Соціальне програмування як технології соціальної роботи (курсова)

Курсова робота з соціології

„Соціальне програмування як технології соціальної роботи”

План

Вступ

1. Соціальне програмування

2. Соціальне програмування в системі соціального керування і технології
соціальної роботи. Концепція програмно-цільового керування і соціального
програмування

3. Технології та їх взаємозалежність

Висновок

Використана література

Вступ

Серйозні труднощі, з якими зштовхнулася незалежна Україна в останнє
десятиліття, змушує вчених-суспільствознавців більш пильно і глибоко
аналізувати систему соціального керування, що відбуваються в ній зміни.
На рубежі XX-XІ століть керування стає могутнім фактором соціального
розвитку. Використовуване як механізм дозволу протиріч воно може як
сприяти прогресові, так і перешкоджати йому. Тому подолання кризового
стану, що переживає наша країна, багато в чому залежить від того,
наскільки ефективно організована управлінська діяльність на всіх рівнях
господарювання.

Соціальні перетворення українського суспільства привели до серйозних
трансформацій у системі керування. Відбулося звуження сфери застосування
методів цільового керування, і особливо планування. У нині діючій
системі соціального керування функції, раніше виконувані плануванням,
розподілені між прогнозуванням і програмуванням, тобто прогнозам і
програмам запропоновані ті властивості, що їм об’єктивно не властиві.
Така підміна одного інструмента іншим породжує протиріччя між суб’єктами
господарського і громадського життя і знижує ефективність управлінської
діяльності на всіх рівнях. Необхідно відтворити систему планового
керування і чітко визначити в ній місце і функції соціального
прогнозування і програмування. Це тим більше важливо тому, що ключовими
тенденціями сучасного етапу соціального розвитку є розширення
безпосередніх зв’язків між учасниками суспільного виробництва за
допомогою формування робочих мереж (network) і зміцнення прямих форм
кооперації, зростання ролі суб’єктивного фактора соціально-економічних
перетворень і обумовлене їм ускладнення механізмів соціальних цілей.
Отже, потрібно не звужувати, а розширювати сферу застосування цільових
методів керування і використовувати прогнозування, планування,
проектування і програмування не як взаємовиключні, а як доповнюють один
одного.

1. Соціальне програмування

Соціальне програмування – явище сучасного життя, виникнення якого
обумовлено дією таких фундаментальних факторів, як поглиблення поділу
суспільної праці, інтеграція наукового знання, ріст керованості
соціальних процесів. Будучи таким воно являє собою соціальний механізм,
за допомогою якого реалізуються мети суспільного розвитку, тобто
виступає як форма соціального керування. Програмування зародилося в 20-х
рр. нинішнього сторіччя, його становлення відбувалося паралельно в
різних країнах, а розвиток – нерівномірно в різних сферах громадського
життя. У нашій країні історія програмування тісно переплітається з
історією народногосподарського планування, у рамках якого воно
трансформувалося в програмно-цільовий метод.

Програмно-цільовий метод виконував функції узгодження територіального і
галузевого аспектів планування, визначення ведучої ланки на
довгострокову і середньострокову перспективу, а також комплексного
рішення на плановій основі актуальних народногосподарських проблем. При
цьому узгодження територіального і галузевого аспектів розвитку
здійснювалося за допомогою розробки програмного розрізу плану,
визначення ведучої ланки – за допомогою розробки комплексних програм
науково-технічного прогресу й основних напрямків соціально-економічного
розвитку країни, а рішення актуальних народногосподарських проблем – за
допомогою розробки і реалізації цільових комплексних програм. За планом
зберігалася ведуча роль в організації керування соціальними процесами: у
його рамках визначалися мети, пріоритети розвитку, здійснювався розподіл
ресурсів, формувалися стимули і параметри управлінського контролю.
Виходячи з місця програмування в системі народногосподарського
планування і функцій, що пропонуються йому, розроблялася його
методологія.

Програми розглядалися як інструмент планової діяльності, призначений для
комплексного ув’язування виробничо-економічних (територіальних і
галузевих) і соціально-економічних (проблемно-цільових) аспектів
розвитку. Як правило, вони включалися в технологію керування на перед
планової стадії і використовувалися з метою підвищення наукового рівня і
ресурсної обґрунтованості п’ятирічних планів.

В даний час ситуація принципово змінилася, програми придбали більш
високий статус. Поступово, хоча вкрай повільно і суперечливо, формується
організаційний механізм розробки і реалізації соціальних програм. Разом
з тим зазначені зміни не знайшли відображення в науковій літературі, що
і по змісту, і по манері рішення ключових теоретико-методологічних
проблем програмування залишається на рівні 1970-х рр. Отже, актуальним є
переосмислення ключових питань, що стосується співвідношення прогнозів,
програм і планів у системі соціального керування, а також вибору
принципів і методів організації програмної діяльності.

У практиці керування методологія розробки програм, як правило,
запозичається з планування, з тією лише різницею, що галузевий підхід
заміняється відомчим. Однак це не вносить істотних змін у механізм
обґрунтування і реалізації цілей, оскільки як і раніше не реалізуються
принципи системності і комплексності в прийнятті управлінських рішень.
Нерідко програми являють собою спрощений варіант планів, тобто перелік
погоджених по термінах і виконавцям заходів, причому далеко не завжди
обґрунтованих необхідним обсягом ресурсів. У цьому зв’язку зростає
значимість дослідження методологічних проблем соціального програмування.

У той же час формування методології соціального програмування – це не
тільки практична, але і важлива теоретична задача, успішне рішення якої
сприяє розвиткові прикладної соціології і соціології керування.

Соціологія керування – досить молода галузь знання, що виникла в 1970-х
рр. і одержала інституціональне оформлення на початку 1990-х рр., коли в
структурі соціологічної науки була виділена нова спеціальність –
соціологія керування. Однак процес становлення даної галузі знання поки
не довершений. Більш того, у своєму розвитку вона випробує серйозних
труднощів, і насамперед тому, що дотепер однозначно не визначено ні її
предмет, ні її структура як наукової і навчальної дисципліни. Про це
свідчить проведена в 1998 р. на сторінках журналу “Соціологічні
дослідження” дискусія про предмет соціології керування, що висвітила
найбільш гострі проблеми: місце соціології керування в структурі
соціологічного знання (чиє вона галузевою або прикладною наукою), її
співвідношення з теорією керування, а також із соціальним керуванням.

Цільовим програмам приділяється увага й у вітчизняної, і в закордонній
науці. Значний внесок у розробку теоретичних і методологічних проблем
програмування внесли А. Абрамов, В. Будавей, В. Кинг, В. Кириченко, Д.
Клиланд, И. Макаров., Дж. Моррисей, Е. Новиков, Г. Поспєлов, Б.
Райзберг, Е. Руднєва, Ю. Самохин, В. Соколов і ін. Разом з тим дотепер
не сформовані теоретичні основи соціального програмування. Дискусійними
залишаються визначення поняття “цільова комплексна програма”,
характеристика її ролі і місця в системі керування. Не вирішений
однозначно питання про принципи і методи формування цільових програм.
Слабкою ланкою як і раніше є концептуальне пророблення соціальних
проблем, розв’язуваних програмним способом.

Аналіз літератури, присвяченої цільовим комплексним програмам, свідчить,
що як методологічну основу програмування пропонується теорія дослідження
операцій, що базується на загальній теорії систем. Однак дані теорії не
можуть адекватно пояснити процеси соціального розвитку. Тому для
забезпечення наукової обґрунтованості й ефективності соціальних програм
необхідно спиратися на теорію соціального розвитку.

Дослідження проблематики соціальних змін складає ядро соціологічної
теорії. Тому питання соціальної динаміки тією чи іншою мірою зачіпаються
практично у всіх фундаментальних працях по соціології. Крім того,
маються публікації, у яких соціологічний аналіз різних теорій і
концепцій соціального розвитку виступає як предмет особливого наукового
інтересу. До їхнього числа відносяться роботи Г. Беккера, А. Боскова, А.
Казакова, Ю. Косова, А. Мысливченко, П. Штомпки й ін.

У той же час у соціологічній теорії не склалося єдиного представлення
про те, що такий соціальний розвиток, які його закономірності, рушійні
сили і механізми. Дотепер відкритими залишаються питання про
методологічні принципи дослідження соціальної реальності, про вихідні
посилки соціального аналізу суспільства й ін. Так, у класичній
соціології сформувалися три парадигми, що пояснюють процеси соціального
розвитку виходячи різних методологічних основ: еволюціонізм (О. Конт, Г.
Спенсер, Л. Морган, Э. Дюркгейм, Ф. Теніс, Л. Уорд), циклічні теорії (Н.
Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнби, П. Сорокін), історичний
матеріалізм (К. Маркс, Ф. Энгельс).

Найважливіші положення названих теорій не втратили актуальності і в
даний час. Так, ідеї еволюціонізму знайшли відображення в концепції
неоеволюціонізму (Л. Уайт, Дж. Стюард, М. Салинс, Т. Парсонс, Ж. Ленски
й ін.), у теоріях модернізації і конвергенції (Д. Аптер, Ш. Айзенштадт,
Дж. Гэлбрейт, К. Керр, Д. Лернер, У. Ростоу, С. Хантингтон і ін.).
Історичний матеріалізм одержав розвиток у вітчизняній науці (Ж. Келле,
В. Мишин, И.Фролов і ін.), а також у творчості багатьох закордонних
дослідників (Д. Лукача, А. Грамши, Э. Фромма й ін.).

Однак у XX столітті акцент переноситься на розробку теорій соціальної
дії (У. Бакли, А. Этциони, А. Турен, Э. Гидденс М. Арчер), становлення
(П. Штомпка). Для дослідження соціальних змін починаються також спроби
застосовувати математичну теорію катастроф, що спирається на синергетику
як нове парадигмальне ядро наукової картини світу (В. Арнольд, Дж.
Касти, Ю. Осипов, И. Шургалина).

Розмаїтість суперечливих концептуальних підходів до вивчення
суспільства і його динамічних характеристик свідчить про те, у
соціології поки не сформувалася струнка теорія, здатна виходячи з
принципу системності адекватно пояснювати соціальні явища і процеси,
їхня наступність і мінливість, співвідношення тимчасових модусів у
соціальному розвитку й володіюча достатньою прогностичною здатністю,
завдяки якій можна з визначеним ступенем вірогідності передбачати
майбутнє і керувати процесами соціальної трансформації. Це створює
серйозних труднощів в організації керування суспільством. Тому
обґрунтування теоретичної концепції соціального розвитку, що може бути
покладена в основу соціального програмування, виступає актуальною
науково-практичною задачею, що вимагає рішення в рамках соціології
керування.

Сучасне високорозвинене суспільне виробництво, засноване на передовій
техніці і наукомісткій технології, висуває нові вимоги до головного
складовій продуктивній сил – людині. Безперервне удосконалювання
працівника, його освітнього, професійно-кваліфікаційного рівня,
багатобічний розвиток його здібностей, задатків, уміння чергувати
професійні і непрофесійні види діяльності, сполучити розумова і фізична
праця стають неодмінними умовами подальшого прогресу виробництва.

Високопродуктивна, кваліфікована праця створює передумови для зміни
людини як споживача. Значно багатозначніше стають його потреби, у їхній
структурі істотно зростає питома вага духовних і соціальних потреб. Під
впливом економічного прогресу, прискореного розвитку науки, у цілому
системи знань, розширення комунікацій формується тип споживача, що
вимагає від виробництва більш повного задоволення своїх нестатків і
запитів, більш високого рівня адаптивності виробництва до соціальних
змін. У цьому зв’язку підсилюється “тиск” суспільства, його
найважливіших соціальних і політичних інститутів на суспільне
виробництво, розширюється сфера регулювання і соціального контролю за
його організацією, передумовами, умовами і результатами функціонування.
Корінні зміни, що відбуваються в сутнісних властивостях людини (як
виробника і споживача), викликають необхідність перетворення
соціально-політичного життя суспільства в напрямку розширення
демократії, політичних воль, забезпечення соціальних гарантій нормальної
життєдіяльності людей і їхніх родин, надання рівних можливостей для
розвитку і застосування їхніх здібностей, задатків, для реалізації
їхньої творчої активності.

У Декларації глав держав-учасників копенгагенської наради з проблем
соціального розвитку (березень, 1995 р.) підкреслюється його пріоритетне
значення як у даний час, так і в майбутньому ХХІ столітті.
Відзначається, що створення максимальне сприятливих умов для
удосконалювання і більш повного застосування людьми своїх здібностей,
ресурсів і можливостей складає головний предмет відповідальності урядів
і всіх секторів цивільного суспільства.

Учасники наради визнали, що соціальний розвиток заснований на людському
достоїнстві, людських правах, рівності, повазі, світі, демократії,
взаємній відповідальності і кооперації, повній повазі різних релігійних
і етнічних цінностей і культурних традицій людей. Для реалізації
зазначених орієнтирів суспільних перетворень у глобальному масштабі
визнано необхідним перемістити людини в центр розвитку і повернути
економіку особою до людських нестатків. Визнано необхідним також
розробляти спеціальні програми соціального розвитку, орієнтовані на
досягнення стратегічних соціальних цілей. Для цього маються відповідні
передумови.

Багато учених фіксують, що на рубежі ХХ-ХХІ вв. відбуваються сутнісні
зміни в суспільному виробництві, у всій системі суспільних відносин. З
цього приводу висловлюються різні думки і судження. Не вдаючись у їхній
детальний аналіз, виділимо лише ті аспекти, що безпосередньо зв’язані з
предметом нашого дослідження.

Висування соціальних результатів у якості системоутворюючого фактора
керування означає перегляд ключових принципів його організації, що
панували в суспільстві більш сотні років. У нових соціально-економічних
умовах домінантою в керуванні повинне стати забезпечення безпосереднього
зв’язку процесу виробництва матеріальних і духовних благ із процесом
задоволення суспільних і особистих потреб. У системах керування в
індустріально розвитих країнах поступово відбувається зсув акцентів з
дозволу соціальних протиріч і усунення соціальних диспропорцій, що
виникають внаслідок економічних перетворень, на здійснення соціального
контролю за економікою, її планомірне регулювання в інтересах усього
суспільства. Це припускає цілеспрямоване формування
соціально-економічних пропорцій на макрорівні, створення і зміцнення
системи макропланування. Багато закордонних вчених обґрунтовують її
доцільність, перспективність для забезпечення подальшого прогресу
суспільства.

Орієнтація виробництва і керування на кінцеві соціальні результати
приводить до принципових змін у змісті управлінської діяльності: її
ядром стає соціальний розвиток людини і суспільства. Постановка людини в
центр системи керування вимагає перетворення управлінських функцій
(планування, обліку, контролю, організації і стимулювання).
Порозумівається це тим, що універсальний розвиток людського
співтовариства як кінцевий результат суспільного виробництва, що
базується на безпосереднім з’єднанні особистого і речовинного факторів,
має не витратну природу. Умовою одержання цього результату виступає
жива праця, що вивільняється, утворюючий вільний час суспільства. Отже,
економія живої праці стає предметом керування, що породжує серйозних
труднощів у використанні традиційних методів і технологій керування.

Програмно-цільове керування – це така система керування, в основі якої
лежать цілісне сприйняття об’єкта і проблемний, а не функціональний
підхід до регулювання його життєдіяльності. У даній моделі головне –
рішення задач, зв’язаних з розвитком конкретної соціальної системи,
перетворенням її структури. Вона улаштована таким чином, що суб’єкт
керування виявляється “чуттєвим”, сприйнятливим до інновацій в об’єкті
керування, і навіть більш того, він орієнтований на введення інновацій.

Спрямованість у майбутнє, цільова орієнтація, динамічність –
найважливіші характеристики програмно-цільового керування, органічно
зв’язані з комплексним, системним підходом до аналізу поводження
керованого об’єкта, а також до процесу прийняття і здійснення
управлінського рішення.

Зазначені характеристики знаходять висвітлення в принципах
програмно-цільового керування, до яких відносяться: принцип розвитку;
безперервного удосконалювання керування; узгодження цілей на основі
загальних інтересів; просторової і тимчасової інтеграції діяльності;
локальної централізації.

Принцип розвитку означає, що система керування націлена на зміну об’єкта
відповідно до закономірностей його розвитку. Це досягається за
допомогою перетворення соціального цілеполагання, по-перше, у
безперервний, а по-друге, – у стрижневий процес управлінської
діяльності. Причому в цьому процесі реалізується логіка руху від ідеалів
до норм, а потім з їхнім обліком – до оптимуму, тобто до таким цілям, що
є досяжними з погляду наявних ресурсів і доступних способів діяльності
(засобів).

Безперервне удосконалювання керування означає зміна методів і форм
управлінського впливу відповідно до змін у властивостях керованого
об’єкта. Воно здійснюється за рахунок створення тимчасових гнучких
організаційних структур, придатних для реалізації поставлених цілей без
додаткових інституціональних рівнів. Це дає можливість системі керування
швидко реагувати на виникаючі соціальні ситуації, більш чуйно уловлювати
нові тенденції.

Принцип узгодження цілей на основі загальних інтересів відбиває
необхідність здійснення функції координації для забезпечення об’єктивно
обумовлених соціальних пріоритетів, зв’язаних з досягненням загальних
результатів. При цьому слід зазначити, що зміст координації полягає в
тому, “щоб шукати доцільне співвідношення між діями, а не пропонувати
послідовність дій”. Вона заснована на коригувальному і підтримуючому
управлінському впливах, що у свою чергу спираються на знання інтересів
координуючих суб’єктів і виявлення в них загального й особливого.

Принцип просторової і тимчасової інтеграції діяльності характеризує
здатність програмно-цільового керування одночасно забезпечувати
реалізацію двох типів інтеграції: поєднувати зусилля
соціально-економічних суб’єктів, відомчо і територіально роз’єднаних, і
організовувати їхня діяльність відповідно до вимоги дотримання чіткої
послідовності, черговості, взаємній погодженості етапів загального
процесу руху до поставленої мети.

Виходячи зі сказаного, можна укласти, що програмно-цільове керування
являє собою більш складну систему. Тому його впровадження значне
підвищує вимоги до управлінського персоналу.

Програмно-цільове керування відрізняється від традиційного також тем, що
його стрижнем, що несе конструкцією виступають стратегічні цілі. Саме
вони визначають логіку процесу керування, вибір організаційних форм і
методів управлінського впливу. Виходячи з цього в системі керування
повинний існувати механізм наукового обґрунтування, прийняття і
реалізації цілей соціального розвитку. Найважливішими елементами цього
механізму є соціальне прогнозування, стратегічне соціально-економічне
планування і соціальне програмування.

У моделі програмно-цільового керування присутнє новий елемент –
програмування, – який повинний бути органічно убудований у систему
традиційних методів і технологій керування.

Використання програмування вимагає уточнення його поняття, оскільки
останнє не є “устояної” у теорії, застосовується в різних значеннях в
управлінській практиці.

Термін “програмування” бере початок від слова “програма”. У перекладі з
грецького “програма” означає оголошення, розпорядження. Виходячи з
етимології цього слова зміст програмування полягає в тому, щоб
визначити, що і як робити. У самому загальному виді програмування – це
спосіб рішення конкретних задач з використанням уже відомих або знову
розроблених спеціально для цих цілей інструментів і прийомів.

У математику є цілий напрямок – математичне програмування. Воно зв’язано
з пошуком найбільш ефективного способу рішення конкретної задачі за
допомогою методів формальної логіки, математичного аналізу, лінійної
алгебри, теорії диференціального й інтегрального вирахування. Логічна
схема програмування має такий вигляд: здійснюється математична
постановка задачі у виді системи рівнянь; остання приводиться до виду,
зручному для застосування наявного методичного інструментарію;
підбираються відповідні методи рішення задачі, у випадку відсутності
таких розробляються нові; проводиться серія розрахунків і перевірка
вірогідності отриманої інформації; на цій основі виробляється вибір
найбільш ефективного способу рішення поставленої задачі.

На відміну від математичного соціальне програмування має як
теоретико-методологічну базу не формальну, а діалектичну логіку, що
робить його більш складним, формальних правил, що зводиться не до
взаємозалежного набору, і процедур. Діалектичний метод припускає
вивчення процесів розвитку, проникнення в їхню суть, тобто аналіз
внутрішніх протиріч соціальних явищ, їхніх якісних змін і взаємного
переходу одного в інше. І якщо метафорою формальної логіки є рівність
(саме в ньому фіксується сталість і стійкість), те метафорою
діалектичної логіки є нерівність, у якому відбивають зміну, становлення.

Використання діалектичного методу дає ключ до узгодження різних цілей,
перебуванню взаємовигідних варіантів їхньої реалізації виходячи з
аналізу протиріч в інтересах і діях соціальних суб’єктів. Рішення
конкретної задачі в соціальному програмуванні здійснюється за допомогою
існуючих або знову створюваних інструментів, прийомів і засобів
керування.

У теорії керування немає однозначного трактування поняття
“програмування”. Вивчення вітчизняної і закордонної літератури по
проблемі дає можливість охопити різноманіття точок зору й умовно
згрупувати них у три основних класи.

Широко розповсюдженим (особливо в американській літературі) є підхід,
відповідно до якого програмування розглядається як форма планування.
Його суть зводиться до процесу підготовки до використання і розподілу
ресурсів найбільш економічним способом, з найменшими витратами (Д.
Клиланд, В. Кинг, В. Гордин). Достоїнство даного підходу в тім, що його
прихильники уловлюють істотний момент програмної діяльності, а саме:
пошук оптимальних способів сполучення цілей і ресурсів на їхнє
досягнення. Однак програмування не обмежується тільки формами
використання ресурсів і взаємодії з приводу їхнього розподілу. Воно має
більш широкий зміст і включає визначення напрямків спільної діяльності
соціальних суб’єктів, об’єднаних спільністю цілей; виявлення протиріч у
їхніх інтересах; обґрунтування способів їхнього дозволу; установлення
визначеного типу взаємин між суб’єктом і об’єктом керування та ін.

У відповідності з другим підходом, що нерідко зустрічається у
вітчизняній літературі, під програмуванням розуміється спосіб розробки і
реалізації цільових програм (у тому числі комплексних). Слід відразу
зазначити, що воно не зводиться тільки до розробки і реалізації цільових
програм. Найважливішими формами програмування виступають складання
програмного розрізу плану; обґрунтування соціальної, економічної,
науково-технічної, екологічної політики держави; підготовка нормативних
документів (законів, постанов, розпоряджень), що мають цільовий
характер.

Серед вітчизняних фахівців в області теорії керування домінує й одержала
офіційне визнання третя точка зору, відповідно до якої програмування
розглядається як форма планування, орієнтована на рішення актуальних
народногосподарських проблем (Будавей В.Ю., Кириченко В.Н., Поспєлов
Г.С., Ириков В.А., Федоренко Н.П. і ін.). При цьому робиться акцент на
використанні системної методології і комплексного підходу, на відміну
від традиційних способів рішення проблем у рамках народногосподарського
планування, організованого по територіально-галузевому принципі.
Прихильники даного трактування програмування пропонують відмовитися від
вузько галузевого підходу в плануванні, підсилити його комплексний,
міжгалузевий характер, орієнтацію на досягнення кінцевих результатів. І
це зовсім правильно.

У самому загальному виді соціальне програмування являє собою спосіб
постановки управлінської задачі виходячи зі стратегічних цілей розвитку
системи й актуальних проблем її функціонування, а також вибір найбільш
ефективного варіанта її рішення, включаючи цільовий розподіл ресурсів.
При цьому варто звернути увагу на те, що функціонування є моментом
розвитку, тому мети розвитку і мети функціонування складають єдину
систему, що необхідно враховувати при підготовці управлінських рішень у
ході програмної діяльності.

По суті соціальне програмування – це узгодження цілей і засобів їхнього
досягнення. Під засобами ми розуміємо всілякі способи діяльності людей,
способи застосування ними ресурсів, що знаходяться в розпорядженні
суспільства, окремій території або організації.

По змісту соціальне програмування являє собою постановку управлінської
задачі виходячи з аналізу цілей розвитку системи і реальної ситуації; її
розукрупнення на складові частини; виявлення суперечливості частин і на
цій основі їхнє взаємне ув’язування; установлення пріоритетів у
сукупності задач; виділення ведучої ланки; визначення умов і обмежень на
рішення комплексу сформульованих задач; вибір оптимального варіанта
рішення; формування відповідного організаційно-економічного механізму й
оцінку очікуваних наслідків від практичного втілення обраного варіанта
дій.

За формою програмування – це обґрунтування, прийняття і реалізація
цільових управлінських рішень і насамперед цільових комплексних
програм.

Соціальне програмування як управлінська діяльність не обмежується
переробкою інформації про поводження різних соціальних суб’єктів, будь
те підприємство, або міністерство, або соціальна група, і прийняттям
відповідних рішень. Навпроти, його предметом є самі соціальні дії, їхнє
упорядкування, взаємне ув’язування і раціоналізація. Програмування не
зводиться також тільки до діяльності керівників. Це – соціальний процес,
у який включаються і керівники, і політики, і господарники, і
представники науки, релігії, культури, громадських організацій і рухів.
У його рамках здійснюється розподіл ролей між названими суб’єктами,
координація їхніх дій для того, щоб змінити існуючий соціальний світ
відповідно до визначених мет.

Програмування – це нова соціальна функція, за допомогою якої суспільство
і його структурні елементи реалізують мети свого розвитку. Воно задіє
суспільні сили і приводить до соціальних змін. Воно сприяє росту
соціальної інтеграції за допомогою цілеспрямованого дозволу протиріч в
інтересах різних соціальних груп.

У системі керування соціальне програмування виконує функції узгодження
інтересів соціальних суб’єктів, концентрації ресурсів і координації
діяльності для досягнення загальних результатів, пошуку найбільш
ефективних способів реалізації намічених соціальних цілей, розміщення
соціально-політичних пріоритетів у роботі органів керування різних
рівнів і виступає, з одного боку, як управлінська технологія, а з іншого
боку – як метод цільового керування.

Як управлінська технологія соціальне програмування являє собою форму
додатка системи фундаментальних знань про суспільство, закони його
розвитку до рішення конкретних задач у соціальній сфері. При цьому
найбільший інтерес представляють закономірності і механізми
цілеполагаючої діяльності в суспільстві, пізнання яких дає можливість
моделювати майбутнє.

Як метод цільового керування програмування являє собою сукупність
взаємозалежних, взаємопогоджуваних прийомів, засобів цілеспрямованого
впливу суб’єкта на об’єкт керування для досягнення намічених
результатів. До їхнього числа відносяться різні форми координації
діяльності; визначені способи концентрації, розподіли і перерозподіли
наявних ресурсів; економічне стимулювання; різнобічна підтримка
ініціатив, спрямованих на розвиток інтеграційних процесів у суспільстві;
формування позитивної мотивації спільної діяльності, орієнтованої на
досягнення загальних результатів; прийоми і способи організаційного
проектування і деякі інші.

Раціональне використання програмування підсилює соціальну орієнтацію
керування, додає останньому велику гнучкість, мобільність.

Таким чином, концепція програмно-цільового керування
соціально-економічними процесами відбиває істотні зміни в системі
суспільних відносин, що відбулися в другій половині ХХ сторіччя, і може
бути прийнята в якості базової при розробці моделі керування
соціально-економічними процесами в сучасному українському суспільстві.

Розробка технологій соціального керування – актуальна і досить значима
практична задача, рішення якої сприяє підвищенню якості, ефективності
управлінської праці. Сьогодні технології стали ознакою, що характеризує
стан соціальних процесів. Порозумівається це тим, що в міру соціального
розвитку відбувається ріст організації. Він виражається в систематизації
змін, що поступово стабілізуються до алгоритмічного рівня, тобто до
такого рівня, коли зв’язку з хаотичних перетворюються в закономірні, і
розвиток здобуває статичний характер.

Алгоритм є ознакою розвиненості, стрункості, чіткості, визначеності,
упорядкованості, стійкості, масовидності, інтегративності організації.
Соціальна алгоритмізація припускає встановлення стійких, відтворених
соціальних зв’язків у суспільстві. Вона виявляється у всіх сферах його
життя: у політику – у становленні стабільної політичної системи, в
економіці – у планомірному регулюванні відносин між споживачами і
виробниками, у культурі – у домінуванні визначених цінностей і норм.
Наявність стійких, відтворених зв’язків як у суспільстві в цілому, так і
в окремих його підсистемах дозволяє розробляти і впроваджувати соціальні
технології.

Управлінські технології є різновидом соціальних технологій, що являють
собою діалектичну єдність стереотипних, рутинних і творчих,
конструктивних початків. На відміну від виробничих, у соціальних
технологіях однозначність виявляється лише в загальних вимогах до
процесу, що не заважає людині діяти творчо. У них принципово неможлива
така повторюваність процедур і операцій, що властива виробничим
технологіям, оскільки людина як істота свідоме, розумне має розвиту
систему цілей. Способи їхнього досягнення настільки різноманітні, що
людям важко “укласти” їх у визначені рамки строго позначених правил,
рецептів поводження. Будь-яка соціальна технологія супроводжується тими
або іншими модифікаціями в залежності від умов її застосування, а також
від цінностей, норм, досвіду, знань конкретного суб’єкта. Її головне
призначення – по можливості раціоналізувати діяльність для одержання
максимального результату.

Таким чином, технологія керування – це спосіб здійснення людьми
складного управлінського процесу або окремої його стадії на основі
пізнання закономірностей його протікання, а також шляхом розчленовування
його на послідовно взаємозалежні процедури й операції, що виконуються
більш-менш однозначно і мають на меті досягнення високої ефективності.

При цьому під процедурою розуміється послідовність операцій, за
допомогою яких реалізується конкретний управлінський етап, під операцією
– безпосередній акт рішення визначеної задачі в рамках даної процедури.
Операція – однорідна, логічно неподільна частина процесу.

Основними ознаками технології є поділ процесу на внутрішньо між собою
зв’язані етапи, фази; координованість, погодженість дій, спрямованих на
досягнення шуканого результату; однозначність виконання визначених
процедур і операцій. Найважливішою її властивістю виступає перетворення
фундаментального знання про об’єкт у практично застосовну форму завдяки
розробці відповідних методів впливу на реально протікають процеси.

Розробка управлінських технологій створює передумови більш ефективного
впливу керуючої підсистеми на хід суспільного розвитку. Найбільш
відповідальним видом управлінської діяльності є обґрунтування і
прийняття цільових рішень, оскільки вони зв’язані з вибором визначеного
напрямку розвитку.

3. Технології та їх взаємозалежність

Нормативне прогнозування орієнтоване на виявлення цільових ситуацій, що
повинні бути реалізовані засобами керування при рішенні назрілих або
назріваючих проблем. Його головна особливість у тім, що з його допомогою
уточнюються спочатку сформульовані цілі і визначаються можливості
їхнього досягнення, виходячи з взаємного ув’язування генетичного і
телеологічного підходів. У логіку нормативного прогнозування відбиває
рух від мет-ідеалів до мета-оптимум, а від них – до норм, і назад.

При цьому мети-ідеали виступають як особливий клас цілей, зв’язаних з
досягненням ідеалу. У свою чергу ідеал – “думкою сконструйований образ
майбутнього, що визначає спосіб мислення і діяльності людини, соціальної
групи, суспільства в цілому. Соціальний (суспільний) ідеал – це
особливий специфічний спосіб пізнання й освоєння дійсності, особливий
функціональний стан суспільної свідомості, що концентровано відбиває в
образі бажаного майбутнього потреби подальшого розвитку, одна з форм
випереджального відображення дійсності людською свідомістю, система
представлень про зроблений суспільний пристрій, сукупність вищих
цінностей у тієї або іншій світоглядній системі.”

Мета-оптимум – клас цілей, зв’язаних з рухом до кращого з можливих
станів з урахуванням ресурсних обмежень і домінування визначених
соціальних цінностей. Останні впливають на вибір критерію оцінки різних
варіантів.

Ціль-норма – клас цілей, що відбивають потребу в нормалізації,
упорядкуванні процесів і явищ, приведенні системи в нормальний, стійкий
стан.

Мета-ідеал означає прагнення до ідеального стану без обліку прогнозного
тла. У мету-оптимум прогнозне тло обов’язково приймається в увагу, і
ідеальні стани конкретизуються виходячи з ресурсних можливостей соціуму.
У цілях-нормах відбиває потреба в рішенні актуальних соціальних проблем,
за допомогою чого система переводиться в нормальний стан. І це виступає
об’єктивною передумовою руху до ідеалу

У найпростішому виді ідея соціального планування зводиться до пошуку
відповідей на чотири основних питання: яке нинішнє положення соціальної
системи; яким ми хочемо його бачити в майбутньому; що може перешкодити
нам досягти його; що варто почати, щоб домогтися поставлених цілей?

Процес програмування починається з конкретизації поставленої мети. Для
цього вона розбивається на під цілі, між якими установлюється
взаємозв’язок, взаємопідпорядкованість (будується визначеного роду
система). Причому рівень конкретизації повинний бути таким, щоб отримані
цілі були видимі, по можливості кількісно вимірні, а також могли бути
верифіковані досвідченим шляхом. Надалі сформована система цілей
піддається оцінці, у результаті чого на основі сформованих соціальних
цінностей і переваг розставляються відповідні пріоритети, що будуть
використані для раціоналізації процесу розподілу ресурсів.

Схематично процес виглядає так:

Конкретизація соціальної мети

(

Аналіз керованої підсистеми

(

Визначення цілереалізуюючих комплексів

(

Установлення лінії поводження ЛПР

(

Формування управлінського рішення

(

Розробка організаційного механізму керування

(

Очікувані результати

Результатом соціального програмування виступають три групи
взаємопогоджуваних управлінських рішень: щодо структури і змісту
соціальної діяльності, щодо використання ресурсів і щодо очікуваних
результатів. При цьому в процесі підготовки управлінських рішень
враховуються усі фактори, необхідні для досягнення цілей: ресурси,
середовище, структура, час. Це дозволяє розглядати мета з різних точок
зору, проектувати цільову структуру, підбирати відповідну їй структуру
ресурсів, намічати необхідні дії і раціонально планувати них у часі.

Висновок

По змісту соціальне програмування являє собою постановку управлінської
задачі виходячи з аналізу цілей розвитку системи і реальної ситуації; її
розукрупнення на складові частини (підзадачі); виявлення суперечливості
частин і на цій основі їхнє взаємне ув’язування; установлення
пріоритетів у сукупності задач; виділення ведучої ланки; визначення умов
і обмежень на рішення комплексу сформульованих задач; вибір оптимального
варіанта рішення; формування відповідного організаційно-економічного
механізму й оцінку очікуваних наслідків від практичного втілення
обраного варіанта дій.

Соціальне програмування виступає як особливий різновид управлінської
технології, що раціоналізує діяльність по втіленню соціальних цілей у
життя, перетворенню їхній за допомогою практичних дій з передумов у
результат соціальної практики.

Використана література

Аверин А.Н., Суворов Л.Н. Социальное управление: опыт философского
анализа. М., 1984 – 232 с.

Акоф Р. Искусство решения проблем. М., 1982 – 224 с.

Акоф Р., Эмери Ф. О целеустремленных системах / Перев. с англ. Под ред.
И.А. Ушакова. М., 1974 – 271 с.

Асеев В.Г. Нормативное управление социальным развитием. М., 1988.
– 127 с.

Багриновский К.А. Основы согласования плановых решений. М., 1977.
– 304 с.

Батыгин Г.С. Лекции по методологии социологических исследований. Учебн.
для студентов гуман. вузов и аспир. М., 1995 – 286 с.

Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по
социологии знания /Пер. Е. Руткевич. М., 1995 – 323 с.

Бестужев-Лада И.В. Поисковое социальное прогнозирование: перспективные
проблемы общества. Опыт систематизации /Отв. ред. д.ф.н. С.Ф. Фролов.
М., 1984 -271 с.

Бестужев -Лада И.В. Прогнозное обоснование социальных нововведений. М.,
1993 – 240 с.

Бестужев-Лада И.В. Окно в будущее. Современные проблемы социального
прогнозирования. М., 1970 – 269 с.

PAGE

PAGE 24

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter