Дипломна робота

Cучасне моделювання одягу з народним оздобленням

Зміст

Вступ.

Розділ І. Історія розвитку народного одягу.

1.1Формування традиційного одягу українців.

Розділ ІІ. Вишивка, як вид художнього оформлення одягу.

2.1 Із глибини віків.

2.2 Матеріали та обладнання для вишивання.

2.3 Технологічні особливості вишивки.

Розділ ІІІ. Технологічна частина.

3.1 Конструктивна частина.

3.2 Загальні відомості про тканини.

3.3 Послідовність виготовлення виробу.

Висновки.

Література.

Додатки.

Вступ

В основу сучасної художньої творчості покладено традиції народного
мистецтва – невичерпного джерела вигадки, спостережливості, смаку,
різноманітності кольорових поєднань, орнаментальних мотивів і форм. Як
могутня ріка, що витікає з невеличкого джерельця, на своєму довгому
шляху вбирає десятки й сотні ручаїв і річок, так народне мистецтво
створювалося упродовж століть багатьма поколіннями сільських,
слобідських і міських майстрів.

Передаючись із покоління в покоління, з уст в уста, з рук у руки, у
різноманітності проявів воно завжди було і є ґрунтом для спілкування
людей, тим невичерпним джерелом пізнання історії та культури, звідки
йдуть витоки професійної майстерності. Пісня й танець, малюнок і казка,
ремесло – творіння рук людських – стали національною основою сучасного
народного мистецтва.

Мистецтво народу безпосередньо пов’язане з трудовою діяльністю людини і
виготовленням речей, практично потрібних їй у господарстві та побуті.
Один із видів народного мистецтва – декоративно-ужиткове мистецтво, яке
призначене для побуту й художнього оформлення одягу та господарських
предметів. Воно виникло з любові до рідної землі, навколишнього світу та
з потреби не тільки бачити красу, а й творити її власними руками.

Традиційні художні ремесла і промисли – це своєрідна пам’ять народу,
яка зберігає його духовний досвід та єднає минуле із сьогоденням і
майбуттям. Вони формувалися віками і можуть розвиватись і
вдосконалюватися завдяки знанням та вмінням багатьох поколінь майстрів,
які передавали й передають їх молодим.

Розділ І. Історія розвитку народного одягу.

Народне мистецтво створювалось і видозмінювалось упродовж століть у
безпосередньому зв’язку з життям та побутом народу. У його створенні й
розвитку значну роль відіграли природні й місцеві умови побуту,
господарювання, культура, торгівельні зв’язки, сусідські стосунки.

За допомогою сокири, ножа, голки, примітивного гончарного круга й
ткацького верстата наші пращури будували житло, майстрували реманент і
меблі, виготовляли посуд із дерева і глини, обробляли шкури тварин і
валяли сукно, вирощували та обробляли коноплі та льон, пряли нитки й
ткали полотно, шили одяг і взуття, прикрашали побут. Кожна річ була
потрібною в домі та господарстві, корисною і зручною у користуванні,
красивою і тішила око своєю формою й обробкою.

З віку в вік передавали люди дітям і онукам повагу до праці, народних
традицій , пізнання секретів майстерності й розуміння краси. З раннього
дитинства привчали їх до нелегкої домашньої праці, передаючи свій досвід
та вміння, шану до справи рук людських – рукоділля й ремесел.

На основі досвіду багатьох поколінь майстрів у кожного народу склалися
самобутні способи виготовлення та оформлення побутових виробів, одягу й
прикрас до нього.

Одяг – частка матеріальної та духовної культури суспільства. Одяг –
це й речі для повсякденного носіння, і твори мистецтва, що створювались
виключно для показу на подіумі.

Навіть первісна людина, винахідник одягу, не розглядала її
виключно як засіб захисту від холоду. Учені припускають, що ми
помиляємося, представляючи древніх людей одягнених у грубий безформний
одяг зі шкір. Ранній одяг був технічно досконалий і по-своєму гарний.
Звичайно, адже одяг – це предмет, що формує обличчя людини, знак статі і
інформація про те, яке положення займає в суспільстві її власник.

Одяг і суспільний лад нерозривно зв’язані. Наприклад, в
Стародавньому Єгипті кожному члену суспільства приписувалися певна
форма одягу. Всі мистецтва і ремесла були підпорядковані певним канонам
та правилам. Кравці, художники, архітектори перш за все навчалися
канонам і правилам, порушувати котрі було заборонено.

Навіть в порівняно „просвітленому” ХVІІІ столітті існували певні
правила, контролюючі форму одягу, імператор Петро І насильно обрізав
довгі поли російських каптанів і збрив бороди. Продавців, що продавали
одяг невідповідного зразка, били різкою і відправляли на каторгу.

А от декотрі смішні подробиці із недавнього минулого. Ті, хто був
молодий в 60 – 70-ті роки минулого віку, пам’ятає злі карикатури в
журналах, що висміювали „стиляг” – молодих людей, котрі одягалися в
модному тоді стилі і намагалися виділитись від інших.

Також вони згадають, як шкільні вчителі вимірювали лінійкою ширину
нижнього краю штанів і довжину спідниць учениць.

Що ж, пройшли часи „ідеологічної боротьби”, однак слід в культурі
залишили саме вони ті, над ким більше всього сміялися. Зараз прийнято
говорити, що „хіпі зробили переворот в моді”.

Правила правилами, вони назначалися і відмінялися. А незмінним
було і є устремління людей до красоти.

Всі: і чоловіки і жінки – хочуть бути гарними і носити гарну
одежу. От тільки уявлення про прекрасне в різні часи в різних народів
було відмінне.

В первісному світі на жінку дивилися перш за все як на „засіб для
народження”, тому вважалися гарними широкі стегна і великі груди.
Судячи по найденим скульптурним зображенням, цими критеріями і
керувалися наші далекі предки.

А от в середні віки юним іспанкам, говорять, накладали на груди
свинцеві пластини, щоб попередити їх ріст. Вжалося що пишний бюст,
котрий виріс на свободі – стихія грубих християнок, а хворобливо
маленьке тіло з запалими грудьми – це аристократично. В середині ХVІІІ
століття вважалися гарними жахливої висоти і складності зачіски і
товстий шар гриму. Грим використовувався так активно, що, кажуть, навіть
чоловіки часто не пізнавали своїх жінок.

Розказують, що модниці ХІХ століття, одягаючись пили оцет щоб
в момент спазму шлунка сильніше затягнути корсет. Це про них напевно
сказано: „Щоб бути гарною, потрібно народитись гарною,а щоб здаватися
гарною – потрібно страждати”.

І от прийшло ХХ століття однім з журналів „ELLE” за 1997 рік
надрукована фотографія актриси Шерон Стоун: вона іде по коридору в
аеропорту Лос-Анжелеса. На ній жовта шовкова піжама. Крім того, темні
окуляри, на талії зав’язаний кашемірова кофта, через руку перекинута
норкова шуба. В примітці до фото резюме: „На вас може бути прозора
комбінація, але ви називаєте її платтям і – повний порядок”.

Одяг став зручний, різноманітний і одягається в мінімальній кількості.
В моді молодість, здоров’я і фантазія.

Одяг у наші дні – це не тільки предмет повсякденного користування, але
і водночас є елементом гри.

1.1 Формування традиційного одягу українців.

Український народний одяг – яскраве й самобутнє культурне явище, котре
розвивалося й удосконалювалося протягом століть. Зберігаючи ознаки
різних епох, особливості костюма являють собою важливе джерело вивчення
етнічної історії населення, його соціальної структури, естетичних
поглядів та уявлень.

Історія українського народного костюма генетично пов’язана з традиціями
Київської Русі. Археологічні розкопки засвідчують широкий розвиток
ткацтва та різноманітних ремесел того часу, дають певне уявлення про
давньоруське вбрання. Відомості про одяг є і в давньоруських писемних
пам’ятках. Так, в Іпатіївському літописі згадується кожух і опанча, в
інших джерелах – сорочка, ногавиці, плащ (корзно), свита, клобук, вінець
тощо. Чимало знахідок говорить і про побутування в Київській Русі
шкіряного та плетеного взуття, великої кількості прикрас. Ці матеріали
суттєво доповнюються іконографією ХІ – ХІV ст.: фрески, ікони, книжкові
мініатюри дають уявлення про одяг пануючих верств населення – князів,
бояр, дружинників тощо. На фресках Софійського собору в Києві збереглися
зображення одягу не тільки князівської сім’ї, а й музикантів,
мислителів.

Костюм давньоруської селянки був самобутнім та барвистим. Складався із
довгої вишитої сорочки, поясного одягу у вигляді одного або двох
незшитих ( а пізніше – двох частково зшитих) полотнищ орнаментованої або
картатої вовняної тканини ( дві запаски, плахта, поньова). На голові у
дівчини був вінець, а у заміжньої жінки – рушникоподібний шматок
тканини, що накидався на багато прикрашений твердий, виконаний із
дорогої тканини головний убір, яким щільно закривали волосся. На ноги
одягали плетені або шкіряні постоли.

Досить чітко виявлялись тогочасні регіональні відмінності костюма, які
брали свій початок бодай з часів давніх племінних об’єднань. Це
стосувалося перш за все прикрас, які вироблялись місцевими майстрами, —
бронзових та срібних підвісок, якими прикрашали головне вбрання та
зачіску, скроневих та нагрудних прикрас. Але давні особливості з
розвитком ремісництва у містах поступово нівелювались. Стійкішими були
традиції виробництва тканого одягу, плетення взуття, а також техніка та
мотиви орнаментики – особливо сорочок, які майже до кінця ХІХ ст.
зберігали давні локальні особливості. У цьому плані слід виділити одяг
населення Середнього Подніпров’я – територіального центру формування
української народності.

Комплекс чоловічого селянського одягу складався із сорочки до колін, що
одягалася на випуск та підперезувалася шкіряним або в’язаним поясом, а
також нешироких штанів ( портів, гачів). На поясі кріпилися різні
необхідні речі – кресало, гребінь, невеликий ніж. Головний убір
становила валяна шапка, взуттям служили личаки або шкіряні постоли. У
прохолодні пори року одягали сукняну свиту, взимку – хутряний кожух.

Костюм простого міського люду був близьким до селянського. Городянки
також носили довгу сорочку та незшитий одяг типу обгортки або запаски.
На голову дівчата одягали вінець, а жінки очіпок, який покривали
рушникоподібним вбранням із білої тканини ( убрус, намітка). Але значно
різноманітнішим були прикраси: привіски, сережки, намиста, браслети
тощо. Чоловічий костюм теж генетично пов’язаний із селянським.

Одяг заможних городян феодалів, багатих купців – мав більшу кількість
елементів та виконувався з дорогих тканин як місцевого виробу, так і
привезених із закордону. Жіночий костюм складався з довгої сорочки,
поверх якої одягався плечовий короткий одяг із дорогої тканини, що
залишав відкритими вишитий поділ та низ рукавів. Зверху накидали плащ –
корзно, закріплений фібулою на правому плечі. На ногах – кольорові
чоботи, голову обвивали рушникоподібним убранням, під яким носили шапки,
прикрашені дорогоцінним камінням, вишивкою, підвісками – колтами.
Головний убір жінки, як і багато інших елементів вбрання, мав ритуальне
значення і використовувався у різних обрядах. Закривання волосся було
обов’язковим. „Світити волоси „ вважалося неп припустимим і, за уявами,
могло викликати неврожай, падіння тварин тощо.

На Русь імпортувались різні види тканин – шовкові (паволока), сукняні,
оксамитові. Із Західної Європи вивозили фризькі та фламандські сукна.
Ці тканини переважно використовували князі та бояри, з них виготовляли
церковний одяг. Із арабського Сходу, крім тканин, надходило намисто з
кольорового, посрібленого чи позолоченого скла. У той же час широкі
верстви населення користувались виробами місцевих майстрів та
ремісників.

Отже, основні елементи українського народного одягу за своїм
походженням були давньослов’янськими. Їх можна розпізнати за такими
компонентами, як тунікоподібні сорочки, поясний одяг у вигляді
прямокутної смуги тканини (опинці, горботки) або вузької орнаментованої
запаски, вузькі полотняні чоловічі порти. Давньослов’янські елементи
присутні й у верхньому типу гуні, манти та опанчі, дівочих вінках,
рушникоподібному жіночому головному вбранні, домотканих поясах та ін.
Вони певною мірою збереглися й в орнаментиці вишивок та художньому
ткацтві: стилізовані мотиви тваринного орнаменту, ромб із гачками, який
у давніх слов’ян уособлював родючість, тощо.

Генетичний зв’язок народного українського вбрання з культурою Давньої
Русі простежується й за іншими джерелами. Так, археологічні матеріали,
що стосуються другої половини І тисячоліття н. е., засвідчують, що на
території Дніпровсько-Дністровського межиріччя вирощувалися льон та
коноплі, на базі землеробства розвивалося скотарство, постійним заняттям
було й полювання на диких звірів. Отже, рослинні волокна та продукти
тваринного походження були основною сировиною для тканин.

Одночасно археологічні та писемні пам’ятки засвідчують майнову та
соціальну диференціацію східнослов’янського суспільства. Йдеться про
численні скарби коштовностей і монет, поховання, що містили, зокрема,
речі, які були ознакою влади або високого сану (гривни, поясні набори,
персні, коштовна зброя). Ці прикраси декорувалися багатим орнаментом. В
„Слове о богатом и убогом” (ХІІ ст..) багатий ходить „в паволоце и в
кунах, а убогий руба не шмать на телесы”, у першого нога у „червлене
сапозе”, а в другого – „ в личницы”.

Незважаючи на феодальну роздробленість та ординську навалу, що
гальмували загальний розвиток давньоруської культури, традиції Київської
Русі продовжували грати важливу роль у наступні епохи. Водночас давалися
взнаки інтегративні культурні процеси, котрі сприяли. Зокрема,
формуванню народного вбрання.

Так, одяг населення Правобережної України зазнав деякого впливу
польсько-литовської культури, який особливо був відчутний з переселенням
польського населення на Поділля. Носіння одягу регламентувалось
спеціальними законами, виданими польським урядом. Зокрема, навіть
заможному міщанству не дозволялось носити шляхетський одяг; якщо
ясновельможні пани носили яскравочервоні кунтуші та жупани, то дрібна
шляхта – лише сірого кольору тощо. Але городяни все ж намагалися
хизуватися своїм одягом, його матеріалом та кроєм – особливо у ХІХ ст..,
з послабленням дискримінаційних законів щодо одягу. Інколи одяг
української міщанки міг бути багатшим, ніж у польської графині.

Розділ ІІ. Вишивка, як вид художнього оформлення одягу

2.1 Із глибини віків.

Вишивка – це духовний символ українського народу, рідного краю,
батьківської оселі, тепла материнських рук.

Візерунки, які прикрашають одяг і речі побуту, — не тільки окраса, а й
естетичний та історичний досвід народу, його уявлення про навколишній
світ і гармонію буття. Декоративне оздоблення вишивкою одягу та
предметів побуту тісно пов’язане з побутом і працею людей, природою, з
історичними та культурними особливостями епохи і різних періодів
розвитку країн і народів. У його основу покладено художні смаки й
уявлення, національні мотиви та самобутність, колорит і майстерність, що
властиві народній творчості.

Народжувались і гинули цивілізації, країни, народи, а мистецтво
набувало все нових ознак та якостей, вбираючи кращі зразки минулого,
створюючи й удосконалюючи нове, утверджуючи й продовжуючи місцеві
традиції. З покоління в покоління передавалося тільки потрібне та
зрозуміле, придатне для подальшого розвитку. Це і є традиції –
спадкоємність, або передавання національного характеру народу, окремих
видів і форм вияву й побутування мистецтва, характеру виробів, прийомів
майстерності.

Виникнення вишивання – одного з найпопулярніших видів народного
мистецтва – належить до епохи первісної культури і пов’язане з
використанням першого стібка при виготовленні одягу зі шкіри тварин.
Перехід від кам’яного до кістяного шила до кістяної, а потім бронзової
та сталевої голки сприяв винаходу й удосконаленню нових способів шиття
та вишивання, які доповнювали один одного.

Матеріалом для вишивання в різний час були жили тварин, нитки з
кропиви, льону, конопель, бавовни, шовку, вовни – натуральні або
фарбовані. Волосінь, срібло, золото. Перли та мідні бляшки, монети. На
аплікації використовували хутро, шкіру, повсть, тканини.

Змінювалися матеріали і способи вишивання, створювалися нові орнаменти
й композиції, але залишалося постійним прагнення краси.

Високого художнього рівня в мистецтві декоративної вишивки досягли
стародавні майстри Вавилону, Індії, Греції. Риму, Ірану, Візантії, країн
американського континенту. Їхні вишивки відомі з матеріалів
археологічних розкопок, пам’ятників скульптури та живопису, записів
літописців і мандрівників.

В Україні зберігаються давні традиції оздоблення одягу і предметів
побуту національною вишивкою, в якій яскраво відтворено самобутність
окремих історично складених регіонів. У свою чергу, в кожному регіоні –
Полісся, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Поділля, Карпати і
Прикарпаття, південь України – простежуються місцеві особливості, які
властиві окремим областям, районам, селам.

Упродовж століть історичного й культурного розвитку України утворилися
осередки народної творчості, де вишиванню належить провідне місце. Це –
Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Полісся й Поділля, Львівщина,
Буковина, Гуцульщина та інші райони. Далеко за їхніми межами були відомі
окремі села й майстрині, вишивки яких славилися самобутністю узорів і
кольоровою насиченістю, композиційною різноманітністю і техніками
виконання.

В Українській народній вишивці широковідомі лічильні та вільні шви
різної складності: занизування, настил(гладь), вирізування, виколювання,
мережки, двобічна штапівка, хрестик тощо.

Стриманими візерунками білим по білому та яскравими рослинними
орнаментами прикрашали одяг, рушники, хустки, настільники тощо. Вишивали
святковий і буденний одяг, предмети внутрішнього убрання житла.

Забезпечувати сім’ю одягом і потрібними речами домашнього побуту з
тканини зобов’язані були матері, дружини й дочки. Для цього в
європейській частині сіяли й вирощували коноплю та льон. Для тканин,
призначених на верхній одяг і побутові речі, готували вовну та сукно:
стригли овець, вичісували кіз, кролів, верблюдів, собак, перебирали
руно, пряли пряжу, ткали і валяли повсть. До дня свого повноліття
дівчина мала приготувати посаг: буденний і святковий одяг на все життя,
настільники та облямівки, рушники, рядна і десятки метрів полотна для
майбутньої сім’ї.

Якщо раніше вишивали тільки сировими й білими нитками, які залишилися
від ткання полотна, то з часом навчилися фарбувати їх рослинними
барвниками – корінням і корою, квітами й листям дерев, чагарників і
трав. Користувалися також дорогими привізними шовками, вовняними та
бавовняними нитками, уміло доповнюючи ними орнаменти, які побутували
раніше. Сорочки для похорону в багатьох районах України вишивали
волоссям.

Яскраві кольори у вишивках з’явилися у другій половині ХХ ст., а потім
їх застосовували в 30-ті та 50-ті роки минулого століття. Змінилися
традиційні орнаменти, які доповнювали сучасною символікою та
запозиченими мотивами, почали використовувати менш складні техніки
вишивання.

У чудових витворах мистецтва, що зберігаються в багатьох музеях країни,
виявилися самобутність і майстерність, вмілий добір матеріалу за
кольором і фактурою, витонченість та неповторність візерунків і
кольорів, розмаїття технік виконання. Нині у вишиванні чудово поєдналися
традиційне й сучасне творче начало. Творчі колективи сучасних художніх
промислів дбайливо зберігають і розвивають традиції народної вишивки, її
місцеві особливості. Тому можна безпомилково відрізнити вишивки різних
регіонів. Сучасні майстри запозичують із скарбниць народної спадщини
крій та чудові візерунки, використовують як стародавні більш складні,
так і нові – декоративні, простіші шви, створюючи нові зразки народної
творчості.

2.2Матеріали та обладнання для вишивання.

Матеріали

Для вишивання використовують лляні, конопляні, вовняні, суконні,
шовкові, бавовняні й змішані тканини домашнього та фабричного
виробництва, а також різноманітні за товщиною, ґатунком і кольором
нитки.

Тканини, які застосовують для вишивання, залежно від призначення виробу
та виду робіт добирають за якістю й структурою: видом волокон, які йдуть
на виготовлення пряжі, переплетенням ниток і способом оздоблення.
Процес виготовлення тканин складається з прядіння, ткацтва та
оздоблення.

Залежно від призначення виробу, що виготовляється, та техніки вишивання
добирають потрібну тканину. Для скатертей, доріжок, серветок, занавісок
застосовують льон, льон з лавсаном, сирове полотно, а для панно та
килимків – каньову, рогожку, мішковину, полотно, бортівку, сукно,
шерсть, драп. Для сумок і газетниць використовують тканину з нечітко
вираженою структурою. Для блузок і святкових суконь застосовують тонші
тканини – батист, маркізет, шовкові, тонкі шерстяні, а для верхнього
одягу – сукно і драп, неткані матеріали.

Нитки (пряжа) – скручені волокна, які бувають натуральними (лляні,
конопляні, бавовняні, вовняні, шовкові), штучними, синтетичними та
змішаними. За призначенням їх поділяють на швейні, вишивальні, в’язальні
та штопальні. За зовнішнім виглядом нитки бувають матові й глянцеві, або
мерсеризовані (міцніші).

Нитки, які застосовують у рукоділлі, розрізняють за якістю, структурою,
товщиною й кольором. Швейні бавовняні нитки бувають сирові (натурального
кольору), білі та фарбовані, різної товщини: найгрубіші № 10, найтонші №
80. кожна нитка складається з кількох ниток – вкруток, скручених в одну.
Чим більша кількість вкруток, тим міцніша нитка. Вишивальні нитки
виготовляють із різних волокон, вони різні за товщиною, ґатунком і
кольором: бавовняні, шовкові, вовняні, синтетичні – муліне, ірис,
ромашка, акрил тощо.

Добирати нитки для роботи бажано при денному освітленні, оскільки
електричне світло спотворює їх колір. Нитки слід перевірити на міцність
фарбування. Для цього нитку опускають у гарячу воду, злегка намилюють і
протягують між складеною вдвоє білою тканиною. Якщо на тканині
залишається слід від фарби, то всі нитки треба намилити і залити окропом
на чверть години. Потім прополоскати, кілька разів міняючи воду, і
закріпити фарбу оцтом ( одна столова ложка на склянку води ) впродовж
п’яти хвилин.

Канва – спеціальна тканина для вишивання лічильними швами, переплетення
ниток якої створює клітинки різного розрізу залежно від ґатунку
матеріалу.

Закріплюють канв на робочій тканині швом уперед голку спочатку вздовж
рисунка, а потім упоперек. Перед початком роботи перевіряють, чи
однакові за товщиною нитки основи і піткання тканини та канви. Канву
можна виготовити самому, висмикуючи із тканини за рахунком нитки основи
і піткання.

Для вишивання ошатних суконь і сценічних костюмів, виготовлення
різноманітних прикрас потрібні бісер, стеклярус і лелітки (блискітки ).

Інструменти та пристосування

Вигляд готового виробу багато в чому залежать від використаного
матеріалу та застосованих інструментів.

Голки бувають різні за довжиною і товщиною. Для рукодільних робіт треба
мати набір швейних і штопальних голок: дуже тонкі( № 0-1) для вишивання
бісером і стеклярусом; тонкі ( № 2-3) для вишивання на тонких тканинах;
середні ( № 3-5) – на лляних тканинах; товсті з великим овальним вушком
( № 6-12) для роботи на цупких тканинах, а також для вишивання ірисом,
тасьмою, синтетичними нитками. Товсту нитку легше проколювати, змастивши
голку милом.

Зберігати голки бажано разом із ниткою, зав’язаною вузликом, у
спеціально зшитих подушечках або книжечках зі шматочків фланелі чи
тонкого сукна.

Нитковдівач – спеціальний пристрій , який полегшує затягування нитки в
голку.

Наперсток захищає середній палець правої руки від проколів голкою,
допомагає робити чіткі проколи щільної тканини. Він може бути металевим
або пластмасовим і має обов’язково відповідати розміру пальця.

Ножиці мають бути кількох розмірів, з гострими лезами і кінцями які
щільно змикаються. Застосовують великі ножиці, призначені для
розкроювання тканин, середніх розмірів – для оброблення країв виробів і
розрізування мотків ниток, маленькі зі загнутими кінцями – для
обрізування робочих ниток, надрізування ниток тканини при виконанні
мережок та прорізних вишивок і ножиці „зигзаг” – для оброблення країв
тканини.

Кілочок, проколка, або пендель, — довга дерев’яна, металева чи
пластмасова паличка з гострим кінцем, якою виймають намітку, виправляють
кути, вирівнюють петлі і розсовують нитки тканини, щоб мати отвори в
окремих швах.

&

n

1/4

?

e

ue

th

застосовують під час роботи зі щільними й товстими матеріалами: сукном,
повстю, шкірою.

П’яльці – спеціальний пристрій для зап’ялювання тканини під час
вишивання. Вони бувають дерев’яні, металеві або пластмасові, круглої,
квадратної чи прямокутної форми.

2.3 Технологічні особливості вишивки.

Українська народна вишивка славиться багатством технічного виконання.
Безперечно слово вишивка походить від слова шити. На думку дослідників,
давня назва вишивки – „шити”, „шитво”, „шов”. У народній термінології
вишивка ще й зараз називається „нашиттям”, „пошиттям”, „розшиттям”,
„прошиттям” тощо.

Шити, вишивати – це різними способами протягати, закріплювати нитку,
заволочену в голку, наносити стібки на тканину або шкіру. Від того, як
ці стібки прошивали тканину, як вишивальна нитка лягала на основу, через
які проміжки (скільки ниток основи), чи були стібки прямими, нахиленими
чи скісними, натягнутими чи вільно постеленими на тканині, — залежали
відмінності, специфіка виконання.

Результати аналізу збережених зразків вишивок Х – ХХІ ст..
орнаментального й образотворчого гаптування дає змогу виділити такі
техніки, як „прокол”, „шов по формі”, „шов в ялиночку”, „шов в прикріп”.
Техніка гаптування „ в прокол” полягає в тому, що металевою ниткою
проколюється основа тканини і на лицьовому боці стеляться стібки.
Різноманітність густоти і напрямок їх розташування створюють привабливу
неоднорідність структур окремих елементів, мотивів та форм.

Технікою „шов по формі” (скісними стібками застелювались заокруглення,
хвилясті обрамування) та технікою „шов в ялиночку” – поверхневим
нанесенням зустрічно скісних стібків зображувалися галузки, вузькі
стрічки.

Техніка „ в прикріп” полягала в тому, що металеві нитки щільно
накладали одна біля одної на тканину і пришивали до основи тканини
шовковими нитками. Такою ж технікою виконувалась вишивка перламутром,
коралами бісером, шкіряними стрічками, вовняними шнурами тощо. У ХVІІ
ст. була поширена техніка „ в прикріп” по м’якій підстилці, коли під
металеві нитки підстелювали м’які лляні, шовкові, а також техніка „ у
прикріп” по твердій підстилці, коли металеві нитки підкладали картон. В
українському гаптуванні ці техніки можна побачити на плащаницях, ризах,
покровах, завісах тощо. Художнє звучання підсилювалося введенням дрібних
скісних стібків на підстеленні – „шов по мотузці”, прямих стібків часто
в шаховому порядку – „панцерний шов”. У сюжетних зображеннях – обличчя,
руки – різними, згідно з формою, стібками – „єдвабний шов”.

Упродовж століть домінуючими способами вишивання було нанесення
вишивальною ниткою прямих, скісних, зустрічно скісних стібків. Ці три
способи накладання розвивались по – різному в певних середовищах, у
творчості вишивальниць у поміщицьких, дворянських, монастирських,
міських майстернях та в народній творчості.

Результати аналізу датованих вишивок ХVІІ – ХІХ ст., виконаних ручно
пряженими лляними, вовняними нитками, заполоччю тощо, дає змогу виділити
два основних методи нанесення нитки на основу: двосторонній та
односторонній.

Двосторонньо на тканину наносяться стібки такими техніками: перебір,
штапівка, „позад голки”, двостороння гладь, стебловий шов, соснівка,
штапівка, різні техніки виколювання, вирізування, мереження, рубцювання,
обметання тощо. Вони відомі в усіх областях України.

Не менш різноманітні на території України і техніки одностороннього
вишивання, тобто нанесення вишивальних стібків з виворотного або
лицевого боку тканини. Вишивання з виворотного боку (низинка,
занизування) – це послідовне протягання вишивальної нитки від одного
кінця тканини до другого, під час якого застеляється певна кількість
ниток основи перемінно один раз – з виворотного, а другий – з лицевого
боку. Внаслідок цього на виворітній стороні тканини утворюється
візерунок зворотний, тобто негативний тому, що є на лицевій стороні.
Відома поперечна, повздовжня, із замочками, „ розквітчана” низинка.

Українські вишивальниці постійно збагачували, розробляли нові техніки
поверхневого вишивання з лицевого боку. До них належать: поверхниця,
набирування, кафасор, двобічна штапівка, верхоплут, бігунець, плетінка,
кіска, ретязь, хрестик, „ через чисницю”, ланцюжок – тамбур, „кучерями”,
парами, рушниковий, городоцький, бавничковий шов, вибирання тощо.

Названі техніки – найтиповіші у вишивальному мистецтві українського
народу. Вони не вичерпують усього багатства вишивання, їх різні типи
збагачують локальні підтипи, групи, відомі в кожному районі, навіть в
окремих селах. Крім цього, індивідуальна творчість вишивальниць,
„легкість” рук впливає на відмінність виконання одних і тих самих технік
вишивання, які змінюються залежно від призначення, матеріалів, розмірів,
форми, кольору виробів.

Розділ ІІІ. Технологічна частина.

3.1Конструктивна частина.

Основні виміри і прибавки.

№ п/п Умовне позначення Назва виміру Значення

см Прибавки Сума

1 Ош Обхват шиї 35

2 Ог Обхват грудей 88 4 92

3 От Обхват талії 68 2 70

4 Ост Обхват стегон 96 2 98

5 Шп Ширина переду 40

6 Шсп Ширина спинки 34

7 цг Центр грудей 20

8 ДСТ Довжина спинки до талії 41

9 ДТп Довжина до талії переду 44

10 Рв Розхил виточки 7

11 Вг Висота грудей 25

12 Дпл Довжина плеча 13

13 Дв Довжина виробу 90

Послідовність креслення конструкції

основи приталеного силуету жіночого

плечового виробу.

№ п/п Послідовність побудови Формула Числове значення

1 Ширина виробу АА1 АА1=(Ог2+П)/2 44+4=48

2 Довжина виробу АН АН =Дв 100

3 Лінія талії АТ АТ=Дст+0,5 41+0,5=41,5

4 Лінія грудей АГ =(СГ2/3)+П (44/3)+4=19

5 Лінія стегон ТС ТС=18-16 18

6 Ширина спинки ГГ2 ГГ2=Шс+0,5 17+0,5=17,5

7 Ширина пройми Г2Г3 Г2Г3=СГ2/4 44/4=11

8 Лінія бокового шва Г2Г4 Г2Г4=Г4Г3=Г2Г3/2 11/2=5,5

Спинка

9 Ширина ростка Аа Аа=6,5-7 6,5

10 Висота ростка аа1 аа1=2,5 2,5

11 Нахил плеча А2П А2П=2 2

12 Відстань до виточки а1в а1в =4-4,5 4

13 Довжина виточки вв1 вв1=7-8 7

14 Розхил виточки вв2 вв2=2,5 2,5

15 Довжина плеча в2П1 в2П1=Дпл-а1в 13-4=9

16 Лінія пройми П1Г4 Г2П2=6

Г20=3(бісектриса)

П1П20Г4 6

3

17 Лінія виточки талії середина ТТ9=ГТ8

Глибина 1,5+1,5

Т9Т8=Т9Т4=18

3

18

18 Лінія стегон СС2 СС2=(Ост+2)/4 (92+2)/4=23,5

Пілочка

19 Лінія балансу А1А4 А1А4=Дтп – Дтс-1 45-41-1=3

20 Ширина горловини А1а3 А1а3=Аа=6,5 6,5

21 Глибина горловини

А4А6 А4А6=А1а3+1 6,5+1=7,5

22 Відстань від виточки

Г1ц, А4А7 Г1ц=цг=9

А4А7=Г1ц+1 9

9+1=10

23 Довжина виточки А7Ц1 А7Ц1=Вг=2,5

А7А3=0,7-1 25

1

24 Розхил виточки А7А8 А7А8=Рв

А3ц1=Ц1А10

25 Довжина плеча А10А11 А10А11=Дпл-А5А3 13-3,5=9,5

26 Лінія пройми А11Г4 Г3П3=5

Г3О1=2,5(бісектриса)

А11П3О1Г4 5

2,5

27 Талієва виточка Глибина 1,0+1,0

Середина Т1Т6=Г1ц=9

Т6Т5=Т6Т7=15 2

9

15

28 Лінія стегон С1С4 С1С4=(Ост+2)/4 (92+2)/4=23,5

29 Лінія талії ТТ3+Т2Т1=(От+2)/2 (66+2)/2=34

3.2 Загальні відомості про тканини.

Тканини

Для пошиття одягу існує різноманітний асортимент тканин, які треба
підбирати відповідно до призначення одягу. Для постільної, дитячої і
чоловічої білизни використовують полотно, а для предметів верхнього
одягу – різні види тканин.

Кожна тканина може бути одинарної або подвійної ширини. Для постільної
білизни з полотна одинарної ширини, тобто 80 – 90 см, шиють наволочки;
з полотна подвійної ширини, тобто 150 см, ? простирала; з полотна
шириною 200 см – підодіяльники, а шириною 240 – 260 см – простирала для
двоспального ліжка. Полотно для постільної білизни буває різного кольору
і різної якості. Поряд із звичайним полотном, тоншим або товщим,
використовують дамаск або поплін.

Дитячу білизну шиють також з тонких або товстих тканин. З тонких тканин
одинарної ширини використовують поплін, шифон, шифон-батист, різні види
тонкої або товстої фланелі, а також піке-фланель.

Чоловічі сорочки шиють з попліну шириною 80 см, який може бути білим,
кольоровим або в смужку, чоловічі труси шиють також із попліну таких
самих розцвіток, як і сорочки, або із рогожки і зефіру. Літні чоловічі
сорочки шиють з панами шириною 80 см, яка також буває різних кольорів.

Жіночу білизну шиють здебільшого з тонких тканин: натурального і
штучного шовку, найлону, перлону, сатину і шовковистої, блискучої із
зовнішнього боку, фланелі з якої шиють жіночі піжами і плаття-халати.
Жіночі блузки шиють з різноманітного попліну, натурального і штучного
шовку, ситцю, найлону, шовкового трикотажу, гладко пофарбованого і
вибивного сатину. Всі ці тканини випускають одинарної ширини з різними
візерунками, картаті, у смужку тощо.

Літні плаття і спідниці шиють з тих самих тканин, що й блузки, тільки
спідниці не рекомендується шити з найлону, тим більше
гладкопофарбованого. Нарядні вихідні плаття шиють головним чином з
шовкових тканин, а для вечірніх платтів використовують парчу і велюр.
Молоді здебільшого підходять світліші і яскравіші тони, в той час як
літнім – однокольорові і темніші.

Костюми шиють з різноманітних тканин: гладко пофарбованої, у смужку і
картатої шерсті, сукна подвійної ширини, діолену, шерстяної панами,
шерстяного трикотажу і джерсі. До цих тканин потрібна відповідна
підкладка. Жіночі і дитячі пальта шиють також із сукна подвійної ширини,
драпу-велюру, твиду, або бостону.

Кожний хто вміє кроїти, повинен знати, як підібрати підхожий колір і як
вибрати фасон. Не бажано, наприклад, кроїти спідницю з квіточками, а до
неї блузку – із тканини в смужку або картату, і навпаки. Саме так не
завжди поєднуються яскраві тони, наприклад, червоний з жовтим або із
зеленим.

Все це, звичайно, залежить від смаку і вимог моди, але із смаком
одягнені жінки постараються і моду пристосувати до естетики.

Підготовка тканини до розкроювання.

Під час підготовки для розкроювання багатьох із згаданих вище тканин
треба бути дуже обережним.

Полотна для білизни можна розкроювати без зволоження тому що, якщо його
зволожити, воно може перекоситися. При розкроюванні таких тканин треба
давати припуск 1 – 2 см у довжину і в ширину.

Штучний шовк добре перед розкроюванням „потримати на парі”, тому що він
сідає в довжину і в ширину, а під час прасування трохи втрачає і свій
блиск.

Натуральний шовк зволожувати і прасувати не треба, бо він не сідає і не
втрачає блиску.

Тканини з найлону, перлону або крепу зволожувати і прасувати також не
треба, але якщо їх треба попрасувати, то температура праски повинна бути
дуже низькою.

Поплін, ситець і сатин перед розкроюванням обов’язково треба зволожити
або „потримати на парі”, а потім добре випрасувати з вивороту.

Шерстяні тканини також треба „потримати на парі” або у вологій
полотнинці (відпарювання), в якій тканині слід лежати 4 – 5 годин, а
після цього її треба попрасувати по довжині.

Тканини з велюру до розкроювання зволожувати не слід, а прасувати їх
треба при дуже низькій температурі праски. Рекомендується перед
прасуванням на тканину накладати тонкі аркуші паперу.

Розкроювання тканини.

Перед тим як розпочати кроїти, треба визначити основний напрям ниток
тканини. Це робиться для того, щоб всі деталі біли викроєні в тих
напрямах, в яких ідуть нитки тканини.

Не треба одну й ту саму викройку використовувати для кількох різних
фігур; кожній людині треба підготувати свою викройку відповідно до її
розмірів. Викройку треба робити для всіх деталей виробу: в такому разі
при розкроюванні тканину буде використано повністю.

В процесі шиття треба стежити за тим, щоб всі деталі викройки виробу
були складені правильно, тобто: талія – з талією, стегна – зі стегнами,
довжина – з довжиною. Не можна, наприклад, одну деталь робити із
зборками, а іншу — натягнути. В цьому разі плаття або спідниця будуть
пошиті неправильно.

При розкроюванні тканин одинарної ширини часто доводиться вставляти
клини або ж зшивати краї. При цьому треба стежити за тим, щоб довжина
була складена з довжиною (зріз із зрізом), а ширина – з шириною (пружок
з пружком).

Сукно і всі подібні до нього матеріали складають лицьовим боком
всередину. Викройку обводять паличкою крейди з вивороту, причому
крейдяною лінією позначають подвійний шов. Це робиться для того, щоб всі
деталі виробу були складені правильно. Картаті матеріали або в смужку
треба наметувати з лицьового боку, щоб клітки або смужки збігались.

3.3 Послідовність виготовлення виробу.

Перед тим, як приступити до пошиття сукні, учні повинні вибрати фасон
виробу. Вибір може залежати від того, які є традиції в тому районі, де
проживають учні.

Вчитель спочатку повинен навчати учнів зробити побутову викрійку ліфа з
рукавом.

Перед тим як розкроювати вчитель повинен ознайомити учнів з правилами
техніки безпеки при роботі з голкою, шпилькою, ножицями і т.д.

Після ознайомлення з правилами техніки безпеки учні повинні навчитися
правильно викроювати деталі сукні. Спочатку треба знайти повздовжню
нитку на тканині за допомогою якої слід розкладати деталі викрійки.
Викрійки розміщуємо як найраціональніше. Після того, як розмістили
деталі викрійки, треба їх прикріпити до тканини шпильками. Контури
викрійки обводять крейдою. Не слід забувати про припуски на шви. Бо якщо
припуски на шви замалі то виріб по краях може розторочитися. Після того
як відмічені припуски на шви – можна розкроювати. Після розкроювання
учні повинні вибрати елементи вишивки , якими будуть оздоблювати виріб.

Тут вчителеві слід зазначити, про різноманітність фасонів плать і
можливі гармонійні варіанти оздоблення.

Легке плаття – найрізноманітніший вид жіночого одягу. Це власне плаття і
його різновидності – плаття — костюми, халати, плаття — халати,
сарафани, власне блузки і їх різновидності – блузки – джемпери.

Плаття складається з двох частин: верхньої – переду або пілочок і
спинки і нижньої – спідниці, яку з’єднують по лінії талії (відрізне
плаття). Крім того, розрізняють суцільнокроєні плаття (сорочкової
форми). Плаття бувають із застібкою ( по спинці або переду) і без неї; з
рукавами і без них; з комірами і без них. Коміри, як і рукава, бувають
вшивні або суцільновикроєні разом із пілочкою і спинкою.

За формою, характером покрою і художнім оформленням жіночі плаття можна
об’єднати в такі групи: плаття ділового характеру, для випускного балу,
весільні, нарядні шовкові, шерстяні, вечірні, плаття – костюми, блузки,
спідниці, халати і плаття дитячого асортименту.

Важливим елементом одягу є його оздоблення. При оздобленні одягу
враховували вік і стать людини. Найошатнішим був одяг молодих жінок,
який вони мали право носити тільки до народження першої дитини. З
народженням кожної наступної дитини кількість узорів і кольорів
зменшувалася, скромнішим ставав головний убір та використовувані
матеріали. яскравішим і більш барвистим був дівочий та парубоцький одяг,
а найскромнішим – одяг літніх людей.

Сучасні варіанти розміщення орнаментів на тому чи іншому виробі
залежить від його призначення, розмірів і форми, смаку і відчуття міри
майстрині, її знання традицій та фантазії. Компонуючи орнамент, завжди
слід виділяти його центральну частину.

У всіх видах творчості, крім форми та узору майбутнього виробу, важливу
роль відіграє колорит – гармонійне поєднання кольорів та їх відтінків.
Кожному народу з його багато віковими традиціями властиві кольорові
поєднання, які відрізняються багатством відтінків, об’єднаних в основні
тони.

Здебільшого колорит виробів є візитною карткою країни, області, району
і навіть окремого села.

Щоб усі кольори поєднувалися між собою та з тлом виробу, потрібно
дотримувались основних законів кольорознавства.

Усе розмаїття яскравих сполучень і кольорових відтінків, які ми бачимо
в природі, можна поділити на дві групи: кольорові, або хроматичні, та
безбарвні, або ахроматичні.

До хроматичних належать кольори сонячного спектра: основні – червоний,
жовтий, синій та проміжні – оранжевий, зелений, фіолетовий. Проміжні,
або додаткові, кольори утворюються змішуванням двох основних: оранжевий
– червоного і жовтого, зелений – синього і жовтого, фіолетовий –
червоного і синього.

До ахроматичних (безбарвних) кольорів, які не мають яскраво виражених
ознак, належать білий, чорний, сірий кольори та всі їх відтінки.

Хроматичні кольори у свою чергу поділяються на теплі і холодні.

До теплих належать яскравіші кольори, які нагадують сонце –
тепло-жовтий, оранжевий, червоний; до холодних – синій, зелений,
фіолетовий та всі їхні відтінки. Найтепліший колір – червоний, а
найхолодніший – синій. Залежно від насиченості кольори бувають світлими
і темними, поєднання їх називають контрастністю.

Хроматичні кольори характеризуються кольоровим тоном – співвідношенням
одного кольору до його відтінків, а також різних кольорів один одного;
насиченістю, густотою та яскравістю – ступенем насичення того чи іншого
тону.

Ахроматичні кольори відрізняються тільки світловою або відносною
близькістю якогось кольору до білого.

У рукоділлі рекомендується використовувати не тільки чисті кольори
спектра, а й проміжні відтінки їх. Такі поєднання м’якші, спокійніші,
краще сприймаються. Гармонійне поєднання часто завершується рівновагою
теплих і холодних, темних і світлих тонів. Один і той самий орнамент
сприймається по-різному, якщо змінити кольори ниток у вишивці. Від цього
він може бути яскравим і барвистим або стриманим і бляклим.

Слід пам’ятати, що тло виробу завжди доповнює узор, тому його колір має
підкреслювати ритмічність повторення кожного окремого мотиву або фігури.

У народній творчості окрім однобарвних, або монохромних, узорів широко
застосовують дво- і триколірні, а також багатобарвні, або поліхромні.

Добре поєднуються такі кольори: червоний із чорним, жовтим, сірим,
коричневим, бежевим, оранжевим, синім і білим; синій із сірим,
блакитним, бежевим, коричневим, жовтим, рожевим, золотистим; жовтий із
коричневим, чорним, червоним, оранжевим, сірим, блакитним, синім,
фіолетовим; зелений із темно-жовтим, лимонним, салатовим, сірим, жовтим,
оранжевим, коричневим, чорним, кремовим; фіолетовий із бузковим,
бежевим, рожевим, сірим, жовтим, золотистим, чорним.

В кожному районі вишивають по різному, навіть села в одному і тому ж
районі відрізняються вишивкою одне від одного. Але все ж на Західній
Україні переважає геометричний орнамент.

Орнамент не був придуманий просто так, орнамент – це був ніби код.
Кожна лінія, кожен колір щось означав. Закодована мудрість віків
передавалася з покоління в покоління. Вишивка носить в собі дуже багато
символічних рис, має щось магічне. Наприклад, пряма горизонтальна лінія
означає землю, вертикальні хвилясті лінії – дощ. Коло, ромб чи квадрат
зображували сонце. Кінь і олень символізували добробут і благополуччя.
Дуб і калина – мотиви, що найчастіше зустрічаються на парубочих сорочках
і поєднують в собі символи краси і сили, але сили незвичайної,
невмирущої краси.

Отже по орнаментах можна прочитати думки людей того чи іншого регіону,
їх особливості.

За призначенням вишиті вироби поділяються на чотири групи. До четвертої
групи належить носильне вбрання – чоловічі та жіночі сорочки, жіночі
блузки, сукні, халати, нічні сорочки. Ці вироби складаються з таких
основних деталей: станок (перед і спинка), рукава і комір, чохли.
Залежно від фасону вироби можуть мати планки, кишені, кокетки.

Вчитель повинен пояснити учням, як розміщувати вишивки на виробі. Учні
вибирають орнамент яким будуть прикрашати свої вироби. Під час роботи
вчитель може нагадувати учням про правила техніки безпеки.

Як виріб буде готовий учням потрібно буде пояснити як правильно зшити
його деталі.

Зметування і пошиття.

Для шиття блузок, чоловічих сорочок вишивальниці використовують шов
упідгин із закритим зрізом, закріплений строчкою за голкою. Цей шов
виконується так. Дві деталі складають лицьовими боками всередину,
причому нижню деталь випускають з-під верхньої на ширину строчки у
готовому вигляді з додаванням 0,3 см і зметують. Після цього деталі
розгинають в різні боки, нижньою деталлю накривають верхню, підгинаючи
0,3 см і з’єднуючи строчкою за голкою на відстані 0,1 – 0,2 см від
підігнутого краю.

Крім того, для з’єднання деталей вишитих виробів застосовують також
зшивні шви з сучасним обметуванням зрізів. Для цього дві деталі виробу
складають лицьовими боками всередину, зрівнюючи зрізи і зшивають
машинною строчкою на відстані 0,7 … 0,8 см від краю з одночасним
обметуванням. Можна також застосувати для тканини, шов що осипається.

Перед тим, як приступити до машинної операції необхідно нагадати
термінологію машинних операцій. Також можна нагадати про машинні шви.

Після того як будуть зшиті основні деталі виробу, зад і пілочка учні
повинні приступити до обробки горловини низу, пройми і низу виробу.

Обробка низу виробу.

Для обробки низу виробу машинним швом застосовують шов у підгин з
відкритим або закритим зрізом. Підгин з закритим зрізом: зріз деталі
підгинають на виворіт перший раз на 0,5 – 0,7 см, а другий – на 0,9 – 1
см, після чого прокладають машинну строчку. Для обробки низу ручним
способом застосовують потайний підшивний шов.

Після пошиття виробу необхідно попрати і зробити волого-теплову обробку
(ВТО).

ВТО

Для волого-теплової обробки застосовують пропрасовувачі з марлі або
м’якої бавовняної тканини.

Перед виконанням ВТО деталі або виріб зволожують з пульверизатора; якщо
на тканині залишаються плями від води виріб прасують без зволоження.

Усі шви виробу спочатку розпрасовують, а потім запрасовують у один бік.

ВТО деталей і виробу з вивороту проводять без пропрасовування.

Вишивку прасують тільки з виворітної сторони.

Висновки.

Українській жінці був завжди притаманний вишуканий смак, витончене
відчуття краси. Своїми руками в хатніх умовах, вона пряла, фарбувала,
ткала, шила, вишивала кожну деталь свого убрання. Вже пошита річ
удосконалювалася віртуозними технічними прийомами, додатково
прикрашалась аплікацією, художнім ручним шитвом. Деталі костюма та
орнамент мали в собі оберегову захисну символіку. Жодний елемент не був
випадковим: виконуючи свою унікальну функцію, він ніс важливий зміст,
органічно підсилюючи загальну естетичну композицію. І виготовлення
кожного компонента костюма, і сам процес убирання супроводжувалися
чіткою послідовністю та традиційною ритуальністю. Вбираючи в себе усю
палітру складових вбрання, ця книга являє собою єдине ціле у розумінні
суті, про почуття національної гідності і ту унікальність, без якої ми
мало кому цікаві, навіть за тотального зближення культур.

Нині триває економічне і культурне зближення народів, посилюються
процеси уніфікації, стандартизації, а зрештою – глобалізації, що створює
дедалі більший розрив з традиційними формами культури. Це загрожує нам
втратою автентичного зв’язку із своїм корінням. І водночас спонукає
підійти до історичної ретроспекції з новим поглядом, глибинно відчути
зміст і суть своєї національної свідомості. Це як „шлях до себе”, до
моменту істини, до тієї точки опору, де має відгукнутись наш особистий
потенціал. Адже невичерпність матеріалу і яскравих ідей, що розгортає
традиційна культура для сучасника, це безмежний простір для реалізації
нових творчих пошуків, відкриттів, унікальних методів самовираження
людини сьогодні. Тому книжка, яку ви тримаєте в руках, безцінна. Це
результат тривалого творчого шляху автора – дослідника, історика і
художника, що ділиться з нами не лише науковим досвідом, але й
багатогранним баченням краси і сили рідної культури.

Література.

Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є.,
Декоративно-прикладне мистецтво. Л. „Світ”. 1992.

Борецька Є.Я., Малюга П.М., Технологія виготовлення легкого жіночого та
дитячого одягу. К. „Вища школа”.1992.

Джигурда -Литвенець Є.М., Ручне вишивання і нанизування. К. „Вища
школа”. 2004.

Микуландра Івка, Теорія крою. К. „Техніка”.1972.

Наулко В.І., Культура і побут населення України. К. „Либідь”.1993.

Ніколаєва Тамара, Український костюм надія на ренесанс. К. „Дніпро.2005.

Селютін І.Ю., Оригінальні моделі модного одягу. „Издательство
Сталкер”.2002.

Шерстюк Л.І.,Художня гладь. К. „Техніка”.1996.

Додатки

PAGE

Похожие записи