Виховний захід у молодшій школі
Поговоримо про культуру…
Слово “культура” має низку значень, а одне з них – освіченість,
вихованість, звідси – культурний той, хто освічений та вихований
Культурна людина, зайшовши до школи, обов’язково усміхнеться та
привітається з охоронцями, з технічками, а не вдаватиме, що окрім неї у
вестибулі нікого немає… Зайшовши до класу, не вітатиметься, приміром,
так: «Доброго ранку, Василю Григоровичу!», якщо в класі й учні є. А
скаже: «Доброго ранку!» чи: «Доброго ранку, Василю Григоровичу! Доброго
ранку, діти (товариші, друзі)!».
Недаремно кажуть, що точність – це ввічливість королів. Тож якщо ти не
вчасно приходиш до школи, на зустріч із товаришами – це говорить про
твоє безкультур’я, нечемність, неповагу не тільки до інших, а й до себе.
Усі знатимуть, що ти несерйозна особа, що на тебе не можна покластися, а
коли ти запізнюєшся на урок, то ти ще до того ж забираєш дорогоцінний
час, бо всі відволікаються на тебе. А в майбутньому, коли ти
працюватимеш, сумнівно, що досягнеш успіхів у роботі (тобто, як тепер
говорять, зробиш кар’єру), якщо будеш таким собі тим, хто постійно
запізнюється.
Ось послухайте з цього приводу вірша Нир’яна «Галя-Невстигаля».
– Галю, вставай, умивайся
Та швидше до столу!
– Галю, мерщій убирайся,
Бо спізнишся в школу!
Галя вилежує, ніжиться, позіхає,
Довго з портфелем вовтузиться
І – не встигає.
В школі дзвінок продзвенів,
І давно почалися уроки.
А коридором – чиї то? –
Лунають поспішливі кроки.
Клас уже знає:
Це знову спізнилася Галя.
Ні, недаремно прозвали її
Невстигаля.
Звичайно, Галя несерйозна учениця, але й клас у прочитаному вірші мені
не сподобався, бо він дав Галі прізвисько. Культурний хлопчик чи
культурна дівчинка не будуть кликати свого однокласника, знайомого на
прізвисько, а пам’ятатимуть, що людині від того боляче, неприємно, у неї
псуватиметься настрій. Пам’ятатиме, а як було б мені, коли б мене
обзивали. І зрештою, дражнити інших, обзивати, бити – це значить
принижувати людську гідність. Дуже добре, якщо у класі всі дружать, але
коли тобі хтось не подобається, ти можеш з ним не дружити, хоча це і
прикро, але ти маєш пам’ятати: ображати іншого – це великий гріх або
злочин.
З цього приводу послухайте вірша Анатолія Костецького «Збори». На тему
«Я і ввічливість»
Ідуть у класі збори.
На тему, дуже звичну нам,
Вікторія говорить:
– Почну з Вітька,
бо він себе поводить некультурно,
він хоч і виріс до небес,
а розум – наче в курки!
– Сама ти курка – звивсь Вітько. –
Ще побазікай трохи,
Так я тебе
Через вікно геть викину за ноги!
– Диви який!
– Лінтюх!
– Тюхтій! – наскочили дівчата. –
Женіть його під три чорти!
Він може все зірвати.
А хлопці що?
Та хлопці – враз:
– Гей ви, сороки, цитьте!..
І от уже вирує клас:
не збори –
справжній диспут.
– Ти бевзь!
Не лізь,
бо в лоба дам!
– Мовчи, дурний гіпопотам!
– А ти – зелений крокодил!
– А ти – старий пузатий віл!
– А ти – жираф!
– А ти!.. А ти!..
Отак з усіх кутків
Летить, аж чути в коридорі!..
На тему «Я і ввічливість»
ідуть у класі збори.
Якщо людина занадто голосно розмовляє у тролейбусі, автобусі зі своїм
товаришем або на всю потужність увімкнула приймача – це її аж ніяк не
прикрашає. Адже в когось, можливо, болить голова чи хтось втомлений.
Зрештою просто зіпсуєш комусь настрій.
Коли учень галасує під час перерви у школі, то цим дуже шкодить і своїм,
і чужим вухам, бо для них надмірний шум дуже шкідливий, можна навіть
стати глухим.
Звучить пісня «Бабця спить».
До школи треба приходити обов’язково в учнівській формі, випраній,
випрасуваній. Брудний, пожмаканий одяг, невмите обличчя підкреслюють
неповагу до всіх, з ким ти спілкуєшся у школі.
А ще хочеться додати, у кожного одягу своє призначення, у школі доречна
лише учнівська форма: узимку – із шерстяної тканини, а весною, коли дуже
тепло, чи восени – бавовняної. До театру варто одягатися ошатно,
святково, а на пляж – у пляжний костюм. На жаль, деякі учні переплутують
місце, куди вони прийшли. Не думають про смак і таке поняття: «це мені
пасує, а це – ні». І тоді мають смішний вигляд, як героїня гуморески
Павла Глазового «Остання мода».
Ходить модниця-дівиця
по вулицях міста.
В неї зачіска коротка,
мов у футболіста.
Штани на ній чоловічі,
хлоп’яча сорочка.
В руках – сумка мальована,
кругла наче бочка.
Порівнялася зі мною,
глянула у вічі,
я й подумав:
– Кепські справи
наші чоловічі,
як будуть так одягатись
жінки та дівиці,
то між ними і між нами
не буде різниці.
Як не буде?
Не дозволю знищити різницю.
Візьму завтра та й надіну
жінчину спідницю.
На шпилечах тонесеньких
черевички взую.
І по місту з вихилясам
Форсом помандрую.
Будуть люди дивуватись:
Ах, яка картина –
До пояса ніби дама,
а зверху мужчина…
А якщо хто-небудь скаже:
– Він здурів, їй-Богу,
То я шпилькою такому
наступлю на ногу
і скажу йому:
– Ти хам нещасний, дубова колода,
що ти тямиш у культурі?
Це ж остання мода!
Дехто з дівчаток інколи такі робить зачіски в надії, що це модно та
красиво, що гавкають перелякані собаки, каркають знервовані ворони,
ховаються обережні коти… Послухайте віршика Грицька Бойка, який так і
називається «Модна зачіска».
Нашу Нату не впізнати, –
Модна зачіска у Нати,
Дивна зачіска нова:
Розкуйовджене волосся
На всі боки піднялося, –
Мов копиця голова!
Ната в класі йде до парти,
А навколо смішки-жарти:
– Звідки зачіски нові? –
Посміхнувся Боря хитро:
– Це, мабуть, від того вітру,
Що у неї в голові.
Тобі захотілося на перерві пригостити свого товариша Петрика цукеркою, а
поруч стоїть Івасик. Це зовсім нікуди не годиться, якщо ти Петрику дав
цукерку, а на Івасика і не глянув. А ще гірше, коли тобі не дають
цукерки, а ти її клянчиш…
Тож будь делікатним, тактовним у будь-яких випадках, щоб не було так, як
у гуморесці Павла Глазового «Залізний характер».
Нам, мужчинам, дорікають:
Їздячи трамваєм,
Ми, мовляв, жінкам ніколи
Місць не уступаєм,
Бо, мовляв, усі мужчини
Некультурні й грубі,
В цьому треба розібратись,
Громадяни любі.
Якось їхав я трамваєм,
А уздовж проходу
Спресувалось душ 15
Женського народу.
Треба встати й місце дати,
А кому охота?
Ти стоятимеш, а сяде
Татя жовторота.
Я підвівся і питаю:
– Женщини і дами!
Хто найтовша і найстарша
Буде тут між вами?
Всі мовчать, мов без’язикі,
Мов заклало вуха.
Я й кинув одній особі:
– Йди сідай, старуха!
А вона якраз попалась
із єхидних штучок.
– Та сиди вже там, – говорить, –
Теж мені, онучок.
Я до іншої звертаюсь
Благородно й чинно:
– Ви, по-моєму, найтовша,
Йдіть сідайте, тітко.
А вона стоїть, мов скеля,
Наче й не до неї,
Не оцінює культури
Й чемності моєї.
Я до третьої заходжу
З іншого вже краю.
– Вам, мамашо, скільки років
Стукнуло, – питаю.
А вона скривилась гірко
І сказала строго:
– То тебе об стінку лобом
Стукнули малого.
Я, таку почувши фразу,
Опустився зразу.
Більше женщинам я місця
Не давав ні разу.
І мене тепер не стягне
Найсильніший трактор.
Ми, мужчини, теж умієм
Показать характер.
Пісня «Зігріває сонце…»
Кому спаде на думку, сидячи за святковим столом, у гостях кидати просто
під ноги папірці з-під цукерок або випльовувати на підлогу кісточки з
вишень? Такого школяра, либонь, у нас не знайдеш…
А ось на вулиці, в автобусі або на алеї парку він без вагання кидає
зім’яту обгортку від морозива, попльовує на ходу соняшниковим лушпинням.
Уздовж вулиці на кожному кроці розставлені урни для сміття, але він
лінується до них підійти. А Грицько Бойко у вірші «Некультурні хазяї»
показує «чемність» хлопчиків:
Із гостини по сніжку
Хлопчики вертались,
А товариш запитав:
– Як вам гостювалось?
– Та нічого, все як слід…
Тільки бачиш, друже,
В тому домі хазяї
Просто нехороші –
У прихожій не зняли
З нас вони калоші!
Навіть з наших кожушин
Снігу не струсили…
То ми так, як увійшли,
І до столу сіли.
Культурна людина так приймає гостей, що їм дуже комфортно. А інколи
буває така гостина, що хочеться піти геть. Ось послухайте, як ходили на
день народження герої вірша Анатолія Костецького. Вірш так і називається
«У гостях».
У Віті – день народження.
Ми всі туди запрошені
і ввечері о шостій прийшло
до нього в гості.
Нам одчинила двері
мала сестричка Віті
І зразу запитала:
«Хто ноги з вас не витер?
В нас килим – не для того,
аби його бруднити!
Ану, біля порога знімайте черевики!
Та подарунки зразу давайте,
я сховаю,
Та кришталеву вазу не скиньте!
Я вас знаю!
Ви думаєте: просто
отак ходити в гості?
А це – наука справжня,
відповідальна справа!
І меблі у вітальні на мацайте руками,
І пальцями по стінах не мажте –
будуть плями…»
Іще сестриця Віті
щось стала говорити.
Та ми її не слухали –
хіба ж це варто слухать?!
Ми від її «гостинності»
помчали геть щодуху,
бо справді: ох, не просто
отак ходити в гості.
Послухайте ще одну гумореску про чемність під час прийому гостей, яку
написав Павло Глазовий, а називається вона «Частування».
Малоліточку – дочку
Наставляє мати.
– Вчися, донечко, гостей
чемно частувати.
Як до столу сяде гість,
Вип’є все і все поїсть,
Ти тарілку не спіши
із-під носа брати,
А ласкаво запитай:
– Може, ще вам дати?
Гість прийшов. До столу сів.
Підкріпився трішки.
Випив чарку, з’їв салат
і качині ніжки.
Витер губи рушником
І прицмокнув язиком.
Раптом доня підбіга:
– Дати ще закуски?
– Дайте ще, – говорить гість.
– Більш немає, дзуськи!
Чемні син чи донька завше допоможуть батькам по господарству. Вони
завжди відповідально ставляться до своїх домашніх доручень. Ось
послухайте, як, на жаль, деякі діти допомагають удома. Вірш Анатолія
Костецького «Домашній твір».
Вітько – бідак страждає так,
аж дригає ногами!
Він за столом, він пише твір:
«Я помагаю мамі».
Старанно олівець гризе
та супить брови грізно,
але нічого – хоч умри! –
до голови не лізе…
Та ось тихесенько зайшла
в його кімнату мама.
– Вітюнь, будь ласка, в магазин
сходи за сірниками.
– Ідея, – вигукнув синок,
а мамі: «Ну й морока!
Сама іди! Я твір пишу –
роблю важкі уроки».
І мама вийшла…
А Вітько швиденько пише в зошит:
«Я в магазин завжди ходжу,
коли мене попросять…»
Хвилин за 10 мама знов
з’являється у дверях:
– Вітюнь, картопельки начисть,
а я зварю вечерю.
– Сама начисть, – кричить Вітько,
та так, що ледь не лопне. –
Я твір пишу, я зайнятий!
Сама вари картоплю!
Виходить мама, а синок
писати знов сідає:
«Я мамі сам варю обід,
вечерю та сніданок».
Радіє син – не твір, а люкс!
Оцінка буде гарна!..
І геть не думає про те,
що він радіє марно…
Інтелігентна дівчинка чи інтелігентний хлопчик не будуть ябедничати на
інших, не будуть про когось шептати на вушко, а скажуть товаришеві в очі
про його недоліки на одиниці. І тільки, коли той не захоче виправитися –
скажуть у присутності всього класу. Ябед ніхто не любить. Ось послухайте
про це вірша Інни Кульської «Чому в Кузьми немає друзів?»
З Кузьмою в нас не дружать хлопці,
Чому – зміркуй, читачу.
Кузьма кричить на кожнім кроці,
Що любить правду наче.
І можеш вірити мені –
Кузьма не бреше ані-ні,
Лиш входить вчитель, вже Кузьма
Угору руку підійма:
– А Любомир побив Панька,
В Панька вже гуля от така!
Ми дружно пишемо письмову,
Кузьма підносить руку знову:
– Левко не розуміє вправ,
А я списать йому не дав!
Ще не кінчається урок,
Кузьма зо столу робить крок:
– На зошит Грицю Гонта Ніла
Навмисно налила чорнила.
Він зовсім не брехун, Кузьма,
А друзів у Кузьми нема.
Культурна людина завше пам’ятає про тих, хто її оточує; не
проштовхується у натовпі, допомагаючи собі ліктями, затуляє рота рукою,
коли позіхає, кашляє чи чихає.
Не забуває сказати «будь ласка», коли про щось просила, а потім подякує
за будь-яку найнезначнішу послугу.
Культурна людина допоможе літній жінці донести важкого пакета, переведе
через дорогу сліпого чи старенького, а у трамваї, чи у тролейбусі
звільнить місце для дідуся чи бабусі. Ось як пише про це Грицько Бойко у
вірші «Сашко»:
В трамваї переповненім
Сашко з м’ячем сидить,
А біля нього згорблений
Старий дідусь стоїть.
Хтось до Сашка звертається:
– Чи вас у школі вчать,
Як місце дати старшому,
Як старших поважать?
-Та вчать, – Сашко відказує, –
Але оце якраз
Розпочались канікули –
Ніхто не учить нас.
А ось у гуморесці Павла Глазового «Справжній мужчина» порушена проблема
не тільки культури, а й культури мовлення:
У тролейбусі стоїть згорблена бабуся
– Ой боюся, упаду,
як смикне – уб’юся…
А мужчини он сидять.
Як же їм не стидно?
Справжніх, істинних мужчин
Серед них не видно.
А якийсь патлатий тип
Їй відповідає: «Ні мужчини, бабко, є
Та містов немає».
Культурна людина любить відвідувати театри, музеї, кіно. Відвідати
театр, послухати оперний спів, подивитися балет чи насолоджуватися
гарним естрадним співом – це для неї справжнє свято. Вона не буде
чамкати цукеркою під час вистави та говорити всілякі зауваження чи
недоречні репліки, заважаючи глядачам та артистам, щоб ці зауваження не
звучали так, як у гуморесці Павла Глазового «Про халтуру і культуру».
Був я вчора на концерті.
Я не жмут, не шкура
І за грішми не шкодую.
Але це – халтура.
Першим вийшов тип у фраку.
Очі впер у стелю,
В руки взяв свого тромбона
чи віолончелю,
Чи як оте називають,
що смичком пиляють,
А щоб воно не совалось,
шпичку підставляють?
Та ще грав би щось путяще –
вальса чи мазурку,
А то смиче та цигиче,
наче ріже курку.
Після нього вийшла дама.
Солідна фігура.
А голосок тонесенький,
калавуратура.
Як почала виводити
якусь арійозу,
Так, їй-Богу,
наче в ногу загнали занозу.
Потім вийшла балерина.
Руками махає,
Ніби вона білий лебідь
і ніби здихає.
Але в мене до тих штучок
немає довір’я,
Бо який же вона лебідь,
як вона без пір’я?
Потім вискочив напарник
тієї персони,
Одягнувся в якусь кофту
і білі кальсони,
А вона як розженеться,
як стрибне на нього,
А він її, щоб не впала,
як хапне за ногу!
Не дай би Бог,
запізнився або задивився,
Від тієї балерини
тільки б пух лишився.
Далі вийшов знов у фраку,
в блискучих медалях,
Заробив на фестивалях
за гру на роялях.
Врізав фугу, потім другу,
аж ногами сова,
Люди йому аплодують,
а він їм ні слова.
Потім вибігли ті хлопці,
що крутять завісу,
Ухопили фортепіано
й потаскали к бісу.
Багато в нас любителів
грати на фортеп’янах,
А як треба тягти його,
то кличуть Івана.
Потім вийшов той читака,
що чита стишата,
Язик в нього, їй же право,
як ота лопата.
Розказує фентифлішки
про вівцю та цапа
І він ляпа, що попало, і публіка ляпа.
А він радий!
На всі боки шурує поклони…
Люблять лізти у артисти
різні балабони.
А колись, брат, так то справжні були,
брат, артисти!
Могли тирсу підпалити
і ложкою їсти!
Або цеглу розбивали
об власного лоба
І не брала їх при тому
ніяка хвороба.
А один був – я сам бачив –
що без підготовки
З’їв на сцені привселюдно
півметра вірьовки.
Було, вибіжить на сцену,
стане перед вами,
Вхопить гирю здоровенну,
підніме зубами.
Та питає: «Хто зі мною
поборотись хоче?»
А я було молоде ще,
до бійки охоче:
– Давай, – кажу. – поборемось.
А він хап за ногу
Та як кине, та як двине
лобом об підлогу.
Два місяці пролежав я,
наче під наркозом,
З того часу і заходить
в мене ум за розум.
Якщо ти щодня за обіднім столом їси, їси й наїстися не можеш, хоча тобі
вже дихати важко; якщо щоразу, сідаючи обідати, ти жереш так, ніби
місяць їжі не бачив; тобто, коли щоденно обжираєшся, а твій живіт уже
заважає навіть шнурки зав’язати на черевиках… То в тебе не тільки
проблеми зі здоров’ям – хвороби полюбляють опецькуватих хлопчиків і
дівчаток. Але ти до того ж і безкультурний – бо такий вигляд – ознака
безкультур’я. Навіть Біблія говорить, що обжерство – це гріх!
Робін-Бобін-Ненажера (Англійський народний вірш)
Робін-Бобін-Ненажера
З’їв гороху пів центнера,
З’їв коня і сім телят,
І дванадцять поросят,
З’їв ведмедя під ліском
І крамницю з молочком,
Схрумав кузню коваля
І самого короля.
Лондон з’їв і Ліверпуль,
Випив річку буль-буль-буль!
Згамав триста кораблів –
Ще й кричить, що недоїв.
По-справжньому інтелігентна людина любить читати, залюблена в поезію,
розуміється на музиці…
Вірш Павла Тичини «Квітчатий лук і дощик золотий»
Квітчатий лук і дощик золотий,
А вдалині, мов акварелі, –
Примружились гаї,
замислились оселі…
Ах, серце, пий!
Повітря – мов прив’ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок,
Такий чудовий і сумний…
Гей над дорогою стоїть верба,
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає,
наче сумно мовить:
«Журба, журба…
Отак роки, отак без краю
На струнах вічності перебираю
Я, одинокая верба…»
Ліна Костенко «Фанерні журавлі»
Фанерні журавлі не полетять у вирій
Хіба, що оживуть… але коли, коли?
Над ними ключ летить,
і щось у небі квилить, –
а ми ж вас, ми ж вас, ми –
а ми вас кли-ка-ли!
І дощик моросить. Гніздо прибите
І струшується ліс над трасою вві млі.
Де небо? Де земля? І як підняти крила?
Фанерні журавлі… Фанерні журавлі
Вірш Валентина Моляко «Людині потрібен хліб…»
Людині потрібен хліб,
Людині потрібне повітря,
Людині потрібна правда.
Поезія не замінить хліба,
Поезія не замінить повітря,
Поезія не замінить правди.
Але, щоб людина цінувала хліб,
щоб людина дихала
чистим повітрям,
щоб людина була правдивою, –
І… щоб людина була Людиною, –
Їй, як хліб повітря і правда
необхідна поезія.
Отже, якщо ми вважаємо себе чемними, пам’ятаймо, що живемо на білім
світі не одні, нас оточують інші люди: наші близькі, наші друзі,
товариші і просто сторонні.
Тож варто так поводитися, щоб їм було легко та приємно мешкати поруч з
нами.
Одним словом, бути культурним, по-справжньому інтелігентним – це в
усьому виявляти повагу до інших…
Ніщо не дається нам так дешево і не цінується так дорого, як чемність!
Звучить пісня «На світі див багато».
Вельмишановні гості! Дуже дякуємо вам, що завітали до нас. Дякуємо
красненько за увагу! Захід «Поговоримо про культуру» закінчено. Бувайте
здорові!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
