Славетному лицарству – 500: Методично-бібліографічні матеріали до
проведення літературно-історичних читань.
В Історичному минулому українського народу було таке неповторне
явище, як Запорізька Січ. М.В.Гоголь у “Тарасі Бульбі” писав: “Так ось
вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви!
Ось звідки розливаються воля в козацтво на всю Україну?”.
500-ліття виникнення українського козацтва відзначатиметься
протягом п’яти років в рамках всесвітнього десятиліття розвитку
культури, яке проводиться під егідою ЮНЕСКО.
Радимо в бібліотеках області для читачів і працівників ЦБС провести
літературно-історичні читання “Славетному лицарству -600”.
Перше читання “ФЕНОМЕН ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ”
І. Оглядова лекція “ДЕ І КОЛИ ВИНИКЛО КОЗАЦТВО “.
Цю лекцію може прочитати вчитель історії або української мови І
літератури, може ознайомити присутніх з матеріалами бібліотекар. Щодо
літератури, то радимо, користуватися списком, який надається в кінці
розділу.
ІІ. Книжкова виставка “ЗАГАДКОВА РЕСПУБЛІКА ЗАПОРОЗЬКА СІЧ”
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу… та я спитайте
Тоді себе: що ми?…
Чиї сини? яких батьків?
Т.Г.Шевченко
І розділ. Родовід козаччини.
ІІ розділ. Економічний та політичний устрій Запорозької Січі.
ІІІ розділ. Визвольна війна українського народу під керівництвом
Б.Хмельницького.
ІУ розділ. Славні лицарі запорозького козацтва.
ІІІ. Літературна вікторина “ЧИ ЗНАЄМО МИ ІСТОРІЮ”.
– Коли і де була заснована Запорозька Січ? (Кінець ХУ ст., о.
Хортиця);
– Назвіть відомих вам гетьманів і народних героїв часів Запорозької
Січі. (Богдан Хмельницький, Петро Калнишевський, Павло Полуботок, Іван
Мазепа, Іван Скоропадський, Северин Наливайко, Максим Кривоніс, Іван
Гонта);
– Хто був останнім гетьманом України? (Кирило Григорович
Розумовський);
– Хто був останнім кошовим отаманом Запорозької Січі?
(П.І.Калнишевський)
– Коли і кім була ліквідована Запорозька Січ? (У 1775 р. Катериною
ІІ, Г.Потьомкіним);
– Під яким прізвиськом князь Потьомкін підступно вписався до
козацького реєстру на Січі? (Нечос. Див.: Пушик С. Галич: Поезії.-К.:
Молодь, 1990.-С. ЗІ);
– Кого називав І.Рапін “енциклопедистом козаччини”?
(Д.Яворницького);
– Ким була куплена картина І.Репіна “Запорожці пишуть листа
турецькому султанові”? (Олександром ІІІ);
– Які елементи одягу та зброї козаків ви знаєте? (Шаровари,
сорочка-вишиванка, шабля та ін.);
– На яких музичних Інструментах грали запорожці? (Кобза, ліра,
скрипка, ваган, баси, цимбали, сопілки);
– Які крилаті вислови про козаків вам відомі? (“Без гетьмана
військо гине”, “Козак з бідою, як риба з водою”, “Козак із пригоршні
нап’ється, а з долоні пообідає”, “Козацькому роду нема переводу”,
“Терпи, козаче, отаманом будеш”, “Не той козак, що за водою пливе, а
той, що проти води”, “Хліб та вода – то козацька їда”, “Козак з біди не
заплаче”);
– Назвіть відомі вам художні твори, в яких втілено образи
гетьманів. (Байрон Д. “Мазепа” /поема/, Ле І. “Хмельницький” /Історичний
роман/, Лепкий Б. “Мазепа” /повість/, Пушкін 0. “Полтава” /поема/, Рибак
Н. “Переяславська рада” /роман/, Сосюра В. “Мазепа” /поема/, Тулуб 3.
“Людолови” /Історичний роман/, Тулуб 3. “Сагайдачний” /Історичний
роман/).
Друге читаний “ВИДАТНІ ГЕТЬМАНИ УКРАЇНИ”
ГЕТЬМАН ПЕТРО КОНАШЕВИЧ САГАЙДАЧНИЙ
Народна пісня … Народна пам’ять… Народна любов.., Так, саме
любов і пам’ять – ті складові, то допомагають народові створити пісню
про улюбленого героя. І саме гетьман Сагайдачний залишив у пам’яті
людській такі зернини, що проросли у чудову лірико-епічну пісню “Ой, на
горі та женці жнуть”. Тож згадаємо її…
Ой, на горі та женці жнуть,
А попід горою,
Попід зеленою
Козаки йдуть.
Попереду Дорошенко
Веде своє військо,
Військо запорозьке
Хорошенько!
Посередині пан хорунжий,
Під ним кониченько,
Під ним вороненький
Сильне-дужий!
А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку
На тютюн та люльку,
Необачний!
“Гей, вернися, Сагайдачний,
Візьми свою жінку,
Оддай, мою люльку,
Необачний!”
“Мені з жінкою не возиться,
А тютюн да люлька
Козаку в дорозі
Знадобиться!”
Гей, хто а лісі, озовися!
Да викрешем огню.
Да потянем люльки,
Не журися!
Хто ж він був, цей легендарний поводир українських козаків Петро
Сагайдачний? Дізнаємось про це з невеликої історичної праці відомого
українського історика козацтва Д.І.Яворницького “Гетьман Петро Конашевич
Сагайдачний”, де автор розповідає, що це “одна з тих світлих постатей,
на якій відпочивав зір історика і яка назавжди залишиться у народній
пам’яті”.
Сагайдачний, людина широкого кругозору, добре розумів головні
проблеми політичного, економічного, релігійного, освітянського та
станового життя своєї епохи, і не лише у себе, на Україні, а в суміжних
країнах.
Крім того, йому був притаманний великий дипломатичний такт, завдяки
якому, не оголюючи свого меча, він зумів домогтися у поляків таких благ
для свого народу, про які жоден український гетьман ні до нього, ні
після нього і мріяти не смів.
Наслідки всебічної боротьби Сагайдачного були вельми вагомі. Він
розширив козацьку територію і збільшив кількість свого війська до
небачених доти розмірів. Перетворив козацьку справу із станової в
загальнонародну, тобто вчинив так, що відтоді козацтво оголило свій меч
і заблищало ним на всі чотири сторони світу, йдучи на ворогів не лише за
свої особисті права, а і за інтереси всього пригніченого
південноруського народу. Сагайдачний виступив на боротьбу з ляхами,
турками й татарами за предківську віру і за права південноруського
народу в той час, коли південноруська панівна верхівка, спокушена
шляхтянською розкішшю, окатоличилась та ополячилась, кинула напризволяще
свій багатостраждальний народ або ж силкувалася і його зробити
відступником од віри й крові батьків. Особливо гетьман турбувався про
народну освіту і влаштування народних шкіл. Для нього він не шкодував ні
часу, ні зусиль, ні коштів, даючи прийдешнім поколінням життєвий і
безсмертний приклад. Він не залишив поза увагою і тих, хто проливав свою
кров за віру, вітчизну і народ і під кінець життя став непрацездатним.
Таким бідолахам він залишив шпиталі та грошові внески для проживання до
кінця їхніх днів.
З огляду на усе це особистість Сагайдачного непересічна, видатна і
велична у південноруській історії. “… Нехай його великий образ і його
великі подвиги вічно живуть у серцях тих, кому дорогі вітчизняна
історія, рідний народ, його мова, кому дорогі його віра і ненька
Україна, весь рідний український край… Хай слава його не вмре, не
поляже, лицарство його всьому світу розкаже…”*
За одним свідченням Сагайдачний народився поблизу Самбора, за іншим
– біля Перемишля, принаймні він був родом з Галичими. Батько
Сагайдачного – шляхтич православної віри, на імення Конон, або,
по-малоросійському, Конаш. Звідси й Конашевич означає по-батькові, а не
подвійне прізвище, як гадали деякі з наших істориків і писали “Гетьман
Петро Конашевич Сагайдачний”.
Становище південноруського козацтва перед виступом на історичний
терен Петра Сагайдачного було вкрай сумне: ще недавно, а саме – 1596
року, козаки з їхніми гетьманами Лободою та Наливайком були жорстоко
розбиті поляками. Після цього в козацькому військові розпочався
коловорот, про що свідчить зміна протягом лише десяти років п’ятнадцяти
козацьких “гетьманів”. Такими були Кремпський, Тихін Байбуса, Семен
Скалозуб, Самійло Кішка та інші. Після усіх цих ватажків і виступив
близько 1606 року вперше у ролі гетьмана Петро Сагайдачний.
Продовжуючи справу своїх попередників, він насамперед пішов війною
на татар і турків. Взагалі його військові походи були досить успішними,
а у 1613 році, під час нападу Сагайдачного на татарів, які у його
відсутність вторглися на запорозькі землі, він здобув над ними блискучу
перемогу на лівому притоці Дніпра Самарі. Ці та деякі інші перемоги
Сагайдачного, а також те, що відтепер за ним було вже понад п’ятдесят
тисяч козаків, примусило поважати його і в самій Польщі. Під захистом
могутнього Сагайдачного міщани південноруських міст і посполиті селищ та
сіл відкрито повставали супроти своїх утискувачів, польських панів і
ксьондзів. “…Але й Конашевич заплатив життям за свою р’яність і,
укритий численними ранами, які він отримав під час Хотинської облоги,
… 20 квітня 1622 року Петро Сагайдачний умер у Києві, поділивши
заповітом своє майно між дружиною та братськими школами: Київською і
Львівською. Поховали його в Богоявленській церкві Київського
братства…”*
ГЕТЬМАН ЗІНОВІЯ-БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
Жодний з історичних діячів України давніх століть не може
зрівнятися з Богданом Хмельницьким за кількістю створених праць про
нього. Наукові монографії, статті, документальні публікації і записки,
мемуари і спогади, романи, повісті, оповідання, поеми, драми,
кінострічки, картини і скульптури. А народна творчість – історичні
пісні, легенди, перекази, прикладне мистецтво!
Цей загальнолюдський доробок свідчить про невмирущий Інтерес до
нашого славного предка і визначається загальноєвропейським характером
подій, у центрі яких він перебував. Досі документально не встановлено,
де саме народився Богдан Хмельницький. Його батько – Михайло
Хмельницький – служив осадником у корсунсько-чигиринського старости,
магната Яна Даниловича, і засновував нові поселення на українських
землях, що потрапили до рук польського феодала Даниловича за
королівськими даруваннями. Хмельницький-батько осадив містечко Чигирин,
а пізніше, коли став чигиринським підстаростою, хутір Суботів, що став
його родовим маєтком,
З дитинства Богдан вбирав у себе вільне повітря покозаченої
України. Тим більше, що мати його була козачкою з Переяслава. Навіть
фізично Богдан загартувався у небезпечних умовах життя степового
прикордоння, де виживали, витримували найсміливіші, мужні, міцні люди.
Ось і виріс з Богдана сильний юнак, подібний до справжнього козацького
дуба.
Молодий Хмельницький не тільки спостерігав неволю, гноблення і
страждання. Він і на собі особисто відчув нещастя й горе, трагедію
народу, його пекучі рани.
Однак не особиста образа штовхнула Хмельницького на повстання проти
польської шляхти…
У війні 1618-1648 рр., що охопила значну частину країн Європи,
діяли найвидатніші військові діячі. Полководець Богдан Хмельницький
піднявся до найвищих щаблів тодішнього світового рівня військового
мистецтва. З Ганнібалом та іншими полководцями античності, що вважалися
еталонами воєнного генія, порівнювали сучасники українського гетьмана.
Разом з тим блискучий політичний і дипломатичний таланти Хмельницького
ставили його в перший ряд керівників європейських держав.
УРОКИ ІСТОРІЇ.
З АРХІВІВ ЧАСУ: “ПОЛЯРНІ ТОЧКИ ЗОРУ НА ПРОЙДЕШНЕ”
О.М.Апанович: “Прекрасне розуміння міжнародної ситуації було одним
із факторів, який обумовив рішення Богдана Хмельницького про входження
України до складу Росії на правах автономії. Таке рішення визріло у
Богдана Хмельницького передусім внаслідок розуміння Історичної
Необхідності”…
Г.М.Хоткевич: “…І жовтня 1663 року скликав цар Земський собор і
на нім питався ради – що робити з козацьким предложенням? Було ухвалено
– прийняти Україну під протекторат Москви, а з Польщею вчинити війну, –
і в січні 1654 року Україна перейшла “під царську руку”.
Незмірної в своїх наслідках ваги в сей акт для нашої історії, акт,
що з-під власті орла з одною головою віддав нас під вдасть орла з двома
головами. Чому Хмельницький так настоював, так спішив зі союзом з
Москвою? Невже він думав, що се найбільший крок для блага України? Ні.
Він шукав союзу з Москвою так само, як і союзу з Турцією, зі шведами, з
Ракочі; до Москви він не мав спеціальних симпатій, та і трудно було їх
мати – Москва так далеко. Поведися ліпше Хмельницькому в
Константинополі, чи ліпше сказати, будь Турція в той час міцніша, не
будь в ній династичних заверюх, повстань яничарів і т.п. – Україна взяла
би протекторат Турції, і Хмельницький зумів би перевести се в дійсність.
Бо в чім річ?
А в тім, що тепер цілі Хмельницького цілком опреділилися для нього
самого. Коли би тепер повторився Зборів – о, не крикнув би Хмельницький:
“Згода!”. Тепер він ясно бачив, що Польща сама по собі, – а Україна може
бути сама по собі”. (Хоткевич Г.М. Два гетьмана.-К.: Дніпро, 1991.-С.
54-55.)
В.Антонович: “…Хмельницький пробув третю федеративну комбінацію –
зв’язку із Москвою. Поки це тягнеться війна з поляками, він посилає до
Москви одне посольство за другим, прохаючи царя прийняти Україну під
свою руку. Дуже довго ведеться ця справа. Спочатку цар Олексій
Михайлович вагався прийняти пропозицію Хмельницького і скликав для цього
“земський собор”. Більшість московського суспільства стояла за те, щоб
не приймати, просто і вірно мотивуючи свою незгоду тим, що “Черкаси не
стерплять руки великого господаря”. Дуже довго – два роки – вагається
московський уряд. Нарешті бере верх думка, що треба прийняти. Тоді
починається тяганина із пересилкою умов, на яких можна прийняти: більш
ніж 12 проектів посилають туди й назад.
… а вже з початку 1654 р. Хмельницький поспішає на раду в
Переяславі, куди цар прислав бояр з умовами, на яких Україна могла б
з’єднатися з Москвою. … Кілька пунктів тільки обговорено докладно,
більша частина їх лишилася неясною, не обговорено як слід. Можна думати,
що так поставлено цю справу з одного боку навмисно, бо ми бачимо, що в
ХУІІ в. це є політика московських царів – користуватись неясністю умови,
вияснити неясне по-своєму і повільно відбирати права у другої сторони.
… Одним словом, Переяславська умова була зроблена на швидку руку.
З боку Хмельницького і козаків справу поведено зовсім недбало і
нерозумно і дуже обмислено з боку московського уряду, котрий був добре
практикований у дипломатичних зносинах, в яких головний грунт становило
“канцелярське крючкотворство”, недоговорювання, загальні вирази, які
можна було розуміти так і інакше. Хмельницький на три роки пережив
Переяславську умову і сам побачив, що він загарантував автономічних прав
Україні, але він нічого вже не спроможний був зробити. Умер він у
Соботові 27 червня І657 року.
Коли ми придивимось до того, яку силу дав Хмельницькому народ і як
він скористався своїм становищем, мусимо признати повну недотепність
його у політичних справах. У таких справах мале значення має фізична
сила; треба моральної сили, треба мати ясний ідеал, щоб народ зміг
осягнути свою мету, інакше сам народ віддасть себе власними силами на
поталу ворогам. Якщо культура не підготувала народ до того, щоб жити
самостійно, він нічого не зможе зробити.” (Антонович В. Коротка історія
Козаччини.-К.: Україна, 1991.-С. 90-92. -(Книжковий архів).
ГЕТЬМАН МАЗЕПА
Навколо цього імені точаться гострі суперечки, перехрещуються
різні, часто полярні думки істориків. Спритний авантюрист і тонкий
політик, Мазепа був гетьманом більше 20 років, що само по собі вже стало
видатним явищем в динамічній історії України того часу. Але ввійшов він
в історію України, в свідомість її волелюбного народу як “проклятий
Мазепа”, як символ зла. Якщо сучасники і найближчі нащадки в своїх
народних піснях і переказах інакше його і не називали, то в наші дні все
голосніше роздаються інші оцінки. В пошуках істини всякий, хто цікавився
історією свого народу, життям і діяльністю його окремих діячів, зможе
знайти відповіді для себе, насамперед, в історичному дослідженні
видатного історика Н.І.Костомарова “Мазепа” (М.: Республіка, 1992.-335
с.), а також в таких виданнях, як:
1. Антонович В. Коротка історія Козаччини.-К.: Україна, 1991.-158
с.
2. Єнсен Альфред. Мазепа: Іст. картини.-К.: Укр. письменник,
1992.-206 с.
3. Маланюк С. Ясновельможний пан Мазепа.-К.: Обереги, 1991.-48 с.
4. Хоткевич Г.М. Два гетьмани.-К.: Дніпро, І99І.-І07 с.
Зацікавити читачів історичною постаттю Івана Мазепи, викликати
інтерес до прочитання цих творів вам допоможуть методичні рекомендації
“Новинки української художньої літератури” вип. №3 (К., І991 р. Держ.
б-ка України для юнацтва ім. В.Василевської/. Оскільки у нас не було
можливості надіслати вищезгадану роботу в ЦБС області, то вважаємо
доцільним вибірково надрукувати її у нашому випуску.
“…Радимо провести групову бесіду-вікторину “ІВАН МАЗЕПА: ЗМИВАЮЧИ
ТАВРО ЗРАДНИКА”. Присутнім буде цікаво розглянути такі аспекти, як
з’ясування рушійної сили, що штовхнула гетьмана-улюбленця Петра І,
зважитись на зраду, визначення місця Мазепи серед українських гетьманів,
осягнення трагедії Мазепи як людини та політика, а також значення, в
кінцевому результаті, вчинків гетьмана для України. Це лише незначне
коло питань, розгляд яких допоможе в певній мірі знайти правдиву,
об’єктивну, зважену, побудовану на фактах, а не на домислах і емоціях,
відповідь.
?
жна людина, далекоглядна, невтомна в праці, хоч уже немолодого віку”.
Розділ 1-й: РОЗМОТУЮЧИ ВУЗОЛ НЕЗНАННЯ
Епіграф:
“Забыт Мазепа с давних пор!
Лишь в торжествующей святыне
Раз в год анафемой доныне,
Грозя, гремит о нем собор”
А.Пушкин
Розділ 2-й: ІВАН МАЗЕПА: ПОЛІТИК, ПОЕТ, ЛЮДИНА
Епіграф:
“Зжалься, боже, України,
Що не вкупі має сини”
I.Мазепа
Розділ 3-й: ОБРАЗ ГЕТЬМАНА В ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Епіграф:
“… нещасна історична постать /Мазепи/ мимоволі викликав до себе
історичне спочуття”
М.Костомаров
Запитання для вікторини:
І. Назвіть відомі вам художні твори, в яких втілено образ Мазепи.
1. Д.Байрон “Мазепа” /поема/.
2. В.Гюго “Мазепа” /вірш”/.
3. Ю.Дараган “Мазепа” /поема/.
4. Д.Кулиняк “Забіліли сніги” /поема/.
5. Б.Лепкий “Мазепа” /повість/.
6. Д.Мордовцев “Царь и гетман” /роман/.
7. О.Пушкін “Полтава” /поема/.
8. К.Рилєєв “Войнаровський” /поема/.
9. С.Руданський “Мазепа, гетьман український” /поема/.
10. Ю.Словацький “Мазепа” /драма/.
11. В.Сосюра “Мазепа” /поема/.
12. Т.Шевченко “Чернець” /вірш/, “Музикант” /повість/,
“Археологічні нотатки”, “Іржавець” /вірш/.
2. Хто написав ці рядки:
– “Я, Мазепа, йду нагадати: якщо ми не виб’ємося з-під московського
ярма отепер, то вже не виб’ємося з-під нього ніколи”. /Колісник
Г.Мазепа-гетьман: Роман //Дніпро.-І990.-№ 2.-с. 22/;
– “Народ Петра благословлял
И, радуясь победе славной,
На стогнах шумно пировал;
Тебя ж, Мазепа, как Иуду,
Клянут украинцы повсюду;
Дворец твой, взятый на копье,
Был предан нам на расхишенье,
И имя славное твое
Теперь и брань, и поношенье!” /Рылеев К. Войнаровский: Поэма //
Рылеев К. Поли. собр. стихотворений.-Л., 1971.-С. 209/
– “Наробили колись шведи
Великої слави,
Утікали з Мазепою
В Бендери з Полтави,
А за ними й Гордієнко…
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати”. /Шевченко Т. Іржавеиь: Вірш // Шевченко Т. Твори:
В 5-й т. Т.2.-К.: Дніпро, 1984.- 301 с./
– “…хтів тобі Мазепа
Від серця щирого добра…
Його ж ти зрадила, і степом
Пішла рабинею Петра”. /Сосюра В. Вступ до поеми “Мазепа” //
Київ.-І990.-№ 8.-С. 66./
– “Та хто в цей час маршів, боїв
Балакав менше й більш зробив,
Ніж ти, Мазепо? На землі
Від Олександрових часів
Такої пари не знайти,
Як твій Буцефалос і ти.” /Байрон Д.Мазепа:. Поема // Київ.-1990.-№
8.-С. 68./
– “Я так люблю, твої дороги,
Моя Україно сумна!
Ти на груді моїй, як рана…
0, як залізно вірю я,
Що час визволення настане,
І шабля золота моя,
Мазепи, гетьмана Івана,
Над трупом ката засія!” /Сосюра В.Мазепа: Поема // Київ.-1988.-№
12.-С. 86./
3. Назвіть справжнє ім’я Мазепи. /Іван Степанович Колединський/
4. Скільки років Іван Мазепа був гетьманом України? /20. Див.: Іван
Мазепа; правда і вигадки: Полемічні нотатки // Україна.-1990.-№ 6.-С.
10/
5. Якими мовами володів Іван Мазепа? /Польською, німецькою,
італійською, французькою, латинською, татарською. Див.:
Старожитності.-1990.-№ 1.-С. 12; Борщак І. Мазепа. Людина й історичний
діяч //Літ. Україна.-1990.-25 жовт. – С. 7/
6. За яку провину гетьмана Мазепу було піддано анафемі? /Див.:
Вінтоняк 0. Анафема на гетьмана Мазепу // ДнІпро.-І990.-№ 8.-С. 112/
7. Іван Мазепа був багатогранною людиною. Що вам відомо про нього
як про поета? /Відома написана Мазепою пісня “Ой біда, біда
чайці-небозі” та “Дума”. Див.: Україна.-І989.-№ 25. -С.І6; Всі покою
щиро прагнуть: Вірш //ЛІт. Україна.-І990.-29 листоп.-С.7/
8. Яку назву має написана на замовлення царя поема О.С.Пушкіна, в
якій відтворено образ Івана Мазепи як “элодея”? /”Полтава”/
9. Що вам відомо про кровну спорідненість гетьмана Мазепи і Карла
ХІІ? /Див.: Плачинда С. Звідки ж взялися голландські козаки? // Літ.
Україна.-1990. -№ 43. – С. 4./
10. Після якої битви Мазепа занедужав і помер? /Полтавська баталія.
Див.: Борщак І. Мазепа. Людина й історичний діяч // Літ.
Україна.-1990.-25 жовт.-С. 7/
Історична довідка до другого читання: ВИДАТНІ ГЕТЬМАНИ УКРАЇНИ ТА
РОКИ ЇХ ГЕТЬМУВАННЯ
Дмитро Вишневенький – 1550- 1563
Богдан Ружинський – 1575- 1576
Криштоф Косинський – 1591- 1593
Григорій Лобода – 1593- 1596 /з перервами/
Самійло Кішка – 1600- 1603
Петро Конашевич Сагайдачний – 1606, 1614, 1616-1622
Михайло Дорошенко – 1622- 1623
Григорій Чорний – 1629- 1630
Іван Сулима – 1633- 1635
Богдан Хмельницький – 1647- 1657
Іван Виговський – 1657- 1669
Юрій Хмельницький – 1659- 1663
Павло Тетеря – 1663- І665
Іван Брюховенький – 1663- 1668
Петро Дорошенко – 1665- 1675
Деи’ян Многогрішний – 1668- 1672
(лівобережний гетьман)
Михайло Ханенко – 1669-1674
Іван Самійлович – 1672-1687
Іван Мазепа – 1687-1709
Іван Скоропадський – 1709-1722
Павло Полуботок – 1722-1727
Данило Апостол – 1727-1734
Кирило Розумовський – 1750-1764
Третє читання: “ГЕРОЇ НАРОДНИХ ПОВСТАНЬ ЗА НАЦІОНАЛЬНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
І СОЦІАЛЬНУ СПРАВЕДЛИВІСТЬ” /Бібліографічний огляд літератури/
Героїчне минуле українського народу красномовніше постає через долі
його обранців – славних лицарів, які організували й очолили боротьбу
народних мас за волю, національну незалежність і соціальну
справедливість. Імена їх донесла з глибин Історії незгасна народна
пам’ять, що увічнила їх у літописах, поезіях, піснях.
Зінчук С.С. Іван Гонта (Кайдани стереотипів): До 500-рІччя
козацької слави. -К.: Т-во “Знання” України, 1991.-32 с.
На запитання “Хто тахий Іван Гонта?” частіше всього відповідають:
“Це той, що своїх дітей порізав”. Дехто часом додає: він служив у графа
Потоцького, але зрадив йому і перекинувся до коліїв.
То хто ж усе-таки цей загадковий Гонта? Чому Шевченко називав його
“мучеником праведним?” На ці запитання намагається дати відповідь
письменник Станіслав Зінчук.
Кулиняк Д.І. Останній кошовий Петро Калнишевський.-К.: Т-во
“Знання” України, 1991.-48 с.
Тривалий час ім’я останнього кошового Запорозької Січі Петра
Калнишевського було оточено таємницею. У радянський час воно
замовчувалось або ж висвітлювалось тенденційно й скупо. А між тим це
один з визначних українських діячів ХУІІІ століття, репресований після
зруйнування Січі російським царизмом.
Петро Калнишевський помер 1803 року в 112-літньому віці в
Соловеиькому монастирі.
Мельник Л.Г. Герої народних повстань.-К.: Т-во “Знання” України,
1990.-48 с
Криштоф Косинський, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний,, Марко
Жмайло, Тарас Федорович Трясило, Іван Сулима, Павло Бут (Павлюк), Яків
Острянин, Дмитро Гуня… Ці звитяжці творили свої ратні подвиги у
скрутний для України час, коли по суті вирішувалася доля української
нації, існування її етносу…
Якими були ці лицарі волі? Про це й розповідається в брошурі,
створеній на цікавому історичному матеріалі.
Яворницький Д.І. Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман
війська запорозьких низових козаків.-Дніпропетровськ: “Промінь”,
І990.-І90 с.
Співцем українського козацтва називали сучасники Д.І.Яворницького.
Оцінюючи його роль в духовному житті українського народу, Яворницького
ставили в один ряд з Нестором-літописием та Т.Г.Шевченком. Легендарна
особа кошового отамана Івана Сірка надзвичайно цікавила
Д.І.Яворницького. Над монографією про нього письменник працював на
протязі двадцяти років.
Політичній діяльності Івана Сірка притаманні суперечливі, іноді
незбагненні і навіть трагічні моменти, що відображали надзвичайно
складну ситуацію на Україні в другій половині ХУІІ ст., і все це знайшло
місце в документах, а відтак і в праці Д.І.Яворницького.
ЗАПОРОЖЦІ В ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Басенко К.Я. Початок:- Іст. роман.-К.: Дніпро, 1982.-530 с.
Загірня М. Гетьман Петро Сагайдачний: Іст. оповідання.-К.: Дніпро,
1991.-95 с.
Загребельний П.А. Роксолана. Роман.-К.: Дніпро, 1980.-660 с.
Іваничук Р.І. Мальви: Роман. -К.: Дніпро, 1968.-203 с.
Качура Я.Д. Іван Богун: Іст. повість.-К.: Молодь, 1972.-103 с.
Кащенко А. Зруйноване гніздо: Іст. повісті та оповідання.-К.:
Дніпро, 1991.-647 с.
Колісник Г. З меча і до орла: Романи, повість.-К.: Рад. письменник,
1990.-543 с.
Колісник Г. Полин чорний, мак гіркий: Роман.-К.: Рад. письменник,
1986.-261 с.
Костенко Л.В. Маруся Чурай: Іст. роман у віршах.-К.: Рад.
письменник, 1968.-231 с.
Кулаковський В.М. Дике поле: Іст. роман.-К.: Молодь, 1988.-237 с.
Кулаковський В.М. Северин Наливайко: Роман.-К.: Молодь, 1978. -288
с.
Куліш П. Твори: В 2-х т.-К., 1989.
Куліш П.А. Чорна рада: Роман.-К.: Дніпро, 1967.-287 с.
Ле І. Наливайко: Іст. роман.-К.: Дніпро, 1975.-473 с.
Ле І. Хмельницький: Іст. роман: У 3-х кн.-К.: Дніпро, І978.
Малик В.К. Чорний вершник: Роман.-К.: Молодь, 1977.-319 с.
Паламарчук П. Козацкие могилы: Повести, сказания, худож.
исслед.-М.: Современник, 1990.-463 с.
Панч П. Гомоніла Україна: Іст.роман.-К.: Дніпро, 1970.-582 с.
Плачинда С.П. Київські фрески: повісті, оповідання.-К.: Молодь,
1982.-213 с.
Покальчук Ю. Шабля і стріла: Роман.-К.: Рад. письменник, І990.-311
с.
Рибак Н. Переяславська рада: Роман: В 2-х т.-К.: Рад. школа, 1988.
Савур – могила: Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини.-К.:
Дніпро, 1990.-261 с.
Старицький М.П. Твори: В 6-ти т. Т.4: Богдан Хмельницький; Маруся
Богуславка; Тарас Бульба; Остання ніч.-К.: Дніпро, 1989.-686 с.
Толочко П.П. Нащадки Мономаха.-К.: Наук. думка, 1972.-118 с.
Тулуб 3. Людолови: Іст. роман: (В 2 т.): (Про Запорозьку Січ та
діяльність гетьмана П.Сагайдачного).-К.: Дніпро, 1988.
Тулуб 3. Сагайдачный: Ист. роман.-Днепропетровск: Промінь,
1990.-751 с.
Химко А. Засвіти: Іст. роман.-К.: Рад. письменник, 1990.-446 с.
Хорунжий Ю.М. Коли промовляють фальконети: Повісті: Іст.
триптих.-К.: Молодь, 1988.-183 с.
Чайковський А. Сагайдачний: Іст. роман у 3-х книгах.-К.: Дніпро,
1990.-581 с.
Шевченко Т.Г. Кобзар.-К.: Дніпро, 1983.-648 с.-Із змісту:
“Гайдамаки”, “Гамалія”, “Іван Підкова”, “Іржавеиь”, “І мертвим, І
живим”, “Заступила чорна хмара”, “Перебендя”, “Причинна”, “Тарасова
ніч”, “Чернець”.
ЧЕТВЕРТЕ ЧИГАННЯ “УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА СИМВОЛІКА: ПОХОДЖЕННЯ,
ТРАДИЦІЇ, ДОЛЯ”
ГЕРБ-ТРИЗУБ
Знак “тризуб” дійшов до нас із сивої давнини, коли число “три”
(тріада) мало символічне значення. Тому зображення, подібні тризубу,
були розповсюджені і на Стародавньому Сході, і в Індії, у Босфорському
царстві та Скандинавії. Були вони і на території України. Археологи
датують перші зображення тризуба на Україні і в Криму І століттям нашої
ери. Це дав змогу вважати, що тризуб уже був символом місцевого
населення ще до князювання у Києві династії Рюриковічей, чиїм родовим
гербом він незабаром став.
Київський князь Святослав увінчував ним знаком древки своїх знамен,
а з часом тризуб став великокняжим знаком Київської Русі. Відтиск
тризуба зберігся на золотих і срібних монетах Володимира Великого і
практично не відрізняється від сучасного тризуба в малому гербі України.
Тризуб також зустрічається на цеглинах церкв і замків, побудованих в
домонгольський період, у гербах князів Київської Русі. Цей знак був і у
гербі Ганни Ярославни – королеви Франції.
В період феодальної роздробленості і монголо-татарського нашестя
тризуб поступово замінюється на герби, що появляються із Західної
Європи.
І лише на початку XX ст., коли спалахнула перша світова віяна,
зображення тризуба почали використовувати українські січові стрільці
(УСС) у складі австро-угорської армії.
Як державний герб УНР (Української Народної Республіки) тризуб на
синьому фоні з відповідним орнаментом (автор проекту – відомий художник
В.Кричевський) був схвалений 12 лютого 1918 р. Малою Радою, а Центральна
Рада 22 березня 1918 р. затвердила його у формі великого і малого
гербів.
Пізніше тризуб як герб заливався державним символом України,
незважаючи на зміну влад: гетьманата (1918) і директорії (1916 -1920
рр.).
Символіку із зображенням тризуба в 20-х-40-х роках XX ст.
використовували різні політичні сили Західної України (на Сході вона
була заборонена, як “ворожа” українському народові); тризуб був
державним символом усіх чотирьох українських урядів еміграції і в цілому
всієї української діаспори.
СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР
За часів язичництва слов’яни за словами Карамзіна, обожнювали свої
знамена (які буди на території України ще до Київської Русі) й вірили,
що у скрутну воєнну годину прапор – найсвятіший від усіх ідолів.
З прийняттям християнства зображені на прапорах з язичницьких часів
фантастичні звірі і птахи змінюються ликами Христа Спасителя, Георгія
Переможця, Архангела Михаїла, вишитими золотими та срібними нитками на
різноманітного кольору трикутних, а з ХІУ ст. – чотирикутних,
полотнищах. На Подніпров’ї переважали прапори червоного кольору з
зображенням небесних світил, хрестів, родових князівських знаків:
тризубів, двозубів і т.і.
Розмаїття кольорових сполучень було в козацько-гетьманський період,
але переважали синьо-жовті сполучення. Таке ж синьо-жовте забарвлення
мали і прапори Запорозької Січі.
Першу спробу створення синьо-жовтого прапору сучасної форми з двох
горизонтальних смуг зробила Головна Руська Рада, яка розпочала боротьбу
за відродження української нації ще весною 1848 р., коли всю Європу
сколихнула хвиля революції.
В червні того ж року вперше з’являється синьо-жовтий прапор на
міській ратуші Львова, після чого знамена з такими кольорами стають
символом національного відродження на Західній Україні. Але Україна, що
входила до Російської Імперії, не мала, та й не могла мати узаконюваної
державної символіки. Минуло майже шість десятків років… І у 1917 на
території всієї України вона почала відроджуватися. 22 березня 1918 р.
Центральна Рада схвалила у Києві державний жовто-синій прапор.
Однак за гетьмана Павла Скоропадського прапор був змінений на
блакитно-жовтий, а потім – на синьо-жовтий. 13 листопада 1918 року вже
синьо-жовтий прапор став державним символом Західно-Української Народної
Республіки, 20 березня 1920 року він був затверджений і на
Підкарпатській Русі, а з 1939 року – на Карпатській Україні. Під ним
населення Західної України зустрічало Червону Армію у вересні 1939 року.
На території Радянської України синьо-жовтий прапор був
заборонений.
З проголошенням у 1991 році державної незалежності України виникла
необхідність в державній символіці, і 28 січня 1992 року Верховна Рада
України затвердила державним прапором саме синьо-жовтий прапор, бо
український народ не міг відкинути історичну традицію створення держави
саме під цими знаменами.
ГІМН “ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА”
Слова національного гімну написав у 60-ті роки XIX ст. відомий
український поет, етнограф, фольклорист, член Російського географічного
товариства Павло Чубинський.
Вірш цей вперше було надруковано у 1863 р., і дуже швидко його
слова розійшлися в народі, особливо серед інтелігенції. Ці рядки були
такими популярними, що навіть деякий час приписувались Т.Г.Шевченку.
Музику до цього вірша писали багато композиторів, в тому числі і
К.Стеценко. Але по силі і виразності найбільш підійшла музика диригента
і композитора Михайла Вербицького. Звичайно ж, пісня “Ще не вмерла
Україна” не відразу стала ведучим гімном. Були і другі, що не
поступалися ні силою, ні духом.
Цьому твору передували “Заповіт” Т.Шевченка, “Вічний революціонер”
(сл. Франка, муз. М.Лисенка), гімн українських іммігрантів в Америці
“Для тебе, Україно, живем” та інші. Але в період революційних бурь
частіше звучав гімн “Ще не вмерла Україна”, який і сьогодні залишається
найпопулярнішим українським національним гімном.
Література:
Гречило А. Земельна геральдика // Пам’ятки України.-1991.-№ 3.-С.
42-45.
Громозда К.В., Яновський Д. Історичні гербові відзнаки та прапорові
барви України // Укр. істор. журнал.-1990.-№ 4.-С. 43-55; № 5.-С. 45-64.
Лепявко С. Прапори з 1655 року // Пам’ятки України.-1991.-№ 3. -С.
48-51.
Сергійчук В.І. Національне символіка України: Наук.-худож. кн.-К.:
Веселка, 1992.-109 с.
Смоленський В. Символіка Переяславщини та Слобожанщини // Пам’ятки
України.-1991.-№ 3.-С. 52-58.
Чумаченко В. Історія синьо-жовтого прапора // Чорномор.
комуна.-1990.-17 черв.
Підготувала Л.І.Яковець
Одеська ОУНБ, Наук.-метод. від.
Одеса, 1993.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
