Методи збирання соціологічної інформації (реферат)

РЕФЕРАТ

На тему:

Методи збирання соціологічної інформації

У соціології використовують різні джерела і методи збирання інформації
(див. табл.). А. Документальні джерела. Розпочинаючи дослідження,
соціолог мусить перш за все зібрати відомості з первинних документів.

Термін «документ» у соціології трактується як матеріальний об’єкт, що
містить у зафіксованому вигляді інформацію про факти, події, явища
об’єктивної дійсності та про діяльність людини і спеціально призначений
для її передачі в часі і просторі.

Цінність документальних джерел для соціологічного дослідження і
необхідність їх використання зумовлюються передусім тим, що потоки
документальної інформації пронизують усі сфери життєдіяльності сучасного
суспільства, характеризують соціальні процеси на різних рівнях
дослідження (суспільному, інституційному, груповому, особистому), їх
динаміку, свідомість людей, види, зміст і результати їхньої діяльності.
Соціологічна інформація, яку містять документи, іноді дублює дані,
одержані іншими методами (опитування, спостереження). Тоді вона стає
засобом для перевірки і контролю їхньої надійності.

Таблиця

КЛАСИФІКАЦІЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ МЕТОДІВ ЗБИРАННЯ ПЕРВИННОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Метод Аналіз документів Спостереження Опитування Соціальний експеримент
Аналіз результатів трудової діяльності

Об’єкт Документи Процеси, явища, факти відносин, взаємозв’язків,
взаємодій Респонденти Форми і методи розв’язання соціальних проблем
Деталі, готова продукція, креслення, статистичні та бухгалтерські
показники тощо

Предмет Соціальні факти, зафіксовані документально Факти реальної
поведінки Факти свідомості — думки, мотиви, інтереси, почуття Соціальні
фактори, цілеспрямовано змінювані у процесі дослідження Результати
діяльності

Спосіб Традиційний — якісний, формалізований — кількісний Включене —
невключене, вільне — стандартизоване, систематичне — епізодичне, польове
— лабораторне, контрольоване — неконтрольоване Анкетування, інтерв’ю,
соціометрія, експертиза, тести Натуральний — уявний, лабораторний —
польовий Професіонально-якісна оцінка

Аналіз документів — це збирання первинної соціологічної інформації з
різних документальних джерел з допомогою оцінки й аналізу їх змісту.

Документи в соціології — це друковані, рукописні та інші матеріали,
створені для зберігання і передавання інформації, яка накопичується в
результаті життєдіяльності окремих людей, груп чи спільнот. Це —
державні та урядові акти, промови політичних діячів, статистичні
збірники і матеріали перепису, наукові публікації, періодична преса,
листи представників усіх верств населення, художні твори, протоколи
зборів і засідань, звіти адміністрацій та громадських організацій,
матеріали соціологічних досліджень тощо. Вони несуть інформацію про
соціальні факти, явища, процеси, що відбуваються в суспільстві,
соціальних організаціях, групах.

Зважаючи на велику кількість соціологічних документів, вони
систематизуються і класифікуються.

Систематизація являє собою операцію упорядкування певної сукупності
документів за якоюсь одною ознакою: хронологічною, національною,
проблемною, персональною тощо. Можлива систематизація за кількома
ознаками одразу, але з додержанням послідовності в разі переходу від
однієї до іншої. Добір ознак систематизації визначається завданнями
соціологічного дослідження.

Класифікація є пізнавальною операцією, бо передбачає розкриття сутнісних
характеристик документів, які вможливлюють групування їх за видами і
орієнтацію в їх множинності.

На початку дослідження слід передбачити комплект документів, які можуть
бути використані, визначити їхню цінність і надійність. Орієнтація на
певні документи зумовлюється змістом проблеми, предметом, цілями і
завданнями дослідження, а також організаційними можливостями дослідника.
Так, у процесі дослідження проблем використання робочих кадрів на
підприємстві користуються документами відділу кадрів та інших виробничих
підрозділів, які займаються стимулюванням праці, регулюванням
професійно-посадового просування, адаптацією молоді і закріпленням її на
виробництві, а також протоколами зборів, на яких обговорювалися питання
кадрової політики, тощо.

Від виду документа залежить те, для чого його можна використати і якими
методами проаналізувати.

За статусом документи поділяють на офіційні та особисті. Офіційні
документи віддзеркалюють суспільні зв’язки, колективні погляди тощо.
Вони створюються в державних установах, трудових організаціях, різних
комісіях. До них належать: накази, постанови і заяви уряду; плани роботи
і звіти виробничих колективів, громадсько-політичних організацій;
протоколи їх зборів, роботи різних комісій; списки премійованих, тих, що
потребують житла, матеріальної допомоги тощо; матеріали стіннівок і
багатотиражок; документи, що стосуються окремої особи (анкети, службові
характеристики, особові листки з обліку кадрів, дипломи, свідоцтва,
судові вироки тощо).

Серед офіційних документів поточна документація, що зберігається в
архівах організацій, для соціолога має особливий інтерес, оскільки є
базою всіх досліджень.

До особистих документів належать складені з ініціативи самого індивіда
документи (щоденники, автобіографії або листи), що відтворюють його
власний життєвий досвід.

За функціями, які виконують документи, вони поділяються на
інформаційно-регулятивні, комунікативні та культурно-виховні.
Інформаційно-регулятивну функцію виконує службова документація, її
призначення — інформувати про стан справ у організації, виконання
виробничих завдань тощо. У виконанні комунікативної та
культурно-виховної функцій провідне місце належить документам
громадсько-політичних організацій.

За цільовим призначенням документи поділяють на спеціальні та побічні.
Найважливішим джерелом соціологічної інформації є спеціальні документи,
які складаються безпосередньо в процесі соціологічного дослідження. Це —
анкети, тести, протоколи спостережень, записи самоспостережень, дані
експериментів. Такі документи дають можливість дослідникові вести
цілеспрямований пошук, глибоко вивчати об’єкт.

Однак в емпіричному дослідженні джерелом допоміжної інформації про різні
явища соціального життя є побічні документи: довідкові видання,
літературно-художні твори, навчально-педагогічна та інша література,
преса, радіо, телебачення тощо.

За рівнем обробки інформації розрізняють документи первинні та вторинні.
Первинні документи створюються на підставі безпосереднього вивчення
соціального буття і є описом конкретних ситуацій, висвітленням
діяльності окремих осіб, організацій. До них належать звіти з емпіричних
соціологічних досліджень, протоколи зборів, щоденники тощо. Вторинні
документи складають за первинними матеріалами, і вони мають більш
узагальнений аналітичний характер, оскільки відбивають більш глибокі
соціальні зв’язки. Натомість первинні документи, складені за
результатами безпосередніх обстежень, містять більше фактичної
інформації.

За мотивацією створення розрізняють спровоковані і спонтанні документи.
Прикладом спровокованих документів можуть бути відгуки на якусь критичну
оцінку в пресі досвіду роботи певної трудової організації, розв’язання
нею конкретної проблеми. Спонтанними документами є особисті документи,
створені без особливого впливу якихось зовнішніх чинників
(раціоналізаторські пропозиції, листи особистого характеру тощо).

За змістом документи класифікують на правові, історичні, економічні,
технічні тощо.

За характером інформації соціологічні документи можна поділити на:

письмові;

усні;

лінгвістичні; фото- і кінематографічні;

фонографічні;

етнографічні;

речові.

Соціолог найчастіше має справу з письмовими документами, у тому числі
статистичними.

Статистичну інформацію поділяють на оперативну і зведену.

Оперативна інформація включає відомчу статистику підприємств і установ:
річні звіти, особові облікові картки працівників тощо. За звітами можна
охарактеризувати динаміку основних соціальних процесів, наприклад, руху
робочої сили (вибуття працівників і прийом нових, перехід з однієї
категорії до іншої, розподіл працівників за фахом, кваліфікацією,
стажем, статтю). Оперативну статистику використовують як у
фундаментальних, так і в прикладних дослідженнях.

Зведена інформація центральних і місцевих статистичних органів
публікується у спеціальних виданнях, збірниках статистичних матеріалів.

Зазначимо, що будь-яка класифікація завжди є умовною і приблизною, адже
реальність завжди ширше класифікаційних схем. Важливо те, що в них
показаний взаємозв’язок різних видів документів, тенденція до утворення
комплексів документів, близьких за характером і призначенням. А це
вможливлює комплексне використання різних видів документів, виявлення ще
не використаних джерел інформації.

Вивчення документа — це аналіз його змісту в контексті завдань
дослідження. Із цією метою складається схема аналізу та визначаються
текстові індикатори ключових понять концепції дослідження. Методи
аналізу документів можна поділити на дві основні групи: неформалізовані
(традиційні) та формалізовані (якісні та кількісні).

Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають усе розмаїття
розумових операцій, спрямованих на тлумачення тексту, інтерпретацію
відомостей, що містяться в документах, виділення смислових блоків ідей,
тверджень, що цікавлять дослідника. Неформалізований аналіз документів
ґрунтується на загальних логічних міркуваннях, синтезі, порівнянні,
визначенні, оцінці, осмисленні. Його можна поділити на зовнішній і
внутрішній. Зовнішній аналіз — це перевірка істинності документа, аналіз
його «історичного контексту» і обставин, що супроводжували його появу.
Дослідник визначає тип документа, його автора (фахівець чи дилетант), за
яких умов і коли документ створювався (одразу після події чи значно
пізніше), що спонукало автора до складання документа (власна ініціатива
чи якийсь примус, чиясь вимога), а також виявляє можливу тенденційність
документа, помилки, спотворення фактів. З’ясувавши все це, дослідник
розпочинає внутрішній аналіз — вивчає зміст документа, суть викладених у
ньому матеріалів, логіку тексту, соціальні чинники, що спричинили його
появу.

Неформалізовані методи аналізу документів застосовують дуже широко.
Особливість їх полягає в тім, що вони значною мірою ґрунтуються на
інтуїції дослідника. Він вибирає ту інформацію, що його цікавить, тобто
уникнути тенденційності й суб’єктивізму не вдається.

Саме як альтернатива неформалізованому методу аналізу документів виник
формалізований (якісно-кількісний) аналіз. Формалізований аналіз
ґрунтується на переведенні текстової інформації в кількісні показники,
що надає результатам аналізу належної об’єктивності.

В основі формалізованого аналізу лежить квантифікація текстового
матеріалу — процедура виміру і кількісного вираження якісної інформації.
Якісна інформація — це дані, подані у формі описового матеріалу.
Найчастіше використовується процедура квантифікації, розроблена
соціологами X. Лассуеллом і Б. Берельсоном, яка дістала назву
«контент-аналіз». Контент-аналіз — це переведення масової текстової (чи
звукової) інформації в кількісні показники з дальшою її обробкою. При
цьому в текстах документів мають бути виявлені такі властивості, які
легко вимірюються і відбивають найбільш суттєві сторони його змісту. Для
цього вибирають одиниці аналізу (змістові), які можна фіксувати й
одночасно переводити за допомогою одиниць рахунку в кількісні показники.

Одиниці аналізу обирають, виходячи зі змісту проблем і гіпотез
дослідження. Індикаторами одиниць аналізу можуть бути тема, окремі
категорії (поняття), що розкривають її зміст, прізвища вчених, які
здійснюють дослідження, соціальні ситуації, події. Вони мають
відтворювати провідну ідею тексту.

Так, наприклад, теми статей, книжок, фільмів, теле- і радіопередач
відбито в їхніх назвах. Із цих назв можна судити, скільки уваги
приділено досліджуваній проблемі, наскільки вона актуальна. Для вивчення
документів з теми дослідження відбирають певні поняття. Скажімо,
досліджуючи тему «Ставлення до своїх службових обов’язків», соціолог
оперує такими поняттями, як «виконання виробничих завдань», «дотримання
правил внутрішнього розпорядку», «ефективність використання робочого
часу». Це якісні характеристики явищ, що знаходять у документах
кількісне віддзеркалення. За кількістю посилань на того чи того автора в
книжках, статтях (індексом цитування) визначають престиж учених тощо.

Одиниці рахунку передають частоту появи ознаки (одиниці аналізу) в
тексті, обсяг тексту. Прикладом одиниць рахунку є друкарські аркуші,
сторінки, рядки, знаки в друкованих документах; хвилини на телебаченні й
радіо; сантиметри — у записах на магнітну стрічку. Що більше одиниць
аналізу на кожну одиницю рахунку, то багатшим є документ за змістом,
більше містить інформації, глибше розкриває досліджувану тему.

Вадою формалізованого аналізу є те, що зміст документа не можна виміряти
тільки за допомогою формальних показників, а отже, цей аналіз не може
бути вичерпним. Найбільш доцільно застосовувати його у тому разі, коли
потрібна висока точність і об’єктивність аналізу або коли безпосереднє
ефективне використання матеріалу неможливе через великий обсяг і
несистематизованість. Проте умовою використання такого аналізу є певна
частота появи в документах, що аналізуються, категорій, важливих для
цілей дослідження.

Попри суттєві відмінності між неформалізованим і формалізованим
аналізом, вони не виключають, а доповнюють одне одного і спрямовані на
досягнення однієї мети. Вибір методу аналізу залежить від специфіки
документа, його форми, змісту, цілей і завдань дослідження, а також від
досвіду дослідника.

Б. Спостереження та експерименти.

Соціологічне спостереження — важливий метод збирання первинної
соціологічної інформації через цілеспрямоване, систематичне,
безпосереднє сприйняття і пряму реєстрацію значущих (для цілей
дослідження) фактів соціальної дійсності, найбільш важливих її подій.

У процесі спостереження отримують інформацію про зовнішні властивості
об’єктів, що вивчаються.

У науковому спостереженні (на відміну від буденного) планується наперед
його організація, з’ясовуються методи фіксування, обробки та аналізу
даних, що забезпечує певну надійність інформації.

Об’єктами спостереження в соціології є поведінка окремих індивідів,
соціальних груп, умови їхньої діяльності тощо.

Цінним є те, що спостереження дає змогу фіксувати реальні поведінкові
факти, проте вони здебільшого поверхові і стосуються досить вузького
кола індивідів. Тому спостереження частіше використовуються спільно з
іншими методами.

Спостереження в соціологічному дослідженні найчастіше використовують на
його розвідувальному етапі, коли відбувається загальне ознайомлення з
об’єктом дослідження і розробляються гіпотези. Крім того, його можна
застосовувати для перевірки даних, зібраних іншими методами, і для
одержання додаткових відомостей про досліджуваний об’єкт, а також для
розробки гіпотез.

Спостереження широко використовують соціологи промислових підприємств,
вивчаючи практику проведення різних зборів працівників, процеси
обговорення на них нагальних проблем, механізм вироблення колективних
рішень. Спостерігаючи за роботою підрозділів підприємства, зустрічаючись
з їх працівниками, соціологи отримують емпіричну інформацію про їх
ставлення до праці, ставлення один до одного, про їх реагування на зміну
умов трудової ситуації не на рівні свідомості, а на поведінковому рівні,
тобто спостерігають дії працівників у разі введення нових умов оплати,
більш напружених норм, запровадження раціоналізаторських пропозицій
тощо. Ці явища досліджуються в динаміці як дійсність, що формується й
розвивається.

Спостереження можна класифікувати залежно від місця спостерігача в
процесі спостереження (невключене і включене); ступеня формалізованості
спостереження (стандартизоване й довільне); регулярності проведення
(систематичне й епізодичне); місця проведення і способу організації
спостереження (польове й лабораторне); наявності контролю за проведенням
спостереження (контрольоване — неконтрольоване); міри відкритості
(відкрите й інкогніто) (див. рис).

Невключене спостереження полягає у вивченні процесів дослідження зовні
без втручання в їх перебіг. Воно спрямоване здебільшого на опис
соціальної атмосфери і застосовується найчастіше на розвідувальному
етапі монографічного дослідження та Для експериментальної перевірки
гіпотез у лабораторних умовах.

Включене спостереження передбачає не тільки безпосередню присутність, а
й участь спостерігача в досліджуваній ситуації, контакт із тими, за ким
ведеться спостереження. Спостерігач перебуває в гурті тих, за ким він
спостерігає, і, працюючи разом з ними, в реальних життєвих ситуаціях
збирає інформацію. Отже, спостерігач є частиною дослідної ситуації,
впливає на ситуацію і, у свою чергу, зазнає її впливу.

Класифікація спостережень

Слід зауважити, що для спостерігача і для тих, за ким ведеться
спостереження, та сама ситуація має різне значення. Для посилення
об’єктивності спостереження акти поведінки мають набути однакового
значення для тих і тих.

Ступінь включеності спостерігача в дослідну ситуацію може бути різним —
від пасивного спостереження, яке мало чим відрізняється від
невключеного, до активного, коли респонденти починають сприймати
спостерігача як члена своєї групи.

Залежно від ступеня обізнаності групи розрізняють закрите й відкрите
включене спостереження. Закрите — це таке спостереження, коли дослідник
уходить у досліджувану групу, стає її повноправним членом і бере участь
у виробничому процесі нарівні з іншими членами групи, яким справжні цілі
дослідника не відомі. Таке дослідження дає можливість одержати дані,
яких не можна здобути в жодний інший спосіб.

Цей різновид включеного спостереження застосовують у дослідженнях
«закритих» груп, які не допускають відкритого спостереження ззовні.

Відкрите включене спостереження полягає у відкритій участі у виробничому
процесі дослідника та широкого повідомлення його професійних цілей.
Існує думка, що присутність спостерігача може вплинути на поведінку
респондентів, спотворити реальну картину. Це справедливо для
одноразового відкритого спостереження. Але під час спостереження
протягом тривалого часу люди звикають до спостерігача і залишаються
самими собою навіть у його присутності.

Переваги включеного спостереження очевидні. Невключений спостерігач може
бачити і фіксувати акти, так би мовити, відкритої поведінки. Але як
стороння людина він не може досконально знати, що криється за цими
актами, тому його інтерпретація може бути неадекватною.

Включений дослідник має можливість проникати в найглибші шари
колективного життя, вивчати мотиви, збудники, установки кожного члена
досліджуваної групи, знати, що сприймається, а що засуджується ними, яка
емоційна атмосфера в групі, як діє механізм формування «групової
свідомості».

Водночас включеному спостереженню притаманні певні недоліки. Наприклад,
соціолог може так «вжитися» в досліджуваний колектив, у норми його
поведінки, що починає сам реагувати відповідно до цих норм, втрачаючи
при цьому об’єктивність сприйняття. Крім того, нелегко знайти виконавця
такого типу дослідження, оскільки воно потребує великого самозречення.

Залежно від ступеня формалізації процедури, тобто жорсткості приписів
стосовно того, що і як спостерігати, спостереження поділяють на вільні
та стандартизовані.

Вільне спостереження характеризується браком жорстких приписів зовні.
Дослідник не обмежений програмою, не має чіткого плану дій, не
встановлює наперед, які саме елементи досліджуваного процесу (ситуації)
він буде фіксувати. Як правило, вільне спостереження ведуть за об’єктом
у цілому або за основними його складовими. За допомогою цього
спостереження дослідник з’ясовує межі об’єкта і його основні складові,
визначає, які з них є найбільш значущими для дослідження, отримує
інформацію про їхню взаємодію. Найчастіше вільне спостереження
використовують на початковому етапі розвідувального дослідження для
уточнення проблеми.

Хоч цей різновид спостереження застосовують щодо об’єкта в цілому, але
зрозуміло, що спостерігати одразу все неможливо. Тому і за вільного
спостереження вирішують, що саме слід спостерігати. У процесі
спостереження напрям дослідження може змінитися (для вільного
дослідження це і є ознакою його переваг). Соціолог на підставі свого
досвіду визначає приблизний перелік значущих елементів для ситуацій, що
вивчаються, ніби окреслюючи напрям дослідження тих чи тих об’єктів
спостереження.

Стосовно учасників ситуації встановлюють, хто вони, скільки їх, які між
ними відносини, чи знайомі вони один з одним, яка їхня роль у цій
ситуації, який характер зв’язків між ними (формальний чи неформальний),
яка структура угруповань (лідери, ізольовані індивіди), з якою метою
(формальною чи неформальною) вони зібралися в цій ситуації, чи мають
вони спільні або антагоністичні цілі.

При цьому означують:

обставини, за яких виникла і спостерігається ситуація, яку соціальну
поведінку ці обставини заохочують, яку гальмують;

якої поведінки можна очікувати, а яка буде непередбаченою;

що і як роблять учасники ситуації, які стимули зумовлюють ту чи ту
поведінку, в якій формі вона виявляється (люди розмовляють,
жестикулюють, плачуть, сміються тощо), яка напруженість, стійкість,
емоційність, тривалість цієї поведінки, які її наслідки;

частоту і тривалість ситуації, яка досліджується, коли вона виникла, що
зумовило її, унікальна вона чи типова, випадкова чи систематична.

Цей перелік не вичерпує всіх можливих напрямів спостережень, однак може
суттєво допомогти соціологу в проведенні дослідження. Такий підхід
сприяє поступовому переходу від вільного спостереження до
стандартизованого.

Стандартизоване спостереження відрізняється від вільного суворою
регламентацією процедури, часу й вибраного об’єкта. Соціолог досить
добре поінформований про об’єкт дослідження і заздалегідь з’ясовує, які
елементи (аспекти) процесу чи ситуації, що досліджуються, мають
найбільше значення для його дослідження, вирішує, як, де, за ким і
протягом якого часу вести спостереження. Результати дослідження фіксує
на спеціальних бланках.

Установлені в процесі розробки програми фактори, що підлягають
спостереженню, оформлюють у вигляді таблиць, карток, протоколів
спостереження.

Таке спостереження застосовують для перевірки й уточнення результатів,
одержаних іншими методами. Воно може використовуватися і як основний
метод дослідження для точного опису предмета й перевірки гіпотези. Тому
стандартизоване спостереження найбільш широко використовують у
дослідженнях аналітичного плану, а також в описових дослідженнях, і дуже
рідко — у розвідувальних, де брак достатньої інформації про об’єкт
дослідження не дає змоги зробити необхідне структурування спостереження,
тобто визначити найбільш значущі для дослідження елементи і зосередити
на них основну увагу.

За принципом регулярності в часі спостереження поділяють на систематичні
й епізодичні.

Систематичне спостереження характеризується регулярністю проведення
протягом певного періоду. Воно дає змогу виявити динаміку процесів,
значно збільшити можливість її екстраполяції. Спостереження може вестися
щоденно, раз на тиждень, раз на місяць і т. д. Спостерігати можна за
такими об’єктами:

певною групою протягом дня, місяця, року;

певним процесом у різних групах (формуванням громадської думки);

певним процесом у певній групі (розвитком неформальних відносин, зміною
ставлення до тих чи тих явищ).

Епізодичні спостереження — це коли спонтанно, незаплановано досліджують
явище, діяльність, соціальну ситуацію. Наприклад, спостерігаючи розвиток
неформальних відносин у колективі, соціолог може спостерігати зміни в
стилі діяльності керівника цього колективу, у його ставленні до
службових обов’язків.

Цей тип спостереження особливо часто зустрічається в розвідувальному
дослідженні, коли спостерігач має справу з непередбаченими ситуаціями.

Залежно від кількості досліджуваних об’єктів (спостерігаються всі
об’єкти, що стосуються проблеми, чи тільки певна їх частина)
спостереження поділяють на суцільні та часткові. Суцільні дають повнішу
інформацію, але їх проведення не завжди можливе й економічно
обґрунтоване, а часткові — обмежуються окремими об’єктами.

За місцем і способом організації розрізняють спостереження польові й
лабораторні. Польові здійснюють над реальними соціальними групами в
природних умовах їхньої життєдіяльності. Більшість спостережень, що
проводяться, є польовими. їх використовують як основний і як допоміжний
метод дослідження в певних його різновидах.

Звичність обставин допомагає адекватному розумінню дійсності, але не
завжди є сприятливою для дослідника: вплив зовнішніх факторів ускладнює
фіксування, немає змоги охопити всіх членів досліджуваної групи тощо.

З огляду на це проводяться лабораторні дослідження групи людей, які
відбираються дослідником і ставляться в спеціально створені умови. Зміст
досліджуваної ситуації, умови навколишнього середовища визначає
дослідник. Лабораторні дослідження найчастіше застосовують у
експериментальних дослідженнях, коли ставиться завдання розробити й
експериментально перевірити робочі гіпотези чи нову методику.

Недоліком лабораторного дослідження є те, що штучно створена ситуація
може вплинути на природність поведінки досліджуваних.

Залежно від наявності контролю спостереження поділяються на
контрольовані і неконтрольовані.

Контрольоване спостереження здійснюють з метою збирання інформації для
відтворення більш чіткої картини досліджуваної ситуації, перевірки
певних гіпотез. Для цього збільшують кількість спостерігачів і
порівнюють результати їхніх спостережень, а також інтенсифікують сам
процес дослідження проведенням серії спостережень за одним об’єктом.
Порівняння результатів стає можливим лише за умови стандартизованих
планів спостереження з використанням таблиць, карт спостереження і
допоміжних технічних засобів (кіно-, фото-, звукозаписувальної апаратури
тощо).

Неконтрольоване спостереження має на меті вивчення реальних життєвих
ситуацій, загальний опис певного процесу, явища, а

також соціальної атмосфери, в якій вони відбуваються. У такого
спостереження, як правило, нема чіткого плану, заздалегідь визначається
лише головний об’єкт спостереження. Ефективність неконтрольованого
спостереження багато в чому залежить від кваліфікації спостерігача.

Недоліком неконтрольованого спостереження є загроза суб’єктивного
ставлення дослідника до об’єкта, а отже, спотворення результатів
дослідження. Неконтрольоване спостереження найчастіше застосовують на
початкових етапах дослідження.

Особливим видом соціологічного дослідження є самоспостереження, коли
соціолог користується не тільки даними спостереження за поведінкою
індивідів, а і їхніми власними судженнями й оцінками цієї поведінки. У
ньому можуть використовуватися такі документи, як автобіографії, листи,
щоденники, записи самоаналізу тощо. Різновидом самоспостереження є
відповіді тих, за ким спостерігають, на питання запропонованої анкети чи
інтерв’ю з ними. Проте слід зауважити, що відповіді на питання анкети
треба розцінювати не як об’єктивні, а як гіпотетичні.

Розглянутих різновидів спостереження зазвичай у чистому вигляді не
існує. На практиці їх поєднують одне з одним залежно від складності та
багатовимірності об’єкта, специфіки завдань дослідження, тобто залежно
від типу дослідження (див. табл.).

Таблиця

Види спостереження в різних типах дослідження.

Спостереження Тип дослідження

розвідувальне описове аналітичне

Включене Невключене Вільне

Стандартизоване Систематичне Разове Контрольоване Неконтрольоване
Лабораторне Польове Суцільне Часткове 4-4-4-4-4-4-

4–г

Примітка. Знаком «+» помічено види спостереження, що їх доцільно
застосовувати в цьому дослідженні.

Ефективне використання методів дослідження потребує знання їхніх переваг
і вад. Це дає можливість визначати, коли і за яких умов використання
того чи того методу буде найдоцільнішим.

Більшість методів соціологічного дослідження ґрунтується на попередніх
чи ретроспективних судженнях людей про їхню власну поведінку, про ту чи
ту подію, тому немає повної впевненості у вірогідності цих суджень:
розрив між судженням і реальною ситуацією може бути досить значним.
Інформація, одержана з допомогою спостереження, характеризує явище, а не
думку про нього. Безпосереднє спостереження дає можливість фіксувати
події та елементи поведінки людини в момент їх появи, у конкретних
зв’язках, навколишніх умовах і в реальному часі.

Велика перевага спостереження полягає й у тім, що його використання не
залежить від здатності та готовності людини вести відверту розмову з
питань, що цікавлять дослідника.

Основні проблеми використання методу спостереження в емпіричному
соціологічному дослідженні зумовлені особливостями об’єкта дослідження,
яким є людина. Реагуючи на дії дослідника, вона може змінювати характер
своєї поведінки «підлаштовуватися» до того, що, на її думку, є нормою, а
це спотворює реальну картину.

Високі вимоги ставляться до особи самого спостерігача. Від його
здібностей, кваліфікації, наукової обізнаності і, врешті-решт, від його
суто людських якостей: уміння знаходити спільну мову, доброзичливості,
чуйності, ненав’язливості, делікатності — залежить успіх спостереження.

Крім того, слід зважати на те, що спостерігач досліджує соціальну
спільноту, до якої належить і сам, часткою якої він є і від якої
залежить. І тут не можна позбутися автоморфізму, тобто спроби тлумачити
поведінку і дію інших людей через своє власне сприйняття, крізь призму
власного «я», позбутися певного емоційного забарвлення, впливу власного
досвіду. Тому однією з найголовніших вимог до спостерігача є
об’єктивність.

Він має дотримуватися таких правил:

не втручатися, не допускати будь-яких власних дій щодо явища, яке
вивчається, щоб не спотворити природного перебігу подій;

проводити спостереження завжди цілеспрямовано, тобто заздалегідь
визначати його мету, форми і засоби здійснення;

забезпечувати своєчасний запис результатів спостереження (протокол,
картка, таблиця спостереження). Запис має бути таким, щоб згодом можна
було аналізувати та обробляти зафіксовану інформацію.

Вадою методу спостереження є його велика трудоємкість.

Дослідження ускладнюється й неможливістю повторення ситуації. Соціальні
явища і процеси незворотні, їх не можна знову повторити, щоб дослідник
міг перевірити та зафіксувати моменти, котрі його цікавлять.

Використання спостереження обмежується часом здійснення події. Тому
фіксують лише ті події, що мали місце в момент спостереження. Багато
подій залишається непоміченими.

Окрім того, спостереженням фіксуються лише факти реальної поведінки
людини. Хоч про людину судять за її діями, але в діях людини за певних
обставин виявляється лише частина її внутрішнього світу, решта прихована
і виявлятиметься за інших обставин. Для того щоб мати повне уявлення про
людину, потрібно дуже довго спостерігати за її поведінкою в різних
ситуаціях. А це не завжди можливо. У зв’язку із цим раціональніше
застосувати метод опитування.

До спостереження умовно можна віднести експеримент — загальнонауковий
метод здобуття (в умовах, що контролюються й управляються) певних знань
про причинно-наслідкові відносини між явищами і процесами соціальної
дійсності для перевірки гіпотез щодо цих зв’язків. Дослідник створює
певну ситуацію, приводить, у дію гіпотетичну причину і спостерігає за
змінами у природному перебігу подій, фіксує їх відповідність чи
невідповідність власним передбаченням, гіпотезам.

Соціальні експерименти за характером об’єкта і предмета дослідження
поділяють на соціальні, економічні (господарські), правові, педагогічні,
психологічні, естетичні тощо. Особливе місце серед них посідає
соціальний експеримент.

Соціальний експеримент спрямовано на перевірку причинно-наслідкових
зв’язків між параметрами різних сфер, видів, аспектів діяльності з метою
виявлення закономірностей, що зумовлюють діяльність соціального суб’єкта
в цілому.

Усі інші перелічені різновиди експерименту спрямовані на перевірку
ймовірнісних залежностей усередині певної соціальної сфери. Так,
економічний експеримент може здійснюватися для виявлення залежності між
продуктивністю праці та формами її організації, продуктивністю праці та
умовами її тощо.

Соціальний експеримент у соціології — метод збирання інформації про
характер і специфіку змін показників соціальної діяльності та поведінки
під впливом заданих і керованих чинників. Його проводять з метою
перевірки дієвості запроваджуваних форм соціальної діяльності, нових
засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення
та ефективності запропонованих заходів, розроблених на основі
теоретичних ідей та набутого досвіду стосовно конкретних соціальних
умов. Крім того, соціальний експеримент як ефективний метод вивчення
соціальних явищ використовують у соціологічному дослідженні для розробки
робочих гіпотез. Як дослідно-перетворювальна діяльність експеримент є
формою практики і ґрунтується на розробці певної гіпотетичної моделі
досліджуваного явища. Проте специфіка соціальних явищ обмежує можливості
експериментального методу. Складність, багатофакторність соціальних
процесів, неможливість формалізованого їх опису, ціннісно-системний
характер залежностей, детермінованість дій людини її психікою — усе це
ускладнює емпіричне виявлення і доказовість причинних залежностей, а
отже, і побудову гіпотетичної моделі певного явища. Реальний соціальний
експеримент часто не можна здійснити з економічних, політичних, етичних
та інших міркувань. Більшість важливих соціальних ситуацій не може бути
створено на бажання дослідника, оскільки до реально існуючих людей не
можна застосувати причинні зв’язки, реалізація яких призвела б до
негативних наслідків для самих людей.

Соціальний експеримент як складова дослідження й управління має дві
взаємозв’язані функції: прикладну — досягнення ефекту в
практично-перетворювальній діяльності та теоретичну — перевірка наукових
гіпотез, тобто вивчення функціонування і розвитку соціальних процесів і
здобуття нових знань.

Соціальний експеримент включає кілька етапів:

збирання емпіричних даних;

визначення вихідного стану досліджуваного об’єкта;

виявлення тенденцій його розвитку;

розробка теоретичних концепцій та умов експериментування;

створення експериментальної ситуації;

контроль та спостереження за перебігом експериментальної ситуації;

визначення й аналіз підсумків експерименту;

запровадження висновків експерименту в життя.

Позитивним у соціальному експерименті є те, що реципієнт у ньому посідає
активну позицію.

Створюючи певні умови, він має можливість повніше враховувати
визначальні чинники, чітко передбачувати їхній вплив на об’єкт
дослідження; змінюючи послідовно одну умову і залишаючи без зміни інші,
він може з’ясовувати причини і зміни соціальних явищ; багаторазово
повторюючи дослід, нагромаджувати кількісні характеристики, за якими
можна робити висновки про типовість чи випадковість соціальних явищ.

Негативним у використанні соціального експерименту є те, що навмисно
створені умови можуть порушити природність перебігу соціального явища,
що досліджується.

В. Опитування.

Опитування — найпоширеніший у соціології метод збирання первинної
вербальної інформації, що ґрунтується на зверненні до окремого індивіда
чи групи з питаннями, спрямованими на розкриття змісту досліджуваної
проблеми. За допомогою опитування одержують як подійну (фактичну)
інформацію, так і відомості про думки, оцінки й потреби опитуваних.
Джерелом інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про
стан громадської думки та суспільної свідомості, об’єктивних явищ та
процесів не тільки в теперішньому, а й у минулому і майбутньому часі.

Респондент — учасник конкретного соціологічного дослідження, що є
джерелом усної чи письмової інформації.

Правильно організоване опитування дає змогу здобути інформацію з
будь-якої проблеми.

Реципієнт має організувати спілкування так, щоб викликати в респондента
цікавість до теми опитування, стимулювати його до активної участі в
дослідженні, забезпечити щирість відповідей.

Реципієнт — учасник конкретного соціологічного дослідження, що здобуває
від респондента усну чи письмову інформацію.

У процесі опитування реципієнт за допомогою спеціальних висловлювань і
питань може моделювати різні уявні ситуації, щоб отримати інформацію
безпосередньо від самої людини про її реальні та гіпотетичні вчинки,
плани й наміри на майбутнє, факти конкретної діяльності, її мотиви,
результати, суб’єктивний стан, почуття, нахили, судження; з’ясувати її
думку з різних питань, насамперед стосовно того, що не знайшло
віддзеркалення в офіційних документах, у результатах спостереження та
інших методах дослідження. Так, опитування дає змогу розшифрувати мотиви
звільнення за власним бажанням і виявити справжні його причини,
з’ясувати мотиви пасивного ставлення до праці та ступінь задоволення
соціально-психологічним кліматом, що склався, стосунками з керівником,
стилем його діяльності тощо. Іншими словами, під час опитування
об’єктивний матеріал, зібраний за допомогою інших методів дослідження
(спостереження, вивчення документації), доповнюється відомостями про
суб’єктивне сприйняття предмета дослідження.

Опитування справляє позитивний психологічний вплив на респондентів. Вони
бачать, що їхньою думкою цікавиться громадськість. З’ясування думки
індивідів й опрацювання на цій підставі заходів щодо соціального
розвитку об’єкта— одна з форм їх участі в соціальному управлінні.

Специфіка опитування полягає в тім, що джерелом інформації є словесне
повідомлення респондента, його думка. Реципієнт втручається в процес
формулювання повідомлення, спрямовує його у відповідне русло. У зв’язку
з цим виникає необхідність забезпечити надійність і вірогідність
отримуваної реципієнтом інформації. Надійність інформації виявляється у
стійкості, незалежності її від дії випадкових чинників, вірогідність — в
її адекватності реальній дійсності. Ці якості інформації забезпечуються
переважно сталістю умов її збирання та щирістю відповідей респондентів,
їхньою поінформованістю про сутність досліджуваного об’єкта, про те, що
цікавить дослідника.

Надійність інформації, яку збирають опитуванням, залежить від її змісту
та характеру, від техніки опитування, рівня компетентності респондента.
На вірогідність одержуваної реципієнтом інформації впливають особистісні
характеристики респондента — захисні механізми психіки, рівень освіти й
культури, властивості пам’яті, його ставлення до установи, яка проводить
опитування, до теми дослідження, до самого реципієнта. Методика і
техніка опитування дає змогу значною мірою нейтралізувати негативний
вплив цих чинників.

Вірогідність відповіді респондента багато в чому залежить від уміння
реципієнта розпочати опитування, від його професіоналізму. Потрібно так
вести опитування, щоб у респондента виникло бажання брати в ньому
участь, вести відверту розмову. Крім того, вірогідність залежить від
якості інструменту (план інтерв’ю, анкета). Формулювання питань —
найбільш складний і відповідальний етап його побудови. Йому передує, як
уже було сказано, процедура емпіричного визначення основних понять
дослідження і відбору необхідного мінімуму емпіричних індикаторів.
Кожному індикатору відповідає одне або кілька запитань.

Запитання в опитуванні — це висловлювання, розраховане на здобуття
інформації (відповіді), яка б давала змогу тлумачити ознаки соціального
об’єкта, що вивчається.

За спрямованістю вирізняються запитання результативні (змістові), за
допомогою яких реципієнт збирає інформацію щодо наявності певних явищ та
їх взаємозв’язків, і функціональні, за допомогою яких упорядковується
сам процес опитування.

Виходячи з найбільш суттєвих ознак розрізняють:

запитання за змістом: про факти («Скільки разів протягом року Вас
преміювали?»);

про поведінку («Чи берете Ви участь у обговоренні виробничих питань?»);

про знання або поінформованість («Чи відомі Вам умови преміювання?»);

про установки («Чи засуджуєте Ви вчинки порушників трудової
дисципліни?»);

про мотиви («Чим Ви незадоволені у своїй роботі?»);

За виконуваними функціями:

контактні, що ставлять на початку опитування для руйнування
психологічного бар’єру між реципієнтом і респондентом («Тепер багато
говорять про соціальну апатію, зумовлену зневірою в діях уряду. А як Ви
вважаєте?»);

буферні, які використовують для розмежування тематичних блоків і
водночас для нейтралізації впливу одних відповідей на інші («Ми вели
розмову з Вами про умови стимулювання праці. Зараз, якщо Ви не
заперечуєте, поговоримо про те, що Вам заважає в роботі?»);

«фільтри», які використовуються для виявлення компетентних респондентів
(перед тим, як розпочати розмову про ставлення респондента до системи
преміювання, потрібно запитати, чи відома вона йому);

підбадьорюючі, що зміцнюють упевненість респондента у своїх силах («Ви
дуже цікаво розповідали про складності у вашій роботі. А зараз
поговоримо трохи про Ваш колектив»);

провокуючі, що зумовлюють спонтанні відповіді («Чим, на Ваш погляд,
можна пояснити постійні порушення трудової поведінки членами Вашого
колективу?»);

контрольні, що призначені для перевірки точності та повноти відповіді на
інші питання, вірогідності даних (респонденту, який відповів, що він
бере активну участь у громадській роботі, пропонують назвати, які саме
обов’язки він виконує);

уточнювальні запитання («Здається, про це ми вже говорили, але не
з’ясували…»);

проективні, які мають забезпечити інформацію про можливу реакцію
респондента в певній ситуації з урахуванням його глибинних потреб і
почуттів;

«кермачі», що спрямовують опитування від загального до більш
конкретного;

тлумачні, що мають за мету отримання від респондента роз’яснення його
розуміння тої чи тої інформації з теми дослідження;

За структурою:

відкриті (неструктурні) — без попередньо сформульованих відповідей, які
пропонуються для вибору;

закриті (структурні) — з попередньо сформульованими відповідями;

напівзакриті, коли поряд із запропонованими відповідями передбачається
місце і для вільних.

Закриті запитання у свою чергу поділяють на:

дихотомічні, тобто такі, що на них є тільки дві відповіді, котрі
виключають одна одну («Чи преміювали Вас за підсумками року?» — «Так»,
«Ні»);

альтернативні, що містять перелік відповідей, з яких можна вибрати
тільки одну («Як часто Вас преміювали?» — «Зовсім не преміювали», «Не
частіше ніж один раз на рік», «Кілька разів на рік», «Кілька разів на
квартал», «Щомісяця»). Різновидом альтернативного запитання є шкальне,
яке спрямоване на вивчення інтенсивності прояву якогось явища чи
ставлення до нього (наприклад, для визначення задоволення респондента
роботою йому пропонують такі відповіді: «дуже задоволений»,
«задоволений», «не дуже задоволений»; запитання-«меню», в яких наведено
перелік можливих відповідей, що з них респондент може вибрати кілька
(«Які з перелічених умов заважають Вам працювати на повну силу?»).

Крім того, за формою запитання поділяють на:

прямі запитання, звернені безпосередньо до респондента, і непрямі, не
звернені до певної особи (наприклад, «Як у Вашому колективі сприймають
нововведення?»).

запитання-індекси, які застосовують для групування респондентів під час
аналізу (наприклад, якщо на запитання щодо інформованості у справах
колективу респондент назвав 4—5 подій, то рівень його інформованості
оцінюють як високий, 2—3 події — середній, якщо ж респонденту важко
відповісти на це запитання — низький);

запитання-тести, які використовують для оцінки, перевірки тощо (див.
рис).

Формулювання запитання має враховувати такі загальні вимоги:

відповідати темі та завданням дослідження;

вимагати точної й обґрунтованої відповіді і не містити в собі ще
запитання;

ураховувати інтелектуальний рівень респондента і бути йому зрозумілим;

бути нейтральним, не показувати особистого ставлення реципієнта;

передбачувати всі можливі відповіді, урівноважуючи кількість можливих
варіантів «за» і «проти», щоб перевага тих чи тих не вплинула на
відповідь респондента.

Класифікація запитань анкети

Послідовність запропонованих варіантів відповідей теж помітно впливає на
вибір їх респондентом. Варіанти, розміщені спочатку, мають більше шансів
бути вибраними. Респондентам слід пропонувати опитувальні листки з
різною послідовністю відповідей «за» і «проти».

Кількість запитань має бути мінімально необхідною. Розміщують їх за
принципом ускладнення від початку до середини і полегшення від середини
до кінця, щоб респондент поступово втягувався у розмову з реципієнтом і
при цьому не стомлювався.

У вітчизняній практиці найбільш поширеною формою опитування є
анкетування.

Анкетування — це письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше
використовують для збирання інформації про масові соціальні явища. Так,
на підприємстві можуть вивчатися мотиви плинності кадрів, ефективність
певної форми організації праці, характер соціально-психологічного
клімату, задоволення працею, адаптованість молодих робітників та інші
проблеми трудових колективів. Анкетування може застосовуватися в
дослідженні будь-якої соціальної проблеми, якщо для її розв’язання
потрібна інформація про явища суспільної та індивідуальної свідомості:
потреби, інтереси, мотиви, установки, думки, ціннісні орієнтації окремих
індивідів чи соціальних груп, а також про об’єктивні соціальні факти:
організацію праці та побуту, освіту і кваліфікацію, матеріальне
стимулювання.

Анкета — це впорядкований за змістом і формою набір запитань, кожне з
яких логічно зв’язане з тою чи тою гіпотезою. Анкета має визначену
структуру і складається, як правило, з трьох частин: вступної, основної
і «паспортної» (див. табл.).

У вступній частині анкети міститься звернення до респондента, в якому
зазначається, хто, з якою метою проводить опитування, де і як
використовуватимуться його результати, підкреслюється важливість і
значимість особистої участі кожного респондента в дослідженні,
наводиться стисла інструкція щодо заповнення анкети, гарантується
анонімність відповідей, зазначається, кому слід повернути заповнену
анкету.

В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне
розкриття змісту досліджуваної проблеми.

«Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які характеризують
демографічний і соціальний стан респондента.

Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою думку щодо теми
опитування і дякують за участь у дослідженні.

За способом спілкування між реципієнтом та респондентами опитування
буває:

через пресу, коли анкети публікуються на сторінках журналів та газет, а
відповіді на запитання анкети пересилаються в редакцію;

поштове, коли анкети і відповіді пересилаються поштою;

роздаткове, коли анкети роздаються безпосередньо респондентам.

Поштове анкетування та анкетування через пресу дають дуже низький
відсоток повернення заповнених анкет, що потребує від дослідника
додаткових зусиль для забезпечення репрезентативності одержаної
інформації.

Ефективність роздаткового анкетування залежить не тільки від змісту і
структури анкет, а й від навичок і вміння проводити опитування
анкетером, від його особистих якостей.

Таблиця

ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ АНКЕТИ

УВІДНА ЧАСТИНА АНКЕТИ

(зацікавити респондента, стимулювати його до відвертих відповідей)

Пояснити, хто проводить дослідження, його цілі, де буде використано
результати.

Наголосити на важливості й значущості особистої участі респондента в
опитуванні, його відвертості і правдивості.

Викласти порядок заповнення та повернення анкет.

Гарантувати анонімність опитування

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Блок 1

(увідні, прості запитання для поступового залучення респондента до
співпраці)

Запитання для одержання фактичної, подійної інформації, індиферентної
для респондента

Блок 2

(основна інформація теми дослідження)

Запитання для з’ясування оцінювання респондентами соціальних явищ.

Запитання стосовно мотивів учинків, характеру поведінки респондентів.

Гострі, складні для респондента закриті запитання (у кінці блоку)

Блок З

(контрольні запитання для уточнення і поглиблення одержаної інформації)

Закриті нескладні запитання, що завершують тематику попереднього блоку.

Нескладні відкриті запитання.

Контрольні запитання з тематики попереднього блоку

ЗАВЕРШАЛЬНА ЧАСТИНА АНКЕТИ

(паспортичка)

Статус особистості респондента за посадою, освітою, віком, сімейним
станом тощо.

Стислість, лаконічність запитань

З особистих якостей анкетера слід спеціально назвати такі:

висока свідомість, сумлінність, старанність, широкий науковий світогляд,
обізнаність з проблематикою опитування, що допомагає переконувати
респондентів у соціальній значущості дослідження;

організаційні здібності, які дають змогу в тісному контакті з
адміністрацією підрозділів, що обстежуються, створити оптимальні умови
для проведення опитування;

уміння створити під час заповнення анкет атмосферу ділової
зацікавленості, дружньої співпраці;

терплячість, толерантність, увічливість, висока культура спілкування, що
сприяє формуванню атмосфери доброзичливості, щирості, довіри.

Анкетером може бути як професійний соціолог-реципієнт, так і спеціально
навчений та проінструктований працівник іншої професії (позаштатний
соціолог). Бажано, щоб він не працював у тому структурному підрозділі,
де проводиться опитування.

Основним завданням анкетера є збирання максимально надійної та
достовірної інформації. Для цього він повинен спонукати респондентів
висловлювати лише їхні особисті думки, перешкоджати спробам радитися,
списувати, підказувати відповіді.

Анкетер не повинен квапити респондентів, але й не може дозволяти
респондентам брати анкети додому, оскільки це може призвести до зниження
якості їх заповнення.

Позитивним у анкетуванні є можливість отримання у відносно короткий
строк значного обсягу емпіричної інформації, а також забезпечення
анонімності відповідей, вадою анкетування є неможливість проконтролювати
ситуацію формулювання відповіді, її самостійності та повноти.

Інтерв’ю — різновид усного опитування, що ґрунтується на безпосередньому
контакті спеціально навченого реципієнта з респондентом.

Інтерв’ю буває різних видів. Залежно від «ступеня свободи» реципієнта
(інтерв’юера) інтерв’ю поділяється на неспрямовапе. в якому подається
максимум свободи вести спонтанну розмову з тем, вибраних респондентом, і
спрямоване, в якому інтерв’юер задає ретельно підготовлені завчасно
питання.

Залежно від ступеня стандартизації інтерв’ю поділяють:

на вільне — бесіду, що триває кілька годин за загальною програмою, але
без жорсткої деталізації. Інтерв’юер може задавати запитання, які вважає
за необхідні, у будь-якому формулюванні та послідовності;

Класифікація інтерв’ю

напівстандартизоване (фокусоване), в якому використовують так званий
путівник інтерв’ю з переліком як обов’язкових, так і можливих запитань;

стандартизоване, яке проводять за детально розробленим планом, що
конкретизує зміст, послідовність запитань і варіанти можливих
відповідей. Відповіді суворо фіксуються. Вільне інтерв’ю
характеризується великою гнучкістю, стандартизоване — забезпечує більшу
порівнянність інформації та швидкість її опрацювання. Крім того,
перевагою стандартизованого інтерв’ю є можливість залучити до його
проведення осіб без спеціальної соціологічної підготовки. Соціологічні
служби розробляють спеціальні опитувальні листки, користуючись якими
працівник будь-якого виробничого підрозділу може зібрати необхідну
інформацію.

Залежно від способу спілкування інтерв’юера й респондента інтерв’ю може
бути особистим і опосередкованим.

В опосередкованому інтерв’ю застосовують такі технічні засоби, як
телефон, магнітофон, телебачення.

Залежно від жорсткості поведінки інтерв’юера інтерв’ю буває «м’яким»,
коли інтерв’юер намагається досягти довіри опитуваного, демонструє
повагу до нього, і «жорстким», коли інтерв’юер веде себе дещо зухвало,
демонструючи радше техніку допиту.

За частотою проведення інтерв’ю може бути одно- і багаторазовим
(панельним). Панельне інтерв’ю передбачає збирання інформації від тих
самих осіб за допомогою тих самих запитань кілька разів через певні
проміжки часу з конкретною пізнавальною метою: перевірити зміну думок
досліджуваних осіб щодо проблеми або виявити нові елементи в їхній
свідомості та поведінці. Залежно від його глибини інтерв’ю буває
глибинним (клінічним, тривалим) та поверховим (короткочасним). Поверхове
інтерв’ю може бути сфокусоване на одержання інформації про певні аспекти
якоїсь особливої ситуації або події, яку пережив респондент. Глибинне
інтерв’ю є інтесивним і докладним. Воно має за мету з’ясування причин
соціальної поведінки, установок, мотивів тощо. Дещо відрізняється від
усіх розглянутих терапевтичне інтерв’ю, яке спрямоване не стільки на
отримання інформації, скільки на те, щоб дати можливість респонденту
розповісти про свої неприємності, відчути свою значимість, допомогти
розібратися в самому собі, досягти самопорозуміння.

Ефективність інтерв’ювання залежить від таких факторів:

4 місця проведення (службове приміщення, квартира, вулиця). Воно
визначається предметом дослідження. Питання, зв’язані з проблемами
побуту, сім’ї та вільного часу, ліпше з’ясовувати в домашніх умовах, а
виробничі — на підприємстві. Опитування не треба проводити в присутності
сторонніх осіб, особливо з адміністративного персоналу;

особистісних характеристик інтерв’юера, його знань, навичок, такту,
уміння правильно формулювати питання, уміння добирати з відповідей
найадекватнішу меті дослідження інформацію тощо.

Вступне слово інтерв’юера має бути коротким, обґрунтованим і впевненим:
він називає організацію, яка проводить дослідження, чітко окреслює його
мету, використовуючи зрозумілу для респондентів термінологію, запевняє
їх у анонімності опитування (якщо це необхідно). Вступне слово і перші
запитання мають велике значення для встановлення контакту з
респондентом.

Щоб пом’якшити ефект інтерв’юера (так називається в соціології
викривлення у відповідях респондентів, що зумовлені впливом з боку
інтерв’юера), інтерв’юер має додержувати нейтралітет, не проявляти свого
ставлення до предмета дослідження, але для підтримування контакту
постійно виявляти увагу та інтерес до особистості респондента, сприяти
створенню дружньої атмосфери. У процесі інтерв’ю не слід запитувати про
те, про що можна дізнатися з документації. Наприклад, перед проведенням
інтерв’ю щодо організації роботи з адаптації молодих робітників вивчають
статистичну звітність з інформацією про адаптацію цих робітників, мотиви
їхнього звільнення, організацію наставництва, а лише після цього
проводять інтерв’ю.

Існують різні способи реєстрації даних інтерв’ю. Це дослівний запис
(можливий поділ функцій між інтерв’юером і протоколістом), запис із
пам’яті, на магнітофоні (якщо є згода респондента); класифікація, коли
відповіді не записують, а, порівнюючи їх з наведеними зразками, оцінюють
досліджувані факти. У стандартизованому інтерв’ю із закритими питаннями
інтерв’юер просто кодує відповіді за заздалегідь установленими кодами.

Загальні положення, а також спеціальні правила, визначені завданнями
конкретного дослідження, викладаються в інструкції інтерв’юеру, яка
поряд з опитувальним листом є основним робочим документом інтерв’юера.

Інтерв’ю набуває все більшого застосування в соціологічних дослідженнях.
Воно дає змогу отримати малодоступну для інших методів дослідження
інформацію. Перевага його полягає в тім, що завдяки безпосередньому
контакту з респондентом є можливість змінювати запитання згідно з
одержаними відповідями, ставити додаткові запитання, уточняти відповіді
і забезпечувати здобуття докладнішої інформації. Крім того,
безпосередній контакт з респондентом уможливлює фіксування не тільки
змісту відповідей, а й «підтексту» емоційного забарвлення, особливостей
інтонації, жестів, зовнішніх реакцій. Це дає змогу зробити висновки про
ставлення респондента до предмета розмови, про щирість його відповідей.

Отже, анкетування й інтерв’ю призначено для масових опитувань,
спрямованих на збирання інформації, яка відтворює знання, думки,
судження, ціннісні орієнтації та установки респондентів, їхнє ставлення
до подій і явищ дійсності. Метою цих методів є одержання вірогідних
даних про об’єкт дослідження за умови, що самі представники цього
об’єкта в змозі адекватно його оцінити, тобто дати самооцінку.

Проте в практиці соціологічної роботи виникають ситуації, коли треба
оцінити такі аспекти об’єкта, самооцінка яких може виявитися неможливою
або спотвореною. Тоді джерелом інформації є компетентні особи —
експерти, які мають досконалі знання щодо об’єкта дослідження.

Вивчення суджень, думок експертів щодо досліджуваної проблеми називають
експерт-опитуваниям, експертизою, а самі судження -— експертними
оцінками. Експертиза — спеціальне компетентне дослідження будь-якого
питання, що потребує спеціальних знань і подання мотивованих висновків.
Практика останніх років свідчить, що використання експертних оцінок у
соціологічному дослідженні дає змогу підвищити рівень соціального
управління. Вони мають важливе значення в розв’язанні завдань
соціального прогнозування і проектування.

У найзагальнішому вигляді виокремлюють такі напрями використання
експертизи в соціологічному дослідженні:

оцінки соціальних властивостей суспільних систем та їхніх елементів,
процесів, явищ і прогнозування тенденцій їхнього розвитку;

визначення ступеня вірогідності соціологічної інформації, здобутої
іншими методами;

атестація колективів чи членів колективів за рівнем соціальної
активності, професійної придатності тощо.

Провідні українські соціологи (Ю. Саєнко та ін.) трактують поняття
соціальної експертизи значно ширше, а саме — як оцінювання позитивних і
негативних соціальних наслідків розробки та здійснення програм і
проектів (національного або регіонального масштабу), а також опрацювання
механізмів мінімізації, пом’якшення й запобігання можливим негативним
наслідкам цих програм і проектів. У такому тлумаченні соціальна
експертиза розглядається не як один з методів соціологічного опитування,
а як міждисциплінарний (інтегруючий) науковий підхід.

Метою такої соціальної експертизи є оцінка, аналіз і прогнозування
соціальних процесів у суспільстві, у тім числі соціальних наслідків
діяльності уряду, а також реалізації науково-технічних програм і
проектів.

Об’єктом соціальної експертизи є будь-які програми, проекти,
управлінські рішення та їх соціальні наслідки.

Суб’єктами соціальної експертизи (експертами) є представники соціальних
груп та інституцій, інтересів і умов життя котрих якось стосується
ситуація (у тім числі управлінське рішення або проект), що потребує
оцінки.

Таке широке тлумачення значно підвищує вимоги до оцінок фахових
експертів (соціологів, політологів, фінансистів).

Розрізняють такі види соціальної експертизи:

громадської думки;

соціальних інституцій;

фахових експертів;

комплексної оцінки ситуації.

Головними завданнями соціальної експертизи в громадянському суспільстві
є:

прогноз і оцінка соціальної ситуації;

прогноз і оцінка соціальних наслідків науково-технічних програм і
проектів;

аналіз і оцінка соціальних наслідків реалізованих урядових рішень;

перманентний підбір фахівців (обраний експерт рекомендує іншого на таку
саму роль).

Експертна оцінка може здійснюватися на підставі різних прийомів і
процедур, зокрема опитування — очного (обмін думками через особисті
контакти) і заочного (за умов взаємної анонімності).

До основних видів експертного опитування слід віднести анкетування,
інтерв’ю, «мозкову атаку», дискусії, поради, ділові ігри. Бажаного
ефекту досягають, використовуючи різні види опитування.

Експертну оцінку здійснюють у кілька етапів. На першому етапі готують і
видають документ, в якому формулюють такі питання: завдання та цілі
експертизи, її необхідність; строки виконання робіт; завдання, склад,
обов’язки та права групи управління, фінансове і матеріальне
забезпечення робіт. Підготовка цього документа, формування групи
управління та відповідальність за організацію її роботи покладається на
керівника групи.

Після створення групи управління формують групу експертів: уточнюють
проблему, необхідну кількість експертів, їхній склад. Паралельно
розробляють методику опитування: місце і час проведення опитування,
кількість, форма і завдання окремих опитувань, порядок реєстрації
результатів опитування.

Після цього з’ясовують питання організації та методику опрацювання даних
опитування: визначають строки, процедури та алгоритми обробки.

Останнім етапом експертизи є оформлення її результатів.

Експертне опитування використовують на всіх етапах організації
соціологічного дослідження — від розробки теоретичного розділу програми
дослідження (визначення проблеми, цілей, об’єктів, завдань, гіпотез) до
її реалізації, перевірки одержаних результатів, розробки рекомендацій.

У процесі експертної оцінки експерти виконують, як правило, дві основні
функції:

формують об’єкти (набір показників, альтернативні ситуації, цілі,
рішення);

здійснюють вимірювання характеристик (оцінка якості, імовірності події,
значущості цілей тощо).

Цю роботу виконують на підставі логічного мислення, відповідних знань,
інтуїції, практичного досвіду, широко користуючись методами математичної
статистики, теорії групового вибору, теорії вимірювання.

Оскільки експертна оцінка є думкою компетентної особи — експерта (групи
експертів), то він має бути висококваліфікованим, авторитетним фахівцем,
знати мету і завдання дослідження, що проводиться, і мати такі якості,
як принциповість, об’єктивність, здатність нетенденційно оцінювати
досліджуваний об’єкт.

Відомі такі способи добору експертів:

за об’єктивними даними (посада, стаж наукової чи практичної роботи,
освіта, професійна спрямованість, соціальна активність);

за допомогою тестів (перевірка ефективності діяльності в ролі експерта);

самовизначення (звертання до аудиторії з проханням висловитися з приводу
певної проблеми);

на підставі атестації.

Найпоширенішим різновидом соціальної експертизи є професійна атестація,
яка має на меті збирання інформації щодо оцінювання професійних і
моральних якостей працівників, виявлення професійно безграмотних осіб.
Професійна {функціональна) безграмотність — це брак необхідних знань і
навичок, неспроможність виконувати професійні обов’язки внаслідок
відсутності потрібної кваліфікації.

Для проведення професійної атестації створюють спеціальну комісію.
Атестований доповідає їй про свою діяльність. Обговоривши звіт, комісія
оцінює діяльність атестованого і розробляє заходи для її вдосконалення.
Ефективність атестації як способу збирання первинної соціологічної
інформації залежить від раціональності використання в ній елементів
інтерв’ю, аналізу документації, включеного спостереження тощо.

Якість експертної оцінки при цьому забезпечується відповідністю
соціальних показників, що за ними здійснюється атестація, поставленим
завданням, а також компетентністю і колегіальністю атестаційної комісії.
Останнє полягає, по-перше, у тім, що члени цієї комісії мають добре
знати атестованого по його роботі, а по-друге — репрезентувати всі
структури, з якими він взаємодіє у виробничій діяльності.

Висновки атестаційної комісії мають бути інтегральними, комплексними,
тобто охоплювати різні сторони професійної діяльності людини, містити
оцінку перспектив і шляхів їх досягнення.

Отже, крім інформаційної функції, професійна атестація може виконувати й
соціально-регулятивну. Можливості атестації за умов переходу до ринкової
економіки, різних форм власності, розвитку демократії значно
збільшуються. її результати можуть використовуватися для оцінювання
трудового внеску тих працівників, діяльність яких безпосередньо не
зв’язана з кінцевими результатами, для конкурсного добору спеціалістів
та керівників, для опрацювання складних управлінських рішень. Інакше
кажучи, професійна атестація є обов’язковою складовою менеджменту.

Оскільки об’єктом соціологічного дослідження є певна соціальна спільнота
(група, колектив), то важливо знати, а отже, вивчати її
соціально-психологічні якості. Для цього використовують методики,
розроблені в психології, зокрема тестування — експериментальний метод
психодіагностики

Тест — завдання стандартної форми (вербального характеру чи у вигляді
символів, спеціального малюнка тощо), результат виконання якого дозволяє
виміряти деякі психофізичні й особистісні характеристики, а також
знання, уміння, навички випробовуваного.

У тесті мають бути такі компоненти:

саме завдання (опитувальник), що розповсюджується як документ
дослідження;

стандартна інструкція щодо мети і правил виконання завдання;

ключ шкалування, що вказує, яку характеристику, вимірювану якісну
особливість тестованого розкриває кожний з пунктів завдання;

ключ кодування, що визначає кількість балів за кожний варіант відповіді;

ключ інтерпретації одержаного індексу, що визначає норми, з якими
порівнюється результат, показаний тестованим.

Якщо всі інші методи мають на меті отримання якихось нових даних, що
збагачують соціологічну науку, то тестування використовують для того,
щоб визначити наявність чи брак уже відомих соціально-психологічних
властивостей у випробовуваного. Тест має забезпечити об’єктивне
порівняння випробовуваних між собою, тобто визначити, якою мірою кожен з
них відповідає встановленим стандартам.

Перша вимога до тесту — його стандартизація, наявність взірця, норми.

Друга вимога полягає в тім, що кожний тест має забезпечувати всім
особам, що випробовуються, однакові можливості для виявлення власних
соціально-психологічних якостей.

Третю вимогу зумовлено тим, що тести — разове випробування, і не можна
за їх результатами будувати прогнози щодо майбутнього розвитку
тестованого, його перспектив.

У соціологічних дослідженнях використовуються різні види тестів (див.
табл.).

Таблиця

Види тестів, їх призначення в соціологічних дослідженнях.

Тест Зміст

Вербальний побудований на використанні мовного завдання, виконання якого
потребує не здійснення дії, а опису її словами

Емпіричний оснований на емпіричних даних і використовується для
перевірки гіпотетичних висновків, коли дослідник у них сумнівається

Досягнень стандартизовані завдання, що конструюються на навчальному
матеріалі, призначені для оцінювання рівня опанування навчальних знань і
навичок. Створюються стосовно конкретного рівня навчання і знання
навчальних предметів, зазвичай з урахуванням групової поведінки (в
навчальній групі). їх використовують на іспитах, у професійному доборі
тощо

Інтелекта психо-діагностичні прийоми, що використовуються для
дослідження і якісного оцінювання (вимірювання) рівня інтелектуального
розвитку. Завдання стосуються здебільшого словесно-логічного мислення,
проте деякі з них спрямовані й на оцінювання розвитку наглядно-образного
і наглядно-дієвого мислення. Окрім того, вони дозволяють певною мірою
характеризувати пам’ять, увагу, просторову орієнтацію, вербальний
розвиток тощо

Особистості психо-діагностичні прийоми, спрямовані на оцінювання
емоційно-вольових компонентів психічної діяльності — відносин (у т.ч.
міжособистісних), мотивації, інтересів, емоцій, а також особливостей
поведінки індивіда в певних, описаних у завданнях, соціальних ситуаціях.
Тести особистості включають проективні тести, особистісні опитувальники
і тести діяльності (ситуаційні)

Проективний методики показані для діагностики особистості, в яких
респондентам пропонується реагувати на невизначену (багатозначну)
ситуацію

Здібностей показаний для оцінювання можливостей індивіда в опануванні
знань, умінь і навичок, що мають загальний і специфічний характер

«ТАТ» (тест аперцепційний тематичний) проективна техніка дослідження
особистості. Респонденту пропонують скласти оповідання до кожної серії
картинок з досить неясним сюжетом. Аналіз кожного з цих оповідань
використовується для вивчення установок, цінностей, ролевих конфліктів і
орієнтацій, якими респондент переймався чи переймається в реальних
соціальних взаємодіях і які він чи не бажає, чи не може обговорювати
безпосередньо

«Кана» проективна техніка для здобуття психологічної інформації.
Тестованому показують різні символи (зірка, прапор, стріла тощо),
просять розмістити їх в будь-якій послідовності і пояснити, яке значення
вони мають для нього

«Амтхауера» досліджує структуру інтелекта високого рівня, показаний для
визначення здатності до абстрактного мислення, комбінаційної пам’яті,
просторової уяви, мовного чуття, математичного мислення, утворення
судження (думки) тощо

«Розенцвейга» проективна техніка вивчення поведінки особистості в
складних конфліктних ситуаціях з метою визначення її спрямованості
(агресивності чи відповідальності)

«Роршаха» проективна техніка для вивчення особистості способом
тлумачення, наприклад, чорнильних клякс як індикатора визначення рис
особистості

Тести класифікують за різними ознаками.

За цільовим призначенням їх поділяють на:

проективні, що дають змогу визначити наявність певних
соціально-психологічних якостей у певної людини. Вони формуються з
певних стимулів, реагуючи на які, людина виявляє притаманні їй якості
(наприклад, пропонується розтлумачити якусь ситуацію, явище);

оцінні, що забезпечують відносні виміри здібностей, рівня розвитку
необхідних соціально-психологічних властивостей (пам’яті, мислення)
для успішної трудової діяльності;

професійні, що виявляють ступінь готовності до певного виду професійної
діяльності (рівень засвоєння необхідних знань і навичок).

За предметом дослідження розрізняють:

загальні особистісні тести, за допомогою яких фіксують певну цілісність
психічних якостей особи;

спеціальні особистісні тести, призначені для діагностики тієї чи тієї
риси, характеристики, якості суб’єкта (наприклад, розумового розвитку,
професійних здібностей, рівня загальної відповідальності, самоконтролю
тощо);

групові, які забезпечують діагностику групових психологічних процесів —
рівня згуртованості груп і колективів, особливостей групового
соціально-психологічного клімату, міжособистісного сприйняття.

Особливості психологічного тесту визначаються предметом вивчення і
специфікою техніки, що використовується. Наприклад, загальні особистісні
тести містять низку взаємоконтрольованих суджень про різні вияви певних
якостей, рис, особливостей поведінки з пропозицією фіксувати наявність
чи брак таких (так, один з індикаторів темпераменту формулюється так:
«Якщо Вам указують на помилку, чи здатні Ви виправити її до кінця?»).
Для діагностики уваги використовують тести «З олівцем і папером» —
викреслювання певних літер з тексту («коректорський тест»), для
діагностики властивостей інтелекту — знаходження оптимального виходу з
лабіринту чи якусь іншу головоломку.

Особливістю тестової методики є багаторазовий контроль інформації
відносно вимірюваної характеристики. Інакше кажучи, тест передбачає
проведення серії випробувань, за сукупністю виконання яких визначають
ступінь вияву цієї властивості.

Тестові показники завжди відносні. Вимірювання тієї чи тієї властивості
конкретного суб’єкта завжди співвідноситься з базовими точками відліку,
визначеними на підставі численних досліджень.

Користуючись тестами, слід мати на увазі, що це допоміжний інструмент
вивчення психологічних якостей особи, колективу, і дослідження не може
бути успішним без аналізу конкретної соціальної діяльності.

Особливо широко в соціологічних дослідженнях використовують групові
тести, до яких можна віднести соціометрію.

Соціометрія — метод дослідження малих груп, організацій з допомогою
опису системи міжособистісних відносин їх членів. За Дж. Морено
соціометрія — це набір прикладних методик вивчення структури та динаміки
«неформальних» взаємовідносин між індивідами, структури груп і
соціальних дистанцій між членами груп щодо їх особистісних уподобань,
симпатій. Соціометрія як різновид психологічного тесту ґрунтується на
опитуванні та є своєрідним методом діагностики, кількісного вимірювання
й аналізу соціально-психологічних відносин у невеликих, повністю
сформованих соціальних групах.

Вивчення характеру взаємовідносин членів малих груп трудового колективу
є одним з найактуальніших завдань соціології. Соціометрія дає змогу:
виміряти ступінь згуртованості (роз’єднаності) групи; визначити
«соціометричні позиції», тобто порівняльний авторитет членів групи за
ознаками симпатії (антипатії), де на крайніх полюсах перебувають лідер і
той, ким нехтують; зафіксувати угруповання, на чолі яких можуть бути
свої неформальні лідери. За допомогою цього методу можна виявити
неконфліктні та конфліктні (напружені) ділянки, що має велике значення в
соціальному управлінні.

Проте слід зауважити, що соціометрія може застосовуватися для
дослідження лише невеликої (контактної) групи. Вона ґрунтується на
вивченні вибору членами групи партнерів для спільної роботи, навчання,
відпочинку тощо. У заданій реципієнтом конкретній ситуації фіксується
установка респондента на взаємодію (чи відмову від взаємодії) з іншими
членами групи.

Процедура соціометричного дослідження складається з вибору
соціометричних критеріїв, визначення їх кількості, опитування,
опрацювання даних соціометричних вимірювань.

Соціометричні критерії, або, як їх іще називають, критерії вибору — це
питання, які проектують різні ситуації взаємодії членів групи, коли вони
(згідно із процедурою дослідження) мають вибрати партнера.

Вираження членом групи позитивного чи негативного ставлення до іншого
члена групи називається соціометричним вибором.

Слід особливо наголосити, що йдеться не про загальну оцінку когось
(подобається — не подобається), а про ставлення респондента до інших
членів групи за різними критеріями, наприклад, щодо спільної роботи,
участі у розв’язанні виробничих проблем, проведення дозвілля тощо. Такі
питання включають до соціокарти, яка є різновидом анкети.

Соціометричні критерії визначають відповідно за завдання дослідження.
Соціометричний критерій може бути комунікативним, призначеним для
віддзеркалення взаємин у групі (соціометричний тест) і гностичним, що
відбиває усвідомлення членами групи своїх взаємовідносин з іншими
членами групи (тест соціальної перцепції). Комунікативний критерій дає
уявлення про те, кого і для якої діяльності має вибрати респондент, а
гностичний — про те, хто, на його думку, вибере його самого в такій
самій ситуації.

Залежно від того, для якої сфери вибирають партнера взаємодії, критерії
вибору поділяють на виробничі (формальні, офіційні) та невиробничі
(неформальні, неофіційні).

За виробничими критеріями вибирають партнера для вирішення певних
виробничих завдань колективного характеру. Ці критерії дають змогу
виявити характер міжособистісних відносин у сфері виробничої діяльності.
Наприклад, вибір партнера для роботи на один наряд, для виконання тієї
чи тієї виробничої операції. У цьому разі вибір визначається
функціональною цінністю працівника в системі формальних ділових зв’язків
членів групи.

За невиробничими критеріями вибирають партнера для невиробничих видів
діяльності, наприклад, для відпочинку, спільної туристичної поїздки. При
цьому вибір зумовлюється зазвичай особистісними характеристиками.
Ситуація взаємодії, що передбачається невиробничими критеріями, є
психологічною за своїм характером, оскільки відносини членів групи у
цьому разі розподіляються за принципом взаємної симпатії.

Визначаючи кількість соціометричних критеріїв, слід ураховувати таке: що
менше організовані і що напруженіші взаємини у групі, то менше критеріїв
потребується. Доцільно також брати до уваги демографічні показники групи
— рід занять її членів, час існування групи тощо.

Якщо кількість виборів, котрі може зробити респондент, не обмежена (він
має право заносити до соціометричної карти всіх, крім себе), то таку
процедуру дослідження називають непараметричною. Вона дає змогу виявити
структуру міжособистісних відносин у групі в цілому й емоційну
експансивність окремих членів групи, але водночас створює більшу
можливість для випадкового вибору, через те що адекватність вибору
обмежена психологічними можливостями людини. Параметрична процедура
характеризується обмеженістю кількості виборів. Вона значно зменшує
ймовірність випадкового вибору. Наприклад, для групи з 20—25 осіб
оптимальна кількість вибору — 4—5 партнерів.

Ефективність дослідження багато в чому залежить від якості оформлення
соціометричної карти й уміння реципієнта психологічно підготувати групу
до опитування, зацікавити її, забезпечити анонімність, викликати довіру
до себе.

Дані соціометричного опитування подають у вигляді соціоматриці та
соціограми.

Соціоматриця — це таблиця у формі матриці, в якій кількість рядків і
стовпців дорівнює кількості членів групи. По горизонталі роблять
позначки щодо ставлення індивіда до інших членів групи, а по вертикалі —
інших членів групи до цього індивіда. При цьому позитивні вибори
позначаються знаком «+», негативні — «-», взаємний вибір обводять
кружком, у разі байдужого ставлення індивідів один до одного клітинка
залишається незаповненою. Оскільки само-вибори не враховуються, то
клітинку по діагоналі заштриховують.

З даних матриці можна зробити висновок про місце кожного члена групи в
міжособистісних відносинах (лідер, ізольований, один з ліпших), його
популярність чи непопулярність, стабільність зв’язків у групі.

Задоволення індивіда системою міжособистісних відносин, його емоційне
благополуччя визначається тим, наскільки він «популярний», скільки
членів групи претендує на ділові та особистісні контакти з ним. Слід
зазначити, що повне емоційне благополуччя визначається взаємним вибором.

Згідно із соціодинамічним законом Дж. Морено в соціометричному тесті
кілька певних осіб завжди мають надмір переваг, що їх надають їм інші,
тоді як переваги, котрі надаються ними іншим, є так чи так обмеженими.

Становище людини в структурі міжособистісних відносин визначається її
характером і особливостями поведінки. Комфортному становищу сприяють
такі риси характеру, як доброзичливість, товариськість, толерантність,
шляхетність, ініціативність, упевненість у собі. Такі люди вміють
налагоджувати контакти з колегами, розуміти їхній стан, співчувати,
допомагати іншим. їм притаманна професійна компетенція, загальна
ерудиція, сумлінне ставлення до своїх обов’язків. Неабияке значення для
формування симпатій оточення має фізичний фактор: охайність, приваблива
зовнішність, чарівність у жінок і фізична сила, мужність у чоловіків.

Перевагу, як правило, віддають тим членам групи, яким притаманні
сумлінність, високий інтелект, емоційна культура.

«Непопулярність» (ізольованість, відторгнення) може зумовлюватися
поганим характером, неохайним зовнішнім виглядом, невмінням бути цікавим
у спілкуванні, байдужістю до оточення, до службових справ, егоїзмом
тощо.

Проте не тільки особисті якості та поведінка людини забезпечують належне
становище в групі. Багато що залежить від рівня і характеру тих вимог,
які група висуває до окремої особи. Іноді популярним стає член групи із
сумнівною поведінкою й негативними особистісними якостями, якщо вони
імпонують інтересам більшості членів групи.

Результати соціометричного дослідження можна тлумачити графічно й
кількісно (соціометричні індекси, статистичний аналіз, факторний
аналіз). Соціометричну матрицю використовують при цьому як крок до
побудови графічного відтворення і розрахунку кількісних показників.

Графічне зображення міжособистісних відносин у групі, коли кожного члена
групи позначають якоюсь умовною плоскою фігурою, а зв’язок — лінією, що
поєднує ці фігури, утворює соціограму.

Зв’язки-симпатії можна позначити суцільними лініями зі стрілками від
однієї до іншої особи, а зв’язки-антипатії — переривистими лініями. Якщо
А симпатизує В, але В не симпатизує А, то в соціограмі записують А —> В.
Якщо вибору нема, зв’язок не позначають.

Соціограма дає наочне уявлення про структуру взаємовідносин індивідів у
групі, про неформального лідера, ядро групи, типи комунікативних
зв’язків, кількість позитивних і негативних зв’язків, а також
ізольованих індивідів.

— негативних), поділену на максимально можливу кількість таких
виборів:

Максимально можлива кількість виборів, яку може отримати кожний член
групи з урахуванням того, що він не може вибрати сам себе, дорівнює N –
1, де N — кількість членів у групі. Інтерпретація індекса-статусу
залежить від змісту запитань, за відповідями на які було побудовано
матрицю. Так, якщо йшлося про симпатію, то член групи з найвищим
статусом — неформальний лідер, і навпаки.

Індекс обсягу взаємодії Vi визначають як кількість отриманих і зроблених
виборів i-го члена групи, поділену на максимально можливу кількість
таких виборів:

Із групових індексів найчастіше використовується індекс групової
згуртованості I. Його можна обчислювати як відношення різниці між
загальною кількістю членів групи і кількістю членів групи, що не
отримали й не зробили жодного вибору (ізольованих), до загальної
кількості членів групи:

1,0, то такого члена групи називають «зіркою».

Сумарний індекс єдності групи можна визначити, оцінюючи поведінку її
членів за комплексом таких показників, як дисциплінованість,
ініціативність, сумлінність, ретельність, шанобливість, колективізм,
взаємодопомога, інформованість.

Результати багатьох соціологічних досліджень свідчать про наявність
прямої залежності між згуртованістю групи й ефективністю результатів її
спільної діяльності. Безпосередньо корелюється з характером і змістом
групових міжособистісних стосунків також творчий потенціал групи.

Вірогідність інформації, здобутої розглянутим методом, залежить
насамперед від правильного вибору соціометричних критеріїв, що
диктується програмою дослідження і попереднім ознайомленням зі
специфікою групи. Стійкість даних визначається повторним соціометричним
опитуванням, а їх обґрунтування — спостереженнями за реальними
відносинами в групі. Дуже важливо гарантувати кожному члену обстежуваної
групи анонімність опитування.

ЛІТЕРАТУРА

Андреенков В. Г. Логика социологического исследования. — М., 7.

Бутенко Н. А. Анкетний опрос как общение социолога с респондентами. —
М., 9.

Воловин В. Соціологічна освіта в Україні // Соціологія: теорія, методи,
маркетинг. — 8. — № 1.

Как провести социологическое исследование. — М., 0.

Клайн П, Справочное пособие по конструированию тестов. — К., 4.

Королев Ю. Г. Выборочный метод в социологии. — М., 5.

Математико-статистические методы анализа данных в социологических
исследованиях. — М, 0.

Математические методи в социологическом исследовании. — М, 1.

Миллс Р. Интеллектуальное мастерство // Социол. исследования. — 4. — №1.

Осипов Г. В., Андреев 3. П. Методи измерения в социологии. — М., 7.

Паниотто В. К, Максименко В. С. Количественные методы в социологическом
исследовании. — К., 2.

Паніна Н. В. Технологія соціологічного дослідження. — К., 6.

Рабочая книга социолога. — М., 5.

Смелзер Н. Социология. — М., 4.

Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 2.

Социологическая информация в ЗВМ: сбор, хранение, контроль,
редактирование. — Л., 3.

Шаленко В. Н. Программа социологического исследования. — М., 7.

Ядов В. А. Социологическое исследование: методология, программа, методы.
— М., 7.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter