Реферат
на тему:
“Референтна група та її місце
в житті сучасної людини”
Спілкування і взаємодія людей відбувається в різноманітних формуваннях
і об’єднаннях, які в соціальній психології визначаються як групи. Група
– це відносно стала спільність людей, становище якої в суспільстві
зумовлене рівнем життєдіяльності її членів.
Соціально – психологічний клімат визначає сукупність внутрішніх умов,
які створюють в процесі розвитку і життєдіяльності групи моральну
атмосферу, де виявляється властиве для членів групи ставлення до
загальної справи і один до одного. Позитивний (здоровий, комфортний)
соціально-психологічний клімат сприяє формуванню почуття задоволеності
членів групи від участі у спільній діяльності; почуття незадоволеності
супроводжується, як правило, зростанням у більшості членів групи потягу
до референтних, тобто привабливих формувань, що може вести до
дезінтеграції групи, тобто до роз’єднання групи.
Наявність величезної кількості малих груп у суспільстві і передбачає
необхідність їх класифікації. Американські соціальні психологи
пропонують розподіляти малі групи за такою схемою:
– первинні та вторинні;
– формальні і неформальні;
– групи членства і референтні групи.
Поділ малих груп на первинні та вторинні вперше було запропоновано
американським дослідником – психологом Ч. Кулі, котрий спочатку дав
просто описове визначення первинної групи, назвавши такі групи, як
сім’я, група друзів, група найближчих сусідів і т. ін. Пізніше Кулі
запропонував конкретний признак, який дозволив би визначити значну
характеристику первинних груп неопосередкованість контактів. Вторинними
групами у даній класифікації є ті, ще відсутні безпосередні контакти, а
для спілкування між членами використовуються різноманітні “посередники”,
наприклад засоби зв’язку.
Друге з історично запропонованих поділів малих груп – це поділ їх на
формальні і неформальні. Вперше цей поділ було запропоновано також
американським психологом – дослідником Е. Мейо при проведенні ним
знаменитих хотторнських експериментів.
Формальна група відрізняється від інших тим, що у ній чітко
запрограмовані всі позиції її членів, вони підпорядковані груповим
нормам. Прикладом такої групи може бути спільність, утворена в умовах
будь-якої конкретної діяльності: виробнича бригада, студентська група,
спортивна команда і т. ін. В складі формальних груп Мейо відкрив
всередині них ще й “неформальні групи” які формуються і виникають
стихійно; в них відсутні структура “влади”, система взаємовідносин по
вертикалі і т. ін. Наприклад, в складі студентської групи можуть
утворюватися дрібні угрупування, які складаються з близьких друзів,
любителів музики, болільників спорту та ін.
Третя класифікація – групи членства і референтні групи. Вона була вперше
введена в 1942 році американським дослідником Г. Хайменом, якому
належать відкриття самого феномена “референтної групи”.
В експериментах Хаймена було показано, що частина членів деяких малих
груп (в даному випадку це були студентські групи) розділяє норми
поведінки, прийняті зовсім не в цій групі, а в якійсь іншій, на яку вони
орієнтуються. Такі групи, в котрі індивіди не зачислені реально, але
норми якої вони приймають, Хаймен назвав референтними групами.
Ще більш чітка відмінність цих груп від реальних груп членства була
відмічена в працях М. Шерифа, де поняття референтної групи було
пов’язане з “системою звіту”, котру індивід використовує для порівняння
свого статусу з статусом других. В подальшому Г. Келі, розробляючи
поняття референтних груп, виділив дві їх функції: порівняльну і
нормативну, показавши, що референтна група потрібна індивіду або як
еталон для порівняння своєї поведінки з нею, або для нормативної оцінки
його.
Поділ на групи членства і референтні групи відкриває досить цікаву
перспективу для прикладних досліджень – в області вивчення протиправної
поведінки. При спробах пояснення протиправної поведінки, наприклад,
підлітків, поняття референтної групи грає велику роль: важливо вияснити
питання, чому людина, включена в такі групи членства як шкільний клас,
починає несподівано орієнтуватись не на ті норми, котрі прийняті в її
групі, а на норми зовсім других груп, в котрі він спочатку зовсім не
“включений” (якихось сумнівних елементів “з вулиці”). Механізм впливу
референтної групи дозволяє дати первинну інтерпретацію цього факту:
група членства загубила свою привабливість для індивіда, він
співвідносить свою поведінку з “другою” групою.
Очевидним є той простий факт, що з перших днів свого життя людина
зв’язана з певними малими групами, у них і через них вона отримує
інформацію та в майбутньому організовує свою діяльність. В цьому
значенні феномен малої групи лежить на поверхні і неопосередковано даний
соціальному психологу як предмет аналізу.
Але з обставин, що феномен малої групи є очевидним, зовсім не виходить,
що проблема малої групи відноситься до простих в соціальній психології.
Насамперед подібно тому як це питання обговорюється стосовно до великих
соціальних груп, тут також дуже гостро стоїть проблема, які ж групи слід
розглядати як “малі”. Другими словами – необхідно відповісти на питання
про те, що таке мала соціальна група і які її параметри належать
дослідженню в соціальній психології?
Мала група – малочисельна за складом група, члени якої об’єднані
спільною соціальною діяльністю та взаємними контактами.
В науці визначено “нижню” та “верхню” межу малої групи.
Найменшою малою групою є група з двох людей – так звана “діада”. В ній
можливе виникнення, формування і розвиток реальних процесів, які
відбуваються в групі на рівні міжособистісного спілкування та взаємодії.
Щодо “верхньої” межі малої групи, то тут загальноприйнято вважати число
7(2. Саме це число було “відкрите” американським психологом Н. Міллером
при дослідженнях об’єму оперативної пам’яті. Його слід вважати
оптимальним варіантом існування малої групи (наприклад, найбільш
поширений у світі чисельний склад сім’ї – від 5 – до 10 чоловік). А в
реальності мала група може досягати кількості 10, 15, 20 чоловік і
навіть більше. Мірилом тут може виступати не формальне число членів, а
потреби спільної групової діяльності.
Наявність величезної кількості малих груп у суспільстві і передбачає
необхідність їх класифікації. Американські соціальні психологи
пропонують розподіляти малі групи за такою схемою:
– первинні та вторинні;
– формальні і неформальні;
– групи членства і референтні групи.
Поділ малих груп на первинні та вторинні вперше було запропоновано
американським дослідником – психологом Ч. Кулі, котрий спочатку дав
просто описове визначення первинної групи, назвавши такі групи, як
сім’я, група друзів, група найближчих сусідів і т. ін. Пізніше Кулі
запропонував конкретний признак, який дозволив би визначити значну
характеристику первинних груп неопосередкованість контактів. Вторинними
групами у даній класифікації є ті, ще відсутні безпосередні контакти, а
для спілкування між членами використовуються різноманітні “посередники”,
наприклад засоби зв’язку.
Друге з історично запропонованих поділів малих груп – це поділ їх на
формальні і неформальні. Вперше цей поділ було запропоновано також
американським психологом – дослідником Е. Мейо при проведенні ним
знаменитих хотторнських експериментів.
Формальна група відрізняється від інших тим, що у ній чітко
запрограмовані всі позиції її членів, вони підпорядковані груповим
нормам. Прикладом такої групи може бути спільність, утворена в умовах
будь-якої конкретної діяльності: виробнича бригада, студентська група,
спортивна команда і т. ін. В складі формальних груп Мейо відкрив
всередині них ще й “неформальні групи” які формуються і виникають
стихійно; в них відсутні структура “влади”, система взаємовідносин по
вертикалі і т. ін. Наприклад, в складі студентської групи можуть
утворюватися дрібні угрупування, які складаються з близьких друзів,
любителів музики, болільників спорту та ін.
Третя класифікація – групи членства і референтні групи. Вона була вперше
введена в 1942 році американським дослідником Г. Хайменом, якому
належать відкриття самого феномена “референтної групи”. В експериментах
Хаймена було показано, що частина членів деяких малих груп (в даному
випадку це були студентські групи) розділяє норми поведінки, прийняті
зовсім не в цій групі, а в якійсь іншій, на яку вони орієнтуються. Такі
групи, в котрі індивіди не зачислені реально, але норми якої вони
приймають, Хаймен назвав референтними групами. Ще більш чітка
відмінність цих груп від реальних груп членства була відмічена в працях
М. Шерифа, де поняття референтної групи було пов’язане з “системою
звіту”, котру індивід використовує для порівняння свого статусу з
статусом других. В подальшому Г. Келі, розробляючи поняття референтних
груп, виділив дві їх функції: порівняльну і нормативну, показавши, що
референтна група потрібна індивіду або як еталон для порівняння своєї
поведінки з нею, або для нормативної оцінки його.
Поділ на групи членства і референтні групи відкриває досить цікаву
перспективу для прикладних досліджень – в області вивчення протиправної
поведінки. При спробах пояснення протиправної поведінки, наприклад,
підлітків, поняття референтної групи грає велику роль: важливо вияснити
питання, чому людина, включена в такі групи членства як шкільний клас,
починає несподівано орієнтуватись не на ті норми, котрі прийняті в її
групі, а на норми зовсім других груп, в котрі він спочатку зовсім не
“включений” (якихось сумнівних елементів “з вулиці”). Механізм впливу
референтної групи дозволяє дати первинну інтерпретацію цього факту:
група членства загубила свою привабливість для індивіда, він
співвідносить свою поведінку з “другою” групою.
Звичайно, це ще не відповідь на питання: чому саме “ця” група має для
нього таке велике значення, а “та” група його загубила? Очевидна,
потрібно провести спеціальне дослідження для відповіді на це питання, а
в цілому вся проблематика референтних груп ще чекає свого подальшого
розвитку.
Вивчення тих процесів, які відбуваються в житті групи є головним
завданням соціально-психологічного аналізу. Насамперед, це процес
утворення малих груп, процеси лідерства та прийняття групових рішень,
ефективності групової діяльності. Іншими словами, це питання про те,
коли і як сформована за зовнішніми ознаками група набуває чітко
визначених психологічних характеристик.
Важливим аспектом проблеми формування малої групи є феномен конформізму
(пристосування). Конформна поведінка означає психологічну характеристику
позиції індивіда стосовно позиції групи, прийняття або неприйняття ним
певного стандарту, думки, міру підпорядкування індивіда груповому тиску.
В будь-якій ситуації кожному члену групи доводиться часто приймати
рішення під тиском зовнішніх умов та обставин всупереч власним
переконанням. Підпорядкування груповим нормам виступає у відкритій формі
(примусово) або закритій формі, тобто завуальовано (вплив традицій).
Конформність може виявлятися у схильності уникати самостійних рішень та
в пасивній, пристосовницькій орієнтації на сприймання готових оцінок,
суджень, правил поведінки. Конформність слід відрізняти від позицій
індивідуалізму (відкрита демонстрація власних переконань без урахування
групових норм) та негативізму (протиставлення груповим нормам при
одночасній нездатності сформувати свої власні погляди).
Іншою стороною проблеми формування малої групи є проблема групової
згуртованості. Насамперед, такі характерні процеси, як формування
особливо типу зв’язків у групі, які дозволяють соціальну структуру
перетворити в психологічну спільність людей, в складний психологічний
організм, який живе за власними законами. Згуртованість групи означає,
що сформований її склад є найбільш оптимальним у діяльному значенні,
коли всі або переважна більшість членів прагнуть досягти певної групової
мети. Згуртованість сприяє ефективному функціонуванню спільності,
формуванню в ній сприятливого психологічного клімату, а також забезпечує
стійкість групи перед деструктивною дією внутрішніх та зовнішніх умов.
Залежно від того, які фактори єднають групу, можна виділити моральну –
етичну згуртованість (зумовлену спільністю мети, переконань, духовних
ціннісних орієнтацій членів групи); ділову згуртованість (яка
грунтується на прагненні членів групи продовжувати спільну діяльність,
керуючись певним принципом розподілу ролей); міжособову згуртованість
(опосередковану взаємною симпатією, почуттям дружби, товариськості).
Характеризуючи динамічні процеси в малій групі, не можна обійти питань
її організації і управління. Проблема лідерства та керівництва є однією
з кардинальних проблем соціальної психології. Хоча за походженням та
соціальним статусом лідер і керівник суттєво відрізняються, все ж вони
покликані разом стимулювати групу, спрямовувати її на вирішення певних
завдань.
Лідерство в сучасному розумінні цієї проблеми є чисто психологічною
характеристикою поведінки окремих членів групи; керівництво ж в
переважній мірі є соціальною характеристикою поведінки окремих членів
групи; керівництво ж в переважній мірі є соціальною характеристикою
відносин в групі, перш за все з точки зору розподілу ролей управління та
підпорядкування. Лідерство необхідно розглядати як групове явище: лідер
не може існувати наодинці, він завжди існує як елемент групової
структури, а лідерство є системою відносин у цій структурі. Тому
особливий інтерес викликає питання про природу лідерства, першопричини
його походження. В сучасній науці існують три підходи до виявлення суті
цієї проблеми, розроблені американською школою соціальної психології.
“Теорія рис” (або “харизматична теорія”) – концентрує увагу на природних
якостях лідера. Згідно цієї теорії, лідером може бути людина, яка
володіє певним чином визначеною системою необхідних рис чи
характеристик, наприклад, ініціативністю, діловитістю, комунікативністю,
впевненістю, ентузіазмом, популярністю, красномовністю і т.д. Хибними
сторонами цієї теорії слід вважати відсутність обгрунтованих критеріїв
оцінки найважливіших рис лідерства, наприклад, що ж важливіше –
професіоналізм чи красномовність? Чітких і однозначних відповідей дана
теорія не дає.
“Ситуаційна теорія лідерства” – прагне утвердити думку про те, що в
основному лідерство – це продукт конкретної ситуації. На певних етапах
розвитку групи, як правило, в екстремальних ситуаціях виникає гостра
необхідність, актуальність авторитету чи соціального статусу окремих
членів, коли на хвилі популярних ідей і палких промов з’являються так
потрібні саме в цей час люди, здатні повести за собою інших. Прибічники
даної теорії упевнено доводять, що лідерство рідко коли буває
випадковим, це – закономірний процес, пов’язаний з особистісними
характеристиками індивіда, значимістю ролі, яку він відіграє в групі і
що найголовніше – свідомим прагненням бути в центрі, на вістрі
розв’язання гострих проблем життєвості і життєдіяльності групи.
Як це часто буває в історії науки, два таких крайніх підходи породили
третій, компромісний, який увійшов у соціальну психологію під назвою
“синтетичної теорії лідерства”. Згідно з цією теорією лідерство
розглядається як процес організації міжособистісних відносин в групі, а
лідер – як суб’єкт управління цим процесом. Прийнятність даної позиції
пояснюється тим, що відмінність лідера від інших членів групи
проявляється тут не при наявності у нього особливих рис, а в результаті
більш високого рівня впливу.
За стилем лідерство можна класифікувати за кількома напрямками, але
загальноприйнятою вважається практика визначення лідерства за змістом
рішень, які пропонує лідер групи та за технікою їх виконання.
Авторитарний, демократичний та ліберальний стилі лідерства – найбільш
характерні для малої групи.
Однак цим класифікація лідерства не обмежується. Визначені, для
прикладу, які типи лідерів: лідер-організатор, лідер-ініціатор,
лідер-ерудит, лідер-генератор емоційного настрою, лідер-професіонал та
ін. Всі ці характеристики важливі на певному етапі діяльності як лідера,
так і керівника, а саме в процесі прийняття групових рішень. Цьому явищу
передує відкрите спілкування, рольова гра, групова дискусія, які можуть
супроводжуватися та підсилюватися “мозковими атаками”, соціальним
збудженням і навіть навіюванням.
Як бачимо, кожний з нас так чи інакше пов’язаний з певною референтною
групою і займає якесь у ній місце. Звідси випливає, що референтні групи
відіграють важливе місце в житті сучасної людини, і це, в свою чергу,
потребує їх вивчення.
Використана література:
Соціологія. Підручник / За ред. Печі І.М. – Київ, 2000.
Социология. – Харьков, 1998.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
