Сценарій уроку
на тему:
Українці – співтворці європейської культури
Україна – не тюрма народів, а колиска культур: погляньте, які сильні
пагони російської, польської, єврейської літератури і мистецтва зросли
тут!
І. Огієнко
Фальшиву репутацію некультурності, котру нам під час революції утворили
наші вороги і всіма силами підтримують, ми оплатили не менш тяжко, ніж
брак воєнної сили.
М. Грушевський
На цьому уроці Ви дізнаєтесь:
– про внесок України в культурну спадщину Європи і світу.
Культура українського народу має багатовікові традиції. Культурна
спадщина України – це і найкращі зразки пам’яток первісного суспільства,
і культурні пам’ятки племен Трипільської культури, і досягнення різних
етносів (кіммерійці, скіфи, сармати,греки, готи), що в різні часи
проживали на території сучасної України.
Це також багата спадщина Київської Русі, козацько-гетьманської
держави. Попри надзвичайно важкі умови Не перервався культурний розвиток
і в період імперського панування, в радянські часи.
Жодна культура не може існувати ізольовано. Для кожної культури однаково
шкідливими є як національна “закритість”, що призводить до застою, так і
ігнорування національних традицій, які складають її внутрішню основу.
Культура України завжди існувала в тісній взаємодії з іншими культурами,
в першу чергу, європейськими.
Завдання:
Об’єднавшись у групи, спробуйте скласти таблиці:
а) європейський вплив на українську культуру;
б) внесок України і українців у європейську культуру.
Поміркуйте і обговоріть:
Прочитайте уривок з полемічної статті. Чи згодні ви з автором?
Організуйте дискусію.
„Господь покарав дуже тяжко — велів народитися українцем в Україні. Ця
думка не нова: подібне писали Пантелеймон Куліш та Іван Франко… Бути
українцем — це покута. Любити покуту – значить, бути мазохістом. Цього
дива не бракує в нашім краї – від співу патріотичних пісень за чаркою до
більш вишуканих форм маразму, як-от відродження козацтва. (Добре, що хоч
німці тевтонців не відроджують)…
Годі любити Україну містичну – компіляцію поганських вірувань, героїчних
традицій та сентиментальних вивержень. „Заунывные песни моей Родины”, —
влучно визначив цей стан свідомості Шевченко. “Заунивно” бути наприкінці
ХХ ст. січовим стрільцем. Вульгарно співати, що „ми тую червону калину
піднімемо”, коли кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій книжці.
Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в оперному театрі. В
театрі треба слухати оперу… Сьогоднішня Україна подібна до колишньої,
плеканої уявою, приблизно так само, як сьогоднішня Франція – до
королівства когось із Людовиків. Чи люблять французи Францію –
сумніваюсь, особливо жовтошкірі, або чорношкірі вихідці з колишніх
колоній. Цікаво, чи зросла б їх національна свідомість від публічного
носіння кимось мушкетерських строїв або вуличних співів про Трістана та
Ізольду?”… Українська культура й духовність, українське інтелектуальне
та матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових
авторитетів. Люди з молодою кров’ю мислять так – “Світ для України!” Маю
вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу”.
О. Кривенко “Україна маргінальна. Форум націй”, № 5, 2003
Внесок України у світову культурну спадщину
Україна є державою з багатовіковою історією. На її території знаходиться
велика кількість пам’яток давнини, що мають всесвітнє значення. У 1990
році наша країна приєдналась до Конвенції Світової Спадщини ЮНЕСКО. До
списку Світової культурної спадщини було включено собор Софії Київської,
Києво-Печерську Лавру та історичний центр міста Львова. Ознайомимося з
кожним з них.
.
Собор Святої Софії у Києві
Красуня-церква – біла наречена,
Що загубилась на стежках небесних,
Вона позначена на всіх космічних сферах
Як рятівний притулок для воскреслих.
Тут Спокій проживає і Розрада,
Утіха і Безмежнеє Кохання,
Ніхто, крім Бога, нам не може дати ради
І з першим подихом і вже з останнім.
О. Реута
Наприкінці 30-х років ХІ ст. за наказом великого князя київського
Ярослава був зведений найвеличніший і найславетніший з усіх руських
храмів – собор Святої Софії (що значить — Премудрості Божої). До
спорудження собору Св. Петра у Римі це був найбільший собор в Європі.
Князь Ярослав хотів, щоб втілювалася в ньому вся велич і краса його
могутньої держави. І захоплювалися люди, розглядаючи церкву зокола, і
дивувалися неземній красі фресок і мозаїк, які горіли таким вогнем, що
засліплювали очі, і ніхто не вірив, що таке диво могли створити людські
руки. За підрахунками спеціалістів, будівництво тривало 2-2,5 роки і в
ньому брали участь 40 майстрів і 80 помічників. Архітектурно храм схожий
на Софійський собор у Константинополі, але Софія Київська має свій,
притаманний лише їй колорит, спосіб виготовлення мозаїк, інший план,
розміщення бань і структурне завершення. Від початку свого існування
(освячений у 1037 р.) собор почав діяти як головний центр київської
митрополії, саме тут проводились князівські прийоми найповажніших
послів, тут знаходилась велика бібліотека Ярослава Мудрого.
В ХІ ст. Софійський собор мав тринадцять куполів (бань), але пізніше
зазнав серйозної перебудови і кількість куполів зменшилася. Кількість
верхів церковної будівлі мала глибоке символічне значення: тринадцять
бань символізували Ісуса Христа і дванадцятьох апостолів. Чотири верхи,
найближчі до центрального, нагадували про чотирьох євангелістів: Матвія,
Марка, Луку та Іоанна. Простір під покровом головного купола являє собою
описаний арками величезний хрест.
Пишною окрасою внутрішнього оздоблення храму були і є мозаїки, зокрема
найвідоміша з них Богоматір-Оранта, так звана “Нерушима стіна” (у Києві
існує повір’я, що доки стоїть Оранта, доти стоятиме і Київ). Трохи
нижче, під “Нерушимою стіною”, знаходяться мозаїки “Євхаристія”,
“Святительський чин”, головна купольна мозаїка — “Христос Пантократор”.
Усі разом мозаїки собору вкривали площу близько 640 кв. м. У набагато
гіршому стані до нас дійшли фрески св. Софії, найвідомішими є “Зустріч
Марії та Єлизавети”, “Жертвоприношення Авраама”, “Діти Ярослава
Мудрого”, зображення апостола Павла, святого Григорія Богослова та інші.
Некрополь собору нараховував понад 100 поховань. До наших днів дійшли
саркофаг з прахом Ярослава Мудрого, могила Володимира Мономаха та ще
кількох князів і митрополитів. Головні святині собору (серед них —
привезене княгинею Ольгою з Константинополя розп’яття, царствений вінець
Володимира Мономаха, срібний хрест митрополита Макарія, панагія Гедеона
Балабана, Єпископа Львівського та коштовні облачіння, іконостаси та
багато іншого) були вилучені під час індустріалізації і знищені,
вивезені до Росії або продані за кордон. Софія Київська зазнавала
набігів і пограбувань від самого початку свого існування: у 1169 році
суздальський князь А. Боголюбський завдає шкоди храму, в 1180 році Софія
ледве не згоріла під час великої пожежі, потім була пограбована під час
навали монголо-татар. Після Берестейської унії собор переходить до рук
уніатів. Митрополит Петро Могила відбирає храм в уніатів і розпочинає
його реставрацію (архітектор — О. Манчіні) з 1633 року. Роботи
продовжуються на кошти І. Мазепи. Сучасного ж вигляду св. Софія набула в
1740 році, після останньої реставрації. На території храмового комплексу
знаходиться дзвіниця XVIII ст., побудована архітектором Шеделем. У 1920
році собор належав УАПЦ. У 30-х р. ХХ ст. виникла ідея про розбиття на
його території парку “Героїв Перекопу” — і лише ціною надзвичайних
зусиль деяких вчених, які запропонували відкрити в соборі
“Антирелігійний музей” святиню було врятовано. З 1934 р. на території
собору і Софійського монастиря розпочинає діяльність заповідник. Через
релігійне розмежування в Україні статус Софії залишається невизначеним.
Лише зрідка там проходять служби.
Києво-Печерська лавра
Хто знає, як пустує небо
На місці упалої башти?..
М. Цвєтаєва
Місцевість на південний схід від середньовічного міста Києва, на високих
горбах, які здіймаються над західним берегом Дніпра, отримала свою назву
від численних печер у стрімких кручах над річкою (деякі з цих печер
походять ще з доісторичних часів). У цих печерах монахи ХІ ст. створили
свої перші молитовні громади. Найславетнішим місцем на Русі стала
Києво-Печерська лавра, до якої люди ходили зцілятися, поклонитися святим
мощам, торкнутися чудотворних ікон протягом 9 століть. Лавра –
найдавніший монастир не лише в Україні, а й у всій Східній Європі. Саме
слово “лавра” (грецьке “лауре”) означає “важливий”, “видатний”. Монастир
було засновано в 1051 р. Антонієм Печерським і він мав право ставропігії
(незалежності від місцевої церковної адміністрації). Сам ансамбль Лаври
склався до кінця ХІІ ст. Після знищення автономії України в 1781 р.
територія Печерська перетворилася на центр російського православ’я.
У 1615 р. в Лаврі засновано Києво-Печерську друкарню, у 1632 р. –
Києво-Могилянську колегію. В різні часи тут працювали видатні діячі:
Нестор, Никон, Сильвестр, Іларіон, Агапіт, Алімпій, Є. Плетенецький, П.
Беринда, П. Могила, Л. Баранович, І. Гізель та ін. Більшість з них
поховані у Лаврі. У Києво-Печерській лаврі створено “Повість минулих
літ”, “Києво-Печерський патерик”. Більшість споруд виконано у стилі
бароко. В першій половині ХІХ ст. на території монастиря зведено кілька
будівель у стилі класицизму. Архітектурний комплекс містить також
ансамблі Ближніх (довжиною у 228 м) і Дальніх (довжиною у 280 м) печер.
Споруди Лаври час від часу зазнавали руйнацій — від пожеж, землетрусів,
навали монголо-татар, та найбільших втрат святиня зазнала в роки
атеїстичної радянської влади. У 1926 році територія монастиря була
оголошена Державним історико-культурним заповідником. У його складі —
понад 80 споруд, 37 з яких є пам’ятками архітектури ХІ-ХХ ст. Серед
найзначніших споруд монастиря: Успенський собор, Троїцька надбрамна
церква, церква Всіх Святих, келії соборних старців, Велика дзвіниця,
Микільська церква, фортифікаційні споруди, Жовнірський корпус, друкарня,
трапезна, пороховий льох, церква Спаса на Берестові з похованням Ю.
Долгорукого та ін. Винятково важливу роль в ансамблі заповідника
відіграє зведена у 1745 р. Велика лаврська дзвіниця. Автор проекту – І.
Г. Шедель, майстри — С. Ковнір, І. Рубашевський, брати Шаровари.
Величний силует 96-метрової дзвіниці можна побачити за десятки
кілометрів.
Найдавнішою кам’яною будівлею був головний храм монастирського комплексу
– Успенський собор (1073-1078 рр.). У роки Великої Вітчизняної війни
його було висаджено в повітря: існує дві версії цієї події — храм було
знищено підпільниками (коли на початку листопада 1941 р. Лавру відвідали
президент Словаччини Тисо і високопоставлені особи з Німеччини) або ж
нацистами, які намагалися розтоптати останні залишки духовності
українців. Довгий час на цьому святому місці знаходились руїни, немов би
символізуючи осиротілість і пустку в людських душах, діалог яких з Богом
був перерваний на кілька десятиліть. У 1982 р. була спроба реставрувати
собор, але це робилось без урахування історичних та архітектурних
особливостей всього ансамблю Лаври, що загрожувало церквам, які
знаходяться поруч. Лише в наш час оновлений собор засяяв золотими банями
над дніпровськими кручами.
З 1988 р. на частині території Лаври поновив свою діяльність чоловічий
монастир, відкрито семінарію та духовну академію.
Одним із найголовніших об’єктів паломництва є підземні лабіринти Лаври.
Спочатку там мешкали монахи, пізніше вони ставали місцем поховання
печерських угодників. Лабіринти – це складна система підземних коридорів
висотою 2-2,5 м, шириною до 1,5 м, з постійною температурою 10-12
градусів, де діє природна вентиляція. Все це створює умови для
муміфікації. На сьогодні знайдено та досліджено 500 м печерних галерей.
У них вбудовано наші, де встановлені гробниці з мощами лаврських святих:
Нестора, Симона і Полікарпа, Алімпія, Агапіта, Даміана, І. Муромця та
багато ін. Відомим є також наземне монастирське кладовище, де поховані
державні діячі, монахи, вчені, діячі культури.
Одне з найвідоміших в усьому християнському світі місць, Києво-Печерська
Лавра, приваблює десятки тисяч паломників і туристів.
Львів – європейське місто
Бубнявіють думки, проростають словами
Їх пагіння бринить у завихренні днів –
Цілий тиждень живу і ходжу між левами.
Недаремно ж і місто взивається – Львів.
Я до тебе прийшов із захопленням сина
Од степів, де Славутич легенди снує,
Щоби серце твоє одчайдушно левине
Краплю сили вдихнуло у серце моє.
В. Симоненко
Старе місто – унікальний центр міста Львова, де розташовані цікаві
пам’ятки архітектури, зокрема єдині в Україні з часів Ренесансу, а також
барокові пам’ятки й архітектура доби Середньовіччя. Оскільки саме місто
довго входило до складу західних країн (Австро-Угорської імперії,
Польщі), його вулиці дуже нагадують віденські, празькі або варшавські.
Особливе, чільне місце у цивільному будівництві часів Ренесансу посідає
площа Ринок, за формою наближена до квадрата розміром 142 на 129 м, з
чотирьох боків його оточує комплекс із 44 житлових будинків. Справжнім
шедевром архітектури є будинок № 4, відомий, як “Чорна кам’яниця”
(1588-1589): фасад будинку викладений діамантовим рустом, кам’яна різьба
з мотивами виноградної лози оздоблює портал та віконні наличники,
будинок завершується аттиком, а в ХVII ст. його було оздоблено
скульптурою. Новий тип будинку, палаццо (побудований у 1580 р.
архітектором П. Барбоном), являє собою будинок № 6 – нині Львівський
історичний музей, колишній палац Корнякта. Серед ренесансних пам’яток
Львова унікальними є каплиці Боїмів та Кампіанів, що мали меморіальне
призначення, служили усипальницями для членів заможних міщанських родин.
Львівське Успенське братство збудувало протягом 1572-1629 рр. величний
громадсько-культовий ансамбль, до якого входять Успенська церква,
вежа-дзвіниця, яку називають ще вежа Корнякта (найвища на той час у
Європі) та Трьохсвятительська каплиця. Вежа Корнякта стала своєрідним
гербом Львівського Успенського братства, її зображення зустрічаємо на
братських печатках, видавничій марці. У приміщеннях вежі зберігалась
одна з найбагатших бібліотек в Україні, в якій, окрім книг вітчизняних
авторів, були також твори Езопа, Геліодора, Демосфена, Вергілія,
Горація, Овідія, Цицерона, Петрарки. На жаль, ця бібліотека згоріла під
час пожежі у 1779 р.
Найкращими зразками барокової архітектури у Львові є кафедральний собор
св. Юра та костел домініканців. Заслуговують також на увагу костел
капуцинів (потім — францисканців), побудований у 1708 р., костел св.
Антонія (1718 р.), костел св. Мартина (1736 р.), костел св. Миколая
(1745 р.). Святоюрський собор, розташований на південно-західному
узгір’ї, є домінантою панорами міста. Він збудований за проектом Б.
Меретина у 1744-1761 рр., після його смерті будівництво продовжив і
завершив К. Фесінгер. До архітектурного ансамблю увійшли храм з
капітульними будинками по боках, дзвіниця, митрополича палата й огорожа
з брамами. Невід’ємними складовими ансамблю є монументальна скульптура
та декоративне різьблення: на розірваному фронтоні брами сидять
алегоричні постаті “Римської” і “Грецької” церков (роботи М. Філевича та
П. Білостоцького), під сходами у штучній печері – кам’яна статуя св.
Онуфрія (скульптора С. Стажевського). Головний фасад акцентований
порталом, постатями св. Атанасія і Льва на високих постаментах роботи Й.
Пінзеля. Він же виконав кінну статую св. Юрія Змієборця, яка вінчає
аттик. Св. Юр – це не лише видатна пам’ятка архітектури і мистецтва. Це
також пам’ятка історії, пов’язана з визначними подіями в житті
греко-католицької церкви.
Іншою пам’яткою, що презентує архітектуру бароко, є монументальна
споруда домініканського костелу. Автор проекту – комендант
Кам’янець-Подільської фортеці Ян де Вітте. Будівництво розпочалося у
1749 р., фасад завершив у 1792-1798 рр. К. Фесінгер. Домініканський
костел – одна з найграндіозніших споруд у львівській архітектурі XVIII
ст. При центричній композиції плану архітектор досягнув досконалого і
неповторного об’ємно-просторового вирішення інтер’єра (зовні костел
нагадує зменшену копію Собору св. Петра у Римі, але має притаманні лише
йому риси). Могутній купол костелу, у контрасті з вежею Корнякта,
утворює своєрідний орієнтир у панорамі міста. Підкупольний простір
вінчають 18 дерев’яних статуй, а головний вівтар прикрашають чотири
дерев’яні фігури апостолів.
Видатними пам’ятками архітектури у Львові також є вірменська кафедра,
костел Марії Сніжної, комплекс монастиря бенедиктинок, церква св.
Онуфрія, Кафедральний собор, будинок “Просвіти”, Бернардинський костел,
міський арсенал, Порохова вежа, костел єзуїтів та інші.
Завдання:
Використовуючи подану нижче таблицю, спробуйте самостійно обрати
пам’ятку культурної спадщини Вашого регіону, яка, на Вашу думку, має
загальноєвропейське значення, та обґрунтуйте Ваш вибір.
Пункти ознайомчого переліку пам’ятки, який подається у Комітет ЮНЕСКО,
для оцінки “виняткової загальнолюдської цінності”:
— назва здобутку;
— географічне місцезнаходження здобутку;
— короткий опис здобутку, котрий повинен містити обґрунтування
“виняткової загальнолюдської цінності”:
1) репрезентує шедевр творчого генія людини;
2) мав визначний вплив на розвиток архітектури, монументального
мистецтва, розпланування міст;
3) являє собою унікальне або виняткове свідоцтво цивілізації чи
культурної традиції, що зникла;
4) є видатним зразком якогось типу будівлі, архітектурного ансамблю або
ландшафту, що ілюструє один чи декілька значних періодів історії
людства.
Запитання:
Чи згодні Ви з твердженням про те, що сучасна українська культура
перебуває у стані кризи? Що, на Вашу думку, могло би посприяти більш
бурхливому розвитку нашої культури?
Чим відрізняється ставлення до природи і пам’яток культури в Україні і в
інших країнах Європи? (Пригадайте сміттєзвалища на окраїнах населених
пунктів, становище парків і лісів після масових гулянь.) Хто винен у
низькому розвитку побутової культури України?
Чи помітили Ви які-небудь зміни у свідомості українських людей після
оголошення Указу Президента України від 19 лютого 2002 року “Про
оголошення 2003 року роком культури в Україні”? Чому? Яким чином можна
підняти культурний рівень народу і чий досвід при цьому можна
використати?
Книжкова полиця:
1. Остапенко Д. Недомінантні культури та інтеграція Європи. // Київ.
1996, № 7-8.
2. Лащук Ю. Велич нашої духовності. // Українська культура. 1996, № 7.
3. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. /За ред. С.
М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука. – К.: Знання-Прес, 2002.
4. Антонович Д. Українська культура. – К.: Либідь, 1993.
5. Малий словник історії України. / В. Смолій, С. Кульчицький, О.
Майборода та ін. – К.: Либідь, 1997.
6. Максимович М. О. Киевъ явился градомъ великим… – К.: Либідь, 1994.
7. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. Серія І. Українське
відродження: історія й сучасність, 1, 1992.
8. 100 великих українців. – К.: Либідь, 2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
