Вітчизняні соціологічні рефлексії початку – середини ХІХ ст.

1. Вплив соціально-політичного середовища на формування специфіки
вітчизняної гуманітарної науки.

2. Феномен Кирило-Мефодіївського Товариства.

3. Протоетносоціологічні мотиви в українській гуманітарній науці.

1. Розвиток української суспільно-наукової думки з кінця XVIIІ ст.
значною мірою відбувався у географічному і державно-політичному просторі
Російської імперії. Разом з цим, ідеологічний вектор великого числа
досліджень вітчизняних гуманітаріїв був спрямований на пошук якісних
відмінностей автохтонних культурних процесів від “великорусских” – тут,
на нашу думку, простежується подібність наукових пошуків з апологією XVI
— XVII ст., спрямованою тоді проти польсько-католицького впливу.

Науковці здійснювали ретроспективний пошук причин занепаду української
культури, вбачаючи їх, в цілому, у чужому суспільному ладі, який штучно
і безапеляційно був насаджений царизмом — так, наприклад, у 1764 році
було скасовано гетьманський лад, у 1781-83 рр. ліквідовано
полково-сотенний устрій.

Вчені і видатні громадські діячі, погляди яких розглядатимуться нижче,
пов’язували депресивні культурні явища також з неприродністю для
вітчизняного соціуму кріпацтва (його було поширено на наших землях у
1780-90 рр.), чужого українській душі явища, яка потребує особистої
свободи.

Насправді кріпосна система, як підкреслюють дослідники, переживала
неминучу кризу не лише в Україні, а й у всій імперії. Це зумовило
загострення політичної та громадської боротьби як у її центрі, так і на
периферії. Характерною особливістю цієї суспільної кризи у Росії було
співпадіння відцентрових суспільно-політичних і громадських процесів.
Іншими словами, національно-визвольні, антикріпосницькі рухи відбувалися
водночас з поширенням європейських ліберально-демократичних настроїв
серед інтеліґенції.

Одним з яскравих прикладів цього є наукова діяльність професора
філософії Харківського університету (заснованого у 1804 р.) Іогана Шада.
З 1820-х років він був активним прихильником концепції природного права.
Намагаючись розвинути цей просвітницький напрям, а також деякі
німецько-класичні концепції, філософ ставив їх на релігійний підмурівок.

Раціональна складова людини, — вважав І.Шад, — має божественне джерело,
при цьому він допускав, що біологічна її статура виникає шляхом
еволюції. Виходячи з цього, у праці “Природне право” філософ називав
“першопочатковими правами” (природними потягами) такі:

на життя;

на свободу мислення;

на участь в інститутах громадянського суспільства.

До цих потреб, завдяки божественному дарунку (розуму), людина додатково
отримує потяг до піклування участю оточуючих.

Найбільшим порушенням наведених “природних прав”, за І.Шадом, є рабство
– явище, яке принципово не повинно бути присутнім при побудові
суспільних відносин і має викорінюватися як неприродне для людського
єства насилля. Таке міркування привело філософа до висновку про
правомірність людини боротися з порушеннями її свободи і гідності шляхом
залучення різноманітних засобів.

Професор Іоган Шад був зрештою висланий за межі Російської імперії,
оскільки, зокрема, такі його погляди реакційна влада не могла допускати.

Загалом у російсько-імперських територіальних межах суспільна думка у
розглядуваний період розвивалася двома векторами – тривало
інтелектуальне протистояння між “західняками” та “славянофілами”.
“Західняки” захищали позицію, що «великорусская» культура є складовою
європейської, і тому політичні імперські умови наближатимуться до
європейських. Натомість їх опоненти вказували на культурні особливості
Московії, з чого, зокрема, випливала непотрібність їх узгодження з
європейськими. Позиції, подібні цим напрямкам, спостерігаються у
сучасній російській науці донині.

2. У таких умовах в Україні у 1845 — 1846 роках відбувається створення
таємної політичної організації “Братство святих Кирила і Мефодія” з
вираженим науково-просвітницьким і громадсько-політичним спрямуванням.
Фундаторами “Братства” були: Микола Костомаров, Василь Білозерський та
Микола Гулак. Згодом до них приєдналися Тарас Шевченко, Пантелеймон
Куліш та інші представники патріотично налаштованої вітчизняної
інтеліґенції.

Таємна спілка мала серйозні стратегічні цілі: поборення кріпацтва,
скасування станових привілеїв, встановлення республіканської форми
державного устрою, при цьому наголошувалося на необхідності мирного
об’єднання всіх слов’янських країн у єдину державну форму (федерацію),
очолювану Україною — на засадах збереження рівноправності, певної
політичної незалежності.

Провідною персоналією у “Братстві” був Микола Іванович Костомаров (1817
– 1885 рр.) – на час створення організації – викладач Київського
університету, український етнограф, історик та письменник.

Він опікувався розробкою ідеологічних і стратегічних засад діяльності
організації, зокрема, створюючи програмний документ “Закон Божий” чи
“Книга буття українського народу”. У „Законі” говориться про провідну
роль українського народу у майбутній боротьбі за свободу і незалежність,
значення України, Києва для всіх слов’ян. Примітно, що у цій праці чітко
простежується вплив стилю “Енеїди” І.П.Котляревського – вона теж являє
собою “переклад на новий лад” Вітхого Завіту.

Документ також має елементи аналізу головних рис слов’янського і,
зокрема, українського і російського менталітету – М.Костомаров,
зокрема, наголошував на надмірному індивідуалізмі українців і водночас
зайвій толерантності до чужоземного впливу.

У інших своїх працях („Руїна”, „Павло Полуботок”, “Дві руські
народності” та ін. ) Костомаров вказував, що росіянам загалом властиві:
примат загального, слабка толерантність до носіїв іншої культури,
представників іншої віри, авторитарна влада. Натомість український
менталітет Микола Іванович наділяв такими рисами: повагою до
особистості, національною і релігійною терпимістю, творчим і мистецьким
потягом до природи).

Іншою непересічною персоналією, членом Братства був відомий письменник,
історик, етнограф, літературний критик і перекладач Пантелеймон
Олександрович Куліш (1819 – 1897 рр.).

Саме він увів до широкого вжитку традиційну нині систему періодизації
історії України, виділивши добу Київської Русі, Польсько-Литовську,
Хмельниччину, „Руїну” та українське відродження. Серед його основних
творів – „Записки о Южной Руси”, „Чорна рада”, „Граматика” та ін.

h j ae

e

o

o

&

Kя потужний креативний потенціал нації.

Разом з цим, П.Куліш не вважав явище козацтва соціально неадекватним і
полемізував, зокрема, з польським вченим М.Грабовськоим на шпальтах
журналу “Записки о Южной Руси” (1857 рік). На відміну від свого
опонента, який вважав, що Річ Посполита не експлуатувала український
народ, захищала його і намагалася створити уніфіковану церкву для
універсалізації впливу на громадян (як поляків, так і зкатоличених
українців), Куліш наголошував, що українці свого часу розглядалися
польською шляхтою як “бидло”, люди нижчого ґатунку, зазнаючи
принизливого ставлення, що і стало однією з причин бурхливого розвитку
козацтва.

3. Для європейської науки тих часів взагалі було характерне пожвавлення
інтересу до вивчення народного життя і побуту у різних країнах.
Російська імперія – за зрозумілих причин не була в них зацікавленою –
тому у дослідників вітчизняних матеріальних і духовних надбань часто не
було ні вдосталь коштів, ні формального замовлення. У ХІХ ст. імперською
владою було закрито сотні шкіл, принаджена до Москви і Петербурга велика
кількість українських науковців, закрита Києво-Могилянська академія
(1817 р.).

Не дивлячись на це, майже у всіх регіонах України у той час відбувався
активний пошук і збір етнографічних матеріалів, а також різних жанрів
народного фольклору – соціально-побутових, історичних, козацьких,
чумацьких пісень, дум, міфів, легенд, апокрифів, казок, магічних
культів, прислів’їв, казок і т.ін.

Збір цих матеріалів проводили не лише українські, але й зарубіжні
науковці, ентузіасти-напіваматори, поціновувачі народної творчості. Їх
дослідження наочно доводили, що епічна творчість українського народу є
однією з найбагатших на тлі Європи. Кількість одних лише народних пісень
сягає за 10000. Приведемо нижче стислий перелік персоналій дослідників
та їх знакових у цьому контексті праць.

М.Цертелєв – “Опыт собирания старинных малоросских песен”;

М.Максимович – „Украинские народные песни” (у трьох томах);

П.Лукашевич – „Малороссийские и червонорусские народные думы и песни”;

Залеський Вацлав Міхал – “Польські та українські пісні галицького люду”
(у двох томах);

М.Маркевич – “Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян”;

М.Номис – „Українські приказки, прислів’я і таке інше”.

Уважно і шанобливо до української культури ставилися зокрема великі
російські діячі культури — І.Герцен, К.Рилєєв, Л.Толстой.

Крім окремих дослідників унікальної народної творчості, її вивченням і
популяризацією опікувалися і громадсько-культурні об’єднання – такі як
“Руська трійця”. Її чільники — Іван Вагилевич (1811-1855 рр.), Маркіян
Шашкевич (1811-1843 рр.) та Яків Головацький (1814-1888 рр.) прагнули
сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної
свідомості українців, зокрема, галичан для входження їх в коло вільних і
культурних націй Європи.

Діяльність членів „Руської трійці” тривала переважно на заході України,
а найбільш відомими їх інтелектуальними продуктами є, зокрема, праці
„Статті про південно-руську мову”, „Мандрівка по Галицькій та Угорській
Русі”, альманах патріотичної народної творчості “Русалка Дністровая”
(1838 рік).

Для нашого предмету важливо зазначити, що висновки, зроблені
науковцями-етнографами, істориками та фольклористами мають непересічну
соціологічну цінність. Численні дослідження, багатоманітність їх
напрямків допомагають простежувати прадавні витоки української
національної культури, народного світогляду і менталітету. У XVIII-ХІХ
ст. ця наукова робота допомагала відстоювати національну самобутність —
у час, коли вона категорично заперечувалася, зокрема, російською
ідеологією.

Приймаючи до уваги зазначене вище, ми можемо говорити про нову яскраву
рису української протосоціології – її спорідненість з етнографією,
культурологією, мовознавством, що згодом відбилася у формуванні
спеціальної соціологічної дисципліни – етносоціології.

Загальні підсумки за темою:

У XVIII-ХІХ ст. вагому роль у збереженні національної автентичності,
самосвідомості і популяризації культури українського народу відігравали
численні, у тому числі фундаментальні історіографічні, етнографічні,
лінгвістичні дослідження. Приймаючи до уваги їх глибину і широту
тематики – від соціально-філософської до аналітико-прикладної, можна
стверджувати, що у середині ХІХ століття в Україні склалися передумови
формування класичної української соціологічної думки.

До таких передумов, зокрема, можна віднести:

численні і плідні спроби системного наукового та художнього осмислення
подій української історії;

методологічно зрілий ступінь осмислення науковцями-гуманітаріями
специфіки українського суспільства, його історії та культури, визначення
принципових напрямків їх розвитку;

спорідненість розвитку української гуманітарної науки з європейськими
тенденціями розвитку – зокрема внаслідок розвинених
освітньо-просвітницьких вітчизняних традицій і наукових контактів.

Разом з цим тут зауважимо, що молода українська класична соціологія, яка
скоро почала оформлюватися та інституалізуватися, мала яскраву
специфіку. Якщо європейська формулювала власний предмет і його
рефлексію, базуючись на філософських, економічних, правничих надбаннях
почасти глобального характеру, то українська соціологія “народжувалася”
не лише з соціальної філософії, але й з національної історіографії,
культурознавства – при цьому у багато чому завдяки цим царинам знання.

Додатково зазначимо, що етнографічний матеріал, зібраний у ХІХ ст., є
надзвичайно різноманітним і водночас системним – це дозволяє розглядати
його як зародок етносоціології, яка у ХХ ст. виділилася у самостійний
підрозділ соціології. Предметом її є етноси як соціальні спільноти, а
також соціальні процеси, відносини, які існують всередині них.

Література

Мусієздов О. О. Історія української соціології: Навчально-методичний
посібник. — Харків: Харківський національний університет імені В. Н.
Каразіна, 2004. — 117 с.

Історія соціологічної думки в Україні: Навч. посібник. — Львів: Новий
світ. — 2000. — С.68- 81.

В.Г.Кремень., В.В.Ільїн Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник
— К.: Книга, 2005. – С.435 — 442.

Історія України. — Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.- С.174-
190.

Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. — К.:
Наукова думка, 1995.

М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов. Соціологічна думка України:
– К.: Заповіт, 1996 – С. 191 — 213.

Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні:
[У 3 кн., 6 т.]. – Факс. вид. – К.: АТ Обереги, 1994

Довідник з історії України (у 3-х томах). – К.: Генеза, 1995.

Похожие записи