.

На україну линуть журавлі… (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
199 2630
Скачать документ

Урок літератури

«НА УКРАЇНУ

ЛИНУТЬ ЖУРАВЛІ…»

Мета уроку. Ознайомити учнів із сучасною українською поезією діаспори,
зацікавити літературними постатями, вихідцями зі Станіславщини.

Обладнання: ілюстрація (журавель на тлі голубого неба і сонця, а на
крилі — немовля у сповитку, нижче під малюнками слова В. Симоненка:

«Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки
Батьківщину»), портрети письменників, ж. «Україна», № 17,29.04.90р.
Програвач, магнітофон.

Слово вчителя.

Мої дорогі діти, одинадцятикласники, за п’ять хвилин випускники!
Сьогодні у нас урок з досить загадковою назвою: «На Україну линуть
журавлі».

Сьогодні тут звучатиме українська поезія, але написана поза Україною. Це
поезія нашої діаспори. Тема складна і нова у шкільному процесі,
багатогранна. Але я вибрала тільки ті літературні постаті, коріння яких
— рідна Станіславщина. Це Святослав Гординський, Віра Вовк, Богдан
Рубчак.

Вони — поети нинішнього дня. Яку мету я ставлю перед собою і вами?
Нескладну. Ми просто повинні вникнути думкою і серцем у глибину слова,
що прийшло до нас з інших країв. Зрозуміти його, хоч воно інколи тяжке
для прийняття. Повірити йому. А те, що найбільше припаде до душі, взяти
з собою з доросле життя.

Епіграфом до нашої теми я беру слова Великого поета, Великої людини –
Т.Г. Шевченка, який майже все своє життя провів на чужині, але завжди
жив марив рідною землею…

Може, мені на чужині Як іноді в Україні

Жити легше буде, Згадувати будуть.

(Ці слова написані на дошці).

І як відгомін через століття — мудра порада іншого співця, теж величного
у своєму слові-істині:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(Учні записують тему, епіграфи).

Фрагменти уроку.

Учитель (розповідь під мелодію «Чуєш, брате мій»):

Відлітали у вирій журавлі… Відлітали, щоб більше не повернутись.
Безмірна туга і печаль розносилася по світу від того журавлиного плачу.

І ось уже століття цьому, здається, безконечному, вічному пташиному
лету, серце зранене щемить, тужить, скочується пекуча сльоза скорботи у
роз’ятрене тіло матері України. Для неї однаково дорогі її діти, де б не
жили… Як осягнути , нашу і їхню тугу?! Одиниці виміру такої немає…

Хто ж то є ті журавлі, що ж довго? Це — наша родина українська,
розкидана по Америка, бразиліях, нових зеландіях, бельгіях… Та хіба
всі притулки перелічиш? Наше понівечене коріння, але ціле, слава Богу,
не підрубане. І воно ще ожиє!

Тож пригорнімося помислами і душею до мудрого, чистого, вірного,
помережаного зморшками болю чола нашого єдинокровного брата-українця,
якого доля закинула закинула у далекі світи. Зрозуміймо нарешті, що наша
єдина праматір – Україна, а ми всі – її діти. Різні, як у кожній родині.
Близькі і далекі.

Не будемо заздрити їхньому достатку, бо попри все їхнє заможне життя,
якого ми ніколи не мали, у нас з вами є те, чого їм завжди бракує —
вітцівщина: родина — близька чи далека, та стежина, де залишилися сліди
наших батьків, дідів, прадідів: оселя, криниця, берег, те рідне і
приємне, куди ми, стомлені містом, їдемо відпочити душею у святий день.
Той, хто корінням із села (а ми всі звідти!), мене зрозуміє.

Інколи ми й місяць не можемо витримати міського гамору, хочемо додому,
до своєї родини. А тут не місяць і не рік, і навіть не десять…

У запізнілій шанобі схиляємо голови в каятті перед своїм
братом-українцем за його розбиту долю і впускаємо (теж із запізненням!)
його щире слово в свою хату, до себе, до свого серця. Нехай їхня поезія
душі буде для вас невеличким відкриттям.

Отже, перший поет, про якого йтиметься, — Святослав Гординський,
уродженець м. Коломиї. Виховувався у вчительській сім’ї. Освіту здобув у
Львівському університеті, потім — навчання в Парижі, Берліні. Пізніше на
його життєвій дорозі з’являються міста Краків і Мюнхен. Після другої
світової війни емігрує до Америки, де у штаті Нью-Джерсі живе і працює
понад 40 літ. Відомий як поет, перекладач, художник. На Україні до
недавнього часу він зовсім не знаний. Тому майже не відкликався ні в
спогадах, ні в слові.

Учень читає: «Ви кличете? Ні, йду, щоб не вернутись знов!» (Гендель.
«Арія»).

Учитель. Простимо поетові різкість слів його. То є біль. То є незагойна
рана, яка ще й досі болить. То до недавнього часу зневіра в тому, що
глухий почує, а сліпий побачить. Се була така доба зі своїми жорстокими
законами: виживає той, хто сильніший. Ся доба — як тавро в нашій міченій
історії, згубила не одного співця. Може, згубила б і Гординського, якби
жив на Україні.

Учень читає: «Свій час, добу свою ми визвали до бою… » (Лине «Соната
для скрипки і фортепіано» Д.Шостаковича).

Учитель. Мабуть, кожен з вас відчув велику тривогу поета за долю
Батьківщини та її народу. Але, сподіваюсь, ви вловили в щойно прочитаних
рядках радісне сяйво віри на світанку нового життя. Як нам зрозумілі ці
думки сьогодні!..

Але, щоб не склалось у вас враження про поета, як про людину надто
категоричну, таку, що завжди щось заперечує і осуджує, як
контраст-подія, описана у формі листа. Вважаймо, що адресатами його є ми
з вами. Ну, а відповість нехай кожен подумки.

Учень читає: «Лист до М.Л.». («Лебідь». К. Сен-Санс).

Учитель. Подія ця описана в кінці 70-х… Як бачите, поет добре знайомий
із літературним життям Галичини. Але від цієї літератури він не в
захопленні. Здогадуємось тільки, яка це могла бути «література»^
створена на замовлення партійного керівництва, і яка «натхненно
оспівувала «щасливе сьогодення». Нинішній час спопелив її. А тоді, в
далекі сімдесяті, поета сприйняли як наклепника на соціалістичний
устрій, як зловіщого націоналіста.

Різка поезія у Гординського. Як і різке його життя. Але є у нього вірші
і про кохання. Така поезія потрібна всім. Тим, хто вже глянув в очі
цьому почуттю і, можливо, розчарувався, і тим, старшим, для спогадів про
прекрасне. А у вас? У вас — це передчуття незвіданого, неповторного.

Учень читає: «Дівчинко п’ятнадцятилітня». (Л. Бетховен. «Місячна
соната»).

Учитель. У збірці «Барви і лінії» є поезія, в якій Святослав Гординський
роздумує над своїм прожитим життям, робить його підсумок, але все ж таки
не ставить крапки над ним. Хоч нині глибока старість заглянула сивими
очима до нього, він живе, а не доживає віку. І вдячний долі за тихий
листопад…

Учень читає: «Листопад» (звучить продовження «Місячної сонати» Л.
Бетховена).

Учитель. У своєму щоденнику, який вийшов з друку минулого року, він
записав такі думки: «Деякі емігранти називають себе ізгоями. Для одних —
це поза, для мене — трагедія». Відрадно, що калиновим мостом душа
старого поета повертається тепер до себе, додому. Слово «ізгой» чуже для
неї.

Наступна людина, яка теж часто думкою лине в синьооке Прикарпаття,
-Богдан Рубчак. Його маленькою батьківщиною є місто Калуш, де народився
у 1935 році. Нинішнього Калуша-гіганта, задимленого і отруєного, він
просто не знає. Друга світова війна розкраяла його життя навпіл. Батьки
були вивезені до Німеччини. А потім 1948 року тільки з матір’ю (батька
вже не стало) перебрався до Америки. Вчився в Чікаго, вивчав славістику
та літературознавство. Зараз — професор Іллінойського університету. Його
перу належать збірки «Камінний сад», «Промениста зрада», «Дівчинка без
країни», «Крило Ікарове».

Герої його поезії бувають різними: і сильними, і малодушними,
оптимістами і скептиками, але, мабуть, найбільше тих, у серцях яких
навічно поселилася ностальгія. І коли я думаю про останніх, мені
здається, що це поет пише про себе, про свою вічну зажуру за далеким
краєм.

Учень читає: «Ностальгія». (М.Глінка. «Ноктюрн»).

Поезія Богдана Рубчака дещо складна. Важка для запам’ятовування. Він
майстер білого, неримованого вірша. Коли читаєш її про себе, вловлюєш
майже непомітну розмову двох — поета і ще когось. Ось що нам довелось
неждано-негадано підслухати.

Учень читає: «Мовчи».

Учениця: «Діалог». (Звучить продовження «Ноктюрна» М.Глінки).

Учитель. Є поезії, які швидко сприймаються на слух, легко
запам’ятовуються, але є інші — поезії в гамі звуків чи барв. У перших
сприймаєш музику, в інших — дивовижну картину художника.

Учень читає: «Весну прозоро торкаєш, немов обличчя дитини». (Під
акомпанемент бандури чи скрипки).

Учитель.. Ось така загадкова мелодія. У ній все: і запах первоцвіту, і
легіт весняного вітру, і якась тиха зажура. А снопи, передчуття колосся?
І щоб не перервалася ниточка цієї ніжної мелодії, я введу вас в інший
світ поезії Рубчака — світ пісні. Звучатиме «Колискова для серця»:

Маєва нічка

Леготом дише,

Гей, співа соловейко.

Пісня кохання до сну колише,

Ой люлі, моє серденько…

Відкиньте всі свої темні тривоги, принесіть тишу в серце і розум,
забудьтесь на хвилину-дві. Бо прилине пісня — розрада із уст наших
далеких і водночас близьких українців, наступить такий момент, коли
звучатиме сама мелодія, тож нехай ваше серце складе своє слово до неї —
щире, тепле і приязне…

Тож слухайте: «Колискова для серця». (Магнітофонний запис пісні у
виконанні канадських українців). Тяжко після такої пісні, звуків музики
говорити звичні слова в прозі. Дай, Боже, щоб не одна така пісня
прилітала до нас з далекої чужої землі, але від своїх людей, рідних по
духу і крові…

І остання наша гостя сьогодні — поетеса із Бразілії Віра Вовк. Це —
перекладачка, авторка багатьох наукових статей і цікава художниця. На
Різдвяні свята ми знайомилися частково із її талантом в інсценізації
поеми «Іконостас України», що була показана в педагогічному інституті. В
житті та науковому світі вона живе під прізвищем Селянська. Коли ж
друкує поезії, вибирає прізвище Вовк. Ось дивна історія її родового
імені.

Оповідь письменниці: «Річ у тім, що мій дід був священик. Прізвище він
мав Вовк. Гадаю, що воно прийшло до нас від козаків. Мої предки жили на
хуторі Вовчинець, що під Івано-Франківськом. Так ось, коли дідусь
приймав сан, він за правилами міг змінити своє прізвище. Людина він був
дуже добра й чуйна, знав, що буде священиком у гуцульському селі. А
гуцули — люди забобонні, для них вовк — то щось вороже й страшне. Це
ворог, що краде і вбиває їхніх овець. Отож вони не повірять священикові,
котрий має таке ймення. Отоді він прибрав прізвище — Селянський, що
немовби наближало його до людей, серед яких він мав жити. І тепер я,
коли пишу свої наукові праці, підписую їх своїм, «офіційним» прізвищем
Селянська, а коли публікую поезії, то я — Вовк».

Рік тому поетеса приїжджала у рідні краї. Довгим, нестерпно довгим і
болючим був шлях поетеси на Україну.

Учень читає: «Прощання із Батьківщиною». (Полонез Огінського «Прощання з
Батьківщиною»).

Ось так, здається, просто: стоять перед порогом хати двоє — поетеса і
Україна. Коли ввійдуть у світлицю? Це вже питання часу. Чи зуміємо
розв’язати його так, щоб не було обділених, скривджених. Для поетеси це
важливіше за все, що існує в її житті, її весь світ вріс коренем в
Україну. І це одкровенне серце вона виражає щиро, природно, не
хизуючись.

Учень читає: «Всміхніться, мамо!» (Продовжує звучати полонез
Огінського).

Коли кореспондент, який супроводжував її у Гнідинську школу народних
мистецтв, запитав поетесу: «Чому у вас такі сумні очі?» — відповіла:
«Болить мені моя Україна. Мій народ заслуговує ліпшої долі і прямішої
дороги (не поза океани)». «Чого бракує у вашому житті?» «України нам не
вистачає. Цього ні за які гроші не купиш».

Істинно правильно говорить поет: можна все на світі вибирати, тільки не
вибереш маму і Батьківщину.

Ось такі журні сповіді трьох сердець. Напевно, вони зрозумілі і доступні
кожному, хто вміє дорожити святим, і саме про таких, як Віра Вовк,
Святослав Гординський, Богдан Рубчак (а їх тисячі по світах), наш
галицький стрілецький поет Роман Купчинський написав своє «Одкровенне
серце» (вірш звучить у супроводі мелодії Моцарта „Реквієм”).

Довго нас оберігали від впливу чужої ідеології, бо ж надто вже
націоналістична. Живі ще в пам’яті недавні сільські сходи в клубах, де
заставляли відрікатися від родини, що в капіталістичному світі «скніє».
А про книги й мови не було. Та ніщо не вічне на цій грішній землі. Час
розкидати каміння минув. Настав час збирати його. Тож не пошкодуймо для
цього ні сил, ні душевних щедрот. Пам’ятаймо про тих, хто зараз далеко
від нас, але завжди був і є з нами. У слові, у пісні, у молитві. Цінуймо
їх, як цінуємо найвищі святині — слово матері, грудочку рідної землі,
яка ніколи не ляже пером птаха на домовині українця, що пішов у небуття
з далекої чужини. Як славу і пісню калинову. А ще, як вічний символ
українства — золотий колосок пшениці, що тягнеться до чистого голубого
плеса неба… Шануймося. Бо ж роду одного ми єси…

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020