.

Соціальна структура суспільства (контрольна робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
5 15742
Скачать документ

Контрольна робота

На тему:

Соціальна структура суспільства

Зміст

1.Поняття соціальної структури суспільства та її основних елементів

2.Критерії визначення соціальної структури

3.Тенденції в соціальній структурі українського суспільства

Список використаної літератури

1.Поняття соціальної структури суспільства та її основних елементів

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою
цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою
чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості
власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура
суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність
індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів,
об’єднаних стійкими зв’язками і відносинами.

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з
відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між
собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і
стратифікаційний аспекти.

Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної
структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика
(держава), наука, освіта, сім’я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в
суспільстві відносини і зв’язки. Ці інститути нормативно регулюють,
контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а
також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції
(статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є
первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце
особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений
професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад,
структура сім’ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік,
дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці —
підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв’язки між
ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості
соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі
індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші
структурні елементи суспільства — соціальні групи.

 Статус  –  це позицiя у певнiй соцiальнiй структурi
 суспiльства з певними правами та обов’язками.

 Статуси вiдрiзняються: правами та обов’язками , які
визначаються  ісоцiальними нормами.

Кожна доросла людина у сучасному суспiльствi має кiлька статусiв
(наприклад, студент, син, приятель, громадський дiяч i т.iн. – в однiй
особi).

Статус визначає, по-перше, де саме – в якiй соцiальнiй позицiї –
людина,”включена” до суспiльства, “з’єднана” з ним. По-друге, статус
визначає, як саме людина має поводитися з iншими людьми – представниками
iнших статусiв.

Наприклад, статус дочки визначає основнi взаємовiдносини тiєї
особи, що займає цей статус, з iншими членами родини.

Статус президента фiрми визначає його основнi вiдносини iз
службовцями, з акцiонерами, з президентами iнших фiрм.

З усiх статусiв кожної людини  соцiологи  видiляють  той статус ,
 який справляє найбiльший вплив на взаємодiї та взаємовiдносини людини
iз соцiальним середовищем, i тому має найбiльше значення для
 встановлення соцiальної iдентичностi . Це –  головний  статус
( master status).

Але iдентифiкацiя  тiльки  за головним статусом є певним
 спрощенням . реальної соцiальної позицiї, яка є  багатовимiрним 
утворенням.

Вирiшення протирiч мiж вимогами рiзних статусiв, приорiтети, якi
носiй статуса має надавати рiзним вимогам своїх рiзних статусiв – це
дуже мало вивчене поле проблем. Тут поки що  не  дослiдженнi
спiввiдношення рiзних компонентiв статусiв (особливо – рiзних
обов’язкiв, якi вони покладають на носiя кожного статусу)  у
конкретних соцiальних ситуацiях .. Це потребує збору та аналізу такого
великого обсягу деталiзованої iнформацiї, до якого соцiологи ще не
дiйшли.

У багатьох випадках рiзнi статуси людини не протирiчать один
одному. Але бувають ситуацiї  статусної несумiсностi 
( inconsistensy .),  коли рiзнi аспекти одного або кiлькох статусiв
однiєї людини суперечать один одному.

I мова йде не тiльки про суперечливiсть обов’язкiв, якi пов’язанi
iз статусом. Можуть суперечити один одному і вiдповiднi ставлення iнших
людей до рiзних статусiв однiєї й тiєї ж людини.

Наприклад, за даними американських соцiологiв, у ставленнi до
чорного професора унiверситету iнодi переважає сприйняття його
 професiйного статусу , а iнодi – коли спрацьовують расовi упередження
– сприйняття його  етнiчного статусу .

Iнший приклад, що наводять американськi соцiологи.

Kоли тi чорнi американцi, що досягли високого становища у своїх
професiйних справах переїздять до багатого житлового району, вони
iнодi зустрiчаються з тим, що комiвояжери, якi приходять в їх дома, щоб
щось продати, звертаються до них, не як до хозяїв, а як до прислуги.

Найбiльш суттєвi вiдмiнностi iснують мiж тими статусами, якi
 суспiльство встановлює людинi незалежно вiд її дiй , i тими статусами,
якi  людина може набути (або втратити) завдяки своїй дiяльностi.

Першi статуси людина отримує найчастiше вiд народження. Це статуси
зумовленi статтю. Наприклад, статус (дiвчини), мiсцем у родинних
зв’язках (дочка, онучка, сестра), етнiчною належнiстю (українець,
росiянин, білорус, єврей), расовою належнiстю (бiлий, чорний, жовтий),
мiсцем народження (громадянин такої то країни), прiзвищем сiм’ї.

У феодальному суспiльствi таким же чином встановлювався ще і
соцiальний стан (пан, холоп, дворянин, мiщанин).

У сучасному суспiльствi дитина отримує вiд народження
найчастiше тiльки соцiально-економiчний статус (вищий, середнiй,
нижчий; або – з богатої родини, заможньої, бiдної).

 Соцiальна позицiя, що надається людинi суспiльством або   групою
 на пiдставах,якi вiд неї не залежать ,  і називається у   і соцiолгiї
 приписним статусом (ascribed status  – статусом, що приписується).

Крiм статусiв, якi людина отримує вiд народження, приписними є
статуси, якi вона отримує, наприклад, за вiком, а також у зв’язку iз
змiною статусiв родичей (наприклад, дружина студента стає дружиною
президента, а дружина лейтенанта – генеральшою, чи удовицею і таке
iнше).

З iншого боку, у суспiльствi є  статуси, якi людина отримує через
власний вибiр та зусилля, якi вона для цього покладає. Такий  статус
називають  досяжним статусом  (achieved status – статусом, що
 досягається).

Так людина завдяки своїм зусиллям стає студентом, фахiвцем певного
профiлю, чоловiком (або дружиною), водiєм автомобiля, спортсменом,
членом певної полiтичної партiї, парафiянином певної церкви або
атеїстом.

У деяких випадках приписний статус може заважати людинi набути
конкретний досяжний статус. Наприклад, стати президентом Сполучених
Штатiв, як показують данi американських соцiологiв, набагато важче
жiнцi, що є за нацiональнiстю iспанкою, нiж чоловiку англiйського
походження. В Українi вiдповiдних дослiджень ми поки що не маємо, але
можна припустити, що сьогоднi стати президентом України значно важче,
наприклад, жiнцi, що не є за нацiональнiстю українською, нiж чоловiку
українського походження.

У бiльшостi суспiльств мiж  рiзними статусами є значна
 нерiвнiсть .. Людина, що має статус члена Верховного Суду Сполучених
Штатiв, має бiльшi  кошти ,  владу  та  престиж , нiж, наприклад,
швейцар готелю. Складнiше навести такий ж беззаперечний приклад рiзницi
статусiв у нашому суспiльствi. Наприклад, я не взяв би на себе
вiдповiдальнiсть стверджувати, що член Верховного Суду України
сьогоднi має бiльше коштiв, нiж швейцар готелю, де “на чай” дають
долари.

 Сукупнiсть членiв суспiльства, якi мають приблизно однаковий
 статус  (за ознаками  1багатства, влади, та престижу ) деякi
захiднi соцiологи називають  соцiальним класом , iншi –  соцiальною
 верствою  (стратою).

Члени соцiальної верстви, що не є у суспiльствi найнижчою або
найвищою,  мають бiльший доступ до суспiльного багатства та iнших
ресурсiв суспiльства  нiж люди з нижчими статусами, але менший доступ,
нiж люди з вищими статусами. Тобто у суспiльствi iснує iєрархiзованiсть
статусiв., але –  не одновимiрна , тому що iєрархiя за багатством,
ієрархія за владою i ієрархія за престижем  можуть не спiвпадати . Цей
факт має глибокi соцiальнi наслiдки, про якi ми будемо говорити пiзнiше.

  Соцiальнi ролi.

 Статус  завжди пов’язаний з деякою очiкуваною поведiнкою, яка
визначається культурою суспiльства. Саме  цю очiкувану поведiнку,
 пов’язану iз статусом  називають  cоцiальною роллю .

Але частіше соціальною роллю називають не саму очікувану
поведінку, а  форми  ( або сукупнiсть зразкiв) очiкуваної поведiнки .

 Iнодi соціальною роллю називають сукупнiсть прав чи обов’язкiв,
якi очикуються щодо певного статусу у певнiй культурi.

Головна рiзниця мiж статусом i роллю полягає в тому, що  людина
 статус займає (або має), а роль – виконує.

У відповідності з цім, іноді кажуть, що  соціальна роль  – це
 сукупнiсть очiкувань щодо поведiнки людей стосовно певного соцiального
 статусу ., або сукупність  норм . такої поведінки. Тобто, у найбільш
поширеному розумінні  роль – це не сама поведiнка., а тiльки, так би
мовити, безавторський ” проект ” поведiнки, соціально очікувана
” схема ” поведiнки.

Очікування щодо рольової поведінки називають  рольовими
експектацiями .

Рольові експектації як раз і визначають ту чи iншу повединку, як
 вiдповiдну або невiдповiдну . певному статусу.

Соцiальнi ролi – це один з поширених об’єктiв
соцiологiчнихдослiджень. Завдяки тому, що ролi мають нормативну природу,
вони дають можливiсть людинi спочатку, так би мовити, “проектувати”
свою поведiнку, а потiм її здiйснювати у вiдповiдний спосiб.

Люди запам’ятовують щонайменше шість сторін поведінки:

ХТО робить;

ЩО;

КОЛИ;

ДЕ;

ЯК ;

ЯК на це реагують оточуючi.

Таким чином люди отримують знання рольових норм та експектацiй.

За допомогою ролей людей упорядковуємо наш соцiальний свiт за
 типами або категорiями людей. І по різному реагуємо на ті самі дії
людей, які вони виконують в різних ролях. Коли дехто виконує роль
лікаря і пропонує вам роздягнутися, ви роздягаєтесь. Але коли та сама
людина пропонує вам роздягнутися, коли виконує роль хозяїна дома, що дає
званий обід, ви, мабуть, будете роздягатися дещо інакше.

 Виконання ролi  (role perfomance) –  це реальна (актуальна)
 поведiнка особи, що займає той чи iнший статус.

У життi завжди є розбiжнiсть мiж тим, що люди мають робити у
певнiй ролi і що вони дiйсно роблять. Завжди є iндивiдуальнi
вiдмiнностi, якi роблять будь-яке виконання ролi унiкальним.

З кожною роллю пов’язазана щонайменше одна  взаємна роль  (лiкар –
хворий пацiєнт). Поняття взаємної ролi є важливим, тому що один з
чинникiв, який поєднує людей у групи, – це  мережi взаємних ролей .

Ролевi взаємовiдносини зв’язують нас один з одним, тому що права з
одного боку вiдносин є обов’язками на iншому їх боцi та навпаки. У
той же час виконання ролей може вести до  рольової напруги (role
strain) . Вона виникає тоді, коли в  однiй  ролi є  суперечливi
експектацiї.

Наприклад, вiд бригадира очикується, що вiн буде мати добрi
стосунки з робiтниками бригади, але вiд нього очикується також, що вiн
буде вимагати виконання роботи, що iнодi може викликати незадоволення
робiтникiв. Чим краще бригадир вiдповiдає одним експектацiям, тим
гiрше може відповідати іншим.

Від рольової напруги треба відрізняти –  рольовий конфлiкт .
Соцiологи кажуть про рольовий конфлiкт, тоді коли  двi чи бiльше ролей
однiєї особи мають суперечливi вимоги. Класичний приклад –
полiцейський, що повинен заарештувати власного сина. Це експектації 
різних  ролей – професійної та родинної.

Але головним чином ролi виконуються без перешкод, що врештi решт
дозволяє передбачати  поведiнку  людей.

 Функцiоналiсти  взагалi вважають, що  основнi ролi  у
суспiльствi не суперечать одні одним, а поєднуються  гармонiйно .
 Конфлiкцiонiсти, навпаки, вважають, що  основнi ролi  у iснуючих
суспiльствах  принципово конфлiктнi.

Соціальна група — відносно стійка, історично сформована сукупність
людей, об’єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.

Це поняття є родовим щодо понять «клас», «соціальна верства»,
«колектив», «нація», «етнічна, територіальна, релігійна та інші
спільноти», оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими
сукупностями людей у процесі розподілу праці та їх результатів. Ці
відмінності мають у своїй основі відношення до засобів виробництва,
влади, специфіки праці, фаху, освіти, рівня й структури доходів, статі,
віку, національної належності, місця проживання, стилю життя тощо.

У кожному суспільстві існує певна кількість соціальних груп, утворення
яких зумовлено:

— спільною діяльністю (наприклад, професійні

групи, зайняті у сфері політичної, економічної та духовної діяльності);

— спільним просторово-часовим існуванням (середовищем, територією,
комунікацією);

— груповими установками та орієнтаціями.

У соціальні групи люди об’єднуються на підставі спільних соціальних
інтересів, які зумовлюють їх дії. Формуються вони з представників різних
груп залежно від їх становища та ролі в суспільному житті. Оскільки
інтереси, скажімо, у робітника і підприємця різняться між собою, то вони
реально становлять різні соціальні групи. Але соціальні інтереси груп,
формуючись на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не
замикаються у власних егоїстичних рамках. У процесі соціальної взаємодії
індивідів виробляються інтереси груп як цілісності, які є втіленням
інтегрованих, спільних інтересів індивідів, що належать до цих груп.
Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її
становища в суспільстві.

У соціальній структурі суспільства взаємодіють різні за чисельністю
соціальні групи. Традиційно їх поділяють на малі та великі.

Мала соціальна група — нечисленна за складом соціальна група, учасники
якої об’єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому
стійкому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як
емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм
поведінки.

Родовою ознакою малої групи є наявність безпосередньо тривалих особистих
контактів (спілкування, взаємодія), властивих, наприклад, сім’ї,
виробничій бригаді, шкільному класові, колективу космічної, арктичної
станцій, спортивній команді, релігійній секті, групі друзів тощо.
Мінімальний розмір малих груп — дві особи, максимальний — кілька
десятків.

Велика соціальна група — численна за складом група людей, об’єднаних
для спільної діяльності, але взаємодія між якими формальніша.

До них можна віднести професійні, демографічні, національні спільноти,
соціальні класи.

Соцiальнi iнституції.

Один з основних процесiв, що забезпечують задоволення суспiльних
потреб – це формування  соцiальних iнститутцій . (institutions,
not institute), хоча українською їх нерідко називають “інститутами”.

Що таке соцiальна iнституція?

Ми вже говорили про те, що соцiальнi групи складаються з людей. У
взаємодiях один з одним люди керуються певними елементами культури –
нормами і цiнностями, які вони передають один одному за допомогою знаків
(symbols), і якими вони визначають ту поведiнку, що очікується вiд людей
у певних соцiальних статусах. Коли ми дослiджуємо багато таких
вiдносин, ми можемо виявити те сполучення елементiв культури, що
лежить в основi цих вiдносин i яке спрямоване на досягнення досить
узагальнених та важливих соцiальних цiлей. Через те, що деякi
соцiальнi вiдносини є критичними для вiдтворення суспiльства i його
груп, вони зберiгаються у вiдносно тривалих соцiальних утвореннях,
які отримали назву  iнституцій .

 Соцiальна iнституція  – це стале сполучення цiнностей, норм,
статусiв, ролей i груп, що складається та відтворюється у зв’язку з
вирішенням певної соцiальної потреби.

Iнститутції забезпечують людей встановленими методами розв’язання
тих проблем життя, що перiодично повторюються. І вони визначають, як
саме відповідна дiяльнiсть має бути органiзована, спрямована i виконана.

Зв’язок інституцій суспільства з особистим життям його членів, з
їх поведінкою, здійснюють ті соціальні ролі, що формуються певною
інституцією. Соціальні ролі, таким чином, здійснюють зв’язок
макросоціального і мікросоціального рівнів життя.

Завдяки iнституціям, люди можуть вiдчувати, що їх повсякденна
дiяльнiсть має певну регулярнiсть, ефективнiсть i визначенiсть. Якщо
ми хочемо з’ясувати, як “працює” те чи iнше суспiльство, одним з перших
об’єктiв відповідного дослiдження мають бути соціальні  iнституції
цього суспiльства.

Якi соцiальнi iнституції розглядаються як основнi?

Традицiйно видiляють  п’ять  головних сфер соцiетального
функцiонування. I як головнi, розглядаються iнститути, сформованi для
стандартизованого розв’язання основних проблем, що зустрiчаються в
кожнiй з цих сфер. Це – сiм’я, економiка, полiтика, релiгiя, освiта.

1) Головними функцiями  iнституції сiм’ї  є народження дiтей, а
також задоволення особистих потреб членiв сiм’ї.

2)  Iнституція економiки  забезпечує виробництво, обмін i розподiл
товарiв i послуг.

3)  Iнституція полiтики  виконує функцiю захисту громадян один вiд
одного i вiд iноземних ворогiв.

4)  Iнституція релiгiї  забезпечує сукупнiсть подiляємих цiнностей та
виконання ритуалiв, якi у традиційному, одноконфесійному суспiльствi
підтримують солiдарнiсть та згоду.

5)  Iнституція освiти  забезпечує передавання молодi набуткiв
культури, знання, здобутого предками .

Ця класифiкацiя безумовно спрощує реальну ситуацiю. Бiльш повнi
класифiкацiї, крiм названих п’яти, додають ще чотири iнституції – це:

6)  Медична система  головна функцiя якої – лiкування хворих та
охорона здоров’я.

7)  Наука  – функцiя якої – здобуття знання про природу i
соцiальний свiт.

8)  Правова система , головна функцiя якої – встановлення
соцiального контролю.

9)  Вiйськова система  функцiя якої – напад або захист вiд нападу
зовнiшнiх ворогiв суспiльства.

Деякi додають ще спорт , як iнституцію, що забезпечує вiдпочинок і
фізичне тренування.

Треба також зауважити, що в дiйсностi кожна iнституція може
виконувати бiльш, нiж одну функцiю. А з iншого боку, декiлька iнституцій
можуть брати участь у виконаннi однiєї функцiї.

Основнi соцiальнi iнституції виробляють у своєму складi більші
спеціалізовані пiдсистеми, певні пiдроздiли. Наприклад: система
дошкiльного виховання, середної освiти, вищої освiти у сфері освіти.

У рiзних культурах соцiальнi iнституції можуть виконувати свої
функцiї зовсiм по-рiзному (наприклад: сім’я буває моногамною і
полiгамою, i, вiдповiдно, можуть по рiзному будуватися. Але соціальні
інституції, що існують у різних культурах та суспільствах, мають певні
загальні властивості.

По-перше, інституції мають тенденцiю чинити опiр змiнам. Цю їх
властивість називають iнерцiйнiстю. Вона пов’язана з тим, що соцiальна
поведiнка стає “iнституалiзованою”, тiльки тоді, коли вона
закрiплюється у звичаях i традицiях. А люди схильнi протидiяти
намаганням змiнювати їх звичаї i традицiї.

По-друге інституції мають тенденцiю бути  взаємозалежними . З часом
рiзнi iнституції подiляють спiльнi цiнностi та норми – наприклад: вільна
капiталiстична економiка створила полiтичну систему, що пiдтримує
капiталiзм, і релiгiю (або систему переконань), що пiдтримує вiльне
пiдприємництво, а також вiдповiдну освiтню систему.

По-третє, інституції мають тенденцiю змiнюватись, так би мовити,
поралельно,  у зв’язку один з одним . Це особливо стосується тих змiн,
що ідуть від економiки. Наприклад, пiд час iндустрiальної революцiї
переважно сiльське суспiльство змiнилося на урбанiзоване, сiм’ї стали
меншими, уряди – бiльшими, дiти стали вчитися бiльше, впливовiсть
релiгiй зменшилась, а наука – збільшилась, і наука дістала значного
розвитку.

2.Критерії визначення соціальної структури

Соціальна структура суспільства завжди передбачає групування його
елементів. Критерієм їх диференціації чи інтеграції є їх позиція щодо
певних суспільних ресурсів (влада, власність), виконувані у суспільстві
функції (соціальна роль), соціальний статус (ієрархічне місце в
суспільстві), єдність культурних норм і цінностей (культурна
ідентичність) та ін. Факторів, що визначають структурну організацію
суспільства, багато, і їх необхідно брати до уваги. Залежно від критерію
виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню та
інші підструктури суспільства.

Як історичний феномен, соціальна структура суспільства
перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від
соціальної мобільності елементів соціальної структури.

Соціальна мобільність — міжгрупова або просторова рухливість населення,
його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у
зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової
групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки. За
напрямом переміщення розрізняють вертикальну соціальну мобільність —
посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи
та верстви з вищим чи нижчим статусом, і горизонтальну соціальну
мобільність — рух між соціально однорідними позиціями й категоріями
населення. Обидва види переміщення переплітаються, взаємодіють.

Соціальну мобільність зумовлюють об’єктивні обставини:

— структурні зрушення в економіці;

-— зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин
власності;

— послаблення закріпленості працівників за соціально та економічно
нерівноцінними видами діяльності.

Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються певними
соціальними наслідками, найістотнішим з яких є постійна наявність
перехідних (маргінальних) верств щодо певних соціальних спільнот.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в
«горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної
нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою
соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів
системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію,
структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній
проекції» — це ієрархічно організована сукупність статусів, груп,
верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).

Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює роз-виток і зміну
соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх
буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну
нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм
закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації
людей. Наприклад, у простих(досучасних) суспільствах соціально значущими
були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно
трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У
сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла.
Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної
стратифікації.

Схема 8. Види соціальної структури суспільства

??

???????????????X

hR3

hR3

hR3

hR3

hR3

hR3

hR3

hR3

hR3

hR3

?&??

??

hR3

hR3

hR3

hR3

hR3

??

??

hR3

h°j

??

hR3

????????? ? ?Т?Т?ін сповідує такі основні принципи:

— обов’язковість дослідження всіх верств суспільства;

— застосування при їх порівнянні єдиного критерію;

— достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з
досліджуваних соціальних верств.

Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на
вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають
різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в
суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне
становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх
нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного
суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши
населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно
складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства.
Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи
стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

Схема 9. Історичні типи соціальної стратифікації

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди
володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від
періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом
(класична форма рабства), в іншому — йому від

водилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо
характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що
практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста по в’язана з
індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в
«наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо
дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові! Д° найвищого стану
належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене
значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники
недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були
такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було
можливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об’єктом
соціології марксизму. її основоположник К. Маркс вважав класову
структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів
пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням
відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний
аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва,
відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній
організації праці, розміри доходів та ін.

Сучасні дослідники (французький соціальний філософ П’єр Бурдьє) при
розгляді цього питання беруть до уваги не тільки економічний капітал,
вимірюваний у категоріях власності й доходу, а й культурний (освіта,
особливі знання, вміння, стилі життя), соціальний (соціальні зв’язки),
символічний (авторитет, престиж, репутація).

Якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра,
класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв.

Класи не детерміновані віросповіданням або законом; належність до класу
не є спадковою. Це — відкритіпіий тип стратифікації, ніж інші, а класові
межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовою ознакою
— звичайне явище, оскільки належність до класу пов’язана з професією,
матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його
прилу-ченням-неприлученням до ключових контролюючих позицій у
суспільстві тощо.

Клас — угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних
соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні
претензії та соціальні можливості спільно діяти.

У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три
класи.

Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників,
топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює
їх, має високий майновий ценз (багатство).

Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві,
розвинувся в постіндустріаль-ному. Його ідентифікують за різними
критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:

1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами
і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального
медіатора (посередника).

2. Порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє
власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності.
Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його
зацікавленість у збереженні соціального порядку, вгаслідок чого він є
соціальним стабілізатором суспільства.

3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах
кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його
охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський,
адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів,
які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних
власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середні верстви
сучасного західного суспільства становлять приблизно 80 відсотків.
Завдяки переліченим якостям та високому соціальному престижеві середній
клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного
прогресу.

4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним
носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих
відповідним суспіль ствам цінностей, норм. Поширюючи зразки власної
культури на вищі і нижчі верстви, середній клас виступає культурним
інтегратором суспільства.

Нижчий клас. До нього належать малокваліфікова-ні робітники, особи без
професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).

Однак за всієї значущості класова система — один з виявів соціальної
стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної
структури не заперечують одна одну, а навпаки — сприяють побудові моделі
соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті
стратифікації дає змогу описати механізми і способи формування
конкретної ієрархії в суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні
перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми
соціальної диференціації.

Трансформація соціальної структури українського суспільства

Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її
істотних рис. Для з’ясування особливостей трансформаційних процесів у
сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім
станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні
тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у
ньому провідну роль.

Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного
суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи
одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими
чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, за яких володіння
владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її
розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність
економічних основ їх існування.

Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована:
жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між
правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної
номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві
склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися
внутрішні горизонтальні та вертикальні зв’язки: неписані правила
апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до
владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм
робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо
визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових»
осіб.

Решта суспільства, що не належала до еліти, була
соціально слабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади
вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні
переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись
професії, а не зміни соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк
реально соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися
мало. Слабка вертикальна мобільність підривала стимули до соціальної і
трудової активності, консервувала низькі життєві стандарти переважної
більшості суспільства.

Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома
декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною
верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті
праці, освіті й психології, ці соціальні групи являли собою масу
найманих працівників, слабо структу-ровану за доходами, доступом до
прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.

Схема 10. Соціальна стратифікація радянського суспільства (модель Т.
Заславської)

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від
спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні
функціональних зв’язків у суспільстві. її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів —
економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних,
освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних
засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш
жорсткою, рухливішою).

2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної
структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб’єктів
власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з
відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей. \^ F.
Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових
каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної
мобільності українців.

4. Активізація процесів маргіналізації.

Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особис-^ тістю
належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної
субкультури без входження до іншої.

Це процес зміни суб’єктом одного соціально-економічного статусу на
інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона
характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен
«нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в
стратифікації радянського суспільства домінував
адміністративно-посадовий критерій, пов’язаний з місцем у системі влади
та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й
доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер
величина капіталу визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі
культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це
становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які
користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та
управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо,
що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями
розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий,
інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних
демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в
середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення
(кожна п’ята українська родина не має дітей) знижується рівень
народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку
90-х років XX ст. за показниками здоров’я Україна посідала 40-ве місце у
світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є
стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої
верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися.
Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» —
жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з
радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної
трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й
влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й
надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і
верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з
невизна-ченим чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція
нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних
суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк
поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для
постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли
індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка
відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові
розбіжності стають особливо значущими.

3.Тенденції в соціальній структурі українського суспільства

Соціальна система подібна до природної системи, яка побудована з атомів
і молекул. Для Парето суспільство – це система, що знаходиться у стані
рівноваги, але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і
відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов’язані і
механічно впливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи є, згідно з Парето,
соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається
первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій
підпорядковуються всі інші. Еліта і нееліта складають суспільство.
Найкращі з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти,
члени якої деградують і опускаються донизу у маси: відбувається так
звана циркуляція, або коловорот еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не
поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім – ера
революції що порушує суспільну рівновагу. Оновлення правлячої еліти
відновлює “еквілібрім”. Введене Парето поняття рівноваги системи займає
згодом чільне місце у структурному функціоналізмі і використовується
його представниками для розробки механізмів стабільності соціальних
систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних
управлінських рішень.

Системно-органістичні уявлення про суспільство розвиваються засновниками
соціології О. Контом і Г. Спенсером. Для них суспільний організм –
складне ціле, що формується за законами доцільності; його особливістю
виступає наявність саморегулюючих процесів.

Суспільство – це сукупність всіх способів взаємодії та форм об’єднання
людей, в якій знаходить прояв їх взаємозалежність один від одного і які
склалися історично.

Перші, переважно інтуїтивні за своїм характером, здогадки про суть
суспільства з’являються ще в давньогрецьких мислителів. У праці Платона
міститься аналіз моделі суспільного устрою, здатної позбавити
суспільство суперечностей між індивідом і державою. Аристотель так само
акцентує увагу на державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі
організми, і складається з людей – істот політичних, соціальних. Для
нього держава – це синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого
блага; де ідеальна система, що має свою структуру й функції.

В подальшому у соціальній думці вичленовуються два основних різновиди
системних уявлень про суспільство: мислительно-меркантилістичний та
системно-органічний.

Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, покладають у центр
класичну теорію механізму: поняття механізму-системи. Відповідно до
основних ідей механіцизму робота механізму забезпечується функціональною
спеціалізацією його частин, а також їх інтеграцією в єдине ціле.
Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни
привносяться ззовні. Системний механізм у соціологічній площині
знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога
Вільфредо Парето, який є автором однієї з перших цілісних концепцій
соціальної системи. В її основі – механістичне розуміння суспільства, що
складається з сукупності соціальних атомів – людей.

В залежності від різноманітних підходів до розуміння суспільства як
певної системи розрізняються і спроби розгляду його структури. У
вітчизняній філософсько-соціологічній літературі найбільш розповсюдженим
є системний підхід з виділення трьох рівнів аналізу: в ньому макро- і
мікрорівні доповнюються мезорівнем, або середньою ланкою. Таке бачення
рівнів дослідження, як слушно зазначає С. Устич, дещо відрізняється від
прийнятого у західних системних дослідження, опертих на традиційний
кібернетичний підхід з його макро- і мікрорівнями. Як ми вже зазначали,
сучасна західна теоретична соціологія власне і побудована на засадах
макро- та мікрорівнених інтерпретацій соціуму, коли в першому випадку
акцент ставиться на організацію і функціонування суспільства як єдиного
цілого, а в другому – на дослідженні і тлумаченні дій індивіда
(мікрорівень).

Введення особливої, проміжної ланки – мезорівня – дозволяє соціологам
скерувати науковий пошук насамперед на соціальні спільноти, які нині
стають центральною категорією соціології. Сучасний етап розвитку
суспільства засвідчує однобічність і недостатність, а також практичну
неспроможність дослідження суспільних явищ або суто
глобально-універсального або суто індивідуального характеру. У
розвинених промислових країнах однією з нових проблем стає криза держави
як втілення і уособлення суспільства на макрорівні; продовжується і
загострюється криза індивідуалізму, який разом зі збільшенням особистої
свободи людини породжує зростання її відчуженості та самотності,
почуттів ізольованості і непотрібності у холодному і ворожому до неї
соціальному просторі. Все це спонукає сучасних західних дослідників все
частіше звертатися до мезорівня, а саме соціальних спільнот. Один з
провідних соціологів США Р. Смелзер зазначає у зв’язку з цим, що
західна соціологія від Ф. Тьонніса і до наших днів була введена в оману
уявленнями про незначність і вторинність спільнот у порівнянні зі
складними, раціональними та цілеспрямованими організаціями макрорівня.
Або, інакше, сучасна людина однаково незатишно почуває себе як у
величезних макроструктурах, так і у мусили самотності, їй бракує
порівняно невеликих за розмірами, надійних і органічних спільнот, де б
вона почувала себе невимушено і захищено. Стосовно цих міркувань можливо
уявити, що суспільство як система структурно складається із людства в
цілому, соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інститутами
(мезорівень), індивідів (мікрорівень).

Отже, відповіді на питання, що собою являє суспільство, чому і яким
чином воно створюється, що і чому об’єднує людей, є різноманітними, але
певний консенсус тут поступово досягається. Його суть полягає у
тлумаченні суспільства як цілісної системи, такого соціального
утворення, яке наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться
до характеристик окремих людей чи їх простої суми. Разом з тим слід
застерегти від абсолютизації першості і вищості суспільства над людьми,
які його складають. Надмірне наголошення на тому, що суспільство – це
самостійна субстанція, первинна по відношенню до індивідів, що внаслідок
своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності,
– все це зміщує органічну єдність в бік макроструктур і макроутворень,
що було властивим ще для Е. Дюркгейма.

Тому чотирма основними функційними категоріями соціальної системи є
функції інтеграції, відтворення (зовнішнє), адаптації (теперішнє) та
ціледосягання (довготермінове).

Ці функції соціальної системи забезпечуються відповідними підсистемами:
адаптації – економічною, ціледосягання – політичною, інтеграції –
підсистемою вірувань, моралі і органів соціалізації включно з
інститутами освіти і виховання.

Таким чином, системні соціологічні уявлення про суспільство мають довгу
історію розвитку і широкий спектр течій та напрямків. Це зумовлено
надзвичайною складністю суспільства як соціальної системи, його
багатоманітністю та багатогранністю, необхідністю враховування
історичних етапів розвитку, тощо.

Найбільш характерними ознаками суспільства є:

спільність території, на якій проживають люди, що взаємодіють між собою;

цілісність і сталість суспільства як певного єдиного цілого;

автономність і самодостатність, самовідтворення, саморегуляція і
саморозвиток;

здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх
зв’язків;

певний рівень розвитку культури з установленою системою норм і
цінностей, які лежать в основі соціальних зв’язків між людьми.

Отже, ці суттєві ознаки є характеристики суспільства, що виділяються
більшістю вітчизняних і зарубіжних соціологів, дозволяють трактувати
його насамперед як систему. Соціальна система – це цілісне утворення,
основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодії і відносини.

Якщо прихильники системно-механістичних уявлень про суспільство
наголошують на стані рівноваги, то представники організму звертають
увагу передовсім на динамічні процеси всередині соціальних систем за
аналогією до фаз розвитку живих організмів від їх зародження до розквіту
і наступної загибелі. Одночасно з системно-механістичними та
системно-органістичними типами соціологічного знання наприкінці Х?Х –
початку ХХ ст. формується ще один тип системних уявлень про
суспільство, який умовно можна назвати гібридним, або синтезованим, бо
виникає він внаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Це
насамперед теза про розвиток суспільства, що проходить від етапу
механічного до етапу органічного руху. Його представниками вважають Ф.
Тьонніса, Е. Дюркгейма. Структурний функціоналізм, творчо використовуючи
ідеї Канта, Спенсера, та ін. класиків соціології, суттєво розширює
системні уявлення про суспільство. В центрі уваги знаходиться загальна
система дій, однією з підсистем якої є соціальна система. Суспільство й
виступає цією соціальною системою, володіючи найвищим рівнем
самодостатності стосовно оточуючих її середовищ. Згідно з Парсоном,
будь-яка соціальна система має дві основні вісі – орієнтації: перша вісь
– “зовнішнє – внутрішнє”, тобто орієнтація системи або на довкілля, або
на власні проблеми. Друга вісь – “інструментально – конгуматорне”, або
орієнтація системи на теперішні чи довготривалі потенційні потреби і
цілі.

Список використаної літератури

Соціологія.- К.: Знання, 2003.- 455с.

Соціологія.- К.-Харків: , 1998.- 624с.

Гіденс Ентоні Соціологія.- К.: Основи, 1999.- 726с.

Піча Володимир Маркович Соціологія.- К.: Каравела, 2000.- 248с.

Соціологія.- Львів: Новий Світ-2000, 2002.- 312с.

Жоль Костянтин Костянтинович Соціологія.- К.: Либідь, 2005.- 440с.

Вебер Макс Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика.- К.: Основи,
1998.- 534с.

Лукашевич, Микола Павлович Соціологія праці: Підруч. для студ. вищ.
навч. зак.- К.: Либідь, 2004.- 440с.- 26.84

Соціологія: Терміни, поняття, персоналії.- К., Львів: Каравела, Новий
Світ-2000, 2002.- 478с.

Огаренко Віктор Миколайович, Малахова Жанна Дмитрівна Соціологія праці.-
Запоріжжя: ГУ “ЗІДМУ”, 2001.- 306с.

Павловський Михайло Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ
(економіка, політологія, соціологія).- К: Техніка, 2001.- 312с.

Огаренко Віктор Миколайович, Малахова Жанна Дмитрівна Соціологія малих
груп.- Запоріжжя: ГУ “ЗІГМУ”, 2002.- 306с.

Піча, Володимир Маркович Соціологія: Загальний курс. Навчальний
посібник.- К.: Каравела, 2000.- 248с.- 10.50 історичні науки

Методичні вказівки до лабораторних робіт з курсу “Основи ділової
графіки” для студентів, що навчаються на фак-ті соціологія та
управління.- Запоріжжя: ЗНУ, 2005.- 28с.

Мартинов, Андрій Юрійович Історична соціологія (циклічна парадигма):
Монографія.- К.: УАІД “Рада”, 2004.- 288с.- (Відкрита дослідницька
концепція; Вип. 3).- 7.00

Соціологія: Курс лекцій/ За ред. В.М.Пічі.- Друге вид., випр. і доп.-
Львів: Новий Світ-2000, 2002.- 312с.- (Вища освіта в Україні).- 15.00

Сірий, Євген Володимирович Соціологія: загальна теорія, історія
розвитку, спеціальні та галузеві теорії: Навч. посіб.- К.: Атіка, 2004.-
480с.- 33.00

Ніколаєва, Тетяна Євгенівна Політичні комунікації: Методичні вказівки до
підгот. та провед. семінр. і практ. занять для студ. спец.”Соціальна
робота”, “Соціологія”, “Політологія”.- Запоріжжя: ЗДУ, 2004.- 28с.- 1.80

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019