.

Основні школи та напрямки сучасної соціології (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
4 11559
Скачать документ

Курсова робота

Тема: “Основні школи та напрямки сучасної соціології”.

План

Вступ

1. Емпірична соціологія

2. Структурний функціоналізм

3. Конфліктологія

4. Символічний інтеракціонізм

5. Феноменологія

6. Етнометодологія

7. Неофункціоналізм

8. Структуралізм і постструктуралізм

9. Соціологічні концепції технократизму

Вступ

Якщо у першій половині XX ст. домінуючим видом діяльності соціологів у
багатьох країнах були прикладні соціологічні дослідження, то у 60-80-х
рр. в Західній Європі і почасти в США все більше соціологів стало
цікавитися розробкою проблем самої соціологічної теорії, пов’язаних з
процесом інтеграції різних напрямів у соціології, які різнились один від
одного специфічним підходом до аналізу об’єкта і предмета соціології, до
розуміння метода соціології як науки.

У самому широкому значенні слова під школою в соціології розуміють групу
соціологів, яка працює в межах виробленої нею самою дослідницьких
традицій. В більш вужчому значенні школа в соціології – це дослідницька
група із загальними традиціями і відповідною інституційною формою. Так,
наприклад, у всьому світі відома Чіказька школа емпіричної соціології,
яка сформувалась на базі першого у світі соціологічного факультету
Чіказького університету і представляла собою Специфічний підрозділ з
досить швидко сформованими традиціями дослідницької діяльності і великим
впливом на діяльність соціологів всієї країни, а згодом й усього світу.

Напрями об’єднують соціологів, які займаються розробкою ідентичної
проблематики, або мають спільну світоглядну направленість. До них можна
віднести, наприклад, функціоналізм, позитивізм, символічний
інтеракціонізм, структуралізм, етнометодологію та ін. Всі вони
виступають як парадигмальні альтернативи, і одночасно, є продуктом
оперативної взаємодії (як між собою, так і з різними пограничними
суспільствознавчими і людинознавчими дисциплінами).

Спробуємо окреслити в загальних рисах деякі із найбільш впливових
сучасних соціологічних шкіл і напрямів.

1. Емпірична соціологія

Емпірична соціологія, яка виникла в межах західної соціології в XX ст.,
сформувала в своєму руслі дві основні течії – академічну І прикладну.
Завдання першої вбачається у створенні систем наукового знання про
окремі галузі і явища суспільного життя (наприклад, соціологія праці,
соціологія міста, соціологія засобів масової комунікації і т. д.), які
використовуються в якості методологічної основи конкретних соціологічних
досліджень. Завдання другої — організація цих, націлених на розв’язання
чітко визначених практичних завдань і безпосередньо пов’язаних з
виконанням функцій соціальної інженерії, досліджень.

Історичні корені емпіричної соціології знаходимо у ранніх емпіричних
дослідженнях XIX ст. соціального і морального здоров’я (Е. Чадуік, Л.
Віллерне, Р.Вірхов, Дж.Кей-Шаттлуор, А. Геррі, А. Ватер та іи.). З 1920
по 1950 рік емпіричні дослідження стають пріоритетним напрямом в
американській соціології.

Початок цьому процесу поклали представники Чіказької школи (Р. Парк, Е.
Берджесс, У. Томас, А. Смолл та ін ) Займаючи домінуюче становище в
американській соціологи протягом 20 — 40-х рр , Чіказька школа
здійснила значний вплив на формування світової емпіричної соціології.

Основними чи відмінними рисами Чіказької школи були:

• органічне поєднання емпіричних досліджень із теоретичними
узагальненнями,

• висування гіпотез в межах єдиної організованої і направленої на
конкретні практичні цілі програми,

• широта теоретичної орієнтації,

• поєднання різних підходів і методів, серед яких не було яскраво
виражених Першою працею Чіказької школи в галузі емпіричної соціологи
була книга

У. Томаса і Ф. Знанецького “Польський селянин в Європі і Америці” (1918
-1920 рр ) В ній викладені і апробовані на практиці основні Ідеї
соціологічної теорії Томаса, ядро якої – поняття соціальної ситуації,
яке включає в себе три взаємопов’язаних елемента

• об’єктивні умови (соціальні норми і цінності),

• установки індивіда і групи,

• визначення ситуації діючою особою

Виходячи з цього, Томас і Знавецький розробили таку типологію
особистостей за характером їх пристосованості до соціального оточення

• міщанський тип (для нього характерні традиційні установки і
стереотипи),

• богемний (нестійкі і слабо зв’язані між собою установки),

• творчий (логічно взаємозв’язані між собою установки і творчі
потенції, які обумовлюють оптимальне визначення ситуації)

Томас стверджував, що розвиток суспільного життя і культури визначається
творчими особистостями, здатними до економічних, політичних і
технологічних інновацій. В розвитку техніки соціологічного дослідження
велику роль відіграло використання Томасом і Знанецьким особистих
документів (біограм) їх праця знаменувала перехід американської, а потім
І європейської соціологи до емпіричних досліджень.

Одним із засновників Чіказької школи вважають автора “класичної”
соціально-екологічної теорії Роберта Е. Парка. Соціальна еволюція, за
Парком, проходить чотири стадії, і будь-який соціальний організм
переживає чотири відповідних уклади екологічний (просторова, фізична
взаємодія), економічний, політичний і культурний. В міру просування до
культурного укладу посилюються соціальні зв’язки (просторові,
економічні, політичні і, на кінець, моральні) і суспільство досягає
оптимальної “змагальної кооперації” і “згоди”, в дію вступає формула
“суспільство як взаємодія”.

Використовуючи соціально-економічну теорію при вивченні локальних
співтовариств в рамках міського агломерате, Е. Берджес на початку 20-х
рр. висунув гіпотезу про існування “концентричних зон”. Для визначення
таких “зон” в емпіричному дослідженні ним був використаний метод
картографування Оскільки кожна “зона” належала певній соціальній групі,
то, досліджуючи життєдіяльність окремих соціальних груп в місті Чікаго і
їх взаємозв’язок між собою, Е Берджес зумів виділити 75 таких “зон” При
аналізі “концентричних зон” і локальних співтовариств здійснювалось
інтерв’юрування респондентів, включенне спостереження, залучались різні
документи, була складена “Карта соціальних досліджень в м Чікаго”

За результатами емпіричних досліджень, Е Берджес дійшов висновку, що Із
зміною співвідношення сил між соціальними групами відбувається
перерозподіл міської території Утворення нових соціально-економічних
спільностей викликало необхідність утвердження нових норм взаємовідносин
між людьми.

Соціально-екологічна теорія Парка-Берджеса відіграла значну роль в
дослідженнях Чіказької школи і вплинула на подальший розвиток як
екологічного теоретизування, так І пов’язаної з ним емпіричної практики
Вплив Чіказької школи на розвиток емпіричної соціологи відчувався
протягом 30-40-х рр., після чого Ініціатива перейшла до Гарвардського і
Колумбійського університетів.

Суттєвою була і та обставина, що в цьому університеті в 40-х рр активно
займався прикладними соціологічними дослідженнями Р. Мертон Його
діяльність на посаді співдиректора університетського Бюро прикладних
досліджень багато в чому сприяла підвищенню авторитета емпіричної
соціологи, уособлюючи собою “єдність теорії і метода” в межах
американської соціологи.

Методологію емпіричних соціологічних досліджень активно розробляв
соратник Мертона Поль Лазарсфельд. Останній вважав, що методологія є
перш за все діяльність, пов’язана з критичним аналізом і оцінкою методів
і процедур соціологічного дослідження, виявом суті і значень понять, що
використовуються, визначенням наукового змісту соціологічних теорій.
Основним принципом Істинності наукового знання виступає принцип
верифікації. Велику увагу надавав Лазарсфельд розробці і основам
застосування кількісних методів в соціологічних дослідженнях.
Лазарсфельд вперше ввів у методику соціологічних досліджень ряд нових
методів — панельний метод, який він вперше використав при обробці
результатів виборчої кампанії 1940 р в США, а також розробив логічні і
математичні засади латентно-структурного аналізу.

Значний вклад у розвиток емпіричної соціології внесли соціологи
Гарвардського університету. Тут зусиллями професора Е. Мейо і його колег
розроблялась індустріальна соціологія і доктрина людських відносин, а
також соціологія управління. Працями Мейо і його колег був закладений
теоретичний фундамент сучасного менеджменту – нової галузі
техніко-організаційних і соціальних аспектів управління виробництвом,
яка одержала інтенсивний розвиток як в американській, так і в
європейській емпіричній соціології.

Під впливом американської соціології (на прикладі
структурно-функціональних підходів до соціальної реальності) в 60-70-і
рр. активно формувалась німецька соціологічна школа з багатьма
галузевими соціологіями. Одним із її засновників став Р. Кенії, видавець
“Кельнського журнала з соціології і соціальної психології” (з 1949 р.),
словників з соціології і керівництв з емпіричних соціологічних
досліджень. Його колега X. Шельський в 1966 р. організував, у Білефельде
університет з кафедрою соціології, який став нині найбільшим,
соціологічним центром у Німеччині. В 80 – 90-і рр. сферою особливого і
постійного інтересу в німецькій емпіричній соціології стає розвиток
соціології праці, а в її межах – індустріальної соціології (Ф. Адлер, Г.
Бернард, Ф. Мюллер, Р.Штольберг та ін.).

2. Структурний функціоналізм

Структурний функціоналізм (або структурно-функціональний аналіз) – один
з найбільш важливих і складних напрямів сучасної теоретичної соціології,
виникнення якого певною мірою об’єктивно пов’язане з широким розвитком
емпіричної соціології. До середини 30-х рр. XX ст. соціологи США
накопичили значний емпіричний матеріал, здійснивши велику кількість
різноманітних за масштабністю і тематикою емпіричних соціологічних
досліджень, які, проте, не виходили за межі окремих регіонів країни і
торкались лише деяких проблем суспільного життя.

За вирішення цього завдання взялися провідні соціологи США Толкот
Парсонс і Роберт Мертон, які в різні роки посідали пост президента
Американської соціологічної асоціації (у 1949 і 1957 рр. відповідно).
Саме Т. Парсонс в працях ”Структура соціальної дії” (1937 р.),
“Соціальна система” (1951 р.), “Соціальна система і еволюція теорії дії”
(1977 р.) та Р. Мертон в дослідженнях “Соціальна теорія і соціальна
структура” (1975 р.), “Соціальна структура і автономія” (1966 р.),
“Соціологія науки” (1973 р.) розробили основні принципи
структурно-функціонального аналізу.

Ключем до всієї соціологічної концепції Т. Парсонса є категорія
рівноваги, бо суспільство, за ученим, може існувати і самозберігатися
лише в рівновазі. Порушення рівноваги означає дестабілізацію або
загибель соціальної системи. Звідси основне завдання соціології – дати
рекомендації по стабілізації суспільства, тобто по підтриманню рівноваги
у соціальній системі.

Жодна соціальна система — суспільство в цілому, виробнича одиниця,
окремий індивід — не можуть вижити, якщо не розв’язані її основні
проблеми:

• пристосування до оточуючого середовища (адаптація),

• формулювання цілей і мобілізація ресурсів для їх досягнення
(цілепокладання);

• підтримування внутрішньої єдності і упорядкованості, припинення
можливих відхилень (інтеграція)

• забезпечення внутрішньої стабільності, рівноваги, самототожності
системи (латентність – підтримування зразка).

Прагнучи відповісти на запитання, завдяки чому можливе сумісне життя
людей або суспільний порядок, Т. Парсонс приходить до висновку, що
об’єднує суспільство не економічні відносини, а те, що робить можливим
саме існування цих відносин, а саме спільність цінностей людей і взаємне
дотримування правил соціальної поведінки, “правил гри” Так Г. Тарсонс
виходить на одну із центральних категорій – категорію соціальної дії її
специфіка на відміну від фізичної і біологічної дії полягає в:

а) символічності (тобто наявності таких механізмів регуляції дії, як
мова, традиції, цінності та ін),

б) нормативності (що вказує на залежність індивідуальної поведінки від
прийнятих в даному суспільстві правил і норм),

в) волюнтаристичності (що проявляється в залежності соціальної дії від
суб’єктивних визначень ситуації).

У запропонованій моделі соціальної дії основними складовими елементами є
діяч, ситуація та орієнтація діяча на ситуацію. Діяч (ним може бути як
окремий індивід, так і соціальна група) характеризується активністю і
здатністю проаналізувати ситуацію, поставити перед собою мету, визначити
способи і методи досягнення цієї мети. Ситуація – це різноманітні
фізичні, культурні, соціальні фактори, які актуальні для суб’єкта в
даний момент і від яких залежить його дія. При цьому партнери за
взаємодією є орієнтовані на очікування один від одного і прагнуть
одержати схвалення з боку вагомих інших. Остаточно структуру соціальної
дії визначають:

• система норм і цінностей, яка в загальних рисах співвідносить мету з
ситуацією, обмежуючи вибір, діапазон засобів, можливого і неможливого;

• прийняття індивідуальних рішень щодо шляхів досягнення мети;

• наявні засоби і умови.

Парсонівська модель соціальної дії включає в себе чотири підсистеми
соціальну, культурну, особистісну, органічну. Соціальна підсистема
забезпечує інтеграцію дій суб’єктів. Культура містить найбільш загальні
зразки дій, принципи вибору цілей, цінностей, вірувань, знань, тобто
значення, які реалізуються в дії, і засоби прогнозування цих значень.
Організм в цій схемі може розглядатися як підсистема, яка забезпечує
фізичними і енергетичними ресурсами діяча для взаємодії із середовищем.
Тим самим дія набирає впорядкованого характеру і звільняється від
внутрішніх суперечностей.

Що стосується Р. Мертона, учня Т. Парсонса, то, прагнучи подолати
обмеженість структурно-функціонального аналізу, він сформував власну
парадигму, зосередивши увагу на теоретичних і емпіричних можливостях
функціонального підходу для більш тонкого пояснення соціальних явищ.
Поклавши в основу свого підходу комплексне поняття “функціоналізм”, він
прагне довести, що взаємозв’язок суспільства в цілому та його окремих
частин забезпечується найрізноманітнішими і специфічними функціями, які
можуть спостерігатися і багаторазово повторюватися в конкретних об’єктах
і фактах Завдання соціолога полягає в тому, щоб “не міркувати про
внутрішній зміст соціологічних фактів і об’єктів, а просто розглядати
реальні, зримі, доступні для вивчення і узагальнення наслідки функцій”

Р. Мертон виділяє три ключові умови І вимоги функціонального аналіза,
які на його думку, набирають характеру аксіом — “функціональна єдність”,
“функціональна універсальність” і “функціональна примусовість”
“Функціональна єдність” соціологічного аналізу Мертоном визначається не
“зверху”, не за допомогою будь-якої теорії, а в безмежній глибині
соціальних фактів, які завдяки своєї функціональної визначеності є
інтегруючими факторами соціального життя. Функціональні якості є
універсальними, вони представлені у всіх формах культури, що легко
побачити при їх аналізі. В цілому функціональний аналіз може бути
застосований лише до стабільних і стандартизованих об’єктів (соціальні
ролі, соціальні процеси, інституційні об’єкти, соціальні структури,
засоби соціального контролю і т. д.)

Р. Мертон детально розкриває поняття “функція” Функція – це ті
спостережувальні наслідки, які слугують саморегуляції даної системи або
пристосуванню й до середовища. Дисфункція – це ті спостережувальні
наслідки, які послабляють саморегуляцію даної системи або її
пристосованість до середовища. У прояві функції може бути дві форми –
“прихована” і явна. В тому випадку, коли внутрішня смислова мотивація
співпадає з об’єктивними наслідками, проявляється явна функція. Саме так
вона усвідомлюється учасниками поведінкової системи або ситуації.
“Прихована” (“латентна”) функція цих проявів не має.

Т. Парсонс приділив основну увагу аналізу механізмів підтримки
“соціального порядки”, то Р. Мертон зосередив свої зусилля на вивченні
дисфункціональних явищ, які виникають внаслідок напруг і протиріч в
соціальному житті. Проте, структурний функціоналізм сприймається і його
прихильниками і його супротивниками як достатньо єдина теоретична
парадигма з усталеними традиціями і напрямами аналізу. Він був і
залишається головною формою теоретичних суджень про суспільство,
основним способом мислення, придатним для науки соціології як
самостійної дисципліни.

3. Конфліктологія

Проблеми соціальних конфліктів завжди привертали увагу соціологів різних
напрямів і шкіл. В минулому особливо великий вклад в наукову розробку
цієї проблематики внесли К.Маркс, Г. Спенсер, Л. Гумплович
(1838-1909-рр.); Г.Зіммель (1858-1918 рр.) та ін. Поряд із цим, в
сучасній соціології в середині XX ст. формувався і особливий
конфліктологічний напрям, представники якого, опираючись на
соціально-філософську і соціологічну спадщину названих класиків,
присвятили свої дослідження розробці власне теорії соціального
конфлікту, яка склала основу їх соціологічних поглядів.

Основними аргументами, які конфліктологи висунили на рубежі “гарячих
шестидесятих” проти тези Т. Парсонса про стабільність як атрибуту
суспільства, були такі:

• розподілом засобів до життя займається група людей. Вона протистоїть
всьому суспільству. Тому конфлікт є неминучим;

• політична влада захищає існуючий економічний порядок розподілу
суспільного продукту. Вона теж протистоїть суспільству. Тому конфлікт
між нею і народними масами об’єктивно обумовлений;

• в будь-якому суспільстві діє висхідний ланцюжок:
гроші-влада-цінності-ритуал. Від першого до останнього компонента
повсюди наявним є зштовхування інтересів протилежних соціальних груп.
Отже, конфлікти породжуються всією системою суспільних відносин;

• в будь-якому суспільстві мас місце примус одних іншими, бо лише одні
володіють засобами виробництва. Таким чином, соціальний конфлікт с
продуктом економічних відносин.

Активним поборником нового підходу і критиком теорії
структурно-функціонального аналізу, поглядів Парсонса вважається відомий
американський соціолог Чарлз Міллс (1916 — 1962 рр.). У своїх працях
“Владна еліта” (1953 р.) і “Соціологічна уява” (1959 р.) він довів, що
порядок, стабільність, усталеність, гармонія досить необхідні пануючому
класу, але соціальне життя завжди нестабільне, наповнене і безпорядками,
і конфліктами. Міллс стверджував, що будь-який соціологічний аналіз має
цінність лише в тому випадку, коли він торкається боротьби за владу:

1) між конфліктуючими класами;

2) між тими, хто управляє, і тими, ким управляють;

3) між вищими могутніми людьми і простою людиною.

Міллс закликав сучасних соціологів вивчати суспільство з усіма його
суперечностями, конфліктами і гармонією, порядком і безпорядком,
прогресом і регресом. Ця методологічна установка становить основу
сучасної соціологічної теорії конфлікти, альтернативу
структурно-функціональному аналізу.

Дещо з інших позицій до розробки теорії конфлікту підійшов інший
американський соціолог Льюіс Козер. Він прагнув “доповнити”,
“вдосконалити”, “поглибити” теорію структурного функціоналізму,
представники якого виносять нові факти за межі соціологічного аналізу.
Тому його теорію конфлікту називають конфліктним функціоналізмом.
Провідною є в цих працях ідея, що для соціології розв’язання
кардинальної проблеми “суспільного порядку” і забезпечення “усталеності”
існуючої соціальної системи не виключає а, навпаки, цілком допускає
визнання соціальних зіштовхувань, соціальних конфліктів, боротьби
інтересів. Л. Козер критикує функціоналістів (перш за все Т. Парсонса)
за те, що вони в соціальних колізіях бачать лише руйнівну силу,
дисфункцію, занедуження соціального організму, патологію, що порушує
нормальний стан соціальної рівноваги.

Л. Козер здійснив аналіз умов функціонування соціального організму,
базуючись на постулатах, головними з яких є:

• в будь-якій соціальній системі, яка складається із
різноманітно-пов’язаних частин, виявляються дисбаланс, напруга,
конфлікти, інтереси;

• процеси, які відбуваються в складових частинах системи і між ними, за
певних умов сприяють збереженню або зміні, зростанню або послабленню
Інтеграції і й адекватних якостей;

• багато процесів які зазвичай вважаються руйнівними для системи
(насилля, незгода, відхилення, конфлікти), за певних умов можна
розглядати як засоби, що зміцнюють основи інтеграції системи та н
пристосування до оточуючого середовища;

До позитивних функцій конфлікту, за Козером, відносяться:

• розрядка напруги між антагоністами І відновлення їх взаємовідносин;

• “комунікативно-інформаційна” і “зв’язуюча”;

• творення і конструювання суспільного об’єднання;

• стимулювання і збудження соціальних змін

Соціальний конфлікт, за образним висловленням Л Козера, – це страхуючий
клапан системи, який дозволяє через наступні реформи й інтегративні
зусилля на новому рівні приводити соціальний організм у відповідність до
умов, що змінились.

В схожому з Л. Козером руслі розвиває концепцію соціального конфлікту
сучасний німецький соціолог, який працює в Англії, Р. Дареидорф (нар.
1929) У книзі “Вихід Із утопи” (1967 р.) він доводить, що теорія
конфлікту йде на зміну позитивізму і соціологам треба відвести місце в
соціологи для конфліктної моделі суспільства. Р. Дарендорф
запропонував конфлікті ну модель суспільства, яка включає чотири
положення, певною мірою протилежні положенням функціоналістської моделі:

• кожне суспільство завжди знаходиться у стані змін;

• в кожному суспільстві завжди Існують елементи незгоди, які ведуть до
загальних конфліктів;

• кожний елемент суспільства може сприяти його інтеграції і зміні;

• будь-яке суспільство базується на насиллі одних членів суспільства
(або групи) над іншими, які завжди будуть боротися проти свого
пригніченого становища.

Теорія соціального конфлікту, на думку Р Дарендорфа, повинна відповісти
на такі три питання:

1) яким чином в структурі суспільства з’являються групи, які
знаходяться в стані конфлікта;

2) яких форм може набрати боротьба між цими групами;

3) якого роду конфлікт між цими групами впливає на зміну структури
суспільства.

За Дарендорфом, соціологія повинна займатися вивченням поведінки людей
в точці перетину суспільства і окремої людини. При цьому суспільство
трактується як будь-який вид соціального зв’язку, від найвужчого
(контактна група) до найширшого (людство в цілому).

В останні 10-15 років помітно посилився інтерес до концепції соціального
конфлікту як в США, так і в Європі, в тому числі і в Україні, де в 90-х
рр за ініціативою професора М. І. Пірен проведено п’ять міжнародних
наукових конференцій з проблем соціального конфлікту. Інтенсивно
розвиваються нові підходи, які враховують багатомірність соціальних
відносин і багаторівневість понять конфліктів В наш час, по суті,
відбувається інституцюналізація конфліктології – інтегративної науки,
яка вивчає проблеми, пов’язані з теорією та практикою проблемних
ситуацій (як на макрорівні, так і на мікрорівні), з’ясовує природу,
динаміку та діагностику конфліктів, причини виникнення конфліктів, форми
їх прояву, розв’язання, прогнозування.

4. Символічний інтеракціонізм

Симвончний інтеракціонізм – один із найбільш цікавих і продуктивних
напрямків в сучасній соціологи, який зводить зміст соціальних процесів
до взаємодії індивідів в групі і суспільстві. Засновником теорії
символічного інтеракціонізму був американський соціолог професор
філософи Чіказького університету Дж. Мід, який визнавав перевагу
соціального над індивідуальним і прагнув подолати обмеженість тієї
дослідницької традиції, в якій індивід і суспільство протиставлялись
один одному. В праці “Розум, Я і суспільство” (1934 р.) Мід підкреслює,
що соціальний світ індивіда і людства переповнюється соціальними
взаємодіями, в яких велику роль відіграє “символічне оточення”.
Спілкування між людьми здійснюється за допомогою особливих
засобів-символів, до яких Мід відносив жест і мову.

В найбільш чіткій і короткій формі основні моменти теорії символічного
інтеракцюнізму викладені в праці Г. Блумерл (1900 – 1987 рр )
“Символічний інтеракціонізм перспективи і метод” (1969 р.) Різні течи
теорії символічного інтеракцюнізму акцентують увагу на різних частинах
цієї теорії Так, Чіказька школа зосереджується на здійсненні взаємодії і
процесі інтерпретації, школа університету Айови намагається
формалізувати дослідження і їх результати, розробляє вимірювальні
процедури і шкали оцінок, припускаючи, що людське “Я” є стабільне і
відносно незмінне. Ще один напрямок теорії символічного інтеракцюнізму —
“рольова теорія”. В 1970-і рр. символічний інтеракціонізм вважався
основною альтернативою функціоналізму і теорії соціальних систем
(особливо в тому вигляді, в якому вони розвивались Т. Парсонсом), які
складали в той час панівну парадигму в американській соціологи. Крім
того, даний підхід мав важливе значення в соціологи як критика
позитивізму. В останній час найсуттєвішою розробкою в теорії
символічного інтеракцюнізму є класифікація технік і стратегій
спілкування Е. Гоффмана (1922 – 1982 рр.)

Таким чином, символічний інтеракціонізм — це дослідження відношення між
особистістю і суспільством як процесу символічного спілкування між
соціальними діячами Розвиток цієї концепції сприяв аналізу ролі,
соціалізації, комунікації і дії. Символічний інтеракціонізм мав значний
вплив на соціологію девіантної поведінки завдяки запропонованому ним
поняттю кар’єри, яке використовується в дослідженнях злочинної поведінки
інтеракціоністський підхід є теоретичною основою теорії наклеювання
ярликів, досліджень стереотипів і стигми. Інтеракцюністи зробили вагомий
внесок у медичну соціологію, дослідивши взаємодії між лікарем і
пацієнтом. Сучасний символічний інтеракціонізм має тенденцію до аналізу
суспільства як утворення, яке виникає на основі безкінченних трансакцій
соціальних діячів. Мід підкреслює, що специфіка людини визначається
відсутністю у неї розвинутої системи Інстинктів як основних регуляторів
поведінки Саме тому людина має здатність винаходити символи, що є
основою свідомого пристосування до оточуючого середовища, свідомої
поведінки І самоспостереження Головною характеристикою людської дії є
використання символів Мід розрізняє дві форми або дві ступені соціальної
дії:

• ступінь узагальнення за допомогою жестів;

• ступінь символічно опосередкового спілкування.

Спілкування за допомогою жестів характеризується тим, що воно є якби
скороченою, звернутою схемою дії, за якою окремим жестом (рухом) можна
відновити дію в цілому. Такого роду жести, які беруть на себе функцію
координації поведінки, являють собою прообраз мови.

Символічна опосередкована взаємодія, тобто в першу чергу взаємодія за
допомогою мови, характеризується тим, що

• породжує приблизно однакові реакції при спілкуванні з будь-яким
Індивідом,

• дозволяє ставити себе на місце Іншого,

• дозволяє бачити себе очима Іншої людини

Виникнення символічно опосередкованої взаємодії Мід пояснює
функціонально — необхідністю координувати поведінку людей, бо у них
немає надійних інстинктів, і антропологічні) – здатністю людини до
утворення І використання символів.

Суттєве значення для розвитку сучасної соціологи має ролева концепція
символічного інтеракціонізму. Поведінка людини, згідно цієї концепції,
обумовлена структурою п особистості, її соціальною роллю і сприйняттям
установок усуспільненого Іншого Багатомірну поведінку людини можна
подати у вигляді певного набору соціально-типових, усталених шаблонів п
поведінки ролей , які людина відіграє в суспільстві. Згідно символічного
інтеракцюнізму, аналіз “ролей” людини дає міцні підвалини для судження
не лише про її поведінку, але й про її особистість, оскільки її
внутрішня імпульсивність і нормативна суперечність віддзеркалюється в
будь-яких поведінкових акціях.

5. Феноменологія

Феноменологія як новий напрям теоретизування (на відміну від структурних
функціоналістів і емпірикнів) в соціологи почала заявляти про себе в
60-і рр XX ст. Головними моментами позиції соціологів-феноменологів є
такі:

• негативне ставлення до методологи як сукупності прийомів, призначених
для виявлення незмінних властивостей соціальної реальності;

• відмова від спроб визначити природу соціальних об’єктів, що
вивчаються;

• сугубо природниче ставлення до аналізу особистості і й діяльності;

• уява соціальної реальності як штучної за своєю природою, тобто
утвореної самими діючими індивідами;

• наші уявлення про реально діючі об’єкти невіддільні від них самих;

• об’єкти, з якими має справу людина, тісно пов’язані з й уявленнями
про ці об’єкти які залежать від нагромадженого нею соціального
досвіду.

З самого початку феноменологи заявили, що прагнуть вивчати зміст,
структуру І функції повсякденного знання ‘, з якого походять наукові
знання, так само як І продукти художньої творчої уяви або релігійного
життя.

Як різновид розуміючої соціопогп феноменологічна соціологія бере свій
початок ще з М. Вебера. Він пов’язаний з Е. Гуссерльом, Ч. Кулі, Дж.
Мідом та ін. Але засновником феноменологічної соціологи як самостійного
напрямку в соціологи є австрійський, а згодом американський соціолог А.
Шюц (1899 — 1959 рр.). В 50-х роках, аналізуючи структуру повсякденного
мислення, Шюц розробив концепцію інтерсуб’єктивного світу повсякденного
життя. Цей світ, за його точкою зору, існував до нашого народження і
інтерпретувався нашими предками як соціальний світ. Можливість
об’єктивного розуміння мотивів людських дій, тобто їх суб’єктивного
смислу, стверджує Шюц, закладена в самій основі повсякденного життя, у
світі повсякденності. Саме це дозволяє вирішувати головне, на думку
Шюца, завдання соціологи – зрозуміти процес становлення об’єктивності
соціальних явищ на основі суб’єктивного досвіду Індивідів Але соціолог
створюючи теоретичну модель життєвого світу, повинен дотримуватися таких
правил (або, як їх називає Шюц, постулатів)

• постулат релевантності (представнитва). Модель соціального світу
повинна враховувати лише ті моменти, які фіксують типові зв’язки і
відносини предмета, що досліджується, залишаючи без уваги надмірний
зміст, який не пов’язаний безпосередньо з досліджуваною проблемою;

• постулат адекватності. Соціологічна модель і знання, мотиви, плани
дій, що в ній містяться, повинні бути вибудовані таким чином, щоб з
точки зору здорового глузду вони також сприймались як розумні і
зрозумілі;

• постулат логічної послідовності Поняття, якими оперує соціологічна
наука, треба узгоджувати один з одним, і засновані на них висловлювання
не повинні суперечити одне одному;

• постулат узгодженості. Соціолог не винаходить світ заново, він будує
свою пояснювальну модель таким чином, щоб й можна було емпірично
перевірити.

Шюц, а пізніше П. Бергер і Т. Лукман у своїй спільній праці “Соціальне
конструювання реальності” (1967 р.) показали і довели, що найбільш повно
і послідовно людська суб’єктивність реалізується у світі повсякденності.
Повсякденність — одна із сфер людського досвіду, яка характеризується
особливою формою сприйняття і осмислення світу, яка виникає на основі
трудової діяльності.

6. Етнометодологія

Ця оригінальна соціологічна концепція була представлена у книзі
“Дослідження з етнометодології” (1967 р.) американським дослідником Г.
Гарфінкелем (нар.1917 р.). Сам термін “етнометодологія” означає “методи
людей” (people methods).

Початок емпіричному соціологічному аналізу цих процесів поклав Г.
Гарфінкель і його колеги, які розробили етнометодологію як цілий ряд
методів перетворення повсякденних дій індивідів в очевидно розумні і
практичні пояснювання. Вони розглядали всі соціальні події і дії як
однаково важливі предмети соціологічного дослідження.

Предметом етнометодології є так звані етнометоди, тобто характерні для
різних соціальних класів, груп і організацій методи інтерпретацій, які
застосовуються учасниками взаємодії з метою розуміння актуальних фактів
і явищ. Розуміння веде до встановлення стабільної структури взаємодії,
яка забезпечує нормальний (з точки зору учасників) розвиток подій.
Усвідомлення ролі етнометодів у формуванні стабільних структур
діяльності (тобто “соціального порядку”) і привело прихильників
етнометодології до висновку про те, що вказані методи, і
нормативно-структурні детермінанти діяльності не “усвідомлюються” як
такі, але “утворюються” кожен раз спочатку. Звідси випливає відмова від
визнання об’єктивного існування самих структур діяльності.

Позиція етнометодології, яка відкидає об’єктивну зумовленість
нормативних систем, веде до суб’єктивізму. В ній, однак, в
односторонній, специфічній формі відбита реальна складність діалектики
виникнення, розуміння і засвоєння індивідами соціальних норм, перш за
все, момент людської активності в цьому процесі. З цієї точки зору
етнометодологія стає антиподом теорії структурно-функціонального
аналізу, де нормативні системи розглядаються як вирішальні чинники
діяльності, а момент людської діяльності пригнічений.

Положення етнометодології викликали різноманітні дискусії в соціології
на початку 70-х рр., однак сьогодні її роль не така помітна. Критика
етнометодології групується на тому, що вона:

1) займається тривіальними темами;

2) пропагує ідею надпорядкованості повсякденного життя, а насправді
ускладненого конфліктами і непорозуміннями між людьми;

3) не звертає увагу на соціальну структуру і, як наслідок, зневажає
соціальні чинники, які обмежують діяльність людей;

4) використовує методи дослідження, які сама ж критикує.

Як функціоналіста, так і етнометодолога цікавлять процеси соціалізації
особистості і інтеграції суспільства. Однак якщо в основі
функцюналістської теорії соціалізації лежить поняття інтерналізації, то
теорія соціалізації, за етнометодологами, ґрунтується на понятті
ідентифікації, тобто зараховування себе до будь-якої групи. Положення
функціоналістів про прийняття індивідом зобов’язань участі в тій чи
іншій системі взаємодії неможливо сумістити з їх теорією соціалізації.
Зобов’язання участі індивіда у конкретній взаємодії по винно бути
результатом його вільного вибору, а, згідно функціоналістької концепції
соціальної дії, цей вибір детермінований функціональними вимогами
соціальної системи. Етнометодологи вимагають пояснення соціального
порядку і його змін, а функціоналісти приймають це як дане. В цілому ці
основні компоненти етнометодологи можуть бути зведені до правил методу,
який є доступним будь-кому. Він може бути використаний будь-яким
соціальним діячем в будь-якій практичній дії, в якій він бере участь.

7. Неофункціоналізм

В науковий обіг термін неофункціоналізм був введений в 1985 р.
американським соціологом Дж. Александером (нар 1944 р.). Цим терміном
позначався напрям в теоретичній соціологи, який вважав що:

• соціологи в дослідженні еволюції суспільства зобов’язані брати до
уваги всі точки зору різних соціальних сил;

• кожна з цих точок зору виражає певний аспект цієї еволюції;

• значний заряд раціональності міститься в комунікативній дії членів
суспільства і його треба виявляти, а не приймати раціоналізацію
соціальної дії за тенденцію самого історичного розвитку.

Неофункціоналісти розглядають суспільство як історично визначену
соціальну систему і конкретний життєвий світ, як інтерсуб’єктивну і
первісну очевидну даність світу самих суб’єктів життєдіяльності.
Застосування принципу комунікативної раціоналізації життєвого світу до
дослідження-суспільства і первинних суспільних проблем найбільш повно
проявилося у творчості німецького соціолога Юргена Хабермаса.

Висхпним і центральним пунктом соціологічної концепції Ю. Хабермаса с
категорія “життєвого світу”, яка походить від феноменологічної традиції
“Життєвий світ” 8. Структуралізм і постструктуралізм

В цілому, не вказуючи на існування окремої школи, термін структуралізм
часто використовується для позначення специфічного стилю соціологічної
роботи. В найзагальнішому розумінні він означає ті соціологічні
концепції, в основі яких лежить поняття соціальної структури і ідея
того, що суспільство є первинним відносно індивідів. Однак в більш
вузькому значенні структуралісти називають тих теоретиків, які вважають
що існує ряд соціальних структур, які не спостерігаються і на яких
базуються спостережувані соціальні феномени. Спеціалісти визначають
структуралізм як пошук універсальних і незмінних законів людського життя
на всіх його рівнях, а корені його засад вбачають у структурній
лінгвістиці граматичній системі мови законах її використання.

Представники сучасного структуралізму (К. Леві-Сгрос, Ж. Лакан, Р. Барт,
М. Фуко, Ж. Дерріда, Ч. Пірс та ін.) вивчають етнографічні,
психологічні, історико-культурні, естетичні утворення як сукупності
взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів, суть яких визначається не їх
власним змістом або зовнішніми зв’язками, але їх місцем в соціальній
системі.

Найбільш відомим структуралістом є антрополог К. Леві-Строс (1908 — 1984
рр ), представник структуралізму як Інтелектуального руху, який існує,
зокрема, у Франції і охоплює антропологію, соціологію, лінгвістику і
літературознавство. Леві-Строс вважає, що культурні форми, в особливості
міфи, зазвичай представленні через поєднання протилежних якостей, які
називають банальними опозиціями, такі, як солодке і кисле, або червоне і
зелене. Аналіз міфів, а також літературних текстів демонструє прояв
бінарних протилежностей.

Інший представник старшого покоління структуралістів Ж. Лакан
намагається проникнути в структури несвідомого в людській психіці,
виходячи із гіпотези про те, що несвідоме структуровано як мова, а отже,
надає суб’єкту набір можливостей для вираження його бажань, устремлінь,
спонукань.

Деякі соціологи, зокрема Л. Альтюссер, приймали структуралістський
підхід для того, аби вивчати соціальні феномени шляхом аналізу
основоположних структур способу виробництва. Сучасні структуралістські
положення були піддані серйозній критиці як не історичні,
неверифікаційні і такі, що зневажають на роль творчої діяльності людей.

У 70-і рр. структуралізм, підсилений новими ідеями Варта, Деріда, Фуко,
отримує назву ностструктуралізму (або неоструктуралізму), який так само
як і структуралізм, розглядав мову як єдинопридатний фундамент для
пізнання, а також для дій та існування.

Основними положеннями постструктуралізму є:

• теоретичне знання – це дискурсивна форма, що породжує тексти;

• емпірична реальність, яку має витлумачувати теоретичне знання, теж є
сукупністю текстових утворень (опитування, відеозаписи, статистичні дані
тощо);

• зміст емпіричних текстів залежить від того, з позицій яких теоретичних
текстів вони будуть прочитані;

• вивчення емпіричних текстів веде до розуміння того, що відбувається у
світі, більше, ніж будь-які емпіричні дослідження;

• світ є таким, яким він є, не через якийсь єднаючий фактор, а
завдячуючи відмінностям, що лежать у його підґрунті;

• завдання соціологи полягає не в пошуку єдиних принципів та законів
Існування цього світу, а у вивченні його відмінностей,

• соціологи мають зосередитися на аналізі об’єктивної структури
суспільства, а не на (ролі) окремих діючих осіб, які конструюють
суспільство;

• головним для дослідника повинен бути текст, а у тексті — його
внутрішня структура. Авторство тексту особливого значення не має
важливим є не наміри, бажання того, хто створює текстову реальність, а
лише “внутрішня гра значимих складових” (Е Гідденс).

9. Соціологічні концепції технократизму

В сучасній соціологи все більшого значення надається дослідженням
проблем технократизму, теоретико-методологічному з’ясуванню питань,
пов’язаних з різномаїттям форм прояву технократичної свідомості, її
типів і носіїв. Зазвичай технократизм в соціологи розглядається як
концепція, що наголошує на необхідності передачі державної влади в руки
технічних спеціалістів (інженерів, техніків, організаторів виробництва,
а також учених), які тільки й здатні приймати політичні рішення на
справжній науковій основі і в інтересах всього суспільства. Як
самостійна соціологічна концепція технократизм виник ще на початку XX
ст., був тісно пов’язаний з феноменом техногенної цивілізації і
віддзеркалював реали розвитку суспільства в умовах науково-технічної
революції.

Головними постулатами технократизму є:

• особлива роль належить технократичному мисленню, що засновується на
фундаменті наукового знання;

• пріоритетна роль належить техніці, науково-технічному чиннику в
цілому, науково-технічні інновації є стимулом і рушійною силою розвитку
суспільства;

• науково-технічна еліта спеціалістів с такою соціальною групою, від
якої безпосередньо залежить науково-технічний прогрес і соціальний
прогрес;

• в ієрархічній структурі суспільних відносин фундаментом є
технологічні, науково-технічні відносини, а над ними надбудовуються
соціально-політичні, духовні відносини.

Теоретично-методологічною основою соціологічних концепцій, які
об’єднуються під загальним терміном “технократизм”, є “технологічний
детермінізм”. Сутність цього фундаментального принципу полягає в
абсолютизації ролі науково-технічного чинника в історії, в перетворенні
його в основу соціального прогресу (зміни в технології є першоосновою
змін соціальних інститутів і соціальних дій). У найбільш закінченому
вигляді сутність технодетерміністського трактування розвитку цивілізації
виразив американський учений Л. Уайт. Суспільство він розглядає як
“сукупність” трьох горизонтальних страт: технологічної, яка лежить в
підвалині, філософської, яка знаходиться зверху, і соціологічної — між
ними. Технологічна система є основною і первинною. Соціальні системи
являють собою функції технологи, а філософські — віддзеркалюють
технологічні сили і соціальні системи.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019