РЕФЕРАТ
на тему:
Дослідження явищ олігархізму суспільства у політичних теоріях
Р.Міхельса”
ПЛАН
Вступ
1. Теорія еліт Р.Міхельса
2. Критика теорії Р.Міхельса
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Роберта Міхельса (1876—1936) – німецького соціал-демократа (до 1907 р.)
і соціолога – важко зрозуміти, виходячи тільки з його творів. Він не був
кабінетним мислителем. Статті і книги Міхельса — природне продовження
його участі в суспільно-політичному житті Німеччини й Італії. Проробивши
еволюцію від революційного соціаліста до наближеного Муссоліні, Міхельс
не міг бути популярний в колишньому СРСР. Сам же він цікавився теорією і
практикою більшовизму, знаходячи в них щось повчальне для Фашистської
національної партії, членом якої був.
1. Теорія еліт Р.Міхельса
Опублікована в 1911 році його робота про соціологію німецької
соціал-демократії стала вихідним пунктом для багатьох наступних
досліджень в області соціології партії, і ця піддисципліна емпірично
розширювала теорію еліт.
Міхельс стверджував, що кожна організація неминуче веде до
олігархізації. На його думку, олігархізація – це наслідок не
психологічних якостей, а організаційних вимог. У цьому пункті Міхельс
принципово відійшов від психологічних передумов італійської теорії еліт
(Моска, Парето) убік того, що згодом стало соціалістичним аналізом
великих організацій.
На початку Міхельс розглядав олігархізацію як щось негативне, загрозливе
демократії. У більш пізній період життя, однак він почав доводити, що
олігархізація є, по суті, позитивною якістю партії і випливає з
неодмінного історичного досвіду, що вожді ніколи не уступають свою владу
масам, а тільки іншим вождям. У цьому пункті просто повторював
історико-філософські передумови теорії еліт.
Основний термін “олігархізація” в аналізі соціології партії в Міхельса
має кілька значень і самим автором визначений нечітко. Дослідник Жан
Лінц виділяє десять значень терміну “олігархізація” у роботах Міхельса:
поява керівництва; поява професійного керівництва і його стабілізація;
формування бюрократії, тобто платного призначуваного апарата;
централізація влади; переорієнтація цілей з кінцевих (боротьба за
соціалізм) на поточні (зміцнення партійної організації); посилення
ідеологічного режиму; зростаюча різниця між інтересами й ідейною
позицією керівників і членів партії з перевагою інтересів і ідейних
позицій керівників; зниження ролі членів партії у прийнятті рішень;
перехід лідерів партійної опозиції в ряди існуючого керівництва;
орієнтація партії на підтримку усіх виборців, а не тільки власного
класу.
Незважаючи на наявність усіх цих значень терміна “олігархізація”,
Міхельс не проводив між ними чіткої границі. Однак, говорячи про
“залізний закон олігархічних тенденцій”, Міхельс має на увазі насамперед
те, що влада в партії зосереджується в руках керівників, підтримуваних
професійним, платним апаратом.
В процесі функціонування партії її апарат відривається від рядових
членів, здобуває самодостатнє значення, перетворюється в “партійну
еліту”. Так що на визначеному етапі демократія неминуче обертається
олігархією. І чим крупніша організація, тим більш чіткіше виявляється
цей закон.
Отже, демократія перетворюється в арену “циркуляції партійних еліт”.
Критикуючи “фальшивий фасад” “західної демократії”, Міхельс фактично
схвалював елітарну-олігархічну реальність епохи монополістичного
капіталізму. Першочерговою задачею дня він вважав формування “гідної”
партійної еліти. Оскільки Міхельс розглядав соціал-демократичну партію
як ідеальну мініатюру демократичного суспільства, то свої песимістичні
висновки про закономірність олігархізації партії він поширював на
можливості демократії взагалі. А тому що участь у керівництві всіх
членів соціал-демократичної партії в рамках самої партії неможлива, то
тим більше неможлива участь в управлінні державою всіх громадян.
Ототожнюючи демократію з особистою участю мас в управлінні, як робив це
попередник Острогорський, Міхельс приходив до песиместичних висновків
щодо демократії взагалі і, як Парето і Моска, – до політичного висновку
про неминучість і бажаність як він стверджував під кінець життя
правління еліти.
2. Критика теорії Р.Міхельса
Критика теорії Міхельса включає багато моментів. Практика свідчить, що
не скрізь і не завжди в масових партіях виявляються олігархічні
тенденції. Безпосереднім запереченням Міхельсу в цій області може
служити праця Ліпсета, Троу і Колемана, засновані на результатах
емпіричних досліджень. Критикуються також відсутність значеннєвої
точності і логічні пробіли в аргументації Міхельса. Сарторі переконливо
заперечує проти його розуміння демократії і вказує, що висновки Міхельса
випливали з загальноприйнятої термінології.
Варто підкреслити насамперед ідеологічну суть теорії олігархізації як
спроби теоретичного обґрунтування неминучості бюрократизації
соціал-демократичних партій і, принаймні побічно, відмовлення від
демократії. У тавтології і паралогізмах дорікав Міхельса Антоніо Грамши,
що у своїх роботах нерідко посилався на нього, хоча не погоджувався з
його точкою зору.
Олігархізацію Р. Міхельс пояснює з позицій соціології організації і
соціальної психології, причому соціально-психологічний підхід явно
переважає. Нерідко він виявляється під впливом «масової психології» Г.
Ле Бона, Г. Тарда, С. Зігеле. Однак сам Міхельс намагається
дотримуватися концепції соціальної науки Г. Моска: пошук універсальних
закономірностей соціальної поведінки, незалежність від будь-яких форм
соціальної практики і політичних зобов’язань. «Комплекс тенденцій, що
перешкоджають здійсненню демократії, на превелику силу піддається
розплутуванню і систематизації… Ці тенденції коріняться в сутності: 1)
людської природи, 2) політичної боротьби, 3) організацій. Демократія
веде до олігархії, перетворюється в олігархію. Висуваючи цю тезу, ми
далекі від того, щоб виносити обвинувальний вирок чи моральний осуд
яким-небудь політичним партіям чи режимам. Подібно всім соціологічним
законам, закон, який виражає прагнення будь-якого людського об’єднання
до формування ієрархії, знаходиться по ту сторону добра і зла»,— пише
він.
Розвиваючи ці ідеї, Р. Міхельс приходить до центральної тези соціології
партійної справи: технічна необхідність для партії мати вождів, що
зростає разом з величиною і складністю партійної організації, з одного
боку, і інтелектуальна нерухомість, предметна некомпетентність вхідних в
організацію мас — з іншої, взаємообумовлені. Він формулює цю тезу як
«закон історичної необхідності олігархії». «Основний соціологічний
закон, якому безумовно підкоряються політичні партії (а слово «політика»
береться тут у самому широкому змісті), будучи зведений до найкоротшої
формули, звучав би так: організація — це можливість панування обраних
над тими, що обирають, уповноважених над тими, хто дає повноваження,
делегованих над делегуючими».
На думку Р. Міхельса, його елітаристськая концепція не спрямована проти
марксизму і не суперечить йому. «Формула необхідності зміни одного
пануючого класу іншим і похідний від неї закон олігархії як необхідної
форми колективного життя ні в якому разі не відкидає і не замінює
матеріалістичного розуміння історії, але лише доповнює його. Немає
ніякого протиріччя між вченням, відповідно до якого історія — це
безупинний процес класової боротьби, і вченням, відповідно до якого
класова боротьба приводить до створення нової олігархії».
Віра в пряму демократію перемінилася скепсисом. Однак назвати позицію Р.
Міхельса нейтральною, чи політично індиферентною не можна. Етого не
дозволяє зробити сховану емоційну напругу, що пронизує його роботу і
знаходить своє вираження в прямо-таки класичному трагізмі дилеми, що
виростає з «історичної необхідності олігархії»: знати всі небезпеки,
якими чревата організація, і в той же час усвідомлювати її практичну
необхідність. Альтернатива організації — анархічна стихія — для Міхельса
неприйнятна. «Профілактичні міри проти олігархії висміює сам розвиток.
Якщо законами хочуть покласти кінець пануванню вождів, то зм’якшуються
поступово закони, а не вожді», — пише він.
Висновок
Отже, Роберт Міхельс (1876-1936) причини елітарності вбачав у
організаційній структурі суспільства. У праці “До соціології партійності
в сучасній демократії” (1911) він доводив, що суспільство не може
функціонувати без великих організацій, а керівництво такими
організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є
некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності
організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування
великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи
спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує
вибори і управляє фінансами тощо.
Ця меншість поступово виходить з-під контролю рядових членів,
відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам,
піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так
з необхідністю “залізного закону олігархічних тенденцій” в організаціях
і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість – еліта.
Будь-яким, навіть демократичним суспільством завжди фактично править
олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас
неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпетентність мас і
їх байдуже ставлення до політики.
Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт, вважаючи, що еліта
виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний
інтерес – збереження свого панівного становища. Хоча між представниками
еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому
потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про
поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як
“демократичну декорацію”.
З погляду розвитку соціології політичних відносин за Міхельсом варто
визнати визначені заслуги. Разом з Острогорським, якого він знав і на
якого часто посилався, Міхельс був ініціатором створення соціології
партії і його роботи знайшли продовження серед учених, які займаються
емпіричними дослідженнями в цій області (наприклад, Моріс Дюверже у
Франції, Зіґмунд Нейман у Німеччині, Роберт Д. Маккензі в Англії). Однак
їхні праці відійшли від Міхельсовських схем “залізного закону
олігархічних тенденцій”, що мав набагато більший вплив на супротивників
марксизму (таких, як Вернер Зомбарт) чи ренегатів соціалістичного руху
(подібних Г. де Ману). У цьому змісті теоретична концепція Міхельса ще
функціонує як теоретична платформа того течії критики марксизму, що
виходить з передумов нібито неминучих процесів бюрократизації й
олігархізації і на цій підставі заперечує можливість демократії і
соціалізму.
Основоположники марксизму були знайомі з проблемою бюрократії. Ленін,
зокрема, приділяв їй багато уваги, бачачи в ній небезпеку і доводячи
необхідність протиставити їй активність мас і демократичний централізм.
Список використаної літератури
Буржуазна соціологія на межі XX століття / Відп. ред. В.Н. Іванов. –
М., 1986.
Вятр Е. Соціологія політичних відносин. – М., 1989.
Історія політичних і правових навчань / Відп. ред. В.С. Нерсесянц. –
М., 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
