.

Опоряджувальні роботи водними фарбувальними сумішами (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 8428
Скачать документ

Науковий реферат

Опоряджувальні роботи водними фарбувальними сумішами

Загальні відомості про приготування водних фарбувальних сумішей

Щоб правильно приготувати і підібрати колір фарбувальної суміші, треба
знати закони змішування фарб і властивості кольорів. Фарбувальну суміш
звичайно приготовляють під наглядом бригадира малярної бригади або
кваліфікованого маляра-колерувальника.

Водною називають таку суміш, у якій застосовують в’яжучі матеріали,
здатні розчинятись у воді або тужавіти під її дією. Такі суміші до
робочої в’язкості розводять водою.

Водна фарбувальна суміш складається з пігментів, в’яжучого матеріалу і
води. Пігменти можна використовувати хроматичного або ахроматичного
кольору. Дуже рідко в малярній практиці водні фарбувальні суміші
приготовляють з одного кольорового (хроматичного) пігменту. Така суміш
забарвлює поверхню в насичений, іноді яскравий колір, який стомлює зір,
негативно впливає на нервову систему людини. Тому стіни, стелі і фасади
житлових, учбових і промислових будівель фарбують розбіленими сумішами —
розбілами. Для розбілу водних фарбувальних сумішей застосовують крейду
або вапно. Насиченими за кольором сумішами фарбують деякі громадські
приміщення (кафе, магазини, фойє кінотеатрів, клубів тощо).

За насиченістю кольорового тону виділяють суцільні, інтенсивні,
нормальні і розбілені фарбувальні суміші.

Суцільна фарбувальна суміш перед доданням до неї клею складається з 100
% хроматичного пігменту (без домішок білих пігментів). Такі суміші іноді
використовують для виконання фільонок і малюнків у фризах та бордюрах.
Суцільну фарбувальну суміш можна приготовляти тільки з пігментів, які
мають незначну фарбувальну здатність.

Інтенсивна фарбувальна суміш складається з 60— 90 % кольорових пігментів
і 10—40 % крейди або вапна.

Інтенсивною сумішшю фарбують фільонки, бордюри, панелі.

Нормальна фарбувальна суміш має 50 % кольорових пігментів і 50 % білого
пігменту.

Розділена фарбувальна суміш складається з 5—40 % кольорових пігментів і
60—95 % білого пігменту. Це найпоширеніший вид фарбувальних сумішей.

Клейові фарбувальні суміші приготовляють на основі крейди або готової
крейдяної пасти, яку виготовляють у фарбозаготівельній майстерні. Якщо
суміш приготовляють з крейди, то крейду за добу до використання
замочують у діжці з водою. Потім її перемішують і проціджують крізь
сито. В утворену крейдяну пасту поступово додають кольорові пігменти,
попередньо замочені у воді і розтерті. Якщо до пасти добавити пігменти у
сухому вигляді, то в масі крейди вони розподіляться нерівномірно і при
фарбуванні грудочки пігменту залишатимуть на поверхні кольорові смуги.

Водні фарбувальні суміші після висихання на поверхні значно світлішають.
Тому після добавляння в суміш кольорового пігменту слід зробити пробне
фарбування. Для цього кусок паперу покривають сумішшю і висушують над
вогнем. Суху пробу порівнюють із зразком заданого тону. Якщо колір проби
відрізняється від кольору зразка, то в суміш добавляють пігмент або
крейду. Найкраще для сухої проби фарбувальної суміші замість паперу
користуватись попередньо нагрітим куском скла або силікатною цеглою.

У підібрану за кольором суміш добавляють окремо приготовлений розчин
клею і випробовують її на заклеювання, тобто на достатність клею в
суміші. Зроблена суміш не повинна бруднити рук, якщо потерти об неї
зворотний бік долоні. Фарбувальна суміш не повинна мати також надлишку
клею, оскільки така суміш погано розтушовується, залишає сліди від щітки
і темні клейові плями на поверхні, може потріскатись і відстати від
поверхні.

Рідка суміш має велику текучість і під час нанесення на поверхню стікає
з неї, внаслідок чого дає погану покривність, а густа — при фарбуванні
залишає на поверхні сліди від щітки. Тому перед використанням суміші її
в’язкість перевіряють віскозиметром ВЗ-4 (рис. 128). Віскозиметр має
вигляд чашки об’ємом 100 см3. У дні віскозиметра є отвір діаметром 4 мм,
крізь який меже вільно витікати суміш, яку випробовують.

В’язкість визначають залежно від часу витікання 100 см3 фарбувальної
суміші з віскозиметра. Для цього отвір закривають пальцем і віскозиметр
заповнюють сумішшю. Відкривши отвір, водночас пускають секундомір.
Кінцем витікання вважають момент, коли суміш перестане текти струминою і
з’явиться перша крапля. Клейова суміш повинна витікти з віскозиметра
ВЗ-4 протягом: для нанесення щіткою — 30—35 с, фарборозпилювачем — 35—
40 с.

В умовах будівництва в’язкість визначають пробою на склі. Для цього на
скляну пластинку наносять краплю суміші і ставлять скло вертикально.
Крапля суміші нормальної в’язкості повинна стекти на 3—4 см. Якщо суміш
рідка, то її треба, згустити, для чого до фарбувальної суміші добавляють
розчин мила, мідного купоросу або алюмінієво-калійного галуну.

Фарбувальної суміші приготовляють стільки, щоб її вистачило на
фарбування всього приміщення, оскільки підібрати другу порцію суміші
такого самого кольору, як і перша, майже неможливо.

Вимоги до поверхонь під фарбування

Фарбування поверхонь — це заключний етап опорядження будинку. Від якості
фарбування залежать строки наступної експлуатації приміщення і його
зовнішній вигляд, а якість фарбування — від попередньої підготовки
поверхонь. Тому до фарбування різні поверхні (обштукатурені, дерев’яні,
металеві тощо) слід підготувати: очистити, підмазати і зашпаклювати
пошкоджені місця, відшліфувати їх тощо.

Підготовчі операції, які виконує маляр перед фарбуванням, не завжди і не
для всіх поверхонь однакові. За технічними умовами виділяють три
категорії фарбування: просте, поліпшене і високоякісне. Для кожної
категорії встановлено певні операції, які слід обов’язково виконувати
під час підготовки поверхонь.

Якість фарбування залежить також від якості самих поверхонь. Іноді можна
правильно і високоякісно підготувати і пофарбувати поверхню, а через
деякий час фарбова плівка порушиться, наприклад, якщо фарбують вологі
поверхні. Тому маляр повинен починати роботу тільки тоді, коли поверхні
готові до опоряджувальних робіт, тобто відповідають технічним вимогам.

Розгляньмо основні технічні вимоги, що ставляться до приміщень і
поверхонь, призначених для фарбування.

До початку малярних робіт у приміщенні треба закінчити всі будівельні
роботи, крім настилання паркету або лінолеуму, а також натягування шнура
відкритої електропроводки. Особливо важливо закінчити роботи, пов’язані
з монтажем центрального опалення, водопроводу, каналізації і внутрішньої
електропроводки. Системи опалення і водопроводу повинні бути перевірені
на тиск, а каналізація промита. На фасадах будинків мають бути закінчені
роботи з влаштування зливів, а в панельні будинках — опоряджені і
розшиті шви між панелями. У приміщенні встановлюють і міцно закріплюють
віконні і дверні блоки (або коробки), стругані дерев’яні перегородки;
настеляють чисті дощаті або паркетні (неопоряджені) підлоги; закріплюють
наличники і склять вікна.

Фарбувати обштукатурені і бетонні поверхні починають тільки після
повного висихання їх, оскільки волога штукатурка і бетон містять у собі
вільні луги, які надалі впливатимуть на пігменти, знебарвлюючи їх або
змінюючи їхній колір. Штукатурка висихає нерівномірно, тому вологість її
в різних місцях поверхні буде різна. Більш вологою штукатурка буде в
нижніх частинах стіни, біля плінтусів і в кутках. Наявність вільних
лугів, а отже, і вологості штукатурки визначають 1 %-м розчином
фенолфталеїну. Фенолфталеїн — це безбарвна рідина, яка червоніє під дією
лугів. Для визначення вологості штукатурки досить нанести на поверхню
кілька краплин фенолфталеїну. Якщо він не змінить кольору або набуде
ледь помітного рожевого відтінку, то це означає, що штукатурка висохла і
її можна фарбувати.

Для прискорення опоряджувальних робіт приміщення з підвищеною вологістю
штукатурки фарбують вапняними сумішами. Проте на поверхні з підвищеною
вологістю не повинно бути помітних краплин води.

Поверхню штукатурки очищають від пилу, бруду, жирних плям, бризок і
потьоків розчину. Шорсткість поверхні слід згладити, а дрібні щілини
розрізати і підмазати їх розчином на глибину не менш як 2 мм.

Для якісного фарбування дерев’яних поверхонь треба, щоб дерев’яні
конструкції були стійкими (міцно закріпленими), а елементи їх добре
припасованими. Вологість дерев’яних поверхонь не повинна перевищувати 12
%. Цвяхи на дерев’яних підлогах мають бути утоплені на глибину 2—3 мм.
На дерев’яних поверхнях не повинно бутя відколів, щілин, задирок та
інших дефектів; сучки і засмоли вирубують на глибину 2—3 мм, а ці місця
підмааують.

Металеві конструкції також щільно припасовують, а поверхні їх очищають
від іржі, окалини і плям жиру. Труби і прилади водопровідної мережі
фарбують лише після видалення з них води.

Бетонні, залізобетонні, гіпсові та інші збірні конструкції і деталі
заводського виготовлення повинні надходити на будівельні об’єкти з
поверхнями, що не потребують суцільного шпаклювання перед фарбуванням.

Підготовлені внутрішні поверхні фарбують, додержуючись таких вимог:

температура повітря всередині приміщень повинна бути не нижче за 10 °С;

відносна вологість повітря — не більш як 60%;

вологість підготовлених обштукатурених і бетонних поверхонь не повинна
перевищувати 8 %, а при фарбу-ваш! цементними і полімерцементними
фарбами — 12 %;

робоча в’язкість водних фарбувальних сумішей залежно від їхніх видів має
бути в межах 15—50 с за віскозиметром ВЗ-4;.

витрата фарби (шжривність) в одному шарі не повинна перевищувати 425
г/м2;

час висихання водних фарбувальних плівок при температурі 18…20 °С має
бути не більш як 12 год.

Фасади будинків фарбують після влаштування жолобів та звисів даху,
закріплення ринв, встановлення балконних загород і пожежних драбин та
покриття всіх віконних зливів покрівельною сталлю. З поверхні фасадів
перед фарбуванням зчищають бризки розчину і пил.

Фасади не можна фарбувати: в спеку під дією сухого вітру і прямих
променів сонця, під час дощу або по вологому фасаду після дощу, під час
сильного вітру, а взимку по шару льоду або шею. Перхлорвініловими
фарбами фасади можна фарбувати лише при температурі, що не перевищує 4
°С.

Інструменти для малярних робіт

Для виконання різних підготовчих операцій і фарбування поверхонь
опоряджувальники широко застосовують різні машини і механізми. Проте
деякі підготовча” операції (зокрема, розрізування щілин, підмазування
їх, підготовку та фарбування невеликих ділянок поверхні, дрібних деталей
тощо) виконують вручну.

Наведемо коротку характеристику інструментів, які застосовують для
виконання цих робіт.

Сталевий шпатель (рис. 37, а) призначений для знімання старих клейових
плівок, розрізання щілин, нанесення підмазувальної пасти і останнього
шару суцільної шпаклівки на обштукатурені, дерев’яні та металеві
поверхні. Він може бути з дерев’яною або металевою ручкою. Виготовляють
шпатель з пружної листової сталі»

Дерев’яним шпателем (рис. 37, б) наносять перший шар суцільної шпаклівки
на обштукатурену поверхню». Його можна застосовувати для нанесення
вапняно-гіпсового розчину безпіскової накривки. Для підвищення
продуктивності праці найкраще користуватись шпателем завширшки 150—200
мм. Після закінчення роботи набряклий від води шпатель чим-небудь
притискують, щоб він не пожолобився після висихання.

Шпатель з гумовим лезом застосовують для нанесення шпаклівки на різні
поверхні і розрівнювання її після нанесення маховою щіткою або
механізованим способом Робочу частину шпателя (лезо) завширшки 90—100 мм
виготовляють з еластичної гуми, яку затискують в дерев’яній або
пластмасовій ручці. За формою він такий самий, як і сталевий.

Для підвищення продуктивності праці застосовують більший за розміром
шпатель завширшки 200—250 мм.

На невеликі профільні частини поверхонь (віконні рами, плінтуси, двері
тощо) наносять шпаклівку гумовими пластинками різних розмірів (залежно
від ширини профільної поверхні) або спеціальними шпателями з гумовими
профільованими наконечниками. Такий шпатель виготовляють з еластичної
гуми за профілем деталей, що застосовують на даному будівельному
об’єкті.

Гумовий півтерок (рис. 39) призначений для нанесення і розрівнювання
першого шару суцільної шпаклівки, а також безпіскової накривки.
Порівняно з металевим або дерев’яним шпателем застосування гумового
півтерка підвищує продуктивність праці у 1,5—2 рази.

Металевий ніж з дерев’яною ручкою використовують для розрізування щілин
на обштукатуреній поверхні.

Металевими скребачками (рис. 41) різної форми знімають старі клейові і
олійні плівки.

Сталеві щітки та їжаки застосовують для знімання іржі та окалини з
металевої поверхні. Виготовляють їх із сталевого дроту.

Пристрій для згладження поверхні призначений для чищення і згладження
обштукатурених поверхонь від крапель розчину і зернин піску. Для
згладження використовують природний камінь (твердий пісковик), кусок
деревини або білої силікатної цегли, з яких виготовляють бруски у
вигляді паралелепіпедів. Для зручності в роботі брусок затискують в
обойму пристрою.

Сталевою гладилкою наносять та згладжують шар безпіскової накривки.
Гладилку виготовляють з інструментальної сталі завтовшки 1,0—1,5 мм.

Дерев’яну терку застосовують для чищення, перетирання і розрівнювання
підмазаних обштукатурених поверхонь.

Рогожна щітка призначена для змочування поверхні водою, розмивання
старої клейової плівки і нанесення водних ґрунтовок на поверхні. Рогожну
щітку до початку роботи треба міцно перев’язати, щоб скоротити робочу
довжину її волокон, і насадити на дерев’яний держак.

Вручну фарбують поверхні щітками, виготовленими з волосіні або м’якої
свинячої щетини. Вони бувають різних форм і розмірів. Розмір щітки
вибирають залежно від поверхні, яку фарбують. Поверхні фарбують також
валиками.

Махова щітка типу KM забезпечує високу продуктивність праці при
фарбуванні великих площ. Махові щітки діаметром 60 або 65 мм
виготовляють з волосіні. Для фарбування стелі та верхніх ділянок стін з
підлоти махову щітку насаджують на дерев’яний держак завдовжки 80—100
см.

Щітки-ручники типу KP застосовують для фарбування невеликих ділянок
поверхонь водними або олійними сумішами, їх виготовляють різних
діаметрів (25, 30, 35, 40, 45, 50, 55 мм) з волосіні, Для зручності в
роботі волосінь ручника слід перев’язувати шпагатом.

Ручники, в яких волость прикріплена до дерев’яної ручки клеєм,
розмокають під час роботи з водними сумішами або при зберіганні їх у
воді після фарбування олійними сумішами. Тому до початку роботи новим
ручником рекомендується розсунути волосінь, залити всередину трохи
олійного лаку і дати їй висохнути. Шар олійного лаку не пустить воду
всередину дерев’яної обойми І захистить щітку від розмокання клею та
випаданая волосіні,

Щітки плоскі типу КП застосовують для фарбування невеликих ділянок
поверхні (вікон, дверей тощо), а також оздоблення пофарбованих поверхонь
під цінні породи деревини і каменю. Щітки виготовляють різної ширини
(35, 40, 50, 60, 75 або ПО мм) з волосіні. Плоскі щітки перед початком
роботи шпагатом не перев’язують.

Щітка-макловиця типу КМАпризначена для грунтування і фарбування
поверхонь водними малярними сумішами на великих площах. Робочу частину
щітки виготовляють з волосіні завдовжки 10—12 см. По периметру її
робочої частини до волосіні добавляють щетину, щоб щітка стала пружнішою
і волосінь не заламувалась під час роботи. При фарбуванні макловицею
значно підвищується продуктивність праці маляра.

До початку роботи з маховою щіткою або ручником її перев’язують шпагатом
так, щоб на 2/3 скоротити довжину волосіні. Це роблять у такій
послідовності. Невеликий відрізок шпагату накладають навколо волосіні
щітки у вигляді петлі і зав’язують його навколо ручки під обоймою 2.
Беруть великий відрізок шпагату, на одному кінці якого роблять петлю у
вигляді морського вузла 3 і надівають її на волосінь щітки 4. З
короткого кінця шпагату роблять другу петлю 5, притискують її уздовж
волосіні і обв’язують щітку довгим кінцем шпагату, накладаючи витки один
біля одного на потрібну довжину волосіні 6 і 7. Короткий кінець шпагату
протягують крізь першу петлю, а довгий — крізь другу і зав’язують їх на
ручці під обоймою 8.

Замість шпагату щітку можна перев’язати шматком тканини. Для цього з
бавовняної тканини відрізують стрічку, ширина якої дорівнює подвійній
довжині волосіні щітки. Обмотують щітку тканиною і перев’язують її
шпагатом на потрібній відстані від обойми. Верхню частину тканини
відгортають до суміщення її з другою частиною і на ручці перев’язують їх
шпагатом.

Щоб подовжити строк придатності щіток, після роботи водними сумішами їх
слід промити в чистій воді, витерти і висушити. Щітки, в яких волосінь
посаджена на клею в дерев’яну ручку, при тривалих перервах у роботі
всихають, тому перед роботою їх варто намочувати у воді.

Після роботи олійними сумішами щітку треба промити в розчиннику:
скипидарі, бензині або гасі. Часте миття щіток у розчиннику погіршує
якість волосіні, тому під час коротких перерв у роботі їх зберігають у
воді. При цьому не варто опускати щітку на дно посудини з водою,
оскільки волосінь згинатиметься, її треба підв’язувати шпагатом в
посудині так, щоб була змочена тільки волосінь. З цією метою можна
користуватись також спеціальними затискачами. Такі щітки розміщують
уздовж стінок посудини.

Пристрої для виконання опоряджувальних робіт на висоті

Внутрішні малярні роботи на висоті до 4 м виконують з козлів,
інвентарних столиків, а у виняткових випадках при невеликих обсягах
ремонтних робіт з розсувних драбин або драбин. Зовнішні і внутрішні
роботи на висоті понад 4 м виконують з колисок, пересувних вишок або
риштувань. З риштувань працюють тільки в тих випадках, якщо вони були
встановлені для штукатурних або інших видів робіт, оскільки ставити їх
лише для малярних робіт недоцільно.

Дерев’яні козли заввишки 90—120 см (залежно від висоти приміщення)
виготовляють із соснових дощок і застосовують при невеликих обсягах
малярних робіт. У масовому будівництві користуються металевими
інвентарними столиками.

Пересувний різна висотний столик виготовляють з труб або кутникової
сталі. Він складається з чотиристоякового опорного каркаса, драбини і
дерев’яного настилу. У кожній конструкції столика передбачено піднімання
настилу за рахунок висувних стояків, які переміщують уздовж нерухомих
стояків і закріплюють штирями або спеціальними затискними гвинтами на
потрібній висоті (від 0,7 до 1,7—2,5 м). Як настил використовують
інвентарний дерев’яний щит розміром від 60×120 до 80×160 см. Для
влаштування штукатурного помосту водночас встановлюють кілька столиків
на певній відстані один від одного, а прольоти між ними перекривають
інвентарними щитами.

Двовисотний столик складається з опорного каркасу, драбини, захисних
засобів (поручнів), настилу і полиці для розміщення пристроїв та
інструменту. Столик призначений для виконання опоряджувальних робіт в
приміщеннях заввишки 2.5—2,7 м. Конструкція його дає змогу фіксувати
положення настилу на двох рівнях 0,7 і 0,9 м. Робоча площадка столика
має розмір 60 X 100 см, маса його становить 22 кг.

Універсальний столик складається з чотиристоякового прямого опорного
каркасу, різновисотного опорного каркасу, драбини, настил і полиці.
Столик призначений для виконання опоряджувальних робіт в приміщеннях
заввишки 2,5—2,7 м, а також у сходових клітках. Конструкція його дає
змогу фіксувати положення настилу у двох рівнях. Працюючи у звичайному
приміщенні, настил можна встановити на висоті 0,7 або 0,9 м. Для роботи
на сходовій клітці до столика приєднують різновисотний опорний каркас,
обладнаний підкосом. При такому положенні столика настил можна
встановити на висоті 0,75 або 0,95 м. Робоча площадка столика становить
60×100 см, маса його — 24 кг.

Розсувні драбини виготовляють з деревини або металевих труб діаметром
22,5 мм. Дерев’яна розсувна драбина складається з двох драбин, з’єднаних
у верхній частині спеціальним металевим шарніром, який фіксує П
положення при максимальному розсуванні і застерігає від самовільного
розсування. Якщо шарніра немає, то робоче положення розсувної драбини
фіксується двома металевими гачками завдовжки 70—100 см. Висота
розсувної драбини становить 2,0—2,8 м.

Для роботи у низьких приміщеннях краще застосовувати металеві розсувні
драбини, обладнані фіксуючім пристроєм і полицею, які у неробочому стані
легко складаються. Укладаючи на них інвентарні щити або дошки, можна
робити легкі риштування.

Для виконання дрібних ремонтних робіт використовують приставні драбини
різної довжини. Щоб запобігти ковзанню драбини під час роботи, її кінці
обмотують ганчірками або прибивають гумові пластинки.

Колиски застосовують при фарбуванні фасадів будинків. За принципом
переміщення вони бувають самопідіймальні, обладнані електролебідками, та
такі, які піднімають за допомогою лебідок, встановлених на землі.
Самопідіймальні колиски різних марок Л ОС-100-120, ЛС-80-250, ЛЭ-30-250,
ЛП-11М, ТП-11 тощо відрізняються одна від одної габаритними розмірами та
тонажністю.

Зручна в експлуатації самопідіймальна колиска ТП-11 призначена для
піднімання двох робітників і і00 кг вантажу на висоту до 100 м. Робоча
площадка колиски розміром 0,97X4,4 м витримує навантаження до 300 кг.
Колиска складається з металевого каркасу з поручнями 3, двох
електролебідок 2, суцільного металевого настилу 4 із захисним бортом 5
завширшки 15 см. Піднімають колиску за допомогою двох сталевих тросів,
які перекидаються через блоки, розміщені на кінцях консольних балок, що
закріплюються на даху або горищному перекритті. Після включення лебідок
в електромережу троси починають намотуватись на відповідні барабани
лебідок і піднімають колиску. При переключенні лебідки на зворотний рух
троси розмотуються і колиска опускається.

Для виконання дрібних ремонтних робіт на фасадах будинків і фарбування
ринв застосовують одномісну самопідіймальну колиску Л ОС-100—120 (рис.
52,6). Вона складається з металевого каркаса 1, електролебідки 2,
суцільного металевого настилу 4 з захисним бортом 5 15 см завширшки.
Колиска призначена для піднімання одного робітника і 20 кг вантажу на
висоту до 100 м. Піднімається колиска за допомогою одного троса.

Пересувні вишки бувають самопідіймальні та збірно-розбірні, їх
використовують для фарбування фасадів три-, чотириповерхових будинків і
для робіт всередині будівель.

Пересувна, самопідіймальна вишка ВО-10,6—12 складається з двох колон 2,
двох візків та робочої платформи 3. Платформа за допомогою лебідки з
електроприводом пересувається вздовж колон як напрямних з відмітки 1,25
до 10,6 м і може зупинятись на різних висотах у цих межах. Розмір
робочої площадки платформи становить 2X4 м. Переміщення платформи
здійснюється з пульта управління, що міститься на ній. Якщо
електроенергії немає, то платформа пересувається за допомогою ручного
привода лебідки, обладнаного поряд з електричним. Вишка спирається на
чотири колеса з гумовими ободами.

На нове місце роботи у межах одного будинку вишку пересувають вручну,
попередньо опустивши платформу до нижньої відмітки 1,25 м. Максимально
допустиме навантаження на платформу 500 кг.

Пересувна збірно-розбірна вишка дає змогу виконувати опоряджувальні
роботи на висоті до 6 м. Вона складається з металевого збірного каркаса
6, що спирається на чотири колеса, драбини 7, захисного поручня 4 та
дерев’яного настилу 5. На робочому місці вишку збирають із окремих
секцій, нарощуючи їх до потрібної висоти. Розмір робочої площадки вишки
становить 2X2 м; максимально допустиме навантаження — 200 кг.

У межах приміщення або фасаду будинку вишку пересувають вручну.

Інвентарні риштування бувають дерев’яні, трубчасті, струнні (підвісні)
тощо.

Трубчасті безболтові риштування застосовують для штукатурення фасадів
будинків заввишки до 40 м. Вони складаються з опор, прогонів, поперечок,
поручнів та дерев’яного настилу. До кінців прогонів і поперечок
приварено гачки, а вздовж опор на відстані 2 м один від одного —
спеціальні патрубки. Під час монтажу риштувань гачок прогону вставляють
у патрубок опори. Опори встановлюють вздовж стіни на відстані 2 м одна
від одної.

Башмаки опор спираються на дерев’яні підкладки, підмощені під кожну пару
опор. Риштування завширшки 2 м прикріплюють до стін гачками, які
встановлюють в петлі анкерних болтів, заздалегідь закріплених у стіні.

На прогони укладають інвентарні дерев’яні щити. Настили риштувань
обгороджують інвентарним поручнем заввишки не менш як 1 м, у нижній
частині якого закріплюють бортову дошку. Окремі яруси риштувань
сполучають сходами.

Підвісні (струнні) риштування підвішують до металевих або дерев’яних
консольних балок, які закріплюють під дахом. Струни риштувань
складаються з окремих ланок завдовжки 4 м кожна. До струн приварені
спеціальні гачки, в які закладають прогони настилу, поручні та бортову
дошку. Відстань між струнами вздовж стіни становить 2,5—4,0 м; ширина
настилу — 2,0—2,5 м. Щоб риштування не розгойдувались, їх у деяких
місцях прикріплюють до стіни спеціальними жорсткими стяжками.

Підготовка поверхонь під фарбування водними сумішами

Водними сумішами фарбують обштукатурені, бетонні, цегляні або дерев’яні
поверхні. Кількість операцій, які потрібно виконати при підготовці
поверхні, залежить від категорії фарбування (просте, поліпшене тощо), а
також від виду фарбування і матеріалу поверхні.

Підготовка поверхонь під фарбування клейовими сумішами. Клейовими
сумішами фарбують обштукатурені, бетонні і гіпсолиті сухі поверхні у
приміщеннях, що не зазнають дії вологи. За якістю клейові фарбування
бувають, прості, поліпшені і високоякісні.

При підготовці обштукатуреної поверхні під просте фарбування її очищають
і згладжують, після чого грунтують. При підготовці поверхні під
поліпшене фарбування, крім перелічених вище робіт, ще розрізують щілини,
підмазують їх і вибоїни, шліфують підмазані місця і вдруге грунтують.
Причому перше грунтування роблять після розрізування щілин, а друге —
перед фарбуванням.

Починають підготовку поверхні з її очищення від пилу, бруду, крапель і
потьоків штукатурного розчину, видалення різних плям. Щоб усунути ці
дефекти (крім видалення плям), всю поверхню згладжують торцем
дерев’яного бруска або бруском пемзи, пересуваючи їх

колоподібними рухами. З цією самою метою застосовують шліфувальну
шкурку, яку намотують у 3—4 шари на корпус спеціального пристрою і
затискують пружинним затискачем. Подовжена ручка пристрою дає змогу
обробляти поверхні, стоячи на підлозі. Коли верхній шар шкурки
витирається, його обривають і роботу виконують другим шаром і так далі.

Під час очищення поверхні робітник, стоячи впівоберта до стіни на
відстані 1 м від неї, злегка притискує до стіни пристрій так, щоб
рукоятка була під кутом 30—40° до стіни, і пересуває його вертикальними
або горизонтальними рухами. При цьому з поверхні усуваються сліди від
терки, що залишились після затирання накривного шару штукатурки під час
штукатурення, а також зерна піску, які виступають над поверхнею
штукатурки. Великі краплі розчину знімають металевим шпателем. Малі
(волосні) щілини, які утворилися після висихання штукатурки, затирають
дерев’яною теркою, змочуючи поверхню водою.

Механічні пошкодження штукатурки (вибоїни), а також щілини підмазують,
попередньо розрізуючи їх металевим шпателем або штукатурним ножем на
глибину 2—3 мм під кутом 40—45, щоб краще було заповнити їх
підмазувальною сумішшю. Великі й глибокі щілини розрізують на всю
товщину штукатурного шару. Аби підмазувальна суміш добре трималась у
щілинах або вибоїнах, поверхню слід змочити водою або при поліпшеній
підготовці виконати перше грунтування спеціальною

сумішшю. Ґрунтувальна суміш призначена для зменшення відсмоктуючої
здатності пористої поверхні і створення на ній міцної плівки, яка під
час фарбування дасть змогу створити рівномірне фарбове покриття.

Ту чи іншу ґрунтувальну суміш застосовують залежно від виду поверхні,
яку треба фарбувати, і способу фарбування. Під клейове фарбування
використовують купоросну, галунну або миловарну ґрунтовку.

Мідний купорос або галуни, що входять до складу ґрунтовки, реагує з
господарським милом, утворюючи нерозчинні у воді металеві солі жирних
кислот, які разом ? іншими складовими частинами ґрунтовки і створюють на
поверхні міцну плівку. Крім того, мідний купорос є добрим антисептиком,
тобто речовиною, здатною знешкоджувати гнильні бактерії. Тому у
ґрунтовці його застосовують також як протраву.

Склад купоросної ґрунтовки

(на 10 л суміші)

Мідний купорос 200—250 г

Мило господарське (40%-не) 250 г

Клей тваринний сухий 200 г

Оліфа 25—30 г

Крейда 2—3 кг

Вода До 10 л

Спосіб приготування. Сухий клей подрібнюють і протягом 6—12 год
замочують у воді. Клей підігрівають і, перемішуючи його, добавляють
мило, нарізане дрібними кусочками (стружкою). У 2 л гарячої води в
окремій дерев’яній або скляній посудині розчиняють

мідний купорос. До мильно-клейового розчину, старанно перемішуючи,
добавляють оліфу. В утворену емульсію OB поступово вливають розчин
мідного купоросу, засипають крейду і всю суміш розводять водою до об’єму
10л.

Цю суміш застосовують для першого грунтування під поліпшене клейове
фарбування і для остаточного грунтування під просте фарбування. Якщо
немає мідного купоросу, то його можна замінити алюмінієво-калієвими
галунами з розрахунку 250—300 г галунів на 10 л ґрунтувальної суміші.

Склад вапняної миловарної ґрунтовки

(на 10 л суміші)

Вапно негашене 1,2—2,0 кг

Мило господарське (40%-не) 150—200 г

Оліфа 25—30 г

Вода о 10 л

Спосіб приготування. Мило, нарізане дрібними кусочками, розчиняють
окремо в невеликій кількості гарячої води і додають до нього оліфу. В
окремій посудині гасять вапно. В момент найбільш інтенсивного гасіння
(кипіння) вапна до нього при ретельному перемішуванні додають мильний
розчин. Готову суміш розводять водою до об’єму 10 л.

Миловарну ґрунтовку можна приготувати на інших в’яжучих матеріалах. У
цьому випадку замість вапна у суміші використовують тваринний клей.

Склад миловарної ґрунтовки

(на 10 л суміші)

Клей тваринний 400 г

Мило господарське (40%-не) 400 г

Вода До
10 л

Спосіб приготування. Клей замочують у 4— 5 л води, добавляють до нього
нарізане дрібними кусочками мило і підігрівають, не доводячи суміш до
кипіння. Коли матеріали розчиняться, доливають воду до об’єму 10 л і
проціджують.

Ґрунтувальну суміш наносять на поверхню валиком, макловицею, маховою або
рогожною щіткою. Працюючи щіткою, перший шар ґрунтовки на стіни наносять
горизонтальними рухами з остаточним розтушуванням його у вертикальному
напрямі. На стелі ґрунтовку наносять упоперек світла, що падає з вікон,
а остаточно розтушовують рухами щітки вздовж світла. Якщо ґрунтовка одна
(при простому фарбуванні), то її остаточно розтушовують на стінах
горизонтально, а на стелях — упоперек світла.

Коли шар ґрунтовки висохне, починають підмазувати щілини. Склад
підмазувальної суміші під водне фарбування повинен відповідати виду
фарбування. Значні пошкодження штукатурки відшарування, вибоїни, глибокі
щілини на товщину штукатурного шару тощо) підмазують вапняно-гіпсовим
розчином, а незначні — гіпсокрейдяною або гіпсовою підмазкою без
додавання піску. Наведемо основні підмазувальні суміші і способи їх
приготування.

Склад вапняно-гіпсової підмазки (розчин)

(у частинах за об’ємом)

Вапняне тісто І

Гіпс будівельний 0,3—0,5

Пісок дрібний просіяний З

Вода До робочої

в’язкості

Спосіб приготування. Вапняне тісто розмішують з водою, проціджують і в
ящику змішують з піском. Просіяний в окремій посудині гіпс розводять на
вапняному молоці або воді, переливають у вапняний розчин і добре
перемішують всю суміш. Підмазку слід приготовляти невеликими порціями.

Склад гіпсокрейдяноі підмазки на клейовому розчині

(у частинах об’ємом)

Гіпс
1

Крейда 2

Клей тваринний (5%-й розчин) До робочої

в’язкості

Спосіб приготування. Окремо приготовляють клейовий розчин. Суху, мелену
і просіяну крейду перемішують з гіпсом. Суміш засипають у клейовий
розчин і добре розтирають. Клейової води беруть стільки, скільки
потрібно для утворення пасти потрібної в’язкості.

Склад гіпсокрейдяної підмазки на купоросній ґрунтовці

(у частинах за об’ємом)

Гіпс 1

Крейда 2

Купоросна ґрунтовка До робочої

в’язкості

Спосіб приготування. Підмазку приготовляють за попереднім рецептом,
тільки на кожні 10 л купоросної ґрунтовки добавляють 2,5—3,0 л 5%-го
клейового розчину.

Підмазку наносять металевим шпателем рухами, перпендикулярними до
напряму щілини, а остаточно вирівнюють шар і знімають зайву підмазку
рухами вздовж щілин. Коли підмазані місця висохнуть, їх шліфують пемзою
або дрібнозернистою шліфувальною шкуркою. Можна вирівнювати підмазані
місця через кілька хвилин після нанесення підмазки, затираючи їх теркою.
Якщо поверхня підготовлена, її грунтують удруге. Після повторного
грунтування на поверхні утворюється міцна плівка, яка, заповнюючи пори,
зменшує відсмоктувальну здатність поверхні. Ґрунтувальна плівка також
сприяє створенню рівномірно забарвленої, без плям і смуг, фарбової
плівки.

Якщо поверхню фарбувати без попереднього грунтування, то в місцях, де
вона більш пориста (у місцях підмазування), фарбувальна суміш
вбиратиметься більше і на поверхні утворюватимуться матові плями, які
різко виділятимуться на загальному фоні пофарбованої поверхні.

Для другого грунтування поверхні під поліпшене клейове фарбування до
складу купоросної або галунної ґрунтовки на кожні 10 л суміші добавляють
6— 7 кг крейди. Ця крейда заповнить найдрібнїші порожнини на поверхні,
закриє нерівності і поверхня стане рівнішою. Шар другої ґрунтовки
наносять на стінки вертикальними рухами щітки з остаточним розтушуванням
її у горизонтальному напрямі. На стелі ґрунтовку наносять рухами вздовж
світла, а розтушовують упоперек світла, що падає.

При підготовці поверхонь під високоякісне фарбування клейовими сумішами,
крім розглянутих вище операцій, виконують ще два суцільних шпаклювання з
шліфуванням і зніманням пилу після кожного шпаклювання, а також третє
грунтування з підфарбуванням.

Шпаклюють поверхню після того, як були підмазадй і затерті всі
пошкоджені місця. Суміш для шпаклювання приготовляють на тваринному
клею, купоросній або галунній ґрунтовці. Ці суміші можна приготовляти у
фарбозаготівельній майстерні або безпосередньо на робочому місці маляра.
Під клейове фарбування застосовують також шпаклівку КЛМ, в’яжучим
матеріалом якої є синтетичний клей КМЦ. Шпаклівку КЛМ виготовляють у
фарбозаготівельній майстерні.

Склад клейової шпаклівки

Клей тваринний (5%-й розчин) 1 л

Оліфа 50 г

Мило господарське (40%-не) 25 г

Крейда мелена просіяна До робочої

в’язкості

Спосіб приготування. В окремо приготовленому розчині клею розчиняють
мило і під час інтенсивного перемішування добавляють оліфу. До утвореної
емульсії добавляють крейду до потрібної в’язкості і всю суміш
перетирають на фарботерці.

Склад шпаклівки на купоросній ґрунтовці

Купоросна ґрунтовка (або галунна) 10 л

Клей тваринний (10%-й розчин) 1,5 л

Крейда мелена просіяна До робочої

в’язкості

Спосіб приготування. У купоросну ґрунтовку, приготовлену за поданим вище
рецептом, вливають окремо зроблений розчин клею. У суміш добавляють
крейду до потрібної в’язкості, після чого її перетирають »а фарботерці.

Склад шпаклівки КЛМ (карбоксилатексно-крейдяна)

(у частинах за масою)

Клей КМЦ (8%-й розчин) 20

Латекс СКС — 05 ГП 4

Мило господарське (10%-й розчин) 1

Асидол 2

Крейда мелена До
робоча

в’язкості

Спосіб приготування. Клей КМЦ на 10— 12 год замочують у теплій воді
(температура 40 °С). Приготовлений окремо розчин мила перемішують разом
з латексом і клейовим розчином до утворення однорідної маси. Після цього
добавляють асидол, крейду і знову перемішують. Одержану шпаклівку
перетирають на фарботерці.

Перший шар суцільної шпаклівки наносять дерев’яним шпателем. Для цього
на шпатель набирають порцію шпаклівки і намазують її на поверхню шаром
завтовшки 1—2 мм. Шпатель тримають у правій руці під кутом 10—15° до
поверхні, водночас натискуючи на нього лівою рукою. Після цього
намазаний шар шпаклівки розрівнюють поворотним рухом шпателя,
перпендикулярним до першого (рис. 60).

Шпаклювання поверхні — це дуже трудомісткий і важкий процес, тому слід
застосовувати більш продуктивні способи нанесення шпаклювальних сумішей,
які значно прискорюють виконання роботи.

Продуктивним є спосіб, за яким шпаклівку наносять і розрівнюють гумовим
півтерком завдовжки 40—50 см (рис. 61). Для цього шпаклювальну суміш
смугою накладають на півтерок. Узявши півтерок за ручки і притискуючи
його під кутом 10—15° до поверхні, рухом знизу вгору суміш намазують на
поверхню. За один рух півтерка утворюється смуга шпаклівки завширшки
40—50 см, завдовжки до 1,5 м. При повторному русі шар шпаклівки
ущільнюють і розрівнюють цим самим півтерком.

Шпаклівку можна наносити також маховою щіткою, а розрівнювати на
поверхні широким гумовим шпателем. При цьому шпаклювальна суміш повинна
бути рідшою.

Розрівнюючи її, шпатель переміщують у напрямі, перпендикулярному до
мазків щітки.

Після повного висихання першого шпаклювального шару його шліфують пемзою
або шліфувальною шкуркою з більшим розміром зерен абразиву (№ 12—16)
доти, доки не утвориться гладенька поверхня без подряпин і піщинок.

Коли буде нанесено і оброблено перший шар шпаклівки, поверхню грунтують
удруге. До складу цієї ґрунтовки добавляти крейду не варто, оскільки на
рівному шарі шпаклівки вона залишатиме сліди від щітки.

Після висихання плівки вдруге заґрунтованої поверхні її знову
шпаклюють. Другий шар шпаклівки наносять таким самим розчином металевим
шпателем. Другий шар шпаклівки повинен бути завтовшки до 0,5 мм. Після
висихання шпаклювального шару поверхню шліфують дрібнозернистою
шліфувальною шкуркою (№ 8—12).

Потім поверхню грунтують утретє, .застосовуючи для цього підфарбовану
ґрунтувальну суміш. До складу суміші добавляють крейду і ті пігменти,
колір яких переважатиме при фарбуванні поверхні. Ґрунтовку з
підфарбуванням застосовують для кращої покривності фарбової плівки,
особливо під час обробки її торцюванням.

Бетонні і гіпсолиті поверхні під просте і поліпшене фарбування клейовими
сумішами підготовляють так само, як і обштукатурені. При підготовці їх
під високоякісне фарбування виконують безпіскову накривку, яка замінює
шпаклювання. Якщо обштукатурені поверхні опоряджені безпісковою
накривкою, то їх фарбують без суцільного шпаклювання.

Для безпіскової накривки застосовують вапняно-гіпсовий розчин (пасту)
без піску. Розчин наносять на добре вирівняний підготовлений шар
штукатурки або на бетонну поверхню двічі. Загальна товщина накривного
шару не повинна перевищувати 2 мм.

Склад вапняно-гіпсового розчину залежить від якості вапняного тіста та
вологості поверхні, на яку його наносять. Чим більша вологість поверхні,
тим менша кількість гіпcy повинна входити до складу розчину. Здебільшого
застосовують розчин складу 1:2 або 1 : 3, тобто одна частина гіпсу і
дві-три частини вапняного тіста.

Розчин приготовляють невеликими порціями в дерев’яному ящику. Перед
змішуванням гіпс просіюють крізь дрібне сито, а розведене водою вапняне
тісто проціджують. В ящик наливають вапняне молоко і поступово
добавляють до нього потрібну кількість гіпсу. Після перемішування суміші
повинна утворитись сметаноподібна паста. Приготовлений розчин треба
використати протягом 15—20 хв.

Отриманий розчин за допомогою сталевої гладилки намазують на поверхню
шаром завтовшки 0,5—0,8 мм. Нанесений шар розчину відразу розрівнюють і
загладжуютьтіею самою гладилкою, тримаючи її під кутом 10—15° до
поверхні. Через 20—30 хв наносять другий шар безпіскової накривки і
остаточно його обробляють гладилкою до дзеркального блиску.

Безпісковий розчин можна наносити на поверхню також дерев’яним або
гумовим шпателем і розрівнювати кожний шар щіткою з короткою волосінню.
Ні в якому разі не можна використовувати відмолоджений розчин, тобто
такий, який після початку тверднення був знову розведений водою і
додатково розмішаний. Такий розчин втрачає міцність і після нанесення на
поверхню та висихання тріскається. Іноді розчини для безпіскової
накривки розводять на 2%-й клейовій воді, що також сприяє уповільненню
їх тужавіння.

Безпіскова накривка повинна бути рівною, без помітних подряпин, швів,
стиків, грубої фактури та інших дефектів.

Підготовка поверхонь під фарбування казеїновими сумішами. Казеїновими
сумішами фарбують внутрішні або зовнішні обштукатурені і бетонні
поверхні. За якістю казеїнові фарбування бувають поліпшені і високо*
якісні.

При підготовці обштукатуреної поверхні під поліпшене фарбування її
очищають і розрівнююсь торцем деревини, розрізують і підмазують щілини,
шліфують підмазані місця. Ці роботи виконують такими” самими сумішами і
так само, як і при підготовці під клейове фарбування. Підготовлену
поверхню грунтують казеїновою ґрунтовкою, яку приготовляють з готової
казеїнової фарби або казеїнового клею.

Склад казеїнової ґрунтовки з казеїнової фарби

Суха казеїнова фарба 10 кг

Оліфа 300 г

Вода 12—14 л

Спосіб приготування. У 5л підігрітої до 40…70 °С води, поступово
перемішуючи, засипають суху казеїнову фарбу. Розчин треба перевішувати
протягом 1,5—2,0 год, тобто доти, доки казеїновий клей, що є у фарбі, не
розчиниться повністю. Після охолодження до розчину, інтенсивно
перемішуючи, добавляють оліфу і розводять рештою води за рецептом.
Ґрунтовку обов’язково проціджують.

Склад казеїнової ґрунтовки з казеїнового клею

Клей казеїновий сухий 1,2 кг

Крейда мелена 9 кг

Оліфа 300 г

Вода 10—12 л

Спосіб приготування. Казеїновий клей розводять у 5 л підігрітої до
40…70 °С води при безперервному перемішуванні протягом 1,5—2,0 год.
При інтенсивному перемішуванні добавляють оліфу і попередньо розведену
водою крейду. Вливають воду, що залишилась, і всю суміш проціджують.

Ґрунтовку наносять на поверхню валиком, макловицею або маховою щіткою,
розтушовуючи її так само, як і клейову. Для механізованого нанесення
ґрунтовки фарборозпилювачем до її складу перед початком роботи вливають
10%-й розчин алюмініево-калієвого галуну, який сприяє загущенню суміші.
Це потрібно для того, щоб при фарбуванні суміш сильно не розпилювалась і
не набувала туманоподібного стану. Кількість галуну вводять за потребою
до робочої в’язкості ґрунтовки.

При підготовці під високоякісне фарбування казеїновими сумішами після
підмазування І шліфування пошкоджених місць поверхню двічі шпаклюють з
шліфуванням і зніманням пилу після кожного шпаклювання. Для шпаклювання
застосовують казеїнову шпаклівку.

Під казеїнове фарбування застосовують шпаклівку, приготовлену з готової
казеїнової фарби або казеїнового

клею. Вона утворює міцну плівку, але потребує старанної попередньої
підготовки поверхні. Якщо штукатурка неміцна, то шпаклівка після
висихання може порушити накривний шар, який почне відшаровуватись.

Склад казеїнової шпаклівки з казеїнової фарби

Суха казеїнова фарба (біла) 10 кг

Крейда мелена 6 кг

Мило рідке 200—300 г

Оліфа 500 г

Вода 6 л

Спосіб приготування. Суху казеїнову фарбу розводять водою так само, як і
під час приготування казеїнової ґрунтовки. До розчину, перемішуючи,
добавляють оліфу і попередньо розведене водою мило. В утворену суміш
добавляють крейду до робочої в’язкості і перетирають на фарботерці.

Склад казеїнової шпаклівки з казеїнового клею

Клей казеїновий (10%-й розчин) 10 л

Крейда мелена 22 кг

Оліфа 300
г

Спосіб приготування. У приготовлений розчин казеїнового клею при
інтенсивному перемішуванні добавляють оліфу. В утворену суміш добавляють
крейду до робочої в’язкості і перетирають на фарботерці.

Наносять казеїнову шпаклівку так само, як і клейову. Підготовлену
поверхню перед фарбуванням грунтують казеїновою ґрунтовкою.

Підготовка поверхонь під фарбування вапняними сумішами. Вапняні суміші
застосовують для фарбування внутрішніх і зовнішніх обштукатурених,
бетонних, кам’яних і дерев’яних поверхонь.

При підготовці обштукатуреної і бетонної поверхонь їх очищають і
розрівнюють торцем деревини, розрізують (на штукатурці) і підмазують
щілини, вибоїни, раковини, шліфують підмазані місця. Для підмазування
щілин застосовують такі самі суміші, що й під час підготовки під клейове
фарбування, крім підмазки на купоросній ґрунтовці. Підготовлену поверхню
грунтують вапняною ґрунтовкою.

Склад вапняної ґрунтовки

(на 10 л суміші)

Вапняне тісто 2,5—3,0 кг

Сіль кухонна 100 г

Вода До 10 л

Спосіб приготування. Вапняне тісто розчиняють у 4—5 л води. Окремо в 1 л
гарячої води розводять сіль. Розчин солі, перемішуючи, вливають у
вапняний розчин і добавляють решту води. Перед застосуванням ґрунтовку
проціджують.

Для приготування вапняної ґрунтовки можна застосовувати не тільки
вапняне тісто, а й грудкове негашене вапно. Сіль у ґрунтовку добавляють
лише під час роботи у літній період.

Ґрунтувальну суміш наносять на поверхню щітками або механізованим
способом за допомогою фарбопульта. Суху підготовлену поверхню за 1—2 год
до нанесення ґрунтовки змочують водою, щоб створити кращі умови для
тверднення (карбонізації) вапняної плівки. Якщо поверхня волога, то
змочувати її водою не потрібно.

Підготовляючи дерев’яні і цегляні поверхні під вапняне фарбування, їх
очищають від пилу, змочують водою і грунтують вапняною ґрунтовкою.
Очищають поверхню від пилу щітками або струменем стисненого повітря, що
подається по шлангу від компресора. При механізованому чищенні слід
працювати в респіраторі і окулярах. Поверхню можна водночас очистити від
пилу і змочити водою, якщо воду подавати на поверхню під тиском по
шлангу, а не набризкувати її щіткою. Через кілька годин поверхню
грунтують. Вапняні ґрунтувальні суміші наносять так само, як й інші
суміші.

Підготовка поверхонь під фарбування силікатними сумішами. Силікатні
суміші застосовують для фарбування внутрішніх і зовнішніх
обштукатурених, бетонних і кам’яних поверхонь. При підготовці поверхні
її очищають від пилу, жирних плям від мінеральних масел, а пошкоджені
місця підмазують цементним розчином і добре затирають. Підготовлена
поверхня повинна бути міцною, мати однорідну фактуру на всій площі, лише
в такому разі її можна грунтувати.

Для грунтування фасадів перед фарбуванням силікатними фарбами
застосовують розчин калійного рідкого скла густиною 1,15—1,18 г/см3 або
розчин флюату магнію чи цинку густиною 1,12 г/см3. Внутрішні поверхні
грунтують рідким склом густиною 1,2 г/см3. Для грунтування пористих
поверхонь до складу ґрунтовки добавляють до 20 % дрібнорозмеленого
мінерального наповнювача (крейда, діатоміт, трепел тощо).

Склад силікатної

(на 10 л суміші)

Калієве рідке скло (силікатний клей) 10 л

Крейда мелена І—2 кг

Спосіб приготування. Крейду добре розтирають з невеликою кількістю
рідкого скла, після чого вдувають решту скла. Розчин перемішують і
проціджують.

Ґрунтувальну суміш наносять щітками або механізованим способом. Якщо за
певних умов поверхню потрібно шпаклювати, то це роблять силікатною
шпаклівкою.

Склад силікатної шпаклівки

(у частинах за об’ємом)

Калієве рідке скло 1

Крейда мелена До робочої

в’язкості

Спосіб приготування. У попередньо розведене до густини 1,15—1,18 г/см3
рідке скло при перемішуванні в розчинозмішувачі добавляють крейду до
робочої в’язкості. Шпаклівку, що утворилась, перетирають на фарботерці.

Підготовка поверхонь під фарбування цементними сумішами. Цементні суміші
застосовують здебільшого для фарбування зовнішніх поверхонь, особливо з
підвищеною пористістю. Міцне зчеплення фарбової плівки спостерігається
при фарбуванні конструкцій, виконаних з ніздрюватих бетонів. При
підготовці поверхні її очищають від пилу, бруду, а пошкоджені місця
підмазують цементною підмазкою. Підмазані місця затирають теркою,
змочуючи поверхню водою.

Склад цементної підмазки

(у частинах за об’ємом)

Суха цементна фарба 1—2

Пісок мілкий просіяний 2

Вода До робочої

в’язкості

Спосіб приготування. Цементну фарбу перемішують з піском у сухому
вигляді (гарцюють). До суміші, що утворилась, вливають до робочої
в’язкості воду і добре перемішують.

Підготовлену поверхню до нанесення ґрунтовки (першого фарбування) рясно
змочують водою до вологості 37—40 %. Грунтовку приготовляють із готової
цементної фарби і наносять відразу після зникнення з поверхні краплинок
води.

Склад цементної ґрунтовки

(у частинах за масою)

Фарба цементна 1

Вода 1

Спосіб приготування. Фарбу змішують з меншою кількістю води і
перетирають на фарботерці. До пасти, що утворилася, вливають решту води
і всю суміш перемішують.

Ґрунтовку можна наносити на поверхню фарбопультом або фарборозпилювачем.
Проте найкраще наносити її жорсткими щітками.

Якщо виникає потреба в шпаклюванні поверхні, то її шпаклюють цементною
шпаклівкою, яку можна приготувати з цементу або сухої цементної фарби.

Склад цементної шпаклівки

(у % до маси)

Цемент білий 92

Білила цинкові сухі 4

Хлорид кальцію З

Стеарат кальцію 1

Вода До робочої

в’язкості

Спосіб приготування. Цемент і білила спочатку змішують у сухому вигляді
між собою, а потім з водою. Хлорид кальцію і стеарат кальцію окремо
розводять у воді й добавляють до цементного тіста. Суміш, що утворилася,
перетирають на фарботерці.

Склад цементної шпаклівки із цементної фарби

(у частинах за масою)

Фарба цементна 4

Вода 1

Спосіб приготування. Фарбу змішують з водою і утворену суміш
перепускають через фарботерку.

Оздоблення поверхні за трафаретами

Види трафаретів і їх виготовлення. Однотонно пофарбовані стіни або стелі
часто прикрашають різними рисунками, виконаними здебільшого за
трафаретами. Так роблять бордюри, фризи, кутки стель, фільонки,
вставки тощо.

Рисунок фриза або бордюру — це стрічковий орнамент, в якому окремі
елементи рисунка повторюються. Для створення орнаменту використовують
форми геометричних фігур, а також рисунки з рослинного чи тваринного
світу. Залежно від переваги цих елементів у рисунку орнамент може бути
геометричний, рослинний, з рисунками тварин або змішаний.

Уважно розглядаючи геометричний орнамент, побачимо, що він складається з
окремих елементів, так званих рапортів, які через певні відрізки
повторюються. Кожний рапорт вписується в прямокутник, тому такі рисунки
почали виконувати за шаблонами, які називають трафаретами.

Залежно від способу зображення рисунка виділяють прямі і зворотні
трафарети.

Прямим називають такий трафарет, за допомогою якого рисунок виконують
кольором, що відрізняється від кольору поверхні. При виготовленні
прямого трафарету вирізують контур самого рисунка.

Зворотним називають такий трафарет, за допомогою якого рисунок
утворюється за рахунок фону пофарбованої поверхні. При виготовленні
такого трафарету вирізують не контур рисунка, а фон навколо нього. За
зворотними трафаретами виконують в основному одноколірні рисунки.

Усі трафарети поділяють на одноколірні і багатоколірні. Багатоколірні
трафарети дають змогу виконувати рисунок кількома кольорами (тонами).
Кожний новий колір рисунка накладають по окремому трафарету.

Трафарети виготовляють з цупкого паперу, картону, фанери, жерсті,
целулоїду та інших листових матеріалів. Матеріал для трафарету не
повинен розмокати, бруднити поверхню або руйнуватись під впливом
малярної суміші. Щоб з трафарету, виготовленого з жерсті, не стікала
фарбувальна суміш, з його зовнішнього боку приклеюють шар повсті. Для
зручності роботи з трафаретом із жерсті до нього іноді прикріплюють
ручку.

Трафарети з картону або фанери повинні бути прооліфлені або пофарбовані
олійною фарбою.

Є різні способи перенесення рисунка на трафарет.

Якщо розмір рисунка відповідає розміру трафарету, то його перезнімають
за допомогою копіювального паперу, Для цього на рівну поверхню кладуть
аркуш цупкого паперу, накривають його копіювальним папером, зверху
кладуть рисунок і скріплюють аркуші скріпками. Після цього рисунок
перезнімають, обводячи його контури олівцем або загостреною паличкою.
Такий спосіб руйнує друкований рисунок; особливо це незручно у тих
випадках, коли його перезнімають з альбомів або книжок. Щоб уникнути
цього, рисунок спочатку перезнімають на кальку, а з кальки за допомогою
копіювального паперу на трафарет.

Коли рисунок перезнімають з старого трафарету, то трафарет накладають на
цупкий папір, притискуючи кнопками, і олівцем обводять по контуру
вирізів.

Якщо рисунок менший за трафарет, то його відповідно збільшують.

Збільшувати рисунок можна по клітках, пантографом або за допомогою
епідіаскопа. Щоб збільшити рисунок по клітках, на нього наносять сітку з
квадратних кліток і позначають їх цифрами. На аркуші паперу роблять таку
саму кількість кліток, але в більшому масштабі, який відповідає формату
трафарету. В кожній клітці олівцем наносять окремі елементи рисунка.

Зручніше збільшувати рисунок за допомогою епідіас копа, який
встановлюють на столі, що стоїть біля стіни На стіну прикріплюють аркуш
паперу за форматом трафарету. Рисунок вставляють в рамку епідіаскопа і
передають його відбиток на прикріплений до стіни папір. Відрегулювавши
різкість і розмір зображення, рисунок олівцем наносять на папір.

Для збільшення рисунків застосовують також спеціальні пристрої —
пантографи. Пантограф можна придбати у магазині або зробити самому.
Заводський пантограф малопридатний для перенесення рисунків на трафарет,
оскільки він має всього 3—5 ступенів збільшення і дає змогу збільшити
рисунок лише у 2—3 рази.

На рис. 171 подано зразок саморобного пантографа, який має 11 ступенів
збільшення і може збільшити рисунок у 1,25—8 разів. Він складається з
чотирьох дерев’яних або металевих лінійок, шарнірно з’єднаних між собою.
На всіх лінійках на однаковій відстані від краю роблять потрібну
кількість отворів і позначають їх цифрами, які показують, у скільки
разів буде збільшено рисунок, якщо лінійки з’єднати по цих отворах. На
кінці однієї з лінійок (точка А) є гостра голка, якою фіксують положення
пантографа під час роботи і навколо якої він обертається. У місці
з’єднання двох інших лінійок (точка В) закріплюють тупу голку, якою
обводять контури рисунка, що збільшують. На кінці четвертої лінійки
(точка С) є отвір для олівця.

Перед початком роботи встановлюють пантограф на потрібне збільшення, для
чого лінійки з’єднують так, щоб вони перехрещувались у точках,
позначених однаковими цифрами, і закріплюють їх у цьому положенні.

Роботу виконують на столі з дерев’яною рівною кришкою. На столі на
необхідній відстані розміщують зразок рисунка і чистий аркуш паперу і
закріплюють їх так, щоб вони не пересувались. Встановивши пантограф,
обводять контури рисунка голкою з тупим кінцем. Водночас олівець
накреслить такий самий рисунок на папері, але у збільшеному вигляді.

Щоб трафарет під час роботи з водними сумішами не розмокав, його після
виконання рисунка з обох боків покривають оліфою або світлим лаком, а
іноді додатково фарбують. Після висихання трафарету контури рисунка на
ньому прорізують скальпелем або гострим ножем. Невеличкі круглі отвори
зручно пробивати пробійниками, виготовленими з сталевих трубок різних
діаметрів. Вирізувати трафарети найкраще на склі, а пробивати круглі
отвори — на дерев’яній підкладці.

Щоб рисунки не накладались один на одного при переміщенні трафарету, у
ньому роблять спеціальні вирізи— контрольні крапки. Вони бувають
окремими або входять у трафарет як елемент рисунка. Багатоколірні
рисунки виконують за кількома трафаретами. Кількість їх повинна
відповідати кількості кольорових тонів рисунка. У комплекті трафаретів
для Виконання багатоколірного рисунка контрольні крапки прорізують на
однаковій відстані одна від одної в кожному трафареті. Розмір трафарету
залежить від розміру рисунка, але він не повинен бути занадто великим,
бо ним буде незручно користуватись. Великі рисунки виконують частинами
за кількома трафаретами. Щоб зробити стрічковий орнамент, довжина
трафарету має бути 60— 80 см.

Вирізані трафарети нумерують, пересипають тальком, щоб не злиплись, й
зберігають у сухому приміщенні. Найкраще зберігати їх у картонній папці,
а не згорнутими. Трафарет, який зберігають згорнутим, під час роботи не
прилягає щільно до поверхні і не дає чіткого рисунка.

Набивання рисунків за трафаретами. Вибраний для оздоблення рисунок за
композицією повинен відповідати загальній ідеї оформлення даного
приміщення залежно від його призначення. Не слід перевантажувати
поверхні великими рисунками (вставками) або розміщувати на них кілька
рисунків близько один від одного.

Коли місце для рисунка вибране, приступають до його виконання. Набивають
рисунок за трафаретом два маляри. Один з них переміщує і придержує
трафарет, а другий наносить фарбувальну суміш крізь прорізи трафарету.
Під час роботи треба стежити за тим, щоб трафарет щільно прилягав до
поверхні і не зміщувався. Набивають рисунок щіткою-ручником з жорсткою
короткою волосінню. Фарбу наносять уривчастими, короткими рухами щітки.
Довгий елемент рисунка фарбують двома поздовжніми рухами щітки від краю
до центра, оскільки при поперечному русі фарба зрізатиметься кромкою
вирізу трафарету і затікатиме під нього, що порушить чіткість рисунка.

Фарбувальна суміш для набивання за трафаретом повинна бути густішою, ніж
для звичайного фарбування. На щітку набирають фарби лише на 1/4 довжини
волосіні і віджимають об край посудини. Набрана на щітку фарба не
повинна стікати з неї навіть при незначному струшуванні. Така густота
фарби забезпечить якість роботи і не буде давати потьоків на поверхні.
Під час роботи зворотний бік трафарету слід періодично витирати
ганчіркою.

Під час виконання багатоколірних рисунків зберігають певну послідовність
у набиванні. Спочатку набивають елементи рисунка найсвітлішого кольору
(наприклад, білого), а потім темніших, насиченіших кольорів. Останніми
виконують елементи найтемнішого кольору. Це дає змогу якісніше виконати
рисунок, оскільки в разі нашарування одного кольору на інший у місцях
стиків темний колір перекриває світлий і дефект не буде помітним.
Набивати рисунок другим кольором можна лише після повного висихання
попереднього.

Перед виконанням рисунка стрічкового орнаменту (фриза, фільонки тощо) на
стіні відбивають натертим об пігмент шнуром одну або дві паралельні
лінії, відстань між якими дорівнює ширині трафарету. Під час роботи
трафарет переміщують уздовж цих ліній.

Іноді на бічних кромках трафарету роблять по два вирізи. У цьому разі
лінії відбивають на відстані, що дорівнює відстані між цими вирізами на
трафареті.

Відбивши перший рапорт рисунка, трафарет переміщують так, щоб крізь
виріз правої контрольної крапки на ньому було видно ліву контрольну
крапку відбитого рисунка, й набивають другий рапорт і так далі.

Після закінчення роботи трафарет насухо витирають і висушують. Так само
за трафаретами виконують рисунки на стелях, пишуть цифри, літери тощо.

Дефекти водних фарбувань

Розгляньмо основні дефекти водних фарбувань і способи їх усунення.

Жирні плями від мінеральних і тваринних масел, що не висихають, можуть
бути на поверхні або проступати на неї з нижніх шарів штукатурки. Якщо
шар штукатурки наскрізь просочений маслом, то зняти таку пляму звичайним
перетиранням не можна. Штукатурку на всій ділянці плями вирубують і
замінюють новим шаром, після чого, поверхню нової штукатурки фарбують.
Поверхневі плями на штукатурці усувають промиванням поверхні 5%-м
розчином лугу у воді.

Іржаві плями утворюються внаслідок тривалого намокання штукатурного шару
при протіканні покрівель і санітарно-технічного обладнання. Якщо пляма
невеличка, то з поверхні старий набіл знімають, а дефектну ділянку
промивають 2—3%-м розчином соляної кислоти і грунтують 15%-м розчином
мідного купоросу. Якщо це не допомагає, то після грунтування суху
поверхню покривають на ділянці плями каніфольним лаком або
нітроемале-вою фарбою білого кольору.

Висоли — це білий кристальний наліт на поверхні у вигляді інею. Висоли
утворюються, коли на поверхню виходять водорозчинні солі, що є в цеглі
або штукатурному шарі. Вони з’являються також при застосуванні в
силікатних фарбуваннях натрієвого рідкого скла. Щоб вивести висоли з
поверхні, металевою щіткою зчищають верхній шар штукатурки з сіллю, яка
виступила на ньому, перетирають поверхню, додаючи розчин, і після
висихання ці місця грунтують білою олійною фарбою. Потім всю поверхню
підготовляють і фарбують як звичайно. * Відшарування фарбової плівки
буває при застосуванні густої фарбувальної суміші або суміші з надлишком
клею, а також при фарбуванні поверхні, покритої товстим старим набілом.
Щоб усунути цей дефект, з поверхні зчищають набіл, перетирають її, після
чого фарбують сумішшю нормальної в’язкості.

Сліди від щітки і потьоки утворюються при фарбуванні рідкою сумішшю.
Якщо на поверхні немає товстого набілу, то для усунення цих дефектів її
грунтують і фарбують сумішшю нормальної в’язкості. Якщо є товстий набіл,
то його зчищають, а поверхню перетирають, грунтують і фарбують як
звичайно.

Відкрейдування фарбової плівки відбувається при застосуванні
слабкозаклеєних фарбувальних сумішей. Для усунення цього дефекту
пофарбовану поверхню знову грунтують і фарбують сумішшю з достатньою
кількістю клею.

Стики утворюються при швидкому висиханні ділянок поверхні, пофарбованих
з деяким інтервалом у часі. Усунути стик звичайним розтушуванням не
можна, тому всю поверхню грунтують і фарбують знову.

Зміна фарбового тону пофарбованої поверхні виникає внаслідок
застосування у фарбувальних сумішах нестійких проти лугів або світла
пігментів. У цих випадках з поверхні змивають дефектний фарбовий шар,
потім її знову грунтують і фарбують сумішшю з лугостійким пігментом.

При неохайній роботі на поверхні залишаються бризки, пропуски, зсуви
рисунка фризів і накатів та інші дефекти, які також не допускаються і
які треба усувати.

Приймання і обмір робіт, виконаних водними сумішами

Якість малярних робіт, виконаних водними сумішами, повинна відповідати
чинним технічним вимогам, затвердженим проектам, ескізам і кольоровим
зразкам. Роботу приймають лише після повного висихання пофарбованих
поверхонь. Щоб перевірити правильність виконання і кількість операцій,
які виконувались під час підготовки поверхні, частково видаляють фарбове
покриття. Спробу роблять у тих місцях, де пошкодження можна буде
виправити, не порушуючи при цьому однотонності фарбування.

Якість малярних робіт, виконаних водними сумішами, повинна відповідати
таким вимогам:

поверхні, пофарбовані водними сумішами, мають бути однотонні, з ретельно
розтушованою або проторцьованою плівкою; на поверхнях не повинно бути
помітних плям, потьоків, бризок, слідів від щіток (допускаються лише при
простих фарбуваннях, якщо вони не помітні з відстані 3 м від поверхні),
пухирців, відшарувань плівки, волосних щілин, волосіні від щіток тощо;

відхилення від прямолінійності ліній у місцях стиків поверхонь,
пофарбованих у різні кольори, при високоякісному фарбуванні не
допускаються, при поліпшеному — не повинні перевищувати 2, а при
простому — 5 мм;

бордюри, фризи, фільонки по всій довжині мають бути однакової ширини без
помітних стиків;

бризки і плями на поверхнях, опоряджених набризком, повинні
розміщуватись рівномірно;

на поверхнях, опоряджених мішковиною, пористою гумою або валиками,
рисунок має бути однорідний; пропуски, плями, перекоси ліній і стиків не
допускаються; при накатуванні валиком будь-яких рисунків вони можуть
бути зміщені не більше ніж на 0,5 мм.

Альфрейні опорядження поверхонь повинні відповідати таким вимогам:

відхилення від прямолінійності фільонок допускаються до 1 мм на 1 м
фільонки;

при фактурних опорядженнях поверхні шар фактури повинен бути міцним, без
щілин і частинок, що легко відшаровуються; шар фактури не повинен
відшаровуватись від основи;

рисунки, виконані вручну за трафаретами, повинні мати чіткі контури без
потьоків фарби і пропущених місць;

під час виконання альфрейних робіт способом аерографії розпис повинен
відповідати проектним рисункам на всій опорядженій поверхні;

зсуви окремих фрагментів або частин рисунків не допускаються.

Приймаючи малярні роботи, водночас встановлюють якість виконання і
оцінюють їх.

Обсяги виконаних малярних робіт водними сумішами підраховують за площею
фактично опоряджених поверхонь з урахуванням їхнього рельєфу і за
винятком неопоряджених місць. Щоб підрахувати площу фактично
пофарбованої поверхні приміщення 5факт, потрібно виміряти його довжину,
ширину і висоту, а також розміри вікон і дверей. За цими даними роблять
відповідні підрахунки, користуючись формулою

Sфакт=2h(а+b)+ab-nSв-mSдв,

де h — висота приміщення; м; а — довжина, м-; b — ширина, м; n—кількість
вікон, шт.; SB — площа вікна, м2; m — кількість дверей, шт.; SДВ — площа
дверей, м2.

До отриманого результату слід додати площу пофарбованих віконних і
дверних відкосів, які вимірюють і підраховують окремо.

Пофарбовану поверхню ліпних стель підраховують за площею горизонтальної
проекції стелі із застосуванням переводних коефіцієнтів, які показують,
у скільки разів слід збільшити підраховану площу, щоб встановити
фактично пофарбовану:

Насиченість

ліпниною,% До 2 2,1—10 10,1—40 40,1—70 70,1
— 100

Переводний

коефіцієнт 1 1,1 1,5
2,1 2,8

Примітка. Насиченість ліпниною визначають за площею горизонтальної
проекції ліпних деталей на стелі.

Фактично опоряджену площу фасаду визначають за розмірами окремих його
елементів (стін, фронтону, парапету тощо) з урахуванням їхнього рельєфу
і за винятком площі, що займають вікна і двері.

Організація праці

В усіх ланках будівельного виробництва дедалі ширше впроваджується
наукова організація праці (НОП). Підвищити продуктивність праці можна
тільки за умови правильної її організації. НОП передбачає застосування
передової технології, досконаліших пристроїв та інструментів, економії
матеріалів, використання і впровадження у виробництво нових передових
методів робіт, підвищення загальноосвітнього і технічного рівня
робітників.

Для виконання більшості будівельних робіт (мулярських, штукатурних,
малярних тощо) потрібна узгоджена робота кількох робітників, оскільки
кожний будівельний процес поділяється на окремі операції. Наприклад, для
фарбування приміщення треба підготувати поверхні, приготувати малярні
суміші, подати їх на робочі місця, пофарбувати поверхні і у разі потреби
оздобити їх. Якщо ці роботи виконуватиме один робітник, то йому
доведеться витратити більше часу, ніж тоді, коли їх виконуватимуть
поопераційне кілька робітників. Крім того, ці роботи повинні виконувати
робітники різних кваліфікацій: підносити матеріали — робітники І — II
розрядів, підготовляти і фарбувати поверхні — III — IV розрядів;
оздоблювати їх — IV — VI розрядів. Тому для виконання певного обсягу
робіт робітників об’єднують у ланки. У складі ланки може бути кілька
робітників різної кваліфікації. Робітники нижчої кваліфікації
приготовляють малярні суміші, підносять матеріали і виконують
найпростіші операції з підготовки поверхонь, а кваліфіковані — виконують
окремі види робіт відповідно до їхньої кваліфікації. Така організація
праці дає змогу кожному робітникові вдосконалювати свої навички, вчитись
і підвищувати кваліфікацію.

Ланки робітників об’єднуються в бригади, які бувають спеціалізованими і
комплексними.

До складу спеціалізованої бригади входять робітники тільки однієї
спеціальності. Так комплектують бригади мулярів, штукатурів, теслярів,
малярів тощо. Проте організація таких бригад на сучасному рівні
будівництва не завжди виправдовує себе. Тому останнім часом роботи
виконують комплексні бригади, до складу яких входять робітники різних
професій. Наприклад, до складу комплексної бригади
опоряджувальників можуть входити штукатури, маляри, теслярі, паркетники,
а також робітники інших професій, що тісно пов’язані з роботою бригади І
і зацікавлені у кінцевому результаті її роботи (машиніст І малярної
станції, моторист, слюсар-електрик тощо). І Це дало змогу
підвищити колективну зацікавленість робітників, оскільки заробітну плату
вони одержують за єдиним нарядом.

За якістю виконаних комплексними бригадами будівельних робіт слід
встановити взаємний контроль, що підвищить продуктивність праці і
кваліфікацію робітника, сприятиме скороченню простоїв. Працюючи в
комплексній бригаді, кожний робітник може освоїти суміжну професію, І
навчитись користуватись машинами і механізмами. Таким чином, створюється
зацікавленість робітників у підвищенні продуктивності праці, а разом з
цим і заробітної плати, І зміцнюється трудова дисципліна, усувається
плинність кадрів.

До складу спеціалізованих бригад входить до 15 робітників, а комплексних
— до 25—30. Очолює бригаду найбільш кваліфікований робітник — бригадир,
якого призначає адміністрація управління або затверджує після обрання
його членами бригади. Він керує роботами і працює сам нарівні з іншими
членами бригади. Бригади комплектують залежно від певного обсягу робіт і
можливості застосування машин та механізмів.

Форми організації праці в бригаді можуть бути різні, але в масовому
будівництві роботи ведуть потоковими методами: потоково-розчленованим,
потоково-комплексним, потоково-конвеєрним тощо.

Колектив бригади має широкі можливості у виборі форми організації праці,
комплектування її складу, розподілу заробітку і стимулюванні
продуктивності праці, вихованні членів бригади. Впровадження нової форми
організації праці (бригадного підряду) сприяє підвищенню продуктивності
праці, скороченню строків виконання будівельних робіт і підвищенню їх
якості. Ще перспективніший наскрізний бригадний підряд, при якому
об’єднується робота госпрозрахункових бригад підприємств будівельної
індустрії, транспорту, ділянок комплектації і будівельників.

Однією з форм організації праці є така, при якій бригада працює
потокова-розчленованим методом. Суть цього методу полягає в тому, що
весь обсяг роботи бригади поділяють на окремі ділянки (захватки). Роботи
на ділянках розподіляють на окремі операції або групи операцій у межах
певного циклу підготовчих і завершальних робіт (наприклад, підготовка і
фарбування водними сумішами, неводними сумішами, приклеювання шпалер
тощо), які виконують почергово спеціалізовані ланки бригади. Тому цей
метод іноді називають потоково-циклічним. У процесі роботи ланки
переходять з однієї ділянки на іншу. Роботи ведуться потоково на рівних
за трудомісткістю захватках. Розмір захватки для виконання робіт одного
циклу, який може тривати до п’яти днів, визначають залежно від строків
здавання будинку, кількості робітників у бригаді, забезпеченості бригади
механізмами і матеріалами тощо. Після складання циклічного графіка перша
ланка бригади починає виконувати роботи на першій захватці і після їх
закінчення переходить на другу захватку, де виконує ті самі роботи.
Слідом за першою ланкою з однієї захватки на другу послідовно переходять
всі інші ланки бригади, виконуючи доручені їм види робіт. Основною
умовою ритмічної роботи бригади за цим методом має бути однакова
трудомісткість усіх захваток.

Працюючи в ланці, кожний робітник виконує щодня ті самі операції і цим
удосконалює свої навички. Внаслідок цього підвищується продуктивність
праці його самого і бригади в цілому.

Щоб робітники підвищували кваліфікацію й оволодівали новими прийомами
роботи, через певний проміжок часу ланкам доручають виконувати інші
операції або види (цикли) робіт.

Організація роботи бригади за потоково-комплексним методом полягає в
тому, що всі опоряджувальні роботи ведуться потокове на рівних за
трудомісткістю захватках, але без розподілу їх на цикли. За цим методом
кожна ланка або бригада виконує весь комплекс підготовчих, основних і
завершальних робіт у межах квартири, поверху або секції будинку. Робота
ланок на захватках провадиться паралельно і узгоджується у часі.

Такий метод організації праці сприяє підвищенню відповідальності
робітників за якість виконаної роботи, розвиває самостійність і творчий
підхід до праці, підвищує її продуктивність. Наприклад, для роботи за
потоково-комплексним методом бригаду розподіляють на однакові ланки по
три чоловіки. Окремо виділяють робітників, що обслуговуватимуть
компресор і фарбонагнітальні бачки. До складу ланки входить по одному
маляру II — III і IV розрядів. Кожна ланка має виконати певний обсяг
робіт у чотирьох — восьми квартирах або в інших приміщеннях. При цьому
всі ланки повинні почати і закінчити всі роботи водночас. Після цього
вся бригада переходить на наступну захватку у цьому самому будинку або
переїздить на інший об’єкт, де організовує свою роботу так само.

Організація робочого місця

Продуктивність праці робітника залежить і від правильної організації
його робочого місця. Робочим місцем робітника-опоряджувальника називають
ділянку, у межах якої він працює і може доцільно розміщувати потрібні
для роботи пристрої, інструменти і матеріали.

Робочі місця можуть бути стаціонарними і пересувними. На будівництві
майже немає стаціонарних робочих місць; робітник разом з пристроями і
матеріалами під час виконання роботи пересувається з однієї ділянки на
іншу.

Бригадир і кожний член бригади мають заздалегідь турбуватися про
підготовку робочого місця, щоб не було простоїв. Кожний робітник повинен
виконувати роботу на своїй ділянці, не заважаючи працювати іншому
робітникові.

Механізми, пристрої, інструменти і матеріали на робочому місці
розміщують так, щоб під час роботи не доводилось робити зайвих рухів.
Ручний інструмент, який беруть правою рукою, повинен лежати справа, а
той, що беруть лівою рукою,— зліва. Столик встановлюють так, щоб з місця
його встановлення можна було виконати якнайбільший обсяг робіт.

На робочому місці не повинно бути будівельного сміття, зайвих
матеріалів, які заважатимуть пересуванню робітника. Під час роботи слід
користуватись лише справними інструментами та механізмами і якісними
матеріалами.

Для виконання робіт на висоті потрібно встановити на робочому місці
потрібні пристрої, а на них у зручних для роботи місцях — ящики для
розчину або тару для малярних сумішей.

Велике значення в організації робіт має своєчасне підготування потрібних
матеріалів. Наприклад, крейду і клей для малярних сумішей замочують за
добу до виготовлення сумішей. За цей час вони добре намокають, тому
приготовляти суміш буде значно легше і швидше. Так само заздалегідь у
спеціально виділених приміщеннях сортують плитки, розкроюють лінолеум і
шпалери. Підготовлені матеріали в процесі роботи подають на робочі
місця.

Під час виконання робіт обов’язково слід додержуватись усіх правил
техніки безпеки і виробничої санітарії. Працювати на висоті можна лише
на справних пристроях.

Робоче місце маляра повинно бути добре освітлене природним світлом. Це
дає змогу правильно підбирати кольори фарбувальних сумішей і взагалі
якісно виконувати опоряджувальні роботи. У приміщеннях має бути кімнатна
температура (18…20 °С). Для роботи з нітроемалевими фарбами або іншими
сумішами, що виділяють шкідливі для здоров’я людини леткі пари, слід
забезпечити штучну або природну (через відкриті вікна) вентиляцію
приміщень. Вентиляція повинна забезпечити не менше ніж дворазовий обмін
повітря в приміщенні протягом години.

Після закінчення роботи треба прибрати своє робоче місце, вимити і
сховати в шафу інструменти, перевірити і вимкнути струм, підведений до
електроустаткування, і закрити пускові пристрої на замок.

Правила техніки безпеки при виконанні малярних і шпалерних робіт

При виконанні малярних і шпалерних робіт необхідно працювати на справних
риштуваннях, помостах, драбинах та інших пристроях, виконуючи вимоги при
виготовленні і встановленні їх, а також додержуючись правил техніки
безпеки під час роботи на висоті.

Ручний інструмент, яким працює маляр, має бути справним. Дерев’яні ручки
інструменту виготовляють із твердої деревини (бук, граб, береза),
вологість якої допускається не більш як 12%, Вони повинні бути добре
оброблені, пошліфовані і міцно з’єднані з інструментом.

До початку малярних робіт у приміщеннях з відкритою електропроводкою
струм вимикають.

Малярні суміші готують в спеціально виділених для цього приміщеннях,
обладнаних вентиляцією. У приміщенні не можна палити або застосовувати
нагрівальні прилади з відкритим полум’ям. Тут треба обладнати щит з
пожежним інструментом і поставити ящики з піском.

Підігріваючи оліфу, каніфоль або віск, слід стежити за тим, щоб вони не
розбризкувались і не загорялись. Забороняється заповнювати посудину
оліфою більше ніж на 3/4 її об’єму, доводити оліфу до кипіння, додавати
розчинники в посудину, не знімаючи її з вогню.

Лакофарбові матеріали, в яких містяться токсичні речовини,
використовують відповідно до вимог інструкції з їхнього застосування.
Робітники, які готують суміші з цих матеріалів, повинні бути
проінструктовані, а також забезпечені респіраторами із спеціальними
фільтрами, розчинниками, мийними засобами і теплою водою. Не
дозволяється користуватись для фарбування внутрішніх поверхонь
свинцевими білилами або фарбами, виготовленими на їхній основі, а також
застосовувати бензол І і етильований бензин для розведення фарб. Слід
бути обережними при виготовленні малярних сумішей з отруйними пігментами
(свинцевий крон, мідянка) і розчинниками (ацетон, дихлоретан тощо).
Після роботи і перед їжею обов’язково треба добре вимити руки.

Під час фарбування внутрішніх поверхонь неводними фарбами забезпечують
штучну або природну вентиляцію приміщень, але без протягів. При
пневматичних засобах фарбування поверхонь, а також під час роботи з
мастиками, клеями і лакофарбовими матеріалами, в яких містяться токсичні
леткі речовини, робітники мають забезпечуватися респіраторами
відповідного типу і захисними окулярами. Робітники, які постійно
працюють з такими матеріалами, обов’язково повинні періодично проходити
медичний огляд.

Для зменшення кількості пилу в приміщенні при зніманні старих клейових
плівок поверхню змочують водою. Знімаючи плівку із стелі, працюють в
захисних окулярах.

Випалювати стару олійну плівку паяльними лампами в приміщенні можна лише
при надійній вентиляції, що забезпечує дво-, трикратний обмін повітря.

Працювати з розчинами соляної кислоти і сумішами, у складі яких є
каустична сода, треба в спецодязі, гумових чоботях, рукавицях і в
захисних окулярах:

Очищаючи поверхні за допомогою піскоструминного апарата, одягають
скафандр або захисний шолом і гумові рукавиці. Пісок для роботи треба
брати з невеликою кількістю пилу.

Зовнішню поверхню віконних рам фарбують в приміщенні до їх навішування
або з зовнішнього риштування. Рами світлових ліхтарів і скляних дахів
фарбують із спеціальних драбинок, при цьому ставати на раму
забороняється. Фарбуючи дахи і світлові ліхтарі, застосовують запобіжний
пасок, прив’язуючись до міцної нерухомої частини будинку або інших
безпечних місць.

Під час роботи на даху з великим похилом слід також користуватись
драбинкою, прикріпленою до гребеня даху. При фарбуванні ринв
користуються індивідуальною колискою з поручнями і опорою для ніг.

Апарати, що працюють під тиском (фарбопульти, компресори тощо), а також
шланги до початку роботи перевіряють на тиск, який має бути у 1,5 раза
більшим від робочого. Манометри на пневматичних апаратах повинні бути
опломбовані. Після перевірки апарата складають відповідний акт.

Під час роботи з перхлорвініловими фарбами і лаками маляри повинні бути
забезпечені і користуватись протигазами з примусовою подачею повітря.
Фарбувати зовнішні поверхні цими фарбами можна при температурі, що не
перевищує 4 °С.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020