливу проблему
виховання лідерів ХХІ ст., здатних сформувати «суспільство досконалого
довкілля», що в ньому поняття «світова економіка» і «економіка ноосфери»
будуть рівнозначними.

Фундаментальні наукові концепції сучасного екологічного спрямування
обговорювались також на Міжнародному теоретичному семінарі в Луцьку
(1995 р.)*. У доповіді акад. В. Шинкарука підкреслювалось, що сучасна
Людина як соціокультурна духовна сутність набуває рис могутнього
антипода природи, залишаючись водночас її дитям, слабкою біологічною
системою. На думку доповідача, суперечність між скінченністю існування
окремого індивіда та нескінченністю його духовного єства зумовлює
відчуження природи від людини. Відтак неможливо обмежувати освоєння
природи лише суспільним виробництвом, нехтуючи духовним проникненням у
природне середовище з допомогою міфології, релігії, мистецтва, мови
тощо. Тільки духовне освоєння природи, на думку В. Шинкарука, забезпечує
психологічну адаптацію людини до природних сил.

Д-р філос. наук В. Водоп’янов, розглядаючи шляхи виходу з екологічної
кризи, указав на необхідність формування в суспільстві свідомості й
культури, морального імперативу свого існування, які узгоджувались би з
вимогами збереження природного середовища.

Більш глибоко і конкретно стосовно України проблему екології людини було
розглянуто д-ром філос. наук В. Крисаченком як проблему виживання в
наших специфічних обставинах. На його думку, всі знання у сфері відносин
людини з природою мають оформитись у нову навчальну дисципліну — «Людина
і довкілля».

Навіть побіжний огляд сучасних наукових поглядів на шляхи виходу з
екологічної кризи переконує, що екологічна проблематика — це
життєдіяльність Людини практично у всіх її вимірах, а найважливішим з
них є духовність, яка одна тільки може забезпечити реалізацію
економічних заходів в екологічно-гармонійних відносинах із природою.
Тільки висока духовність людини може обмежити амбітність її інтелекту,
прагнення безкоштовного і безмежного задоволення потреб «Homo Sapiens»
за рахунок Природи.

Але погодившись з таким висновком, людство мусить переглянути економічну
концепцію безкоштовного споживання природних ресурсів. Альтернативою має
стати економіка партнерських відносин Людини з Природою, адекватна
«сплата» Природі «відновлювальних засобів» за використані Людиною
матеріально-енергетичні ресурси, дотримання концепції економіки
ноосфери.

Безумовно, прийняття такої альтернативи потребує переоцінки традиційних
цінностей, певного суспільного аскетизму, спрямування інтелекту на
вирішення технолого-економічних проблем.

Те, що нині відбувається на наукових форумах, у лабораторіях інститутів
і фірм, підводить нас до нового етапу науково-технічної революції,
котрий усе частіше називають еколого-технологічним. Замість
найпопулярнішого досі питання «що і скільки» людство усе частіше починає
міркувати: «як, для чого, з яким матеріальним і соціальним ризиком».

Головним методологічним підгрунтям оптимізації рівня економічного ефекту
та екологічних наслідків від запровадження нових технологічних процесів
є визначення «користі» і «втрат». Відповідно до цього формується нове
технологічне мислення.

Кілька промислово розвинених країн уже зробили значні практичні кроки в
бік гуманітаризації «технологічної ери»: замість індустріальних гігантів
будуються мінізаводи, поширюється масова комп’ютеризація і роботизація,
створення нових унікальних конструкційних матеріалів на керамічній,
полімерній і композитній основах, раціональна утилізація промислових і
побутових відходів. Відтак витрати енергії і матеріалів на одиницю
продукції знизилися в цих країнах на 25—30%, значно зменшилися також
відходи. Технологічні досягнення починають змінювати і соціальний зміст
праці.

На жаль, в Україні ці показники значно гірші: витрати енергії і сировини
на виробництво металів, цементу і паперу в нас (у середньому) на 30—80%
більші, ніж у США. Проте й там фактичні енергозатрати набагато вищі
проти теоретичних розрахунків: у виробництві сталі — у 4 рази, алюмінію
— у 6 разів, цементу — у 5 разів, паперу — у 125 разів, а в
нафтопереробці — у 8 разів. Зрозуміло, що неможливо зрівняти реальні
витрати енергії з теоретичними, але, коли відмовитися від постійного
вдосконалення діючих технологій і перейти на принципово нові, то значне
зменшення витрат енергії та матеріалів — реальне завдання. Щоправда, для
цього мусить бездоганно функціонувати система «наука — техніка» з
безперечним пріоритетом гуманітарного впливу першої.

Ключовим фактором забезпечення добробуту й безпеки суспільства є
збалансоване збільшення виробництва товарів широкого вжитку і поліпшення
екологічного стану за рахунок удосконалення технології та економії
природних матеріально-енергетичних ресурсів. Одним із головних принципів
побудови нових технологічних систем має стати відмова від традиційної
диференційованої структури витрат сировини та енергії і заміна її на
інтегровану енерготехнологічну систему, що дає змогу проводити процеси
економічніше, безпечніше, з найменшими відходами та з використанням
синергетичного ефекту, який притаманний живим організмам. Теперішні
промислові структури демонструють протилежне: кожний елемент структури є
монофункціональним. Наприклад, виробництво енергії, її транспортування й
використання відбуваються окремо як за місцем, так і в часі. При цьому
значна частина виробленої енергії витрачається поза технологічним
процесом виробництва продукції. У синергетичних системах на перше місце
виходять хімічні й біохімічні процеси, які замінюють застарілі
механічні. Проте це ще не ті технології, які адаптовано до партнерських
відносин з природними екологічними системами довкілля.

Ідеальна модельна схема економіки ноосфери має бути побудованою
принаймні на таких двох принципах:

1. Природні ресурси (рослинні і тваринні організми, родючі грунти, вода,
повітря, корисні копалини, паливо та ін.) розглядаються як ринкова
споживна вартість, тобто мають відповідну ціну, яка для відновлювальних
ресурсів є адекватною витратам на їх своєчасне відновлення, а для
невідновлювальних — компенсує їх безповоротну втрату і витрати на повне
технологічне знешкодження або безпечне захоронення їх відходів.

2. Рівень досконалості будь-яких нових технологій оцінюється не за
поширеним сьогодні критерієм «безвідходності». Кількість відходів
визначається техніко-економічною доцільністю з урахуванням витрат на
дотримання названих у п. 1 екологічних вимог. При цьому кількість навіть
цілком знешкоджених відходів, які повертаються в навколишнє середовище,
не повинна перевищувати ту, котра може бути повністю засвоєна
екосистемами довкілля за час використання виробництвом природного
ресурсу, з якого вони утворились.

Схему ідеальної системи економіки ХХІ ст. (ноосфери) в порівнянні з
сучасною показано на рис. 9.

Рис. 9. Система грошових і матеріально-енергетичних потоків

конверсії природного ресурсу у споживну вартість і відходи:

І. Сучасна економіка (вгорі): 1 — витрати на добування сировини
(природний ресурс безкоштовний) і її технологічну конверсію у споживну
вартість; 2 — витрати на маркетинг; 3 — прибуток.

ІІ. Економіка майбутнього суспільства ноосфери (унизу): 1 — витрати на
виробництво; 2 — витрати на маркетинг; 3 — прибуток; 4 — витрати на
конверсію шкідливих відходів у нейтральні природні речовини; 5 — витрати
(плата) за видобутий природний ресурс

Екологічна й технологічна ефективність такої системи залежатиме від
взаємоузгодженості в часі зовнішніх сигналів, які надходять на її «вхід»
(процес видобування природного ресурсу), з сигналами на «виході»
(продукції і відходів), тобто від петлі зворотного зв’язку
збалансованості технологічних процесів з природними процесами
відтворення вилученого природного ресурсу і самоочищення від шкідливих
відходів. Відповідно до цієї схеми економісти, технологи та екологи
мають опрацювати узгоджену систему прийняття рішень, яка б могла
застосовуватись на всіх рівнях групової організації і відповідальності.
Тільки таке зміщення акцентів у майбутній економіці породжуватиме
поступові зміни традиційних технологічних процесів у бік їхньої
адаптації до процесів екологічних систем природи.

Відтак у майбутньому суспільстві економіки ноосфери екологічна потреба
виступатиме як економічна категорія — споживна вартість, отже матиме
певну ринкову ціну.

Виходячи з цього, у вже знайоме читачеві рівняння «суспільного
добробуту» А. Сміта поряд з ціною одиниці товару, яка визначається за
традиційними економічними чинниками, треба включити ціну використаного
ресурсу чи його відновлення.

Отже, антропогенні проблеми екології можуть бути розв’язані тільки
інтеграцією економічно-технологічних і гуманітарних концепцій, що
покладе край небезпечній традиції розвитку індустріального суспільства:
збільшення прибутку за рахунок грабунку природних ресурсів і нівечення
навколишнього середовища. Але для цього економістам, передовсім у
пострадянських державах, треба відійти від поширених ілюзій, що
директивно-економічні методи керування народним господарством спроможні
розв’язати всі проблеми гармонійного співіснування людини і природи.

Прикладом, який ілюструє хибність таких поглядів, може бути заперечення
економістами Держплану СРСР у 60-х рр. висновків технологів про
доцільність заміни енергоємного й екологічно шкідливого мартенівського
способу виплавки сталі на новий киснево-конвертерний. Вони переконували
опонентів, що, з огляду на наявність у країні «необмежених» енергетичних
і трудових ресурсів і необхідність значних капіталовкладень для заміни
технології, доцільніше вдосконалювати наявне мартенівське виробництво.

Країни ринкової економіки навпаки — саме тоді почали поступово
перебудовувати мартенівське виробництво на киснево-конвертерне і вже
понад 20 років користуються тільки такою енергозберігаючою технологією.
Нині тільки Росія, Україна та Індія, де радянськими спеціалістами було
побудовано потужний металургійний комбінат, продовжують виплавляти понад
50% сталі енергоємним мартенівським методом, забруднюючи довкілля.

На сучасному етапі в різних країнах світу успіхи в екологізації систем
технологій як складових економіки стимулюються не тільки досконалістю
самих технологій, а й свідомістю членів суспільства щодо визначення
пріоритетності понять «необмежене споживання» чи «виживання».

Із суто споживацького погляду, чим більше продукції на душу населення
виробляється в державі, тим ліпше. Але збільшення продукції виробництва
збільшує техногенне навантаження на природу і потребує значних
додаткових витрат на екологічні заходи. Це останнє зумовлює необхідність
визначення оптимального співвідношення між виробництвом продукції на
душу населення країни і кількістю шкідливих відходів на одиницю поверхні
її території.

Пріоритетні напрямки переорієнтації нової інвестиційної політики мають
базуватися на результатах порівняльного аналізу негативного техногенного
навантаження галузей народного господарства і рівня забезпечення
населення продукцією. Для попередньої узагальнюючої оцінки можна
використати відношення продукції профілюючих галузей виробництва на душу
населення до площі території країни чи регіону. Такі дані щодо України,
Росії і Франції наведено в табл. 3.

Таблиця 3

КОМПЛЕКСНА ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА (Ке)

ТЕХНОГЕННОГО НАВАНТАЖЕННЯ ТЕРИТОРІЇ КРАЇН (1987—1989 рр.)

УКРАЇНА

(населення — 51 млн; територія — 603,4 тис.км2) РОСІЯ

(населення — 147 млн; територія — 17,01 млн км2) ФРАНЦІЯ

Добрива

Сірчана кислота

Як випливає з таблиці, у кінці 80-х рр. Україну було занадто
переобтяжено екологічно небезпечним промисловим виробництвом порівняно з
Росією і Францією: з видобутку залізної руди майже у 100 і 10 разів
відповідно, вугілля — у 60 і 11 разів, з виплавки сталі — у 50 і 3 рази,
виробництва добрив — у 45 і 1,3 раза, сірчаної кислоти — у 21 і 1,1
раза. Концентрація цих небезпечних для здоров’я населення галузей
виробництва на терені України була найвищою у світі.

?

?

°??

?

ae

?

ae

тики у 1990 р. техногенне навантаження (кВт·год на 1 км2 території)
становило:

в Україні 299·109 кВт·год/604·103 км2 = 5·105 кВт·год/км2;

в Росії 1035·109 кВт·год/17·106 км2 = 6·104 кВт·год/км2, тобто майже на
порядок більше.

Виходячи з розрахунку, що для вироблення в середньому

260 млрд кВт·год за рік електроенергії на ТЕС за умов, що питома теплота
згоряння енергоносія (вугілля, мазут, газ) становить

36 МДж/кг, а коефіцієнт конверсії енергії згоряння в електроенергію —
0,33, щороку спалювалось енергоносіїв (переважно вугілля) понад 100 млн
т. (методику таких розрахунків викладено в розділах 2 і 3). Викиди
отруйних речовин ТЕС (пил, оксиди сірки та азоту) становили понад 500
тис. тонн на рік.

Незважаючи на критичне екологічне становище в Україні, Уряд СРСР у 70-х
рр. запланував будівництво кількох найпотужніших атомних електростанцій
саме на території України. Перший реактор Чорнобильської АЕС було
закладено 1975 р. Проектом передбачалось збудувати в 100 км від столиці
України найбільшу у світі (шість блоків) АЕС потужністю в 6 000 000 кВт.

Катастрофа (1986 р.) на четвертому блоці з вибухом реактора РБМК-1000 ще
більше погіршила екологічне становище України і створила небезпеку для
здоров’я людей не тільки нинішнього, а й майбутніх поколінь.

Довкілля кожного мешканця України «збагатилося» 450 видами
радіонуклідів, серед яких найбільш небезпечні (з ?-розпадом) плутоній і
америцій — штучні радіоактивні елементи, які ніколи не існували раніше в
біосфері Землі, але тепер «житимуть» у ній десятки тисяч років. Значні
площі території України стали непридатними для життя людей: 2243
населені пункти віднесено до зони гарантованого добровільного
переселення. Радіоактивність у так званій «зоні відчуження» сягає 50 і
більше кюрі.

На тему Чорнобильської катастрофи написано сотні статей і книжок, але
вони не дають однозначної відповіді на запитання, що буде з нами далі.

Спробу всебічно проаналізувати ризики, зв’язані з наслідками
Чорнобильської катастрофи, зробили фахівці Українського
науково-технологічного і Українського радіологічного центрів за
фінансової підтримки урядів США, Канади і Швеції. Результати викладено у
фундаментальній монографії «Усебічна оцінка ризиків унаслідок аварії на
ЧАЕС» (1999). Автори оцінюють економічні збитки України від катастрофи у
120 млрд доларів США, що в 2,5 раза перевищує вартість внутрішнього
національного продукту України за 1997 р.

Але найскладнішою проблемою є те, що залишилось після аварії. За оцінкою
фахівців, лише в об’єкті «Укриття», що його влучно названо «саркофагом»,
збудованому над руїнами четвертого блоку ЧАЕС, міститься близько 200
тонн радіоактивних матеріалів. Це високорадіаційні сполуки урану і
трансуранових елементів у стані застиглих «лавових потоків», уламки
ТВЕЛів, уламки елементів конструкцій і пил активної зони реактора. У
нинішньому стані об’єкт «Укриття» є радіологічно небезпечним. Оскільки
він не герметичний, то можлива взаємодія його вмісту з навколишнім
природним середовищем та грунтовими водами. Досвід ліквідації значних
ядерних аварій у США (АЕС «Тримайл-Айленд») і Англії (реактор № 1 в
Уїндскейлі) засвідчив, що найефективнішим засобом є вилучення ядерного
палива з аварійних установок. Аналогічне рішення ухвалив і уряд України
постановою № 1561 від 28 грудня 1996 р. Ще 1992 р. було проведено
міжнародний конкурс, спрямований на розв’язання проблеми «Укриття». На
жаль, із багатьох поданих проектів жодний не був визнаний придатним для
реалізації. Питання залишається відкритим і досі.

Чорнобильська трагедія приголомшила світову громадськість. Практично всі
країни припинили розбудову існуючих АЕС чи, навіть, почали виводити їх з
експлуатації. Але не в СРСР. Майже одразу після аварії почалось
відновлення пошкоджених трьох енергоблоків, які до другої роковини
трагедії (як на свято) вже виробили понад 20 млрд кВт·год
електроенергії. Чому так поспішали в ті 80-ті роки, які дехто і сьогодні
вважає роками могутнього промислового розквіту СРСР? Річ у тім, що
близько 25% усього державного доходу СРСР давала Україна. Саме у зв’язку
з цим майже всю Україну перетворено було на суцільний промисловий
мегаполіс, який інтенсивно використовував надра, воду, повітря, земельні
ресурси — тобто всі компоненти довкілля.

Унаслідок такої бездумної промислової інтенсифікації Україні залишились
у спадок надзвичайно складні екологічні проблеми. Однією з першочергових
є проблема водного балансу: за рівнем забезпечення водою серед держав
колишнього СРСР Україна займає тільки 13 місце.

Ресурси прісної води України становлять за середнім стоком близько 60
км3 за рік. Це зовсім небагато, приблизно чверть стоку

р. Волги. За останні кількадесят років річний стік значно зменшився і в
посушливі роки становить лише половину від середнього. А витрати води на
всі потреби народного господарства в Україні майже втричі більші, ніж у
країнах Західної Європи і сягають 2/3 стоку. Майже чверть витрат води
припадає на сільське господарство, що зумовлює постійне напруження
водного балансу і додаткове забруднення водоймищ і річок стоком води,
насиченої добривами і ядохімікатами. Отруєння води в річках і
водосховищах спричиняє загибель планктону, риби, птахів і звірів.

Великі об’єми чистої води (до 30% річкового стоку) сьогодні витрачаються
на розбавляння стічних промислових вод для зниження їхньої токсичності,
що призводить до критичного зниження водних ресурсів країни, придатних
для забезпечення потреб населення.

Нині на терені України практично повністю зарегульовано поверхневий
стік. Це стосується не лише Дніпра, за рахунок котрого на 8…10 м
піднявся рівень грунтових вод, а й тих 26000 ставків, великих та малих
водоймищ, котрі стали на заваді нормальному стоку всіх малих річок
України. Навіть звичайні опади в таких посушливих областях, як
Миколаївська та Херсонська, спричиняють підтоплення
сільськогосподарських угідь. Збільшується забруднення підземних вод,
знижується сейсмічна стійкість грунтів.

Нині Україна в геохімічному відношенні є унікальною державою, де
практично не лишилось природних ландшафтів з первинними геохімічними
характеристиками (рис. 10). Тобто українець з моменту свого народження
вже не може одержати навіть нормального за радіонуклідними, біохімічними
та іншими характеристиками харчування. Те, що з прадавніх часів в
Україні на геологічному рівні формувало націю, нині зазнало радикальної
зміни.Існує ризик нестабільного процесу етногенезу на популяційному
рівні. Ризик суттєвий. Уже тепер (1999) середня тривалість життя
становить для чоловіків — 63,4 роки, для жінок — 71 рік.

Особливо трагічне екологічне становище в Донбасі. З економічних
міркувань треба закрити 120 шахт з 250-ти, що може спричинити
неконтрольоване підняття води, міграції солоних шахтних вод, викиди
газу. У перспективі це може вплинути навіть на стан Азовського моря.

Окрема проблема України — це регулювання водно-екологічних параметрів
водосховищ. Ми вже не можемо повернутися назад — спустити водоймища
Дніпра і перетворити великі площі водосховищ знову на суходіл, оскільки
велика кількість радіонуклідів, поглинутих муловими відкладеннями після
Чорнобильської катастрофи, може перетворитися на пил, а рознесені вітром
радіонукліди дадуть нам другий Чорнобиль.

Поряд з науково-технічним аспектом розв’язання сучасних глобальних
екологічних проблем існує і психологічний аспект, який може стати
вирішальним. Люди не схильні драматично оцінювати ситуацію, коли вона не
стосується їх безпосередньо. Для того, щоб людство зрозуміло, що
«сьогодні — ти, а завтра — я», необхідно підвищити поінформованість і
освіченість людей, інтегрованість економіки, технології і екології. Коли
більшість членів суспільства знатиме, що нині в регіонах великих
промислових міст на один гектар сільськогосподарських угідь щорічно
випадає майже тонна шкідливих речовин, а викиди в атмосферу і в річки
високотоксичних елементів — ртуті, кадмію, талію та ін. — у сто—тисячу
разів більші, ніж вони надходять з природи, то певно багато з них
зрозуміє трагічну небезпеку для своїх дітей і онуків такої ситуації і
причини «незрозумілих» випадків імунодефіциту, облисіння та багатьох
інших невідомих раніше хвороб.

Прикладом конкретного негативного техногенного впливу сучасної
індустріальної економіки на здоров’я людини можуть бути так звані
кислотні дощі. Такі дощі виникають унаслідок надходження в атмосферу
кислотоутворюючих оксидів (SO2, SO3, NO та ін.), головне, з димом від
спалювання вугілля, мазуту та газу на теплових електростанціях,
котельнях, а також з агрегатів металургійної промисловості. З
атмосферною вологою такі оксиди утворюють відповідні кислоти. Підкислене
атмосферне повітря спричиняє виникнення хронічних хвороб дихальних
шляхів і органів травлення в людей і тварин, пригнічує розвиток рослин,
особливо чутливих городніх культур, і знижує їхню харчову якість. Крім
того, кислотні дощі, підкислюючи воду в річках і озерах, сприяють
хімічним реакціям взаємодії розчинених у воді органічних речовин з
високотоксичними металами (ртуть, свинець, берилій, кадмій та ін.), які
туди потрапляють із промисловими відходами. Утворені металоорганічні
сполуки легко засвоюються рибами і рослинами, накопичуючись в їхніх
організмах. Споживаючи їх, люди отримують «незвичайні» хвороби, причини
виникнення котрих, як правило, залишаються загадковими.

Отже, економіка з неконтрольованими відходами породжує глобальну
проблему. Основні заходи для розв’язання такої проблеми —опрацювання
всіма державами спільного кодексу природоохоронних законів і
навчально-освітніх програм природничо-гуманістичного змісту з
безроздільним пануванням ідеї духовності і поваги до морально-етичних
загальнолюдських цінностей сучасної цивілізації. Пам’ятаймо зауваження
І. В. Вернадського щодо необхідності інтеграції природничої і
гуманітарної освіти в нашу добу наукового атомізму!

В Україні засади екологічної безпеки було викладено вже в Декларації про
державний суверенітет (16 липня 1990 р.) у розділі VII «Екологічна
безпека»:

«Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони
природи на території республіки та порядок використання природних
ресурсів.

Українська РСР має свою національну комісію радіаційного захисту
населення.

Українська РСР має право заборонити будівництво та припинити
функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших
об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Українська РСР дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд
народу, його молодого покоління.

Українська РСР має право на відшкодування збитків, заподіяних екології
України діями союзних органів».

Назвемо також деякі з міжнародних угод, до яких приєдналася Україна як
член ООН.

Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в
космічному просторі і під водою.

Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів ядерної та інших
видів зброї масового знищення.

Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів
бактеріологічної та токсичної зброї та про їх знищення.

Конвенція про запобігання забрудненню моря скиданням відходів та інших
матеріалів.

Конвенція про заборону військового чи іншого шкідливого впливу
технічними засобами на навколишнє середовище.

Протокол про довгострокове фінансування спільної програми моніторингу і
оцінки перенесення забруднень повітря на великі відстані у Європі
(ЕМЕМ).

Віденська Конвенція про охорону озонового шару.

Протокол про скорочення викидів сірки або їх транскордонних потоків
щонайменше на 30% до Конвенції 1979 р. про транскордонне забруднення
повітря на великих відстанях.

Конвенція про оперативне оповіщення про ядерні аварії.

Монреальський протокол 1987 р. про речовини, що руйнують озоновий шар.

Протокол про обмеження викидів оксидів азоту або їх транскордонних
потоків до Конвенції 1993 р. про транскордонне забруднення повітря на
великих відстанях.

Конвенція ООН про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992).

Рамкова Конвенція ООН про зміни клімату (1992).

Конвенція про захист Чорного моря від забруднення.

Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному
контексті.

За умов національного відродження України екологічні питання знайшли
відображення не лише у Декларації про державний суверенітет України.
Велике значення мало також прийняття Верховною Радою 25 червня 1995 р.
Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та ряду
інших актів екологічного законодавства України. Конституційно-правове
забезпечення екологічної безпеки народу України гарантовано відповідними
статтями Основного Закону. Наприклад, у ст. 16 Конституції України
зазначено, що держава зобов’язана гарантувати екологічну безпеку і
підтримувати екологічну рівновагу на території України, усувати наслідки
Чорнобильської катастрофи та піклуватись про генофонд українського
народу. Обов’язок кожної людини — не шкодити природі, компенсувати
завдані їй збитки. У ст. 116 і 119 підкреслюється, що проведення
політики у сферах охорони здоров’я, природи, екологічної безпеки і
природокористування, виконання державних програм охорони довкілля є
конституційним обов’язком Уряду України. Окремі повноваження в
екологічній сфері надані урядові Автономної Республіки Крим (ст.
137—138) та органам місцевого самоврядування (ст. 142).

Конституцією передбачено, що засади використання природних ресурсів,
виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, правовий
режим власності і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної
ситуації визначаються виключно законами України (ст. 32 Конституції
України).

Згідно зі ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для
життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданих порушенням цього
права збитків. Гарантується право кожної людини на інформацію про
становище довкілля, якість продуктів та предметів побуту, забороняється
засекречування такої інформації.

Література

Колотило Д. М. К 61 Екологія і економіка: Навч. посібник. — К.: КНЕУ,
1999.

* Див.: Грабовська І., Удовиченко О. Міжнародний теоретичний семінар
«Екологія і людина» // Укр. світ. — 1994. — С. 5—12.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020