Реферат
На тему:
Демократичні засади соціотворчого процесу.
Демократія найчастіше ототожнюється з народовладдям. Це відповідає
етимології даного виразу, який утворений із двох давньогрецьких слів:
демос – народ, кратос – влада. Демократію визначають як таку форму
державно-політичного устрою суспільства, яка заснована на визнанні
народу першоджерелом, вищим суддею, головним принципом влади.
Цей термін вживається також для характеристики діяльності соціальних
організацій та інституцій (виробнича демократія, партійна демократія
тощо). Інколи під демократією розуміють рівність громадян, соціальних
груп та інших соціальних утворень перед законом. Важливою є також
характеристика демократії як способу легітимізації виборних органів або
персоналій.
Як форма політичного устрою, демократія виникла разом із появою держави
як один із різновидів організації державної влади або політичного
режиму. Від інших форм державного устрою демократію відрізняє офіційне
визнання влади більшості, рівноправність громадян, верховенство закону,
виборність усіх або основних державних органів і владних персоналій.
Розрізняють безпосередню і опосередковану демократію. У першому випадку
основні рішення приймаються шляхом прямої участі виборців: голосування
на зборах, мітингах та інших зібраннях, проведення референдумів. У
другому – рішення приймають виборні органи, особи, представницькі
організації, котрим виборці передовірили (віддали на виборах) своє право
на прийняття рішень чи вибір позицій стосовно основних сторін
суспільного життя.
У суто політичному аспекті під демократією розуміють передусім принцип
розподілу, взаємного контролю і врівноваження основних гілок державної
влади – законодавчої, виконавчої і судової; їх взаємну незалежність і
автономність. Цей принцип уперше висунув і обґрунтував французький
філософ ХVІІІ ст. Ш. Монтеск’є, теоретично усвідомлюючи досвід
організації політичної влади у Великобританії. Пізніше розуміння
принципу демократії було доповнене і розвинене французьким соціологом і
політологом XIX ст. А. Токвіллем. Останній вважав, що повна демократія
неможлива без розподілу світської і духовної влади (відокремлення церкви
від держави); без незалежних органів масової інформації; без розвиненої
общинної демократії (на рівні окремих поселень, низових господарських,
партійних, культурно-ідеологічних організацій); без освіченого,
самоорганізованого і громадянсько активного населення; без
підпорядкованості держави системі права нарівні з іншими
соціополітичними суб’єктами; без відсутності наперед дарованих привілеїв
чи переваг окремим групам населення та ін.
Надалі демократія розглядатиметься лише у контексті аналізованої
проблеми – контрольованого розвитку, тобто як механізм взаємного
контролю основних суб’єктів соціальної взаємодії стосовно вибору своєї
історичної перспективи, механізмів накопичення, вилучення і
продуктивного інвестування; законних форм представлення інтересів,
розгортання і розв’язання класових та інших соціогрупових конфліктів,
форм соціальної мобілізації, матеріальної і моральної винагороди,
стратифікації за критеріями участі у розвитку.
Основи демократичного процесу
У контексті проблематики соціального розвитку демократія має бути
насамперед розглянута як поле боротьби соціополітичних суб’єктів. Ця
боротьба розгортається у різних напрямках: за участь у виробництві і
розподілі ресурсів, визначення історичної перспективи,
культурно-символічне подання власних інтересів, контроль за розподілом
праці та її продуктів, в т. ч. соціальної праці (по виробництву нових
суспільних відносин) тощо.
Демократія конкретно означає сукупність свобод, в однаковій мірі як
“свобод – від” (злиднів, безробіття, невігластва, неучасті, неідентичної
культури і т. п.), так і “свобод – для” (вільного вибору, права на
зібрання і вільне подання власних інтересів, організацію мітингів і
зборів, політичних партій тощо).
У новітній час демократія розпочалася з проголошення невід’ємних
(природних) прав індивіда, політичного суверенітету народу і
підконтрольності йому дій держави і правителів. Це була боротьба проти
політичного абсолютизму, самодержавної влади королів, принців,
імператорів та царів. Одночасно як програма боротьби проголошувалося
кілька гасел або принципів: обмеження політичного єдиновладдя, відміна
права наслідування престолу, передача влади в руки комітету виборних
осіб, підконтрольність їх дій загальній волі народу.
знищення політичного єдиновладдя і відміна права наслідування престолу.
Складніше виглядала справа з передачею влади комітету виборних осіб і
підконтрольністю влади загальній політичній волі підданих. Перше
завдання вимагало надання прав обирати і бути обраним усій масі народу,
без будь-якої дискримінації. Воно вирішувалося боротьбою за відміну
обмежень на виборах усіх маргинальних соціальних груп: бідних,
неграмотних, жінок, представників інших рас, осіб іншого віросповідання
тощо.
Близько трьох віків знадобилося промислово розвиненим
західноєвропейським країнам для того, щоб досягти того рівня
демократичності виборного процесу, котрий ми спостерігаємо на сьогодні.
Але в цьому напрямку ще не все вирішено. Багато дослідників вважають, що
треба більш рішуче залучати до цього молоде покоління, знижуючи віковий
ценз, у тому числі дітей, ратуючи за їх безпосередню участь у політиці.
Право обирати – це лише формальна демократія, в рамках якої діє звичайна
статистика – закон більшості голосів. Складніше обстоять справи з іншою
стороною проблеми – підконтрольністю обраних своїм виборцям на час
виконання ними законодавчих, виконавчих чи судових функцій. Основна маса
народу не є настільки організованою, освіченою, компетентною у державних
справах, не має досить вільного часу, а інколи й бажання, щоб
здійснювати щоденний систематичний контроль над діяльністю обраних осіб,
комітетів чи інших груп. До того ж народна маса ніколи не буває
настільки однорідною за своїм становищем і позиціями, щоб діяти єдиною і
монолітною політичною одиницею.
Тому було винайдено ряд противаг і контрольних механізмів, які могли б
протистояти авторитарному чи деспотичному переродженню держави. Найбільш
дієвою, на наш погляд, стало утвердження політичної системи – сукупності
політичних партій або представницьких політичних організацій. З одного
боку, вони представляють інтереси різних соціальних груп даного
суспільства. З іншого – від імені останніх контролюють законодавчі,
виконавчі і судочинні органи. Контроль за діяльністю партії з боку її
соціальної бази відбувається через схвалення чи осуд її програми,
стратегії і тактики, конкретних політичних акцій, популярність серед
народу окремих лідерів чи всього керівного складу. Проте й тут
залишається проблема компетентності оцінок, швидкості та адекватності
реакцій, ефективності зворотного зв’язку між партією та її електоратом.
Другою противагою стало те, що зазвичай називають правовою державою.
Можливі кілька тлумачень цього виразу. Найпоширеніше – це така держава,
котра видає закони і не тільки слідкує за їх виконанням, але й сама
суворо їх дотримується. Але й тут демократію очікують загрози, небезпека
того, що держава, правлячий клас чи панівна група приймуть вигідні саме
для себе закони. Або будуть виконувати лише ті з них, котрі не шкодять
їхнім інтересам.
Більш досконалої форми правова держава набуває за умов створення
правового суспільства. У такому випадку прийняття і реалізація законів
виносяться поза межі держави, у простір громадянського суспільства.
Держава стає одним із об’єктів права, підкоряючись йому нарівні з іншими
суб’єктами соціополітичної взаємодії. Отже, вона залишається силовим
гарантом права.
Пряме і безпосереднє народовладдя у сучасних масових і складно
організованих суспільствах практично неможливе, в т. ч. з причин
внутрішньої стратифікованості народної маси. Частково це можна усунути
шляхом підвищення общинної демократії, де чисельний склад учасників і
рівень складності вирішуваних проблем дозволяють широку співучасть і
контроль. Але це потребує достатньої освіченості, компетентності,
організованості, досвідченості, громадської активності самих общинників.
І навіть за цих умов общинні справи будуть підлягати переважному
контролю ініціативиих груп, активність і самоорганізація яких не завжди
позбавлена егоїстичних інтересів. Отже, самі ініціативні групи, що діють
від імені общини, потребують нагляду. У свою чергу, нагляду можуть
потребувати і самі наглядачі. Це досить ускладнює процес демократичної
самоорганізації та контролю знизу, може вносити в життя громади
напруження і конфлікти.
Міра общинної ініціативи, мобільності, самоорганізованості і єдності дій
підвищується з посиленням її (общини) культурноціннісної ідентичності.
Проте й тут громаду чатує інша небезпека – самоізоляція, надмірне
відмежування від інших спільнот, автаркія, груповий егоцентризм та
егоїзм. Часто такий стан значної консолідації супроводжується пошуком
внутрішніх або зовнішніх ворогів, прагненням до самоочищення, етнічної
або соціокультурної пурифікації.
Неможливість прямої демократії у межах “великого” суспільства призводить
до інших деформацій народовладдя. Ніколи не буває досить зрозумілою і
чітко вираженою загальна колективна воля. Фактично під нею розуміють
волю більшості. Але остання не завжди буває найбільш точним і адекватним
виразом історичної перспективи і необхідності. Адже більшість може бути
некомпетентною, не розібратися в історичній ситуації, діяти під впливом
випадкових обставин. Іншими словами, може помилятись.
А меншість, навпаки, може мати рацію. Якщо це – владна меншість, то вона
зможе, користуючись наявними ресурсами, добитися свого рішення відкритим
чи замаскованим способом. Якщо ж це компетентна, але безвладна меншість,
то суспільство може зазнати значних втрат, а історичний поступ –
гальмуватися.
За таких обставин можлива ще одна важлива суперечність: демократія для
більшості означає її відсутність для меншості. Зробити ж інакше –
означає ввести замість народовладдя олігархію. За нормальних умов ця
суперечність вирішується наданням меншості права голосу, аби вона могла
заявити свою позицію і відкрито діяти на її захист, сподіваючись у
кінцевому результаті на підтримку або розуміння з боку більшості.
Існує ще одна внутрішня суперечність між принципом народовладдя та його
практичною реалізацією. Принцип народовладдя потребує підпорядкування
держави і політичної системи суспільства інтересам і нагляду
громадянського суспільства. Державна ж організація і політична система
прагнуть до автономії. Частково з тих причин, що інтереси панівного
класу чи керівної еліти, котрі прагнуть до контролю над державою і
політичною системою, не співпадають з інтересами основної маси народу. У
кращому випадку, вони можуть співпасти лише щодо вибору загальної
історичної перспективи. Але інтереси панівного класу, державницької
групи (безпосередніх функціонерів державних апаратів) і діячів
політичних партій теж не співпадають.
Справді, демократичний механізм тут може діяти доти, доки між
громадянським суспільством і політичною організацією зберігається
рівновага взаємного очікування, договору, балансу інтересів і контролю.
Порушення рівноваги веде до руйнування демократії. У випадку, коли
переваги набуває політична організація, то відбувається авторитарне,
деспотичне або тоталітарне переродження держави. Коли ж абсолютним,
повноважним і непідконтрольним сувереном виступає народ, тоді панує
охлократія.
Народовладдя, з цього боку, означає контроль над державою і політичним
керівництвом лише в тій мірі, в якій це необхідно у межах існуючого
конституційного устрою, тобто як реакція на дійсне або можливе порушення
конституції. Тому в демократичних суспільствах є лише противники
конституції, а в недемократичних – противники влади.
Демократія означає не лише надання всім однакових політичних прав. Вона
передбачає соціальний захист найбільш знедолених соціальних груп,
зменшення соціальної нерівності та пов’язаної з нею напруги і
конфліктів, бо деякі з них можуть стати досить вибуховими і
небезпечними. Тут на демократію чекає загроза від ринку. Останній за
своєю природою передбачає нерівність, допускаючи лише еквівалентність
обмінних ресурсів.
У такому випадку закон, як правило ринкової гри, увійшов би у
суперечність з мораллю, основою якої є принцип самоцінності кожної
окремо взятої особи. Повна стихія ринкових відносин означала б тоді не
лише кінець демократії, але й повну дегуманізацію суспільства. Що,
власне, і мало місце на стадії класичного капіталізму і на чому
будувалася марксистська критика капіталізму і протиставлення буржуазної
“формальної” і соціалістичної (“реальної”) демократії.
Розрив цих двох внутрішньо пов’язаних моментів теж є загрозою
демократії. Порушення реальних демократичних правил, принципів і
процедур призводить до авторитаризму, деспотії та тоталітаризму.
Зведення ж демократії лише до процесуального юридичного виміру позбавляє
її гуманістичної та моральної сутності.
Внутрішня сутність демократії тут виявляється у двох відношеннях: з
одного боку, вона виступає як рівноправність; з іншого – як
справедливість. Її в однаковій мірі не можна звести ні до вимоги
загального добра шляхом нехтування інтересів окремого індивіда або
маргинальних суспільних груп, ні до однакових прав, ні до фактичної
рівності. В останньому випадку жертвою стає найбільш ініціативна,
діяльна і обдарована частина суспільства.
Принцип суверенності народу, визнання його першоджерелом усіх форм влади
і верховним суддею. має ще одну внутрішню суперечність у контексті
демократичного процесу. Найпростіша і найлегше здійснювана деформація
полягає в звичайній інверсії, зворотній переміні місць абсолютного
монарха (єдиного самодержця) і народу. Внаслідок такої інверсії народ
немовби посідає місце монарха або диктатора, тобто сам стає таким, яким
був повалений ним деспот. Диктатура одного у такому випадку замінюється
диктатурою більшості, а фактично – авангардної групи цієї більшості.
Проте диктатура, як принцип організації влади, залишається. Ще в більшій
мірі цей принцип виявляється за умов диктатури класу. Демократія стає
неможливою тому, що тут немає внутрішньої врівноваженості влади. Її
розподіл відбувається асиметрично. До того ж він увічнюється.
Для подолання даної суперечності необхідне всезагальне, нічим не
обмежене (відсутня дискримінація будь-яких соціальних груп, за
виключенням тих, дії яких є асоціальними) виборче право. Воно передбачає
змінність влади у всіх її вимірах: центру, джерела, суб’єкта, механізму,
змісту, функцій, способу контролю та ін.
Регулярні всезагальні демократичні вибори є механізмом перерозподілу
влади в просторі соціальних структур. Таке суспільство утримує в самому
собі необхідність і потребу постійних змін. Окрім усього іншого, ще й
тому, що перерозподіл влади вже сам по собі є досить важливою зміною,
котра негайно відбивається у всіх інших сферах життя, викликаючи
адекватні зрушення. Суспільству з регулярним демократичним
перерозподілом влади органічно властива історичність, рух, націленість
на перспективу.
Суспільства із нерозподіленою владою, навпаки, тяжіють до уніфікації,
закостеніння, а в кінцевому результаті – до тоталітаризму. Зміни тут
відбуваються лише в одному напрямі – експансія вже наявної влади на все
новий соціальний простір, підпорядкування своєму впливові та контролю
все нових прошарків населення. Іншими словами, це є внутрішня політична
колонізація.
Складовими демократії є вільний вибір, регулярність (чітко встановлений
інтервал або термін перевиборів), право вибору підлеглими. Але це не є
наперед визначений привілей, що випливає із їхнього якогось особливого
становища (бідні, знедолені), функції (основна продуктивна сила чи щось
інше) або призначення (історична місія).
За такими показниками легко встановити відсутність демократії. Так, її
немає, коли відсутній вільний вибір, скажімо, результати виборів відомі
наперед, бо немає дійсної альтернативи. Демократії немає і тоді, коли
значна частина суспільства позбавлена права голосу. На жаль, немає її й
тоді, коли наданим правом голосу значна частина суспільства не бажає
скористатися. Це свідчить про соціальну апатію і байдужість, котра
викликана відсутністю будь-якої колективної перспективи і зневірою в
можливість справжнього контролю над владою.
Немає справжньої демократії і за умов, коли пропоновані політичні
альтернативи (партії, програми, персоналії, проекти майбутнього) в
дійсності не такі. Фактично, тут спостерігається політична гра близьких
за позиціями політичних сил, які зайняті лише внутрішнім перерозподілом
влади. Такі політичні сили діятимуть не на користь історичності, а,
скоріше, проти неї.
Демократія відсутня також за умов значної соціальної дезорганізації. І
тут доречно заперечити марксизму, з позицій якого порядок є завжди в
інтересах панівного класу, а безпорядок – передумова революції. Часто
саме панівні групи зацікавлені в безпорядку і пов’язаному з ним
легітимному застосуванні насильства. Тут, звичайно, різні фракції
панівного класу мають різні наміри. До безпорядку, насильницького
пригнічення соціальної активності, авторитарного перевороту, як правило,
прагнуть ті прошарки панівного класу, котрі монопольно контролюють
силові механізми держави, але не користуються належним престижем і
впливом. Здебільшого це не є найбільш заможні фракції панівного класу.
Відсутність особистих ресурсів вони прагнуть компенсувати посиленням
контролю над державними запасами і соціальними нагромадженнями. Звідси,
до речі, випливає ще одна важлива деталь: демократія неможлива без
сильної автономної держави. До того ж вона має бути відносно незалежною
у своїх діях не лише від панівного класу, але й від основної маси
народу. Інакше є загроза охлократії або соціального хаосу, а найчастіше
– того й другого.
Вільний вибір, регулярність виборів і верховенство більшості є іншою
формою подання (виразу) основних принципів демократії: наявності
основних прав людини, політичного громадянства (замість станової
ієрархії) і представництва. Без їх сукупної реалізації не можна говорити
про повну демократію.
Проте реалізація кожного з них окремо ще не гарантує демократичного
процесу. Народовладдя, наприклад, легко може переродитися в охлократію,
владу бунтівного натовпу або народну диктатуру. Коли народ виступає
переважно як етнос, то його політична диктатура постає як
народно-національна. Коли народ виступає переважно як клас (скажімо,
пролетаріат та його спільники), тоді диктатура буде народно-класовою.
Політичне громадянство є необхідною передумовою громадянського
суспільства. В його основі лежить рівність громадянських прав, що
передбачає певний рівень самоврядування, суверенності громадянського
суспільства від політичної системи і держави; його здатність вершити
власні справи і регулювати внутрішні стосунки без безпосереднього
втручання останніх. Це водночас і обмежує владний деспотизм держави, без
чого демократія неможлива, і гарантує контроль над політичними партіями
з боку їх соціальної бази, без чого вони (політичні партії) легко
перетворюються у звичайні бюрократичні організації, які працюють самі на
себе.
Теоретична і практична проблема тут полягає в тому, щоб весь
демократичний механізм постійно перебував у динамічній рівновазі, тобто
кожний з його елементів не набував більшої ваги, аніж тієї, котра
безумовно необхідна для створення і утримання владної противаги. Якщо,
наприклад, громадянське суспільство поглинає державу і політичну
систему, то таке суспільство перетворюється на самоврядувальну общину.
Остання більш схильна до стабілізації, самоізоляції і автаркії, аніж до
розвитку. Оскільки основний центр впливу тут концентрується на пасивній
більшості, а не на неспокійному і рухливому авангарді, котрий ініціює
зміни.
За умов, коли соціальна база повністю керує діями партії, остання стає
швидше групою тиску і лобі, аніж власне політичною структурою. Занадто
підконтрольна держава (з боку політичної системи або громадянського
суспільства) була б нездатна до примусового підтримання соціального
порядку, здійснення соціальних нагромаджень, особливо вилучень та
продуктивного інвестування. Адже інвестування в науку, культуру, техніку
і освіту не обіцяє швидкої і безпосередньої користі, отже, не
задовольняє безпосередніх колективних потреб.
Продуктивне інвестування реалізує потребу суспільства у розвитку, що не
завжди діє як спонукальний чинник колективної поведінки. З цього боку
держава не може бути органом виразу безпосередніх потреб і настроїв
народу. Стаючи таким органом, вона не набуває, а втрачає власне
демократичний характер. Із силового гаранта обраної історичної
перспективи така держава перетворюється на орган силової підтримки
масового споживання, механічного самовідтворення, самоцільної
стабільності, в кінцевому результаті – застою.
Коли ж держава поглинає політичну систему (представницькі політичні
партії), громадянське суспільство насильницьки позбавляє громадян їх
основних прав і свобод, то вона стає авторитарною, деспотичною,
тоталітарною. Отже, демократія, в цьому аспекті, є рівновагою між
основними складниками політичного процесу: державою, політичною
системою, громадянським суспільством, правами і свободами особистості.
Демократія забезпечується складним суперечливим процесом їх (основних
складників) незалежності і взаємозалежності, де основного значення
набувають не принципи (за їх відсутності демократії просто немає), а
пропорції, величини, масштаб. Як ракова пухлина є результатом надмірного
розростання деяких нормальних клітин, так і антидемократичні процеси та
їх інституційні ознаки є результатам надмірного розростання якогось
одного конкретного елемента демократичної системи.
У цьому зв’язку правомірно виникає питання про основний центр,
системотворчий елемент демократії. Якщо вона є насамперед рівновагою
політичних сил, структур і персоналій, то таким системотворчим елементом
має бути найбільш здатний до врівноважування компонент. Такою структурою
є, на нашу думку, політична система. Складовими політичної системи є
сукупність взаємодіючих політичних партій. Їх наявність гарантує
ідейно-політичний плюралізм, в також взаємне представництво інтересів
соціальних суб’єктів. Політична система здатна врівноважити владну
могутність держави. Задля цього вона має достатній вплив, тобто ту
соціальну підтримку і схвалення, що за певних передумов (досягнення
певної величини, показником якої є множина поданих за партію на виборах
голосів) перетворюється безпосередньо у владу.
Політичні партії беруть на себе організацію стосунків між соціальними
акторами. Без цієї “прокладки” у безпосередній взаємодії соціальні
актори, котрі завжди є менш організованою і керованою структурою, можуть
довести власні суперечності до відкритої ворожнечі та озброєних
конфліктів. З цього боку, політичні партії є ніби замінниками соціальної
боротьби, надаючи їй форму керованого і контрольованого політичного
процесу. Через взаємодію політичних партій соціально-групова або
соціокласова боротьба набувають рис символічної взаємодії, втрачаючи
характер безпосереднього фізичного зіткнення мало організованих, але
збуджених, роздратованих соціальних груп, де активним чинником може
стати сліпа ненависть, стихійна лють, агресивна взаємна підозра чи
успадкована ворожість до інших. Політичні партії репрезентують взаємні
інтереси, подають їх у цивілізованому вигляді, розв’язують суперечності
у встановлених законом формах і межах.
Політичні партії різняться між собою залежно від того, до якого саме
елемента системи історичних дій спрямована їхня діяльність. Деякі партії
націлені на організацію ефективної економіки, соціальних нагромаджень і
вилучення. Це є партії економічного спрямування. Інші шукають привабливу
утопію, апологетичну або викривальну ідеологію. Треті орієнтуються на
справедливу винагороду і стратифікацію, четверті – на активізацію
соціальної творчості, тобто на соціальну мобілізацію щодо вибору
історичної перспективи чи її реалізацію.
Звичайно, кожна партія прагне посилити власну могутність і вплив, у т.
ч. через розширення соціальної бази. А тому включає до своїх програм
кілька стратегічних напрямів діяння. Саме так виникають такі об’єднання,
як соціал-демократія, націонал-соціалізм, християнсько-демократичний,
народно-демократичний, націонал-демократичний напрямки тощо. Деякі
партії діють у більш вузькому спектрі: республіканська (націлена на
захист конституційного устрою), демократична (на захист демократичних
свобод чи інституцій), націоналістична (етно-культурне або
етно-політичне відродження) тощо.
Залежність партії або її пов’язаність з особливим елементом системи
історичних дій дещо формальна і загальна. Жодна партія ніколи не прагне
до надто відвертого, однозначного і чіткого визначення своїх цілей і
намірів. Це свідчить про те, що представництво інтересів не є єдиною, а
тим більше домінуючою функцією. Такою функцією є взяття та утримання
влади. Невизначеність стратегії і програми дає можливість партії
маневрувати у хисткому світі мінливих колективних настроїв і громадської
думки. Розкіш чіткого і формального (впритул до “контрольних цифр”
розвитку) визначення своїх намірів може дозволити собі лише партія,
влада якої є безмежною, а соціальна відповідальність обмеженою. Але така
партія можлива за умов авторитарного, деспотичного або тоталітарного
режиму, коли вона знаходиться при владі в уніфікованому політичному
просторі.
Отже, представництво є центральним елементом демократичної системи. У
його межах для демократії переважну роль відіграє представництво
інтересів основної народної маси. Режим можна вважати більш
демократичним, якщо у ньому ширше представлені інтереси найбільш
знедолених прошарків суспільства. Проте тут є своя межа: надмірна владна
представленість люмпен-груп є шляхом до охлократії.
Турбота ж про представленість інтересів заможної меншості чи владної
верхівки зайва, оскільки вони мають достатньо засобів для реалізації
своїх намірів та інтересів фактично при будь-якому політичному режимі, а
не лише за демократії. Тут дискримінація можлива у тому випадку, коли
одна фракція правлячого класу пригнічує іншу у боротьбі за владу. І лише
за умов, що ця боротьба не виходить за простір владної меншості.
Якщо ж до боротьби залучається більш широка народна маса, тоді справа
може завершитися або громадянською війною, або певною демократизацією
режиму. Громадянська війна є фактичним похованням демократії, бо нею
руйнується основна передумова демократії – законність соціальної
взаємодії.
Плюралізм політичної системи неможливий без внутрішньої структурованості
історичного суб’єкта на сукупність соціальних акторів (груп, організацій
та інституцій), множинності соціальних конфліктів і пов’язаних з ними
інтересів. Будь-яка уніфікація або централізація соціальних відносин
навколо якоїсь конкретної вісі (“багаті – бідні”, ”владні – безвладні”,
“культурні – безкультурні”, “справжній – несправжній етнос” і т. д.) є
загрозою для демократії, бо веде до виникнення центрального конфлікту і
пов’язаною з ним дихотомізацією соціальної боротьби.
Розколене навпіл суспільство утримує в собі зародок диктатури однієї
половини над іншою. Отже, без політичної системи (системи
представницьких політичних партій або діючої за певними правилами
сукупності політичних акторів) демократія неможлива, навіть якщо уявити
собі, що держава або окрема партія насправді представляє інтереси
народу. Такий випадок був би щасливим виключенням, а представництво
інтересів тут було б формальним, поверховим і недовговічним. Це, швидше,
можна назвати декларацією про наміри, аніж реальною політичною дією по
справжньому представництву інтересів.
Другою невід’ємною рисою демократичного процесу є громадянськість
електорату. Цей дещо незвичний термін означає наявність розвинутої
політичної свідомості – в суспільстві має бути не лише формальне право
на вибір, але й змістовна здатність основної маси народу його здійснити.
Передусім, електорат має усвідомлювати себе громадянами, тобто бути
здатним узяти на себе історичний вибір і відповідальність. Коли мова йде
лише про стабілізацію та ефективне функціонування суспільства, його
соціальне відтворення, то проблема вирішується порівняно легко. Особливо
у випадку певної економічної стабільності і соціальної примиреності
сторін.
У випадку ж вибору перспективи розвитку ситуація ускладнюється. Розвиток
передбачає додаткові витрати, самообмеження (з метою вилучення і
продуктивного інвестування), порушення стабільності (введення
динамічної, хоч, за задумом, і контрольованої нестабільності),
відсутність системи винагороджуваної активізації зусиль; нові критерії
стратифікації (а, значить, певну дестратифікацію і пов’язану з нею
соціальну аномію і звільнення додаткової, не завжди конструктивно
спрямованої, соціальної енергії), історичну невизначеність, активне
ідеолого-утопічне протистояння.
Важливою ознакою громадськості електорату є розвинене почуття
приналежності, залученості, безпосередньої участі в громадських справах.
Воно є результатом самоорганізації основної маси населення і відповідних
дій з боку керівної меншості. Формування свідомого громадянина і
відповідального виборця – це один із важливих моментів формування
персонального суб’єкта. Це конкретно означає здатність до ототожнення
власних інтересів і пов’язаних із його реалізацією груп приналежності,
визначення своїх політичних супротивників (реалізація принципу опозиції)
і залучення до загальної історичної перспективи суспільства (принцип
тотальності).
Найпростіше окремій людині визначитись щодо своїх особливих інтересів і
груп приналежності. Хоча й тут її чатують певні небезпеки: індивідуальна
чи групова аномія, тобто відсутність відчуття приналежності до певної
спільноти, становище і спосіб діяння якої співпадають із власним;
недостатня самоорганізація групи спільного становища; надмірна
політизація і, особливо, ідеологізація цієї спільноти.
У першому випадку особа втрачає сенс буття, її соціальне оточення
видається або є насправді агресивним і байдужим; у структурі психіки
переважає відчуття самотності, неусвідомлених острахів, непевність у
власних діях, нерозуміння як своїх мотивів і намірів, так і очікувань
найближчого оточення.
Аномія особливо стає поширеною під час соціальних криз і корінної ломки
існуючої соціальної організації. Демократія тут має допомогти налагодити
вільну комунікацію і самоорганізацію, аби індивід чи група виробили нову
ідентифікацію, яка б відповідала новій ситуації життя.
Недостатня самоорганізація, як правило, спостерігається серед соціально
слабких груп, котрі володіють мінімальними ресурсами соціального діяння
(бідні, неосвічені, не мають компетентних лідерів, авангардної
ініціативної групи, представницьких органів для виразу і захисту своїх
інтересів і т. ін.). Організуючий імпульс тут найвірогідніше йтиме від
гомологічної групи – такої, становище якої близьке до даної, але ресурси
соціального діяння вищі. Наприклад, різке зубожіння може в однаковій
мірі стосуватися інтелігенції і трудящих. На цій основі в обох прошарках
виникає невдоволення і прагнення до протесту. Але його ініціатором і
організаторам імовірніше буде інтелігенція.
Надмірна політизація утримує в собі дві небезпеки:
1) може звести соціополітичну діяльність лише до стихійного бунту, в
основі якого лежить прагнення вирішити всі проблеми тут і негайно.
Реально ж вирішується лише одна проблема – соціальна або колективна
помста дійсному чи уявному ворогові; 2) може звести соціокультурну
діяльність групи лише до словесно-ментального, знаково-смислового
позначення та оцінки соціальної ситуації без подальшої копіткої роботи
по її подоланню.
Відсутність громадянської зрілості електорату найчастіше виявляється в
байдужості до громадських справ, ототожненні себе не з громадянським чи
політичним суспільством, а з природними, архаїчними чи політично
нейтральними соціальними утвореннями (сім’єю, родиною, сусідською
общиною, товариським колом, побутовим оточенням; дозвіллєвою,
конфесійною, етнічною спільнотою тощо).
Політична залученість їх розпочинається тоді, коли соціальні процеси
безпосередньо загрожують саме цим соціальним спільностям: розпадаються
сім’ї, зневажається віра, деформується побут і дозвілля, в несприятливі
обставини попадає професійна група. Громадянська незрілість виявляється
також у небажанні брати участь у підготовці і прийнятті політичних
рішень, униканні відповідальності і самопожертви (грошима, часом,
фізичним чи розумовим напруженням, острах ризику). Держава, уряд,
політичні партії чи персоналії розглядаються тут як щось чуже, далеке,
мало зрозуміле, небезпечне; таке, чого слід сторонитися і остерігатись.
Це – “вони”, ті, хто повинен зробити так, а не інакше, але без їхньої
особистої і безпосередньої участі.
Розвиток громадянської самосвідомості передбачає одночасний рух униз і
догори. Перше означає підвищення міри зацікавленої співучасті у справах
своєї общини, групи розселення, соціальної організації, регіону, низових
структурах партії або соціального руху, місцевому самоврядуванні. Друге
свідчить про прагнення до усвідомлення співробітництва на рівні
державних органів, вибору стратегії і тактики діяння власних
представницьких структур, залученість до вибору історичної перспективи
суспільства та способу її реалізації.
Отже, нижньою планкою демократичної взаємодії можна вважати сім’ю
(демократія в рамках шлюбних і родинних стосунків), а верхньою –
національну геополітичну єдність, усвідомлену як державна територія і
відповідний соціокультурний простір. Наскільки можлива вона на рівні
міждержавних і міжнародних стосунків, то – проблема. Якщо можлива, то на
основі теоретичної співучасті або контролю за діями держави у цьому
напрямі. Наступним компонентом демократії є обмеження державної влади.
Найбільш ефективним засобом тут є закон і справедливе судочинство. З
цього боку демократія виглядає як правильний (адекватний соціогруповій у
соціополітичній структурі та історичній необхідності) закон і
справедливий – незалежний і підконтрольний громадськості – суд. Вірність
закону, навіть недосконалому, має більше значення для демократії, аніж
досконалий, але такий, що не виконується закон чи продажний і
безвідповідальний суд.
Наявність всезагальних, вільних, не обтяжених квотами і цензами виборів,
теж є способом обмеження державної влади. Системою перевиборів
здійснюється контроль за діями держави, її законодавчих і виконавчих
органів. Такою ж підставою є визнання і законодавче оформлення основних
прав і свобод громадян та рівень їх практичної реалізації. Визнання
основних прав і свобод громадян є одночасно передумовою для обмеження
влади інших соціальних інститутів: сім’ї, церкви, школи. Без такого
обмеження демократія не буде повноцінною.
Нарешті, державна влада не буде обмеженою і контрольованою без існування
розвиненої і розгалуженої політичної системи – політичних партій,
професійних спілок, громадських об’єднань, просвітницьких товариств
тощо. Саме через їх діяльність громадянське суспільство контролює дії
держави, особливо її силових структур, котрі водночас є і гарантом, і
постійною загрозою демократії.
Часто демократію ототожнюють зі свободою. Це вірно лише щодо усунення
зовнішнього примусу, обмежень, незаконних переслідувань з боку владних
структур. Тобто це правильно переважно в контексті “свобода від”:
злиднів, несправедливості, невігластва, здирства, невиправданої
нерівності, самочинства, свавілля тощо.
Демократія – це також свобода вибору: історичної перспективи, ціннісних
орієнтацій, способу соціальних нагромаджень і вилучень, механізмів
винагороди, критеріїв стратифікації, законодавчих органів і владних
персоналій, способу соціалізації, місця проживання, професії, шлюбного
партнера та ін. Проте позитивний зміст свободи (вільний соціотворчий
процес) швидше залежить від наявних ресурсів розвитку (рівня культури,
освіти, науки, техніки, особистісного потенціалу суспільства і т. п.),
аніж від демократії. У цьому відношенні демократія – це формально
гарантована свобода, а культура – в широкому значенні цього слова – є її
змістовним ресурсом, позитивним наповнювачем.
У такому значенні демократія є передумовою і політичним гарантом
керованого розвитку, але не його визначальним чинником. Більше того,
надмірна демократія без відповідного розвитку персонального і
колективного суб’єктів загрожує соціальною дезорганізацією і хаосом.
Складові компоненти демократії (громадянство, представництво, права
людини) по-різному орієнтують суспільство, в т. ч. його соціотворчі дії.
Громадянство утримує в собі прагнення до політичної рівності з
одночасною соціальною інтеграцією (у падку керованого розвитку). Воно
виявляється також у приналежності до співгромадян за місцем проживання,
сусідської общини, територіальної громади, регіону та геополітичного
простору (національної, унітарної чи федеральної держави).
Громадянство окреслює політичний простір співіснування та узаконеної
боротьби, поза яким знаходяться чужинці, неспільники, конкуренти або
вороги. Представництво уособлює прагнення до висловлення, подання,
демонстрації і ствердження особливих інтересів, структурованих за
певними відмінностями (передусім за багатством, владою і престижем)
соціальних груп. Держава, політична влада і вплив тут розглядаються як
інструменти на службі цих інтересів.
Права людини є прагненням до обмеження владно-політичної експансії
держави на користь соціальності як такої, визнанням здатності
суспільства до самоврядування без зовнішнього нагляду і контролю шляхом
конвенції, домовленості, компромісів, визначення норм і правил
поведінки, встановлення балансу індивідуальних і колективних інтересів.
Визнання за людиною природних, ніким не дарованих і насильницьки ніким
не відчужених прав і свобод ставить індивіда не тільки у рівне
відношення до іншого індивіда, але й до групи, соціальної організації,
соціального інституту. Не вони дарують індивіду його права і свободи, а
він, за своєю доброю волею, внаслідок згоди і домовленості, відчужує від
себе частину прав і свобод на користь соціополітичних структур за умови,
що вони будуть діяти в його інтересах і під його особистим контролем.
На основі цього заперечується будь-яке природне, надприродне чи
божественне походження соціальної організації людей. Вона є результатом
їх спільної волі і цілеспрямованої діяльності. Безпосереднім
зречевленням цього є закон більшості, котрий і має відображати загальну
волю та історичну необхідність. Остання перестає бути фатальною
зумовленістю і вимушеністю, що діє поза намірами людей. Проте закон
більшості зовсім не є тотожним народовладдю у вульгарно-політичному
контексті, як диктатура більшості щодо меншості, що, як правило,
завершується деспотизмом і тоталітаризмом.
Закон більшості (статистика голосів) є принципом демократії лише
остільки, оскільки визнається право меншості на власну інтерпретацію
історичної ситуації і діяння на її користь у межах закону.
Слід визнати, що ідеальної гармонії між зазначеними складовими
компонентами демократії не існує. Вона (демократія) є досить динамічною
і крихкою конструкцією. Не можна визнати окремо взятий демократичний
досвід за норму, ідеал або єдино можливий зразок для наслідування. Але в
кожному окремому випадку акцент може переміщуватися в бік окремого
елемента: політичної системи, представництва, прав людини. Залежно від
цього трансформується вся конструкція, обумовлюючи утворення певного
типу демократичної взаємодії.
Перший тип надає особливого значення обмеженням влади і визнанню
основних прав людини. Історично це найперша форма демократії, що
з’явилася на світ у результаті буржуазних революцій і ствердилася у
політичній практиці завдяки буржуазному рухові. Вона зовсім не є
найкращою чи домінуючою формою демократичної взаємодії. Історично
склалося так, що потреба у знищенні абсолютистської монархії
середньовіччя передбачала появу держави із обмеженими законами,
повноваженнями, з визнанням невід’ємних прав і свобод людини, на
обмеження яких не може претендувати ніхто, в тому числі монарх. В
ідейно-теоретичному і культурно-пропагандистському аспекті цю теорію і
практику політичної взаємодії розробляє лібералізм. Батьківщиною такого
типу демократії є Великобританія.
Другий тип надає особливого значення громадянству, Конституції та
механізмам ідейно-психологічної інтеграції суспільства. Громадянство
розуміється як рівність усіх без винятку перед законом; Конституція – як
політично оформлений соціальний договір між народом і правлячою групою;
соціальна інтеграція тлумачиться як створення із соціально і етнічно
розрізнених груп єдиної політичної нації – держави. Демократія тут
виглядає швидше прагненням до рівності, аніж до свободи. Остання
тлумачиться як свобода рівних перед законом громадян.
Змістом демократії, в результаті такої акцентації, стають соціальні, а
не власне політичні процеси. Політичні права, у кінцевому результаті,
набирають вигляду права на соціальну рівність. Остання тлумачиться не як
подібність праці і споживання, але як право на одночасний старт і
справедливе – за законом – оцінювання досягнутих результатів. Тому
демократія у цьому випадку зовнішньо має вигляд меритократії –
заслуженої винагороди за особисту ініціативу, таланти і зусилля.
Найбільше досвіду на цьому шляху набули США.
Третій тип демократії акцентує свою увагу на представництві особливих
інтересів через політичну систему (політичні партії, професійні спілки,
громадські організації тощо). Демократія, за таких умов,
протиставляється олігархії, оскільки у представництві уособлюються перш
за все інтереси основної або трудящої маси населення. Тому особливо
гостра боротьба ведеться проти різного роду привілеїв – влади, достатку
та доступу до механізмів розподілу престижу (засоби масової інформації,
освіта, культура).
У даному випадку демократія найбільш схожа на народовладдя, а опозиція
“народ – правителі” визнається принциповою і визначальною. Міра
демократизації суспільства співвідноситься із збільшенням демократичного
контролю знизу в усіх сферах суспільного буття (в общині, на
підприємстві, на рівні держави, її інституцій). Типової форми вона
набула у Франції.
Можна також говорити про тип чи різновид демократії відповідно до її
зв’язку з конкретним елементом системи історичних дій. Боротьба за
контроль над культурною моделлю розвитку передбачає вільну комунікацію,
тобто демократію у сфері культури та ідеології. Ефективна економіка, як
передумова соціальних нагромаджень, потребує виробничої демократії.
Вилучення і виробництво ресурсів розвитку викликає необхідність в
управлінській демократії.
Соціальна мобілізація та інтеграція на ґрунті цінностей розвитку
потребує свободи творчості, тобто демократії у сфері культури –
культурного споживання і комунікацій. Справедлива – за критеріями внеску
у процес розвитку – стратифікація передбачає законність і демократичний
контроль за соціальною мобільністю, аби вона не була обмеженою лише
економічною стратифікацією чи розподілом груп за ознакою влади.
Для розвитку особливого значення набуває взаємний демократичний контроль
основних соціальних суб’єктів – панівного і пригніченого класів.
Контроль з боку пригніченого класу спрямований на те, щоб перешкодити
панівному класові перетворитися на пригноблюючий клас, усі турботи якого
були б сконцентровані на розподілі та споживанні. Контроль з боку
панівного класу перешкоджає пригніченому класові зануритися у
повсякденність побутових турбот, індивідуальне виживання, суто
споживацький пасивний конформізм.
Література
1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. – М.: Прогрес, 1993.
2. Большой толковый социологический словарь. – М.: Вече-Аст, 1999. – Т.
1–2.
3. Брукан С. Плюрализм и социальные конфликты: Пер. с англ. – М.:
Прогресс, 1990.
4. Грушевський М.С. Початки громадянства. – М., 1921.
5. Гавриленко І.М., Чепак В.В. Загальносоціологічна теорія. – К.: КВГІ,
1998.
6. Зиновьев А.А. Запад. Феномен западнизма. – М., 1995.
7. Гавриленко І.М. Чи потрібна державі ідеологія// Віче.– 1996. – № 4.
8. Гавриленко І.М. Ідеологічна ситуація в Україні// Віче. – 1997. – № 4.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
