.

Соціологічні дослідження зовнішньополітичних і геополітичних орієнтацій України та її політики у сфері безпеки(Пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5668
Скачать документ

Пошукова робота на тему:

Соціологічні дослідження зовнішньополітичних і геополітичних орієнтацій
України та її політики у сфері безпеки

Вступ

Експертна оцінка стану та основних напрямків зовнішньої політики України
здійснювалася незалежним Українським центром досліджень миру, конверсії
і конфліктних ситуацій (УЦДМККС) у рамках постійно діючої програми
Моніторинг зовнішньої політики України та політики в галузі безпеки в
Києві за підтримки фонду Ф.Еберта (ФРН). В межах зазначеного Моніторингу
протягом 1997 року було проведено чотири етапи дослідження – в березні,
червні, вересні та грудні, а 1998 р. – два етапи – у березні та червні.

Як експертів було залучено представників чотирьох груп загальною
кількістю 39-44 особи:

1. Службовці Міністерства закордонних справ та співробітники
дослідницьких структур, які надають поради держструктурам (Національний
інститут стратегічних досліджень, Інститут світової економіки та
міжнародних відносин НАН України та ін.);

2. Депутати Верховної Ради України, насамперед члени Комітету по
закордонних справах і зв’язках з СНД та Комітету з питань оборони і
державної безпеки. В цій групі було представлено весь існуючий в Україні
політичний спектр – лівих, центристів, правих;

3. Військовослужбовці Збройних Сил України у званні не нижче
підполковника, в тому числі співробітники Міністерства оборони,
викладачі та фахівці вищих військових навчальних закладів і
дослідницьких центрів, більшість з яких мають наукові ступені (військово
-професійна інтелектуальна еліта);

4. Провідні журналісти, які спеціалізуються на міжнародній тематиці та
представляють найвпливовіші засоби масової інформації. Є підстави
вважати, що вони впливають не тільки на формування масової свідомості з
питань дослідження, але й на позицію політичної еліти (істеблішменту).

За результатами проведених протягом 1997 року опитувань серед експертів
чітко вирізняються прихильники чотирьох провідних зовнішньополітичних
орієнтацій, які віддзеркалюють домінуючі в Україні точки зору на
подальші шляхи розвитку, що відповідали б національним інтересам
України.

Здебільшого уподобання експертів розподіляються між двома основними
орієнтаціями. До першої провідної групи належать прихильники вступу
України до НАТО. За грудневими даними вони складали 51,2% експертів. Цю
групу можна вважати досить усталеною. У вересні зазначеній орієнтації
симпатизувало 50% експертів і також близько половини – в березні та
червні. Другу значну групу складають прихильники “позаблокового або
нейтрального статусу України”. З початку року ця орієнтація постійно
посилюється – від 28,6% у березні до 41,5% у грудні. Це відбувається за
рахунок зменшення, або ж цілковитого нехтування таких варіантів як
“вступ України до військового союзу країн СНД як альтернативи вступу до
НАТО” (в грудні ця група не набрала жодного процента, тоді як раніше
вона становила 7-9%) або ж інших альтернатив (у березні та червні –
7,1%; у грудні та вересні – 0%).

Існує ще одна, незначна, але досить стала група, що постійно набирала
близько 5-7%, до якої належать прихильники мало реального за теперішньої
геополітичної ситуації “вступу до НАТО разом із країнами СНД”.

У березні 1998 року результати експертного опитування також свідчать про
існування в Україні двох основних точок зору стосовно подальших шляхів
розвитку, які б відповідали національним інтересам України. Йдеться
передусім про орієнтацію на “вступ України до НАТО незалежно від інших
країн” та орієнтацію на “позаблоко вий нейтральний статус України”. І
якщо на початку минулого року першу можна було вважати домінуючою (47,6%
експертів у березні 1997 р., на той час – 28,6% “нейтралістів”), то
поступово протягом 1997 року набрав ваги інший варіант “позаблокового та
нейтрального статусу України”. Зараз обидві зазначені орієнтації вже
врівноважують одна одну і мають по 43,6% прихильників. Незначно
вирізняється серед інших група, уподобання якої передбачають нереальний
“вступ до НАТО разом із країнами СНД”. Цього березня вона становить
2,6%, а загалом – не більше 7%. Також ледве набирають прихильників такий
варіант розвитку, як “вступ України до військового союзу країн СНД як
альтернатива вступу до НАТО” – 5,1% (загалом 7-9%, а у грудні зовсім
відсутній) чи будь-які інші запропоновані варіанти, що разом складають
5,1% (раніше 7-9% або відсутні зовсім).

Можна тлумачити ці результати, з одного боку, як спричинені деяким
розчаруванням щодо стану інтеграційного потенціалу України (для чого
надають підстави й інші показники), з другого – активізацією російського
напрямку зовнішньої політики за умов, коли РФ все більше втрачає
привабливі риси (з огляду хоча б на її позицію у відносинах з найближчим
“інтегрованим” партнером – Білоруссю).

Цікавими в цьому контексті є електоральні уподобання експертів, які
майже не зазнали змін з грудня 1997 до березня 1998, за єдиним винятком.
Напередодні виборів більше ніж удвічі (з 12,5% до 28,2%) зросла
кількість експертів, які збиралися голосувати за кандидата в депутати,
якщо він виступає за найшвидший вступ України до НАТО. Водночас перевагу
мали прихильники збалансованого розвитку зовнішніх відносин України як з
Росією, так і з Заходом (відповідно 65% і 61,5%) та всебічної
економічної інтеграції з Заходом (47,5% і 33,3%). Прибічники пріоритету
розвитку відносин з Польщею могли розраховувати на підтримку кожного
десятого з фахівців. (Сума понад 100%, оскільки можна було зазначити два
варіанти відповіді). Прихильники союзу з Росією аж до об’єднання в єдину
державу практично не знайшли підтримки експертів.

У червні 1998 року за експертними опитуваннями провідними
зовнішньополітичними орієнтаціями стосовно подальших шляхів розвитку
України продовжують залишатися, по-перше, орієнтація на “вступ України
до НАТО незалежно від інших країн” та, по-друге, орієнтація на
“позаблоковий, нейтральний статус України”. Вже впродовж тривалого часу
обидві альтернативи мають стійких прихильників і є досить усталеними. У
березні 1998 р., як уже зазначалося, на тлі загального погіршення оцінки
експертами відносин України з НАТО орієнтація на “вступ України до НАТО”
втратила деяку кількість прихильників (від 51,2% наприкінці 1997 р. до
43,6% експертів у березні 1998 р.), але це було тимчасовим явищем. У
червні ситуація відновилася – до 50% експертів дотримуються “пронатівсь
кої” орієнтації, що з незначними коливаннями є сталим результатом
протягом минулого року. За умовного приєднання до них прихильників
малореального “вступу до НАТО разом із країнами СНД”, які складають у
червні 5% (загалом постійно 2-7%) до першої зазначеної групи,
“пронатівська” орієнтація в цілому продовжує залишатися переважаючою
серед інших. Друга основна орієнтація – на “позаблоковий або нейтральний
статус України” у березні 1998 р. врівноважувала першу (43,6%), але до
того ніколи не була домінуючою. Поступово посилюючися протягом минулого
року (від 28% до 41,5% експертів), зараз вона набирає 40% прихильників.

Такі варіанти розвитку як “вступ України до військового союзу країн СНД
як альтернатива вступу до НАТО” чи будь-які інші поступово втрачають
підтримку і набрали у червні ще менше прихильників (по 2,5%), ніж у
березні (по 5,1%) або протягом минулого року (не більше 7-9%).

Під час червневого опитування 1998 р. експертам уперше було
запропоновано оцінити основні цілі зовнішньої політики України, що мало
надати більш докладну інформацію порівняно з наведеними вище
орієнтаціями у рамках дихотомії “натівська – нейтральна”.

Найважливішими цілями зовнішньої політики України експерти вважають:

Ї по-перше, створення умов, за яких Україна могла б не турбуватися про
стан своєї безпеки та цілком зосередитися на вирішенні внутрішніх
проблем (74,3% експертів);

Ї по-друге, створення загальної системи безпеки, яка б виключила війну
як спосіб вирішення міжнародних конфліктів (58,3% експертів);

Ї по-третє, встановлення та розвиток партнерських відносин з Росією
(53,8% експертів);

Ї по-четверте, поглиблення партнерських відносин з країнами
Центрально-Східної Європи та Балтії (50% експертів);

Ї по-п’яте, набуття Україною функції транспортного коридору
Північ-Південь, Схід-Захід (47,1% експертів).

Далі експерти відзначають як важливі, але меншою мірою, такі цілі як
поглиблення партнерських відносин з країнами СНД та прагнення добитися
надання масштабної допомоги та інвестицій з боку країн Заходу.

Переважною більшістю експерти вважають другорядними такі цілі зовнішньої
політики України як:

Ї по-перше, розвиток співробітництва з “новими ядерними державами
(Індія, Пакистан);

Ї по-друге, реформування ООН;

Ї по-третє, ствердження режиму нерозповсюдження ракетних технологій.

Думки експертів розійшлися щодо таких цілей як досягнення визнання та
ствердження України як регіонального лідера країн Центрально-Східної
Європи та ініціювання подальшого роззброєння, повну й остаточну заборону
ядерних випробувань.

Загальні характеристики зовнішньої політики України

Ситуацію стосовно зовнішньої безпеки України наприкінці 1997р. за
оцінкою експертів можна було вважати відносно спокійною (принаймні
порівняно з іншими досліджуваними періодами цього ж року). Тоді
спостерігалася найменша стурбованість експертів щодо наявності
зовнішньої загрози пріоритетним національним інтересам України протягом
усього року, а найбільша відзначалася у березні та вересні. Про
існування “загрози територіальній цілісності України” у грудні заявили
лише 19,5% експертів (порівняно з березнем та вереснем це менше в 1,5
раза, у червні – 22,5%), про можливість “її виникнення у будь-який
момент” казали 31,7% експертів (у березні 50%; червні – 42,5%; вересні
43,9%). Натомість про те, що такої загрози “немає і є всі передумови
запобігти її виникненню”, зазначили 34,1% експертів (це вдвічі більше,
ніж у березні – 14,3% та втричі більше, ніж у вересні – 9,8% експертів;
у червні – 27,5%). Припущення про те, що “виникнення загрози слід чекати
через 1-2 роки” або “через 3-5 років” поділяла незначна частка експертів
– від 2,4% у березні до 7,3% у вересні.

З цими оцінками збігаються результати дослідження, які свідчать про
усвідомлення зовнішньополітичним середовищем України позитивних зрушень
у стані міжнародної безпеки в Європі загалом порівняно з початком року,
хоча позитивна тональність оцінок експертів і зазнала деякого
тимчасового спаду в вересні. За їхніми оцінками, стан міжнародної
безпеки в Європі від березня не тільки не “погіршується”, а скоріше
“залишається незмінним” і певною мірою “покращується”. Щодо визначення
“стану міжнародної безпеки України” протягом 1997 року, то на думку
переважної більшості українських зовнішньополітичних експертів, він є
дещо нижчим, ніж у Європі в цілому. Від червня, коли ситуація, на думку
експертів, значно змінилася на краще порівняно з березнем, у цьому
відношенні не відбулося суттєвих змін. Хоча, водночас, рівень
міжнародних гарантій безпеки України, наданих їй іншими країнами,
протягом року постійно зростав. У грудні експерти оцінили його як
близький до “середнього” рівня, тоді як у березні впевнено оцінювали як
“низький”. До того ж від червня, коли спостерігалося певне погіршення
експертних оцінок зовнішнього стану держави за цим показником, в
уявленнях зовнішньопо літичного середовища спостерігалося зростання
значення та питомої ваги власних Збройних Сил у забезпеченні
національної безпеки – “до міри, якою Україна у забезпеченні
національної безпеки має покладатися на власні Збройні Сили”. Втім, їхня
боєздатність, за експертни ми оцінками, постійно погіршується. За даними
дослідження, в забезпеченні міжнародної безпеки України протягом року
продовжували зростати роль “економічних” (63-73% експертів відзначають
цю групу), а також “політичних” факторів (27-46% експертів).

Ці фактори були пов’язані з наближенням виборів до Верховної Ради у
березні 1998 р. та усвідомленням слабкості демократичних інститутів у
державі партнерами України.

Досить неоднозначно оцінювалася ситуація щодо “вимушеності України йти у
фарватері інших держав, угруповань, підпорядковуючись їхнім наказам або
очікуванням, навіть якщо це суперечить її національ ним інтересам”. За
експертною оцінкою у червні та вересні така “вимушеність” збільшувалася,
коливаючись між “високою” та “середньою” (але ближче до “середньої”),
проте зменшилась у грудні, коливаючись уже між “середньою” та “низькою”
(ближче до “середньої”). Очевидно, кінцеві оцінки зовнішньополітичного
середовища про зменшення ступеня залежності політики України від позиції
інших держав та угруповань були зумовлені певними об’єктивними
обставинами, які склалися внаслідок підписання двосторонніх політичних
договорів з Росією та Румунією, Хартії про особливе (distinctive)
партнерство з НАТО, важливих документів з країнами Центральної Європи. З
суто формальної, об’єктивістської точки зору, в другій половині 1997 р.
зовнішня політика України набула такого ступеня самодостатності (в
значенні автономності від зовнішніх чинників), якого вона не мала з часу
проголошення незалежності в 1991 р. Ця автономність була зумовлена майже
одночасним урегулюванням найбільш гострих, спірних питань у відносинах з
Росією та Румунією (що моментально привело до послаблення дії реальних
чи позірних, уявних чинників зовнішньої загрози) – з одного боку, та
встановленням певного рівня інституціональних зв’язків з НАТО як
найважливішою оборонною та військово-політичною установою розвинених
держав Заходу, – з другого боку.

Враховуючи вже стійку українську традицію зовнішньополітично го
балансування на міжнародній арені, можна впевнено прогнозува ти, що в
зовнішній політиці посиляться елементи демонстративної, показної
рівновіддаленості поряд з більшою регіоналізацією практичних інтересів і
завдань дипломатії. Це балансування набуватиме ознак певного
функціонального розподілу інтересів і галузей співробітництва з
домінуванням економічних аспектів у відносинах з Росією та іншими
пострадянськими країнами та військово-політичних сюжетів у взаєминах з
державами Заходу.

Проте існує ряд об’єктивних чинників, які можуть спричиняти істотне
посилення зовнішньої залежності України від зарубіжних партнерів. До них
належать у першу чергу економічні та фінансові обставини, а також деякі
інші суб’єктивні чинники. У відносинах з Росією така залежність може
набути рис “конверсії” зовнішніх боргів у вигляді передачі пакетів акцій
деяких найбільш економічно привабливих підприємств. У відносинах із
Заходом (США, країнами ЄС) бюджетний дефіцит та нестабільність
української фінансової системи спричинятимуть посилення залежності від
одержання зовнішніх запозичень та інвестицій. Причому цей процес має
різноплановий характер. Небажання західних інвесторів вкладати кошти в
українську економіку призводить у свою чергу до поступового зниження цін
на українські інвестиційні об’єкти. Умовно кажучи, зниження ціни до
певного рівня водночас із посиленням фінансової залежності уряду від
міжнародних фінансових інституцій може в якийсь момент сягнути межі, за
якою вигідність інвестиційних умов переважить вплив факторів
економічного ризику.

Водночас у грудні 1997 р. дещо збільшилась оцінка експертами міри, якою
“Україна сьогодні має покладатися на союзників у реалізації
зовнішньополітичних цілей”. Наприкінці року оцінка цього чинника, яка до
того часу майже не змінювалася, стала наближатися до “середньої”.

За характеристиками процесів інтеграції протягом 1997 року відбувалися
певні взаємозалежні зрушення, особливо у східному та західному
напрямках. У міру того, як процес інтеграції з Росією та СНД до
останнього часу ставав значно інтенсивнішим, процес інтеграції з НАТО,
ЄС та ін., навпаки, уповільнювався. В грудні, за експертною оцінкою,
ситуація докорінно змінилася – процес інтеграції у східному напрямку
сильно послабився, а в західному – набув інтенсивності, близької до
початкової (у березні), стан якого відтепер наближається до
“середнього”. В цілому процес інтеграції з НАТО, ЄС та ін. проходить
набагато інтенсивніше, ніж процес інтеграції з Росією, СНД, стан якого
тяжіє до “повільного”.

Окрім того, за експертними оцінками, від березня постійно відбувається
деяке посилення інтеграції України до регіону Чорного моря та до регіону
Центральної Європи. За оцінками, процес інтеграції за цими напрямками не
такий інтенсивний, як у західному, але й не такий повільний, як у
східному напрямках. У середньому стан цього процесу коливається поміж
“середнім” та “повільним”.

Виокремлюються певні групи української політичної еліти, які є
прихильниками інтеграції в тому чи тому напрямках. Так, “проросійськи
налаштовані політики” (їх зазначають 70-88% експертів, у червні – 67%)
та “ліві у Верховній Раді” (51-61%, у червні – 70%) продовжують протягом
руку залишатися безперечними лідерами серед тих, хто, на думку
експертів, прагне до інтеграції з Росією, аж до злиття в єдину державу.
Інші, менш значні, групи складають “промисловці з україно-російських
груп” (31-37%, лише у вересні – 54%), а також “соціально знедолені
верстви населення” (34-39%, лише у червні – 22%). Вага перших значно
зросла у вересні та знову впала у грудні. До прихильників зазначеного
напрямку експерти також відносять групи “лідерів підприємств ВПК,
орієнтованих на коопераційні зв’язки з Росією” (24-36%), “регіональ них
лідерів Сходу та Півдня” (31-35%; у грудні – 19%), “офіцерів ЗС”
(2-10%). Інші групи не є значними (2-7%).

Серед головних прихильників іншого напрямку інтеграції – з Заходом, аж
до вступу до НАТО, експерти передусім виокремлюють “правих у ВР”.
Починаючи з березня цю групу зазначали 82-87% експертів, тільки в грудні
– 68,3%, що ніяк не вплинуло на її першу позицію. Другою зацікавленою
групою експерти називають “лідерів фінансово-банківського бізнесу”. Їх у
березні відзначило 66,7% експертів, але в червні вже вдвоє менше –
33,3%. Незважаючи на це, ця група так само залишається другою протягом
року, у вересні – 47,5%, у грудні – 56,1% експертів. Інші, менш значні,
групи, на думку експертів, складають “центристи у ВР” (відзначають від
30% до 40,5% експертів – постійна 3-я позиція) та “бізнесмени середнього
рівня” (відзначають від 26% до 35% експертів – постійна 4-та позиція).
Серед прихильників інтеграції з Заходом, аж до вступу до НАТО, також
називають “верхівку Міністерства оборони, генералітет” (16,7% – у
березні, починаючи від червня 28-24%). Неоднозначну думку висловлюють
експерти щодо “виробників зброї та спецтехніки”: у березні та вересні ця
група є майже не значущою (відповідно 4,8% та 2,5%), а в червні та
грудні її вага трохи, але зростає (відповідно 10,3% та 14,6%). Так само
групу “лідерів підприємств ВПК” від березня до вересня відзначають 4-5%
експертів, а в грудні – вже 17,1%. За експертною оцінкою (5-7%) “офіцери
ЗС” не є надто зацікавленими в інтеграції з Заходом, як і “керівники
військових навчальних закладів” (2-5%). Ситуація майже не змінилася з
вересня, окрім незначного зменшення ваги лідируючих груп, та зростання
ваги останніх, але це не вплинуло суттєво на порядок розташування.

Експертні оцінки зовнішньополітичного курсу України загалом з точки зору
його стабільності, виваженості та передбачуваності різко зросли
порівняно з березнем 1997 р. Але надалі вони майже не змінюються, окрім
показника “виваженості”, щодо якого експерти у вересні висловилися більш
негативно, ніж у червні, а у грудні він знову збільшився. В цілому
оцінки на кінець 1997 року за всіма трьома показниками майже збігаються
(оцінка “передбачуваності” трохи нижче) і дуже близькі до “середньої”,
тоді як у березні вони більш наближалися до “низької” оцінки.

На тлі грудневої 1997 р. оцінки ситуації стосовно міжнародної безпеки
України особливо стає помітним занепокоєння ситуацією у березні 1998
року, коли існування загрози територіальній цілісності зазначають 40,5%
експертів і можливість її “виникнення у будь-який момент” – 29,7% (разом
– 70,2%). Така стурбованість майже сягає рівня березня 1997 р., коли
вона була найвища протягом попереднього року: 31% відзначали реальну
наявність загрози, 50% – можливість її виникнення у будь-який момент”
(разом 81%). Натомість про відсутність такої та наявність усіх
передумов, щоб запобігти її виникненню, кажуть лише 24,3% експертів (у
березні 1997 р. було

14,3%, а в грудні – 34,1%). Не заперечують наявність загрози
територіальній цілісності України, але чекають її лише через 1-2 роки –
5,4% експертів. Через 3-5 років – не чекає жодний з експертів. Загалом
кожний з останніх варіантів не набирає більше 7-9%.

І все ж цей “рівень стурбованості”, на нашу думку, більшою мірою
відобразив ситуацію внутрішньополітичної нестабільності передвибор чого
періоду в Україні та напруги між гілками влади та політичними
угрупованнями (партіями), ніж дійсне зростання зовнішньої загрози.
Інакше кажучи, він відобразив погіршення потенціалу протидії негативним
зовнішнім впливам, а не власне зростання цих впливів.

Отже, початок 1998 року оцінюється експертами доволі низько порівняно з
кінцем минулого (і це прогнозувалося експертами УЦДМККС). Про це
свідчить низка показників. Так, навесні 1998 р. стан міжнародної безпеки
Європи “погіршується” – вважають 20,5% експертів, тоді як у грудні 1997
так думало лише 2,5%; “покращуєть ся” – 25,6%, а в грудні – 46,3%;
“залишається незмінним” – майже так само, як і раніше – 48,7% (у грудні
– 51,2%). Такий розподіл думок нагадує початок минулого року, коли стан
міжнародної безпеки Європи оцінювався дещо схоже: його “покращання” чи
“погіршен ня” зазначали відповідно по 24,4% експертів, “залишається
незмінним” – 41,5%. Стан міжнародної безпеки України в свою чергу також
“погіршується” останнім часом. Так вважають 41% експертів, а
“покращується” – 12,8%, “залишається незмінним” – 43,6%; тоді як в
грудні було відповідно 26,8% (“погіршується”) проти 29,3%
(“покращується”), “залишається незмінним” – 36,6%, що вважалося
непоганим результатом порівняно з березнем того ж року, коли було 9,5%
(“покращується”) проти 52,4% (“погіршується”), “залишаєть ся незмінним”
– 33,3%. Надалі протягом 1997 р. оцінки в цілому поліпшувалися, а в
березні 1998 р. знову спостерігається дещо схожа ситуація. Так само й
рівень міжнародних гарантій безпеки України, наданих їй іншими країнами
на сучасний момент, який постійно зростав протягом 1997 року,
наближаючись до “середнього”, тепер дещо впав і став ближче до
“низького”.

Отже, збіжність тенденцій зміни оцінки (погіршення) стану безпеки у
Європі та щодо України скоріше свідчили про зменшення рівня “історичного
оптимізму” фахівців у нашій країні, їхня стурбованість перспективами
України, ніж про небезпечні зрушення у цих сферах.

У забезпеченні міжнародної безпеки України провідну роль продовжують
відігравати “економічні” фактори – 71,8%, та, окрім того, “політичні” –
30,8%. Як і раніше, експерти вважають, що боєздатність ЗС України
сьогодні “погіршується” (79,5%), а “покращується” – 0%. Міра, якою можна
покладатися на ЗС у забезпеченні національної безпеки, відчутно впала
порівняно з минулим роком, коли вага ЗС, за експертною оцінкою,
поступово зростала, а тепер наближаєть ся до “низької”. Україна більше,
ніж у грудні, у реалізації зовнішньо політичних цілей має покладатися на
союзників, до яких відносяться передусім Польща, США (стан двосторонніх
відносин з якими погіршується – див. далі у цій доповіді), ЄС, країни
Балтії, Німеччина, Рада Європи та НАТО. Разом з тим Україна сьогодні
“середньою” мірою змушена підпорядковуватися наказам чи очікуванням
інших держав або угруповань, навіть якщо інколи це суперечить її
національним інтересам; хоча наприкінці року за експертною оцінкою
виникло відчуття певного збільшення цієї залежності.

Втім цей показник не можна однозначно позитивно тлумачити – він служить
й індикатором зростаючого відчуття незадієності України, її зміщення у
“сіру зону” європейської та світової політики.

В цілому оцінюючи зовнішньополітичний курс України за такими
характеристиками як стабільність, виваженість та передбачуваність,
експерти надали йому навесні 1998 р. оцінки, що близька до “низької”. І
якщо свого часу зазначені показники різко зросли порівняно з березнем
1997 р. й протягом того року майже не змінювалися (близько до
“середньої” оцінки), то навесні 1998 р. вони знову різко впали,
відновивши березневий рівень 1997 р.

На покращання цих показників можна сподіватися за умови раціонального
структурування новообраної Верховної Ради та більш професійної роботи її
Комітету у закордонних справах. (Нагадаємо, що згідно з Конституцією
саме ВР є верховним державним органом у сфері зовнішньої політики).
Позитивного імпульсу має надати й нове керівництво МЗС України. У
будь-якому разі за об’єктивними показниками заміна міністра закордонних
справ була справді не тільки бажана, а й необхідна.

За експертними оцінками, постійно відбувається процес інтеграції України
у східному або ж західному напрямках, при цьому за мірою уповільнення
інтеграції в одному вона посилюється в іншому спрямуванні. Так, у грудні
1997 р. процес інтеграції з Росією, СНД, який до того часу набував
інтенсивності, сильно уповільнився (поміж “повільним” та “нульовим”), а
з НАТО, ЄС та ін., навпаки, посилився (близько до “середнього”). Але цим
коливанням був притаманний тимчасовий характер, тому що в березні 1998
року експерти знову відзначили суттєве посилення інтеграційних процесів
у східному напрямку (поміж “середнім” та “повільним”) і послаблення у
західному (ближче до “повільного”). До того ж деяке посилення інтеграції
України до регіону Чорного моря та до регіону Центральної Європи, яке
відбувалося впродовж минулого року, змінилося уповільненням (тепер стан
інтеграції оцінюється ближче до “повільного”, особливо стосовно регіону
Центральної Європи). Таким чином, оцінка стану процесів інтеграції у
зазначених напрямках загалом тепер коливається поміж “середнім” та
“повільним”, наближаючись більше до “повільного”.

Сучасна криза СНД, неспроможність цієї організації набути ефективності
та дієвості, на погляд експертів, “не впливає на міжнародне становище
України” (58% експертів), або навіть впливає на нього “скоріше
позитивно, ніж негативно” (32%). Така оцінка однозначно вказує на
перспективні (бажані) напрямки інтеграційних зусиль країни.

Серед української політичної еліти виокремлюються певні групи, які
передусім прагнуть інтеграції або в західному, або в східному напрямках.
Серед прихильників інтеграції з Росією, аж до злиття в єдину державу,
експерти в основному постійно відзначають “проросійськи налаштованих
політиків” (79,5% у березні 1998 р., загалом 67-88%) та “лівих у
Верховній Раді” (69,2% у березні, загалом 51-79%). Менш зацікавленими
групами є “регіональні лідери Сходу та Півдня” (35,9% у березні, загалом
31-35%, тільки в грудні 19%), “промисловці з україно-російських груп”
(25% у березні, загалом 31-53%), “лідери підприємств ВПК, орієнтовані на
коопераційні зв’язки з Росією” (25,6% у березні, загалом 25-36%),
“соціально знедолені верстви населення” (23,1% у березні, загалом
22-39%), “офіцери ЗС” (2,6% у березні, загалом 2-10%) та інші групи
(2,6% у березні, загалом 2-7%). Головним прихильником інтеграції з
Заходом аж до вступу в НАТО експерти безперечно називають “правих у ВР”
(81,6% у березні, загалом 68-88%). Оцінка ж щодо зацікавленості “лідерів
фінансово-бан ківського бізнесу” постійно зазнає значних коливань – від
28% до 66,7% експертів і не має однозначності. Так, у грудні 1997 р. цю
групу відзначило 56,1%, а в березні 1998 р. – 28,9% експертів. Експерти
також відзначають певну прихильність до інтеграції із Заходом таких груп
як “центристи у ВР” – 26,3% у березні (загалом 30-40%), “бізнесменів
середнього рівня” – 21,1% у березні (загалом 26-35%), “верхівки МО,
генералітету” – 18,4% у березні (загалом 16-28%), “виробників зброї та
спецтехніки” – 13,2% у березні (загалом 2-15%), “лідерів підприємств
ВПК” – 7,9% у березні (загалом 4-17%). Зовсім не були згадані групи
“офіцерів ЗС” та “керівників військових навчальних закладів”, хоча
раніше вони привертали до себе деяку увагу (2-7%).

Експертна оцінка внутрішніх чинників формування політики в сфері
національної безпеки

Протягом 1997 року експерти дещо вище оцінювали рівень довіри та впливу
лідерів еліт на керівників державних структур, які відповідають за
зовнішню політику України та за її оборонну політику. У грудні загальний
рівень довіри лідерів еліт до керівників зазначених структур коливається
рівно поміж “середнім” та “низьким”, тоді як у березні більше наближався
до “низького”. Загалом рівень довіри оцінюється нижче, ніж рівень
впливу. Рівень впливу лідерів еліт на структури, що відповідають за
зовнішню політику, за оцінками експертів від початку (від березня) був
дещо вищим, ніж на структури, що відповідають за оборонну політику
України. Але незважаючи на те, що з березня оціночні показники по обох
цих напрямах поліпшилися, з певними коливаннями у вересні, в грудні ця
різниця залишилася. За підсумковими даними загальний рівень впливу
лідерів еліт на керівників державних структур, які відповідають за
зовнішню політику України та її оборонну політику, можна оцінити як
близький до “середнього”, а у випадку із зовнішньополітичними
структурами – як такий, що дорівнює “середньому”, тоді як у березні він
був ближчим до “низького”.

Також дещо зростав від березня, але не суттєво, рівень підтримки
військовими політики керівництва держави. Втім, і в грудні він
розцінювався як проміжний між “середнім і низьким” (у березні він був
переважно “низьким”).

Можна зробити припущення, що оціночні результати, пов’язані зі станом
Збройних Сил і рівнем довіри до урядовців, відповідальних за військову
сферу і військову політику, мають нетривкий і дещо суб’єктивний
характер. Це пояснюється як складними проблемами Збройних Сил у цілому,
так і непевністю перспектив реформування армії. Так, за 1991-97 рр.
Збройні Сили України було скорочено на 400 000 осіб, у тому числі
кадрових військових – на 70 тисяч осіб. Це скорочення тривало і 1998 р.,
впродовж якого передбачалося скорочення 17 000 тільки кадрових
військових.

Водночас складне становище армії пояснюється й тим, що впродовж останніх
років Збройні Сили не отримували достатнього фінансування. В законі “Про
державний бюджет України на 1998 рік” асигнування на національну оборону
вперше за останні роки зросли більше, ніж на 200 млн гривень – до межі в
1 678 269 000 гривень. У 1998 р. вони становили 6,855% бюджетних
видатків.

Стосовно відмінностей між регіонами (ставлення регіональних еліт до
політики керівництва держави, рівень розбіжностей у становищі різних
регіонів країни та особливості їхнього загального ставлення до урядового
політичного курсу) відповіді експертів були досить неоднозначні, однак
переважала думка, що ці аспекти “залишаються без змін” – у червні та
грудні таку думку поділяли 36,6%. Натомість 29-24% опитаних вважали, що
регіональні відмінності “нівелюються”, і 27-19% – що вони
“поглиблюються”. У березні та вересні 45% та 56% опитаних вважали, що
регіональні розбіжності залишаються без змін, 19-14% – що ці відмінності
“нівелюються”, і 29-19% – що вони “поглиблюються”.

У березні 1998 року за оцінкою експертів спостерігалося тотальне
зниження рівнів довіри та впливу найбільш впливових лідерів еліт щодо
керівників державних структур, що відповідають за зовнішню політику та
за оборонну політику України. І якщо в грудні ці показники, що свого
часу підвищилися, були близькі або дорівнювали “середньому” рівню, то
зараз вони близькі або дорівнюють “низькому” рівню.

У грудні 1997 р. дещо підвищилася, але не суттєво, і трималася на тому ж
рівні “підтримка військовими політики керівництва держави”, що
коливається поміж “середнім” і “низьким”. Прогрес України у сфері
просування на ринки зброї привів до зростання шансів подолання сучасної
стагнації ВПК України. У березні 1998 року 39% експертів вважали
передумови для цього “посередніми” (26% у грудні 1997 р.), 44% –
низькими (47%), 14% – нульовими (21%).

Передвиборча невизначеність, гра політичних сил вплинули на зростання
оптимізму експертів щодо перспектив встановлення в країні ефективної
системи цивільного контролю за діяльністю Збройних Сил, такі перспективи
вважають “посередніми” 35% (21% у грудні 1997 р.), “низькими” – 49% (67%
у грудні 1997 р.).

Стосовно відмінностей між регіонами у ставленні до зовнішньої політики,
то у березні 1998 р. збільшилася кількість експертів, які вважають, що
вони поглиблюються – 33,3% (у грудні – 19,5%), і зменшилася вага тих,
хто вважає, що відмінності між регіонами нівелюються – 17,9% (у грудні –
24.4%). Майже так само як і раніше, 38,5% експертів (у грудні – 36,6%)
вважають, що відмінності між регіонами залишаються без змін.

Показники впливу та довіри лідерів еліт як до керівників, які
відповідають за зовнішню політику, так і до керівників, що відповідають
за оборонну політику України, як вже зазначалося, значно знизилися в
березні цього року. Оцінки в цілому майже дорівнювали “низьким”. При
цьому оцінки впливу були дещо вищими, ніж оцінки довіри (?!).

У червні 1998р. рівень впливу та довіри лідерів еліт дещо зріс за всіма
показниками, втім не сягнув навіть середньої відмітки. Експерти
аналогічно оцінюють поміж “середнім” та “низьким” рівень впливу як на
керівників державних структур, які відповідають за оборонну політику,
так і на тих, які відповідають за зовнішню політику України. Між собою
різняться оцінки довіри. Рівень довіри лідерів еліт до керівників
державних структур, що відповідають за зовнішню політику України, вищий,
ніж рівень впливу, і наближається більше до “середнього”. Він також
вищий, ніж рівень довіри лідерів еліт до керівників державних структур,
що відповідають за оборонну політику України. Останній за оцінкою
наближається до “низького” й нижче, ніж рівень впливу.

Відмінності між регіонами у ставленні до зовнішньої політики України, на
думку 50% експертів, влітку 1998 р. “залишаються без змін” (у березні –
38,5%); тільки 12,5% вважають, що вони “поглиблюються” (майже втроє
менше, ніж у березні – 33,3%) та 27,5% – що вони “нівелюються” (в
березні – 17,9%). 10%, як і раніше, не визначилися. Припускаємо, що
основою для висновку про масштабніше поглиблення відмінностей з цих
питань була на той час (навесні) передвиборча кампанія, коли повсюди
відбувалися дебати з питань, чого саме хочуть у регіонах від
геополітичної орієнтації країни. Після виборів пішли у небуття зазначені
розбіжності.

За оцінками експертів, ситуація стосовно зовнішньої безпеки України у
червні 1998р. порівняно з березнем 1998 р., коли рівень стурбованості
експертів досяг значного рівня, стала спокійнішою: лише 15% експертів
вважають, що існує загроза територіальній цілісності України (в березні
– 40,5%). Натомість 50% експертів продовжували відчувати напругу й
очікували “виникнення загрози у будь-який момент” (у березні – 29,7%).
Таким чином, занепокоєння щодо зовнішньої безпеки України не минуло, а
стало певною мірою прихованим. Про те, що наявної загрози немає, і є всі
передумови запобігти її виникненню, зазначило лише 15% експертів (у
березні – 24,3%). Думки про те, що “виникнення загрози слід чекати через
1-2 роки” або “через 3-5 років”, дотримуються відповідно 7,5% та 12,5%,
а кожне з таких тверджень не набирає більше ніж по 2-7% експертів.

Влітку 1998 р. більшість експертів оцінюють стан міжнародної безпеки
України як “незмінний” – 65,9%. У березні таку думку поділяли 43,6%
експертів. Тоді ж вагомим було твердження про те, що стан міжнародної
безпеки України “погіршується”, про це зазначило 41,0% експертів. Зараз
кількість таких зменшилася більше ніж удвічі – 17,1% експертів. Тих, хто
вважає, що він “покращується” – лише 9,8% (у березні – 12,8%). Експертна
оцінка свідчить також про відсутність останнім часом будь-яких значних
зрушень у стані міжнародної безпеки і в Європі – 68,3%. Тільки 9,8%
експертів вважають, що він “покращується” (в березні вдвоє більше –
20,5%), а 19,5% експертів – що він “погіршується” (в березні – 25,6%).

При цьому експерти вважають, що рівень міжнародних гарантій безпеки
України від початку року продовжує знижуватися й оцінюють його близько
до “низького”, хоча до того оцінки впевнено зростали і майже досягли
“середнього” рівня. Визначальними у забезпеченні міжнародної безпеки
України, як і раніше, на їхню думку, залишаються економічні фактори
(61%), а вже потім – політичні (43,9%) та інші (не більше 10%). Так само
за своєю вагою економічні фактори (78%) переважають усі інші (які разом
становлять близько 17%) у забезпеченні обороноздатності України.
Відповідно й боєздатність Збройних Сил продовжує погіршуватися, вважають
переважна більшість експертів (70%, у березні – 79,5%). У червні
порівняно з березнем дещо змінилася у бік підвищення “міра, якою Україна
може покладатись у забезпеченні національної безпеки на власні Збройні
Сили”, але оцінка так само коливається поміж “середньою” та “низькою”,
тепер ближче до “середньої” (у березні оцінка значно впала, наближаючись
до “низької”).

В цілому зовнішньополітичний курс України у червні 1998 р. експерти
вважають більш стабільним, виваженим і передбачуваним порівняно з
березнем. На початку року показники за цими характеристиками помітно
знизилися, та майже рівною мірою наблизилися до “низької” оцінки. Влітку
1998 р. оцінки суттєво підтягнулися до “середніх”. Є підстави вважати,
що на стан цих показників позитивно вплинули енергійні кроки нового
керівництва МЗС України та можливо навіть більшою мірою, – очікування,
пов’язані з подальшою його діяльністю.

За експертними оцінками, східний та західний інтеграційні процеси знову
рушили у зворотних напрямках порівняно з відповідними векторами у
березні. Це ставить під сумнів саме стабільність і виваженість
зовнішньополітичного курсу України, оскільки важко визначити якусь певну
тенденцію. Відбуваються коливання інтеграційних векторів (отже, і
геополітичних орієнтацій країни), яким притаманний нетривалий характер
(коротка амплітуда). Посилення процесу інтеграції України у східному
напрямку – з Росією, СНД, що відзначалося у січні-березні 1998 р.,
змінилося на значне послаблення цього процесу у квітні-червні.
Підкреслимо, якщо в березні оцінка стану цього процесу суттєво
наблизилася до “середньої”, то тепер вона наближається до “нульової”.
Натомість дещо посилився процес інтеграції у західному напрямку – з
НАТО, ЄС та ін. Показник цього процесу знизився як ніколи за часи
моніторингу (з початку 1997 р.) у березні 1998 р., і зараз все ще
оцінюється експертами як “повільний”. Найбільші позитивні зміни,
порівняно з іншими напрямками, відбуваються влітку 1998 р. у процесі
інтеграції України до регіону Чорного моря (ЧЕС), оцінка стану якого від
початку минулого року постійно зростає, коливаючись поміж “середньою” та
“повільною”. Натомість, від початку цього року почала зменшуватись
інтенсивність процесу інтеграції України до регіону Центральної Європи.
Стан зазначеного процесу оцінюється більшістю експертів як “повільний”.
Можна констатувати, що експерти мають рацію – з їхніх оцінок
вимальовується картина деякого вакууму навколо України. Наголосимо, що
її інтеграційний (у будь-якому напрямку) потенціал аж ніяк не
визначається зусиллями української дипломатії, а є прямим наслідком
становища всередині країни – політичного, економічного, соціального.

Серед української політичної еліти вирізняються певні групи, які є
прихильниками інтеграції України у західному або східному напрямках.

Найбільше зацікавленими в інтеграції з Росією, аж до злиття в єдину
державу, експерти вважають влітку 1998 р. “проросійськи налаштованих
політиків” – 70,7% (загалом за останні півтора року 67-88%) та “лівих у
Верховній Раді” – 61,0% (загалом 51-79%). Далі серед прихильників
інтеграції у східному напрямку експерти відзначають “регіональних
лідерів Сходу та Півдня” (загалом 31-36%), “промисловців з
україно-російських груп” (їх частка коливається від 25% до 53%, але вони
тримаються на 3-4-х позиціях) та “соціально знедолені верстви населення”
(загалом 22-39%) – по 9% експертів. Менш значною групою вважаються
“лідери підприємств ВПК, орієнтовані на коопераційні зв’язки з Росією” –
24,4% (загалом 25-36%). Майже не зацікавленою є група “офіцерів ЗС” –
2,4% (загалом 2-10%). Інші групи (у попередніх опитуваннях 2-7%) не
згадуються.

Головним прихильником інтеграції з Заходом аж до вступу до НАТО експерти
безперечно продовжують називати “правих у ВР” – 87,8% (загалом за
останні півтора року 68-88%). Далі експерти постійно відзначають групу
“лідерів фінансово-банківського бізнесу” – 48,8%, хоча оцінка їхньої
зацікавленості є досить неоднозначною (коливається від 28% до 66,7%).
Певною мірою зацікавленими в інтеграції з Заходом експерти вважають
групи “бізнесменів середнього рівня” – 41,3% (загалом 21-35%), та
“центристів у ВР” – 39,0% (загалом 30-40%). Окрім зазначених груп,
експерти також називають “верхівку МО, генералітет” – 17,1% (загалом
16-28%), “виробників зброї та спецтехніки” – 14,6% (загалом 2-15%) та
“лідерів підприємств ВПК” – 4,9% (загалом 4-17%). Зовсім не згадуються
групи “офіцерів ЗС” та “керівників військових навчальних закладів”, хоча
раніше вони привертали до себе деяку увагу (2-7%).

Експерти досить скептично ставляться до потенціалу нової Верховної Ради
– 14го скликання при вирішенні питань зовнішньої та оборонної політики
(зазначимо, що на момент проведення досліджен ня у червні 1998 р.
експертам ще не було відомо, що обидва профільні комітети очолять
представники Комуністичної партії – комітет у закордонних справах та
зв’язках з СНД все той же Борис Олійник, а комітет з питань Національної
безпеки та оборони – Георгій Крючков). Потенціал успішності роботи
першого з зазначених комітетів близько 30 відсотків експертів оцінили як
“середній”, а 70 відсотків – як “низький” або “нульовий”. Ще гірші
очікування щодо роботи другого комітету – “обмежений оптимізм” тут
висловили близько 25% експертів, песимізм – 75%. Відзначимо, що оцінки
потенціалу нової ВР при вирішенні проблем безпеки та оборони навіть
гірші за оцінки дій відповідного комітету ВР 13го скликання у березні
1998 р.

Оцінка стану двосторонніх відносин з іншими державами та угрупованнями

Експерти 1997 року висловлювали однозначну думку щодо країн, з якими
потрібно розвивати відносини у першу чергу. Це Росія, Німеччина, США та
Польща. У березні та червні порядок залишався таким самим, у вересні
Німеччина та Росія йшли услід за США, а в грудні – Росія та Німеччина
услід за США. Польща в цьому плані завжди була четвертою. Слід
зазначити, що певним змінам у першій постійній “трійці” країн
притаманний досить умовний характер, тому що відсоткова різниця між ними
не дуже велика й статистично незначуща. Пріоритетність розвитку
відносин, окрім перших згаданих країн, експерти відзначають також з
Білоруссю у березні і червні та з Канадою- у вересні та грудні.

З іншого боку, саме з цими країнами відносини України, за оцінками
більшості тих же експертів, розвивалися найбільш інтенсивно. Така
ситуація зазначалася впродовж року стосовно всіх згаданих країн, окрім
Росії та Білорусі. В березні експерти відзначали Росію першою (в червні
– другою) серед країн, розвиток відносин з якими був би найбільш бажаним
для України, але останньою серед 24х зазначених країн, відносини України
з якими дійсно успішно та інтенсивно розвивалися.

Непросте ставлення українського зовнішньополітичного середовища до Росії
зумовлене відсутністю будь-якої ейфорії від підписання пакету важливих
документів у травні 1997 р. Перебіг взаємин на державному й урядовому
рівнях зумовлює обережне та до певної міри скептичне ставлення експертів
до перспектив українсько-ро сійських відносин.

У цьому контексті звертає на себе увагу усвідомлення кардинальної
важливості відносин з Росією, з одного боку, та розуміння нестабіль
ності досягнутого врегулювання спірних питань, яке в будь-який час може
змінитися на новий спалах ворожнечі – з другого. Серед експертів, як і
серед політиків (за винятком лівих), домінують дві основні орієнтаційні
групи: прихильники послідовної нормалізації двосторонніх взаємин та
скептики, які вважають встановлення з Росією нормальних і рівноправних
взаємовигідних стосунків практично неможливим.

Білорусь жодного разу не відзначали як країну, з якою успішно
розвивалися двосторонні відносини. В березні 1997 р., за оцінками
експертів, найбільш успішно розвивалися відносини зі США, Польщею,
Німеччиною, Італією та Грузією; в червні – з Польщею, Росією, США,
Румунією, Німеччиною, Угорщиною та Молдовою; у вересні – з Польщею, США,
Росією, Німеччиною, Канадою, Грузією, Ізраїлем та Румунією; в грудні –
зі США, Польщею, Росією, Канадою, Німеччиною, Грузією, Нідерландами та
Кореєю. Вага інших країн за цими показниками була незначною.

Отож, безумовним лідером серед країн за оцінкою інтенсивності та
успішності розвитку відносин у червні та вересні була Польща. Оцінка
стану двосторонніх відносин з нею порівняно з іншими країнами була
найвищою протягом року, окрім березня. Можна сказати, що загальний
рейтинг Польщі почав зростати з червня. У вересні він досяг апогею і в
грудні повернувся майже до початкового (березнево го) рівня. Так, у
червні оцінка двосторонніх відносин з цією країною зросла від 3,90 до
4,13, у вересні – до 4,27, у грудні впала до 4,10 бала. Водночас у
березні та грудні вона друга (відзначають 52-53% експертів) серед країн,
з якими відносини успішно й інтенсивно розвивалися , а в червні та
вересні – перша у такій якості (відзначають відповідно 61% та 73%
експертів). Схожа картина спостерігається і при оцінці її як союзника в
цілому, і як країни, на співробітництво з якою можна покластися при
реформуванні ЗС: у березні та грудні її назвали як союзника 43,9-48,8%
експертів (друга позиція) та 26,8% (четверта та третя позиції) експертів
як країну, з якою слід співробітничати при реформуванні ЗС; у червні
відповідно вже 50% (друга) та 41% експертів (друга); у вересні
відповідно 63,4% (перша) та 40% експертів (друга). Експерти до
останнього часу продовжують надавати високої оцінки, але вже не найвищої
в цілому, діям української дипломатії на міжнародній арені у відносинах
з Польщею: 3,31 бала у березні (перша); у червні-вересні 4,03-3,95
(перша); у грудні 3,90 (друга).

Що стосується Канади, з якою в березні 1997 р. Україна мала найкращі
двосторонні відносини – 4,13 бала за п’ятибальною шкалою (перша), у
червні вона втратила свій рейтинг пріоритетного партнера – 3,80 бали
(п’ята позиція), а з вересня почала їх відновлювати – 4,07 (третя). У
грудні їй це майже вдалося – 4,07 (друга за Польщею, майже не
відстаючи). Та й не дивно, бо услід за США та Польщею у грудні вона
поділяє третє місце разом із Росією (25%) серед країн, відносини з якими
останнім часом успішно та інтенсивно розвивали ся. Тоді як у вересні
Канада була четвертою (18%), а у червні – дев’ятою (7%), у березні
шостою (17%).

Якщо за безпосередньою оцінкою найкращі відносини Україна має з Польщею,
то за іншими показниками у цьому плані безперечним лідером є США,
особливо у березні та грудні. За оцінкою двосторонніх відносин у грудні
1997 р. США (3,83-4,05 бала) загалом посідає лише третє місце (у вересні
– четверте). А за середньою оцінкою успішності реальних дій української
дипломатії у відносинах зі США, що особливо зростала у червні та вересні
(3,50-3,60 бала) та була дещо нижчою у березні та вересні (3,10-3,29
бала), ця країна була другою в березні, третьою в червні, п’ятою у
вересні, четвертою в грудні. Але, як вже зазначалося, у березні та
грудні США були першими серед країн, відносини з якими найбільш
інтенсивно розвивалися (58-61% експертів) і наприкінці року – першими
серед країн, розвиток відносин з якими є найбільш пріоритетним для
України (80-90% експертів у вересні та грудні). Цьому не суперечать і
дані про те, що поміж іншими країнами США насамперед відносять до
союзників України (41-63% експертів), особливо при реформуванні Збройних
Сил (51-63%). Тільки у вересні звернула на себе більшу увагу Польща як
союзник (43-50%, вересень – 64%), що в інших випадках йшла услід за США.

Незважаючи на перерозташування, перша “п’ятірка ” країн, оцінка
двосторонніх відносин з якими є найвищою, протягом року залишається
незмінною. Окрім Польщі, Канади та США, її складають також країни Балтії
(3,80-4,23 бала) та Грузія (3,79-4,05 бала). Особливо порівняно високу
оцінку за станом двосторонніх відносин з Україною країни Балтії мали в
червні та вересні (другі), й українську дипломатію теж найвище оцінили у
цьому напрямку в вересні (треті услід за Польщею та ООН) – 3,68 бала.
Так само країни Балтії відзначають як важливого союзника – услід за США
та Польщею – протягом року (29-44% експертів), окрім червня (21,1%),
особливо в вересні (37%) та грудні (44%).

Майже без відриву від останньої країни з вересня посідає шосте місце
Німеччина (3,95-3,85 бала), у березні-червні – восьма (3,63-3,55 бала).
Й у напрямку відносин з цією країною за оцінкою експертів українська
дипломатія діє набагато успішніше від початку року. Загалом як союзника
експерти не дуже високо оцінюють Німеччину, хоча вище, ніж на початку
року (від 19,5% у березні до 26,8% у грудні). Особливо на неї звертають
увагу як на країну, на яку можна покластися при реформуванні ЗС.

Далі займають місця країни, які залежно від обставин та останніх подій
за оцінками експертів можуть періодично висуватися наперед. Так, у
березні 6-13 місця займали: Ізраїль, Угорщина, Німеччина, Словаччина,
Італія, Чеська Республіка, Молдова, Казахстан – 3,79-3,47 бала;

у червні: Молдова, Азербайджан, Угорщина, Ізраїль, Німеччина, Чеська
Республіка, Словаччина, Казахстан – 3,69-3,33 бала;

у вересні: Німеччина, Угорщина, Азербайджан, Молдова, Чеська Республіка,
Ізраїль, Велика Британія, Республіка Корея -3,95-3,59 бала;

у грудні: Німеччина, Чеська Республіка, країни Бенілюксу, Угорщина,
Фінляндія, Ізраїль, Азербайджан, Республіка Корея – 3,85-3,40 бала.

На останніх позиціях були: країни Близького Сходу та Перської затоки –
28-31 місця (2,91-3,07 бала); Франція – 30-34 місця, лише у грудні –
24-те; країни Латинської Америки – 31-36 місця (2,59-2,97); Білорусь –
33-36 місця, лише у червні – 17-те (2,50-3,18 бала); Румунія – 31-35
місця, лише у червні – 16-те (2,14-3,23); країни
Азійсько-Тихоокеанського регіону – 34-36 місця (2,68-2,85 бала); Росія –
35-36 місця, лише у червні – 25-те (1,56-3,06 бала).

Отже, за експертною оцінкою, з Росією Україна має найгірші стосунки,
незважаючи на те, що у березні та червні Росія була першою серед
“четвірки” країн, розвиток відносин України з якими є найпріоритетнішим,
у вересні третьою, услід за США та Німеччиною, а у грудні – другою за
США. Але, з іншого боку, відносини з нею від червня до останнього часу
порівняно інтенсивно розвиваються – друга у червні за цим показником
(52%), третя у вересні (35%) та грудні (25%) разом з Канадою після
Польщі та США. Хоча в березні експерти зазначали її останньою як таку
(2%). До того ж успішність української дипломатії у відносинах з Росією
на сьогодні (2,74 бала в грудні) оцінюється значно вище (хоча не дуже
високо порівняно з іншими країнами), ніж у вересні (2,39 бала), а тим
більше, ніж у березні (2,07 бала), хоча дещо нижче ніж у червні (3,13).
Певні коливання в експертних оцінках відбулися, безумовно, під впливом
низки угод, що були підписані між Україною та Росією наприкінці травня.
Звертаючись до подій того часу, у червні експертам пропонувалося оцінити
Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та
Російською Федерацією від 31 травня 1997 р. та угоди щодо проблем
розподілу Чорноморського флоту: якою мірою вони відповідають
національним інтересам України. За отриманими результатами, в середньому
їхня оцінка коливалася поміж “середньою” та “низькою”. Серед вад
Договору про співробітництво, підписаного Л. Кучмою та Б. Єльциним,
основними експерти називали 1) декларативність (41,5%), і 2)
підпорядкованість стратегічних інтересів України Росії (29,3%). 53,7%
експертів зазначали “низьку” міру його впливу на позитивні зрушення у
двосторонніх відносинах, 19,5% – вважали міру такого впливу “нульовою”,
22% – “середньою” і тільки 4,9% – “високою”. Основними вадами угод щодо
Чорноморсь кого флоту більшість експертів вважали: 1) збереження
іноземної військової присутності на території України (63,4%), 2)
збереження потенційної загрози територіальній цілісності України
(36,6%), 3) невідповідність курсу на інтеграцію України до європейських
структур безпеки (26,8%). 36,6% експертів зазначили, що ці угоди
“середньою” мірою відповідають національним інтересам України, а 36,6% –
“низькою”, 18,4% – “нульовою” і лише 7,9% – “високою”. Найбільша
кількість експертів – 62,5% у грудні зазначила “позитивне значення”
Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і
Російською Федерацією від 31 травня 1997 р. З іншого боку, за оцінками
експертів, рейтинг Росії та країн СНД як союзників України (12% у
грудні) впав майже вдвічі від березня (відповідно 24% та 22%). Але
водночас Росію услід за США, Польщею та Німеччиною постійно називали
серед країн, на співробітництво з якими Україна зможе покладатися при
реформуванні ЗС, хоча цю думку висловлювали дещо менше, ніж у березні
(15-22% порівняно з 37% у березні).

Оцінюючи зусилля професійної дипломатії в царині реалізації національних
інтересів України, за оцінкою експертів виокремилися чотири найбільш
успішні напрями співпраці. Зокрема ними стали відносини з Польщею, ООН,
НАТО і США. За критерієм успішності дій української дипломатії зазначені
країни та міжнародні організації отримували за п’ятибальною шкалою
наступні оцінки: 3,10-2,95 бала у березні; 4,03-3,50 у червні; 3,95-3,46
у вересні (США – 3,29); 4,10-3,60 у грудні. Також досить високо
оцінювались успішність і ефективність відносин з країнами Балтії та
Німеччиною, особливо в березні та вересні порівняно з іншими державами:
відповідно 2,95-2,93 у березні; 3,28-3,23 у червні; 3,68-3,24 у вересні;
3,45-3,50 у грудні. Найменш ефективними напрямками, за якими експерти
протягом року постійно оцінювали дипломатію нижче за “3” бали, були
відносини з країнами Північної Європи (від 2,60 бала у березні до 2,93 у
кінці року), країнами Близького Сходу та Перської Затоки (від 2,56 до
2,73 бала у березні – вересні та 2,61 – у грудні), країнами
Азійсько-Тихо океанського регіону (2,30-2,63 бала), країнами Центральної
та Південної Америки (у березні – 2,41; від 2,13 у червні до 2,56 у
кінці року) та у відносинах з Росією (2,07-2,74 бала, окрім червня –
3,13). Слід зазначити, що починаючи з червня (на тлі злетів та падінь
рейтингів інших країн) спостерігалося досить впевнене зростання
загального рейтингу ефективності української дипломатії на цих напрямах.

Щодо відносин з країнами СНД в цілому, з європейськими структурами (ЄС
та ін.) та міжнародними фінансовими інституціями (МВФ, Світовий банк,
ЄБРР), то в червні порівняно з березнем спостерігалося помітне зростання
позитивної оцінки дій української дипломатії за зазначеними напрямками,
погіршення стану справ у вересні та знову помірковане покращання
експертних оцінок у грудні. Оцінки експертами діяльності української
дипломатії по згаданих напрямах були меншими за “3” у березні та вересні
й різко зростали в червні та грудні, коли вони були вищими за “3”. Таку
оціночну криву можна спостерігати в цілому, тільки з іншими змінами в
балах, ще за деякими напрямками, зокрема у відносинах з Росією, США,
НАТО та ООН.

Особливо парадоксальним виглядало зростання рівня позитивного сприйняття
урядової дипломатії у відносинах з міжнародними фінансовими установами,
особливо з урахуванням фактичної кризи в стосунках уряду України з МВФ
упродовж 1997 р. По-перше, це стосувалося припинення кредитування за
програмою Stand-by через несвоєчасне ухвалення Верховною Радою бюджету
на 1997 р. По-друге, відмови Ради директорів МВФ надавати Україні
фінансову допомогу за програмою EFF. По-третє, фактичного блокування в
другій половині 1997 р. фінансових позик за програмою Stand-by через
невиконання зафіксованих у Меморандумі про співробітництво між урядом
України та МВФ зобов’язань щодо економічної лібералізації та дерегуляції
підприємницької діяльності.

В свою чергу ефективність роботи Комітету по закордонних справах і
зв’язках з СНД Верховної Ради України експерти оцінювали скоріше як
“низьку”, так само як і роботу Комітету з питань оборони і державної
безпеки ВР України. Водночас слід зауважити, що хоча діяльність цих
комітетів не мала гучного громадського резонансу, насамперед
парламентському Комітету по закордонних справах і зв’язках з СНД випало
нелегке завдання обстоювати інтереси України в Парламентській Асамблеї
Ради Європи в питанні про скасування смертної кари. Це питання було,
зокрема, обтяжене неточністю або навіть відсутністю точної та правдивої
інформації від органів виконавчої влади щодо реального стану з
виконанням в Україні смертних вироків. Внаслідок цього виникла навіть
загроза припинення її участі в діяльності Парламентської Асамблеї РЄ та
інших органах Ради Європи.

У березні 1998 року серед країн, з якими Україні було б варто насамперед
підтримувати та розвивати відносини, експерти називають постійну
четвірку – Росія, США, Німеччина, Польща. У грудні Росія (78%) була
наступною після США (80%), а зараз навпаки – США (72%) йдуть услід за
Росією (80%). Але зміни, що відбулися, не суттєві за відсотками.
Німеччина та Польща набрали у березні 1998 відповідно 62% та 41%, а в
грудні 1997 – 73% та 50% експертів. Інші країни, за оцінками експертів,
не набирають поки що питомої ваги для України. Дотримуючись визнаних
пріоритетів у відносинах з іншими країнами (або, навпаки, визначаючи
пріоритетність за цим показником), Україна найбільш успішно та
інтенсивно розвиває відносини саме з країнами зазначеної четвірки.
Тільки у першу чергу з Польщею (58%), потім Росією (46%), далі США та
Німеччиною (кожна по 33%). Наприкінці минулого року США (58%) були
першими і тепер дещо втратили свій рейтинг, Польща була другою (53%),
Росія разом з Канадою третіми (25%), Німеччина з Грузією четвертими
(23%). Останнім часом за успішністю та інтенсивністю розвитку відносин з
Україною до цих країн наблизилася ще й Корея (24%) (ЗАЗ-ДЕУ!); Канада у
березні за цим критерієм не згадується, а Грузія разом з країнами Балтії
розташува лася на п’ятій позиції (12%). Інші країни не набирають більше
8% або зовсім не зазначаються експертами.

Загалом оцінка стану двосторонніх відносин сьогодні України з різними
країнами порівняно з груднем дещо погіршилася. Особливо це стосується
відносин зі США, які випали з постійної першої п’ятірки та пересунулися
на 13-ту позицію.

Не торкнулася негативна тенденція Грузії, Азербайджану, Китаю,
Республіки Корея та Румунії. А у випадку Молдови, країн Центральної Азії
та особливо Білорусі й Росії оцінки навіть зросли. Отже, до першої
трійки країн, з якими Україна має найкращі відносини (оцінювалися за
п’ятибальною шкалою), так само як і раніше, за винятком США, належать
Польща – 4,03 бала, з помітним відставанням Грузія – 3,89 бала (четверта
в грудні) та Канада – 3,72 бала (друга в грудні). Далі йдуть країни
Балтії, Німеччина, Молдова, що відновила колишню свою шосту позицію з
20-ї, та Республіка Корея, що постійно набирає ваги (відтепер сьома з
13-ої у грудні та 26-ї у минулому березні) – 3,58-3,55 бала. Останню
трійку, що відірвана певною мірою від попередників, складають країни
Близького Сходу та Перської затоки (34-ті, у грудні 28-мі), країни
Латинської Америки (35-ті, у грудні 31-ші) та Іран (36-та, у грудні
33-тя) – 2,64-2,45 бала.

До речі, міру шкоди інтересам України, якої завдала відмова України від
поставки турбін до Ірану (Бушер) в обмін на згоду США дозволити Україні
вступити до РКРТ, експерти розцінили в основному як “високу” – 32,4% чи
“середню” – 38,2%; “низькою” мірою – відповіли 26,5%, а “нульовою” –
2,9%.

Росія та Білорусь, які були з помітним відривом останніми у грудні,
тепер займають відповідно 23-тю (3,16 бала) та 26-ту (3,05 бала)
позиції.

Нагадаємо, що підвищення рейтингу РФ відбувається за умов загального
падіння рівня оцінки стану двосторонніх відносин України з іншими
країнами, їхньої стагнації. Про відносний характер цього покращання
свідчать як зволікання з ратифікацією Українсько-російського договору у
Державній думі, так і оцінка експертами найбільш вагомої події –
підписання у лютому 1998 року Президентами РФ і України Програми
економічного співробітництва на 1998-2007 роки. Тільки один експерт
вважає, що ця Програма високою мірою здатна забезпечити національні
інтереси України, 11,8% експертів – середньою. Натомість 64,7% надали їй
низької оцінки, 20,6 – нульової.

Розглядаючи сьогодні діяльність української дипломатії на міжнародній
арені, експерти також загалом надають їй значно нижчих оцінок, ніж у
грудні, які майже зрівнялися з березневими 1997 року: в середньому на
0,33 бала нижче, ніж у грудні. Особливо це стосується США, НАТО та
міжнародних фінансових інституцій (МВФ, Світовий банк, ЄБРР), в яких
оцінка впала на 0,58-0,72 бала, країн Західної Європи в цілому – на 0,41
бала, тоді як по інших напрямках – на 0,1-0,3 бала. Винятком є напрямок
відносин з Росією, оцінка якого не змінилася від грудня на тлі
загального падіння і зазнала значного покращання від минулого березня
(від 2,07 до 2,72 бала). Втім і за такої ситуації українська дипломатія
найвище оцінюється у напрямках відносин з ООН (3,92 бала) та Польщею
(3,66 бала), далі з помітним відривом розташувалися відносини з
Німеччиною, країнами Балтії, Європейськими структурами та НАТО –
3,27-3,13 бала; з країнами Центрально-Східної Європи – 3,08 бала. За
іншими напрямками відносин діяльність дипломатії оцінюється нижче за
“3”, зокрема зі США (2,72 бала); а найнижче – у відносинах з
міжнародними фінансовими інституціями (2,49 бала). Тобто спроби цих
інституцій “підштовхнути” адміністрацію Л.Кучми та уряд В.Пустовой тенка
до проведення реформ та покарати за “неправильну поведінку” сприймаються
й як невдача дипломатії на відповідному напрямку. Навряд чи це
справедливо.

Водночас порівняно з груднем 1997 р. також значно впала оцінка
ефективності роботи комітету в закордонних справах і зв’язках з СНД
Верховної Ради України, що тепер коливається в основному між “низькою”
та “нульовою”, ближче до “низької”. Не справив належного позитивного
впливу на експертів той факт, що врешті-решт відбулася ратифікація угоди
“Про відкрите небо”.

Отже, за комплексом показників найкращі стосунки з Україною має Польща.
Сьогодні вона лідирує серед країн, які експерти насамперед відносять до
союзників України (57,9%) і займає третю позицію (34,2%) після США та
Німеччини серед країн, на співробітницт во з якими можна покластися при
реформуванні ЗС України. Становище Польщі не суттєво змінилося порівняно
з попереднім роком на відміну від США, відносини з якими за експертними
оцінками останнім часом зазнали певного погіршення. Відповідно дещо впав
рейтинг США як союзника – від 51,2% у грудні до 39,5% у березні (друга
позиція після Польщі). Але при цьому США, вважають експерти, продовжують
залишатися провідною країною, на яку може розраховувати Україна у
реформуванні власних ЗС.

Серед основних союзників України також називаються Рада Європи (31,6%),
Німеччина (26,3% – четверта; у військовому будівництві та реформуванні
ЗС – друга услід за США – 36,8%), країни Балтії (23,7%, п’яте місце),
ОБСЄ (21,1%, шосте) та Росія (21,1%, шоста; у військовому будівництві та
реформуванні ЗС – четверта після США, Німеччини та Польщі – 15,8%). НАТО
та СНД як союзники поділяють сьому позицію (по 13,3%), а ЄС – восьму
(7,9%). Порівняно з груднем 1997 р. рейтинг країн-союзниць у березні
1998 р. суттєво не змінився, окрім НАТО та країн Балтії, оцінки яких
зменшилися.

Країнами, розвиток відносин з якими є найпріоритетнішим, влітку 1998р.
залишалися Німеччина (85%), Росія (75%), Польща (70%) та США (68%).
Порядок розташування змінився відносно до березня 1998 р., але, з огляду
на відсоткову різницю, це не є суттєвим. У березні, як вже зазначалося,
першою була Росія (78%), услід йшли США (72%), Німеччина (62%) та Польща
(41%). Окрім зазначених, експерти відзначали також Туреччину, Китай та
країни Близького Сходу. У червні – це знову Туреччина та Азербайджан.

Туреччина від початку року постійно підвищує свої показники. Вона
потрапила влітку 1998 р. до четвірки країн, з якими відносини України
розвивалися найбільш інтенсивно останнім часом. Серед них також – Польща
(89%), США (41%), Німеччина (38%). Росія, яка звичайно була четвертою,
поступилася Туреччині (24%), поділивши з Аргентиною п’яте місце (22%). У
січні-березні, нагадаємо, найбільш успішно розвивалися відносини з
Польщею (58%), Росією (46%), США (33%), Німеччиною (33%) та Республікою
Корея (24%).

Залишаючись серед країн, з якими Україні потрібно в першу чергу
розвивати відносини, Росія протягом квітня-червня 1998 р. значно
втратила рейтинг. У червні спостерігається погіршення відносин з Росією
за усім комплексом показників, тоді як у січні-березні спостерігалося
деяке покращання. За оцінкою стану двосторонніх відносин вона опустилася
з 23-го на 34-те місце. Водночас погіршилися відносини і з Білоруссю, за
оцінкою стану яких ця країна знаходиться на 33-му місці (у березні – на
26-му). Відповідно, успіхи української дипломатії на напрямку розвитку
відносин з Росію на тлі загального підвищення оцінки ефективності зусиль
МЗС оцінюються не краще, ніж раніше (передостаннє місце – 2,68 бала за
п’ятибальною шкалою). Також певною мірою знизилася вага Росії як
союзника – від 21,1% (шоста позиція серед усіх країн та угруповань у
березні) до 13,2% (восьма позиція). Від початку року продовжує
знижуватися вага Росії як країни, на співробітництво з якою можна
покластися при реформуванні Збройних Сил України – 12,2% (остання з
усіх, що згадуються експертами), після США, Польщі, Німеччини та Великої
Британії.

За експертними оцінками найкращі відносини Україна постійно має з
Польщею. Вона перша серед інших країн за інтенсивністю та успішністю
розвитку відносин і в першій незмінній за складом “четвірці”
пріоритетних країн, з якими першочергово потрібно розвивати стосунки.
Оцінка стану двосторонніх відносин з Польщею ще зросла й досягла рівня
минулого вересня, коли вона була найвищою – 4,28 бала (за п’ятибальною
шкалою). Як союзник від березня 1998 р. Польща теж перша 71,1% (у
березні – 57,9%). Лише як країна, на яку можна розраховувати при
реформуванні ЗС, вона друга – 36,6% (у березні 34,2%), трохи відстаючи
від США – 48,8% (у березні 65,8%). Відповідно до цих показників
українська дипломатія заслужила своєї на сьогодні найвищої оцінки саме
за розвиток відносин з Польщею – 4,0 бала (рівень минулого червня, коли
бал був найвищим – 4,03); в березні – друге місце (3,66 бала), услід за
ООН (4,10). Втім, розуміючи, що “для танцю потрібно двоє партнерів”, не
слід, з одного боку, відносити всі заслуги в українсько-польських
відносинах на рахунок української дипломатії. З другого – недооцінювати
зусилля дипломатів, які працюють на більш проблемних або конфліктних
напрямах.

Перша “п’ятірка” країн, оцінка двосторонніх відносин з якими протягом
тривалого часу була найвищою – Польща, США, країни Балтії, Канада,
Грузія – дещо змінилася. У березні 1998 р. це сталося через сповзання
США з третього (3,90) на 13-те (3,42) місце. Першу “п’ятірку” тоді
склали: Польща (3,72), Грузія (3,89), Канада (3,72), країни Балтії
(3,58), Німеччина (3,56). Але в червні 1998 р. США відновили свої
позиції і стали другі (3,82), услід за Польщею (4,28). Схожа картина
деякого тимчасового погіршення стосунків зі США, а згодом – відновлення
традиційного вже рівня спостерігал ася й за іншими показниками: оцінка
США як союзника впала з 51,2% (кінець 1997 р.) до 39,5% у березні і
підвищилася до 65,8% у червні 1998 р., – в результаті США стали другими
у цій якості після Польщі. З цими процесами позитивно корелювали оцінки
зусиль української дипломатії на цьому напрямку, що різко впали в
березні 1998 р. порівняно з груднем 1997 р. (з 3,60 до 2,95 бала), і
знову підвищилися в червні (3,42 бала).

Влітку 1998 р. “п’ятірка” лідерів змінилася, оскільки Канада перейшла з
третього (3,72) на десяте (3,61) місце. Вона одна з небагатьох країн,
оцінки стану двосторонніх відносин з якими дещо погіршилися.

Окрім Канади, за оцінками експертів, відбувається деяка стагнація
відносин з Грузією, Словаччиною, Чеською Республікою, Китаєм, Болгарією,
Вірменією, країнами Центральної Азії, Білоруссю та Росією; з іншими
країнами оцінки стану двосторонніх відносин зросли.

Таким чином, першу “п’ятірку” влітку 1998 р. складають, окрім Польщі
(4,28 бала) та США (3,82 бала), ще країни Балтії (3,76), Ізраїль (3,76)
і Грузія (3,71). Країни Балтії теж трохи понизили свій рейтинг у березні
(від 3,85 до 3,58 бала), і підвищили у червні, що позначилося й на
оцінках роботи української дипломатії у відносинах з ними. Країни Балтії
як союзники України зберегли у червні п’яте місце – після Польщі, США,
НАТО, Німеччини (21,1% експертів вважають країни Балтії нашими
союзниками).

Наступну “п’ятірку” за оцінкою стану двосторонніх відносин з Україною,
на думку експертів, влітку 1998 р. складають Азербайджан, Республіка
Корея, Німеччина, Угорщина, Канада (3,68-3,61 бала). Вони небагато
поступаються країнам першої “п’ятірки”. У березні до другої п’ятірки
входили Молдова, Республіка Корея, Азербайджан, Ізраїль, країни
Бенілюксу (3,56-3,46 бала).

На останніх позиціях у червні 1998 р. розташувалися Білорусь, Росія,
країни Азійсько-Тихоокеанського регіону, Іран (2,80-2,53 бала); у
березні 1998 р. “аутсайдерами” були країни Близького Сходу та Перської
Затоки, країни Латинської Америки, Іран (2,64-2,45 бала).

Оцінки успішності реалізації українською дипломатією на міжнародній
арені національних інтересів України, так само як оцінки інтенсивності
та успішності розвитку двосторонніх відносин з іншими країнами, різко
впали у березні 1998 р. (в цілому від 3,20 до 2,87 бала), але зросли в
червні (3,08 бала), за винятком деяких напрямів. Оцінки експертів
знизилися або залишилися такими ж щодо роботи МЗС по таких напрямах: у
відносинах з Росією; країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону; ООН;
Європейськими структурами (ЄС і т.д.) Найвищі оцінки влітку 1998 р.
дипломатія отримала за розвиток відносин з Польщею (4,0 бала), ООН
(3,67), НАТО (3,54), Німеччиною (3,44), США (3,42), країнами Балтії
(3,33). Найнижчі оцінки, як і в березні, отримали напрямки відносин з
країнами Близького Сходу та Перської затоки, Латинської Америки та
Азійсько-Тихооке анського регіону (2,71-2,51; у березні – 2,57-2,38).

Вагомими союзниками , як вже зазначалося, для України насамперед
залишаються Польща – вважають у червні 1998 р. 71,1% експертів (в
березні – 57,9%) та США – 65,8% (в березні – 39,5%). Рада Європи
(15,8%), яка була в березні третьою (31,6%), помінялася місцями з НАТО
(34,2%), яке було в березні сьомим (13,2%). Важливими союзниками
експерти продовжували вважати також Німеччину (28,9%, у березні –
26,3%), країни Балтії (21,1%, у березні – 23,7%) та ОБСЄ (21,1%, у
березні – 21,1%). У військовому будівництві, так само як і раніше, на
думку експертів, можна покластися на співробітництво з США (48,8%, у
березні – 65,8%), Польщею (36,6%, у березні – 34,2%) та Німеччиною
(26,8%, у березні – 36,8%). Але у червні 1998 р. вдвоє збільшився
відсоток експертів, які поділяють думку, що “таких країн немає” – 31,7%
(у березні – 15,8%).

Відповідно міра, якою Україна має покладатися на своїх союзників у
реалізації зовнішньополітичних цілей, за оцінкою експертів, продовжувала
знижуватися, наближаючись до “низької”. Це при тому, що залежність
України від різних держав та угруповань, вважають експерти, у
квітні-червні 1998 р. посилилась, опинившись уже між “високою” та
“середньою”, ближче до “середньої” (у грудні 1997 р. спостерігалося
деяке послаблення залежності, але воно не переросло у тенденцію), і
Україна змушена буде дедалі більше підпорядковува тись їхнім наказам та
очікуванням, навіть якщо це суперечить її національним інтересам. Кажучи
відверто, не може не викликати занепокоєння міжнародне становище
України, яке характеризується, з одного боку, процесом деякої
“вакуумізації” з точки зору інтеграційних процесів у сучасному світі, а
з другого – зростанням залежності від інших країн, серед яких далеко не
всіх можна вважати надійними союзниками.

Параметри та бажані напрями співробітництва між Україною та НАТО

Результати опитувань 1997 року свідчать про наявність стійкої
“пронатівської” орієнтації серед експертів (зовнішньополітичної еліти).
Починаючи з березня ситуація майже не змінилася: прихильники “вступу
України до НАТО незалежно від інших країн” протягом року постійно
складали близько половини експертів із незначними коливання ми (від
46,3% до 51,2%). Причому, за останніми даними, у вересні та грудні 1997
р. їх стало трохи більше, ніж було у березні та червні. І якщо до того ж
врахувати прихильників “вступу до НАТО разом із країнами СНД”, які
складають загалом 5-7%, то можна сказати, що орієнтація на вступ до НАТО
є домінуючою серед експертів (54,7% – у березні; 53,4% – у червні; 55,2%
– у вересні; 58,5% – у грудні).

В цілому, за оцінкою експертів, процес інтеграції України в західному
напрямку – з НАТО, ЄС та ін. від березня почав постійно уповільнюватися,
і така ситуація тривала до останнього часу. В грудні процес інтеграції в
зазначеному напрямку знову почав набувати інтенсивності, і загалом
наприкінці року, як і в березні, наближався скоріше до “середньої”
оцінки, ніж до “низької”.

Разом з тим, за оцінкою успішності реалізації українською дипломатією
національних інтересів України на міжнародній арені у відносинах з НАТО,
спостерігалася дещо схожа ситуація. Після значного підвищення середнього
балу за цим показником у червні – від 2,95 до 3,60 за п’ятибальною
шкалою (у червні взагалі спостерігалося підвищення оцінок майже по всіх
напрямах), у вересні оцінка починає дещо знижуватися – 3,46 бала, а в
грудні знову підвищується, сягаючи 3,71 бала. Порівняно з іншими
напрямами, у відносинах з НАТО українська дипломатія отримувала високу
оцінку, зокрема в червні – найвищу після Польщі; у березні – після
Польщі та США; у вересні – після Польщі, ООН та країн Балтії; у грудні –
після ООН та Польщі.

З цими результатами збігається й оцінка НАТО як союзника, на якого може
розраховувати Україна. Зростаючи вдвоє у червні (47,4% експертів
відзначили цю організацію, а 24,4% – у березні), так само майже вдвоє
оцінка падає у вересні (26,8%) і знову зростає у грудні (34,1%). Взагалі
ж НАТО протягом року за підсумковими оцінками займає четверту позицію
серед країн та міжнародних угруповань, які експерти насамперед відносять
до союзників України, – услід за США, Польщею та країнами Балтії.

Про поліпшення відносин з НАТО у грудні також свідчить і те, що жоден
експерт не зазначив, що “співробітництво з НАТО взагалі не потрібне”.
Тоді як раніше таку думку постійно висловлювали близько 10-12%
експертів.

Причини поліпшення ставлення експертів до НАТО та до всього комплексу
відносин України з цим союзом полягали насамперед у початку восени 1997
р. фази практичної співпраці, а також у доволі ефективній діяльності
Інформаційного центру НАТО в Україні в сфері паблік рілейшнз. Можна
також зазначити роль чинника міжнародної, європейської безпеки, який
почав виявлятися насамперед у вигляді певного, доволі відчутного впливу
на врегулювання і гармонізацію міждержавних відносин у
Центрально-Східній Європі. Подальшу роль цього фактора важко
прогнозувати зі значною певністю, проте на першій, підготовчій фазі
розширення НАТО на Схід, яка розпочалась після Мадридського самміту в
липні 1997 р., Альянс очевидно відіграє істотну стабілізуючу роль, що
об’єктивно відповідає інтересам України.

16 грудня у Брюсселі відбулося перше засідання спільної Комісії
Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Комісія розглянула
стан виконання Хартії та схвалила Робочий план виконання Хартії про
особливе партнерство між Україною та Північноатлантич ним Альянсом на
1998 р. Офіційна мета роботи комісії полягає в імплементації Хартії про
особливе партнерство, підписаної 9 липня 1997 р. в Мадриді. Генеральний
секретар НАТО Х. Солана висловив сподівання, що Хартія про особливе
партнерство буде імплементована ще до кінця 1998 року.

Комісія працюватиме над питаннями співробітництва в галузі європейської
безпеки, військового співробітництва, виконання спільних миротворчих
операцій, ядерного роззброєння, взаємовідповідності військових доктрин
України та НАТО, проведення спільних семінарів з питань військової та
економічної безпеки України. Під час засідання комісії міністр України з
питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від
наслідків Чорнобильської катастрофи Валерій Кальченко та генеральний
секретар НАТО Хав’єр Солана підписали Меморандум про взаєморозуміння в
галузі планування при надзвичайних ситуаціях цивільного характеру та
готовності до катастроф між МНС України і НАТО.

Крім того, оскільки в 1997 р. Угода про співробітництво і партнерство
між Україною і ЄС не набула чинності, Хартія з НАТО стала першим
документом, який чітко зафіксував європейську та євроатлантичну
причетність України.

Загалом протягом 1997 року в співробітництві України з НАТО
найпріоритетнішими напрямами експерти вважали “надання додаткових
гарантій безпеки України” з боку НАТО та “створення передумов для вступу
України до НАТО в перспективі”. Вага цих напрямів з березня поступово
знижувалася: з 57,1% у березні до 41,5% експертів у грудні щодо першого
та з 54,8% до 39% експертів щодо другого. Але це не завадило їм
залишитись найважливішими. Експерти не надто високо оцінили міру
здатності Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО, підписану
9 липня 1997 р. у Мадриді, забезпечити національні інтереси України.
51,3% експертів визначили її відповідність цьому критерію як “середню”,
а 33,3% – як “низьку”. “Високою” її вважали 5,1%, а “нульовою” – 10,3%
опитаних. Основними вадами Хартії вважалися передусім “відсутність
дієвих гарантій безпеки Україні з боку НАТО” – 58,5% та “відсутність
гарантій інтеграції України до європейських структур безпеки” – 39%
експертів.

Далі йшов такий напрямок як “пряма допомога у здійсненні військової
реформи”, який займав третю позицію у березні й червні та четверту у
вересні й грудні, поступившись іншим. Загалом його відзначали 30-35%
експертів. Наступний напрямок співробітництва, який стосувався
“узгодження політичного курсу в зв’язку з розширенням НАТО на Схід”,
значною мірою втратив своє значення в грудні із-за очевидного зменшення
його актуальності внаслідок з’ясування обставин першої фази розширення
НАТО. Це відображало спосіб, у який почало реалізовуватися рішення про
розширення – без будь-яких практичних кроків щодо кандидатів до НАТО
другої та третьої черги. Раніше ця проблема перебувала в центрі уваги і
викликала занепокоєння від 28,6% опитаних у березні до 37,5% – у вересні
і посідала четверту позицію (у вересні навіть третю). На тлі загального
підвищення рейтингу НАТО у грудні цей напрям (“узгодження політичного
курсу у зв’язку з розширенням НАТО на Схід”) відзначили лише 19,5%
експертів, і тепер він посів разом з такими напрямами співробітництва як
“узгодження військово-тех нічної політики та підтримка ВПК” і
“підготовка кадрів” 8-10 місця. Натомість третє місце у грудні посів,
набувши поступово протягом року популярності, такий напрям
співробітництва як “торгівля зброєю, спецтехнікою, послугами
військово-технічного призначен ня”, якому раніше експерти надавали лише
передостанні позиції. У березні його відзначали 11,9%, у червні – 15%, у
вересні – 22,5%, у грудні його відзначили 36,6% експертів (це означає
відповідно десяте, дев’яте, сьоме та третє місця).

Майже не змінював свого рейтингу протягом року напрям “спільної розробки
концептуальних засад”, який набирав 25-29% і займав 5-6 місця. Таку ж
позицію у вересні та грудні, за оцінками експертів, зайняв напрямок
“участь у миротворчих операціях” (27,5-29,3%), піднявшись з 6-8-го місця
(16,7%) у березні та з 8-го (15%) у червні. Також трохи вище ніж у
попередніх опитуваннях експерти оцінюють у грудні пріоритетність
напрямку “спільних навчань” – 22,0%, що означає сьому позицію. Тоді як у
березні – 16,7% (6-8 місце), у червні – 7,5% (11-те місце), у вересні –
15% (9-те місце). Як уже зазначало ся, такі напрямки співробітництва як
“узгодження військово-техніч ної політики та підтримка ВПК” і
“підготовка кадрів” поділяють у грудні разом із напрямком “узгодження
політичного курсу у зв’язку з розширенням НАТО на Схід” 8-10 місця
(19,5%). Загалом протягом року вони не набирають значної ваги. Напрямок
“узгодження військово-технічної політики та підтримка ВПК” зазначають
14-22%, а “підготовка кадрів” – 16-19% експертів, що загалом означає
останні та передостанні позиції серед рейтингованих.

Безперечно, на погляди експертів значно вплинуло підписання Хартії про
особливе партнерство між Україною та НАТО, яке відбулося 9 липня 1997 р.
у Мадриді. У червні експертам запропонували охарактеризувати майбутній
документ про співробітництво між НАТО й Україною. Насамперед експерти
бажали б, щоб це був юридично зобов’язуючий договір із чіткими
обов’язками та правами учасників (57%). Тільки 9,5% експертів вважало,
що він взагалі не потрібний. Стільки ж заявило, що це буде політична
декларація, яка не вимагає затвердження Верховною Радою. 14,5% експертів
відзначало, що він повинен бути таким само, як між НАТО та Росією. 9,5%
не визначилися у своєму ставленні до його змісту. Серед положень, які
мають увійти до тексту документа, більшість експертів зазначила як
необхідні:

Ї участь України у прийнятті рішень НАТО, які торкаються її інтересів
(78,9% експертів);

Ї заборона розміщування ядерної зброї на території країн – нових членів
НАТО (53,3% експертів);

Ї зміна положень Договору про звичайні сили в Європі з урахуванням
інтересів України (питання флангових обмежень та ін.) – 47,4% експертів.

Після підписання Хартії, як уже згадувалось, у вересні експерти
оцінювали міру, якою документ здатний забезпечити національні інтереси
України. Загалом оцінка коливається між “середньою” (51,3%) та
“низькою”(33,3%). Основними вадами Хартії експерти вважають передусім
“відсутність дійових гарантій безпеки Україні з боку НАТО” – 58,5%,
“відсутність гарантій інтеграції України до європейських структур
безпеки” – 39,0% та “декларативність” – 34,1%.

Втім у грудні 1997 р. експерти досить високо оцінили “позитивність”
Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО; її відзначили 55%
експертів (друга позиція серед найбільш вагомих міжнародних досягнень
України у 1997 р.!).

Навесні 1998 року найпріоритетнішими напрямками співробітниц тва з НАТО
продовжували залишатися, по-перше, “надання додаткових гарантій безпеки
України – 47,4% експертів (постійно перший); по-друге, такий напрямок як
“створення передумов для вступу України до НАТО в перспективі” – 44,7%
експертів (постійно другий). Третю позицію займає “пряма допомога у
здійсненні військової реформи” – 42,3%”, яка завжди посідала 3-4
позиції. У грудні набув популярності такий напрям співробітництва як
“торгівля зброєю, спецтехнікою, послугами військово-технічного
призначення”, якому раніше експерти надавали лише передостанні місця,
його відзначили 36,6% осіб (третій), зараз – четверте місце – 26,3%. 5-6
позиції займають напрямки “узгодження політичного курсу у зв’язку з
розширенням НАТО на Схід” та “участь у миротворчих операціях” – по
23,7%. Напрямок “спільної розробки концептуальних засад військової
політики” та “узгодження військово-технічної політики” займають 7-8
позиції – по 21,1%. Напрямок “підготовки кадрів” залишається 9-м –
18,1%. Дещо втратив свій рейтинг такий напрямок співробітництва з НАТО
як “спільні навчання” – десятий (10,5%), який у грудні був сьомим
(22,0%). Те, що “співробітництво з НАТО взагалі не потрібне”, зазначили
двоє експертів. Загалом визначені пріоритети співробітництва з НАТО
суттєво не змінилися від грудня.

Разом з тим за оцінками експертів навесні 1998 року рейтинг НАТО значно
впав, на відміну від грудня. Процес інтеграції України у напрямку з НАТО
значно уповільнився, а рейтинг цієї організації як союзника знизився від
34,1% (четверта позиція) до 13,2% (сьома, передостання позиція). До того
ж помітно нижче, ніж у грудні, особливо порівняно з іншими країнами та
організаціями, експерти оцінювали зусилля української дипломатії у
напрямку відносин саме з НАТО.

За результатами червневого опитування 1998 р., орієнтація на вступ
України до НАТО продовжує стверджуватися. У березні 1998 р., як уже
зазначалося, за низкою показників експерти свідчили про деяке погіршення
відносин України з НАТО. У червні зазначена орієнтація знов стала
переважаючою – 55% експертів є її прихильника ми (у різних варіантах).

Як зазначила більшість експертів, незважаючи на певні коливання, триває,
але досить “повільно”, процес інтеграції України в західному напрямку –
з НАТО, ЄС та ін. З березня 1998 р., коли оцінка стану цього процесу
значно впала, наблизившися до “повільної”, ситуація майже не
покращилася.

Разом з тим вона й не погіршилася. За оцінкою НАТО як союзника , на
якого може розраховувати Україна, – навіть поліпшилася, вірніше-
повернулася до звичайної влітку 1998 р. У березні було помітним дещо
песимістичне ставлення експертів до відносин України з цією
організацією: оцінки впали з 34,1% до 13,2%. А в червні 34,2% експертів
знову віднесли НАТО до наших союзників. (Приблизно аналогічно оцінки
знижувалися у березні та знов підвищувалися у червні минулого року). Як
союзник НАТО звичайно посідає 3-4 позицію, услід за Польщею, США, інколи
країнами Балтії, і лише в березні був сьомим (разом з СНД), поступившись
Раді Європи, ОБСЄ та Росії.

За оцінками влітку 1998 р. Україна “низькою” мірою має розраховувати на
союзників, але все-таки змушена це робити (поміж “середньою” та
“високою” мірою).

Відповідно значно вище, ніж у березні, експерти оцінюють успіхи
української дипломатії в атлантичному напрямку – 3,54 бала в червні 1998
р. (так само їй це вдавалося й у червні минулого року, у часи підписання
Хартії Україна-НАТО). Ця оцінка майже найвища – після Польщі (4,0) та
ООН (3,67).

Загалом експерти відзначають необхідність співробітництва України з
НАТО. Існує певна група, що не бачить можливостей у цьому напрямку і
вважає співробітництво непотрібним . Але така думка загалом не набирає
більше 5-7% (у минулому році – не більше 10-12%) і перебуває на десятій
позиції. До останнього моменту найпріоритетнішим (першим) напрямом у
співробітництві України з НАТО більшість експертів вважала “надання
додаткових гарантій безпеки Україні”. Від березня 1997 р. (57,1%) така
думка мала все менше прихильників – до 47,4% у березні 1998 р. та 36,6%
у червні ц.р.

Отримання таких гарантій Україною ставало все більш примарним, отже,
вони займають відтепер лише третю позицію серед бажаних аспектів
співробітництва з НАТО. Натомість першим (51,2%) влітку 1998 р. став
напрям “створення передумов для вступу України до НАТО в перспективі” ,
який раніше завжди був другим (у березні 1998 – 44,7%, 54-39% – у 1997
р.). У свою чергу на другій позиції (48,8%) влітку 1998 року опинився
напрям “прямої допомоги у здійсненні військової реформи” (він раніше був
третім та четвертим і набуває ваги лише від початку цього року: 42,1% –
у березні 1998 р., а до того – 30-35%). Четверту позицію (34,1%) за
пріоритетністю у квітні-червні ц. р. займає необхідність “узгодження
політичного курсу у зв’язку з розширенням НАТО на Схід”. Оцінка
важливості цього напряму є досить неоднозначною і постійно зазнає певних
коливань – у березні він був п’ятим-шостим (23,7%), а ще раніше займав
від третьої до дев’ятої (останньої) позиції (19-37%). Від минулого
березня впевнено набирає ваги з десятої позиції (11,9%) напрям “торгівлі
зброєю, спецтехнікою та послугами військово-технічного призначення”,
який у червні 1998 р. сягнув п’ятої позиції (29,3%), у березні був
четвертий (26,3%). Шосту позицію (22%) майже незмінно займає напрямок
“спільної розробки концептуальних засад військової політики” , який у
березні був сьомим (21,1%), а до того постійно п’ятим-шостим (25-29%).
Сьому позицію (19,5%) обіймає напрям “підготовки кадрів”, що в цілому є
його найвищим досягненням, бо в березні він був дев’ятим (18,1%), а
загалом раніше посідав сьомі-десяті позиції (12-19%). Протягом минулого
року поступово набирає ваги напрям “участі у миротворчих операціях” –
від восьмої (16,7%) до п’ятої (29,3%) позиції, а в 1998-му – починає її
втрачати і зараз знову восьмий (17,1%). Майже таку само ситуацію можна
спостерігати і з напрямком “спільних навчань”, що з минулого червня, з
позиції (7,5%), набирає ваги до сьомої (22%), а з початку року починає
падати аж до одинадцятої позиції в червні (4,9%). Дев’ятим (12,2%) став
напрям “узгодження військово-технічної політики, підтримка ВПК”, вага
якого теж почала зменшуватись, але від березня, коли він був
сьомим-восьмим (21,1%).

НАТО і громадська думка в Україні: тенденції змін

У квітні 1998 року фірма СОЦІС-Геллап на замовлення Фонду “Демократичні
ініціативи” провела опитування за програмою, аналогічною програмі
дослідження, здійсненого у січні 1997 року. Програму підготував О.В.
Потєхін – УЦДМККС. Опитування проводилося в усіх регіонах України.
Вибіркову сукупність становлять 1200 респондентів, які за своєю
соціально-демографічною характеристикою (вік, стать, рівень освіти та
тип поселення) репрезентують доросле населення країни. Метод збору
емпіричної соціологічної інформації – стандартизоване інтерв’ю за місцем
постійного проживання респондентів.

За п’ятнадцять місяців, які розділяють два опитування, відбулися
надзвичайно важливі події у відносинах Україна-НАТО, зрушення у
міжнародних відносинах, а також внутрішньополітичному розвитку України,
які змінили загальний контекст цієї проблеми. Все це вплинуло на зміни у
ставленні населення до НАТО. Деякі з них є досить несподіваними, тобто
наслідки окремих подій прогнозувалися політичними аналітиками як
відмінні від того, що відбулося на практиці. У дещо схематизованому
вигляді, тобто зважаючи головним чином на те, які події справді вплинули
на стан масової свідомості (або хоча б присутні у ній якоюсь мірою),
серед них слід виділити:

Ї прийняття Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО;

Ї активна участь України у програмі ПЗМ, зокрема навчання “Сі бриз”, які
мали очевидний політичний резонанс в Україні;

Ї діалог Україна-НАТО, численний обмін візитами, відкриття
представництва України при НАТО;

Ї деяка нормалізація українсько-російських відносин, підписання Договору
Україна-РФ та зволікання з його ратифікацією Думою;

Ї укладення Базової угоди РФ-НАТО;

Ї передвиборча кампанія в Україні;

Ї криза СНД та “особлива позиція” України;

Ї відкриття інформаційного бюро НАТО в Україні та загибель його першого
директора Р. Лещінського.

Зазначені події вплинули на рівень інформованості населення про НАТО.
Насамперед зазначимо, що хоча кількість тих, хто вважає власну
обізнаність із діяльністю НАТО досить високою, зросла тільки у півтора
раза (з 9 до 13,5%), але вдвічі зменшилася кількість байдужих у
ставленні до Альянсу – “мене це не цікавить” заявили 1998 року 8% (16% у
дослідженні 1997 р.). Більшість опитуваних (62%) хотіли б більше знати
про НАТО, під час попереднього опитування таких було близько половини.
Безпомилково можна стверджувати, що присутність феномену НАТО у масовій
свідомості стала більш вагомою.

Це відбувалося водночас з деяким поглибленням розбіжностей в оцінці
характеру Альянсу. З одного боку, відмічалося зростання позитивного
підходу до НАТО. Зросла кількість тих, хто оцінює його насамперед як
оборонний союз (з 27% до 32%). З другого – зменшилася частка тих, хто
розцінює Альянс як миротворчу організацію (з 17% до 11%), та зросла тих,
хто вбачає в ньому агресивний військовий блок (з 16% до 22%). Менша
кількість респондентів, ніж раніше, не в змозі визначитися у власній
оцінці характеру НАТО (1997 р. – 39%; 1998 р. – 34%). Але резерви впливу
на думку частини населення залишаються значними – до тих, хто не
визначився, досі належить третина населення. Такі поглиблення розходжень
у ставленні до НАТО були викликані підвищенням рівня політизації
громадської думки під час передвиборчої кампанії навесні 1998 року,
хоча, як свідчать дослідження, здійснені фірмою СОЦІС-Геллап на
замовлення УЦДМККС, питання зовнішньополітичних орієнтацій аж ніяк не
належали до провідних проблем виборів, не мали вирішального впливу на
поведінку електорату. І все-таки найважливіший висновок, що випливає з
порівняння електоральних уподобань і результатів цього дослідження, має
бути наступним: частина електорату лівих, якщо не є пронатівською, то у
всякому разі досить толерантно ставиться до НАТО, не вбачає в його
діяльності загрози, щонайменше – байдужа до Альянсу.

З точки зору соціально-демографічних характеристик респондентів можна
відзначити, що ставлення до НАТО тим більше позитивне, чим вище рівень
освіти та кваліфікації респондента та чим він молодший за віком. Оцінка
НАТО як агресивного блоку переважає у Східному регіоні та Криму. В
більшості регіонів, на Заході та Південному Заході приблизно половина
респондентів оцінюють НАТО як оборонний союз. Оцінка НАТО як миротворчої
організації переважає на Півдні. Більшість населення в Південному,
Північному, Північно-Східному, Південно-Східному регіонах та Центрі не
визначилися.

Результати оцінки характеру Альянсу узгоджуються зі ставленням населення
до взаємостосунків Україна – НАТО. Так, зросла кількість “реалістів”,
які вважають, що Україні в перспективі треба приєднатися до НАТО (з 19%
до 25%), а тих, хто хотів би зробити це якнайшвидше, зменшилася (з 19%
до 14%). Загалом пронатівський потенціал становить за прямим запитанням
майже 40% опитуваних. Кількість завзятих антинатівців дещо зросла з 21%
до 26%. При цьому дещо знизилася кількість тих, хто не визначився з
даного питання (1997 р. – 42%; 1998 р. – 35%). Надання можливості
респондентам вибирати з варіантів геополітичних орієнтацій призводить до
деякого зниження пронатівських настроїв (переважають прихильники
позаблоково го статусу України). Але й тут ті, хто обирає майбутній
вступ країни до Альянсу (у різних варіантах), становлять трохи більше
30%. Відзначимо, що пронатівський потенціал політичної еліти України
майже вдвічі вищий, ніж населення загалом.

Досить строкатою виглядає картина оцінки респондентами можливих
наслідків гіпотетичного вступу України до НАТО (яку нелегко надати
навіть професіоналу в цій галузі). Від 36 до 50% опитуваних відмовилися
оцінити тим чи іншим чином запропоновані варіанти наслідків – як
позитивних, так і негативних (минулого року рівень тих, хто не вважав
себе компетентним, коливався у межах 49-62%). Відсоток тих, хто
однозначно негативно оцінив зараз такі наслідки – “вступати до НАТО не
треба”, та їхніх опонентів абсолютно рівний – по 32. Це суперечить
перевазі тих, хто вважає, що внаслідок такого кроку “Україна повною
мірою стала б європейською країною та набула дійових гарантій
міжнародної безпеки” – 34% прихильників проти 24% опонентів. Приблизно
така ж перевага у тих, хто заявив, що безпека і стабільність у Європі
від такого кроку виграють – 34% проти 21%. Особливо відчутні позитивні
наслідки, вважають респонденти, були б для розвитку науково-технічного,
інтелектуального потенціалу України (35% проти 18%) та її ВПК (39% проти
16%). Сприяло б, на думку 26% респондентів, таке рішення й демократи
зації українського суспільства (24% – проти). Побоюються витрат,
пов’язаних з можливим вступом до НАТО, – 34%, ні – 19%.

Зміцнення міжнародного становища України в період між двома
опитуваннями, якому сприяли й деякі з вищезазначених подій у стосунках
Україна-НАТО, відчувається населенням. Так, минулого року тільки 36%
респондентів беззастережно вважали, що у наступні п’ять років немає
загрози нападу на Україну з боку іноземної держави. Зараз кількість
таких оптимістів збільшилася до 53%. На тлі такого рівня впевненості у
наявному рівні безпеки, звичайно, гальмується розповсюдження
проблокових, включаючи пронатівські, приєднальних настроїв.

Цікавими в цьому контексті уявляються оцінки довіри до НАТО як
потенційного захисника України від нападу ззовні. Так, 34% населення
вважають, що НАТО захистив би Україну, якщо вона була б членом Альянсу
(30% у 1997 р.), а 13% (12% у 1997 р.) розрахову ють на такий захист у
будь-якому випадку (навіть якщо Україна збереже сучасний статус). Не в
змозі оцінити поведінку НАТО у кризовій ситуації навколо України 34%
опитуваних (39% у 1997 р.). Отже, тут, вочевидь, існує резерв
роз’яснення ролі Альянсу як ефективної миротворчої організації.

Відчутне падіння протягом останнього року загального рейтингу Президента
України, який уособлює в очах респондентів головну пронатівську
політичну силу (у квітні 1998 року 35% назвали його серед найбільш
стійких прибічників приєднання України до НАТО, наступний за ним – Рух –
набрав тільки 22%), не привело до зростання негативізму у ставленні до
Альянсу. Відзначається більш однозначна оцінка кінцевої мети політики Л.
Кучми – вступити врешті-решт до НАТО (1998 р. – 51%, у 1997 р. – 40%).
Кількість тих, хто беззаперечно позитивно оцінює курс на розширення
співробітництва з НАТО як такий, що відповідає національним інтересам
України, зміцнює її безпеку, не змінилася і залишається на рівні 36%
населення. Дещо зросли побоювання, що наслідком реалізації такого курсу
стане “буферний статус” України між НАТО та військово-політич ним союзом
країн СНД (з 26 до 36% респондентів). Але це зростання не можна вважати
надто значним на тлі інших показників. Хоча воно відображає реальну
загрозу сповзання України в “сіру зону” або “зону байдужості” у
міжнародних відносинах.

Водночас 51% учасників опитування 1998 р. вважають, що курс
адміністрації Кучми на розширення співробітництва України з НАТО
підриває стабільність відносин з Росією (40% у 1997 р.). Те, що тільки
половина населення розглядає відносини Україна – НАТО, Україна – Росія
як “гру з нульовою сумою” (тобто кожний здобуток у стосунках з НАТО є
втратою у відносинах з РФ), слід визнати дуже високим позитивним
показником. Звичайно, з цього не можна робити висновку, що ті, хто не
визначилися в оцінці цього питання – 34% (50% у 1997 р.) – є
прибічниками “кооперативної безпеки” або розглядають стосунки Україна –
НАТО та РФ – НАТО як паралельні процеси. Втім 15% респондентів, які
вважають, що зближення з НАТО не загрожує відносинам з Росією (10% у
1997 р.), можна розцінюва ти як потенціал розповсюдження саме такого
підходу.

Розбіжності між позицією правлячої еліти та населення спостеріга ються
насамперед у ставленні до такої проблеми, як наявність в України
військово-політичних союзників. Якщо експерти протягом останніх
п’ятнадцяти місяців розглядають у такій якості Польщу, США, НАТО, країни
Балтії, а Росія обіймає приблизно сьоме місце, то у громадській
свідомості РФ є одноосібним та беззаперечним лідером, до якого цього
року ще підтягнулася й Білорусь, а серед згаданих експертами країн варті
уваги з точки зору населення тільки США (третє місце з чотириразовим
відставанням від Росії та після Білорусі). Але проблема втрачає
однозначний характер, якщо зважити на оцінку населенням допомоги з боку
інших держав. Серед тих, хто найбільше допоміг Україні за роки
незалежності, лідерами називалися (квітень 1998 р.): 1) Німеччина –
29,8%; 2) США – 29,1%; 3) Канада – 16,8%; 4) Росія – 14,9%; 5)
Європейський Союз – 13,8%. Відверто негативне ставлення до цієї допомоги
властиве 21% населення (ця частка вважає, що допомога не принесла
користі Україні).

Практично не змінилося ставлення до участі України у програмі НАТО ПЗМ.
Приблизно половина населення не може дати оцінку цьому процесу, який
ліві влітку минулого року в зв’язку з проведенням спільних навчань
піддавали галасливій критиці. Незмінно 33% респондентів вважають, що
участь у ПЗМ зміцнює безпеку України,

підсилює боєздатність Збройних Сил, і тільки 4-5% – навпаки, заявляли,
що послаблює її.

Окремий блок питань становлять проблеми, пов’язані з розширенням НАТО на
схід. Як відомо, саме у період між двома опитування ми ці проблеми
принципово змінили свій характер, перейшли з рівня дискусій, а згодом
політичних рішень, у практичну площину. Це вплинуло на рівень
зацікавленості даним питанням – якщо 1997 р. кількість тих, кого воно
залишало байдужим, складала 14-15%, то зараз вона впала до 7-8%. Можна
казати про зростання стурбованості населення цією подією. Минулого року
рівно розподілилася кількість тих, хто вважав, що розширення НАТО на
схід сприяє безпеці у Європі та суперечить її інтересам (по 18%).
Ситуація для України тоді навіть оцінювалася більшою мірою як позитивна
(20% проти 17%). Навесні 1998 р. акценти змінилися. Відтепер 25%
респондентів негативно оцінюють наслідки розширення для європейської
безпеки, а 20 – позитивно. Відповідні зміни відбулися й в оцінці впливу
розширення на становище України: 25% вважають, що безпека України зазнає
шкоди, а 17 – навпаки. Зросла й підтримка опору Росії розширенню. Зараз
вона становить 36%, а на початку 1997 р. не перевищувала 24%. Водночас
активізувалася позиція населення України щодо вступу до НАТО Польщі,
Чехії й Угорщини. Якщо на початку 1997 р. на користь цього кроку
висловилися 14% опитаних, а проти 10%, то навесні 1998 р. – відповідно
22% та 20%. Втім, підкреслимо, що оцінка наслідків таких процесів, як
розширення НАТО, є надто складним питанням для пересічного громадянина,
тому 30-40% респондентів не можуть сформулювати власне ставлення до
нього.

Висновок з вищенаведеного може бути у стислому вигляді сформульований
так: в Україні присутня стала група населення, якій властиві
антинатівські, або у широкому сенсі антизахідні погляди, але вона аж
ніяк не становить більшість населення і не спостерігається тенденція до
її розширення. Політики, які б прагнули розігрувати антинатівську карту,
позбавлені будь-яких перспектив. Хоча НАТО залишається для значної
частини населення досить незрозумілою організацією, це не має наслідком
ворожих поглядів, які б інерційно існували як спадщина радянських часів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019