.

Революція поколінь з позицій синергетичного та соціобіологічного підходів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1460
Скачать документ

КОЕВОЛЮЦІЯ ПОКОЛІНЬ З ПОЗИЦІЙ СИНЕРГЕТИЧНОГО ТА СОЦІОБІОЛОГІЧНОГО
ПІДХОДІВ

Проблема трансформації міжпоколіннєвих відносин, тобто відносин між
різними поколіннями сучасного суспільства, дозволяє будувати такі
пізнавальні моделі, які спрацьовують в епохи змін, коли суспільство
знаходиться у неусталеному стані. Міжпоколіннєві відносини у радянському
суспільстві жорстко регулювались владою й ідеологією. В період
пострадянських трансформацій з’явилась можливість неконтрольованого
збагачення та швидкого накопичення капіталів, в основному, поколінням
комсомольців, коли партія прийняла “удар” за тоталітарне минуле на себе.
Це призвело до розширення та поглиблення соціального розколу між
поколінням, обтяженим соціальною пам’яттю минулого, і першими, які
скористались плодами їх праці і заощадженнями. Виросло і нове покоління
п’ятнадцяти-двадцятилітніх, яке не брало участі у виясненні стосунків,
сформувалось в нових умовах і шукає власне місце у полі соціальних
взаємодій.

Ці соціальні відносини продукують гносеологічну потребу створення
методології аналізу сучасних поколіннєвих відмінностей, які продукують
властивості соціального простору та потребують оцінки перспектив
розбіжностей, іноді і конфліктів, між поколіннями з огляду на ті
тенденції динаміки сучасного суспільства, що вимагають соціологічних
рефлексій з приводу феномену міжпоколіннєвих трансформацій. Переважання
на сьогоднішній день перетворених, відчужених форм соціуму призводить до
симулювання соціальної реальності, коли існуюча система міжпоколіннєвих
ресурсів в існуючій соціальній реальності і соціальних структурах
вичерпала себе [1]. Механізми стихійного відтворення, що вступають в
дію, збільшують хаотизацію суспільства. Вибір форм соціальної взаємодії
обмежується можливостями легітимації нових соціальних взаємодій, що
виникають в процесі соціальної динаміки як периферійні форми
(легітимація проституції, кілерства, рекету у різних формах, клієнтизму
тощо). Хоча і зберігається значення граничних успадкованих соціальних
форм, накопичених протягом соціальної еволюції і укорінених у
підсвідомості поколінь, вони значною мірою мотивують свої дії і
відносини, виходячи з нових реалій, бо цим визначаються адаптивні
можливості подальшого вибору системою механізмів соціального руху. Це, у
свою чергу, актуалізує синергетичні моделі самовідтворення і
самопродукування суспільства як емерджентного продукту соціальних
практик поколінь.

Теорія термодинамічної еволюції систем брюссельської школи Іллі
Пригожина дозволяє концептуалізувати соціальний простір взаємодії
поколінь, виходячи з засад його самоорганізації і природно обумовленого
процесу розвитку і взаємодії, а також нового стилю мислення –
нелінійного. За цим мисленням все, що визначає соціальний світ, постає
структурно зорганізованим, і все, що входить до його складу, являє собою
систему поєднання елементів у функціонуючу цілісність. Системи
перебувають у координаційних та субординаційних зв’язках між собою,
кожна з них знаходиться одночасно у процесі взаємообміну енергією та
інформацією з середовищем, постійно долаючи ентропійний тиск з боку
середовища. Здатність витримувати ентропійні впливи середовища
визначається її внутрішньою багатоманітністю. Чим більше у неї
можливостей щодо самоорганізації, тим більше шансів переходу в якусь
іншу, досконалішу систему.

Одна з засадових ідей синергетики полягає в тому, що саме реакція на
ентропійний тиск середовища збільшує структурованість соціуму, збагачує
його багатоманітність. Такий процес із необхідністю включає точки
біфуркації, коли відкриваються різні можливості для подальшого розвитку.
Серед факторів, що сприяють і визначають процес розвитку соціальної
структури і структурної взаємодії, відносини між поколіннями є
відповіддю на виклик історії [2] щодо загрози руйнації суспільного
життя, одним із ресурсів якого і виступає міжпоколіннєва трансмісія
цінностей. Об’єктивні механізми у поєднанні з конкретними діями людей
створюють ті варіації суспільних відносин, які забезпечують цей процес і
програмують нові функціональні можливості збереження суспільства, його
еволюцію. Доки переважають продуктивні механізми, суспільство зберігає
рівновагу (Т.Парсонс), а коли в дію вступають інші за своєю природою
сили, тоді у точках біфуркації домінують стохастичні та варіаційні
стратегії. Визнання парадоксальності феномену людини, її спорідненості з
універсумом є визнанням факту, що людина несе в собі його структури.
Істотною властивістю життєздатності є здатність використовувати для
свого розвитку випадковості. Життя розвивається через гру шансів,
впізнаних і схоплених, тобто психічно відібраних [3].

Багатомірний соціальний простір функціонує відповідно до принципів
розподілу соціальних ролей між поколіннями, їх солідарними чи
конфліктними взаєминами, які конституюють цей простір соціальної
взаємодії. При цьому те покоління, яке є носієм впливу, займає ведучі
позиції в соціальному структуруванні суспільства і набуває здатності
генерувати цінності, які суттєво впливають на процеси самоутворення [4].
Соціальне авторство поколінь проявляється у соціальних практиках
вільного волевиявлення, не обмеженого зовнішніми впливами, яке утворює
різні типи соціальних структур: самих відносин, стилів цих відносин,
цінностей та норм, уособлених в них. Соціальні відносини можуть набувати
легітимного характеру або бути позанормативними утвореннями, що носять
вмотивований чи примусовий характер. До останніх відносяться архетипи
свідомості з індивідуальною інтерпретацією трансформаційних цінностей,
які визначаються біопсихічними властивостями покоління, мірою їх
уособлення в інтересах, потребах і ідеалах поколіннєвої спільноти. Це
той ресурс суспільних відносин, до яких залучається особа, яка їх
утворює і відтворює у соціальній структурі.

Життєві шанси, що складають соціетальні та індивідуалізовані риси
поколінь, залежать від комбінації структурних ресурсів біологічного і
соціального порядку, які спрацьовують як механізми утворення соціальної
структури. Походження, етнічна, гендерна приналежність як аскриптивні
фактори покоління зумовлюють можливості включення до творчості
соціального життя. Тут можна скористатися напрацюваннями соціобіології.
Р.Александер, Р.Докінс, Е.Уілсон намагались пов’язати генетичний код з
соціальними феноменами, пояснити і передбачити, в яких умовах середовища
різні типи генетичної адаптації індивідів чи соціальних груп з
найбільшою вірогідністю сприятимуть появі систем домінування певних форм
соціальної поведінки, у тому числі і батьківської турботи. Але в його
межах не вдалось наблизитись до адекватного аналізу, хоча б у загальних
рисах, до природи взаємин між генетичною і соціальною еволюцією.
Більшість сценаріїв і концептуалізацій сутності людської взаємодії мали
фундаментом природний відбір, який потребував прямого генетичного
наслідування поведінки. Однак при взаємодії генів з культурою еволюційні
процеси ускладнювались і суттєво різнились від звичайної адаптивної
оптимізації стереотипів поведінки.

Нові геннокультурні теорії соціобіологічного ґатунку намагаються
відповісти на ті питання, які постають у соціальних науках, за рахунок
розширення пояснювальних можливостей таким чином, щоб не тільки
враховувати характеристики популяцій, а й пояснювати тип мислення,
культуру, ускладнення соціальних структур. Люди наділені не лише
генетичною інформацією, а й отримують її в ході соціалізації, і на
підставі цих чинників творять соціальні інститути і відповідні соціальні
відносини. Ця інформація є субстанцією культури і передається
соціальними каналами, кодує соціальну поведінку і когнітивні
характеристики соціальних груп, включаючи поколіннєві стереотипи з
набором відповідних поведінкових моделей. У цій ситуації евристично
плідним стало відкриття К.Шеннона і пізніші дослідження з теорії
інформації, де системи інформації, що передається, об’єктивуються і
максимально структуруються у складені з базових одиниць кількісні
моделі-зразки. Такою моделлю можна вважати “одиницю культури”,
своєрідний культурний ген, який структурує передачу соціальної
інформації між поколіннями. Ч.Ламсден і А.Гушурст вважають, що
генннокультурна коеволюція пов’язана з постійністю вибору. Альтернативні
форми поведінки генетично не обумовлені – вони розвиваються на основі
інформації, набутої в процесі соціалізації, яка передається соціальними
каналами і кодує поведінкові характеристики соціальних груп [5]. Ними
сформульовані ряд епігенетичних правил, підтверджених низкою досліджень.

Так, через геннокультурні механізми передаються локомоторні стереотипи,
які орієнтують учня на вчителя як джерело інформації, посмішку як
специфічну форму невербальної комунікації, що сприяє спілкуванню і
соціальній взаємодії. Чільне місце займають невербальні сигнали, які
використовуються між матір’ю і дитиною і в подальшому впливають на
уявлення про статеві розрізнення, реакцію страху перед незнайомцем,
схильність до фобій, до алкоголізму, сексуальні переваги, вибір шлюбних
партнерів і соціальну структуру. Е.Еріксон, досліджуючи систему
виховання у племені сіу, вказує, що у цьому процесі чільне місце займає
годування немовляти-сіу груддю, воно визначає усю подальшу долю людини і
її відданість племені. Поєднаність оральності дитини племені сіу з
етичними ідеалами племені задовольняє попит на бажаний тип, формування
якого засноване на існуючій у ранньому дитинстві привілеї користуватись
харчуванням і втіхою, що походять від необмеженого кормління груддю [6].

Для людського роду генетичний детермінізм набуває форми епігенетичних
правил ментального розвитку, не обмеженого мисленням чи поведінковими
репертуарами. Це емерджентні властивості процесу росту, і вони залежать
від впливу культури і суспільного середовища на систему епігенетичних
правил. Акти відкритої соціальної поведінки в конкретних ситуаціях
виступають відправними пунктами масштабних соціальних явищ. Культура і
макросоціальні зразки, у свою чергу, формують найважливіші елементи того
середовища, в яке загортається генетична еволюція людини. Залежність
генетичного пристосування індивіда від вибору відкритої поведінки
стосується економічної, сексуальної поведінки, раціону споживання,
зовнішності. Пристосованість індивіда є результатом намагання вижити і
утвердитись у суспільстві, вона визначається віком і біологічною продук
тивністю, інтегрованою в життєвому циклі.

Ч.Ламсден і А.Гушурст вважають, що теорія геннокультурної коеволюції
повинна зацікавити соціальну науку в силу того, що стимулює прогрес
“загальносистемного мислення” через визнання переходу від генів до
культури і соціальності не як сходження по драбині незалежних рівнів
організації, а як рух двосторонньої взаємодії. Прямий зв’язок від генів
до культури через індивідуальний розвиток і поведінку поєднується зі
зворотним зв’язком від культури до генів через тиск еволюції, який
зв’язує біологічні феномени із соціальними подіями. Однією з переваг
такого підходу до геннокультурної взаємодії є відмова від
редукціоністської стратегії. Це допомагає здолати межу між біологією і
соціальними науками. Щоб описувати і соціальні, і біологічні факти,
треба пояснити взаємодію багатьох індивідів у соціальному просторі в
умовах множинності культургенів, їх соціальні зразки і зворотний вплив
цих зразків на пізнання соціальної структури. Можна вибудувати криві
міжпоколіннєвих взаємодій як емерджентний феномен, що характеризує
суспільства в їх цілісності. Механізми їх появи зводяться до прямого
біологічного зв’язку генів – через вроджені епігенетичні правила – з
формуванням соціальних зразків і моделей.

Оскільки люди використовують чужі зразки поведінки і стереотипи як
частину власного репертуару, відбір генотипів протягом геннокультурної
коеволюції виявляється частотно залежним. Його спрямованість і
інтенсивність частково визначаються числом індивідів, здатних
використовувати альтернативні культургени, і, таким чином, відносними
частотами конкуруючих генних варіантів. Аргументація класичної
соціобіології, як правило, будувалась на припущенні, що в процесі
еволюції людини зростає міра її пристосовуваності до середовища.
Розрізнення між генетичним і геннокультурним варіантами можуть
зберігатися в часі, навіть змінюючись від покоління до покоління. Отже,
теорії, що маніфестують пристосування до середовища, повинні поступитися
тим, які спираються на вихідні принципи коеволюційної генетики.

Наступною складовою міжпоколіннєвих взаємин є бажання особи соціально
ідентифікувати себе з поколінням і об’єктивувати його цінності у
соціальній структурі. Відчуження покоління від соціальної практики
творення соціальної структури, упредметнення суб’єктивних цінностей,
стає глибинним фактором існування міжпоколіннєвої нерівності та джерелом
напруження у соціальному просторі. Як наслідок – відбувається
інституціоналізація соціальних нерівностей між поколіннями і утворення
так званих периферійних соціальних практик методом солідарності чи
конфліктності носіїв маргінальних практик. Ці практики та поколіннєві
конфлікти є механізмами синергетичного руху суспільства до певних
моделей, як фактор соціальної практики вони визначають різні життєві
шанси, міру застосування соціальних дій для захоплення свого соціального
простору. Поколіннєві нерівності формуються як характеристики соціальної
структури і стають важливим фактором соціального відтворення існуючого
соціального устрою, каталізатором соціальних трансформацій. Усвідомлення
цього чинника як визначального, можливість контролю над ним дозволяє
його використання як каталізатора суспільних перетворень і
трансформацій, дає можливість моделювання полів соціальної взаємодії:
економічного, політичного, культурного, інформаційного тощо.

Література: 1. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть – М.:
“Добросвет”, 2000. 2. Тойнби А.Дж. Постижение истории – М.: Прогресс,
1991. 3. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: новый диалог
человека с природой. – М., 1986.

4. Пригожин И., Николис Г. Самоорганизация в неравновесных системах. От
диссипативных структур к упорядоченности через флуктуации. – М., 1979.
5. Lumsden C., Guschurst A. Gene-Culture Coevolution: Humankind in the
making // Sociology and Epistemology. Dordrecht. 1985. P. 3-22. 6.
Эриксон Э. Детство и общество. – Изд. 2-е, перераб. и дополн. – Спб.:
ИТД “Летний сад”, 2000.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019