Сценарій
Тарас Шевченко – великий син свого народу (відкритий урок)
Звучить мелодія пісні “По діброві вітер віє”. На сцені, під тополею,
сидять два хлопчики-пастушки.
Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!
Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить,
щовечора битий…
Хлопчик: А вівці?
Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.
Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний…
Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують
штовханцями… А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні
вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко
защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і
посміхається…
Садок вишневий коло хати. Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами
йдуть. Співають ідучи дівчата. А матері вечерять ждуть… (Замовкає, а
через хвилину продовжує):
А спали ми під відкритим небом, на подвір’ї, а над ними роїлися зорі, і
тато казав, що десь там сяє і моя зірка… (Плаче).
Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию,
тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!
Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?
Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як
ба-ба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж
увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому
бачить тієї дитини долю.
Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати.
Яка тут може бути таємниця?
Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що
як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом
стола повно панів, а між панством – мужик стоїть, вичитує щось із
паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це,
де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим
мужиком за барки: той за груди, а той за шию.
Тарас: А далі що?
Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка
дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме…
Казала, що. може, це якраз ти…
Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу!
Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо
все його кудись пан посилає, все кудись відправляє… А в хаті злидні
несказанні…
Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє…
Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама
присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один,
старезний і сивоусий.
Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!
(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини
сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги.
Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе
промовляє):
Було колись – в Україні
Ревіли гармати:
Було колись – запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю:
Минулося – осталися
Могили на полі.
(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не
помічає хлопчикового здивування і продовжує):
Не вернуться сподівані. Смійся, лютий враже!
Не вернеться воля. Та не дуже, бо все гине, –
Не вернуться запорожці. Слава не поляже.
Не встануть гетьмани. Не поляже, а розкаже.
Не покриють Україну Що діялось в світі.
Червоні жупани! Чия правда, чия кривда
Обідрана, сиротою І чиї ми діти.
Понад Дніпром плаче: Наша пісня, наша дума
Тяжко-важко сиротині. Не вмре, не загине…
А ніхто не бачить… От де, люди, наша слава,
Тільки ворог, що сміється… Слава України!
(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи);
Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як
Господа слово…
Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги? Козак: Коли
б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж
уcix людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та “Кобзар”. Без
першої він був би неповноцінний морально, без другої – немислимий і
недолугий як народ, “Кобзар” – це Євангеліє від Тараса.
Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса.
Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка…
Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!
Тарас: Я? Але ж я не апостол! Я – кріпак. Я – сирота, козаче, і в мене
нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди…
Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це
багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля –
твоїм хрестом. Ти будеш розіп’ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через
неї… Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти
врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше
національне небо.
(Разом з Тарасом козак виходить. Появляються ведучі, бажано хлопець і
дівчина).
Ведучий: Цілий світ задивлений на Канів.
Дивне місто – що не говори.
Скільки чути – шириться осанна
З висоти Чернечої гори.
День у день – хурделиця чи спека –
З різних сіл, з містечок і країн
Йдуть до неї люди, наче в Мекку,
Йдуть з усього світу на поклін.
Йдуть, хоч стежка стелеться терново.
Йдуть і йдуть – без ліку і числа,
Щоб вогнем Тарасового слова
Очищати душі і тіла.
Ведуча: Земле Шевченкова, земле Франкова.
Ниво, засіяна щастям-добром.
Вічна твоя соловейкова мова,
Вічна розмова Дністра із Дніпром.
(Звучить пісня “Реве та стогне Дніпр широкий”)
Ведучий: Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті засяє веселка,
Повні сил і живої снаги.
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
Ведуча: Живими в пам’яті встають
Ярема. Гонта, Гамалія,
І Катерина, і Марія –
В людськії серця проклали путь.
(На сцені з’являється Шевченкова Катерина з немовлям на руках. Вона
бідно одягнена, розгублена, виснажена морально. Треба, щоб учениця, яка
виконуватиме цю роль, вміла артистично не тільки словами, а й мімікою,
жестами, поведінкою на сцені відтворити трагедію становища героїні.
Катерина сідає й колише немовля).
Ведучий: “Той, хто відстоює права жінки, той відстоює права дитини,
інакше кажучи, відстоює майбутнє”. Віктор Гюго.
(Якусь мить звучить ніжно-трагічна музика без слів)
Ведуча: “Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого
кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу.
Нещасний в особистому житті, Т.Г.Шевченко найвищу і найчистішу красу
світу бачив у жінці, у матері”. Максим Рильський.
(Тим часом Катерина встає і підходить до краю сцени, тривожно і пильно
до чогось прислуховуючись, з якимось просвітлення вдивляючись вдаль. Ні
офіцера, ні солдатів на сцені не буде, тому все мусить глибоко
психологічно обіграти сама акторка). Катерина: А москалі їй
назустріч
Як один, верхами… (Читає, обігруючи всі моменти, до слів: “Бодай його
не кидала Лихая година!”).
Ведучий: Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Івана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
Кругом подивилась
Та в яр… біжить… серед ставу
Мовчки опинилась.
“Прийми. Боже, мою душу,
А ти -моє тіло!”
Шубовсь вводу!..
Попід льодом
Геть загуркотіло.
Ведуча: Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом –
І сліду не стало.
(Звучить пісня “Така її доля”).
Ведучий: У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої,
Що в мир наш Бога принесла…
Ведуча: Не поет – бо це ж до болю мало.
Не трибун – бо це лиш рупор мас.
І вже менш за все – “Кобзар Тарас”,
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше – бунт майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розтала.
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ…
Ведучий: Пророцтво слів і символічна сила
Понять неволя, рабство і клеймо.
Вкраїна вся – осквернена могила.
Народ – буй-тур. запряджений в ярмо.
Кістки козацькі під столичним містом.
Копита знавіснілих диких орд.
Та хтось, нарешті, мусить відповісти
За все, що перетерпів мій народ!
Ведуча: Треба почувати твердий грунт під ногами й мати виняткову
внутрішню силу, щоб прокладати мільйонам знедолених новий шлях проти
течії. У Шевченка не було й хвилини впевненості у своєму майбутньому. І
все ж таки він безоглядно вступив у бій.
Ведучий: Справді, на 47 років його життя випало 24 кріпацькі роки під
рабовласницьким доглядом, 10 каторжних років солдатчини – під доглядом
фельдфебеля, 4 останні роки – на поруках і під опікою жандармів. Тільки
9 років волі – учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих
дум на рідній землі.
Ведуча: Він ненавидів чужинців-окупантів і землячків-зрадників. Саме
тому і Петро І, і Катерина II й правлячі при Шевченкові російські царі
були для нього осоружними, ненависними й огидними. Дослідник творчості
Кобзаря П. Зайцев наголошував, що Шевченко бив існуючий лад та його
правителів так безжалісно, люто, “наосліп, як б’ють на селі конокрадів”.
Не міг поет простити й українцям, що схилилися, привикли до ярма,
покірно ходили на каторжні роботи і на війни заради Росії. Обкипіли
кров’ю слова поета:
“Якби-то, – думаю. – якби
Не похилилися раби…
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!”
Ведучий: Не міг простити Шевченко Богданові Хмельницькому Переяславської
ради, тих цупких обіймів “старшого брата'”, в які гетьман так необачно
кинув українців, неначе запродав у рабство. У радянські часи окремі
вірші про Б. Хмельницького були вилучені з “Кобзарів”. Мало хто й чув
поезію “Якби-то ти, Богдане п’яний”, а саме в цьому творі Кобзар зумів
дуже тонко передати й розпач самого Хмельницького, якби той ожив і
побачив поневолену Україну.
(Хлопець читає поезію “Якби-то ти, Богдане п’яний”).
8
:
L
„
†
”
”hl
¤
¦
:
†
†
¦
„@
yyyy^„@
„@
yyyy^„@
„@
^„@
+Київський намісник: граф Голіцин наказав Археологічній комісії з
допомогою війська розкопувати українські кургани скіфської та козацької
доби, оскверняти святині нації. Як тут не згадати слова Романа І
ваничука з “Орди”: “Розкопують, ірабують, витрушують українське добро
уже не із комор, скарбниць, шпихлірів, а з самої землі, щоб нічого в ній
не зосталося, щоб ненависний завойовникові український народ навіть
тоді, коли розпадеться імперія і світ забуде про її моторошну, дияволом
дану власть, ходив по світу жебраючи, мов погорілець”.
(Дівчина читає вірш “Розрита могила”).
Ведучий: Шевченко був державником, старався розбудити свідомість нації,
допомогти їй збагнути, що без України навіть найталановитіші не
позбудуться статуса малороса і раба. Актуально звучать слова поета:
В своїй хаті своя й правда.
І сила, і воля.
Ведуча: Шевченка знали, поважали, з ним дружили графи й князі. Він міг
мати прекрасну кар’єру, якби забув про Україну і не плакав над її долею
та не закликав націю спам’ятатися і поламати ярма неволі. Але Кобзар
свідомо вибрав мученицький шлях і українську Голгофу.
(Учениця читає вірш С.Пушкіна “Тарас Шевченко”).
Міг граф Орлов з ними жити так. як друг,
Міг мати він маєток і посаду.
Лиш “Подорож з Москви у Петербург”
Чи щось подібне мав би написати.
А він утер з чола холодний піт
І не укляк в поклоні на коліна.
То й загримів на цілих десять літ
За друзів і “Три літа” про Вкраїну.
А міг же нанести легенький лак
На “край потьомкинський”.
Підфарбувати її хмари…
А те сказати, що підвів Гулак,
Що дихає вороже Костомаров.
Не був би там. де спека і мороз.
Де Косарал і де каспійська піна.
І був би в нас Тарасик-малорос.
А так явивсь Шевченко-Українець!
А так явивсь Художник і Кобзар!
Його бояться й нині держиморди.
І що Орлов?! щo сьогодні цар?
Що відомство всесильне Бенкендорфа?
Немов джапак! Неначе той осот.
Що вліз в город…
Піди, візьми і викинь!
Бо мати г! І с ще наш народ.
Що розбудив його Тарас Великий!
Ведучий: Він був свідомий своєї боротьби і своєї жертовності, адже
обстоював Україну навіть перед самим Богом, ризикуючи втратити безсмертя
власної душі:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Ведучий: При арешті кирило-мефодіївських братчиків на їх тілі недарма
шукали витатуйованої булави, адже це був символ Гетьманщини, символ
державності, символ волі. Татуювання не знайшли. Булаву Шевченкові
соратники носили в серці.
Ведуча: А ми? Святі та божі, тільки відблиск
Не німбів над напруженим чолом.
А ми колись відповімо за підлість.
Свою і нашу, кожен й загалом.
І вже не буде милості й пощади
Тим, хто спосібен був на тиху зраду.
На себелюбство, на безвідповідальність,
На юдництво, на ницість, на здихальність.
(Розігрується сцена з містерії “Великий льох” – розділ “Три душі”
Ведучий виконує роль читця).
Вчитель: (читає вірш П.Гірника)
Запитують мене у класі діти:
Скажіть, письменник скільки заробля? –
… Відкіль оця хвороба – все на світі
Ще змалечку підбити до рубля?! …
Урок. Шевченко. Не згаса вовіки
Освячене кріпацтвом визнання.
Цікавитесь, який мав заробіток?
Отримав десять років заслання.
Його вінець — над золоті корони.
Задосить було муки і покар.
Писати й малювати заборона –
Оце його був другий гонорар.
Не каявся. Писав у казематах.
Відрікся від щедрот і нагород.
І не заважав на цензорів пихатих –
Яка цензура викреслить народ?.
А допити, а вічні протоколи?
Священна будь, невтолена жаго!
Невже і ви не чусте ніколи.
Як плаче слово голосом його?
А він згорів. І так бува не часто.
За гроші промовчав би – і живи.
Шевченко і сьогодні наш сучасник.
Бо з його болю починались ви.
Політика, освячена царями, –
Понівеч, зрадь, купи чи задуши! …
Його життя написане сльозами,
Що запеклися кров’ю на душі.
У кожний звук, у кожний тон у слові
Крізь чорноту минущних лихоліть
Услухайтесь! Почуйте в його мові
Те, що лікує, плаче й попелить.
Почуйте серцем голос несхололий.
Вдивітеся у змучене лине.
Ви рідну мову чуєте у школі.
А чим йому заплатите за це?
Ведучий: “Він був сином мужика – і став володарем в царстві духа. Він
був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і
книжним ученим.
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для
волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла
перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть
і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.
Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із
здорового джерела життя.
Найкращий й найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті -невмирущу
силу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все
наново збуджуватимуть його твори.
Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко”.
Іван Франко
Ведуча: Росія, яка живилася не лише матеріальними цінностями
колонізованих народів, але й привласнювала їхні кращі уми, як це
сталося, наприклад, з талантами українців М.Гоголя, М.Глинки,
В.Короленка, боялася Шевченка й мертвого. Скульптор М.Микешин, автор
пам’ятника на честь тисячоліття Росії, вніс прізвище Кобзаря у список
осіб, яких треба було зобразити на монументі, а потім навіть звернувся
до царя з листом, в якому обгрунтував свій вибір Шевченкової
кандидатури, що це геніальна людина. Але цар викреслив прізвище Шевченка
з списку і висловив догану скульптору за “неуместность подобного
непосредственного его обращения к царю”.
Ведучий: Завірюха стугоніла, вила,
А мороз гострив свій білий ніж,
А Земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста.
Ведуча: Петербурзьким шляхом по коліна
Грузнувши в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраїна.
Муку притуливши до чола.
Хурдерляє хуга хуртовинна.
Засипає очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.
Ведучий: Цілу ніч надворі вис хуга.
Плаче, деренчить в віконнім склі.
Ні дружини, ні дітей, ні друга –
Тільки гілка вишні на столі.
Ведуча: Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла,
взаємної любові. Не було в поета навіть хатинки – останньої мрії. Він
мріяв про люблячу дружину, діток, про садочок біля власної хати над,
Дніпром, та не судилося, не судилося, не судилося,.. За свое життя
Кобзар закохувався багато разів. Любили й Шевченка, але кожного разу
щось ставало на перешкоді одруженню. Оксанку Коваленко розлучили з
Тарасиком-крінаком обставини. Вирвавшись на волю, Тарас не скоро
повернувся у рідне село, а коли приїхав. Оксана вже була одруженою
жінкою. Побратися з Феодосією Кошицівною не дозволив батько дівчини.
Варвара Рєпніна кохала Тараса, та він мав княжну лише за друга. На
засланні зустрілася Шевченкові вродлива Забаржада, дитя іншої нації,
інших законів, і знову про шлюб не могло бути й мови. Обдарована
Катерина Піунова була ще надто молода, щоб оцінити велич того, хто
сватався до неї, а Ликера Полусмак за убогістю свого духа не збагнула,
кого втрачає. Були ще й інші освічені, розумні жінки-дворянки:
Закревська, Ускова, але їх зв’язував шлюб із законними чоловіками. Була
ще Харитина Довгополенківна, та любила вона не Шевченка. Так і не
вдалося Тарасові стояти під вінцем у церкві з подругою на все життя.
(Дівчина читає поезію І.Драча):
Я тебе чекала роки й роки.
Райдугу снувала з рукава
На твої задумані мороки, і
На твої огрознені слова.
Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Рєпніній.
А в засланні крила розкрилила
В Забаржаді. смілій і тонкій.
Ні мотиль-актриса Піунова.
Ні Ликери голуба мана
Цвітом не зронилася в грозову
Душу вільну, збурену до дна.
Я б тобі схилилася на груди.
Замість терну розсівала мак.
Та мені зв’язали руки люди.
“Хай страждає. – кажуть, – треба так”.
Хай у ньому сльози доспівають
В ненависть, в покару, у вогні
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.
Я – Оксана, вічна твоя рана.
Журна вишня в золотих роях,
Я твоя надія і омана.
Іскра нероздмухана твоя.
Ведучий: (читає уривок вірша В. Коротича)
Я – Шевченко. Я вмер.
Я лежу на порозі майстерні,
1 у мене в очах
Застигають блакитні вогні.
Я замовкнув сьогодні навік –
Академік із черні. –
І уперше в житті
Стало дуже спокійно мені.
Не заб’є мене нар.
На фельдфебеля
рисами схожий.
Не скарає фельдфебель.
Подібний лицем до царів.
В каземати, у карцер
Ніхто заточити не зможе.
У реестрах солдатських
Закреслять ім’я писарі.
В потаємних архівах
Убік відкладуть мою справу,
І мене відспівають
Серйозні кудлаті попи.
На могилі моїй
Проростуть те небачені трави
Та предивні квітки.
Де нектар солоніший ропи.
Я – пост.
Я – Шевченко.
Є пісня у серці моєму.
Недоспівана пісня.
Що ляже у і ній і серця.
Що на гімни обернеться.
Стане рядками в поеми.
Що ніколи не згине.
Ніколи не дійде кінця.
(Звучить “Заповіт” як пісня-гімн).
Ведуча: То була дивовижна зоря:
На убогу і світом забуту.
Щоб її до життя повернути.
Бог послав Кобзаря.
Йому доля судилась, як міт
-За пророцтво життям заплатити.
Потім знов для нащадків ожити.
Дивувати оновлений світ.
Ведучий: І понині, коли у наш край
Гість далекий часом завітає. –
“Хто живий тут?” – юрбу запитає, –
Все принишкло, хоч тут умирай,
“Ми живі!” – наче гідність сама.
Його постать вітає.
Ми живі! Цілий вік, сотню літ
Проти хвилі несем його ім’я.
Проти вітру кидаєм насіння.
А під косу кидаємо цвіт…
І співаєм його “Заповіт”
В поколіннях, у всіх поколіннях.
Ведуча: Чернечу гору зеленить трава,
І оживає Канівська могила…
Безсила смерть, коли живуть слова,
І вічно житиме його поезій сила.
Ведучий: Шануйте коми кожної пір’їну
В розкриллях білих ста його томів.
Що зносили до сонця Україну.
Яку лиш він до слова розумів.
Він був поетом волі в час неволі.
Поетом доброти в засиллі зла.
Була у нього незвичайна доля.
Та доля Україною була.
(Дівчина читає вірш Т.Г.Шевченка “Доля”).
Ведуча: Жива
Душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах,
І ми, читая, оживаєм,
І чуєм Бога в небесах.
(Спочатку тихо, а потім все голосніше звучить пісня “Думи мої, думи
мої”).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
