РЕФЕРАТ
На тему:
Історичний поступ. Еволюція соціальних систем.
У вітчизняному суспільствознавстві узвичаєні два досить близькі
тлумачення поступу (прогресу): філософський і соціологічний. У
філософському розумінні прогрес (з лат. – рух уперед, успіх у починанні)
– це одночасно тип і спрямованість розвитку від нижчого до вищого, від
менш досконалого до більш досконалого. Вважається, що термін “розвиток”
є вживаним як у контексті характеристики соціальної системи в цілому,
так і особливих її елементів – сфер життєдіяльності,
структурно-функційної організації суспільства тощо.
У соціологічному тлумаченні прогрес означає сходження до більш складних
форм соціальної організації. Конкретніше – це рух суспільства певними
сходинками: суспільно-економічними формаціями, стадіями чи фазами.
У світовій філософській і соціологічній думці теж немає єдиних поглядів
на дану проблему, хоч розглядатися вона почалася ще з глибокої давнини.
Зокрема, вже давньогрецькі мислителі стверджували, що зміни у
суспільстві відбуваються у певному напрямі або порядку. Стосовно
визначення самих напрямів, існували два протилежних погляди. Одні
вважали, що зміни є циклічними, інші – лінійно спрямованими. У контексті
першої точки зору історія поставала як процес поступового або
прискореного повернення до початкової фази. Суспільний розвиток
обмежувався рухом по замкнутому колу, вічним повторенням. В іншому ж
випадку він тлумачився як послідовна зміна подій і станів
цілеспрямованого характеру.
Своєрідною спробою синтезувати ці підходи є гегелівсько-марксистська
концепція прогресу. Останній розглядається як повернена до початкового
стану, але на більш високому рівні.
Методологічною основою такого підходу є закон подвійного заперечення,
коли таке заперечення містить, разом з тим, збереження всього
позитивного, набутого у попередньому русі. Тут соціальний поступ є не
замкнутим циклом, а діалектичною спіраллю, яка утримує в собі водночас і
подібне, і відмінне. Рух історії в марксизмі показаний як сходження по
ступенях суспільно-економічних формацій (первісна, рабовласницька,
феодальна, капіталістична, комуністична). В їх основу покладено певний
спосіб матеріального виробництва, який саме і утримує рушійні сили
історичного прогресу: суперечність між продуктивними силами і
виробничими відносинами, які на соціогруповому рівні персоніфікуються
класовими антагоністами. Формою переходу від однієї
суспільно-економічної формації до іншої вважається соціальна революція.
В основі останньої лежить класова боротьба. Вершиною історичного
прогресу є комуністична формація. Отож, історичний процес постає як рух
від первісного суспільства до комунізму через класово-антагоністичні
формації, класову боротьбу і соціальні революції. Матеріальне ж
виробництво є критерієм історичного прогресу (відповідність виробничих
відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил) та його
імманентною ціллю.
Серед сучасних зарубіжних соціологів досить поширеною є думка про
локальний (регіональний) характер історичного поступу. Найповніше вона
розглядається в концепції А. Тойнбі. Історія тут виглядає сукупністю
автономних цивілізацій, кожна з яких народжується окремо, самостійно
проходить певну стадію еволюції (росту, ускладнення і розгортання) і
помирає, вичерпавши свої цивілізаційні можливості.
В історії філософської та суспільно-політичної думки були і такі течії,
котрі заперечували прогрес у плані розгляду його як позитивного
(бажаного, сподіваного) історичного поступу. Такою точкою зору є
релігійне, зокрема, християнське бачення світу як руху від золотого віку
до страшного суду. Заперечував моральний прогрес людства Ж.-Ж. Руссо.
Прибічники психоаналізу відмовляють соціальному поступу, вважаючи, що
культура є лише системою зростаючого репресивного пригнічення природних,
а тому – вільних, проявів людського єства (перш за все сексуальних
інстинктів).
Заперечував розвиток, зокрема, західноєвропейського суспільства, А.
Шпенглер. Існують і ряд “феліксологічних” концепцій прогресу. Вони
заперечують історичний прогрес на тій підставі, що він не збільшує обсяг
людського щастя, не веде до більшого суб’єктивного задоволення людини
своїм буттям.
У тлумаченні прогресу найчастіше використовується принцип стадіальності.
Історія тоді подається як ряд незворотних фаз або стадій, які
суспільство обов’язково має пройти. У концепції О. Конта розрізняються
такі стадії: релігійна, метафізична і позитивна. У марксизмі, як уже
відзначалося, це суспільно-економічні формації. Морган розглядає такі
стадії, як дикість, варварство і цивілізація. У кінцевому результаті, в
контексті даних методологічних підлодів, історія набуває певного змісту,
кінцевої мети, чимось означеного руху. Це дозволяє, певним чином,
теоретично концептуалізувати і впорядкувати матеріал, але надає історії
телеологічного спрямування (руху до наперед визначеної мети).
Пропонований нами підхід містить певні відмінності і принципові
методологічні засади. Вони відіграють роль певних соціологічних аксіом,
тобто таких тверджень, істинність яких має бути прийнятою без доказів,
емпіричного чи експериментального обґрунтування.
Насамперед, йдеться саме про керований розвиток як процес, передумови,
механізми, зміст і спрямування якого знаходяться під контролем
суспільства як історичного суб’єкта, творця історичного поступу. До
управління прогресом залучені всі без винятку соціальні суб’єкти. Кожен
із них бере в ньому співучасть залежно від наявних ресурсів. При цьому
відкидаються позасоціальні фактори розвитку (природні чи надприродні).
Можливість керованого розвитку передбачається лише на стадії
промислового суспільства, на досить розвиненій його стадії. Міра
керованості чи підконтрольності соціальних перстворень є разом з тим
критерієм розвитку. Відкидається також домінантна (визначальна) роль
будь-якого особливого фактора, механізму чи іншого
структурно-функційного елемента розвитку.
Історичний поступ (соціальний розвиток) не має лінійного, циклічного чи
спіралеподібного вигляду. Така властивість йому просто не приписується,
оскільки міркування на такому глобалістському рівні фактично припиняє
власне теоретичний аналіз і розпочинає філософські спекуляції. Таким
чином, розвиток розглядається як такий, що немає незворотного чи
фатального характеру.
Конкретніше це означає, ще кожна країна не приречена на розвиток, але й
не відлучена від нього (тут ми заперечуємо гегелівське твердження щодо
історичних і неісторичних народів). Отже, розвиток розпочинається з
історичного вибору, який відбувається в рамках демократичного процесу.
Така точка зору зовсім не означає, що тут сповідується самоцільний
волюнтаризм чи самочинний суб’єктивізм. Як правило, історичний вибір
здебільшого адекватний історичній ситуації.
Він відбиває можливості економіки до нагромаджень, а суспільства – до їх
продуктивного використання. Можливості розвитку конкретного суспільства
в конкретній історичній ситуації визначаються рівнем його свідомості та
праксису, соціальною згодою і певною домовленістю щодо напрямку, змісту,
ціни і винагороди.
Не останню роль у процесі історичного вибору мають відігравати
суспільствознавчі науки, в тому числі соціологія, особливо –
соціологічне діагностування історичної ситуації. Звичайно, соціологія є
лише одним із агентів історичної творчості, вона не диктує, не нав’язує
народу його історичний вибір.
У загальному вигляді розвиток розуміється як зміна соцієтального типу
суспільства. Конкретніше – перетворення системи історичних дій
(культурної моделі, способу нагромадження, характеру вилучення, природи
соціокласових конфліктів, політичної системи, форми соціальної
мобілізації, механізмів стратифікації тощо). У такому випадку йдеться
про повний, всебічний, гармонійно узгоджений розвиток.
Зрозуміло, що це – ідеал. Він рідко спостерігається. Реально ж конкретне
суспільство перетворює якийсь особливий елемент системи історичних дій:
налагоджує ефективну економіку, змінює культурно-ціннісні орієнтації та
форми їх подання, прагне здійснити продуктивне інвестування в науку,
техніку, культуру чи освіту.
Інколи суспільство лише впорядковує погодженість різних елементів
системи історичних дій. Це є стабілізація. Коли ж воно перетворює
особливий елемент системи історичних дій чи певну їх сукупність, тоді ми
маємо справу з модернізацією.
Власне історичний прогрес розпочинається тоді, коли в рух приходить вся
система історичних дій, а суб’єкти соціальної взаємодії більш-менш
погодженим чином залучаються до соціальної творчості.
Виходячи зі сказаного, можна стверджувати, що соціальний поступ є
історичною еволюцією соціальних систем, якісною перебудовою всіх її
елементів і зв’язків між ними. З чого саме розпочинається цей процес, в
якій послідовності відбуватимуться зміни – залежить від даного
конкретного суспільства, його внутрішніх можливостей і зовнішніх умов.
Суб’єктом системи історичних дій є суспільство. Отже, соціальна система,
в контексті даного підходу, тотожна системі історичних дій. Вона
структурована і поділяється на різних соціальних акторів або суб’єктів
соціальної взаємодії.
Насамперед, це – класи. Вони, як уже говорилося, розмежовуються за
ознакою влади, за можливостями контролювати історичність (систему
знання, накопичення і культурну модель). Кожен клас прагне зруйнувати
існуючу систему історичних дій, монополізувавши історичність.
Конкретніше це означає, що кожен клас прагне до такого соціального
порядку, який відповідає його інтересам; а саме – привласнити, взяти під
тотальний контроль усю систему історичних дій.
Отже, кожен клас, будучи лише частиною цілого, прагне видати себе за все
ціле. Таке постійне порушення рівноваги не є випадковою обставиною, не
бажаним чи не передбачуваним моментом, а нормальним станом соціальної
системи. Проте рівень порушення цієї рівноваги може бути різним: від
окремих внутрішніх відмінностей між її складовими частинами до системної
кризи.
Найпростішою формою кризи є неузгодженість між системою та її окремим
елементом. Найскладнішою – антагонізм, розрив зв’язків між більшою
частиною або навіть усіма елементами.
Екстремами соціальної кризи є застій і анархія. У першому випадку
відсутня будь-яка орієнтація на можливий розвиток. У другому – суспільні
зміни набувають неконтрольованого і неорганізованого вигляду.
Розрив по вісі “ціннісні орієнтації – ресурси” дає кризу раціональності,
протилежне спрямовану розбіжність цілей і засобів їх досягнення.
Екстремальними точками прояву цієї кризи може бути надмірний,
експресивний вербалізм, беззмістовна політико-ідеологічна риторика або
заземлений прагматизм, вульгарний продуктивізм.
Розрив зв’язку “культура – суспільство” веде до кризи інтеграції:
переважає надмірний культурний символізм, відірваний від реальних
соціальних структур; або домінують незмінні, раз і назавжди усталені
соціальні структури без будь-якої спроби зрушити їх з точки замерзання.
Кризи можуть також породжуватися розбіжністю між виробництвом і
споживанням, орієнтацією і розподілом, винагородою та інтеграцією.
Найбільш небезпечною є загальна криза соціальної системи, котра утримує
одночасно всі вище перераховані моменти. Вона спричиняє повне зникнення
системи історичних дій, заміну соціальної творчості
політико-ідеологічним антагонізмом і агресивною (з метою взаємного
знищення) класовою боротьбою.
Кожен із елементів системи історичних дій співвідноситься з одним із
елементів економічної системи: культурна модель – з виробництвом,
мобілізація – з технічною організацією праці, ієрархізація – з
розподілом, потреби – із споживанням. На основі класифікації цих
зв’язків створюються необхідні передумови для соціологічної
типологізації всієї множини конкретних суспільств.
У загальному вигляді їх можна розташувати у двох екстремальних позиціях:
абсолютно репродуктивне – абсолютно продуктивне суспільство. Але це дуже
абстрактна і бідна схема. Подальша типологізація має відбуватися на
основі врахування їх особливого зв’язку з тим чи іншим елементом
економічної системи: виробництвом, організацією, споживанням чи
розподілом.
Відповідно до цих критеріїв можливі такі соцієтальні типи суспільства:
постпромислове, промислове, товарне та аграрне.
Для постпромислового (майбутнього) суспільства характерні наступні
ознаки. Культурна модель тяжіє до виробництва, переважно як створення
необхідних умов, для подальшого виробництва (виробництво науки,
технології, культури і освіти). Наука посідає особливе місце, оскільки
вона є основною передумовою для створення виробничих і особливо
соціальних технологій. Освіта з периферії переміщується у центр
суспільного життя. Значний обсяг вільного часу та його відповідне
культурно-освітнє насичення стимулює інтенсивне накопичення соціотворчих
потенцій людини.
Ієрархізація співвідноситься з розподілом, соціальна мобілізація
ґрунтується на організаційних можливостях державних і
адміністративно-управлінських органів; потреби знаходять адекватну
реалізацію у споживанні, культурний символізм інтенсивно накопичує
структурний та інституційний порядок. Таке суспільство здатне долати
успадковані від попереднього розвитку форми відчуження: між працівником
і створеним продуктом, між працею та її засобами, цілями та
організацією; між індивідами та групою, між основними суб’єктами
соціальної взаємодії; між людиною і природою; між людською сутністю та
існуванням; між зречевленням і самоствердженням; між освітою і
культурою; між сім’єю та школою; між технічною і гуманітарною культурою,
між елітарною і масовою культурою, між державою і громадянським
суспільством, між соціальним управлінням і общинним самоврядуванням та
ін.
Значною мірою долається релігійне відчуження. У всякому разі, владна,
карна, залякувальна та ін. негативні функції церкви відмирають.
Самодостатня мета такого суспільства – подолання власних
структурно-ціннісних та соціотворчих обмежень. У ньому стверджується
принцип меритократії, коли місце індивіда і групи в соціальній структурі
визначається заслугами, а не походженням, випадком чи іншими зовнішніми
обставинами. Споживання сприяє індивідуальному та колективному
розвиткові, проявляється як задоволення “розумних” потреб.
Звичайно, це – ідеальна модель, суто теоретична конструкція, яка
безпосередньо не віддзеркалює певне реальне суспільство. Найближче до
такої моделі знаходяться сучасні розвинені країни. Але і для них це ще
досить віддалена історична перспектива.
У промисловому суспільстві диспозиція цих ознак інша. Накопичення тут
визначається технічною, соціально-психологічною і владною організацією
праці. Вона зречевлюється переважно у формі промислового та фінансового
капіталу. Вилучення не цілком спрямовані на виробництво ресурсів
розвитку з причин значної мілітаризації, існування непродуктивного
військово-промислового комплексу, розкішного і демонстративного
споживання.
Культурна модель прив’язана до організації праці, яка сама залежить від
накопичення промислового і фінансового капіталу в державному та
приватному секторі виробництва.
У промисловому суспільстві відсутній прямий і безпосередній зв’язок між
окремими елементами системи історичних дій. Ціннісні орієнтації тут
розчинені в масовій культурі, яка, швидше, є сферою споживання, аніж
творчого самовизначення. Відчуження дещо пом’якшено, але відчувається
досить гостро, особливо у сфері науки, культури та освіти, діючи як
самовідчуження.
Класова структура суспільства передбачає тут опозицію та боротьбу, хоч
вони і не виходять за правові межі. У постпромисловому ж суспільстві
класовий конфлікт являє собою диспозицію та співробітництво.
Ієрархізація пов’язана зі споживанням, а не з особистими здібностями та
внеском у суспільний розвиток.
Соціальна мобілізація відбувається у формі стимуляції виробничої
активності і тільки певною мірою передбачає співучасть у соціотворчих
процесах. Потреби задовольняються через розподіл. Соціальна структура та
інституційний порядок залежать від економіки, хоча тут немає жорсткого
економічного детермінізму.
Організація праці будується на основі владного примусу, але містить
значний обсяг еквівалентної матеріальної винагороди. В статусно-рольовій
і престижній структурі переважають економічна і владна позиції індивіда
і групи. Накопичення здійснюється насамперед як індивідуальні,
колективні або державні заощадження, переважно у товарно-грошовому
вигляді.
Проте певного суспільного значення надається культурному і соціальному
капіталу відповідного статусу і престижу. Значна частина населення (у
США – близько 30 %) знаходиться нижче рівня бідності, тобто у стані
соціального виживання, задовольняючи переважно елементарні потреби.
Останні фіксуються системою розподілу і споживання матеріальних благ.
Тому соціальна рівність як ціннісна орієнтація ґрунтується на основі
розподільчих механізмів. А в постпромисловому суспільстві, за
визначенням, орієнтація спрямована на задоволення природних потреб, є не
нормою, а патологією, розглядається як щось протиприродне.
Товарне (капіталістичне) суспільство значною мірою знижує позитивну
якість усіх показників. Накопичення тут тотожне розподілу і еквівалентне
комерційно-фінансовим заощадженням. Заможні верстви населення здійснюють
його через перетворення авансованого капіталу в додаткову вартість;
найбідніші прошарки – шляхом мінімізації споживання.
Ієрархізація тісно прив’язана до виробництва, тому класи виглядають
приблизно так, як їх визначив марксизм. Має місце безпосередній продаж
робочої сили, розумових та духовних здібностей, а також насильницьке
(підтримуване державною владою і правом) привласнення чужої праці та її
продукту.
Культурна модель орієнтована на розподіл, ієрархізація відбувається
переважно як економічна, політична та ідеологічна класифікації. Класова
структура тяжіє до дихотомії, конфлікти мають антагоністичний характер і
супроводжуються економічною, політичною та ідеологічною боротьбою.
Соціальна мобілізація стимулюється активізацією споживання. Задоволення
потреб жорстко регулюється і контролюється державним втручанням.
Суспільні відносини підлягають політичному наглядові, а сама держава діє
як колективний орган економічно панівного класу задля насильницького
розподілу праці та її продукту.
Наука використовується як джерело технічних інновацій. Історичним
суб’єктом (носієм системи історичних дій) є геополітично об’єднана
нація. Це обумовлює появу таких утворень, як держава-нація, національний
консенсус, національна культура, національна освіта, національний
розвиток.
Отже, соціальна мобілізація в національному масштабі здійснюється через
державний примус та державну ідеологічну пропаганду.
Ієрархізація ґрунтується на економічних критеріях і владно-правових
засадах. Соціальна позиція залежить від приватної власності, тому статус
визначається як сукупність прав і обов’язків, опосередкованих майновим
станом. Потреби встановлюються не прийнятими стандартами споживання, а
відповідно до соціально-економічного становища, яке почасти
успадковується. Звідси – особливе значення способу життя, яке
розглядається як функція від соціального стану.
Культурна модель за таких умов співпадає з політичною організацією,
тобто її цілі та орієнтації утримуються у символах держави. У тісному
взаємозв’язку перебувають також ієрархізація і власність, соціальна
мобілізація і товарно-грошовий обмін, потреби і спосіб життя.
Аграрне суспільство, як історична передумова індустріального,
характеризується накопиченням, що є наслідком економії, обмеження
споживання. Вилучення з нього безпосередньо спрямовані на виробництво
засобів виробництва (машини, механізми, апарати, окультурення землі,
посівного матеріалу, сільськогосподарського реманенту та ін.). Людина
розглядається як засіб виробництва, її соціалізація відбувається за умов
розподілу суспільної праці і соціально-класового розмежування.
Культурна модель цілком прив’язана до споживання, яке жорстко
детермінується соціальним становищем і походженням.
Ієрархізація є наслідком насильницьки здійсненого розподілу за
соціальним станом, обсягом власності, влади, споживання, привілеїв,
способом життя, рівнем культури і освіти.
Соціальна мобілізація відбувається лише на основі легітимізованого
розподілу. Історичний суб’єкт визначається через релігійну або культурну
приналежність. Споживання здійснюється на основі виробництва, місце в
якому визначається походженням, власністю і привілеями. Прояви
історичності послаблені, перспектива вбачається в релігійному утопізмі,
фольклорі, міфотворчості. Тому релігія вважається монопольним володарем
і носієм історичної перспективи, форми усвідомлення минулого та
інтерпретації сучасного. Одночасно вона є метасоціальною основою
існуючого порядку (як тотальне заперечення безладу), інструментом
суспільної згоди, основним каналом соціальної комунікації і
соціалізації. Релігія в аграрному суспільстві організовує зміст і
ритміку використання часу, є колективним організатором і мобілізатором.
Ієрархізація має тут суто функційне призначення. Тому кожен соціальний
стан – це сукупність прав, обов’язків і привілеїв; інакше – чітко
окреслена соціальна функція. Релігія використовує це з метою соціальної
мобілізації на основі закликів до реалізації певного соціального
статусу, рольової інтерпретації в межах наданих прав і обов’язків.
Потреби вищих прошарків зумовлені прагненням до розкішного та
демонстративного споживання, а основної маси населення – обмежені
необхідністю фізичного виживання. Класові конфлікти не тільки не
легалізовані, але й фактично не відчутні, бо соціальні стани досить
розмежовані у просторі і часі. Соціальний протест тут виявляється у
формі голодних бунтів та інших крайніх спроб насильницького
перерозподілу суспільних багатств або у вигляді релігійної реформації та
сектантства.
Проведений аналіз засвідчує, що перед нами не лише різні тлумачення
соціальної системи. Це – принципово відмінні типи соціології,
орієнтовані на дослідження різних історичних ситуацій: стабільного
суспільства, антагоністичного суспільства; вже не гостро
антагоністичного, але ще не досить стабільного суспільства.
Кожне з цих суспільств має різну історичну перспективу і тому потребує
особливих форм самоусвідомлення, в тому числі засобами соціологічного
аналізу. Яку саме методологію обирати, залежить не стільки від
соціолога, скільки від тих конкретних історичних обставин, у просторі
яких розгортається його наукова діяльність. Аби не помилитись у
визначенні даної ситуації, соціолог має володіти всією сукупністю
вироблених соціологією наукових засобів і мистецтвом їх застосування для
діагнозу і прогнозу.
Як застосувати розглянуту нами методологію до визначення загального
історичного поступу? Якщо обернути запропоновану схему навпаки, то
отримаємо фактичний історичний поступ західноєвропейського суспільства у
новітній час. Воно об’єктивно рухалося від аграрного (феодального,
патріархального – в інших інтерпретаціях) до сучасного промислового
суспільства через капіталізм, товарне виробництво, індустріалізацію,
урбанізацію, раціоналізацію суспільного управління і на цій основі –
всієї системи історичних дій.
Багато зарубіжних дослідників вважають, що попереду нас чекає
постпромислове суспільство, характерні ознаки якого були висвітлені.
Є певні підстави припустити, що такий напрямок історичного руху дійсно є
визначальним. Проте зовсім не обов’язковим і фатально незворотним для
всіх без винятку країн. Одні з них переживають стан соціальної кризи і
дезорганізації, інші – зайняті проблемами стабілізації, модернізації,
вирішення проблем трансформаційного періоду.
Отже, конкретні перспективи кожної країни визначаються саме її
історичною ситуацією, котра має бути всебічно дослідженою, в тому числі
соціологічними засобами. Останнє ж слово належить не соціологу, а
народу, котрий має обрати своє майбутнє, виходячи як із тверезого
аналізу, так і з власних мрій, сподівань і надій на краще. А призначення
соціологів полягає в допомозі вибору історичної перспективи.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
