Основні положення І. Вишневського, Г. Сковороди, І. Котляревського, М. Драгоманова, М. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка та інших мислителів того часу. Соціологія радянського періоду. Історичні етапи виникнення соціологічної думки України
- Вимоги соціального пізнання в Україні сягають у княжу добу (ІХ-ХІІІ ст.) і тісно пов’язані з буттям українського народу, формуванням української державності. Цінними джерелами протосоціологічних ідей є перші літературну твори.
“Слово о законі і благодаті” (ІХ ст.) – першого київського митрополита Іларіона, “Повчання дітям” (ХІІ ст.) – Володимира Мономаха, “Печерський патерик”, “Слово о полку Ігоревім” (ХІІ ст.), “Іпатіївський літопис” (ХV ст.), “Повість минулих літ” Нестора, “Руська правда” Ярослава Мудрого і багато ін.
- Велике місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. займає мислитель І. Вишенський, він прагне знайти обґрунтування вимог свободи, рівності, справедливості у сфері Духа, а потім покласти це в основу життєдіяльності, громадського життя людини і народу.
Важливий вплив на становлення української суспільної думки, протосоціологічних ідей ХVІІІ ст. має теоретична спадщина великого мислителя Г. Сковороди (1722-1794 р.). Він у своїх творах висунув основні проблеми філософського, історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце в його творчості займають філософсько-соціологічні твори.
Г. Сковорода висунув теорію трьох світів (мирів): перший – великий “мир”, що складається з безлічі світів, це всесвіт – макрокосмос, який немає меж. Два другі – це частини великого, малі світи. Один з них – малий світ – мікрокосмос (“мирок”), людина, а другий – це символічний світ, Біблія. Доба національно-культурного відродження в Україні пов’язується з останньою чвертю ХVІІІ ст. і насамперед з появою “Енеїди” І. Котляревського, (1798 р.), який вперше ввів живу українську мову до літератури з його послідовниками.
Певний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, гуманітарної освіти, науки та культури зробили представники Кирило-Мефодіївського Братства, створеного наприкінці 1845 – початку 1846 рр. До Братства належали М. Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович, та інші.
У суспільно-політичних поемах члена Братства Т. Шевченка чітко виражена ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької традиції, українського демократизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу.
Коло соціологічних зацікавлень українського громадсько-політичного діяча, вченого і публіцистаМ. П. Драгоманова (1841-1895 рр.) – соціальна зміни, співвідношення історії і соціології, питання національності, проблеми прогресу. Соціально-політичні погляди Драгоманова знайшли своє відображення у таких творах: “Чудацькі думки про українську національну справу” (1916 р.), “Що таке українофільство?” (1916 р.).
Вагомим є внесок в розвиток вітчизняної соціологічної думки українського економіста і соціолога, громадського діяча, професора Київського університету М. І. Зібера (1844-1888 рр.), який певний час перебував в еміграції в Швейцарії. Соціологічні інтереси Зібера зосереджені навколо проблем суспільства, суспільного розвитку, народонаселення, історичної соціології.
Одним з найяскравіших українських дослідників у галузі соціології був М. М. Ковалевський (1851-1916 рр.). Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалевського займає ідея прогресу як історичної неминучості. Значний внесок М. Ковалевського у розвиток історично-порівняльного методу в соціології, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб’єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору.
Серед великої плеяди українських мислителів кінці ХІХ – початку ХХ ст., безумовно провідне місце займає І. Я. Франко (1856-1916 рр.). Він був активним проповідником національної самостійності України. він вийшов з Української радикальної партії і взяв участь утворенні націонал-демократичної партії, навіть допоміг скласти її програму.
Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями М. С. Грушевський (1866-1934 рр.). Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історично-соціологічний метод розроблений на межі ХІХ і ХХ ст. європейським позитивізмом.
- Соціологію радянського періоду можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори:
- майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;
- відсутність самостійного статусу соціології як науки та її обожнення з історичним матеріалізмом у плані вихідних методологічних засад;
- постійний політичний ризик інноваційної соціології;
- протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному ґрунті, а з другого – на патріотичному, коли більш-менш об’єктивні наукові розвідки, які відхилилися від партійної лінії, діставали ярлика “націоналістичних”;
- застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей та бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;
- обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність;
- бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп’ютерів;
- відсутність належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі і за кордоном;
- нерозвинутість наукових зв’язків із зарубіжними соціологами.
До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень у більшості випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не враховувались. Виразно позначилась непідготовленість працівників органів управління не тільки до самостійного висунення замовлень для соціологічної науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику.
- Умовно в історії виникнення та розвитку соціологічної думкиУкраїни можна виділити чотири етапи:
- перший етап – протосоціологічний, най триваліший в часі, розпочинається з княжої доби (ІХ – ХІІІ ст.) і завершується в 60-х р. ХІХ ст. Це етап поступового виникнення соціального знання та ідей, елементів наукових поглядів на суспільство, державу, людину, релігію;
- другий етап – розпочинається з 60-х ХІХ ст. і продовжується до 20-х р. ХХ ст. Він пов’язаний із виникненням на Заході соціології як окремої науки, ознайомлення з якого породжує в українських мислителів цього періоду певні способи бачення й моделі пізнавальної соціальної реальності, нові підходи і способи аналізу соціальних явищ і процесів. На цьому етапі відбувається становлення вітчизняної академічної соціології, її інституціоналізація;
- третій етап охоплює період з 20-х до 60-х р. ХХ ст. Він характеризується, з одного боку, майже безплідністю соціологічних студій в межах марксисткою теорії, а з другого значним поневоленням в 20-30-х р. наукової педагогічної діяльності українських соціологів, які опинились не за своєю волею в еміграції, знаходились під впливом західної соціології;
- четвертий, сучасний етап розвитку української соціології бере початок 60-х р. ХХ ст. – періоду політичної відлиги, коли соціологія починає відроджуватись, спочатку у вигляді конкретно-соціологічних досліджень, з кінця 80-х р. як самостійна наука.
- Лише органічне поєднання наших соціологічних традицій із досягненнями світової соціологічної думки зможе забезпечити нам створення самобутньої і водночас модерної української соціологічної науки, наблизитись до більш-менш адекватного розуміння теорії методології і методичного аналізу світової соціології, трансформувати нашу соціологію у повноцінну науку.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter