Реферат на тему:
“Молодіжні субкультури
другої половини ХХ століття”План
1. Що таке “субкультура” взагалі, і “молодіжна субкультура” зокрема
2. Хіппі
3. Панки
4. Скінхеди
5. Гіп-гоп (хіп-хоп)
1. Що таке “субкультура” взагалі, і “молодіжна субкультура” зокрема
Субкультура – соціальне угрупування, яке об’єднане тим, що кожен з його
представників себе до нього зараховує (тобто ідентифікує). Члени такого
угрупування можуть формувати групи безпосереднього спілкування
(компанії, клуби, тусовки), але їхній зв’язок одне з одним може
відбуватися і віртуально, завдяки захопленню одним героєм. Наприклад,
субкультура “толкієністів”, які грають в рольові ігри за мотивами
фентезі-повістей Толкієна найчастіше мають власні клуби, а “поттеромани”
(фанати Гаррі Поттера), як одна з наймолодших субкультур, ще тільки
формується, то її прихильники згуртовані тільки віртуально завдяки
книжкам Джоан Роулінг.
світу, стиль життя та інше – за зразок свого існування. Але паралельно з
цим існують і зовнішні атрибути, які свідчать про приналежність до
певного угрупування, як наприклад: жаргон (сленґ), зачіска, одяг,
зовнішній вигляд та ін. Наприклад, для хіпі було характерне довге
волосся, а для панків – вистрижена голова зі смужкою волосся посередині,
яка називається “ірокез”. Чи от інша ілюстрація – скінхеди своїм взуттям
вважають тільки черевики фірми “Dr. Martins”, а байкери не визнають
черевиків і воліють навіть влітку ходити в шкіряних чоботях, і бажано з
кованою підошвою.
способу життя, ставлення до якихось соціальних явищ. Ідейний центр
формує цілісну картину світу, ставлення до нього, випрацьовує спеціальні
тексти, які набувають статусу культових (або у когось запозичує ці
тексти і проголошує їх такими, що пасують до їхнього вчення, як було з
роботами Карлоса Кастанеди, які писалися ним зовсім не для хіпі, але які
хіпі визнали за свої, головно через те, що в них багато йшлося про
вживання галюциногенних речовин).
Все вищенаведене є описом стандартної субкультури. Що ж стосується
молодіжних течій, у теоретичній частині вони практично нічим не
відрізняються від цього опису. Єдине, що учасниками молодіжних
субкультур другої половини ХХ ст. є в основному молодь, а не хтось
інший. Підлітків у субкультурах приваблює в основному можливість
спілкуватися з собі подібними, а також зовнішня атрибутика, яка дає
можливість демонструвати свою позицію у соціумі.
Загалом можна виділити 5 головних характеристик молодіжних субкультур
другої половини ХХ століття:
1. Специфічний стиль життя і поведінки;
2. Наявність власних норм, цінностей, картини світу, які відповідають
вимогам певних соціальних категорій молоді;
3. Нонконформізм, протиставлення себе решті суспільства;
4. Зовнішня атрибутика, яка має символічне значення;
5. Ініціативний центр, який генерує тексти.
Таким чином можна вивести наступну дефініцію:
Молодіжна субкультура – будь-яке об’єднання молоді, що має власні
елементи культури, а саме: мову (сленґ), символіку (зовнішня
атрибутика), традиції, тексти, норми і цінності.
Дуже часто термін Молодіжна субкультура плутають з поняттям Молодіжна
контркультура. Для того, щоб уникнути цієї термінологічної
незрозумілості, наведу таке визначення:
Молодіжна контркультура – об’єднання молоді, що має всі ті елементи
культури, що й субкультура, але чиї норми та цінності перебувають в
активній чи пасивній опозиції до існуючих у суспільстві норм і
цінностей. Безперечно, що деякі субкультури є контркультурними, але
зовсім не означає, що ці два терміни можна протиставляти. Ще одна
поширена помилка, яка стосується нашої теми – це підміна поняття
Молодіжна субкультура поняттям “неформальний молодіжний рух”. Річ у
тому, що вони не цілком тотожні. Неформальним молодіжним рухом можна
назвати систему молодіжних субкультур і широкої неорганізованої
молодіжної діяльності у взаємозв’язку між собою і з суспільством
загалом. У свою чергу, молодіжний неформальний рух є частиною ширшого
середовища – “андеґраунду”.
Сучасна наука виводить навіть певну класифікацію молодіжних субкультур.
В короткому викладі їхня типологія виглядає так:
? романтико-ескапітські субкультури (хіппі, толкієністи, байкери…)
? гедоністично-розважальні (мажори, рейвери, репери…)
? кримінальні (гопники, скінхеди…)
? анархо-нігілістичні (панки та інші).
Ну і щоб уже завершити теоретичну частину, хотілося б звернути увагу на
парадокс, який завжди присутній в існуванні молодіжних субкультур: з
одного боку вони культивують протест проти суспільства дорослих, його
цінностей і авторитетів, а з іншого – покликані сприяти адаптації молоді
до цього дорослого суспільства.
2. Х І П П І
В наш час досить складно знайти прихильників “хіпізму”, які б свідомо
називали себе “хіпі”. Натомість люди, які зараховують себе до цієї
категорії, воліють називати себе “я патлатий”, “піпл”, “системна людина”
і навіть “людина”.
При цьому вони усвідомлюють, що оточення сприймає їх саме як “хіпі”, але
самі не бажають потрапляти під це визначення. Найочевидніше, що це
відбувається через старомодність самого слова “хіпі”, та через усі
асоціації, які пов’язалися з цим терміном починаючи з його виникнення у
другій половині 60-х років 20-го століття.
Сьогодні чітко виділяються два прошарки цього руху: так звана “стара
система” (“олдові хіпі” від англійського old, тобто старий, “справжні
хіпі”, “мамонти”) та “нова система”. “Стара система” складається з людей
старшого віку (навіть до 50-ти років), для яких “хіпізм” – це все їхнє
життя. Найчастіше ці люди не мають ані постійної роботи, ані постійної
сім’ї. Більшість із них деґрадували і стали наркоманами, бомжами чи
психічно хворими особами. “Нова система” об’єднує в собі молодь віком
від 14-ти до 20-ти років, які примудряються поєднувати свій “хіпізм” із
навчанням у престижних закладах і не завжди дотримуються найважливішої
заповіді, яку визначили ідеологи руху – незалежність від соціуму.
Натомість молодь робить основний акцент на атрибутиці, перебираючи на
себе сленг, манеру одягатися, прикраси та ін.
Через це існує непорозуміння між двома цими поколіннями, яке, щоправда,
не заважає існувати жодній зі сторін. І обидва ці табори вірять, що саме
вони є справжніми “хіпанами”, які ведуть свій початок з 66-го року зі
Штату Каліфорнія (США). Хоча особливо ревні історики починають відлік
цього руху ще із початку минулого сторіччя. Справді, у 20-х роках у
Німеччині з’явилося те, що нагадує “хіпі”. Сотні молодих людей
об’єдналися у в групи із назвою WANDERVOGEL. Вони мандрували країною, не
визнавали дорослих авторитетів, носили довге волосся, читали індійських
філософів і проголошували принципи вільної любові. Але не дивлячись на
все це WANDERVOGEL так і не змогли зробити бодай мінімальний переворот у
тогочасній культурі, через що і пішли в історичне забуття.
Стосовно ж руху, що веде своє коріння з 60-х, то тут все було значно
серйозніше. Для його виникнення існував ряд соціальних та культурних
причин, які не в останню чергу були викликані і другою світовою війною.
Річ у тому, що після перемоги на Гітлером, західний світ опинився перед
необхідністю якось перебудовуватися і підлаштовуватися під нові реалії
геополітики. З середини 50-х почали міцнішати консервативні умонастрої,
що у філософії вилилося у течію “структуралістів”, які наполягали, що
все життя – це певна структура. І кожна людина повинна виконувати
відведену їй роль.
Але паралельно з цим у повітрі того часу уже незримо був присутній дух
революції, вибух якої припав на студентські виступи 68-го року. І тут
хіпі проявили себе цілком життєздатною силою у боротьбі з консерваторами
і ретроградами. Основна частина цієї субкультури складалася із дітей
цілком забезпечених батьків. Під впливом східних містиків, які
проповідували пошуки гармонії і щастя за межами матеріального світу,
тисячі хлопців і дівчат, втікали з дому, поселялися комунами і жили ні
від кого незалежним життям, відрощуючи якомога довше волосся.
Волоссю хіпі надавали неабиякого значення. В одному з найвідоміших
маніфестів хіпі – “Маніфесті Сталкера” написано: “Недаремно споконвіків
бунтарі, які протестували проти надмірної раціоналізації суспільного
життя, люди мистецтва – художники, музиканти, поети – не дуже поважали
перукарів… Волосся – це наче антени, які дозволяють вловлювати
найтонші коливання фізичних і біологічних полів”.
Окрім розкішних патлів на голові. Хіпі мали і інші форми відзнак,
найвідомішою з яких є “фенічка”, або “фенька”, котра вважається вершиною
хіповського самовираження. Фенька може бути якою завгодно. Саме слово
походить від вільної інтерпретації англійського “thing”, тобто “річ”.
Початково так називалися будь-які дрібнички, які дарувалися одне одному.
Пізніше, так стали називати прикраси, причому виключно саморобні.
Найчастіше “феньки” це сплетені з бісеру браслети, які крім функції
декору несуть і інше смислове навантаження. Для того, щоб зрозуміти
приховане послання, зашифроване у ній, треба звернути увагу на кольори,
розміри, стиль виробу. Крім того, у більшості “феньок” існує своє ім.’я,
яке придумує сам автор. Звісно, що існують і легендарні феньки. Які
переходять з рук в руки.
Окрім зовнішніх прикрас і яскравого одягу, дуже часто хіпі асоціюються у
людей і з вживанням наркотиків. Починаючи з 60-х років, коли різні
психотропні речовини почали активно використовуватися молоддю для
“пробудження своєї духовної і творчої потенції”, хіпі не стояли осторонь
цього процесу. В історію вони потрапили з двома наркотиками – коноплею,
та LSD. Відкидаючи всі звинувачення у наркоманії, вони завжди наводили
цитату відомого дослідника Теренса Маккени: “Я виступаю на захист
психоделіків не тому, що вважаю їхнє вживання справою простою і легкою,
а тому, що часто це єдиний засіб. Все інше – неефективне. Якби слова
були хоч трохи дієві, то людям би вистачило однієї Нагірної проповіді”.
Прикриваючись цим великомудрим філософствуванням, хіпі вживали
наркотики, як вони це називали, для розширення власної свідомості та
виштовхуванням за звичні межі тогочасного світу.
Треба визнати, що частково це їм вдалося: музика 60-х, театр 60-х,
живопис 60-х – це все спроба вийти за рамки звичного життя і значною
мірою цьому посприяли саме хіпі, які на кожному кроці пропагували ідею
свободи. Головним внеском хіпі у мистецтво стало внесення у творчість
елементу спонтанності. Дотепер неперевершений гітарист Джимі Гендрікс
став символом спонтанної концертної імпровізації, геніальний дизайнер і
художник Енді Воргол заклав основи спонтанності малюнку, а Боб Ділан –
спонтанність тексту. В результаті цього потужного енергетичного викиду
ми маємо саме таке сучасне мистецтво, яке спостерігаємо довкола, саме
таку музику – яку чуємо, і саме такі книжки – які читаємо. І весь цей
вибух відбувався під гаслом, взятим з пісні Beatles: All You Need Is
Love – все що тобі потрібно – це любов. Тема любові до всіх і до всього
є настільки наскрізною для хіпі, що навіть не має сенсу зупинятися на
ній.
Але все має своє закінчення. З середини 70-х рух хіпі занепадає.
Більшість його активних учасників стрижуть волосся, знімають феньки і
повертаються до своїх батьків перебирати досвід сімейного бізнесу. Але
не варто думати, що рух цей у своїй класичній формі повністю зник.
Зрозуміло, що сьогоднішнє покоління хіпі далеке від тих духовних засад
своїх попередників. Сучасники уже не горланять на кожному перехресті
гасло Сартра “Вони украли в мене сенс життя!” і не збиваються у комуни.
Тепер це просто своєрідний клуб за інтересами, де переважає потяг до
класичної рок-музики і плетіння з бісеру. Але хіпі заслуговують на увагу
хоча б тому, що стали тим середовищем, у якому виросли найрізноманітніші
“нові” молодіжні субкультури, вони дали поштовх молодіжному протестові і
привнесли ідеали толерантності та розкутості в сучасне суспільство.
3. П А Н К И
Другою за важливістю субкультурою, очевидно, є “панк”. Деякі панки
вважають, що вони – справжні нащадки хіпі. Чому саме вони так вважають,
що означають їхні зачіски ірокези та чого ж хочуть ці хлопці і дівчата –
я розкажу наступного разу.
Писати про панк завжди складно. І для цього є дві цілком об’єктивні
причини: по-перше панки самі про себе мало що пишуть, бо воліють
спілкуватися усно чи через музику, а по-друге – саме слово “панк” уже
настільки втратило свій первинний сенс і так часто вживається в
найрізноманітніших контекстах, що говорити про таке явище субкультури як
“чистий панк” – уже не випадає. Тому те, що буде написано нижче, це
свого роду збірний образ молодіжної субкультури, яка дуже тісно
пов’язана з музикою. Але детальніше про це я розповім далі. Поки що ж
хотілося б зупинитися на самому слові “панк”, щоб через його етимологію
можна було краще зрозуміти, що ж насправді мають на увазі люди, які
гордо іменують себе “панками”.
Отож, термін “панк” прийшов до нас з англійської мови. Оригінально він
пишеться “punk” і має дуже багато значень. Найстаріше його згадування
належить ще до часів Вільяма Шекспіра, коли воно означало найдешевшу
категорію вуличних повій. В сучасній англійській “punk” означає “гниле
дерево”, “гниль”, “непотріб”, “неповнолітній сексуальний партнер” і все
інше у цьому ж дусі. Наприкінці 60-х років, коли власне і зародився цей
молодіжний рух, журналісти так назвали молодь, яка стояла біля його
витоків. Вони вважали, що таким принизливим словом відіб’ють
популярність цього руху. Але такий хід себе не виправдав і слово
прижилося у тогочасному лексиконі.
Грубо кажучи, є два типи панків:
1) люди належать до цього руху тому, що вони слухають відповідну музику
(панк-рок музику);
2) люди, які окрім того що слухають цю музику, ще і в житті сповідують
панківські принципи.
Панк-музика є невід’ємною частину даної субкультури. Перші групи такого
напрямку зародилися ще у 1964 році у Сполучених Штатах. Тоді вони
мислили себе як альтернатива рок-н-ролові. Вимоги до неї були простими:
вона повинна була бути доволі жорсткою, швидкою, голосною, а тексти
серйозними та такими, що порушували б проблеми, які хвилювали більшість
молоді. Але американський типаж не став прообразом усього руху і панки,
як рух, зародилися на початку 70-х у Великобританії.
Серед самих представників цього руху існує красива легенда про те, що
панками стали хіппі, які розчарувалися в ідеї загальної любові. Можливо,
це так і є, тим більше, що ідеологія оригінального панку, а не його
сурогатної місцевої версії полягає у невизнанні будь-якого насильства,
повазі до батьків і абсолютному пофігізмові, замішаному на доброму
гуморі.
Для того, щоб краще собі уявити суть панку, опишу одну історію, котру
можна вносити в підручники з історії субкультури, бо вона є кольоровою
ілюстрацією панківського духу. По всьому світові корпорація McDonalds
відома своїми гамбургерами і безкоштовними туалетами. Так сталося, що в
одному місті цей фаст фуд було побудовано безпосередньо біля точки збору
місцевих панків. Зрозуміло, що після пива, яке панки дуже поважають, їм
треба часто бігати до туалету, що зовсім не сподобалося менеджерам
“ресторану”. Тому через деякий час туалет вирішили зачинити. Що роблять
панки? Вони викрадають пластмасового містера Рональда Макдональда (отого
рудого кучерявого клоуна, символу McDonalds) і наступного для на ім’я
директора забігайлівки приходить пакет, в якому вкладено відрізаний
палець ляльки. Пакет супроводжується листом, у якому сказано, що у
випадку, якщо туалет не відчинять найближчим часом, то панки кожного дня
відсилатимуть керівництву фаст-фуду по якійсь частині тіла клоуна.
В цій історії – суть панку як моделі поведінки. Але для того, щоб
зрозуміти суть панку, як моделі музики, то слід послухати відповідні
музичні групи. З найвідоміших рекомендуються для прослуховування Sex
Pistols, Velvet Underground, Stooges, Iggi Pop та інші, які працюють в
такому ж дусі. Саме з музикою пов’язані й “ірокези” – очевидно,
найвідоміший символ панку.
У більшості людей існує хибна думка, що панк обов’язково повинен бути
саме з такою зачіскою. Це трохи не так, тому що “ірокези” виникли на
початку 80-х років минулого століття і тоді їх носили тільки британські
панки. Ні до, ні після того такі зачіски більше не культивувалися і
зараз їх носять тільки ті панки, які в такий спосіб виявляють ностальгію
за золотим часом європейського панку (81-83 р.р.)
“Ірокез” був запозичений у північноамериканських індіанців, а в Європу
їх вперше занесли музиканти панк-груп Wattie та Exploited. Вони є
кількох різних типів, і на фотографіях ви їх можете розрізнити. Що ж до
процедури встановлення такої краси на своїй голові, то зараз для цього
користуються лаком для волосся і для однієї такої зачіски йде майже
повна банка лаку. Доти, поки косметична індустрія його не придумала,
панки користувалися підручними засобами, найпопулярнішими з яких було
пиво, а деколи навіть і блювотиння.
Так що панки – це оригінальне і широке поняття. В Україні є нечисленна
групка людей, яка сповідує цю ідеологію, але серйозного впливу на
культурну ситуацію вона не справляє. З найвідоміших груп, які працюють з
панк-музикою, чи якимось чином використовують її здобутки у свої
творчості можна назвати Воплі Відоплясова (панк-рок), Щастя (панк), дуже
ранній Скрябін (панк).
4. С К І Н Х Е Д И
Якщо не полінуватися і провести невеличке опитування своїх знайомих на
предмет “Хто такі скінхеди?” то у восьми випадках з десяти ви отримаєте
відповідь: “Ну, це такі лисі, з підтяжками, і вони всі нацисти і це
(тобто нацизм) у них найголовніше”. Якщо ви теж так вважаєте – то маєте
принаймні на одну причину більше прочитати цю статтю до кінця. Принаймні
тоді ви чітко знатимете – що скінхедів-фашистів не існує, як не існує
християн-мусульман, чи українських індіанців. Просто образ, який ці
бритоголові хлопці (а деколи і дівчата) створили навколо себе постійними
бійками, сплутався у масовій свідомості з групами неонацистів, які теж
здебільшого голять свої черепи і люблять одяг темних кольорів.
Субкультура скінхедів не зберегла для історії точну дату свого
зародження. Достеменно відомо, що це сталося десь у портових містах
Великобританії наприкінці 50-х – початку 60-х років двадцятого століття.
Якщо спробувати творчо підійти до цього моменту, то можна намалювати
таку картину…
Звичайні британські хлопці зі звичайних, небагатих сімей після
звичайного трудового дня сиділи собі в пересічному пабі і пили пиво в
очікуванні чергового конфлікту з матросами з торгових суден. Довго
чекати не доводилося, приходили матроси і давали хлопцям доброго
прочухана… Котрогось разу після бійки хлопці поголилися налисо, що
дуже зручно у вуличних бійках (звідси і походить назва “скінхед”
skinhead – в перекладі з англійської – гола голова), відірвали від своїх
курток коміри, підкотили штани і взули свої робітничі черевики Dr.
Martens. Вигляд у них був якщо і не страшний, то, принаймні, агресивний.
Щоправда, матросів це все одно не лякало і вони переважно таки давали
хлопакам по дупі, але сам імідж міцно засів у головах мешканців
робітничих районів, які почали його наслідувати і швидко поширили цю
моду по країні.
Саме в цей час у Лондоні почали селитися вихідці з Ямайки. Вони шукали
тут пристойну роботу, але дуже часто її і не могли знайти, тому
проводили багато часу на вулиці, збиваючись у групи, які називалися
rude-boys – “грубіяни” (до речі, “руді-боєм” у молодості був відомий
музикант Боб Марлі). Біла молодь часто навідувалася у квартали чорних,
цікавилася їхньою культурою і саме з того часу походить захоплення
скінхедів музичним стилем “ска”, який і став на початках мало не
офіційною музикою субкультури. Ну, і ще одна річ поєднувала в той момент
чорних і білих хуліганів: і одні й другі були любителями “святого” напою
– пива.
Політичні переконання скінхедів тоді визначені не були. Точніше вони
існували, але абсолютно різні, як і сама молодь. Серед чорних були
любителі побазікати про чорношкіре братство, а серед білих знаходилися
такі, що співчували правим рухам, хоча расизму і шовінізму як офіційної
ідеології скінхедів ніколи не існувало. Навпаки, частенько бувало так,
що скінхеди спільно з чорними руді-боями атакували представників
середнього класу teddy boys, до яких відчували класову ненависть і
билися з рокерами-расистами, яких часто наймали охороняти мітинги правих
партій.
Звісно, не можна стверджувати, що ця субкультура була повністю
ангелоподібною. Серед скінхедів був дуже поширений чоловічий шовінізм, а
в 70-х роках до нього домішався ще і побутовий расизм, хоча в основній
своїй масі політичні погляди рух формував в дусі інтернаціонального
пролетаризму. Але хитросплетіннями політики рядові скінхеди не
цікавилися. Вони проводили час у бійках, пили пиво, слухали музику “ска”
і поміж усім цим придумали до свого гардеробу ще одну річ, яка стала
сьогодні є класичною ознакою приналежності до цієї групи – підтяжки.
Хоча, тут варто зробити одну ремарку – тяжкі черевики, закочені джинси з
підтяжками і куртки без комірів – вважаються “робочим одягом скінхедів”.
Парадна форма – це чорні строгі костюми з такими ж чорними туфлями.
Правда, для бійок вони використовували все-таки зручнішу робочу форму. А
билися вони з будь-ким – з чорними, з білими, з жовтими, з багатими, з
фанатами, які вболівали за інший футбольний клуб, з іншими скінхедами і,
особливо, з хіпі. Хіппі найбільше діставалося від бритоголових, бо в
їхній уяві “діти квітів” були представниками середнього класу і завжди
могли відійти від своїх захоплень і зайнятися нормальним життям.
Після 1972 року рух скінхедів занепав і бритоголові стали рідкістю на
вулицях. Більшість із них подорослішали, відростили волосся і закинули
свої черевики з тяжкими носаками на горище. Але через кілька років на
світ чекав новий бум – прийшли панки! Панки принесли з собою нові
символи і нову музику. Скінхеди, принаймні те що від них залишилося,
визнали частину цієї музики своєю. Але їх не цікавив увесь панк, вони
слухали тільки ті групи, які в своїх текстах піднімали проблеми
робітничого класу, продажних політиків, патріотизму. Журналіст
популярного британського видання “Sun” Гарі Бушелл обізвав такий панк
простим, але змістовним словом “Ой!” (Oi!). серед найвідоміших груп
цього напрямку можна назвати SHAM 69, THE BUSINESS і THE ANGELIC
UPSTARTS. Якраз тут і заклався той ідеологічний базис скінхедів, яки ми
знаємо тепер. Висловити його можна гаслом: “Люблю країну – ненавиджу
уряд!”. Багато з цих груп мали навіть лівий ухил і тому, коли одна з
таких команд, а саме SKREWDRIVER провела свій концерт під гаслом “Рок –
проти комунізму” – то від неї відвернулися справжні скіни. Відтоді
SKREWDRIVER уже не належить до стилю Oi!, а є представниками нацистської
музики, яка має назву “white power!”
Для того щоб чітко відділити себе від “нациків”, у 1993-му році у Нью
Йорку було створено міжнародний рух RASH (Red & Anarchist Skinheads). З
назви видно, що учасники цього руху стоять на комуністично-анархістських
позиціях. Вони також виступають проти расизму і є прихильниками
фемінізму, а також антигомофобії (противники дискримінації за статевою
орієнтацією).
Є також і інша організована група міжнародного рівня – SHARP (Skinhead
Against Racial Prejudices). Це скінхеди, які борються проти расистів і
ультраправих. Вони регулярно проводять концерти, мітинги і значно
радикальніші акції – організовані побиття boneheads (тупоголових), як
вони називають неонацистів.
Але основну частину скінів і далі складають прості хлопці з робітничих
кварталів, які особливо не переймаються своєю політичною орієнтацією, а
просто збираються вечорами разом, п’ють пиво, влаштовують бійки і
коротко стрижуться. Їх і надалі варто остерігатися в темних переходах,
але не варто плутати з нео-нацистами.
5. ГІП-ГОП (ХІП-ХОП)
Для початку відразу варто внести певну ясність у термінологію, тому що
останнім часом, зважаючи на навалу гіп-гопу в молодіжну культуру,
доводиться чути підміну цього поняття словом “реп”. Отож “реп” – це
виключно музичний стиль, в той час як “гіп-гоп” є тією субкультурою, про
яку нижче піде мова, і яка окрім репу вбирає в себе ще і ді-джеїнг,
ґрафіті, специфічну форму одягу, деякі види спорту, брейк-денс та ін., а
відповідно, є значно ширшим поняттям, аніж просто “реп”.
Історія гіп-гопу – це приклад того, як буквально за одне покоління
босяцький фольклор американського негритянського ґетто перетворився на
світовий мейнстрім, а дворові хулігани – на світових суперзірок.
Почалося все приблизно у 1969-му році у “чорних” кварталах Нью-Йорка,
які називаються Південний Бронкс. Легенда свідчить, що започаткував цей
рух DJ Кул Херк, який запустив у мову слівце “b-boys” (скорочення від
“break boys”, тобто, “ламані хлопці”, ті, які танцюють брейк). Але
суспільство розшифрувало це як “bad boys” (хулігани), а їхніх подруг
охрестили “flygirls” – тобто “мушки” – крикливо одягнені і густо
намальовані дівчата з вулиці. Зрозуміло, що це ще не був гіп-гоп (саме
слово у 1974 придумав Африка Бамбаатаа), але початок було покладено.
а два програвачі вінілів щоб пускати музику нон-стопом. Правда для цього
треба було трохи міксувати платівки, що він успішно і почав робити,
закладаючи підвалини сучасного ді-джеїнгу. Скоро особливо талановитих
DJ-їв стали називати MC (“master of ceremonies” – майстер церемонії),
хоча саме словосполучення взялося з телевізора, де так іменували ведучих
різних шоу.
До 1972-го b-boys та їхні подружки flygirls вже могли похвалитися
організованою структурою, наявністю своєї музичної культури, власного
одягу і стилем життя, який можна окреслити словом “безтурботне”. Все це
було показане у фільмі “Beatstreet”, який вийшов у 1982-му і став для
гіп-гопу культовим, у найпрямішому сенсі цього слова. Але поки що
субкультура розвивалася і на порядку денному була уніфікація одягу.
Після нетривалих вуличних боїв і мирних переговорів між різними групами
бронкських адептів, було встановлено типовий “прикид” гіп-гопера – як
правило тоді це були спортивні костюми, дуті болонієві безрукавки,
несиметрично натягнуті на голову бейсболки і обов’язковий елемент –
величезні кросівки (бажано білі) зі ще більшими “язиками”. Аксесуарами
до цього всього слугували золоті ланцюги на шиї зі знаком $ та вузькі
затемнені окуляри – і одне і інше запозичене з культури фанку. Масивні
золоті прикраси у поєднанні зі спортивними костюмами були подібні на
медалі олімпійських чемпіонів, що дуже подобалося гіп-гоперам.
У 72-му році також уже сформувалися так звані “бригади” – групи адептів
субкультури, які ділили між собою міста на райони, в яких кожна могла
влаштовувати свої танці і змагання. Окрім слухання музики і вигинання в
брейк-денсі хлопці і дівчата обмальовували стіни свого району різними
ґрафіті та каталися на екзотичних у той час роликових ковзанах.
Може б усе так і залишилося на рівні чорного ґетто, якби у 1975-му
гіп-гоп не здійснив прорив, який був пов’язаний з виникненням музичного
стилю реп. А почав його уже знайомий нам Кул Херк, який під час одного
зі своїх виступів у клубі став розмовляти через мікрофон з публікою у
такт музиці. Безперечно, це не був його винахід, тому що ще на початку
20-го сторіччя чорношкірі діти у своїх кварталах мали подібну забавку –
вони змагалися у вмінні якомога чіткіше і ритмічніше зімпровізувати
віршований текст. Причому метою цих віршів було намагання якомога більше
образити супротивника, а ще краще його маму чи сестру. Це було
праобразом репу, але в сучасному вигляді він з’явився саме 28 років
тому, хоча історія його назви до цих пір залишається невідомою. За
найпопулярнішою версією слово «реп» розшифровується як «Ритмічна
Американська Поезія», хоча ця гіпотеза має багато противників, які
готові довести її хибність.
Але повернімося до самої музики. Перший серйозний успіх до репу прийшов
у 1982-му, коли група “Public Enemy” випустила альбом “The Message”,
який складався з покладеної на музику поеми Еда Флетчера про те, як
погано жити у чорному гетто. З того часу за репом закріпилася слава
політичної музики, яка тримається, за рідкісними винятками, і до цих
пір.
Через 4 роки після виходу цього запису фурор робить ще одна відома тепер
реп-команда “Run DMC”, яка записала хіт “My Adidas”. Під час одного з
його виконань музиканти скинули свої кросівки і кинули в натовп, який
шаленів від цього. Підприємливі репери записали все це на відео і
відіслали в офіс “Adidas”, щоб капіталісти потішилися. Капіталісти
потішилися, і запустили у виробництво ще кілька нових моделей своїх
кросівок. Зате матері по всьому світу почали страждати від дитячого
крику, і старатися зрозуміти, чим ці кросівки кращі за всі інші і чому
їхні діти хочуть тільки “Adidas”. Репери швидко зловили головну
комерційну тему своєї творчості і почали перетворювати до того тиху
вуличну культуру на величезне комерційне підприємство.
Чим краще йшли у гіп-гоперів комерційні справи, тим більше занепадала
некомерційна вулична частина цієї субкультури. Ризикну навіть сказати,
що зараз вона вже навіть не збереглася у своєму первинному вигляді, але
закони комерційної гри вимагають, щоб у кожної дії була якась історія,
тому міфи про гетто до цих пір культивуються самими ж чорношкірими.
Також їм знадобилася і солідна ідеологія, яка б поєднувала всі
напрацювання чорної вуличної культури, об’єднані під дахом гіп-гопу.
Тому ідеологія була чітко сформована з того, що було під руками. А
оскільки початково гіп-гоп формувався у системі гетто і був формою
самозахисту чорних і своєрідним виявом протесту – то ідеологи, імена
яких до нас не дійшли, вирішили на цьому і базувати свої маніфести. Отож
гіп-гоп став виявом протесту, причому в найпростішій, лозунговій формі.
Але якщо спершу це був расовий протест чорних проти расизму білих, то з
подальшою комерціалізацією руху расистська тема відійшла на другий план,
а на головні ролі вийшов чистий протест – незалежно проти кого чи чого
він був спрямований. У гіп-гопі почало з’являтися все більше білих облич
і вони, як це властиво білим, таки змогли протиснути на передові позиції
«свого», якого звати Емінем. Продажі його альбомів у кілька разів
перевищують найближчого чорношкірого конкурента, а сам він є справжнім
адептом гіп-гопу, хоча зараз побутує жарт про те, що спершу Майкл
Джексон зі шкіри ліз, щоб співати і виглядати як білий, а тепер Емінем з
усіх сил старається щоб співати і виглядати як чорний.
Щоб різноманітність цієї субкультури була більш відчутною, опишу кілька
її найважливіших елементів.
Читка (читання репу) – при нескладності, на перший погляд цього уміння,
воно вимагає від майстра значно більше старань, аніж може видатися на
перший погляд. Читання текстів повинно бути не монотонним, а таким, щоб
запам’ятовувалося. Тому величезна увага приділяється правильному
підборові рим, інтонацій, і велика увага приділяється алітерації.
Брейк (бі-боїнг) як його іще називають – танцювальний елемент даної
субкультури. Описувати його надзвичайно складно. Це точно той випадок,
коли краще один раз побачити… а побачити можна майже у всіх кліпах
реперів, а останнім часом і не тільки у їхніх кліпах.
Ґрафіті – оригінальні малюнки на стінах та інших поверхнях міста, які
зроблені балончиками з фарбою. Для графіті майже обов’язковою є
присутність тексту в малюнку, хоча останнім часом спостерігається
поступовий відхід від цього канону і перехід до просто живопису. Ґрафіті
ще називають бомбингом, від слова “бомбити”, а воно, в свою чергу,
походить від слова “бомба” – так у 80-х називалися зображення
ґрафітчиків на будинках, у переходах, на мостах…
Ді-джеїнг – музичний супровід для репу і брейку, хоча, діджеїнг може
існувати і окремо. Традиційно для нього використовуються вінілові
платівки, які крутять ді-джеї. Як один з підвидів ді-джеїнгу існує
«скретчінг» (від англ. Scratch – подряпина). В цьому випадку з платівок
видобувають специфічний звук який виникає від контакту вінілу та
звукознімальної голки.
До субкультури гіп-гопу зараховуються також і деякі види спорту, такі як
скейт-бординг, катання на роликових ковзанах, сноубординг, баскетбол,
бейсбол та інші. Хоча, це спірне питання, тому що про зв’язок
субкультури та цих видів говорять тільки самі адепти а не спортсмени.
Можне скластися враження, що гіп-гопер – це людина, яка володіє хоча б
одним вмінням, перерахованим вище. Насправді це не так, і більшість
реперів тільки те й роблять, що слухають музику і ходять “тусуватися” у
свої компанії, а в найкращому випадку мають тільки якісь початкові
знання цих умінь. Найчастіше вони переймають атрибутику руху і не
переймаються ніякою філософією. Хоча все-таки варто вже визнати, що
гіп-гоп – субкультура яка сформувалася і перебуває зараз у стадії свого
найбільшого впливу на молодь у всьому світі.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
