.

1. Автомобільні шини і їх будова. 2. Підготовка до роботи, порядок роботи та правила обслуговування ацетиленових генераторів. 3.Засоби захисту від ур

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
7 10876
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмету: “Технічні науки”

1. АВТОМОБІЛЬНІ ШИНИ І ЇХ БУДОВА

Пневматична шина — найважливіша частина автомобільного колеса. Вона
вбирає невеликі поштовхи та удари від нерівностей дороги під час руху.
Це забезпечується еластичністю шини й пружністю повітря, яким її
заповнено.

Рис. 1. Автомобільна шина у зборі з колесом:

1 — обід колеса; 2 — ободова стрічка; 3 — покришка;

4 — камера; 5 — г вентиль

Автомобільна шина (рис. 1) складається з покришки 3, камери 4 з вентилем
5 і ободової стрічки 2, надітої на обід 1 колеса. Шина захищає камеру
від пошкоджень і тертя об обід колеса й борти покришки. Покришка утворює
зовнішню несучу оболонку шини, а камера — її внутрішню порожнину. Іноді
на легкових автомобілях застосовують шини без камери (безкамерні}.
Герметичність у них досягається нанесенням спеціального
герметизувального шару на внутрішню поверхню покришки й щільною посадкою
покришки на полички обода. Безкамерні шини легші, менше нагріваються,
але потрібна більша точність виготовлення обода, трудомісткіше технічне
обслуговування цих шин.

Покришка (рис. 2) складається з каркаса 3, бортів 1, брекера
(подушкового шару) 4, боковин 5 і протектора 6.

Каркас 3 слугує основою для покришки, надає їй потрібних міцності й
гнучкості. Він складається з кількох шарів прогумованого корду. Залежно
від розташування ниток корду в каркасі шини поділяються на: •
діагональні (рис. 2, а); • радіальні (рис. 2, б).

У каркасі діагональних шин нитки сусідніх шарів корду перетинаються під
певним кутом (95… 115°) і кількість шарів завжди парна. Під час
контакту шини з дорогою змінюється кут перехрещування ниток корду, що
призводить до підвищених деформації й теплоутворення, а також знижує
термін служби шин.

Рис. 2. Поперечні розрізи покришок шин:

а — діагональної; б — радіальної; / — борти; 2 — дротяне кільце; 3 —
каркас; 4 — брекер (подушковий шар); 5 — боковини; 6 — протектор

У радіальних шин (типу Р) нитки корду в каркасі розташовуються від борта
до борта (по радіусу) й не перетинаються одна з одною. Така конструкція
каркаса більш прогресивна: менша кількість шарів корду, зменшуються
теплоутворення й опір коченню. Термін служби радіальних шин набагато
більший, ніж діагональних.

Борти 1 (рис. 2) призначаються для кріплення покришки на ободі колеса.
Борт складається з шарів корду, загорнутих навколо дротяного кільця 2,
що створює нерозтяжну конструкцію й надає жорсткості посадковій поверхні
покришки.

Брекер 4 — це гумотканинний прошарок, прокладений між каркасом Зїл
протектором 6 по всьому обводу покришки. Брекер пом’якшує дію протектора
на каркас. Для радіальних шин наявність брекера особливо важлива,
оскільки він сприймає окружні зусилля й обмежує розтягання ниток корду.

Протектор 6 становить бігову частину шини. Ззовні він має рисунок у
вигляді виступів і канавок між ними. Завдяки рисунку протектора
забезпечується потрібне зчеплення коліс із дорогою, тому для різних
покриттів доріг застосовують різні рисунки протектора.

Боковини 5 наносяться у вигляді тонкого еластичного шару гуми на бічні
стінки каркаса й призначаються для захисту шин від механічних
пошкоджень, проникнення вологи й т. д. На боковинах наносять позначення
покришок.

Камери для автомобільного колеса виготовляють з еластичної
повітронепроникної гуми. Розмір камери завжди дещо менший від розміру
порожнини покришки, щоб у накачаному стані не утворювалися складки.
Повітря в камеру подається через вентиль, що становить зворотний клапан,
який дає змогу нагнітати повітря всередину й автоматично перекривати
його вихід назовні. Вентиль складається з корпусу, золотника й ковпачка.
Корпус роблять із латуні у вигляді трубки й закріплюють у стінці камери
за допомогою гайки або вулканізацією.

Рис. 3. Спеціальні шини:

а — аркова; б — пневмокоток

Для підвищення прохідності автомобілів в умовах бездоріжжя (розмоклі
Грунти, засніжені дороги, зоране поле) використовують спеціальнішими —
аркові й пневмокотки (рис. 3, а, б відповідно).

Аркова шина має профіль у вигляді арки, відношення Н/В — 0,3—0,4, що
створює велику площину контакту, зменшує питомий тиск на Грунт, а
загалом сприяє підвищенню прохідності. Аркові шини встановлюють замість
здвоєних задніх шин на спеціальний обід.

Пневмокотки мають П-подібний профіль перерізу, відношення Н/В —
0,2…0,3, характеризуються підвищеною еластичністю й дуже малим тиском
на ґрунт, тому призначаються для транспортних засобів, які працюють на
сніговій цілині, сипких пісках або в заболоченій місцевості. Спеціальні
шини виготовляють в обмеженій кількості.

Позначення й маркування шин. На боковині кожної покришки наносять
позначення (основні розміри) й маркування: товарний знак
заводу-виготовлювача; дату виготовлення; порядковий номер; індекс
максимально допустимої швидкості (L відповідає 120 км/год, Р — 150, Q —
160, S ~ 180 км/год); індекс вантажопідйомності (для шин легкових
автомобілів 75 відповідає 387 кг, 78 — 425, 80 — 450, 82 — 475, 84 — 500
кг і т. д.); балансувальну мітку, яка показує найлегшу частину шини;
норму шаровості для шин вантажних автомобілів.

Основні розміри шини (див. рис. 5.8) позначають двома групами цифр через
риски. Перша група цифр означає ширину профілю В, друга — посадковий
діаметр d на обід колеса. Ці розміри зазначають у міліметрах чи дюймах
або мішаними. Наприклад, 8,40 = 15; 215 =380. Тут у першому позначенні
ширину профілю В і діаметр d дано в дюймах, а в другому позначенні ці
самі розміри зазначено в міліметрах. Для позначення радіальних шин у
кінці ставлять літеру Р, наприклад 185= 15Р.

Дату виготовлення й завод-виготовлювач шини позначають цифрами та
літерами, тут же зазначають номер покришки. Наприклад, 287Нк169527:
число 287 (28-й тиждень 1987 р.); Нк — Нижньокамський шинний завод;
169527 — порядковий номер шини.

На боковинах покришок зазначають також модель, номер державного
стандарту, штамп ВТК, сортність виробу. Для безкамерних шин роблять
напис «Безкамерна», для морозостійких — «Північ».

Основні розміри покришки (В і d), зазначені на її боковині, дають змогу
приблизно визначити зовнішній діаметр D за формулою D = d + 2Н,
вважаючи, що висота профілю Н дорівнює його ширині В.

Для шин легкових автомобілів, що мають низький профіль, у позначенні
розмірів зазначають відношення висоти профілю до ширини в процентах.
Наприклад, для автомобіля ВАЗ-2108 розмір шини показують так: 165/70
R13. Тут 165 — ширина профілю (165 мм), 70 – відношення висоти профілю
до ширини в процентах, R — радіальна, 13 — посадковий діаметр обода в
дюймах.

Порядок монтажу й демонтажу шин. До експлуатації приймаються шини, які
не мають дефектів і точно відповідають вимогам державних стандартів і
технічних умов на шини. Автомобілі комплектуються шинами за
рекомендацією шинної промисловості на підставі технічної документації на
автомобіль і з урахуванням дорожньо-кліматичних умов. Відповідно до цих
рекомендацій заборонено ставити на колеса одного моста шини діагональної
й радіальної конструкцій, а також шини з різним рисунком протектора.

Монтаж шини виконують на чистий і справний обід. При цьому перевіряють,
щоб на внутрішній поверхні покришки не було

пошкоджень, протирають від вологи й посилають тальком. Після цього в
покришку закладають камеру, злегка підкачують її повітрям, щоб набрала
круглої форми. Потім шину надягають на обід колеса, виводячи в паз обода
вентиль камери. Далі між ободом і бортом шини вставляють знімне бортове
кільце, а в канавку обода встановлюють замкове кільце. Розглянута
технологія застосовується для коліс вантажних автомобілів, що мають
плоский обід.

Демонтаж шини (рис. 4) здійснюють у такій послідовності: повністю
випускають повітря з камери; відтискують борт покришки від диска колеса,
користуючись прямою лопаткою й лопаткою з кривим захватом; спочатку
прямою, а потім обома лопатками відтискають замкове кільце й виймають
його; далі, перевернувши шину, виймають із неї диск колеса.

Рис. 4. Послідовність демонтажу шини:

а—в — відтискання борта покришки; г, д — відтискання й зняття залікового
кільця з канавки; в — зняття ободу з диском

Монтаж і демонтаж шин легкових автомобілів здійснюють в умовах станцій
технічного обслуговування на спеціальних верстатах. Для індивідуального
розбирання й складання шин можна користуватися також монтажними
лопатками. Головне правило: починати монтаж треба з боку шини,
протилежного вентилю, а демонтаж — з боку вентиля, послідовно
відокремлюючи спочатку зовнішній борт покришки, а потім внутрішній.

Система централізованого регулювання тиску повітря в шинах, що
застосовується на вантажних автомобілях підвищеної прохідності (ГАЗ-66,
ЗІЛ-131 та ін.), дає змогу підвищити прохідність автомобіля під час руху
по м’яких дорогах зменшенням тиску повітря, що здійснює водій зі своєї
кабіни. При цьому збільшується площа контакту шин із поверхнею дороги,
знижується питомий тиск і підвищується прохідність автомобіля. Після
подолання важкої ділянки дороги водій знову підвищує тиск у шинах,
контролюючи його за допомогою манометра й підтримуючи в заданих межах.

Повітря до системи регулювання надходить від компресора, що приводиться
в дію двигуном автомобіля ГАЗ-66 (рис. 5, а).

Рис. 5. Система централізованого регулювання тиску повітря в шинах:

а — схема ( 1 — компресор; 2 — регулятор тиску; 3 — повітряний балон; 4
— запобіжний клапан; 5— манометр; б— кран керування; 7— трубопровід); б
— кран керування тиском ( 1 — корпус; 2, 4 — манжети; 3 — втулка; 5 —
гайка;

6 — золотник)

2. ПІДГОТОВКА ДО РОБОТИ, ПОРЯДОК РОБОТИ

ТА ПРАВИЛА ОБСЛУГОВУВАННЯ АЦЕТИЛЕНОВИХ ГЕНЕРАТОРІВ

Ацетиленовим генератором називається апарат, призначений для одержання
ацетилену шляхом розкладання карбіду кальцію водою.

Ацетиленові генератори бувають стаціонарні і пересувні.

Рис.6. Схема генератора МГ-55

Стаціонарні генератори застосовуються на тих заводах, де необхідно
харчувати одночасно велику кількість стаціонарних зварювальних посад. У
цьому випадку (Рис. 6) ацетилен подається до робочого місця по трубах.

Стаціонарні генератори застосовують також для виробництва розчиненого
ацетилену, що поміщають у балони. Надалі такі балони використовуються
для харчування пересувних чи стаціонарних зварювальних посад.

При провадженні робіт по зварюванню і різанню на монтажі (прокладка
трубопроводів, виготовлення будівельних конструкцій і т.п.), а також при
невеликій кількості посад у цехах заводів застосовуються невеликі
пересувні ацетиленові генератори. Зварник зобов’язаний знати пристрій і
правила звертання з такими генераторами.

Генератор МГ-55 (конструкція інж. Милославського і Глізманенко) є
переносним апаратом малої продуктивності системи «вода на карбід».Схема
генератора показана на рис.6. У генераторі МГ-55 карбід кальцію
завантажують у шухляди 1 реторт 2, що потім закриваються кришками 10.
Вода з резервуара 6 по шлангу 7 через кран 9 надходить в одну з реторт і
змочує карбід кальцію, що знаходиться в першому відділенні
завантажувальної шухляди. Ацетилен, що утвориться, по трубці 3
надходить у нижню частину генератора (газгольдер) і збирається там під
перегородкою 4, витісняючи воду з нижньої частини корпуса генератора у
верхню через циркуляційну трубу 8. При цьому внаслідок підвищення тиску
газу в реторті 2 вода перестає надходити в неї по шлангу 7 з резервуара
6. Коли частина газу, що відводиться з генератора по трубці 5, буде
витрачена, тиск у газгольдері і реторті понизиться, і вода знову надійде
в реторту, заповнивши наступне відділення завантажувальної шухляди з
карбідом кальцію. Це повторюється доти, поки весь карбід кальцію в даній
реторті не буде витрачений, що визначається по появі води при відкритті
спробного крана, що мається на кожній реторті. Тоді подача води з
резервуара 6 переключається на другу реторту, а перша очищається від
мулу, промивається і знову завантажується карбідом кальцію.

З газгольдера генератора ацетилен приділяється в пальник через трубку 5
і водяний затвор. Тиск газу в генераторі визначається різницею рівнів
води у верхній і нижній частинах корпуса: чим більше різниця цих рівнів,
тим вище тиск газу, і навпаки. При малому доборі ацетилену з генератора
він накопичується в нижній частині корпуса, витісняючи воду у верхню
частину; тиск газу при цьому зростає. При посиленому доборі газу з
генератора тиск у ньому знижується. Таким чином, тиск газу в цьому
генераторі буде перемінним і залежить від витрати газу з генератора. У
шухляду завантажується карбід кальцію грануляції 15 х 25 чи 25 х 80 мм
до половини висоти кожної секції шухляди. У кожну шухляду поміщають до
2,5 кг карбіди кальцію. Генератор МГ-55 забезпечує безупинне
газоутворення завдяки наявності двох реторт, а також можливості
поповнення запасу води в кільцевому резервуарі без припинення добору
газу. До недоліків цього генератора потрібно віднести неповне
розкладання карбіду кальцію і можливість місцевого перегріву ацетилену в
ретортах.

Правила обслуговування ацетиленових генераторів. Під час обслуговування
ацетиленового генератора варто пам’ятати про те, що ацетилен є
вибухонебезпечним газом, особливо якщо він знаходиться в суміші з
повітрям, а тим більше з киснем. Тому зварник, що обслуговує генератор,
повинний бути добре знаком з інструкцією з техніки безпеки при роботі з
карбідом кальцію й ацетиленом, а також з інструкцією з обслуговування
генератора даної системи.

При підготовці ацетиленового генератора до роботи необхідно очистити
його від залишків мулу і заповнити водою до встановленого інструкцією
рівня. Для очищення від мулу потрібно застосовувати латунні чи
алюмінієві шкребки, але ні в якому разі не можна вживати сталевий
інструмент, тому що він може висікти іскру, що приведе до вибуху
генератора. Водяной затвор заповнюється до рівня, установленого
контрольним краном. Реторти і кошики повинні бути промиті водою і
висушені.

Генератор завантажується карбідом такої грануляції й у такій кількості,
що зазначена в інструкції з експлуатації. Пил і дрібні частки (менш 2
мм) повинні відсіватися. Використання карбідного пилу і дріб’язку
дозволяється тільки при наявності спеціальних чи пристроїв у
генераторах, пристосованих для роботи на карбідному пилу.

При пуску генератора перші порції газу, що містять домішку повітря,
випускаються в атмосферу через пальник і водяник затвор до появи запаху
ацетилену для того, щоб у генераторі не залишилася вибухонебезпечна
суміш ацетилену з повітрям.

При кожнім наступному завантаженні реторти необхідно випускати назовні
перші порції ацетилену через продувні крани, що маються на кожній
реторті генератора.

Необхідно стежити, щоб витрата ацетилену не перевищував установленої
норми.

На розкладання карбіду кальцію витрачається визначена кількість води.
Щоб не відбувався перегрів генератора, необхідно під час роботи
підливати воду в нього до встановленого рівня.

У зимовий час при тривалих перервах у роботі генератора необхідно
спускати воду. Спуск води можна робити тільки після того, як весь
завантажений у нього карбід кальцію цілком розклався, а наявний у
генераторі ацетилен весь витрачений.

При роботі не можна залишати намул у генераторі, тому що це приводить до
забруднення території. Осад варто систематично нести в спеціально
відведені для цієї мети ями.

Кришку реторти можна відкривати тільки після повного розкладання
завантаженого карбіду кальцію і зниження тиску газу в реторті до
атмосферного.

Не можна підходити з чи вогнем запаленим пальником до генератора і до
вивантаженого з нього мулу, тому що поблизу їх завжди можливе виділення
ацетилену в навколишнє середовище й утворення вибухової
ацетилено-повітряної суміші.

Зварник (чи його помічник), перш ніж підійти до ацетиленового
генератора, повинний переконатися в тім, що рукавиці й одяг не жевріють
у результаті влучення на них іскор і крапель розплавленого металу.

Генератор повинний установлюватися на відстані не менш 10 м від місця
проведення зварювальних робіт і інших джерел вогню.

Усякий ремонт генератора, зв’язаний із застосуванням відкритого чи
полум’я ударів, можна робити тільки після повного звільнення його від
ацетилену, карбіду кальцію і вапняного мулу, причому генератор повинний
бути ретельно кілька разів промитий чистою водою.

Працюючий чи заряджений карбідом кальцію генератор не можна залишати без
відповідного нагляду.

Після закінчення робіт ацетиленовий генератор необхідно звільнити від
залишків гашеного вапна (мулу) і ретельно промити в тих місцях, де
знаходився карбід і іл. Кошики повинні бути вимиті і висушені.

Якщо в генераторі до кінця роботи залишається ацетилен, то він повинний
бути випущений в атмосферу.

Для правильної і безпечної роботи запобіжного затвора потрібно
виконувати наступні правила.

1. Затвор повинний завжди знаходитися у вертикальному положенні.

2. Воду в затвор потрібно наливати до рівня контрольного крана, при
відкритті якого вода повинна капати, але ні в якому разі не виливатися
сильним струменем. Наповнення затвора водою і перевірка рівня води
повинні вироблятися тільки при виключеній подачі газу

3. При припиненні добору газу необхідно закрити кран на вході в затвор.

4. Не рідше двох разів у зміну при нормальній роботі і, крім того, після
кожного зворотного удару потрібно перевіряти за допомогою контрольного
крана заповнення затвора водою і додавати в нього воду у випадку
зниження її рівня.

5. Не рідше одного разу в тиждень варто перевіряти за допомогою мильної
води щільність усіх з’єднань у затворі (різьблення, прокладки, місця
з’єднання шланга з ніпелем).

6. Не рідше одного разу на місяць затвор варто розбирати, очищати від
мулу і промивати. Сідло клапана затвора середнього тиску випливає перед
його зборкою змазувати тавотом.

7. У зимовий час при роботі на відкритому чи повітрі в неопалюваному
приміщенні з затвора після припинення роботи повинна бути злита вода щоб
уникнути замерзання. При температурі нижче 0° С воду необхідно замінити
незамерзаючою рідиною.

8. При експлуатації затворів закритого типу необхідно мати запас готових
розривних мембран з алюмінієвої чи олов’янистої фольги. Після кожного
зворотного удару розривна мембрана повинна бути перевірена й у випадку
потреби замінена. Ні в якому разі не можна заміняти розривну мембрану
фібровими, гумовими чи якими-небудь іншими прокладками.

3. ЯКІ КОЛЕКТИВНІ ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ВІД УРАЖЕННЯ ЕЛЕКТРИЧНИМ СТРУМОМ
ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ

НА АВТОМОБІЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ

Для забезпечення електробезпеки використовуються окремо або в поєднанні
один з одним такі технічні способи та засоби:

• захисне заземлення;

• занулення;

• вирівнювання потенціалів;

• мала напруга;

• захисне відімкненая;

• ізоляція струмопроводів;

• огороджувальні пристрої;

• попереджувальна сигналізація, блокування, ;шаки безпеки;

• засоби захисту та запобіжні пристрої.

Для захисту людей від ураження електрострумом внаслідок пошкодження
ізоляції і переході напруги на струмопровідні частини машин, механізмів,
інструментів тощо застосовують захисне заземлення (рис. 7) чи занулешія
(рис. 8).

Рис. 7. Заземлення Рис. 8. Занулення

Захисне заземлення — навмисне електричне з’єднання з землею або її
еквівалентом металевих струмопровідиих частин, що можуть опинитися під
напругою.

Заземлення здійснюється за допомогою природних, штучних або змішаних
заземлювачів.

Занулення — це навмисне електричне з’єднання з нульовим захисним
провідником металевих струмонепровідних частин, які можуть опинитися під
напругою (корпуси електроустаткування, кабельні конструкції, сталеві
труби тощо).

Метою занулення є усунення небезпеки ураження людини під час пробою на
корпус обладнання однієї фази мережі електричного струму. Ця мета
досягається внаслідок швидкого відімкнення максимальним струмовим
захистом частини мережі, на якій трапилося замикання на корпус.

Завдяки підключенню до нейтральної точки джерела всіх не-струмопровідних
частин обладнання, однофазне замикання на корпус перетворюється в
однофазне коротке замикання, яке призводить до спрацьовування
максимального струмового захисту.

Захисне заземлення і занулення виконують з метою:

• забезпечення нормальних режимів роботи установки;

• забезпечення безпеки людей при порушенні ізоляції мережі
струмопровідних частин;

• захисту електроустаткування від перенапруги;

• захисту людей від статичної електрики.

Малу напругу (не більше 42 В) застосовують для живлення електроприймачів
невеликої потужності: ручного електрофікованого інструменту, переносних
ламп, ламп місцевого освітлення, сигналізації.

У приміщеннях без підвищеної і особливої небезпеки використовують
переносні світильники з напругою 42 В, а для роботи у приміщеннях з
підвищеною і особливою небезпекою, в тісноті, незручному положенні, коли
є небезпека дотику працюючого до металевих, добре заземлених частин,
застосовують переносні світильники місцевого освітлення напругою 12 В. У
приміщеннях, на робочих місцях, де за умовами безпеки праці
електроприймачі не можуть живитися безпосередньо від мережі напругою до
1000 В, треба застосовувати розподільні або знижувальні трансформатори
із вторинною напругою 42 В і нижче.

Захисне відімкнення — захист швидкої дії, що забезпечує автоматичне
відімкнення електроустановки під час виникнення в ній небезпеки ураження
людини струмом. Така небезпека може виникнути при замиканні фази на
корпус, зниженні опору ізоляції мережі нижче відповідного рівня, а також
у випадку дотику людини безпосередньо до струмопровідної частини, що
знаходиться під напругою.

Захисне відімкнення використовується у тих випадках, коли інші захисні
заходи (заземлення, занулення) ненадійні, їх важко здійснити (в умовах
вічної мерзлоти), дорого коштують або у випадках, коли до безпеки
обслуговування висуваються підвищені вимоги (в шахтах, кар’єрах), а
також у пересувних електроустановках. Найбільше розповсюджене обладнання
захисного відімкнення у мережах до 1000 В. Захисне відімкнення
обов’язкове для ручних електроінструментів.

Основні вимоги, яким має відповідати обладнання захисного відімкнення:
висока чутливість, малий час відімкнення, селективність дії, здатність
здійснювати самоконтроль справності, надійність.

Для захисту від дотику до частин, що перебувають під напругою,
використовується також подвійна ізоляція — електрична ізоляція, що
складається з робочої та додаткової ізоляції. Робоча ізоляція – ізоляція
струмопровідних частин електроустановки. Додаткова ізоляція простіше
досягається виготовленням корпусу з ізоляційного матеріалу
(електропобутові прилади).

Огороджувальні переносні засоби призначені для тимчасового огородження
струмопровідних частин і запобігання помилкових операцій з комутаційною
апаратурою. До них належать ізоляційні накладки, ковпаки, переносні
заземлення (заземлювачі), щити, клітки, плакати.

Часто використовується звукова та світлова сигналізація, написи, плакати
та інші засоби інформації, що попереджують про небезпеку.

Огород жувальні пристрої бувають як суцільні, так і сітчасті. Суцільні
огороджувальні пристрої у вигляді кожухів та кришок використовують в
електроустановках напругою до 1000 В. Сітчасті огороджувальні пристрої —
в електроустановках напругою до 1000 В та вище.

Щоб запобігти попаданню людини під напругу внаслідок помилкових дій під
час роботи, застосовуються спеціальні пристрої — пристрої блокування
безпеки.

Механічне блокування виконується за допомогою замків, стопорів, защепок
та інших механічних пристроїв, які стопорять поворотну частину механізму
у відімкненому стані.

За допомогою блокувальних контактів електричне блокування здійснює
відімкнення напруги під час відчинення дверей огород-жувальних
пристроїв.

Електричне блокування має забезпечувати відімкнення напруги за такого
розчинення дверей, щоб людина не змогла потрапити за огородження до
струмопровідних частин безпосередньо сама або за допомогою інструмента.

Електромагнітне блокування здійснюється за допомогою спеціальних
електромагнітних замків (запорів).

Блокування застосовується в електроустановках напругою понад 220 В, в
яких часто ведуться роботи на струмопровідних частинах, що
огороджуються. Блокування забезпечує зняття напруги зі струмопровідної
частини електроустановки під час проникнення до неї. За принципом дії
блокування буває механічне, електричне та електромагнітне. Механічне
блокування використовують в . електричних апаратах (рубильниках,
автоматах). Електричне блокування здійснює розрив мережі контактами, що
встановлені на дверях огороджувальних пристроїв, кришках і дверцятах
кожухів.

В апаратурі автоматики, обчислювальних машинах використовують блочні
схеми: коли блок видаляється зі свого місця, штепсельний роз’єм
розмикається.

Запобіжні написи, плакати та пристрої призначені для привернення уваги
працюючих до безпосередньої небезпеки, наказу й дозволу певних дій з
метою забезпечення безпеки, а також отримання необхідної інформації.

Всі знаки безпеки встановлюють у місцях, перебування в яких пов’язано з
можливою небезпекою для працюючих, а також на виробничому устаткуванні,
що є джерелом такої небезпеки.

Запобіжні написи, плакати поділяються на чотири групи:

• попереджуючі;

• забороняючі;

• наказуючі;

• вказувальні.

Попереджуючі знаки призначені для попередження працюючих про підвищену
небезпеку. Забороняючі знаки призначені для заборони певних дій.
Вивішують їх на рубильниках, ключах управління тощо.

Наказуючі знаки призначені для дозволу певних дій працюючих тільки під
час виконання конкретних вимог безпеки праці (наприклад, обов’язкове
застосування спеціальних засобів індивідуального захисту працюючих,
вжиття заходів щодо забезпечення безпеки праці), вимог пожежної безпеки
і для показу евакуаційних шляхів.

Вказувальні знаки вказують місцезнаходження різних об’єктів і пристроїв,
пунктів медичної допомоги, складів, майстерень, вогнегасників тощо.

Електрозахисні засоби призначені для захисту персоналу, який обслуговує
електроустановки. За призначенням електрозахисні засоби поділяються на
ізолювальні (діелектричні рукавиці, боти, . калоші, інструмент з
ізолюючими ручками тощо), огороджувальні (переносні огородження,
заземлення тощо) та запобіжні (пояси, захисні окуляри тощо). Ізолювальні
засоби під час експлуатації періодично випробовують.

При експлуатації для запобігання виникнення електротравматизму
використовують спеціальні засоби індивідуального захисту, які
поділяються на основні й додаткові.

До основних електрозахисних засобів відносяться засоби захисту, ізоляція
яких довготривалий час витримує робочу напругу і які дозволяють
доторкатися до струмопровідних частин, що перебувають під напругою.

Ці засоби надійно ізолюють та витримують напругу мережі, обладнання,
дають можливість працювати з ними.

В електроустановках напругою до 1000 В до основних електрозахисних
засобів належать:

• ізолюючі штанги;

• ізолюючі та електровимірювальні обценьки;

• покажчики напруги;

• діелектричні рукавиці;

• інструмент з ізольованими ручками.

До додаткових засобів електрозахисту в електроустановках до 1000 В
належать:

• діелектричні калоші, килимки;

• переносне заземлення;

• огороджувальні пристрої;

• плакати та знаки безпеки.

Як засоби захисту від статичної електрики використовують:

• заземлення технологічного устаткування, трубопроводів тощо;

• загальне і місцеве зволоження повітря в небезпечних приміщеннях
робочої зони, якщо це допускається за умовами виробництва;

• струмопровідну підлогу, а також спецвзуття зі струмопровідною
підошвою, антистатичні рукавці;

• іонізацію повітря, індукційні або тканинні нейтралізатори, пасти.

Захист будівель і споруд від прямих ударів блискавки здійснюється за
допомогою громовідводів. Громовідвід складається з трьох частин:
блискавкоприймальника, що безпосередньо сприймає на себе удар блискавки;
заземлювача, через який струм потрапляє в землю, і струмовідвода, що
з’єднує блискавкоприймальник із заземлювачем.

Захисна дія громовідвода заснована на властивості блискавки вражати
найвищі та добре заземлені металеві споруди. Влаштовуються громовідводи
над спорудами, вони сприймають розряди блискавки на себе. Громовідвід
утворює зону захисту — простір, всередині якого не виникають блискавки.

Згідно з протипожежними нормами і правилами будинки, споруди
обладнуються системами блискавкозахисту. Відсутність їх сприяє
виникненню пожеж.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020