Сценарій
Свято рідної мови
(Літературно-музична композиція)
(Фрагмент)
Цей захід є підсумковим виступом учнів перед батьками, гостями,
однокласниками. Йому має передувати попередня робота (можливо, тиждень
української мови в школі), спрямована на зацікавлення учнів історією та
розвитком української мови.
Зал святково прикрашений рушниками, кетягами калини, колоссям,
плакатами, стіннівками («Мова моя калинова», «Цікава граматика», «З
історії слів», «Діалектизми нашого краю», «Веселі фразеологізми»,
«Правила в малюнках», «Ппетичне слово тощо), плакатами. На плакатах
слова:
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється-ожива,
Як їх почує!..
(Тарас Шевченко)
«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива
схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і
своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування» (Панас
Мирний).
«Мова така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине
свою мову, то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того,
чим він відрізнявся від других людей…» (Панас Мирний).
«Та в мене є надія, що наша літературна мова, як молоде вино, очиститься
з часом од шумовиння і стане прозорою і міцною» (Михайло Коцюбинський).
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
(Володимир Сосюра).
«Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати
поваги до себе» (Олесь Гончар).
Під звуки ліричної пісні на сцену виходять ведучі.
Ведуча. Щиро вітаємо всіх гостей і запрошуємо на наше свято рідної мови.
Мово моя українська,
Батьківська, материнська,
Я знаю тебе не вивчену —
Просту, домашню, звичну,
Не з-за морів покликану,
Не з словників насмикану.
Ти у мені із кореня,
Полем мені наговорена,
Дзвоном коси прокована,
В чистій воді смакована,
Болем очей продивлена,
Смутком багать продимлена,
З хлібом у душу всмоктана,
В поті людськім намокнута,
З кров’ю моєю змішана
І аж до скону залишена
В серці моїм. Ти звеш сюди
Добрих людей до бесіди.
Звучить пісня «Рідна мова» — муз. Павла Дворського, сл. Григорія Вієру.
Ведучий.
Мова — краса спілкування,
Мова — як сонце ясне,
Мова — то предків надбання,
Мова — багатство моє.
Мова — то чиста криниця,
Де б’є, мов сльоза, джерело,
Мова — це наша світлиця,
Вона — як добірне зерно.
Мова — державна перлина,
Нею завжди дорожіть:
Без мови немає країни —
Мову, як матір, любіть.
(Ф. Пантов)
Ведучий.
В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ.
О мово, ночі колискова!
Прийми мій радісний привіт.
Навік пройшла пора безславна…
Цвіти і сяй, моя державна…
(Олександр Олесь)
Читець 1. (виходить і читає вірш О. Мілова «Заклинання»,)
Що я ціную понад усе?
Слово, що правду нетлінну несе,
Можна на нього накинути пута,
Тільки ж від совісті не відвернути.
Мова шовкова, батьківська дяка,
Мовцеві з ходу — тавро селюка.
Мову сусідню велику псують,
Не перейнявши взірець, її суть.
Що це? Чи світу приходить кінець,
Чи перевівся народ нанівець,
Чи благоглупість уже — наша суть,
Чи нам до розуму вже не вернуть?
Я не лякаю і не повчаю.
Вірю у слово правдиве — без краю.
Ним — заклинаю.
Читець 2. (читає вірш Ю. Рибчинського «Наша мова»)
Мова, наша мова —
Мова кольорова,
В ній гроза травнева
Й тиша вечорова.
Мова, наша мова —
Літ минулих повість,
Вічно юна мудрість,
Сива наша совість.
Мова, наша мова,
Мрійнику — жар-птиця,
Грішнику — спокута,
Спраглому — криниця,
А для мене, мово,
Ти, мов синє море,
У якому тоне
І печаль, і горе.
Мова, наша мова —
Пісня стоголоса,
Нею мріють весни,
Нею плаче осінь.
Нею марять зими,
Нею кличе літо.
В ній криваві рими
Й сльози «Заповіту».
Я без тебе, мово, —
Без зерна полова,
Соняшник без сонця,
Без птахів діброва.
Як вогонь у серці,
Я несу в майбутнє
Невгасиму мову,
Слово незабутнє.
Ведучий.
Слова летять у душу, як лебідки,
І пахнуть п’янко житом і росою,
Калиною, цілющою травою,
Вербички юної дівочою косою…
Ведуча.
Слова летять у душу, як лебідки,
О Боже, це неждане щастя звідки?!
Чи ненькою дароване, весною,
Чи сивих предків піснею дзвінкою?
(І. Редчиць)
Виконується пісня.
Ведучий. Так, із сивої глибини віків бере початок наша мова. Шлях її
розвитку — це тернистий шлях боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ
і століть пережила наша рідна, наша невмируща мова, мужньо знісши і
витерпівши наругу і найлютіших царських сатрапів та посіпак
шляхетсько-панських, і своїх панів та підпанків недолугих, і
запопадливих партійних функціонерів…
Читець l.
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
її, як дух степів, гарячу.
І осліпити, й повести
На чорні торжища, незрячу…
Читець 2.
Ти вся порубана була,
Як Федір у степу безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт мідний, —
Але свій дух велично гідний,
Як житнє зерно, берегла.
Ведуча. Перетерпіла вона, мова наша рідна, і дикунський циркуляр
царського міністра Валуєва, який заборонив друкувати книги українською
мовою, окрім творів художніх; і ганебний із найганебніших Емський указ
1876 року, який заборонив друкування будь-яких книг українською мовою, і
розпорядження комуністичної партії, згідно з яким українські батьки
звільняли своїх дітей від вивчення української мови.
Читець. Едуард Драч (наш сучасник) емоційно передав ці думки у своєму
сатиричному творі «Новітній яничарський марш, або Політична заява в
районо Грицька Івановича Придурченка, хохла за національністю»
(виконується пісня або декламація твору):
Здравствуй, дорогоє наше районе!
Я пишу заяву і смотрю в окно:
Це ж моей дитинє скоро сьомий год,
Ето ж в школу нинє вже оно пайдьот.
Но вмешалась сила сатанинськая,
Бо ближайша школа — українськая!
Що ето такое, спрашиваю вас,
Нікуди дитину вести в первий клас!
Пнулись я і жінка з яслєй-садіков,
Щоб була ж дитина, як в начальніков.
Бо какой начальнік, рило свинськоє,
Скажеть вам хоть слово українськеє?
В українську школу я б дітей не вів,
Їх учебнік школьний весь би посадив.
Та хотя б Шевченка прочитайте зміст —
Ето же отпєтий націоналіст!!!
Як сприймьот дитина все натурою —
Піде неодмінно за Петлюрою!
(Сам я українську закончів давно,
Так казали: «Грицька — будущий Махно»).
Хто там ще за мову, що за голоса?
А по мне, била би в доме ковбаса.
І щоб хата скраю, і щоб. самогон —
Ой лунала б песня — ото всех сторон!
Ми пойдем все хором в саму свєтлу жизнь!
А заклеймим позором націоналізм!
І спайом, как Сталін научил нас петь:
Гаркнем — «Україну з України геть! Геть! Геть!
Геть! Гав! Гав!
Ведучий. Батьком української літературної мови вважаємо Тараса
Григоровича Шевченка. Уперше у творах Шевченка українська мова забриніла
величезною силою. У ній Шевченко своїм талантом розкрив невичерпні
багатства народної мови, осягнув і, як ніхто, відчув чудову, чарівну
музику українського слова. Та не берегли нащадки того багатства,
вірнопіддано заглядаючи через сусідський тин. І стали забувати, хто ми
є, чиї діти, яких батьків.
Виконується пісня або декламується вірш «До українців» Віктора Баранова.
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці, —
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми перестали гордитись, що ми — українці.
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у піснях, а не в барилах вина,
І що щедрість — у серці, а не в магазинних вітринах,
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе, відколи, з якої пори,
Почали українці себе у собі забувати.
Запитаймо про те, чи списати усе на буття,
Котре нашу свідомість узяти змогло так на Бога,
Що солодшим од меду нам видався час забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судилось нам ще від Тараса?
Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,
Що знітив нашу гідність до рівня вторинної раси?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова!..
Добре знаю, що й вам вони теж не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.
І в мені ниє крамоли осколок тупий,
Мене дума одна обсідає і душить на славу:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря
І хіба не зотліє на тлю українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил!
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…
Ведучий. Усе більше стали відлучати дітей від рідної культури, рідної
мови, і це боляче відгукувалося згодом у тих, хто мав світлу душу і
вдячну пам’ять до землі своїх батьків.
Читець 1. (читає вірш В. Шовкошитного «Я — украинец» ).
Я — украинец до седьмых колен.
Прапрадед мой шелками шит на Сечи.
И ни чужбина, ни турецкий плен
Его козацкой не лишили речи.
Мне этот клад передавал отец,
И мама с молоком передавала.
И пил я нежность их родных сердец,
И их любовь стихом во мне звучала.
Но закружило. На моей щеке
Густой щетиной прорастали годы.
И стих на украинском языке
Я не пою, и не в угоду моде.
Я растерял, как воду из горсти,
Тот клад, что сохранил в неволе прадед, —
Не знаю языка, сказать по правде…
Простите, сыновья, и дочь, прости.
Прости мене, прапрадіде-козаче,
Прости мене, мій споконвічний краю,
За те, що на російській мові плачу
Об тім, що мови рідної не знаю…
Ведуча. Та не всі були байдужими. Чиє серце було зігріте любов’ю до
рідного краю, рідної культури, не мовчали — палким, часом дошкульним
словом намагалися розбудити українство, яке вже й не знало до ладу, хто
ж воно е насправді. Ще донедавна було й таке, про що розповідають
гуморески Павла Глазового.
Читець 2.
Артист
Простий батько сина
Вивчив на артиста.
Мова в того сина
Ідеально чиста.
Як зі сцени скаже
Українське слово,
То аж дух займає —
Просто пречудове!
А в сім’ї артиста
Діти й домочадці
Чешуть по-російськи,
Неначе ленінградці.
Тож невчений батько
Й запитав у сина:
— Поясни, будь ласка,
В чому тут причина?
У театрі в тебе
Українська мова,
А у хаті в тебе —
Нашого ні слова.
Син великодушно
Посміхнувсь до тата:
— Ех, освіта в тебе,
Батьку, низькувата.
А тому, хто вчений,
Істина відома,
Що одне на службі,
Зовсім інше — дома.
Дома в мене мова —
Засіб спілкування,
А на службі мова —
Засіб існування.
Як же рідну мову
Я забуду, тату,
Як за неї маю
Непогану плату?
Читець 2.
Серед темної ночі
Серед ночі Київ
Криється туманом.
Розмовляє вітер
З бронзовим Богданом.
— Облітав я, — каже, —
Вулиці всі чисто.
Як змінився Київ,
Це прадавнє місто!
Де вітри гуляли,
Там нові квартали…
А Богдан зітхає:
Що там ті квартали…
Нині і кияни
Зовсім інші стали.
Я сто літ на площі
Днюю і ночую,
Але дуже рідко
Рідну мову чую.
Читець 3.
Кто шумел?
В ресторані київськім
Питає директор:
Кто шумєл здесь — контрольор,
Ревізор, інспектор? —
Кухар каже: — Ето тіп
В вишітой рубашкє
По-українські мораль
Резал нашей Машкє.
Распекал: «Ваш борщ такий,
Що не можна їсти».
Разжірєлі, стєрвєци,
Націоналісти.
Читець 4.
Заморські гості
Прилетіли на Вкраїну
Гості із Канади.
Мандруючи по столиці,
Зайшли до райради.
Біля входу запитали
Міліціонера:
Чи потрапити ми можем
На прийом до мера? —
Козирнув сержант бадьоро:
— Голови немає.
Він якраз нові будинки
В Дарниці приймає. —
Здивуванням засвітились
Очі у туриста:
Ваша мова бездоганна
І вимова чиста.
А у нас там, у Канаді,
Галасують знову,
Що у Києві забули
Українську мову. —
Козирнув сержант і вдруге:
Не дивуйтесь, — каже. —
Розбиратися у людях
Перше діло наше.
Я вгадав, що ви культурні,
Благородні люди,
Бо шпана по-українськи
Розмовлять не буде.
Читець 5.
Заноза
Сказав якось Федір Галка
Занозі Панькові:
Ти чому не розмовляєш
На вкраїнській мові?
Зачим вона мінє нада? —
Прошипів Заноза. —
Што я — дядько тібє, что лі,
З какогось колхоза?
Читець 6.
Турок
Збирається мій знайомий
В далеку мандрівку.
Придбав собі в Туреччину
На тиждень путівку.
Голова тріщить у нього
Від отих уроків…
Костюм купив елегантний,
Вчить турецьку мову.
Уже знає, як звуть турки
Свиню і корову,
Як спитати по-турецьки,
По чім у них шуби,
Де купити мило й пасту,
Яка чистить зуби.
Він, до речі, в Україні
Живе тридцять років.
Ходить всюди, як хазяїн,
Аж дверима гурка,
Хоча мову українську
Знає гірше турка.
Ведучий. Сподіваємося, що серед нас немає персонажа останньої гуморески,
тому оголошується конкурс знавців рідної мови. (Завдання готують
заздалегідь і пропонують учням у вигляді гри, наприклад вікторини;
бажано підібрати цікаві питання з лексики, фразеології з використанням
завдань, пов’язаних із малюнками. Якщо є учні, які пишуть вірші, бажано
виділити окремий час для читання ними власних поезій або ж однокласники
можуть прочитати їх твори зі сцени.)
Ведуча (ва фоні пісні «Реве та стогне Дніпр широкий»).
Нині українська мова утверджується не лише як державний атрибут, а
повертається в річище плекання рідної культури. Але не забуваймо (читає
вірш О. Забужко «Клятва»):
Мова кожного народу
неповторна і — своя;
в ній гримлять громи в негоду,
в тиші — трелі солов’я.
На своїй природній мові
і потоки гомонять;
зелен-клени у діброві
пo-кленовому шумлять.
Солов’їну, барвінкову,
колосисту — на віки —
українську рідну мову
в дар мені дали батьки.
Берегти її, плекати
буду всюди й повсякчас, —
бо ж єдина — так, як мати, —
мова в кожного із нас!
Використано твори: Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Михайла
Коцюбинського, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Олеся Гончара,
Едуарда Драча, Оксани Забужко.
Заглянь у природу
(Літературно-музична композиція)
(Фрагмент)
Сцена прикрашена квітами, репродукціями картин з краєвидами. Виходять
ведучий та учні-читці з букетами квітів. Звучить мелодія П. І.
Чайковського «Пори року».
Ведучий. Мабуть, найбільшу насолоду і радість, найпалкішу любов до
рідного краю, до життя викликає спілкування з природою. Вона завжди
чарувала, хвилювала людину. Шепіт прозорої води, зелених дібров, спів
дзвінкоголосих пташок, запах і розмаїття квітів — усе це дороге серцю.
Ні з чим незрівнянна природа рідного краю!
Учениця. Природа і Вітчизна — невіддільні. У кожного з нас залишився в
серці дорогий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, луки з
пахучою скошеною травою, сонячний сосновий бір або тінявий гай з
суничними галявинами; широке поле, де так легко й солодко дихати,
стежина, обіч якої ростуть волошки й маки і по якій, здається, не йдеш,
а летиш, неначе птах…
Учень.
Безмежно з дитинства кохаю
красу свого рідного краю —
Дніпра голубінь неозору,
сосну в надвечір’ї прозорім.
І місяць у хмарках сріблистих,
і свіжість весняного листя,
і синій промінчик волошок
в пшеничному морі колосся.
Учениця.
У ліс завітаю я знову
на тиху сердечну розмову;
як пахне достигла суниця
і сонцем пропалена глиця!
Я чую зозулі кування,
берізок тремтливих зітхання,
тонкі білокорі сестриці
сплели свої віти в косиці.
Учень. Здавна люди вірили в богів — покровителів усього живого на
землі. Так покровителькою рослин вважалася богиня Флора, тварин — Фауна.
Тому рослинний світ називають флорою, а тваринний — фауною.
Учениця.
Були у матері Природи
дві донечки такої вроди:
хто їх побачив хоч на мить, —
не міг забути й розлюбить.
Голубооку звали Флора.
У неї очі, наче зорі;
Завжди замріяна, тендітна,
ласкава, ніжна та привітна.
А Фауна — швидка, як вітер,
могла за птахом полетіти,
і за оленями стрибати
та з білочками пустувати.
Обидві світ живий любили,
відтак його боготворили;
тож вирішила мудра мати
в придане їм дарунки дати.
Мрійливій Флорі — світ рослинний,
а жвавій Фауні — тваринний,
щоб берегли і доглядали,
від всього злого захищали.
Живуть в легендах і понині
живого світу дві богині.
Учень. Заглянь у природу. Ще біліє сніг, з відлигами чергуються морози,
а під сніговою ковдрою вже пробуджується нове життя. І ось з’являються
посланці зеленоокої Весни. Здається, ґрунт у весняному лісі прикритий
тонкою мереживною скатертиною, зітканою з безлічі дзвоникоподібних
блакитних квіток. Це проліски — провісники тепла, символ сподівань на
краще майбутнє. У народі їх називають квітами надії. Завдяки своїй красі
і тому, що вони одними з перших відкривають весняний карнавал цвітіння,
проліски майже повністю винищені. Вони занесені до Червоної книги і
потребують охорони.
Звучить мелодія П. Чайковського «Пори року» — весняні мотиви.
Учениця.
Ще земля в зимових шатах білих,
та з-під снігу, майже непомітний,
виглянув зненацька, серцю милий,
соромливий пролісок блакитний.
Ще зимові віхоли літають,
та весни розгін не зупинити,
і дзвінкі краплини починають
у промінні сонячнім бриніти.
(Мелодія стихає.)
Учениця. Та ось юна Весна ніби подорослішала і перетворилася у зрілу
неповторну красуню. За пролісками з’являється королева весняної флори,
одна з найкращих квіток — сон. Інколи в народі його за красу і
келихоподібність називають диким тюльпаном. (Показує дітям малюнок.) Ось
вони — великі, темно-фіолетові або бузково-сині, а часом білі квіти. У
негоду та на ніч квітки сну закриваються; враження таке, наче вони
справді засинають. А може, їх назва пов’язана зі стародавнім
слов’янським повір’ям, яке говорить, що коли покласти сон-траву на ніч
під голову, то уві сні побачиш своє майбутнє.
Учень.
Ці квіти, милі та ласкаві,
Мені всміхаються й тобі,
їх цвіт рясний в зелених травах —
мов озеречка голубі.
В народі є таке повір’я:
Якщо ти хочеш міцно спать,
сходити треба в надвечір’я
у ліс, щоб сон-трави нарвать.
Я не зірву вас, прощавайте,
без вас я бачу милі сни;
ростіть собі та завітайте
до нас наступної весни.
Учениця. Травень у лісі — святкова пора. Зацвітають конвалії.
Український фольклор розповідає, що ці подібні до перлин квіточки і є
застиглим щасливим сміхом лісової русалки Мавки, яка вперше відчула
радість кохання. У Франції в першу неділю травня збирали конвалії,
прикрашали ними оселі. Запрошуючи дівчину до танцю, хлопець дарував їй
букетик конвалій. Обмін букетиками навіть означав згоду на одруження.
Якщо ж дівчина була незгодна, вона кидала букетик на землю. Ця чудова
квітка, яку називають «лілея долин», зараз знаходиться на межі винищення
і занесена до Червоної книги.
Учень.
Сестра нарцисів, лілій ніжних
і неповторна серед них,
цвіте прекрасна, білосніжна
конвалія в лісах моїх.
Мов наречена з тонким станом,
стоїть, всміхається мені;
а запах ніжний, незрівнянний,
п’янкий, мов чари весняні.
її зірвать — зганьбити вроду.
На жаль, знаходяться й такі —
бездумно нівечать природу,
пакують квіти у мішки.
А потім нишком, мов злодії,
в мішках красу на торг везуть.
З пучком конвалій, лиходії.
Свою ж і совість продають.
Учениця. У молоду яскраву зелень пізньої весни непомітно вплітаються
барви раннього літа. Наприкінці червня з’являється всюдисуща суниця. До
чого ж приємно знайти червоний від плодів ягідник, ворушити теплі
трійчасті листочки і збирати серед них запашні, напоєні й прогріті
золотим літнім сонячним промінням смачні й цілющі ягоди суниць.
Літній ранок. Червнева пора.
Вже достигли солодкі суниці.
Тож заповнила ліс дітвора,
і дорослі прийшли, як годиться.
Тільки чути: «егей» та «ау»!
О природо, ховай свої чари:
топчуть папороть, квіти, траву —
тільки швидше б наповнити тару.
Ніби мамонтів стадо пройшло
або кінна ворожа навала —
все, що квітло, буяло, росло,
полягло, почорніло, прив’яло.
Недопиті й порожні пляшки,
тут і там із яєць шкаралупки,
скрізь паперу брудного шматки,
ще й консервні бляшанки на купі.
Та мовчить зачудований ліс,
лиш засмучено, тихо зітхає;
без докірливих слів та без сліз
своїм виглядом він промовляє:
«Якщо хочеш сюди ще прийти,
щоб суниць чи грибів назбирати,
то навчися мене берегти
і красу мою вмій шанувати».
Звучить мелодія вальсу Й. Штрауса «Казки Віденського лісу».
Учень. Гарно у лісі влітку. Синіють ніжні келишки лісових дзвіночків,
червоніють ажурні лісові гвоздички, запаморочливо пахне достигаюча
малина; у різноголосий спів птахів вплітається мелодійне кування зозулі.
Мелодія лісів звучить для нас, як цей чудовий неповторний вальс.
Справжнім символом літа можна вважати цвітіння троянди. В усі віки
троянди здобували загальне визнання і захоплення людей. Вирощували їх у
Стародавньому Єгипті, Греції, Римі, Малій Азії. У наш час відомо понад
десять тисяч сортів культурних троянд. Жодній квітці не присвячено
стільки легенд, поем, віршів, як трояндам. Одна з грецьких легенд
розповідає, що коли з морської піни біля берегів Кіпру вийшла
божественно прекрасна Афродіта, то Земля дуже розгнівалася й вирішила
створити щось не менш прекрасне. Так з’явилася квітка троянда, яка своєю
вродою не поступалася богині краси.
Учениця.
Звідки ти взялась, така чарівна?
У якій зростала ти сім’ї?
Квітко півдня, сонячна царівно,
у красі тобі немає рівних,
музо й наречена солов’їв.
Звуть твоєю матір’ю шипшину.
Це вона в ясні погожі дні
виплекала донечку єдину,
віддала їй пахощі ці дивні
й материнські соки весняні.
Ти гориш в зеленолистих арках,
в кришталевих крапельках роси,
у садах, у скверах, тихих парках —
всюди ти велична володарка
юності, кохання і краси.
Ведучий. Влітку цвіте ще безліч чудових квітів, які вражають своєю
красою, приємним ароматом, розмаїтістю кольорів і відтінків. Відгадайте,
що це за квітка?
Учень.
— Ось він росте, стрункий, високий,
листки — загострені мечі,
такий веселий, ясноокий,
плащ пурпуровий на плечі.
«Він справжній лицар, що й казати», —
шепочуть Айстри залюбки.
Та й ну голівками кивати
і кидать погляди палкі.
— І хто сказав, що він вродливий,
та це ж звичайний Дон-Жуан, —
зітхнув притишено ревнивий,
самозакоханий Тюльпан.
— Та ні, це лицар, справжній лицар,
відважний, славний д’Артаньян, —
Ромашка шепче білолиця,
й замовк засмучений Тюльпан.
А він стоїть, стрункий, високий,
листки — загострені мечі,
такий веселий, ясноокий,
плащ пурпуровий на плечі.
Учениця. Пізнього літа хлібороби виходять на жнива. Золотим пшеничним
полем пливе комбайн. Сиплеться у кузов машини добірна пшениця — вінець
невтомної цілорічної праці хлібороба. Ні з чим незрівнянні запах і смак
хліба, пшеничного короваю з золотисто-рум’яною скоринкою. Низько
вклонімося тим людям, які своєю працею уквітчують землю, доглядають її,
вирощують хліб. (Виходить Серпень — хлопець у вишитій сорочці, на голові
— капелюх, уквітчаний пучком колосків, у руках тримає вишитий рушник, на
ньому— рум’яний коровай, прикрашений калиною, зав’язаний червоною
стрічкою.)
Серпень. Здрастуйте, діти! Я — Серпень, приніс вам дарунок від наших
хліборобів, їжте на здоров’я цей сонячний запашний коровай, та не
забувайте, що в кожній його крихті — тепло людської душі, багатоденна
копітка праця.
Учень.
Жнива. Вусаті колоски густі
про щось перемовляються статечно,
вклоняються сусіду-вітру ґречно,
що котить полем хвилі золоті.
Пливуть в пшеничнім морі кораблі,
ведуть їх молоді ще капітани,
сини і внуки хліборобів славні,
сини своєї матері-землі.
Струмує спека в сонячній імлі,
йде боротьба свята за хліб великий,
щоб коровай рум’яний, сонцеликий
мав завжди красне місце на столі.
Пора здійснення заповітних мрій,
здобутків хліборобських справжнє свято;
прийми людську подяку щиру, брате,
за руки твої чесні, трудові.
Ведучий. Влітку квітує особливо мила нам, ніжна і чиста, скромна квітка
— ромашка. У неї білосніжні пелюстки, а осерддя — неначе золоте.
Учениця.
Обіч стежини польової,
немов ровесниці-сестриці,
ведуть розмову між собою
стрункі ромашки яснолиці.
Хор коників дзвінкоголосих
пісні співає їм щосили,
їх побілили чисті роси,
а сонечко позолотило.
Медово пахне тут повітря,
вітрець приносить запах каліки;
ми линемо на крилах літа
у царство білої ромашки.
Ведучий. Прийшла журлива пора прощання з красним літечком. Чарівниця
осінь починає розвішувати на гілках перші золоті дукати багряного листя.
А в кришталево-прозорому небі вже курличуть журавлі. Природа на
прощальний бенкет одягає своє невимовно красиве вбрання, милуючи зір
грою казкових барв.
Народна пісня — злет душі людської
(Літературна композиція)
Звучать у запису українські народні пісні.
Учень.
Народна пісня зоряно, незгасно
Горить в моєму серці повсякчас
Не пломенистим закликом, не гаслом,
А променем, що будить сівача.
Вона мене виводить на дорогу,
Вона мені просвітлює віки,
Де радість і печаль мого народу
Врослися в древа вічного гілки.
Учень.
Вона — любов, вона — печаль і втіха,
Жива вода на виразки душі.
Поки живе — обереже від лиха –
Понад стежками тихі спориші.
Але боюсь, боюсь, щоб не збороли,
В модерну щоб не втиснули труну
Мого народу пісню чарівну
З чужих країв залізні рок-ен-роли.
І я готовий крізь огнисті брами
Пройти і душу випалить дотла,
Лише б народна пісня не вмирала,
Щоб в молодих серцях вона жила.
Учениця.
Такого сплеску в музиці і слові,
Вогню такого не передаси
Нічим, крім пісні, посестри любові,
Криниці невичерпної краси.
Не раз плювали нелюди в криницю,
Живлюще забивали джерело,
Але жива вода ламала й крицю —
І знову диво дивнеє цвіло.
Юначе серце пісня запалила —
А в пісні тій співалось про калину,
Яка ото у лузі розцвіла.
Учень.
Коли палає даль багряно,
Відбившись в заводях ріки,
Здається, голосу Бонна
Уже не чути крізь віки.
Та раптом щось зламало мури —
Неначе гуслі чи бандура,
Переганя струна струну,
Переливається в луну.
І ми збагнули вранці-рано:
Ні, не вмирає дух Бояна,
Озветься десь у глибині —
То у тобі, то у мені.
І озиваються віки
У плесі вічної ріки.
Учениця.
Пісня — наш паспорт вічний,
Пропуск у білий світ…
Ми не ховали обличчя,
Гордо йшли сотні літ.
Завжди ми накривали
Дружби ясні столи.
Нас по піснях пізнавали,
Де б ми таки не були.
Райдуга, в небі висне,
Граючи в плесах вод.
Доки живе наша пісня,
Доти живе народ.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
