РЕФЕРАТ
На тему:
Поняття соціального розвитку і його передумови.
ПЛАН
Вступ.
Передумови розвитку
Географічне середовище
Народонаселення
Виробництво
Вступ.
Загальний зміст категорії “розвиток” – незворотна, спрямована,
закономірна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, тоді як звичайні
зміни характеризуються зворотністю, циклічністю, відтворюваністю. Часто
зміни бувають випадковими, безсистемними, поодинокими, що свідчить про
відсутність закономірності. Якщо зміни не мають спрямованого характеру,
то це показник відсутності попередньо накопичених передумов. Тому такі
процеси позбавлені внутрішнього взаємозв’язку, властивого саме
розвиткові. Отже, під розвитком розуміється процес виникнення нового
стану об’єкта, якісного перетворення його будови чи структури. Іноді під
розвитком розуміють якісну зміну основи існування об’єкта – перетворення
світоглядної основи свідомості (Г. Гегель, І. Кант) або способу
виробництва (К. Маркс).
Сутнісною ознакою розвитку є час. Залежно від інтерпретації часу
розуміється й поняття розвитку. Античні мислителі тлумачили час як
циклічний процес, тому й розвиток постає у них як вічний кругообіг, де
вихідна і кінцева точки збігаються. Християнський світогляд стверджував
ідею лінійного спрямування часу, тому історія подається ним як рух від
вихідного начала до кінцевої мети. Вперше завершену всебічну концепцію
розвитку запропонував Гегель. Його теорія поєднує античну ідею
циклічності і християнську ідею лінійної спрямованості часу. Розвиток
тут розуміється як повернення до висхідної точки, але не буквальне її
повторення, а з набуттям відповідного позитивного досвіду. Марксизм, що
вважає себе теоретичним спадкоємцем гегелівської діалектики, розуміє
розвиток як універсальну властивість матерії і водночас як визначальний
принцип її пояснення. Джерелом розвитку утверджується боротьба
протилежних начал, яка модифікується стосовно форм існування матерії (у
суспільстві – це класова боротьба); механізм розвитку вбачається у
кількісних і якісних змінах, а напрям – у подвійному запереченні.
Щодо суспільства, категорія розвитку конкретизується у понятті
“історичний прогрес”, однак соціологи розуміли його по-різному. На думку
О. Конта (“Курс позитивної філософії”), поступ – це постійне гармонійне
вдосконалення різних сторін людської природи відповідно до законів
еволюції. Маркс і марксизм у цілому розглядають прогрес як поступальну
зміну суспільно-економічних формацій у результаті соціальних революцій.
Токвіль вбачає в історичному процесі вдале поєднання соціальної рівності
і політичної демократії, що запобігає переродженню соціальної рівності у
політичну деспотію. Для Дюркгейма прогрес полягає у зростанні рівня
соціальної злагоди. Тьонніс, Зіммель і фон Візе розуміють його як
двобічний процес соціальної диференціації та інтеграції, їх
узгодженість, органічний взаємозв’язок. Наприкінці XIX – початку XX ст.
ряд соціологів (Гумплович, Тард, Бугле) вважали, що історичний прогрес
полягає у зростанні економії та збереженні сил, тобто у підвищенні
ефективності соціальних дій. Деякі інші мислителі (Уорд, Михайловський)
пов’язували соціальний прогрес із збільшенням людського щастя або
зменшенням страждань. М. Ковалевський і С. Бугле прагнули поєднати різні
ознаки. За критерій прогресу вони брали зростання солідарності,
соціабельності та рівності. Де-Роберті вважав, що в основі прогресу
лежить нагромадження знань та їх практичного застосування. П. Сорокін
ідею прогресу тлумачив як об’єктивне удосконалення всіх сторін
суспільного буття і відповідно – зростання суб’єктивного задоволення
людини своїм існуванням.
У сучасній соціології проблематика дещо втрачає колишню загостреність.
Мікросоціологічні концепції (інтеракціонізм, теорія обміну,
феноменологія) взагалі уникають її. Довгий час і структурний
функціоналізм ігнорував проблему прогресу і звернувся до неї лише у
відповідь на гостру критику власних методологічних засад представниками
інших напрямів, насамперед, конфліктуалізму, та й то переважно для того,
щоб показати широкі евристичні можливості своєї методології.
Пересторога і деяке упередження з боку переважної більшості соціологів
до проблеми розвитку зрозуміла: у її постановці і у способах її
розв’язання присутній сильний філософський акцент, що потенційно утримує
будь-які можливості для підміни позитивного, емпіричного чи
експериментально верифікованого знання умоглядними і спекулятивними
міркуваннями універсалістського характеру. Проте цілком ігнорувати її
недоцільно. Історичний досвід свідчить, що в різні історичні періоди
мали місце якісні зрушення у характері суспільних відносин, у соціальній
структурі, інституційних, соціальних процесах. У результаті порушувалася
безперервність еволюційного ланцюга, утворювалися якісно нові соціальні
порядки. Такі моменти супроводжувалися особливим напруженням, гостротою
і невизначеністю соціальної ситуації, кризами і катастрофами. Соціологія
не може уникнути розгляду таких історичних трансформацій; вона повинна
запропонувати своє тлумачення розв’язання цієї складної проблеми.
У суто соціологічному контексті на особливу увагу заслуговує розгляд
чинників і механізмів розвитку. Саме на цьому й буде зосереджено
подальший виклад проблеми. Під розвитком у загальному його значенні ми
розуміємо всю сукупність економічних, соціальних, політичних і духовних
процесів, наслідком яких є якісні перетворення в суспільстві. У вузькому
значенні – це, насамперед, принципові зміни в соціальній сфері:
суспільних відносинах, соціальній структурі, інституціях і процесах.
Тобто – це якісні перетворення, що ведуть до зміни даного типу
суспільства, основ соціального порядку і соціальної системи в цілому.
1. Передумови розвитку
Передумови розвитку – це сукупність природних та суспільних ресурсів і
можливостей, здатних спричинити соціальний прогрес. Можливість і
необхідність розвитку – не одне й те ж. Тут слід розрізняти необхідні та
достатні передумови. Необхідні передумови створюють можливість розвитку,
але не обов’язково – його незворотність. Остання потребує додаткових
чинників, у т.ч. і суб’єктивного вибору суспільством власної історичної
перспективи, а, отже, можливих напрямів подальшого руху. Достатні
передумови – це вагоміший чинник. Вони зумовлюють високу ймовірність
саме зазначеного вибору, чіткіше окреслюють історичну перспективу,
вимогливіші до людських дій саме в даному напрямі, визначаючи ціннісні
орієнтації та історичний вибір. Достатні передумови – це сукупність
засобів розвитку. Тому вони більш дієві, мобільні і визначальні.
Необхідними, але не достатніми передумовами розвитку є географічне
середовище, населення і виробництво. Розглянемо їх докладніше.
2. Географічне середовище
У минулому столітті існувало кілька соціологічних напрямів, які
орієнтувалися на принцип географічного монізму (за усталеною вітчизняною
термінологією – географічного детермінізму). Методологічною основою їх
було переконання, що зміст і напрям суспільних процесів визначається
географічним середовищем. Вперше такий погляд висловив Ш. Монтеск’є. У
праці “Дух законів” він шукав позитивне співвідношення між кліматом,
традиціями і звичаями та характером правових стосунків у суспільстві.
Після нього Ле Пле, а особливо його учень Демолен, дійшли у цьому
твердженні крайнього радикалізму. Вони обстоювали навіть думку про
залежність між географічним середовищем і певними структурами
свідомості. Араби, вважали вони, є монотеїстами завдяки великим розмірам
і одноманітності пустелі. А стародавні греки були політеїстами через те,
що їх ландшафт мав велику кількість маленьких, досить різноманітних
долин. Приблизно таким же чином ці мислителі пояснювали специфіку
італійського чи фламандського живопису (залежність від прибережного
розташування), особливості історії та суспільного устрою Англії
(острівне положення). У такий же спосіб фон Тречке доводив слабкість
поетичної і в цілому художньої культури Швейцарії, що, на його думку,
зумовлене похмурістю громіздких гір, що ніби “паралізують дух”.
Географічний монізм (детермінізм) відстоював і К.А. Міллс. У праці
“Клімат визначає людину” (1942 р.) він писав, що розвинені цивілізації є
продуктом помірного клімату, затримка ж історичного поступу є наслідком
несприятливих природних умов.
Було б недоречним заперечувати будь-який вплив на суспільне буття
природних чинників взагалі, географічного середовища зокрема. Клімат,
грунт, характер земної тверді, наявність чи відсутність корисних
копалин, енергетичних і водних ресурсів, звичайно, позначається на
характері суспільних процесів. Однак немає підстав вважати їх
визначальними чинниками історії. Багато залежить від
конкретно-історичних обставин. Зокрема, у первісних та патріархальних
(доіндустріальних) суспільствах роль географічного середовища була
значною, у промисловому суспільстві його вплив різко зменшується, тому
його не можна вважати універсальним. Скажімо, Саудівська Аравія та
Арабські Емірати досягли високого рівня розвитку завдяки значним запасам
нафти. Проте ефективний вплив географічного середовища тут спричинився
завдяки двом обставинам: світова енергетична криза, підвищення світової
кон’юнктури на енергоносії та компетенція політичної еліти. За іншої
політичної стратегії багаті природні запаси могли б бути вичерпані без
такого корисного ефекту. Так, зокрема, сталося в СРСР, де величезні
валютні кошти пішли на підтримку військово-промислового комплексу,
ідеологічних амбіцій, утримання громіздкого і неефективного
управлінського апарату.
Отже, географічне середовище можна розглядати як один із чинників
формування суспільства та його розвитку поряд із демографічними і
виробничими. Залежність між ними така: чим сприятливіші географічні
умови, тим шведше зростає кількість і густота населення. Виробництво, як
посередник у стосунках людей з навколишнім оточенням, впливає на це
співвідношення. За умов низького рівня його розвитку зростає залежність
людини від природних чинників. І навпаки, ця залежність зменшується за
умов високого розвитку виробничої діяльності. Певною мірою можна
стверджувати, що виробництво допомагає людині послабити цю залежність.
Щоправда, це призводить до іншої залежності людини – залежності від
виробництва. Постає загроза екологічної та демографічної кризи. Перша
загрожує забрудненням навколишнього середовища, знищенням або суттєвою
деформації необхідних природних чинників. Як частина природи і важливий
ланцюг у кругообігу її речовини та енергії, людина втрачає такою ж
мірою, якою знищує природу. Демографічна криза виявляється у дефіциті чи
надмірності приросту населення, що теж негативно впливає на нормальний
перебіг суспільних процесів взагалі і соціальних трансформацій зокрема.
Конкретні форми впливу географічного середовища на соціальні процеси
різні. Передусім це позначається на характері розселення людей. Так,
люди завжди розселялися біля води, адже водні артерії є важливими
шляхами сполучення, комунікації впливають на інтенсивність суспільних
процесів. Водоймища традиційно використовуються для захисту, ізоляції чи
самоізоляції. Спостерігається цікава залежність між кліматом і типом
будівель, зокрема формою даху. Наприклад, кут нахилу даху від Північної
Африки до Скандинавії йде по лінії зростання, сягаючи у Швеції і
Норвегії 45О. Ще більшою є залежність між характером знарядь праці
(особливо ручних, на доіндустріальній стадії історичного розвитку) і
плавкістю відповідних матеріалів (каменю, заліза, міді і т. д.).
Зважимо, що тут має місце також історичне наслідування: раз виникнувши,
будівельний стиль зберігається, відтворюється, чинить опір технічним
нововведенням. Але промислові революції і в цій сфері набувають
вирішального значення. У сучасних умовах збереження регіональних
особливостей стилю будівель, харчування, одягу, а то й усього способу
життя набуває економічного підґрунтя, особливо у зв’язку з розвитком
комерційного туризму.
Часом природні чинники стають головним елементом регіональної або навіть
континентальної культури. За стилем харчування визначають “винну”,
“пивну” або “горілчану” культури. Навіть сьогодні є території, де
переважає виробництво певного продукту, що історично виник саме тут. Є
регіони, де в основному панує видобуток нафти, газу, кам’яного вугілля,
чорних чи кольорових металів, золота, срібла, коштовностей і т. д. Разом
з тим, суспільні процеси легітимізують і відтворюють те, що колись було
суто природним. Так, християнська релігія, виникнувши в рамках “винної”
культури, понесла цей продукт по всій Європі, оскільки вино спочатку
використовувалося в її культових обрядах.
Географічне середовище впливає не лише на розселення людей. Воно є
водночас і певним чином організованою і структурованою матерією
(речовина та енергія), що існує не лише у просторі, але й у часі. Із
цього філософського твердження можна вивести не лише залежність
простору, а й соціального часу від природних чинників, зокрема й
географічного середовища. Звичайно, соціальний час є насамперед
суспільним продуктом. Скажімо, у первісному суспільстві переважає
вільний час, він розподіляється більш-менш рівномірно серед усіх членів
суспільства. Нерівність тут має суто антропологічні (головним чином
природні) виміри. Вільний час розподіляється на користь дітей та осіб
похилого віку. У буржуазному суспільстві, навпаки, необхідний час (час
виробництва, обміну, розподілу і споживання) переважає над вільним.
Розподіл вільного часу тут ведеться вже за соціально-економічними і
політичними ознаками (багатство, влада, престиж). Соціальні привілеї при
капіталізмі набувають вигляду антропологічних, але не є ними по суті.
Скажімо, продовження терміну навчання доступніше для заможніших верств
населення. У цьому випадку соціальний привілей існує у формі вікових
переваг.
На відчуття, сприйняття і переживання часу певним чином впливають і
природні чинники, і географічне середовище. Залежно від тривалості дня і
ночі, зими і літа люди по-різному “живуть у часі”. У жителів
екваторіальної зони інша ритміка часу, аніж у ескімосів або тих, хто
мешкає в зонах з полярним кліматом.
Визнаючи певний вплив географічного середовища на соціальні процеси,
слід підкреслити, що суспільство – це, передусім, “самотворча” система.
Саме в цьому відношенні воно є об’єктом соціологічного дослідження. Тому
однією із вимог соціологічної методології існує необхідність пояснювати
соціальне лише через соціальне. Географічні чинники тепер необхідно
враховувати: визначити той природний простір і час, де розгортаються
суспільні процеси, зважаючи, що суспільство не виникає “із нічого”. Для
його появи були, а для його розвитку існують і діють такі природні
передумови, як зовнішня природа, географічне середовище і природа самої
людини. Соціологія, визнавши принцип багаточинникового аналізу, має
уникати абсолютизації будь-якого чинника, в тому числі географічного,
демографічного, технологічного, економічного чи навіть суто соціального.
3. Народонаселення
Під демографічними факторами розуміють кількість, густоту і внутрішню
структурованість населення певної території, що впливає на перебіг і
розвиток суспільних процесів. Звичайно, народонаселення значною мірою є
наслідком соціальних явищ, таких як тип сім’ї, цінність і престиж
репродуктивної діяльності, норми і традиції, економічне становище і
політичне регулювання народжуваності. У той же час воно є передумовою
соціальної еволюції. Тут особливо важливі обсяг і густота населення.
Кількість і густота населення взагалі є дуже значущими величинами. Тому
наука завжди прагнула враховувати їх дію. Так, активізація біологічного
життя шляхом простої чисельної концентрації заслуговує на увагу вже сама
по собі. Її значення неймовірно зростає і для дослідження людського
суспільства, де життя індивіда завжди протікало у певних спільнотах, а
ізоляція вважається покаранням.
Для чіткості аналізу будемо розглядати демографічний чинник як незалежну
величину, маючи на увазі, що мова зовсім не йде про першопричину у її
філософському розумінні. Спроби вважати народонаселення визначальним і
єдиним чинником історичної еволюції мали місце в науці. Так, англійський
економіст Мальтус висунув гіпотезу, що зростання населення та обсягу
виробництва предметів споживання відбувається у різних пропорціях:
першого – в геометричній, другого – в арифметичній прогресії. Якби його
гіпотеза підтвердилася, то неминучими були б досить прикрі висновки.
Об’єктивно такої чіткої закономірності не простежується, хоча є
суспільства з дефіцитом або надлишком населення. Та це є наслідком
інших, конкретних причин і обставин.
Факт залежності людської спільноти від кількості її членів можна
проілюструвати історичним матеріалом. Візьмемо для прикладу первісну
общину. Така спільність надзвичайно однорідна в соціопсихологічному
відношенні. У ній панує відчуття “ми”, а не “я”. Тут діє механічна
солідарність (гуртування однакових). Частково саме з цієї причини
первісна людина ще не відірвалась від пуповини своєї спільноти. У такому
об’єднанні ще немає розподілу праці, діє лише статево-вікова відмінність
між людьми. Не сформовані і не окреслені соціальні структури з
відповідними їм соціальними функціями. Соціокультурна ідентичність
ґрунтується на основі співвідношення з предками (культ предків) або на
уособленні з певним біологічним видом (рід орла, тигра, лева, змії
тощо). Суспільне відтворення панує над виробництвом нових суспільних
відносин. В основу соціального управління і регуляції покладено звичай і
традиції, які легітимізуються авторитетом волі предків. Общинна злагода
тримається на первісній магії або міфічних переказах.
Демографічне зростання призводить до певних суперечностей між людиною і
навколишнім оточенням: вичерпуються ресурси споживання, тваринний чи
рослинний світ. Це змушує людський соціум вдатися до соціальних
(переважно географічних) переміщень або до налагодження суто виробничих
відносин з природою (нові знаряддя, організація праці). Суспільний
розподіл праці зумовив землеробські та кочові племена. На певному етапі
виникає розподіл на розумову і фізичну, управлінську і виконавську
діяльність. Суспільство набуває якісно нових ознак.
Така залежність ще помітніша у промисловому суспільстві. З одного боку,
інтенсивне графічне зростання, ущільнюючи геополітичний простір і
ускладнюючи проблему виживання, активізує науково-технічний і виробничий
прогрес. З іншого – створює умови для збільшення населення. На початку
нової ери все населення землі складало близько 1 млн. чоловік. 1700 року
воно збільшилося до 400 млн.; 860 р. – 1 млрд. 250 млн.; 1920 р. – 1
млрд. 800 млн.; 1950 р. – 2 млрд. 200 млн.; 1958 р. – 2 млрд. 800 млн.;
1975 р. – 4 млрд. чол. 2000 року передбачається 6 млрд.; 2559 року одна
людина буде проживати на 1 м2 землі. Щороку населення землі збільшується
на 40–50 млн. чоловік.
Щоправда, є одна, ще не зовсім виразна тенденція, яка може внести свої
корективи. У промислово і соціополітично розвинених країнах
спостерігається суттєве падіння народжуваності. Але кількість населення
якоюсь мірою належною охороною материнства і дитинства, порівняно
високим рівнем матеріального споживання і реального соціального
благополуччя в цілому стабільна. Найвищий приріст населення сьогодні
спостерігається в країнах, що розвиваються, будучи наслідком двох
чинників: традиційних матримоніальних орієнтацій і відносного покращання
матеріального становища та медичного забезпечення.
Обсяг населення і його густота самі по собі є відносним чинником
історичного поступу. Більшого значення набуває якісний склад населення:
вікова структура, особливо обсяг дієздатної його частини; культурна,
освітня і професійна підготовка;
рівень мотивацій, особливо трудових ;
законослухняність і соціальна дисципліна; правосвідомість і здатність до
самоорганізації, особливо у невизначених і екстремальних ситуаціях.
Соціальний розвиток розпочинається з визначення історичної перспективи і
здатності діяти відповідно до колективного вибору. З цього погляду
особливого значення набувають ціннісні орієнтації основної маси
населення, його готовність підпорядкувати свою діяльність і весь спосіб
життя історичній необхідності. Люди ведуть себе не як абстрактна маса
населення, а як сукупність соціальних суб’єктів, зорієнтованих власними
і колективними інтересами, особливим баченням історичної перспективи.
В Україні за попереднім переписом 12 січня 1989 р. нараховувалося 51,7
млн. чоловік. З 1959 по 1989 рр. зростання населення відбувалося так:
1959 – 41,9 млн.; 1970 – 47,1 млн.; 1979 – 49,8 млн.; 1989 – 51,7 млн.
(Народное хозяйство Украинской ССР в 1988 году. – К.: Техника, 1989. –
С. 91). Очевидною є позитивна динаміка. Але останнім часом темпи
зростання дещо уповільнилися, а в окремих випадках спостерігається спад
(переважання смертності над народжуваністю). Випадковість це чи стійка
тенденція – говорити рано, але, безумовно, тривожний сигнал. Спад
народжуваності, а особливо переважання смертності над народжуваністю, є
однією з ознак соціальної кризи.
Зростання чи зменшення населення залежить від співвідношення
народжуваності і смертності. Допромислові суспільства (а в сучасних
умовах – країни, що розвиваються), звичайно, досягають приросту
населення шляхом інтенсивної народжуваності. Частково ця культурна
традиція бере свої витоки ще в первісних і архаїчних епохах, де активна
репродукція населення була основним гарантом соціального виживання. у
деяких сучасних країнах застосовуються різні форми контролю
демографічної активності: державне планування, морально-психологічні,
відповідна пропаганда і культурно-ціннісна переорієнтація, використання
медичних заходів. Такий контроль спрямований як на обмеження, так і на
збільшення народжуваності. Це зумовлено конкретними
соціально-економічними умовами, політичною стратегією і
культурно-ціннісними орієнтаціями даного суспільства. Найоптимальнішим
для промислово розвинених країн вважається приріст населення до 25 % на
1 тис. населення, (2-3 дитини в сім’ї). Найефективнішими засобами
контролю за народжуваністю володіють держава і церква. У міжнародній
практиці відомі випадки, коли їх заходи призводили до бажаних наслідків.
Так, у католиків демографічна продуктивність, як правило, вища, ніж у
протестантів. Завдяки державному сприянню у Німеччині і Франції було
досягнуто помітного приросту населення. Але історії відомі й зовсім інші
приклади. Так, в Японії після державного втручання замість
передбачуваного зростання відбулося помітне зниження народжуваності.
Звичайно, найвагомішим чинником впливу на зростання чи спад
народжуваності є економічний. Мальтус, пов’язавши народжуваність і
матеріальне благополуччя, мав деякі підстави. Інша справа, виявити
реальне співвідношення. Робоча група Міжнародного центру розвитку у 1959
році спеціально досліджувала цю проблему. На той час світовий індекс
зростання людської популяції складав 1,67 %; виробництво продуктів
споживання збільшувалося у середньому від 1,7 до 2 % на рік. Отже,
обидві величини перебували в досить відносній рівновазі з незначним
позитивним індексом виробництва. Але це загальносвітове співвідношення
модифікується стосовно конкретних територій.
Його необхідно конкретизувати відповідно до регіонів, до груп країн та
ін. У розвинених країнах виробництво товарів споживання переважає над
зростанням народонаселення, проте у малорозвинених країнах воно явно
відстає (до речі, в Україні зберігається нестійка рівновага, але помітне
зниження народжуваності за останні роки ще має стати предметом
спеціального аналізу). Що стосується країн, які розвиваються, то для
цього є різні причини:
– перетворення цих країн на додаток промислово розвинених регіонів;
демографічний консерватизм населення та елітарних класово-кастових
структур;
– неефективне державне та адміністративне управління; відсутність
накопичень, заощаджень та інвестицій;
– магіко-релігійний і традиціоналістський менталітет основної маси
населення.
Взаємозумовленість густоти населення і загального соціокультурного
розвитку має конкретні прояви: чим рідше розселення людей, тим
вірогідніша колективна власність, зокрема на землю. Однак це лише
загальна схема, характерна переважно для Європи (зі Сходу на Захід).
Досвід Китаю показує, що зростання кількості населення (до
соціалістичної революції) призводило до подрібнення земельних ділянок.
Все це свідчить на користь того, що соціоприродні чинники не є
визначальними для суспільних процесів. Питання про вплив демографічного
зростання на економічний розвиток розглядається з кількох точок зору.
Вже йшлося про негативний характер такого впливу з погляду Мальтуса. Є й
протилежна точка зору: високий рівень економіки залежить від кількості,
переважно від густоти населення. Але й вона не має прямого практичного
підтвердження. Найпоширенішою в соціології вважається концепція
оптимального співвідношення. К. Маркс, зокрема, обґрунтував закон
народонаселення. Сутність його полягає у прямо пропорційній залежності
зростання народонаселення від способу виробництва. Згідно з його
твердженням, кожен історичний період має власний закон народонаселення.
Інші соціологи додають, що кожній конкретній історичній ситуації
відповідає свій оптимум населення. Це зовні нагадує Марксову формулу.
Однак, це не зовсім так, оскільки історична ситуація, крім промислового
чинника, включає і географічне середовище (клімат, флора, фауна,
характер земної кори, водні ресурси та ін.), технічний рівень,
культурно-ціннісні орієнтації, звичаї, традиції, державна політика і т.
д. З цими твердженнями можна погодитися, але з деякою поправкою. Краще
вести мову про оптимальне співвідношення ритму зростання народонаселення
з ритмом загальної історичної еволюції даного конкретного суспільства.
Надмірна густота населення викликає і додаткові ефекти, зокрема,
еміграцію (масову й організовану, як, наприклад, грецька колонізація
навколишніх земель; індивідуальну і неорганізовану – на зразок
польської, ісландської чи української еміграції у США і Канаду) і
територіальні загарбання. Останнє, щоправда, може зумовлюватися й іншими
причинами: мілітаристським духом населення чи особливостями зовнішньої
політики держави, кочовим способом життя, що потребує все нових земель,
економічними причинами, військово-технічними перевагами над сусідами.
Отже, демографічний фактор певною мірою впливає на соціальну організацію
суспільного життя та спосіб можливих соціальних перетворень. Але його
дія не носить безпосереднього і автоматичного характеру,
опосередковуючись соціальною структурою суспільства, ефективністю його
соціальних організації і функційною надійністю соціальних інститутів.
4. Виробництво
Виробництво можна характеризувати з різних точок зору. Це процес, на
основі якого здійснюється обмін речовин між природою і суспільством. У
процесі організованої діяльності людина вилучає природну річ з її
усталених зв’язків і надає їй форму, придатну для власного споживання.
За таких умов людина діє сама як організована сила природи. Крім того,
людина творить штучні засоби діяльності (знаряддя виробництва, техніку і
технології) для суттєвого підвищення ефективності власних дій.
Соціологією розроблені різні підходи для аналізу виробництва.
Найпоширенішим у вітчизняному суспільствознавстві був марксистський
підхід. У ньому матеріальне виробництво – центральна категорія, яка
поєднує всю систему понять і відношень. Матеріальне виробництво
розглядається як основа людської історії і, в той же час, – її рушійна
сила. Праця (продуктивна діяльність) у контексті марксистської доктрини
є причиною становлення людини як соціальної істоти, оскільки спрямована
на усуспільнення (кооперацію) трудових зусиль, отже, на соціальну
організацію діяльності. Як висновок, праця (цілеспрямована активність)
потребує розвитку свідомості та мислення, спілкування і творчості, а
трудовий досвід успадковується; виникає культура – соціальна пам’ять і
організоване між поколіннями спілкування (соціалізація). Іншими словами,
марксизм розглядає людину передусім як суб’єкт праці, завдяки цьому вона
є суб’єктом пізнання, спілкування і соціальної взаємодії.
Матеріальне виробництво в такому контексті є конкретно-історичною формою
організації праці, на основі чого відтворюється відношення людини до
природи і відношення людини до іншої людини. Перша складова цього
відношення втілюється у розвитку продуктивних сил: суб’єктивних
здібностей людини і зречевлених елементів виробництва – техніки і
технології. Інший бік проявляється у виробничих відносинах. Вони містять
відносини безпосереднього виробництва (соціальну і технічну організацію
людей з метою вироблення певного продукту, призначеного для задоволення
суспільних потреб), відносини розподілу і споживання. Їх основою є
відношення власності, почасти закріплене юридично. Це зумовлює
розмежування людей на класи залежно від їх місця у виробництві,
відношення до засобів виробництва, участі в обміні, розподілі і
споживанні. Економічна стратифікація, що фактично ототожнюється із
класифікацією, закріплюється політико-юридичним і культурно-ідеологічним
чином. У кожному суспільстві (за виключенням первісного) розрізняють два
основні класи, які персоніфікують основне виробниче відношення даної
суспільно-економічної формації (рабоволодіння, кріпосної залежності,
найманої праці). Всі інші класи вступають у стосунки з основними класами
як союзники панівного чи поневоленого класу залежно від свого
об’єктивного становища на виробництві, в політичній організації і
культурно-ідеологічних процесах. Разом з тим, основні класи
персоніфікують суперечність між продуктивними силами і виробничими
відносинами. Панівні класи прагнуть зберегти наявні відносини
виробництва, передусім форми власності, бо це є об’єктивною передумовою
їх панівного становища. Пригноблені класи, уособлюючи потреби
продуктивних сил, прагнуть зруйнувати існуючі виробничі відносини, що
гальмують їх подальший розвиток. Ця опозиція і боротьба є рушієм
суспільного розвитку.
Таким чином, марксизм розглядає виробництво як матеріальну передумову
історичного процесу і рушійну силу суспільного поступу. Розвиток у
такому тлумаченні не залежить від суб’єктивних намірів соціальних
суб’єктів; він є природно-історичним процесом, що розгортається за
своїми власними закономірностями. Людина може лише пізнати їх у певному
наближенні і використати це знання в соціальній практиці. Тому її
свобода розглядається як пізнана і практично втілена необхідність. Разом
з тим виробництво є самоціль історичного поступу: заміна одного способу
матеріального виробництва на інший відбувається для подальшого розвитку
самого матеріального виробництва, бо вдосконалення інших сторін
суспільного буття можливе лише на цій основі. З даного твердження
випливає, що і змістом, і метою суспільної діяльності є матеріальне
виробництво. Людина економічна, таким чином, є базовим типом людської
особистості, на ґрунті якої виростає людина політична, побутова,
дозвільна, споживацька, культурно-ідеологічна. Нарешті, матеріальне
виробництво визнається і за критерій суспільного прогресу: воно показує
рівень свободи людини від природи і людини від людини.
В інших історичних типах соціології ставлення до виробництва
поміркованіше. Структурний функціоналізм розглядає економічну систему
лише як засіб пристосування людини до навколишнього природного оточення.
Основною функцією економічної структури визнається адаптивна. І хоч
економічна система, за цим визначенням, реалізує і всі інші функції
(підтримання цілей, інтеграції, успадкування набутих моделей поведінки),
вони є для неї допоміжними, а значить, другорядними. Основним предметом
у контексті цієї методології є дослідження економічної поведінки.
Зазначимо, що дослідження соціологів суттєво відрізняється від
досліджень економістів. Останні цікавляться питанням, яким чином люди
використовують свої обмежені ресурси для виробництва, розподілу та
обміну товарів і послуг з метою їх споживання. Економісти досліджують
загальний рівень виробництва, його розподіл за різними видами продукції,
поєднання різних факторів виробництва (природа, праця, капітал), а також
механізми найефективнішої у продуктивному відношенні винагороди. Іншими
словами, економічна наука пояснює організацію виробництва, використання
ресурсів і розподіл багатств. Соціологія ж розглядає виробничу
діяльність як особливий випадок соціальної поведінки взагалі, тобто
вивчає його як комплекс ролей і соціальних організацій. Тому соціологія
загострює увагу на усталених формах влади і владної організації праці;
на системах економічних статусів, ролей і престижу, мережі комунікацій,
формальних і неформальних угрупувань у структурі економічної діяльності.
Отже, соціологія вивчає, яким чином соціальна організація праці впливає
на економічну поведінку і виробничу структуру в цілому. Тому вона
зосереджує основну увагу на таких суб’єктивних чинниках, як мотиви
трудової діяльності, задоволення працею, технічною і соціальною
організацією, форми винагороди, перебування у трудовому колективі,
ставлення до виробничих розпоряджень і владного тиску в цілому,
ідейно-психологічної стимуляції. Якщо економічна наука вивчає переважно
виробництво та обмін, то соціологія – розподіл праці, засобів
виробництва, продуктів і послуг, контролю над визначенням мети і засобів
її досягнення, статусів і ролей (економічних позицій), необхідного і
вільного часу, продуктивного і дозвільного споживання. Цікавиться вона
також економічним аспектом соціальної мобільності (професійним і
посадовим просуванням політичною і культурно-ідеологічною конверсією
економічного становища, статусним споживанням як засобом демонстрації,
закріплення і підтвердження досягнутої позиції чи соціальних домагань
тощо).
Марксизм цікавиться переважно поведінкою класів як суб’єктів власності,
влади та ідеології. Структурний функціоналізм досліджує передусім
первинну професійну групу, людські відносини, які тут виникають, та їх
вплив на солідарні угрупування в середовищі промислової організації,
стан морально-психологічного клімату як фактора поведінки, взаємозв’язок
формальних, позаформальних і неформальних стосунків. Досліджується вплив
сімейної соціалізації на економічну діяльність, а також зворотний вплив
професії та економічного статусу на родинне життя. Аналізові підлягає і
взаємозв’язок між групами найближчого оточення та структурою
споживацьких установок.
Не оминув структурний функціоналізм і взаємозв’язку економіки та
політики. Але його висновки зовсім інші, ніж марксистські, де вони
розглядаються як взаємозалежні чинники суспільного розвитку. Причому в
марксизмі їх залежність встановлюється раз і назавжди: економіка завжди
первинна, політика – вторинна. У контексті структурного функціоналізму
проблема так взагалі не стоїть. Тут у центрі уваги політичні зв’язки
ділових форм, які розглядаються як спосіб контролю та визначення ціни та
обсягів виробництва у монопольних умовах, як механізм концентрації та
взаємної конверсії багатства і влади, як інструмент боротьби проти
директивного втручання з боку держави. Опозиція і конфлікт також
розглядаються не в масштабах всього суспільства, а лише стосовно
боротьби підприємців і профспілок, джерел і розгортання конкретних
трудових суперечок. Встановлено, зокрема, що страйки відбуваються
частіше в умовах процвітання, і, як правило, в окремих галузях
виробництва з однорідним складом робітників. Рідше вони мають місце при
тоталітарних формах правління і в періоди національних криз. До цього
можна додати такі спостереження: якщо криза відбувається в моменти
переходу від тоталітарної до демократичної форми правління, що,
звичайно, супроводжується кризою влади, то страйки частішають, хоча вони
є малопродуктивними. Спроби окремих груп покращити власне становище за
рахунок інших ведуть лише до погіршення загальної ситуації.
Американські соціологи, які більше орієнтуються на емпіричну
версифікацію методології структурного функціоналізму, спробували
перевірити загальні постулати Маркса і Вебера про зв’язок між економікою
і політикою. Були проведені дослідження для виявлення рівня концентрації
влади в руках невеликих груп економічної, державної і військової еліти,
пов’язаних між собою, а також з метою розкриття ролі суто економічних
факторів у цьому процесі. Одержані результати були досить суперечливі.
Флойд Хантер дійшов висновку, що всі важливі рішення насправді
приймаються вузьким колом осіб, серед яких переважають найбагатші
підприємці. Інші дослідники (Долберт Міллер і Роберт Шульце) вважають,
що рівень панування ділових кіл над політичними процесами є різним і
модифікується залежно від типу суспільства та історичного періоду його
еволюції.
Одночасно розглядається питання про взаємовплив економіки і культури.
Роберт Н. Белл на матеріалах Японії показав, що такий зв’язок насправді
існує. Зокрема, релігійні вірування, залежно від їх ціннісних
орієнтацій, можуть сприяти або пригнічувати економічну активність.
Райнхард Бендікс досліджував вплив ідеології на економічну діяльність,
зокрема, в період активної індустріалізації (об’єктом вивчення були
Англія, США, СРСР і НДР). Він встановив, що ідеологія в цьому випадку є
засобом ідейно-психологічної стимуляції трудової активності, а також
інструментом обґрунтування легітимності командних вимог,
адміністративного тиску і контролю. Частково ідеологія виконує роль
духовної компенсації в тих випадках, коли матеріальні сподівання не
виправдалися, викликали невдоволення і розчарування.
Ці дослідження показали, що певні позитивні кореляції між економікою,
політикою, культурою та ідеологією насправді мають місце. Але зібраних
фактичних даних ще не досить для того, щоб підтвердити чи спростувати
універсалістські твердження Маркса чи Вебера. Немає достатніх підстав
вважати доведеним, що економіка є рушійною силою історичного розвитку.
Ще менше підстав стверджувати, що в основі трудових конфліктів лежить
суперечність між рівнем розвитку продуктивних сил і характером
виробничих відносин. Ці надто загальні поняття дуже важко, практично
неможливо, операціоналізувати, перевести у вимірювальні показники.
Здобуті факти свідчать, що ні буржуазія, ні пролетаріат не поводять себе
як єдина і монолітна соціальна група, яка персоніфікує у своїй
діяльності чи у способі життя інтерес і вимоги продуктивних сил чи
виробничих відносин. У дійсності вони швидше взаємодіють невеликими
фракціями, кожна з яких допомагає реалізації свого колективного
інтересу, що має конкретний і плинний характер. Зміст і структура цих
мотивів та необхідність їх задоволення чинить куди більший вплив на їхню
діяльність, аніж невизначена історична місія, класова солідарність чи
світлі горизонти майбутнього. Немає також достатніх підстав вважати, що
економічні чинники є первинними, а політичні чи культурно-ідеологічні –
вторинними. Вже Вебер показав, що релігійні вірування можуть мати не
менший економічний ефект, аніж форми власності. А в суто практичному
відношенні знати зворотний вплив політики, культури та ідеології на
економічні процеси навіть корисніше.
Отже, аналізуючи проблему соціального розвитку в його зв’язку з
економічною діяльністю людей, слід відмовитися від ряду досить поширених
серед суспільствознавців стереотипів і забобонів. Виробництво не є
рушійною силою історичного процесу. Розв’язання суперечностей між
продуктивними силами і виробничими відносинами не є двигуном розвитку
навіть самого виробництва. Воно відчуває на собі вплив значно більшого
кола чинників, у т. ч. політичних, культурно-ідеологічних,
побутово-психологічних. Обираючи лише один чинник як вирішальний, ми
суттєво спрощуємо, вульгаризуємо дійсний процес. Не є рушійною силою і
класова боротьба, особливо коли остання набирає непримиренних
антагоністичних форм і завершується насильницькою політичною революцією.
У цьому випадку суспільство робить стрибок не вперед, а назад,
опиняючись у вирі руйнівної у всіх відношеннях громадянської війни. З
неї немає прямого шляху навіть до створення передумов нормального
розвитку, бо вона часто завершується деспотичним, тиранічним чи
тоталітарним переродженням політичного режиму. Нарешті, зазначений
підхід не утримує можливостей здійснити діагностику історичної ситуації.
Невизначеність уживаних понять не дає підстав впевнено вирішити важливі
питання: продуктивні сили в даний історичний момент вже переросли
виробничі відносини чи ні; чи усвідомив цю обставину революційний клас,
чи готовий він на здійснення соціальних перетворень; чи діє він
насправді як клас; чи від його імені виступає невелика група політичних
авантюристів і т. д. Ці обставини змушують відмовитися від даної
методології у дослідженнях розвитку сучасного суспільства.
У той же час інтуїція, здоровий глузд, відчуття нашої власної ситуації
підказують, що ставити питання про соціальний розвиток без врахування
економічного фактора теж недоцільно. Вбоге суспільство щонайбільше може
створити специфічну “культуру бідності”, спрямовану на соціальне
виживання, індивідуальну чи колективну агресивну хитрість у боротьбі за
дефіцитні ресурси життя і діяльності, обмежену імпульсивну стадну
свідомість, підґрунтям якої виступає актуальна потреба. Таке суспільство
занадто конфліктне, щоб забезпечити реальні перетворення, які не
призведуть до чергової тривалої кризи, а революційний порив не втілиться
в руйнівний і жорстокий бунт натовпу проти будь-якого соціального
порядку взагалі. Воно внутрішньо малоструктуроване, а суб’єкти його
соціальної взаємодії слабо самоорганізовані, щоб здійснити ефективну
соціальну комунікацію, встановити баланс інтересів і соціальний
контракт, легалізувати і продуктивно розв’язати конфлікт. Бідне
суспільство не орієнтоване на перспективу, не має культурної моделі
розвитку, не виробило адекватні ресурси: науку, технологію, культуру,
освіту. Його інтереси надто прив’язані до розподілу і споживання, щоб
сягнути за межі конкретної історичної ситуації.
У контексті цих міркувань не можна погодитися з думкою структурного
функціоналізму про другорядність економіки, що призначена лише для
адаптації суспільства до природного оточення. Навіть коли стати на їх
точку зору і розглядати соціальну систему як гомеостаз, що сам себе
впорядковує, то й тоді роль економіки буде не ординарною. Адже вона
створює підґрунтя для всіх інших форм адаптації, інтеграції та
асиміляції. Особливо це правильно тоді, коли мова йде про проблему
розвитку, який веде до порушення рівноваги, якісного стрибка,
перетворення соціетального типу суспільства, тобто заміни існуючої
соціальної організації іншою.
Вихід із цієї суперечності пропонує, як нам здається, концепція
історичного акціоналізму. Вона не розглядає економіку як предмет сліпого
поклоніння, фетиш, деміург, який сам себе детермінує, фатально
визначаючи всі інші прояви соціальної дійсності. Історичний акціоналізм
розводить економіку, політику, культуру та ідеологію; аналізує їх як
відносно самостійні фактори і ресурси розвитку. Разом з тим роль
економіки не зневажається. Вона є необхідною передумовою розвитку, без
чого останній об’єктивно неможливий. Водночас, це лише необхідна, але не
достатня передумова. Отже, процвітаюча економіка без цілого ряду інших
чинників сама по собі нічого не гарантує. Суспільство може бути досить
багатим, але не розвиватись соціально. У ньому, у кращому випадку,
будуть вдосконалюватися лише фактори економічної активності. Але будуть
перебувати відносно незмінними культура, ідеологія, спосіб життя,
соціальна структура, соціальні інститути – весь існуючий соціальний
порядок. Це не обов’язково трагедія, можливо, навіть певна перевага. Але
оскільки така ситуація теж вимагає пояснення і до того ж не є вічною чи
обов’язковою абсолютно для всіх суспільств, то проблема залишається і
потребує соціологічного аналізу.
Для відносного розмежування економіки і соціальної організації
пропонується ввести розподіл людської діяльності на два різновиди:
виробнича і соціальна праця. Перша характеризує економічну, друга –
власне соціальну активність. Немає сенсу наполягати на використанні
поняття “продуктивні сили”, воно повністю не визначене. Але є більш
коректні в соціологічному відношенні терміни, якими можна скористатися.
(зокрема, продуктивність і мотивація праці). Продуктивність не лише
визначається досить конкретно, але й порівняно легко вимірюється, що для
соціології особливо важливо. Вона насправді залежить від розвитку людини
як працівника та технічної озброєності її виробничої діяльності. Але
останнє є функцією не стільки особистих здібностей трудівника, скільки
технічної та соціальної організації виробництва. Отже, продуктивність
праці є соціальним феноменом. На це, зокрема, вказував ще Прудон у своїй
полеміці проти Маркса. Він стверджував, що додаткова вартість
створюється передусім за рахунок кооперації індивідуальних трудових
зусиль, а не через продовження трудового дня поза його необхідні межі.
Саме цей, створений завдяки поліпшенню технічної та соціальної
організації праці, додатковий продукт і привласнює капіталіст. Проте
суб’єктом організації виробництва є сам капіталіст. Отже, він привласнює
щось таке, що належить йому по праву. Цим самим він отримує легітимні
основи на домінуючу співучасть у виробництві та розподілі, а, значить, в
організації всієї життєдіяльності суспільства. У тому числі і розвитку
останнього, що, по суті, перевертає тезу Маркса про народ як творця
історії. Ним стає соціальна еліта або, за усталеною термінологією,
панівний клас.
Визнання трудової мотивації визначальним чинником виробничого процесу
знімає традиційне протиставлення форм власності та господарювання. В
основу останньої покладається тепер не володіння-розпорядження, а
винагорода. Отже, суб’єкти діяльності, як приватні, так і державні,
можуть діяти однаково ефективно та відповідально, коли визнають
винагороду достатньою, і навпаки.
З цього твердження випливає кілька висновків. Не лише можливі, але й
необхідні різні форми власності, тобто змішана економіка. У цьому
випадку вона буде досить різноманітною, внутрішньо структурованою,
динамічною і гнучкою для того, щоб адекватно реагувати на зміни в
історичній ситуації. Яку саме форму власності обрати – залежить від
конкретних обставин, насамперед від критеріїв економічної доцільності та
соціальної ефективності, а саме: який рівень продуктивності праці ця
форма власності гарантує, яку винагороду суб’єктам економічної
діяльності обіцяє, яку мотивацію трудової діяльності формує. Якихось
наперед заданих переваг, з цієї точки зору, не має жодна форма власності
і господарювання: державна, колективна, акціонерна, артільна та ін. Це
визначається сукупністю фактів, в т. ч. конкуренцією за вищу
продуктивність праці, економію матеріальних і людських ресурсів, кращу
технічну і соціальну організацію трудового процесу, більшу матеріальну і
соціокультурну винагороду тощо.
Позбавленим сенсу у контексті такого підходу є поняття “спосіб
виробництва”. Історія зовсім не рухається від одного способу виробництва
до іншого, використовуючи їх як щаблі власного сходження. Розвиток,
відповідно до цього, є лише особливим моментом історичного руху певного
суспільства. Він зовсім не визначений наперед, не є фатальним, а
залежить від сукупності конкретних обставин, які склалися. Хоча й серед
них особливе значення має економічний фактор, але в цілком певному
відношенні: без ефективного виробництва, незалежно від форм власності,
ставити питання про розвиток взагалі безглуздо. Проте сама по собі
наявність ефективного виробництва ще не визначає його фатально,
незворотно чи автоматично. Бо виробнича діяльність створює лише
необхідні для цього передумови, які можуть реалізуватися, чи ні, залежно
від ефективності соціальної діяльності, – праці суспільства над своїми
власними відносинами, структурами, інституціями, процесами. А тут в дію
вступає вже історичний суб’єкт, суспільство в цілому, а не його окрема
частина: клас, партія чи нація. Звичайно, більше схильними до цієї
діяльності будуть ті соціальні групи, які мають відповідні передумови:
вільний час, вміння його продуктивного використання, належний рівень
освіти і культури, соціальну орієнтацію діяльності, здатність до
самоорганізації і керівництва, історичну відповідальність, творчий
порив. Але передусім вони мають контролювати не лише матеріальне, але й
соціальне виробництво, тобто виробництво і використання ресурсів
розвитку: науку, технологію, культуру та освіту. Це зовсім не панівний
клас у марксистському розумінні цього терміну. Він не націлений на
політичне панування перш за все. Бо держава не є інструментом розвитку;
вона – лише конституційний гарант обраної суспільством історичної
орієнтації своїх соціотворчих зусиль.
Література
1. Бжезинский Зб. Великая шахматная доска. – М.: Межд. отношения, 1998.
2. Большой толковый социологический словарь. – М.: Вече, 1999. – Т. 1,
2.
3. Войтенко В.П. Людина на зламі тисячоліть. – К.: Гіпократ, 1998.
4. Гавриленко І.М. Історичний акціоналізм як методологія аналізу
історичного процесу// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. – №
3.
5. Гавриленко И.Н. Исторический акционализм// Константы: альманах
социальных исследований. – 1999. – № 2.
6. Гавриленко І.М. Чепак В.В. Загальносоціологічна теорія:
науково-методичні та інформаційні матеріали. – К.:КВГУ, 1998.
7. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств. –
К.: Основи, 1993.
8. Головаха Є.І. Стратегія соціально-політичного розвитку України
(досвід перших років незалежності та нові орієнтири). – К.: Абрис, 1992.
9. Головаха Е.И. Трансформирующееся общество. Опыт социологического
мониторинга в Украине. – К.: Ин-т социологии, 1996.
10. Головаха Є.І., Паніна Н.В. Тенденції розвитку українського
суспільства. – К.: Ін-т соціології, 1998.
11. Грушевський М.С. Початки громадянства. – М., 1921.
12. Кива А. Социальные революции на исходе века. (Размышления о
проблемах общественного прогресса на Западе и Востоке). – М.: Наука,
1992.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
