.

Тарас Шевченко – великий син свого народу (відкритий урок)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 7835
Скачать документ

Сценарій

Тарас Шевченко – великий син свого народу (відкритий урок)

Звучить мелодія пісні “По діброві вітер віє”. На сцені, під тополею,
сидять два хлопчики-пастушки.

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить,
щовечора битий…

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний…

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують
штовханцями… А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні
вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко
защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і
посміхається…

Садок вишневий коло хати. Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами
йдуть. Співають ідучи дівчата. А матері вечерять ждуть… (Замовкає, а
через хвилину продовжує):

А спали ми під відкритим небом, на подвір’ї, а над ними роїлися зорі, і
тато казав, що десь там сяє і моя зірка… (Плаче).

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию,
тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як
ба-ба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж
увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому
бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати.
Яка тут може бути таємниця?

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що
як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом
стола повно панів, а між панством – мужик стоїть, вичитує щось із
паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це,
де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим
мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка
дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме…
Казала, що. може, це якраз ти…

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу!
Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо
все його кудись пан посилає, все кудись відправляє… А в хаті злидні
несказанні…

Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє…

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама
присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один,
старезний і сивоусий.

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини
сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги.
Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе
промовляє):

Було колись – в Україні

Ревіли гармати:

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю:

Минулося – осталися

Могили на полі.

(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не
помічає хлопчикового здивування і продовжує):

Не вернуться сподівані. Смійся, лютий враже!

Не вернеться воля. Та не дуже, бо все гине, –

Не вернуться запорожці. Слава не поляже.

Не встануть гетьмани. Не поляже, а розкаже.

Не покриють Україну Що діялось в світі.

Червоні жупани! Чия правда, чия кривда

Обідрана, сиротою І чиї ми діти.

Понад Дніпром плаче: Наша пісня, наша дума

Тяжко-важко сиротині. Не вмре, не загине…

А ніхто не бачить… От де, люди, наша слава,

Тільки ворог, що сміється… Слава України!

(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи);

Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як
Господа слово…

Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги? Козак: Коли
б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж
уcix людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та “Кобзар”. Без
першої він був би неповноцінний морально, без другої – немислимий і
недолугий як народ, “Кобзар” – це Євангеліє від Тараса.

Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса.
Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка…

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я? Але ж я не апостол! Я – кріпак. Я – сирота, козаче, і в мене
нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди…

Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це
багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля –
твоїм хрестом. Ти будеш розіп’ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через
неї… Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти
врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше
національне небо.

(Разом з Тарасом козак виходить. Появляються ведучі, бажано хлопець і
дівчина).

Ведучий: Цілий світ задивлений на Канів.

Дивне місто – що не говори.

Скільки чути – шириться осанна

З висоти Чернечої гори.

День у день – хурделиця чи спека –

З різних сіл, з містечок і країн

Йдуть до неї люди, наче в Мекку,

Йдуть з усього світу на поклін.

Йдуть, хоч стежка стелеться терново.

Йдуть і йдуть – без ліку і числа,

Щоб вогнем Тарасового слова

Очищати душі і тіла.

Ведуча: Земле Шевченкова, земле Франкова.

Ниво, засіяна щастям-добром.

Вічна твоя соловейкова мова,

Вічна розмова Дністра із Дніпром.

(Звучить пісня “Реве та стогне Дніпр широкий”)

Ведучий: Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги.

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

Ведуча: Живими в пам’яті встають

Ярема. Гонта, Гамалія,

І Катерина, і Марія –

В людськії серця проклали путь.

(На сцені з’являється Шевченкова Катерина з немовлям на руках. Вона
бідно одягнена, розгублена, виснажена морально. Треба, щоб учениця, яка
виконуватиме цю роль, вміла артистично не тільки словами, а й мімікою,
жестами, поведінкою на сцені відтворити трагедію становища героїні.
Катерина сідає й колише немовля).

Ведучий: “Той, хто відстоює права жінки, той відстоює права дитини,
інакше кажучи, відстоює майбутнє”. Віктор Гюго.

(Якусь мить звучить ніжно-трагічна музика без слів)

Ведуча: “Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого
кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу.
Нещасний в особистому житті, Т.Г.Шевченко найвищу і найчистішу красу
світу бачив у жінці, у матері”. Максим Рильський.

(Тим часом Катерина встає і підходить до краю сцени, тривожно і пильно
до чогось прислуховуючись, з якимось просвітлення вдивляючись вдаль. Ні
офіцера, ні солдатів на сцені не буде, тому все мусить глибоко
психологічно обіграти сама акторка). Катерина: А москалі їй
назустріч

Як один, верхами… (Читає, обігруючи всі моменти, до слів: “Бодай його
не кидала Лихая година!”).

Ведучий: Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

То проклина свого Івана,

То плаче, то просить.

Вибігає на возлісся;

Кругом подивилась

Та в яр… біжить… серед ставу

Мовчки опинилась.

“Прийми. Боже, мою душу,

А ти -моє тіло!”

Шубовсь вводу!..

Попід льодом

Геть загуркотіло.

Ведуча: Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом –

І сліду не стало.

(Звучить пісня “Така її доля”).

Ведучий: У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш Бога принесла…

Ведуча: Не поет – бо це ж до болю мало.

Не трибун – бо це лиш рупор мас.

І вже менш за все – “Кобзар Тарас”,

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше – бунт майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма розтала.

Вибух крові, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ…

Ведучий: Пророцтво слів і символічна сила

Понять неволя, рабство і клеймо.

Вкраїна вся – осквернена могила.

Народ – буй-тур. запряджений в ярмо.

Кістки козацькі під столичним містом.

Копита знавіснілих диких орд.

Та хтось, нарешті, мусить відповісти

За все, що перетерпів мій народ!

Ведуча: Треба почувати твердий грунт під ногами й мати виняткову
внутрішню силу, щоб прокладати мільйонам знедолених новий шлях проти
течії. У Шевченка не було й хвилини впевненості у своєму майбутньому. І
все ж таки він безоглядно вступив у бій.

Ведучий: Справді, на 47 років його життя випало 24 кріпацькі роки під
рабовласницьким доглядом, 10 каторжних років солдатчини – під доглядом
фельдфебеля, 4 останні роки – на поруках і під опікою жандармів. Тільки
9 років волі – учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих
дум на рідній землі.

Ведуча: Він ненавидів чужинців-окупантів і землячків-зрадників. Саме
тому і Петро І, і Катерина II й правлячі при Шевченкові російські царі
були для нього осоружними, ненависними й огидними. Дослідник творчості
Кобзаря П. Зайцев наголошував, що Шевченко бив існуючий лад та його
правителів так безжалісно, люто, “наосліп, як б’ють на селі конокрадів”.
Не міг поет простити й українцям, що схилилися, привикли до ярма,
покірно ходили на каторжні роботи і на війни заради Росії. Обкипіли
кров’ю слова поета:

“Якби-то, – думаю. – якби

Не похилилися раби…

То не стояло б над Невою

Оцих осквернених палат!”

Ведучий: Не міг простити Шевченко Богданові Хмельницькому Переяславської
ради, тих цупких обіймів “старшого брата'”, в які гетьман так необачно
кинув українців, неначе запродав у рабство. У радянські часи окремі
вірші про Б. Хмельницького були вилучені з “Кобзарів”. Мало хто й чув
поезію “Якби-то ти, Богдане п’яний”, а саме в цьому творі Кобзар зумів
дуже тонко передати й розпач самого Хмельницького, якби той ожив і
побачив поневолену Україну.

(Хлопець читає поезію “Якби-то ти, Богдане п’яний”).

8

:

L

” h l  

¤

¦

:

¦

„@

yyyy^„@

„@

yyyy^„@

„@

^„@

+Київський намісник: граф Голіцин наказав Археологічній комісії з
допомогою війська розкопувати українські кургани скіфської та козацької
доби, оскверняти святині нації. Як тут не згадати слова Романа І
ваничука з “Орди”: “Розкопують, ірабують, витрушують українське добро
уже не із комор, скарбниць, шпихлірів, а з самої землі, щоб нічого в ній
не зосталося, щоб ненависний завойовникові український народ навіть
тоді, коли розпадеться імперія і світ забуде про її моторошну, дияволом
дану власть, ходив по світу жебраючи, мов погорілець”.

(Дівчина читає вірш “Розрита могила”).

Ведучий: Шевченко був державником, старався розбудити свідомість нації,
допомогти їй збагнути, що без України навіть найталановитіші не
позбудуться статуса малороса і раба. Актуально звучать слова поета:

В своїй хаті своя й правда.

І сила, і воля.

Ведуча: Шевченка знали, поважали, з ним дружили графи й князі. Він міг
мати прекрасну кар’єру, якби забув про Україну і не плакав над її долею
та не закликав націю спам’ятатися і поламати ярма неволі. Але Кобзар
свідомо вибрав мученицький шлях і українську Голгофу.

(Учениця читає вірш С.Пушкіна “Тарас Шевченко”).

Міг граф Орлов з ними жити так. як друг,

Міг мати він маєток і посаду.

Лиш “Подорож з Москви у Петербург”

Чи щось подібне мав би написати.

А він утер з чола холодний піт

І не укляк в поклоні на коліна.

То й загримів на цілих десять літ

За друзів і “Три літа” про Вкраїну.

А міг же нанести легенький лак

На “край потьомкинський”.

Підфарбувати її хмари…

А те сказати, що підвів Гулак,

Що дихає вороже Костомаров.

Не був би там. де спека і мороз.

Де Косарал і де каспійська піна.

І був би в нас Тарасик-малорос.

А так явивсь Шевченко-Українець!

А так явивсь Художник і Кобзар!

Його бояться й нині держиморди.

І що Орлов?! щo сьогодні цар?

Що відомство всесильне Бенкендорфа?

Немов джапак! Неначе той осот.

Що вліз в город…

Піди, візьми і викинь!

Бо мати г! І с ще наш народ.

Що розбудив його Тарас Великий!

Ведучий: Він був свідомий своєї боротьби і своєї жертовності, адже
обстоював Україну навіть перед самим Богом, ризикуючи втратити безсмертя
власної душі:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Ведучий: При арешті кирило-мефодіївських братчиків на їх тілі недарма
шукали витатуйованої булави, адже це був символ Гетьманщини, символ
державності, символ волі. Татуювання не знайшли. Булаву Шевченкові
соратники носили в серці.

Ведуча: А ми? Святі та божі, тільки відблиск

Не німбів над напруженим чолом.

А ми колись відповімо за підлість.

Свою і нашу, кожен й загалом.

І вже не буде милості й пощади

Тим, хто спосібен був на тиху зраду.

На себелюбство, на безвідповідальність,

На юдництво, на ницість, на здихальність.

(Розігрується сцена з містерії “Великий льох” – розділ “Три душі”
Ведучий виконує роль читця).

Вчитель: (читає вірш П.Гірника)

Запитують мене у класі діти:

Скажіть, письменник скільки заробля? –

… Відкіль оця хвороба – все на світі

Ще змалечку підбити до рубля?! …

Урок. Шевченко. Не згаса вовіки

Освячене кріпацтвом визнання.

Цікавитесь, який мав заробіток?

Отримав десять років заслання.

Його вінець — над золоті корони.

Задосить було муки і покар.

Писати й малювати заборона –

Оце його був другий гонорар.

Не каявся. Писав у казематах.

Відрікся від щедрот і нагород.

І не заважав на цензорів пихатих –

Яка цензура викреслить народ?.

А допити, а вічні протоколи?

Священна будь, невтолена жаго!

Невже і ви не чусте ніколи.

Як плаче слово голосом його?

А він згорів. І так бува не часто.

За гроші промовчав би – і живи.

Шевченко і сьогодні наш сучасник.

Бо з його болю починались ви.

Політика, освячена царями, –

Понівеч, зрадь, купи чи задуши! …

Його життя написане сльозами,

Що запеклися кров’ю на душі.

У кожний звук, у кожний тон у слові

Крізь чорноту минущних лихоліть

Услухайтесь! Почуйте в його мові

Те, що лікує, плаче й попелить.

Почуйте серцем голос несхололий.

Вдивітеся у змучене лине.

Ви рідну мову чуєте у школі.

А чим йому заплатите за це?

Ведучий: “Він був сином мужика – і став володарем в царстві духа. Він
був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і
книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для
волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла
перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть
і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із
здорового джерела життя.

Найкращий й найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті -невмирущу
силу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все
наново збуджуватимуть його твори.

Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко”.

Іван Франко

Ведуча: Росія, яка живилася не лише матеріальними цінностями
колонізованих народів, але й привласнювала їхні кращі уми, як це
сталося, наприклад, з талантами українців М.Гоголя, М.Глинки,
В.Короленка, боялася Шевченка й мертвого. Скульптор М.Микешин, автор
пам’ятника на честь тисячоліття Росії, вніс прізвище Кобзаря у список
осіб, яких треба було зобразити на монументі, а потім навіть звернувся
до царя з листом, в якому обгрунтував свій вибір Шевченкової
кандидатури, що це геніальна людина. Але цар викреслив прізвище Шевченка
з списку і висловив догану скульптору за “неуместность подобного
непосредственного его обращения к царю”.

Ведучий: Завірюха стугоніла, вила,

А мороз гострив свій білий ніж,

А Земля, од ляку задубіла,

На вітрах крутилася скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари,

В сіру безвість зносило міста,

А дуби стругалися на мари,

На труну, на віко, на хреста.

Ведуча: Петербурзьким шляхом по коліна

Грузнувши в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна.

Муку притуливши до чола.

Хурдерляє хуга хуртовинна.

Засипає очі вщерть.

І біжить до сина Україна

Одганяти знавіснілу смерть.

Ведучий: Цілу ніч надворі вис хуга.

Плаче, деренчить в віконнім склі.

Ні дружини, ні дітей, ні друга –

Тільки гілка вишні на столі.

Ведуча: Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла,
взаємної любові. Не було в поета навіть хатинки – останньої мрії. Він
мріяв про люблячу дружину, діток, про садочок біля власної хати над,
Дніпром, та не судилося, не судилося, не судилося,.. За свое життя
Кобзар закохувався багато разів. Любили й Шевченка, але кожного разу
щось ставало на перешкоді одруженню. Оксанку Коваленко розлучили з
Тарасиком-крінаком обставини. Вирвавшись на волю, Тарас не скоро
повернувся у рідне село, а коли приїхав. Оксана вже була одруженою
жінкою. Побратися з Феодосією Кошицівною не дозволив батько дівчини.
Варвара Рєпніна кохала Тараса, та він мав княжну лише за друга. На
засланні зустрілася Шевченкові вродлива Забаржада, дитя іншої нації,
інших законів, і знову про шлюб не могло бути й мови. Обдарована
Катерина Піунова була ще надто молода, щоб оцінити велич того, хто
сватався до неї, а Ликера Полусмак за убогістю свого духа не збагнула,
кого втрачає. Були ще й інші освічені, розумні жінки-дворянки:
Закревська, Ускова, але їх зв’язував шлюб із законними чоловіками. Була
ще Харитина Довгополенківна, та любила вона не Шевченка. Так і не
вдалося Тарасові стояти під вінцем у церкві з подругою на все життя.

(Дівчина читає поезію І.Драча):

Я тебе чекала роки й роки.

Райдугу снувала з рукава

На твої задумані мороки, і

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній.

А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді. смілій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова.

Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди.

Замість терну розсівала мак.

Та мені зв’язали руки люди.

“Хай страждає. – кажуть, – треба так”.

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть, в покару, у вогні

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я – Оксана, вічна твоя рана.

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана.

Іскра нероздмухана твоя.

Ведучий: (читає уривок вірша В. Коротича)

Я – Шевченко. Я вмер.

Я лежу на порозі майстерні,

1 у мене в очах

Застигають блакитні вогні.

Я замовкнув сьогодні навік –

Академік із черні. –

І уперше в житті

Стало дуже спокійно мені.

Не заб’є мене нар.

На фельдфебеля

рисами схожий.

Не скарає фельдфебель.

Подібний лицем до царів.

В каземати, у карцер

Ніхто заточити не зможе.

У реестрах солдатських

Закреслять ім’я писарі.

В потаємних архівах

Убік відкладуть мою справу,

І мене відспівають

Серйозні кудлаті попи.

На могилі моїй

Проростуть те небачені трави

Та предивні квітки.

Де нектар солоніший ропи.

Я – пост.

Я – Шевченко.

Є пісня у серці моєму.

Недоспівана пісня.

Що ляже у і ній і серця.

Що на гімни обернеться.

Стане рядками в поеми.

Що ніколи не згине.

Ніколи не дійде кінця.

(Звучить “Заповіт” як пісня-гімн).

Ведуча: То була дивовижна зоря:

На убогу і світом забуту.

Щоб її до життя повернути.

Бог послав Кобзаря.

Йому доля судилась, як міт

-За пророцтво життям заплатити.

Потім знов для нащадків ожити.

Дивувати оновлений світ.

Ведучий: І понині, коли у наш край

Гість далекий часом завітає. –

“Хто живий тут?” – юрбу запитає, –

Все принишкло, хоч тут умирай,

“Ми живі!” – наче гідність сама.

Його постать вітає.

Ми живі! Цілий вік, сотню літ

Проти хвилі несем його ім’я.

Проти вітру кидаєм насіння.

А під косу кидаємо цвіт…

І співаєм його “Заповіт”

В поколіннях, у всіх поколіннях.

Ведуча: Чернечу гору зеленить трава,

І оживає Канівська могила…

Безсила смерть, коли живуть слова,

І вічно житиме його поезій сила.

Ведучий: Шануйте коми кожної пір’їну

В розкриллях білих ста його томів.

Що зносили до сонця Україну.

Яку лиш він до слова розумів.

Він був поетом волі в час неволі.

Поетом доброти в засиллі зла.

Була у нього незвичайна доля.

Та доля Україною була.

(Дівчина читає вірш Т.Г.Шевченка “Доля”).

Ведуча: Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм,

І чуєм Бога в небесах.

(Спочатку тихо, а потім все голосніше звучить пісня “Думи мої, думи
мої”).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019