.

Роль ЗМІ як центрального елементу в незалежному громадянському суспільстві (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
396 5523
Скачать документ

Реферат на тему:

Роль ЗМІ як центрального елементу в незалежному громадянському
суспільстві

ПЛАН

1. ЗМІ як четверта влада і публічна сфера.

2. Поняття громадського ЗМІ.

3. ЗМІ та громадська думка.

1

Громадянське суспільство – це суспільний простір, що лежить поза
владними, бізнесовими та сімейними взаємозв’язками та діями, в якому
індивіди об’єднуються на добровільних засадах для просування спільних
інтересів. Громадянське суспільство розвивається за участю організацій
третього сектору, які сприяють загальному добробуту й розвитку міцної та
стабільної держави.

Громадянське суспільство повинне мати можливості для інформування
громадян: цьому можу сприяти громадське телебачення і радіо, підтримка
ЗМІ громадського характеру.

Значну роль у суспільстві відіграють засоби масової інформації, які
іноді ще називають “четвертою владою”. Про це свідчать їх бурхливе
зростання, поширення і доступність. Друковане й усне слово, телевізійне
зображення здатні в найкоротший термін досягти найвіддаленіших районів,
проникнути в будь-яке соціальне середовище. Тому широкі можливості
засобів масової інформації викликають необхідність вивчати механізми їх
функціонування і розвитку, ефективність впливу на аудиторію.

Можна перерахувати наступний перелік завдань, покладених на
громадськіЗМІ:

— стати за допомогою своїх програм точкою відліку для всіх членів
суспільства й фактором соціального єднання та інтеграції всіх людей,
груп і громад. Зокрема вони мають відкидати будь-яку дискримінацію за
ознакою культури, статі, релігії чи раси та будь-яку форму соціальної
сегрегації;

— стати форумом для громадських обговорень, у рамках яких можна було б
висловлювати якомога ширший спектр поглядів і думок;

— неупереджено й незалежно подавати новини, інформацію та коментарі;

— створювати різноманітні плюралістичні й новаторські програми, які
відповідають високим стандартам моралі й якості; не жертвувати якістю на
користь ринкових сил;

— відображати різноманітні філософські ідеї та релігійні вірування в
суспільстві з метою зміцнення взаєморозуміння й терпимості, а також
сприяти підтриманню зв’язків між громадами в багатоетнічних і
мультикультурних суспільствах;

— робити дієвий внесок за допомогою своїх програм у справу більшої
поваги й поширення різноманітної національної та європейської культурної
спадщини;

— забезпечити, щоб пропоновані програми містили суттєву частку продукції
власного виробництва, зокрема художніх фільмів, драматичних та інших
творчих робіт; враховувати потребу залучати незалежних продюсерів і
співпрацювати з сектором кіно;

— збільшувати вибір, доступний для глядачів і слухачів, пропонуючи їм
також програми, які зазвичай не транслюються мовниками комерційного
сектора мовлення.

У світі наразі існує лише одне тлумачення поняття «незалежні засоби
масової інформації». Це засіб інформації, що не залежить від держави,
непідконтрольний їй і її цензурі. Однак, незалежність ЗМІ у чистому виді
існує лише у теорії. Як, скажімо, лише у теорії існує чисте
стовідсоткове залізо. У житті воно завжди має домішки. Незалежні ЗМІ
залежать насправді від багатьох різних речей. По-перше, від споживачів –
не будуть читати/переглядати – не буде рейтинґу, не буде надходжень від
реклами, не буде успіху, не буде інтересу. Залежать від
бізнес-керівників (власників), які не-успішне видання/програму просто
закривають, бо який сенс утримувати те, що не приносить прибутку.
Залежить від держави, навіть якщо нею не контролюється, бо непрестижну і
нереспектабельну газету/телекомпанію не будуть запрошувати на урядові
брифінги чи инші важливі події.

2

У царині засобів масової інформації (ЗМІ) традиційно переплітаються
інтереси і дії трьох партнерів: держави, приватних корпорацій (бізнесу)
і громадян. Те, хто здійснює право власності щодо конкретного ЗМІ, чиї
інтереси і в який спосіб визначають редакційну політику, хто здійснює
реальний вплив на зміст повідомлень ЗМІ визначає, до якого виду можна
віднести конкретний ЗМІ – державних (та/або комунальних), приватних,
громадських.

Громадськими називають засоби масової інформації, які діють в інтересах
суспільства в цілому і за рахунок громадського фінансування, і не
виражають приватних або вузьких владних інтересів.

Важливою передумовою функціонування громадських медіа є діяльність ЗМІ
на засадах плюралізму, існування в країні традицій неупередженої
журналістики, спрямованої на об’єктивне висвітлення певних подій,
ведення відкритої дискусії, а не на обслуговування державних чи
приватних інтересів. З іншого боку, створення громадських ЗМІ у західних
країнах у свій час сприяло власне становленню таких традицій плюралізму,
виходу за рамки формули “хто платить, той замовляє музику”.

Адже фінансування до громадських ЗМІ може надходити від одного або
одразу кількох із основних джерел:

–передплата, роздрібна реалізація, абонентська платня від глядачів
(слухачів);

–державний бюджет (наприклад, бюджетні дотації на доставку для
громадських ЗМІ);

–комерційна реклама;

В окремих випадках допускаються додаткові джерела прибутку (наприклад,
продаж програм) або, навпаки, існують законодавчо закріплені заборони
(наприклад, на пожертви для функціонування громадських ЗМІ від окремих
фізичних і юридичних осіб). Економічна незалежність є необхідною
запорукою відмежування від відомчих або вузькоприватних інтересів і
максимального служіння інтересам суспільним.

Іншою передумовою для існування громадських ЗМІ є правові гарантії й
переваги для громадських ЗМІ, що формуватимуть умови діяльності таких
ЗМІ в суспільстві й забезпечуватимуть необхідний для функціонування
дійсної демократії громадський контроль за владою, на противагу
“ангажованим” ЗМІ (державних органів, партійним, приватним). Разом із
тим, поєднання грамотного правового регулювання і реального
функціонування передбачає наявність розвинутого громадянського
суспільства і високого рівня політичної культури.

Сучасна глобалізація інформаційного простору відкриває широкі можливості
для громадської дискусії і плюралізму думок. Однак відкриття країни для
глобального інформаційного простору несе в собі також низку ризиків для
традиційного громадського мовлення. Зокрема, британський політолог і
публіцист Джон Кін зводить їх до трьох ключових проблем функціонування
громадських ЗМІ у світі:

– скорочення податкових надходжень (наслідком є вимушена комерціалізація
громадських ЗМІ, що відображається на якості програм і допускає
втручання приватних інтересів);

– проблема легітимності (громадські ЗМІ втрачають довіру членів
суспільства через упередження щодо неможливості рівно задовольнити смаки
різних категорій громадян);

– психологічні зміни (на думку Д.Кіна, найсуттєвіші, оскільки
технологічні інновації – супутникове телебачення, комп’ютерні мережі –
витісняють громадські ЗМІ і примушують конкурувати з приватними медіа в
багатоканальному середовищі).

Вирішення цих проблем залишається питанням конкретного суспільства,
оскільки йдеться про складний спектр проблем, придатних до аналізу і
розв’язання лише з урахуванням особливостей місцевого формування і
функціонування ЗМІ.

Стаття 10 Європейської Конвенції про транскордонне телебачення лише
декларує загальні стандарти функціонування громадських ЗМІ, залишаючи
прийняття основних регулятивних законодавчих актів компетенції держав.
Крім того, важливо розрізняти міжнародні документи, які мають
рекомендаційний характер і ті, що є обов’язковими до виконання, а
останніх не так багато. Це передусім відповідні документи ООН і згадана
Європейська конвенція; більшість же спеціальних рекомендацій Ради Європи
не є юридично обов’язковими до виконання.

Громадські ЗМІ: міжнародний досвід

У країнах усталеної демократії ЗМІ й влада випрацювали прийнятну для
обох сторін систему стримувань і противаг. Класичними моделями
функціонування громадського мовлення вважаються Великобританія і
Франція, де з посиленням ролі парламенту і появою політичної опозиції
найперше з’явилась незалежна, критично налаштована до дій влади
журналістика.

Велика французька революція спричинила в цій країні швидку появу таких
демократичних інституцій, як політичні клуби, парламентські фракції й
громадську пресу. Остання дотепер спроможна формувати критичну до влади
позицію як засобами інтелектуальної аналітики, так і в межах французької
інтелектуальної сатири. Політична газета “Le Canard enchain”, наприклад,
за вісімдесят п’ять років існування неодноразово демонструвала
спроможність політичної сатири впливати на владу і її політику.

Великобританія, натомість, пережила досить тривалий і поступовий
розвиток традицій журналістики, який тривав більше ста років, ствердивши
потужну традицію громадських інституцій й ідеал служіння ЗМІ
суспільству, які стали визначальними для подальшої їх еволюції.

З появою приватних ЗМІ держава стала більш жорстко застосовувати
контроль і заборони – з переконання, що приватний сектор неспроможний
підтримувати ідеал служіння суспільству. Громадські ЗМІ Великобританії,
в тому числі такі медіа-гіганти, як Бі-Бі-Сі, зазнають впливу нових
правил та обмежень і вимушені працювати в умовах жорсткої журналістської
етики. Це є зараз серйозною проблемою для британської журналістики, яка,
ймовірно, шукатиме шляхи її розв’язання і в межах існуючих
традиційно-правових гарантій, однією з яких є потужний профспілковий
рух.

Члени журналістських профспілок, а також представники різних меншин
складають Громадську раду Бі-Бі-Сі, що має максимально спрощену
структуру. Вони укладають договір із генеральним директором і мають
право і змогу здійснювати певний контроль за його діяльністю.

Створена в 1922 р., Британська віщальна компанія, Бі-бі-сі, (із 1926 р.
– корпорація) є “суспільною монополією”, що залежить від державного
фінансування, але при цьому проголошує високий ступінь незалежності від
влади. У своїй діяльності вона керується засадами “суспільної служби
мовлення” (public service broadcasting), які передбачають, що “справи
цієї публічної монополії повинні вестися “на відстані витягнутої руки”
від Уряду”, вона має “служити інтересам кожного, а не якоїсь однієї
релігійної, регіональної, соціально-економічної групи”, джерелом
прибутків повинен служити ліцензійний збір, стягнутий із споживачів (це
передбачене джерело прибутку скорочує час, що виділяється на рекламу).

Визначальною для англо-французької моделі стало те, що вона складалась
за взаємодії держави і ЗМІ в умовах громадянського суспільства, що
створило прецедент для стилю поводження обох сторін і сьогодні. Саме
тому, наприклад, поняття “державне” і “громадське” телебачення Франції –
це, по суті, синоніми. Держава фінансує його на 25% (інші 75% надходять
з абонентської платні), а для забезпечення його автономності створила
Вищу аудіовізуальну раду, незалежну від інших органів влади.

В цілому, англо-французька модель функціонування громадських ЗМІ
передбачає існування загальних, спільні для всіх законів, причому
редакційна і державна політики здійснюються кожною зацікавленою стороною
на різних рівнях і в рамках принципів функціонування громадянського
суспільства.

Американська модель представляє свій сценарій розвитку громадських ЗМІ.
У 1830 – 1900 роках, коли участь громадськості в політиці досягла свого
зеніту, фактично вся преса належала партіям. Проте редактори газет не
приховували своєї приналежності й читач свідомо сприймав контекст
позиції тої чи іншої газети разом із критикою інших.

Головні ідейні риси сучасної американської журналістики було закладено в
книжках “Свобода і новини”(1920), “Громадська думка” (1922) і “Фантомне
суспільство” (1925) Волтера Ліпмана. Автор обґрунтовує
“професіоналізацію” журналістики на початку ХХ століття і одночасний
злам механізмів незалежного громадського знання, що за умов державного
управління й інформаційної пропаганди перетворюється на процедуру.

Водночас різкий стрибок рекламної й одночасно PR-індустрії пояснює
відмову медіа від функції публічної сфери громадського обговорення.

На відміну від британських журналістів, американські працюють в умовах,
не обмежених етичними нормами і правилами щодо засобів. Практично всі
медіа є приватними за формою власності й економічно незалежними від
держави. Цікаво, що на першому місці в їхніх статутах виписано неодмінне
служіння суспільству. Проте фактично американські ЗМІ працюють за
моделлю, яку запропонував свого часу Волтер Ліпман: майже всі ЗМІ є
сьогодні підпорядкованими владі рекламодавця чи спонсора.

Протягом останніх десятиріч найбільших успіхів у втіленні ідеалу
служіння ЗМІ суспільству досягли скандинавські країни. Треба зазначити,
що, крім забезпечення ефективного правового регулювання, цьому сприяв
високий рівень політичної культури і громадської активності у цьому
регіоні. Не останню роль відіграв також той факт, що в цих державах
вдалось уникнути політизації засобів масової інформації.

Спроби відтворення західної моделі

Англо-французька модель громадського мовлення, функціональна на власних
територіях, зазвичай виявляється недієвою в інших регіонах. Яскравим
прикладом є досвід спроб запозичення цієї моделі колишніми колоніями
відповідних країн, що виявились неуспішними у зв’язку з особливостями
місцевого досвіду та відсутністю закріплених законодавчих гарантій. У
результаті, у постколоніальний період громадські ЗМІ стали для нових
незалежних урядів просто засобом пропаганди.

Відомі, проте, і успішні спроби регіонально прилаштувати і модернізувати
ідеал служіння суспільству шляхом детального законодавчого регулювання
діяльності громадських ЗМІ. Так, починаючи з 1993 року у Південній
Африці незалежність громадського органу телебачення гарантується окремим
законом, який, зокрема, передбачає проведення публічних слухань для
затвердження членів керівного органу (Рада директорів).

Ця проблема є також актуальною для країн пост-комуністичного простору, у
яких фактично є відсутнім “громадський” критерій формування ЗМІ.
Балтійський Медіа-Центр і американська організація IREX, провівши
порівняльне дослідження ЗМІ дев’ятнадцяти країн, констатували високий
рівень і демократичний характер східноєвропейського, за винятком Сербії
і Білорусії, законодавства про ЗМІ, зазначивши при цьому, що багато в
чому воно є списаним із західноєвропейського. Проте іншим висновком
було, що ці закони далеко не завжди працюють – громадські ЗМІ не є
незалежними, а функціонують під жорстким політичним впливом.

Красномовним прикладом став конфлікт 2000 року між чеським громадським
телебаченням і владою, що виявив недоліки некомплексності механізмів
місцевого запровадження західної законодавчої моделі громадського
мовлення. Згідно із Законом про мовлення Чеської Республіки, Палата
депутатів (нижня палата парламенту) обирає “Велику раду” – Раду з питань
радіо і телебачення (яка видає частоти і ліцензії громадським і
приватним ЗМІ) і три “Малі ради” – з питань телебачення, Чеського радіо
і чеських прес-агентств.

До повноважень Ради з питань телебачення належить громадський контроль
за телебаченням, а також призначення і звільнення з посади генерального
директора громадського телебачення. Після останніх виборів у нижній
палаті законодавчого органу більшість місць одержали соціал-демократи,
які не змогли сформувати більшість. Було досягнуто компромісного
“опозиційного договору” з партією громадських демократів, після чого
відбувся перерозподіл державних посад, у тому числі і в Раді з питань
телебачення, куди цього разу потрапили не кращі представники ЗМІ,
культурних й інтелектуальних кіл, а представники партій, що уклали
“опозиційний договір”. Таким чином, було оперативно проведено і кадрові
зміни у керівництві громадського телебачення, що означало фактичну
втрату незалежності мовлення і перетворення його на інформаційний орган
влади. Незважаючи на те, що завдяки активній громадській ініціативі
незабаром було прийнято новий Закон і громадське мовлення знову стало
громадським, згаданий конфлікт виявив неефективність простого
“калькування” західноєвропейського законодавства.

Після розпаду Радянського Союзу, в кожній незалежній державі мала
відбутись потужна ліберальна трансформація простору ЗМІ, від становлення
принципів плюралізму до локальних механізмів і власного шляху
реформування. Польський досвід виглядає достатньо успішним і доречним
для дослідження з української перспективи.

Упорядкування ринку польських ЗМІ почалося 1992 року з прийняття Закону
про телебачення і радіомовлення, який врегульовував діяльність
комерційного та передбачав створення громадського мовлення. Наступним
етапом було законодавче регулювання ліцензування цієї діяльності. Після
подальших послідовних перетворень, органи громадського мовлення було
захищено від втручання держави закріпленням таких гарантій:

–громадські телебачення і радіо є акціонерними товариствами (акції
належать державі, проте держава не може ними розпоряджатись), тобто
економічні важелі впливу держави відсутні;

–кадрову політику громадських ЗМІ здійснює Громадська рада з питань
телебачення і радіомовлення, яку спільно формують Сенат, Сейм і
Президент, причому членів Ради відкликати неможливо, а Раду можна
розпустити лише спільною згодою Сенату, Сейму і Президента, що на
практиці досить складно (тобто держава не має також серйозних важелів
впливу на кадрову політику громадських ЗМІ);

–громадські ЗМІ є фінансово незалежними від державного бюджету, причому,
на відміну від України чи Росії, таке їх фінансування заборонено
законом; основними джерелами є громадське (абонентське) фінансування і
прибуток від реклами.

Якщо у Польській Республіці роздержавлення ЗМІ відбувалось поступово і
цілеспрямовано, то у Російській Федерації цей процес набуває обертів
останні два роки. Один із ключових документів – Доктрина інформаційної
безпеки РФ (NB!), прийнята у січні 2000 року, спрямована на посилення
ролі контрольованих владою державних ЗМІ. Лише 2002 року на розгляд
парламенту було представлено новий законопроект. Ним передбачено,
зокрема, заборона державного фінансування громадських ЗМІ.

Фактично, це була вже реакція на тотальний контроль з боку влади, що
породив конфлікт із телеканалом “НТВ” і ситуацію довкола Громадського
російського телебачення, назва якого фактично не відповідала юридичній
формі каналу. 51% акцій ГРТ належав на той час державі, а 49% –
приватним інвесторам, причому президент був одним із головуючих
опікунської ради. Впровадження нового законодавства про ЗМІ вимагає
відмови від Доктрини інформаційної безпеки, спрямованої свого часу на
термінове посилення політичної влади і такої, що не припускає вповні
незалежної діяльності громадського мовлення.

Перспективи українського законодавства про ЗМІ

Ситуація із діяльністю українських ЗМІ загалом залишається на сьогодні
достатньо напруженою і потребує комплексного і тривалого опрацювання.
Закон “Про телебачення і радіомовлення” було прийнято ще 1994 року; він
не був достатньо розробленим, оскільки ринок ЗМІ в Україні тільки
починав формуватися. Неодноразово робилися не надто вдалі спроби
удосконалити закон. Протягом десяти років було прийнято близько
одинадцяти законодавчих актів щодо змін і поправок, які не виявилися
достатньо ефективними. Остання редакція закону, проте, містить важливі
доповнення:

–закон став більш структурованим і послідовним;

–визначено ключові терміни (зокрема, описано структуру національного
телебачення і радіомовлення й введено поняття суспільного
(некомерційного) телебачення і радіомовлення, діяльність якого має
регулюватися Законом “Про суспільне телебачення і радіомовлення”);

–викладено засади, механізми і процедуру ліцензування (закон мінімізує
можливості зловживань і адміністративного тиску протягом здійснення
процедури);

–документ складено із урахуванням ряду рекомендацій Ради Європи.

Нова редакція закону “Про телебачення і радіомовлення”, проте, не
регламентує діяльності громадського мовлення.

Українські ЗМІ сьогодні існують в умовах олігархічної монополії на
формування інформаційного простору в державі. Безальтернативність ЗМІ у
регіонах, проблема із свободою слова і недовіра до ЗМІ громадян
посилюються. Важливим кроком до розв’язання має стати впровадження
різних проектів громадського мовлення в країні.

Досі такі спроби не знаходили державної підтримки, оскільки відразу
декілька груп претендує на створення “громадського” ЗМІ на основі
державного радіо і телебачення – ЗМІ, який за суттю нагадуватиме
російське ГРТ і забезпечить контроль відповідної групи за ефірним
простором країни. До сьогодні відповідні спроби з боку різних груп
взаємно блокуються, і питання громадського ЗМІ залишається відкритим.

В цілому, можемо констатувати, що в Україні нині відсутні головні
передумови для стабільного і ефективного функціонування громадського
мовлення:

–плюралізм ЗМІ;

–правове регулювання діяльності громадських ЗМІ;

–економічна незалежність органів громадського мовлення.

Запровадження в Україні проектів громадського мовлення вимагає
комплексного підходу до вирішення проблем. На даному етапі доцільними
можуть стати такі кроки:

– комплексний аналіз щодо можливості запозичення успішного закордонного
досвіду (як видно з практики Чеської Республіки, моделі законодавств
західноєвропейських країн не завжди є прийнятними в країнах Східної
Європи);

– послаблення надмірного залучення ЗМІ у політичний процес, що
перетворило їх з інструменту демократії на інструмент політики
(приміром, у Франції цю проблему було вирішено шляхом заборони
передвиборчої реклами (також інших форм агітації) на телебаченні, за
винятком дискусії між претендентами на посаду президента);

– дослідження різних додаткових можливостей забезпечення фінансової
незалежності громадських ЗМІ. (Якщо населення не платить за користування
телебаченням, реальним джерелом фінансування залишається держава і
комерційна реклама. Це означає загрозу втручання приватного інтересу в
діяльність громадських ЗМІ, а також імовірність витіснення соціально
важливих і просвітницьких програм рекламою. Щоб уникнути такої загрози,
акції польських громадських ЗМІ – телебачення і радіо – є державними за
формою власності, проте без права ними розпоряджатись, тобто без
можливостей здійснювати економічний тиск. Водночас друковані видання
(“Газета виборча” і ін.) вдало практикують залучення прямих іноземних
інвестицій, що є успішним завдяки вдалому законодавчому регулюванню);

– дослідження можливостей і гарантій прямих іноземних інвестицій (з
огляду на згадуваний польський – та інший центральноєвропейський –
досвід і наявність відповідної практики деяких українських ЗМІ);

– детальна розробка закону, який би регламентував визначення, гарантії
діяльності, механізми функціонування, джерела фінансування, незалежність
діяльності й необхідні переваги громадських ЗМІ перед “ангажованими”.
(Наприклад, цікавою є пропозиція щодо реформування російського
законодавства про ЗМІ: розподіл видів друкованих видань;

– Громадські ЗМІ. Засновуються особами, які безпосередньо в них
займаються журналістикою. Фінансування за рахунок передплати, реалізації
в роздріб, реклами, бюджетних дотацій (приклад Франції: щоб забезпечити
порівняно низькі ціни на газети і зекономити гроші видавців, уряд
виділив на розвиток розповсюдження преси близько 10 млн. доларів),
реклама;

–ЗМІ державних органів і органів самоуправління.

Засновуються для оприлюднення лише офіційних документів і повідомлень,
роз’яснення рішень, поширення інформації про роботу держорганів.
Фінансування за рахунок передплати, розповсюдження в роздріб і з
відповідних держорганів:

– Партійні ЗМІ. Фінансування за рахунок партійної каси, передплати і
розповсюдження в роздріб;

– Приватні видання. Фінансування здійснюють засновники за рахунок
прибутків від продажу в роздріб і передплати;

– Рекламні видання. Публікують лише рекламу і комерційну інформацію.
Політична реклама в них заборонена.

Якщо заява на реєстрацію подаватиметься відповідно до класифікації, а
таким що реєструє є громадський орган, виведений за межі держорганів і
здійснюючий контроль за джерелами фінансування з правом приймати рішення
про передачу справи до суду чи закриття видання, тоді таке законодавче
регулювання стане запорукою переваги громадським ЗМІ використовувати
громадські джерела фінансування).

І, зрештою, важливим є становлення громадянського суспільства як
запоруки дієвого функціонування в Україні громадських рухів і
організацій, на зразок британських журналістських профспілок, що є
важливим для діяльності громадських ЗМІ.

3

Громадська думка – особливий стан масової свідомості, у якому укладене
сховане або явне відношення людей до суспільних фактів і подій у
соціальній діяльності. Вона формується під впливом всіх засобів масового
впливу, під впливом політики, партій, інститутів.

ЗМК – засоби масової комунікації пов’язані з побудовою й реалізацією в
суспільстві комунікаційних моделей. ЗМК впливають на суспільство
насамперед через комунікаційну функцію: за допомогою ЗМК перед
аудиторією актуалізуються найрізноманітніші ситуації, які одержують
строго певну оцінку в конкретних умовах і на конкретному рівні
національної взаємодії. Через це реципієнти або приймають, або не
приймають систему соціальних норм поводження й ціннісні детермінанти
суспільства. У ряді випадків це може приводити до радикальної зміни
поглядів, поведінкових і мотиваційних стратегій. ЗМК можуть рівною мірою
як інтегрувати, так і дезінтегрувати суспільство. В умовах стійкого
суспільства ЗМК можуть сприяти його вдосконалюванню через різноманітні
форми інтеграційної взаємодії. У противному випадку ЗМК можуть активно
впливати на розвиток і збільшення соціальних конфліктів, на активізацію
процесів нерозуміння як на особистісному, так і на міжособистісному,
“масовому” рівнях. ЗМК здатні викликати зміни в настроях людей (і
суспільства в цілому) навмисно й ненавмисно, значно й незначно. Вони
можуть підсилювати існуючу суспільну думку й різко міняти її; запобігати
виникаючі зміни й інтенсифікувати їх; сприяти появі нових орієнтацій у
суспільстві й копіювати їх частково або повністю.

ЗМК, з одного боку, відображають що відбувається, а з іншої, моделюють
це, впливаючи на зміни з різним ступенем інтенсивності. Ці здатності ЗМК
актуалізуються в конкретних соціальних умовах, характерних для різних
сфер діяльності. Можна сказати, що ЗМК формують норми консолідації й
ідентифікації, норми співвіднесеності із соціальними цінностями, з
культурними зразками. На цьому заснована їх особлива
політико-ідеологічна значимість, їх маніпулятивний потенціал.

Рідко буває, що громадська думка виражена найбільшою кількістю людей. У
кожної людини своє бачення проблеми, суб’єктивне.

Причини різнорідності думок

1) Публіка має тенденцію бути пасивної.

2) Різні групи людей стурбовані різними проблемами.

Громадська думка – сукупність думок індивідів по проблемі, що зачіпає
їхні інтереси.

Люди, незацікавлені не беруть участь у формуванні суспільної думки на
даний предмет, отже, ідея зацікавленості.

Пропаганда – це publicity, призначена поширювати інформацію, ідеї, які
повинні переконати або спонукати людей до дії.Пропаганда – це
діяльність, що формує систему вірування й становить політичну або
ідеологічну догму.

ЗМІ виконує такі функції:

1. артикуляції інтересів тих або інших суспільних груп, страт. Тим самим
ЗМІ сприяють зміцненню суспільства з органами влади

2. агрегація інтересів – різноманітність інтересів в суспільстві
зменшується і узагальнюється.

3. поширення, передачі політичної і ін. інформації

4. політичної соціалізації.

Оцінили й по можливості використали такі можливості ЗМІ ще політики
античності. Відомо, що й Древньому Єгипті при дворі фараонів мали
ходіння «газети-папіруси», що відстоювали прафараонівську платформу, і
опозиційні «газети». Чималі зусилля влади Древнього Рима в період
пізньої республіки й ранній Римської імперії також направлялися на
інформування населення щодо діяльності уряду. ЗМК здатні викликати зміни
в настроях людей, формуючи громадську думку і через неї формуючи
громадянське суспільство.

Висновок

Громадянське суспільство повинне мати можливості для інформування
громадян: цьому можу сприяти громадське телебачення і радіо, підтримка
ЗМІ громадського характеру.

Значну роль у суспільстві відіграють засоби масової інформації, які
іноді ще називають “четвертою владою”. Про це свідчать їх бурхливе
зростання, поширення і доступність. Друковане й усне слово, телевізійне
зображення здатні в найкоротший термін досягти найвіддаленіших районів,
проникнути в будь-яке соціальне середовище. Тому широкі можливості
засобів масової інформації викликають необхідність вивчати механізми їх
функціонування і розвитку, ефективність впливу на аудиторію.

Література:

1. Ірина Магдиш. Слово теж діло// Ї. – Лвів, 2004. – № 32.

2. Ірина Клименко, Ростислав Павленко. Громадські ЗМІ: поняття,
міжнародний досвід і перспективи для України// журнал “Добра воля”.-
2003.-№6.

3. Громадські ЗМІ: український варіант
(http://www.mediareform.com.ua/article.php?articleID=31).

4. Короткова Л.Н. Социология общественного мнения

(http://sociologi.narod.ru/metod/1.htm).

5. http://www.ucan-isc.org.ua/ukr/news/why_cs_important/

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020