.

Тероризм (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
12 14770
Скачать документ

Курсова робота

Тероризм

ПЛАН.

ВСТУП.

Розділ 1. Причини виникнення та розвиток терористичних
організацій в минулому.

Поняття терору та теракту

1.2. Еволюція тероризму в минулому.

Розділ 2. Терористичні організації сучасності: нова методика та

організаційні структури.

Тактика та психологія терору.

Інфраструктура та економічна база терору.

Типологія терористичних організацій.

Розділ 3. Діяльність терористичних організацій на теренах
колишнього . СРСР.

3.1 Тероризм у СНД.

3.2 Чеченський тероризм.

Методи боротьби з тероризмом.

Висновок.

Список використаної літератури.

“Терор-це вбивство,пролиття крові….

Форми терору незліченні і різноманітні як незліченні і різноманітні в
своїх проявах гніт і знущання…

Терор – це смертна кара скрізь, в усьому, в усіх закутках”.

І. Штейнберг

“Купувати мир у ворога, значить постачати його засобами для нової
війни”.

Ж. Ж. Руссо.

ВСТУП.

Тероризм , на жаль, став невід’ємною частиною політичних і
економічних процесів в світі, і представляє все більш значну загрозу
громадській і національній безпеці. Із одиничних проявів він
перетворився в масове явище. Будучи різновидом організованої
злочинності які занурюються корінням в потужну тіньову економіку,
тероризм може поставити під сумнів весь процес подальшого розвитку
людства.

АКТУАЛЬНІСТЬ теми дослідження зумовлена необхідністю вивчення і
узагальнення ряду важливих і складних подій міжнародного життя, що
пов’язані з політикою та економікою, які є першочерговим
об’єктом інтересу терористичних організацій сучасності.

Крім того, причиною конфліктів і напруженості між державами
стають проблеми національних меншин депортованих народів, біженців
тероризму, для якого не існує кордонів, організованої злочинності,
контрабандної торгівлі наркотиками та “відмиванням грошей”.

Для окремих індивідів терористична діяльність стає професією.

Терористи добре підготовлені і оснащені, завжди мають фору за часом, в
них відсутня бюрократія і вони завжди точно знають, чого хочуть.

Ті, проти кого розв’язана терористична війна, повинні розуміти, що
вона йде не на життя, а на смерть.З точки зору терористів, страх перед
смертю повинний бути тотальним. Виключення не повинно бути ні для кого .
Включаючи старих людей, жінок, дітей. Зрозуміло, терористична війна-це
війна на винищення. Але винищення особливого роду. Терор-це війна перш
за все на знищення чоловічої гідності. Знищення страхом.

Про масштаби поширення тероризму та інтенсивності його
застосування можна судити на підставі статистичних даних, опублікованих
спеціальними державними структурами різних країн світу та
спеціалізованими виданнями. Так, за даними журналу «International
Security Revue», в період 1970-78 рр. зареєстровано 5534 терористичних
актів. Говорячи про 1981 р., американський «Journal of defence and
diplomacy» повідомляє про 2700 терористичних акти, вчинених 125
терористичними групами, що діяли в різних регіонах світу, але переважно
у 50 країнах. Дані за 1985 р. свідчать про збільшення кількості цих
актів порівняно з 1981 р. на 15%. За даними ЦРУ США, за період з 1968 по
1980 рр. вчинено 6714 акцій міжнародного тероризму. В одній зі своїх
щорічних доповідей ЦРУ змальовує вражаючу картину поширення тероризму:
якщо у 1970 р. теракти були вчинені у 48 країнах, то в 1975 — в 57, у
1980 — у 76, а у 1981 — в 91 країні. До 1995 р. тероризм охопив понад
100 країн світу, а кількість терактів з 1968 по 1995 р. наблизилася до
25.000.[1]

У Парижі на території Палацу інвалідів рік тому відкрито
меморіал пам’яті жертв тероризму. Звичайно, цей факт, а також те, що у
Франції постраждалі від терактів прирівнюються за своїм соціальним
статусом до постраждалих від війни, засвідчує передусім велике
піклування держави про своїх громадян. Недаремно цю країну вважають
колискою Європейської демократії. Одначе згадана подія промовиста і в
іншому широкому сенсі . Попри всі здобутки теперішньої цивілізації, ми,
виявляється, дожили до того, що доводиться вшановувати не лише героїв
боротьби за свободу,чи, скажімо подвижників у царині науки, а й
безневинних людей , які загинули від руки сучасних “бомбістів”.

ХРОНОЛОГІЧНІ РАМКИ даного дослідження обумовлені його тематичною
спрямованістю і в основному охоплюють період ХХ століття. Коли
тероризм став глобальною проблемою людства, набув нових форм,
став використовувати нові методи підривної діяльності. В той же
час в деяких моментах ми виходимо за ці хронологічні рамки щоб
пояснити причини виникнення тероризму, зрозуміти його ідеологію
та суть.

ТЕРИТОРІАЛЬНІ РАМКИ дослідження охоплюють в основному весь світ,
оскільки для терористичних організацій не існує ні кордонів, ні
ліній фронту, ні глибокого тилу.

МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ.

Мета бакалаврської роботи полягає в тому, щоб на основі
доступної літератури проаналізувати та з’ясувати:

– причини виникнення тероризму;

основні форми та методи терористичної діяльності;

ідеологічну та економічну бази тероризму;

причини активізації терористичної діяльності в 90-х роках;

основні заходи провідних країн світу для боротьби з тероризмом;

систематизувати та узагальнити інформацію , та дати необхідні з
нашої точки зору рекомендації щодо цієї проблеми.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА.

Теоретико-методологічною базою бакалаврської роботи є принцип
історичної об’єктивності та застосування загально-наукових методів
дослідження. Крім того, ми використали метод системного аналізу,
та порівняльний метод. Це дозволило нам об’єктивно і всебічно
розглянути актуальну і важливу проблему сучасності, а також
дозволило зробити певні узагальнення.

НАУКОВА НОВИЗНА бакалаврської роботи полягає в тому , що на
основі аналізу абсолютно різнопланових джерел розглядається
еволюція тероризму як явища в різних регіонах світу , а також
особлива увага звертається на ідеологію, або відсутність такої у
цій сфері.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ бакалаврської роботи полягає в тому, що
фактичний матеріал та висновки можуть бути використані при
вивченні курсів “міжнародна інформвція”, “міжнародні відносини”.

АПРОБАЦІЯ РЕЗУЛЬТАТІВ .

Основні положення нашого дослідження були обговорені на
семінарських заняттях з предметів “міжнародна інформація”, та
“зовнішня політика України”

СТРУКТУРА РОБОТИ відповідає меті та завданням дослідження і
складається зі вступу ,3-х розділів , висновків, списку використаних
джерел та літератури.

ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА бакалаврської роботи.

Оскільки тема є актуальною, то в останній час з’являється все
більше і більше публікацій з даної проблематики, що дозволяє
всебічно проаналізувати це явище. Звичайно, що тут є своя
специфіка і тому з усього масиву джерел та літератури ми
опрацювали різні договори, документи, конституційні та нормативні акти.

Враховуючи специфіку та новизну даної теми переважна більшість
літературних джерел належить до періодичних видань. Особливо важливе
місце в переліку літератури займають такі періодичні видання, якими
володіє бібліотека нашого інституту, це загалом відомі журнали:Підтекст,
Політика і час, Международная жизнь; газети:Независимое военное
обозрение (НВО),Независимая газета, Зарубежное военное обозрение та ін.

Широке використання в роботі матеріалів поточної періодики
зумовлене, між іншим, відсутністю на сьогодні узагальнюючих праць, в
тому числі монографічних досліджень, з питань політики тероризму як
глобальної проблеми людства.

Розділ 1. Причини виникнення та розвиток терористичних
організацій в минулому:

1.1 Поняття терору та теракту;

Проблема формулювання понять «терор» і «тероризм» досі залишається
невирішеною. Фахівці з цього питання не мають єдиної думки з приводу
їх дефініцій. Деякі фахівці вважають, що терор і тероризм не є
поняттями, що пов’язані з чітко визначеними і ясно ідентифікованими
подіями. Саме це зумовило той факт, що між поняттями «терор» і
«тероризм» не проводять смислового розмежування.

Що до самого слова «терор», то воно запозичене з латині, де terror
означає «страх», «жах». Відповідно, такий самий сенс мають похідні від
нього англійське слово terror і французьке teurreur. У своєму сучасному
значенні слово «терор» з’явилося наприкінці ХVIII ст. Його поняттєве
оформлення відноситься до періоду Великої французької революції.[3]

Логічна схема існуючих визначень терору і тероризму є вкрай простою.
Вона, як правило, конструюється із суб’єкта терору (тероризму);
насильства як способу впливу; об’єкта; мети, що її переслідує суб’єкт. У
розширеному варіанті у визначенні з’являються додаткові уточнюючи
елементи, і його логічна схема виглядає так: суб’єкт терору (тероризму)
використовує насильство (або загрозу його застосування) як спосіб впливу
на об’єкт для досягнення поставлених перед собою задач (політичних,
соціальних, економічних тощо).

Отже, можна зробити висновок, що терор (тероризм) – це
передовсім метод ціледосягнення, принциповою основою якого є
застосування (або погроза застосування) насильства.

Але на основі вищевказаної властивості даного явища сформулювати
його визначення є неможливим, оскільки насильство як таке притаманне не
лише теророві (тероризмові). але й іншім соціально-політичним явищам.
Наприклад, для досягнення певних цілей (політичних, соціальних,
економічних тощо) дуже часто використовується війна. Принциповою основою
цього метода також є застосування насильства. Тому для того, щоб дати
чіткі дефініції терору і тероризму, необхідно окреслити особливості форм
насильства, властиві лише їм.

Коли терорист підриває бомбу у багатолюдному торговельному
центрі, або коли група озброєних осіб, увірвавшись до мирного міста,
вбиває беззбройних мешканців, або коли працівники каральних органів
держави катують і розстрілюють арештованих ними людей, насильство, яке
здійснюються в усіх цих випадках, залишається без відповіді, цебто
таким, що має однобічну спрямованість. Це його головна відзначна
особливість.

Насильство подібної форми є неможливим, наприклад, при
протистоянні двох армій, коли кожна з протиборчих сторін здійснює
насильство і зазнає його водночас, суб’єктом, і об’єктом насильства.
(Втім, це не стосується мирних мешканців та військовополонених, які
незрідка стають жертвами терористичних акцій воюючих армій).

Таким чином, лише за використання тих форм насильства, які властиві
терору чи тероризмові, суб’єкт насильства не може стати об’єктом (і
навпаки) в момент здійснення теракту, цебто у даному разі відбувається
чітка диференціація на суб’єкт і об’єкт насильства.

Необхідно також враховувати, що терор і тероризм — це методи впливу,
способи боротьби, які складаються з окремих елементів, що визначають їх,
– терористичних актів. Неможливо сформулювати поняття терору і
тероризму, не давши дефініції терактові.

Терористичний акт – це дія, що набуває різноманітних форм
насильства (або загрози його застосування), відзначною особливістю яких
є те, що об’єкт насильства не може стати суб’єктом в момент здійснення
теракту.[23]

Також необхідно акцентувати увагу на тому, що при здійсненні
терактів терористи можуть переслідувати як цілі, пов’язані з жертвами
теракту, так і цілі, що з ними не пов’язані. Грунтуючись на даній
дихотомії цілепокладання, можна сформулювати два основних поняття –
«терор» і «тероризм».

Терор – це метод впливу шляхом здійснення теракту (терактів) для
досягнення певних цілей, за якого жертва теракту є об’єктом даного
методу впливу.

Тероризм — це метод впливу шляхом здійснення теракту задля
досягнення певних цілей, за якого жертва теракту не є об’єктом даного
методу впливу.[2]

Терор, як і тероризм, має трьох суб’єктів (своїх носіїв):
окремого індивіда, групу (від малої до великої) і державний апарат. При
цьому для кожного суб’єкта існує своя міра використання терору або
тероризму.

PRIVATE   Тероризм Терор

 

Індивід використовується вкрай рідко використовується вкрай рідко

Група притаманний повною мірою використовується вкрай рідко

Держава притаманний повною мірою притаманний повною мірою

Еволюція терору в минулому;

Протягом першої половини XX ст. тероризм був розчиненим у
кривавому хаосі революцій, громадянських і світових війн. Він став
обов’язковим компонентом будь-якого соціально-політичного та/або
воєнного протистояння. У своєму ж рафінованому вигляді тероризм знову
виникає наприкінці 60-х. Більше того, від цього часу терористичні
організації набувають значного впливу і ваги в політиці окремих країн і
цілих регіонів.[4]

Особливістю новопосталої ситуації є те, що терористичні групи
тісно взаємодіють і навіть мають спеціальні центри для координації дій і
навчання терористичної діяльності. Таким чином, до нових якісних
параметрів тероризму необхідно внести зростання співробітництва,
фінансова та технічна взаємодопомога терористичних організацій.

На підтвердження цього можна навести той факт, що в палестинських
таборах по підготовці терористів, які розташовані у Лівані, Сирії,
Лівії, проходили підготовку бойовики з Західної Європи, Африки,
Латинської Америки, Азії і навіть Північної Америки — члени таких
організацій, як: «Чорні пантери», ІRА, «Японська Червона Армія», RАF
тощо.

Значна частина терологів вважає, що у 70-ті рр. принаймні двічі
відбулися міжнародні зустрічі лідерів тероризму: в Лівані 1972 р. і в
Ларнаку на Кіпрі 1977 р., у яких брали участь лідери терористичних груп
з ФРН, Японії, Ірану, Туреччини, Північної Ірландії.[20]

Англійський теролог Пол Вілкінсон виділяє 4 типи сучасних терористичних
рухів: а) рухи націоналістичних, автономістських чи етнічних меншин; б)
ідеологічні групи або таємні товариства, що прагнуть до різних форм
«революційної справедливості або соціального визволення»; в) групи
емігрантів або вигнанців з сепаратистськими або революційними
прагненнями відносно своєї батьківщини; г) транснаціональні банди, що
користуються підтримкою деяких країн і діють в ім’я «світової
революції».

Сучасний тероризм не має якогось одного джерела. Він не є чимось
штучно витвореним. Він — об’єктивація однієї зі сторін духу нашої доби.
Сучасний тероризм – це певним чином усталена ситуація (політична,
соціальна, психологічна, технологічна тощо), накладена на певні ідеї та
ідеологеми. Сучасний тероризм — це одна з іпостасей духу нашої доби у
формі особливого різновиду насильства. Він – точка перетину ситуації та
ідеї.[3]

Особливістю сучасного тероризму є те, що він був би неможливим
без принципово нових диверсійно-терористичних методів ведення війни,
здійснюваних з 1939 по 1945 рр. «Рухом Опору» і тактики виниклих в
перебігу другої світової війни спеціальних підрозділів командос.

Якщо ж врахувати особливості форм неоколоніальних війн 1946-1990
рр. в Малайзії, Індокитаї та Південно-Східній Азії, то можна з
цілковитою впевністю констатувати: стратегія й тактика малих,
ізольованих бойових груп, що завдають точечно-вибіркові удари та
уникають прямого зіткнення з сильнішим противником, який спирається на
великі армійські угруповання, були в повному обсязі взяті на озброєння
екстремістами різних політичних відтінків.

Політичний радикалізм та диверсійно-терористичні методи ведення
війни створили передумови виникнення сучасного тероризму. Від цього
моменту будь-яка політична сила за сприятливої ситуації і великого
бажання могла протистояти насильству з боку таких репресивних державних
структур, як армія і поліція.

Вищенаведені методи боротьби перенесені у сферу політичних відносин.
знаходять і своїх теоретиків. Одним з них став Хуан Карлос Марігела,
який сформулював основні принципи т. зв. міської герильї (від есп.
guerrilla — війна), що охопила цілу низку латиноамериканських країн. На
його думку, основним завданням герильї є підрив сили й авторитету
«злочинного» (з його точки зору) режиму шляхом:

нападів на установи та осіб, що символізують державну владу;

знищення керівництва органів репресивного апарату;

залякування і знищення представників іноземних та транснаціональних
фінансових структур.

Марігела відкидав надмірну централізацію та ієрархізацію терористичних
організацій, вважаючи, що окремі групи можуть самі планувати й
здійснювати операції. Він вважав, що бойова організація повинна
складатися з автономних груп, які пов’язані між собою і з центром не так
організаційно, як ідеологічно. На його думку, безпосередньо бойовій
активності повинен передувати період підготовки: тренування бойовиків і
самозабезпечення організації. Останнє передбачало транспортні засоби,
зброю, боєприпаси та вибухівку.[2]

Головними передумовами успіху міської герильї Марігела вважав:
несподіваність, рішучість, мобільність і повну поінформованість про
особливості місця операції та противника, що буквально дослівно
відтворює головні принципи діяльності командос. Окрім того, тактика
ґерильї, на думку Марігели, може бути лише наступальною, з’єднуючи в
собі несподіваність нападу та стрімкість відступу (що знов таки є одним
з найголовніших тактичних правил командос).

Існують дві основні причини виникнення терористичних організацій у
певній країні чи регіоні:

А) Відсутність хоч якихось ненасильницьких механізмів розв’язання
політичних, економічних, соціальних, расових тощо суперечностей між
суб’єктами політичних відносин:

В) Принципова відданість однієї із сторін протистояння насильницьким
методам, обгрунтованим специфічною ідеологією, у сполученні з низьким
рівнем її політичного впливу в суспільстві.

В 1968 р. відбувається своєрідний вибух революційно-терористичної
діяльності в усіх регіонах світу. В Перу, Уругваї, Бразилії, Аргентині,
ФРН, Італії, Бельгії, Японії, Сирії, Палестині виникають і починають
діяти екстремістські терористичні організації. Це стає неначе відгомоном
слів Джона Ф. Кеннеді, які він виголосив перед випускниками Військової
академії у Вест-Пойнті: «Це тип війни, новий за своєю інтенсивністю і
разом з тим традиційний – війна партизанів, повстанців. змовників,
убивць; війна засідок, а не битв; інфільтрації, а не агресії; прагнення
до перемоги шляхом виснаження та дезорганізації противника замість
втягування його у відкриту війну».[15]

Феномен західнонімецької «Фракції Червоної Армії» (RAF) наочно
демонструє той факт, що екстремістські терористичні організації
виникають не лише як наслідок соціально-економічних чи політичних криз.
Незрідка тероризм є і спробою подолання духовної стагнації суспільства.

Як у країні ситого бюргерства та демократичних свобод могла з’явитися
РАФ? Що могло змусити людей із цілком благополучними біографіями, у
цілком благополучній країні, взятися за зброю, щоб розпочати явно
приречену на поразку боротьбу?

Приклад – Ульріке Майнгоф. Дочка заможних, доброзвичайних батьків,
випускниця філософського факультету Марбурзького університету. Деякий
час її називають «найблискучою журналисткою Західної Німеччини».
Громадське визнання. Професійний авторитет. Добробут. Творча
самореалізація. Респектабельні салони. І раптом – РАФ: життя поза
законом, щоденний ризик, кров, смерть. Більше, ніж дивний поворот долі.
Але її доля — це типовий приклад долі значної частини терористів світу.

Начебто всі умови для «хорошого життя» створені. Але того, заради чого
варто було б жити, нема. Разом з тим, приходить розуміння, що життя дано
не просто так, а для чогось. Інакше воно стає непотрібним і навіть
нестерпним. З’являється думка про самогубство.

Втім, духовна порожнеча на тлі соціального, економічного і політичного
благополуччя не завжди виливається в самогубство. На думку відомого
психолога Робсрта Джея Ліфтона, «люди найбільш готові до вбивства, коли
вони знаходяться у смисловому вакуумі».

Альтернативою самогубству може стати насильство, спрямоване проти того
середовища, яке породжує духовну (смислову) порожнечу, яка активує
суїцидальні імпульси.

Статистика твердить, що самогубство посідає друге місце серед причин
смертності в студентів. Притому на одне самогубство припадає 15 невдалих
спроб. Найголовнішим є те, що 85% студентів, що намагалися заподіяти
собі смерть, робили це з причин втрати сенсу життя, 93% з них були
фізично і психічно здорові і не мали жодних соціальних, матеріальних чи
комунікативних проблем. Та сама холодна статистика свідчить, що
терористичні організації щонайрізноманітніших політичних напрямків на
40-50% складаються зі студентів (молодих людей у віці від 17 до 26
років)тих хто ще не обтяжені соціально-політичним конформізмом. [14]

Для молоді кінця 60-х рр. боротьба з суспільним status quo наповнює
життя смислом, допомагаючи перебороти екзистенційний вакуум. Засвоївши
ідеї критичної теорії «пізньокапіталістичного суспільства Добробуту»
Герберта Маркузе, студенти багатьох країн Західної Європи (і не лише
Європи) виходять на барикади. Європу лихоманять масові заворушення. В
містах відбуваються справжні битви між екзальтованою молоддю та
поліцією. (3) Але все це є лише прологом до вибуху європейського
тероризму. Від теоретичної констатації незадовільного стану речей та від
масових маніфестацій радикальне студентство переходить до терористичної
діяльності.

«На відміну від путчизму, тероризм зовсім не ставить за мету негайне
здійснення революції, – заявляв ідеолог РАФ Хорст Малер. — Він створює
насамперед умови для політичної роботи. Що ж стосується партизанської
війни, то вона повинна стати школою політичної практики, революційних
кадрів…»

Ульріке Майнгоф конкретизує його думку: «Правильність збройного опору,
на даний момент, залежить від того. чи є він можливий. А чи можливий
він, покаже лише практика».

Практика показала, що він можливий. Очевидному, але прихованому контролю
над особистістю з боку держави бойовики РАФ протиставляють насильство.
Для них бомба в громадському місці – це єдиний засіб проти
екзистенційного ступору мас.

2 квітня 1968 р. запалали охоплені полум’ям два найбільших супермаркети
Західного Берліну. Рафівці заявляють, що мета їхніх акцій — «протест
проти суспільства споживання, яке обдурює свідомість мас, проти
всезагальної байдужості до війни у В’єтнамі».[16]

Суспіьний резонанс у зв’язку з цими терактами дозволяє Майнгоф зробити
висновок: «Боротьба можлива, можлива тут і тепер».

Андреас Баадер готує напад на американський склад зброї, але операція
зривається через те, що поліція випадково заарештовує його на вулиці.
Потрапивши до в’язниці «Моабіт». Баадер користується всіма благами
«м’якого» режиму ув’язнення і невдовзі (14 травня 1970 р.) бойовики РАФ
на чолі з Майнгоф відбивають його в охоронців у міській бібліотеці,
відвідування якої йому були дозволені.

29 вересня 1970 р. РАФ здійснює пограбування трьох західнонімецьких
банків. Згодом проводиться напад на провінційну мерію з метою захоплення
бланків для фальшивих документів і наскок на казарми з метою заволодіння
зброєю.

З 1970 по 1972 рр. РАФ проводить бл. 555 терористичних акцій: вибухи і
підпали банків, видавництв і магазинів, напади на військові склади,
казарми і командні пункти бундесверу та НАТО.

На початок 70-х рр. РАФ нараховує у своїх рядах 30 активних членів, які
були поділені на три групи. У Західному Берліні вони мали конспіративні
квартири, транспорт, запаси зброї і боєприпасів, а також фінансовий
резерв «на революційні цілі».

У своїй боротьбі з РАФ західнонімецький уряд вдавався до
щонайрадикальніших заходів. Восени 1973 р. у Бонні перед журналістами
демонструє свої можливості новий спецпідрозділ по боротьбі з тероризмом
«ГСГ-9». Невдовзі він проводить низку блискучих операцій, в результаті
яких багато бойовиків РАФ знищуються, а її керівництво – Андреас Баадер,
І’удрун Енслін, Хорст Малер, Ульріке Майнгоф — потрапляє до в’язниці —
фортеці «Штаммгайм».

Але з арештом лідерів діяльність РАФ не припинилася. «Друге покоління»
бойовиків продовжує діяти. До того ж Баадер з в’язниці надіслав своїм
сподвижникам інструкцію, одним з пунктів якої була рекомендація
захоплювати і винищувати «сильних світу цього».

Так після підпалів, пограбувань і вибухів розпочинається новий етап в
діяльності РАФ — замахи.

З 555 терактів в суді прокуратурі вдалося довести причетність
«несамовитої трійці» (Баадер – Майнгоф – Енслін) до 5 вбивств, 55
замахів на вбивство і 6 вибухів. Але на думку фахівців, «трійця»
зорганізувала близько 100 замахів, причому 39 з них закінчилося
загибеллю жертв.[2]

Свій життєвий шлях творці РАФ закінчили в стінах «Штаммгайм». За
«нез’ясованих» обставин гинуть Баадер, Енслін та Распе. Малер дивом
виживає, отримавши чотири удари ножем у груди. В офіційному повідомленні
говорилося, що всі вони покінчи життя самогубством. Дещо пізніше те саме
відбувається і з Ульріке Майнгоф.

«Епідемії» самогубств у рядах засуджених терористів властиві не лише
західнонімецьким в’язницям. Це явище є дуже поширеним в усіх країнах
світу. Державна влада ніколи не гребувала методами терору.

Розділ 2. Терористичні організації сучасності: нова методика
та організаційні структури:

2.1. Тактика та психологія терору;

Тероризм з’являється, коли суспільство переживає глибоку кризу, у
першу чергу – кризу ідеології і державно-правової системи. У такому
суспільстві з’являються різноманітні опозиційні групи – політичні,
соціальні, національні, релігійні – для яких стає сумнівною законність
існуючої влади і всієї її системи керування. Якщо такі групи приходять
до висновку, що не можуть домогтися своїх цілей законним шляхом, вони
можуть спробувати досягти бажаного через насильство, тобто тероризм. При
цьому моральним виправданням вбивств опозиція буде, зрозуміло, вважати
скроні важливість і чистоту своїх цілей.[22]

На ранніх стадіях тероризм, як у випадку “Народної волі” або
захоплення бойовиками “Тупак Амару” японського посольства в Перу,
частіше усього робить своїм об’єктом безпосередніх щирих або уявлюваних
винуватців своїх “бід” – політичних лідерів або представників влади.

Проте, як показує останній перуанський “експеримент”, такий
тероризм сьогодні мало ефективний: і охорона навкруги посилюється, і чим
скінчиться справа, у тому числі для самих терористів – незрозуміло, у
всякому разі, шанси домогтися цілі невеликі.

Одночасно терористи швидко усвідомлять ряд особливостей нашого
часу:

– влада сильно залежить від виборів і, отже, від суспільної думки;

– є потужні до “адресата” терору людей, з обов’язковою демонстрацією
катастрофічних результатів терору через ЗМІ суспільній думці – і тільки
через нього як через передавальний механізм – лідерам країн. І, нарешті,
– пред’явлення через ті ж ЗМІ товариству і лідерам мотивів терору й
розумів його припинення.

Головна умова такого терору – бурхлива реакція ЗМІ. Сучасний
терор має поле бою телеекран, і не дарма в таких акціях терористи,
насамперед, потребують не викуп, а тележурналістів. Ціль – вплив на
суспільство, щоб уже воно пред’явило ультиматум своїм лідерам.

Типовий приклад такої технології – Будьоновськ. Об’єкт атаки –
лікарня, пологовий будинок. Добре оплачена істерика в ЗМІ, особливо –
НТВ. Мигтючі на телеекрані заручники, що розповідають про “добрих до них
терористах”. Заяви про те, що Басаєва можна зрозуміти, оскільки “уся
сім’я його загинула під російськими бомбами”, і узагалі він “борець за
свободу свого народу”. Шок усієї країни, і Черномирдін, що капітулює
перед вимогами терористів.

При цьому, зрозуміло, ЗМІ старанно обходять мовчанням, що:

– що демонструються, тільки що звільнені з рук терористів, люди
відчувають “синдром заручника”, коли заручники через якийсь час
починають почувати себе більш прив’язаними до терористів, чим до
рятувальників;

– “синдром заручника” звичайно відчувають тільки 20% заручників, тобто
добір персонажів для репортажу ведеться цілеспрямовано й в інтересах
терористів, що однозначно говорити про ті, на кого в даному випадку
працюють ЗМІ;

– Басаєв ще до “загибелі всієї сім’ї під бомбами” сотнями розстрілював
беззбройних біженців в Абхазії, а його “загибла сім’я” спокійно загоряє
на Кіпрі;

– Будьоновськ обраний тому, що там проходити магістральний газопровід,
за

безпеку якого Газпром-Черномирдін дасть що завгодно.

Таким чином, у порівнянні з минулим століттям з’являється
цілком новий елемент тероризму – ЗМІ – як би спеціальний передавальний
механізм (“ретранслятор”) між терористами й адресатами терору.[18]

Частка в терорі потребує для терориста внутрішнього
самооправдування, хоча б спочатку. Завдання – утягнути велику масу
людей, для яких або цілі терору настільки високі, що виправдують
будь-які засоби, або настільки нерозбірливі в засобах, що готові
реалізувати будь-яку мерзотність.

Через “підняті мотиви” звичайно втягують молодь, що, у силу
розумової і моральної нестиглості, легко “клює” на радикальні
національні, соціальні або релігійні ідеї. Утягують її частіше усього
через тоталітарні (тобто цілком переважну волю людей і підпорядковуючі
їх тільки волі “вчителя”), релігійні або ідеологічні секти типу “Аум
Синріці” або “Червоних бригад”.

Тривале перебування членів терористичних груп у конспіративній
обстановці при інтенсивному терористичному тренуванні, що включає і
спеціальні (головні до зомбуванню) технології психологічного
опрацювання, призводить до появи специфічного середовища, що, за
аналогією з карним середовищем, можна назвати тероросферою з особливим
типом свідомості людей, що складають це середовище.

Це, по-перше, примітивне, чорно-біле, але релігійно-фанатичне
світосприйняття, яке практично ніколи не має кінцеві цілі і результати
терору. По-друге – відчуття своєї переваги над “простими смертними”, що
відміняє або зменшує перебірливість у засобах терору. По-третє – мала
чутливість у відношенні своїх і чужих страждань, при високій готовності
вбивати і вмирати, і високої терористичної тренованості.[19]

На відміну від простих кримінальників, тероросфера неодмінно бере
собі за ціль розуміння і захист якихось ідеалів або інтересів (“Свободу
Україні! “) і мовби бере на себе зобов’язання втілити їх у життя. Для
формулювання і заяви суспільству цих ідеалів у кожної ТС є група
“інтелектуалів-теоретиків” – первинний ідеологічний центр, навколо
котрого й організуються бойові терористичні формування.

Одночасно опозиційним групам населення дають зрозуміти, що в обмін на
зобов’язання, узяті на себе ТС, ці групи теж повинні взяти на себе
зобов’язання підтримки терористів. Виникає своєрідна кругова порука, що
дозволяє лідерам тероросфери жадати від зазначених груп фінансування,
постачання, переховування, постачання рекрутів і т.п. Цим у терор прямо
або побічно втягуються великі групи населення, що створюють його
соціальну базу й затруднюють створення в суспільстві опори тероризму.

Така терорсфера, що складається з ідеологічного центру, бойових
формувань і соціальної бази – уже достатньо ефективний інструмент у
руках тих, хто її контролює. Але це ще не та загроза, яку визнають
однією з головних проблем сучасності.

2.2 ІНФРАСТРУКТУРА І ЕКОНОМІЧНА БАЗА ТЕРОРУ

У міру нарощування своїх сил і можливостей терорсередовище майже завжди
як-небуть дистанціюється від свого початкового ідеологічного центру і
починає жити самостійно або напівсамостійно. При цьому ідеологічний
центр, як правило, легалізується у виді партії, а керування терором бере
на себе бойовий штаб. Наприклад, ірландська ІРА давно вже практично
незалежна від свого політичного крила – партії Шинн Фейн.[21]

Наявність дистанції між легальним політичним і терористичним крилом
організації розширює можливу соціальну базу – ті, кому не до вподоби
насильство терористів, можуть примкнутися до “мирного” політичного
крила. Але справжня самостійність терорсередовища з’являється, коли за
рахунок початкової фінансової підтримки прихильників і спонсорів
створена система базування і тренувань і забезпечене самофінансування.

Головний засіб самофінансування – кримінальна діяльність. Наявність
високоорганізованої й оснащеної військової сили забезпечує
терорсередовищу становище бути “поза конкуренцією” у будь-якій зоні
організованої злочинності. Тим більше, що карне середовище не має ні
такого “ідейного” заряду, ні, як правило, штабів такого інтелектуального
рівня.[10]

У результаті терорсередовище витискує, а частіше – включає у свої
структури “звичайну” організовану і неорганізовану злочинність,
нарощуючи тим свої можливості і беручи під свій контроль ключові сфери
кримінального бізнесу. Сьогодні головне джерело фінансування тероризму –
не внески прихильників або допомога “терористичних держав” (хоча і те, і
інше мають місце), а контроль наркобізнесу, рекету, проституції,
торгівлі зброєю, контрабанди, грального бізнесу і т. д.

Наприклад, основне джерело фінансування перуанського руху “Сендеро
луміносо” і ліванської “Хезболлах” – наркобізнес, а цейлонских “Тигрів
звільнення Таміл Ісламу” – наркотики й угоди “зброя – дорогоцінні
камені”.

Такий ” економічно сформований” тероризм спроможний уже до серйозної
самостійної діяльності, і не тільки в масштабах “своєї” країни. Проте
сьогодні розгортання такої діяльності можливо лише за наявності структур
для “відмивання” грошей – у вигляді контрольованих банків, фірм,
виробничих підприємств. Саме терорсередовище створює такий економічний
сектор, іменований нині “сірою економікою”.

“Відмивання” частіше усього проводитися в кризових зонах світу,
де ослаблений державний контроль. З цієї причини Росія зараз входить в
число найбільш “стерильних”. [13]

Результати можна спостерігати, наприклад, в Італії, де операція
по боротьбі з корупцією “Чисті руки” сходить нанівець через об’єднану
протидію терористів і чиновників, які продалися.

***

2.3 Типологія терористичних організацій.

Захоплення “чорної” і “сірої” економік із їхніми багатомільярдними
оборотами й арміями організованої злочинності перетворює лідерів терору
в хазяїв потужної економіко-політико-військової сили. Ця “сфера
терористичних послуг” не може залишатися незатребуваною, у тому числі і
“легальними гравцями” – державами. Але через незаконність такого
використання і неприйняття його громадською думкою проводити його можна
тільки у виді таємних операцій під керуванням спецслужб.

Так, наприклад, спецслужбами Великобританії був у свій час
організований басмацький терор у радянській Середній Азії. Інший приклад
– американський “ірангейт”, де ЦРУ на гроші, виручені від продажів зброї
“ворогу” – Ірану, фінансувало терор “контрас” у Нікарагуа.

Таким же чином організовували війну моджахедів проти уряду
Афганістану, куди 3 млрд. доларів уклали США, ще стільки ж – інші
країни, у т.ч. ісламські, і 10 млрд. – колумбійські наркоділки.
Гульбеддин Хекматиар – не тільки опора тамтешнього терорсередовища, але
і король наркобізнесу. І, незважаючи на те, що третина попадаючого в США
героїну, йде з Афганістану, ЦРУ фінансувало Хекматіара приблизно до 1994
р., коли зробило нову ставку – на терористів “Талібана”.

Залишки бойовиків-терористів (8-15 тис.чол.) після відходу СРСР з
Афганістану сьогодні стали однією з опор розвитку тероризму в Північній
Африці, Боснії, на Близькому Сході, у Чечні, Таджикистані і. . . самих
США. Те, що відбувалося і відбувається в Боснії, показує, у свою чергу,
що США планомірно створюють ісламську тероросферу в Європі, щоб
перешкоджати надмірній самостійності останньої. [23]

Вмикання тероризму в гру спецслужб потребує визначеного “узаконювання” з
погляду “ідейної” частини терорсередовища. Оскільки її первинний
ідеологічний центр для цього, як правило, не здається через свої
переконання й амбіції, то впроваджується або створюється в керівництві
терорсередовища новий ідеологічний центр, спроможний реалізувати цілі
спецслужб.

Яскравим прикладом «нового типу війни» у Латинській Америці може стати
терористична діяльність уругвайського «Руху за національне визволення»,
або, як його ще називають, «руху тупамарос».

Виник тупамарос як радикальна, активна суспільно-політична
організація, але репресії з боку держави каналізували діяльність руху в
терористичне річище. Захопивши зброю в одному зі стрілецьких клубів
(такий зачин є практично стандартним для будь-якої терористичної
організації), тупамарос здійснюють серію нападів на банки, магазини,
склади, вантажівки, гральні доми (що, знову такі, притаманне майже
кожній терористичній групі), «експропріюючи експропріаторів» і віддаючи
захоплене незаможним прошаркам населення.

Намагаючись заробити авторитет, тупамарос демонструє свою силу
(теж характерна особливість всіх терористичних організацій), але
старається уникнути кровопролиття. Здійснюючи ідею «другої влади», рух
організовує «народні в’язниці» та «народні суди», викрадає впливових
політичних лідерів Уругваю без будь-яких політичних і матеріальних
вимог, залякує високопоставлених державних чиновників. Дещо пізніше
тупамарос починає практикувати викрадення іноземних громадян та
дипломатів.

У боротьбі з «Рухом за національне визволення» каральні органи Уругваю
використовують всі доступні їм засоби. У відповідь на це тупамарос
відповідає кривавими терактами, спрямованими проти представників
репресивних органів. Упродовж кількох років в Уругваї точиться
кровопролитна війна між бойовиками руху та урядовими військами. До 1972
р. тупамарос було розгромлене. Лишилися тільки нечисленни групи опору,
дієспроможність яких була вкрай обмежена.[2]

***

Не менш відомою терористичною організацією, що з’явилася в Європі
наприкінці 60-х рр. і діє досі, є італійські «Червоні бригади». Виникла
ця організація 20 жовтня 1970 р. Саме в цей день в одному з
лівоекстремістських видань з’явилося повідомлення про створення
«пролетарської організації, яка має намір боротися проти господарів та
тих, хто їм служить».

Коли Андреас Баадер та його найближчі сподвижники вийшли з лівацької
молодіжної організації «Республіканський клуб», то керівна верхівка
«Червоних бригад» залишила, свого часу, лоно таких лівацьких угруповань,
як: «Потере операйо» («Робітнича влада», або — скорочено — «Потоп»),
«Потта контінца» («Боротьба триває»), «Аутономія операйя» («Робітнича
автономія») та «Авангуардія операйя» («Робітничий авангард»).

За рік до виникнення «Червоних бригад», 1 листопада 1969 р., в
одному з дешевих готелів неподалік Генуї відбулася нарада кількох
десятків активістів вищеперелічених лівацьких угруповань. На ній була
обговорена тактика і стратегія терористичної діяльності і сформоване
ядро «Червоних бригад». Виступаючи на цьому своєрідному семінарі,
28-річний Ренато Курчо, якого пізніше італійська преса назвала
«історичним засновником «Червоних бригад», закликав ліваків «перейти до
збройної боротьби». На його думку, вона була єдиним способом
«звільнитися від влади капіталу». Курчо вважав, що «діяти належить у
містах, де знаходиться організаційний і політичний центр експлуатації.
Треба завдати удару в самісіньке серце системи».

Початок активної діяльності «Бригате россе» випав на т. зв.
«промисловий трикутник Турін — Мелан — Генуя».

Серед членів бойових груп «Червоних бригад» були робітники,
студенти, дрібні комерсанти, нащадки найбагатших родин Італії та значних
політичних діячів, а також підприємці і професори університетів, лікарі,
адвокати тощо.

Спочатку «Бригате россе» не привертали до себе особливої уваги.
Переважно вони підпалювали машини, били, а подеколи й калічили
підприємців середнього рівня, інженерів, начальників цехів —
«експлуататорів робітничого класу». Об’єктами нападу обиралися, як
правило, люди правих поглядів, здебільшого колишні члени фашистської
партії. Дії «Червоних бригад» сприймалися спочатку владою й
громадськістю як суто анархічні.

Дещо пізніше списки намічених жертв «Бригате россе» розширюються.
До них потрапляють не лише підприємці, але й політичні діячі, судові
чиновники, лікарі. журналісти – всі, хто «служить капіталові».[11]

Від диверсій та «вуличного насильства» «Червоні бригади» поступово
переходять до викрадень.

У цей же час значна частина червонобригадівців опинилося на
нелегальному положенні. Наймаються явочні та конспіративні квартири,
купуються фальшиві документи, зброя, типографське обладнання для друку
листівок. З метою «самофінансування» «Червоні бригади» здійснюють
пограбування банків.

Першою жертвою «Бригате россе» стає поліцейський, що загинув під
час арешту кількох бойовиків. Згодом терористи вбивають прокурора Генуї
Коко (за його особливу незговірливість). Далі кількість вбивств наростає
наче снігова лавина.

У відповідь влада підключае на допомогу поліції карабінерів.
Відбувається низка арештів. Лави «Червоних бригад» рідіють. Здавалося б,
кінець терористичної організації вже близький. Але відбувається дещо
цілком протилежне.

3авершусться «романтичний» період у діяльності «Бригате россе».
Йде процес переформування сил організації. Ужорсточується конспірація.
Розробляється більш чітка організаційна структура. «Бригади»
організуються за принципом «колон», кожна з яких була автономною, і
члени яких знали лише дуже обмежену кількість своїх однодумців
Діяльність кожної колони поширювалася на певну територію. Колона, своєю
чергою, складалася з «бригад», кожна з яких налічувала не більш як 5
чоловік, Очолювали організацію стратегічне керівництво та виконавчий
комітет, що підтримував, зокрема, зв’язки з іншими терористичними
організаціями за кордоном. На найвищому щаблі організаційної ієрархії
знаходилося політичне керівництво. Окрім того, організація поділялася на
підпільну мережу бойових груп та груп, що здійснюють функції розвідки і
служби інформації, займаясь вкоріненням своїх людей на підприємства, в
міністерства і навіть у поліцію. Також (фахівці «Червоних бригад»
здійснюють вивчення результатів психологічного впливу інформаційних
акцій організацій – листівок, комюніке тощо.

Терористичні акти «Червоних бригад» стають дедалі організованішими
та зухвалішими. Доходить до того, що терористи за 15-20 хв. до вчинення
чергового вбивства телефонували до газет і казали: «Суб’єкта А буде
вбито сьогодні о такій-то годині».

У період найвищої активності організації до її ворогів зараховано
не лише «експлуататорів» та їхніх «вислужників», але й «зрадників
лівих», які не схотіли «підключитися до революційної боротьби».

Після того, як «Червоні бригади» не змогли досягти своїх
стратегічних цілей (однією з яких було визнання за організацією статусу
політичної) це стало зрозумілим після викрадення і вбивства колишнього
прем’єр-міністра, голови ХДП Італії Альдо Моро, вони переходять від
тактики знищення конкретних цілей до масового терору. Основними
об’єктами їхніх акцій стають громадські місця, школи, університети
транспорт.[11]

1979 р. сталося 2150 вибухів, підпалів та нападів на приміщення
громадських і державних організацій та окремих людей. Нападів зазнали
133 навчальних заклади, 110 приміщень профспілок, 106 секцій
християнсько-демократичної партії, 91 — комуністичної партії. 90
карабінерських казарм та поліційних відділків.

За даними книги Мауро Галлені «Доповідь про тероризм», з 1969 по
1981 рр. в Італії було вчинено понад 12 тис. терактів, в результаті яких
362 чол. було вбито і понад 600 — поранено.[8]

Втім, поліція також часу не гаяла. 710 середини 1980 р. її
зусиллями було заарештовано 638 бойовиків, розгромлено 67 їхніх баз та
явочних квартир, захоплено сотні одиниць зброї та тисячі документів. До
1983 р., коли діяльність організації була зведена до мінімуму, в
італійських в’язницях знаходилося понад тисячу бойовиків «Червоних
бригад», хоча, на думку фахівців, чисельність цієї організації
перевищувала 2000 чол.

***

Азійський тероризм за своїм розмахом та інтенсивністю нічим не
поступався європейському. Яскравим прикладом його проявів може стати
історія японської «фракції Червоної Армії».

Як і в Європі, в Японії, по загасаючому молодіжному бунтові кінця 60-х
настає доба тероризму.

Навесні 1969 р. «Комуністична молодіжна спілка» Японії виключає зі своїх
лав екстремістські налаштованих молодих людей з Осаки та Кіото.
Керівництво спілки вважало, що країна ще не визріла для збройної
боротьби. Виключені ж, вважаючи, що студентський рух переможено і масові
демонстрації є марними, створюють свою організацію під назвою «Фракція
Червоної Армії», обравши ту саму назву, що і їхні західнонімецькі
однодумці. У вересні 1969 р. до неї входило бл. 400 чол.[9]

У японській «Червоній Армії», як, втім. І в будь-якій іншій
терористичній організації, в основу була поставлена практична
діяльність, а вчення, що його ця діяльність повинна була зреалізувати,
відсувалося на другій план.

У лістопаді 1969 р. у віддаленому готелі префектури Яманасі відбувся
своєрідний семінар членів бойового ядра «Червоної армії», на якому були
обговорені план нападу на резиденцію глави уряду та технологія
виготовлення вибухових пристроїв. Але закінчити обговорення
«червоноармійці» не встигли, оскільки готель був здобутий штурмом
спецзагоном поліції. Було заарештовано 53 чол., а також вилучено зброю,
вибухові пристрої та компоненти для виготовлення вибухівки. За
підготовку нападу па прем’єр-міністра учасникам «семінару» дали по два
роки. Як бачимо, початок «бойового шляху» японської «Червоної армії» був
вельми скромним.

Перша значна невдача змусила замислитися «червоноармійців» не лише про
морально-теоретичне обгрунтування терористичних методів ведення
боротьби, але й про сувору конспірацію, а також про детально розроблену
тактику.

Було вироблено три різновиди бойових акцій:

викрадення значних політиків (для обміну на заарештованих товаришів);

пограбування банків (з метою самофінансування);

напади па склади зброї.

Навесні І971 р. «Червона армія» проводить три пограбування банків, а
влітку — ще одне. Вдалий же напад на збройний магазин вчиняє ідеологічно
споріднена «Червоній армії» група під назвою «Організація спільної
боротьби проти японсько-американського договору безпеки». Згодом ці дві
організації об’єднуються задля ефективнішої боротьби.

Цікавою особливістю японської «Червоної армії» був внутріпінні
терор, культивований її керівництвом. Від моменту створення організації
внутріорганізаційні вбивства були узвичаєною річчю. Згуртованість членів
«Червоної армії» зміцнювалася спільними злочинами, кров’ю та страхом.

Ще однією особливістю японської «Червоної армії» було те, що
верховодили в ній (як і в РАФ) жінки. Після того, як перший лідер
організації Цунео Морі «заподіяв собі смерть» в одній з в’язниць,
керівником «Червоної армії» стає Фусако Сігенобу (як це не дивно, але її
батько, ультраправий націоналіст, цілком спокійно поставився до
ультралівих переконань та діяльності своєї дочки. Спокійно порівняно з
тим, що батьки деяких «червоноармійців» здійснювали самогубства,
дізнавшись про причетність своїх дітей до «Червоної армії»).

Переосмисливши стратегію, Сігенобу дійшла висновку, що необхідно
об’єднати зусилля із вже діючими терористичними групами, її вибір впав
на палестинців, які тоді мали великий досвід терористичної діяльності,
зброю, гроші і допомогу з боку країн «розвиненого соціалізму».

Сігенобу вирушає на Близький Схід і зустрічається там із Жоржем
Хаббашем, лідером «Народного фронту визволення Палестини», що виник 1967
р. після поразки арабських країн у «шестиденній війні». Збираючись
створити у Палестині марксистську державу після її «визволення від
сіоністів», Хаббаш наголошував на особливій значущості акцій проти
цивільних об’єктів з максимальною кількістю жертв, тому що такі акції
привертали увагу світової громадськості до ситуації на Близькому Сході.

Думка Фусако Сігенобу з цього приводу була ґранично простою: «Коли
імперіалісти привласнили собі право вбивати в’єтнамців та палестинців,
то і ми повинні мати право розтрощити Пентагон і вбивати імперіалістів».

Невдовзі після тієї заяви члени «Червоної армії» влаштовують бійню у
Тель-Авівському аеропорту, розстрілявши з автоматів 26 чол. і поранивши
80. Але це було лише початком. Перелік проведених терористичних акцій
«Червоній армії» є неймовірно довгим. Втім, свою діяльність ця
організація не припинила і досі.

***

Свого часу лідер Ірану Хаменеї в інтерв’ю журналові «Аль-Алям»
заявив: «Ми вважаємо, що лише екстремістський рух здатен протистояти
чорному деспотизмові великих світових держав і досягти успіху. Тому ми
не лише не заперечуємо свого екстремістського підходу до глобального
деспотизму, але й визнаємо його і пишаємося ним».[5]

Було б необачним вважати ісламський тероризм (та тероризм взагалі)
чимось однозначним, таким собі згустком зла та насильства, що
протистоїть прогресові та гуманізмові. Ісламський екстремізм (як
сунітського, так і шиїтського штибу), що широко використовує
терористичні методи боротьби, є єдино можливим варіантом силового
протистояння країн Близького Сходу Заходові. «Буря в пустелі» наочно
продемонструвала, що ісламський світ не спроможний чинити безпосередній
воєнний опір експансіонізмові світових держав. Тероризм взагалі, й
ісламський зокрема, постає силовим контрзаходом у відповідь на державний
тероризм Заходу. Тому недаремно на сесії спецкомітету з проблем
міжнародного тероризму ООН, що відбулася 1973 року, пропозиція арабських
країн включити державний тероризм в концепцію міжнародного тероризму
була заблокована країнами Заходу, які виступили проти віднесення
урядових акцій до категорії тероризму. І це зрозуміло. Хто ж добровільно
відмовиться від ефективного інструмента зовнішньої політики?

Особливості ісламського тероризму зумовлені насамперед його
релігійною підставою, яка зумовлює індивідуальну мотивацію членів
екстремістських груп, чий фанатизм, ретельно виплеканий і підтримуваний
керівництвом групи, дозволяє їм чинити такі ризиковані і часто самогубні
акції, на які навряд чи зважились би нерелігійно мотивовані терористи.
Загибель під час джихаду (а саме так розцінюють свою діяльність ці
групи) є, з їхнього погляду, прямою дорогою до раю, і не дивно, що
багато терористів не лише ладні, але й прагнуть загинути під час
виконання завдання. Недаремно на стінах будинків у Газі можна побачити
плакати з таким змістом: «За допомогою Бога і наших мучеників ми
очистимо нашу землю від євреїв!». Або: «Бійці Ісламу люблять смерть
більше, як солдати Рабина люблять життя!».[12]

Ісламська етика та естетика смерті, отже, є однією з підвалин
ісламського тероризму.

Ісламським терористам взагалі властивий високий ступінь залученості
до теракту, що є однією з відмінностей релігійно мотивованого тероризму.
Останньому притаманна деяка відстороненість, відокремленість особистості
терориста від чиненого ним теракту; він розглядається і розглядає себе
як холодне, розважливе знаряддя, за допомогою якого робиться ще один
крок на шляху до мети. Ісламський же терорист вбачає в теракті не лише
засіб досягнення мсти, але й своє особисте спасіння, він ставиться до
теракту як до форми служіння Аллахові, що робить для нього теракт
«особистою» справою.

Тут можна провести паралелі з т. зв. екстатичним тероризмом, коли
застосування тероризму може стати заледве не емоційно-релігійним
дійством і коли емоційний вплив на терориста стає основною мотивуючою
силою теракту.

Відзначною рисою ісламських терористичних організацій є наявність
майже в кожній з них харизматичного лідера, який, як правило, є і
творцем очолюваної ним групи.[20]

Остання зазвичай складається з ізольованих один від одного
осередків, до кожного з яких входить не більш як 10-11 чол. Ці осередки
часто називаються «сім’ями» («усар»). Як правило, осередки
спеціалізуються на певному відтинку роботи від місіонерсько-вербувальної
діяльності до вуличних боїв.

При лідері групи, що має дуже високий релігійний харизматичний
авторитет існує консультативна рада. Рішення цієї ради можуть бути для
лідера як обов’язковими, так і необов’язковими.

При прийомі до осередку групи, новачка піддають впливу цілої низки
заходів, спрямованих на значну (а подеколи і тотальну) перебудову його
особистості. Метою цієї перебудови є фактична деперсоналізація особи,
перетворення її на автомат, що кориться лише «волі Аллаха», вираженій у
шаріаті та наказах лідера групи. Ідеологічна обробка членів ісламських
терористичних груп спрямована на те, щоб виховати в них дві якості:
готовність до покори та готовність до самопожертви. Перша якість
основується на гаслі «Свобода — це покора Аллахові». Друга — на гаслі:
«Хто не жадає мученицької смерті, віра того є слабкою».[7]

Дуже велику увагу керівництво ісламських терористичних груп
приділяє ізоляції своїх членів від суспільства, що полегшує психологічну
та ідеологічну та ідеологічну підготовку, дає лідерам монополію на
ідейний вплив, а також звужує світ бойовика до розмірів групи і
прив’язує в такий спосіб його до останньої.

Перебудова духовно-цінністної системи членів ісламських
терористичних груп призводить до того, що вони виконують всі накази та
йдуть на смерть цілком добровільно і навіть радісно. Настанови ісламу
перестають бути для них зовнішнім чинником, перетворюючись на внутрішні,
і багато ісламських терористів дотримуються їх цілком щиро, не тому, що
вони повинні, а тому, що вони хочуть. Характерним побічним ефектом
всього цього є почуття моральної вищості не лише над ворогом, але її над
усіма іншими людьми.

Ісламський тероризм є одним з найпотужніших терористичних рухів у
світі, діяльність якого виходить поза рамки Близького Сходу. Симптомами
цього є: захоплення 24 грудня 1994 р. в Алжирі аеробуса А300 компанії
«Ер Франс» бойовиками «Озброєного ісламського угруповання» з метою його
підриву над Парижем; вибух бомби 1993 р. в нью-йоркському Світовому
торговельному центрі, вчинений арабською терористичною групою шейха
Омара, діяльність якої доти не поширювалася поза межі Єгипту; і арешт
1996 р. нью-йоркськими командос (SWAT) двох молодих арабів, що
виготовляли у себе в помешканні вибуховий пристрій. З приводу останнього
випадку фахівці ФБР вважають, що за їхньою спиною стоїть ХАМАС.[1]

Якщо це справді так, то це означає, що дана терористична
організація відійшла від своєї декларації про боротьбу лише з Ізраїлем і
лише на його території і збирається вступити в боротьбу також і з
союзниками Ізраїлю на їхній території. Судячи з усього, саме у зв’язку з
цим 1997 р. адміністрація США склала список екстремістських організацій,
члени яких в екстреному порядку підлягають висилці з країни.

***

Треба зазначити, що організації типу РАФ, «Червоних бригад» чи то
«Народної волі» — це вчорашній день тероризму.

Сьогодні визначальну роль у терористичному русі цілого світу
відіграватимуть організації, що набули нової форми, трансформувавшись у
справжні корпорації зі своїми банками, виробничими потужностями,
юридичною інфраструктурою, значними земельними володіннями,
суперсучасними засобами масового знищення і десятками, а то й сотнями,
тисяч добре зорганізованих, абсолютно контрольованих верхівкою
організації членів. Чудова камуфльованість подібних організацій та їх
транснаціональний характер роблять їх невразливими. Студенти 70-х з
автоматами навпереваги виглядають просто смішно порівняно з тими
монстрами, що виникають у надрах сучасної цивілізації. Світ стоїть на
порозі нової доби, доби занепаду абсолютної могутності держави.
Концентрація значного капіталу у приватних руках і легка приступність
надсучасних технологій створюють сприятливе середовище для виникнення в
рамках суспільства замкнених соціотехногенних утворень, що прагнуть
зруйнування цього суспільства.

Основною формою боротьби (у сполученні з іншими), до якої вдається
подібне соціотехногенне утворення у процесі протистояння державному
апаратові країни, в якій воно виникло, стає тероризм. Те, що нині
визріває в розумах інтелектуалів і свідомості мас, об’єктивувавшись в
економічних, політичних, виробничих, інформаційних, соціальних тощо
відносинах, невдовзі змусить битися в конвульсіях всю цивілізацію.
Першим несміливим проявом прийдешньої доби є «АУМ Сінріке».

Релігійний компонент «АУМ» більшою мірою відноситься до методів
духовно-психологічного контролю й управління, аніж до якоїсь конкретної
форми вірування.[2]

«АУМ Сінріке» – це ізольоване соціотехногене утворення з широким
спектром напрямків діяльності. Тепер вже не секрет, що однією з основних
цілей «АУМ» була реалізація політичних амбіцій її керівництва. А ці
амбіції включали в себе не більше і не менше як захоплення влади в
країні і встановлення жорсткого авторитарного режиму на чолі з лідером
«АУМ» Секо Асахара. Треба зазначити, що прагнення колишнього спеціаліста
у галузі голковколювання не були безпідставними. За неповні десять років
Асахара (а може той, хто стоїть за його спиною), створив одну з
найпотужніших фінансових організацій Японії, про реальні можливості якої
так досі нічого й невідомо. Існують припущення, що «АУМ» розгромлена
лише де-юре, а не де-факто.

Як свого часу повідомила японська газета «Іомімурі», майно «АУМ»
оцінюється у 2,5 млрд. йєн (29 млн. доларів). Крім того, організація
володіє земельними ділянками, загальна площа яких становить 136 тис. кв.
м, 16 будівлями в Токіо і в десяти префектурах країни.

Не викликає сумніву те, що цифра 29 млн. доларів є лише видимою
частиною айсберга, якщо враховувати, до прикладу, що Мохан Раджніш,
будучи главою секти «Бгагван Осхо», розпоряджався 200 млн. доларів, і це
при тому, що його організація за розмахом діяльності і в слід не годна
була ступити «АУМ Сінріке».

Окрім того, що «АУМ» є великим власником нерухомості, її члени
активно займалися (а може, і займаються) фінансовими операціями та
підприємницькою діяльністю. Організація мала ресторани, крамниці,
нелеґально виробляла зброю, кераміку та сільгоспдобрива. Сектанти душею,
тілом і майном належали (належать?) організації. У Японії їх
налічувалось бл. 10 тис., у Росії – 25-35 тис., а скільки по цілому
світі – навряд чи можна встановити.[2]

До реалізації своїх політичних цілей Асахара готувався з дивовижною
ретельністю та розмахом. Поліцейській обшук будинків та складів «АУМ»
дав вельми цікаві результати. Виявляється, секта мала в розпорядженні:
чудово обладнану хімічну лабораторію; невеликий хімічний комбінат,
оснащений найновішим обладнанням; понад тисячу бочок з 40 різними
хімічними речовинами, підібраними в такий спосіб, що з них можна
синтезувати або отруйні сполуки, або наркотики, або вибухівку. При цьому
у зразках грунту тої землі, що належала «АУМ», виявлено сліди зарину та
ботулізму (2). Хоча, ймовірно, експерименти з ядерними матеріалами на
території Японії не велися, секта активно готувалася до створення
ядерної зброї. Свідченням цьому є дуже докладна і секретна документація
про надскладний процес збагачення урану для атомних станцій і ядерної
зброї, що була вилучена японською поліцією в одного з членів «АУМ
Сінріке». До цього можна додати, що організація мала протиатомні бункери
і запаси антидотів — ліків яки нейтралізують дію нервово-паралітичних
газів.

Готуючись до захоплення влади, Асахара сформував тіньовий кабінет
з 20 міністрів і мав намір створити військові формації, що повинні були
пройти підготовку в Росії.

Звичайно ж, якщо «АУМ Сінріке» і не знищена повністю, то принаймні
знаходиться «під ковпаком» у поліції. Але хто скаже, скільки подібних
організацій існує у світі і скільки їх ще виникне в найближчому
майбутньому?

ДЕРЖАВНИЙ ТЕРОРИЗМ

У політичній ситуації, що склалася на сьогодні у світі, державний
тероризм є не меньш актуальним, аніж тероризм організованих
екстремістських груп.

На думку західних фахівців, головними особливостями державного тероризму
є такі моменти:

1. Він має суто секретний характер;

2. Держави заперечують свою відповідальність за теракти;

3. Терористичні дії здійснюються через спецслужби, які вербують і
озброюють терористів;

4. Опікувані державами терористи краще озброєні і можуть краще
забезпечити ефективність теракту, ніж автономні групи.

Як зазначає П.Вілкінсон, «приблизно 25% терористичних актів
підтримуються або спрямовуються державами. Це може виражатися в
моральній підтримці, матеріальній допомозі, постачанні зброї, навчанні
користування нею, постачанні фондами, наданні притулку».[3]

Окрім цього, частину терористів держави використовують безпосередньо,
контролюючи групи, що вдаються до вбивств, підпалів та інших диверсійних
акцій за кордоном. Але найбільш широко застосовується метод використання
терористичних рухів, що виникають в іншій країні або в середовищі
емігрантів з неї.

Нема потреби доводити те, що будь-яка сучасна держава більш чи
менш широко використовує терористичні методи у своїй політичній
боротьбі. Список т. зв. «спеціальних операцій», здійснених будь-якою
державою, є вельми довгим. Вбивства і диверсії стали постійним елементом
зовнішньої та внутрішньої політики сучасної держави.

Яскравим прикладом того, як на очах у цілого світу, під звуки
фанфар і масового радіння здійснюються великомасштабні терористичні
акції, може стати воєнна операція «Буря в пустелі», проведена переважно
збройними силами США проти Іраку.

Те шоу, що було влаштовано у світових масмедія і мало відігравати
роль висвітлення перебігу бойових операцій, лише почасти стикалося з
дійсністю.

У той час, як інформаційні агенції натхненно просторікували про
«гуманізм об’єднаних сил», що завдають високоточні удари лише по
військових об’єктах, те, що відбувалося в Іраці, можна порівняти лише з
діями ВПС Британії та США відносно Німеччини під час другої світової
війни. Але якщо тотальні бомбардування Третього Рейху мали
воєнно-стратегічні цілі, то дії союзницької авіації в Іраці
переслідували цілі суто політичні та економічні.

Одразу ж по проведенні акції «Буря в пустелі» стало відомо, що з
88500 т бомб, скинутих тільки американською авіацією па Ірак, лише 7%
(6520 т) влучили в ціль. З них 40% впали мимо цілей, а з некерованих
бомб 70% (62 137 т) влучили не туди, куди планувалося.[17]

При цьому офіційно заявлялося, що метою бомбардувань є завдання
точечних ударів по військових об’єктах Іраку. Насправді ж стратегія
повітряних ударів передбачала систематичне руйнування цивільної
інфраструктури країни.

Руйнуючи господарську базу Іраку, Вашингтон планував пригнічення
його політичного суверенітету. Прикриваючись санкцією ООН, США на очах
цілого світу провели великомасштабну терористичну акцію, яка й не
снилася РАФ, «Хамас» чи «Червоним бригадам».

Розробники планів повітряної війни початково визначили в Іраці
27 цілей, що мають воєнно-стратегічне значення, але в перебігу операції
список був розширений до більш як 700 цілей. Питання про знищення
цивільних об’єктів навіть і не ставилося; ясно було і так, що головне –
зруйнувати якомога більше — тоді при відновленні зруйнованого, Ірак
потрапить у залежність від іноземної допомоги.

Комісія ООН, що відвідала Ірак у березні 1991 р., констатувала,
що зруйнування цивільної інфраструктури відкинуло Ірак до стану
доіндустріального періоду і має «майже апокаліптичні масштаби».

За два тижні після початку повітряних акцій у Перській затоці
генерал ІІІварцкопф запевнив, що іракські електростанції атакуються в
обмеженому масштабі, «щоб не заподіяти шкоди мирному населенню». Але
насправді система електропостачання Іраку практично перестала існувати.

Вільям Аркін, американський військовий експерт, оцінює число
безпосередніх жертв від бомбардувань серед мирного населення у 2300 чол.
А від зруйнування мережі електропостачання і припинення внаслідок цього
доставки населенню питної води вмерли лише в перші місяці по війні, за
даними Аркіна, 111 тис. чол. Відсутність медичної допомоги, брак
продуктів харчування і катастрофічна антисанітарія призвели до епідемій
тифу та холери і спричинили, за даними ЮНІСЕФ, лише в період з січня по
серпень 1991 р. зростання дитячої смертності у чотири рази. У серпні
1994 р. лише від шлунково-кишечних захворювань померло 2298 дітей, у 20
разів більше, ніж за той самий місяць 1980 р.[17]

Один з найвищих офіцерів ВПС США заявив: «Цивільне населення не
можна вважати зовсім безвинним. Воно живе у цій країні і несе в
кінцевому підсумку відповідальність за те, що там відбувається».

Очевидно, цей офіцер не знав, що на початку 70-х один з ідеологів
сучасного тероризму Еміль Анрі заявив, маючи на увазі всіх тих, хто
терпимо ставиться до «політичного режиму капіталу»: «БЕЗВИННИХ НЕМАЄ».

СПЕЦТЕРОРИЗМ

Співробітництво спецслужб із тероризмом створює якісно нове явище –
спецтероризм. (Так, у Росії вже на початку сторіччя есерівські терористи
через Азефа контролювалися царською охраною, і вбивство, не без відома
останньої, Столипіна – типовий приклад спецтероризму).

Залучення тероросфери в операції спецслужб неминуче веде до розмивання
меж між ними.

Такий процес становлення спецтерорсередовища вже загрожує підім’яти під
себе державність. Найбільш відомий приклад – Колумбія, де тільки
надзвичайні міжнародні заходи зуміли вирвати державу з-під практично
повного контролю наркомафії. І турецькі терористи – “сірі вовки” – як
усередині Туреччини, так і за її межами, у тому числі в Азербайджані,
діють не тільки під контролем, але і з активною участю турецьких
спецслужб.

Одним із результатів становлення спецтерорсередовища є можливість
тероризму вже легально впливати не тільки на економіку, але і на
держполітику. Росте також спроможність її керувати суспільством. Це дає
спецтероризму майже монопольне щодо організації і демонстрації
суспільству всіляких “спецподій” типу Будьонівська і
Кізляра-Первомайська.

Оскільки діяльність спецслужб і комерційної діяльності терорсередовища
практично завжди носять міжнародний характер, то розвиток таємних
операцій неминуче веде до переплетення спецтероризмів різних країн і
призводить до появи регіональних і всесвітніх спецтерористських
інтернаціоналів.

Яскравий приклад – війна в Анголі, де спецслужби всіх утягнених у
конфлікт держав керували різноманітними племенними бандами, причому
найчастіше через подвійне і більше перевербування цих банд самі
спецслужби були вже не в змозі зрозуміти, хто, де і кого реально
контролює і де чия агентура. Те ж відбувалося й в Афганістані. [2]

Проте через мінливість міжнародної ситуації інтернаціонали, щоб бути
стійкими, повинні мати для своїх учасників стійкі і яскраві постійні
цілі, довгострокові привабливі ідеали, що виправдують брудні засоби. Для
чого, по-перше, створюються їх всесвітні ідеологічні центри, часто
представлені потужними наддержавними структурами. По-друге, під найбільш
активні ідеали інтернаціоналів перевербовується частина спецслужб
різноманітних держав.

Створюється своя спецтерор- ідеологія, економіка, політика, культура,
журналістика, наука, освіта – головні прикмети розвитку теперішнього
спецтерору.

При цьому терор зовсім не ціль подібних утворень, а всього лише один з
інструментів, застосовуваний “у міру необхідності”. Ціль же тих, хто
стоїть за всім цим і за спиною тероризму – ВЛАДА.

При цьому рядові терористи суцільно і поруч не мають ніякого уявлення
про тих, на кого вони в кінцевому рахунку працюють, і цілком можуть щиро
вірувати в ті ідеї, під котрі їх організують і посилають убивати. Чимало
рядових і командирів тієї ж ОУН, пускаючи ріки крові по Україні, щиро
вважали, що борються за її “незалежність”, тоді як на ділі вони були не
більш ніж знаряддям Німеччини в справі встановлення її влади на Україні?

У даний час до найбільш потужних спецтерорінтернаціоналів експерти
відносять фашистський “Чорний інтернаціонал”, радикально-ісламський
“Інтернаціонал Джихада” і (не варто дивуватися!) радикально-екологічний
“Зелений інтернаціонал”. Існують і “зони порозуміння” між ними –
“арійський” расизм, антикомунізм, “экологізм” і радикалізоване “арійське
язичество” (яке проповідує відмову від християнства на користь древніх
“природніх” поганських богів – представники його є й у Росії, іменуючи
собі венедами).

Так, християнська “Ліванська фаланга” із самої своєї підстави
контролювалася абвером і гестапо, а потім знайшла загальну мову і з
радикальними ісламістами – на базі юдофобії і “арійського” расизму. Вона
ж фінансувала наркобізнес і тероризм (і лівий, і правий) у Латинській
Америці.

Член “Чорного інтернаціоналу” Всесвітня антикомуністична ліга (ВАКЛ)
одним із фундаторів має АКЛАН – Антикомуністичну лігу азіатських
народів, створену уцілілими японськими військовими злочинцями, що мають
відмінні контакти з радикальними буддійськими структурами. По деяким
даним, з АКЛАН пов’язана відома “Аум Синріці”, а конгрес ВАКЛ у Сеулі в
1970 р. пройшов під егідою “Церкви об’єднання” Муна, що діє й у Росії.
[4]

Територія “червоних кхмерів” у Камбоджі з ініціативи Пол Пота
знаходиться під контролем. . . “Фонду дикої природи” принца Пилипа.

Під час війни (різанини) у Руанді табори з підготовки терористів обох
сторін знаходилися в заповідниках на території Уганди, Руанди і Заїру.
Це нітрохи не турбувало “світову екологічну громадськість”. Але коли
уряд Уганди спробував боротися з терористами в заповідниках, дії
угандійської армії викликали категоричний протест “экологістів”, у першу
чергу – того ж “Фонду дикої природи”! Виявилося, що саме в цей момент
там “треба було підсилити турботу про горил”.

А зі слів одного з відомих экологістів США (і до того ж керівника
Латино-американського відділення Демографічного відділу Держдепу!)
Т.Фергюсона: “…Коли чисельність населення виходить з-під контролю, її
скорочення потребує авторитарного уряду, навіть фашизму… У Сальвадорі
знищується занадто мале число осіб, щоб вирішити проблему… Якщо
обірвати шляхи транспортування продовольства, можна буде створити швидку
тенденцію зниження показника народжуваності”.

Фашизм і поруч з ним – неомальтузіанство, яке підтверджує, що причина
бідності більшості людей на планеті – не грабунок Заходу, а надмірність
населення – вісь кредорадикальних экологістів. “Золотий мільярд”.
Заходові не потрібно “зайвих” споживачів ресурсів Землі.

Розділ 3 Діяльність терористичних організацій на теренах колишнього
СРСР:

3.1 ТЕРОРИЗМ У СНД;

До перебудови тероризм у СРСР практично був відсутнім, не рахуючи
окремих випадків, коли кримінальники шукали політичного прикриття на
Заході. Тоді будь-які терористи розуміли, що держава з ними церемонитися
не стане.

Першим етапом формування в нас дійсним терорсередовищем стала війна в
Афганістані. Експерти відзначають, що окремі групи “афганців”, що
одержали на війні не тільки специфічні бойові навички, але і знайомство
з наркобізнесом, стали згодом ядром багатьох терористичних формувань.[4]

Тероризм початків розвертався, коли була ослаблена державність, і
“демократи” почали чинити галас про мерзенний тоталітаризм і централізм,
про кривду і спірність національно-територіального розподілу країни.
Причому кампанія ця розкручувалася не тільки через західні “голоси” і
“незалежні” вітчизняні ЗМІ, але в ряді випадків і щиро з деяких
кабінетів ЦК союзної і республіканських компартій.

Така “демонізація” СРСР давала вже достатнє самовиправдання терору, як
припустимої форми боротьби з “настільки мерзенною системою”.

На початковому етапі тероризм частіше усього використовувався місцевим
карним світом для переділу сфер впливу під гаслом “відновлення
національної справедливості”. Саме це відбувалося в Намангані, Оше,
Фергані, Новому Узгені. Але треба сказати, що вже тоді КГБ відзначив
почавшийся “раптом” наплив у Середню Азію юрб мандрівних проповідників
із дуже радикальними ісламськими ідеями.

Одночасно почалися терористичні акції, які, цілком можна вважати
політичним тероризмом. Перша така подія – грудень 1986, Алма-Ата, де
розігріті націоналістичною пропагандою студенти, в основному казахи,
були сполучені з кримінальниками в масових погромах “у знак протесту”
проти призначення (російського) Колбіна першим секретарем тамтешнього
ЦК. За даними експертів, цю акцію, поряд із деякими держчиновниками і
місцевими націонал-радикалами, готували і спецслужби Туреччини. [8]

Набагато більш значний і показовий прояв спеціально розгорнутого
політичного тероризму – розгортання вірмено-азербайджанського конфлікту.
На момент його початку до нього не було безпосередніх приводів крім хіба
що історичних спогадів.

Терор розвертали і нарощували, послідовно й вміло ударяючи по болючих
точках: погром вірменів у Сумгаіті – погрози азербайджанцям і дрібні
сутички у Вірменії – дестабілізація влади в Баку – події в Кіровабаді –
масштабні бойові дії в Карабасі – утеча вірменів з Азербайджану –
витиснення азербайджанців із Вірменії – дестабілізація влади в Єревані –
радикалізація націоналістів в обох республіках – ескалація насильства –
мітинги і безладдя в Азербайджані – запровадження військ у Баку –
дестабілізація влади в Москві. . .

У усьому цьому брали частку республіканські і московські політичні
групи, спецслужби Туреччини, Великобританії, Ірану, Франції, СРСР, США і
всі значні місцеві кримінальні клани. У результаті всіх цих подій і
їхнього вмілого розкручування в ЗМІ отримані значні політичні,
економічні і спецтерористичні результати:

– раніше відносно спокійний регіон доведений до війни зі слабкими
шансами на швидке її припинення;

– в обох республіках у влади змінилося по декілька груп, що призвело до
нового розподілу влади, сил і економічних потенціалів;

– катастрофічно підірваний престиж Союзного Центру і надії на його роль
справедливого арбітра в суперечках;

– відбулося формування, структурування і практична легалізація потужного
тероросередовища;

– кримінальні клани привласнили майно сотень тисяч вигнаних біженців,
чим різко підсилили свою економічну могутність;

– у ході боротьби і взаємодії розвідок різноманітних країн усередині
клубка банд, політичних і національних груп – склалася керована
одночасно декількома спецслужбами інтернаціональне спецтерор-середовище,
спроможне діяти вже і за межами Закавказзя.

Показова роль тут мадам Тетчер. Вона довго виставляла себе захисницею
інтересів вірменської сторони, а сьогодні це – друг Алієва, акціонер
каспійського нафтового “проекту сторіччя”, активно прокладає
британському бізнесу шлях у Баку. Розділяй – і пануй! [16]

По схожому сценарію будували спецтерор-середовище в конфліктах у
Південній Осетії, Абхазії, Придністров’ї, Північній Осетії й Інгушетії.

Інакше, з урахуванням місцевих розумів, розвивалися події у Вільнюсі, за
яких пішло оголошення незалежності республіками Прибалтики. Отут
розкручування йшло через запуск “лібералами-реформаторами”
номенклатурного розливу і знаними ними “демократами” лементу про
окупацію Прибалтики СРСР у ході обговорення пакту Молотова-Рібентропа.

Частина КГБ і МВС явно “грали на дві руки”, забезпечивши провал силової
акції Москви передачею її планів штабу “Саюдиса”. З іншої “сторони”,
спецтерористичну гру, у тому числі навчання литовських терористів,
виготовлення запальних пляшок, підготування виступів ЗМІ і навіть
доставку на автобусах до місця подій молодіжної “масовки” планували і
забезпечували спецслужби ФРН і США, про що їхні представники згодом
відкрито говорили в західній і прибалтійській пресі.

Результат цієї спецтерористичної акції й інсценівки “кривавих подій” –
гаряче схвалений “світовим співтовариством” вихід прибалтійських
республік із СРСР.

В усіх регіонах СНД спецтероризм дуже швидко інтернаціоналізувався й
осідлав місцеву кримінальну економіку й організовану злочинність. Так є
зведення, що потік наркотиків з Афганістану і Пакистану через
Таджикистан і Киргизію забезпечують і контролюють разом із польовими
командирами колишні (?) офіцери ЦРУ і КГБ.

На Заході також відкрито пишуть про те, що значна частина бойових
терористичних формувань типу “Кайтселийте” цілком переключилася на
наркобізнес, контрабанду, рекет і т. п. У них уже є контакти з
кримінальними групами Польщі, Фінляндії, Чехії, Німеччини і Латинської
Америки. [22]

А фахівці з боротьби з наркотиками з республік Середньої Азії говорять,
що їхня робота часто блокується зустрічними ударами наркобанд, добрі
інформованих про їхні плани. Тобто – наявністю агентури наркотерористів
у спецслужбах.

Таким чином, для республік СНД спецтероризм сьогодні – не “термін”, а
жорстока реальність, від котрої вже не відійдеш. Це ворог, котрого треба
знати. І не тільки по імені.

3.2 ЧЕЧЕНСЬКИЙ ТЕРОРИЗМ;

Становлення “Республіки Ічкерія” було б неможливо без допомоги ззовні,
але сприяло йому і не занадто чіткий адміністративно-територіальний
поділ СРСР і РСФСР, що почав до того ж “розповзатися” у ході перебудови.

У результаті Чечня змогла одержати чималий обсяг політичної “законності”
і стала дійсним “піратським королівством”, плацдармом політичного й
економічного тероризму світового (у перспективі) масштабу.[23]

З перших кроків “Ічкерії” терор ставши основою її політики – пригадайте
захоплення заручників у Мінводах і “розпуск” Верховної Ради
Чечено-Інгушетії шляхом викидання депутатів за ноги з вікон. А влітку
1993-го, утвердившись остаточно, Дудаєв розігнав парламент, виборчком і
конституційний суд, давлячи опозицію колесами і гусеницями, косячи її з
автоматів. Це стало “репетицією” подій у Москві.

Правоохоронні органи в республіці замінив прямий терор близький до влади
карних груп. Одночасно різко виросла активність “чеченської”
організованої злочинності по всій Росії.

Дудаєвська держава із самого початку створювалась як центр по формуванню
й оснащенню груп терористів. Для організації самозабезпечення тероризму
використовувалися “сіра” економічна діяльність і прапори боротьби за
“незалежність” і “захист ісламу”. При цьому ідеологічним символом став
фанатик-ісламіст найбільш радикальної секти сьогоднішнього ісламу –
Кадирийя. Основа ідеології – боротьба з Росією і “збирання великого
вайнахського народу”.

Дії при цьому розвивалися по таких напрямках:

– спроба об’єднання всіх кланів “вайнахов” – чеченців і інгушетів;

– спроба ісламського об’єднання усього Кавказу;

– спроба об’єднання Північного Кавказу проти Росії.

Усе це або мало вдалося, або зовсім провалилося.

Рішенню першої задачі мішала сама структура влади “піратського
королівства”, що робила неможливе збалансування інтересів різноманітних
груп, що претендують на верховенство. Фіналом виявилася відрізана голова
Лабазанова – лідера одного з кланів.

Друга задача зірвалася через релігійну неоднорідність у середовищі
ісламістів, що подають різноманітні секти і гілки ісламу, а також через
атеїзм, що поширився широко в радянський час.

Задача ж антиросійського об’єднання загинула в традиційних
зовнікавказських протиріччях і конкуренцією чеченського терорсередовища
з іншими – дагестанського, адигейського, абхазького. [3]

Це призвело до того, що вся ставка була зроблена на терор при
насильницькому залученні в тероризм і кримінальну діяльність великих мас
населення, пов”язуючи людей круговою порукою. Кримінальна економіка
стала однієї з найбільш масових сфер такого залучення.

Почалося з піратських рейдів на комунікації – нальотів на автотранспорт
і поїзди. Одночасно чеченська спецтерорсередовища, знайшовши “легальну”
державну основу, поставила під свій контроль усі продуктивні сили Чечні
і, спираючись на них, перейшла до широких фінансових і господарських
операцій по всій Росії. Цьому дуже сприяла теперішня “господарська
самостійність” регіонів, що виходять на прямі контакти з Чечнею в обхід
Москви.

Від імені своєї “держави” дудаївці обзавелися легальними і нелегальними
зв’язками у всіх регіонах Росії і багатьох країнах світу.

Вони проникнули в банківську сферу – можна пригадати фальшиві авізо,
аферу з банком “Гірський Алтай”, різноманітні “піраміди” і багато чого
іншого.

Найважливішим джерелом прибутків являлась торгівля нафтою і
нафтопродуктами – десятками мільйонів тонн. Широко освоєні були також
контрабанда якутських і забайкальських діамантів, кольорових і рідкісних
металів у Європу через Прибалтику. Велику роль у цій контрабанді і
“відмиванні” грошей грає “Саюдис” на чолі з Ландсбергісом. Чечня також –
один із найбільш потужних перевалочних пунктів наркобізнесу і торгівлі
“живим товаром” для привселюдних будинків.[1]

Серед операцій спецтероризма, покладених на Чечню її закордонними
“спонсорами”, однією з найважливіших є блокування прокладки через
Північний Кавказ магістрального нафтопроводу для перегонки в Європу
прикаспійської нафти, що призвів би до падіння цін на нафту на
європейському ринку і вдарив по прибутках інших нафтоекспортерів. У ці
операції тільки в 1994-95 роках Саудівська Аравія, Туреччина, Йорданія,
ОАЭ вклали не менше 2 млрд. доларів.

Дуже важливим аспектом діяльності чеченського спецтерору в Росії є
широке залучення нею в кримінальну діяльність адміністративних, силових
і економічних структур. Гроші і погроза бойовиками, за спиною яких –
“держава Ічкерія” – ефективний інструмент розвитку корупції держорганів
Росії. Розслідування показують залученість у чеченські “операції” із
нафтою комерційних структур Поволж’я і Півдня Росії, частини військ СКВО
– і усі мають прикриття в Москві, купляючи там ліцензії і квоти.
Частина контрабанди йде також по фальшивих документах, купленим у тієї ж
Москви.

Прекрасним інструментом для “відмивання” грошів стала приватизація
(особливо по Чубайсові), що дозволяє скуповувати за безцінь величезну
власність. Цим чеченська спецтеррор-среда займається по всій території
Росії, а також у республіках СНД і Східної Європі. Добралися вже і до
Британських островів.[6]

Чеченське спецтерор-середовище складається не з одних лише чеченців,
хоча вони і переважають. Є там і росіяни, українці, прибалти,
азербайджанці, турки, афганці, грузини. Біля Поволжя включаються члени
татарських і башкирських націоналістичних і радикально-ісламських
організацій. Велику поміч “Ічкерії” робить українська HYPERLINK
“http://www.politic.donetsk.ua/PS/files/una.shtml” УНА-УНСО і
кримсько-татарскі екстремісти. Через Україну (Лисичанский і
Кременчуцький нафтоперегонные заводи) йде чимала частина чеченської
нафтової контрабанди. “Чеченський” експорт кольорових металів із
Казахстану забезпечують також казахські, естонські і німецькі
“комерсанти”. Наркобізнес йде через агентуру в Поволжжя, Прибалтику, на
Україну.

Головна перевага чеченського спецтероризма перед будь-яким звичайним
криміналом – те, що усі його операції підтримуються легалізованими
структурами спецтерористичної “держави Ічкерія” і його офіційними
представниками. Саме тому йому вдалося захопити домінуючі позиції в
Росії і СНД.

Чечня сьогодні – хрестоматійний приклад “спецтерористичної
квази-державності”. Там спецтероризм має потужні розвідувальні,
диверсійні, військові, штабні, аналітичні структури світового класу,
яким сприяють висококваліфіковані спеціалісти з різних спецслужб
планети.

Проте слід зазначити, що ніякий будьоновськ і кізляр не відбулися б без
дудаївскої спецагентури в російських спецслужбах, держоборонах і ЗМІ.
Роздивимося в цьому світлі “історію Ічкерії”. [2]

Листопад 1991. Після рішення ВР Росії й указу Єльцина про незаконність
режиму Дудаєва в Грозний спрямовують ОМОН. Вся зброя котра “випадково”
надається в інший літак і приземляється на іншому аеродромі. У
результаті беззбройних бійців блокують у Грозному і виганяють ні з чим.

На початку 1992 із Чечні виводяться російські війська – залишивши
Дудаєву 400.000 одиниць стрілецької зброї, 200 літаків, бронетехніку й
артсистеми, у т. ч. “Град”.

Коли в серпні 1992 і березні 1993 режим Дудаєва відчуває економічні
трудності – із Москви прибувають мільярди рублів наявними. При цьому
Чечні продовжують пільги на нафтопоставки й експорт нафти.

Штурм Грозного в листопаді 1994 – навмисно провальний із трансляцією
провалу на весь світ.

Провалено антитерористичну операцію в Будьоновску з показом її в ЗМІ як
оглушливої поразки Росії і наступним відводом військ на фронті з кров’ю
завойованих позицій.

Бездарна операція в Первомайську із відходом керівництва терористів
через “потрійне оточення і 38 снайперів”.

І усе це відповідно подається в “незалежних” ЗМІ.

Одного цього перерахування достатньо для діагнозу: СПЕЦТЕРОРИЗМ і ніщо
інше. У світлі цього не дивовижно буде, якщо і Дудаєв коли-небудь
“воскресне”.

Чечня сьогодні – перша у світовій історії спроба легалізації
спецтероризму в державній формі, що явно і неявно підтримує значну
кількість держав і міжнародних організацій типу Заради Європи. Чи треба
говорити, що чекає людство, якщо спроба вдасться і за
“першопрохідниками” підуть спецтерористи в інших регіонах світу? [22]

3.3 МЕТОДИ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ;

Ще кілька десятиліть тому було зрозуміло- боротися з тероризмом
лише на національному (в окремій державі) рівні важко. Особливо
очевидним це стало в останню чверть століття. Справа не тільки
у тому , що почастішали вибухи, які вже забрали життя тисяч і
тисяч безневинних жертв. Із розвитком комунікацій і демократичних
свобод , з лібералізацією прикордонних інституцій зло під назвою
тероризм стало легше перетікати із держави у державу,
мімікрувати під різноманітними благопристайними личинами… Пробив
час спільних дій! Тим паче, що й ”табору соціалізму’’, а разом
з ним ’’залізних завіс’’ вже немає. Колективна боротьба з однією
з найбільших пошестей ХХ століття стала здійснюватися у двох
площинах юридично-правовій і конкретно-правоохоронній. У всякому
разі так виглядають справи у Європі.

Зачувши по телевізору, що такого і такого терориста розшукує
Інтерпол, ми впевнені- зловмисник зрештою опиниться за гратами.
Насправді ж йдеться лише про надання зацікавленій стороні
потрібної інформації. Якщо злочинця вже й заарештовано десь, від
цього до видачі його певній державі, а тим паче- суворого й
справедливого суду, дуже далеко. Бо на заваді, здавалося б,
логічних і швидких дій карних органів- безліч правових перепон,
зумовлених законодавствами окремих, часом зовсім відмінних у
конституційному відношенні країн.[1]

А поки політики, уряди з участю найкращих працівників працюють
над зближенням різноманітних законодавств, торуючи спільний шлях
у боротьбі з поставленим на конвеєр радикалізму й ненависті
терором, міцніє багатостороння взаємодія правоохоронних органів.
Власне, така співпраця постала на часі вже після Першої
світової війни, коли у зв’язку зі зростанням злочинності виникла
потреба мати міжнародне досьє на людей з сумнівною біографією.
Ще в 1923 році у Відні було створено Міжнародну комісію
кримінальної поліції. Встигла вона й дещо зробити. Та Друга
світова війна припинила її існування. І тільки 1956 року
міжнародна спільнота повертається до втілення у життя доброї
старої ідеї. Виникає Інтерпол- Міжнародна організація кримінальної
поліції, у статті 2 статуту якої записано, що вона бачить свою
мету в ’’забезпеченні й розвитку взаємодопомоги між
національними поліцейськими органами у рамках національних законів
краін, які входять до неї і при повазі до Декларації прав
людини”.

Цікаво, що навіть маючи у своєму складі структуру, яка
відповідає за боротьбу з тероризмом, на універсальне, юридичне
тлумачення цього поняття Інтерпол не спромігся. Інтерпол не має,
власне, поліцейських повноважень. Боротьба зі злочинністю взагалі
і терористами зокрема зводиться в основному до обміну
інформацією про підозрюваних, чому й слугує величезна за обсягом
база даних. Тобто те, про що мріяла Європа після Першої
світової війни, ніби збулося. Однак роль Інтерполу як
міжнародного інформатора в галузі злочинності ще часто залежить
від дипломатичної сфери того чи іншого партнера, доброї волі до
співробітництва окремих членів цієї організації. Одне слово, від
нього самого залежить не все.

Крім Інтерполу, боротьбою з міжнародним тероризмом у Європі
займаються й такі міждержавні спеціалізовані групи, як Бернський
і Віденський клуби, Неформальна робоча група (об’єднує 15 держав
ЄС і Норвегію). У Євросоюзі є ще дві структури- група Треві і
група Шенген. Вони також причетні до різних аспектів
антитерористичної діяльності. Відоміша з них Шенгейська група.
Саме вона спричинила підписання Шенгейської конвенції, яка
висунула завдання знести антитерористичні зусилля країн-учасниць
до єдиного правового поля. Як у кожному мжнародному об’єднанні
по боротьбі з тероризмом, тут є розгалужена інформатизована
система, солідна база відповідних даних. Але, крім цього,
скажімо, поліцейські вже мають бодай обмежене право (лише
застосовуючи наземні засоби) переслідувати злочинців країн, які
входять до Шенгейської зони.[6]

За злочинністю без кордонів покликана стежити і структура,
започаткована з інціативи Гельмута Коля та Франсуа Міттерана –
Європол, або Центральне європейське бюро кримінальної
поліції. По ідеї Європол міг би також бути ефективним
інструментом у боротьбі з тероризмом. Та поки що тут займаються
в основному наркомафією.

У вересні 1999 року у Страсбурзі відбулася сесія
Парламентської асамбллеї Ради Європи. На ній саме і йшлося про
посилення боротьби з міжнародним тероризмом. ПА РЄ рекомендувала
Комітетові міністрів Ради Європи переглянути документи цієї
сфери. Запропоновано доповнити Європейську конвенцію від 1977
року положенням, що до терористичних злочинів відноситься
підготовка терактів, їх фінансування й забезпечення матеріальними
засобами. ПА РЄ підтримала думку про створення Європейського
кримінального трибуналу у справах, пов’язаних з тероризмом, і
запропонувала переглянути процедуру затримання зловмисників. Їх,
вважають учасники ПА РЄ, слід судити не лише у країні, де
скоєно злочин, а й за її межами… Рекомендовано також розширити
діяльність Європолу, охопити нею всі країни – члени Ради Європи.
Тобто йдеться й про Україну.[1]

Світ нині, як ніколи, усвідомлює загрозу войовничого
націоналізму, сепаратизму й екстремізму в усіх його проявах. Це
одна з головних причин внутрішньодержавних конфліктів,
регіональної нестабільності. На 54 – й сесії Генеральної Асамблеї
ООН, яка відбулася восени 1999 року, з особливою тривогою
говорилося про актуальність тіснішого міжнародного співробітництва
у протиборстві тероризму. Було запропоновано завершити підготовку
проекту Конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму,
розробити й прийняти Декларацію принципів взаємодії країн у цій
справі, підтримано ініціативу проведення під егідою ООН у 2000
році конференції з антитерористичних проблем або спеціальну сесію
Генеральної Асамблеї. Адже перемогти державам лихо поодинці, без
спільних зусиль і застосування взаємоузгодженого міжнародного
права важко. Як і до цього, міжнародна спільнота наполегливо
шукає шляхи політичного, безкровного врегулювання цього питання,
прагне зняти глобальну напругу засобами, які не дискредитували б
сучасні демократичні цінності.

ВИСНОВОК

Завдяки поглибленому вивченню даної проблеми ми зробили ряд
узагальнень та зробили певні висновки.

Тероризм як масове і політично значиме явище – результат повальної
“деідеологізації”, коли окремі групи в суспільстві легко ставлять під
сумнів законність і права держави, і яскраво виправдовують свій перехід
до терору для досягнення власних цілей.

Найважливішим чинником є і те, що “сильні світу цього” чим далі,
тим більше прагнуть підмінити Історію людства – Грою Без Правил, де
спецтероризм є дуже ефективним інструментом. При цьому вони не думають,
що “інструмент” цей може якось вийти з підпорядкування і почати грати
самими “гравцями”.

Таємні операції, нажаль стали необхідним і повсюдно
використовуваним інструментом міждержавної боротьби. Ніколи не можна
забувати, що тероризм – інструмент, спроможний вийти з під контролю і
передати весь світ у владу терористів-інтернаціоналістів.

Головні стратегічні умови боротьби з тероризмом з урахуванням
викладеного:

– визнання ролі великих Ідей в Історії і відмова від підміни Історії
Грою;

– відновлення ролі держави і його монополії на застосування сили
усередині товариства.

Що стосується практичних тактик і технологій по боротьбі з тероризмом,
то антитерористичні служби США, І HYPERLINK “/il/mossad” зраїлю ,
Франції й інших країн рекомендують:

– попередження; блокування тероризму на початковій стадії і недопущення
становлення і розвитку його структур;

– недопущення ідеологічного виправдання терору під прапорами “захисту
прав нації”, “захисту віри” і т. п. ; поширення тероризму всіма силами
ЗМІ;

– передача всього керування антитерористичною діяльністю найбільш
надійним спецслужбам при невтручанні в їхню роботу будь-яких інших
органів керування;

– використання договорів з терористами тільки цими спецслужбами і тільки
для прикриття підготування акції по повному знищенню терористів;

– ніяких поступків терористам, жодного безкарного теракту, навіть якщо
це коштує крові заручників і випадкових людей – тому що практика
показує, що будь-який успіх терористів провокує подальше зростання
терору і кількості жертв;

– спеціальні психологічні операції ЗМІ, що подають придушення теракту як
трагічну необхідність, протиставляючи “чорноту” терору “чистоті” тих,
хто з ним бореться.

Всю серйозність сучасного тероризму країни західної демократії
усвідомили давно, і у відповідності з цим розробили цілу методологічну
систему антитерористичної боротьби. Багато в чому вони досягли вражаючих
успіхів. Цілі напрямки терористичної діяльності на даному етапі стали
абсолютно неефективними, зіткнувшись із сучасною ретельно розробленою
методикою антитерористичних контракцій.

Втім, на даний момент існують і нерозв’язані для антитерористичних
спецслужб проблеми. Хоч, треба зазначити, вже у середині 50-х рр.
американські спецслужби проводили експерименти по бактеріологічному
зараженню населення своєї країни, застосовуючи для цього, щоправда,
«небойові» мікроби. Так, наприклад, подібні експерименти було проведено
у Нью-Йорку на транспортних магістралях міста у 1955-1956р., а в 1966-му
об’єктом випробувань стало нью-йоркське метро (як бачимо, керівництво
«АУМ» не було першим, кому спала на думку подібна ідея). На сьогодні у
США завдання підбиття ймовірної бактеріологічної атаки покладені на
відповідні спецпідрозділи армії та ВМФ. Вони знаходяться на бойовому
чергуванні цілодобово і готові щохвилини вирушити у будь-яку точку
країни.

Крім цього, вже у 1975 році в системі національної безпеки США з’явився
новин спецпідрозділ — т.зв. пошукова група для надзвичайних ядерних
ситуацій (НЕСТ), який безпосередньо займається проблемами ядерного
тероризму. І хоч серйозних прецедентів ще не було, влада США говорить
про те, що шанси відвернути ядерний теракт є дуже незначними.[3]

У зв’язку з цим постає питання: чи не стане в найближчому майбутньому
ядерний або бактеріологічний тероризм потужним чинником стримування
сильних високорозвинених країн менш сильними і розвиненими? Навіщо тепер
відсталій країні створювати чисельну дороговартісну армію для
протистояння, наприклад, експедиційному корпусові ЗС США, якщо з’явилася
змога купити або й створити з десяток ядерних вибухових пристроїв
середньої потужності і таємно завезти їх на територію США для подальшого
підриву в разі вторгнення? Чи зробити те саме з десятком контейнерів VХ
(один літр — мільйон трупів)? Тяжко не погодитися з тим, що це цілком
може стримати непогамовні зовнішньополітичні амбіції будь-якої
супердержави.

Ми живемо у динамічному і моторошно-непередбачуваному світі, де
невелика, на перший погляд, помилка може стати причиною загибелі всього
людства. Тому треба усвідомити, що далеко не кожну проблему нашої
технотронної цивілізації можна вирішити суто технічними методами. Просте
знищення терористів — це відтинання голів гідрі, в якої замість однієї
відрубаної миттю виростають дві нові. Не антитерористичні
спецпідрозділи, а цілий комплекс заходів, що ліквідуватимуть самі
передумови виникнення та існування тероризму може відвернути можливі
катастрофи, котрі інакше є просто неминучими.

Примітки:

Втім, формальне право участі в конституційній боротьбі за державну
владу, будь-якою політичною групою, не завжди стає заставою фактичної
можливості участі всіх політичних груп у цій боротьбі. Державні
декларації не завжди збігаються з політичною реальністю яку вони
упорядковують.

1. Необхідно відзначити, що США не стали винятком, і по ним так само
прокотилася хвиля студентських заворушень. І хоча, як американські, так
європейські вибухи молодіжних протестів мали ідентичні схеми, у США вони
проходили не в настільки гострій формі, як у Європі. У зв’язку з цим,
мають інтерес так називані глибинні причини студентських заворушень.

У 1968-м деякий Д.Керк, завербований ФБР, провівши якийсь час у рядах
таких організацій як «Студенти за демократичне суспільство», клуб W.E.B.
DuBois, «Чорні пантери» і «Комуністична партія», дав показання Комісії з
Внутрішньої Безпеки палати представників і Сенату. У його виступі
зокрема говорилося: «Молодим людям… не приходить у голову, що вони
грають на руку істеблішменту, якій, як вони стверджують, вони
ненавидять. Радикали думають, що вони борються із силами надбагатих,
таких як Рокфеллер та Форд, і не знають, що саме ці сили, що стоять за
їхньою революцією, фінансують її і використовують у своїх власних
цілях».

До цього варто додати, що навіть Э.Кливер (керівник «Чорних пантер»), у
передмові до книги Д.Рубина (який був одним з ідеологів молодіжного
бунта 60-х і що заснував групу Їппі) «Зроби це!» писав: «Для здорового
розвитку американської революції небезпека полягає в тому факті, що
революціонерами часто маніпулює правлячий клас…».

Все це, не менш стосується і терористичних організацій.

(4) Ботулізм – отрутна речовина, що виникає як побічний результат
активності певних бактерій. 30 грамів цієї речовини здатні, наприклад,
вбити все населення США та Канади

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ :

1.ІВЧЕНКО В.І.Тероризм// Політика і час/№1.2. 2000

2.Марков М.М. Тероризм-1997 Дуель N 14 (36). Date: 15-07-97

3.Андрій ЯЦЬКО. ОНТОЛОГІЯ НАСИЛЬСТВА: ТЕРОР і ТЕРОРИЗМ ЯК ЕЛЕМЕНТИ
ПОЛІТИЧНОЇ БОРОТЬБИ (опубліковано в журналі «Українські проблеми» N1,
1998 р.)

4.Волощук П. Близький Схід //Підтекст- 1997- №23

5.Воробьев И. Нужны выверенные сценарии антитеррористического
противодействия //НВО-1999-№48

6.Давыдов Е. Терроризм: истоки и эволюцыя цели и средства.//Досье
секретных служб.-2000 №1

7.Долгин Н., Малышев В. Терроризм- угроза обществу//Основы
безопасности жизнедеятельности.-2000 №3

8.Дорошенко А. Терор і тероризм //Політика і час.-1997-№8-9

9.Илюхин В. Лечить нельзя карать!//НВО-1997-№40

10.Ємельянов В. Об’єкт тероризму:його ознаки.//Право
України.-1999-№11

11.Ємельянов В. Щодо кримінально-правового визначення тероризму//
Право України.-1999-№8

12.Змеевский А.,В. Гарабрин. Тероризм. Нужны скоординированые
усилия мирового сообщества //Международная жизнь.-1996-№4

13.Комисаров В.С.,Емельянов В.П. Террор, терроризм,
«государственный терроризм»: понятие и соотношение // Вестник
Московского университета- 1999 №5

14.Косырев Д. Чеченский день в Страсбурге// Независимая
газета-2000 №19

15.Краснов А. «Бескровные войны»: реальность или миф//Зарубежное
военное обозрение 2000 №1

16.Крот А. Биохимический терроризм// Підтекст-1997№1

17.Морозов Г.И. Международный терроризм// США экономыка, политика,
идеология-1997.№11-12

18.Поляков К., Хасянов А. Арабский восток и проблемы терроризма//
Независимая газета-1999

19.Пастернак-Таранущенко Т. Проблема терроризма в свете теории
нестабильности// Підтекст-1998-№21

20.Хлебников И. Информация и терроризм// НВО-1997№42

21.Международные террористы по-прежнему в цене//Зеркало
недели-1998-7 мая

22.О.М.Хлобустов. Терроризм в современной Росии//М-1998

23.Сергій Кара-Мурза . Тези про тероризм//М-1999

24.В.Замковой, М.Ильчиков. Терроризм-глобальная проблема
современности.// М-1996.

Тероризм

Помилковою є думка, що тероризм виник наприкінці 19 ст. Тероризм
настільки ж давній, як і само насильство. Спорадично й епізодично він
пронизав собою всю історію людства.

В усіх народів і в усі часи діалектика інтересів формувала
ситуації, за яких використання майна, свободи, здоров’я, життя одних
людей – іншими ставало засобом досягнення цілей. Між бажаним та дійсним
завжди стояли й стоять чиєсь благополуччя або чиєсь життя.
Підтвердженням цього є долі цілих народів, правителів і невідомих нікому
людей.

В Європі тероризм стає яскравим соціально-політичним феноменом
у 70-80-х рр. минулого століття. Саме тоді він набуває свою методологію,
технологію та ідеологію. Відкриває добу європейського перманентного
тероризму російське (1) народництво, що перейшло від безперспективної
пропаганди соціалізму до ефективних терористичних актів. «Народна воля»
п’ять з лишком років тримала в неймовірній напрузі цілу систему
державної влади Російської імперії і, безсумнівно, стимулювала
зародження й інтенсивне формування європейського тероризму. (Альбер Камю
у своїй книзі «Бунтуюча людина» пише, що лише у 1892 р. відбувається
понад тисячу замахів динамітників у Європі та близько п’ятиста — в
Америці).

Народовольці не були першими терористами. Але вони були першими
терористами, що створили терористичну організацію. Терористичні методи
використовували і до «Народної волі», але лише в ній вперше був
об’єктивований безособовий механізм, що створює стратегію і тактику
терористичної діяльності, а безупинний процес організації самих
терористичних актів.

Організаційні принципи «Народної волі» стануть згодом не лише
шаблоном для терористичних організацій, але й для таких партій, як
РСДРП(б) та НСДАП. Формуючи концепцію терористичної організації,
«Виконавчий Комітет» «Народної волі» виходив з чіткого поділу членів на
прихильників революційних перетворень (тих хто теоретично підтримує ідею
цих перетворень), і на тих, хто практично їх здійснює. На думку членів
ВК, спільнота людей на основі відданості певним політичним ідеям не має
чисельного обмеження та організаційної структури. Але, також вони
вважали, що можлива спільнота людей, об’єднаних не лише спільними
ідеями, але й спільною діяльністю, спрямованою на здійснення цих ідей.
Така спільнота є чисельно обмеженою й організаційно структурованою. От
що з цього приводу писав Олександр Міхайлов, що керував «Народною волею»
протягом кількох років: «Партия – это определенная группа людей
единомыслящих, не связанных между собою никакими взаимными
обязательствами. Организация ж, кроме непременного условия единомыслия,
предполагает уже известную замкнутость, тесную сплоченность и полную
обязательность отношений. Партия включает в себе организацию, но
последняя определенно ограниченна в ней самой. Партия – это солидарность
мысли, организация – солидарность действия».

Враховуючи те, що соціально-політична система Російської
імперії не передбачала розв’язання політичних суперечностей в
суспільстві ні в який інший спосіб, окрім насильства, народовольці були
приречені стати на шлях терористичної боротьби. Відкинуті консервативно
налаштованою народною масою, піддавані постійним репресіям з боку
царського уряду, соціал-революційна частина російської інтеліґенції
повинна була або зійти з політичного кону, або ж, засвоївши специфіку
політичної боротьби в Росії, відповісти на насильство насильством і
заявити про себе як про реальну силу. Вона обрала останнє, і в серпні
1879 р., після розпаду «Землі і волі» постала «Народна воля».

Останню деколи називають партією, але нею «Народна воля» ніколи
не була і бути не могла, як і будь-яка інша терористична організація.

Яка завгодно партія, як легальна, так і нелегальна, основує
свою діяльність на рівноправ’ї всіх своїх членів, що обирають її керівні
органи. Народовольці ж створили законспіровану напіввійськову
організацію з жорстокою дисципліною, про рівні права в якій мова могла
йти лише відносно членів ВК. Сам же «Виконавчий Комітет», будучи
центральним органом організації, виконував лише власну волю (а не
рішення партійного з’їзду, що є, принаймні номінальне, вищим органом
будь-якої політичної партії), здійснюючи авторитарно-централізоване
управління всією організацією. Ціла мережа гуртків і груп, створена
навколо Комітету, не лише повністю залежала від нього, але й не мала
права будь-що знати про його діяльність. Більше того, статут ВК чітко
визначав вимоги дисципліни до членів організації — встановлював ієрархію
втаємничення в справи організації (структуру т. зв. «агентів ВК» різних
щаблів).

Отже, народовольці створили не партію. Вони і не могли її
створити, позаяк в Російській імперії не існувало партійної системи. Та
і потрібна їм була не партія, а бойова організація, спроможна
протистояти каральним органам держави.

Для здійснення терактів при ВК були створені спеціальні
бойові групи. Їх склад не перевищував десятьох чоловік. В кожній з них
повинен був перебувати принаймні один член ВК. Ці бойові групи
здійснювали сплановані ВК теракти, а в момент імовірного політичного
перевороту вони повинні були стати головною ударною силою ВК. Діяльність
«Народної волі», як і діяльність практично будь-якої терористичної
організації, була спрямована на подолання status quo
соціально-політичних відносин у країні (щоправда, буває і тероризм, який
переслідує консервативні цілі, але про це — пізніше). У першому номері
журналу «Народна воля» була сформульована основна мета організації:
«наша цель: взять власть у существующего правительства и передать ее
Учредительному собранию, которое должно пересмотреть все наши
государственные и общественные учреждения и перестроить их согласно
инструкциям своих избирателей».

Декларація головної мети «Народної волі» доповнювалася програмою
дій, що включала такі напрямки: агітація і пропаганда в різних верствах
суспільства; деструктивна терористична діяльність спрямована на підрив
сили та авторитету режиму; організація підпільних груп і згуртування їх
навколо одного керівного центру; набуття впливу й авторитету в
адміністративних органах, армії, суспільному середовищі; підготовка,
організація і проведення державного перевороту.

Вже землевольці у 1879 р. сформулювали алгоритм доцільності
політичного тероризму, ефективність та універсальність якого була
доведена не лише народовольцями, але й наступними поколіннями терористів
різних країн і політичних орієнтацій: «Политическое убийство – это
прежде всего акт мести, … это единственное средство самозащиты при
настоящих условиях, и один из самых лучших агитационных приемов; … это
осуществление революции в настоящем; … это самое страшное оружие, для
наших врагов, оружие против которого не помогают им ни грозные армии, ни
легионы шпионов. Вот почему враги так боятся его. […] Вот чему мы
признаем политическое убийство за одно из главнейших средств борьбы с
деспотизмом».

Як правило, насильство стає аксіомою політичної боротьби тоді,
коли воно не має альтернатив. Політичний режим, який заміняє
легітимований обома сторонами (як владою, так і опозицією) діалог
системою перманентних репресивних акцій, спрямованих проти своїх
опонентів, рано чи пізно перетворюється на об’єкт терористичного впливу.
Стихійні і розрізнені контракції терористичних груп відносно
представників державної влади, з імпульсивних і спорадичних, з плином
часу перетворюються на постійно присутній методологічний гештальт,
оснований на насильстві як основоположному принципі.

Таким чином, відсутність каналізованих правом (2) способів і
методів розв’язання політичних суперечностей раніш чи пізніш виливається
в хаос насильницької конфронтації, де методи терору і тероризму стають
основоположними.

Відкинувши концепцію «ходіння в народ», народовольці беруться за
бомби і револьвери. Після невдалого замаху 2 квітня 1879 р. на
Олександра II, що став кульмінацією ескалації насильства з боку
землевольців, російський уряд запровадив воєнний стан в усіх
південно-західних губерніях Російської імперії. Але це не вплинуло на
терористичну активність «Народної волі», яка прийняла естафету
насильства. Буквально протягом року, незважаючи на воєнний стан,
ситуація для уряду катастрофічне погіршується. Терористичні акти, що їх
систематично проводили народовольці, спричинили у «верхах» обстановку
страху і невпевненості, що межувала з панікою. От що писав київський
губернатор у записці «виключної конфіденційності» на ім’я спадкоємця
престолу: «Революционные элементы сильные и энергичны… Министры,
генерал-губернаторы, губернаторы, появляются на улицах под вооруженной
охраной. Представители власти носят револьверы, точно они прибыли на
берега Миссури… Сам император… не может отыскать безопасного угла на
всем пространстве своих обширных владений. Нигилисты… выросли в
опасного врага. С ними считаются как с воюющей стороною. Они смутили
государство более, чем могли это сделать Бисмарк или Биконсфилд. И после
каждой атаки крамолы, обаяние государственной власти меркнет все сильнее
и сильнее».

Після невдалого замаху на імператора в центральному органі «Землі
і волі» (яка на той час ще не розпалася) з’явилася стаття, в якій
писалося: «Мы знаем – много отдельных личностей из нашей среды погибнет,
но гибель единиц не страшна для партии, когда весь ход истории ведет к
революции, когда само правительство берет на себя труд уяснить России до
очевидности, что такое наше современное государство. Мы принимаем
брошенную нам перчатку, мы не боимся борьбы, и в конце концов взорвем
правительство, сколько бы жертв не погибло с нашей стороны».

І це не були просто слова. Землевольці, як і народовольці,
гинули з дивовижною легкістю, вражаючи своїм презирством до смерті і
певністю своєї морально-етичної вищості. Суспільна думка, як правило,
завжди була на боці народовольців. Понад те, їхній моральний авторитет,
набуваючи легендарно-містичного характеру, був неймовірно високим. І це
не дивно. За нього платили кров’ю й життям. Як своїм, так і чужим. Саме
постійно присутній чинник смерті у справі «Народної волі» забезпечив їй
надзвичайно високий авторитет.

В усьому цьому нескладно виявити релігійний пафос рішучості
вмирати за віру перших християн і релігійний пафос рішучості вбивати за
віру — лицарів-хрестоносців з військових орденів. Право на смерть, свою
й чужу, стає рушієм, енергетикою терористичної діяльності не лише
народовольців, але й тих багатьох терористів, які прийшли їм на зміну.

Таким чином, вперше в рамках суспільства була створена структура, що
змагалася з державою за право здійснювати легітимне насильство.

Специфіка і рівень розвитку сучасної цивілізації характеризується
існуванням гострих глобальних проблем, торкаючись долі не тільки окремих
людей, соціальних груп, націй, класів, регіонів і континентів, но і
всього людства вцілому.

Серед них є “традиційні”: погроза ракетно-ядерної катастрофи,
екологічна, енергетична, демографічна, продовольча, з наявністю котрих
люди звиклись як з неминучістю і в міру своїх можливостей прагнуть
нейтралізувати або помякшити їх негативну і руйнівну дію.

Поряд з цим на кінець ХХ сторіччя появилась така непрогнозуюча
проблема, як проблема СНІДу, яка по характеру і інтенсивності свого
прояву “тягне” на рівень глобальності, осложнюючи і без того невтішню
панораму соціального і біологічного статусу сучасного людства.

Спільний, достатньо невтішний фон сучасного періоду розвитку
світової цивілізації обтяжений наявністю ще однієї гострої проблеми,
несущу в собі всі інгредієнти і критерії безпеки глобального
значення-проблему тероризму.

Не дивлячись на страхітливі маштаби і гостроту данної проблеми, як це
не парадоксально, проблема тероризму в усій його різноманітності і
складній специфіці, не привернула ще даної уваги дослідників нашої
країни, випробувавши в недалекому минулому на собі всі жахи державного
репресивного терору і кинутої в даний час в прямому розумінні цьго
слова на свавілля і знищення кримінального терору, терору
карно-мафіозного.

В Сполучених Штатах Америки існує спеціальний інститут
міжнародного тероризму при Університеті штату Нью-Йорк, слідкуючи
практично за всіма аспектами міжнародного тероризму: соціальними,
політичними, юридичними, психологічними, в тому числі і проблему
класифікації різних видів і проявів терористичної діяльності.Її бувший
керівник-Йозеф Олександер був одним з перших вчених, який побачив в
ескалації тероризму всі ознаки і сімптоми безпеки глобального маштабу.

“Ми вступаємо в унікальну епоху тероризму, -писав він,-який може
перетворити все сучасне суспільство в його потенційну жертву”.

В плані виявлення особливостей тероризму другої половини ХХ століття, в

порівнянні із попереднім тисячоліттям, його маштабності, жорсткості і
витонченні форм і методів прояву великий вклад вніс бувший міністр
внутрішніх справ Францрі Хрістіан Бонне.

Тероризм сьогодні – бгато страшніший, чим у часи народовольців. Це
– наймогутніша зброя, інструмент, технологія, використовувані не тільки
в боротьбі проти Влади, але дуже часто – і самою Владою для досягнення
своїх цілей.

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019