.

Пострадянська деінституціоналізація і становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5211
Скачать документ

Реферат на тему:

Пострадянська деінституціоналізація і становлення нових соціальних
інститутів в українському суспільстві

Категорії “інститут”, “інституціоналізація”, “інституціональні зміни”,
як і більшість ключових соціологічних понять, не мають строгого й
однозначного сенсу в сучасній соціологічній теорії. У конкретному
тлумаченні їх чимало залежить від теоретичної орієнтації соціолога і
кон’юнктурних завдань, пов’язаних із розв’язанням дослідницької
проблеми. Тому вибір теоретичних засад для постановки питання щодо
пострадянської інституціо-налізації потребує попередніх зауважень, які
стосуються, з одного боку, авторського розуміння інституціональних
структур і процесів, а з іншого — визначення специфіки соціальних змін,
зумовлених виникненням феномена пострадянського суспільства, що
трансформується.

Що стосується нашого розуміння проблеми “інституціональності” у
соціології, то, не наполягаючи на дещо гіпертрофованому твердженні про
те, що соціологічну теорію можна визначити як спробу пояснити процеси
інституціоналізації та деінституціоналізації [1], ми здебільшого
поділяємо традиційний напрям дослідження природи соціальної інтеграції і
соціального порядку, що акцентує увагу на соціальних інститутах у
їхньому становленні, функціонуванні, взаємозв’язку й модифікації. При
цьому під соціальним інститутом ми розуміємо впорядковані й відносно
усталені соціальні утворення, що охоплюють соціальні організації, які
підтримують офіційно або конвенційно ухвалені правила регулювання
соціальної поведінки у певній сфері громадського життя на грунті
вимушеної або добровільної згоди більшості членів суспільства з
наявністю цих соціальних організацій і правил.

З огляду на таке розуміння соціального інституту інституціоналіза -цію
слід визначати як процес становлення нових соціальних інститутів у трьох
аспектах:

процес становлення і прийняття суспільством нових соціальних пра

вил (законів, нормативних структур, традицій і ритуалів);

створення організаційних структур, які відповідають за артикуля

цію і порядок дотримання цих правил і становлять соціальну інфра

структуру інституціоналізованої поведінки;

формування ставлення масових суб’єктів до соціальних правил і орга

нізаційних структур, що відбиває погодженість людей із цим інсти-

туціональним порядком.

Відповідно деінституціоналізація є процесом руйнування інституціо
-пальних утворень, зміною соціальних правил і чітко вираженим (або
прихованим, латентним) неприйняттям інституціональних вимог до
соціальної поведінки.

Приймаючи також традиційний “секторальний” підхід до класифікації
соціальних інститутів, що передбачає диференціацію інститутів відповідно
до певних сфер громадського життя, далі ми розглянемо процеси
деінституціоналізації і становлення нових соціальних інститутів у
політичній, економічній і соціально-культурній сферах, залучаючи до
останньої інститути, відповідальні за відтворення й розвиток людини та
її духовної культури (сім’я, медицина, освіта, релігія, наука тощо).

Пов’язуючи процеси радикальних соціальних змін (зокрема й пострадянську
трансформацію суспільства) з процесами деінституціоналізації і
становлення нових соціальних інститутів, ми наголошуємо, що руйнація
інституціональних засад соціального життя у будь-якому з цих секторів є
передумовою виникнення соціальної кризи, що загрожує існуванню цього
суспільства — його здатності забезпечувати життєво важливі соціальні
потреби. Так, тотальна політична деінституціоналізація призводить до
політичних потрясінь, громадянських конфліктів, анархії і, зрештою, до
авторитарної або тоталітарної політичної реінституціоналізації. Руйнація
економічних інститутів пов’язана з глибокою соціально-економічною
кризою, падінням рівня і якості життя, економічним хаосом. Радикальне
перетворення соціально-культурних інститутів, як правило, є наслідком
політичних переворотів, коли режими, що прийшли до влади, запроваджують
тотальні інституціональні заборони та інновації. У всіх випадках
радикальної деінституціоналізації суспільство переживає серйозні
потрясіння і зазнає величезних збитків, зумовлених скороченням або
фрагментуванням “інсти-туціонального простору”. В утворюваних
“інституціональних лакунах” трапляються масові прояви соціальної
агресії, цинізму, анемічної деморалі-зованості, політичної демагогії й
безглуздого конформізму.

На відміну від радикальної деінституціоналізації, яка спричинює
соціальні потрясіння і катастрофи, поступові зміни соціальних інститутів
є необхідною умовою розвитку суспільства відповідно до внутрішніх і
зовнішніх чинників, що визначають потребу в соціальних змінах. Хоча
помірна деінституціоналізація неминуче пов’язана з виникненням анемічних
тенденцій і проблем соціальної інтеграції, ці явища зазвичай долаються
без соціальних катаклізмів, завдяки поступовому витісненню колишніх
інститутів новостворюваними. Ці механізми описані в таких концептах, як
“модель інституціональних відхилень” [2J, “зсув культурного фокуса” [3],
“контрін-ституціональні цінності” [4], “інституціоналізація конфлікту”,
“соцієтальна зміна за зростаючої актуалізації неінституціональних
феноменів” [5], “зміна символічного універсуму” [6], “від-мікро-др-макро
перехідний процес” [7], “самоконструювання за умов
інституціоналізованого плюралізму” [8]. Дослідники проблем
інституціоналізації, як правило, акцентують увагу на історичності,
традиційності й наступності інституціонально регульованого соціального
порядку і самих соціальних інститутів [9], а процес зміни інститутів
розглядають як поступову реконструкцію. Ймовірно, саме тому соціологи не
в змозі ані пояснити, ані передбачити “вибухові” процеси
деінституціоналізації. Різні підходи до процесу радикальної
деінституціоналізації з погляду класичних теорій соціальної революції за
сучасних умов суспільного розвитку також виявляються малопродуктивними
через те, що відомі в минулому революції зазвичай завершувалися не лише
зміною правлячих режимів і радикальними інституціональними інноваціями,
а й потужними контрреволюційними виступами, що призводили до
громадянських війн, соціального хаосу, неминучого виникнення феноменів
революційної або реставраційної диктатури, яка перемогла.

Інша ситуація складається в більшості випадків сучасних
“інституціональних вибухів” (цей термін означає здійснення в найстисліші
терміни інституціональної усебічної реорганізації і прийняття нових
законодавчих засад соціального життя), зумовлюваних посткомуністичною
трансформацією суспільств. Посткомуністичні перетворення в державах
Центральної і Східної Європи, що дістали назву “оксамитових революцій”,
про-

демонстрували можливість украй стислої в історичному часі докорінної
зміни інституціональної системи без притаманної таким процесам у
минулому тотальної соціальної дестабілізації. І хоча в окремих
пострадянських державах спостерігалися спалахи політичного насильства й
нестабільності, назагал посткомуністичні трансформації останнього
десятиліття виявилися менш дестабілізуючим процесом, ніж можна було
очікувати з огляду на вибуховий характер відмови цих держав від
інституціональних засад громадського життя.

Саме “оксамитовий” характер посткомуністичної деінституціоналізації
зумовив появу концепцій на кшталт “кінця історії”, автор якої, втім,
невдовзі мусив істотно відкоригувати свої прогнози стосовно долі Кліо,
чутки про смерть якої виявилися дещо передчасними [10]. І пов’язане це з
тим, що досвід посткомуністичних держав виявився не відбитком глобальної
ци-вілізаційної тенденції, а лише одним з унікальних історичних
феноменів, поясненню якого на прикладі українського суспільства саме й
присвячено цю роботу, де емпіричну базу аналізу проблеми пострадянської
інститу-ціоналізації становлять результати багаторічного соціологічного
моніторингу (1992-2001 років) динаміки українського суспільства,
здійснюваного Інститутом соціології НАН України [11].

У своєму аналізі досліджуваної проблеми ми виходимо з фундаментального
для соціологічної науки положення, згідно з яким соціальна інтеграція,
соціальний порядок і саме існування соціуму неможливі без наявності в
ньому засадових соціальних інститутів у політичній, економічній і
соціальній сферах. Причому навіть якщо ці інститути формально
конституйовані — існують відповідні установи і закони — загальна незгода
жити за цими законами і недовіра інституціональним установам неминуче
призводить до руйнації існуючого соціального порядку, критичного рівня
соціальної нестабільності, соціально-політичної конфронтації, розвалу
економіки, соціальних заворушень і нового “інституціонального
перевороту”. Так, принаймні, випливає з класичних соціологічних теорій
соціальних змін і соціальних революцій. Розглянемо в цьому аспекті
ситуацію в українському суспільстві після розвалу СРСР й утворення нової
держави, в якій після проголошення незалежності у 1991 році сталися
вельми специфічні зміни в усіх секторах інституціонального простору.

Гіпотези щодо характеру пострадянської деінституціоналізації

Емпіричний факт руйнації інституціональних засад радянського суспільства
внаслідок розвалу СРСР та політичних, економічних і соціально-культурних
змін, які супроводжували цей процес, навряд чи можна заперечувати в
межах сучасних соціологічних підходів до вивчення феномена
інституціональності. Досить сказати про феномен розвалу наддержави, про
кінець панування комуністичної ідеології і знищення інституту
однопар-тійності, про ліквідацію монополії інституту державної
власності, про зникнення одіозних тоталітарних інститутів у царині
духовного життя — цензури, атеїстичного виховання тощо. Важко назвати
бодай один соціальний інститут, який би цілком або частково не
зруйнувався внаслідок пострадянських перетворень. Принципові зміни не
заторкнули хіба що інститут сім’ї. У такій ситуації неминуче виникає
загроза суцільної дестабілізації соціального життя, тотальної
дезінтегрованості й соціального хаосу, оскільки інституціональні засади
соціального порядку було остаточно зруйновано. Утім, для низки
пострадянських держав (і передусім для України) така радикальна
деінституціоналізація не обернулась ані соціальним хаосом (“bella omnium
contra omnes”), ані драматичною соціальною нестабільністю, пов’язаною з
агресивним внутрішньополітичним конфліктом.

Т Т То стосується України, то тут не спостерігалося навіть традиційного
в таких випадках різкого загострення соціально-класових і міжетнічних
відносин. Більше того, багаторічні спостереження за рівнем
соціально-класової й етнічної толерантності в українському суспільстві
засвідчують, що в Україні не спрацював соціальний механізм, притаманний
для кризових держав і суспільств: погіршення соціально-економічної
ситуації і соціального самопочуття населення не призвело до кількісного
зростання проявів соціальної нетерпимості й дискримінації людей за
етнічною ознакою [12]. Тим самим Україна, на наш погляд,
продемонструвала багато в чому перспективний для всього людського
співтовариства механізм підтримки соціальної стабільності за умов
соціально-економічної кризи, що постійно заглиблюється. Наголосимо
також, що навіть потужний соціальний сплеск протестної активності,
зумовленої “касетним скандалом”, до якого було залучено всю політичну й
інтелектуальну еліту України, не спричинив суттєвої дестабілізації
соціально-економічної ситуації, яка почала поступово поліпшуватися саме
в останні два роки, що позначилося й на певному поліпшенні соціального
самопочуття населення [13].

Пояснити такі соціальні феномени з точки зору інституціональної теорії
можна за допомогою двох гіпотетичних припущень:

деінституціоналізація була суто демонстративною й не заторкнула

глибинних засад інституціонального порядку, внаслідок чого колишні

інститути зберегли свою регулятивну функцію за нових соціальних умов;

становлення нових соціальних інститутів відбувалося такими само

швидкими темпами, що й руйнація колишніх, і нові інститути спромоглися

виконати компенсаторну інтегруючу й стабілізуючу функцію.

Перша гіпотеза більше скидається на соціологічну фантастику, аніж на
соціальну реальність. Хоч, ясна річ, у розвитку нових соціальних
інститутів можна відзначити окремі елементи “інституціональної мімікрії”
(коли, скажімо, інститут державної власності почасти відтворюється в
акціонерній системі приватизації, інститут президентської влади багато в
чому відтворює колишню систему однопартійного управління, а інститут
партійних привілеїв переростає в систему привілеїв для демократично
обраної влади), але ці ознаки інституціонального переродження не є
вирішальними в оцінці того, чи зберегли колишні інститути здатність
регулювати соціальні відносини й соціальну поведінку. Вирішальним
аргументом тут слугує неспростовний факт руйнації колишніх соціальних
інститутів “згори” — законодавчим шляхом, із наступною докорінною
реорганізацією інституціо-нальних установ. Та хоч яким економічно
неефективним був процес приватизації державної власності в перші роки
його здійснення, він грунтувався на легальному базисі, що внеможливлює
державну монополію на власність у сфері виробництва і торгівлі. Й хоч
яким близьким за духом інститут виконавчої влади у пострадянських
державах був радянській партійній монополії, його законодавче визначені
повноваження й самий спосіб функціонування (на основі демократичних
виборів) принципово відрізняються від інституту однопартійної влади.
Таким чином, можна впевнено стверджувати, що колишні соціальні
інститути, які забезпечували певну соціальну стабільність та
інтегрованість суспільства, внаслідок посткомуністичної трансформації
втратили принаймні два з трьох інституціональ-них атрибутів —
легальність й організаційну інфраструктуру. А отже, гіпотеза про
ймовірне збереження колишніх інститутів за нових соціальних умов навряд
чи є конкурентоспроможною в поясненні чинників соціальної стабільності в
українському суспільстві часів пострадянської трансформації.

У подальшому аналізі ми виходитимемо з того, що соціальні інститути
можуть мати різний статус у суспільстві за критеріями легальності й
легі-тимності і відповідно справляти різний вплив на процеси соціальної
інтеграції й формування соціального порядку. Це положення доволі чітко
сформулював В.Баклі: “Якщо ми маємо намір уживати термін “інституція”,
це означає, що нам треба бути готовими відрізняти ‘^легалізовані” від
“легітимізованих” інституцій і “легітимізовані” від “нелегітимізованих”
інституцій; соціальну владу від легітимізованого керівництва й
утилітарне або примусове підпорядкування від нормативної конформності та
ціннісної згоди” [14, с.167]. Таке розуміння соціальних інститутів
припускає розгляд кількох типів шституціональних утворень, які
справляють різний вплив на інтеграційні процеси і соціальну стабільність
у суспільстві. Серед них повноцінний інтегративний і стабілізуючий
потенціал має лише той, що наділений усіма інституціональними
атрибутами, — легальністю, -легітим-ністю й інституціональною
інфраструктурою.

Позбавлені легального статусу й організаційної інфраструктури, колишні
соціальні інститути зберігаються лише у формі традиційних
конвенціональних норм і стереотипів масової свідомості, пов’язаних із
радянською традицією згоди з цими нормами соціальних відносин і
поведінки. Тому про збереження радянської інституціональної системи за
сучасних умов можна говорити лише в контексті традиційної легітимності,
свідченням якої є й інститут державного патерналізму, що зберігається, й
суттєвий вплив на політичне життя пострадянського суспільства
комуністичних партій, і переважання у структурі виробництва
“псевдоприватизованих” (буцімто акціонерних) підприємств тощо. Одного
лише факту традиційної легітимності цілком достатньо, щоб визнати
залишковий вплив колишніх соціальних інститутів на регулювання
соціальних відносин і поведінки людей, але цього факту явно замало для
пояснення рівня соціальної стабільності й інтеграції, що спостерігається
в українському суспільстві. Радше навпаки, залишковий вплив нелегальних,
які не суперечать декларованим цілям держави, інституціональних норм
може спричинювати дестабілізацію і дезінтегрованість, спонукаючи
протестувати проти нових легальних соціальних інститутів. Подібні хвилі
соціального протесту, грунтованого на “нормах радянського співжиття”,
спостерігалися в Росії у жовтні 1993 року й у куди спокійнішій формі — в
Україні, позначившись на масовому про-тестному голосуванні за
Комуністичну партію України на парламентських і президентських виборах.

Друга гіпотеза, згідно з якою нові соціальні інститути в найстисліші
терміни здобули необхідні атрибутивні якості для виконання інтегративних
і стабілізуючих функцій, має певні підстави, пов’язані з їхнім легальним
статусом і наявністю нової інституціональної інфраструктури, котра
формально забезпечує реалізацію регулятивних функцій. Звісно, відразу
постає питання — якою мірою взагалі можливе раптове виникнення
принципово нових й ефективних соціальних інститутів. З погляду класичної
теорії соціальних інститутів це взагалі неможливо, оскільки інститут, за
визначенням, не може народитися наче “Афродіта з піни морської”. Для
інсти-туціоналізації рольової структури і нормативної системи потрібний
вельми тривалий еволюційний період. Можна припустити, що нові соціальні
інститути поступово визрівали у надрах радянської інституціональної
системи й у момент утворення незалежних держав СНД набули легального
статусу.

Для такого припущення існують серйозні підстави. Вище зазначалося, що
окремі колишні соціальні інститути внаслідок “соціальної мімікрії”
зберегли свій вплив і продовжують функціонувати за нових соціальних
умов. Замість очікуваного виродження їх спостерігається своєрідне
переродження, образно кажучи — “реінкарнація”. Завдяки цьому в
соціальній структурі пострадянського суспільства збереглися численні
статусні й рольові позиції для соціальних акторів, які обіймали
аналогічні позиції в минулому. Так, наприклад, у нових державних
структурах матеріальних, соціально-статусних і моральних збитків
практично не зазнала колишня номенклатура. Своєю чергою, нові інститути
виникали не на порожньому місці, бо вже в радянському минулому
зароджувалися тіньові соціальні інститути, наділені специфічною
легітимністю, що функціонували й розвивалися поза правовим полем, проте
мали масову підтримку як компенсаторні регулятори “природних” людських і
ділових відносин за умов штучних правових та ідеологічних обмежень
тоталітарної системи. В такий спосіб із радянських інститутів “блату”
(загального протекціонізму) і “тіньової економіки” могли за допомогою
легалізації доволі швидко сформуватись інститути приватної власності й
підприємництва.

Цей соціальний феномен вивчають представники “неоінституціональ-ного
підходу”, котрі в дослідженні соціальних змін акцентують увагу
насамперед на інституціональній наступності, збільшенні
“інституціональ-ного простору” і заперечують інтерпретацію прискорених
соціальних змін як моментів переривання наступності в інституціональному
розвиткові; зокрема відзначалося, що в СРСР тривалий час існував
інститут “адміністративного ринку”, який, власне, й підготував перехід
до ринкової економіки [15, 16].

Але самої лише легалізації “тіньових інститутів” явно бракує для
перетворення їх на принципово нові ефективні інститути, що відповідають
новим декларованим цілям розвитку держави й суспільства. Недостатньо
узаконити “розкрадання державної власності” у формі приватизації або
“тіньову економіку” у формі підприємництва, щоб ці інститути набули
легітимного статусу в суспільстві й люди погодилися жити за цими нормами
і правилами не як учасники “тіньового боку соціального життя”, а як
законослухняні громадяни демократичної держави. Нелегітимність нових
політичних та економічних інститутів виявилася невдовзі після
легалізації їх у незалежній Україні. Про це свідчили дані опитувань
стосовно довіри основним соціальним інститутам; причому вкрай низький
рівень довіри, зафіксований у 1994 році, й досі залишається практично
незмінним (див. табл. 1).

Таблиця 1 Довіра різним соціальним суб’єктам й інститутам в Україні, %

1994 рік N=1807 2000 рік N= 1810

Довіряють Не довіряють Довіряють Не довіряють

Сім’ї та родичам 86.9 3.6 93.0 2.7

Самому собі 89.6 2.4 93.5 2.3

Сусідам 40.7 20.3 39.0 21.7

Співвітчизникам 30.2 18.7 30.4 20.6

Богові 61.2 14.2 68.8 12.5

Колегам 37.5 15.5 38.7 17.9

Церкві й духівництву 35.6 27.3 38.8 30.0

Астрологам 16.9 44.7 15.8 51.3

ЗМІ 19.9 36.6 29.1 31.3

Міліції 12.8 57.1 12.5 57.0

Комуністичній партії 14.5 65.0 16.9 59.2

Націоналістам 7.4 69.4 6.6 69.3

Верховній Раді 10.1 51.2 7.1 62.3

Армії 38.1 24.1 34.8 26.0

Урядові 11.4 48.8 13.9 49.8

Президентові 16.1 52.8 27.1 43.2

Приватним підприємцям 13.8 43.4 16.7 46.3

Керівникам державних підприємств 13.9 42.1 12.4 47.1

Профспілкам (традиційним) 14.5 47.3 12.5 49.2

Новим профспілкам 8.8 41.2 6.7 49.1

Примітка. Таблиця не містить даних, що відбивають позицію частини
респондентів, котрі відповіли “важко сказати, довіряю чи ні”.

Легко помітити, що громадяни, які довіряють політичним інститутам,
становлять напрочуд рідкісний виняток. За останні роки довіри у
суспільстві вочевидь не збільшилося, а за низкою позицій спостерігається
певний регрес. Деяке зростання рівня довіри Президентові України багато
в чому пов’язане з тим, що в 1994 році опитування проводили напередодні
президентських виборів, а в 2000 році — невдовзі після виборів. Але
навіть стосовно новообраного Президента недовіра явно переважає.
По-справжньому більшість громадян України довіряють тільки собі, своїм
близьким і Богові.

Особливістю сформованої в цей період морально-психологічної атмосфери є
масова деморалізація, загальне розчарування у соціальних ідеалах і
чимала частка соціального цинізму. Щоб проілюструвати останнє
твердження, наведемо дані опитування 2000 року, в якому містилася низка
позицій (з числа тестів на соціальний цинізм та аномічну
деморалізова-ність), які відбивають ставлення людей до самої можливості
вірити у щось і будь-кому довіряти в українському суспільстві (див.
табл. 2).

Таблиця 2

Ставлення громадян України до суджень щодо віри й довіри в суспільстві
(N = 1810), %

Судження щодо віри й довіри в суспільстві Згоден Не згоден Не знаю

За теперішнього безладу й неясності важко зрозуміти, у що вірити 78.5
14.6 6.9

Проблема зараз у тому, що більшість людей взагалі ні в що не вірить
87.9 7.3 4.8

Нікому не довіряти — найбезпечніше 52.0 31.7 16.4

Більшості людей можна довіряти 34.5 46.2 19.3

Раніше люди краще почувалися, бо кожен знав, як вчиняти правильно 72.1
15.8 12.1

Судячи зі згоди чи незгоди людей із наведеними вище судженнями, загальна
картина морально-психологічної атмосфери в українському суспільстві
виглядає вкрай гнітючою. А втім, іншою вона сьогодні й не може бути з
огляду на стан інституціональної системи, де колишні інститути вже
втратили свою регулятивну функцію, а нові ще не сформувалися. Про це
свідчать дані про недовіру як колишнім, так і новим інститутам
(приміром, більшість громадян України однаковою мірою не довіряють
керівникам державних підприємств і підприємцям, колишнім і новим
профспілкам, комуністичній партії й інституту багатопартійності). У цій
ситуації діють тимчасові ситуативні норми, зумовлені необхідністю
виживання “тут” і “тепер”. Саме ситуативність, тимчасовість, несталість
соціальної позиції позбавляє людей і довіри суспільству, і віри в
соціальну справедливість.

За цих умов найважливішу компенсаторну функцію виконують два чинники, що
дають людям змогу зберігати певну психологічну усталеність і відчуття
перспективи. Перший чинник — довіра людей самим собі та своїм близьким.
Саме в собі й своєму найближчому оточенні переважна більшість

громадян України знаходить необхідні соціально-психологічні ресурси для
фізичного, духовного й морального виживання за умов
соціально-економічної кризи і тотальної аномії. Другий чинник пов’язаний
з надіями на майбутнє, що зберігаються, причому йдеться не про найближчу
перспективу, котру більшість українців оцінюють вельми скептично. Так, в
опитуванні, проведеному фірмою “СОЦІС” восени 1998 року (за
репрезентативною для дорослого населення України вибіркою було опитано
1200 осіб), лише 17% громадян України сподіваються на те, що “теперішні
труднощі в економіці й громадському житті” триватимуть менше 5 років.
Разом із тим, на віддаленішу перспективу люди покладають куди більше
сподівань. Відповідаючи на питання: “Якщо зважити ситуацію в нашому
суспільстві, як Ви оцінюєте перспективи зміни її у майбутньому?”, 45%
висловили надію на поступове поліпшення соціальної ситуації і тільки 22%
були впевнені, що ситуація, як і раніше, погіршуватиметься.

Ці сподівання багато в чому пов’язані з масовим уявленням про те, що
Україна еволюціонуватиме в тому самому напрямі, що й розвинені
демократичні країни, для яких нинішні труднощі українського суспільства
— це проблеми, які пішли в минуле. Саме західна соціально-економічна
модель, на думку більшості громадян України, має правити за орієнтир у
подальшому розвитку держави й суспільства. Оцінюючи перспективи розвитку
людської цивілізації і своєї власної держави у XXI столітті, українці
висловлюють різні думки — оптимістичні, нейтральні й песимістичні. Однак
за деякими позиціями оптимістичні оцінки стосовно України висловлюються
частіше, ніж щодо світу загалом (див. табл. 3).

Таблиця З

Ставлення населення України до соціальних змін у світі й в Україні у XXI
столітті (за даними опитування, проведеного у січні 2000 p.), %

У XXI столітті буде: У світі В Україні

менше більше менше більше

Голодуючих 31.7 32.6 35.1 38.0

Жертв збройних конфліктів 25.8 33.8 37.1 15.1

Здорових людей 46.2 26.1 46.6 28.9

Терористичних актів 24.2 31.8 33.2 17.8

Екологічних катастроф 22.8 36.1 28.9 27.5

Великих наукових відкриттів * 8.5 46.6
13.1 42.3

Національної нетерпимості 26.1 18.9 32.2 15.2

Корупції (хабарництва) 21.3 40.4 24.7 42.1

Криз в економіці 25.1 33.6 28.8 36.1

Просто щасливих людей 29.8 32.9 32.1 33.9

Примітка. У таблиці не вміщено дані, які відбивають позицію частини
респондентів,

котрі відповіли “буде стільки ж”.

Як бачимо, свою країну українці в перспективі оцінюють дещо
оптимістичніше за такими позиціями, як тероризм, збройні конфлікти,
екологічні катастрофи, національна нетерпимість. За низкою позицій
помітним є переважання песимістичних оцінок (майже рівною мірою для
України і світу загалом) — здоров’я, економічні кризи, корупція. Суттєве
переважання оптимістичних оцінок спостерігається лише в одному — великі
наукові відкриття у світі й в Україні. У цілому ж сподівання на прогрес
України є близькими до тих, що стосуються розвитку людської цивілізації.
І хоча песимістичні оцінки подеколи висловлюються частіше за
оптимістичні, вони однаковою мірою стосуються майбуття як України, так і
всього людства.

Отже, інституціональний простір українського суспільства виявляється
вкрай суперечливим і непояснюваним з погляду обох висунутих вище
гіпотез. З одного боку, більшість членів суспільства не довіряють ані
колишнім, ані новим інститутам, відчувають аномічну деморалізованість, а
з іншого — зберігають соціальну витримку, толерантність і віру в
перспективу розвитку суспільства у річищі загальноцивілізаційного
процесу. Які соціальні механізми можуть зумовлювати таку суперечливу
картину? Якщо нових інститутів іще нема як легітимних, а колишніх уже
нема як легальних, які ж саме інституціональні утворення можуть
виконувати доволі ефективні регулятивні, інтегративні й стабілізуючі
функції? Для відповіді на це питання треба розглянути специфічний і
багато в чому унікальний характер пострадянської інституціоналізації.

Феномен подвійної інституціоналізації суспільства в пострадянській
Україні

Чи існують підстави говорити про унікальність саме пострадянської

інституціоналізації? Адже аналогічні соціальні трансформації переживає

весь посткомуністичний світ. Утім, ми вважаємо, що посткомуністична

трансформація соціальних інститутів у країнах колишнього “соціалістич

ного табору” відрізняється від пострадянської. І хоча польські соціологи

наголошують, що “колапс комуністичних режимів у Східній Європі призвів

до драматичної трансформації політичних та економічних інститутів” [17,

C.183J, польське суспільство вже на самому початку трансформацій мало

нові легальні й легітимні інститути — ринкову економіку, “Солідарність”,

католицьку церкву [18]. До того ж лише за пострадянських умов з’явився

феномен тотальної корумпованості, що звів нанівець процес легітимізації

нових соціальних інститутів. Цей феномен описано російськими соціо

логами: “У пострадянській ситуації руйнація авторитарних нормативних

структур створила ситуацію корумпованості всіх цінностей і нормативних

систем суспільства на різних рівнях (включно з особистісним) — не менш

серйозну й небезпечну, ніж широко обговорювана корумпованість його

економічних і політичних систем” [19, с.512]. В Україні віддзеркаленням

цього феномена у масовій свідомості було стійке уявлення про те, що
серед

інших соціальних груп провідна роль у розбудові нової держави належить

мафії[11,12].

Зрештою, в посткомуністичному світі лише у пострадянських державах

(за винятком країн Балтії) у всіх генерацій громадян майже цілкомбув

відсутній соціальний досвід життя за умов політичної демократії й
ринкової

економіки. Тому збереження соціальної інтеграції і стабільності в
Польщі,

Угорщині, Чехії та інших країнах “пізньої комунізації” має інші, ніж у
Росії

та Україні, інституціональні засади, які вможливили для них здійснення у

стислі терміни “шокової терапії” і досягти позитивних соціально-еконо-

мічних результатів у той час, коли економіка пострадянських держав при

скорено руйнувалася, а в політичному житті бурхливо розвивалися ре

ставраційні процеси. Проте українське суспільство навіть за таких умов

спромоглось уникнути загрози “другого пришестя” комуністичного месії та
агресивних соціальних конфліктів. Пояснити це, на наш погляд, можна,
прийнявши гіпотезу про специфіку інституціональних процесів, сутність
якої полягає у таких ключових положеннях:

1) системоутворюючі інститути радянського суспільства, втративши

легальність внаслідок перебудови й розвалу СРСР, не втратили традиційної
легітимності — згоди людей із соціальними правилами,

грунтованими на ідеології державного патерналізму, збереженні дер-

жавної власності на великі підприємства, соціалістичних пільг для

населення і привілеїв для правлячої еліти, незмінності позицій дер

жавного сектора у соціальній сфері — освіті, охороні здоров’я, науці,

художній культурі, управлінні конфесійними і міжетнічними відносинами;

2) нелегальні (тіньові) інститути радянського суспільства — тіньовий

ринок (“ліве” виробництво і спекуляція за умов дефіциту), блат і

корупція, організована злочинність, подвійна мораль (прірва між

публічною й приватною моральними позиціями) — трансформува

лися в легальні інститути “перехідного суспільства”, але не дістали

належної легітимності внаслідок масового сприйняття їх як “уза-

коненого беззаконня”; звідси й відмова людей жити за формально

легалізованими, але “тіньовими” по суті правилами і визнавати нові
установи як засадову інституціональну інфраструктуру суспільства; 3)
відчуваючи аномічну деморалізованість, недовіру і незадоволеність своїм
становищем у суспільстві, більшість громадян України перебуває у стані
амбівалентності стосовно інституціональних утворень, легальність чи
легітимність яких не забезпечені правом або мораллю; така
амбівалентність виявляється у масовій згоді жити в такому
ін-ституціональному просторі, де легальність забезпечується самим фактом
узаконеного існування нових інститутів, а легітимність — збереженням
мімікрованих колишніх інститутів, що зберігають традиційну регулятивну
функцію і спираються на збережені елементи соціальної інфраструктури,
колишні соціальні позиції і рольові настанови.

З огляду на зазначене можна сформулювати гіпотезу про те, що лише в

разі подвійної інституціоналізації забезпечується вельми своєрідна

“інституціональна гіперповноціннгсть” українського суспільства,
грунтована на згоді людей жити в такому інституціональному просторі, де
водночас діють і старі, і нові інститути, що забезпечують своїм
суперечливим співіснуванням наявність усіх необхідних для соціальної
інтеграції й стабільності атрибутів інституціональності.

Розглянемо, як ці абстрактні положення реалізуються в
соціальнії!-практиці. Почнемо з прикладів, що ілюструють феномен
подвійної інсти-туціоналізації. Як відомо, в радянському суспільстві
інститути охорони здоров’я й освіти грунтувалися на державному
регулюванні з необхідними атрибутами легальності та легітимності. У
тіньовому інституціональному просторі існували форми нелегальної
лікарської практики і репетиторства. За нових соціальних умов державні
інститути безплатної медицини й освіти існують як легальні й такі, що
майже цілковито відновлюють радянську інфраструктуру. Збереглися не лише
установи, а й робочі місця, статусні позиції й ролі, що конституюють
відповідні інститути. Водночас легалізовано приватні клініки й навчальні
заклади, що в ідеалі мали конкурувати з державними і підвищувати якість
освіти й охорони здоров’я. Але за умов тотальної корумпованості приватна
медицина паразитує на державній інфраструктурі, і здебільшого одні й ті
самі медичні працівники виконують паралельно дві ролі: малооплачуваних і
по-своєму безкорисливих державних службовців і фахівців, котрі надають
дорогі приватні послуги за рахунок зниження якості безплатної медичної
допомоги. У двох ролях виступають і шкільні вчителі, які в державних
школах, з одного боку, за мізерну зарплатню забезпечують можливість
здобуття безплатної освіти у державній школі, а з іншого — суцільно
обкладають батьків даниною, поєднуючи це зі змогою отримання дітьми
високих оцінок.

Парадокс подвійної інституціоналізації полягає в тому, що в ролі хворих
і батьків учнів більшість громадян України приймають таку
інституціо-нальну систему як неминуче лихо, а точніше як менше лихо,
котре залишає, принаймні, можливість маневру в суперечливому
інституціональному просторі. Подвійні ролі — народних обранців й
активних учасників підприємницької діяльності — виконують депутати всіх
рівнів, адже владні й комерційні інститути утворили те, що,
скориставшись терміном Р.Інглехарта, можна назвати “симбіотичним
взаємозв’язком” [20]. У такому парному взаємозв’язку перебувають майже
все інституціональні утворення, забезпечуючи громадянам України змогу в
кожному інституціональному секторі відчувати подвійне інституціональне
навантаження і знаходити необхідні для соціальної злагоди атрибути
легальності й легітимності.

Не обмежуючи обгрунтування висунутої гіпотези ілюстративним матеріалом,
ми пов’язуємо його з двома критеріями, здатними підтвердити або
спростувати припущення стосовно подвійної інституціоналізації. Перший
критерій — відповідність характеру інституціональних процесів станові
масової свідомості в Україні. Це означає, що подвійність
інституціональних правил має відбиватися в переважному
психоамбівалентному ставленні людей до інституціональних засад
громадського життя. Феномен масової амбівалентності в українському
суспільстві ми описували раніше [21 ]. А тут наголосимо, що він
залишається незмінним упродовж усього періоду мо-ніторингових
спостережень до теперішнього часу. Одним із найзагальніших проявів
амбівалентного ставлення до інституціональних засад (колишніх або нових)
суспільства є подвійність у ставленні до різних суспільних систем, у
назві яких відбито принципову інституціональну опозицію:
капіта-лізм-соціалізм. Розглянемо в цьому зв’язку розподіл відповідей
громадян України на питання про ставлення до альтернативних політичних
сил (див. табл. 4).

Таблиця 4

Розподіл відповідей громадян України на запитання

“Політичні сили тепер поділяються на тих, хто бажає повернення

до соціалізму, і тих, хто хоче будувати капіталізм.

Як ви особисто ставитеся до цих сил?”, %

Варіанти відповідей 1994 N=1807 1995 N=1810 1996 N = 1800 1997 N –
1800 1998

N- 1810 1999

N= 1810 2000 N=1810 2001 N=1800

Підтримую соціалістів 22.1 22.5 20.1 20.9 23.6 23.4 25.5 23.6

Підтримую прихильників капіталізму 12.7 13.2 13.3 10.8 11.1 10.9
17.1 12.9

Підтримую і тих, і тих, аби не конфліктували 23.7 18.7 17.8 16.9
19.6 20.5 18.0 17.6

Не підтримую нікого з них 20.0 23.8 25.3 26.1 23.5 22.5 20.4
24.2

Інше 1.8 2.8 2.0 2.1 2.9 3.2 3.5 3.2

Важко сказати 19.3 19.1 21.6 23.1 19.4 19.2 18.5 18.3

Не відповіли 0.4 0.1 0.0 0.0 0.0 0.3 0.0 0.1

Як бачимо, лише близько третини респондентів готові підтримати одну з
двох взаємовиключних позицій — “за капіталізм” абр “за повернення до
соціалізму”. Кожен п’ятий громадянин України не визначився з цього
приводу. Решта демонструє амбівалентність із конформною або
нігілістичною спрямованістю. В соціології термін “амбівалентність”
уперше застосував Р.Мертон, котрий розглядав подвійність і
суперечливість соціальної позиції особистості як наслідок соціальної
аномії [2]. Специфіка посттота-літарної амбівалентності виявляється в
кількох аспектах: по-перше, у масовій та індивідуальній свідомості
взаємовиключні ціннісно-нормативні підсистеми співіснують не як
антагоністи, а як узгоджені елементи єдиного типу свідомості й
емоційного ставлення до соціальної дійсності; по-друге, суперечливі
системи цінностей характерні не для різних соціальних груп, конкуренція
між якими могла б зрештою призвести до встановлення ієрархічної системи,
а фактично для кожної великої соціальної групи; і, нарешті, по-третє,
амбівалентність виявляється в суперечливих поєднаннях демо-_ кратичних
цілей соціальних перетворень і тоталітарних засобів реалізації
демократичних ідей.ІНайяскравіше амбівалентність простежується у
паралельній орієнтації особистості на взаємовиключні цінності та норми.
Людина, наділена амбівалентною свідомістю, здатна одночасно виступати за
ринкову економіку й тверді ціни, за цілковиту незалежність України й
проти її виходу з Союзу. Пригадаймо березневий референдум 1991 року,
коли населення України в ході одного голосування висловилось одразу і на
користь федерації, і на користь конфедерації. У соціологічних
дослідженнях цей феномен вияскравлюється під час аналізу ставлення одних
і тих самих людей до взаємовиключних політичних інститутів.

Амбівалентному типові політичної свідомості властиве некритичне
прийняття або заперечування будь-яких політичних альтернатив. Для
конформно-амбівалентної свідомості “так” капіталістичному вибору аж ніяк
не означає “ні” поверненню до соціалізму. Нігілістично-амбівалентна
свідомість є резистентною стосовно будь-яких спроб вивести суспільство з
кризи перехідного періоду. Нігілістично налаштовані громадяни України
становлять найзначнішу частину респондентів, а разом із конформістами —
40%. Що стосується інших, хто має певну політичну позицію або вагається
з відповіддю, то амбівалентність у цьому разі має менш чітку форму, коли
в одному й тому самому судженні наявні взаємовиключні позиції. Не
висловлюючи відверто суперечливої політичної позиції, багато людей
потерпають від прихованої амбівалентності, коли свідомо декларується
одна політична позиція, а на рівні не завжди чітко усвідомлюваних
установок має місце тяжіння до протилежної позиції. Такою є свідомість
особистості мозаїчно-амбівалентного типу. Для демократично зорієнтованої
особистості конфлікт мозаїчної свідомості полягає у суперечливості між
демократичним ідеалом і реальними темпами й масштабами демократизації,
що породжує прагнення будь-що прискорити процес демократичного
відновлення, зокрема й за допомогою засобів із добре засвоєного
тоталітарного арсеналу — вжорсткішанням боротьби з усілякими “ворогами
демократії”. Серед переконаних консерваторів-соціалістів цей конфлікт
проривається у надто парадоксальних вимогах забезпечити їм усі
демократичні свободи, цілком несумісних з їхніми комуністичними
переконаннями. Амбівалентна особистість більшою мірою відповідає
перехідному станові суспільства, ніж зразковий прихильник демократичного
суспільства з чіткою, несупереч-ливою свідомістю й цілковито сформованим
ставленням до того, що вкладається в демократичні норми. За умов
подвійної інституціоналізації амбівалентна свідомість є нормою, що
відповідає подвійному й суперечливому інституціональному регулюванню
соціальних відносин і поведінки. Тож масова амбівалентність є доволі
вагомим свідченням існування феномена подвійної інституціоналізації.

Другим критерієм специфічної пострадянської інституціоналізації
виступають відповідні зміни соціальної структури. У соціологічній теорії
загальновизнаним є положення про те, що інституціональні зміни лише тоді
набувають системоутворюючого характеру в суспільстві, коли відбуваються
відповідні зміни в соціальній структурі й стратифікації. Класична
соціологічна теорія зміни соціальної структури грунтується на досить
тривалому спостереженні за процесом становлення західного суспільства, в
якому засади соціальної стратифікації і демократичних інститутів
формувалися століттями, а революційні зміни траплялися тоді, коли про
соціологію як науку ніхто й гадки не мав. На відміну від еволюційного
розвитку суспільства, коли нові елементи соціальної структури повільно
заступають місце старих або заповнюють наявні “вакантні місця” в
соціумі, що розвивається, нові соціальні структури й інститути у
пострадянському суспільстві виникли у вкрай стислі терміни — як миттєва
соціальна реакція на скасування ідеологічного табу на приватну власність
і підприємницьку діяльність.

Переважна більшість можновладної бюрократії і пересічних громадян у цей
час не були зацікавлені в принциповій зміні соціальної стратифікації,
навіть якщо на декларативному рівні й підтримували ідею зміни суспільної
системи і поглиблення ринкових реформ. У соціалістичній системі багато
чого не влаштовувало людей, але тільки не гарантована зайнятість і
можливість вертикальної мобільності для вихідців із робітничого класу й
селянства, що неминуче вимагало надлишкового й структурно
незбалансо-ваного створення робочих місць і престижних соціальних
позицій. І якщо сьогодні свої претензії до влади за низьку й невчасно
сплачувану зарплату висуває широкий загал інтелігенції і робітничого
класу, якщо на зупинених підприємствах мільйони робітників ідуть у
неоплачувану відпустку, — це результат своєрідного захисту бюрократією,
що стримує реформи, інтересів цих самих соціальних груп і верств, для
яких руйнація соціальної структури в процесі радикального реформування
економіки означатиме і радикальне скорочення їхніх лав, і втрату
перспективи зайнятості за основним фахом, і необхідність жорсткої
конкуренції праці.

Навіть у Росії, яка випередила Україну в соціально-економічному
реформуванні, дотепер у головних рисах зберігається колишня
“стратифікаційна модель”, коли більшість членів суспільства зосереджено
в базовій верстві [22, C.17J. При цьому за роки незалежності Росії
неономенклатурна верства державних управлінців збільшилася майже в
півтора раза. Головна причина кількісного зростання держапарату
управління в Росії, Україні та інших пострадянських державах полягає в
необхідності обслуговувати, поряд із колишньою соціальною структурою, за
залишковими інституціо-нальними нормами якої й досі живуть представники
наймасовіших соціальних верств, ще й новостворену соціальну структуру —
“бізнес-верству”, дрібних підприємців, торговців тощо. Серед бюрократії,
що розрослася, точиться незрима війна за ті управлінські функції і
робочі місця, які передусім пов’язані з контролем за новими структурами,
адже у цьому контролюванні — головне джерело добробуту корумпованої
бюрократії.

За умов, коли попередня соціальна структура в головних своїх рисах
збереглася, а партійна номенклатура перетворилася на правлячу
деідео-логізовану бюрократію, яка збільшила свої лави за рахунок
найталанистш демократичних лідерів, у суспільстві з’явилася паралельна
соціальна структура. Нова структура розвивається за власними
інституціональними правилами, які здатні прийняти лише найактивніші й
найпідготовленіші індивіди, котрі становлять безперечну меншість у
суспільстві, але потенційне претендують на домінуючу роль. До нової
соціальної структури залучене соціально-класові й професійні групи, які
за своєю кількістю становляті явну меншість, хоча за своїми претензіями
на власність і доход істотно перевершують запити представників
традиційних І наимасовіших верств. Такий феномен нееквівалентного
соціального обміну (коли більшість одержує менше за реальний внесок, а
меншість — куди більше, ніж дозволяють легальні джерела доходу) жодним
чином не сприяв розвиткові тенденції до злиття двох структур, зумовивши
принципове розмежування їх у громадській думці як “народу-страждальця”,
з одного боку, і “процвітаючої мафії” — з іншого.

Паралельне існування двох соціальних структур забезпечує також новий
соціальний порядок, за якого найактивніші нові соціальні актори не
прагнуть дестабілізації суспільства, побоюючись комуністичної
інституціо-нально-структурної реставрації, а представники масових
колишніх верств намагаються вкупі з подвійною інституціоналізацією бодай
почасти зберегти свої звичні соціальні ролі й позиції. Зрештою більшість
суспільства знаходить порозуміння у сприйнятті такої соціальної
ситуації, за якої колишні й нові соціальні інститути співіснують,
забезпечуючи своїм суперечливим впливом легальність і легітимність
наявного соціального порядку.

Перспектива розвитку пострадянських соціальних інститутів

Подвійна інституціоналізація є феноменом тимчасовим і таким, що явно
гальмує процес демократичної трансформації суспільства. Він зумовлює
рольову, нормативну й інфраструктурну переобтяженість
інституціо-нального простору і постійно відтворює почуття соціальної
безпорадності й незадоволеності соціальним становищем у більшості людей,
їхня згода жити за умов подвійного інституціонального навантаження є
радше вимушеною і зумовленою особливостями соціально-культурного типу
“homo postsoveticus”, історичний досвід якого й досі побоюється
остаточної відмови від колишньої інституціональної системи, а новий
пострадянський досвід свідчить про безперспективність роздвоєного
інституціонального порядку. Внаслідок подвійного нормативно-рольового
навантаження у пострадянському суспільстві вкрай обмеженим є
неінституціоналізований соціальний простір, який, на переконання
дослідників проблем формування соціального капіталу та нових соціальних
рухів, саме й становить реальне джерело сучасного демократичного
розвитку суспільства й інсти-туційних інновацій, що забезпечують
розвиток гармонійних суспільних відносин [7,10, 20, 23, 24, 25].

Перспектива переходу українського суспільства до внутрішньо несу-

перечливої інституціональної системи пов’язана з можливістю розвитку так

званої “неінституціональної політики”, грунтованої на активності само

діяльних соціальних рухів та організацій, які сприяють освоєнню неінсти-

туціонального простору і формуванню соціального капіталу і нових форм

демократичної правової, політичної, економічної й духовної культури. Оці

нювання потенціалу українського суспільства у цьому контексті й досі не

здійснене і, на наш погляд, є найактуальнішим напрямом подальшого ви

вчення процесів інституціоналізації в Україні.

Література

Turner}. The Structure of Sociological Theory. — Homewood, Illinois,
1974.

Merton R. Social Theory and Social Structure. — London, 1964.

Herskovits MJ. Man and His Works. – New York, 1948.

Blau P.Exchange and Power in Social Life. — New York, 1964.

Tiryakian E. Structural Sociology // Theoretical Sociology. Perspectives
and De

velopments. — New York , 1970.

Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по
со

циологии знания. — М., 1995.

ColemanJ.S. Foundations of Social Theory. — Cambridge, Massachusetts,
1990.

Bauman Z. Intimation of Postmodernity. — London; New York, 1992.

Войтович С. Проблема соціальних інститутів у соціології // Соціологія:
теорія,

методи, маркетинг. — 1999. — № 2. — С.151-166.

10. Fukuyama F. The Social Virtues and the Creation of Prosperity. — New
York, 1996.

11. Про вибірку й організацію моніторингових досліджень див.: Українське
су

спільство 1994-2001. Результати опитування громадської думки. — К.,
2001.

Рапіпа N., Golovakha E. Tendencies in the Development of Ukrainian
Society (1994-

1998). Sociological Indicators. – Kiev, 1999.

Головаха Є., Паніна Н. Соціальний портрет сучасної України //
Напередодні.

Україна на рубежі XXI століття. – К„ 2000. – С.42-53.

Buckley W. Sociology and Modern Systems Theory. — Englewood Clifts, New
Jersey,

1967.

Aligica P. The Institutionalist’ Take on Transition // Transition. —
1997. — Vol.3. —

№ 4. – P.46-49.

Зегберс К. Трансформації в Росії та Східній Європі: неоінституціональиа
інтер

претація // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1998. — № 4-5. —
С.21-40.

Slomczynski K.Janicka К., Mach В., Zaborowski W. Mental Adjustment to
the Post-

Communist System in Poland. — Warsaw, 1999.

RychardA. Old and New Institutions of Public Life // Societal Conflict
and Systemic

Change. The Case of Poland (1980-1992). – Warsaw, 1992. – P.211-224.

Левада Ю. От мнений к пониманию. — М., 2000.

Inglehart R. Modernization and Po’stmodernization. — Prinston, New
Jersy, 1997.

Головаха Є.І. Особливості політичної свідомості: амбівалентність
суспільства та

особистості // Політологічні читання. — 1992. — № 1. — С.24-29.

Заславская Г.Я.Трансформация социальной структуры российского общества//

Куда идет Россия?.. Социальная трансформация постсоветского
пространства. — М.,

1996.-С.17.-

Offe С. The New Social Movements: Challenging the Boundaries of
Institutional

Politics // Social Research. – 1988. – Vol.52. – Winter. – P.817-868.

Putnem R.D. Bowling Alone //Journal of Democracy. – 1995. – № 6. –
P.65-78.

Hamel P., Lustiger-Thaler H., Maneu I. Is There a Role for Social
Movement //

Sociology for the Twenty-first Century. Continuities and Cutting Edges.
— Chicago; London

1999.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020