РЕФЕРАТ
на тему:
“Соціологія освіти”ПЛАН
Вступ
1. Предмет соціології освіти
2. Ефективність і якість освіти
3. Актуальні проблеми соціології освіти
Висновок
Список літератури
ВСТУП
Як особлива дисципліна соціологія освіти сформувалася на рубежі XIX—XX
століть. У своїх роботах Е. Дюркгейм, Д. Дьюи й інші соціологи звернули
увагу на необхідність спеціального аналізу тих проблем, які торкалися
ролі, призначення і функції освіти.
У вітчизняній соціології перші спроби аналізу стану освіченості
населення зв’язані з діяльністю земських статистиків, що всебічно і
ґрунтовно описали стан шкільної справи в Росії та України. Однак власне
соціологічні роботи з проблем освіти з’явилися в нас тільки в XX
столітті. Дослідження радянських соціологів у 20-і роки містили
пропозиції по навчанню працюючої молоді, по підготовці нової
інтелігенції, по реалізації програми ліквідації неграмотності (Е.А.
Кабо, Л.Е. Минц, В.С. Овчинников і ін.).
Інтенсивний розвиток соціологія освіти одержала наприкінці 60-х —
початку 70-х років. Роботи Ф.Р. Філіппова, В.Н. Турченко, В.Н. Шубкіна
були першими, у яких аналізувалися як загальні, так і специфічні питання
освіти. Трохи пізніше цю групу дослідників поповнили такі видні
представники радянської соціології, як Н.А. Аітов, M.Х. Тітма, В.Т.
Лисовський, В.І.Файнбург і ін.
Потім соціологія освіти розширила свій вплив: дослідження проблем вищої
школи були проведені Л.Я. Рубіною, С.І. Григор’євим, В.Г. Харчевою, Ю.
Леонавічюсом, середньої школи і вчителювання — Л.Г. Борисовою,
Ф.Г.Зіятдиновою, A.М. Гендиним, M.І.Сергєєв, І.Кенкманом, роль
професійного освіти розглядали А.А. Овчинников, Д.Л. Константиновський,
І.В. Бестужев-Ладу, В.Е. Шерега й ін.
Великий сплеск досліджень по соціології середнього освіти породили
спроби його реформування в 70— 80-і роки (остання — у роки перебудови).
У цих роботах був здійснений докладний аналіз змін, що відбуваються, а
також тих перешкод, що стояли на їхньому шляху.
Що ж стосується вітчизняної соціології 90-х років, то поки що можна
назвати мало робіт, у яких були б повною мірою осмислені ті кардинальні
зміни, що реально відбуваються у всій системі освіти. Як і раніше
актуальним залишається питання про те, що визначає інтерес людей до
процесу оволодіння знаннями, яка оцінка його дієвості й ефективності,
які проблеми хвилюють людей в умовах інформаційного суспільства.
1. ПРЕДМЕТ СОЦІОЛОГІЇ ОСВІТИ
Освіти є об’єктом і предметом вивчення ряду наук: педагогіки,
психології, філософії, історії, економіки, соціології. Кожна з них
досліджує ту грань, що специфічна для кожної з них. Причому кожна з
названих наук не може не враховувати того, що зроблено в суміжній
області знань. Але не мати специфіки свого підходу — це, виходить,
прирікати себе на повтор тієї інформації, що міститься в інших науках і
відповідно ставити під сумнів доцільність свого автономного існування.
Соціологія так само, як і інші науки, спирається на узагальнену
інформацію, що не може ігнорувати жодна з наук: що собою представляє
система освіти, чисельність що навчаються і викладачів у цілому і по
окремих формах, інфраструктура освіти, порівняння з іншими країнами і
т.д. Разом з тим соціологія має свої специфічні задачі:
вивчення потреб в освіті, розуміння й оцінка його ролі в житті
суспільства й особистого життя;
оцінка рівня і якості знань у контексті їхньої соціальної значимості;
відношення суспільства і навчаються до освіти, вивчення його соціальної
цінності;
виявлення ролі освіти як фактора соціального статусу;
визначення ступеня його впливу на динаміку духовних потреб і інтересів.
Разом з тим у системі народного освіти існують різні форми і рівні
освіти, кожний з який має особливості, мети і задачі. Відповідно предмет
соціології освіти також одержує своє специфічне звучання.
Нагадаємо, що існуюча система освіти складається з дошкільної,
середньої, професійної середньо-спеціальної і вищої освіти. Як особливе
явище розглядається післявузівська освіти. Усе більший інтерес викликає
феномен безупинної освіти.
Що стосується дошкільного освіти, то соціологія виходить з того, що
основи вихованості людини, його працьовитості, багато інших моральних
якостей закладаються ще в раннім дитинстві.
У цілому значення дошкільного виховання недооцінюється. Занадто часто
упускається з виду, що це надзвичайно важлива ступінь у житті людини, на
якій закладається першооснова особистісних якостей людини. І суть не в
кількісних показниках «охоплення» дітей чи задоволення бажань батьків.
Дитячі сади, ясла, комбінати — не просто кошт «догляду» за дітьми, тут
відбувається їхній розумовий, моральний і фізичний розвиток. З переходом
до навчання дітей з 6 років дитячі садки зіштовхнулися з новими для себе
проблемами — організацією діяльності підготовчих груп, щоб діти могли
нормально входити в шкільний ритм життя, мати навички
самообслуговування.
З погляду соціології особливу значимість здобуває аналіз орієнтованості
суспільства на підтримку дошкільних форм освіти, на готовність батьків
прибігати до їх допомоги для підготовки дітей до праці і раціональної
організації свого суспільного й особистого життя. Для пізнання специфіки
цієї форми освіти особливо значимі позиція і ціннісні орієнтації тих
людей, що займаються з дітьми — вихователів, що обслуговує персоналу, —
а також їхньої готовності, розуміння і прагнення виконати покладені на
них обов’язки і надії.
На відміну від дошкільного освіти і виховання, що охоплює не кожну
дитину (у 1992 р. у дитсадках знаходилася тільки кожна друга дитина),
середня загальноосвітня школа націлена на підготовку до життя усього без
винятку підростаючого покоління.
В умовах радянського періоду, починаючи з 60-х років, здійснилася
реалізація принципу загальності повного середнього освіти з метою
забезпечення молоді «рівного старту» при вступі в самостійне трудове
життя.
Сьогодні ситуація кардинально протилежна.
У цій ситуації соціологія освіти як і раніше націлена на вивчення
цінностей загальної освіти, на орієнтири батьків і дітей, на їхню
реакцію на впровадження нових форм освіти, тому що закінчення
загальноосвітньої школи виявляється для молодої людини одночасно і
моментом вибору майбутнього життєвого шляху, професії, роду занять.
Зупиняючись на одному з варіантів, випускник школи тим самим віддає
перевагу тому чи іншому виду професійного освіти. Але що рухає їм у
виборі траєкторії свого майбутнього життєвого шляху, що впливає на цей
вибір і як він змінюється протягом життя — це одна з найважливіших
проблем соціології. Найбільше цікаво в цьому змісті дослідження М.
Тітми, що з кінця 70-х років просліджує шлях випускників школи в
Молдавії, України, Узбекистану й у ряді республік, країв і областей
Росії.
Особливе місце займає дослідження професійного освіти —
професійно-технічної, середньоспеціальної і вищої.
Професійно-технічна освіта самим безпосереднім чином зв’язана з
потребами виробництва, з оперативною і порівняно швидкою формою
включення молодих людей у життя. Воно безпосередньо здійснюється в
рамках великих виробничих чи організацій державною системою освіти.
Виникнувши в 1940 році як фабрично-заводське учнівство (ФЗУ),
професійно-технічне освіти пройшло складний і звивистий шлях розвитку.
І, незважаючи на різні витрати (спроби перевести всю систему на
сполучення повної і фахової освіти в підготовці необхідних професій,
слабкий облік регіональних і національних особливостей),
професійно-технічна підготовка залишається найважливішим каналом
одержання професії. Для соціології освіти важливе знання мотивів учнів,
ефективність навчання, його ролі в підвищенні кваліфікації і реальної
участі в рішенні народногосподарських проблем.
Разом з тим соціологічні дослідження й у 70—80-х роках, і в 90-і роки як
і раніше фіксують порівняно невисокий (а по ряду професій низький)
престиж цього виду освіти, тому що орієнтація випускників школи на
одержання вищої, а потім середньоспеціальної освіти продовжує
переважати. Суперечливий досвід соціально-професійних орієнтації молоді
на початку 90-х років показує дуже серйозну і глибоку їх криза в силу
великої розбіжності проголошених цілей і їх реального забезпечення в
суспільстві.
Особливо гостро стоїть питання про професіоналізм майбутніх фахівців,
про те, щоб якість і рівень сучасної їхньої підготовки відповідали
реаліям сьогоднішнього дня.
Процес відновлення вищої і середньої спеціальної школи ще тільки
почався. Йде він на превелику силу і має серйозні витрати. Опитування
фіксують, що зміни на краще відчули тільки 16% студентів вузів і 11%
учнів технікумів. Підсумки соціологічних досліджень свідчать, що лише
створення умов для справді демократичної участі студентства в рішенні
своїх доль здатно забезпечити корінні зміни в роботі вищої школи (Ф.Е.
Шереги, В.Г. Харчева, 1995).
Важливим показником рівня фахівця є звертання до духовності, до
загальнолюдських цінностей, до багатства світової культури. Життя
пред’явило безсторонній рахунок кожному фахівцю — не замикатися в рамках
«професійного кретинізму». Гуманізація усього вищого освіти стала
невідкладною задачею сьогоднішнього дня.
Одною із самих серйозних перешкод на шляху розвитку професійного освіти
— відсутність тісної інтеграції науки і навчального процесу, особливо у
вузах, що готують фахівців для нових і авангардних технологій,
наукомістких виробництв. Відставання від нових можливостей, що
складаються у світі, науки й освіти багато в чому порозумівається тим,
що екстенсивна економіка не вимагала високої якості підготовки фахівця.
Рівень життя людини не залежав від його професійної компетентності,
якості праці. Знання, талант залишалися незатребуваними. Природно, що
така ситуація не сприяла виникненню мотивації до серйозної, творчої
роботи ні в студентів, ні у викладачів. Студенти байдуже дивилися на
«боротьбу» викладачів за якість їхньої підготовки. Усе це створювало
ґрунт для процвітання адміністративних методів організації навчального
процесу, формувало в студентів пасивність, безпорадність, апатію. Якщо
за даними соціологічного дослідження, проведеного в 1988 році в 38
вузах, студентів хвилювало байдужість і несправедливість деяких
викладачів і адміністраторів, то в даний час, за даними В.Г. Харчевої і
Ф.Е. Шереги, у першу чергу хвилює матеріальне становище, умови і якість
навчання і, що особливо необхідно підкреслити, майбутнє улаштування у
житті, що представляється їм безперспективним: тільки 52% вважають, що
вони будуть працювати за фахом .
Докладний соціологічний аналіз рівня освіти молодих людей дозволив
знайти, що кругозір багатьох з них характеризується поверхневим знанням,
що не торкається глибинні шари свідомості. От чому соціологія стала
констатувати появу груп людей, що одержали освіти, але не мають
відповідного культурного потенціалу.
Виріс цілий загін «сірих фахівців», у яких низький професійний рівень у
більшості випадків сусідив з низьким рівнем загальної культури. Тягар
таких фахівців різко зменшує інтелектуальні потенційні можливості
суспільства, деформувало духовний світ країни, згубно впливало на
компетентність різного рангу керівників. У цих умовах безглуздо
виглядали кількісні показники випуску фахівців, що часто не відповідали
пропонованим до них вимогам, причому саме народне господарство не мало
потребу в такій їхній кількості. Усе це привело до шалених форм
технократизму, не бажаючого ні з чим вважатися, крім кількісних
показників.
Довгий час з народного освіти, особливо зі школи, випалювали
диференціацію. Практика підтвердила, що однакова школа малопродуктивна,
приводить до спустошення розуму і душі Можна простежити шлях деградації
народного освіти. З інструмента розвитку особистості воно поступово
перетворилося в інструмент простого відтворення знань і, нарешті, стало
працювати в режимі розкрадання інтелектуальних багатств нації. І хоча
суспільство починає спроби поставити на службу народу ті принципи, що
добре зарекомендували себе в історії, дотепер не переборена інерція
мислення і дії, протиборство різних ешелонів керування» догматизм
багатьох педагогічних теорій. Процес розкріпачення йде дуже повільно.
Проте, соціологічний аналіз проблем розвитку народного освіти
підтверджує, що народне освіти виступає як інтегральна, узагальнююча
цінність духовної культури. Поряд з політичною і правовою культурою
освіти формує естетичні і моральні риси особистості в нерозривному
зв’язку з життям суспільства.
У закордонній соціології освіти, як показали, зокрема, дискусії в рамках
XI Всесвітнього соціологічного конгресу в Делі (1986 р.), одержують
поширення ідеї «автономізації» і приватизації школи, її «незалежності»
від держави, політики, що панує ідеології, усе рівно який — світської чи
релігійної, прогресивної чи консервативний.
Аналіз ходу реальних змін у нашій країні в 90-х роках у системі освіти
виявляє схожі і подібні зрушення, які можна охарактеризувати як важливий
етап у пошуках нової парадигми розвитку освіти. Безсумнівно, що його
гуманізація, зв’язок зі світовою культурою, пріоритет загальнолюдських
цінностей — це той ключ, що зможе забезпечити ефективність підготовки
молоді до життя, стане опорою кожній людині протягом усього його
життєвого шляху.
2. ЕФЕКТИВНІСТЬ І ЯКІСТЬ ОСВІТИ
Очевидно, що для того, щоб виявити ефективність, дієвість освіти з
погляду соціології, необхідна оцінка даного соціального інституту,
по-перше, з позицій тих людей, що чи учаться підвищують свій рівень
загальноосвітніх і професійних знань. По-друге, дуже важливо оцінити
соціальну позицію, мета, установки й орієнтації тих, хто навчає, тобто
всіх тих, хто в силу свого професійного положення забезпечує
відтворення, трансляцію і засвоєння знань. По-третє, це оцінка тих, хто
є споживачем продукції загальної і професійної школи, хто одержує у виді
випускників навчальних закладів молодих людей, що претендують на
відповідність потребам національного господарства. І, нарешті, це
нормативна база, на яку спирається суспільство при ефективності освіти,
коли порівнюються реальні і задекларовані показники його функціонування.
Саме з цих позицій і здійснюється соціологічне вивчення ключових
показників будь-якої системи і будь-якого рівня освіти.
Насамперед, це рівень знань, яким володіють учні і студенти, усе
населення країни.
У 1988 році 89% працюючих у народному господарстві мали середнє, середнє
спеціальне і вище освіти. Сама по собі цифра вражаюча, особливо якщо
порівнювати з попередніми етапами розвитку суспільства. Разом з тим
якість навчання і підготовки молоді до життя знаходилася у волаючому
протиріччі із сучасними потребами суспільства. Більше того, ті
досягнення в освіті, що країна мала до кінця 50-х років, до початку 80-х
були втрачені, що привело до необхідності усвідомити нову історичну
реальність і визначити форми і методи рішення цієї проблеми.
Суть проблеми полягає в тому, що вітчизняна школа відстала від світового
рівня в питаннях модернізації навчання, творчі знахідки
новаторів-викладачів і особливо вчителів не одержували визнання Середня
і вища школа перестали забезпечувати засвоєння справжніх багатств
людської культури, загальгуманістичних моральних цінностей.
Ефективність освіти багато в чому залежить від того, які цілі ставлять
перед собою учасники цього процесу, і в першу чергу учні і студенти, що
вони хочуть реалізувати у своєму житті за допомогою освіти. У цьому
зв’язку дуже важливо установити залежність між соціальною і професійною
орієнтацією. Соціальна орієнтація — це визначення людиною свого місця в
системі суспільних відносин, вибір бажаного соціального стану і шляхів
його досягнення. Професійна орієнтація є усвідомлення того «набору»
професій, що пропонує в даний момент суспільство, і вибір найбільш
привабливої з них. Соціальна орієнтація взаємодіє з професійної, хоча та
й інша не тотожні Вони взаємозалежні остільки, оскільки соціальний стан
людини в суспільстві визначається характером і змістом його праці.
Соціологічні дослідження (Ф.Р.Філіппов) дозволили, зокрема, установити,
що вибір виду професійного освіти лише частково обумовлений вибором
майбутньої професії — у більшій мері, чим професію, люди вибирають свій
майбутній соціальний стан. При цьому соціальна орієнтація складається в
шкіл, що учаться, значно раніш, ніж професійна. Більшість опитаних учнів
поки мало інформовано про конкретний зміст обраного ними виду майбутньої
трудової діяльності, про умови праці, його оплаті. Вибір, зроблений
напередодні закінчення школи, нерідко буває продиктований випадковими
мотивами (близькістю професійного навчального закладу до місця
проживання, прикладом однолітків і друзів, радами знайомих).
Рекомендації школи, роль кабінетів, профорієнтації назвали як фактори
вибору професії лише 4—5% опитаних молодих людей.
Соціальна орієнтація освіти ще більше підсилилася в період ринкових
перетворень. Стрімко зросло число бажаючих одержати фінансове, юридичне,
економічне освіти в силу того, що саме ці види освіти дають можливість
зайняти лідируюче, високозабезпечене положення в суспільстві.
До проблеми цілі дуже тісно примикає проблема мотивів навчання й
особливо підвищення освіти і кваліфікації. Тому якщо в загальноосвітній
школі інтерес до навчання в значній мірі подавлений і діє установка «так
треба», «батьки вимагають», «усі учаться», те в середньоспеціальних і
особливо вищих навчальних закладах інтерес яскраво виражений: бажання
«одержати цікаву професію», «підвищити свій авторитет», «прилучитися до
інтелектуальної сфери життя», «стати керівником». В умовах ринкових
відносин зріс мотив, зв’язаний з можливістю одержання високої оплати
праці, з бажанням придбати економічну самостійність і навіть економічну
незалежність не тільки від батьків, але й у відомій мері від
суспільства.
У середині 90-х років В.І. Чупровим зареєстроване нове явище в мотивації
молодих людей: їхнє бажання з’єднати навчання з продуктивною працею. У
процесі дослідження (1995 р., 2 тис. респондентів, квотна вибірка) було
виявлено, що близько 80% підлітків, юнаків і дівчин уже включені в різні
сфери вторинної зайнятості. Що стосується праці, то сполучають навчання
з роботою 10,8% учнів, у тому числі 6,9% школярів, 11,7% учнів ПТУ,
17,4% студентів технікумів і 15,7% студентів вузів.
Не менше значення при оцінці ефективності і якості освіти має
задоволеність процесом одержання знань, самими знаннями, методами і
формами їхньої подачі і засвоєння, а також тим, наскільки знання
допоможуть молодим людям у їхньому майбутнім житті.
Згідно даних соціологічних досліджень (наприклад, С.Г. Зирянов, 1992)
задоволеність освіти низка: приблизно кожен другий робітник (43,3%) і
кожен четвертий службовець (26,8%) дали негативну відповідь на це
питання. Особливо не задоволені їм робітники, що можна розглядати як
обмеження їхніх можливостей у соціальному стані і соціальному статусі, а
також констатацію того факту, що школа (і батьки) могли зажадати від них
великих зусиль по оволодінню знаннями.
3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІОЛОГІЇ ОСВІТИ
Молодь вступає в життя — трудову, суспільно-політичну, маючи, як
правило, середнє освіти. Однак воно дуже серйозно розрізняється по
якості. Значні розходження залежать від соціальних факторів: у
спеціалізованих школах з поглибленим вивчанням окремих предметів воно
вище, ніж у звичайних масовим; у міських школах вище, ніж у сільських; у
денних вище, ніж у вечірніх (змінних). Ці розходження поглибилися в
зв’язку з переходом країни до ринкових відносин. З’явилися елітні школи
(ліцеї, гімназії) Система одержання освіти явно стає одним з показників
соціальної диференціації. Бажана розмаїтість в освіті обертається
соціальною селекцією за допомогою освіти.
Суспільство переходить від порівняно демократичної системи освіти,
доступної представникам усіх соціальних груп, відкритої для контролю і
впливу з боку суспільства, до селективній, елітарній моделі, що виходить
з ідеї автономності освіти, як в економічному, так і в політичному
аспекті. Прихильники цієї концепції думають, що освіти — така ж сфера
підприємницької діяльності, як виробництво, комерція, і тому повинна
функціонувати так, щоб приносити прибуток. Звідси неминучість внесення
плати за освіти учнями, використання різних систем для визначення рівня
інтелектуального чи розвитку обдарованості. Можливість платити й
особиста обдарованість — такі струни, з яких плететься сито селекції, із
усі зменшуваними осередками в міру просування до вершини освітньої, а
потім і соціальної піраміди.
У цілому оптимум сполучення загальноосвітньої і професійної підготовки
ще не знайдений. Після серйозної критики яка викрила багато вад, що вже
не відповідають духу часу стандарти і правила, загально-професійної
освіти стає набагато більш гнучким, ніж це було дотепер. Але її роль і
відповідальність у підготовці кваліфікованих працівників ще далекі від
необхідного рівня.
Професійна освіти — важливий етап у цивільному становленні особистості,
у її гармонійному розвитку. У роботах С.Н. Іконнікової, В.Т.Лисовського
показано, що нерозуміння об’єктивне необхідного зв’язку розвиненості і
професіоналізму породжує не тільки схоластичні суперечки відносно
«протиріччя» того й іншого, але і серйозні помилки в практиці роботи з
молоддю, коли оволодіння професійними знаннями і навичками в тій чи
іншій формі протиставляється загально-гуманітарній культурі. У
результаті виникають або горезвісні «технократичні перекоси», або спроби
формувати гуманітарну культуру людини у відриві від життя, від праці і
суспільної практики.
Особливе місце в збагаченні інтелектуального потенціалу країни належить
вищій школі. Однак зміни й у змісті, і в напрямках, і в структурі її
діяльності відбуваються дуже повільно. Дані соціологічних досліджень
свідчать, що студенти і педагоги високо оцінюють можливість творчості,
ратують за збільшення частки самостійної роботи, удосконалювання форм
іспитів, розширення їхньої участі в керуванні вузом, підтримують
розвиток конкурсної системи атестації всіх кадрів. Разом з тим до
середини 90-х років вища школа ввійшла в найжорстокішу кризу, з якого
далеко не усі вузи мають можливість з достоїнством вибратися.
Школа зараз стоїть перед непростим вибором — знайти оптимальні шляхи
свого подальшого розвитку. Оцінка змін, що відбуваються, неоднозначна,
тому що в суспільному настрої, суспільній думці маються всілякі, у тому
числі і діаметрально протилежні, точки зору. Однак пропозиції і
судження, якими б суперечливими власне кажучи вони ні були, відображають
глибоку зацікавленість людей у забезпеченні і подальшому нарощуванні
духовного потенціалу суспільства.
Поряд з вихованням поваги до праці і професійною орієнтацією істотну
роль у становленні особистості грають гуманізація освіти, розвиток
самоврядування, вироблення в молоді практичних навичок до
організаторської і суспільної роботи.
На свідомість і поводження молодих людей великий вплив робить механізм
керування навчальним закладом. Строге дотримання норм і принципів
демократії, законності, справедливості, гласності ще в роки навчання
стає для них своєрідним еталоном, з яким вони надалі звіряють свій
життєвий шлях.
Однак стиль роботи директора (ректора), педагогічних і вчених рад,
класних керівників, наставників далеко не завжди сприяє розвитку і
закріпленню позитивного соціального досвіду молоді, недостатньо
протистоїть проявам нігілізму, індиферентності, байдужості до суспільних
справ, так само як і демагогії, анархічним діям.
Велика роль і різні форми зв’язку учнів зі своїми однолітками в
закордонних країнах. Зустрічі на міжнародних конференціях,
переписування, туристські поїздки сприяють формуванню в молоді
солідарності, придбанню навичок цивільного спілкування, незважаючи на
наявні розходження.
Ріст національної самосвідомості з великою гостротою порушує питання
формування в молоді правильних орієнтирів у такій важливій сфері, як
міжетнічне спілкування. Відсутність активного протистояння будь-яким
проявам націоналізму і шовінізму, національної обмеженості,
зарозумілості і чванства, недооцінка виховної роботи роблять деякі групи
молоді доступним об’єктом націоналістичної пропаганди. Більш того,
національний екстремізм в основному паразитує на щирих оманах молодих
людей.
Система освіти ще погано формує високі духовні запити і естетичні смаки,
стійкий імунітет до бездуховності, «масовій культурі». Роль
суспільствознавчих дисциплін, літератури, уроків по мистецтву
залишається незначної. Вивчення історичного минулого, правдиве
висвітлення складних і суперечливих етапів вітчизняної історії слабко
сполучаються із самостійним пошуком власних відповідей на питання, що
висуває життя. Але безсумнівно, що історична свідомість у сполученні з
національною самосвідомістю здобуває вирішальну роль у громадській
поведінці учнівський молоді.
Інформаційна революція спонукає до безупинного поповнення знань. Правда,
вони не мають однорідної структури. Завжди є ядро — ті знання, що
лягають в основу наук, і периферія, де йде процесс нагромадження і
відновлення, що не знецінює основний капітал. Для всіх ефективно
працюючих фахівців, учених, що домоглися успіхів, як показує їхній
життєвий досвід, головними були дві умови: міцна фундаментальна база
знань і потреба учитися, повага суспільства до тих, хто жадає знань.
Удосконалювання народного освіти немислимо без виміру тієї ситуації, у
якій знаходиться вчителювання, значна частина педагогічного корпуса
Якщо дотримувати формальних критеріїв — наявності фахової освіти, стажу
роботи і т.п., то більшість педагогів відповідають своєму призначенню.
Але якщо оцінювати їхня діяльність власне кажучи, треба визнати, що
багато хто з них відстали від вимог часу.
Основна група педагогів — жінки, хоча давно стало очевидним, що у
вихованні хлопчиків, юнаком (та й дівчинок) школа випробує гостру
недостачу «чоловічого впливу». Хоча за останнім часом істотно підвищена
зарплата вчителів, середні розміри заробітку в працівників народного
освіти усе ще набагато нижче, ніж у робочих і інженерно-технічних
працівників промисловості і будівництва, та й у порівнянні із середньою
заробітною платою в країні.
Як показали спеціальні обстеження сільських учителів, більшість з них у
матеріально-побутовому відношенні забезпечені значно гірше інших
сільських фахівців. Учителі нерідко відволікаються від виконання
педагогічних обов’язків для виконання різних, не зв’язаних з ними
завдань. У результаті бюджет часу учителя виявляється вкрай напруженим,
і дуже мало його залишається на самоосвіту.
Багато педагогів слабко уявляють собі процеси, що відбуваються в
суспільстві, і зокрема в молодіжному середовищі. Тому їхня робота йде
без належного «прицілу». Не урятовані вони від морального падіння,
переродження окремих педагогів, керівників навчальних закладів
викривають у поборах з учнів і їхніх батьків, у різних незаконних
махінаціях, пияцтві.
Одна з функції народного освіти — стимулювання самоосвіти,
самопідготовки, постійної спраги знань. Самоосвіта, самостійне придбання
знань і навичок аж ніяк не вичерпується шкільною системою. Звичайно,
школа може і повинна давати людині навички самостійної роботи з книгою,
документом і т.п. Але самоосвіта будується на базі загального і
професійного освіти, а не замість його. Нові технічні й інформаційні
можливості навчального телебачення, касетної відеотехніки, персональних
комп’ютерів, дистанційного навчання має бути ще широко використовувати
для нестатків самоосвіти. Доля нових поколінь усе більше визначається
загальною культурою людини розвиненістю логічного мислення, мовною,
математичною, комп’ютерною грамотністю.
Актуальним продовжує залишатися з’єднання навчання з продуктивною
працею. Завдяки цьому не тільки здобуваються трудові навички, звичка до
праці, відкриваються можливості застосування в трудовій діяльності знань
основ наук, але й усвідомлюється суспільна значимість продуктивної
праці. Поза таким усвідомленням виконання учнями трудових функцій
виявляється, за словами А.С. Макаренко, «педагогічно нейтральним». Люди
трудилися і трудяться за всіх часів, але тільки тоді, коли праця
здобуває нова суспільна якість, вона стає одним з могутніх факторів
формування духовного багатства особистості.
В умовах ринкових відносин зростає роль особистої участі
старшокласників, учнів ПТУ, студентів у рішенні конкретних
науково-виробничих задач. Досвід багатьох шкіл свідчить, наприклад, про
плідні результати участі підлітків в
експериментальний^-експериментальнім-дослідно-експериментальному
виробництві (особливо в сільському господарстві), перевірці нових
технологій, матеріалів, прийомів праці і т.п. У середніх спеціальних і
вищих навчальних закладах заохочується участь молоді в науково-дослідній
і проектно конструкторській роботі, у виконанні договорів з
підприємствами.
Останнім часом громадськість разом із працівниками народної освіти жваво
обговорює можливості і перспективи організації шкільних кооперативів. І
не стільки заради зміцнення матеріальної і фінансової бази (хоча і це
важливо), скільки заради найшвидшого входження дитини в реальне життя, у
повсякденні турботи старшого покоління.
ВИСНОВОК
У цілому існуюча система освіти, її різноманітні ланки являють собою
дуже суперечливу картину, у якій позитивні зрушення ще нерідко
перемежовуються з негативними чи невизначеними тенденціями.
Як і раніше гостро стоїть питання про концепцію народного освіти, її
подальше функціонування. Основний наголос робиться на зміст освіти, на
активні способи введення дитини у світ як єдине ціле. В главу кута
ставляться не окремі шкільні предмети, не кількість годин на ті чи інші
дисципліни і навіть не обсяг інформації, а пошук нових способів
організації освіти, при яких у свідомості дитини установилося б
якнайбільше прямих, особистісних зв’язків зі світоглядом. Саме в цьому
справжнє багатство, цілісність і єдність особистості, застава її щирої
волі. І навпроти, щоб керувати людиною, маніпулювати їм, необхідно
розчленувати ця єдність, розірвати його і протиставити особисте —
суспільному, політичне — моральному, професійне — людському. Це з
успіхом робила авторитарна школа, змінюючи ці частини місцями,
зіштовхуючи їхній і встановлюючи довільно їхній пріоритет.
Подолання інерції суспільної свідомості в оцінці освіти, що виникають у
ньому «перекосів» — справа непросте. Успіх тут визначається, насамперед,
зрушеннями в соціально-економічних умовах суспільства. Але виховні
зусилля школи можуть дати значний випереджальний ефект, якщо в
пропаганді професій, їхньої суспільної значимості соціальний ідеал
органічно погоджується з інтересами людей, соціальних і демографічних
груп населення, якщо школа працює в цьому напрямку в тісному контакті з
батьками, із громадськими організаціями.
Зрозуміло, що пошук найбільш раціональних шляхів відновлення всіх
ступіней народного освіти зажадає від соціології ще великих зусиль по
всебічному аналізі реального положення, визначення тенденцій його
розвитку, а також участі в рішенні назрілих проблем формування
інтелектуального потенціалу країни.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Абрамов В.Ф. Статистика народного освіти // СОЦІС. – 1996. – №9.
Борисова Л.Г. Соціальна якість професійної групи. – Новосибірськ, 1993.
Гендин А.М., Сергєєв М.І. Профорієнтація школярів // СОЦЧС. -1996, №8,
С.68.
Життєвий шлях соціальної когорти. / Під ред. М. Титми М., 1996.
Зиятдинова Ф.Г. Соціальний стан і престиж учителювання проблеми, шляху
рішення, М., 1992.
Руткевич М.Н., Потапов В.П. Після школи. Соціально – професійні
орієнтації молоді, М., 1995.
Соціологія проблеми духовного життя. / Під ред. Л.Н. Когана, Челябінськ,
1992, С.178.
Чупров В.І, Зубок Ю.А. Проблеми вторинної зайнятості унівський молоді:
стан і перспективи // СОЦІС. – 2001. – №9. – С.88-92.
Шерега Ф.Е., Харчева В.Г. Соціальні проблеми вузівської науки // СОЦІС.
– 2000, № 6.
Шереги Ф.Е., Харчева В.Г. Социальние проблеми вузовской науки // СОЦИС,
1996, № 6.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
