.

Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 7118
Скачать документ

Реферат на тему:

Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін

Однією з визначальних складових соціально-економічного і культурного
потенціалу населення є, безперечно, його освітній потенціал. Соціологія
розглядає освіту як суспільне явище, що є найважливішим елементом
духовного життя суспільства, і як сукупність знань, і як процес їх
передачи від покоління до покоління [116]. Система освіти, що існує у
суспільстві, розглядається як соціальний інститут, що реалізує основні
функції освіти — суспільну та економічну. Суспільна функція освіти
полягає в забезпеченні відтворення суспільних страт, шарів, груп, у
формуванні їх нового поповнення. Поняття економічної функції освіти
вводиться для характеристики впливу рівня освіченості трудоактивного
населення на соціально-економічний розвиток суспільства, на ефективність
суспільної праці [117].

Очевидно, що суспільна та економічна функції освіти є нерозривними і не
існують одна без одної. Рівень освіти суспільства, соціальної групи є як
умовою, так і результатом їх соціально-економічного розвитку.

Освіта, освіченість завжди високо цінувалися на протязі всієї історії
людського суспільства. Проте значення освіти, її роль в процесах
суспільного розвитку ХХ-го століття важко переоцінити. За даними
польського економіста М.Недушинського, зростання національного доходу
європейських країн приблизно на 30% здійснюється за рахунок “людського
потенціалу”, що забезпечується шляхом підвищення рівня освіти, культури,
охорони здоров’я людей [118]. Певна річ, освіта на сьогоднішній день є
значним джерелом економічного зростання, її вплив на економічний і
соціальний прогрес починає перевищувати дію багатьох інших факторів. Про
це наочно свідчать успіхи Японії, яка приділяє першочергову увагу
освітній підготовці свого населення. Так, на думку міжнародних
експертів, у 2000-му році майже 80% молодих японців, що вступатимуть у
трудове життя, будуть мати, як мінімум, ступінь бакалавра [119].

Згідно з оцінкою Е.Денісона, у 1909-1929 pp. за рахунок освітнього
фактора в економіці США було одержано 12% національного прибутку, а за
період 1929-1957 pp. — 23% [120]. Отже, соціально-економічна функція
освіти стає настільки значущою, що жодна держава не може не враховувати
її при розробці національних програм економічного розвитку.

Щодо Радянського Союзу, то, за розрахунками економістів В.А.Жаміна та
С.Л.Костаняна, економічна ефективність системи народної освіти у СРСР у
60-ті роки була досить високою. Так, понад 30% національного прибутку у
ці роки було одержано за рахунок вкладення коштів у народну освіту і
зростання в зв’язку з цим кваліфікації зайнятих у народногосподарчому
комплексі країни [121].

Прямий зв’язок освіти та ефективності праці одним з перших виявив
С.Г.Струмілін. Дослідження А.Г.Аганбегяиа і В.Ф.Манера, В.А.Калмик,
Г.Т.Журавльова, а також результати досліджень, що здійснювались під
керівництвом О.І.Шкаратана, підтверджують економічну та соціальну
ефективність зростання освітньої підготовки населення [122].

Серед широкого кола питань, що розглядалися вітчизняною соціологією
освіти в радянський період, як найбільш актуальні, пріоритетні
виділялися такі: міжкласові соціальні відмінності в контексті
загальності середньої освіти; нерівномірність фактичного освітнього
рівня у випускників міських та сільських шкіл, розрив між формальним
рівнем освіти (що виражався в кількості років навчання) та фактичним
обсягом знань учнів, які мали різне суспільне походження; динамічні
характеристики розвитку професійної освіти молоді та ін. [123].

Однак до зазначеного кола питань майже не включалося таке важливе для
кожної багатоетнічної країни питання, як етнонаціональні аспекти освіти.

У працях етнологів та етносоціологів, що спеціально займаються вивченням
проблем етносоціального та етнокультурного розвитку народів нашої
країни, питання освіти відображені порівняно слабо, фрагментарно, в
основному у контексті дослідження інших проблем [124]. Вивчаючи розвиток
етнонаціональних процесів в Україні, В.І.Наулко відмічає, що рівень
освіти етносів є важливим чинником, який відображає характер
соціально-економічного розвитку народів [125]. Однак конкретних
масштабних етносоціологічних досліджень Цього питання в Україні не
проводилось. Таким чином, є підстави стверджувати, що етнонаціональні
аспекти освіти, зокрема рівень освіти трудоактивної частини етнічних
спільнот, що проживають на території республіки, тієї частини народу
України, яка створює трудовий потенціал країни, залишається ще
малодослідженим питанням.

Адже рівень освіти зайнятих у господарчій сфері суспільства визначає їх
інтелектуальний потенціал, що складає основу потенціалу трудового, на
базисі якого розвивається кожний етнос. А саме у цій площині
відбувається та взаємодія культурних і соціальних потенцій народів, яка
значною мірою визначає розвиток етнонаціональних процесів.

У трудовій сфері рівень освіти зайнятих має значний вплив на
продуктивпість праці, вагомо визначає економічний розвиток усього
господарства країни. За О.І.Шкаратаном, такий показник, як частка осіб,
що мають вищу, середню спеціальну та повну середню освіту, є значущим
показником соціального розвитку всього суспільства чи суспільної групи,
у тому числі й етнічної спільноти [126].

Якими ж були освітні характеристики етнічних спільнот України
напередодні кардинальних змін у соціальному розвитку республіки, що
почалися у 90-х роках? Чи дозволяє аналіз етносоціальних та
етнокультурних процесів у трудовій сфері говорити про ідентичність
вказаних характеристик у різних народів України, чи, навпаки, він
виявляє суттєві диспропорції у соціальному розвитку цих етнічних
спільнот?

Відповідь на ці питання певною мірою може дати аналіз даних переписів
населення, що стосуються рівня освіти семи найбільш численних етнічних
спільнот України, сумарна питома вага яких серед усіх зайнятих у
народному господарстві становила у 1989 р. 98,4%. Очевидно, що внесок
цих спільнот у загальний трудовий потенціал населення країни є
вирішальним.

Аналіз даних переписів населення 1979 та 1989 років показує, що
освіченість трудоактивної частини титульного етносу України — українців
— на досить високому рівні. За показниками освітнього рівня українці у
80-х роках поступалися лише таким етнічним меншинам, як євреї та росіяни
(див. табл. 4), хоча в останні 20 років цей рівень підвищувався дуже
динамічно. Так, у 1979 році на 1000 зайнятих українців припадало лише 76
чоловік з вищою освітою (у євреїв, наприклад, 384), а вже через 10 років
цей показник збільшився більше ніж у 1,5 рази (117 чол). У 1989 році 772
чол. з кожної тисячі українців, зайнятих в народному господарстві, мали
освіту не нижче середньої.

Високі темпи підвищення освітнього рівня української етнічної спільноти
обумовлені у першу чергу активними процесами зміни способу життя
українського народу в цілому. За короткий період часу (70-80-ті роки)
українці стали переважно міським населенням, питома вага городян серед
них збільшилась з 45,8% у 1970 р. до 60,3% у 1989 p., що полегшило
українцям доступ до отримання вищої та середньої спеціальної освіти.

Якщо розглядати українську етнічну спільноту в цілому, а не тільки її
трудоактивну частину, то можна побачити, що показники освітнього рівня
тут значно нижчі. Чималою за даними перепису населення 1959 року була
частка українського населення, що не мала навіть початкової освіти, а
саме: 30,6% усіх українців, з яких 25,1% були письменними, а 5,5% —
неписьменними. Зрозуміло, що цю категорію українського населення
складали в основному особи старшого віку, але якщо згадати, що після
“культурної революції” та широкої кампанії по ліквідації неписьменності
на той час минуло майже 40 років, частка малоосвічених українців вражає
своєю величиною. Певна річ, ця частка у наступні роки зменшувалась, і в
1979 році питома вага українців, що не мали й початкової освіти,
становила 15,1% [127]. Подальшу динаміку цього показника прослідкувати
не вдалося у зв’язку з тим, що в публікаційних матеріалах перепису 1989
р. ця категорія населення відсутня.

Динаміка питомої ваги осіб з вищою освітою серед українців (цей показник
є одним з основних при визначенні просунутості соціальної (етнічної)
групи по щаблях суспільної драбини) в період з 1959 по 1979 pp. була
досить значною. Так, якщо у 1959 році ця питома вага становила 1,1%
українського населення, то вже у 1979 році частка українців з вищою
освітою збільшилась до 4,3%, хоч за абсолютною величиною свого рівня цей
показник ще залишався досить низьким (у євреїв він дорівнював на той час
25,8%) [128].

Причини, що визначають освітній рівень українців (як і інших народів
України) різноманітні і складні. Вони полягають у відмінностях
історичного шляху розвитку етносів, специфіці їх менталітету, у різних
рівнях урбанізованості народів, а також у цілому ряді інших факторів.

Більш низький порівняно з росіянами та євреями освітній рівень українців
пов’язаний з тим, що в процесах соціального та культурного розвитку
українського народу наочно проявило себе одне з основних
“неантагоністичних” протирічь соціалістичного періоду життя нашого
суспільства — соціальна диференціація міста і села. Так, у 1989 р.
кількість спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, що
припадає на 1000 зайнятих українців, у місті була у 2 рази вищою, ніж на
селі. Слід враховувати, що ще у 1959 році переважна більшість росіян
(80,8%) і, особливо, євреїв (96,4%) були жителями міст України, у той
час як серед українців городяни складали лише 36,6%.

Цікаво простежити, як змінювався у 70-80 роки освітній рівень українців
у іншій суспільній системі, де висока освіта як основа високого
соціального та економічного статусу має значну суспільну цінність. Так,
у Канаді, де етнонаціональна політика держави забезпечує етнічним групам
можливість збереження їх етнічної ідентичності, рівень освіти українців
підвищувався у цей період часу дуже динамічно. Якщо за даними перепису
населення 1971 року тільки 6% канадських українців мали вищу, в тому
числі університетську, освіту (що було значно менше, ніж у інших
етнічних груп, а також у всього населення Канади), то перепис 1981 року
засвідчив, що українці досягли середніх по країні показників рівня
освіти, а в деяких категоріях навіть перевищили їх. Університетську
освіту мало у цей час 12,6% населення Канади, серед українців — 13,0%
[129]. Як свідчать дослідження української діаспори у Канаді, українська
етнічна група з малограмотної, якою ця етнічна спільнота була на
початковій стадії свого формування, у 80-х роках перетворилась вже на
спільність, що має у своєму середовищі достатньо високу частку осіб з
університетською освітою, а також тих, хто закінчив коледжі і працює в
галузях, що вимагають високої кваліфікації і спеціальних знань. Зокрема,
понад 10 тисяч українців мають спеціальну освіту в галузі природничих
наук, 4 тисячі — в галузі соціальних, близько 12 тисяч — медики, 13
тисяч — освітяни, понад 3 тисячі — творча інтелігенція [130; 131, с.
41-42].

Що стосується української діаспори у Сполучених Штатах Америки, то треба
відзначити, що освіченість українців досить довгий час залишалася на
порівняно низькому рівні. Аналізуючи дані перепису населення 1960 p.,
американський дослідник українського походження Р.Ільницький зіставив
рівень освіченості серед українського населення з аналогічними
показниками серед євреїв США: на 100 чоловік цієї національності, яким
вже виповнилось 17 років, припадає 17 чоловік, що мають вищу освіту.
Серед українців — тільки 1,5 чол., тобто тільки 1,5% [131, с.61].
“Український інтелектуаліст і український професіоналіст, — писав
Р.Ільницький у 1965 p., — ще далеко не є типовим явищем серед
американської суспільності. Він є радше виїмком. … В обличчі такого
стану, великого і принципового значення набирає той факт, що українська
кооперація в США створила одномільйоновий Студійний Фонд Української
кооперації і фактично дала можливість студійовати кожному молодому
українцеві, в якого е тільки до цього охота і добра воля” [132].

Перепис населення США 1970 року показав, що хоч рівень освіти
української етнічної групи був нижчим, ніж по країні в цілому, однак
третє і наступні покоління українських іммігрантів наближаються до
загальнонаціонального рівня. Дослідники відзначають досить слабкі
позиції української етнічної групи у соціальній ієрархії американського
суспільства в 70-х роках. “За рівнем освіти українці займали одне з
останніх місць серед восьми східноєвропейських етнічних груп, слідуючи
за поляками, сербами й хорватами” [133]. Застережимо, що в переписних
анкетах 1970 року не було конкретних питань щодо етнічності. Походження
визначалося лише на підставі мови дитинства або мови, якою, крім
англійської, респондент розмовляє у себе вдома. Така ситуація могла
сприяти тому, що до переписних даних потрапили переважно американці
українського походження старші за віком, які внаслідок слабкої адаптації
до іншоетнічного оточення як правило зберігають мову історичної
батьківщини. В матеріалах перепису населения США 1980 року етнічність
визначалася вже конкретно, що відбилося на даних, які стосуються
освіченості українців Америки. Так, американський українознавець
М.Куропась відмічає, що у 80-х роках українську етнічну групу
характеризував порівняно високий рівень освіти, а також тенденції його
зростання серед молоді і дітей [134]. Ці висновки підтверджуються даними
Українського інституту Гарвардського університету, за якими “відсоток
осіб українського походження з вищою освітою сьогодні є вищим, ніж у
інших білих американців” [135]. Очевидно, що найбільш повну кількісну
картину щодо реалій освітнього рівня українців США повинні дати дані
останнього перепису населення, публікація яких, як свідчать дослідники,
поки що затримується [131, с.16].

Росіяни — найчисленніша етнічна меншина України має більш високий рівень
освіченості, ніж титульний етнос. Якщо в 1959 році питома вага росіян з
вищою освітою становила 3,0% чисельності цієї етнічної групи, а частка
осіб, що не мали початкової освіти, — 19,8%, то у 1979 році ці показники
суттєво змінилися: 8,8% росіян мали вищу освіту і 10,1% не мали ніякої
освіти. Показники рівня освіти працюючих росіян у період 1979-1989 pp.
були досить високими внаслідок того, що до складу трудоактивної частини
цієї етнічної групи входили вікові когорти з більш високою освіченістю.
У 1979 р. відсоток спеціалістів з вищою освітою серед них складав 14,6
(або 146 чоловік з кожної тисячі росіян, що працювали). Росіяни, як і
українці, відзначаються значною диференціацією освітнього рівня
мешканців міста й села. Як свідчать дані таблиці 4, показник
чисельності спеціалістів-росіян на тисячу зайнятих цієї національності в
1989 році у місті ще залишався майже в 2 рази вищим, ніж на селі [127].

Високий освітній рівень російської меншини пов’язаний певною мірою з
тим, що росіяни на протязі останніх трьох століть фактично мали статус
титульної нації (спочатку в Російській імперії, а потім у СРСР, який для
всього світу залишався “Росією”). Відмітимо, що практично вся соціальне
значуща інформація була представлена російською мовою; основною мовою
системи вищої та середньої освіти до недавнього часу була російська;
ділова та технічна документація друкувалась російською мовою, що
полегшувало росіянам доступ до здобуття освіти. Слід враховувати, що
росіяни України майже на 90% є городянами, і це також сприяє створенню
високого освітнього рівня. До того ж більшість росіян (майже 90%) мешкає
на сході та півдні Україні, а також у Наддніпрянщині, де сконцентровані
індустріальні та університетські центри.

Серед усіх етнічних спільнот України найвищими показниками освітнього
рівня відзначаються євреї. Вже у 1959 р. 12,6% єврейського населення
України мало вищу освіту, а у 1979 р. цей показник підвищився до 25,8%.
Серед євреїв — найменша кількість осіб, що не мали початкової освіти (у
1959 р. — 12,0%, а у 1979 р. — 5,9%). У сільській місцевості рівень
освіти євреїв також є найвищим серед етнічних спільнот України (див.
табл. 4). По всій етнічній групі (без урахування поселенської структури)
майже половина (472 чол.) з кожної 1000 зайнятих осіб єврейської
національності мала у 1989 р. вищу або незакінчену вищу освіту [128,
136].

Високий освітній рівень єврейської етнічної меншини в Україні, з нашої
точки зору, багато у чому пояснюється тим, що освіта є елементом
механізму соціальної адаптації, що дозволяє соціальній (етнічній) групі
розвиватися в умовах відсутності природних економічних відносин, які
утворюються при різноманітності форм власності. В умовах, коли панує
єдина — державна форма власності, коли усі члени суспільства є найманими
працівниками у держави, їх суспільний статус визначається посадою, що
вимагає відповідного рівня освіти (у даному випадку ідеологічних,
політичних і інших аспектів ми торкатися не будемо).

Таким чином, динамічні механізми адаптації, що їх виробив єврейський
етнос протягом багатьох століть свого історичного розвитку у
найскладніших соціальних ситуаціях (включаючи і соціалістичний шлях
розвитку), дозволили єврейській етнічній групі досягти високого рівня
освіченості.

Рівень освіти білорусів є досить значним, але в останні роки він
подвищувався менш динамічно, ніж освітній рівень титульного етносу
України. Відсоток білорусів з вищою освітою у 1959 р. дорівнював 2,6 (в
українців, як було показано, 1,1%). У 1979 році цей показник підвищився
до 7,1%, у той же час серед зайнятого білоруського населення він
становив 9,8%, тобто 98 осіб з кожної 1000 зайнятих білорусів мало вищу
освіту [128]. Треба відмітити значну диференціацію міського і сільського
білоруського населення за рівнем освіти — у 1989 р. кількість
спеціалістів, що припадала на 1000 зайнятих білорусів-городян,
перевищувала у 2,4 рази цей показник серед сільських жителів [127].

Дані табл. 4 щодо динаміки рівня освіти зайнятих білорусів у міській та
сільській місцевості свідчать, що на сьогоднішній день білоруська
етнічна група посідає четверте місце за показниками своєї освіченості.
Це пов’язане насамперед з тим, що білоруси у переважній більшості є
жителями міст, а також з тим, що у демографічній структурі білорусів
порівняно з українцями небагато старших вікових груп сільського
населення, які характеризуються значною кількістю осіб, що не мають
початкової освіти. Тому ця категорія білоруського населення не є такою
численною, як, наприклад, в українців чи поляків. Якщо в 1959 році
частка білорусів, що не мали початкової освіти, становила 18,8%, то у
1979 році вона знизилась до 9,9% і перевищувала аналогічний показник
тільки в єврейської етнічної групи.

За даними В.І.Наулка, значна частка білорусів — це переселенці
післявоєнного періоду, про це свідчать дані розробок із зовнішньої
міграції, а також високий відсоток осіб, що визнали рідною білоруську
мову [137]. Цей висновок підтверджується тим фактом, що серед білорусів
відмічається найвищий відсоток народжених поза межами України (65,4%).

Слід зазначити, що серед білорусів України є значна частина тих, для
кого рідною стала російська мова, а також тих, хто вільно володіє цією
мовою: у 1989 році такі особи у сукупності складали 88,7% чисельності
всієї етнічної групи, що також сприяло формуванню досить високого рівня
освіти білорусів, хоч його підвищення є не таким динамічним, як у
етносів, котрі активно змінюють у даний період часу свій спосіб життя
(українці, болгари).

Серед семи найчисленніших етнічних спільнот України, що представлені у
табл. 4, рівень освіти молдаван на сьогоднішній день залишається
найнижчим, хоча темпи його зростання є одними з найвищих серед інших
етнічних груп. Занадто несприятливими виявилися стартові умови для
молдаван у сфері освіти, якщо зважити на дані перепису населення 1959
року, за якими вищу освіту серед молдаван мав один чоловік на тисячу, а
378 чол. з цієї тисячі не мали й початкової. Вже через 11 років — у 1970
р. вищу освіту дістали 9 чол. з тисячі, а частка осіб, що не мала
освіти, знизилась до 238 чол. [128].

Якщо судити по показниках рівня освіти зайнятого населення, у 1989 р.
молдавани в сільській місцевості не мали достатніх умов для здобуття
вищої освіти та застосування її на практиці (усього 31 чол. на 1000
молдаван). У місті цей показник у 3 рази вище — 93 чол. на 1000, однак і
тут він значно відстає від аналогічних показників у євреїв та росіян
(452 чол. та 218 чол. на 1000) [127].

Слід враховувати і значний мовний бар’єр, що склався у молдаван в
єдиному російськомовному інформаційному просторі, — адже рідна мова
переважної більшості молдаван (78,0%) — молдавська — не належить до
групи слов’янських мов, при цьому дані переписів щодо володіння
російською і українською мовами є досить приблизними, тому що не
враховують ступінь мовної компетенції.

Найбільш високі темпи зростання освітнього рівня відмічаються у болгар.
Якщо у 1979 році за питомою вагою осіб з вищою освітою (2,9%) болгари
випереджали тільки молдаван (1,8%), у той час як, наприклад, євреї мали
у своєму складі 25,9% таких осіб, то в наступне десятиріччя ситуація
суттєво змінилася. За останній міжперенисний період 1979-1989 pp. серед
працюючих болгар число осіб з вищою освітою в розрахунку на 1000 чол.
зросло майже удвічі. Особливо динамічно підвищувався рівень освіти на
селі, де відбулося практично подвоєння числа болгар-спеціалістів з вищою
та середньою освітою (див. табл. 4). Між іншим, ще у 1979 р. показник
кількості осіб, які не мали навіть початкової освіти, у болгар був
найвищим серед семи найбільш багаточисельних етносів України. Якщо у
євреїв цей показник дорівнював 59 чол., то у болгар —191 чол. на 1000
чол. відповідної національності [128].

Таким чином, показник рівня освіти українських болгар у 1989 р. досяг
699 осіб, що мають освіту не нижче середньої, на тисячу зайнятих у
народному господарстві болгар. Крім того, співвідношення показників
кількості дипломованих спеціалістів, що припадають на 1000 зайнятих у
місті і на селі, у болгар є одним з найменших — воно становить 1,7 (у
євреїв — 1,4) [127].

Вивчення освітніх характеристик поляків показує, що за показниками
освіченості ця етнічна група поступається майже всім серед семи найбільш
багаточисельних етнічних спільнот країни, випереджаючи тільки молдаван.
Підвищення освітнього рівня у поляків відбувається менш динамічно, ніж у
болгар і титульного етносу. Якщо поляки, як і українці, в 1959 р. мали
по 11 спеціалістів з вищою освітою на 1000 чоловік, то у 1989 р. в
українців ці показники були вже значно вищими, ніж у поляків (див. табл.
4). Відсоток осіб, Що не мали у 1959 р. початкової освіти, у поляків і
українців був майже однаковим (32,9 та 30,6 відповідно). У 1979 р. цей
показник знизився до 16,9% у поляків і до 15,1% в українців [128].

Треба брати до уваги, що польське населення України, як і українці,
стало у більшості своїй міським населенням тільки у 60-70-ті роки. Як і
більшість етнічних спільнот республіки, польська етнічна меншина
відчуває наслідки соціального відставання села від міста, що
проявляється у порівняно низькому освітньому рівні зайнятих у місті, а
надто у сільській місцевості. На 1000 зайнятих поляків припадає тільки
689 осіб, що мають освіту не нижче середньої, причому кількість
дипломованих спеціалістів у місті у 2,4 рази більше, ніж на селі.

Хоч за кількісним показником рівня урбанізації — питомою вагою городян —
поляки випереджають українців і болгар, але поступаються ним за
показниками рівня освіти. Причини такої ситуації визначаються перш за
все особливим шляхом історичного розвитку цієї національної групи на
території України, що є складним і неоднонапрямковим з точки зору
розвитку етнічних процесів [138J. У теперішній час ці процеси
характеризуються двома головними тенденціями: акультурацією і
асиміляцією етнічних поляків та реакультурацією полонізованих у свій час
українців. Про це свідчать як етнокультурні орієнтації населення у
місцях компактного проживання поляків, так і статистичні дані про
етномовні процеси, а також високі темпи зменшення чисельності
поляків за даними переписів (з 1959 р. по 1989 р. відбулося зменшення
цієї етнічної групи майже на 40%) [139].

До складних, драматичних подій, що визначали існування поляків на
етнічних землях українців на протязі XIV — XIX ст.ст., коли поляки з
панівної нації перетворилися на соціальне пригнічену етнічну групу, у XX
ст. додалися події радянсько-польської війни 1920-1921 pp., а також
сталінські репресії, що почалися з середини 30-х років. Наслідки цих
подій не могли не призвести до певних негативних явищ у міжнаціональних
відносинах в зоні етноконтактної взаємодії поляків з іншими етносами,
вони й до теперішнього часу гальмують становлення освітнього рівня
етнічної групи поляків України, особливо в місцях їх компактного
проживання.

Отже, порівняльний аналіз даних переписів населення дозволив прояснити
реалії освітнього рівня семи найбільш численних етнічних спільнот
України, представити в узагальненому вигляді їх освітній потенціал, що
сформувався на кінець 80-х — початок 90-х років XX століття. Такий
аналіз дає можливість прослідкувати динаміку, визначити тенденції
соціокультурного розвитку цих спільнот у сфері освіти протягом
30-річиого періоду (1959-1989 pp.), розглянути диспропорції, що склалися
при формуванні освітнього потенціалу у різних етнічних спільнот.

Наші дані свідчать, що такі диспропорції є значними, що швидкі темпи
урбанізації етносів не супроводжувались такими ж темпами “вирівнювання”
їх соціокультурних характеристик, що привело б до розв’язання багатьох
етнонаціональних проблем.

Професійна, галузева та кваліфікаційна структура

Являючи собою фундамент соціальної структури всього суспільства, трудова
сфера відображує його основні особливості, його сильні сторони, недоліки
та протиріччя. Оптимальна структура трудового потенціалу, здатна
розв’язувати народногосподарські завдання на рівні сучасних технологій,
дозволяє державі зайняти гідне місце серед економічно розвинутих країн.
Про це свідчить успішний досвід Японії, Південної Кореї, Іспанії та ряду
інших держав, які в умовах відсутності значної ресурсної бази,
спираючись головним чином на розвиток власного трудового потенціалу,
зуміли в історично короткі строки досягти значного рівня економічного
розвитку.

Становлення України як суверенної держави передбачає цілеспрямовану
роботу по формуванню оптимальної структури її трудового потенціалу. Для
цього необхідно знати реалії соціальної структури трудової сфери
українського суспільства, з якими країна стала

на шлях незалежного соціально-економічного розвитку. Зокрема, такі
питання, як етнічні особливості трудового потенціалу найкрупніших
етнічних спільнот або специфіка трудового потенціалу регіонів України,
що відрізняються один від одного за етнічним складом населення та
історичними особливостями свого розвитку, не отримали ще, з нашої точки
зору, достатнього висвітлення у серйозних наукових розробках.

Виникає питання: чи існує соціальна й культурна однорідність трудового
потенціалу всього народу України в його етнічному вимірі, того
потенціалу, що сформувався на рубежі 90-х років в результаті
соціалістичної системи господарювання, чи в реальності існують певні
диспропорції у розвитку трудових потенцій народів, котрі населяють нині
територію країни?

Проведене нами дослідження і є спробою відповісти на це питання.

Отримані дані свідчать, що саме багатоетнічність народу України зумовлює
неоднорідність його трудового потенціалу, що в комплексі являє собою
складну діалектичну, інтегральну суму трудових потенцій народів, які
населяють територію держави. В соціальній структурі всього українського
суспільства і, зокрема, в структурі трудового потенціалу кожної етнічної
спільноти України знайшли своє відбиття етнічні особливості політичного,
економічного та духовного життя, відмінність шляхів історичного розвитку
кожного з цих народів.

Визнаючи плідність структурного підходу до аналізу різних сфер
життєдіяльності суспільства, ми розуміємо соціальну структуру
суспільства як цілісну сукупність соціальних груп, спільнот людей
(соціальних верств, страт, трудових колективів, а також етносів та
етнічних груп тощо), що історично склалися в контексті певної
економічної й соціально-політичної організації суспільства [164]. Ми ж
зупинимося на характеристиці лише певних елементів соціальної структури
трудового потенціалу етнічних спільнот України, а саме: пропорціях їх
соціально-професійного, галузевого та кваліфікаційного складу, які
склалися в народногосподарському комплексі наприкінці 80-х років.

Очевидно, що такий підхід має певні обмеження, і аналіз соціальної
структури трудової сфери українського суспільства (в його етнічному
аспекті), яка розглядалася б у всьому комплексі взаємозв’язків, а також
зовнішніх і внутрішніх факторів, формуючих елементи цієї системи, дав би
повнішу картину. Зрозуміло, що така складна проблема є предметом
окремого наукового дослідження, яке у теперішній час здійснюється
українськими етносоціологами [165]. 124

У даному ж дослідженні здійснюється спроба визначити особливості
трудового потенціалу зайнятої в народному господарстві республіки
частини семи найбільш численних етнічних спільнот України. Саме ця
частина трудоактивгюго населення й визначає соціально-економічний
розвиток нової держави, оскільки сумарна питома вага українців, росіян,
євреїв, білорусів, молдаван, болгар і поляків наприкінці 80-х років
складала 98,4% усього населення України.

Отже, розглянемо чинники, що великою мірою визначили соціальну
диференціацію етнічних спільнот у трудовій сфері України на рубежі 80-х
і 90-х років.

Як відомо, теорія соціально-класової структури радянського суспільства,
в котрій основною класоутворюючою ознакою вважалося відношення окремих
осіб чи соціальних груп до засобів виробництва в залежності від форми
власності на них [166], не знайшла свого підтвердження при поясненні
явищ внутрішньокласової диференціації, яка часто є більш значущою, ніж
міжкласова [167]. В умовах фактично єдиної форми власності — державної,
в суспільстві, де держава є монопольним власником засобів виробництва, а
також єдиним працедавцем і розподільником суспільного продукту, найбільш
значущим чинником суспільного становища людини стає її місце в системі
суспільного поділу праці. Таким чином, основною причиною соціальної
диференціації виступає соціально-економічна неоднорідність праці.

Ця неоднорідність і створює основні суспільні групи, при цьому
провідними серед відмінностей, що формують ці групи, є відмінності у
характері праці, тобто у співвідношенні фізичних і розумових зусиль у
праці, її складності, технічній озброєності, насиченості творчими
елементами тощо [168].

Треба відмітити, що неоднорідність суспільної праці є найбільш загальною
детермінантою соціальних відмінностей. Теорія соціальної структури
суспільства, в якому ми живемо, знаходиться лише на етапі становлення.
Багато які причини й механізми соціальної диференціації вивчені ще
недостатньо. На сьогоднішній день найбільш адекватним, з нашої точки
зору, є таке визначення цього поняття: “соціально-професійна структура
являє собою систему соціально-професійних груп і верств, приналежність
до яких визначає не лише професійно-технічну однотипність праці людей,
що належать до цих груп і верств, але також спільність багатьох суттєвих
рис соціального обличчя працівників: схожість умов, характеру,
соціальних функцій їх праці, наявність специфічних інтересів,
своєрідність побуту, культури, суспільної психології та способу життя”
[169].

Таким чином, розглядаючи соціально-професійний склад зайнятих у найбільш
численних етнічних спільнот України як елемент соціально-професійної
структури, ми виокремлюємо в ньому п’ять основних соціальна-професійних
груп: керівники, спеціалісти, службовці-неспеціалісти, робітники та
селяни.

Основним критерієм групування є відмінності в заняттях щодо об’єктивної
складності праці. Неоднакова складність трудових процесів визначає
існування груп і категорій, що розрізняються за характером трудової
діяльності, її змістовністю, співвідношенням рутинних і творчих,
організаторських та виконавських функцій. Різна складність занять
передбачає різну професійну та загальноосвітню підготовку, а також різну
оплату праці, що, в кінцевому підсумку, визначає відмінності в самому
способі життя.

Якщо в соціально-професійних групах працівників, зайнятих розумовою
працею (керівники, спеціалісти, службовці-неспеціалісти), що
представлені в таблиці 9, диференціація відбувається за комплексом
показників, які характеризують складність праці, професійну
підготовленість, функціональну наповненість занять, то в
соціально-професійних групах працівників фізичної праці (робітники,
селяни) за основну диференціюючу ознаку править сфера застосування праці
та спосіб життя.

Усвідомлюючи певну умовність критеріїв групування, ми все ж
використовуємо їх в цілях порівняльного аналізу трудового потенціалу
етнічних спільнот України.

Дані таблиці 9 свідчать: як у всього зайнятого населення України в
цілому, так і у більшості розгляданих етнічних спільнот (за виключенням
євреїв) найчисельнішою є соціально-професійна група робітників. Вона
становить понад половину трудоактивного населення. Найбільшу частку
робітників матеріали перепису населення України 1989 р. зафіксували у
поляків (61,36% чисельності зайнятих в цій етнічній групі).

Таблиця 9

Соціально-професійний склад зайнятих у найбільш численних етнічних
спільнот України

(1989 р., в %)

Соціально-професійні групи

Працівники, зайняті переважно розумовою працею Працівники, зайняті
переважно фізичною працею

Керівники Спеціалісти Службовці-неспеціалісти Робітники Селяни

Все зайняте населення 4,76 21,44 5,46 56,62 11,70

Українці 4,57 19,97 4,82 56,89 13,75

Росіяни 4,50 27,69 6,42 57,23 4,16

Євреї 10,02 52,54 5,04 32,18 0,22

Білоруси 3,89 21,35 6,37 59,50 8,90

Молдавани 2,16 10,61 3,07 51,80 32,38

Болгари 4,45 17,70 3,56 51,52 22,78

Поляки 4,01 19,23 4,23 61,36 11,18

Другою за чисельністю є соціально-професійна група спеціалістів, праця
яких потребує вищої або середньої спеціальної освіти. Частка таких
працівників у більшості розглянутих етнічних спільнот складає від 18 до
28 відсотків. Максимальним є значення питомої ваги спеціалістів у євреїв
— понад 50% усіх зайнятих, а мінімальним — серед молдаван: приблизно 10%
усіх молдаван, що були зайняті в 1989 р. у народному господарстві
України.

Селяни — працівники сільського господарства, зайняті переважно фізичною
працею — становлять третю за чисельністю соціально-професійну групу
серед усього зайнятого населення, яка досягає майже 12% його
чисельності. Причому відмінності частки селян за своєю величиною у
різних етнічних спільнот є дуже значними. Якщо у молдаван майже третина
зайнятих — селяни, то серед євреїв вони становлять лише 0,2%.

Соціальна-професійна група службовців-неспеціалістів є порівняно
невеликою, вона дорівнює 5,5% усіх зайнятих. Серед розгляданих етнічних
спільнот розкид значень цієї питомої ваги невеликий — від 3,1% у
молдаван до 6,4% у росіян.

І нарешті, частка керівників — працівників, що зайняті найскладнішим
видом праці — є найменшою в соціально-професійному складі усіх зайнятих
(менше 5%). При цьому частка керівників-євреїв майже в 5 разів перевищує
частку керівників-молдаван і більше ніж у 2 рази цю ж частку в
українців.

Згідно з широко розповсюдженою в західній етносоціології концепцією
національно-пропорційного представництва, методологічні підвалини якої
були закладені канадським дослідником Дж.Портером, за критерій
визначення статусу кожної з етнічних груп на певних щаблях
соціально-професійної ієрархії суспільства править їх
понадпредставленість або недопредставленість у тій чи іншій професійній
категорії, тобто перевищення або нижче значення частки представників
даної етнічної групи середнього по країні процента зайнятих у визначеній
професійній категорії. Нагадаємо, що основним показником просунутості
етнічної спільноти по щаблях соціально-професійної драбини вважаються
притаманні цій спільноті в , даний момент часу пропорції представництва
на високостатусних професійних рівнях, а саме: питома вага управлінців,
спеціалістів та j підприємців серед зайнятих в цій етнічній групі [171].

Використання вказаного концептуального підходу (з урахуванням, природно,
суспільних реалій України кінця 80-х років) показало, що
соціально-професійний склад титульного етносу — українців — виявився в
соціальному плані менш просунутим, ніж відповідний склад у євреїв і
росіян. Дещо випереджає українців за своїми соціально-професійними
пропорціями трудоактивна частина білоруського населення. Проте такі
національні меншини, як поляки, болгари і особливо молдавани, за
пропорціями свого соціально-професійного складу займають менш суспільне
значуще становище. Маючи на увазі проведення якісно-кількісного аналізу
пропорцій соціально-професійного складу трудоактивного населення в його
етнічному аспекті, доцільно розглянути розподіл етнічних спільнот по
сферах праці, що відрізняються одна від одної своїм
матеріально-предметним змістом.

На основі такого підходу, який все частіше використовується у прикладних
дослідженнях [172], було виокремлено чотири основні сфери, що охоплюють
заняття, які є схожими за матеріально-предметиим змістом праці.

Перша сфера охоплює професії, пов’язані з промисловістю: обробкою і
переробкою сировини та готових виробів, спорудженням будівель, їхнім
ремонтом, транспортуванням вантажів. Предметом праці тут виступають
сировина або вироби, що вже пройшли обробку. Праця у цій сфері є
найбільш механізованою й автоматизованою, трудовий ритм задається
машиною або ходом технологічного процесу. Такій праці властивий високий
ступінь концентрації і дисциплінованості працівників.

Друга сфера праці — сільськогосподарське виробництво, в якому
матеріально-предметний зміст праці невіддільний від живої природи. Тут
вирішальною професійною ознакою є зв’язок з біологічними процесами, що
визначають ритм праці та ЇЇ особливі умови.

Третя сфера праці — сфера духовного виробництва, в якій основним
предметом праці виступає інформація. Сюди включені наукові працівники,
викладачі, вчителі, працівники мистецтва, преси і літератури, економісти
тощо — всі ті працівники, продуктом труда яких є знакові системи (мова,
образ, текстова та цифрова інформація). Ця сфера вирізняється найбільш
високою питомою вагою творчих занять.

Четверта сфера — сфера послуг і обслуговування, де об’єктом праці є люди
як споживачі благ і послуг. Сюди відносяться професії, пов’язані з
медичним, рекреаційним і культурним обслуговуванням, наданням
комунально-побутових і торговельних послуг, тобто професії, що
передбачають безпосередній контакт зі споживачами. Однією з важливих
професійних ознак тут є рівень культури спілкування.

Зрозуміло, що указані вище групування мають умовний хорактер, проте, як
видається, матеріально-предметний зміст праці обумовлює певну специфіку
занять, значною мірою визначає соціальне обличчя кожної зі сфер праці,
формує окремі професійні групи працівників з власними характерними
інтересами, умовами праці та всього способу життя.

Наведені в таблиці 10 пропорції соціально-професійного складу зайнятих з
урахуванням сфери застосування праці, що склалися наприкінці 80-х років
у семи найбільш численних етнічних спільнот України, ілюструють певні
закономірності розвитку етпосоціальних процесів на території республіки.
Ці пропорції підтверджують певну міру існування етнокультурного поділу
праці.

Таблиця 10

Соціально-професійний склад зайнятих у найбільш численних етнічних
спільнот України

з урахуванням сфери праці (1989 р., в %)

Соціально-професійні групи

Керівники Спеціалісти Службовці-неспеціалісти в усіх сферах праці
Робітники Селяни (колгоспники, фермери, робітники
сільськогосподарського виробництва)

Промислове виробництво Сільськогосподарське виробництво Сфера
духовного виробництва Сфера послуг і обслуговування Промислове
виробництво Сільськогосподарське виробництво Сфера духовного
виробництва Сфера послуг і обслуговування

Промислове виробництво Сфера послуг і обслуговування

Всі зайняті в народному господарстві 1,55 0,33 1,29 1,58 8,89 0,61
4,56 7,38 5,48 41,50 15,12 11,70

Українці 1,36 0,39 1,28 1,54 7,63 0,72 5,47 6,15 4,82 JiSjL
15,37 14,55 13,75

Росіяни 1,84 0,15 1,22 1,29 12,60 0,28 6,95 7,87 6,42 42,68

4,16

Євреї 4,98 0,10 2,41 2,53 26,38 0,13 13,06 13,00 5,04 22,77
9,41 ‘ 022

Білоруси 1,71 0,22 0,72 1,24 9.11 0,38 5,07 6,80 6,37 43,29
16,21 8,90

Молдавани 0,46 0,38 0,53 0,79 2,77 0,58 3,38 3,88 3,07 36,55
15,25 32,38

Болгари 1,18 0,69 1,11 1,47 5,16 1,10 5,20 6,24 3,56 36,78
14,74 22,78

Поляки 1,33 0.32 0,92 1,44 7,63 0,46 4,54 6,60 4,23 43,07
18,29 11,18

Найбільш загальні причини цих пропорцій, а скоріше, диспропорцій, слід
шукати в переважному способі життя — міському або сільському, що став
характерним для кожної з етнічних спільнот наприкінці 80-х років і
великою мірою визначив їх рівень освіти. Не останню роль тут відіграв і
рівень етномовної компетенції. В даному випадку йдеться про рівень
володіння російською мовою, що фактично виконувала в Україні функції
державної мови, бо діловодство, науково-технічна та інша спеціальна
література, в тому числі й навчальна, були переважно російськомовними, у
той час як українська мова залишалася тільки у сфері фольклору, побуту і
обмеженого кола творів мистецтва та літератури.

Наведені вище чинники детермінують пропорції соціальпо-професійного
складу етнічних спільнот. Отже, ці пропорції багато в чому визначають
роль і місце як титульного етносу, так і етнічних меншин у структурі
трудового потенціалу народу України.

Цікаво порівняти отримані по Україні дані з даними по США та Канаді, що
стосуються пропорцій представництва трьох найчисленніших етнічних
спільнот України — українців, росіян та євреїв у найбільш соціальне
значущих професійних категоріях.

Треба відмітити, що етнічна політика США, Канади та СРСР у 70-80-х роках
мала суттєві відмінності. Концепція “плавильного казана” у США з її
асиміляційною скерованістю, певний тип етнокультурної автономії —
“етнічна мозаїка” у Канаді, національно-територіальна автономія (з
формальними ознаками державності на республіканському рівні та з
накресленими під лінійку етнічними кордонами у СРСР) — ось три моделі
втілення у життя етнополітики держав з поліетнічним складом населення.

Що стосується США, то за даними перепису населення 1970 р. середня
питома вага представництва у категоріях адміністративно-управлінського
персоналу, спеціалістів та підприємців для білого населення дорівнює
22,0%, при цьому для євреїв (що розмовляють мовою ідиш, тобто вихідців з
Європи) — 47,9%, для росіян — 33,5% та для українців — 20,1%. Дані
промовляють про те, що на початку 70-х років українці за представництвом
на вищих щаблях соціально-професійної ієрархії займали передостаннє
місце серед вихідців з країн Центральної та Східної Європи [174].

Аналіз динаміки пропорційного представництва згаданих етнічних груп у
соціально-професійній структурі населення Канади свідчить, що вже в 1941
р. євреї мали найнижчу частку зайнятих у категоріях малокваліфікованих
працівників, а на початку 60-х років вони досягли найбільшої питомої
ваги представництва у соціальне просунутих професійних категоріях,
випередивши за цими показниками англійців і загалом канадців. Більшість
українців і особливо росіян у 1961 р. були зайняті кваліфікованою
фізичною, а також розумовою працею [175].

Не володіючи точними цифровими даними щодо професійного статусу
канадських євреїв, росіян та українців на початку 70-х років,
підкреслимо тільки, що ієрархічність ранжованого ряду і у США, і у
Канаді є однаковою. Відмітимо, що питома вага українців з вищою освітою
(у тому числі університетською, що є одним із значущих показників
включення етнічної групи до “істеблішменту” країни перебування) у 1971
р. дорівнювала тільки 6%. Але вже через десять років, як свідчать дані
перепису 1981 p., відбулося значне підвищення соціально-професійного
статусу українців Канади. Так, у цей час в адміністративно-управлінських
структурах та бізнесі питома вага українців дорівнювала 2,97%, причому
їх частка серед населення Канади становила 2,2%. Університетську освіту
мало вже 13,0% етнічної групи (аналогічний показник для всієї Канади —
12,6%) [176J.

Розглядаючи соціально-професійний статус українців, росіян та євреїв в
Україні, ми бачимо, що порядок розміщення цих етнічних спільнот на
щаблях соціально-професійної драбини є таким самим, як в США та Канаді.
Зрозуміло, що пряме порівняння даних тут не є коректним, але розгляд
цього питання як постановка дослідницької проблеми, як видається, може
мати місце. Очевидно, що виявлення тенденцій і темпів соціального (у
тому числі й професійного) розвитку етнічних спільнот у різних
етнополітичних системах, що реалізуються в країнах із значними
відмінностями державного устрою, потребує поглибленого аналізу.

Але вже найбільш загальний підхід говорить про те, що в основі цих
тенденцій лежить вплив етнокультурних особливостей етнічних спільнот,
коли під терміном “культура” розуміється складна система механізмів
адаптації, що притаманна соціальній (етнічній) спільноті, система, яка
складалася на протязі всієї історії існування цієї спільноти. По суті,
культура — це друга природа, що створена людиною для полегшення свого
пристосування до умов життя. Нема сумніву в тому, що одним з
найважливіших елементів такої системи є професійна, трудова сфера.

* * *

Переходячи до розгляду етнічних особливостей кваліфікаційного складу
зайнятих, відмітимо, що кваліфікація працівника не є ідентичною рівню
його освіти, хоча й знаходиться з цим рівнем у безпосередньому зв’язку.

Рівень освіти є не що інше, як інституалізований суспільством рівень
особистої підготовленості працівника до праці. Проте існує безліч
робочих місць, заповнених практиками, які не мають дипломів про
спеціальну освіту в цій галузі. Часто-густо система освіти відстає від
вимог науково-технічного прогресу щодо його кадрового забезпечення.
Опріч системи освіти, що є “зростаючою за своєю значущістю формою
упорядкованої та цілеспрямованої соціалізації і професіоналізації
індивідів” [186J, існують також інші, стихійні, самодіяльні форми
підготовки працівника до праці.

В кваліфікаційній структурі зайнятих представлені всі форми
професіоналізації індивідів, вона віддзеркалює потенціальні можливості
суспільства розв’язувати завдання на всіх напрямках суспільного
розвитку.

Вивчаючи пропорції якісних соціальних відмінностей, що склалися
всередині окремих етнічних спільнот і всього населення України стосовно
трудової сфери, як показник міри соціальної диференціації ми можемо
використати рівень складності праці поза сферою її застосування, тобто
без урахування матеріально-предметного змісту праці. В цьому випадку
кваліфікованість праці може виступати як синтетичний показник якісних
відмінностей між окремими групами працівників.

Такий підхід дозволяє (природно, в досить наближеному вигляді) оцінити
структурні пропорції трудового потенціалу етнічних спільнот. Уявляється,
що даний підхід є найбільш адекватним за умов, коли відбуваються значні
зміни соціально-економічної структури суспільства, коли виникають,
збільшуються та утверджуються в громадському житті нові суспільні групи,
у той час як роль, місце в суспільстві та чисельність інших соціальних
груп поступово трансформуються. Наприклад, у соціальній структурі
українського суспільства дедалі значнішу роль починає відігравати нова
соціальна група — підприємці.

В такій суспільній ситуації саме кваліфікованість праці зайнятих і
визначає можливості динамічних структурних змін у соціально-економічному
житті країни відповідно до вимог стандартів і технологій світового
рівня.

Якими ж були на рубежі 80 — 90-х років пропорції кваліфікаційного складу
трудоактивного населення у найбільш численних етнічних спільнот України?
Відповідь на поставлені питання певною мірою може дати аналіз даних, що
наведені в таблиці 13.

Трудоактивну частину кожної з семи етнічних спільнот, що розглядаються,
як і все зайняте населення України, було розподілено на шість
кваліфікаційних груп. В основу групування були покладені методологічні
принципи виділення соціально-кваліфікаційних верств, що були розроблені
авторським колективом під керівництвом О.І.Шкаратана та застосовані Г.В.
Старовойтовою при дослідженні соціально-професійної структури
татарського населення м.Ленінграда [187].

Таблиця 13

Кваліфікаційний склад зайнятих у найбільш численних етнічних спільнот
України (1989 р., в %)

Все зай- Етнічні спільноти

Кваліфікаційні групи няте населення Укра- Росі- Єв- Біло- Мол-
Бол- Поля-

України їнці яни реї руси давани гари ки

І. Працівники управ-

лінської праці, керів- 4,76 4,57 4,50 10,02 3,89 2,16 4,45 4,01

ники колективів

II. Працівники висо-

кокваліфікованої ро-

зумової праці на по- 15,90 17,87 21,75 45,42 16,15 7,58 12,91
14,61

садах, що потребу-

ють вищої освіти

III. Працівники ква-

ліфікованої, пере-

важно розумової пра- 5,55 2,10 5,94 7,11 5,20 2,99 4,79 4,59

ці на посадах, що по-

требують середньої

спеціальної освіти

IV. Працівники не-

фізичної праці без 5,48 4,82 6,42 5,04 6,37 3,07 3,56 4,23

спеціальної освіти

V. Працівники квалі-

фікованої та висококваліфікованої пере- 42,18 43,14 41,33 24,52
42,70 40,52 43,50 44,75

важно фізичної праці

VI. Працівники не-

кваліфікованої пере- 26,13 27,49 20,06 7,87 25,69 43,68 30,79
27,81

важно фізичної праці

Кваліфікаційні групи в нашому варіанті мають такий вигляд:

I — працівники управлінської праці, керівники колективів (керівники
установ, підприємств, громадських організацій та їх структурних
підрозділів);

II — працівники висококваліфікованої розумової праці на посадах, що
потребують вищої освіти (інженери, лікарі, вчителі, агрономи, наукова та
художня інтелігенція);

III — працівники кваліфікованої, переважно розумової праці на посадах,
що потребують середньої спеціальної освіти (техніки, бухгалтери,
нормувальники, середній медичний персонал тощо);

IV — працівники нефізичної праці без спеціальної освіти (рахівники,
діловоди, секретарі тощо);

V — працівники кваліфікованої та висококваліфікованої, переважно
фізичної праці (станочники, слюсарі, шофери, наладчики, кухарі,
продавці, механізатори, оператори тощо);

VI — працівники некваліфікованої, переважно фізичної праці
(вантажники, стропальники, валяльники, підсобні робітники, скотарі,
конюхи, рільники, молодший обслуговуючий персонал тощо).

Наявність етнічного показника в матеріалах переписів населення дозволяє
використовувати ці матеріали як базу даних з метою макроаналізу
етносоціальних явищ у трудовій сфері. Проте динаміку кваліфікаційного
складу трудоактивиої частини етнічних спільнот простежити не вдається
через відсутність у переписах різних років даних щодо занять населення,
які можна зіставляти між собою. Таким чином, аналіз кваліфікаційного
складу зайнятих у семи найбільш численних етнічних спільнот України
виявляє значні відмінності та особливості пропорцій цього складу у
кожної з розгляданих спільнот. Інакше кажучи, трудові потенції кожної із
спільнот, з якими вони підійшли до початку 90-х років, помітно
відрізнялися одна від одної.

Так, провідне місце за структурними пропорціями кваліфікаційного складу
зайнятих посідає єврейська етнічна група. Питома вага працівників,
зайнятих управлінською працею, у цієї групи є найвищою в Україні і майже
в 5 разів перевищує аналогічну питому вагу у молдаван. В той же час
частка працівників, зайнятих неква-ліфікованою фізичною працею, в євреїв
у понад 5 разів менша, ніж у молдаван. Найбільша, порівняно з іншими
етнічними спільнотами, частина всіх працюючих у євреїв зайнята
висококваліфікованою розумовою працею, що разом з кваліфікованими
спеціалістами, зайнятими на посадах, котрі потребують середньої
спеціальної освіти, становить понад половину трудоактивної частини цієї
етнічної групи.

Наведені дані свідчать про професійну просунутість єврейської етнічної
меншини в Україні, про високий загальний рівень кваліфікації цієї
етнічної спільноти і значні потенціальні можливості вирішення трудових
завдань на рівні сучасних наукоемких технологій та складних “ноу хау”.

Як показано у таблиці 13, серед найменш просунутих в кваліфікаційному
плані етнічних спільнот на рубежі 80-90-х років опинилися поляки,
болгари і насамперед молдавани. Пропорції кваліфікаційного складу
зайнятих в українців знаходяться приблизно на середньому рівні у
порівнянні з іншими етнічними спільнотами. Дуже значною на сьогоднішній
день залишається частка працівників некваліфікованої фізичної праці —
вона становить понад чверть усіх зайнятих українців, а у молдаван —
майже половину працюючих.

Більш низький порівняно з євреями та росіянами кваліфікаційний рівень
молдаван, болгар, поляків та українців визначається дією одного з
основних “неантагоністичних” протиріч соціалістичного періоду життя
нашого суспільства — глибокої соціальної диференціації міста й села.
Спосіб життя молдаван і болгар, що у більшості своїй на рубежі 80 — 90-х
років ще залишалися сільськими жителями, а також триб життя з
відповідним до нього рівнем освіти українців і поляків, більшість яких
стали жителями міст лише у 60 — 70-ті роки, визначає сьогодні й ще,
певно, тривалий час буде визначати пропорції кваліфікаційного складу цих
етнічних спільнот. При розгляді даних таблиці 13 звертає на себе увагу
порівняно низька питома вага працівників ІІІ-ої кваліфікаційної групи.
Уявляється, що з розширенням спеціалізації робочих місць при
забезпеченні їх кваліфікованими працівниками з середньою спеціальною
освітою стане можливою динамічна зміна існуючих на сьогоднішній день
кваліфікаційних пропорцій.

Безумовно, українці як титульний й основний за чисельністю етнос країни
багато в чому визначають пропорції кваліфікаційного складу трудоактивної
частини населення України. Ці пропорції промовляють про те, що
достатньо високий освітній рівень зайнятих в усьому народному
господарстві України, також як і освітній потенціал окремих етнічних
спільнот, увійшов у певне протиріччя з існуючою до теперішнього часу
кваліфікаційною структурою самої праці. За даними Л.А.Гордона і
А.К.Назімової, в середині 80-х років понад половину малокваліфікованих
робочих місць займали працівники з середньою освітою [189]. За
розрахунками економістів Г.Я.Ракитської та О.Н.Шохіна, при відсутності
кардинальних змін у трудовій сфері питома вага зайнятих усіма видами
ручної праці може скласти на початку XXI століття в промисловості
близько 25%, а у будівництві — не менше 40% [190]. Таким чином, без
серйозних соціально-економічних перетворень абсолютна поширеність праці,
яка не відповідає освітньому рівню працівників, ніяк не зменшиться, а
можливо, навіть зросте, що в підсумку може призвести до посилення
соціальної напруженості, падіння трудової мотивації.

Ці тенденції в розвитку радянської економіки найвиразніше проявилися
наприкінці 80-х років. За даними Б.Болотіна та А.Улюкаєва, в 1989 році
відмічалося більш ніж двократне відставання СРСР від США за річною
продуктивністю робітника в промисловому виробництві і майже десятикратне
— в сільському господарстві [191].

Отже, очевидним є висновок про соціальну неефективність так званої
суспільної форми праці, що склалася в Радянському Союзі на основі
державної та колгоспно-кооперативної власності, як безальтернативно! та
всеохоплюючої. Дослідники вважають, що “суспільна форма праці, котра
склалася в 30-ті роки і діяла до 70-х, остаточно зруйнувалася в
теперішній час, створюючи кризу всіх суспільних структур” [192].

Ці висновки підтверджуються і нашими даними про виникнення та розвиток
інших форм трудової діяльності, опріч суспільної. Так, розвиток
індивідуальних або приватних (підприємницьких, фермерських) форм праці в
Україні наприкінці 80-х років відбувався найбільш інтенсивно в етнічних
групах, що характеризуються найвищою часткою працівників, змушених
займатися малокваліфікованою фізичною працею, незважаючи на значне
зростання освітнього рівня, яке відбулося в цих групах під час
останнього міжпереписного періоду. До цих етнічних спільнот належать, в
першу чергу, молдавани й поляки.

Особливо помітно протиріччя між високим освітнім рівнем та слабкою
ефективністю праці проявляється, за даними О.І.Шкаратана і
О.В.Стаканової, серед молодіжного контингенту зайнятих в сфері
матеріального виробництва [193].

Проблеми взаємодії професійної кваліфікації та ефективності праці, тобто
проблеми більш повної реалізації трудового потенціалу населення, у
теперішній час, як видається, починають мати на Україні реальні
перспективи вирішення. Такі можливості створює структурна перебудова
економіки, яка супроводжується зміною соціально-економічних пріоритетів,
коли в центрі уваги всього суспільства стоятиме людина з усім комплексом
своїх нагальних потреб. Природно, що цей процес може бути тривалим і
складним. До пріоритетів соціально-економічного розвитку (ще недавно це
були воєнно-промисловий комплекс, видобувна промисловість, виробництво
засобів виробництва) поступово буде включатися сфера послуг у широкому
її розумінні. Сюди входить торгівля, медичне, побутове, інформаційне,
рекреаційне обслуговування, соціально-142

культурна інфраструктура, туризм тощо. За даними економістів, у США, де
процес випереджаючого розвитку сфери послуг загалом укладається в
хронологічні рамки 1955-1970 pp., продуктивність праці та фондовіддача
всього в 1,3 та 1,5 рази нижче, ніж у сферах матеріального виробництва.
В нас же ці показники становлять відповідно 3,1 та 2,2 рази [194]. Ця
ситуація має прямий зв’язок з недостатньою кваліфікацією працівників,
зайнятих у сфері послуг, невиправдано низькою оплатою праці, суттєвим
відставанням за розмірами і якістю основних фондів у галузях цієї сфери.

У той же час в економіці розвинутих країн технологічні стандарти
обслуговування в сучасній комп’ютерізованій сфері послуг та
високоефективне сільське господарство за наукоємкістю та
фондоозброєністю не поступаються більшості галузей промисловості. Цілком
природно, що ці галузі притягують значну кількість висококваліфікованих
працівників.

Структурна перебудова економіки, що супроводжується технічними та
організаційними інноваціями в умовах різноманітності форм власності,
створює можливості переливу кваліфікованих працівників у ті галузі сфери
послуг, що раніше були для них непривабливими. Ці галузі, на відміну від
видобувних чи сільськогосподарських, мають меншу територіальну
прив’язку, більшу мобільність, тим самим надаючи працівникові певну
можливість вибору.

Така ситуація, як уявляється, буде сприяти подальшому розвитку
етнокультурних особливостей трудового потенціалу народу України,
національних традицій, що впливають на виробничу поведінку працівника і
в теперішній час.

Отже, проведене дослідження засвідчило, що трудові потенціали
найкрупніших етнічних спільнот України помітно відрізняються один від
одного. Таке становище стає зрозумілим, якщо взяти до уваги значні
розбіжності шляхів історичного розвитку, що несуть на собі відбитки
політичних, економічних, культурних і, нарешті, психологічних
особливостей цих спільнот. Займаючи певну нішу в трудовій сфері
суспільства, різні етнічні спільноти доповнюють одна одну, створюючи
цілісний трудовий потенціал населення держави. Нинішні світові реалії
вимагають всебічної модернізації трудового потенціалу кожної з етнічних
спільнот України. Такі етнічні меншини, як євреї, росіяни та білоруси,
мають порівняно високий загальний рівень трудових потенцій з
професійно-кваліфікаційною структурою, що загалом здатна вирішувати
сучасні соціальні й економічні проблеми. Водночас молдавани, болгари й
поляки, а також українці потребують спеціальної уваги з боку держави
метою модернізації їх трудового потенціалу. Особливою є ситуація
українців як титульного етносу держави, чий трудовий потенціал у останні
роки почав модернізуватися, але темпи цієї модернізації ще досить
незначні.

Зрозуміло, що прискорення темпів соціальних перетворень у етнічній сфері
суспільства можливе тільки за умови подолання політичних та економічних
труднощів становлення української держави.

* * *

На завершення хотілося б відмітити, що розглянуті характеристики
етносоціальних процесів, які відбувалися на протязі тридцяти років між
переписами населення 1959 та 1989 pp., аналіз динаміки цих процесів та
їх тенденцій найбільш узагальнено представляють ту етносоціальну
ситуацію, що склалася в Україні на початку 90-х років — тих років, коли
почалося становлення незалежної української держави. Саме у ці роки
Україна вступила у тривалий період трансформації суспільства в цілому.
Певна річ, ці докорінні перетворення вже спричиняють суттєві зміни
чисельності, мовної компетенції, освіченості, трудової зайнятості,
соціальної мобільності, соціально-професійної структури та ще багатьох
інших параметрів етнічних спільнот.

Ринкові відносини вносять свої, не завжди безболісні, корективи.
З’явилася нова, майже незнайома широкому загалові населення трудова
сфера — підприємництво. Виникли раніше невідомі нам професії: брокер,
ділер, ріелтер, менеджер тощо. Структурні зміни в економіці та
урізноманітнення форм власності сприятимуть більшій соціальній
мобільності, а отже, і реалізації етнокультурних традицій трудової
діяльності етнічних спільнот. Це дасть можливість розкрити свій трудовий
потенціал кожній етнічній групі населення України.

Природно, перед українським суспільствознавством постає ціла низка
питань: наскільки суттєвими є соціальні зміни 90-х років, наприклад, у
мовній, освітній або трудовій сфері суспільства? Зачіпають ці зміни
широкі верстви населення чи залишаються лише поверховими явищами, які не
мають серйозного впливу на етносоціальні процеси, що формують мовну та
освітню ситуацію в країні поряд із структурою та якістю трудового
потенціалу всього населення України, а також кожної етнічної спільноти
окремо? Які етнічні спільноти найбільш мобільно включаються до процесів
соціально-економічної трансформації і з чим це пов’язано?

На ці та багато інших питань має дати відповідь наступний перепис
населення країни.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020