Курсова робота
Правове забезпечення діяльності служб соціального захисту населення
ЗМІСТ
стр. TOC \o “1-3” \h \z
HYPERLINK \l “_Toc32568509” Вступ PAGEREF _Toc32568509 \h 3 -4
HYPERLINK \l “_Toc32568510” 1. Державна політика в сфері сім’ї та
молоді PAGEREF _Toc32568510 \h 5 -5
HYPERLINK \l “_Toc32568511” 1.1. Організаційно-правове забезпечення
реалізації молодіжної політики PAGEREF _Toc32568511 \h 5 -7
HYPERLINK \l “_Toc32568512” 1.2. Сучасний стан захисту прав сім’ї та
молоді в Україні PAGEREF _Toc32568512 \h 7 -13
HYPERLINK \l “_Toc32568513” 2. Соціальний захист та пенсійне
забезпечення PAGEREF _Toc32568513 \h 13
HYPERLINK \l “_Toc32568514” 2.1. Організаційно-правові засади
здійснення соціального захисту населення PAGEREF _Toc32568514 \h 13
-17
HYPERLINK \l “_Toc32568515” 2.2. Сучасний стан здійснення соціального
захисту населення та пенсійного забезпечення PAGEREF _Toc32568515 \h
17 -23
HYPERLINK \l “_Toc32568516” 3. Охорона здоров’я PAGEREF
_Toc32568516 \h 23
HYPERLINK \l “_Toc32568517” 3.1. Правове забезпечення охорони
здоров’я в Україні PAGEREF _Toc32568517 \h 23 -31
HYPERLINK \l “_Toc32568518” 3.2. Охорона здоров’я на сучасному етапі
розвитку української держави PAGEREF _Toc32568518 \h 31 -38
HYPERLINK \l “_Toc32568519” Висновок PAGEREF _Toc32568519 \h 38
-39
HYPERLINK \l “_Toc32568520” Список використаної літератури PAGEREF
_Toc32568520 \h 40 -42
Вступ
Соціальна політика сучасної держави – комплекс соціально-економічних
заходів держави, підприємств, організацій, спрямованих на послаблення
нерівності у розподілі доходів та майна, на захист населення від
безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.
Головними напрямами проведення соціальної політики є: захист рівня життя
за допомогою різних форм компенсації від підвищення цін і проведення
індексації; надання допомоги найбіднішим сім’ям; надання допомоги у разі
безробіття здійснення політики соціального страхування, встановлення
мінімальної заробітної плати для працюючих; розвиток освіти, охорони
здоров’я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави;
проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами
кваліфікації, гарантування процесу трудової діяльності відповідно до
чинного законодавства (дотримання тривалості робочого дня, надання
оплачуваних відпусток, створення профспілок тощо) та ін.
Тема “Правове забезпечення діяльності служб соціального захисту
населення” дуже актуальна в наш час. Після становлення політичної
незалежності в Україні перед соціальним комплексом відкрилися нові
можливості розвитку. Активізувалася діяльність служб соціального захисту
населення, почали розвиватися програми соціального захисту і
забезпечення населення. З наукової точки зору ця тема важлива тим, що
при її вивченні розглядаються проблеми соціального захисту населення,
недоліки законодавства, їх причини та визначаються способи вирішення цих
проблем. Практичне значення полягає у необхідності знання своїх прав та
обов’язків, що дозволяє практично використовувати конституційні і
законодавчі гарантії, надані громадянам державою.
При виконанні даної курсової роботи були використані законодавчі акти та
наукова література: книга Литвина В.М. “Україна на межі тисячоліть (1991
– 2000 рр.)”, в якій дуже широко висвітлений сучасний стан соціальної
сфери в Україні, також книги “Абетка української політики” та “Україна
на перехідному етапі: Політика. Економіка. Культура” в яких зазначені
проблеми, які стали перед соціальним комплексом України після здобуття
незалежності. Також в роботі використовувалися періодичні видання.
Об’єктом дослідження даної курсової роботи є соціальний комплекс
України, предметом – дослідження діяльності служб соціального захисту
населення в різних сферах соціального комплексу України, і правові акти
та закони, якими вони керуються в своїй діяльності.
Мета даної робити заключається в дослідженні законодавчої бази, якою
керуються служби соціального захисту населення та визначити її недоліки,
після чого можна запропонувати шляхи її удосконалення та визначити
перспективи розвитку.
Завдання дослідження:
Проаналізувати зміст державної політики в сфері сім’ї та молоді.
Розкрити сучасний стан та організаційно-правові засади здійснення
соціального захисту та пенсійного забезпечення.
З’ясувати особливості правового забезпечення охорони здоров’я в Україні.
Дана курсова робота складається з чотирьох розділів, в яких розглянуті
всі складові соціальної сфери України, діяльність служб соціального
захисту населення в цих сферах, та законодавчі акти, якими керуються ці
служби в своїй діяльності. Також розглянуті проблеми та перспективи
розвитку соціального комплексу України.
1. Державна політика в сфері сім’ї та молоді
1.1. Організаційно-правове забезпечення реалізації молодіжної політики
Правові засади політики у справах сім’ї та молоді сформульовані в ст. 51
Конституції України, згідно з якою сім’я, дитинство, материнство і
батьківство охороняються державою. Держава постійно дбає про матеріальну
підтримку молоді, про що свідчить низка законів України та інших
нормативно-правових актів.
Так, Закон України «Про сприяння соціальному становленню і розвитку
молоді України» визначає загальні засади створення та реалізації
організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов
соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах
особистості, суспільства та держави.
Держава забезпечує право молоді на створення молодіжних громадських
організацій — об’єднань молодих громадян. Обов’язковою статутною вимогою
таких організацій є припинення членства в них при досягненні певного
віку. До молодіжних громадських організацій належать також об’єднання
громадян та фонди, основними статутними цілями яких є розв’язування
молодіжних проблем і сприяння соціальному становленню та розвиткові
молоді. Органи громадських молодіжних організацій мають право вносити
пропозиції з питань соціального становлення та розвитку молоді до
органів місцевого самоврядування.
Проведення державної політики з питань сім’ї, соціального становлення та
розвитку молоді здійснюється Державним комітетом молодіжної політики,
спорту і туризму України разом з іншими міністерствами та центральними
органами виконавчої влади, місцевими адміністраціями, у складі яких
діють структурні підрозділи по роботі з молоддю, органами місцевого
самоврядування, а також шляхом взаємодії з молодіжними громадськими
організаціями та їх всеукраїнськими об’єднаннями.
Державний комітет разом з іншими органами виконавчої влади розробляє, а
Кабінет Міністрів затверджує спеціальні норми та нормативи щодо
соціального становлення та розвитку молоді, урахування яких є
обов’язковим для всіх органів державної виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій
незалежно від форм власності.
Наказом Міністра України у справах сім’ї та молоді (Міністерство України
у справах сім’ї та молоді існувало до 13 березня 1999 р.) від 19 березня
1997 р. затверджено Тимчасове примірне положення про «Управління у
справах сім’ї та молоді обласної, Київської та Севастопольської міської,
районної державної адміністрації».
Управління у справах сім’ї та молоді реалізують державну політику
стосовно сім’ї, жінок, молоді та дітей, охорони материнства і дитинства,
створення сприятливих умов для фізичного, інтелектуального і духовного
розвитку зазначених категорій громадян, забезпечення, рівних прав і
можливостей, а також організують виконання актів законодавства України,
здійснюють контроль за їх реалізацією у межах своєї компетенції.
Соціальні служби для молоді надають молодим людям інформаційну, правову,
психолого-педагогічну, медичну та інші форми соціальної допомоги,
реалізують необхідні заходи з метою запобігання негативним явищам у
молодіжному середовищі (правопорушенням, алкоголізму, наркоманії,
токсикоманії, проституції тощо) та їх подолання, здійснюють соціальну
опіку над окремими категоріями молоді, зокрема інвалідами,
дітьми-сиротами.
Держава гарантує працездатній молоді рівне з іншими громадянами право на
працю. Особливості праці неповнолітніх встановлюються законодавством
України. Реалізації права на працю сприяє навчання, в тому числі
трудове, учнів середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів,
яке здійснюється в спеціально обладнаних приміщеннях, навчально-трудових
центрах або безпосередньо на виробництві. Виконана при цьому учнями
робота оплачується у встановленому законодавством порядку.
Місцеві ради можуть встановлювати пільгову плату за реєстрацію
підприємств, створених молодими громадянами та молодіжними громадськими
організаціями, реалізують програми підготовки та перепідготовки молоді,
яка займається підприємництвом, у тому числі за кордоном, з
використанням для цих цілей коштів молодіжних фондів.
Держава забезпечує молодим громадянам рівне з іншими громадянами право
на освіту, охорону здоров’я, заняття фізичною культурою і спортом та ін.
Будь-які прямі або непрямі обмеження прав і свобод молоді залежно від
віку, крім передбачених законодавством, є протиправними і тягнуть за
собою відповідальність, встановлену законами України. Використання
молодими громадянами прав і свобод не повинно завдавати шкоди інтересам
суспільства, правам інших громадян.
Під особливим захистом держави перебувають неповнолітні.
Відповідальність неповнолітніх за вчинені ними правопорушення настає
лише з визначеного законодавством віку. Примусові заходи до
неповнолітніх за вчинення ними злочину або в інших передбачених
законодавством випадках застосовуються тільки за вироком або рішенням
суду.
Державні органи і посадові особи, педагогічні та соціальні працівники не
можуть застосовувати щодо неповнолітніх заходи впливу, які ґрунтуються
на публічному поширенні відомостей про вчинені неповнолітніми діяння, що
містять ознаки злочину або правопорушення, за винятком випадків, коли
названі заходи є видом кримінального покарання або адміністративного
впливу (стягнення), що застосовані за рішенням суду.
1.2. Сучасний стан захисту прав сім’ї та молоді в Україні
Криза перехідного періоду не тільки погіршила економічну та політичну
ситуацію в державі, а й торкнулася сім’ї, зокрема, її основних функцій:
економічної, репродуктивної та виховної.
Кількісні характеристики сучасного українського суспільства в його
сімейному розрізі такі: всього налічується 13,3 млн. сімей, з них 60%
міські.
Зниження народжуваності відбилося й на сімейному складі населення.
Переважають сім’ї, в яких виховуються 1-2 дитини. Багатодітні сім’ї (496
996) становлять лише 3,7% загальної кількості. Найбільша питома вага
багатодітних сімей у Закарпатській (13,3%) та Запорізькій (12,5%)
областях, найменша — в Луганській (1,3%).
Налічується 802 705 неповних сімей, що становить 6,0% їх загальної
кількості, окрім того, спостерігається тенденція до їх збільшення. Серед
неповних сімей 7,8% — багатодітні. Зареєстровано 350 тис. сімей, в яких
батьки — інваліди, та 120 тис. сімей, де інваліди — діти.
Послаблення сімейних зв’язків, зниження економічної спроможності сім’ї
дало поштовх до поширення таких негативних явищ, як безпритульність і
жебрацтво дітей. Для забезпечення соціального захисту малюків, які
опинилися в скрутних життєвих умовах, створена мережа притулків. У 82
притулках отримують соціальну допомогу 12,5 тис. неповнолітніх. Майже
половина дітей у притулках виховувалася раніше в неповних сім’ях, 17,1%
— в багатодітних, 33,5% — у функціонально неспроможних, 46,3% — в
малозабезпечених.
Споконвічна традиція багатодітності в Україні втрачається. Це, звичайно,
загальна демографічна тенденція економічно розвинених країн, але
останнім часом зменшується й чисельність дводітних сімей. Дедалі більша
кількість сімей обмежується народженням однієї дитини, зростає кількість
бездітних подружжів. Унаслідок розлучень щороку майже 200 тис. дітей
залишаються без одного з батьків. Взагалі ж у країні близько 2,5 млн.
дітей виховуються в розлучених сім’ях (усього дітей – 11,5 млн.).
Більшість дітей у розлучених сім’ях залишається з матерями, близько 10%
— у батьківських сім’ях або в сім’ях родичів. Для сучасного українського
суспільства характерна тенденція до збільшення кількості неповних сімей:
сьогодні їх 6% загальної кількості. Зберігається тенденція до підвищення
частки позашлюбних дітей у загальній кількості народжених. Кількість
таких дітей у матерів віком до ЗО років становить 11,8% всіх народжених.
Різко загострюються соціальні проблеми багатодітних сімей. Головною
проблемою таких сімей є їхнє матеріальне забезпечення. До останнього
часу надавалося 11 видів державної допомоги, яка призначалася з
урахуванням складу сім’ї, її доходів, віку й стану здоров’я дітей.
1 квітня 1999 p. Кабінет Міністрів України запровадив адресну соціальну
допомогу малозабезпеченим сім ям. Підготовлено проект нової редакції
Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”. В ньому
передбачається принципово новий порядок призначення та виплати державної
допомоги сім’ям із дітьми на засадах комплексності та адресності.
В березні 1999 p. Верховна Рада України ухвалила Декларацію про загальні
засади державної політики стосовно сім’ї та жінок. Вона стала своєрідною
основою для підготовки нормативних актів у галузі сім’ї. У вересні того
самого року Верховна Рада України затвердила Концепція державної
сімейної політики, яка визначає її загальну стратегію та пріоритетні
напрями.
Для надання сім’ям правової, психологічної, медичної та інформаційної
допомоги та їх підтримки в 21 регіоні України створено 59 центрів
інформаційно-консультативної та клубної роботи з сім’ями, 29 із яких —
центри сім’ї “Родинний дім”.
В Україні налічується 2,5 млн. молодих сімей. 800 тис. із них потребують
поліпшення житлових умов. Саме в молодих сім’ях народжується до 80%
дітей. Для них створена програма довгострокового державного пільгового
кредитування, що передбачає забезпечення житлом.
Розпочато реалізацію галузевої програми “Студентська сім’я”. В Україні
близько 20 тис. студентських сімей, з них 11,5 тис., або 57,8% — сім’ї з
дітьми, в яких виховується понад 12,5 тис. дітей. Серед основних проблем
студентської сім’ї — низький рівень життя, гострі житлові проблеми,
неможливість заробити кошти для повноцінного життя, невизначеність із
працевлаштуванням після закінчення навчання тощо.
У зв’язку з ухваленням Концепції державної сімейної політики вимогою
часу стало на законодавчому рівні визначити державні та суспільні
підходи щодо зміцнення й підвищення статусу сім’ї в Україні. Це
передбачає формування нового іміджу сім’ї, зміни її стану й статусу, а
також відповідної соціальної підтримки.
Складниками цього мають бути:
— створення умов для реалізації економічних, соціальних, демографічних
функцій, тобто для самостворення сім’ї;
— відродження традиційно міцної, працьовитої, економічно спроможної й
заможної української родини на основі нових соціально-економічних
відносин та традицій історичного минулого;
— формування в населення потреби в реалізації права на планування сім’ї,
тобто створення умов для народження бажаної кількості дітей і можливість
гарантованого, належного їх виховання сім’єю та підготовки до
самостійного життя;
— забезпечення соціально-економічних, соціокультурних і духовних умов
сталості шлюбу та зміцнення сім’ї. Пропагування авторитету шлюбу та
всебічне обґрунтування його переваг перед позашлюбними формами сім’ї
налагодження ефективної системи підготовки молоді до шлюбу та до
сімейного життя;
— всебічна соціально-економічна підтримка молодих сімей;
— пропагування й забезпечення тіснішого зв’язку поколінь, зокрема
вивчення родоводу та специфічних традицій родин, взаємопідтримка та
взаємоповага між сім’ями різних поколінь.
Важливим об’єктом соціальної політики є молодь. У контексті загальних
проблем саме ця сфера завжди виокремлювалася своєю специфічністю й
гостротою. Контингент населення віком від 15 до 28 років унаслідок
різних причин зменшувався. Тенденції останнього десятиліття XX ст.,
навпаки, виявилися досить сприятливими. Через скорочення смертності
наймолодшого населення та відносно невеликі обсяги зовнішньої міграції
чисельність молоді зросла.
Якщо на початок 1991 p. молодь в Україні становила 9,9 млн. чоловік, або
19,2% загальної кількості, то в 2000 — вже 10,2 млн. чоловік, що
становить 20,4% загальної чисельності населення.
Обнадійливим є й показник зростання чисельності сільської молоді, що
можна розглядати як ознаку демографічного відродження села. Але водночас
молодь у цілому переживає своєрідний процес старіння: в міських
поселеннях — і, відповідно, в країні загалом — зростає в її складі
питома вага юнаків і дівчат найстаршої вікової групи — 25-28-річних.
Складною залишається проблема асоціальної поведінки молоді. Необхідно
зазначити, що з початку 60-х pp. реєструвалося невпинне зростання
злочинності. Така ситуація тривала й на початку 90-х pp. — у період
становлення української державності. Так, рівень злочинності
неповнолітніх упродовж 1986-2000 pp. зростав у середньому на 8,5%
щорічно. Кількість неповнолітніх, засуджених за окремі види злочинів, з
1992 по 2000 pp. збільшилася з 11,6 до 19,0 тис. осіб, або на 63,8%.
Організаційні й практичні заходи з боку державних органів, громадських
об’єднань дещо уповільнили цей процес, а за останні три роки рівень
злочинності навіть знизився.
Однією з найболючіших проблем для молодих людей є безробіття та брак
свого житла. Статистичні дані свідчать, що 30% загальної кількості
безробітних припадає на молодих.
Для розв’язання проблеми працевлаштування молоді в країні розроблена
програма підтримки та розвитку молодіжного підприємництва, яка ввійшла
до Державної програми розвитку малого підприємництва в Україні на
1999-2000 pp. У 1998 p. було проведено Міжнародну науково-практичну
конференцію “Молодь та бізнес: взаємодія структур малого й середнього
бізнесу, державних інститутів та вищої школи”.
Протягом останніх років функціонували молодіжні центри праці в Києві,
Івано-Франківській, Дніпропетровській, Рівненській, Вінницькій та
Львівській областях. Щороку надавалася допомога в працевлаштуванні
близько 250 тис. молодих людей.
Набув поширення рух учнівських і студентських трудових загонів, який
охопив 13 регіонів країни. Тільки в Луганській області в червні-серпні
2000 p. кількість зайнятих у них перевищила 32 тис. чоловік.
Для розв’язання нагальних проблем молоді в країні сформовано механізм
реалізації молодіжної політики, який включає цілу низку державних
структур і відомств.
Для здійснення системної роботи з молоддю вдосконалюється мережа
відповідних установ. Наприкінці 2000 p. діяло 502 центри соціальних
служб для молоді. При центрах створено 985 спеціалізованих формувань:
реабілітаційні та кризові центри, служби “Телефонів довіри”,
консультативні пункти, агентства та біржі праці, школи батьківської
підтримки, клубні об’єднання. В цій системі вже реалізовано 1675
програм, спрямованих на соціальне обслуговування, патронаж, профілактику
та реабілітацію молоді. Тільки за перше півріччя 2001 p. допомогу
отримало 1,6 млн. молодих людей.
Поглиблюється процес співпраці державної влади з громадськими
молодіжними об’єднаннями. За безпосередньої участі молодіжних
організацій проведено низку важливих заходів: IV Світовий конгрес
українських молодіжних організацій, Форум християнської молоді України
та ін.
В Україні поширюється волонтерський рух. Добровільні помічники надають
допомогу інвалідам та сиротам; підтримують багатодітні сім’ї; працюють у
центрах реабілітації для дітей і молоді, що постраждали від насильства;
беруть участь у реалізації програми “Діти вулиці”.
Особлива увага приділяється здібній і талановитій молоді, яка уособлює
інтелектуальний потенціал нації. Одним із пріоритетних напрямів роботи
держави стало створення системи пошуку й підтримки талановитої молоді та
обдарованих дітей. Для цього створено інформаційний банк даних
“Обдарованість”. За підтримки держави регулярно провадяться
Всеукраїнський фестиваль сучасної української естрадної пісні “Червона
рута”, Міжнародний конкурс молодих українських літераторів “Гранослов”,
Всеукраїнський молодіжний фестиваль “Перлини сезону”, Міжнародний
фестиваль “Крізь терни до зірок”. Всеукраїнський фестиваль ігрових
програм “Місто дитячих усмішок”.
Українська держава поставила собі за мету створити такі системні умови,
які всебічно й широко сприяли б розв’язанню всіх проблем молодого
покоління.
2. Соціальний захист та пенсійне забезпечення
2.1. Організаційно-правові засади здійснення соціального захисту
населення
Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним з важливих
напрямків діяльності держави. Держава несе обов’язки по матеріальному
підтриманню своїх громадян, створює умови для повного здійснення
громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії
та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного
навчання, підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Використання примусової праці забороняється. Громадянам гарантуються
захист від незаконного звільнення, право на своєчасне одержання
винагороди.
Громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на
їх забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати
працездатності, втрати годувальника, безробіття, з незалежних від них
обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених
законодавством. Це право гарантується страхуванням за рахунок страхових
внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних
та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних,
комунальних, приватних закладів для соціальних виплат та допомоги. Закон
України від 6 грудня 1992 р. «Про пенсійне забезпечення» гарантує всім
непрацездатним громадянам України право на соціальну захищеність шляхом
встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а
також регулярного перегляду їх розмірів у зв’язку із збільшенням розміру
мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки
країни.
Для здійснення управління фінансами пенсійного забезпечення створено
Пенсійний фонд України, який є центральним органом виконавчої влади,
підвідомчим Кабінету Міністрів України. Він діє згідно з Положенням «Про
Пенсійний фонд України», затвердженим постановою Кабінету Міністрів
України від 1 червня 1994 р. Основним завданням Пенсійного фонду та його
органів на місцях є забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій
відповідно до законів України «Про пенсійне забезпечення» та «Про статус
і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської
катастрофи», пенсій військовослужбовцям і працівникам органів внутрішніх
справ строкової служби, допомоги на дітей, а також інших витрат,
фінансування яких відповідно до чинного законодавства покладено на
Пенсійний фонд. Виконанню завдань по соціальному захисту населення
України сприяють закони України від 25 червня 1997 р. «Про збір на
обов’язкове державне пенсійне страхування», від 26 червня 1997 р. «Про
збір на обов’язкове соціальне страхування». Держава забезпечує
соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних
Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їх сімей.
Відповідно до Конституції України Указом Президента України з метою
посилення соціальної спрямованості реформ та проведення активної
соціальної політики щодо координування і комплексного здійснення
соціальних перетворень у сфері трудових відносин, зайнятості,
соціального захисту і пенсійного забезпечення населення створено
Міністерство праці та соціальної політики України (далі — Мінпраці
України). Згідно з Положенням про нього, затвердженим Указом Президента
України від 1 грудня 1997 р., Мінпраці України у процесі виконання
покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими
органами виконавчої влади, органами АРК, органами місцевого
самоврядування, а також з відповідними органами інших держав. Рішення
Мінпраці України з питань праці, зайнятості і соціального захисту
населення, видані у межах його повноважень, є обов’язковими до виконання
центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого
самоврядування, а також підприємствами, установами і організаціями всіх
форм власності, фізичними особами — підприємцями та громадянами.
Мінпраці України реалізує єдину державну політику щодо соціального
забезпечення населення та соціальної захищеності інвалідів і громадян
похилого віку; несе відповідальність за розвиток цієї справи; займається
організацією роботи по призначенню та виплаті пенсій відповідно до
чинного законодавства та ін.
Відповідно до Закону України від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади
соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку»
громадяни похилого віку користуються всіма соціально-економічними і
особистими правами і свободами, закріпленими Конституцією України,
іншими законодавчими актами. Дискримінація громадян похилого віку в
галузі праці, охорони здоров’я, соціального забезпечення, користування
житлом та в інших сферах забороняється, а посадові особи, які порушують
ці гарантії, притягаються до відповідальності згідно з чинним
законодавством.
Ветеранами праці визнаються особи, які сумлінно працювали в народному
господарстві, державних установах, організаціях та об’єднаннях громадян,
мають трудовий стаж (35 років — жінки і 40 років — чоловіки) і вийшли на
пенсію. Право на пенсію за віком надане кожному громадянину, який досяг
пенсійного віку (55 років —років — для чоловіків) і має необхідний
трудовий стаж.
Порядок і умови пенсійного забезпечення встановлюються Законом України
«Про пенсійне забезпечення». Громадянам похилого віку, які не мають
права на трудову пенсію, призначається соціальна пенсія. Вік для
призначення соціальної пенсії, розмір і порядок виплати встановлюються
законодавством України про пенсійне забезпечення.
Згідно з чинним законодавством до системи органів захисту населення
входять відомчі органи соціального забезпечення (МВС, Служби безпеки,
Міноборони України). Цим питанням займаються також управління (відділи)
соціального забезпечення обласних, Київської та Севастопольської
міських, районних державних адміністрацій та органів місцевого
самоврядування. Заява про призначення пенсії працюючим подається за
місцем роботи, а непрацюючим — до районного (міського) відділу
соціального забезпечення за місцем проживання заявника. Пенсії
призначаються районним (міським) відділом соціального забезпечення.
Важливу роль у справі соціального забезпечення відіграє комісія для
призначення пенсій при місцевих державних адміністраціях, виконкомах
районної (міської) ради. Пенсійні справи до засідання комісії готує
відділ соціального забезпечення.
У віданні органів соціального забезпечення перебувають медико-соціальні
експертні комісії, на які покладається визначення постійної або тривалої
втрати працездатності і встановлення групи інвалідності, її причин, часу
настання, визначення для інвалідів умов праці безпосередньо на
підприємствах, в установах і організаціях, перевірка правильності
використання інвалідів на роботі відповідно до висновку
медико-соціальної експертної комісії.
2.2. Сучасний стан здійснення соціального захисту населення та
пенсійного забезпечення
Соціальний захист сімей із дітьми від 21 листопада 1992 p. регулюється
Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, їм гарантується
певний рівень матеріальної підтримки з боку держави.
Великого поширення, особливо протягом 1991-1993 pp., набула система
пільгового пенсійного забезпечення.
Проте бюджетних коштів не вистачало навіть для гарантування прожиткового
мінімуму на рівні межі малозабезпеченості. Згодом для призначення
соціальних виплат малозабезпеченим верствам населення було запроваджено
цільову допомогу й новий критерій малозабезпеченості — розмір
середньодушового сукупного доходу на рівні 40% вартості межі
малозабезпеченості.
Указом Президента України “Про підвищення розмірів середньодушового
сукупного доходу та цільової грошової допомоги малозабезпеченим
громадянам” від 18 листопада 1994 p. розміри допомоги збільшено
відповідно до індексу споживчих цін.
Від жовтня 1994 p. відбувалося поетапне підвищення тарифів на
житлово-комунальні послуги й започатковано Програму житлових субсидій
для населення на оплату житла, комунальних послуг, електроенергії та
придбання й доставлення палива.
Протягом 1991-1995 pp. для компенсації втрат населення уряд неодноразово
підвищував розміри пенсій і компенсаційних виплат деяких категоріям
населення.
Часті зміни в системі соціального захисту ускладнили процедуру надання
населенню соціальної допомоги, зробили її непрозорою й заплутаною.
Розпочався її перегляд у напрямі пристосування до вимог соціальне
орієнтованої економіки. Цей процес характеризувався ретельним
дослідницьким підходом щодо перебудови системи фінансування та
реорганізації всієї сфери соціального захисту.
21 грудня 1993 p. Верховна Рада схвалила “Концепцію соціального
забезпечення населення України” як комплексну реформу національної
системи соціального забезпечення. Концепція мала на меті перерозподілити
відповідальність за соціальне забезпечення між державою, працедавцями й
населенням та перебудувати систему соціального захисту на страхових
принципах. Розроблено рамковий закон “Основи законодавства України про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування”, який Верховна Рада
ухвалила 14 січня 1998 р.
В Україні здійснювалося п’ять масштабних програм, спрямованих
безпосередньо на поліпшення соціального захисту населення. Дві з них —
“Діти України” (1996 р.) та “Здоров’я літніх людей” — затверджені
указами Президента України, решта — постановами Кабінету Міністрів
України: “Комплексна програма розв’язання проблем інвалідності” (1991),
“Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони
материнства і дитинства” (1992), “Національна програма планування сім’ї”
(1995).
Попри економічні труднощі та збільшення останніми роками чисельності
пенсіонерів на 1,5 млн. чоловік, загалом вдавалося підтримувати
стабільний рівень середньої пенсії стосовно рівня середньої заробітної
плати. Протягом 90-х pp. середня пенсія становила близько 37% середньої
заробітної плати. Певної стабілізації середньої пенсії досягнуто за
рахунок скорочення диференціації в розмірах пенсій.
Розміри середньої пенсії стосовно середньої заробітної плати в 1992-2001
pp.
1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001
34,9 36,1 35,3 68,4 45,1 36,1 36,6 39,8 38 36,6
Майже на однаковому рівні збереглися пропорції пенсійного забезпечення в
міській і сільській місцевостях.
За рахунок соціальних пенсій підтримувався певний рівень пенсійного
забезпечення для 0,5 млн. чоловік, які не набули права на трудову
пенсію.
Значно розширилася категорія осіб, яким надано право на пенсію на
пільгових умовах зі зниженням пенсійного віку та встановленням
підвищеного її розміру. Кількість таких людей збільшилася майже вдвічі.
З них понад 400 тис. продовжували працювати. В Україні налічується понад
2 млн. працюючих пенсіонерів, що становить 13,1% загальної кількості
працівників.
Від 1 січня 2000 р. для осіб, що мають особливі заслуги перед
Батьківщиною, збільшено надбавку до пенсії. У 1999 р. за різними
законодавчими й нормотворчими актами цільову грошову допомогу одержували
загалом 3,9 млн. пенсіонерів.
Досвід управління пенсійним забезпеченням за роки реформування економіки
засвідчив, що окремими заходами розв’язати пенсійні справи неможливо.
Система пенсійного забезпечення потребує радикального вдосконалення.
Програма проведення пенсійної реформи загалом відпрацьована й чекає на
законодавче забезпечення.
Однією з основних причин незадовільного та несвоєчасного фінансування
виплати пенсій була наявність постійно зростаючої недоїмки за
підприємствами, установами, організаціями у відрахуванні обов’язкових
платежів до Пенсійного фонду.
Другою вагомою причиною хронічного дефіциту бюджету Пенсійного фонду
стало фінансування за рахунок страхових виплат, які за своєю сутністю є
соціальною допомогою й мали фінансуватися з державного та місцевого
бюджетів. Додаткове фінансове навантаження на пенсійну систему перевищує
1,5 млрд. грн.
Указом Президента України “Про фіксований сільськогосподарський податок”
від І8 червня 1998 р. запроваджено перерахування 68% суми фіксованого
сільськогосподарського податку на пенсійне страхування сільського
населення, що повинно покращити стан їх пенсійного забезпечення.
Від 1997 р. практикувалися нестандартні заходи погашення заборгованості
по зборах на обов’язкове державне страхування через оформлення її
векселями, погашення заборгованості по виплаті пенсій шляхом відпуску
пенсіонерам продукції власного виробництва, передачі Пенсійному фонду
природного газу.
На прискорення пенсійної реформи спрямовано указ Президента України “Про
основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні” від 13
квітня 1998 р. Цей указ передбачав перехід до більш високих стандартів
пенсійного забезпечення населення.
Реформування пенсійного забезпечення спрямовано на солідарну участь
працедавця й працівника у формуванні пенсійних коштів, створення
нормативно-правової бази, перехід до системи загальнообов’язкового
пенсійного страхування з накопичувальними системами, розвитку
недержавних пенсійних фондів.
Повномасштабна пенсійна реформа — довготривалий процес. Проте окремі її
елементи можуть інтенсивно впроваджуватися вже найближчим часом,
зокрема, персоніфікований облік страхових внесків.
Саме на створення необхідних передумов реформування пенсійного
забезпечення націлюють укази Президента України “Про заходи щодо
впровадження персоніфікованого обліку відомостей у системі обов’язкового
державного пенсійного страхування” від 4 травня 1998 р. та “Про
проведення у Львівській області експерименту з призначення й виплати
пенсій органами Пенсійного фонду України” від 20 жовтня 1998 р.
Протягом 90-х pp. політика державних соціальних Гарантій та пільг
постійно трансформувалася. В умовах дефіциту фінансових ресурсів
передовсім розроблялися програми соціального забезпечення для сімей із
дітьми, громадян, які цього потребують, та громадян, які мають особливі
заслуги перед державою. 1 січня 1993 p. вступив у дію Закон України “Про
державну допомогу сім’ям з дітьми”, яким була впорядкована система
різних видів допомоги та компенсаційних виплат, що здійснювалися
відповідно до постанов Кабінету Міністрів України. Порядок надання
деяких із них був установлений ще в 1944 p.
За 90-і pp. було ухвалено 16 основних законодавчих актів, які мали
поліпшити матеріальне становище окремих груп населення: постанова
Кабінету Міністрів України “Про цільову грошову допомогу громадянам з
мінімальними доходами”, закони “Про статус ветеранів війни, Гарантії їх
соціального захисту”, “Про статус гірських населених пунктів в Україні”,
“Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист” тощо.
?
’p
j
1/2~AaCLI0I?NjOeFOuuuuuuuuuuuuuoonaaaaaaaaaa
FfA
R
орм і моделей організації соціального обслуговування в умовах ринкової
економіки полягала в тому, щоб передати на обласні й місцеві рівні
державного управління функції щодо реалізації соціальної політики та
повноваження щодо її реформування.
Відповідно до цього курсу коригувалися методи управління соціальним
захистом, запроваджувалися нетрадиційні підходи до функціонування
діяльності органів, які надають соціальну допомогу, розроблялися нові
соціальні програми.
Завершилося створення в районах, містах і областях відділів соціальної
допомоги малозабезпеченим сім’ям у складі управлінь соціального захисту
населення. Розпочато перехід до адресної соціальної політики.
Універсальні соціальні програми, які були недостатньо ефективними й
надто дорогими, поступово замінюються селективними. Така тенденція
характерна зараз для розвинених країн та більшості країн із перехідною
економікою.
За час дії програми житлових субсидій уряд ухвалив низку постанов,
спрямованих на вдосконалення та спрощення процедури одержання субсидій.
Зокрема, розширено права місцевих органів виконавчої влади. їм надано
право з урахуванням конкретних обставин в окремих випадках призначати
субсидію на загальну площу житла, надавати субсидії громадянам, які
подають довідки про те, що вони зовсім не мають доходів, або вони надто
низькі, встановлювати подовжений термін погашення заборгованості
громадян в оплаті житлово-комунальних послуг тощо. Сім’ям, які
складаються лише з пенсіонерів та інших непрацездатних громадян,
подовжено строк призначення субсидій до 12 місяців. Врегульовано питання
надання субсидій громадянам, які мають заборгованість по оплаті за
житлово-комунальні послуги через несвоєчасне одержання заробітної плати,
пенсій, стипендій та інших соціальних виплат.
Щоб частково зменшити обсяги цієї заборгованості, указом Президента
України від 11 травня 1999 p. встановлено, що громадянам за їхньою
письмовою згодою борг за житлово-комунальні послуги може погашатися в
рахунок заборгованості їм заробітної плати, грошового забезпечення,
пенсій та соціальних допомог, які виплачуються з бюджетів усіх рівнів.
У зв’язку з переходом на повне відшкодування населенням вартості
житлово-комунальних послуг Президент України своїм розпорядженням “Про
додаткові заходи щодо стабілізації соціально-економічного становища в
Україні” від 17 травня 1999 p. рекомендував місцевим органам влади вжити
заходів щодо вишукання коштів на компенсацію населенню додаткових
витрат. У такий спосіб витрати на субсидії по оплаті житлово-комунальних
послуг перенесено з державного на місцевий рівень.
Зазначені заходи, поряд із ціновим упорядкуванням, стали механізмами, що
компенсуватимуть населенню повну вартість користування житлом.
Забезпечивши захист найвразливіших верств населення, програма житлових
субсидій з одночасним підняттям цін і тарифів на житлово-комунальні
послуги дозволила зменшити й дефіцит бюджету.
Від травня 1997 p. тимчасово припинено подальше підвищення цін на
житлово-комунальні послуги та оплату житла у зв’язку із заборгованістю
по заробітній платі.
28 жовтня 1997 p. з’явилася постанова Кабінету Міністрів України “Про
вдосконалення системи державного регулювання тарифів на
житлово-комунальні послуги”, якою обласним держадміністраціям надано
право визначення розмірів відшкодування вартості комунальних послуг та
термінів їх запровадження.
Соціальні Гарантії й пільги мають велике соціальне значення, оскільки
компенсують населенню низьку заробітну плату та хиби системи пенсійного
забезпечення.
Від квітня 1999 p. уряд став запроваджувати новий підхід до надання
адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям — на основі
середньомісячного сукупного доходу.
3. Охорона здоров’я
3.1. Правове забезпечення охорони здоров’я в Україні
Охорона здоров’я — це система заходів, спрямованих на забезпечення
збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної
працездатності та соціальної активності людини при максимальній
біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.
Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону
здоров’я.
Стаття 3 Конституції України наголошує, що здоров’я людини є однією з
найвищих соціальних цінностей, забезпечення якої — один з головних
обов’язків держави.
Подальші її норми (статті 24, 27, 34, 49, 50 тощо) визначають, що кожен
має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Вона встановлює, що охорона здоров’я забезпечується державним
фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітар-них і
оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного
і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, а у державних і
комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається
безоплатно.
Конституційними нормами також закріплено, що існуюча мережа лікувальних
закладів не може бути скорочена і держава сприяє їх розвитку незалежно
від форми власності.
Виходячи з Конституції України, держава гарантує всім громадянам
реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’я шляхом:
а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;
б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо
охорони та зміцнення здоров’я;
в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної
допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;
г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в
галузі охорони здоров’я;
д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної,
екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;
е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів
громадян у галузі охорони здоров’я.
Основними принципами, на яких базується діяльність державних та
недержавних організацій і установ щодо охорони здоров’я в Україні є:
• визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства
і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу
України;
• дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони
здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій;
• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських
цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними
інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих
верств населення;
• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної
допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров’я;
• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного
розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і
фінансова забезпеченість;
• орієнтація на сучасні стандарти здоров’я та медичної допомоги,
поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі
охорони здоров’я;
• попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний,
екологічний та медичний підхід до охорони здоров’я;
• багатоукладність економіки охорони здоров’я і багатоканальність її
фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та
заохоченням підприємництва і конкуренції;
• децентралізація державного управління, розвиток самоврядування
закладів та самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і
договірній основі.
Основи законодавства України про охорону здоров’я (ст. 6), конкретизуючи
норми Конституції України, встановлюють, що право громадян на охорону
здоров’я передбачає:
а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та
соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для
підтримання здоров’я людини;
б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;
в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де
громадянин проживає;
г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;
д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір
лікаря і закладу охорони здоров’я;
е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я
населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;
є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення
пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;
ж) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської
експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;
з) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння
охороні здоров’я;
й) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації,
пов’язаних із станом здоров’я;
і) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;
ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та
органів охорони здоров’я;
й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди
громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до
нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями
працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права
людини і громадянина.
Основу державної політики охорони здоров’я формує Верховна Рада України
шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров’я,
визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів,
встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення
системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших
регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових
загальнодержавних програм охорони здоров’я.
Складовою державної політики охорони здоров’я в Україні є місцеві і
регіональні комплексні та цільові програми, що формуються Верховною
Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого і регіонального
самоврядування та відображають специфічні потреби охорони здоров’я
населення, яке проживає на відповідних територіях.
Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи
державної виконавчої влади.
Особливу роль у цьому процесі відіграє Президент України. Його щорічна
доповідь Верховній Раді, передбачає звіт про стан реалізації державної
політики в галузі охорони здоров’я.
Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров’я,
забезпечує виконання законодавства про охорону здоров’я через систему
органів державної виконавчої влади проводить у життя державну політику
охорони здоров’я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією
України.
Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і
цільових загальнодержавних програм, створює економічні, правові та
організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі
охорони здоров’я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров’я,
укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань
охорони здоров’я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші
повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в галузі
охорони здоров’я.
Міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої
влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі
охорони здоров’я, визначають єдині науково обґрунтовані державні
стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров’я
населення, формують і розміщують державні замовлення з метою
матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний
контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі
охорони здоров’я.
Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади
в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я.
Рішення Міністерства з питань охорони здоров’я, видані у межах його
компетенції, є обов’язковими для центральних і місцевих органів
державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також
підприємств, установ і організацій.
При Міністерстві охорони здоров’я можуть утворюватись і діяти органи
виконавчої влади. Таким органом, наприклад, є Комітет з контролю за
наркотиками.
Основними завданнями Комітету є:
участь у формуванні державної політики у сфері обігу в Україні
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів;
здійснення контролю за порядком обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів;
взаємодія з Міжнародним комітетом по контролю за наркотиками, Радою і
Комісією з наркотичних засобів 00Н, які займаються проблемами обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.
Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують
санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні,
фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та
інші заклади охорони здоров’я.
Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, установами та
організаціями з різними формами власності, а також приватними особами
при наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих
фахівців. Порядок і умови створення закладів охорони здоров’я, державної
реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування
медичної та фармацевтичної практики визначаються актами законодавства
України.
Заклад охорони здоров’я здійснює свою діяльність на підставі статуту, що
затверджується власником або уповноваженим ним органом.
Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров’я керівництво
ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою
єдиним кваліфікаційним вимогам. Керівнику закладу охорони здоров’я має
бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов’язаних з
охороною здоров’я.
Держава сприяє розвитку наукових досліджень у галузі охорони здоров’я і
впровадженню їх результатів у діяльність закладів і працівників охорони
здоров’я. Дослідження, що проводяться академічними і відомчими науковими
установами, навчальними закладами та іншими науковими установами і
підрозділами або окремими науковцями, фінансуються на конкурсній основі
з державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел
фінансування, що не суперечать законодавству.
Органи та заклади охорони здоров’я зобов’язані сприяти реалізації права
громадян на участь в управлінні охороною здоров’я і проведенні
громадської експертизи з цих питань.
При органах та закладах охорони здоров’я можуть створюватися громадські
консультативні або наглядові ради, які сприятимуть їх діяльності та
забезпечуватимуть інформованість населення і громадський контроль в
галузі охорони здоров’я.
У визначенні змісту та шляхів виконання загальнодержавних та місцевих
програм охорони здоров’я, здійсненні відповідних конкретних заходів,
вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації державної
діяльності в цій галузі можуть брати участь фахові громадські
організації працівників охорони здоров’я та інші об’єднання громадян, в
тому числі міжнародні.
Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи “їжу, одяг,
житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і забезпечення, який є
необхідним для підтримання його здоров’я.
З цією метою на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологічних та
санітарно-гігієнічних вимог встановлюються єдині мінімальні норми
заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших
доходів населення, організується натуральне, в тому числі безплатне,
забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування,
одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності, здійснюється
комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців,
безпритульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання,
безплатно надаються медична допомога і соціальне обслуговування особам,
які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх
життя і здоров’я.
Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого
рівня населення затверджуються Верховною Радою України.
Санітарно-епідемічне благополуччя територій і населених пунктів
забезпечується системою державних стимулів та регуляторів, спрямованих
на суворе дотримання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних
правил та норм, комплексом спеціальних санітарно-гігієнічних і
санітарно-протиепідемічних заходів та організацією державного
санітарного нагляду.
З метою забезпечення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання,
побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики
травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої
можливої шкоди для здоров’я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні
вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов’язаних з
діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель,
споживчих товарів та інших об’єктів, які можуть мати шкідливий вплив на
здоров’я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки
обов’язково погоджуються з органами охорони здоров’я в порядку,
встановленому законодавством.
Власники і керівники підприємств, установ і організацій зобов’язані
забезпечити в їх діяльності виконання правил техніки безпеки, виробничої
санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством
про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров’я людей та
навколишнє середовище.
Відповідальність за несвоєчасне і неякісне забезпечення подання медичної
допомоги, що призвело до тяжких наслідків, несуть органи влади і
спеціальні заклади, які обслуговують лікувальні заклади.
Україна — учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони
здоров’я, член Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та інших
міжнародних організацій.
Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на
території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у
заходах, що ними проводяться.
3.2. Охорона здоров’я на сучасному етапі розвитку української держави
Можна з певністю твердити, що в Україні створена законодавча й
нормативна база, яка визначає засади охорони здоров’я та регулює
суспільні відносини в цій галузі для збереження й зміцнення здоров’я
людей, подовження тривалості активного життя та працездатності,
створення сприятливих умов для побуту й праці, запобігання та лікування
хвороб.
За роки незалежності в цій сфері ухвалено низку законодавчих актів,
зокрема закони України “Про запобігання захворюванню на СНІД та
соціальний захист населення” (1991 p.), “Про забезпечення санітарного та
епідемічного благополуччя населення” (1994), “Про донорство крові та її
компонентів” (1996). “Про лікарські засоби” (1996), “Про трансплантацію
(пересадку) органів і тканин людей” (1999). Уряд затвердив програму
розвитку державної служби медицини катастроф. Профілактична
спрямованість державної політики в галузі охорони здоров’я знайшла
відображення в законах “Про охорону праці” (1992), “Про державну
допомогу сім’ям з дітьми” (1992) тощо. Сприятимуть охороні громадського
здоров’я закони “Про охорону атмосферного повітря” (1992), “Про
екологічну експертизу” (1995) та доповнення до деяких законодавчих актів
з питань охорони навколишнього природного середовища (1996).
Тенденції до падіння темпів приросту населення, збільшення розбіжності
між тривалістю життя й рівнем смертності, погіршення стану здоров’я
населення України відстежувалися ще в минулі десятиріччя. В 90-і pp.
показники, що характеризують стан здоров’я населення, набули
загрозливого характеру. Демографічна криза обумовлена не тільки падінням
народжуваності, а й різким погіршенням стану здоров’я населення та
зростанням смертності.
Чітко виражена негативна спрямованість динаміки смертності населення
позначилася на показникові очікуваної тривалості життя, скорочення якого
набуло тотального характеру: в чоловіків — з 66 (1990 p.) до 63,3 року
(2001 p.), у жінок — з 75 до 74 років. Аналогічні закономірності
спостерігаються в сусідніх країнах, пов’язаних із Україною спільною
історичною долею, особливо в Росії та Білорусі.
Таблиця № 1
Показники захворюваності населення України
(на 1 тис. осіб відповідного віку)
Класи хвороб
Поширеність хвороб серед дорослого населення Захворюваність дорослого
населення
Поширеність хвороб серед дітей
Захворюваність дітей
1991 2001 1991 2001 1991 2001 1991 2001
Усі захворювання 1141,9
1373,3
545,4
544,5
1433,3
1581,4
1150,7
1173,9
Новоутворення 31,8
35,3
7,4
9,0
2,3
4,3
1,1
2,0
Хвороби ендокринної системи 34,8
61,5
5,0
9,1
31,0
109,3
12,1
27,8
Психічні розлади 48,2
49,6
4,4
46,7
29,6
31,4
4,8
5,9
Хвороби нервової системи 111,3
44,0
51,1
15,5
113,8
38,9
66,2
14,7
Хвороби системи кровообігу 245,0
383,9
30,8
46,4
14,4
22,1
4,0
7,1
Хвороби органів дихання 284,4
245,7
236,7
191,0
871,6
778,8
818,7
728,3
Хвороби органів травлення 100,7
131,3
22,5
23,6
89,3
111,9
36,3
47,8
Хвороби сечостатевої системи 57,5
78,5
29,9
42.2
19,7
32,7
9,6
18,6
Хвороби шкіри та підшкірної
клітковини 40,6
42,1
32,2
34,7
66,6
77,7
55,8
67,9
Хвороби кістково-м’язової системи 72,5
85,8
32,6
32.80
30.6
51,5
12,8
23,4
Травми та отруєння 64,0
51,7
62,2
48,8
46,2
46,7
43,3
45,3
Проведення акредитації закладів охорони здоров’я виявило низький
відсоток атестованого медичного персоналу, нехтування нормативними
документами щодо функціонування цих закладів, нераціональне використання
наявних ресурсів (як матеріальних, так і кадрових), пасивність
керівників у питаннях реструктуризації галузі. Неефективно
використовувалися можливості впливу на місцеві органи виконавчої влади
через проведення державної акредитації для поліпшення
матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я, насамперед тих, що
надають первинну та вторинну лікувально-профілактичну допомогу. Особливо
актуальне це питання для населення сільської місцевості.
Над удосконаленням методичної бази акредитації (зокрема й стандартів)
працювали як спеціалісти відділу акредитації та ліцензування МОЗ, так і
експерти Головної акредитаційної комісії та акредитаційних комісій при
управліннях охорони здоров’я обласних і міських державних адміністрацій,
залучаючи до цього процесу громадські медичні організації.
Вжиті заходи дещо поліпшили стан забезпечення якісними лікарськими
препаратами та виробами медичної техніки лікувально-профілактичних
закладів і населення.
Окрім того, здійснено низку заходів для забезпечення сприятливих умов
вітчизняним виробникам лікарських препаратів, медичної техніки та
виробів медичного призначення. Внесено зміни до Переліку лікарських
засобів вітчизняного та зарубіжного виробництва, які дозволяється
закуповувати закладам і установам охорони здоров’я, що фінансуються з
державного або місцевого бюджетів.
Розв’язання кадрових проблем у галузі можна вважати задовільним.
Забезпеченість лікарями системи охорони здоров’я на 2001 p. становила
40,6 чоловіка на 10 тис. населення, а з урахуванням лікарів, що
безпосередньо займаються лікувально-профілактичною роботою (без
стоматологів), цей показник становив 26,7 та був близьким до
аналогічного показника в зарубіжних країнах. Загальна кількість середніх
медичних працівників досить висока — 502,6 тис. чоловік (102,8 — на 10
тис. населення). Укомплектованість лікарями становить 83,4%, середнім
медичним персоналом — 102,1%.
Розв’язання пріоритетних проблем охорони здоров’я жінок і дітей в
Україні здійснюється на основі національних та державних програм. Вони
передбачають розв’язання питань, що найбільше впливають на основні
показники здоров’я. Найважливішими з цих документів є Довгострокова
програма поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства й
дитинства; Комплексна програма розв’язання проблем інвалідності;
Програма імунопрофілактики населення України; Національна програма
планування сім’ї; Національна програма “Діти України”; Цільова
комплексна програма генетичного моніторингу в Україні.
В основу згаданих програм покладено розв’язання трьох основних питань:
забезпечення народження здорової дитини; профілактика захворюваності,
зокрема, інфекційної, та інвалідності в жінок і дітей; удосконалення
найнеобхідніших видів спеціалізованої медичної допомоги.
На жаль, програми мали вкрай обмежене фінансування, як із державного,
так і з місцевих бюджетів. Але навіть за цих умов виконання запланованих
заходів дало можливість знизити смертність дітей першого року життя.
Головним здобутком охорони здоров’я України є збереження системи надання
медико-санітарної допомоги населенню, попри соціально-економічну кризу в
країні. Галузь охорони здоров’я має широку мережу
лікувально-профілактичних закладів як у місті, так і на селі,
забезпечену кадрами лікарів і середніх медичних працівників.
Указом Президента України створена й працює дитяча спеціалізована
лікарня “Охматдит” із великим стаціонаром та консультативною
поліклінікою. В системі лікувально-профілактичних закладів діяло понад
150 дитячих лікарень.
Тривожна ситуація складається з венеричними захворюваннями, й це
негативно відбивається на стані репродуктивного здоров я населення.
Захворюваність на сифіліс за останні 5 років зросла майже в 15 разів.
Для концентрації зусиль, спрямованих на поліпшення цієї ситуації, в 1998
p. ухвалено закон “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про
запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення”.
Утворено Національну координаційну раду з питань запобігання
захворюванню на СНІД й затверджено програму профілактики СНІДу та
наркоманії.
У 1995 p. при Міністерстві охорони здоров’я створено Комітет із питань
гігієнічної регламентації, головним напрямком роботи якого стало
вивчення потенційно небезпечних факторів навколишнього середовища, їх
гігієнічне регламентування та державна реєстрація. Створено національний
реєстр потенційно небезпечних факторів, що дозволяє установам державного
санепідемнагляду, органам виконавчої влади та підприємствам отримувати
необхідні дані щодо потенційної небезпечності факторів, їх гігієнічного
регламентування. Впроваджуються світові принципи обміну інформацією в
галузі хімічної безпеки під час міжнародної торгівлі.
Одним із важливих заходів щодо запобігання надходженню на ринок України
небезпечних імпортних харчових продуктів та сировини стало проведення
державної санітарно-гігієнічної експертизи. Завдяки цій роботі до
споживачів в Україні не допущено сотні найменувань небезпечних для
здоров’я людини імпортних харчових продуктів.
Найперспективнішим та найважливішим напрямком міжнародної діяльності в
Україні на наступні роки вважається адаптація законодавства, норм і
стандартів України до законодавства, норм і стандартів Європейського
Союзу. Ця тривала за часом та обсягами робота обумовлена бажанням
України набути статусу асоційованого члена ЄС. Угода про партнерство й
співпрацю між Україною та ЄС передбачає співпрацю, що включає, головно,
освіту й питання охорони здоров’я та безпеки, причому найпильніша увага
має приділятися секторам діяльності високого ризику, розробленню та
застосуванню превентивних заходів, спрямованих на боротьбу із
захворюваннями.
Отже, в складних економічних умовах ця галузь зберегла свою цілісність,
має чіткі орієнтири щодо її реформування та розвитку відповідно до
нагальних потреб населення України, забезпечення конституційних Гарантій
прав громадян на охорону здоров’я.
Висновок
Дійові механізми реалізації принципів соціально орієнтованої економіки,
підвищення ефективності соціальної політики розроблені й затверджені
указом Президента України “Основні напрями соціальної політики в
1997-2000 pp. Вони стали складовою частиною ідеології державного
будівництва, посилення соціальної спрямованості економіки й наближення
національного законодавства до міжнародних стандартів, передбачених
Європейською соціальною хартією, рішеннями ООН, конвенціями МОП та
іншими міжнародними нормами.
Завдання, поставлені перед урядом, мали визначити стратегічні цілі.
Одночасно вони розглядаються в контексті тих перетворень, які
відбуваються в нашому суспільстві.
З огляду на це соціальна сфера стає предметом особливої уваги держави,
влади.
Держава й уряд змушені вирішувати своєю соціальною політикою принаймні
три основні завдання:
— оплачувати борги минулого (соціальний захист громадян);
— забезпечувати сьогодення (регуляція зайнятості та доходів);
— дбати про майбутнє (розвиток соціальної сфери).
Завдання, що стоїть перед суспільством, масштабне й складне: реформувати
універсальну за своїм характером і патерналістську за змістом соціальну
сферу, перетворити її в ефективно діючий сектор ринкової економіки.
У посланні Л.Кучми до Верховної Ради “Стратегія економічної та
соціальної політики на 2000-2004 pp.” деталізована передвиборча
програма, яка виявилася більш ніж переконливою й допомогла діючому
Президентові перемогти на нових виборах. Основні цілі соціальної
політики сформульовані так:
– забезпечити за п’ятирічний період зростання реальних доходів населення
в 1,3-1,4 раза;
– створити в Україні мільйон нових робочих місць;
– підвищити мінімальний рівень трудових пенсій до межі прожиткового
мінімуму.
Процеси державотворення в Україні вимагають дальшого підвищення якості
державного керівництва соціальним будівництвом, формування на основі
найсучасніших досліджень стилю цього керівництва розвитку методів
управління з врахуванням специфіки цієї сфери суспільних відносин.
Суспільство і держава відповідальні перед нинішнім і майбутніми
поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України,
забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави,
поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення,
розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і
запровадження здорового способу життя.
Головними принципами соціальної політики є: оптимальне поєднання
соціальної справедливості та ефективності; врахування життєво необхідних
соціальних стандартів (освіти, охорони здоров’я та ін.) Згідно з
Конституцією України при формуванні бюджетів різних рівнів необхідне
чітке розмежування відповідальності за їх реалізацію між різними гілками
влади та ін.
Список використаної літератури
Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. —
№ 30. — 141 с.
Декларація «Про засади державної молодіжної політики в Україні» від 15
грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. —
№ 16. — Ст. 166.
Закон України «Про збір на обов’язкове соціальне страхування» від 26
червня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. —
№ 37. — Ст. 238.
Закон України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та
інших громадян похилого віку» від 16 грудня 1993 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 1994. — № 4. — Ст. 18.
Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 6 грудня 1992 р. //
Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 3. — Ст. 10.
Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1992 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 1992. — № 13. —
Ст. 178.
Наказ Міністерства освіти України “Положення про Державну інспекцію
закладів освіти при Міністерстві освіти України” від 11 лютого 1993 р.
№34 // Бюл. нормат. актів міністерств і відомств України. — 1993. — Вип.
1. — С. 48.
Абетка української політики: Довідник. – К., 2001. – 328 с.
Введение в теоpию госудаpственно-пpавовой оpганизации социальных систем
/ Подгот.: Кубко E.Б. и дp.; Под общ.pед. Кубко E.Б. — К.: ЮРИHКОМ,
1997. — 189 с.
Гpомадянське суспільство і пpавова деpжава, пpоблеми становлення: Зб.
наук. пp./ МВС Укpаїни. Hац. акад. внутp. спpав Укpаїни; За pед. Є.М.
Моісеєва. — К.: ТОВ “Міжнаp. фін. агенція”, 1997. — 78 с.
Головатий М.Ф. Молодіжна політика в Україні: проблеми
оновленню. — К.: Наук. думка, 1993. — 237 с.
Голосніченко І.П. Адміністpативне пpаво Укpаїни: (Осн. категоpії і
поняття).посібник. — Ірпінь, 1998. — 110 с.
Державне управління в Україні. Навч. посібник. / За заг. ред. В.Б.
Авер’янова. — К.: СОМИ, 1999. — 266 с.
Довідкові матеріали про становище молоді та хід реалізації державної
молодіжної політики в Україні. — К.: УкрНДІ проблем молоді, 1997. — 98
с.
Коваль Л.В. Адміністpативне пpаво: Куpс лекцій для студентів юpид. вузів
та фак./ Відп. pед. І.Д. Боpис.- 3-є вид. — К.: Вентуpі, 1998. —
207 с.
Колпаков В.К. Адміністративне право України. – К., 2001. – 752 с.
Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991 – 2000 рр.) – К., 2000. –
360 с.
Молодь України: стан, проблеми, шляхи розв’язання: Зб. наук. публікацій
Українського науково-дослідного інституту проблем молоді за підсумками
виконання наук. програм і проектів у 1995 році. — К.: А.Л.Д., 1996. —
235 с.
Hижник H.Р., Машков О.А. Системний підхід в оpганізації деpжавного
упpавління: Hавч. посіб./ Укp. Акад. деpж. упp. пpи Пpезидентові
Укpаїни; За заг. pед. H.Р. Hижник. — К., 1998. — 159 с.
Україна на перехідному етапі: Політика. Економіка. Культура / За ред. Т.
Степанкової. – К., 1997. – 280 с.
Україна у цифрах у 2000 році. – К., 2001. – 256 с.
Фролов Е., Божков Э. Вопросы финансирования учреждений охраны здоровья.
// Економіка, фінанси, право. — 2001 р. — № 9. — с. 8-9
Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991 – 2000 рр.) – К., 2000. –
С. 214.
1 Абетка української політики. Довідник. – К., 2001. – С. 273.
Довідкові матеріали про становище молоді та хід реалізації державної
молодіжної політики в Україні. — К.: УкрНДІ проблем молоді, 1997. – С
76.
Довідкові матеріали про становище молоді та хід реалізації державної
молодіжної політики в Україні. — К.: УкрНДІ проблем молоді, 1997. – С
102.
Введение в теоpию госудаpственно-пpавовой оpганизации социальных систем
/ Подгот.: Кубко E.Б. и дp.; Под общ.pед. Кубко E.Б. — К.: ЮРИHКОМ,
1997. — с. 57-58
Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 6 грудня 1992 р. //
Відомості Верховної Ради
України. — 1992. — № 3. — Ст. 10.
Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1992 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 1992. — № 13. — Ст. 178.
Закон України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування»
від 25 червня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — №
37. — Ст. 237.
Закон України «Про збір на обов’язкове соціальне страхування» від 26
червня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 37. —
Ст. 238.
Закон України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці
та інших громадян похилого віку» від 16 грудня 1993 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 1994. — № 4. — Ст. 18.
Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991 – 2000 рр.) – К., 2000. –
С. 217.
Абетка української політики: Довідник. – К., 2001. – С. 156.
Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991 – 2000 рр.) – К., 2000. –
с. 235.
Конституція України.— 1996. — № 30. – С. 3
Колпаков В.К. Адміністративне право України. – К., 2001. – С. 546.
Коваль Л.В. Адміністpативне пpаво. — К.: Вентуpі, 1998. — С. 76
Голосніченко І.П. Адміністpативне пpаво Укpаїни. — Ірпінь, 1998. – С.
36.
Колпаков В.К. Адміністративне право України. – К., 2001. – С. 558.
Україна у цифрах у 2000 році. – К., 2001. – С. 183.
Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991 – 2000 рр.) – К., 2000. –
С. 245.
PAGE
PAGE 38
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
