Соціологічна діяльність Михайла Драгоманова (реферат)

РЕФЕРАТ

з соціології на тему:

Соціологічна діяльність Михайла Драгоманова.

ПЛАН

1. Вступ

2. Життєвий шлях Михайла Драгоманова

3. Національні ідеї Михайла Драгоманова.

4. Ліберальні погляди Михайла Драгоманова.

5. Соціологічна діяльність Михайла Драгоманова.

6. Висновок.

Список використаної літератури.

ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович (18/30.09.1841 — 20.06/02.07.1895) —
історик, публіцист, соціолог, філософ, громадський діяч. Народився в м.
Гадячі на Полтавщині у дворянській родині. Навчався в Гадяцькому
повітовому училищі, Полтавській гімназії та на історико-філол. ф-ті
Ун-ту Св. Володимира, який закінчив 1863 р. У 1864 — 75 рр. викладає тут
історію, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів
Київ. Громади. Видає разом з В. Антоновичем двотомник “Исторические
песни малорусского народа” (1874 — 75), “Малорусские народные предания и
рассказы” (1876). Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з
ун-ту, в 1876 — 89 рр. плідно й активно працює в Женеві як політик,
науковець, видавець і публіцист, видає зб. і ж-л “Громада” (1878 —
1882), серії позацензурних брошур і книг укр. та рос. авторів, разом з
С. Подолинським і М. Павликом створює “Женевський гурток” — перший укр.
соц. осередок; здійснює — через М. Павлика та І. Франка — визначальний
вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. через свої ліві
погляди Драгоманов позбавляється підтримки київ. “українофілів” і ще
тісніше співпрацює з галицькими молодими інтелігентами у розробленні
теоретичних засад радикального руху й філософії нац. ідеї. Пише праці:
HYPERLINK “http://litopys.org.ua/drag/drag11.htm” “Переднє слово до
“Громади” (1878), HYPERLINK “http://litopys.org.ua/drag/drag22.htm”
“Пропащий час” (1878), HYPERLINK
“http://litopys.org.ua/drag/drag13.htm” “Шевченко, українофіли і
соціалізм” (1879), “Историческая Польша и великорусская демократия”
(1881 — 82), “Вольный союз” (1884), “Либерализм й земство в России”
(1889)та ін. З 1889 і до смерті працює професором Софійського ун-ту.

Людина різнобічного обдарування, Драгоманов зробив вагомий внесок в
історію, літ. критику й літературознавство, етнографію і фольклористику,
політологію й соціологію, філософію політики і філософію історії.
Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідей романтизму,
згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове
тлумачення світу, філос. домінантами якого були позитивістські засади.
Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т. ч. й соціалістичним, був щодо них,
як і всіх інших ідейних феноменів доби (наприклад, близької йому
концепції О. Конта), “єретиком”, послідовно реалізуючи засади
критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Гасло
Драгоманова — “в культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у
соціальних справах — демократизм”. Проте декларований раціоналізм
підлягає внутрішнім обмеженням, бо у філософії Драгоманова присутні
властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична
зорієнтованість. Обстоюючи “етичний соціалізм”, піддає критиці як рос.
народництво, так і марксизм. У центрі історіософії Драгоманова — ідея
суспільного поступу, змістом якого є збагачення духовної культури і
зміцнення соціальної справедливості, критерієм — утвердження ідеї
невід’ємних прав людини, а рушієм — не окремі (“іст.”) народи, а весь
склад людства. Філософія політики Драгоманова ґрунтується на ліберальній
ідеї, згідно з якою вища цінність визнається за особистістю. Утвердження
свободи в історії є одночасно, згідно з доктриною Прудона, обмеженням
держави та її ін-тів як чогось зовнішнього, іманентно не притаманного
людині. Суспільно-політ. ідеалом Драгоманова є “безначальство”,
анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій
вільних і рівних осіб з усуненням із суспільного життя авторитаризму —
через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних
одиниць і регіонів. До асоціацій Драгоманов відносив і нації — необхідні
елементи суспільної організації людства: “Людство є лиш сукупність
націй”. Нації — іст. утворення; немає незмінного нац. характеру, він є
результатом іст. розвитку спільноти і тому необхідно мінливий. Але попри
всю суттєвість нації, національності пріоритетними залишаються громади,
що складають своєрідні суспільні молекули. При тому Драгоманов відкидав
“не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий сам себе
виразно протиставляє людськості, або космополітизмові… космополітизм в
ідеях і цілях, національність в ґрунті й формах…” Примат громад не
тільки надав соціалізму Драгоманова своєрідного (“громадівського”)
характеру, а й уплинув на його прихильність до засад федералізму:
федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги
порівняно з унітарною державою, оскільки створює передумови для вищого
ступеня людської свободи. У цій позиції, як і в критиці централізму
імперської влади та обстоюванні політично-нац. автономії України у
федеративній спілці, знайшли відбиток і традиції кирило-мефодіївців.
Водночас до головних політ. завдань українства Драгоманов відносив
усвідомлення нац. єдності українців, поділених між різними держ.
утвореннями. У розвитку нац. самосвідомості вирішальна роль належить
культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою
інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент грунтувався на
визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм
іст. змін. Але Драгоманов не заперечував ні можливості революційних
змін, ні того, що нац. визволення невіддільне від соціальної
емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств,
зведених, як українці, до селянської маси, нац. і соціальний рухи
зливаються в одне. Тож для Драгоманова “поганий той радикал на Україні,
який не став “свідомим українцем”. Будучи переконаним лібералом, він
обстоював відокремлення церкви від держави й секуляризацію громадського
і культурного життя, якої, на його думку, особливо потребувала Галичина.
Із християнських конфесій спеціально цікавився протестантизмом, як
таким, що певним чином корелює з лібералізмом.

Україна переживає непрості часи формування громадянського суспільства.
Це зумовлює радикальні перетворення в політичній, економічній та
духовній сферах нашого життя.

Повернення України в русло загальноцивілізаційного розвитку бачиться
виключно на шляху ринку, демократії, широких особистих прав і свобод
громадян. Іншого шляху просто немає. Прийшов час рішуче і назавжди
відмовитися від утопічних міфів про світле соціалістичне майбутнє.

В цій ситуації неминуче підвищується інтерес до ідеології та цінностей
лібералізму, рівно як до діяльності ліберально-демократичних партій, що
існували в Україні. Це очевидно і цілком закономірно, адже тільки
об’єктивний аналіз минулого дає можливість певною мірою передбачити
майбутнє.

Відомо, що історично для українського народу було характерним прагнення
до індивідуальної свободи і рівноправності в громадському житті. Тому є
достатньо причин припускати, що українські національні традиції
виступали в якості однієї з умов виникнення ліберальних ідей в Україні,
бо вони відобразилися на менталітеті її народу. З другого боку,
ліберальні погляди формувалися і еволюціонували паралельно зі свідомим
лібералізмом та демократизмом, що розвивалися, на думку Михайла
Драгоманова, не стільки на історико-національному, скільки на
загальноєвропейському грунті. В Україні ці ідеї перепліталися,
змішувалися з місцевою традицією політичних вольностей і державної
автономії.

В роботах істориків 20-40-х рр. ХІХ ст. вже ясно проглядають
загальноліберальні ідеї, котрі розповсюджувалися на Україну з Заходу.
Свідченням цього виступають “роздуми” А.Мартоса, що містять
висловлювання про політичні свободи, республіку та конституцію.

Історична традиція, підігріта патріотичними почуттями і овіяна
ліберально-демократичними ідеями свого часу, сприяли українському
національному відродженню.

Національно та ліберально налаштована українська інтелігенція виступила
з критикою офіційної російської імперської ідеології, за політичні та
національні права народу. Вона обгрунтовувала необхідність реформ шляхом
мирного вирішення всіх громадянських конфліктів. Біля витоків формування
ліберально-демократичних поглядів стояли такі письменники та громадські
діячі як Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, І.Срезневський,
М.Максимович, Д.Духнович, на погляди яких значною мірою вплинули ідеї
Шеллінга про те, що свою історичну місію може виконати лише той народ,
котрий вніс в історію найкращу ідею, яка відображує його досягнення.
Тому головні зусилля вони приділяли вивченню та пропаганді історії
України, її мови, літератури та перспектив суспільного розвитку і
готували громадськість до їх правильного сприйняття.

Важливо відзначити, що в 40-ві роки ХІХ ст. поряд з ліберальною,
сформувалася і революційна суспільно-політична течія. Напевно, саме з
цього періоду почалися розбіжності між представниками цих двох напрямів,
що в майбутньому призвели до протистояння ліберальної та революційної
течій. Воно тривало більш ніж півтора століття і завершилося перемогою
лібералізму. Це сьогодня доведено. Більш того, ця перемога історично
закономірна та соціально-психологічно виправдана. Ліберальна ідеологія,
орієнтована на шлях поступових реформ, повністю підтвердила свою
життєвість. Побудоване на її основі капіталістичне суспільство
продемонструвало свою силу і здатність до оновлення та вдосконалення.
Історичний досвід свідчить, що лібералізм забезпечує необхідний баланс
влади та громадського контролю над нею. І, навпаки, комуністична
ідеологія не зуміла вірно вирішити питання про співвідношення прав
окремого громадянина, суспільства і держави, про допустимі межі
державного втручання в приватне життя і необхідне узгодження
індивідуального інтересу з громадським, на основі якого єдино можливий
поступ суспільства і забезпечення політичних свобод особистості.
Практика комуністичної доктрини в Україні показала, що відсутність
свободи і зниження індивідуального інтересу призводять до економічної,
політичної і соціальної кризи.

Криза в усіх колишніх соціалістичних країнах – це природній фінал
реалізації утопії. Історія не терпить насильства і жорстоко мститься за
намагання штучно прискорити її розвиток. До речі, академік В.Вернадський
завжди бачив в соціалізмі насильство над людською особистістю і вважав,
що в ньому немає і не може бути поваги до людини.

Приреченість ідеології і практики побудови соціалізму є доконаним
фактом. Таким є підсумок довгого протистояння двох ідеологій і двох
підходів до розвитку суспільства, яке розпочалося ще у 40-х рр. минулого
сторіччя. Комунізм програв ХХ століття лібералізму, а соціалізм –
капіталізму. Такою є реальність.

Але повернімось до еволюції ліберально-демократичних ідей. Просвітницька
діяльність ліберально налаштованої інтелігенції привела до створення у
січні 1846 р. Кирило-Мефодіївського товариства. На прикладі діяльності
цієї організації можна прослідкувати весь розвиток
ліберально-демократичних ідей в Україні.

?Т?Т????????????дне узгодження індивідуального інтересу з громадським,
на основі якого єдино можливий поступ суспільства і забезпечення
політичних свобод особистості. Практика комуністичної доктрини в Україні
показала, що відсутність свободи і зниження індивідуального інтересу
призводять до економічної, політичної і соціальної кризи.

Кирило-Мефодіївське товариство – перша українська політична організація,
в якій значну роль грала ліберальна інтелігенція. Серед них були:
історик М.Костомаров, письменник П.Куліш, викладач В.Білозерський,
О.Маркович, Д. Пильчиков і Тарас Шевченко. Програма товариства була
викладена Костомаровим у відомій “Книзі битія українського народу”. Цей
твір пронизаний ідеями свободи, християнства, українського визволення та
слов’янського братства. Ідеалом кирило-мефодіївців було створення
української держави як демократичної республіки, виключення будь-яких
обмежень свободи слова, організацій, віросповідання. Найважливішим
напрямком роботи вони вважали розповсюдження освіти серед народу,
досягнення соціальної гармонії (“примирення панів і селян”).

Лібералізм поглядів кирило-мефодіївців, особливо Миколи Костомарова,
яскраво проявляється в пріоритетному ставленні до людини та її інтересів
у порівнянні з інтересами держави, вимогах децентралізації держави,
захисті прав і свобод українського народу, збереженні та розвитку його
культури.

Після реформ 1861 р. в Україні, разом з розвитком капіталістичних
відносин, посилюється й ліберальний рух, що отримує організаційне
оформлення у вигляді громад. Основними напрямами їхньої діяльності стала
організація гуртків просвіти, вивчення та популяризація історії,
етнографії, фольклора українського народу, видання та розповсюдження
літератури. Членами громад були в основному ліберально налаштовані
інтелігенти. Погляди громадівців знайшли відображення в першому
українському суспільно-політичному журналі “Основа” (Білозерський,
Костомаров, Куліш, Антонович). Але в 1863 р., після валуєвського указу,
громади в Україні було закрито, а їхня просвітницька діяльність
заборонена. В українському ліберальному русі настав період спаду.

З початку 70-х років проф. Володимир Антонович створює нелегальну “Стару
громаду”, в яку ввійшли Драгоманов, Житецький, Чубинський, Михальчук,
Лисенко, Русов, Старицький, Нечуй-Левицький – ціла плеяда видатних
діячів української культури. Київська громада придбала газету “Київський
телеграф”, яка стала органом української думки, а також створила наукове
товариство під назвою “Південно-Західна філія російського географічного
това-риства”. Діяльність цих інституцій було припинено емським указом
1876 р., який заборонив друкування книг та постановку театральних п’єс
українською мовою. Як писав В.Вернадський, “період інтенсивної боротьби
з українським рухом тривав, з деякими коливаннями і перервами, більше 50
років…”

Варто відзначити, що саме в цей час на українських землях, що
знаходилися у складі Австро-Угорщини, в Бесарабії та на Буковині,
представництво місцевої Національно-ліберальної партії (НЛП) очолив
видатний науковий та громадський діяч К. Томащук. Завдяки його зусиллям
та неодноразовим депутатським запи-там до Віденського парламенту вдалося
вирішити питання про відкриття університету в Чернівцях. Згодом Томащука
оберуть першим ректором цього, відомого не лише на Буковині, але й в
усій Європі, наукового центру.

На Галичині ліберальний рух політично оформився в 1889 р. як
Національно-Демократична партія, що пізніше, у 1925-1939 рр.,
реформувалася у Націонал-Демократичний Альянс. (Після радянської
окупації Західної України НДА був розпущений).

Однак ліберальна українська думка продовжувала розвиватися і в
Російській імперії. Непересічним представником ліберального руху був
Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Він вважав, що завдання кожної
людини, як і народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації
разом з цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності
пов’язати український національний рух та його програму з європейськими
ліберально-демократичними концепціями. Але пізнання себе вимагає високої
національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки
низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до
прагнення відродити свободу. Він писав, що українці багато втратили, бо
коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не
вдалося. Лібералізм Драгоманова визначається як доктрина, від-повідно до
якої людська індивідуальність є вищою цінністю. Політично це виражається
перш за все у розширенні та зміцненні індивідуальних прав. Драгоманов
вірить, що історія свободи є історією обмеження державної влади.
Недоторканність особистої сфери важливіша за участь у створенні,
формуванні колективної політичної волі, а індивід з його волею є основою
всіх можливих соціальних порядків.

У листі до Івана Франка Драгоманов зазначав: “Принципи сучасної
всесвітньої цивілізації найбільш відповідні поступові: лібералізм в його
найпослідовнішій формі, федералізм – в справах державних, демократизм –
в справах соціальних з найтвердішою гарантією – асоціацією в справах
економічних, раціоналізм – в справах письменництва, наукових.”

Згодом ліберальні ідеї М.Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван
Франко, Богдан Кістяківський.

В середині 90-х років ХІХ ст. ці ідеї в Україні отримали подальше
розповсюдження. В ліберально-демократичному таборі визріває думка про
необхідність об’єднання своєї діяльності, створення єдиної організації.
У вересні 1897 р. зусиллями Бориса Антоновича і Олександра Кониського у
Києві створюється Всеукраїнська організація громад. Туди входили земські
діячі, промисловці, представники творчої інтелігенції. Це стало початком
переходу українського ліберального руху від переважно просвітницької до
політичної діяльності.

У 1903 р. на з’їзді Всеукраїнської беспартійної організації було
прийняте рішення про її перетворення на партію ліберального напряму і
розпочато розробку партійної програми. Проведення цієї роботи було
доручено обраній раді у складі Б.Грінченка, С.Єфремова, М.Левицького,
І.Чехівського, Є.Чекаленка. А на з’їзді 1904 року було офіційно
проголошено про створення Української демократичної партії (УДП) і
прийнято її програму, яка містила основні вимоги лібералізму у сфері
прав людини і відстоювала засади конституціоналізму. Але через рік в УДП
виник розкол і утворилася ще одна партія ліберального напрямку, з майже
ідентичною програмою, але більш радикальна в національному питанні –
Українська радикальна партія. Таке становище і тоді, як і тепер,
сприймалося негативно. Отже, восени 1905 р. обидві близькі партіїї
злилися в одну – Українську демократично-радикальну (УДРП), на чолі з
тими ж особами (Грінченком, Єфремовим, Матушевським, Левицьким,
Чекаленком) і з програмою, що нагадувала кадетську, тільки на засадах
державної автономії.

Представники українських лібералів, членів УРДП, а також проведених за
списками кадетської партії, виступали в І і ІІ Державних думах,
послідовно захищаючи національні права. В І Державній думі була створена
Українська парламентська громада, що налічувала 45 депутатів на чолі з
адвокатом з Чернігова І. Шрагом. Головним друкованим органом ліберально
налаштованої інтелігенції та парламентарів був “Український вісник” (під
редакцією М.Славинського). В цьому виданні працював молодий Симон
Петлюра, пізніше ставши його редактором.

Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії,
пов’язаної з виходом відомого збірника “Вехи”. Серед помітних
українських громадських діячів – теоретиків лібералізму ключове місце
посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського
університету Олександра Кістяківського – активного діяча “Старої
громади” та журналу “Основи”.

Б.Кістяківський, відчуваючи помітний вплив ідей Драгоманова, значну
частину своєї наукової діяльності присвятив редагуванню його
багатотомної праці “Політичні твори”. У творчості Кістяківського,
першого українського фахівця у галузі філософії права, тривалий час
визначальною була проблема співвідношення соціальної та ліберальної
ідей. 1902 року він друкує статтю “Російська соціологічна школа та
категорія можливості”, яка ознаменувала його рішучий перехід на позиції
лібералізму. Про неохідність по-єднання соціальної ідеї з ліберальною
йдеться в роботі “Держава правова та соціалістична” (1906), де право
розглядається в контексті соціальних наук і обгрунтовується розуміння
філо-софських засад правової держави.

Підводячи певний підсумок наших історичних досліджень, можна виділити
деякі основні ліберальні принципи, на яких здебільшого грунтується
українська ліберальна традиція.

Пріоритет прав особи. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманов
у своєму конституційному проекті під назвою “Вільна спілка”. На перше
місце ставиться ідея формування держави на засадах політичної свободи,
витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина,
недоторканність особи, життя, приватного листування, національності
(мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору
житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та
спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських
правах та обов’язках не може бути скасована жодним законодавчим актом.
Концептуальна домінанта такого співвідношення громадянин – суспільство –
держава, постійно присутня у всіх політологічних працях Драгоманова. Не
випадково для обгрунтування цього принципу він активно залучає досвід
демократичних країн (зокрема, праця “Швейцарська спілка”).

Пріоритет права. Цей принцип особливо обстоює Богдан Кістяківський,
зокрема, у статті “На захист права”, розміщеній у збірнику “Вехи”. Він
вважає, що рівність громадян у правах та пріоритет прав особи є
передумовою міцного правопорядку. “Правова особистість”, на його думку,
є ідеальною формулою особистості: з одного боку – це особа,
дисциплінована правом та стійким правопорядком, з другого – особа,
наділена всіма правами, якими вона вільно користується. “Головний і
найсуттєвіший зміст права складає свобода, – пише Кістяківський, –
щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним
середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива
лише за наявності свободи зовнішньої: остання є найкраща школа для
першої.” Державна влада із влади сили має стати владою закону – у цьому
сенсі важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд. Ці
ідеї Б.Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової
держави. У праці “Соціальні науки і право” він пише, що правовий устрій
– це складний апарат, у якому частина сил діє механічно. Проте для
приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна
безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має
постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна і важлива
проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження
прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно:
аргументовано доводиться небез-печність таких дій.

Самоврядування. Самоврядування – основа демократичного суспільства. Саме
тому інститут самоврядування – це не лише форма децентралізації держави,
а й механізм суспільно-політичного ладу. Цих засад притримується М.
Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та
громада. Організація влади будується за принципом “знизу догори”, де всі
інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин – громада – волость
– повіт – область – держава (лише державні органи не є самоврядними),
тобто у схемі організації місцевого само-врядування закладена так звана
громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії
місцевого самоврядування.

Національна ідея. Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про
українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про
націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно
шукати чогось іншого – загальнолюдського, що було б вище над усіма
національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея
“космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а
лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і
Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції
організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист
Вернадського до Кримського на його 70-річчя: “Моя наукова робота для
мене, а власне і для Вас, … стоїть на першому місці, але культура
українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією
мовою в критичний момент історії нас об’єднала”.

Особливе місце в ідеях український лібералів посідає питання моральності
і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема, Драгоманов зробив
значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його
знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою
руху значної частини української інтелігенції.

Звертаючись до історії лібералізму, можна зробити висновок, що ця
філософська теорія, як і політична практика, своєю головною метою
ставить розвиток особистості, здійснення природніх прав людини на життя,
свободу, власність, рівність можливостей. Саме в ліберальному русі
народилися ідеї конституціоналізму, самоврядування, просвітництва і
розроблялися теоретичні основи для створення інститутів правової держави
і громадянського суспільства. Грунтовною ознакою ліберальної філософії є
міра, що утримує вільний дух людини в суспільних рамках і культурних
формах, що розкривають самоцінність і значимість політичної та правової
сфер громадського життя, різноманітних політичних і громадянських прав.
Лібералізм, безумовно, виходить з людського виміру політики.

Література:

1. Грушевський М. “На порозі нової України”.- К.,1991.

2. Дорошенко Д. “Спогади про давнє минуле”. – Вінніпег,1948.

3. Драгоманов М. Вибране.- К.,1991.

4. Кистяковский Б. “Вехи”. В защиту права., 1909.

5. В роботі також використані матеріали, в різний час надруковані у
виданнях Ліберальної партії України:

6. Лекции из истории и практики либерализма. –Д.,1993

7. “Українська державність у ХХ столітті” (Історико-політологічний
аналіз).– К., 1996

PAGE

PAGE 14

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter