Реферат
На тему:
Перспективні історичні орієнтації в соціології. Цінності і норми
Людина – це свідома істота. У тому значенні, що вона усвідомлює умови
власного існування, поставлену мету і засоби її здійснення, регулятивні
норми поведінки, форми соціального контролю, наявний статус і приписаний
сценарій рольової діяльності, власні домагання та міру їх реалізації.
Однією з особливостей людини є здатність надавати речам і явищам
дійсності ціннісних рис, здійснювати їх певну оцінку і діяти у
відповідності з ними. У такому разі цінності та оцінки стають чинниками
людських дій, визначають їх зміст і спрямованість. Тому вони повинні
розглядатися в контексті взаємодії людини зі своїм суспільним оточенням.
Цінностями називається вся сукупність знаків, символів і явищ, якими
індивід чи група керуються у своїй поведінці. Ми акцентуємо увагу
переважно на соціальних цінностях: статусі, престижі, авторитеті, владі,
популярності і т. д. Окрім цього, ще існують цінності культури. Вони
будуть розглянуті в іншому місці.
Соціологічні теорії і персоналії надають цінностям не однакового
значення. Вони можуть бути центральним пунктом аналізу (М. Вебер, Е.
Дюркгейм, Т. Парсонс), коли вихідною аксіомою є твердження, що лише на
основі загальноприйнятих цінностей стає можливим соціальний консенсус і
правильна організація життя. А можуть (конфліктуалізм, теорія обміну,
структуралізм) займати досить скромне місце. Тоді основна увага
спрямовується на дослідження об’єктивно діючих механізмів інтеграції, а
не суб’єктивних прагнень людей (скажімо, пошук громадської злагоди). Але
в обох випадках цінності складають необхідний момент соціологічного
дослідження. Адже будь-які значні історичні зрушення (війни, революції,
громадянські міжусобиці, демографічні процеси, технічні інновації та
ін.) завжди просякнуті певними ціннісними орієнтаціями. Жорстка
догматична орієнтованість на певні цінності призводить до суспільної
інерції, консервації застарілих структур (забобони, вірування, звичаї).
У відповідному ціннісному забарвленні відбуваються і процеси соціальної
класифікації і стратифікації, соціальні антагонізми та етнічні
конфлікти. На ґрунті певних ціннісних орієнтацій формуються соціальні
норми і механізми соціального контролю. На них, як правило, спирається
соціальна система санкцій і заохочень, винагороди і покарання.
За принципом руху від абстрактного до конкретного можна побудувати таку
ієрархію ціннісно-орієнтаційних рівнів: ідеологічний чи утопічний
(найбільш універсальні цінності, які складають упорядковану систему
суджень, на основі яких досягається загальносуспільний консенсус);
соціальні цінності (сукупність орієнтацій, необхідних для суспільного
виживання групи або соціальної системи в цілому); нормативний рівень
(чітко сформульовані правила поведінки індивіда або групи відповідно до
прийнятих у даному суспільстві загальних цінностей); праксеологічний
рівень (сукупність реально спостережуваних людських дій по втіленню
існуючих цінностей). У певному відношенні можна погодитися з Дюркгеймом,
Парсонсом і Сорокіним, які стверджують, що без узагальненої
(легітимізованої) системи цінностей і орієнтацій соціальний консенсус,
інтеграція і стабільний порядок в суспільстві неможливі. Не позбавлене
сенсу і твердження Маркса щодо залежності ціннісних орієнтацій від
об’єктивних суспільних обставин, у т. ч. економічних. Не сприймаючи
крайнощів економічного детермінізму, можна погодитися, на нашу думку, з
тим, що громадська злагода і стабільність будуть стійкішими, якщо
цінності більш адекватно відтворюють соціальні тенденції і дійсні
потреби людей.
Між соціальними групами і “глобальним” суспільством здійснюється
постійна взаємна трансмісія цінностей. Загальні цінності, йдучи
“донизу”, стають груповими орієнтаціями, нормами реальної колективної
поведінки. У той же час групові цінності виступають тією первинною
сировиною, з якої шляхом селекції, сполучення, інтеграції формуються
загальні ціннісні орієнтації. Про стан загальної впорядкованості
суспільства можна судити, відштовхуючись від міри згуртованості чи
конфліктності реально існуючих груп. І тут ми погоджуємося з Е.
Дюркгеймом, який вважав підвищення “корпоративної єдності” суспільства
передумовою ефективної громадянської злагоди. Виходячи з цієї ідеї, Дж.
Морено пропонував провести “соціометричну революцію”, спрямовану на
якісне підвищення групової згуртованості. Він вважав, що досягнення
відповідності взаємних відносин неформальних і формальних лідерів,
узгодження функцій лідерів з їх особистими якостями, переведення в
особливі групи тих, хто не вписується в дану спільність, можуть зняти
напругу і підвищити індекс групової згуртованості, чим досягається
якісно новий стан суспільства.
Ціннісні орієнтації не є простою механічною сукупністю будь-яких
елементів. Слід говорити про системи цінностей. Різні соціологи
пропонували своє тлумачення джерел цієї когерентності. У контексті
марксистської методології такою системотворчою ознакою визначаються
насильницькі дії держави. Вважається, що, використовуючи її репресивні
механізми, в т. ч. засоби духовного контролю і символічного тиску,
пануючий клас перетворює власні переваги в панівні цінності (ідеологію)
даного суспільства. Функціоналісти Т. Парсонс і Р. Мертон стверджували,
що в основі взаємопов’язаності цінностей лежить структурно-функційна
залежність усіх елементів соціальної системи. Визначені суб’єктивно
ціннісні орієнтації впливають на організацію соціального порядку,
механізми стратифікації та соціальної мобільності, систему права і
соціальний контроль. Керуючись цим, Т. Парсонс і Р. Мертон довели, що
існує відповідність між такими, наприклад, орієнтаціями сексуальної
поведінки, як романтична закоханість, шлюбні контакти, толерантність до
адюльтеру чи ревнивість; соціопрофесійною мобільністю, механізмами
стратифікації (розташування соціальних груп за соціальними позиціями),
характером власності. Але наявність відповідності ще не є доказом
причинної обумовленості. До того ж, сама по собі відповідність не вказує
на першопричину чи визначальний фактор. Сучасна соціологія не сприймає
такої ідеологізованої суперечки, стверджуючи багатофакторний підхід і
конкретність (просторово-часову визначеність і практичну наукову
доцільність) істини.
Аналізуючи цінності, слід звернути увагу на ряд вже відомих їхніх
властивостей. Зокрема, вони складають певну ієрархію, стосовно якої
можливі якісні оцінки (більш-менш, краще-гірше, вище-нижче і т. д.).
У кожній системі є своя основна цінність, навколо якої будується весь
ланцюг. Можна сказати, що основна цінність є той критерій, за яким можна
розрізняти існуючі системи цінностей.
У більшості випадків основна цінність пов’язана з процесами
стратифікації (класифікації). Такі поняття, як рівність, справедливість,
які містяться в будь-якій системі цінностей, насамперед стосуються
розміщення людей і груп на соціальних позиціях. Від них залежить оцінка,
винагорода зусилля, відповідність (еквівалентність) обміну та ін.
Неважко помітити, що такі інститути, як сім’я, школа, церква і особливо
держава, теж орієнтуються на різні цінності, захищаючи чи пропонуючи
свою інтерпретацію. З іншого боку, вони прагнуть визначити своє
тлумачення основних цінностей, а з ними – всієї системи. Для цього є
певні підстави: наявність владних інструментів соціального контролю,
чітка визначеність структур і функцій, регламентуючих норм надають їм
високого престижу. З характеру останнього можна судити про соцієтальний
зміст суспільної організації. У тоталітарних режимах вищою цінністю
визначається держава, в ідеократичних – церква або якийсь її еквівалент,
в демократичних і споживацьких – сім’я, в ліберальних і просвітницьких –
школа.
На думку Ф. Клюкхорна, всі можливі системи цінностей базуються на одному
і тому ж фундаменті. У них містяться відповіді, які дає певне
суспільство на фундаментальні світоглядні проблеми: що є людина,
відношення між нею і природою; визначення як вищої цінності певного
виміру часу (минуле, сучасне і майбутнє); ієрархізація видів людської
діяльності; сприйняття та оцінка існуючих суспільних відносин і
соціального порядку. Характер відповідей і спосіб узагальнення їх у
певну систему створюють особливу систему цінностей. Відштовхуючись від
них, можна судити і про саме суспільство.
Якщо з цих позицій розглянути промислово розвинені суспільства західної
демократії, то побачимо, що тут панують такі цінності: свобода
(конкретизована як сукупність індивідуальних прав) і рівність
(конкретизована як рівність можливостей). З них випливають більш
конкретні позиції: індивідуалізм (у більшій чи меншій мірі
легалізований), особистий розвиток, дозвілля, незалежність, громадська
ангажованість, співучасть, ефективність, раціональність, матеріальний
достаток, праця (як джерело прибутку та стабільності існування), сім’я,
вільний час і т. д.
Системність цінностей не виключає внутрішньої суперечливості між її
окремими елементами. Цінності розташовуються в певній опозиції, тобто як
певні альтернативи: добро – зло, матеріальне – духовне, приватна –
колективна власність, свобода – необхідність, рівність – нерівність,
справедливість – несправедливість і т. д. В одних випадках така опозиція
є зовнішньою. Це виглядає так, що різні суспільства втілюють цінності,
привабливі для них, а протилежні їм відкидають або приписують своєму
супротивнику. Холодна війна у сфері ідеології призводила, зокрема, до
того, що кожна система прагнула монопольно оволодіти найбільш
привабливими цінностями, а при наявності протилежних їм звинувачувала
свого супротивника. Їх взаємна оцінка рухалася в межах опозиції “вільне
– невільне”, “закрите – відкрите”, “демократичне – тоталітарне”
суспільство.
Внутрішню когерентність забезпечує основна цінність, на якій базується
ієрархія всієї системи і якою визначається той інститут, котрий
контролюватиме внутрішню інтегрованість, стабільність, впорядкованість,
відтворення і втілення в історичному часі. Виділивши основну цінність і
домінантний інститут, можна дати загальну характеристику суспільства:
релігійне, демократичне, тоталітарне, егалітарне і т. д. Внутрішня
єдність системи цінностей забезпечується також тим, що опозиційні
елементи співіснують окремо. А. Токвілль вважав, що США є одним із
гарантів свободи, завдячуючи розмежованості моралі і права та
відповідних контролюючих інституцій: церкви і держави. У загальному
вигляді можна сказати, що чим більше внутрішньо диференційованим є
суспільство, тим внутрішньо суперечливішою буде його система цінностей.
Тобто воно буде плюралістичним у культурно-ідеологічному відношенні. У
такому суспільстві більшою має бути взаємна толерантність, амплітуда
припустимих коливань індивідуальної та колективної поведінки, більш
розвинені ігрові форми діяльності (художня творчість, іронія та
самоіронія, карнавальна і сміхова культура), за допомогою яких
суспільство трансформує свої суперечності тп напругу, робить чужу
позицію більш зрозумілою, сприйнятливою і терпимою. Можна сказати, що
ціннісна поведінка індивідів, груп і навіть глобального суспільства
хитається між суперечностями та опозиціями за принципом маятника. Дж.
Гурвич називав цей феномен ціннісною амбівалентністю.
У післявоєнний період промислово розвинуті країни Заходу пережили
суттєву трансформацію ціннісних орієнтацій. Класичному капіталізму була
властива сувора заощадливість, етика утримання і працелюбства, святість
приватної власності, жертвенне ставлення до бізнесу (як особистого
покликання згідно етики протестантизму), оцінка праці як долі,
сексуальний аскетизм, моральний ригоризм і нетерпимість до будь-якого
порушення забобон і т. д. У зв’язку із зростанням кількості найманих
працівників, підвищенням економічних стандартів життя, збільшенням
вільного часу і дозвільного сервісу, концентрацією населення у містах,
заміною сільської общини міською агломерацією, а тому деперсоналізацією
та анонімністю спілкування і контролю, медичною і соціальною захищеністю
основної маси населення та ін. відбувається суттєве переосмислення сенсу
і способу життя. Виникає масове споживання, в т. ч. такий його різновид
як демонстративно-статусне споживання (підтвердження на основі
споживацьких стандартів своїх амбіцій або досягнутої соціальної
позиції).
Новітність, самобутність, оригінальність як принципи поведінки поступово
замінюють звичний конформізм, одноманітність і зовнішній послух.
Знецінюється самоцінність праці і бізнесу. Дослідження, проведені у США,
свідчать про такі тенденції в структурі ціннісних орієнтацій молоді 80-х
років: у 1969 р. орієнтувалось на патріотизм 35 % опитаної когорти, в
1973 р. – лише 19 %. Цінність релігії тоді ж визнавали 38 %, цей
показник знизився до 28 %. Падає престиж матеріального достатку: в 1973
р. цінність грошей визнавали лише 20 % опитуваних. Тоді як цінність
сексуальної свободи зросла до 67 % (проти 43 % в 1969 р.). Те ж саме
спостерігалось серед нестудентської молоді, хоч статус офіційних
цінностей тут залишається порівняно вищим: 40 % визнавали цінність
патріотизму, 42 % – релігії, 26 % – грошей, 47 % – сексуальної свободи.
Але коли мати на увазі, що ці ж показники в 1969 р. були значно вищими
(60 % сповідували патріотизм, 64 % – релігійні цінності, 46 % – культ
грошей і лише 22 % – сексуальну свободу), то падіння дієвості
пуританської чи протестантської етики стає очевидним. Саме на це звертає
увагу відомий американський соціолог Д. Янкелович. Він виявив, зокрема,
що замість традиційного розуміння праці як обов’язку або покликання
тепер звертається увага на її привабливість і можливості для
самоствердження (77 % опитаної студентської і 65 % нестудентської
молоді). Критерій же заробітної плати у студентської молоді помітно
знизився. “Традиційно успіх в американському способі життя, особливо
робітників, – пише Янкелевич, – означав гроші, економічну стабільність,
престижний статус і можливості соціальної мобільності для дітей. Тепер
же навіть для значної частки нестудентської молоді, у т. ч. робітничої,
основними складовими успіху стали самоздійснення особи та якість життя”.
З цими висновками перегукуються аналогічні дослідження, проведені у
Франції. Результати опитування серед молоді за проектом “Французи
напередодні І975” свідчать, що більшість із них віддає перевагу
чуттєвому досвіду перед розсудковим, невербальним формам комунікації,
прагненню наблизитися до природи. В їх ціннісних орієнтаціях переважає
пафос самоцінності і самодостатності особистого існування, орієнтація на
східну культуру, філософію і релігію. Щоправда, ці дані отримані в
умовах того резонансу, який викликав у США і Західній Європі молодіжний
ліворадикальний рух 1964 – 1972 рр. Молодь промислово розвинених країн
90-х років демонструє більшу схильність до посадової кар’єри, грошового
успіху, споживацьких стандартів і матеріальної стабільності.
Слід зауважити і таке. Системність цінностей зовсім не означає абсолютну
когерентність і логічність всіх її складових елементів. Це може бути
властивим для досить обмеженої у кількісному відношенні людської
спільноти. З її навіть простим фізичним ростом збільшується внутрішня
суперечливість окремих ціннісних позицій. На рівні глобального
суспільства вона (суперечливість ціннісних орієнтацій) сягає певного
максимуму. Тут можна говорити швидше про опозиції, аніж про системно
пов’язану сукупність позицій. Так, американський соціокультуролог Д.
Белл вважає, що сучасне суспільство утримує в собі ціннісні
суперечності, що важко розв’язуються: ефективність – бюрократична
раціональність, свобода – державна бюрократія, індивідуалізм – масове
споживання, розвиток індивідуальності – жорсткість культурних стандартів
(насаджувана засобами масової інформації), економічна нерівність –
юридична рівність, зростання контрольних і регламентивних функцій
держави – недоторканість особистих прав і свобод і т. д. Ця внутрішня
суперечність і конфліктність є симптомом, на думку автора, появи в
надрах існуючого принципово нового (постіндустріального) суспільства,
здатного розв’язувати такі протиріччя.
Норми – це практично діяльний, модельний аспект цінності. Вони
забезпечують регулярність і регулятивність соціальних відносин і форм
діяльності, надають однозначності та визначеності статусу і ролі. Норми
передбачають фіксовані правила і рамки діяльності, а також процедури
стосунків і способи розв’язання суперечностей чи конфліктів. Норми
утримують у собі сукупність писаних і неписаних правил, дозвіл і
заборону, заохочення і покарання, санкції. Вони містяться в звичаях,
реальних структурах повсякденного буття, традиціях, звичках, способі
життя, усталених вербальних та інших формах комунікації.
Будь-яка соціальна група керується як ціннісними орієнтаціями, так і
відповідними нормами діяльності. Стверджувані санкції мають позитивну
(заохочення, дозвіл, стимуляція, мобілізація і т. д.) або негативну
(покарання, попередження, символічний чи ідейно-психологічний тиск,
шантаж, загрозу застосування сили та ін.) спрямованість. Санкції
включають як чітко і відповідно фіксовані форми покарання, так і менш
визначені, де кара набуває соціально-психологічної форми (презирство,
ізоляція, виключення із соціального кола, демонстративна байдужість та
ін.). Лише з перетворенням цінностей у норми соціальне життя набуває
регулярності, однозначності та прогнозованої (колективні очікування)
передбачуваності. Усе це сприяє створенню соціального порядку:
впорядкованості, усталеності, ритмічності, регулярності,
передбачуваності, одноманітності в соціально необхідному обсязі. На
нормах ґрунтуються механізми і дія соціального контролю. Особливого
значення дії соціального контролю надається в американській соціології.
Між соціальними нормами і колективною (громадською) думкою існують
складні і суперечливі стосунки. Якщо розбіжність між нормами і
громадською думкою сягає вище статистично пересічного значення, то можна
з певністю сказати, що таке суспільство знаходиться у стані кризи,
переживає перехідний період, де борються старі і нові форми соціального
порядку. За звичайних умов колективна думка підтримує існуючі норми,
чинить тиск на окремого індивіда чи групу задля їх виконання. У
такомуразі можна сказати, що саме суспільна свідомість відіграє
управлінсько-регулятивну функцію, перетворюється в різновид соціального
контролю, його метою є досягнення конформної поведінки.
Ефективність колективного тиску досить обґрунтована. З цього приводу
були проведені спеціальні дослідження. Скажімо, експеримент Асха полягав
у тому, що вся група, за винятком одного, була у попередній домовленості
з експериментатором відносно своєї реакції на задану ситуацію. Досліди
довели, що майже третина перевірених схилялась на користь групової
думки, хоч їх індивідуальне сприйняття свідчило зовсім про інше.
Експеримент Шеріфа дещо відрізнявся. Група опитувалась у двох різних
ситуаціях: затемненій і освітленій кімнаті. Завдання полягало в тому,
щоб виявити залежність між більш індивідуалізованою (затемнена кімната)
і більш колективізованою ситуацією. Досвід показав залежність
індивідуальних реакцій від звичайної фізичної (більш явної в освітленій
кімнаті) присутності групи. Одна з модифікацій такого експерименту –
робота з індивідом окремо і в групі. Експеримент, схожий з експериментом
Асха, але в ньому визначалася залежність індивідуального сприйняття
пахощів від групової думки. Мільграм провів порівняльне дослідження міри
конформності поведінки у французів і норвежців. Останні виявились
більшими конформістами, аніж французи. Отже, можна вважати залежність
індивіда від групового оточення встановленим фактом і в певній мірі
законом суспільної поведінки. Цей механізм широко використовується в
процесі соціалізації (навчання і виховання).
Соціальну ситуацію, коли норми втратили свою ефективність, Е. Дюркгейм
назвав аномією (ненормована, асоціальна, безнормна). Вона може виникнути
з причин об’єктивного зникнення регулятивних норм (розпад соціальної
тканини, суспільна криза або надто швидкі структурні перетворення) або з
причин внутрішньої конфліктності норм, а також статусів і ролей, їх
невідповідності між собою. Можливий і такий випадок, коли індивід або не
бажає, або не може наслідувати нормам.
Аномія лежить в основі девіації, патологічного відхилення соціальної
поведінки. Наявність аномії Е. Дюркгейм вважав показником розриву
суспільних зв’язків, деформації соціальної солідарності чи контрольних
інституцій, які забезпечують обов’язковість соціальних норм. У його очах
це безумовна патологія. Але сучасний американський соціолог Р. Мертон
вводить більш тонке розмежування. Він розрізняє делінквентів нижчого і
вищого ґатунку. Причина відхиленої поведінки перших випливає із
неможливості досягти законної мети законними засобами, делінквенти
другого порядку (“інноватори”, “бунтарі”, “революціонери”) прагнуть
ствердити нові цінності і започаткувати нові засоби їх досягнення, тобто
ввести нові правила соціальної гри.
У загальному вигляді норми можна поділити на норми права, норми –
соціальні моделі, моду, норми – суспільні потреби. Норми права є
найбільш зовнішніми, чітко й однозначно фіксованими правилами поведінки.
Із соціологічної точки зору вони можуть розглядатися як об’єктивні
показники (індекси), за якими можна судити про ціннісні орієнтації
суспільства і стан його свідомості. Вони забезпечують стабільність
суспільства, захищеність індивідів і груп, ефективно регулюють стосунки
між людьми, особливо майнові. Вони одночасно свідчать і про стан
суспільної свідомості, і про характер соціальних структур та інституцій.
Еволюція норм права відбувається паралельно і в певному взаємозв’язку з
суспільними змінами, особливо інституційними. Підґрунтям, витоком і
підтримкою норм права є звичаї, традиції, спосіб життя, громадська
думка, культура та історична пам’ять певного соціуму. Але найбільш тісно
вони пов’язані з державою. Іноді правові органи вплетені в політичну
організацію, невід’ємні від її структури. В інших випадках – винесені за
її межі. Держава в такому разі є підпорядкований праву інститут. У цих
умовах виникають опозиційні концепції держави і права. Скажімо, в
марксистській традиції право розглядається як політична воля панівного
класу, що сприйняла юридичну форму. У функціоналізмі система права
розгляддається як така, що має свою особливу функцію (інтеграція), а
політична система – свою (підтримання стабільності цілей). У сучасній
соціології справедливо вважається, що відокремлення судової та
законотворчої влади від виконавської робить політичну систему більш
ефективною, демократичною і справедливою. За умови, коли виконано ряд
інших вимог (коректність закону, ефективність судових відправлень,
рівень правосвідомості, традиції, економічні стандарти життя), такий
характер соціальної структури сприяє зменшенню криміногенної ситуації в
суспільстві.
Соціальні моделі визначають дещо специфічні норми. Мова йде про втілення
норм, ствердження їх як живих зразків наслідування чи керування. Їх ще
визначають як взірцеві ролі або керівні норми. Серед них можна виділити
технічні моделі (засоби та інструменти діяння, стереотипи колективної
поведінки, узвичаєні способи виконання соціальних ролей); культурні
моделі (символлізація і стереотипізація ціннісних орієнтацій, ідеалів,
мрій чи сподівань). Вони мають особливе значення в ідеологічних чи
ідеологізованих формах свідомості та культури: художній творчості,
релігії, моралі, вихованні, суспільствознавчих формах знання. Деякі з
цих моделей охоплюють цілі історичні епохи, дещо трансформуючись з рухом
суспільства. Інші виникають несподівано, різко змінюючи напрямок
історичного руху. Найчастіше це буває у випадку з революційною утопією
релігійного, квазірелігійного або раціоналістичного спрямування. У цьому
випадку спостерігається значне послаблення захисних індивідуальних і
колективних механізмів, зростання альтруїстичних самогубств, знецінення
чужого і свого життя, релігійний чи квазірелігійний екстаз, загальна
деформація людського буття і свідомості. У літературі такий стан
визначається як “смута”, розбрат. У марксистській традиції такого роду
колективні дії оцінюються як “свято народних мас”, “історична місія”,
“революційний порив” і т. д. У сучасному промислово розвиненому
суспільстві соціокультурні моделі суперечливі і навіть знаходяться у
взаємному протистоянні.
Мода визначає переважно зовнішні аспекти поведінки або стосунків (одяг,
зачіска, стиль відносин), проте звичайно супроводжується відповідними
суб’єктивними станами і мотивами, настроями, психологічними установками,
пристрастю або афектами. Мода здається ефемерною і розпливчастою, але
досить ефективно регулює людську поведінку. Через неї індивід здійснює
ідентифікацію з групою, до якої належить (“ми-група”, референт-група),
підтверджує свій соціальний статус або домагання, обирає один із засобів
суспільного самоствердження і регуляції своїх стосунків з іншими. Мода
зовсім не є сучасним винаходом. Промислове суспільство завдяки масовому
виробництву, споживанню і комунікації лише різко посилило її регулятивні
функції. Мода є одним з найбільш ефективних механізмів відкриття,
поширення і закріплення соціальних норм. Відкриті Г. Тардом закони
наслідування тут виявляються у найбільш чистому вигляді. Мода також є
засобом соціального дистанціювання (відокремлення себе від “інших”),
стратифікації (надає зовнішній, доступний для сприйняття вигляд ієрархії
статусів, ролей і соціальних позицій), спрощує і полегшує
взаєморозуміння. Вона є також засобом мотивації до соціальної
мобільності або, якщо це практично неможливо, її імітації. Особливо це
стосується жіночої моди. Так, зовнішній профіль дружини у більшості
випадків має засвідчити соціальний статус її чоловіка. Відповідно до
всіх інших елементів (статус, роль, престиж, цінність) мода в сучасному
суспільстві теж суперечлива і внутрішньо конфліктна. В ній водночас
борються за своє самоствердження різні статуси і ролі, етнонаціональні,
вікові, статеві, професійні та ін. групи, ціннісні і
культурно-ідеологічні орієнтації. Значну роль у ствердженні моди в
сучасних умовах відіграють засоби масової комунікації, особливо реклама.
Потреби відбивають особливі соціальні норми, які залежать від рівня й
умов суспільного існування. Вони вказують на об’єкт чи предмет потреби
та одночасно на міру індивідуального чи колективного задоволення його
споживанням. Тому можна говорити про потребу-предмет і потребу-стан чи
потяг.
Потреби бувають об’єктивні і суб’єктивні. Перші включають те, що
необхідне людині для її існування в контексті стверджуваних у даній
культурі стандартів. Другі – визначають їх суб’єктивний вимір або
трансформацію. Розрізняють ще стандартні, нормальні, розумні та ін.
потреби. Зрозуміло, що всі вони мають історично відносний та історично
конкретний характер. Існує чимало класифікацій потреб. Наведемо для
прикладу класифікацію А. Маслоу. В її основі лежать первинні потреби:
фізичного існування і захисту. Серед вторинних він відрізняє потребу в
приналежності, самооцінці і престижі. На самій вершині – потреба в
актуалізації і самоствердженні особистості. Динаміка їх, на думку А.
Маслоу, полягає в тому, що вищі потреби не виникають раніше, аніж нижчі.
Вважаємо, що це – явне спрощення проблеми і реального процесу
становлення потреб.
Французький соціолог К.А. Шомбарт де Лов відштовхується в своїй
класифікації від потреб-станів, котрі розподіляються ним на
потреби-обов’язки і потреби-прагнення. Перші спрямовані на виживання
особи чи групи, другі – на розвиток. Існують у контексті
функціоналістської методології спроби розрізняти явні і латентні
(приховані) потреби. Може бути так, що це одні й ті ж потреби, які
виникають чи зникають в залежності від соціальних переміщень і ситуації.
За внутрішнім змістом потреби можна поділяти на матеріальні і духовні,
економічні, політичні та культурно-ідеологічні, виробничі і споживацькі.
За їх носієм потреби можна визначити як індивідуальні, колективні та
соціальні (загальноісторичні). Серед колективних можна виділити потребу
в територіальному захисті, правовій регламентації, праці і відпочинку,
екологічній безпеці. Радикальні критики існуючого суспільства
протиставляють природні та штучні потреби. Перші, на їх думку,
випливають із людського єства, другі – людині примусово нав’язуються, у
т. ч. через рекламу та інші засоби маніпуляції особою.
Із значною мірою вірогідності можна сказати, що зростання незадоволених
потреб може закінчитись бунтом чи революційним вибухом. На це, зокрема,
вказують такі різні за методологічними спрямуваннями мислителі, як К.
Маркс, А. де Токвілль, Л. Козер, П. Сорокін. Проте вони по-різному
тлумачили зміст, міру і стан цього незадоволення. За Марксом в основі
всіх можливих варіантів соціального вибуху лежить неможливість
безпосередніх виробників користуватися здобутками власної праці. А. де
Токвілль вважає, що революційна ситуація випливає із неможливості
здійснити владну конверсію зростаючої економічної могутності. На думку
Л. Козера, конфлікт виникає із несправедливого (нееквівалентного)
розподілу влади.
Література
1. Блау М. Питер. Исследование формальних организаций// Американская
социология. – М.: Прогресс, 1972. – С. 98.
2. Гавриленко І.М. Соціологічна діагностика конфліктів// Світ безпеки. –
1994.
3. Гавриленко І.М., Скідін О.Л. Вищий навчальний заклад як об’єкт
соціологічної діагностики// Вопросы социологической диагностики высших
учебных заведений. – Запорожье, 1995. – вып. 1.
4. Гавриленко І.М., Федій Р.І. Технологія діагностування вищих
навчальних закладів// Вопросы социологической диагностики высших учебных
заведений. – Запорожье, 1995. – вып. 1.
5. Гавриленко І.М., Скідін О.Л. Прогнозное проэктирование управления
воспитательной деятельностью// Концепція національного виховання
студентів і шляхи її вирішення в сучасних умовах. – Запоріжжя, 1995.
6. Гавриленко І.М., Цимбаліста Л.Ю. Театр як соціальна організація//
Вісник київського університету. – К., 1995. – вип. 1.
7. Гавриленко И.Н. Учебное заведение как первичный элемент социальной
организации образования// Социология образования: Учебн. пособ. – К.:
МАУП, 1997.
8. Гавриленко І.М., Скідін О.Л. Навчальні соціальні організації//
Гавриленко І.М., Скідін О.Л. Соціалогія освіти: Навч. посібн. –
Запоріжжя: ЕТТА-ПРЕС, 1998. – С. 256–295
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
