Ліберально-етичний пафос соціолоігзму Е. Дюркгейм
Праця Е.Дюркгейма «Метод соціології» за стилем написання і характером
викладення концептуальних положень віднесена до жанру маніфесту.
Ліберально-етичний пафос засад соціологізму, сформульованих в ній,
виражений в принципах раціоналізму, вільного розвитку та реформізму,
ідеях класового миру, загальної згоди та соціальної солідарності,
вимогах дієвого захисту індивідів від надмірного контролю з боку держави
як колективного органу, що думає і діє за все суспільство загалом, етиці
чесного неупередженого знання, звільненого від будь-яких політичних,
релігійних, метафізичних та ін. впливів.
Соціологізм Е.Дюркгейма – це ціла епоха в розвитку соціології як науки.
Це концепція, яка стверджує першорядне і виключне значення соціальної
реальності і соціологічних методів в поясненні буття людини та її
середовища (5, 324). Основи соціологізму сформовані соціологом на зламі
ХІХ і ХХ ст.. в праці «Метод соціології». Він ставить за мету науково
обґрунтувати шлях виходу французького суспільства із глибокої кризи, яка
охопила всі сторони соціального життя республіки. Ідеї реформізму,
«класового миру» і «загальної згоди Е.Дюркгейма стали новим теоретичним
підґрунтям в боротьбі ліберальних республіканців, соціальний оптимізм
яких, пов’язаний з орієнтацією на царство розуму, свободи і
справедливості, прогнозоване апологетами еволюціонізму, в умовах кризи
був підданий критиці і виявився серйозно скомпрометованим.
Засадничий принцип соціологізму -раціоналізм. Сповідуючи його, соціолог
виявляє тим самим свою ліберальну позицію з питань соціального розвитку
і дотримується водночас французької національної традиції, яку
започаткував філософ – просвітитель Р. Декарт. З його працею «Роздуми
про методи» дивним чином перегукується «Метод соціології» Е.Дюркгейма. В
них обидва автори прагнуть віднайти раціональні принципи і прийоми, які
дали б змогу досліднику осягнути істину, незалежну від особистих
схильностей, загальноприйнятих думок і суспільних забобонів.
Інтелектуальним витоком концепції соціологізму є також праці
Ш.Монтеск’є, з яких Е.Дюркгейм виділив ідеї детермінізму і внутрішньої
закономірності в розвитку суспільних явищ, та філософська спадщина Ж.-Ж.
Руссо, у якого він запозичив і розвинув поняття «спільної волі»,
«колективної істоти», «громадянської релігії», що сприяло розвитку уяви
про природу соціальної реальності.
Прийнятними для Е.Дюркгейма виявились також погляди О.Конта на
суспільство як органічне ціле, концепції моралі і морального обов’язку
І.Канта, структурний функціоналізм та еволюційна теорія Г.Спенсера.
У межах раціоналізму формувалось ставлення Е.Дюркгейма до ідей
марксизму, популярність яких на той час була дуже велика. Соціолог
визнавав плідною думку К.Маркса про те, що соціальне життя потрібно
пояснювати не уявленнями його учасників, а більш глибинними причинами, і
погоджувався, що на цій ідеї, власне, і базується соціологія як наука.
Одначе, він був переконаний, що таке логічне завершення еволюції
суспільної думки зовсім не означало визнання об’єктивності
соціалістичного руху в інтерпретації «сумного видовища конфлікту між
класами». Необхідність такого конфлікту, на його думку, зводиться
виключно до економічного детермінізму за явної недооцінки морального
чинника в суспільному розвитку, який він якраз і вважав домінуючим. У
цьому плані Дюркгейм протиставляє один одному соціалізм і комунізм. В
його уяві, комунізм – доктрина морального порядку, проте вона сповідує
аскетизм як запоруку соціальної рівності і соціальної справедливості, а
це, вважає вчений, не відповідає потребам суспільства, оскільки не
загальне утриманство і бідність повинні бути суспільним ідеалом, а
добробут і багатство. Соціалізм же, навпаки, категорія економічна. Він
виходить з розподілу праці і проявляє тенденцію до швидкого або
поступового переходу економічних функцій суспільства від дифузного стану
до організованого. Таким чином, на його думку, соціалізм можна
розглядати як процес більш – менш повної соціалізації економічних сил.
Різними можуть бути лише форми цієї соціалізації. Сам Дюркгейм виступає
як противник революційного соціалізму, вважаючи, що іманентними людській
природі, більш дієвими і глибинними є соціальні зміни, які відбуваються
в результаті тривалої соціальної і морально – етичної еволюції.
Розподіл праці, який Марксом розглядається як економічна передумова
виникнення приватної власності і, відповідно, розвитку антагоністичних
відносин між класами, Дюркгейм розуміє як явище не суто економічне, а
всеохоплююче соціальне, чинник, який обумовлює розвиток, передусім,
партнерських відносин між економічними суб’єктами, а відтак обумовлює
соціальну солідарність і її поступ від механічних до органічних форм.
Саме тому соціолог вважає, що соціалізм з класовою боротьбою нерозривно
не пов’язаний. Симпатизуючи реформістському соціалізму, вчений
намагається примирити протидіючі класові сили і розглядає соціологію як
наукову альтернативу лівому і правому радикалізму.
Соціологізм не вичерпує собою всю соціологію Дюркгейма, але, як
справедливо зауважують аналітики, є її філософською основою (4, 323).
Його автор розглядає в двох аспектах: онтологічному (вченні про
соціальну реальність, яка є предметом соціології) і методологічному
(вченні про методи пізнання і правила дослідження соціальної
реальності).
В праці соціолога соціальна реальність постає як складова частина
універсального природного порядку. Вона, на його думку, так само стійка,
об’єктивна і реальна, як і будь-ка інша реальність, розвивається на
основі певних законів. Дюркгейм наполегливо акцентує увагу на автономії
соціальної реальності як щодо природної, так і стосовно індивідуальної,
тобто біопсихічної реальності, втіленої в індивідах. «…Суспільство –
не проста сума індивідів, а система, утворена їхньою асоціацією, і являє
собою реальність sui generis, наділену своїми особливими властивостями.
Звичайно, колективне життя передбачає існування індивідуальних
свідомостей, але цієї необхідної умови недостатньо. Потрібно ще, щоб ці
свідомості були асоційовані, скомбіновані, до того ж скомбіновані певним
чином», – пише він (1,341). Фактично це був прояв дихотомії індивіда і
суспільства, яка в подальшому червоною ниткою проходить через всю
наукову творчість соціолога. Ця дихотомія набуває форми понятійних пар:
«індивідуальні факти – соціальні факти», «індивідуальні уявлення –
колективні уявлення», «індивідуальна свідомість -колективна свідомість»,
«світське -священне», тощо. Аналізуючи їх, він робить висновки:
по-перше, соціальна реальність -це особлива реальність, нова якість,
яка, формуючись із взаємодії конкретних індивідів, починає жити за
своїми власними законами. «Група думає, відчуває, діє зовсім інакше, ніж
це робили б її члени, якщо б вони були роз’єднаними», – пише він (1,
342). По-друге, соціальна реальність має незалежний від індивіда
характер. Так, при народженні індивід знаходить готовими закони і
звичаї, правила поведінки, релігійні вірування і обряди, мову, грошову
систему, які функціонують незалежно від нього, самостійно, об’єктивно.
Являючи собою джерело всіх вищих цінностей, суспільство створює
соціального індивіда і домінує над ним. По-третє, соціальна реальність
має надіндивідуальний характер. У зазначених дихотомічних парах
колективні прояви (колективні уявлення, колективна свідомість,
колективні вірування) домінують над індивідуальними. Спочатку Дюркгейм
вважав, що соціальні факти, з яких складається соціальна реальність,
мають дві характерні ознаки: зовнішнє існування щодо індивідів і
примусову силу стосовно їх. Соціальний факт, – писав він, – це будь-який
спосіб дії, різко визначений чи ні, але здатний чинити на індивіда
зовнішній тиск, маючи при цьому своє власне існування, незалежне від
його індивідуальних проявів (1, 315). Самі факти соціолог поділяє на дві
групи:1) факти колективної свідомості (якісний компонент суспільства),
тобто колективні уявлення, що складають суть моралі, релігії, права; 2)
факти морфологічного порядку (кількісний або матеріальний компонент
суспільства), тобто демографічні, екологічні і технологічні
характеристики суспільства, щільність населення, інтенсивність
соціальних зв’язків, рівень народжуваності та смертності, структурні
елементи суспільства, тощо.
??I?еріоризації. Це означає, що прояв зовнішньої детермінації
відбувається через ціннісні орієнтації індивідів, в зв’язку з чим
дієвість соціальних регуляторів для них визначається не лише їхньою
примусовістю, але і бажаністю. Незаперечним при цьому залишається факт
поглибленого інтересу вченого до власне ціннісної проблематики.
Свідченням такої зацікавленості можуть слугувати дослідження Дюркгеймом
суїцидальних явищ в суспільстві. Він простежує залежність між
чисельністю самогубств і ступенем ціннісно-нормативної інтеграції
індивіда в спільноту, до якої належить. Егоїстичні суїциди мають місце
тоді, коли зв’язки з групою надмірно слабнуть, індивід залишається
наодинці з самим собою і втрачає сенс життя. Альтруїстичні суїциди,
навпаки, викликані повним поглинанням індивіда з боку суспільства, що
стимулює його до жертовності у відносинах з ним і добровільної віддачі
свого життя заради міфічних суспільних цінностей. Нарешті, анемічні
суїциди спостерігаються в умовах кризових явищ і нормативного вакууму,
коли традиційні цінності і норми перестають діяти, і індивід втрачає
звичну для себе соціальну орієнтацію.
Моральну природу Дюркгейм приписує і суспільним кризам. Швидка зміна
норм і цінностей тягне за собою втрату усталеної дисципліни і порядку в
суспільстві, в результаті чого утворюється моральний хаос, що може
розглядатися як сумірний соціальній смуті. Вихід із кризи він пов’язує з
посиленням моральної регуляції суспільних процесів, роль в якій повинна
брати на себе держава, цей «колективний розум» і захисник колективних
інтересів, колективний орган, який «думає і діє» за все суспільство
загалом, що об’єктивно допускає можливість його надмірного посилення.
Трактуючи роль держави в дусі буржуазного лібералізму, соціолог ставить
питання про дієві механізми захисту індивіда від посиленого державного
контролю і в якості таких механізмів називає наявність «вторинних» або
проміжних соціальних груп – релігійних, промислових, тощо, а також
особливих моральних кодексів, які регулюють поведінку індивідів як
представників відповідних груп. Одночасно Дюркгейм вважає за необхідне
встановити жорстку ієрархію моральних правил за критерієм суспільної
значущості. Сімейна, професійна і громадянська моралі утворювали
ієрархічну структуру, на вершині якої знаходились загальнолюдські
цінності і ідеали, втілені в державі.
Методологічний аспект соціологізму Дюркгейм розглядає у повній
відповідності до аспекту онтологічного. Розглядаючи суспільство як
частину природи, він доводить, що методологія науки, яка вивчає це
суспільство, має бути подібною до методології наук про природу, і
наполягає, щоб в процесі дослідження стійких причинно-наслідкових
зв’язків і закономірностей суспільного розвитку були задіяні ті методи і
механізми, які отримали апробацію в природничих науках і з успіхом
використовуються ними.
Основний принцип запропонованої методології Дюркгейм виражає через тезу:
«соціальні факти потрібно розглядати як речі». Це означає, пише він,
підходити до вивчення соціальних фактів, виходячи з того, що ми нічого
не знаємо ні про їхні характерні ознаки, ні про причини, від яких ці
ознаки залежні. Це означає досліджувати їх так, як досліджує свій
предмет та чи інша природнича наука, тобто – об’єктивно (1, 328).
Специфіка методу соціологізму витікає із специфіки самої соціальної
реальності, що отримало вираження в наступному методологічному принципі,
запропонованому Дюркгеймом. За ним соціальні факти повинні пояснюватися
іншими соціальними фактами. У їх дослідженні вчений обґрунтовує основні
критерії та правила: конкретність (досліджуються ті факти, які можна
спостерігати безпосередньо, а також факти колективної свідомості,
об’єктивізовані в цифрах статистики і виражені опосередковано через
форми поведінки і діяльності); загальність (наукові висновки ґрунтуються
не на одному ізольованому факті, а на узагальнених фактах шляхом
виділення рис, спільних для цілого класу явищ); взаємозв’язок із
статистикою як умова отримання об’єктивних знань; соціальні факти мають
бути піддані соціологічному аналізу -причинному і функціональному.
Суть причинного аналізу полягає у встановленні залежності соціального
явища від соціального середовища. В проведенні такого аналізу Дюркгейм
розглядає як найбільш доцільний метод супутніх змін (виявлення постійних
кореляцій між певними явищами. Причинний зв’язок існує, якщо
встановлено, що два види явищ постійно знаходяться в одних і тих же
відносинах і в них відбуваються паралельні зміни.) і порівняльний метод
(дослідження і співставлення аналогічних явищ в різних суспільствах).
Завдання функціонального аналізу -встановити, якій потребі суспільного
організму відповідає те чи інше явище. Такий аналіз показує, що функція
того чи іншого явища залежить не лише від його об’єктивних
характеристик, але і обумовлюється існуючими в суспільстві соціальними
зв’язками та відносинами. Поняття функціонального аналізу Дюркгейм
запозичив із біології і використав аналогію між суспільством та живим
організмом.
В контексті функціонального аналізу і з ліберальних позицій Дюркгейм
ставить питання про соціальну норму і соціальну патологію. Сповідуючи
теорію вільного розвитку, нормальними він вважає ті явища чи процеси,
які випливають із умов існування самого суспільства і мають тенденцію до
загальності або поширеності в більшості подібних суспільств на
відповідній фазі їх розвитку. За його логікою, явища, які викликають
осуд і неприйняття громадян, як, наприклад, злочини та інші соціальні
хвороби, можна також розглядати як нормальні, оскільки і вони кореняться
в певних суспільних умовах та детермінують уже одним своїм існуванням
певні корисні і необхідні суспільні зміни. Разом з тим, такі явища як
пауперизація (збідніння) мас, суїцид, кризи і революційні заворушення
він відносить до патологічних, оскільки вважає, що вони не випливають з
умов капіталізму і переборюються в процесі реформування.
В подальшому позиція Дюркгейма щодо норми і патології в суспільстві
міняється. Він приходить до більш наукового розуміння норми як
оптимального варіанту функціонування суспільства, а іноді навіть
ототожнює її з ідеалом.
По рішучості, стислості і чіткості стиля праця Е.Дюркгейма «Метод
соціології» віднесена до жанру маніфесту. В ній проявилось прагнення
соціолога будувати соціальну науку не лише на емпіричному, але й на
методологічному підґрунті, що протистояло існуючій практиці хаотичного і
довільного підбору фактів для обґрунтування тих чи інших упереджених
ідей.
Соціологізм подавався автором як єдиновірний спосіб пояснення
суспільного життя і практично виключав інші способи або включав їх у
себе. Дюркгейм це пояснював тим, що представників різних суспільних наук
повинна об’єднувати спільна точка зору на характер соціальних фактів,
спільний критерій їхньої оцінки, спільний метод дослідження, якими
озброює їх соціологія. За такого підходу соціологія набуває
загальнометодологічного значення, а інші суспільні науки стають немов би
розділами, гілками соціології, які досліджують соціальні факти у їх
конкретній формі – юридичній, моральній, релігійній, історичній,
економічній, тощо. Утверджуючи соціологізм, Дюркгейм першим ставить
питання про створення соціологічно обгрунтованої філософії, оскільки
дійсно наукове вирішення найважливіших теоретичних (метафізичних)
проблем (про природу моралі, релігії, тощо) можливе, на його думку,
тільки на основі емпіричної бази, а не з об’єктивно чи суб’єктивно
ідеалістичних позицій. Таку емпіричну базу можна створити тільки в
процесі соціологічних досліджень. На глибоке переконання вченого, лише
такий підхід дасть змогу позбавити філософію спекулятивного характеру.
Ліберально-етичний пафос соціологізму очевидний. Сформульовані
Дюркгеймом правила – це не просто дослідницькі прийоми і процедури. Це,
свого роду, методологічні заповіти вченого. Вони ґрунтуються на вимогах
інтелектуальної наукової чесності, звільнення соціального знання від
будь-яких політичних, релігійних, метафізичних та інших впливів, які
були перепоною на шляху встановлення істини і приносили немало бід на
практиці. Це етика чесного неупередженого пізнання, яку аналітики
вважають близькою до позиції М.Вебера, вираженій в його праці «Наука як
покликання і професія».
Соціологічний метод Е.Дюркгейма зберіг своє значення до сьогоднішнього
дня.
Література:
1) Дюркгейм Э. Метод социологии /Пер. с фр. ..Западно-европейская
социология ХІХ -начала ХХ веков / под ред. В.И. Добренькова. – М.:
Издание Международного Университета Бизнеса и Управления, 1996. – с. 309
– 365.
2) Дюркгейм Э. О разделении общественного труда /Пер. с фр. – М.: Канон,
1996. – 432 с.
3) Дюркгейм Э. Самоубийство /Пер. с фр.//Западно-европейская социология
ХІХ – начала ХХ веков /Под ред. В.И.Добренькова. – М.:Издание
Международного Университета Бизнеса и Управления, 1996. – с. 366 – 388.
4) История теоретической социологии. В 4-х т. Т.1 /ответ. ред. и
составитель Ю.Н.Давыдов. -М.: Канон, 1997. – 496 с.
5) Современная западная социология: Словарь. – М.: Политиздат, 1990. –
432 с.
6) Вісник Національного технічного університету України “Київський
політехнічний інститут”. Політологія. Соціологія. Право: Зб. Наук.
праць. – Київ: ІВЦ “Політехніка”, 2009. – №2 – 160 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
