РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
“ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ
РЕАКТИВНИХ ДВИГУНІВ”
ПЛАН
Вступ.
1. Відомі винаходи вчених.
2. Коли з’явилися перші ракети.
3. Історія використання ракет як зброї.
4. Друковані праці по ракетній техніці.
5. Основоположник теорії реактивного руху і сучасної космонавтики
К.Е.Ціолковський.
Висновки. Історія реактивних двигунів іде коренями в перше
сторіччя нашої ери, коли грецький інженер і математик Герон, що жив у
місті Олександрії, створив свій еоліпіл. Це була куля, заповнена
киплячою водою, з бічними трубками, вигнутими в кінцях під прямим кутом.
Тиск пари на стінку трубки, протилежну її відкритому кінцю, породжував
обертання кулі. Макет еоліпіла експонується нині на стенді Калузького
музею космонавтики імені К. Е. Ціолковського. А його модифікація – так,
зване сегнереве колесо, опис якого можна знайти майже у всіх шкільних
підручниках фізики, – ефективно використовується сьогодні для поливу
сільськогосподарських угідь.
Герон описав пристрій і принцип дії свого обертового реактивного двигуна
в книзі “Пневматика”, що розповідає про досягнення античного світу в
області прикладної механіки. Інша його книга – “Метрика” – містить
теоретичні і прикладні основи геометрії й алгебри.
Як згодом з’ясувалося, реактивний рух може створюватися не тільки
водяною парою, але і різними газами, а також електричною плазмою, тобто
потоком заряджених елементарних часток, і навіть позбавленими
електричного заряду корпускулами світла – фотонами. Але яке відношення
все це має до ракетної техніки?
Саме безпосереднє, тому що ракета являє собою літальний апарат, що
переміщається за рахунок роботи реактивного двигуна.
Коли ж з’явилися перші ракети? Відповідь на це питання прямо зв’язаний
з датуванням появи першого енергоносія. Протягом декількох сторіч у цій
якості використовувався димний чорний порох – сипуча суміш сірі, селітри
і деревного вугілля. Древні “порохових справ майстри”, як називалися на
Русі виготовлювачі пороху, вважали, що його сила відбувається “від жару
сірки і холоду селітри, що терпіти не можуть один одного”. Для одержання
порохового вугілля обпалювали при температурі 200-500оС деревину вільхи,
верби, липи чи жостери. У 1823 р. знаменитий фізик Гей-Люссак встановив,
що реактивну силу при горінні чорного пороху створюють в основному
тверді частки калію і його окислів у суміші з вуглеводневими
з’єднаннями. Про час і місце появи пороху дотепер йдуть суперечки між
китайськими й арабськими хіміками. Китайці посилаються на древні акти,
що свідчать, що ще в 1232 р. у битві під Пекіном були використані
порохові ракети – вогненні стріли “Хо цзянь”.
У нашій батьківщині чорний димний порох з’явилася, по свідченнях ряду
літописів, у XIV столітті, а видатний історик авіації И. Я. Шатоба
вважає, що це відбулося ще раніш – у XII столітті.
Перші зведення про використання ракет як зброю на Україні відносяться до
XVI сторіччя. Як розповідає Г. Кониський у своїй книзі “Історія русів”,
виданої в 1847 р. у Москві, у 1515 р. у битві запорожців з татарами
“гетьман Ружинский вислав загін кінноти з приготовленими затимчасово
паперовими ракетами, які, будучи кинуті на землю, могли перескакувати з
місця на місце, роблячи до шести пострілів кожна. Кіннота оная,
наскакавши на становище татарське, кинула їх між коней татарських,
заподіявши в них велике сум’яття”.
У січні 1676 р. у місті Великий Устюг була зроблена “велика вогненна
потіха” – грандіозний феєрверк із використанням ракет і обертових
порохових реактивних двигунів. Про цю подію згадується в книзі Балтазара
Койета “Посольство Кунраада фан Кленка до царів Олексію Михайловичу і
Федорові Олексійовичу”.
“Пороховою справою” займався і сам цар Петро I (1672 – 1725), що
заснував для цього в Москві спеціальне “ракетний заклад”. У ньому була
виготовлена в 1707 р. сигнальна ракета, здатна підніматися на висоту до
одного кілометра. У бомбардирській роті Преображенського полку ракетною
справою успішно займалися артилерійські офіцери В. Корчмін і Г. Писарєв.
Записками цих видатних російських піротехніків користалися згодом М. В.
Ломоносов і інші вчені. Необхідність посилення вогневої моці артилерії
спонукала Петра I звернутися до ракет – ефективному засобу взаємодії з
артилерійською зброєю. Цар був широко відомий як великий фахівець в
області кораблебудування. Менш відомі його роботи в області
артилерійської техніки. У 1709 р. він, “у співавторстві” з
генерал-фельдцейхмейстером Я. В. Брюсом, сконструював і успішно
випробував першу в Європі швидкостріляючу пушку, яка заряджалася з
казенної частини. Його незмінний інтерес до ракетної справи
підтверджується замовленням на переклад книги Йосипа Ландгріні
“Мистецтва вогненні і різні військові знаряддя”, де приводилися зведення
про мистецтво виготовлення ракет. В особистій бібліотеці Петра I була і
книга Йосипа Беклера, що побачила світло в 1660 р. У ній розповідалося
про готування “потішних вогнів”, тобто ракет для феєрверків, і
приводилися креслення ракети, що складає з двох послідовно сполучених
частин. От коли ще знали про багатоступінчасті ракети!
До речі, набагато раніше – у 1613 р. – польський військовий архітектор
Валентій Себиш у своєму творі “Ручне виробництво зброї” привів креслення
багатоступінчастих ракет. Можна згадати і книгу “Інше світло, чи комічна
історія про держави і жителів Місяця”, написану в 1649 р. французьким
поетом-бунтарем Сірано де Бержераком. У ній говориться про транспортну
багатоступінчасту ракету. Невідомо, чи знав про ці твори Петро I.
Невідомо також, чи знав Валентій Себіш про те, що ще в 1241 р. у битві з
татарами під містом Легнігца (у Сілезії) були використані літаючі
“вогненні дракони” – бойові порохові ракети. Вони зображені на фресках
каплиці, спорудженої на місці побоїща.
Першою вітчизняною друкованою працею по ракетній техніці, очевидно, є
книга О. Михайлова “Статут ратних, гарматних і інших справ, що
стосуються до військової науки”. Вона витримала два видання – у 1607 і
1621 р.
Слов’янський автор К. Симонович опублікував у 1650 р. в Амстердамі книгу
“Велике мистецтво артилерії”, де згадується про ракети. А в 1762 р.
з’явилася книга М. Данилова “Початкові знання теорії і практики
артилерії”, що містить згадування про ракети. Не виключено, що Петро I
знав про ці праці.
Особливо слід зазначити поява в Санкт-Петербурзі в 1824 р.
енциклопедичної праці “артилерії полковника і кавалера” Федора Челєєва
“Повне і докладне наставляння про складання розважальних вогнів,
феєрверками іменованими, з додаванням готування військових вогнепальних
і запальних речей на користь артилерії й аматорів цієї вправи, що
складає з п’яти частин”. Ця книга як би підбивала підсумок усім
попереднім роботам по реактивній техніці.
Нову еру в історії авіації ознаменувало створення реактивних двигунів.
Основоположником теорії реактивного руху і сучасної космонавтики був
російський учений-винахідник К.Е.Ціолковський, що у 1896 році в праці
“дослідження світових просторів” обґрунтував можливість застосування
реактивного двигуна. Значний внесок у їхню розробку внесли радянські
вчені і конструктори. Після 2-ий світової війни вони одержали можливість
розширити роботи з створенню реактивних літаків, впровадженню у
виробництво більш сучасної техніки і технологій, засновані на
використанні всіх досягнень суміжних наук.
Розробку ТРД (турбореактивний двигун) у СРСР займалися конструкторські
колективи В.Я.Климова, Н.Д.Кузнєцова, С.К.Туманського, А.М.Колиски й ін.
Різке підвищення швидкості польоту поставило перед вченими і
конструкторами нові проблеми: на швидкості польоту понад 700 км\год
починало позначатися явище стискальності повітря, збільшився лобовий
опір, погіршилася стійкість і керованість літака. Проведені наукові
дослідження й експериментальні розробки показала,що крила літаків,
призначені для польотів на великих швидкостях,повинні мати стріловидну
хому в плані і тонкий профіль. Побудований у початки 50-их років перший
радянський надзвуковий літак – одномісний винищувач Мить-19 – зі
стріловидністю крила 55 градусів розвивав швидкість до 1450 км\год,що
послужило могутнім поштовхом для створення цілої серії надзвукових
літаків багатьох КБ. На озброєння надійшли нові відомості засоби
поразки, у т.ч. ядерна зброя масового і крапкового “удару”. У 60-их
роках були досягнуті великі успіхи в збільшенні швидкості, дальності
висоти польоту, удосконалюванні комплексів радіопротидії, навігаційних,
прицільних і інших систем і засобів авіаційного озброєння. Військова
авіація стала ракетоносною, де самі снаряди не скидалися “вручну”, чи
поштучно цілою купою з кошика, не завантажувалися в окремому фюзеляжі до
відмовлення і хоробро скидалися відкриттям люка, а по окремості
містилися під крилом літака і приводилися в дію спеціальними
установками.
Застосування турбогвинтових і турбореактивних двигунів дозволило не
тільки підвищити швидкість і висоту польоту, але і значно збільшити
вантажопідйомність і дальність польоту літака. Також не можна не
помітити створення, унікального своєї конструкції, літака зі змінюваною
геометрією крила.
PAGE
PAGE 4
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
