.

Жінки в історії України (урок)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
490 13048
Скачать документ

Літературно-мистецька композиція

Жінки в історії України

Можна навести чималий список жінок, які прославляли рідну землю. Це
поетеси Леся Українка та Ліна Костенко, художниця Катерина Білокур,
співачки Раїса Кириченко та Ніна Матвієнко, актори Соломія Крушельницька
та Наталія Ужвій і багато-багато інших

Учитель. Протягом багатьох століть люди оспівували та прославляли в
піснях і віршах образ матері – берегині чи коханої жінки, благословляючи
її ім’я. Деякі філософи вважали, що доля жінки – у домашньому
господарюванні та материнстві. На їхній погляд, жінка не здатна до
великих справ і почуттів. Але українки вже багато століть виявляють і
велич почуттів, і талант материнства, і велич справ.

Життя та громадська діяльність мудрої та справедливої княгині Ольги
вивели Русь на світову арену. Сама жінка змусила державних мужів
рахуватися з інтересами її країни, поважати її. Весь світ знає про
вродливу українську дівчину, яка полонила серце молодого султана
Сулеймана і стала всемогутньою Роксоланою. Перебуваючи далеко за межами
рідної України, вона сприяла розвитку національної культури, дбала про
добробут народу.

Не минуло і століття, як щедра на таланти українська земля подарувала
людству чарівну й талановиту Чураївну. Марусині пісні про кохання та
вроду й досі бентежать наші серця, наповнюючи їх то смутком, то радістю.

Можна навести чималий список жінок, які прославляли рідну землю. Це
поетеси Леся Українка та Ліна Костенко, художниця Катерина Білокур,
співачки Раїса Кириченко та Ніна Матвієнко, актори Соломія Крушельницька
та Наталія Ужвій і багато-багато інших.

Найболючішою втратою для кожного народу є втрата історичної пам’яті, яка
з діда-прадіда передавалась від покоління до покоління й була основою у
вихованні національної самосвідомості.

«…Народ живе саме завдяки міцному зв’язку часів, безперервності
традицій, великій силі історії…», – наголошував відомий український
прозаїк, лауреат державних премій, автор кількох десятків романів –
Павло Загребельний.

Творцем історії є народ, але окреме місце в ній відводиться видатним
особистостям.

Отже, проклавши разом дорогу в далеке минуле, зробимо з вами спробу
з’ясувати, у чому ж загадковість і велич жіночих постатей. Кого приховує
історія під цими іменами?

Велика Княгиня Київська Свята рівноапостольна Ольга

Учитель. Віками ткалось мереживо народних переказів про велику княгиню
Ольгу як діяльну, мудру правительку й захисницю землі Руської.

Перша учениця. Образ Ольги постає перед нами зі сторінок «Повісті
минулих літ» Нестора-літописця, візантійських хроністів і письменників.
У видатній пам’ятці часів Київської Русі – Софіївському соборі в Києві –
на фресці відновлене портретне зображення княгині Ольги. Її обличчя має
досить суворий вигляд: великі очі, трохи вигнуті брови, прямий,
правильної форми ніс, з-під мафорія виглядає темно-каштанове волосся із
проділом посередині.

Друга учениця. Княгиню Ольгу (у святому хрещенні Олена) православна
церква почитає як святу й рівноапостольну. Прийнявши християнство, вона
ненасильницькими методами сприяла його поширенню на Русі.

Згідно з літописною традицією, Ольга була родом зі Пскова, доводилась
родичкою правлячому тоді на Русі Олегу. У 903 році її віддали заміж за
Ігоря, сина Рюрика, майбутнього великого князя, якому на той час
виповнилось 25 років. Оскільки в 903 році вона була ще маленькою
дівчинкою, шлюб спочатку був номінальним.

Третя учениця. Юність княгині припала на другу половину правління Олега,
період, позначений бурхливими подіями, зокрема походами на Візантію.
Після смерті Олега чоловік Ольги Ігор Рюрикович став повновладним
правителем Русі. Далекі походи Ігоря відволікали від внутрішніх подій, і
Ольга дедалі більше входила у справи управління державою. Ольга у
справах держави спиралась на християн, поступово схиляючись до їхньої
віри.

Четверта учениця. У 942 році в Ігоря й Ольги народився син Святослав.
Очевидно, він був у них не першою дитиною, проте в історію увійшов
тільки він. Восени 945 року Ігор вирушив за даниною до древлян, де й був
убитий.

Після непередбаченої смерті Ігоря влада перейшла до рук його дружини
Ольги (995- 964 рр.), бо син покійного Святослав ще не досяг повноліття.
Як свого часу Олег, Ольга виявилась надзвичайно вольовою та владолюбною
особою, і тривалий час після досягнення Святославом повноліття вона
продовжувала управляти величезною державою.

П’ята учениця. Князювання Ольги помітно вплинуло й на відносини Русі з
іншими країнами, насамперед Візантією. На відміну від своїх
попередників, Ольга намагалась розв’язувати проблеми, що виникали, не
силою зброї, а шляхом переговорів, не прагнула загарбувати чужі землі.
Насамперед вона домагалася зростання міжнародного авторитету Русі, її
визнання найбільшими на той час державами рівноправною. Так, Ольга
особисто очолила велике посольство до Константинополя.

Ольга зробила спробу ввести країну у сферу міжнародних відносин у
Центральній Європі. Окрім запровадження християнства вона також мала
клопотатись про встановлення відносин «миру й дружби» з Германією –
могутньою європейською державою.

У роки правління Ольги не відбулось воєнних зіткнень ні з Хазарією, ні з
печенігами.

Ольга до кінця свого життя фактично управляла Руссю. Під час навали
печенігів на Київ у 968 році Ольга очолила оборону міста.

Шоста учениця. Померла велика княгиня Київська 11 липня 969 року.
Поховали її за християнським звичаєм, в одній із побудованих нею в Києві
церков. А у «Повісті минулих літ» згадується, що її онук, князь
Володимир, переніс останки княгині до Десятинної церкви Богородиці й
поховав у кам’яному саркофазі.

Багато із того, що задумала, але не змогла здійснити княгиня Ольга,
продовжив її онук, Володимир Великий, який хрестив усю землю Руську.

«А я не скорилась». Дивовижна русинка Роксолана

Учитель. Скільки страждань випало на долю українського народу!
Століттями плюндрували українські землі вороги, забирали дівчат у
гареми, розлучали сім’ї, убивали старих. Життя буває таке жорстоке, що
не лишає часу для розмірковування, а ставить перед людиною конкретні
запитання, тільки «бути» чи «не бути». Таким видалось і життя Насті
Лісовської – Роксолани.

Сьома учениця. Настя Лісовська народилась у перших роках XVI ст. У 1520
році потрапила в татарський полон п’ятнадцятилітня донька рогатинського
священика Гаврила Лісовського Анастасія. Вона була продана в рабство й
потрапила в гарем турецького султана Сулеймана. Уже через рік завдяки
своїй красі, розуму, гордості та сміливості вона вибилася з простих
рабинь у султанські жони.

Восьма учениця. Розумна, вродлива й енергійна Роксолана мала великі
здібності, писала вірші, вела щось на зразок щоденника, досконало знала
французьку мову. Отримавши ще вдома хорошу освіту, Хуррем постійно
поповнювала її читанням різних мудрих книг у султанській книгозбірні.
Вона була однією з найосвіченіших тоді у світі жінок, відігравала значну
роль у політичному житті Османської імперії, стала першою порадницею
падишаха.

Дев’ята учениця. Роксолана цікавилась міжнародними справами, мала
великий дипломатичний хист. Вона вільно спілкувалась латиною з послами
європейських країн – польським королем, королевою Угорщини, листувалася
з правителями Венеції та Персії, перебувала поруч із Сулейманом на
прийомах і бенкетах.

Винятковість долі Роксолани в тому, ким вона стала. Дивовижна бранка не
лише мала трьох синів і доньку, яких султан називав «утіхою своєї душі»,
а й великий вплив на свого чоловіка, на політичне та соціальне життя
Османської імперії. І все це відбувалось на Сході, де для жінки
неприпустиме втручання в державні справи.

А Роксолані був даний титул великої султанші Стамбульської. Такої честі
не знала жодна жінка Туреччини!

Десятий учень. 41 рік пробула Настя Лісовська султаншею Туреччини. Саме
стільки наймогутніша у світі держава не чинила нападів на Україну,
більше того, ще й стримувала татар. Для козацької держави це було велике
благо, бо врятувало від загибелі. Розуміючи неможливість повернення до
рідного краю, Роксолана прагнула полегшити долю свого нещасного народу.

Туга за рідним квітучим краєм почала гнітити її, позбавила сну та
спокою. Відчуваючи близьку смерть, могутня Роксолана відкликала сина з
далекого походу, щоби передати останнє прохання про рідну землю.
«Помираю, сину, – мовила Настя. – Помираю, так і не побачивши України,
тихого гаю біля річки. Так і не вклонившись могилам батьків. Не почувши
ні зозулі, ні соловейка. Хоч би на мить усе це побачити і почути.»

Одинадцята учениця. Роксолана, Хуррем, Хасекі – під цими іменами її знає
світ.

У Стамбулі велика міська дільниця носить ім’я Хасекі (офіційне ім’я
султанші), тут знаходяться мечеть, притулок і лікарня, збудовані за
сприяння Роксолани, і все це на місті Апрет-базару, де колись продавали
людей у рабство.

Біля мечеті Сулеймана Пишного, поруч із його восьмигранною гробницею, –
теж кам’яна восьмигранна усипальниця Роксолани, єдиної султанші в
тисячолітній історії Османської імперії, взагалі єдиної в історії жінки,
яка удостоєна такої честі…

Учитель. Ім’я Роксолани ввійшло в історію як символ розуму, стійкості
духу, величі, показавши всьому світу, що таке краса, мудрість і
чарівність української дівчини.

Саме їй, цій славетній султанші, присвятив один зі своїх найкращих
творів видатний український письменник Павло Загребельний, назвавши його
«Роксолана».

Легендарна постать Марії Чурай

Учитель. В історії української культури є чимало недосліджених сторінок,
нерозкритих таємниць. Про поетесу та співачку Марусю Чурай ще в минулому
столітті в Україні ходило чимало переказів і легенд, які дають підстави
стверджувати, що ця чудова піснярка – особа історична.

Її пісні – як перло многоцінне,

Як дивен скарб серед земних маркот…

Саме такими словами Ліни Костенко можна охарактеризувати творчість
Марусі Чурай. Хто ж вона, ця жінка, яку названо живою легендою?

Дванадцята учениця. З переказів ми знаємо, що народилась Маруся 1625
року в родині урядника добровільного козачого полку Гордія Чурая, людини
хороброї, чесної, палкого патріота.

Бог наділив її красою, чудовим голосом, умінням складати пісні,
романтичним коханням: її обранець, козак Григорій Бабренко, скорившись
волі майстра, покидає Марусю й одружується з багатою Галею Вишняківною.
У розпачі дівчина хоче втопитись, але її рятує Іван Іскра, який палко
кохає дівчину. Маруся помстилася за зраду, отруївши Гриця настоєм зілля.

Її засуджують до страти, та Ікра встигає привезти від гетьмана
помилування. Змучена докорами сумління, через півроку Маруся вмирає від
сухот.

Тринадцята учениця. З інших варіантів легенди відомо, що дівчина після
суду пішла до Києва на пращу, але не повернулась до Полтави, померла в
якомусь монастирі.

Ім’я Марусі Чурай належить лише фольклорній традиції, не підтвердженій
документально, тому життя цієї талановитої співачки, як писав Леонід
Кауфман у книзі «Дівчина з легенди Маруся Чурай», – це «нерозкрита
таємниця української історії та культури.

Образ Марусі Чурай, її чудові пісні, зокрема «Ой, не ходи, Грицю…»,
надихали на творчість багатьох письменників і поетів. В їхніх творах
Маруся Чурай постає перед нами духовно багатою людиною з чуйним і щирим
серцем.

Чотирнадцятий учень. Ще маленькою дівчинкою Маруся захоплювалась і
пишалася своїми батьками, саме від них успадкувала горду вдачу, великий
розум і талант. Дівчина мріяла про високе кохання, яким воно було в її
батьків. Може, через цю невідповідність так трагічно і склалось її
життя. Кохання Марусі «сягало неба, а Гриць ходив ногами по землі».

Учитель. Минають роки, століття, а пісні легендарної «дівчини з легенди»
будуть залишатись близькими й дорогими для кожного українця, бо велика
любов і велика творчість – невмирущі.

Ця дівчина не просто так Маруся.

Це голос наш. Це – пісня. Це душа.

Цвіте калиною, пломеніючи летягами, творчість народної поетеси на
запашних луках української ліричної пісні. І як не захоплюватись
неперевершеною художньою витонченістю та красою її пісень!

Марія Костянтинівна Заньковецька

Учитель. Серед тих, хто навічно залишився в пам’яті значної кількості
громадян не тільки України, а й інших країн світу, є Марія Заньковецька,
яскрава зірка української сцени, перша народна артистка України (1923).

П’ятнадцята учениця. У скромній оселі провінційного інтелігента, в
атмосфері дворянського побуту Адасовських, у селі Заньки 4 серпня 1854
року народилась найменша донька Марія – майбутня зірка українського
мистецтва. Дитинство та юність дівчина провела на батьківщині, часто
буваючи в нашому місті.

З Ніжином видатну актрису пов’язували сімейні традиції. Батько Марії
Костянтинівни закінчив Ніжинський юридичний ліцей і тривалий час
працював у судових установах міста. Коли звільнився з посади члена
повітового суду, постійно оселився в Баньках. Тут він створив із селян
судовий хоровий ансамбль, у якому активну участь брала вся сім’я
Адасовських, у тому числі і юна Марія.

Шістнадцята учениця. Дівчинка отримала початкову освіту в Конилівці,
потім у приватному пансіоні в Ніжині. Пізніше перевелась до пансіону в
місто Чернігів, де її вчителем став український поет і педагог М.
Вербицький.

З юних років почала виступати Марія в аматорських виставах у Ніжині й
Чернігові. Перша її роль – дівчинка-сирітка в казці «Дочка Кощея». У
Чернігові дівчинка знайомиться з професійним театром, уперше дивиться
п’єсу «Наталка Полтавка» у виконанні мандрівної акторської трупи.

r

t

t

Вона була закохана в мистецтво, любов до сцени стала її життям.

Сімнадцята учениця. Ніжин завжди славився театральними традиціями. Ще у
20-х роках у гімназії вищих наук князя Безбородька зародився перший в
Україні студентський аматорський театр у світському навчальному закладі.

Хоча театр у гімназії працював недовго, він запам’ятався ніжинцям і дав
поштовх для організації аматорських колективів у місті 40-60-х років, у
яких брали участь представники місцевої інтелігенції, студенти та
професори юридичного ліцею.

Побачивши Марію Адасовну в Ніжині, І. Ракович попросив її батька
дозволити їй грати у виставах аматорського театру. Костянтин
Костянтинович не міг відмовити голові дворянства, і Марія Костянтинівна
з 1876 року почала брати участь у виставах ніжинської трупи. Спочатку це
були ролі у водевілях, потім роль Наталки Полтавки в однойменній п’єсі
І. Котляревського.

Вісімнадцята учениця. Не можна уявити собі, як би склалась подальша доля
Марії Костянтинівни, якби в 1882 році не прийшло запрошення Миколи
Тобілевича та Марка Кропивницького вступити до української трупи, яка
була сформована в Єлисаветграді.

Марко Лукич Кропивницький, який очолив трупу, побачивши Марію Хлистову у
виставі «Наталка Полтавка», зрозумів, що нікуди її не відпустить. Але
треба було думати про сценічне ім’я, бо ні дівоче (Адасовська), ні
прізвище за чоловіком (Хлистова) вона не могла залишити, бо ні родичі,
ані чоловік не хотіли бачити її на сцені. І вона взяла собі псевдонім,
утворений від назви свого рідного села, – Заньковецька. Із цього часу
надзвичайно яскраво сяє зіркою першої величини її ім’я.

Дев’ятнадцята учениця. Почались гастролі, переїзди з одного міста в
інше. І чудова гра Марії Заньковецької у виставах. Слава М.
Заньковецької зростала не лише в Україні, а й у багатьох містах Росії,
Азербайджану, Грузії. У 1900 році трупа корифеїв приїхала до Ніжина.
Вистави йшли на сцені Народного дому та у клубі Дворянського зібрання.

15 січня 1908 року вся Україна вітала М. Заньковецьку із 25-річчям її
сценічної діяльності. У 1911-1916 роках Заньковецька керувала
драматичним гуртком студентів Ніжинського історико-філологічного
інституту.

З 1919 по 1921 рік Марія Заньковецька була артисткою Державного
народного театру, українського театру в Києві, який з 1922 року носить
її ім’я.

Двадцята учениця. У 1923 році Україна урочисто святкувала 40-річчя
сценічної діяльності М. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв
високе звання народної артистки республіки. Вона вирішила виступити в
ролі Зіньки у виставі «Дві сім’ї» Марка Кропивницького. 62-річна
артистка потрясла і глядачів, і артистів силою свого темпераменту, свого
могутнього таланту. Це був її останній виступ на сцені.

1934 року Великої Актриси не стало.

Двадцять перша учениця. Жила в Україні така геніальна жінка, людина
виняткового таланту, великого серця й доброї душі. А ми, її нащадки,
повинні бути горді тим, що саме на ніжинській землі зійшла зірка Великої
Актриси.

Більше 20-ти років прожила Марія Костянтинівна в Ніжині, підтримуючи в
ньому високий рівень театральної культури.

Чарівний світ Катерини Білокур

Учитель. У високому та світлому сузір’ї діячів культури рідного народу
пломеніє незгасним вогнем зірка Катерини Білокур, яка виписувала на
своїх полотнах диво – чари української землі.

Двадцять друга учениця. Нелегким був шлях Катерини Білокур. Народилась
вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівка в селянській родині. Родина
жила убого. Катрю не посилали до школи. Дівчині подарували букваря, і
вона сама навчилась грамоти. З дитинства Катерина тяглась до книжки, до
творчості. Вона добре шила, вишивала. А одного разу їй захотілося щось
намалювати. Сажею на полотні намалювала «якихось видуманих» птиць –
пригадувала потім уже відома художниця.

Затуркані, темні батьки не розуміли нестримного потягу дочки до того
святого малярства. Та на життєвому шляху дівчини зустрілись люди, які
відчули природний дар дівчини й допомагали їй у самоосвіті. Учитель Іван
Григорович Калита давав читати Катерині книжки. У його гостинній хаті
вона ознайомилася з альбомом репродукцій Третьяковської картинної
галереї.

Двадцять третя учениця. Великий вплив на пробудження в дівчини інтересу
до творчості, зокрема до живопису, мав Т. Шевченко, його «Кобзар».

Про це ми дізнаємося з листів художниці.

Чарівна природа рідного села, розмай дерев, квітів, запашних трав стали
для Катерини Білокур академією мистецтв.

Дівчина самотужки осягає таємниці техніки живопису. Милуючись кожною
віточкою, листочком, травинкою, гілочкою, блакитним небом, вона у
природи навчається поєднувати кольори та їх відтінки. Перші твори
художниці-самоучки намальовані вугіллям, рослинними фарбами. На жаль, ці
роботи не збереглись.

Олійними фарбами вона почала малювати портрети рідних та односельчан на
фанері. Про те, що перед малюванням картин полотно ґрунтують, К. Білокур
тоді не знала.

Саморобні пензлики, рослинні фарби, які виготовляла з буряків, калини,
бузини, цибулі, різних трав, – саме цим творила вона свої картини.

Двадцять четверта учениця. Катерина Білокур хотіла вчитись на художника,
але без освіти її не прийняли до спеціалізованого навчального закладу.
Вона вирішує опанувати художню майстерність самостійно. Коли їй уже було
33 роки, Катерина Василівна рішуче заявляє батькам, що з цього часу буде
вчитись малювати не лише у святкові дні, а щодня у вільні від роботи
години. Марно намагались батьки відвернути доньку від «безглуздого», за
їхнім висловом, заняття. Мистецтво стало її мрією, її життям.

Двадцять п’ята учениця. З великим успіхом пройшла в 1941 році в Полтаві
перша індивідуальна виставка робіт Катерини Білокур. Далі експонувалась
на виставках у багатьох містах, зокрема в Москві, Парижі.

Померла Білокур 1961 року від важкої хвороби. Похована вона в центрі
села Богданівка.

В її хаті відкрито музей. Катерина Білокур була удостоєна звання
Народного художника України.

Двадцять шостий учень. Творчий доробок дивовижної художниці
різноманітний – натюрморти, портрети, пейзажі.

Та найбільше захоплювали Білокур квіти. Вони вабили її у квітнику, на
городі, біля хати, у полі, на луках, за тинами вздовж вулиць Богданівки.
Дивовижною силою своєї фантазії народна майстриня зуміла передати на
полотні незвичайну красу, розмаїття квітів рідної землі.

У доробку художниці є чимало пейзажів, у яких вона зуміла тонко відчути
й відтворити природу рідного краю.

Двадцять сьома учениця. Надзвичайно скромна в житті, такою вона зображає
себе й на автопортретах. Сіро-білі тони, простий селянський одяг,
замислений, спокійний погляд розумних очей.

Талант цієї жінки в тому, що вона надзвичайно тонко відчувала красу
життя, усього того, що оточує людину.

Її життя – то як роман, сповнений драматизму, де було й нерозділене
кохання, і чиєсь нерозуміння, де були і конфлікти з близькими людьми, і
причиною всьому була одержимість, нездоланність, відданість мистецькому
покликанню. Народжена холодного зимового дня К. Білокур принесла в цей
світ стільки тепла, що гріє нас і досі.

Золотий голос України Ніна Матвієнко

Учитель. Лине пісня, негучна, гарна. Народна пісня. І витончена її
мелодія бринить легко, наче натхнення самої весни. «Піснею до серця –
серцем до народу», – кажуть у народі, а отже, до далеких коренів нашої
історії.

Двадцять восьма учениця. Пісня! Вона – серце народу, його душа, його
крила. Витворена народом, пісня пахне травневими дощами, синіми льонами,
материними руками. Скільки людей, затамувавши подих, слухали її трепетне
й лагідне тужіння…

Українським соловейком назвав Дмитро Гнатюк Ніну Матвієнко. І справді, у
неї неповторний фольклорний стиль співу. Ніна – дуже тонка душа, завжди
безпосередня у своєму співі. Сольний спів Матвієнко своєрідний,
оригінальний. Він, як чисте ранкове повітря, непомітно проникає в серце,
зачаровує магією м’якого голосу, глибиною почуттів, трагізмом людським.
Співачка майже ніколи не повторює один і той же репертуар. Майстерністю
народної артистки України, лауреата Державної премії імені Тараса
Шевченка Ніною Матвієнко захоплювались у багатьох країнах. Найбільшої
глибини сягнула співачка у виконанні народної пісні.

Її народність бере витоки з історії отчого краю, його легенд, балад, від
мудрої селянської філософії, в основі якої – розум, доброта, внутрішній
протест проти неправди.

Двадцять дев’ята учениця. Народилась вона на Житомирщині. У сім’ї було
одинадцятеро дітей. У дитинстві вчилась перекрикувати пташок, іржати, як
коні, бо батько пас їх, і, мабуть, ця обставина сприяла тому, що з
дитинства виникла в неї любов до тварин.

Любила спорт, зокрема ручний м’яч. Була і в акробатичному гуртку. Після
школи пішла на коростеньський завод «Хіммаш», улаштувавшись кранівницею.
Мрією Ніни Матвієнко було поступити до студії театру.

Закінчивши в університеті факультет української мови та літератури,
пізнавши історію пісні, вона стала співачкою.

Коло її захоплень різноманітне, але найближчою стала пісня.

Прислухайтесь, як співає Ніна Матвієнко, і ви станете щедрішими,
чистішими в помислах і ділах своїх.

Улюблена поетеса сучасності Ліна Костенко

Учитель. Жінка з легенди – так називають Ліну Василівну Костенко,
найяскравішу зірку на небі сучасного українського письменництва.

– Чи потрібні мужність і сила жінці сьогодні?

– Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?

Спасибі вам, спасибі за цей пріоритет.

Постане всіх віків була потрібна Муза.

А жінці хто потрібен, якщо вона – поет? – стверджує Ліна Костенко.

– А чи легко бути жінці поетом? Кожна з поетес відповідає на це
запитання по-своєму.

Яка різниця – хто куди пішов?

Хто що сказав, і рима вже готова.

Поезія – це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент

метафор, слів, – на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

в якому плачуть сни мого народу.

Тридцята учениця. Українській літературі таланить на великих жінок. Ліна
Костенко – поетеса вищої інтелігентності та порядності, не ласа ні до
слави, ані до почестей. У творчому житті вона залишалася сама собою.

Ніжний лірик, глибокий філософ – привернула увагу до своєї поетичної
творчості ще в 1950-1960 роках. Її справедливо називають однією із
предтеч поетів-шестидесятників, її самобутній талант шукав нові теми та
проблеми, нові барви для своєї творчої палітри.

Шлях поетеси в літературі був складним, неоднозначним. Перший успіх. А
потім 16 років вимушеного мовчання.

Л. Костенко з тих поетів, які здатні крізь людське бачити національне,
переходячи одразу на загальнолюдський рівень. Поетеса не байдужа до
проблем нашого сьогодення.

Тридцять перша учениця. Поезія Л. Костенко торкає серця читачів,
по-справжньому хвилює та змушує замислитись про сенс свого власного
життя.

Її самобутня творчість характеризується ідейно-тематичним і жанровим
розмаїттям ліричних і лірико-епічних творів. Свого часу Ліна Василівна
стала легендою в українській літературі, як і героїня її твору Маруся
Чурай.

Українській літературі поталанило, що в ній є постать, яка життям і
творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів.

Тридцять друга учениця. Щастя… У кожної людини воно своє. Якою ж буде
та життєва стежина? Хочеться жити відкрито, не ховаючись, не тікаючи від
труднощів.

Найбільше щастя – відчувати, що ти потрібен людям. Прожити своє життя
так, щоби бути людиною в широкому розумінні цього слова. Старовинна
мудрість каже, що людина – творець свого щастя. Справжнє щастя – це
передусім уміння любити життя й людей. І вчить цього нас безсмертна
поезія Ліни Костенко:

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й скоріші.

Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

Заключне слово

Дивне створіння – жінка.

Одним поглядом в силі викликати велике почуття.

Одним порухом брови розвіяти його на порох…

Її люблять і зневажать, обожнюють і затоптують у бруд.

А все ж стають перед нею на коліна…

Тому що все високе в людині – від жінки.

Жінка дає життя, леліє, зігріває, допомагає зробити перші кроки.

Вона порадниця й захисниця.

Предмет обожнення та поклоніння, щастя й натхнення.

Сила жінки звичайно безмежна.

І не дивлячись на те, що чоловіки – сильна половина перед нашою слабкою,
але ж перед прекрасною половиною вони схиляють голови. Дійсно, жінки
гідні цього. Та як їх можна не любити, коли вони все знають, усюди
встигають: виховати дітей, зберегти тепло родинного вогнища, бути
водночас хорошим спеціалістом на роботі й доброю господинею вдома. Вони
успішно вирішують усі ці проблеми й залишаються перш за все жінками.

У кожній квітці – своя чарівність. Так само, як у кожній жінці. Треба
лише вміти бачити, уміти дивитись.

Для прекрасної половини звучить пісня «Полісяночка».

До цих прекрасних слів хочеться додати побажання здоров’я, щастя, любові
та поваги. Кохайте і будьте коханими.

Хай вам лагідно посміхається сонечко,

Хай життєвий шлях ваш буде зоряним,

Хай життя ваше світиться, як зорі,

Щоб не були ви похмурі, як хмарки, холодні, як зима,

А лише лагідні, усміхнені.

І пам’ятайте, що ми того варті.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020