.

Концептуальні підходи до визначення еліт в соціологічних теоріях Вільфредо Парето і Гаетано Моска. (курсова робрта)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 5530
Скачать документ

Курсова робота

Концептуальні підходи до визначення еліт в соціологічних теоріях
Вільфредо Парето і Гаетано Моска.

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………………………….

Розділ 1………………………………………………………………………………………….

Розділ 2…………………………………………………………………………………………..

Розділ 3…………………………………………………………………………………………

Висновки……………………………………………………………………………………….

Використані джерела………………………………………………………………………….

ВСТУП

Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку
соціологічної теорії Герхард Ленські пише: «Факт нерівності майже
напевно такий же стародавній, як і людство. Жодне з відомих суспільств
не має і не мало абсолютно егалітарної системи. Нерівність була завжди,
починаючи з примітивних общин кам’яного віку і закінчуючи складними
індустріальними суспільствами, хоча його форми і ступінь істотно
різнилися». [12]

Як відзначив один мудрець, «всі люди народжуються рівними і до самої
смерті борються проти цього». Результатом такої конкуренції і
своєрідного соціального і психологічного відбору є диференціація людей в
кожній соціальній і професійній групі за якістю і рівнем виконуваних
ними соціальних і професійних ролей, а також здібностями та можливостями
до просування по щаблях соціальної драбини. Це було здавна помічено, і
вузький прошарок людей, які використовують наявні у них можливості і
ресурси аби досягти вершин культурної, фінансової, політичної або іншої
соціальної ієрархії, і/або найбільш вдало і ефективно виконують функції
у своєму суспільстві, вирішують професійні задачі стали називати елітою.

Так американський соціолог, прихильник функціональних принципів
пояснення, Кінгслі Девіс в книзі „Human Society” відзначає: «Якби
обов’язки, асоційовані з різноманітними позиціями, були в рівною мірою
сприятливі для здоров’я, рівною мірою важливі для виживання соціуму і
вимагали б приблизно однакової міри обдарованості, суспільству було б
байдуже, хто і які позиції посідає, а значить і проблема соціального
розміщення практично знімалася. Проте, насправді суспільству небайдуже,
хто і на яку позицію претендує, і не тільки з причини того, що одні
позиції самі по собі привабливіші, ніж інші, але й внаслідок того, що
деякі з них вимагають неабиякої обдарованості або особливої
підготовленості, що одні більш важливі, ніж інші. Вельми істотно, далі,
і те, що властиві позиції обов’язки слід виконувати з тим більшою
старанністю, чим більш важливою є позиція. І тому невідворотно
відбувається так, що суспільство примушено мати різноманітні види
винагород, які воно могло б застосовувати як спонуки, тим або іншим
способом , диференційовано розподіляючи їх між позиціями.» [11]

Інтерес до питання ролі правителів, владців, вищих прошарків
суспільства, всіх тих, хто приймає найважливіші рішення в політичній,
економічній, ідеологічній та інших життєво важливих сферах соціального
життя, мають величезний, часом визначальний вплив на життя мільйонів
людей, закономірний і природній. Ці люди незмінно перебували у фокусі
суспільної зацікавленості, на авансцені історії і їх, природно, не
залишали поза увагою дослідники соціально-політичних процесів. Але
особливо ця зацікавленість зросла в останні десятиліття, а точніше — в
останнє десятиліття в Україні. Це пов’язано, зокрема, з тим, що на
теренах СРСР питання еліт розглядалось виключно в контексті марксистськи
орієнтованих досліджень буржуазного суспільства, з певним негативним
оціночним забарвленням. В сьогоднішніх умовах стало можливим
досліджувати не лише актуальну еліту українського суспільства, а й
еліту, яка об’єктивно існувала в зазначений вище період, хоча й її
існування як еліти не визнавалось під відомим гаслом «народ и партия
едины».

Як приклад можна розглядати нещодавні події в нашій державі, що
сколихнули все українське суспільство. Величезною мірою успіх або
невдача однієї зі сторін конфлікту — владної чи опозиційної еліти —
залежав, на мою думку, від вміння утримати (у випадку владної еліти) під
своїм контролем чи взяти під свій контроль (у випадку опозиційної еліти)
засоби масової комунікації. Оскільки відомо, що у маніпулятивній
стратегії ключовим є не наявність правди чи неправди в інформаційному
повідомленні, а певний «відтінок» цього повідомлення (спосіб подачі
об’єктивно існуючих фактів), вигідний одній зі сторін. Відверта ж
неправда є хибною і небезпечною стратегією, що підтвердив провал
кампанії владної еліти.

Питання ж ролі мас у суспільному процесі є дискусійним. У цьому
контексті можна згадати роботу Хосе Ортеги-і-Гассета «Повстання мас»
[6], де автор наголошує на, у певному розумінні, рівному взаємовпливі
мас і еліти. Слід однак, на мою думку, зважити на історичний контекст, у
якому була написана дана робота (це 1929 – 1930 роки), а також на рівень
розвитку європейського суспільства тоді і зараз. А саме: виникнення і
утвердження суспільств інформаційних, з принципово новою роллю
інформаційних засобів впливу, які на сьогодні можуть впливати не лише на
масову свідомість (як друковані ЗМІ та радіо, в часи, коли жив Гассет),
а й на підсвідомість кожного індивіда, тією чи іншою мірою включеного в
«масу», через зображення (а, як відомо, більш ніж 90% інформації, людина
із здоровою сенсорною системою, отримує через зорові рецептори).
Незмірно вища інтенсивність інформаційних потоків, зумовлює виникнення
психологічної потреби в певних орієнтирах, аби не «розчинитися» в «морі»
інформації. Тут і виникає та можливість для спеціалістів, які працюють
на певну еліту, створити цей орієнтир, певною мірою спростивши відбір
необхідної інформації.

Вплив управлінських рішень, що приймаються елітою, на долі мільйонів
людей такий, що їх якість, кваліфікація, соціальні й етичні
характеристики відчутно важливі для суспільно-політичного потенціалу
країни. Звідси — актуальність питання про те, чи є можливість впливати
на цей потенціал, підвищити якість еліти, розкрити закони еволюції і
зміни еліт у певних соціальних системах. Вирішення цих питань має як
теоретичне, так і велике практичне значення. І якщо в 50-х – 60-х роках
елітарні теорії були значною мірою відтіснені на другий план теоріями
політичного плюралізму, то в 70-ті – 90-ті роки соціологи пишуть про
своєрідний «ренесанс» елітизму [2].

Визнаними засновниками соціології еліт і її патріархами є італійські
соціологи Г. Моска і В. Парето. Саме вони сформулювали абетку доктирини
елітизму, і наступні елітаристи розвивали, переосмислювали окремі
положення, але фундаментальні основи залишились непорушними. Це —
елітарна структура суспільства як необхідність і як норматив. Саме вони
зробили еліту предметом свого дослідження, спробували дати їй дефініцію,
розкрити її структуру, закони функціонування, роль еліт в соціальній і
політичній системі, мобільність в еліту інших страт суспільства,
закономірності зміни еліт.

В наступних розділах увагу буде звернено на ключові моменти у
соціологічних теоріях двох елітистів: абсолютизація політичного фактора
у визначені еліти Г. Москою (розділ 1) та психологізм і, до певної міри,
антропологізм у теорії еліт В. Парето (розділ 2). На завершення ми
спробуємо дати порівняльний аналіз двох теорій, вказавши на їх спільні
та відмінні риси, проблеми пріоритету, розглянувши дані теорії в
контексті розвитку соціологічної думки (розділ 3).

Об’єктом даної роботи є теорії еліт італійських соціологів Вільфредо
Парето та Гаетано Моска, представлені, відповідно, у роботах „Trattato
di sociologia generale” («Загальний трактат із соціології») та „Elementi
di scienza politica” («Основи політичної науки»).

Предметом цієї курсової роботи є надзвичайно важливий аспект соціології
еліт — проблема дефініції і розуміння самого ключового поняття «еліта» і
спроба розв’язання цієї проблеми фундаторами елітології В. Парето і Г.
Моска.

Щодо актуальності проблематики, крім сказаного вище, слід відзначити
особливу важливість розгляду процесів зміни еліт саме у контексті
процесів, які мають місце на сьогодні в Україні. Адже стрімкість зміни
складу владної політичної еліти (а, власне, до певної міри, і якісного
її наповнення) в сучасній Україні не має аналогів в новітній історії (я
маю на увазі другу половину ХХ – початок ХХІ століть). Аналіз цих
процесів, поза сумнівом, має проводитись із врахуванням здобутків
сучасної політичної соціології, теорій соціальної структури суспільства,
однак, важливість витоків у розгляді будь-якої проблеми є незаперечним.
Крім того, на моє глибоке переконання, базові принципи зміни і
формування еліт окреслені двома теоретиками, з деякими зауваженнями,
актуальні й імплікативні до цього часу.

РОЗДІЛ 1

Концепція еліти («правлячого класу») як суб’єкта суспільно-політичного
процесу була сформульована Г. Москою у книзі «Основи
політичної науки», що вийшла у 1896 р. й одержала широку популярність
після другого переробленого й розширеного видання у 1923 р. Але особливо
зросла популярність Моски після перекладу його книги англійською мовою
під назвою «Правлячий клас» (“The Ruling Class”). Звернемося до цієї
книги — класики елітології.

Вихідний пункт концепції Моски — розподіл суспільства на пануючу
меншість й політично залежну більшість (масу). Ось як формулює Моска
своє кредо: «Одне стає очевидним навіть при найповерхневішому розгляді .
У всіх суспільствах, починаючи з тих, що ледь наближаються до
цивілізації й закінчуючи сучасними передовими й потужними суспільствами,
завжди виникають два класи людей — клас, що править, і клас, яким
правлять. Перший клас, завжди менш чисельний, виконує всі політичні
функції, монополізує владу, у той час як інший, більш чисельний клас,
управляється і контролюється першим, причому в такий спосіб, який
забезпечує функціонування політичного організму… У реальному житті ми
всі визнаємо існування цього правлячого (або політичного) класу»[4]. Цю
цитату наводить більшість дослідників елітаризму як «класичне»
формулювання основ теорії політичної еліти.

Але оскільки керування суспільними справами завжди «перебуває в руках
меншості впливових людей», з якими свідомо або несвідомо рахується
більшість, Моска ставить під сумнів сам термін «демократія»: «Те, що
Аристотель називав демократією, було просто аристократією для досить
великого числа членів суспільства». Він вважає демократію камуфляжем
тієї ж влади меншості, плутократичною демократією, визнаючи, що саме у
спростуванні демократичної теорії «полягає в основному завдання даної
роботи»[4].

Причому влада меншості над більшістю в тій або іншій мірі
легітимізується, тобто здійснюється за згодою більшості (інакше ситуація
була б зворотною, тобто більшість управляла б меншістю). Як же пояснити
цей феномен? Насамперед, це пов’язано з тим, що правляча меншість завжди
є організованою меншістю — у будь-якому разі, у порівнянні з
неорганізованою масою («суверенна влада організованої меншості над
неорганізованою більшістю неминуча. Влада кожної меншості неподоланна
для будь-якого представника більшості, який протистоїть тотальності
організованої меншості»). Однак є й ще одна обставина, що легітимізує цю
владу меншості: «Вона так зазвичай сформована, що складові її —
індивіди, які відрізняються від маси керованих якостями, що забезпечують
їм матеріальну, інтелектуальну і навіть моральну перевагу… Іншими
словами, представники правлячої меншості незмінно володіють якостями,
реальними або уявними, які глибоко шануються у суспільстві, в якому вони
живуть»[4]. (Це — обґрунтування ціннісного підходу до еліти, яке у
майбутньому будуть заперечувати прихильники функціонального підходу).

Більш переконлива теза Моски не про «моральну перевагу» владців і не про
«військову доблесть» їх (на чому він наполягає стосовно ранніх стадій
розвитку суспільства, але це має важливе значення й у суспільствах, що
відрізняються високим рівнем цивілізації), а про зв’язок управлінської
меншості з багатством: «Домінуючою рисою правлячого класу стало більшою
мірою багатство, ніж військова доблесть; правлячі скоріше багаті, ніж
хоробрі». І далі: «У суспільстві, що досягло певної стадії зрілості, де
особиста влада стримується владою суспільною, владці, як правило,
багатші, а бути багатим — значить бути могутнім. І дійсно, коли боротьба
із броньованим кулаком заборонена, у той час як боротьба фунтів і пенсів
дозволяється, кращі пости незмінно дістаються тим, хто краще
забезпечений коштами»[4]. За Москою, зв’язок тут двосторонній: багатство
створює політичну владу, так само, як політична влада створює багатство.

Тим не менше Моска, на відміну від К. Маркса, стверджував, що
фундаментом суспільного розвитку служить не економіка, а політика.
Правлячий або політичний клас концентрує керівництво політичним життям у
своїх руках, тому що поєднує індивідів, що володіють «політичною
свідомістю» і впливом. З переходом від однієї історичної епохи до іншої
змінюється склад правлячого класу, його структура, вимоги до його
членів, але як такий цей клас завжди існує, більше того, він визначає
історичний процес. А раз так, то завдання політичної науки полягає у
дослідженні умов існування політичного класу, утримання ним влади,
взаємин з масами. Моска розрізняє автократичний і ліберальний принципи
організованої меншості залежно від характеру політичної ситуації й
критикує концепції народного суверенітету й представницького правління.
На питання про те, який тип політичної організації є кращим, Моска
відповідає: «Той, який дає всім елементам, що володіють якою-небудь
політичною цінністю (тобто еліті. — І. О.), можливість розвиватися,
піддаватися взаємному контролю й дотримуватись принципу індивідуальної
відповідальності»[17]. Владу еліти він ставить у залежність від того, у
якою мірою якості її членів відповідають потребам епохи; правляча
меншість рекрутується різними способами, але головним критерієм є
здібності, бажані для політичного керування в певну епоху. Найважливішим
завданням політології Моска вважав аналіз складу, організації правлячого
класу. Зміни в структурі суспільства, на його думку, можна підсумувати
змінами в складі еліти. Італійський соціолог Е. Альбертоні відзначає, що
для Моски політичний клас — не сила, що грубо панує над масою, але та
організована меншість, що володіє «моральною перевагою над пасивною
більшістю» (Albertoni E., 1974, цит. за 4), і тому її влада
«виправдана». Оцінювати даний тезис Моски я не маю наміру в цій роботі,
оскільки її метою не є критичний аналіз тверджень автора на предмет
релевантності (в даному разі — поняттю «моральності»). На загальних
моментах подібної критики я зупинюся нижче в розділі 3 та у висновках.

За Москою, правляча меншість завжди більш-менш консолідується, має
тенденцію перетворитися в закритий клас. «Всі правлячі класи прагнуть
стати спадкоємними, якщо не за законом, то фактично»[4]. У цій фразі —
велика частина істини, пов’язаної з елітами різних політичних систем —
від східної деспотії до партноменклатури «реального соціалізму»[2].
Втім, Моска справедливо відзначає тенденцію переходу від більше закритих
правлячих класів до менш закритих, від спадкоємних привілейованих каст,
де еліта або, як воліє писати Моска, правлячий клас явно обмежений
числом сімейств, і народження є єдиним критерієм приналежності до нього,
— до більш відкритого суспільства, де, зокрема, освіта відкриває шлях до
урядових постів. Однак і тут панівний клас виявляє тенденцію
монополізувати навчання (здається, що було б точніше звузити це
положення до монополізації саме елітного навчання), й «тим самим аж ніяк
не усувається та особлива перевага для певних індивідів, яку французи
називали перевагою роisitions deja вже зайнятого становища»[4].

Для Моски певний приплив в еліту нових людей — ґарантія здоров’я
суспільства. Втім, Моска зазначає, що це тільки за умови переваги
стабілізуючої суспільство консервативної тенденції, збереження
наступності й відновлення еліт за рахунок кращих вихідців з мас. Таким
чином, Москі явно ближче концепція трансформації, а не зміни еліт.

Можна дорікнути вченому у приниженні ролі народних мас в історії, у
нігілістичному ставленні до демократії (хоч це не зовсім так: у своїх
останніх роботах його ставлення до демократії трохи змінюється, про що
мова йтиме нижче). Моска відзначив дві тенденції у правлячому класі —
аристократичну й демократичну. Перша веде до окостенілості, відсутності
мобільності в еліту й до виродження суспільства (що особливо
підкреслював Парето), друга має місце головним чином у періоди
соціальних змін, коли відбувається поповнення правлячого класу найбільш
динамічними й здібними представниками соціальних низів.

Завершуючи огляд поглядів Моски, відзначимо, що для нього правління
еліти — ідея, за допомогою якої правляча меншість прагне виправдати свою
владу, намагається переконати більшість у її легітимності.

Розділ 2

Іншим засновником елітології вважається Вільфредо Парето — один з
найвизначніших представників позитивістської соціології кінця XIX —
початку XX століття, який заявляв, що його ціль створити «винятково
експериментальну соціологію», подібно хімії й фізиці; він сприяв
широкому проникненню в соціологію математичних і статистичних методів
дослідження. На творчість Парето вплинули, з одного боку, ліберальні
установки позитивістів Кона, Д. Міля, з іншого боку — індивідуалістичні
й «аристократичні» установки Ніцше. Суспільство Парето розглядав як
цілісність, а його частини — як функціональні елементи цілого
(відзначимо, що провідний соціолог школи американського структурного
функціоналізму Т. Парсонс вважав його одним з попередників
функціональної теорії). Парето виходить із того, що фундаментальним
соціальним законом є закон «соціальної гетерогенності», внутрішньої
диференційованості, серцевиною якого є протиставлення маси керованих
індивідів невеликому числу керуючих, яких він і називає елітою.
Соціальна система, за Парето, прагне до рівноваги, причому ця рівновага
не статична, а динамічна, і динаміка соціальної структури ініціюється й
навіть детермінуєтся елітою — правлячими меншістю.

Вичленовування еліти — вихідний пункт соціального аналізу Парето: «Не
згадуючи про виключення, нечисельні і недовговічні, усюди ми маємо
обмежений чисельно правлячий клас, що втримується у влади частково за
допомогою сили, частково за згодою керованого класу, більше
численного»[14].

Для виявлення того, хто може бути віднесений до еліти, Парето пропонує
статистичний метод: «Припустимо, що у всіх областях людської діяльності
індивідові дається індекс, що є ніби оцінкою його здатностей, подібно
тому, як ставлять оцінки на екзаменах з різних предметів у школі. Дамо,
наприклад, тому, хто довершено робить свою справу, індекс 10. А тому,
чиї успіхи зводяться тільки до наявності єдиного клієнта, — індекс 1,
так, щоб можна було поставити 0 кретинові. Тому, хто зумів заробити
мільйони (неважливо, чесним або безчесним шляхом), ми поставимо 10;
людині, що заробляє тисячі франків, — бал 6, тим, хто ледь уник будинку
для бідних — 1, залишивши 0 тим, хто туди потрапив… Сукупність людей,
кожний з яких одержав у своїй сфері діяльності найвищу оцінку, назвемо
елітою. Для мети, яку ми ставимо, підійшла б будь-яка інша назва або
навіть проста буква алфавіту»[14].

Отже, багаті утворять вершину соціальної піраміди, бідні — її підніжжя.
Втім, класифікувати суспільство можна, на думку Парето, і за іншими
чинниками, приміром, за здібностями у будь-якій області діяльності:
«Дамо, наприклад, найвидатнішому юристові бал 10; тому, хто не роздобув
жодного клієнта — 1, резервуючи 0 для ідіота. Спритному шахраєві, що
обманює людей і не попадається під кримінальний кодекс, ми поставимо 8,
9 або 10 залежно від числа роззяв, яких він заманив у свої мережі, або
кількості грошей, які він у них виманив. Злиденному дрібному шахраєві,
що краде столові предмети в трактирника до того ж схопленому за шкірку
жандармами, ми поставимо 1… Шахістам можна присвоювати більш точні
індекси, ґрунтуючись на кількості і якості виграних партій. І так далі
для всіх сфер діяльності… »[14]. Таким чином, підхід Парето
нейтральний у ціннісному відношенні, у його розумінні в еліти не слід
шукати моральний або метафізичний зміст, а лише спробу об’єктивного
осягнення соціальної диференціації. Еліту становлять ті, хто виявляється
нагорі в реальній боротьбі за існування.

Графіки ієрархічного розподілу людей за різними показниками (авторитет,
уміння, освіта) будуть частково збігатися із графіком розподілу
багатства, і все-таки останній виявляється «осьовим». Неминучість
розподілу суспільства на еліту й масу Парето виводив з нерівності
індивідуальних здатностей людей, що виявляється у всіх сферах
соціального життя. Індивіди, що володіють більшим впливом, багатством,
утворюють «вищу страту суспільства, еліту». До неї Парето відносить
насамперед комерційну, політичну, військову, релігійну верхівку. Причому
не має сенсу ставити питання про те, справжня або не справжня еліта й чи
має вона право на дану назву, це еліта де-факто.

Як бачимо, це гранично широке трактування еліти. Але ми зустрічаємо у
Парето й розуміння еліти у вузькому змісті. Це та частина еліти, що
відіграє визначальну роль у політиці, будучи правлячою елітою (тобто
элита у вузькому змісті слова виявляється аналогом політичного класу Г.
Моски). Отже, не всі члени еліти входять в еліту у вузькому змісті
слова, тобто у правлячу еліту, деякі з них утворюють неправлячу еліту.
Так, видатні вчені входять в еліту, але не чинять значного впливу на
уряд. Соціальна структура, за Парето, здобуває наступний вигляд: вищий
шар — еліта, що розділяється на правлячу й неправлячу, і нижній шар —
маса.

Матеріальні й духовні цінності розподіляються в суспільстві найвищою
мірою нерівномірно, а особливо влада, багатства, почесті. «Нерівність у
розподілі багатства, очевидно, залежить набагато більше від самої
природи людини, ніж від економічної організації суспільства»[14];
нерівний розподіл багатства є неточним відбиттям соціальної
гетерогенності, тобто нерівного розподілу євгенічних властивостей,
оскільки адекватній відповідності перешкоджають соціальні перегородки
(однак, Парето при цьому не додає, що в них у першу чергу зацікавлена
саме еліта. — І. О.). Зазначена нерівномірність пов’язана з тим, що
меншість керує більшістю, вдаючись до сили й хитрості, причому прагне
легітимувати свою владу, навіюючи керованим, що вона виражає інтереси
суспільства, що обов’язок маси — підкорятися еліті.

Для пояснення соціальної динаміки Парето формулює свою відому теорію
«циркуляції элит»: соціальна система прагне до рівноваги й при виході її
з рівноваги із часом повертається до неї; процес коливання системи й
приходу її до «нормального стану» рівноваги утворюють соціальний цикл;
цикл залежить від характеру циркуляції еліт. Парето прагне представити
історичний процес у вигляді вічної циркуляції основних типів еліт. Схема
цієї циркуляції має мало спільного з історичним підходом до суспільного
розвитку, досить спекулятивна у своїх претензіях на універсальність:
«Еліти виникають із нижчих шарів суспільства й у ході боротьби
піднімаються у вищі, там розквітають і зрештою вироджуються, знищуються
й зникають… Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії».
Історія для Парето — це історія наступності привілейованих меншостей,
які формуються, борються, досягають влади, насолоджуються владою,
занепадають, замінюються іншими привілейованими меншостями.

Чому відбувається зміна еліт, а їхнє панування, як правило, хитливе й
нетривале? По-перше, тому, що багато аристократій є переважно
військовими (у всякому разі такими, що спираються на військову силу), і
вони винищуються у нескінченних війнах. А найголовніше, через кілька
поколінь аристократія стає зніженою, губить життєстійкість і рішучість у
використанні сили. Якості, що забезпечують еліті панування, змінюються в
ході циклу соціального розвитку; звідси змінюються й типи еліт, а
історія виявляється «цвинтарем аристократії».

За Парето, існує два головних типи еліт, які послідовно змінюють одна
одну. Перший тип — «леви» (Парето, як бачимо, використає термінологію
Макіавелли), для них характерний крайній консерватизм, грубі, «силові»
методи правління. Другий тип — «лиси», майстри обману, політичних
комбінацій, інтриг. Стабільна політична система характеризується
перевагою еліти «левів». Натомість, нестійкість стану політичної системи
вимагає прагматично мислячих енергійних діячів, новаторів, комбінаторів.
Кожній еліті властивий один із двох основних методів керування: еліті
«лисів» — маніпулятивний, що включає компроміси, соціальну демагогію, і
еліті «левів» — метод грубого придушення. Постійна зміна однієї еліти
іншою є результатом того, що кожний тип еліт має певні переваги, які,
однак, із часом перестають відповідати потребам управління суспільством.
Тому збереження рівноваги соціальної системи вимагає постійного процесу
заміни однієї еліти іншою в міру того, як перед елітами виникають інші,
загалом повторювані ситуації. Суспільство, де переважає еліта «левів»,
являє собою суспільство ретроградів, воно нерухоме, «застійне».
Натомість, еліта «лисів» динамічна. Представники першої люблять спокій,
вкладають свої капітали в ренту, представники другої витягають прибуток
з будь-яких коливань ринкової кон’юнктури. Механізм соціальної рівноваги
функціонує нормально, коли забезпечений, відповідно до вимог ситуації,
пропорційний приплив в еліту людей першої й другої орієнтації. А
припинення циркуляції призводить до виродження пануючої еліти,
революційного ламання системи, виділення нової еліти з перевагою в ній
елементів з якостями «лисів», які із часом вироджуються в «левів»,
прихильників твердої реакції, і відповідний «цикл» повторюється знову.

При цьому, попереджав Парето, не слід змішувати силу еліти з
насильством, що часто є супутником слабкості. «Поки французькі правлячі
класи наприкінці XVIII століття займалися розвитком своєї «чутливості»,
заточувався ніж гільйотини». Революції, за Парето, всього-лише зміна й
боротьба еліт: правлячої еліти й потенційної еліти (контреліти), яка,
щоправда, маскується тим, що говорить нібито від імені народу, але це
лише обман для непосвячених. Парето відзначає, що вища й нижча страти
(еліта й маси) неоднорідні. У нижчій є люди, які володіють здатностями
до керування суспільством. В еліті ж постійно накопичуються елементи, що
не володіють якостями, необхідними для керування, і вдаються до
насильства, терору. «Аристократія переживає не лише кількісний, але і
якісний занепад». Разом з тим історія — не тільки «цвинтар
аристократії», але й наступність аристократії. «Правлячий клас
поповнюється родинами, які походять з нижчих класів»[14]. Еліта,
борючись з контрелітою, може використати один із двох способів (або
обидва відразу): або знищити її, або абсорбувати, причому останній
спосіб — не тільки більш гуманний, але й найбільш ефективний, оскільки
дає можливість уникнути революцій.

Варто сказати, що англійська еліта досягла, мабуть, найбільшого успіху
в абсорбції потенційних контреліт: кілька століть вона тримає відкритими
(або краще сказати, привідкритими) двері для найбільш мобільних
представників непривілейованих класів. Значно нижча соціальна
мобільність в еліту в Іспанії, Португалії, країнах Латинської Америки.
Будь-якому суспільству загрожує нестабільність. Закритість еліт рано чи
пізно призводить до старіння суспільства і його занепаду.

Цікавий аналіз Парето нелогічних (алогічних) вчинків людей, коли
об’єктивна послідовність подій, вчинених людьми, не відповідає їхнім
суб’єктивним намірам. Відомий французький соціолог і політолог Р. Арон,
ілюструючи думку Парето, пише: «Так, революціонери-більшовики скажуть,
що вони хочуть взяти владу, щоб забезпечити волю народу. Зробивши
насильницьким шляхом революцію, вони самим непереборним ходом речей
втягуються у встановлення авторитарного режиму»[1].

Демократичні режими Парето називав плутодемократичними, вважаючи їхньою
владою еліти «лисів», що надають перевагу хитрості і спритністі, ніж
голому насильству, й підтримуючи свою владу пропагандою й політичними
комбінаціями, маневруванням.

У своїй фундаментальній праці «Соціалістичні системи» Парето
погоджується з Марксом у тому, що класова боротьба — найважливіше явище
світової історії, але стверджує, що невірно думати, ніби класова
боротьба породжується економічними причинами, що випливають із відносин
власності на засоби виробництва. Він вважає, що боротьба за політичну
владу може бути першопричиною як зіткнення еліти й мас, так і
суперництва правлячої й неправлячої еліт. Наслідком класової боротьби в
сучасну епоху буде не встановлення диктатури пролетаріату, як
стверджував Маркс, а панування тих, хто виступає від імені пролетаріату,
тобто знов-таки привілейованої еліти (подібну думку сформулював у свій
час М. Бакунин. Відзначимо, між іншим, що першою дружиною В. Парето була
Олександра Михайлівна Бакунина). «У наш час соціалісти відмінно
засвоїли, що революції кінця XVIII століття просто привели до влади
буржуазію на місце колишньої еліти… але вони щиро вважають, начебто
нова еліта політиків буде міцніше тримати свої обіцянки, ніж ті, які
змінювали один одного дотепер. Втім, всі революціонери послідовно
проголошують, що минулі революції зрештою закінчувалися тільки
обдурюванням народу, що справжньою стане та революція, яку готують вони.
«Всі рухи , що відбувалися дотепер, — говориться в «Маніфесті
Комуністичної партії» були рухами меншості або відбувалися в інтересах
меншостей. Пролетарський рух є самостійний рух величезної більшості в
інтересах величезної більшості». На жаль, ця справжня революція, що
повинна принести людям безхмарне щастя, є лише оманливим міражем, що
ніколи не стає реальністю. Вона схожа на золотий вік, про який мріяли
тисячоліттями». Що ж, можна поздоровити Парето майже через сторіччя за
його прозорливість.

РОЗДІЛ 3

Порівняємо погляди Моски й Парето. Ми переконалися в тому, що вони
досить близькі. Обидва автори започаткували новий підхід в соціальній
науці. Моска розвинув модель історичних структур влади, яка вийшла за
межі і заперечила традиційну Аристотелеву класифікацію форм врядування.
Не має значення, що записано в конституції, наголошує Моска, але
меншість завжди буде керувати більшістю. Демократія і народний
суверенітет розвінчуються як прості міфи. Але концепт «політичного
класу» також змінює собою Марксове поняття економічного класу, і
політика більше не є просто «концентрованою економікою» , але головною
точкою опори у владарюванні. Саме в правлячому класі знаходять свій
вираз передові соціальні сили певної епохи. За умови, що жодна з
важливих частин суспільства не утискається і не позбавляється можливості
вираження, правлячий клас — еліта — буде існувати надалі або буде
змінена іншою, більш чутливою до суспільних потреб. Отже, теорія Моски
не така вже й антидемократична, як видається на перший погляд. Все ж,
Моска наполягає, що змагання за владу відбувається не між більшістю і
меншістю, а між різними елітами.

Що визначає успіх або невдачу правлячого класу ? Це питання було дуже
суперечливим для Моски. Бажаючи залишитись в межах історичного наукового
знання, він не міг полишити спроби вирішити проблему уможливлення
домінування влади з одночасною її відповідністю вимогам часу. Емпіричну
і нормативну складову в роботі Моски розділити не так легко.

Парето, також, був націлений на створення системи, за допомогою якої
можна було б виявити закони суспільних змін і стабільності. Однак, на
відміну від Моски, який не міг уникнути своєї схильності до «ідеального»
балансу, Парето — соціолог з математичним способом мислення — залишався
незворушеним суворими, навіть цинічними, результатами своїх досліджень.
Парадокс, але Моска, зі своєю нормативною ностальгією, виглядає більш
«включеним» спостерігачем; його велике небажання — або неспроможність —
поставити власні думки і спостереження в межі послідовної системи
посилює відчуття «включеності». «Науковий конструкт» Парето,
демонстративний емпірицизм, не позбавляє, однак, від підозри, що вплив
його власних життєвих цінностей в даному разі є меншим, ніж у Моски.
Фактично, теорія Парето лише більш сповнена «самозахисту», ніж відкрите
висловлення тих же цінностей Москою.

Що ж це за цінності ? Обидва автори реагували на загальні наслідки
індустріальної революції, однак, у своєму, специфічно італійському
контексті. Їх країна знаходилась на периферії світового капіталізму. Цей
факт може добре пояснити тенденцію відходу від розгляду політичних і
соціальних наслідків загального рівня й зосередження на актуальних на
той момент ідеологіях. Обидва автори боролися «на два фронти»: проти
західної демократії і марксистського соціалізму — що є, на їх думку,
поняттями досить близькими. Будучи прихильниками невтручання в
економіку, вільної гри економічних сил, вони висловлювали недовіру
позаекономічній інтервенції, яка походить або від уряду, або від
потужних «посередницьких об’єднань» (бізнесових або профспілкових груп
тиску і партій).

Така негативна реакція до змін могла б легко привести до консервативної
позиції. Однак неприйняття пішло далі: Парето і Моска прийшли не до
консерватизму, але до контрреволюційності, якщо розуміти останнє як
форму революційності — рух, прямо протилежний успішному на даний момент
рухові. Її революційний характер пояснюється також тим фактом, що
контрреволюція виникає як результат конфліктної напруги. Контрреволюція
вчиться на помилках революції, викриваючи її ілюзії і замінюючи їх
прагматизмом.

Але й при житті обох засновників соціології еліт, і нині, у середовищі
їхніх послідовників, триває суперечка про пріоритет. Деякі автори
відносять цю суперечку до курйозів, подібно суперечки Бобчинського й
Добчинського про те, хто першим сказав «е», інші ставляться до неї більш
серйозно. Р. Арон виклав суть цієї суперечки в такий спосіб: « Чи
використав Парето ідеї Моски більшою мірою, ніж вимагала пристойність,
посилаючись на нього трохи менше, ніж вимагала справедливість»[1].
Моска почав розробку своєї теорії правлячої еліти (у книзі «Теорія
управління й парламентське правління», Турін 1884 р.) раніше на
десятиліття від основних праць Парето з цієї проблематики. Причому
Парето відмовився визнати вимогу Моски підтвердити його пріоритет,
посилаючись на «банальність» положень Моски, викладених раніше Берком,
Теном й іншими політичними мислителями.

Поряд з подібністю вихідних положень Парето й Моски можна відзначити і
їхні розходження. Якщо Парето наголошував на заміні одного типу еліт
іншим, то Моска підкреслював поступове проникнення в еліту «кращих»
представників маси. Якщо Моска абсолютизиує дію політичного фактору, то
Парето пояснює динаміку еліт багато в чому психологічно: еліта панує над
масою, насаджуючи політичну міфологію, сама ж вона піднімається над
повсякденною свідомістю. Для Моски еліта — політичний клас, у Парето
розуміння еліти ширше, воно більш антропологічне.

Певні сторони концепції Парето критикувались такими великими сучасними
соціологами, як Р. Арон, Т. Боттомор та ін. Р. Арон писав, що його
теорії перевантажені ціннісними судженнями. Найвизначніший англійський
елітолог Т. Боттомор писав про те, що з робіт Парето не ясно, чи
відноситься поняття «циркуляція еліт» до процесу динаміки нееліт в еліти
або ж до заміни однієї еліти іншою. Дійсно, обидві інтерпретації
присутні у Парето, і він часто пише про те, що найбільш здатні
індивідууми рекрутуються з нижчої страти у вищу, а окремі елементи еліти
деградують, опускаючись на дно суспільства. Але і той, і інший елітологи
вільні від недооцінки внеску Парето в теорію соціології еліт.

Коли кажуть «Моска», часто додають: «і Парето». Такий тісний зв’язок,
однак, не завжди вірним; немає сумнівів, що Парето є більш відомим з
двох теоретиків. Іронія в тому, що коли останнього згадують поряд з
першим, розглядають предмет, який якщо і не є найменш важливим в роботі
Парето, то напевно не є найголовнішим і єдиним, а є лише однією з
чотирьох змінних, і згадується в останню чергу: коли мова йде про еліту,
Моска і Парето зазвичай опиняються разом, так само як на початковому
етапі революції 1917 року в Росії, одночасно говорили про Леніна і
Троцького.

Часто така комбінація додає ваги кожному. Але не у випадку Моски і
Парето: обидва втратили від цього. Відомість Парето сьогодні базується
не на його методології і навіть не на основній концептуальній праці, що
заповнила майже три з чотирьох томів англійської версії Trattato. Ні,
«тривалий інтерес до Парето, так само як і до Моски… зумовлений їх
вкладом у розуміння того, що, за Парето, ми відносимо до вивчення еліт»
[10]. Особливо в Сполучених Штатах, Парето «став відомим серед
соціальних науковців як автор теорії еліт…» [16]. Nomen est omen:
Москова назва домінуючої меншості виявилась менш вдалою: «Успіх Парето,
на нашу думку, зумовлений більш вмілим або вдалим вибором слова elite.
Моска… використовував вираз classe politica… доля першого терміну була
кращою і, таким чином, зумовила репутацію автора» (Renzo Sereno “The
Anti-Aristotelianism of Gaetano Mosca and Its Fate”, citing [13]).
Можна, однак, заперечити, що саме краща репутація Парето зумовила
поширення терміну «еліта», а не навпаки. Обидві точки зору мають право
на існування.

Fritz Morstein Marx зазначає : «Теорія, відома сьогодні як теорія еліт,
є нічим більшим, ніж теорія Моски, з деякими елементами, на яких
зроблено більший акцент, з деякими частинами — більш розширеними, і зі
зміненим ім’ям автора. Цей автор уже не Моска. Він — Вільфредо Парето.»
[9]

Таким чином, інтелектуальна спільність завдала шкоди обом авторам: Моска
втратив авторське право на свою ідею, в той час як Парето відчув удар по
своїй моральній репутації і приниження власного статусу теоретика еліт.

Все ж, неважко довести, що два автори різняться, як у підходах, так і в
остаточних висновках: «Головна схема теорій Моска і Парето може бути
одною: в обох випадках вони передбачають аристократичну витонченість і
недовіру до масової демократії. Водночас форма їх робіт й методологічні
передумови в їх основі різко відрізняються, і ці відмінності, незважаючи
на найбільш курйозні «накладки» і внутрішні суперечності, допомагають
пояснити остаточне розходження, яке поставило Парето з одного боку
головного політичного поділу, а Моску — з іншого».[13]

ВИСНОВКИ

Ця робота розглядає двох авторів; обидва були італійцями, обидва жили у
період між затишшям Вікторанської епохи і двадцятим століттям —
століттям фашизму і тоталітаризму. Старший з двох, Вільфредо Парето
(1848 – 1923), дожив до початків режиму Беніто Муссоліні; Гаетано Моска
(1858 – 1941) майже пережив цей режим, доживаючи останні роки в тихій
опозиції до диктатора.

Гаетано Моска в своїй важливій роботі “Elementi di scienza роlitica”,
опублікованій англійською під назвою «Правлячий клас», різко реагував на
соціалістичні теорії , що ставали все більш популярними. Його аргумент
може бути підсумований в двох основних постулатах:

Людські суспільства не можуть функціонувати без політичної організації.

Політична організація неминуче веде до нерівності в розподілі влади.

Виходячи з цих постулатів, Моска прийшов до висновку, що завжди буде
два класи людей: «Клас тих, хто управляє, і клас тих, ким
управляють»[4]. Більше того, оскільки більшість людей егоїсти, то
правлячий клас буде також і привілейованим в економічних відносинах.

Згідно Моски, правлячий клас — це завжди меншість населення. Вона
підтримує себе декількома способами. Перш за все, цей клас завжди добре
організований і, таким чином, користується великими перевагами в
порівнянні з неорганізованою більшістю. По-друге, більшість правлячих
класів, до деякої міри, «відсмоктує» потенційних керівників нижчих
класів, приймаючи найталановитіших його членів до своїх лав. По-третє,
за допомогою того, що Моска називав «політичними формулами» [17] або
теоріями, реабілітуючими соціальну нерівність, маси підводяться до
прийняття своєї долі як справедливої і, звичайно, неминучої. Нарешті,
звичка примушує величезну більшість представників нижчого класу йти
щодня на свою роботу, навіть не ставлячи питання про справедливість або
неминучість їх становища в суспільстві. Коротше, хоча правлячий клас і
складає тільки меншість, а у великих суспільствах — дуже незначну,
багато чинників укріплюють і стабілізують його переваги.

В одній із своїх найцікавіших і проникливих робіт Моска критикував
теорію марксистську як безнадійно утопічну і нереалістичну в її баченні
безкласового суспільства. В книзі, написаній більш ніж за два
десятиріччя до російської революції, Моска передрікав, що, якщо
комуністи коли-небудь прийдуть до влади і якщо вони знищать приватну
власність, все одно їх комуністичне або колективістське суспільство
потребуватиме урядовців, які і сформують новий правлячий клас [17].

Мабуть, найбільшу увагу в паретівській соціологічній системі привертає
теорія еліт, що послужила відправним пунктом для численних досліджень
механізмів влади з різних теоретичних позицій. Ця теорія, взята в
контексті всіх його теоретичних переконань, дає підстави вважати її
автора провісником політичних режимів фашистського типу. Бажаючи того чи
ні, Парето відобразив в своїх працях кризові тенденції суспільного життя
Західної Європи, розвиток яких призвів до фашизму. Концентрація уваги на
проблемах політичної боротьби, ідея біологічного відбору правлячої
еліти, обґрунтовування застосування грубої сили, що зневажає законність,
критика раціоналістичного підходу до політики, підкреслення значення
ірраціональних сліпих емоцій — все це перекликається з ідеями, що лягли
в основу робіт офіційних фашистських теоретиків.

Соціологи більш лівих політичних поглядів різко критикували Парето за
політичний макіавеллізм, фашизм, несучасний спосіб мислення. Е. Богардус
і Ф. Хауз писали, що основні ідеї Парето набагато раніше і краще
виражені Дарвіном, Джеймсом і Самнером [8]. Проте присвячені Парето
монографії, написані Хендерсоном, Хомансом і Куртісом і перш за все
Парсонсом, відкидають подібну критику. Глава школи структурного
функционалізму вважав Парето одним з найвидатніших майстрів соціальних
наук, заявивши, що в «Трактаті..» немає нічого істотного, на
методологічному і теоретичному рівні, що… має бути відкинуте» [15].

Якщо два автори розглядаються в одній роботі, вони або мають єдиний
інтелектуальний здобуток або потребують вивчення на контрастах. Моска і
Парето відповідають обом вимогам. Вони мають багато спільного, але й
різняться в фундаментальних аспектах. Це й може стати поясненням їх
неприйняття один одним: їх диспут має всі характеристики сімейної
сварки.

Москова недосконалість (а, по суті, відсутність) методології і його
наївна віра в писані «факти», паретівський «біологічний матеріалізм» і
психологія ірраціональних впливів, так само як їх спільна
амбівалентність, як ознака контрреволюційного світогляду, світогляду, що
поєднує ретроградність і футуризм [13] — все це зробило Моску і Парето
назавжди суперечливими постатями. Але якщо вони й помилялися, це були
помилки великих умів, з яких можна навчитись більше, ніж з коректних
результатів, досягнутих теоретиками меншого масштабу.

Використані джерела

Арон Р. Этапы развития социологической мысли. М., 1993.

Ашин Г. К. и др. Основы политической элитологии. — М., 1999.

Владимиров А. В. Итальянская школа политической социологии. // Социол.
исслед. 1976. № 4.

Главы из книги «Основы политической науки»// Социс. 1994 № 10, 12; 1995
№ 4, 5, 8.

История социологии в Западной Европе и США. М., 2001.

Ортега-і-Гассет Х. Бунт мас// Ортега-і-Гассет Х. Вибрані твори. — К.,
1994.

Эфиров С. А. Итальянская буржуазная философия XX века. М., 1968.

Coser L. A. Masters of sociological thought. N.Y., 1971.

Fritz Morstein Marx. The Bureaucratic State — Some Remarks on Mosca’s
Ruling Class. N.Y., 1939.

Joseph A. Schumpeter, “Vilfredo Pareto” in Ten Great Economists: From
Marx to Keynes. N.Y., 1951.

Kingsley Davis and Wilbert Moore with a response by Melvin Tumin, “Some
Principles of Stratification” // Seeing Ourselves: Classic,
Contemporary and Cross-cultural Readings in Sociology. – 1992. – P.
169-178.

Lenski G. Power and Privilege. A Theory of Social Stratification. N.Y.,
St.Louis, San Francisco, Toronto, L., Sydney: McGraw-Hill Book Company,
1966.

Meisel J. H. Pareto & Mosca. N. Y., 1965.

Pareto V. Mind and Society. N. Y., 1935.

Parsons T. The structure of social action. N.Y., 1961.

Runciman W. G. Social Science and Political Theory. Cambridge: Cambridge
University Press, 1963.

The Ruling Class. N. Y., 1939.

Слово „еліта” походить від франц. elite — краще, добірне, від лат.
eligo — вибираю.

Тут я маю на увазі не лише соціум географічної Європи, а всі
суспільства, включені в «західний» контекст, як-то США, Канада і под.
Проблема «європейськості» зараз великою мірою актуалізувалась в
контексті розширення Євросоюзу. Згадаймо, наприклад, Туреччину.

В даному разі я дотримуюсь точки зору Парето про існування кількох
паралельних еліт в межах одного суспільства. Ба навіть ряду (найчастіше
2-х) еліт політичних, одна з яких, як уже зазначалось, є владною, а інша
— опозиційною (яка теж є політичною, оскільки тією чи іншою мірою
володіє владними важелями).

До представників першого покоління елітологів, творчість яких припадає
на кінець ХІХ — першу чверть ХХ століття, належать також французький
політолог Ж. Сорель, видатний класик соціології німець М. Вебер,
знаменитий автстрійський психіатр, психолог, культуролог З. Фройд.

Цікавим є факт про те, що ще один патріарх елітаризму — Роберт Міхельс
— за національністю німець, уроженець Німеччини, переїхав до Італії, де
отримав професорську кафедру і прийняв італійське громадянство (його
називали в Італії Роберто Міхельс).

Слід зазначити, що поняття «елітолог» ширше, ніж «елітарист»: воно
включає і тих соціологів, які, визнаючи особливу роль еліт у
суспільно-політичному процесі не вважають елітарну структуру суспільства
необхідною і бажаною, але, більше того, такою, що суперечить демократії.

Англійський переклад: Bongiorno & Livingston: The mind and society (4
vol. London, 1937).

Англійський переклад: The Ruling Class.

Зміна, одначе, прогнозована багатьма експертами, навіть з вказанням
ключових осіб майбутньої еліти. Див. наприклад: Кость Бондаренко Система
БЮТ.— К., 2004 (нарис був явно написаний в контексті «інтелектуальної»
антипропаганди, однак, «гравці» все одно залишаються тими ж).

Звернемо увагу на цю думку, якій звичайно не надають значення й у якій,
може бути, більше змісту, ніж спочатку вкладав у неї автор: елітарист
фіксує те, що очевидно вже для повсякденної свідомості — наявність у
суспільстві керуючих і керованих, тобто повсякденній свідомості, якій не
зрозуміла причина розподілу суспільства на класи, сутність
соціально-політичних відносин, уже очевидна ця загалом тривіальна істина
— є владці і є безвладні, певна констатація, яку ще належить
інтерпретувати на рівні наукового розуміння

Відзначимо, що таке ототожнення не точне, і надалі Моска був змушений
внести певні корективи. Дійсно, поняття «правлячий клас», з одного боку,
більш широке, ніж поняття «політичний клас» (це відзначає, зокрема,
дослідник творчості Моски Е. Альбертоні): у перше поняття входять й
інші, неполітичні структурні елементи (економічна, культурна еліти і
т.д.). Однак , з іншого боку, поняття «політичний клас» є більш широким,
ніж поняття «правлячий клас»: воно включає не тільки пануючу групу, але
й опозицію.

Pareto V. Les systemes socialistes. P. 60-61. Цит. за [2].

Див. посилання 12.

Див. посилання 12.

Вислів Леніна.

PAGE

PAGE 18

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020