.

Чоловіки, які змінюються у мінливому світі (“Криза маскулінності” і чоловічі рухи ) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 7328
Скачать документ

Реферат на тему:

Чоловіки, які змінюються у мінливому світі (“Криза маскулінності” і
чоловічі рухи )

Починаючи з 1970-х років, спершу на Заході, а відтак і в СССР стали
багато говорити і писати про те, що традиційний чоловічий стиль життя,
а, можливо, і власне психологічні властивості чоловіка не відповідають
сучасним соціальним умовам і що чоловікам доводиться платити за своє
панівне становище занадто велику ціну. Однак причини цієї “кризи
маскулінности” і можливі шляхи її подолання трактують по-різному і
навіть протилежно.

Одні автори вбачають проблему в тому, що чоловіки як ґендерний клас чи
соціальна група відстають від вимог часу, їхні установки, діяльність і
особливо групова самосвідомість, уявлення про те, яким може і повинен
бути чоловік, не відповідають соціальним умовам, які змінилися, і
підлягають радикальній зміні та перебудові. Тобто чоловіки повинні
дивитися і рухатися вперед.

Інші автори, навпаки, вбачають у соціальних процесах, які розхитують
чоловічу геґемонію, загрозу віковічним “природним” підвалинам людської
цивілізації та закликають чоловіків як традиційних захисників
стабільности й ладу покласти край цій деградації та повернути
суспільство назад, у спокійне і надійне минуле.

Самі собою ці суперечки не унікальні. Оскільки чоловіки були панівною
силою суспільства, принаймні – його публічної сфери, нормативний канон
маскулінности й образ “справжнього чоловіка”, як і всі інші
фундаментальні цінності – “справжня дружба”, “вічна любов” тощо, завжди
ідеалізувалися і проєктувалися в минуле.

У періоди швидких історичних змін, коли колишні форми ґендерних відносин
влади ставали неадекватними, ці ностальгійні почуття ставали особливо
сильними, й ідеологи починали писати про фемінізацію чоловіків і
зникнення “справжньої мужности”. Філософи і письменники класичної Греції
захоплювалися мужністю героїв гомерівської епохи. Римляни часів Імперії
вболівали за втратою чеснот республіканського Риму. Англійці епохи
Реставрації та французи доби Реґентства ремствували про занепад
чоловічої доблести раннього середньовіччя. Німців на початку XX століття
зворушувала чоловіча дружба епохи романтизму і середньовічні чоловічі
союзи.

В останній третині XX століття історична криза звичного ґендерного ладу
почала викликати зростаючу стурбованість і невдоволення як чоловіків,
так і жінок. Якщо в XIX ст. в европейській суспільній свідомості
з’явилося так зване жіноче питання, то тепер можна говорити про появу
особливого “чоловічого питання”.

Появу організованого й ідеологічно оформленого жіночого руху чоловіки
сприймають водночас як загрозу, інтелектуальний виклик і приклад для
наслідування, що породжує потребу захищати свої власні групові інтереси.
Але які ці інтереси і від кого їх потрібно захищати? Чи проблема полягає
в тому, що жінки привласнюють традиційні чоловічі соціальні привілеї? Чи
в тому, що вони стають схожими на чоловіків і починають успішно
конкурувати з ними? Чи в тому, що самі чоловіки втратили чи бояться
втратити якісь цінні якості? Чи в тому, що чоловікам стало тісно і
незатишно у звичній історичній шкірі? Формулювання питання багато в чому
визначає варіанти відповіді.

За словами американського соціолога Майкла Месснера [1], існують три
специфічних чинники чоловічого громадського життя.

По-перше, чоловіки як група користуються інституційними привілеями за
рахунок жінок як групи.

По-друге, за вузькі визначення маскулінности, які обіцяють їм високий
статус і привілеї, чоловіки розплачуються поверхневими міжособистісними
відносинами, поганим здоров’ям і передчасною смертю.

По-третє, нерівність у розподілі плодів патріархату поширюється не
тільки на жінок, але і на чоловіків: геґемоністська маскулінність білих
гетеросексуальних чоловіків середнього і вищого класу конструюється на
противагу не лише фемінностям, але й підлеглим (расовим, сексуальним і
класовим) маскулінностям.

Усвідомлення взаємозв’язку цих чинників прийшло не відразу. Перший
“Чоловічий визвольний рух” (The Men’s Liberation) народився в США в 1970
р. у руслі ліберальної ідеології. Його організаційним центром у
1970-80-х роках була “Національна Організація для чоловіків, які
змінюються”, перейменована 1991 р. у “Національну організацію чоловіків
проти сексизму” (The National Organization for Men Against Sexism –
NOMAS).

Головне джерело всіх чоловічих проблем і труднощів ідеологи руху вбачали
в обмеженості чоловічої статевої ролі та відповідній психології,
доводячи, що від сексистських стереотипів страждають не лише жінки, але
й самі чоловіки. “Чоловіче визволення, – писав у 1970 р. Джек Соєр, –
прагне допомогти зруйнувати статеворольові стереотипи, які розглядають
“чоловіче буття” і “жіноче буття” як статуси, котрі мусять бути
досягнуті за допомогою відповідної поведінки… Чоловіки не можуть ні
вільно бавитися, ні вільно плакати, ні бути ніжними, ані виявляти
слабкість, тому що ці властивості “фемінні”, а не “маскулінні”. Повніше
поняття про людину визнає всіх чоловіків і жінок потенційно сильними і
слабкими, активними і пасивними, ці людські властивості не належать
винятково одній статі”.

Автори чоловічих бестселерів 1970-х років Воррен Фаррелл, Марк Фейґен
Фасто, Роберт Бреннон та інші доводили, що для усунення чоловічих
труднощів необхідно насамперед змінити соціалізацію хлопчиків, образно
кажучи – дозволити їм плакати (вони ще не знали, що плачучий більшовик
Рижков все одно залишиться більшовиком).

Оскільки більшість цих людей були психологами і вихідцями із середнього
класу, соціальна структура і пов’язана з нею ґендерна нерівність, і
особлива нерівність у становищі різних категорій чоловіків, залишалися в
тіні, а заклики до “зміни маскулінности” зводилися до арґументації на
користь ширшого вибору стилів життя, розширення кола прийнятних
емоційних проявів і можливостей більшої самоактуалізації для чоловіків.
Винятком був соціальний психолог Джозеф Плек, який пов’язував чоловічі
психологічні якості з боротьбою за владу та її утримання.

Акцент на індивідуальних якостях, а не на соціальній стратифікації та
ґендерному ладі, означав заперечення чи недооцінку реальних чоловічих
привілеїв і зведення всієї проблеми до такого виховання, яке б дозволило
чоловікам гармонійніше поєднувати в собі інструментальні й експресивні
ролі, як їх описав Талкотт Парсонс.

Проте це був демократичний рух. В офіційній декларації NOMAS (1991)
підкреслюється, що “чоловіки можуть жити щасливішим і повноціннішим
життям, кинувши виклик старомодним правилам маскулінности, які
припускають принцип чоловічого верховенства”. Три головних принципи
організації – позитивне ставлення до чоловіків, підтримка феміністського
руху і захист прав геїв.

“Традиційна маскулінність включає багато позитивних рис, якими ми
пишаємося і в яких черпаємо силу, але вона містить також якості, котрі
обмежують нас і заподіюють нам шкоди. Ми всіляко підтримуємо чоловіків,
котрі борються із проблемами традиційної маскулінности. Як організація
для чоловіків, які змінюються, ми піклуємося про чоловіків і особливо
стурбовані чоловічими проблемами, а також важкими проблемами, з якими
зіштовхується більшість чоловіків” [2].

Соціальне звільнення і самозміна чоловіків можливі тільки разом з
жінками. Ґендерна стратифікація – це система чоловічого верховенства,
коли чоловіки як група пригноблюють жінок; зґвалтування й інші форми
сексуального насильства – лише крайні форми вияву цього гноблення.
Йдеться не просто про захист чоловіків, а про боротьбу проти соціальної
нерівности та ґендерних привілеїв у всіх сферах життя, включаючи
сексуальність. Цілком закономірно, що цей рух тісно пов’язаний з
фемінізмом, його ідеологи й активісти називають себе феміністами чи
профеміністами. Ключовими фігурами цієї течії стали соціологи Майкл
Кіммел (США) і Роберт Коннелл (Австралія).

Особливий різновид цього руху, радше інтелектуальний, аніж політичний,
існує у постаті соціалістичного чоловічого фемінізму, який перебуває під
сильним впливом марксистського структуралізму. На відміну від
ліберального чоловічого фемінізму, який концентрує увагу переважно на
психологічних і особливо психосексуальних труднощах чоловічого буття, ця
група надає більшого значення класовій нерівності, політичним інститутам
і стосункам влади.

Однак політика, пафос якої спрямований на скасування привілейованого
становища чоловіків, не може мобілізувати під свої прапори широкі
чоловічі маси. Хоча ідеї “чоловічого звільнення” набули доволі значного
поширення в США, Англії й особливо в Австралії, серйозною політичною
силою цей рух не став. Чоловічих організацій цього типу багато, але вони
нечисельні, представлені в них переважно чоловіки середнього класу з
університетською освітою і ліволіберальними поглядами.

За своїм характером це, як правило, “м’які” чоловіки, чий тілесний і
психічний вигляд часом не відповідає стереотипному образові “справжнього
чоловіка” – сильного й аґресивного мачо. Думка, що це переважно геї, не
відповідає істині (геї та бісексуали складають за різними підрахунками
від 10 до 30%). Однак інтерес до чоловічих проблем часто стимулюється
особистими труднощами (відсутність батька, непопулярність серед
хлопчиків у класі, невдалий шлюб, труднощі батьківства тощо) Для
багатьох із цих чоловіків суспільно-політична діяльність психологічно
компенсаторна.

Серед звичайних чоловіків інтерес до проблем маскулінности невисокий. У
деяких університетах США вже понад десять років викладають курс
“Чоловіки та маскулінність”. Здавалося б, він повинен цікавити юнаків.
Однак 80-90% його слухачів – жінки, а серед деяких чоловіків переважають
представники етнічних і/чи сексуальних меншин. Причина цього не в тому,
що молоді чоловіки не мають проблем (книги на ці теми добре
розкуповуються), а в тому, що вони соромляться зізнатися в цьому.

Значно масовішими є праві, консервативно-охоронні чоловічі рухи,
спрямовані на збереження і відродження чоловічих привілеїв, які помалу
нівелюються. На противагу лібералам і феміністам, ідеологи
американського “Руху за права чоловіків” (The Men’s Rights Movement)
Воррен Фаррел, Герб Ґолдберґ та інші вбачають головну небезпеку для
чоловіків у фемінізмі і зростаючому впливі жінок.

Спершу Фаррел був одним із найзавзятіших захисників “чоловічого
визволення”, але потім різко змінив позицію. На його думку, “сексизм” і
“чоловіче панування” – не більше, ніж міти, вигадані аґресивними жінками
з метою приниження і дискримінації чоловіків. Ніякої “чоловічої влади” у
США не існує. “Мати владу – не значить заробляти гроші, аби їх витрачав
хтось інший, і раніше померти, щоб інші одержали від цього вигоду” [3].
І на роботі, і в родині сучасні чоловіки пригноблені більше, ніж жінки,
яким усюди створюють перевагу. Під виглядом боротьби проти сексуального
домагання і насильства жінки блокують чоловічу сексуальність, у родині
американські чоловіки неспроможні, при розлученні батьки втрачають право
на власних дітей тощо. Врятувати чоловіків може тільки організований
самозахист, чим і займаються численні союзи й асоціації – “Коаліція для
вільних чоловіків”, “Національний конґрес для чоловіків”, “Чоловічі
права” тощо. Особливо популярна серед чоловіків ідея захисту прав татів
узагалі і самотніх татів зокрема.

Важливу роль в обґрунтуванні та відродженні ідеї сильної маскулінности
відіграє протестантський фундаменталізм. Ще на початку XX ст. у США й
Англії набули поширення принципи “м’язистого християнства”, яке прагне
врятувати заблудлі чоловічі душі від згубної для них фемінізації, і яке
зображує Христа не м’яким і лагідним, а сильним і м’язистим. На хвилі
неоконсерватизму 1980-х років ця ідеологія одержала нові стимули.

Посталий на початку 1990-х років з ініціативи колишнього футбольного
тренера Колорадського університету Білла Макартні рух “Вірні слову”
(Promise Keepers) войовничо виступає проти “фемінізації” і
“гомосексуалізації” суспільства. Чоловічу аґресивність, яку ліберальні
теоретики хотіли б викорінити, “Вірні слову” вважають природною та
неминучою, уся річ в тому, як і куди її спрямувати. У їхній ідеології
немає відвертої мізоґінії, але вони стверджують, що позаяк саме чоловік
створений за образом і подобою Божою, він тим самим раз і назавжди
поставлений вище жінки. Принцип жіночої рівноправности підриває
традиційні сімейні вартості й дезорганізує суспільство. Чоловік усюди і
скрізь повинен бути главою, першим, його сутність і покликання – бути
відповідальним лідером.

Прихильники цього масового руху засуджують пияцтво, наркоманію і
сексуальне насильство, закликаючи чоловіків “повернутися додому”, бути
вірними чоловіками, здібними працівниками і надійними годувальниками,
турботливими батьками і “християнськими джентльменами”: “Тримай своє
слово, дане дружині і дітям, будь людиною слова!” .

Захистом сімейних вартостей цей консервативний рух приваблює до себе
симпатії не тільки чоловіків, але і багатьох жінок. У його першому
мітингу в 1990-му році брало участь лише 72 чоловіки, а в 1995 році його
прихильниками вважали себе уже понад 600 тисяч чоловіків у 13 містах
США! Однак головне гасло руху – повний назад! – цілком утопічне.

Варто мати на увазі, що політико-ідеологічні позиції деяких чоловічих
рухів неоднозначні, їх не завжди можна розділити на “правих” і “лівих”.
Особливо складний під цим оглядом започаткований в 1980-х роках так
званий мітопоетичний рух. Він почався з того, що багато хто, переважно
білі, гетеросексуальні та добре забезпечені американці середнього класу,
став відвідувати збори і лекції, де обговорювалися чоловічі проблеми. Ці
збори і мітинги не тільки дозволяли чоловікам спілкуватися між собою,
але й мали психотерапевтичну вартість, даючи людям змогу виговоритися,
перебороти звичну скутість і обмінятися досвідом щодо подолання типових
чоловічих труднощів.

Своєрідним маніфестом цих чоловіків стала продана величезним накладом
(понад 500 тисяч екземплярів у твердій обкладинці) книга поета Роберта
Блая “Залізний Джон” (1990) [4].

На думку Блая та його однодумців, головне завдання сучасности –
скерувати чоловіків на шлях духовного пошуку, щоб допомогти відновити
загублені ними базові чоловічі цінності. В усіх древніх суспільствах
існували особливі ритуали й ініціації, за допомогою яких дорослі
чоловіки допомагали хлопчикам-підліткам утвердитися в їхній глибинній,
природній маскулінності. Міське індустріальне суспільство розірвало
зв’язок між різними поколіннями чоловіків, замінивши їх відчуженими,
змагальними, бюрократичними стосунками, і тим самим відірвало чоловіків
один від одного і від їхньої власної чоловічої сутности. (Подібні ідеї
розвивали деякі німецькі мислителі на початку XX століття). Місце
здорових чоловічих ритуалів посідає, з одного боку, руйнівна, аґресивна
гіпермаскулінність вуличних зграй, а з іншого боку – розм’якшуюча й
убивча для чоловічого потенціалу жіночність.

Блай і його послідовники барвисто описують емоційну бідність і
ущербність сучасних чоловічих взаємин, чи то відносини синів з батьками
чи відносини між чоловіками на роботі й у побуті, і мріють відновити
традиції старовинного чоловічого братерства і міжґенераційного
наставництва. Чимало з цих людей політично не реакційні, але їм
притаманний ірраціоналізм і антиінтелектуалізм, їхній позитивний ідеал
“нового чоловіка” дуже розпливчастий.

Кажучи про реально існуючі та усім знайомі речі, мітопоетична ідеологія
володіє великою емоційною привабливістю. Однак вона довільно витлумачує
дані мітології й антропології, не бачить конкретних соціальних причин
описуваних нею процесів, міркує про чоловіків узагалі як про єдиний тип
і абсолютизує відмінності між чоловіками та жінками. Її головна
філософська база – напівмістичне вчення К.Ґ. Юнґа, зокрема, розмежування
чоловічого духу (анімус) і жіночої душі (аніма).

При усіх своїх відмінностях, чоловічі рухи не становлять реальної й
організованої політичної сили. У суперечках про кризу маскулінности
більше емоцій та ідеології, аніж спокійної рефлексії. Соціально активні
чоловіки знаходять собі інші канали самореалізації, а решті ці питання
байдужні. Тим більше, що прикладні аспекти теми – чоловіче здоров’я,
сексуальність, педагогіка батьківства тощо – широко висвітлюються в
комерційних виданнях і засобах масової інформації.

Проте чоловічі рухи сприяли вичленовуванню низки специфічних чоловічих
проблем і уточненню категоріального апарату ґендерних досліджень.

Чоловічі дослідження і парадигми маскулінности

До середини 1980-х років чоловічим проблемам присвячували переважно
популярні книги і дослідження медико-біологічного характеру. Потім
кількість публікацій почала зростати в геометричній прогресії,
захоплюючи все нові теми і галузі знання. З’явилися численні серійні
публікації, деякі хрестоматії стали бестселерами. Наприклад, хрестоматія
Майкла Кіммеля і Майкла Месснера “Чоловічі життя” (Men’s Lives) від 1989
до 1998 р. перевидавалася масовим накладом чотири рази. Найповніша
бібліографія літератури про чоловіків і маскулінність, яку уклав і
регулярно перевидає Майкл Фут (Австралія), складається з 50 розділів і
налічує понад 3000 назв [5].

Американська Асоціація з вивчення чоловіків (The American Men’s Studies
Association – AMSA) об’єднує чоловіків і жінок, зайнятих викладанням,
дослідженнями і клінічною практикою в сфері чоловічих досліджень і
роботи з чоловіками. Її мета – шляхом вивчення життєвих досвідів
чоловіків як “соціо-історико-культурних конструктів” “сприяти критичному
обговоренню питань, що стосуються чоловіків і маскулінностей та ширити
знання про життя чоловіків серед широкої публіки”.

Наче гриби після дощу, з’являються спеціальні журнали про чоловіків і
для чоловіків. В Австралії це XY: Men, sex, politics (з 1990), Certified
Male (з 1995) і Journal of Interdisciplinary Gender Studies (з 1996) , в
Англії – Achilles Heel і Working With Men, у США – The Journal of Men’s
Studies (з 1992) та ін. Найавторитетніший міжнародний міждисциплінарний
науковий журнал Men and Masculinities (головний редактор Майкл Кіммел)
видає видавництво Sage з 1998 року.

Ці видання містять масу нової цікавої інформації про різні сторони й
аспекти чоловічого буття. Однак співвідношення понять “чоловіче життя” і
“маскулінність” залишається суперечливим. Під “чоловічими дослідженнями”
зазвичай розуміють предметну галузь знання, яка охоплює все те, що
стосується чоловіків, включно з біологією чоловічого тіла, здоров’ям
чоловіка тощо. Цей чоловічий аналог фемінології (але не гінекології)
можна було б назвати соціальною андрологією. Натомість маскулінність
частіше трактують як особливу соціальну ідентичність, яка існує
винятково у певному соціумі і змінюється разом з ним.

Як і інші ґендерні категорії, “маскулінність” не має однозначного
визначення і має принаймні три різних значення. (Я віддаю перевагу
латинізованому термінові, а не похідному від слов’янського кореня слову
“мужність” (російською “мужественность”), оскільки він означає не тільки
“чоловічність”, тобто те, що стосується чоловіків і відрізняє їх від
жінок, але й позитивну моральну якість, не пов’язану ні зі статтю, ні з
ґендером. “Мужня жінка” звучить чудово, “маскулінна” ж означає не
стільки мужність, скільки чоловікоподібність, мужлануватість. Вираз
“жіночний чоловік” узагалі звучить погано. Отож, краще користуватися
міжнародним терміном).

1. Маскулінність як дескриптивна, описова категорія означає сукупність
поведінкових і психічних рис, властивостей і особливостей, об’єктивно
притаманних чоловікам на відміну від жінок.

2. Маскулінність як аскриптивна категорія позначає один з елементів
символічної культури суспільства, сукупність соціальних уявлень,
установок і вірувань про те, чим є чоловік, які якості йому приписують.

3. Маскулінність як прескриптивна категорія – це система приписів, які
мають на увазі не середньостатистичного, а ідеального “справжнього”
чоловіка, нормативний еталон чоловічости.

Однак індивідуальні властивості, стереотипи масової свідомости і
соціальні норми, як і наші уявлення про реальне, бажане і належне,
ніколи не співпадають. Тому існують не лише різні канони маскулінности,
але й різні парадигми її вивчення, які на перший погляд виключають одне
одного, але насправді є взаємодоповнюючими. Тим більше, що вони
реалізуються різними науковими дисциплінами.

У сучасній науці існують 4 головні парадигми маскулінности: біологічна,
психоаналітична, соціально-психологічна і постмодерністська. Перші дві
парадигми є есенціалістськими, за замовчуванням припускаючи, що
найважливіші властивості, які відрізняють чоловіків від жінок, є
об’єктивною даністю, культура тільки оформлює і регулює їхній прояв.
Другі дві парадигми – конструктивістські, вони вважають маскулінність
продуктом культури і суспільних відносин, котрі нав’язують індивідам
відповідні уявлення та образи.

Біологічно-еволюційний підхід

Трактування маскулінности як сукупність природних якостей, які
відрізняють чоловіків (самців) від жінок (самок), історично є
найдавнішим. Його формулювання можна знайти вже у давньогрецького
історика Ксенофонта, за словами якого, “природу обох статей від самого
народження… бог пристосував: природу жінки для домашніх робіт і
турбот, а природу чоловіка – для зовнішніх. Тіло і душу чоловіка він
улаштував так, що той більше здатний витримувати холод і спеку,
мандрівки і військові походи, тому він призначив йому роботи поза
домом”. Тому “жінці пристойніше сидіти вдома, аніж перебувати поза ним,
а чоловікові більше соромно сидіти вдома, аніж піклуватися про зовнішні
справи” (Ксенофонт. Домострой, VII, 22-23, 30-310).

Сучасна еволюційна біологія та соціобіологія, ясна річ, не кажуть про
“призначення” чоловіків і жінок, однак вони констатують наявність
стійких кроскультурних і кросвидових статеводиморфічних особливостей
чоловічої та жіночої поведінки і намагаються дати їм функціональне
пояснення.

Згідно з теорією московського ученого В.А. Ґеодакяна, процес
самовідтворення будь-якої біологічної системи містить у собі дві
протилежні тенденції: спадковість – консервативний фактор, який прагне
зберегти незмінними в потомства усі батьківські ознаки, і мінливість,
завдяки якій виникають нові ознаки. Самки наче уособлюють постійну
“пам’ять”, а самці – оперативну, тимчасову “пам’ять” виду. Потік
інформації від середовища, пов’язаний зі зміною зовнішніх умов, спочатку
сприймають самці, які тісніше пов’язані з умовами зовнішнього
середовища. Лише після відсіювання стійких зрушень від тимчасових,
випадкових, генетична інформація потрапляє усередину захищеного самцями
стійкого “інерційного ядра” популяції, представленого самками.

Відповідно до еволюційної теорії статі, норма реакції жіночих особин,
тобто їхня адаптивність (пластичність) в онтогенезі за всіма ознаками
трохи ширша, аніж чоловічих. Той самий шкідливий фактор середовища
модифікує фенотип самок, не торкаючись їхнього генотипу, в той час як у
самців він руйнує не тільки фенотип, але й генотип. Скажімо, після
початку льодовикового періоду широка норма реакції самок у далеких наших
предків дозволяла їм “робити” густішою вовну чи товщим підшкірний жир і
вижити. Вузька норма реакції самців цього не дозволяла, тому з них
виживали і передавали свої гени нащадкам тільки генотипно “найкошлатіші”
та “найжирніші”. З появою культури (вогню, шуби, житла) поряд з ними
виживали і домагалися успіху в самок ще й “винахідники” цієї культури.
Тобто культура (шуба) виконує роль фенотипу (вовни).

Унаслідок різної норми реакції в жінок вища здатність до навчання,
виховання, пристосування, а в чоловіків – спритність, кмітливість,
винахідливість (пошук). Тому нові завдання, які вирішують вперше, але
які можна вирішити абияк (максимальні вимоги до новизни і мінімальні –
до досконалости), краще вирішують чоловіки, а знайомі завдання (мінімум
новизни, максимум досконалости), навпаки, – жінки.

У ґендерології, яка перебуває під сильним впливом фемінізму і
соціального конструктивізму, біологічно-еволюційна парадигма
непопулярна. Її вважають редукціоністською (складні й різноманітні форми
маскулінности зводяться до універсального біологічного імперативу),
сексистською (ґендерні властивості редукуються до статевих),
антиісторичною (ґендерні властивості виглядають скрізь і усюди
більш-менш однаковими) і політично консервативною (вона часто
використовується для ідеологічного обґрунтування і виправдання ґендерної
нерівности і чоловічого панування).

Однак ця критика справедлива тільки почасти. Хоча ґендерний поділ праці
та інших соціальних функцій не випливає сам собою зі статевого
диморфізму, ці явища взаємозалежні. Той факт, що індивідуальні
відмінності між чоловіками більші, ніж міжстатеві, не виключає наявности
деяких більш-менш спільних рис, які характеризують чоловіків як
популяцію. Ці властивості виявляються у структурі захворюваности,
смертности, специфічних факторах ризику тощо і відображаються у
стереотипах маскулінности, елементи яких мають кроскультурну і навіть
міжвидову валідність. Деякі аспекти чоловічої поведінки, починаючи з
підвищеної (у порівнянні з жінками) аґресивности і схильности
вибудовувати ієрархічні відносини панування і підпорядкування та
завершуючи фалічною символікою, сягають своїм корінням поведінки наших
тваринних предків і пов’язані з тими самими психофізіологічними
автоматизмами. Людина як біологічний вид homo sapiens не може цілком
звільнитися від своєї тваринної спадщини.

Науки про поведінку, етологія і психологія, не можуть не враховувати ці
факти при всій складності їх інтерпретації. Відомий американський
психолог, провідний світовий експерт з психології статевих відмінностей
Елінор Маккобі підкреслює у своїй останній книзі [6], що їх пояснення
містить у собі біологічну компоненту. Багато рис поведінки хлопчиків
відтворюють те, що характерно для приматів: статева сегрегація в іграх
різностатевих дитинчат, різний стиль ігрової активности – у самців
набагато більше силових ігор і показної, а іноді й реальної, аґресії,
асиметричність відносин з дорослими – молоді самці як група
відокремлюються від дорослих раніше і повніше, аніж самки, а також
виявляють менше інтересу до дитинчат і рідше взаємодіють з ними. Деякі
особливості поведінки хлопчиків, хоча й залежать від стилю їхнього
виховання, мають психофізіологічні корені. Вищий рівень обміну речовин
робить хлопчиків фізично енергійнішими й активнішими. Коли діти
бавляться самі, їхні статеві відмінності під цим оглядом мінімальні, але
в групі одностатевих однолітків хлопчики виглядають значно активнішими.
Хлопчики збудливіші та важко піддаються зовнішньому контролеві.
Внаслідок пізнішого дозрівання хлопчики пізніше, аніж дівчатка
опановують мовні навички, у них слабкіший емоційний самоконтроль, що
робить їхню поведінку спонтаннішою й аґресивнішою. Ці особливості
чоловічої поведінки до певної міри пов’язані з дією чоловічого статевого
гормону – тестостерону.

Психоаналітичний підхід

Набагато популярніша в ґендерних дослідженнях, особливо феміністських,
парадигма маскулінности – психоаналіз. Подібно до біоеволюційної теорії,
психоаналіз є есенціалістським і універсалістським у тому сенсі, що він
постулює універсальні чоловічі властивості, а також механізми і стадії
формування чоловічого характеру. Однак він вважає, що ці властивості не
задані біологічно, а формуються в процесі індивідуального розвитку, в
результаті взаємодії дитини з батьками.

Усі діти починають емоційне життя з ідентифікації з матір’ю, яку вони
люблять, але водночас бояться. Проте дівчатка ідентифікуються з матір’ю
назавжди, одержують задоволення від інтимних емоційних відносин з нею, і
в них формується потреба в таких відносинах. Хлопчики навпаки незабаром
довідуються, що відрізняються від своїх матерів, що вони повинні
сформувати свою чоловічу ідентичність негативно, шляхом відокремлення
від матері і формування почуття самости як чогось незалежного,
автономного й індивідуального. Це досягається з допомогою негативних
реакцій – мізоґінії, емоційного відчуження від жінок і утвердження своєї
чоловічої переваги, універсальною персоніфікацією якої є культ
пеніса/фалоса.

Іншими словами, ґендерна психологія асиметрична: фемінна ідентифікація
переважно батьківська, тоді як маскулінна – ґендерно-рольова. На відміну
від дівчаток, які виробляють гнучкі особисті ідентифікації зі своїми
матерями, хлопчикам потрібна позиційна ідентифікація з різними аспектами
узагальненої чоловічої ролі. Вони засвоюють ті компоненти маскулінности
свого батька, які в іншому разі, як вони бояться, могли б бути скеровані
проти них (страх кастрації). У процесі формування особистости хлопчика в
нього з’являються специфічні чоловічі страхи і комунікативні тривоги,
від міри і способу подолання яких залежать характер, а особливо –
психосексуальні властивості дорослого чоловіка.

Психоаналіз уплинув на клінічне дослідження особливостей маскулінної
ідентифікації та її внутрішніх протиріч, котрі ведуть до
психосексуальних розладів і труднощів. Він показав, що чоловіча
ідентичність, усупереч видимості, зовсім не монолітна, її компоненти
часто неузгоджені та внутрішньо суперечливі. На підставі психоаналізу
створено низку плідних моделей формування альтернативних варіантів
чоловічої ідентичности (Ерік Ґ. Еріксон, Гаррі Стек Саллівен тощо).
Застосування психоаналітичного апарату до інтерпретації антропологічних
даних показало також наявність соціокультурних варіацій маскулінности і
типів “чоловічого характеру”.

При цьому розвивалася і сама психоаналітична теорія. Якщо класичний
психоаналіз вивчав переважно стосунки хлопчика з батьками, причому ролі
батька й матері здавалася майже однаковими, то феміністський психоаналіз
(Ненсі Чодоров), який підкреслює спотворюючий вплив патріархату на
чоловіків, вважає чоловічі психологічні конфлікти результатом спільної
дії іманентних внутрішніх суперечностей маскулінности і специфічного
типу соціалізації хлопчиків у конкретному суспільстві. Це збагачує
наукові уявлення про природу “чоловічої суб’єктивности”, яка найчастіше
включає і такі, свідомо “нечоловічі”, риси як мазохізм і нарцисизм
(К.Сілверман, 1992). Психоаналітичні ідеї та методи широко застосовують
у феміністських культурологічних і мистецтвознавчих дослідженнях (Єва
Кософскі Седжвік).

Однак переважна більшість суспільствознавців і психологів ставиться до
психоаналітичної парадигми скептично. Базові категорії психоаналізу – не
наукові поняття, а метафори, його висновки не піддаються статистичній
перевірці і не мають прогностичної сили. Різні школи й течії
психоаналізу (Фройд, Юнґ, Лакан, неофройдисти) концептуально несумісні
одна з одною, ті ж самі терміни означають у них зовсім різні речі.
Слідуючи за повсякденною свідомістю, психоаналітичні теорії нерідко
зводять маскулінність до сексуальности чи описують її переважно
сексологічними термінами, що є значним спрощенням. Психоаналітична
парадигма дозволяє виразити й описати суб’єктивні переживання чоловіків,
пов’язані з “кризою маскулінности”, але конкретно-історичні соціальні
реалії й особливо механізми соціальної зміни у ній ледь помітні.

Маскулінність і чоловічі ролі

На відміну від еволюційної біології і психоаналізу, що схильні
розглядати маскулінність як щось єдине й об’єктивно дане, психологія,
соціологія й антропологія частіше бачать у ній продукт історії та
культури, вважаючи “чоловічі властивості” похідними головним чином, а то
й винятково, від існуючої в суспільстві системи статевих/ґендерних
ролей, які дитина засвоює в процесі соціалізації. Місце іманентного
“чоловічого характеру” займають історично мінливі “чоловічі ролі”.

Кожна наука приходила до цієї парадигми своїм власним шляхом.

Психологія XIX – початку XX ст. була сексистською та есенціалістською. У
1910-20-х рр. усі нечисленні дослідження психологічних особливостей
чоловіків і жінок зводилися під рубрику “психології статі” (psychology
of sex), причому стать найчастіше ототожнювалася із сексуальністю. У
1930-60-х рр. “психологію статі” змінила “психологія статевих
відмінностей” (sex differences), які уже не зводилися до сексуальности,
але здебільшого вважалися заданими природою. Наприкінці 1970-х років, у
міру того, як коло досліджуваних психічних явищ розширювалося, а
біологічний детермінізм слабшав, цей термін було замінено на м’якший –
“відмінності, пов’язані зі статтю” (sex related differences). У 1980-х
роках їх стали називати “ґендерними відмінностями”, які можуть узагалі
не мати біологічної підоснови.

Відповідно мінялися й уявлення про маскулінність. У XIX ст. “чоловічі”
(маскулінні) та “жіночі” (фемінні) риси і властивості вважалися суворо
дихотомічними, взаємовиключними, усякий відступ від них сприймався як
патологія чи крок у цьому напрямі. Відтак жорсткий нормативізм
поступився місцем ідеї континуума маскулінно-фемінних властивостей.

Розроблені в 1930-60-х роках численні тести маскулінности/фемінности
(М-Ф) припускали, що хоча самі властивості М і Ф полярні й
альтернативні, конкретні індивіди відрізняються один від одного лише
мірою їх виразности. При цьому різні шкали М-Ф (інтелекту, емоцій,
інтересів і т.д.) принципово не збігаються одна з одною. Це значить, що
маскулінність не є унітарною рисою, чоловік з високим показником М за
однією шкалою може мати низький показник за іншою шкалою тощо. І
залежить це не від його іманентних природних характеристик, а від
конкретної сфери його діяльности, роду занять, суспільного становища
тощо.

Іншими словами, маскулінність і пов’язані з нею соціальні очікування
(експектації) є похідними не від властивостей індивіда, а від
особливостей чоловічої соціальної ролі. Звідси – перенесення уваги з
індивідуальних рис на соціокультурні стереотипи і норми, стилі
соціалізації тощо.

Паралельні зрушення відбувалися в антропології та у соціології.
Історико-етнографічне вивчення маскулінности пов’язують насамперед з
роботами Марґарет Мід, котра відкрила, що навіть близькі за рівнем
соціально-економічного розвитку первісні племена можуть мати різні
канони маскулінности, наприклад, поруч з войовничими, аґресивними
мундуґуморами живуть спокійні та миролюбні арапеші. На перший план
виходить не біологія, а культура і виховання.

Хоча висновки Мід часто цитують у підручниках як встановлені наукові
факти, її польові дослідження були методологічно недосконалі. Сучасним
антропологам чоловічі ролі в доіндустріальних суспільствах здаються не
настільки пластичними, як здавалося Мід, котра значно перебільшила
миролюбство самоанських чоловіків. Проте нормативні канони маскулінности
в первісних народів неоднакові, а психічні властивості індивідуальних
чоловіків – і поготів. Хоча більшість людських суспільств чекають від
своїх чоловіків войовничости і високих досягнень, з цього правила є
виняток (лагідні таїтяни та боязкі семаї). За словами антрополога Девіда
Ґілмора, “маскулінність – це символічний сценарій, нескінченно
варіабельний і не завжди необхідний культурний конструкт” [7]. Аби
розібратися в цьому різноманітті, потрібно розмежовувати не тільки самі
лише аскриптивні чоловічі риси, але й ті конкретні сфери діяльности, у
яких їм “належить” виявлятися.

У соціології 1950-х – 1960-х років важливу роль відіграла теорія Талкота
Парсонса і Роберта Бейлза, які розглянули диференціацію чоловічих і
жіночих ролей під структурно-функціональним оглядом. Виявилося, що і на
макросоціальному (у рамках великих соціальних систем) і на
мікросоціальному (у малих групах) рівнях статеві ролі найчастіше
доповнюють одна одну: чоловічий стиль життя є переважно
“інструментальним”, спрямованим на вирішення предметних завдань, а
жіночий – емоційно-експресивним. Ця теорія сприяла інтеґрації в єдину
схему соціально-антропологічних і психологічних даних. Однак
феміністська критика показала, що в основі дихотомії інструментальности
й експресивности, при всій її емпіричній і життєвій переконливості,
лежать не стільки природні статеві відмінності, скільки соціальні норми,
наслідування яких обмежує індивідуальний саморозвиток і самовираження
жінок і чоловіків.

Подібно розвивається і теорія ґендерної соціалізації. У світлі
психоаналізу маскулінна самосвідомість і поведінка вимальовуються як
продукти наслідування й ідентифікації з конкретним чоловіком – батьком
чи його символічним образом. Соціологи і соціальні психологи доповнили
цей підхід вивченням впроваджуваних у свідомість дитини батьками та
вихователями узагальнених соціонормативних правил і уявлень.
“Статеворольова типізація” за цією схемою йде наче зверху вниз: дорослі
свідомо прищеплюють дітям, особливо хлопчикам, норми та уявлення, на які
вони повинні орієнтуватися.

Однак емпіричні дані свідчать, що роль батьків у цій справі не така
велика, як прийнято вважати. У більшості випадків батьки не нав’язують
дитині ані вибору ігор, ані одностатевих товаришів, вони й втручаються у
дитячі взаємини лише в тих випадках, коли їм здається, що син поводиться
не так, як “треба”. За висновком Маккобі (1999), домашня соціалізація
відіграє лише незначну роль у сеґреґації статей. Хоча в деяких аспектах
батьки дійсно по-різному ставляться до синів і дочок, диференціюючи в
залежності від цього заохочення і покарання, індивідуальні дитячі
переваги як товаришів у іграх одностатевих однолітків, від цього не
залежать. Характерний стиль взаємодії у хлоп’ячих групах, включаючи
прояви аґресії та дистанціювання від дорослих, створюється і
підтримується значною мірою без дорослих і незалежно від їхнього впливу.
Такі ж і кроскультурні антропологічні дані (Б.Вайтінґ і К.Едвардс,
1988).

Саме слово “соціалізація” треба розуміти cum grano salis: хлопчики
стають тим, чим вони є, не стільки внаслідок прямого напучування з боку
дорослих, скільки внаслідок взаємодії із собі подібними, у рамках
одностатевих хлопчачих груп, отож неминучі безліч індивідуальних і
міжгрупових варіацій.

Це змушує вчених трактувати маскулінність не як єдине і стабільне ціле,
а як рухливу і мінливу множинність.

Від чоловічих ролей до ґендерних ідентичностей

Становлення нової парадигми маскулінности, яка набула значного поширення
в останні 15 років, тісно пов’язане із загальними тенденціями не тільки
ґендерних досліджень, але й усього сучасного людинознавства і має кілька
ідейних джерел.

По-перше, це феміністський аналіз ґендеру як структури суспільних
відносин і особливо відносин влади.

По-друге, це соціологічні дослідження субкультур і проблем, пов’язаних з
марґіналізацією та опором соціальних меншостей.

По-третє, це постструктуралістський аналіз дискурсивної природи
будь-яких соціальних відносин, включно зі статевими і сексуальними
ідентичностями (Мішель Фуко). У світлі цього підходу маскулінність, як і
самі ґендерні властивості, не є чимось самодостатнім, вона органічно
переплітається з расовими, сексуальними, класовими і національними
відносинами. При цьому вона свідомо умовна, пов’язана з певним
контекстом, конвенційна і може розігруватися і представлятися по-різному
(ґендерний дисплей, перформанс).

Важливий аспект цього підходу – комплексне (водночас антропологічне,
соціально-психологічне і біомедичне) вивчення феномену “третьої статі”
та гомосексуальности. Оскільки, як переконливо показала Джудіт Батлер,
традиційний канон геґемонної маскулінности спрямований не тільки і не
стільки проти жінок, скільки проти гомосексуальности, “нормалізація”
гомосексуальности полегшує життя не тільки геям, але й безлічі
гетеросексуальних чоловіків, чия статура чи поведінка не відповідає
жорсткому і свідомо нереалістичному канонові маскулінности.

Головне досягнення цього підходу – деконструкція ідеї єдиної, жорсткої,
універсальної маскулінности. Як пише Коннелл, “не існує єдиного образу
маскулінности, який виявляється повсюди. Ми повинні говорити не про
маскулінності, а про “маскулінності”. Різні культури і різні періоди
історії конструюють ґендер по-різному… Розмаїття – не просто питання
відмінностей між громадами; не менш важливо те, що розмаїття існує
усередині кожного середовища. Усередині однієї й тієї ж школи, місця
роботи чи мікрорайону будуть різні шляхи розігрування маскулінности,
різні способи засвоєння того, як стати чоловіком, різні образи Я і різні
шляхи використання чоловічого тіла” [8].

“Геґемонна”, культурно панівна, найпрестижніша у певному середовищі
маскулінність характеризує лише чоловіків, які перебувають на вершині
ґендерної ієрархії, а її ознаки історично мінливі. Хоча їх і приписують
зазвичай конкретним індивідам, вони є колективними, створюються і
підтримуються певними соціальними інститутами. Ці образи багатошарові,
багатогранні, суперечливі та мінливі.

На відміну від популярних бестселерів, де йдеться про чоловічі проблеми
загалом, поза часом і простором, більшість сучасних досліджень
маскулінности є “етнографічними”, вони описують і аналізують становище
чоловіків і особливості чоловічої самосвідомости не взагалі, а у певній
конкретній країні, громаді, соціальному середовищі, культурному
контексті. Оскільки маскулінності, як і самі чоловіки і притаманні їм
стилі життя, неоднорідні, багатовимірні та множинні, стереотип
“справжнього чоловіка” має сенс тільки в окресленій системі
взаємозалежних соціальних уявлень.

Множинність і плинність образів маскулінности виявляється не тільки в
історії, але й у житті кожного конкретного індивідуума, котрий у різних
ситуаціях і з різними партнерами “виробляє”, “грає” і “представляє”
різну маскулінність. Психологи давно вже помітили, що хлопчики і
чоловіки частіше, аніж жінки, демонструють оточуючим свідомо помилкові,
нереальні образи Я, попросту кажучи – видрючуються. Поняття “ґендерного
дисплею”, “витворення ґендера” і “ґендерного перформанса” дозволяють
краще описати і теоретично осмислити різні іпостасі чоловічого Я і
можливі варіанти та способи їх інтеґрації та дезінтеґрацї. Це має, окрім
культурологічного, також важливе психотерапевтичне значення.

Різні парадигми маскулінности не стільки заперечують, скільки взаємно
доповнюють одна одну. Однак розрив між теорією й емпіричними даними в
“чоловічих дослідженнях” ще більший, аніж у жіночих.

Чималими є предметні диспропорції. В одних сюжетах (спорт, насильство,
здоров’я, сексуальність, батьківство) наукових фактів порівняно багато,
в інших немає нічого, крім умоглядних міркувань. Тим часом імаґологія
(аналіз типів і образів маскулінности, представлених у засобах масової
інформації, культурі та повсякденній свідомості), не підкріплена
соціологічним аналізом, не дозволяє скласти думку про довготермінові
тенденції соціального розвитку.

Украй нерівномірним є розподіл наукової інформації за країнами та
континентами. Хоча кількість порівняльних кроскультурних досліджень
маскулінности швидко зростає, значна частина теоретичних узагальнень
робиться на “західному” матеріалі, що, звичайно, неправомірно.

Як і раніше, існує чимала міждисциплінарна роз’єднаність. Побоювання
впасти у гріх біологічного редукціонізму спонукує багатьох
дослідників-гуманітаріїв практично іґнорувати біологічні дані, що значно
полегшує і спрощує їхню роботу. А характерний для пост-структуралізму
методологічний гіперкритицизм робить дослідника схожим на стоногу, яку
запитали, з якої ноги вона ходить. Неборака задумалася і після цього
взагалі не могла зрушитися з місця.

Маскулінність як історія

Позаяк “криза маскулінности” пов’язана зі зміною соціальних умов, ознаки
і причини змін належить шукати не в стільки в індивідуальній психології,
скільки у соціально-економічних процесах і відносинах. Ґлобальні
фройдистські моделі, при всій їх привабливості, – майже кожен чоловік
впізнає в них себе і свої проблеми, – для пояснення соціальних змін
непридатні.

Виходячи з того, що спочатку міняється соціальне становище і характер
діяльности чоловіків і жінок, потім – їхні базові установки та цінності,
і тільки після цього – тонші психологічні властивості, які, в свою
чергу, впливають на соціальну структуру, починати потрібно не з
психології та культурології, а з ґендерної стратифікації. Така спільна
логіка і соціології, і сучасної психології, включно з популярною в Росії
теорією діяльности Л.С.Виготського та його послідовників.

Отже, необхідно розмежувати

більш-менш об’єктивні соціально-структурні зрушення, які піддаються
вимірові,

їх переломлення в культурі та масовій свідомості, насамперед у
стереотипах і нормах маскулінности,

пов’язані з цим індивідуально-психологічні відмінності.

Деякі з цих зсувів є довготерміновими і ґлобальними, притаманними
більшою чи меншою мірою всім індустріально розвиненим країнам і країнам,
що розвиваються.

1. У сфері виробничих відносин відбувається поступове і дедалі швидше
руйнування традиційної системи ґендерного поділу праці, послаблення
дихотомізації та поляризації чоловічих і жіночих соціально-виробничих
функцій, ролей, занять і сфер діяльности. Провідною, динамічною силою
цього процесу є жінки, які швидко освоюють чоловічі професії,
урівнюються з чоловіками за рівнем освіти тощо.

2. У політичній сфері паралельно цьому, хоча з деяким відставанням,
міняються ґендерні відносини влади. Чоловіки поступово втрачають колишню
монополію на публічну владу. Загальне виборче право, принцип
громадянської рівноправности статей, збільшення номінального і реального
представництва жінок у владних структурах – загальні тенденції
сучасности. Це не може не змінювати соціальних уявлень чоловіків та
жінок одне про одного і про самих себе.

3. У тому ж напрямі, але з набагато більшим хронологічним відставанням і
кількістю варіацій, еволюціонують шлюбно-родинні відносини. У сучасному
шлюбі набагато більше рівности, поняття батьківської влади дедалі
частіше замінюється поняттям батьківського авторитету, а “справедливий
розподіл домашніх обов’язків” стає однією з найважливіших ознак
родинного благополуччя. Класичне запитання “Хто голова родини?”
замінюється запитанням “Хто приймає основні рішення?”. Загальна
психологізація подружніх і батьківських стосунків, з акцентом на
взаєморозуміння, практично несумісна з твердою дихотомізацією чоловічого
і жіночого. Як і в інших сферах життя, ці зміни більше зачіпають жінок,
аніж чоловіків, однак нормативні уявлення і психологія останніх також
перебудовуються, особливо серед молодших, освіченіших і міських
чоловіків.

4. У XX ст. істотно змінився характер соціалізації хлопчиків. Більш
раннє і загальне шкільне навчання підвищує міру впливу спільноти
однолітків у порівнянні з впливом батьків. А позаяк шкільне навчання
здебільшого є спільним, це зменшує статеву сеґреґацію і полегшує
взаєморозуміння хлопчиків і дівчаток, створюючи психологічні передумови
для більш рівних і широких кооперативних відносин між дорослими
чоловіками і жінками в різних сферах суспільного й особистого життя.

5. Зміни в структурі ґендерних ролей відображаються в соціокультурних
стереотипах маскулінности. Хоча в масовій свідомості нормативні чоловічі
та жіночі властивості як і раніше виглядають альтернативними і
взаємодоповнюючими, принцип “або/або” уже не є неподільно пануючим.
Багато хто соціально-значимі риси особи вважає ґендерно-нейтральними чи
такими, що припускають істотні групові й індивідуальні варіації.
Ідеальний тип “справжнього чоловіка”, який завжди був умовним і часто
проєктувався в минуле, тепер остаточно втратив свою монолітність, а
деякі його компоненти, скажімо, аґресивність, які колись вважалися
позитивними, стали проблематичними і дисфункціональними, доречними
тільки у певних, суворо окреслених умовах (війна, змагальний спорт
тощо). Це сприяє утвердженню погляду на маскулінність як виставу,
маскарад, перформанс.

6. Соціокультурні зміни поширюються на соціальні уявлення про специфіку
чоловічого тіла, критерії чоловічої краси та межі чоловічої емоційної
чутливости. В умовах сталих ієрархічних відносин чоловіча привабливість
також асоціювалася переважно з якостями, заснованими на силі і владі.
“Виховання почуттів” у хлопчика практично зводилося до самовладання, а
ніжність і чутливість вважалися проявами слабкости й жіночности.

В Англії ХVIII ст. чутливість і делікатність смаку, включаючи інтерес до
мистецтва, вважалися конституціональною властивістю, притаманною жінкам.
Філософи епохи Просвітництва вели спеціальну кампанію за реформування і
пом’якшення чоловічих звичаїв щодо жінок і дітей. Спочатку ці нові
нормативні установки, які вимагали від чоловіків м’якости й
елегантности, стосувалися тільки панівних класів, причому
підкреслювалося, що ці якості не повинні переростати в жіночність [9]. У
наступні два сторіччя ця тенденція стала поступово поширюватися на інші
класи і стани, хоча пролетарський канон маскулінности донині залишається
традиційнішим і жорсткішим, аніж буржуазний.

Хоча правила етикету і доброго тону на перший погляд здаються
зовнішніми, їх засвоєння змінює не тільки чоловічу поведінку, але й
психіку. Це відбувається не автоматично. Соціально емансиповані й
освічені жінки пред’являють до чоловіків підвищені вимоги психологічного
характеру, які багатьом чоловікам важко вдовольнити. Це сприяє
розвиткові в чоловіків складніших і тонших форм саморефлексії,
розхитуючи образ монолітного чоловічого “Я”.

7. Ускладнюються і взаємини між чоловіками. Чоловічі стосунки завжди
були і залишаються змагальними та ієрархічними. Однак у первісному стаді
соціальний статус і репродуктивний успіх самця визначався одними й тими
ж властивостями. В міру того як елементарний біологічний добір, котрий
забезпечує виживання найпристосованіших особин, було доповнено і почасти
замінено соціокультурним добором, перевагу здобули не стільки фізично
найсильніші та найаґресивніші, скільки найрозумніші та найкреативніші
самці, соціальні досягнення яких забезпечують вищий статус для них самих
і їхніх нащадків, що, природно, приваблює до них і самок. У людському
суспільстві чоловічі ієрархічні системи будуються не за одним, а за
кількома принципами, що не співпадають один з одним. Однак у різних
середовищах і на різних стадіях життєвого шляху критерії успіху можуть
бути різними. “Справжній чоловік” завжди повинен бути “зверху”, але
значення цього поняття неоднакове. Звідси знов-таки випливає
багатомірність нормативних канонів маскулінности.

8. Міняється характер чоловічої сексуальности. Сексуальна революція XX
століття була насамперед жіночою революцією. Ідея рівности прав і
обов’язків статей у ліжку – плоть від плоті загального принципу
соціальної рівности. Порівняльно-історичний аналіз динаміки сексуальної
поведінки, установок і цінностей за останні півстоліття свідчить про
повсюдне різке зменшення поведінкових і мотиваційних відмінностей між
чоловіками і жінками у віці сексуального дебюту, кількість сексуальних
партнерів, прояві сексуальної ініціативи, ставленні до еротики тощо. При
цьому жінки краще рефлексують і вербалізують свої сексуальні потреби, що
створює для чоловіків додаткові проблеми, включаючи так звану
виконавську стривоженість. Масове поширення таких раніше заборонених
сексуальних позицій як “жінка зверху” і куннілінґус, підвищуючи
сексуальне задоволення обох партнерів, є водночас символічним ударом по
геґемонній маскулінності. Сучасні молоді жінки очікують від своїх
партнерів не тільки високої потенції, але і розуміння, ласки та
ніжности, які у колишній джентльменський набір не входили. Багато
чоловіків намагається відповідати цим вимогам, внаслідок чого поняття
сексу як завоювання і досягнення змінюється цінностями партнерського
сексу, заснованого на взаємній згоді.

9. Частковий, але дуже важливий аспект цього процесу – ріст терпимости
до гомосексуальности. Одностатева любов уже самим своїм існуванням
підриває ілюзію абсолютної протилежности чоловічого і жіночого.
Гомофобія – конституюючий принцип геґемонної маскулінности. Ставлення
чоловіків до фемінности, за визначенням, двоїсте: хоча в ньому присутня
мізоґінія, приниження жінок, однак “справжній чоловік” зобов’язаний
любити жінок і відчувати до них потяг. І навпаки, потяг до іншого
чоловіка – ганебна і непростима слабкість. Численні нормативні заборони
на прояви ніжности у стосунках між чоловіками – одна з причин чоловічої
“неекспресивности” і чоловічих комунікативних труднощів. У сучасному
суспільстві гомофобія поступово слабшає, причому найбільшу терпимість до
гомосексуальности виявляють молоді та освіченіші люди. Хоча це не
супроводжується зростанням числа людей, які ідентифікують себе як геї,
сексуальна ідентичність стає менш важливою нормативною ознакою
маскулінности.

Перелічені зрушення й тенденції є більш-менш ґлобальними, загальними і
закономірними. Однак процес цей складний, нерівномірний і суперечливий.

Насамперед потрібно усвідомлювати те, що головним суб’єктом і носієм
соціальних змін, які ламають звичний ґендерний лад, є не чоловіки, а
жінки, соціальний стан, діяльність і психіка яких змінюються зараз
значно швидше і радикальніше, ніж чоловіча психіка.

Річ тут, імовірно, не стільки в ширшій адаптивності жінок (за теорією
Ґеодакяна), скільки у загальній логіці соціально-класових відносин.
Будь-які радикальні соціальні зміни здійснюють насамперед ті, хто в них
зацікавлений, тобто пригноблені класи, у даному випадку – жінки.
Панівний клас навпаки зазвичай зацікавлений у збереженні статус кво;
лише коли зміни сягають певного порога і стають незворотними,
починається “зрада клерків”, котрі переходять на бік нових соціальних
сил, а відтак і масовіша переорієнтація колишньої еліти, яка прагне
вижити в змінених умовах.

Саме це відбувається в ґендерних стосунках. Жінки крок за кроком
освоюють нові для себе заняття і види діяльності, що супроводжується
їхньою психологічною самозміною і зміною їхньої колективної
самосвідомости, включно з уявленнями про те, як повинні складатися їхні
взаємини з чоловіками. Хоча систематичних крос-культурних досліджень
такого роду я не знаю, схоже на те, що й жіночі самоописи, і жіночі
образи маскулінности змінилися за останні десятиліття більше, ніж
чоловічі. Річ не в ригідності, жорсткості чоловічої свідомости, а в
тому, що клас, який втрачає панування, не квапиться здавати свої позиції
і чинить це тільки під натиском, у силу необхідности.

Міра і темпи зміни ґендерного ладу і відповідних йому образів
маскулінности дуже нерівномірні

у різних країнах,

у різних соціально-економічних прошарках,

у різних соціально-вікових групах, серед різних типів чоловіків.

Оскільки ламання традиційного ґендерного ладу тісно пов’язане із
загальною соціально-економічною модернізацією суспільства і утвердженням
нових технологій, логічно припустити, що зміна канону маскулінности буде
сильнішою у промислово розвинених країнах Заходу, аніж у країнах
третього світу. Загалом, так воно і є. Проте такі кількісні показники,
як темп і рівень соціально-економічного розвитку, визначають характер
символічної культури суспільства, одним з елементів якої є
маскулінність, тільки через низку опосередкувань, включно з
особливостями традиційної культури й іншими національними властивостями
відповідної країни чи етносу.

Це переконливо підтверджують багаторічні крос-культурні дослідження
голландського антрополога Герта Гофстеде, який емпірично порівнював
типові ціннісні орієнтації людей у різних культурах за кількома
ознаками, включно з маскулінністю та фемінністю [10].

Маскулінні суспільства, за Гофстеде, відрізняються від фемінних цілою
низкою соціально-психологічних характеристик, які далеко виходять за
межі властиво-ґендерної стратифікації та відносин між статями. Первинні
ціннісні орієнтації маскулінних культур відрізняються високою оцінкою
особистих досягнень; високий соціальний статус вважається доказом
особистої успішности; цінується усі велике, масштабне; дітей учать
захоплюватися сильними; невдах уникають; демонстрація успіху вважається
гарним тоном; мислення тяжіє до раціональности; диференціація ролей у
родині сильна; люди дуже піклуються про самоповагу.

Первинні ціннісні орієнтації фемінних культур, навпаки, висувають на
перший план необхідність консенсусу; тут цінують турботу про інших;
щадять почуття інших людей; тут чітко виражена орієнтація на
обслуговування; красивим вважають маленьке; наявна симпатія до
пригнобленого; високо цінується скромність; мислення є більш
інтуїтивним; багато значить приналежність до якоїсь спільноти, групи.

Ці базові відмінності віддзеркалюються і в інших сферах суспільного та
приватного життя. Узагальнене зведення цих відмінностей представлено у
наступній таблиці.

Таблиця 1. Ключові відмінності між фемінними та маскулінними
суспільствами (за Гофстеде)

Фемінні Маскулінні

Загальна норма

Панівні вартості у суспільстві – турбота про інших і стабільність

Важливі люди і теплі стосунки

Усі повинні бути скромними

І чоловікам і жінкам дозволено бути ніжними і піклуватися про стосунки

Симпатія до слабких

Маленьке і повільне красиве

Секс і насильство в ЗМІ заборонені Панівні цінності в суспільстві –
матеріальний успіх і прогрес

Важливі гроші і речі

Чоловіки повинні бути напористими, честолюбними і крутими

Жінки мають бути ніжними і піклуватися про стосунки

Симпатія до сильних

Велике і швидке красиве

Секс і насильство широке представлені в ЗМІ і на ТВ

У родині

І батьки і матері мають справу як з фактами, так і з почуттями

Як хлопчики, так і дівчинки можуть плакати, але не повинні битися
Батьки мають справу з фактами, а матері – з почуттями

Дівчатка плачуть, хлопчики – ні; хлопчики повинні битися, коли на них
нападають, дівчатка – ні

У школі

Увага до середнього учня

Невдачі в школі не дуже істотні

У вчителях цінується дружність

Хлопчики і дівчатка вивчають ті ж самі предмети Увага до кращого учня

Невдачі в школі – нещастя

У вчителях цінується блиск

Хлопчики і дівчатка вивчають різні предмети

На роботі

Працювати, щоб жити

Менеджери керуються інтуїцією і прагнуть до злагоди

Акцент на рівності, солідарності та якості трудового життя

Вирішення конфліктів шляхом компромісу і переговорів Жити, щоб
працювати

Менеджери повинні бути рішучими і напористими

Акцент на справедливості, змагальності і досягнутих результатах

Вирішення конфліктів шляхом перемоги “кращого”

У політиці

Ідеал суспільства загального благоденства

Треба допомагати нужденним

Перміссивне, терпиме суспільство

Вищий пріоритет – збереження середовища

Уряд витрачає стосовно значну частину бюджету на допомогу бідним країнам

Уряд витрачає порівняно малу частину бюджету на озброєння

Міжнародні конфлікти повинні розв’язуватися шляхом переговорів і
компромісів

Відносно багато жінок займають виборні політичні посади Ідеал
суспільства високих досягнень

Потрібно підтримувати сильних

Суворе, караюче суспільство

Вищий пріоритет – підтримка економічного зростання

Уряд витрачає відносно велику частину бюджету на допомогу бідним країнам

Уряд витрачає стосовно велику частину бюджету на озброєння

Міжнародні конфлікти повинні вирішуватися шляхом демонстрування сили чи
шляхом боротьби

Порівняно мало жінок займають виборні політичні посади

Провідні ідеї

Панівні релігії підкреслюють взаємодоповнюваність статей

Звільнення жінок означає, що чоловіки і жінки повинні нести рівне
навантаження вдома і на роботі Панівні релігії підкреслюють чоловічі
прерогативи

Звільнення жінок означає, що жінки повинні бути допущені до посад, які
раніше займали тільки чоловіки

Сексуальність

Спокійне ставлення до сексуальности як побутового явища

Слабкі заборони на відкрите обговорення сексуальних питань

Сексологічні дослідження фіксують увагу на переживаннях і почуттях

Більше позашлюбних зв’язків

Менша залежність дружини від чоловіка

Менша різниця між сексом і любов’ю

Визнання жіночої сексуальної активности

Секс розглядається як партнерські стосунки

Терпиміше ставлення до мастурбації та гомосексуальности Моралістичне
ставлення до сексуальности

Суворі заборони на відкрите обговорення сексуальних питань

Сексологічні дослідження фіксують увагу на числах і частотах

Менше позашлюбних зв’язків

Велика залежність дружини від чоловіка

Більше відмінностей між сексом і любов’ю

Норма жіночої сексуальної пасивности

Секс часто асоціюється з експлуатацією партнера

Нетерпиме ставлення до мастурбації і гомосексуальности

Джерело: Hofstede Geert and Associates. Masculinity and Femininity. The
Taboo Dimension of National Cultures. – Sage Publications, 1998. – P.
16-17, 175.

“Маскулінність” і “фемінність” у роботах Гофстеде є не психологічними, а
антропологічними категоріями. Вони фіксують відмінності не між
індивідами, а між країнами (культурами), населенню яких їх подають як
самозрозумілі нормативні орієнтири із різною мірою виражености. Одна й
та ж країна може бути “фемінною” за одним параметром і “маскулінною” за
іншим, не кажучи вже про класові й інші соціально-групові відмінності.

Хоча ці властивості базуються на буденних уявленнях про фемінність і
маскулінність, вони “працюють”. При порівнянні за методикою Гофстеде 50
різних країн і трьох реґіонів, які включають кожен по кілька країн
(арабські країни, Східна Африка і Західна Африка) між ними виявили
істотні відмінності, які не співпадають із рівнем їхнього
соціально-економічного розвитку чи багатства. “Маскулінними” є, скажімо,
Японія, Австрія, Італія, Німеччина, США, Велика Британія, Мексика,
Венесуела, Колумбія., Еквадор, Південна Африка, Австралія, арабські
країни, Філіппіни. “Фемінними”, з низьким балом маскулінности, виявилися
Скандинавські країни – Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, а також
Нідерланди, Франція, Португалія, Коста Рика і Таїланд. Це має важливі
соціально-психологічні та культурні наслідки.

У психологічній літературі маскулінність іноді ототожнюють з
індивідуалізмом, а фемінність з колективізмом (інша пара категорій,
вживаних Гофстеде). Однак Гофстеде підкреслює, що статистично ці два
параметри незалежні один від одного, “колективістське” суспільство може
бути маскулінним і навпаки. Кожне суспільство по-своєму унікальне.

Хоча міра маскулінности/фемінности кожної культури історично більш-менш
стабільна, вона може змінюватися в залежності від конкретних
соціально-політичних обставин. Війни, політичні кризи чи піднесення
національних почуттів створюють підвищений попит на героїв-воїнів і тим
самим підносять цінність “маскулінних” якостей.

Зростання націоналізму та релігійного фундаменталізму в сучасному світі
– наймогутніша противага тенденції цивілізованої “фемінізації”
соціокультурних вартостей. Воно сприяє відродженню найархаїчніших і
найаґресивніших форм геґемонної маскулінности, навіть у тих країнах, де
національний первень символізує жіночий образ (як-от російська
Родина-Мать). Те ж саме можна сказати про будь-який різновид фашизму.
Культ сили, дисципліни, державности, вождя і нації обов’язково буде
культом аґресивної маскулінности, спрямованої проти “жіночної” та
“слабкої” демократії.

Окрім національно-культурних особливостей, нормативні канони
маскулінности й орієнтована на них поведінка варіативно змінюються
залежно від соціального стану й освітнього рівня людей. Освіченіші
чоловіки соромляться примітивної, грубої маскулінности, їхні ціннісні
орієнтації та стилі життя виглядають цивілізованішими, вони охочіше,
хоча й не у всьому, сприймають ідею жіночої рівноправности та готові йти
їй назустріч (найчастіше в них немає вибору, оскільки жінки в їхньому
середовищі емансипованіші та самостійніші, груба сила їх відштовхує). У
робітничо-селянському середовищі традиційний канон маскулінности
сильніший, і його не соромляться декларувати привселюдно. Психологічно,
на індивідуальному рівні аналізу, відповідні установки залежать не
стільки від особистого соціального статусу дорослого чоловіка, скільки
від того середовища, в якому він провів своє дитинство і юність; ці
ранні впливи зазвичай не нівелюються подальшими особистим досвідом.

Ще один вододіл – соціально-віковий. Багато і аскриптивних, і реальних
(поведінкових) властивостей традиційної маскулінности, зокрема
аґресивність і сексуальність, стосуються насамперед підлітків і юнаків.

В антропологічній літературі є навіть поняття “синдром молодого самця”
(M.Daly and M.Wilson, 1994) властивості якого приблизно однакові в
багатьох видів тварин і здогадно пов’язані з підвищеною секрецією
тестостерону. Подібність у поведінці самців приматів і юнаків докладно
описували етологи. У тварин самець і в старості мусить залишатися
аґресивним, щоб захищати свої права. У людей тривала батьківська і
сімейна опіка, а також правовий лад роблять це не таким вже необхідним,
хоча вироблені в юності звички і репутація “домінанта” допомагають
чоловікам і пізніше.

Юнаки є особливою соціально-демографічною групою, яка і за своїми
фізичними (м’язи, фізична сила, гормони), і за поведінковими (стадність,
висока змагальність), і за психологічними властивостями (любов до
ризику, відсутність турботи про особисту безпеку, зневага до власного
життя, бажання виділитися, схильність до девіантности) відрізняється як
від жінок, так і від старших чоловіків.

Виразність цих рис найбільше залежить від віку, але також і від
соціального статусу (одружені чоловіки менше, аніж холостяки, схильні до
ризику й авантюр, у них інший стиль життя). Однак засвоєні в юності
стереотипи й ідеалізовані образи маскулінности зберігаються у свідомості
багатьох дорослих чоловіків, незалежно від їхнього власного реального
способу життя, викликають ностальгійні почуття і нерідко симулюються, що
вміло використовують засоби масової інформації, поп-арт та іміджмейкери.

Нарешті, індивідуально-типологічні відмінності. Хоча соціонормативні
образи і норми маскулінности створюються і підтримуються культурою,
різні типи маскулінности імпонують різним типам чоловіків (і жінок) і
мають свої психофізіологічні, конституціональні основи.

Класичний образ мачо створений за образом і подобою могутнього
домінантного Альфа-самця. Такі люди існують і зараз, складаючи, за
припущенням А.Протопопова, від 10 до 20 відсотків чоловіків. Хоча в
сучасному суспільстві цей канон став почасти дисфункціональним, завдаючи
більше неприємностей, аніж вигод, його носії продовжують вважати себе
єдиними “справжніми” чоловіками, чинять опір змінам, які відбуваються,
створюють власні закриті співтовариства і знаходять такі сфери життя, де
ці якості можна виявляти безкарно і отримувати за це схвалення (війна,
силові види спорту) тощо. Оскільки ці властивості філогенетично
найдавніші і на них жорстко орієнтована будь-яка хлоп’яча і юнацька
субкультура, їх підтримує і їм заздрить чимало чоловіків, котрі самі не
належать до цього типу.

Носіями, захисниками й ідеологами “нової маскулінности” стають зазвичай
чоловіки, котрі з тих чи інших причин не змогли увійти в цей елітарний
чоловічий клуб, зазнали в дитинстві та юності якихось труднощів із
маскулінною ідентифікацією і знайшли для себе інший, прийнятніший канон
маскулінности. Звичайно, це можливо і з чисто інтелектуальних міркувань,
але частіше мотиви переплітаються: особисті труднощі допомагають
усвідомити “неправильність” соціального стереотипу.

Отже, внаслідок соціальних і психологічних причин постали різні канони
маскулінности, елементи яких переплітаються в дуже різних поєднаннях.
Тому “нова” маскулінність відрізняється від “старої” не так сильно, як
хотілося б радикальним феміністкам.

Усвідомлені установки, які найлегше вловлюють вербальні тести, міняються
швидше і повніше, аніж глибинні диспозиції, від яких залежить чоловіча
поведінка. Багато традиційних констант чоловічого самоствердження і
самооцінки не зникають, а радше пом’якшуються і видозмінюються.

Я бачу кілька таких констант.

1. Загальна модель чоловічої поведінки та мотивації як і раніше
припускає проєкцію по-за, бажання стати чимось, потребу в досягненні
(Need for Achievment) та інструментальний, на противагу експресивному,
стиль життя. Конкретний сенс цієї потреби – чим саме чоловік хоче стати,
чого і як він хоче досягнути – може мінятися і мати різні варіанти, але
базовий тип мотивації залишається сталим. Відзначене психологами
зменшення різниці у цьому питанні між сучасними чоловіками і жінками
забезпечується зміною не стільки чоловічої, скільки жіночої психіки,
підвищенням рівня домагань і реальних досягнень жінок як у
сімейно-побутових, так і в соціально-виробничих відносинах. Схоже на те,
що різниця між чоловіками і жінками зменшується за рахунок зміни не
стільки чоловіків, скільки жінок.

2. Зберігається споконвічна чоловіча потреба відрізнятися від жінок.
Дистинкція, відділення, відмежування від споконвічно жіночого,
материнського первня – необхідний аспект чоловічої самоідентифікації.
Бути чоловіком – значить насамперед не бути жіночним. Хоча цей процес
найчастіше описується у психоаналітичних термінах, його визнають
практично всі психологічні теорії.

Маскулінна диференціація починається з відокремлення хлопчика від
первісного симбіозу з материнським організмом і продовжується у вигляді
серії інших “відходів” і “відокремлень”, які символізують такі
“хірургічні” метафори як обрізання пуповини або крайньої плоті (Бруно
Беттельгайм) чи “чоловіча рана”. Маскулінність – свого роду реактивне
утворення, протест проти материнської опіки, поширюваний потім і на
інших жінок.

Цей розрив життєво необхідний. Занадто ніжна й одночасна владна
материнська любов робить хлопчика пасивним, непристосованим до життєвих
труднощів. Однак це відокремлення хворобливе і травматичне. Один із
засобів його психологічного виправдання і легітимації – чоловіче
презирство до жіночности, поетизація виняткової чоловічої дружби (і
водночас – ненависть до гомосексуальности) . Тема ненависти до матері й
страху перед жінками часто присутня в мітології та мистецтві.

3. Найважливішим соціальним інститутом, який сприяє формуванню і
підтримці специфічних маскулінних цінностей, самосвідомости і стилю
життя, залишається ієрархічне чоловіче співтовариство.

Кажучи словами Шекспіра, “син жінки є тінь чоловіка, а не його подоба”
(Шекспір В. Генріх IV. – Частина 2, акт 3, сцена 2). Хлопчика роблять
чоловіком не жінки, а інші чоловіки, чи то власний батько, з яким він
ідентифікує себе, чи дорослі чоловіки, які чинять над ним обряд
ініціації, чи спільнота одностатевих однолітків, про яких Франсуа Моріак
писав, що вони кращі вихователі, аніж батьки, тому що вони безжалісні.

У древніх суспільствах закриті чоловічі співтовариства (чоловічі
будинки, вікові групи тощо) і пов’язані з ними обряди ініціації були
інституціоналізовані та мали священне, сакральне значення. Узагальнення
етнографічних даних стосовно 186 доіндустріальних суспільств [11]
показало, що в житті хлопчиків групи однолітків відіграють значно більшу
роль, аніж у житті дівчаток. Хлопчики раніше відокремлюються як від
батьківської родини, так і від суспільства дорослих чоловіків, і мають
більше позародинних обов’язків. Хлоп’ячі групи відрізняються високою
внутрішньогруповою і міжгруповою змагальністю, мають виражену ієрархічну
структуру і дисципліну. Крім того, дівочі групи зазвичай функціонують на
основі прийнятих у даному суспільстві норм і правил, тоді як юнацькі
часто конфліктують з ними, у хлопчиків значно більше антинормативної
поведінки, і дорослі вважають це нормальним.

Ранньобуржуазне европейське суспільство намагалося послабити ці чоловічі
узи, зосередивши соціалізацію дітей у батьківській родині чи передавши
їх у руки фахових дорослих вихователів. Однак самі хлопчики незмінно
створюють неформальні одностатеві групи як у школі (навіть при спільному
навчанні), так і поза нею, а діти, помічені у порушенні цих символічних
меж і в кросґендерній поведінці, зазнають стигматизації та
дискримінації. Незважаючи на педагогічні зусилля, специфічні норми
чоловічого спілкування, мови і цінностей зберігаються і передаються з
покоління в покоління. Вірність своїй групі – найважливіша моральна
цінність хлопчиків і юнаків. Хоча спільне навчання, яке переважає в
більшості західних країн, має багато безперечних плюсів з точки зору
виховання ґендерної рівности та пом’якшення хлоп’ячої аґресивности, у
деяких педагогів воно викликає сумніви. Саме в одностатевих групах
однолітків чоловіки виробляють той специфічний кодекс честі, на який
вони зважають (а іноді коригують його) у майбутньому житті.

4. Гомосоціальність, орієнтація на спілкування переважно чи винятково з
представниками власної статі, що відрізняє чоловіків від жінок, існує і
поза межами підліткового віку.

Темі male bonding присвячено величезну кількість антропологічних,
історичних і психологічних книжок. Одні вчені, наприклад, автор
знаменитого бестселера “Чоловіки в групах” (1969) Лайонел Тайґер,
вважають чоловічу гомосексуальність частковим проявом загальнішого
феномена чоловічої солідарности. Інші, навпаки, вбачають у чоловічому
товаристві і дружбі прояв неусвідомленого, латентного гомоеротизму.

І все ж таки, навіть після зникнення древніх чоловічих союзів емоційні
схильності та позасімейне спілкування чоловіків залишилися
одностатевими. У 1710 р. в Лондоні на 800.000 мешканців було близько
2000 винятково чоловічих кав’ярень. Пізніше їх замінили різноманітні
чоловічі клуби закриті для жінок. Сеґреґація у спілкуванні консолідувала
маскулінність, тому чоловіки всіляко боронили її, але водночас вона
перешкоджала взаєморозумінню чоловіків і жінок. Англійська письменниця
Джейн Остін писала в 1816 р., що “одна половина світу не може зрозуміти
задоволень іншої половини”.

У сучасному суспільстві кількість і питома вага винятково чоловічих
співтовариств і установ різко поменшала. Навіть армія перестала бути
суто чоловічим інститутом. Однак потреба в закритому для жінок
спілкуванні із собі подібними в чоловіків як і раніше велика, а
винятково чоловіче товариство і чоловіча дружба залишаються предметами
культу і вікової ностальгії.

Іноді важко зрозуміти, чи є винятково чоловічі форми розваг і масової
культури, як-от футбол чи рок-музика, проявом специфіки чоловічих
групових інтересів, чи їхній головний сенс полягає саме в консолідації
чоловічої відособлености. Змагальний спорт і рок-музика безпосередньо
служать утвердженню фалічного первня, чоловічої сили і солідарности, а
прилучення до них психологічно еквівалентне ритуалові чоловічої
ініціації.

Що помітніша присутність і вплив жінок у публічному житті, що більше
чоловіки цінують такі заняття і розваги, де вони можуть залишитися на
самоті, відчути себе вільними від жінок, порушити їхні правила етикету,
які їх тиснуть, розслабитися, дати волю аґресивним почуттям і емоціям.
Це поєднане з певними соціальними втратами (хуліганство, пияцтво, акти
вандалізму), але виконує важливі компенсаторні функції і тому не може
бути викорінене.

5. Незважаючи на ламання ґендерного поділу праці й послаблення
соціонормативних канонів маскулінности, зберігаються і певні когнітивні
ґендерні відмінності, особливо в спрямованості інтересів і сенсі
діяльности. Навіть коли чоловіки і жінки роблять практично одну ту ж
роботу, вони часто роблять її не зовсім однаково і керуються різними
мотивами. Хоча ґлобальні теорії про відмінності чоловічого і жіночого
стилю мислення (наприклад, Керрол Ґілліґан) залишаються спірними і не
мають строгого емпіричного підтвердження, а індивідуальні варіації
переважують міжстатеві, в існуванні таких відмінностей мало хто
сумнівається.

Скажімо, сучасні тати значно частіше, аніж “традиційні”, доглядають за
дітьми і бавляться з ними. Тобто вони виглядають “жіночнішими”. Але при
ретельнішому аналізі з’ясовується, що жіночі ігри з дитиною зазвичай є
продовженням догляду за нею (матері намагаються її заспокоїти,
заколисати тощо), у той час як чоловіки роблять протилежне – підкидають
дитину, збуджують її активність.

Сучасні чоловіки майже не поступаються жінкам у турботі про власне тіло,
охоче виставляють його напоказ, витрачають величезні гроші на косметику,
що раніше вважалося неприпустимим тощо. Виставлене на загальний огляд
оголене чоловіче тіло демонструє вже не тільки силу і самовладання, але
і свої емоційні можливості, стає осередком чуттєвої насолоди і
сексуальної спокуси. Проте чоловічий канон краси відрізняється від
жіночого, “унісекс” подобається дуже небагатьом.

Ґлобальна “фемінізація” чоловіків – таке саме спрощення, як загальна
“маскулінізація” жінок. Мова йде про зняття нормативних заборон і
обмежень, що дозволяє проявитися індивідуальним властивостям, не
обов’язково пов’язаним зі статтю. Статеві відмінності при цьому стають
індивідуалізованішими і витонченішими.

6. Актуальною залишається і така особливість “чоловічого характеру” як
аґресивність і схильність до насильства. Ця проблема викликає особливо
палкі суперечки серед вчених і публіцистів.

Одні автори стверджують, що сама природа призначила чоловіків бути
ґвалтівниками й аґресорами, позаяк аґресивну поведінку детермінує та
стимулює тестостерон, а спроби його модифікації еквівалентні кастрації
чи психологічній девірилізації чоловіків.

Інші, навпаки, вважають чоловічу аґресивність наслідком неправильного
виховання хлопчиків і вимагають його зміни. На думку популярної
американської письменниці Міріам Мідзян, автора книги “Хлопчики
залишаться хлопчиками. Як розірвати зв’язок між маскулінністю і
насильством” [12] (1991), врятувати людство від чоловічої аґресивности
можна шляхом радикальних змін у вихованні хлопчиків. Хлопчиків потрібно
з раннього дитинства готувати до батьківства, учити мирно розв’язувати
конфлікти, а також заохочувати участь татів у вихованні дітей. За
поведінкою дорослих чоловіків також потрібні контроль і цензура. Варто
заборонити усі види аґресивних спортивних ігор, включно з футболом і
боксом, діти повинні дивитися по ТВ тільки спеціальні програми, без
аґресії та сексу, підліткам не слід продавати диски геві-метал тощо.

Особисто я скептично ставлюся до подібних рекомендацій, в основі яких
лежить бажання вивести нову породу сумирних “домашніх” чоловіків.
Чоловіча аґресивність справді має природні передумови, але вона не є
чисто біологічним феноменом і не завжди буває антисоціальною. Поняття
аґресії і насильства (violence) не співпадають, і обидва явища можуть
бути як антисоціальними, так і цілком нормативними. Під аґресивністю
багато психологів розуміє високу змагальність, енергію, заповзятливість,
готовність і уміння відстоювати власні інтереси, прагнення до влади
тощо. Імовірність сполучення цих мотивів чи їхньої реалізації із
застосуванням насильства залежить, з одного боку, від прийнятих у
суспільстві методів розв’язання конфліктів і наявности так званої
“культури насильства”, а з іншого боку – від індивідуальних особливостей
особистости.

У тваринних і примітивних людських спільнотах ці два моменти часто
переплітаються. У книзі Річарда Ренґема (відомий приматолог, професор
біологічної антропології Гарвардського університету) і Дейла Петерсона
“Демонічні самці. Мавпи і походження людського насильства” [13], яка
здобула високу оцінку фахівців-приматологів, наводять страшні, але
переконливі дані про жорстокість і аґресивність самців, причому саме ці
якості забезпечують конкретному самцеві високий ранг і панівне становище
в зграї. Однак форми і характер внутрігрупового насильства (проти кого
воно спрямоване й у чому виявляється) залежать від особливостей видового
способу життя. У деяких видів самки вдаються до насильства частіше, ніж
самці, а подекуди самці взагалі дуже миролюбні.

У людини співвідношення аґресії, домінантности, насильства й
антисоціальної поведінки ще складніше. Механічно вивести його з рівня
тестостерону неможливо. По-перше, необхідно розмежовувати базовий,
більш-менш постійний рівень тестостерону і його тимчасові, ситуативні
флуктуації. По-друге, треба відрізняти змагально-домінантну й
аґресивно-насильницьку поведінку. По-третє, між рівнем тестостерону і
поведінкою існує зворотний взаємозв’язок. Виміри рівнів тестостерону під
час змагання (випробувалися учасники тенісних і борецьких змагань,
студенти-медики після іспиту і пошукувачі посад після співбесіди)
показали, що у переможців рівень тестостерону різко підвищується, а в
тих, хто програв, залишається таким самим, або знижується. При цьому
ключовим фактором був власне не тестостерон, а досягнення успіху: у
результаті переживання успіху, досягнення в боротьбі секреція
тестостерону підвищується, але пророкувати за рівнем тестостерону, хто
переможе – неможливо. До речі, це вірно і для жінок [14].

Як показують психологічні дослідження, не усі чоловіки і хлопчики
настирливі й аґресивні. Аґресивність хлоп’ячих груп і чоловічих компаній
– не стільки індивідуально-психологічний, скільки груповий феномен:
сильним і аґресивним хлопчикам легше завоювати панівне становище в
ієрархічній структурі хлоп’ячої групи. Це сприяє утвердженню
відповідного стилю взаємин і системи цінностей, що їх пред’являють іншим
як норму, незалежно від їхніх індивідуальних якостей. Хлопчики учать
один одного битися, бути крутими і не припускатися “телячих ніжностей”.

Ототожнення маскулінности з насильством психологічно типове не так для
сильних, як для слабких чоловіків, які не певні своєї маскулінности і
яким здається, що на них усюди чатують небезпеки. Це характерно,
зокрема, для багатьох політичних екстремістів, як ультраправого, так і
ультралівого напряму. Американський терорист Тімоті Маквей, який
влаштував відомий вибух в Алабамі, за спогадами його армійських
товаришів по службі, був дуже вразливою і невпевненою у собі людиною,
він з усіх сил намагався здаватися крутим. У автобіографії лідера
американських ультраправих Пета Б’юкенена впадають у вічі розповіді не
лише про його численні бійки в школі, але й про тирана-батька, який
постійно шмагав сина. До того ж і вдома, і в школі хлопцеві було суворо
заборонено висловлювати ніжні почуття: “Виявлення емоцій та почуттів
вважалося не гідним чоловіка, ми повинні були стоїчно ставитися до болю”
[15].

Психологи припускають, що терпиме і доброзичливе ставлення до проявів
емоційної чутливости у хлопчиків сприяє напрузі їхньої потенційної
аґресивности, а соціальний плюралізм дозволяє їй локалізуватися в
якихось соціально прийнятних каналах (змагальний спорт чи рок-музика).
На цьому заснована педагогічна стратегія психологічного “роззброювання”
чоловіків і виховання хлопчиків у дусі миру та співробітництва.

У вересні 1997 року ЮНЕСКО організувала навіть спеціальну нараду
експертів на тему “Роль чоловіків у перспективі культури світу”. У
доповіді “Зброя і чоловік” Роберт Коннел говорив, що “є більш ніж
переконливі свідчення того, що основними лідерами насильства в сучасному
світі є чоловіки, а його культурною основою в більшості суспільств
служить чоловічий характер”.

Внаслідок п’ятиденних дискусій експерти “дійшли висновку, що робота,
пов’язана з роллю чоловіків у світлі проблем насильства і миру, може
бути успішною тільки в рамках ширшого руху в напрямі рівности між
чоловіками і жінками і відмови від насильства” і зробили низку
соціально-педагогічних рекомендацій, як-от: шкільна система повинна
“прищеплювати хлопчикам, дівчаткам і викладачам навички розв’язання
конфліктів, вираження емоцій і міжгрупової комунікації” і “розробляти
навчальні плани та підручники, які наочно свідчать про ненасильницьку та
неаґресивну поведінку чоловіків”.

7. Зберігаються також певні особливості чоловічої сексуальности. При
усьому вирівнюванні чоловічих і жіночих сексуальних сценаріїв молоді
чоловіки як і раніше ототожнюють маскулінність із сексуальністю,
осмислюючи її головним чином кількісно – розміри пеніса, сила ерекції,
частота зносин і кількість жінок.

Якими б не були соціокультурні джерела і долі фалічного символізму і
фалократії, чоловіча ерекція, як сказав би В.І. Лєнін, – це об’єктивна
реальність, дана (чи не дана) нам у відчутті, до якої усі чоловіки, та й
жінки, дуже чутливі. Кажучи словами Віктора Єрофєєва, “чоловік
починається з ранкової ерекції. У більшості випадків він нею і
закінчується” [16].

Чоловіча сексуальність залишається екстенсивнішою, предметнішою, не
пов’язаною з емоційною близькістю, і переживається не як стосунки, а як
завоювання і досягнення. Майже кожен юний Вертер як і раніше потай
заздрить Дон Жуанові. Багато юнаків асоціюють дорослість із початком
сексуального життя, причому вірильність ототожнюється з потенцією, а її
реалізація – з аґресією і насильством. Сумне підтвердження цього –
статистика зґвалтувань. Близько чверті усіх зґвалтувань і половину
сексуальних злочинів проти дітей чинять підлітки і юнаки.

Як і в інших випадках насильницької аґресії, сексуальне насильство є
сукупним результатом переплетення соціокультурних та
індивідуально-психологічних чинників. Американські студенти, які вчинили
сексуальні напади на жінок, відрізняються насамперед сексистськими
установками, ставленням до жінки як об’єкта, причому ці установки
поділяють друзі й товариші цих молодих людей. У той же час найважливіша
психологічна риса молодих чоловіків, які ведуть інтенсивне сексуальне
життя і мають стосунки з великою кількістю жінок – любов до новизни і
ризику, з чим корелюють гіпермаскулінність, фізична привабливість,
емоційна розкутість і підвищений рівень тестостерону [17]. Іншими
словами, ці молоді люди об’єктивно сексуальніші за інших і повніше
персоніфікують у собі традиційні цінності маскулінности –
заповзятливість, сміливість, розкутість, любов до ризику тощо.

Це дає їм суттєві переваги перед однолітками. За даними американського
лонґітюдного дослідження [18] хлопчики, які мали найвищу популярність
серед однолітків у 6 класі, не тільки зберегли своє становище лідера у
старших класах, але й раніше за інших почали сексуальне життя і мали
більше сексуальних партнерок. Це значить, що дівчата люблять тих самих
хлопчиків, які користаються популярністю в хлопчачих групах. Однак –
зворотний бік медалі – саме ці юнаки найбільше схильні виявляти
сексуальну аґресію і зловживати довірою своїх подружок, а також пити і
вживати наркотики.

Цей приклад переконливо показує неспроможність будь-яких простих рішень.
З моральної точки зору, Дон Жуан – фігура негативна, аморальна і
соціально небезпечна. Проте, навіть залишивши осторонь його потенційну
репродуктивну цінність (у світлі еволюційної біології, Дон Жуан породить
більше нащадків, аніж сором’язливий Вертер, а його активність і енергія
можуть бути соціально корисними), він подобається багатьом жінкам і
гомосексуальним чоловікам. Перевиховати його навряд чи можлна, якщо ж
його знищити – постраждають усі ті, кому він подобається (навіть якщо їм
доводиться через нього плакати). А у світлі логіки збереження
навколишнього середовища Дон Жуан має не менше прав на існування, аніж
уссурійський тигр, – також не бозна-який вегетаріанець.

Настільки ж привабливі і настільки ж небезпечні типи з аналогічними
психофізіологічними властивостями, є і серед жінок. Кармен на роль
позитивної жінки-матері аж ніяк не годиться. Але якщо усі мами потрібні,
усі мами важливі, то й батьки також.

Використана література

1 Див.: Messner M.A. Politics of Masculinities. Men in Movements. – L.:
Sage, 1997.

2 The National Organization For Men Against Sexism. Statement of
Principles. Цит. за: Kimmel M.S. and Messner M.A. eds. Men’s Lives. –
4th edition. – Boston: Allyn and Beacon, 1998. – P. 591.

3 Цит. за: Kimmel M. Manhood in America. A Cultural History. – NY: The
Free Press, 1996. – P. 303.

4 Bly Robert. Iron John. – Mass.: Addison-Wesley, 1990.

5 The men’s bibliography: a comprehensive bibliography of writing on
men, masculinities and sexualities, compiled by Michael Flood. – 6th
edition. – Canberra, Australia, 1998.

6 Maccoby E.E. The Two Sexes. Growing Apart, Coming Together. – Harvard
University press, 1998.

7 Gilmor D.D.
????????????????????????????????????????????????????????????›???????????
?????????????????????????????????????????????????

9 Див.: Barker-Benfield G.J. The Culture of Sensibility. Sex and Society
in Eighteenth-Century Brittain. – The Univ. of Chicago Press, 1992.

10 Див.: Hofstede Geert and Associates. Masculinity and Femininity. The
Taboo Dimension of National Cultures. – Sage Publications, 1998.

11 Schlegel A. and Barry H. III. Adolescence. An Anthropological
Inquiry. – NY: Free press, 1991.

12 Miedzian Miriam. Boys will be boys: Breaking the link between
masculinity and violence. – NY: Doubleday, 1991.

13 Wrangham R. and??????????????????????????????????????›????????????

14 Див.: Kemper Theodor D. Social structure and testosterone:
Explorations in the socio-bio-social chain. – Rutgers University Press,
1990. Новіші дані про зв’язок тестостерону та домінантности у чоловіків
див. круглий стіл за статтею Mazur A. and Booth A. Testosterone and
Dominance in Men в журналі Behavioral and Brain Sciences. – 1998. – Vol.
21. – P. 353-397.

15 Цит. за: Savran D. Taking it like a man. White masculinity, masochism
and contemporary American culture. – Princeton Univ. Press, 1998. – P.
209.

16 Ерофеев В. Мужчины. – Изд. 3. – М.: Подкова, 1999. – С. 6.

17 Bogaert A.F. and Fisher W.A. Predictors of university men’s number of
sexual partners // Journal of Sex Research. – 1995. – Vol. 32. – No 2. –
P. 119-130.

18 Feldman S.S. et al. Pathways to early sexual activity: A longitudinal
study of the influence of peer status // Journal of Research in
Adolescence. – 1995. – Vol 5. – P. 387-412.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019