CЦЕНАРІЙ
«СВЯТО СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА»
Святково прибрана зала. На сцені – слова “У чарах кохання”. На великому
плакаті зображено розкішне дерево, але без листя. В залі на стелі
розвішені зорі та сердечка. Лунає музика. На сцену виходять ведучі.
Вед.1. Добрий вечір, дорогі друзі!
Вед.2. Вітаємо всіх закоханих!
Вед.1. Кохання вже старе, як світ,
Але хто з’явиться на світ.
Той змінить його заповіт.
Вед.2. Саме так, ми з вами маємо чудову нагоду помандрувати країною
любові, поблукати вулицями великого щастя.
Вед.1. Адже сьогодні – свято любові, свято найкращого почуття, яке
окрилює, дає сили і натхнення, радість і захоплення. І завдячуючи якому
продовжується життя на землі.
Вед.2. Кохання – це не тільки почуття людяності й шляхетності. Воно має
в собі дуже велику силу.
Вед.1. Кохання – це святе почуття, яке заслуговує на свій день, на своє
свято. І ось таке свято є, є такий день. Він відзначається з особливо.
Серйозністю майже по всьому світу 14 лютого.
Вед.2. А свято називається – днем святого Валентина. Чому саме Валентина
запитаєте ви? Вважають, що саме цей святий опікується закоханими,
допомагає їм щасливо прожити в парі, мирі і злагоді.
Вед.1. З приводу цього є багато версій. За однією з них ми дізнаємося,
що в 3 ст. до н.е. римських імператор заборонив одружуватись молодим
людям. Він вважав, що одруження робить мужчин поганими солдатами.
Молодий єпископ Валентин порушив наказ імператора і одружував молоді
пари таємно. За це його кинули до в’язниці.
Вед.2. Там Валентин закохався у сліпу дочку тюремника. Перед стратою
своїй закоханій він надіслав листівку-зізнання в коханні з підписом “Від
Валентина”.
Вед.1. Відтоді в день Валентина закохані закоханим надсилають анонімні
листи-зізнання і називаються вони “валентинками”. Отже, у нас сьогодні з
вами свято кохання і ми вас щиро вітаємо на святі “У чарах кохання”.
Лунає ніжна мелодія
Вед.2. Кохання! Це почуття подарувало нам велику кількість пісень,
балад, поем, трагедій, а також імен: Беатріче, Лаура, Тетяна Ларіна,
Шагане. Ми не знали б їх ніколи, якби не чудові вірші, створені на їх
честь.
Вед.1. Кохання оспівано композиторами, художниками, поетами. Воно
пронизує поезії Володимира Сосюри, та Івана Франка, Пушкіна і
Лермонтова, Шекспіра і Петрарки, Лесі Українки та Олександра Олеся…
Вед.2. Слова, слова… Вони в собі всі різні;
тривожні й тихі, радісні й сумні;
є терпеливі, є жорстокі й грізні,
лукаві й чесні, мудрі і смішні…
Вед.1. Страшні слова, коли вони мовчать,
коли зненацька причаїлись,
коли не знаєш, злого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Вед.2. Слово поета набуває ліричного
забарвлення, високої тональності.
Воно наче зіткане з місячного
сяйва, хмільного чар-зілля.
світанкових рос, квіткових пелюсток,
воно дихає свіжістю виповненого
життя, вічною молодістю душі.
Важко залишатися байдужим,
коли душа співає.
На сцену виходить Лукаш із сопілкою.
Назустріч із-за дерева виходить Мавка в красивому зеленому вбранні. ЇЇ
волосся розпущене перевите зеленим листям.
Лукаш вражено зупиняється.
Лукаш. Ти хто?
Мавка. Я – Мавка лісова.
Лукаш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей
Про мавок чув не раз, але ще зроду
Не бачив сам.
М а в к а. А бачити хотів?
Лукаш
Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така,
Як дівчина… бані, хутчій як панна,
Бо й руки білі, і сама тоненька,
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється)
Та ні, тепер зелені… а були,
Як небо, сині… О! Тепер вже сиві,
Ні, здається, чорні
Чи, може, карі… ти таки дивна!
Мавка (усміхаючись). Чи гарна ж я тобі?
Лукаш (соромлячись). Хіба я знаю?
Мавка (сміючись). А хто ж те знає?
Лукаш (зовсім засоромлений). Ет, таке питаєш!..
Мавка (щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховітті: ,
«Найкраща в світі!»
Лукаш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав — дерево німе, та й годі.
Мавка. Німого в лісі в нас нема нічого.
Лукаш. Як ти говориш!
Мавка. Чи тобі так добре?
Лукаш. Дуже гарно, все-таки ти чарівна.
Мавка
Ти сам для мене світ, миліший, кращий,
Ніж той, що досі знала я, а й той
Покращав, відколи ми поєднались.
Л у к а ш. То ми вже поєднались?
Мавка
Ти не чуєш,
Як солов’ї весільним співом дзвонять?
Лукаш
Я чую… Се вони вже не щебечуть,
Не тьохкають, як завжди, а співають:
«Цілуй! цілуй! цілуй!»
(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком.)
Я зацілую тебе на смерть!
Мавка
Ні, я не можу вмерти…
А шкода…
Лукаш
Що ти кажеш? Я не хочу!
Навіщо я сказав?!
Мавка
Ні, се так добре —
Умерти, як летюча зірка…
Лукаш
Годі! (говорить пестячи)
Не хочу про таке! Не говори!
Не говори нічого!.. Ні, кажи!
Чудна у тебе мова,
Так добре слухати… Що ж ти мовчиш?
Розгнівалась?
Мавка
Я слухаю тебе…
Твого кохання…
(Бере в руки голову його, обертає проти світла і пильно дивиться в
вічі.)
Лукаш
Питай мене, кажи, що любиш, смійся…
Мавка
У тебе голос чистий, як струмок,
А очі — непрозорі.
Лукаш
Може, місяць
Неясно світить.
Мавка. Може… (Схиляється головою йому до серця і завмирає.)
Л у к а ш. Ти зомліла?
Мавка
Цить! Хай говорить серце… Невиразно Воно говорить, як весняна нічка.
Лукаш. Чого там прислухатися? Не треба! Ти виймаєш мені душу.
Мавка
Вийму, вийму!
Візьму собі твою співочу душу,
А серденько словами зачарую…
Я цілуватиму вустонька гожі,
Щоб загорілись,
Наче ті квітоньки з дикої рожі!
Я буду вабити очі блакитні.
Хай вони грають,
Хай вони сяють,
Хай розсипають вогні самоцвітні!
(Раптом сплескує руками.)
Та чим же я принаджу любі очі? Я ж досі не заквітчана!
Лукаш
Дарма!
Ти й без квіток хороша.
Мавка
Ні, я хочу
Для тебе так заквітчатися пишно,
Як лісова царівна!
(Виходить за сцену, несе квіти.)
Лукаш
Почекай!
Я сам тебе заквітчаю. (Іде до неї.)
Мавка (смутно)
Лукаш
(Кладе кілька світляків їй на волосся.)
Дай подивлюся… Ой, яка ж хороша! (Не тямлячись від щастя пориває її в
обійми.)
Я ще набрати мушу. Я вберу Тебе, мов королівну, в самоцвіти!
(Шукає світляків.)
Мавка
А я калини цвіту наламаю.
Вона не спить, бо соловейко будить.
Звучить мелодія. Мавка і Лукаш виконують танок кохання.
Вед.1. У долонях я ніжно тримаю
Серце друга, аби не зранить
Знаю я, за любов не карають,
За любов починають любить.
Вед.2. Є легенда, ніби при творінні
Серце у людей було єдиним.
Але Бог за злочини невинні
Розділив його на половину
І тепер одна одну шукають
Половину в почуттях кипучих.
Не знаходять – плачуть, проклинають,
А як знайдуть – сходять жагуче.
Вед.1. Любов…Спробуй осягти її, коли
вона, як світ, – велика і давня.
Спробуй опиши, коли люди, вкрали
Її в одне-однісіньке слово!
Вед.2. Це і пуп’янок, що вибився до сонця по молодій зеленій стебелині,
і саме сонце – недосяжне в своїй високості і споконвіку клекотливе. Це й
невинна іскра, що раптом спалахує дивовижною загрозою, і страшний
буревій, що гасить ту пожежу і запалює нову, ще дивовиж нішу.
На сцен імпровізований балкон, обвитий зеленим листям. Звучить музика.
До балкона підходить Ромео. Вгорі край вікна з’являється Джульєтта.
Ромео
В тім вікні сяйнуло світло!
Там схід, сама ж Джульетта — ясне сонце!
Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом
Блиск заздрісного місяця убий!
Він і без того зблід, він занедужав
Від прикрості, що ти, його служниця,
А все ж затьмарила його красою.
Тож не служи ревнивцеві блідому!
Вестальчин одяг, бляклий, зеленавий
Лише безумці носять. Скинь його!
Он владарка моя, моє кохання!
Дізналася б вона, як я люблю!
Вона заговорила? Ні, мовчить…
Ну що ж. Нехай. Адже говорять очі.
Я відповім… Який-бо я зухвалець.
Ні, не до мене очі ці говорять.
О, що, коли б і справді тії очі
На небі сяли, зорі ж — на обличчі?
Обличчя ясні зорі ті затьмило б,
Як сонечко — ліхтар; та з неба ж очі
Лили б такі потоки променисті,
Що всі пташки співати почали б,
Подумавши, що то вже сходить сонце!
На руку ось схилилась край віконця,
Притиснувши долоню до щоки…
Якби мені за рукавичку бути І доторкатись до щоки її!
Джульетта (схиляючись на руку). О лишенько!
Р о м е о. Вона заговорила… Ні, мовчить.
Джульетта
Ромео, о навіщо ти — Ромео?
Зміни своє ім’я — зречися батька.
Як ні, то присяжись мені в коханні,
І більше я не буду Капулетті.
Р о м е о. Послухать — чи відповісти одразу?
Джульетта
Лише твоє ім’я — мій ворог лютий.
А ти — це ти, а зовсім не Монтеккі.
Що є Монтеккі? Та що ім’я?
Назви хоч як троянду,
Не зміниться в ній аромат солодкий,
Назви хоч як Ромео, він — Ромео,
Найвища досконалість все ж при ньому,
Хоч би він був і зовсім безіменний…
О, скинь же, скинь своє ім’я, Ромео!
Воно ж не є тобою, і взамін Візьми мене усю!..
Ромео
Ловлю на слові!
Назви мене коханим, і умить
Я вдруге охрещусь і більш ніколи
Не буду зватися Ромео.
Яким ім’ям назвать себе — не знаю,
Своє ім’я ненавиджу я сам!
Свята моя, адже ж воно — твій ворог.
Я б розірвав його, коли б воно
Написане стояло на папері!
Джульетта
Мій слух не похопив ще й сотні слів
Із уст твоїх, а голос я впізнала:
Хіба ти не Ромео, не Монтеккі?
Ромео
О ні, свята, знай: що не те й не інше,
Якщо вони для тебе осоружні.
Джульетта
Як ти зайшов сюди, скажи, й навіщо?
Як міг ти перелізти через мур,
Адже високий він і неприступний?
З гадай-но, хто ти, смерть тебе спіткає,
Як хтось із наших побачить тебе тут.
Ромео
Кохання принесло мене на крилах,
І не змогли цьому завадить мури;
Кохання може все і все здолає,—
Твоя рідня мені не перешкода.
Джульетта. Вони тебе уб’ють, коли побачать.
Ромео
В очах твоїх страшніша небезпека,
Ніж в двадцяти мечах. Поглянь лиш ніжно —
Й мені ненависть їхня не страшна.
Джульетта
О, не хотіла б я нізащо в світі,
Щоб тут вони побачили тебе!..
Ромео
Своїм плащем мене прикриє ніч.
Та, як не любиш ти,— нехай знаходять…
Хай краще смерть від лютої злоби,
Ніж довгий вік без ніжності твоєї.
Джульетта. Хто показав тобі сюди дорогу?
Ромео
Моя любов! Вона мене навчила,
Дала мені пораду, я ж за те Позичив їй очей.
Джульетта
Моє лице ховає маска ночі,
Але на нім пала дівочий стид,
Що ти в цю ніч мої слова підслухав.
Хотіла би постійність зберегти,
Від слів своїх відмовитись
Хотіла б. Та годі прикидатись.
Мене ти любиш, знаю, скажеш — так.
Тобі я вірю! З мене досить слова.
О, не клянись!
І я б могла байдужою здаватись,
Якби зненацька не підслухав ти
Любов мою й слова мої сердечні.
Пробач мені, мій любий, і не думай,
Що мій порив палкий — це легковажність;
Мою любов відкрила темна ніч.
Ромео подає Джульєтті квіти. Сцена закривається.
Вед.1. Чи я люблю тебе, чи ні –
Така в душі моїй загадка…
Про неї всі мої пісні,
Та тільки в сні бува розгадка.
Тоді ще ближча ти мені,
І все не тривожить гадка –
Чи я люблю тебе чи ні –
Така в душі моїй загадка.
Вед.2. Я закохана… Люблю!
Не признаюся нікому…
Тільки місяцю ясному,
Тільки. Може, солов’ю.
І сказала…
Вед.1. Любов – це почуття, про яке писали у всі віки, яке надихало на
рицарські подвиги й двобої. Але що воно таке? Яке воно? Коли воно
виникає? Це питання, які, напевне, турбують кожного з нас.
Лунає музика. Наталка з коромислом несе воду. Назустріч їй Водний.
Возний. Благоденственного і мирного пребиванія! (В сторону.) ‘Удобная
оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті.
Наталка (кланяючись). Здорові були, добродію, пане Возний!
Возний. «Добродію»! «Добродію»! Я хотів би, щоб ти звала мене — теє-то
як його — не вишепом’янутим ім’ярек.
Наталка. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше
письменство і розум.
Возний. Не о сем, галочко, — теє-то як його — хлопочу. Я, но желаю із
медових уст твоїх слишати умилительное названіє, сообразное моєму
чувствію. Не в состоянії представіть тобі сили любві моей. Когда би я
іміл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов в Статуті ‘лі
сколько зап’ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на
восхваленіє ліпоти твоей! Єй-єй, люблю тебе до безконечності.
Наталка. Бог з вами, добродію! Що ви говорите! Я річі вашей в толк собі
не возьму.
Возний. Лукавиш — теє-то як його — моя галочко! І добре все розумієш.
Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі
хочу.
Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитися; чи я вам рівня? u и пан,
а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та по
всьому я вам не під пару.
Возний. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть теє-то як-його —
для любові ничтожні. Мгзвленное частореченною любовію серце, по всім
божеським і чоловічеським законам, не изираєть ні на пораду, ні на
породу, ні на літа, ні на состояніє. Рци одно слово: «Люблю вас, пане
возний!»— і аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі
з тобою.
Наталка. У нас є пословиця: «Знайся кінь з конем, а віл з волом»;
шукайте собі, добродію, в городі панночки. Любую вибирайте… Ось підіть
лиш в неділю або в празник по Полтаві, то побачите таких гарних, що й
розказати не можна,
Возний. Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих, но серце моє не
імієть — теє-то як його — к ним поползновенія. Ти одна положила ему
позов на вічнії роки, і душа моя ежечасно волаєть тебе і послі
ниш-порной даже години.
Наталка. Воля ваша, добродію, а ви так з письменна говорите, що я того і
не розумію; так я і не вірю, щоб так швидко і дуже залюбитися можна
Возний. Не віриш? Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його —
полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село.
Наталка (співає)
Не багата я і проста, но чесного роду,
Не стиджуся прясти, шити і носити воду.
Ти — в жупанах і письменний, і рівня з панами.
Як же можеш ти дружитися з простими дівками?
Єсть багацько городянок, вибирай любую;’
Ти — пан возний, тобі треба не мене, сільськую.
Так, добродію, пане возний! Перестаньте жартувати надо мною, безпомошною
сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім’я; через вас люди начнуть
шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть…
Наталка виходить, Возний за нею:
Возний. Галочко! Послухай..
Вед.2. Про людські душі Платон писав, що Бог розкидав їх половинки по
всьому світу і ці половинки шукають одна одну під чарівну мелодію, а
тоді коли роз’єднанні половинки зустрічаються навіть мелодія замовкає.
Вед. 1. Сьогодні ми з вами допоможемо з’єднатися роз’єднаним половинкам,
які знає увесь світ.
Вед.2. Ми будемо називати одну половинку а ви (звертається до залу)
допоможете знайти другу, щоб змогло зазеленіти дерево кохання – дерево
життя.
Вед.1. Наприклад, я називаю Джульєтта, а ви повинні назвати –Ромео. І
якщо ви називаєте правильно, то стихне мелодія пісні, а ці (половинки
сердечка з’єднаються)
Показує зелений листок вирізаний у формі серця, розрізаний навпіл: на
одній половинці серця написано – Джульєтта, а на другій – Ромео.
Ярославна – князь Ігор.
Джульєтта – Ромео.
Мавка – Лукаш.
Людмила – Руслан.
Офелія – Гамлет.
Дульцінея – Дон Кіхот.
Марічка – Іванко.
Леся Українка – Сергій Мержинський.
Оксана – Тарас.
Звучить радісна мелодія. На сцену запрошуються переможці конкурсу, вони
отримують призи.
Вед.2: Сьогодні ви почули прекрасні слова і чудесну музику. Якщо ви
слухали з відкритим і чекаючим серцем, то я впевнена, що ви зрозуміли ті
істини, які не тільки вчать, а й перевертають все життя. У відомого
естрадного співака Віктора Цоя є хороші слова:
“Кохання варте того, щоб чекати, життя варте, щоб жити”.
І я хочу, щоб ваше життя було великим, прекрасним, радісним.
Вед.1. Живіть! Живіть довго і щасливо!
І нехай у вашому житті завжди поряд буде кохання і любов до матері і
батька, до землі любов одне до одного. Чекайте світлого частого кохання.
І воно обов’язково прийде до ваших сердець. Надійтеся й вірте в це всією
душею.
З святом святого Валентина Вас.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
