.

Управління якістю медичної допомоги. Складові якості медичної допомоги і контролю її безперервного удосконалення (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
13 16922
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

Управління якістю медичної допомоги. Складові якості медичної допомоги і
контролю її безперервного удосконалення

Зміст

Вступ

1.Забезпечення якості медичної допомоги

1.1.Мета,проблеми

1.2. Сучасний етап розвитку

1.3. Стандарти медичних технологій

1.4. Акредитація закладів охорони здоров’я

1.5.Законодавчо-нормативна база

2 Методика оцінки якості медичної допомоги

2.1 Облікові ознаки.

2.2 Оцінка якості медичної допомоги.

2.3. Моделі кінцевих результатів. Розрахунки

3. Сучасний стан управління якістю медичної

допомоги

3.1 Проблеми та шляхи їх розв’язання.

3.2 Постанова „Про затвердження Порядку державної

акредитації закладу охорони здоров’я”

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Конституцією України визначено, що найвищою соціальною цінністю в
державі є людина, її життя та здоров’я. Охорона здоров’я є основою
соціальної системи, політики та національної безпеки держави.

В України сьогодні триває державно-правова реформа,
розбудовується вітчизняна правова система. Ці процеси охоплюють повною
мірою і законодавство про охорону здоров’я. Держава сприяє розвитку
лікувальних закладів усіх форм власності.

Вивчення проблем і засад профілактичної, лікувальної медицини,
організаційно-інформаційного та матеріально-технічного забезпечення
системи охорони здоров’я нагальною проблемою сьогоднішнього дня.

За десять років існування України, як незалежної держави
відбулися великі зміни, що сприяли перегляду, коригування планів і
програм вищих медичних закладів. Особливої уваги набула профілактична
спрямованість медицини і охорони здоров’я. Офіційного статусу набули
методи лікування та діагностики.

Забезпечення населення лікувально-профілактичною допомогою в
достатньому обсязі та високої якості залежить від адекватності
матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я, професіоналізму та
кваліфікації лікарів, компетентності керівників, психологічної
готовності населення піклуватися про стан свого здоров’я. Однією із
обов’язкових умов, що забезпечують належну якість медичної допомоги, є
проведення ліцензування та акредитації лікувально-профілактичних
закладів і окремих осіб.

За останні роки офіційний статус отримала, не визнавала раніше
народна нетрадиційна медицина, у сфері якої деякі працівники не мають
навіть середньої медичної освіти.

Це, у свою чергу дозволить медичним працівникам, які працюють в
структурах державної та недержавної форм власності, не тільки юридично
грамотно виконувати свої професійні обов’язки, а й уникнути багатьох
правопорушень, за які належить та чи інша міра відповідальності.

Для оцінки ефективності діяльності закладів охорони здоров’я
слід враховувати як показники обсягу їхньої роботи, так і показники
якості медичної допомоги.

У сучасних економічних умовах забезпечення високої якості
медичної допомоги та належних кінцевих результатів діяльності окремих
лікарів, підрозділів і лікувально-профілактичних закладів у цілому
виходить на перший план. Це пов’язано з тим, що їх діяльність впливає
на стан здоров’я населення та ефективність використання кадрових та
матеріально-технічних ресурсів галузі.

Показники якості медичної допомоги можна використовувати для
підвищення рівня надання медичної допомоги, диференційованого оцінювання
праці медичного персоналу та закладів охорони здоров’я. Матеріальні
стимулювання, а також під час проведення акредитації та ліцензування
лікувально-профілактичних закладів.

Засвоєння методики визначення показників якості лікування дасть
змогу розробляти заходи щодо усунення недоліків у медичному забезпеченні
населення.

1. Забезпечення якості медичної допомоги.

1.1.Мета, проблеми

Проблеми організації, управління та ефективного функціонування
системи забезпечення якості медичної допомоги є актуальними не тільки
для України, а й для багатьох інших країн незалежно від їх політичної та
ідеологічної орієнтації, типу системи охорони здоров’я тощо. Вирішення
питання залежить від пріоритетних соціально-економічних цінностей
суспільства, додержання принципів доступності та рівноправності в
наданні медичної допомоги тощо.

Питання якості медичної допомоги посідає провідне місце в політиці
Всесвітньої організації охорони здоров’я — “Здоров’я—XXI: основи
політики досягнення здоров’я для всіх у Європейському регіоні”, якою
визначено, що сектор охорони здоров’я має бути орієнтованим на кінцеві
результати, безперервне удосконалення якості, тощо.

В Україні забезпечення населення якісною медичною допомогою є одним із
головних напрямів державної політики охорони здоров’я, життя, збереження
генофонду українського народу (Концепція розвитку охорони здоров’я
населення України, 2000 р.). Проте процес гарантування якості медичної
допомоги перебуває в постійному розвитку. Після досягнення певних
рубежів необхідно долати нові під впливом змін зовнішніх умов розвитку
суспільства або ж нових наукових досягнень у яка спрямована на
підвищення рівня здоров’я, поліпшення якості медицині, зростання вимог
споживачів до рівня надання медичної допомоги, яка оцінюється за рівнем
її ефективності та якості.

Сучасний світовий досвід з питань управління якістю в охорони
здоров’я свідчить, що значного прогресу в розвитку системи можна досягти
завдяки застосуванню методу загального (всеосяжного) управління якістю —
total quality management (ТQМ), тобто комплексу підходів до якості,
ефективності та управління, який протягом останнього часу набув швидкого
розвитку в промисловості. Японія, використавши принципи цього методу у
виробництві, протягом останніх двох десятиріч змогла посісти домінуюче
положення серед країн світу. Цей результат увійшов у світову історію
розвитку економіки. Методи управління, що використовувалися для
промислового виробництва, тепер застосовуються в інших сферах. Більшість
принципів загального управління якістю було досить важко адаптувати до
медичних завдань. Але набутий досвід свідчить, що основні їх положення
успішно застосовують в oxopoнi здоров’я не тільки Японії та країн
Заходу, а й України. Зокрема, цих принципів дотримується український
виробник ліків № 1 — фірма “Дарниця”. Це дозволило їй налагодити
ефективне виробництво якісних ліків, які відповідають міжнародним
вимогам. крім того, цей метод використовують і для впровадження
стандартизованих програм управління процесом лікування (протоколів,
директив, алгоритмів тощо).

Удосконалення якості надання медичної допомоги — не нова проблема
для галузі Основні типи контролю якості медичної допомоги формувалися в
Україні в умовах бюджетної моделі охорони здоров’я i включали відомчий,
установчий контроль i самоконтроль; форми їх реалізації — експертні
оцінки з використанням п’яти ступенів контролю, Цільової експертизи (у
всіх випадках післяопераційних ускладнень, летальних випадків,
розходжень клінічного та патологоанатомічного діагнозів, повторної
госпіталізації) та експертизи за позовом, оцінки професійного рівня
медичних працівників, зворотного зв’язку з населенням щодо питань якості
надання медичної допомоги. Комплекс заходів щодо забезпечення якості
медичної допомоги в основному сформований за рахунок експертних оцінок з
використанням схем та еталонів обстежень, маніпуляцій, процедур тощо,
проведення медико-соціологічних досліджень, використання локальних
медичних стандартів, організаційних та науково-практичних заходів, а
також за допомогою вирішення кадрових питань (атестація,
укомплектованість штатних посад лікарів та середнього медичного
персоналу).

1.2. Сучасний етап розвитку

Сучасний етап розвитку системи охорони здоров’я характеризується
періодом адаптації до діяльності в ринкових умовах, багатоукладністю
форм власності в системі охорони здоров’я. Тому принципи i види контролю
якості, механізми його забезпечення, що існували донині, не відповідають
потребам сьогодення i не можуть задовольнити ні споживачів, нi тих, хто
надає медичну допомогу.

Перші спроби вирішення проблеми якостi медичної допомоги були
здійснені наприкінці 80-х — на початку 90-х років, коли спеціалістами
низки лікувально-профілактичних закладів обласного рівня були розроблені
i запроваджені в практичну діяльність ЛПЗ стандарти
лікувально-діагностичного процесу i якості лікування хворих.
Упровадження стандартів, які розроблені безпосередньо в ЛПЗ, дало змогу
проводити систематичну самооцінку якості й ефективності медичної
допомоги в лікарні. Однак аналіз використання медичних стандартів
показав, що відсутність єдиних вимог до об’єкту стандартизації зумовлює
те, що в лікарнях з однаковим фінансовим забезпеченням i профільною
спрямованістю стандарти мають різний рівень гарантії якості медичної
допомоги. Відсутність єдиних критеріїв, покладених в основу стандарту,
робить неможливим проведення порівняльної оцінки діяльності
лікувально-профілактичних закладів.

Таким чином, стандарти медичних технологій, які розроблені i
впроваджені в кожному окремому медичному закладі, доцільно
використовувати для оцінки його діяльності впродовж певного часу. Для
проведення аналізу медико-соціальної i медико-економічної ефективності
діяльності ЛПЗ різних рівнів, для визначення певного гарантованого рівня
видів, обсягів i якості медичної допомоги необхідні уніфіковані
стандарти медичних технологій та якості лікування, що мають єдине
методологічне підґрунтя.

Робота щодо створення стандартів, які відповідають цим вимогам,
була розпочата на галузевому piвнi в 1996 р. А в 1998 р. в Україні були
вперше затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я від 27.07.98 р.
№ 226 “Тимчасові галузеві уніфіковані стандарти медичних технологій
діагностично-лікувального процесу стаціонарної допомоги дорослому
населенню в ЛПЗ України” й “Тимчасові стандарти обсягів, діагностичних
досліджень, лікувальних заходів та критерії якості лікування Дітей”.
Медичні стандарти розроблені за єдиною науково-методичною основою i за
Адиними вимогами i критеріями, що в кінцевому результаті зумовило їх
уніфікований характер. Стандарти охоплюють спеціалізовану i
високоспіціалізовану медичну допомогу дорослому населенню з 30 медичних
спеціальностей i дитячому населенню — з 26 спеціальностей. У розробленні
стандартів брали участь, фахівці науково-дослідних інститутів МОЗ i АМН
України під керівництвом головних спеціалістів Міністерства охорони
здоров’я. Обґрунтування науково-методичних аспектів створення
стандартів, функцій координації, підготовку до видання здійснено в
Українському інституті громадського здоров’я.

Галузеві уніфіковані стандарти медичних технологій являють собою
впорядковану послідовність діагностично-лікувальних заходів, їх видів i
обсягів, критеріїв якості лікування відповідно до фінансових, ресурсних
i кадрових можливостей медичних закладів України та сучасних наукових
досягнень у медицині. У розроблених медичних стандартах представлені
методи діагностики, терапевтичні та xipypгічні методи лікування, що
відповідають сталим традиціям практичної медичної діяльності. Ці
традиції були відображені в інструктивних матеріалах щодо надання
медичної допомоги з урахуванням надбань української медичної школи.

Стандарти з розділів “Онкологія”, “Гематологія” представлені
протоколами лікування з зазначенням доз конкретних препаратів, шляхів
уведення, кypciв лікування тощо. Це зумовлено тим, що лікування цих
патологічних процесів потребує чіткого формалізованого опису (протоколу)
діагностично-лікувального комплексу для отримання максимально можливого
позитивного результату лікування. Можливість використання різних
медичних технологій розширює поняття медичної допомоги як індивідуальної
творчої праці лікаря.

Критерії якості лікування в медичних стандартах подані з
визначенням суб’єктивних та об’єктивних показників:

– загальноклінічні (нормалізація apтepiального тиску, частоти серцевих
скорочень,

зменшення або зникнення больового синдрому, нормалізація температури
тіла та інші показники життєдіяльності організму);

лабораторні (нормалізація або покращення аналізів крові, сечі та ін);

морфологічні (покращення даних цито і гістологічних досліджень та інше);

– інструментальні (нормалізація або покращення даних фібро
бронхоскопії та ін);

Оцінка якості кінцевого результату лікування є складною проблемою
через зміни в характері пepe6iгy захворювань, а саме, поширеність
хронічних процесів, що передбачає різноманітність критеріїв оцінки
якості.

1.3. Стандарти медичних технологій

Упровадження стандартів медичних технологій слугує раціональному
використанню pecypciв у закладах охорони здоров’я і дме змогу
розрахувати оптимальні потреби у лікарських засобах. У медичній галузі
України затверджений “Перелік лікарських зaco6iв, які дозволяється
закуповувати закладам i установам охорони здоров’я, що повністю або
частково фінансуються з державного або місцевих бюджетів”. До цього
переліку увійшов увесь асортимент лікарських засобів вітчизняного
виробництва та лікарських засобів імпортного виробництва, які не
виробляються на українських підприємствах, для забезпечення медичної
допомоги населенню згідно з затвердженими галузевими стандартами
медичних технологій.

Упровадження галузевих уніфікованих стандартів медичних
технологій діагностично-лікувального процесу стаціонарної допомоги
спрямоване на забезпечення гарантованого рівня та обсягу медичної
допомоги відповідної якості та є інструментом контролю якості медичної
допомоги, що надається відповідній групі хворих з даною нозологією.

Стандарти медичних технологій використовуються в системі
державної акредитації закладів охорони здоров’я як один з критеріїв
оцінки їх діяльності відповідно до рівня надання медичної допомоги.

За умов впровадження в Україні системи медичного страхування
уніфіковані стандарти медичних технологій можуть бути документом для
оцінки страховою компанією необхідних обсягів та якості медичної
допомоги, яка надається лікувальним закладом, а також використовуватися
для взаєморозрахунків між суб’єктами медичного страхування відповідно до
cnoco6iв оплати стаціонарної допомоги.

Останнім часом для вирішення багатьох важливих завдань медичної
галузі в Україні здійснюється розроблення, впровадження й удосконалення
не тільки технологічних стандартів медичної допомоги, a i
структурно-організаційних стандартів з акредитації закладів охорони
здоров’я (МОЗ України, 1998 р.). Важливим напрямом, який нині почав
активно реалізовуватись, є розроблення медико-економічних стандартів,
які слугують визначенню співвідношення вартості медичної послуги, її
якості та ефективності надання. Медико-економчні стандарти
впроваджувались у середині 80-х років під час застосування в медичних
закладах нового господарчого механізму (НГМ). У подальшому цей процес
був загальмований. У нових умовах функціонування галузі з елементами
ринкових механізмів удосконалення i впровадження медичних стандартів є
вимогою часу. Першими на галузевому рівні затверджені медико-економічні
стандарти стоматологічної допомоги I, II i III рівнів (амбулаторна
допомога) (Одеський НДІ стоматологи, МОЗ України, 2000 р.). Слід
зазначити, що в Peєcтpi галузевих нововведень (№12—13, 2000 р.)
представленi стандарти якості діагностично-лікувального процесу в
дерматології та венерології (Інститут дерматології i венерології АМН
України, Український інститут громадського здоров’я МОЗ України).

Ще один напрям розвитку формалізованих технологій в Україні — це
створення юридичних рекомендацій для окремих нозологічних форм. Biн
активно розвивається в кардіохірургії, нейрохірургії, онкології та ін. У
реаніматології та анестезіології використовуються стандарти-алгоритми,
які визначаються як стандарти обсягу i послідовності діагностичних,
лікувальних, організаційних заходів у певних часових інтервалах у
вигляді алгоритму дій медичних працівників. Це забезпечує задану
існуючою технологією якість, тобто встановлений мінімальний рівень вимог
до якості. В останні роки у світовій медичній практиці вимоги до
практичних рекомендацій, стандартів суттєво підвищились.

Усе це призвело до формування філософії, методології та практики
нової медицини, що ґрунтується на доказах (evidence based medicine).
Доказова медицина зумовила застосування нового типу
діагностично-лікувальних рекомендацій, які за ступенем вірогідності
розділяють на три категорії. Медицина, що ґрунтується на доказах, або
доказова медицина, використовує данні першого i другого класів
(проспективних, рандомізованих, плацебоконтрольованих) клінічних
досліджень. На сучасному етапі в oxopoнi здоров’я України ставиться за
мету поступовий перехід до того, щоб yci peкомендації i, насамперед,
клінічні, тобто призначені для лікарів, опиралися на вірогідні, отримані
в контрольованих дослідженнях дані.

Генеральною метою реалізації цих розробок е підвищення
ефективності медичної допомоги i досягнення відповідності національних
стандартів міжнародним вимогам. Адже ще в 1993 р. Україна стала
повноправним членом міжнародної організації iз стандартизації, що
започаткувало прискорений розвиток національної системи стандартизації,
метрології i сертифікації. Вперше в України прийнятий Закон “Про
державні соціальні стандарти i державні соціальні гарантії” (2000 р.),
ст. 11 якого “Державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров’я” є
нормативно-законодавчою базою для подальшого розвитку стандартизації в
медицині.

1.4. Акредитація закладів охорони здоров’я

Kpiм стандартизації медичної допомоги ефективним механізмом
забезпечення якості є акредитація закладів охорони здоров’я, що була
розпочата в охороні здоров’я експериментом у медичних закладах обласного
рівня (1996—1997 pp.). У подальшому цей процес набув статусу
обов’язкової державної акредитації закладів охорони здоров’я.
Акредитація дає можливість оцінити діяльність медичних закладів за
стандартами акредитації відповідного розділу (управління закладом,
економіка i фінанси, кадри, організація роботи закладу, якість
лікувально-профілактичної допомоги тощо).

Механізм акредитації закладів охорони здоров’я застосовується
вперше за вci роки розвитку системи охорони здоров’я в Україні, тому
були відпрацьовані технології цього процесу, затверджені необхідні
нормативні документи, підготовлений „інститут експертів” регіонального i
галузевого piвнів для оцінки діяльності закладу. Hині в основному
завершена акредитація закладів охорони здоров’я, які надають первинну
лікувально-профілактичну допомогу, продовжується акредитація закладів
охорони здоров’я державної i комунальної форм власності, що надають
вторинну i третинну медичну допомогу. Уже тепер можна відзначити
позитивні зрушення в .діяльності медичних закладів. Так, у процесі
підготовки до акредитації закладами охорони здоров’я оновлювалася
матеріально-технічна база через залучення позабюджетних коштів,
здійснювалася реорганізація управління закладами, оптимізації мережі
закладів відповідно до існуючих матеріальних i кадрових pecypciв галузі
за умови виконання ст. 49 Конституції України тощо. Проведення державної
акредитації дозволило медичним закладам визначити оптимальний порядок та
обсяг надання медичної допомоги, підготуватися до роботи в нових
економічних умовах та ін.

Стратегія розвитку аптечної мережі ґрунтується на проведенні
державної акредитації цих закладів, що спрямована на покращення якості
медикаментозної допомоги. Аналіз діяльності аптечних закладів різного
рівня дозволяє визначити оптимальний для них порядок фармацевтичної
діяльності за умови ефективного використання наявних pecypciв (кадрового
потенціалу, мaтepiально-технічної бази, сучасних технологій),
диференціювати аптечні заклади залежно від ступеня гарантування якості
наданої ними медикаментозної допомоги, залучити персонал аптечних
закладів до роботи з підвищення якості медикаментозної допомоги.

Для ефективного розвитку фармацевтичної галузі важливим є
проведення організаційних заходів, які спрямовані на створення системи
забезпечення якості лікарських заco6iв, виробів медичного призначення та
послуг, що забезпечить зниження рівня залежності від імпортних
медикаментів, сприятиме забезпеченню населення необхідними ліками
вітчизняного виробництва.

1.5.Законодавчо-нормативна база

В останні роки, зi зміною соціально-політичної орієнтації
суспільства, трансформацією в cиcтeмy охорони здоров’я ринкових
принципів i механізмів, швидкими темпами формувалася
законодавчо-нормативна база системи забезпечення якості медичної
допомоги. Нині правові засади медичного забезпечення спираються на такі
основні документи:

Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я”,
1992р.;

Закон України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні
гарантії,2000р.;

постанова Кабінету Міністрів України від 15.06.97р.№765”Про
затвердження порядку державної акредитації закладу охорони здоров’я”;

Відповідні накази МОЗ України.

Досягнення прийнятного для суспільства рівня охорони здоров’я та
гарантій якості медичного забезпечення можливе в умовах реалізації
інтенсивного розвитку системи, оскільки екстенсивний напрям вичерпав
свої можливості.

Насамперед це стосується обґрунтування, створення i
впровадження нових механізмів контролю якості діяльності медичного
закладу, розроблення формалізованих технологій та уніфікованих принципів
оцінки якості надання медичної допомоги в нових умовах діяльності галузі
(схема 1). Саме такий підхід до вирішення проблеми забезпечує
інтенсивний розвиток системи охорони здоров’я i дозволяє вирішувати як
медичні, так i правові та фінансові питання взаємодії суб’єктів охорони
здоров’я. Особливого звучання проблема набуває в аспекті інтеграції
України у світове товариство під час вирішення завдань, поставлених ВООЗ
щодо удосконалення i безперервного розвитку якості медичної допомоги
населенню з орієнтацією на кінцеві результати для забезпечення права
громадян на охорону здоров’я через його збереження i зміцнення.

Упровадження нових механізмів оцінки i контролю якості на ochobi
стандартизації, ліцензування й акредитації слугує удосконаленню існуючих
відомчого, установчого контролю i самоконтролю якості та застосуванню
позавідомчих i незалежних форм контролю. Таким чином, система заходів
щодо забезпечення якості медичної допомоги в нинішніх умовах
трансформації ринкових механізмів в охорону здоров’я змінила свої
функції i структуру.

На нинішньому етапі розвитку охорони здоров’я концептуальні
положення системи забезпечення якості медичної допомоги ґрунтуються на
впровадженні державної акредитації закладів охорони здоров’я та ix
ліцензуванні, використанні стандарту медичних технологій стаціонарної
допомоги дорослому i дитячому населенню України та їх подальшому
розвитку й удосконаленню; застосуванні інформаційних технологій;
організаторів науково-методичного забезпечення з проблеми гарантії
якості медичної допомоги для медичних працівників, організаторів охорони
здоров’я тощо.

Забезпечення якості медичної допомоги — це система, яка постійно
розвивається й удосконалюється. Ще одним якісно новим рівнем її розвитку
є впровадження в закладах охорони здоров’я системи якості, яка
відповідає міжнародним стандартам ISO серії 9000. Стандарт є
добровільним для використання в Україні, дія його поширюється на
заклади, підприємства, організації, в тому числі й ті, що надають
медичні послуги, незалежно від форми власності. Система якості — це
інструмент вищого керівництва організації, що допомагає вирішувати такі
завдання: виконання вимог обов’язкових нормативних документів, які
регламентують діяльність підприємств; доведення до контролюючих
організацій, споживачів, страхових організацій системи відповідності та
якості послуг, що надаються; оптимізація bcix процесів на підприємстві,
забезпечення їх керованості та ефективності; запобігання ймовірним
недолікам, невідповідностям у діяльності підприємства; постійне
вдосконалення bcix процесів та діяльності персоналу. У галузі медичних
послуг розроблені та впроваджені системи якості для медичних закладів,
як державної, так i акціонерної форм власності.

Основною метою сучасної системи забезпечення якості; є підвищення
ефективності доступності медичної допомоги, поліпшення “якості життя”
населення України, зменшення показників захворюваності, інвалідності,
смертності населення.

2 Методика оцінки якості медичної допомоги.

2.1 Облікові ознаки.

За даними звіту ЛПЗ неможливо оцінити багатопланову діяльність
його структурних підрозділів і спеціалістів. Повноцінний аналіз вимагає
використання первинних облікових документів для визначення окремих
показників здоров’я населення, які обслуговуються відповідним закладом,
і ефективності діяльності лікарні та підрозділів.

Для характеристики діяльності амбулаторно-поліклінічних закладів
було рекомендовано використовувати талон амбулаторного пацієнта,
розроблений у 80-х роках при проведенні економічного експерименту. У
подальшому, після певних коректив він був застосований при проведенні
аналогічного експерименту в Україні і продовжує використовуватися.

Облікові знаки (реквізити талона) амбулаторного пацієнта мають
багато функціональне призначення. За ними можна отримати інформацію
стосовно:

Пацієнта : стать, вік, місце проживання, ставлення до праці,
інвалідність, тимчасова втрата працездатності;

Лікаря : код фахівця, який почав і який закінчив лікування, обсяг та
види допомоги, диспансерне спостереження;

Захворюваності : уперше в житі зареєстровано гостре захворювання, новий
випадок хронічного чи відомого раніше хронічного захворювання, його
загострення;

Обсягу поліклінічної допомоги : обсяг роботи кожного, групи
спеціалістів, відділення поліклініки, обсяг поліклінічної допомоги на
кожний випадок обслуговування клієнта сукупно, на кожну особу, яка
звернулась до поліклінічного закладу;

Мети обслуговування : лікувально-діагностична, консультативна,
диспансерне спостереження, профілактичний огляд, медико-соціальні та ін;

Випадку обслуговування: первинне або вторинне повторне;

Наявності втрати працездатності та її строків;

Результативності обслуговування(випадок закінчений чи незакінчений)

Введено також поняття „закінченість” випадку поліклінічного
обслуговування.

Закінченим вважається випадок, коли досягнута мета звернення.

Певне число випадків залишається незакінченими з провини хворого,
в зв’язку з незадовільною організацією лікувально-діагностичного процесу
в поліклініці.

Дані талона амбулаторного пацієнта можуть бути основою для
формування потоків у системі інформаційного забезпечення керівників
лікувально-профілактичних закладів, структурних підрозділів, окремих
фахівців.

Ця інформація дозволяє створювати банк даних звертань пацієнтів
за амбулаторно-поліклінічною допомогою, отримувати характеристики на
фізичну особу про захворюваність і поширеність окремих захворювань,

Диспансерне спостереження за різними групами населення, роботу
денних стаціонарів і оперативні втручання в поліклініці, захворюваність
із частковою або повною втратою працездатності.

На основі цієї інформації можна визначити показники діяльності
поліклініки та здоров’я населення.

Дані про роботу поліклініки (за даними талону амбулаторного пацієнта)

Показники діяльності поліклініки Показники здоров’я населення

Середня кількість відвідувань одного жителя за рік Первинна
захворюваність

Середня кількість відвідувань на один випадок поліклінічного
обслуговування Загальна захворюваність

Структура відвідувань залежно від цілей Захворюваність з тимчасовою
втратою працездатності

Середня кількість закінчених випадків на одну особу Частота первинного
виходу на інвалідність

У випадку розробки та впровадження модифікаційних талонів
амбулаторного пацієнта можна отримати додаткову інформацію, наприклад,
про онкологічні профілактичні огляди, флюорографічне обстеження,
щеплення населення, захворюваність чорнобильського контингенту.

Ефективність управління діяльністю закладів охорони здоров’я
визначається не тільки показниками обсягу їх роботи, потреба в яких не
відпала, проте оцінювати їх потрібно у взаємозв’язку з показниками
якості медичної допомоги.

Оцінка якості в системі охороні здоров’я є з однією з проблем
удосконалення медичного забезпечення. Складність її вирішення обумовлена
специфічністю галузі, діяльність якої спрямована на збереження та
зміцнення здоров’я населення, яке підпорядковане та залежить у певній
мірі від обсягу та якості медичної допомоги.

Зважаючи на необхідність постійної якості медичної допомоги,
слід застосовувати деякі її проміжні показники, які не потребують
значних зусиль та часу для визначення, відтворюють результати
діяльності саме медичних працівників і закладів, суттєво впливають на
кінцеві результати.

Наприклад, відсутність потреби в госпіталізації при багатьох
хронічних захворюваннях пов’язана з якісним амбулаторним лікуванням і
відповідальним ставленням пацієнта до власного здоров’я. З огляду на це,
відсоток хронічних хворих, які потребували госпіталізації, є проміжним
показником якості амбулаторно-поліклінічної допомоги.

Проміжні показники необхідно зіставляти з вибраними
довгостроковими показниками.

Так, у наведеному вище прикладі більш довгостроковим показником
буде частота ускладнень при хронічних хворобах.

2.2 Оцінка якості медичної допомоги.

Існують різні підходи до визначення поняття „якості медичної
допомоги” її складових частин тощо. Вона визначається не тільки рівнем
науково-технічного забезпечення та спеціалізації, а власне організацією
всього лікувально-діагностичного процесу, рівнем кваліфікації та
професіоналізму медичного персоналу, дотримання морально-етичних правил
у його діяльності тощо.

За даними деяких робіт, під якістю медичної допомоги слід
розуміти відповідність потребам пацієнта з урахуванням сучасних
можливостей медичної науки та практики і за умов ефективного
використання наявних ресурсів.

Виділяють такі складові якості та підходи до її забезпечення та
оцінки:

Структурна якість, тобто умови надання медичної допомоги;

Якість технології, при оцінці якої визначають оптимальність набору
лікувально-діагностичних заходів, стосовно конкретного хворого;

Якість результату – коли оцінюється співвідношення фактично досягнутих і
запланованих результатів. До останніх результатів відносять динаміку
стану здоров’я пацієнта, результати лікування всіх хворих за звітний
період, окремі показники стану здоров’я населення певної території.

Оцінка якості медичної допомоги може ґрунтуватись на визначенні
сукупності результатів профілактики, діагностики та лікування
захворювань згідно з відповідними вимогами.

Вона передбачає потребу оцінки своєчасності та повноти обстеження
наступництва в роботі поліклініки та стаціонару, обґрунтованості
госпіталізації, застосування сучасних методів діагностики та лікування в
повному обсязі, здійснення систематичного аналізу діяльності відповідних
підрозділів, стан забезпечення медичною технікою, медикаментами.

Отже, необхідно оцінювати різні сторони лікувально-профілактичної
діяльності за допомогою експертних оцінок.

z

?

??????????

?? ?????

??

F I ?

?

U

Ue

TH

? ?

@

ph

ph

ph!Для визначення якості застосовують такі показники діяльності закладів
охорони здоров’я:

частота ускладнень та загострень хвороби;

результати лікування(покращення, погіршення стану, без змін);

летальність;

первинний вихід на інвалідність;

зміни в структурі диспансерних груп.

Спеціалістам Європейського регіонального бюро ВООЗ такі складові
якості медичної допомоги:

ефективність (співвідношення між фактичною та максимальною дією, що
можлива в ідеальних умовах);

економічність (співвідношення між фактичною дією та її вартістю);

адекватність (задоволення потреб населення);

науково-технічний рівень (ступінь застосування відповідних знань і
техніки при наданні медичної допомоги).

Складність проблеми оцінки якості та різноманітні підходи до її
вирішення обумовили застосування різних методик.

На Всеросійській конференції „Пацієнти та лікарі за якість
медичної допомоги” (Санки-Петербург, 1994) вказувалось, що оптимальна
методика оцінки якості повинна відповідати таким вимогам:

бути придатною для використання на будь-яких етапах надання медичної
допомоги;

зводити до мінімуму суб’єктизм оцінки;

відображати суть лікарської діяльності та визначати типові помилки
лікарів;

надавати можливість кількісної оцінки якості;

визначати раціональність використання медичним закладом або лікарем
існуючих ресурсів.

2.3. Моделі кінцевих результатів. Розрахунки

У практиці охорони здоров’я застосовують різні методики оцінки
діяльності лікувально-профілактичних закладів.

Модель кінцевих результатів – це узагальнено якісний показник,
що характеризує ефективність діяльності та дефекти в роботи
лікувально-профілактичного закладу.

Вона включає:

показники результативності (ПР) і показників дефектів (ПД);

нормативні значення (НЗ) показників;

шкалу досягнутих результатів.

Показники результативності максимально відображають кінцевий
результат. Ними можна визначити ступінь досягнення цілей колективом і
виконання основних функцій шляхом визначення ступеня відповідності
реально досягнутих значень ПР до запланованих нормативних.

Нормативи встановлюють з урахуванням:

багаторічної динаміки показників у місті, регіоні, області;

середнього рівня;

темпів передбачених змін показників в результаті виконання відповідних
організаційних і лікувально-профілактичних заходів.

Бажано, щоб норматив не менше ніж на 5% перевищував найкращий
попередній рівень. Це потребує знаних зусиль і суттєвого поліпшення
якості медичної допомоги.

За нормативи беруть похідні величини.

Відхилення від нормативних значень дозволяє оцінити досягнутий
результат у відносних одиницях.

Показники дефектів нормативних значень не мають, оскільки
повинні дорівнювати нулю (смерть, скарги). Ці показники підбирають з
урахуванням специфіки закладів.

Для кожного показника результативності експертним шляхом
встановлюється оцінка досягнення нормативного значення від 1 до 10
балів, яка визначає відносну важливу його серед інших.

Для одиниці відхилення кожного ПР і ПД встановлено ціну в балах.

Зразок типової моделі кінцевих результатів

Найменування

Показників Одиниця

вимірювання Нор

матив Оцінка в балах

норматива відхилення

Знак На одиницю вимірювання

Показники результативності

Первинний вихід на інвалідність на 10 тис населення 40,0 4 – 1

Реабілітація інвалідів % до тих, що мають інвалідність 12 3 + 1

Рівень якості лікування % від стандарту 100 5 + 0,05

Середня тривалість лікування в стаціонарі День 12 6 – 0,3

Показники дефектів

Обґрунтовані скарги На 10000 населення – – – 0,3

Виявлення хворих на туберкульоз у пізніх стадіях На 10000 населення – –
– 0,1

„Вартість” досягнення нормативів встановлюється для кожного
показника та відображає базову значущість цього показника серед інших.

Показник результативності ПР визначається за формулою:

ПР=НЗ+(ФП-НП ) * ОВ, де

НЗ – нормативне значення даної моделі в балах;

ФП – фактичний показник;

НП – нормативний показник;

ОВ – одиниця вимірювання.

Розглянемо методику визначення ПР і ПД, якщо фактичні дані в
Поліклініці №2 становлять:

первинний вихід на інвалідність – 42,0 на 10 тис населення;

рівень якості лікування – 85% ;

реабілітація інвалідів – 12,4% ;

середня тривалість перебування на лікарняному листку – 12,5 днів;

частота обґрунтованих скарг – 3,0 на 10 тис населення;

частота виявлення хворих на туберкульоз – 2,0 на 10 тис населення.

У нашому випадку для першого показника результативності –
первинного виходу на інвалідність – нормативне значення – 40,0
оцінюється в 4 бали. Відхилення яке дорівнює 1 на 10 тис населення,
оцінюється в 1 бал. При цьому знак „-” у п’ятий колонці означає, що при
збільшенні значення показника відносно до нормативу оцінка в балах буде
зменшена.

Якщо фактично первинний вихід на інвалідність становить 42 на 10
тис населення, то показник результативності становить;

ПР1 = 4 – ( 42 – 40,0 ) * 1 = 3,4

Для другого показника – реабілітація інвалідів – при досягненні
значення 12,4%, ПР2 становить:

ПР2 = 3 – (12,4 – 12,0 ) * 1 = 3,4

При фактичному рівні лікування у 85%:

ПР3 = 5 + ( 85 – 100 ) * 0,05 = 4,25

Якщо фактична середня тривалість лікування в стаціонарі становить 12,5
днів, і тоді:

ПР4 = 6 – ( 12,5 – 12 ) * 0,3 = 5,85

Показники дефектів (ПД) визначаються як добуток фактичного показника на
одиницю вимірювання. В нашому випадку, на 10 тис населення є 3
обґрунтовані скарги, то

ПД1 = 3 * 0,3 = 0,9

Виявлення хворих на туберкульоз у пізніх стадіях становить 2,0 на 10
тис населення,

ПД2 = 2 * 0,1 = 0,2

Коефіцієнт досягнення результату (КДР) визначається відношенням різниці
між реально досягнутою сумою балів показників результативності та сумою
балів дефектів до суми нормативних значень всіх показників
результативності.

КДР = (ПР1+ПР2+…..+ПР11)-(ПД1+ПД2+…….+ПД11)

НЗ1+НЗ2+……+НЗ11

КДР=(2+3,4+5,85+1,7)-(0,9+0,2)= 15,5-1,1 = 0,8

4+3+5+6 18

Оцінюють отриманий КДР у динаміці, порівнюючи з даними
аналогічними лікувально-профілактичних закладів. Бажано, щоб великі КДР
наближалися до одиниці.

Якщо сума показників дефектів перевищить суму показників
результативності, КДР буде виражений від’ємним числом. Це вказує на
вкрай незадовільний стан медичної допомоги.

Значну частину фактичних показників результативності отримують з
даними розробки облікових документів. Поряд з цим, до моделей включають
також показники, отримані за даними експертних оцінок , які дозволяють
оцінити якість лікувально-діагностичного процесу, а саме рівні якості
лікування та диспансеризації. Останні показники визначають для
конкретних хворих, або диспансеризованих шляхом оцінки відповідності
між повнотою та якістю наданої допомоги та її стандартом.

Шкала оцінки діагностичних заходів ( ОДЗ , %)

Діагностичне обстеження не проведене 0

Виконані окремі малоінформативні обстеження 25

Обстеження проведене на половину 50

Обстеження проведене майже повністю 75

Обстеження проведено повністю 100

Шкала оцінки діагнозу (ОД, %)

Невідповідність між встановленим діагнозом і клінічно-діагностичними
даними 0

Відсутність розгорнутого клінічного діагнозу з вказівкою стадії,
локалізації, порушення функцій, наявність ускладнень. 50

Встановлено розгорнутий клінічний діагноз з вказівкою стадії,
локалізації, порушень функцій, наявність ускладнень. 75

Встановлено розгорнутий клінічний діагноз основного та сукупних
захворювань 100

Шкала оцінки лікувально-оздоровчих заходів (ОЛЗ, %)

Лікувально-профілактичні заходи практично не проводились 0

Виконані окремі малоефективні процедури, маніпуляції та заходи 25

Лікувально-профілактичні заходи виконувались на половину 50

Лікувально-профілактичні заходи виконані майже повністю 75

Набір лікувально-профілактичних заходів виконано повністю 100

Шкала оцінки стану здоров’я пацієнта після закінчення лікування та
реабілітації ( ОЯ, % )

пррОчікувані результати лікувально-профілактичного процесу відсутні 0

Незначне покращення стану здоров’я при явних відхиленнях результатів
пара клінічних досліджень від нормативних значень 50

Досягнуто очікуваних результатів лікувально-профілактичного процесу та
реабілітації, проте спостерігаються помірні відхилення результатів пара
клінічних досліджень від нормативних значень 75

Отримані результати лікувально-профілактичного процесу та реабілітації
повністю відповідають очікуваним результатам 100

При проведенні інтегральної оцінки рівня якості лікування слід
враховувати значущість складових частин за допомогою відповідних
індексів.

Наприклад, для оцінки діагностичних заходів запропоновано індекс
– 0,5; для оцінки діагнозу індекс – 0,1; для оцінки
лікувально-оздоровчих заходів – 0,4; для оцінки якості – 1.

РЯЛ = ( 0,5 * 65% + 0,1 * ОД + 0,4 * ОЛЗ + 1 * ОЯ ) / 200%.

Якщо В нашому випадку діагностичні заходи виконано на 65%,
правильність встановленого діагнозу 50%, лікувально-профілактичні заходи
на 70%, оцінка якості лікування становить 75%, тоді;

РЯЛ = ( 0,5 * 65% + 0,1 * 50% + 0,4 * 70% + 1 * 75% ) / 200 = 0,7

Обсяг діагностичних і лікувально-оздоровчих заходів, а також
вимоги до стану пролікованого хворого, є складовими частинами
стандартами якості ( СЯ ).

Наслідки роботи поліклініки №2 за звітній рік 2005

Показник

роботи Фактичний показник за звітний рік Запланований рівень показників
( норматив) Оцінка, бали

Норматив Відхилення

Знак На одиницю вимірювання

Результативність

1. Частота первинного виходу на інвалідність 53 на 10 тис. Населення
55,0 на 10 тис населення 4 – 1,0

2. Виявлення хворих на туберкульоз органів дихання під час проф..оглядів
46% від усіх виявлених 50,0% від усіх уперше виявлених 5 + 0,5

Дефекти

1. Пізне виявлення хворих на туберкульоз з вини мед. Праці. 3 на 100 тис
населення 0 0 – 0,5

Для першого показника нормативне значення 55,0 оцінюється в 4
бали. Відхилення на 1 одиницю оцінюється в один бал. При цьому знак „-”
вказує на бажану зміну показника, тобто значення його має зменшуватися.
Значення другого показника повинно збільшуватись.

Показник результативності (РП) , як я раніше вже писала
визначають за формулою: ПР = бал + (чи -) (фактичний рівень – рівень
моделі) * одиниця вимірювання; тоді;

ПР1 = 4 – ( 53 – 55,0 ) * 1 = 6 балів;

ПР2 = 5 + ( 46 – 50 ) * 0,5 = 3 бали.

За частоти пізнього виявлення хворих на туберкульоз з вини
медичних працівників 3 на 10 тис. Населення

ПД = 0,5 * 3 = 1,5 бали

3. Сучасний стан управління якістю медичної допомоги.

3.1 Проблеми та шляхи їх розв’язання.

Пропозиції міністерства охорони здоров’я України до проекту рекомендацій
парламентських слухань на тему:

“ПРОБЛЕМИ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я І

МЕДИЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

ТА ШЛЯХИ ЇХ РОЗВ’ЯЗАННЯ”

Учасники парламентських слухань на тему: “Проблеми у сфері забезпечення
охорони здоров’я і медичного обслуговування громадян України та шляхи їх
розв’язання”, що відбулися 6 липня 2005 року, відзначають, що незважаючи
на певні зусилля органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, в Україні протягом останніх років поглибились негативні
тенденції у показниках громадського здоров’я, зберігається висока
смертність та інвалідність населення у працездатному віці, зменшується
доступність медичної допомоги населенню, особливо у сільській
місцевості.

У більшості виступів прозвучало у більшості виступів, що існуючі
сьогодні державні зобов’язання, щодо забезпечення громадян безоплатною
медичною допомогою носять декларативний характер, їх рівень не
відповідає економічним можливостям держави. Згідно з останніми
соціологічними опитуваннями значна більшість населення України не
задоволена доступністю і якістю медичної допомоги.

Не дивлячись на декларовану безоплатність медичної допомоги для
населення, громадяни прийняли на власні плечі утримання існуючої системи
охорони здоров’я, однак більше половини громадян (51, 6%) характеризують
розмір особистих витрат на медичну допомогу як непосильний. У 1996 році
частка суспільних витрат на охорону здоров’я складала біля 80%, але
скоротилась до 66, 4% у 2000 році. Якщо прийняти до уваги неофіційні
дані про масштаби тіньових платежів населення за послуги та ліки, то
питома вага суспільних коштів, залучених за допомогою загального
оподаткування, скоротилася до 49% (!). За офіційними статистичними
даними за 5 років (1996-2000 рр) доля приватних витрат населення
збільшилася з 18, 3% до 30, 2%, а з урахуванням неофіційних витрат вона
у 2000 р досягла 51% (!). Таким чином, на цей час з урахуванням
офіційних та неофіційних даних, в структурі існуючих витрат держави і
суспільства на утримання системи охорони здоров’я України частина
неофіційних (тіньових) витрат почала перевищувати офіційні (51% і 49%
відповідно).

Зараз в Україні склалася ситуація, коли декларована ст. 49 Конституції
України безоплатність медичної допомоги громадянам держави асоціюється у
більшості зацікавлених осіб з безплатністю всього спектру медичної
допомоги та медичних послуг, що повинні надаватись усім громадянам
України у будь-якому місці країни. Закон України ” Про основи
законодавства України про охорону здоров’я” в частині другій, ст. 12,
теж говорить про те, що “державна політика охорони здоров’я
забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її
науково обґрунтованим потребам”. Стосовно безоплатності медичної
допомоги відбувається величезна кількість спекуляцій, в тому числі зі
сторони багатьох політичних сил, однак у реальному вимірі гарантії
обсягу безоплатної медичної допомоги повинні забезпечуватись
відповідними ресурсами, в першу чергу – фінансовими.

Однак рівень всіх видатків, в тому числі на медичне обслуговування
громадян, згідно зі ст. 95 Конституції України, визначається виключно
Законом України “Про Державний бюджет” на поточний рік. Тобто, з однієї
сторони, конституційна гарантія надання громадянам всього спектру
медичних послуг на безоплатній основі, з іншої – реальний рівень
видатків на охорону здоров’я, згідно закону “Про Державний бюджет” в
останні роки покриває менше половини потреби існуючої системи охорони
здоров’я (СОЗ). При цьому більше 80% від суми коштів, що виділяються
бюджетом, йде на утримання галузі (капітальні видатки та мізерна
зарплатня персоналу), і тільки близько 20% коштів витрачається власне на
лікувальний процес, тобто на хворого.

Сама модель СОЗ залишається в Україні класичною бюджетною і не має
дієвих механізмів залучення коштів з інших джерел. Додаткові легальні
(поза бюджетом) джерела фінансування (добровільне медичне страхування,
лікарняні каси і т.і.) не перевищують 2-3% і суттєво не впливають на
рівень забезпечення СОЗ. Проте СОЗ, незважаючи на вкрай недостатній
бюджет, функціонує, виконуючи, хоча і викривлено, свої функції. Це є
підтвердженням існування великого тіньового обсягу фінансування, який
забезпечують пацієнти з власної кишені і який вкрай негативно впливає на
рівень доступності медичної допомоги, особливо для незаможних верств
населення. Невизнання цього факту державою та подальша декларація
безоплатності всієї медичної допомоги може вкрай загострити ситуацію і
буде сприйнята суспільством як приклад цинічної “подвійної моралі”, що
стосується кожного громадянина, бо за медичною допомогою, рано чи пізно,
звертається кожен.

Держава повинна визнати та визначити конкретний рівень медичної
допомоги, що може бути покритий за рахунок бюджету.

Поряд з недостатнім та несталим фінансуванням СОЗ, з іншого боку,
спостерігається вкрай неефективне та нераціональне використання
обмежених бюджетних ресурсів. Біля 80 % всіх коштів витрачається на
утримання та обслуговування високо вартісної спеціалізованої
стаціонарної допомоги, що значно відрізняється від більшості держав, де
питома вага витрат на стаціонарну допомогу звичайно складає близько 50%
і до 30% спрямовується на первинну медико-санітарну ланку, яка
функціонує на принципах загальної практики/сімейної медицини. Утримання
медичних закладів, постатейний бюджет і розподіл фінансових ресурсів на
основі потужності (кількості ліжок) закладу охорони здоров’я, без
врахування кількості і якості послуг, що надаються, призводить до
виключення економічних важелів раціонального використання ресурсів.

У ситуації значної обмеженості ресурсів дуже нераціональним є значний
рівень дублювання надання медичних послуг на одній території медичними
закладами різного підпорядкування (міськими, обласними, відомчими,
Академії Медичних Наук і ін.) та відсутність чіткого поділу рівня
надання допомоги – первинного, вторинного і третинного. При цьому,
згідно Бюджетного Кодексу (2001) медичні заклади не можуть фінансуватися
більш ніж з одного бюджету, але не існуюча бюджетна ні економічна
класифікація видатків з бюджету не спонукає раціонально використовувати
обмежені ресурси. Відсутність господарської автономії медичних закладів
та прив’язка до постатейного бюджету не створює на місцях умов для
раціонального використання наявних потужностей. Вкрай незадовільною є
якість надання медичної допомоги та її стандартизація, що позначається
на результатах лікування хворих. В Україні до цього часу не
використовуються загальнодержавні стандарти і протоколи надання медичної
допомоги, не визначений базовий рівень (пакет), який в рамках протоколу,
держава може забезпечити кожному громадянинові. Кількість, пропорція та
рівень підготовки медичних та управлінських кадрів у галузі охорони
здоров’я не відповідає потребам держави.

Особливо потрібно підкреслити недостатній рівень підготовки або
відсутність такої у керівників та управлінців середньої та вищої ланки в
сфері охорони здоров’я. Поряд з спотвореною структурою підготовки
лікарських кадрів за спеціальностями (переважання “вузьких”
спеціалістів), відмічається нераціональне співвідношення між кількістю
лікарів та середнього медичного персоналу, що складає в Україні близько
1:3, як у розвинутих країнах становить 1:5 – 1:7.

Ганебним залишається рівень оплати праці медичних працівників, що в 3
рази менший ніж заробітна платня у промисловості і не створює мотивації
у медичного персоналу для підвищення якості та інтенсифікації праці у
медичній сфері.

В державі до цього часу відсутнє дієве лікарське самоврядування, яке у
розвинутих країнах забезпечує високу якість і ефективність професійної
діяльності. Не сформовані умови та не застосовуються заходи щодо
підвищення обізнаності пацієнтів, як інформованих споживачів медичних
послуг, які здатні цивілізовано захищати свої, визначені законом, права
та реально впливати на поліпшення якості системи охорони здоров’я.

Вкрай незадовільним залишається ситуація з пропагандою на державному
рівні здорового способу життя та можливостей профілактики більшості
розповсюджених захворювань.

Враховуючи викладене, з метою консолідації ресурсів і зусиль державних
та місцевих органів виконавчої влади, фахівців у галузі охорони
здоров’я, науковців, враховуючи рекомендації Європейського регіонального
бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я та міжнародних експертів,
Верховна Рада України рекомендує:

Кабінету Міністрів України прийняти до виконання міжсекторальну
“Програму невідкладних заходів з реформування системи охорони здоров’я
України”, забезпечивши її відповідними ресурсами.

Удосконалювалась система надання високоспеціалізованої медичної допомоги

Довідково: В Україні функціонує чотири регіональних центри
трансплантації органів (Запорізький, Донецький, Одеський, Львівський) та
Інститут хірургії і трансплантації АМН України. Фінансування Державної
програми розвитку трансплантації виконується не в повному обсязі
(загальна сума недофінансування за 2002 – 2004 рр. складало біля 21 млн.
грн.). МОЗ України звернулось з проханням щодо виділення 35 млн. грн.
при формуванні Держбюджету України на 2005 рік на виконання заходів
зазначеної Програми.

Створено Науково-практичний медичний центр дитячої кардіології та
кардіохірургії МОЗ України, що дало змогу збільшити доступність дітей до
високовартісної допомоги на безоплатній основі.

В 2003 році 4885 хворих отримали високоспеціалізовану медичну допомогу в
НДІ АМН України за рахунок коштів місцевих бюджетів всіх рівнів з
використанням виробів медичного призначення закуплених за централізовані
кошти МОЗ України.

Створено Центр дитячої онкогематології, що дозволило збільшити кількість
дітей, які отримали висококваліфіковане лікування, в т.ч. трансплантацію
кісткового мозку.

3.2 Постанова „Про затвердження Порядку державної акредитації закладу
охорони здоров’я”

№ 134 ( 134 – 2002 – п ) від 14.02.2005

З метою підвищення якості медичної допомоги України та відповідно до
статті 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я Кабінет
Міністрів України постановляє:

Порядок державної акредитації закладів охорони здоров’я.

Державна акредитація закладу охорони здоров’я (далі акредитація) – це
офіційне визнання статусу закладу охорони здоров’я, наявності в ньому
умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги,
підтвердження його відповідності встановленим критеріям та гарантії
високої якості професійної діяльності.

Акредитації підлягають незалежно від форми власності усі заклади охорони
здором. Акредитація проводиться один раз на три роки. Перша акредитація
закладу проводиться не пізніше ніж через два роки від початку здійснення
діяльності.

Акредитацію закладів охорони здоров’я проводить головна акредитацій на
комісія, що утворюється при МОЗ, а фармацевтичних (аптечних) закладів –
Головна акредитацій на комісія, що утворюється при Державному
департаменті з контролю за якістю, безпекою та виробництвом лікарських
засобів і виробів медичного призначення, а також акредитацій ні комісії,
що утворюються при МОЗ Крим, управліннях охорон здоров’я обласних.

Головні акредитацій ні комісії в своїй діяльності керуються
Конституцією України.

ГАК проводять акредитацію закладів державної і приватної форми
власності.

Для проходження акредитації заклад подає документи згідно з переліком до
відповідної акредитаційної комісії, яка в трьохмісячний термін повинна
провести його акредитацію, а для державної акредитації фармацевтичний
заклад подає документи згідно з переліком, який визначає Державний
департамент з контролю за якістю, безпекою та виробництвом лікарських
засобів і виробів медичного призначення.

На підставі аналізу наданих закладом документів та висновків експертів
відповідна акредитацій на комісія приймає рішення щодо проведення
акредитації та віднесення закладу до відповідної категорії, або про
відмову при цьому. Рішення АК затверджується відповідною головною АК і
повідомляється закладу у 10-денний термін. Термін дії акредитаційного
сертифіката визначається відповідною головною АК, але він не повинен
перевищувати 3 – х років.

Позачергова акредитація може проводитись з ініціативи медичного закладу
з метою підвищення категорії, але не раніше ніж через 1 рік, після
проведення попередньої акредитації.

Облік, зберігання акредитацій них сертифікатів покладається на ГАК.
Документи на підставі яких проводиться акредитація закладу, зберігаються
протягом 10років в акредитацій ній комісії, яка видала акредитацій ний
сертифікат.

Жовтень

1 жовтня Президент України під час робочої поїздки до Чернігівської
області оглянув лікарню міста Корюківки та поспілкувався з медичним
персоналом. Глава держави, зокрема, зазначив, що лікарню найближчим
часом буде забезпечено необхідним медичним обладнанням і транспортом

12-14 жовтня Представники МОЗ у складі делегації України брали участь в
роботі другого Глобального Форуму Всесвітньої організації охорони
здоров’я (Таїланд, м. Бангкок), де розглядалися питання безпеки харчових
продуктів

28 жовтня Прийнято постанову Кабінетом Міністрів України №1419 “Деякі
заходи щодо забезпечення якості лікарських засобів” (в Україні
запроваджуються правила належної виробничої (GMP), дистриб’юторської
(GDP), лабораторної (GLP) та клінічної (GCP) практик, гармонізовані з
відповідними директивами ЄС та ВООЗ, як обов’язкові з 1 січня 2009 року;
також визнано необхідність гармонізації вимог щодо реєстраційної
документації на лікарські засоби відповідним вимогам ЄС, зокрема в
частині біоеквівалентності генеричних препаратів, вжиття заходів для
забезпечення вступу Державної служби лікарських засобів і виробів
медичного призначення до міжнародної системи співробітництва
фармацевтичних інспекцій (PIC/S)

28 жовтня Прийнято постанову Кабінетом Міністрів України № 1419 “Деякі
заходи щодо забезпечення якості лікарських засобів”

29 жовтня Президент України під час робочої поїздки до Чернігівської
області взяв участь в урочистому відкритті реконструйованої
Чернігівської обласної дитячої лікарні

29-30 жовтня Представники МОЗ брали участь у Х засіданні Бюро
Міжнародної комісії з санітарно-епідеміологічного нормування
держав-учасниць СНД (Російська Федерація, м. Москва) під час якого
розглянуто 14 документів

Листопад

1-12 листопада Делегація України, до складу якої входили представники
МОЗ, брала участь у засіданнях першої сесії Міжурядової робочої групи
відкритого складу з розгляду нової редакції Міжнародних
медико-санітарних правил (Швейцарія, м. Женева)

2 листопада Верховною Радою України прийнято Закон України “Про внесення
змін до статті 281 “Цивільного кодексу України” (щодо збереження
репродуктивного здоров’я) (№ 2135-IV)

2 листопада Верховною Радою України прийнято Закон України “Про внесення
змін до Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення” (№ 2137-IV)

3 листопада Наказом № 535 “Про внесення змін до наказу МОЗ України від
15.12.200 № 344 “Про затвердження методичних рекомендацій з
удосконалення організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію
/СНІД” передбачено забезпечення безоплатного проведення
туберкулінодіагностики і рентгенфлюорографічного обстеження серед
ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД з метою відбору контингенту для
проведення хіміопрофілактики туберкульозу

5 листопада Верховною Радою України прийнято постанову “Про Державну
цільову програму “Діагностика, профілактика та заходи боротьби з
губчастоподібною енцефалопатією та іншими пріонними інфекціями на
території України на 2005-2010 роки” (Програма № 2176-IV)

Висновок

В своїй роботі я показала, що основними компонентами забезпечення якості
медичної допомоги є – акредитація, ліцензування, стандартизація,
нормативно-правове забезпечення, а також організація управління.

Після перегляду даної теми можна зробити висновок, що на сьогодні стан
системи охорони здоров’я „важкий , але стабільний”, що потребує вже не
реанімаційних заходів, а інтенсивної терапії. На мій погляд головною
метою на сьогодення є – забезпечити доступність і якість медичної
допомоги населенню шляхом поетапних, але глибоких структурних змін
системи охорони здоров’я та наблизити її до міжнародних стандартів.

Запропоную основні блоки : нормативно-правове забезпечення, зміна
фінансування, пріоритети проблем галузі, реформування медичної освіти
та підготовки кадрів, структурні зміни фармсектору.

Перш за все – це нормативно-правова база: немає жодного закону, який би
забезпечував цілісної системи охорони здоров’я в її структурному,
фінансовому та кадровому забезпеченні в умовах реально існуючої в
Україні ринкової економіки, що є найсуттєвішою перешкодою не тільки в
просуванні реформ, але і становить загрозу в подальшому функціонування
галузі.

Насамперед потрібні зміни до Основ законодавства України про охорону
здоров’я – саме цей закон є базовим для системи охорони здоров’я і
основою для прийняття інших законодавчих та підзаконних актів, існує
нагальна потреба Закону „Про медичну діяльність та заклади охорони
здоров’я”, завдяки чому буде орієнтація медичних закладів на
задоволення медичних потреб населення. Додатковим джерелом
фінансування можуть стати кошти загальнообов’язкового державного
соціального медичного страхування.

Реформування економічних засад галузі, які є стрижнем усіх інших реформ
існуючої системи охорони здоров’я, неможливе без суттєвих змін в
Бюджетному Кодексі – у разі їх прийняття врегулюється ряд гострих
проблем фінансування медичної допомоги і вирішить основну з них –
це можливість трансфертів з бюджету нижчого рівня на вищий: лише при
таких змінах кошти , розраховані на одного мешканця, зможуть
спрямовуватись за пацієнтом. Архітермінових змін потребує формула
розподілів коштів на охорону здоров’я між бюджетами різних рівнів – її
оптимізація, або розробка нової.

Важливим аспектом є також розробка, прийняття та реалізація
загальнодержавних програм. Переліком загальнодержавних програм
визначаються пріоритети серед проблем галузі. На сьогодні і в найближчі
роки такими пріоритетами залишаються питання серцево-судинних
захворювань, охорони здоров’я матерів та дітей, подолання епідемії
туберкульозу, ВІЛ/СНІДу, боротьба з онкологічними захворюваннями.

Наступний блок заходів – це зміна структури галузі, мережі закладів та
їх структури і управління системою охорони здоров’я на всіх рівнях, що
абсолютно можливо після прийняття відповідних законодавчих актів.
Проблемою тут є реформування первинної медико-санітарної допомоги на
засадах загальної практики сімейної медицини, а також акредитація,
ліцензування та стандартизація.

Медичні кадри та медична освіта – реформування в цій системі потребує
системного підходу на всіх етапах

Потрібно поліпшити матеріально-технічну базу закладів охорони здоров’я,
що безпосередньо впливає на якість медичної допомоги, особливо це
стосується закладів в сільській місцевості.

Основною метою сучасної системи забезпечення якості є підвищення
ефективності і доступності медичної допомоги, поліпшення „якості життя”
населення України, зменшення показників захворюваності, інвалідності,
смертності населення.

Система забезпечення якості медичної допомоги впроваджується на всіх
рівнях охорони здоров’я: МОЗУ , управління охорони здоров’я обласних ,
міських, держадміністрацій, лікувально-профілактичні заклади, незалежно
від їх підпорядкування та форм власності. Це інтегрується з принципами
єдиного медичного простору і є відмінною особливістю даної системи та
визначає її універсальний характер.

Список використаної літератури:

1 . Соціальна медицина та організація охорони здоров’я // Під заг.ред.
Ю.В. Вороненька, В.Ф.Москаленка. – Тернопіль: Укрмедкнига, 465-477с.

2. Панорама охорони здоров’я населення.// Під заг.ред.. Підаєва О.М. –
Київ: Здоровя,2003 71-277с.

3. Соціальна гігієна и організація здравоохранения //Под ред..
ЮП.Лисицина, М.,Медицина, 1992г

4. Гладун З.С. Державне управління в галузі охорони здоров’я. –
Тернопіль: Укрмедкнига, 1999.-311с

5. Короленко Є.Реалії системи охорони здоров’я України й шляхи її
розвитку Медична газета України – 1997 – Лютий№5

6.Лехан В.М. Стан фінансування системи охорони здоров’я в
України//Главний врач. – 2005

7.Бідний В.Г. Проблеми і шляхи розвитку медичної допомоги в Україні. –
К.:За друга,2001.

8. Гладун З.С. Державне управління в галузі охорони здоров’я. –
Тернопіль:

Укрмедкнига, 1999

9.Стратегічні напрями розвитку охорони здоров’я України//Під
ред..В.М.Лехан. – К.:Сфера, 2001 -175с.

10.Пономаренко В.М.. Москалець Г.М. Забезпечення населення України
медичними кадрами// Вісн. Соц. Гігієни та організації охорони здоров’я
України. 2001 -№ 4 – С.79

11.Радиш Я.Ф.Державне управління охороною здоров’я в України: генезис,
проблеми та шляхи реформування //Передмова за заг. Ред.. проф..
Н.Р.Нижник. – К.:Вид-во УАДУ, 2001.- 301с.

12.Апанасенко Г.Л., Попова Л.А. Медецинская валеология//Серия
«Гиппократ».

Ростов н/Д.: Феникс, 2000г

13.Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України.
2/2001.(66-70с.

PAGE

PAGE 1

PAGE 36

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019