Реферат на тему:
Соціальна мобільність населення у сучасній Україні
Київ 2016
В процесі трансформації суспільства в Україні виникло значне майнове
розшарування населення. Якщо у 1990 році середній прибуток 10%
найзаможніших громадян України в 4 рази перевищував відповідний показник
10% найбідніших, то в 1999 році – у 12 разів
Найбільш помітні зміни відбулися в положенні тих, хто належав до
середнього класу. Цей статус зберегла лише частина, а більшість значно
знизила рівень свого життя. Все це призвело до того, що маргіналізація
перетворилася в одну з гострих соціальних проблем.
При “класичному” підході до маргіналізації її головною ознакою
визнається розрив соціальних зв’язків в широкому розумінні цього слова.
Послідовно руйнуються спочатку економічні, потім соціальні і нарешті
духовні зв’язки.
Наведена схема має принципове значення при розгляді проблем
маргіналізації. У випадку, коли починає відбуватися включення маргіналів
у нові соціальні спільноти, відносини відновлюються у тій же
послідовності, що й рвуться. Але при цьому слід мати на увазі ось що:
саме така послідовність відновлення відносин не означає, що один тип
відносин відновлюється, а інші чекають своєї черги. Відновлюються всі
відносини, але відродження соціальних і особливо духовних зв’язків
вимагає значно більшого часу.
Для соціальної політики це означає, що, долаючи економічні передумови
маргіналізації, не можна і навіть небезпечно нехтувати соціальними і
духовними проблемами, тим більше, що від них значною мірою залежить
включення особистості в нову систему діяльності.
Для характеристики соціальної мобільності маргінальних верств для нас
важливим є положення Питиріма Сорокіна про те, що соціальна мобільність
розглядається у нерозривній єдності з соціальною стратифікацією, під
якою розуміється диференціація (або розшарування) за певною соціальною
ознакою якоїсь сукупності людей на класи (страти), що знаходить свій
вираз в існуванні вищих і нижчих верств цієї сукупності. Якщо маргіналів
емпірично можна фіксувати, визнаючи їх поведінку, то для нас
визначальним є висновок П. Сорокіна про вплив на соціальні дії
соціальних статусів, владних повноважень прав і привілеїв,
відповідальності і обов’язків, наявності чи відсутності соціальних
цінностей [3, с. 302].
Вертикальна мобільність може мати як висхідну, так і низхідну
спрямованість, але і в тому, і другому випадках його механізмом в
стратифікованому суспільстві є наявність специфічних “сит”, тобто
механізмів соціального тестування, відбору та розподілу індивідів по
соціальним стратам.
Цей механізм діє відносно представників як вищих, так і нижчих страт.
Але, з точки зору нормального функціонування суспільства і запобігання
соціальних напружень, специфічне місце займають переміщення догори. Тут
соціальне тестування має особливе значення.
Наприклад, щоб поступити у військово-морську академію США, тобто щоб
мати право отримати звання полковника і вище, необхідні рекомендації не
тільки вищого командування, але й одного з сенаторів штату, в якому
проживає кандидат в слухачі академії або його батьки. Тут ми бачимо як
професійне, так і соціально-політичне тестування.
Переміщення між стратами здійснюється за допомогою своєрідних соціальних
“ліфтів”. Такими традиційними “ліфтами” вертикальної мобільності в
сучасному суспільстві є школа, особливо вища, сім’я, армія, різноманітні
професійні, економічні, політичні організації та об’єднання. В Україні
для представників малозабезпечених верств, навіть для тих, хто має
високий рівень освіти, професійної підготовки і соціальної активності
використання цих ліфтів є надзвичайно важкою проблемою.
По-перше, тенденцією розвитку системи вищої освіти в Україні є
збільшення питомої ваги в ній платної освіти. Так, в 1999 році за власну
плату навчалося 38,4% студентів державних навчальних закладів III-IV
рівня акредитації і студенти 93-х навчальних закладів недержавної форми
власності такого ж рівня. Особливо велика питома вага платної освіти
була на найбільш престижних спеціальностях (юридичним, економічним тощо)
[3, с. 207,295].
Наростання тенденції платності різко зменшує можливості одного з
головних каналів соціальної мобільності, яка в сучасних умовах України
спрямована не лише на перехід до вищої страти, але й на те, щоб
вирватися із вимушеного перебування в маргінальному прошарку.
, служба в армії, особливо входження в офіцерський корпус, що раніше
було доступно всім, при умові наявності відповідних воїнських якостей,
перестала бути надійним засобом соціальної мобільності. Це пояснюється
важким матеріальним становищем військових та їх сімей, вкрай негативним
впливом, військової служби на здоров’я, невпевненостю в завтрашньому
дні, незадоволенням соціальними процесами, що відбуваються в армії.
Внаслідок цього майже кожен п’ятий молодий офіцер покидає армію,
сподіваючись, що за її межами він має можливість набути більш значущого
соціального статусу [4, с. 215-217].
По-третє, що стосується підтримки сім’ї, то лише небагато хто може
розраховувати на її дійову допомогу в подоланні маргінального статусу.
Адже понад 17 млн. громадян України позбавлені сьогодні мінімуму
матеріальних і духовних благ. Незважаючи на це, саме сім’я, мобілізуючи
всі свої ресурси, залишається найбільш надійним інститутом, що
забезпечує і шлях “до гори”, і утримує від скочування до соціального
дна.
Проблема виходу з маргінальних верств набула в Україні особливої
гостроти і специфіки. Пояснюється це тим, що в процесі суспільної
трансформації сформувався помітний прошарок людей, яких можна віднести
до маргіналів і які формуються з абсолютно різних за соціальним
походженням, освітою, професійною підготовкою і віком груп населення. ЇЇ
маргінальність зумовлена тим, що вони позбавлені елементарних
матеріальних і духовних благ, хоча основній частині їх притаманні висока
професійна підготовка, освіченість, розвинена система потреб, значні
соціальні очікування.
Маргіналами вони стали просто в силу суспільної незапитаності їх
діяльнісних можливостей в умовах формування нового суспільного розподілу
праці. Ці маргінальні групи здобули назву “неомаргіналів”. Склад їх
поданий у таблиці, що приводиться нижче.
Складено за даними, що наводить Н. І. Карпачова [див.: 3, с. 264] та Є.
Лібанова [див.:5, с. 35].
З наведених у таблиці даних можна зробити висновок про гостроту проблеми
мобільності маргінальних верств:
По-перше, 5 млн. чол., зайнятих неповний день, роботу не покинуть, щоб в
умовах наявності 1,4 млн. безробітних не попасти в ще гірше становище.
По-друге, зазначеним 1,4 млн. чол. нікуди податися.
По-третє (і саме головне), мобільність, якщо вона і відбувається, це
мобільність в межах злиднів і неможливості використати особистий
освітній і професійний потенціал.
Справа погіршується ще й тим, що існуюча поки що в Україні система
використання молодіжного “людського капіталу” веде до того, що
починається формування механізму відтворення неомаргінальності.
Наприклад, в 1998-1999 роках працевлаштувалося лише 20% випускників
навчальних закладів. В ці ж роки 30,5% осіб у віці до 28 років були
безробітними – все це означає фактичне формування резерву
неомаргінальності.
Таким чином, соціальна мобільність має першочергове значення для
маргінальних верств у їх прагненні подолати свою маргінальність. В
Україні в процесі соціальних трансформацій фактично перестали діяти
основні ланки механізму соціальної мобільності. Внаслідок цього в
маргінали попали не ті, хто не витримав тестування, а працівники цілих
галузей, як правило, високого науково-технічного рівня, що не
“вписувалися” в нові вимоги до суспільного розподілу праці.
Ці неомаргінали складають 40% трудового потенціалу України. Їх доля, є
однією з найбільш гострих соціальних проблем. Вирішена вона може бути
лише шляхом економічного розвитку, який забезпечить використання
освітнього, професійного і особистісного потенціалу цих верств.
Література
1. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. /Под ред. А. Ю.
Согомонова. – М.: Политиздат, 1992.
2. Барбер Б. Структура социальной стратификации и тенденции социальной
мобильности// Американская социология. Пер. с анг. – М.: Прогресс, 1972.
3. Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в
Україні. Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини. – Київ, 2000.
4. О. В. Мазурик Социальный статус военнослужащего в аспекте
социокультурной динамики//Методологія, теорія та практика соціологічного
аналізу сучасного суспільства. – Харків: Націон. унів., 2000.
5. Лібанова Є. Соціальна стратифікація в Україні: Проблеми статистичного
вимірювання// Статистика України. – 2000. – №1.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
