Як відомо з психології сприймання, системи еталонів (у тому числі й еталонів політичних лідерів) формуються у свідомості населення під впливом суспільства і втілюють у собі канонічні уявлення про інших людей
Як свідчать житейські спостереження і дослідницька практика, усі політичні діячі найчастіше поділяються виборцями на “тих, що подобаються” і “тих, що не подобаються”. Саме цей фактор оцінки, який має два полюси – позитивний і негативний, є провідним критерієм політичного вибору, яким керується виборець. Виникає запитання: що спонукає виборців кваліфікувати одних політиків як “гарних”, “сучасних” і таких, що “викликають довіру”, а інших – як “поганих”, таких, що “символізують собою минулі часи” і “не викликають довіри”?
Як можлива відповідь на це запитання, виникає припущення, що в процесі сприймання політичні діячі мимоволі зіставляються з деякими значущими еталонними зразками, що існують у свідомості виборців в готовому вигляді, і в результаті такого зіставлення кожний з них отримує відповідні характеристики та оцінки. Тож постає питання про форми існування та організацію цих еталонних зразків у масовій свідомості. Ми пропонуємо розв’язувати це питання виходячи з принципів когнітивної психології, яка, власне, й покликана досліджувати способи репрезентації знань і досвіду в людській свідомості.
Як відомо з психології сприймання, системи еталонів (у тому числі й еталонів політичних лідерів) формуються у свідомості населення під впливом суспільства і втілюють у собі канонічні уявлення про інших людей. Формування еталонів здебільшого відбувається стихійно, однак коли вони вже сформовані, то починають “говорити своє слово” під час сприймання і оцінювання соціальних об’єктів, у тому числі й політиків. За висловом О. О. Бодальова, вони “виконують роль “мірок”, за якими відбувається зіставлення і віднесення об’єктів до того чи іншого класу в тій системі типів, що сформувалася у свідомості суб’єктів сприймання”.
Що ж до питання про представлення нормативних канонів, або еталонів політичного лідера в людській свідомості, то експериментальна когнітивна психологія розглядає його як проблему репрезентації досвіду. Проблема репрезентації людського досвіду і те, що когнітивні психологи зазвичай називають “внутрішніми репрезентаціями”, або “кодами”, є давньою соціально-психологічною і філософською проблемою. Філософи й теологи епохи Ренесансу пропонували різноманітні схеми розташування знань у головному мозку людей і вживали термін “когнітивні карти” [Солсо]. З тих часів ідея “когнітивних карт” набула істотних змін, однак залишилася не менш актуальною.
У результаті сучасних експериментальних досліджень було з’ясовано, що репрезентація уявлень про навколишній світ не є його точним відтворенням. Одного разу сформовані уявлення абстрагуються, певним чином “згортаються” (кодуються) і зберігаються надалі в пам’яті людини у вигляді своєрідних “інформаційних пакетів”, що готові “розгорнутися” у будь-який слушний момент. Дослідження в галузі експериментальної психосемантики (Ч. Осгуда, О. Шмельова, В. Петренка, О. Артем’євої та ін.) довели існування механізмів, які закономірно впорядковують, “пакують” досвід взаємодії людини з навколишнім світом у спеціальні когнітивні структури (“концепти” за – У. Джемсом, “конструкти” – за Г. Келлі, “перцептивні семантичні універсалії” – за О. Артем’євою, “когнітивні контролі” – за М. Холодною, “когнітивні схеми” – за Р. Солсо, “категоріальні структури” – за В. Петренком та О. Шмельовим тощо).
Усі ці когнітивні структури об’єднує спільна ідея про те, що саме вони зумовлюють конкретні прояви інтелектуальної активності людей і сприймання ними навколишньої дійсності, в тому числі й соціально-політичної. У цих когнітивних структурах у “згорнутому” вигляді представлені наявні інтелектуальні ресурси суб’єкта, які здатні актуалізувати й “розгортати” особливим чином зорганізовані “ментальні простори”, в межах яких будується конкретний образ конкретної ситуації (іншої людини, політичного діяча тощо). Отже, репрезентація досвіду є тим механізмом, що перетворює формальні зовнішні стимули на значущі “внутрішні символи” і є суб’єктивною формою бачення того, що відбувається довкола.
Одним з перших намагався аналізувати особливості сприймання людиною навколишнього світу, враховуючи характеристики її когнітивної сфери, Г. Келлі у своїй теорії особистісних конструктів. Згідно з Г. Келлі, людина сприймає, інтерпретує і оцінює дійсність на підставі суб’єктивного досвіду, представленого у вигляді системи особистісних конструктів. Конструкти за змістом є суб’єктивними оцінними двополюсними шкалами, що утворені різноманітними ознаками та їх антонімами. За допомогою особистісних конструктів люди сприймають навколишній світ (події, явища, соціальні об’єкти тощо). Залежно від кількості конструктів у ментальному досвіді людини та ефективності “взаємодії” їх між собою в людській свідомості вибудовуються ті чи ті моделі навколишньої дійсності.
За визначенням Г. Келлі, конструкти є особливим суб’єктивним засобом, що створений людьми, валідизований ними на практиці і покликаний допомагати їм витлумачувати події навколишнього світу та прогнозувати їх. З одного боку, конструкти є самостійними смисловими утвореннями і мають риси структури, а з іншого — вони є інструментальним засобом диференціювання об’єктів і мають риси процесу. Виникнувши одного разу на одних елементах, вони набувають самостійності і можуть бути перенесені на будь-які інші елементи. На думку Р. Солсо, поняття “конструкт” має спільні риси з деякими поняттями лінгвістики і психолінгвістики (такими як “семантична ознака”, “семантична одиниця”, “семантичний компонент”), однак воно не обмежується функціями лише мовного утворення. Конструкт – це “і спосіб сприймання, і спосіб дії, і канал руху та перетворення інформації”.
Теорія особистісних конструктів не набула широкого практичного вжитку в політико-психологічних дослідженнях, проте основні її положення послужили стимулом для низки досліджень, присвячених уточненню і поглибленню уявлень про репрезентацію і структурні аспекти когнітивного досвіду людини та механізми ідентифікації інформації, що надходить ззовні.
Іншою відомою концептуальною моделлю репрезентації досвіду в свідомості є семантична організація досвіду. Семантична організація досвіду передбачає, що поняття і образи навколишньої дійсності систематизуються і зберігаються в пам’яті у вигляді окремих семантичних категорій. Наприклад, спогади про конкретного птаха зберігаються у пам’яті разом із спогадами про інших птахів, ім’я будь-якого з президентів – разом з іменами інших президентів, а відомості про те, що той чи інший політичний діяч є демократом, спонукають “віднести” його на ту “полицю”, де “знаходяться” інші демократи.
Таким чином, під семантичною організацією розуміють об’єднання близьких за значенням елементів у класи (групи, кластери тощо). Як свідчать результати експериментів на вільне відтворення незв’язаних між собою слів, поняття, що належать до однієї категорії, відтворюються разом. Наприклад, американських президентів (Рейган, Картер, Форд, Ніксон, Джонсон, Кеннеді) американські респонденти, як правило, об’єднують у дві групи – президенти-демократи (Картер, Джонсон, Кеннеді) і президенти-республіканці (Рейган, Ніксон, Форд), наділяючи їх відповідними характеристиками.
Згідно з гіпотезою лінгвістичної відносності Е. Сепіра та Б. Уорфа, люди аналізують навколишній світ у напрямі, який підказує їм їхня мова. Вони виділяють із світу явищ ті або інші категорії і типи не тому, що останні є самоочевидними. Навпаки, світ постає перед ними як калейдоскопічний потік вражень, який має бути організований людською свідомістю і передусім системою мови, що зберігається у свідомості. Завдяки мові, як влучно зауважив С. Л. Рубінштейн, свідомість однієї людини стає доступною для інших людей. Ідея семантичної організації досвіду ґрунтується, з одного боку, на взаємозв’язку мислення і мови, а з другого – на існуванні певних взаємозв’язків окремих елементів змісту, і це дає змогу відтворювати не експліковані повною мірою (імпліцитні) смисли, які приховуються за вербальними звітами людей.
Така можливість є дуже цінною, оскільки предметом соціально-психологічних досліджень, як правило, є сформований у свідомості суб’єкта сприймання образ, що найчастіше операціонально доступний дослідникові лише через вербальні звіти піддослідних. Пропоновані експериментальною психосемантикою методи обробки даних (метод багатомірного шкалювання, кластерний аналіз та інші) дають змогу відтворювати на підставі експлікованих вербальних презентацій (семантичних просторів опису) глибинні когнітивні утворення, що репрезентують об’єкти і явища навколишньої соціально-політичної реальності і опосередковують їхнє сприймання.
Ідея існування глибинних семантичних категорій може бути використана для розв’язання питання про класифікаційні критерії, за якими оцінюються політичні діячі під час сприймання їх населенням. З нашого погляду, деяка обмежена кількість архівованих у пам’яті і певним чином організованих глибинних семантичних категорій являють собою своєрідні “пакети” інформації про політиків і репрезентують усе розмаїття знань і уявлень про реально існуючих і гіпотетично можливих політичних діячів.
Кількісний і “якісний” склад політичних діячів, що потрапляють у поле зору виборців в умовах повсякденного життя чи в період передвиборних кампаній, може нескінченно варіювати, проте всі вони зіставляються, співвідносяться з цим відносно сталим набором глибинних семантичних категорій та відповідними еталонним типами політиків, що ці категорії репрезентують. Глибинні семантичні категорії, які мимоволі актуалізуються у буденній свідомості під час сприймання та ідентифікації політичних діячів, практично не усвідомлюються населенням і досить обмежено експлікуються ним у вербальній продукції. Вони стають доступними для наукової рефлексії лише за певних умов, які дослідник має створити.
Наступною репрезентативною моделлю є концепція прототипної репрезентації досвіду, відома також як теорія прототипного порівняння. Питання про те, яким чином забезпечується швидке розпізнавання нової інформації, як зауважує Р. Солсо, ставив перед собою ще єпископ Берклі, чия версія про “хороший” трикутник проіснувала кілька століть, поки не стала предметом ґрунтовних досліджень. Надалі Н. Кентор, У. Мішель, Т. Хоффман та інші дослідники розробили так звану “теорію прототипів”. Суть цієї теорії полягає в тому, що в довгостроковій пам’яті зберігаються деякі “прототипні представники” реальних об’єктів – прототипи, і кожна нова інформація про реальні об’єкти, що надходить ззовні, порівнюється з ними.
За Р. Солсо, прототипне порівняння передбачає, що “розпізнавання” людьми будь-якого нового об’єкта (того чи іншого політика) відбувається при його ототожненні (ідентифікації) з деяким абстрактним ідеальним патерном (деяким ідеальним еталонним типом), що знаходиться “в голові” людини в готовому вигляді. Т. Хоффман розглядає прототипну репрезентацію досвіду як запам’ятовування множин об’єктів за допомогою наборів сенсорно-перцептивних ознак, що зберігаються в пам’яті і дають змогу приймати рішення про належність певного об’єкта до тієї чи іншої категорії, репрезентованої відповідним прототипом.
Таким чином, прототипи є когнітивними структурами, що здатні зберігати й відтворювати типові приклади певного класу об’єктів, або тих чи інших категорій. Вони, за висловом Р. Солсо, являють собою “щось на зразок короткого конспекту окремого патерна”, “континіум без чітких кордонів”. Однак, хоч прототипи виглядають досить “приблизними” і “розмитими”, вони є доволі точними в розумінні можливостей ідентифікації з ними найрізноманітніших реальних об’єктів. Наприклад, люди легко впізнають літеру А, хоч би якої дивної конфігурації вона не була, тому що всі літери А мають деякі спільні риси, які дозволяють не сумніватись у тому, що це саме літера А. Така точка зору робить акцент саме на прототиповості, ступінь якої операціонально визначається через судження людей про відповідність образу (наприклад, образу політичного діяча) конкретному прототипові.
Будь-яка нова інформація про політичного лідера порівнюється з абстрактними образами і наборами рис, при цьому враховується деяка оптимальна кількість істотних “атрибутів” політика, що відповідають тому чи іншому прототипу, і деяка оптимальна кількість “атрибутів”, несумісних з даним прототипом. Решта атрибутів ігнорується і не враховується при зіставленні, оскільки вони не мають “діагностичного” значення.
Існуючі в буденній свідомості прототипи політичних діячів є не лише критерієм розпізнавання і оцінювання реальних політиків, а й надійним засобом збереження і передачі іншим поколінням цінностей даного покоління.
Джерелами формування прототипів національного лідера слугують архаїчні форми народної творчості, усталені традиції політичної культури конкретних суспільств,соціально-економічні цінності суспільства, діяльність президентів чи інших видатних політичних діячів, діяльність засобів масової інформації тощо. Ті прототипи політичних діячів, які, зрештою, сформувалися в масовій свідомості, починають впливати на сприймання і категоризацію електоратом реальних політиків. Отже, вони набувають статусу одного з тих факторів, що впливають на політичні вибори населення і визначають ці вибори.
З одного боку, прототипи вибудовуються за активної участі людської свідомості і є динамічними еталонними утвореннями, а з другого вони формуються мимоволі, стихійно, мають корені в “колективному архетипному досвіді людства” і залишаються доволі сталими упродовж десятиліть і навіть століть. Завдяки тому глибинному і неусвідомлюваному, що має корені в “колективній архетипній пам’яті людства” і що К. Г. Юнг визначав як “архетипи колективного несвідомого”, на поверхню свідомості “проростає” і стає очевидним дещо, що саме цими архетипами зумовлене.
Отже, архетипна репрезентація досвіду також може розглядатися як можлива концептуальна модель репрезентації політичного досвіду у масовій свідомості. За К. Г. Юнгом, архетипи є своєрідними “мислеформами”, когнітивними зразками (еталонами), які спрямовують людей до інтерпретації дійсності у певному символічному ключі, змінюють їхні свідомі наміри, детермінують життєві вибори. Усі інстинктивні інтенції людей виражені у відповідних архетипах. “Теорія архетипів” нині набула статусу солідного підґрунтя для численних психологічних теорій.
За концепцією З. Фрейда, верхній шар несвідомого представлений особистим несвідомим. Він базується на іншому, більш глибинному шарі, що бере свої початки не з особистого досвіду людини, а з досвіду попередніх поколінь, і саме він являє собою “колективне несвідоме”. К. Г. Юнг вживав термін “колективне несвідоме” для визначення особливого класу психічних явищ, які є носіями досвіду, набутого в результаті філогенетичного розвитку людства. Архетипи колективного несвідомого є всезагальними апріорними схемами поведінки, які в реальному житті людини наповнюються конкретним змістом.
Згідно з теоріями “всепроникливої архетипної пам’яті людства” К. Г. Юнга та “наскрізного програмування біологічних сутностей” С. Полякова, архетипи, як записи психогенетичних кодів усіх перетворень, що відбулися з людством від зародження життя на Землі, існують вічно. З позицій когнітивної психології, яка керується принципом “Cogito ergo sum”, глибинні архетипні структури є способом репрезентації досвіду, що передається каналами генетичної та соціальної спадщини і репрезентує пов’язані з образом життя людини, як родової істоти, найбільш універсальні ефекти переробки інформації.
Наприклад, більшість дітей використовує під час навчання лічбі пальці рук, практично всі люди майже однаково специфічно розуміють поняття “темрява”, майже для кожного коло концептуалізується як символ добра, спокою і т. ін. Отже, в глибинах буденної свідомості існують своєрідні відбитки минулого досвіду (“сліди”, “архетипи”). Вони є найбільш глибинними і найбільш давніми когнітивними утвореннями, з якими мимоволі зіставляється реальна дійсність.
Підводячи підсумки нашої рефлексії з приводу репрезентації політичного досвіду, погодимося з Р. Солсо в тому, що давня філософська проблема виявлення базисних підстав для опису розмаїття навколишньої дійсності (або проблема виявлення “абетки людських думок”), поставлена ще І. Кантом у вченні про трансцендентальну аперцепцію та Гегелем у “Науці логіки”, нині набула статусу проблеми психологічної.
У когнітивній психології вона визначається як проблема виявлення специфічних когнітивних структур людської свідомості, що репрезентують минулий досвід людей і в якості своєрідних еталонних мірок опосередковують сприймання та категоризацію людьми будь-якої нової інформації, що надходить ззовні. Ці когнітивні структури дають людям змогу розмірковувати з приводу проблематичних соціальних об’єктів, стосовно яких не можна мати чіткого уявлення (якими, власне, завжди є особистості політиків), так само впевнено, як з приводу явищ, що представлені їм в усіх подробицях.
Таким чином, згідно з провідними положеннями експериментальної когнітивної психології можна говорити, що уявлення про політичних лідерів репрезентовані в масовій свідомості у вигляді складної когнітивної структури, що являє собою певним чином організовані системи еталонних типів (прототипів) політиків. Еталонні типи (прототипи) політиків беруть свої початки в глибинах архетипного досвіду людства.
Архетипи колективного несвідомого, що існують у нетрях буденної свідомості і є віддаленими відбитками минулого досвіду, являють собою найбільш глибинні, найбільш давні і найбільш “згорнуті” еталони політичних лідерів (такі як “патерналістський тип політичного лідера”, “материнський тип лідера”, “народний заступник”, “залізний політик” тощо), з якими мимовільно і несвідомо ідентифікуються усі реальні політичні діячі.
Еталонні типи (прототипи) політиків певним чином зорганізовані між собою у своєрідну систему еталонів, з якими свідомо і несвідомо зіставляються усі політичні діячі в ситуації політичного вибору. В якості такої організованої системи еталонних типів (прототипів) політиків ми розглядаємо імпліцитні типології політичних лідерів.
Імпліцитні типології політичних лідерів, як організована система еталонних типів (прототипів) політиків, являють собою динамічну систему еталонів, котра здатна “розгортатися” в умовах електоральної поведінки і “згортатися”, тобто набувати стану “потенційної готовності”, коли питання про політичний вибір не є актуальним.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
