Реферат
на тему:
Основні елементи соціальної структури суспільства
ПЛАН
1. ОСНОВНІ СОЦІОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ У ВИВЧЕННІ СУСПІЛЬСТВА
2. СОЦІОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО РОЗГЛЯДУ СТРУКТУРИ СУСПІЛЬСТВА
ТА ЇЇ СКЛАДОВИХ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Основні соціологічні підходи у вивченні суспільства
На початках існування соціології слід було чітко окреслити її
специфічний предмет, коло досліджуваних явищ.
Позитивістсько-натуралістична соціологія середини XIX ст. ще намагалася
«вбудувати» соціологію у традиційну схему наук, розглядаючи суспільство
як продовження і вищий продукт природи і вимагаючи застосування
природничо-наукових методів дослідження до аналізу соціальних процесів.
У цих намірах засновники соціології виходили з переконань, що людина і
суспільство походять від природи і на них розповсюджується дія природних
закономірностей. Це дало змогу трактувати соціологію як дійсну науку,
але водночас суттєво звужувало її потенціал і обмежувало поле досліду.
Класична соціологія рішуче відокремлює соціальну реальність від
природної, опираючись на відмінний від вищенаведеного принцип суспільної
та людської винятковості і навіть, як зауважує сучасний американський
соціолог С.Клаусмер, перервності еволюції між людиною та іншими
біологічними істотами. Коріння цього другого принципу лежать ще у
соціологізмі Е.Дюркгейма з його занадто жорстким визначенням предмету
соціології як унікальної соціальної реальності, суттєво відмінної від
усіх інших її різновидів. Це, з одного боку, дозволило підняти
соціологію на якісно вищий рівень і зосередити увагу дослідників на
специфіці соціального і людського начал, підкреслити незводимість
соціального до біологічного, що в подальшому спричиняє бурхливий
розвиток «розуміючої», гуманістичної соціології. Але, з другого боку,
подібний принцип прямо чи опосередковано вимагає виключення біологічних
і фізичних факторів при поясненні соціальних явищ і побудові
соціологічних концепцій, розмежування соціокультурного та фізичного
середовищ. Як наслідок, останнє стає все менш суттєвим і потрібним для
пояснення нових соціальних фактів. В самій же соціології пріоритет
здобувають такі її напрями, які досліджують структуру й динаміку
соціального прогресу, механізми саморозвитку соціальних систем; при
цьому ціна такого поступу, його залежність від стану біофізичного
середовища або довкілля до уваги, як правило, не беруться.
Представники сучасної американської соціології В.Каттон та Р.Данлеп
підкреслюють, що у XX ст. сформувалася так звана «парадигма людської
винятковості-», або глибоко ан-тропоцентричний (тобто скерований
виключно на людину), надміру оптимістичний та антиекологічний підхід до
вивчення суспільних явищ. Суть його полягає у трактуванні людських
суспільств, як таких, що нібито не підлягають екологічним обмеженням і
залежностям, і формулюється у наступних положеннях:
• люди суттєво відрізняються від усіх живих істот, над якими вони
домінують;
• людина — господар своєї долі; вона обирає свої цілі і може робити все
для їх досягнення;
• соціальні й культурні чинники (включно з технологіями) є головними
причинами людської діяльності;
• соціокультурне середовище є визначальним, тоді як біофізичним
середовищем можна нехтувати;
• соціальний і технологічний поступ може продовжуватися нескінченно,
роблячи врешті всі соціальні проблеми такими, що їх можна вирішити і
розв’язати за допомогою науки і техніки, нових технологій.
Втім, сучасний стан суспільства, людини та середовища їх розвитку
доводять, що не можна ані ототожнювати поняття «природа» і
«суспільство», «природне» і «соціальне», ані абсолютно їх розривати і
протиставляти. Свою неспроможність виявили як повний відрив людини і
суспільства від їх природних основ, так і абсолютизація місця і ролі
біологічного на шкоду соціальному. У виникненні такого переконання
велику роль відіграють явна деградація довкілля, дедалі зростаючий
дефіцит природних ресурсів, занепокоєність населення планети станом
оточуючого середовища, чисельні екологічні аварії та катастрофи типу
Чорнобильської, поява соціальних конфліктів на екологічному грунті,
тощо. Тому нині в соціології виникає й утверджується такий напрям, як
альтернативна соціологія, побудована на новій екологічній парадигмі, що
докорінно відрізняється від донедавна домінуючої.
2. Соціологічні підходи до розгляду структури суспільства
та її складових
В залежності від різноманітних підходів до розуміння суспільства як
певної системи розрізняються й спроби розгляду його структури. У
вітчизняній філософсько-соціологічній літературі найбільш розповсюдженим
є системний підхід з виділенням трьох рівнів аналізу: в ньому макро- і
мікрорівні доповнюються мезорівнем, або середньою ланкою. Таке бачення
рівнів дослідження, як слушно зазначає С.Уетич, дещо відрізняється від
прийнятого у західних системних дослідженнях, опертих на
традиційно-кібернетичний підхід з його макро- і мікрорівнями. Як ми вже
зазначали у темі 4, сучасна західна теоретична соціологія власне і
побудована на засадах макро- та мікрорів-невих інтерпретацій соціума,
коли в першому випадку акцент ставиться на організацію і функціонування
суспільства як єдиного цілого (макрорівень), а в другому — на
дослідженні і тлумаченні дій індивіда (мікрорівень).
Введення особливої, проміжної ланки — мезорівня — дозволяє соціологам
скерувати науковий пошук насамперед на соціальні спільноти, які нині
стають центральною категорією соціології. І це не випадково. Сучасний
етап розвитку суспільства засвідчує однобічність і недостатність, а
також практичну неспроможність дослідження суспільних явищ або суто
глобально-універсального, або суто індивідуалістського характеру. У
розвинутих промислових країнах однією з нових проблем стає криза держави
як втілення і уособлення суспільства на макрорівні; продовжується і
загострюється також криза індивідуалізму, який разом зі збільшенням
особистої свободи людини породжує зростання її відчуженості та.
самотності, почуттів ізольованості і непотрібності у холодному і
ворожому до неї соціальному просторі. Все це спонукає сучасних західних
дослідників все частіше звертатися до мезорівня, а саме соціальних
спільнот. Один з провідних соціологів США Р.Смелзер зазначає у зв’язку з
цим, що західна соціологія від Ф.Тьонніса і до наших днів була введена в
оману уявленнями про незначність і вторинність спільнот у порівнянні зі
складними, раціональними та цілеспрямованими організаціями макрорівня.
Або, інакше, сучасна людина однаково незатишно почуває себе як у
величезних макроструктурах, так і у мушлі самотності; їй бракує
порівняно невеликих за розмірами, надійних і органічних спільнот, де б
вона почувала себе невимушене і захищено.
Стосовно цих міркувань можливо уявити, що суспільство як система
структурно складається із людства в цілому (макро-рівень), соціальних
спільнот з утвореними ними соціальними інститутами (мезорівень),
індивідів (мікрорівень).
Можливі й інші спроби розгляду структури суспільства, де її складовими
розглядаються економічна, соціальна, політична і культурна підсистеми,
кожна з яких впливає на інші, зазнаючи на собі зворотньої дії.
Російські соціології до числа соціальних процесів і явищ, які складають
суспільство, включають соціальні дії та взаємодії, зв’язки та соціальні
відносини, соціальні цінності і норми, тощо.
Вказані підходи можливо поєднати, якщо дотримуватися наступних процедур:
• схематично уявити соціальну систему як пласку піраміду, елементи якої
функціонують на трьох рівнях: макро-, мезо- та мікрорівнях;
• наповнити цю піраміду об’ємністю із доданням чотирьох бічних сторін
відповідно до підсистем або сфер: економічної, соціалвної, політичної та
культурної;
• просякнути цю багатовимірну піраміду прямими та навскісними стрілками,
які позначають соціальні взаємодії, взаємозвязки та соціальні відносини
між людьми, людьми та спільнотами, людьми та суспільством в цілому,
суспільством та спільнотами, спільнотами та соціальними інститутами,
тощо.
Отже, відповіді на питання, що собою являє суспільство, чому і яким
чином воно створюється, що і чому об’єднує лю- . дей, є різноманітними,
але певний консенсус тут поступово досягається. Його суть полягає у
тлумаченні суспільства як цілісної системи, такого соціального
утворення, яке наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться
до характеристик окремих людей чи їх простої суми. Разом з тим слід
застерегти від абсолютизації першості і вищості суспільства над людьми,
які його складають. Надмірне наголошування на тому, що суспільство — це
самостійна субстанція, первинна по відношенню до індивідів; що внаслідок
своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності,
— все це зміщує органічну єдність в бік макроструктур і макроутворень,
що було властивим ще для Е.Дюркгейма.
Список використаної літератури
1. Баньковская С.П. Инвайронментальная социология. — Рига: 1991.
2. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. — М.: 1995.
3. Смелзер Н. Социология. — М.: 1994.
4. Современная западная социология: Словарь. — М.: 1990.
5. Социология: Учебное пособие. — М.: 1995.
6. Социология: Наука об обществе. — Харьков: 1996,
7. Устич С.І. Системне дослідження суспільства. — Львів: 1992.
8. Яницкий О.Н. Альтернативная социология \\ Социологический журнал,
1994, — № 1.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
