Сценарій
Мова — коштовний скарб народу (свято мови)
Свято мови
Мета. Виховати в учнів любов до рідної мови, прагнення розвивати її
надалі, збагачувати, шанувати, зберігати її, мов коштовний скарб.
Вступне слово вчителя
9 листопада — День писемності. Це свято вшановує вся наша держава. Ми
зібрались, щоб вшанувати нашу рідну мову, бо вона — життя духовного
основа. Цивілізоване суспільство не може існувати без мови — засобу
спілкування між людьми, засобу вираження думки і передачі досвіду
сучасникам і наступним поколінням.
Опановувати мову людина починає з дня народження. Спочатку —
прислухаючись до слів матері, рідних, згодом — вимовляючи звуки, склади,
слова. Протягом життя — змалку і до останнього подиху — людину
супроводжує мова. Слово — найточніший кінець, яким можна доторкнутися до
найніжніших рис в людському характері, до найпотаємніших куточків
людської душі, до найсокровеннішого. Словом можна створити красу, а
можна і спотворити. Ви будете чути прекрасну мову кращих синів і дочок
України, які своє слово поставили на сторожі честі, совісті. Прекрасна
наша мова, бо писалась людьми з незглибимими душами, кров’ю гарячих
сердець. Це — мова самого народу. Це — мова Кобзаря, якого ми любимо і
яким пишаємось, якого знає і шанує весь світ. Слово — чисте і міцне, мов
криця, геніальної Лесі Українки, майстрів поетичного слова — М.
Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, В. Симоненка. Л. Костенко, С.
Воробкевича, О. Підсухи, Д, Білоуса. Вони прагнули, щоб мова, ніби
зеленовіттям, огорнула всю Україну.
1-а учениця. «Слово до слова— зложиться мова», — говорить народна
мудрість. «Найбільша і найдорожче добро в кожного народу — це його мова,
ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ
складає і своє давнє життя, і свої сподівання, досвід, почування,» — це
слова П. Мирного.
«Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати
поваги До себе»,— наголошував О. Гончар.
«Любіть Україну, у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічно
живу і нову, і мову її солов’їну,»— закликав наш земляк; В, Сосюра. А як
же виникла наша мова? Звідки почався її розвиток?
Ведучий. “Історія — свідок минулого, повчальний приклад для сучасності,
застереження на майбутнє», — так сказав мудрий іспанець Сервантес. Тож
загляньмо, образно говорячи, в темряву віків.
Ведуча. Наші пращури-слов’яни починали з вивчення алфавіту, створеного
великими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Перший твір під назвою
«Апостол» з’явився у Львові 1574 p., надрукований Іваном Федоровим.
Сучасна українська літературна мова пов’язується з конкретною датою —
виданням «Енеїди» І.П. Котляревського у 1798 році.
Ведучий. Так, із сивої глибини віків бере початок наша мова. Шлях її
розвитку — це тернистий шлях боротьби. Багато жорстоких літ і століть
пережила наша рідна мова, мужньо знесла вона наругу царських посіпак,
шляхетсько-панських поневолювачів. :ч, Ведуча. Перетерпіла наша мова
дикунський циркуляр царського міністра Валуєва 1863 р,, який заборонив
друкувати книги українською мовою, а в 1876 р. вийшов указ російського
царя Олександра II про заборону друкування нот українських пісень, 1864
р. було закрито всі українські театри.
Цареві блюзні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
її, як дух степів, гарячу,
І осліпити й повести
на чорні торжища, незрячу.
Ти вся порубана була,
як Федір у степу безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт мідний,
але свій дух велично-гідний,
як житнє зерно, берегла.
1-й учень. «Енеїда» — перший друкований твір, написаний живою народною
мовою всупереч тогочасній традиції користуватись книжною українською
мовою на письмі.
Так, Котляревський у щасливий час,
Вкраїнським словом розпочав писати
що виглядало на жарт, не раз,
та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
а розгорівсь, щоб всіх нас зігрівати.
Саме Котляревському вдалось добитися визнання української мови як
літературної, утвердити її в правах громадянства. Українська мова в
його творах, мов коштовний самоцвіт, заіскрилась, і тисячами барв.
2-й учень. Ще одна дата (вважаємо її доленосною) – 1840 рік, коли вперше
було видано твори T.Г. Шевченка. З того часу українська літературна мова
стала на важкий, але плідний шлях розвитку.
«…Ну що б, здавалося, слова,
Слова та голос— більш нічого
А серце 6’ється, ожива, як їх почує», — писав Кобзар. Під пером великого
Шевченка українська мова загріла всіма барвами. На сторожі людської
гідності?, честі поставив він слово:
Добре, ведіть, показуйте ,
нехай стара мати навчається, як дітей тих
нових доглядати.
Показуйте! За науку не турбуйтесь
буде материна добра плата, розпадеться луда
на очах ваших неситих, побачите славу,
живу славу дідів своїх, і батьків лукавих.
Не дуріте самі себе, учітесь, читайте,
і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь,
бо хто матір забуває, того Бог карає,
того діти цураються, в хату не пускають.
2-а учениця. Поезія Лесі Українки чиста і міцна, мов криця. Її слово
чарує, і захоплює, і кличе до боротьби «за добро, щастя й волю всіх».
Я не на то, слова, ховала вас
і напоїла кров’ю свого серця,
щоб ви лилися, як отрута млява,
І посідали душі, мов іржа.
Промінням ясним, хвилями
буйними, прудкими іскрами
летючими зірками, палкими
блискавицями-мечами,
хотіла б я вас виховать,
слова!
Слово, чому ти не твердая криця
що серед бою так ясно іскриться,
чом ти не гострий, безжалісний меч,
той, що здійма вражу голову з плеч?
Ти — моя щира, гартована мова,
я тебе видобуть з піхви готова,
тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
вражого ж серця клинком не проб’єш.
Вигострю, виточу зброю іскристу,
скільке достане снаги мені й хисту,
потім її почеплю при стіні, іншим на втіху,
на смуток мені.
Так, Лесине слово — дивовижне, бо писане геніальною донькою
свого народу.
Учитель. Ми вже згадували про Валуєвський циркуляр. Ось кілька цитат з
нього (1863 p.):
???????$??$?????? мовою. І.І. Огієнко так описував наслідки заборони на
українські пісні. Коли українці бажали проспівати рідну пісню,
губернатори вимагали інколи співати її по-французькому, або
по-московському, тож і доводилось перекладати «Ой не ходи, Грицю, та й
на вечорниці». Навіть деякі відомі люди негативно ставились до нашої
мови. Карамзін — російський письменник, називав її «варварським язиком».
В. Бєлінський — російський критик, говорив так: «Мы, москали, немного
горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот
малороссийского языка». Але, разом з тим, нашу мову любили і
захоплювались нею О. Пушкін, О. Герцен, О. Купрін, згодом — В.
Маяковський і багато-багато інших цінителів слова. Ось в яких умовах
існувала наша мова, проте жила, збереглася.
3 учениця.
І цвіла калина, червоніла, достигала,
всьому світу заявляла:
Я — країна Україна,
Розцвітало слово
І в родині, і у школі,
й на заводі, і у полі,
пречудесно, пречудова
розцвітало слово.
Та раптом з Берліна
дикі орди Налетіли,
Україну вбить хотіли
й нашу мову солов’їну.
Слово наше рідне,
ти німоті не далося,
озерншіось, як колосся,
стало бойове і, гідне,
слово наше рідне,
Учениця декламує поезію М. Бажана «Клятва».
3-й учень.
Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була,
Яка біда мене, яка чума косила,
а сила знову розцвіла.
Фашистська гидь, тремти, я розвертаюсь
тобі ж кладу я дошку гробову,
я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Слово наше рідне,
Гарне ти на вроду,
бо ти єсть не всепрощення,
ти в боях пройшло хрещення,
слово мужнього народу,
що не дрогне зроду.
Слово вижило й узориться тепер,
воно звучить магічна, як Бетховен,
в устах братів по крові і сестер,
у нім усе: діброви й верболози,
Дніпра і Ворскли бажаний атлас,
Козацька доблесть і кріпацькі сльози,
ще й думка та, що вистраждав Тарас,
розмай Карпат, де в’юниться на скелі
смерічка недоторкано-струнка,
нещасне слово вбогої оселі,
що нам дала у спадщину Франка,
діброва праслов’янської Волині,
з журбою Мавки й болем Лукаша,
де гордою Касандрою і нині
вита бентежна Лесина душа.
4-а учениця.
О рідна мово!
Є ще люди ниці,
зрікаються, бува, і матерів,
а я твої троянди й чорнобривці
любов’ю б обігріла.
Ти — кров і корінь рідного народу:
батьків, дідів, і прадідів, і про…
І час твою не вичовгає вроду,
не висотає Ворскли і Дніпра!
Все в тобі з’єдналося, злилося —
як і помістилося в одній —
шепіт зачарований колосся, поклик
із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила.
що підносить правду в вишину,
мудрості людської глибину.
І тобі рости и не в’януть зроду,
квітувати в поемах і віршах,
бо в тобі — великого народу
ніжна і замрінна душа.
Ведучий.
Людське безсмертя з роду і до роду
Увись росте корінням родоводу.
І тільки той, у кого серце чуле,
Хто знає, береже минуле,
Хто вміє шанувать сучасне,
лиш той майбутнє вивершить прекрасне.
Українська мова функціонує як національна мова українського народу в
Україні. За даними перепису 1989 року у складі населення України, яке
становило 59,4 млн. чол., налічувалось 37 мли українців. З цієї
кількості рідною мовою українську вважали 32 млн. чоловік. Поза
межами України українська мова в усній формі поширена в Росії,
Молдавії, Білорусії, Казахстані. Крім того, українською мовою
послуговуються українці в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, бії,
Хорватії, Угорщині, США, Канаді.
Ведуча.
Гріховний світ вирує неспроста,
Підступний Демон тут керує нами,
Та піднімається, нетлінно, над віками
Велична постать вічного Христа.
О Господи! Знайди нас всіх, знайди,
бо лиш блукаєм хащами ще й нині,
Прости гріхи й провини безневинні,
І до спасіння всіх нас поведи.
О Господи. Зціли нас всіх, зціли,
всели в серця неопалиму мрію,
щоб ми, пізнавши віру і надію,
жорстокий світ добром перемогли,
моя прекрасна українська мово,
найкраща пісня в стоголоссі трав.
Кохане слово, наше рідне слово,
яке колись Шевченко покохав,
Ти все знесла: насмішки і зневаги,
бездушну гру ворожих лжеідей,
та, сповнена любові і відваги,
з-за ґрат летіла птахом до людей.
Ти — наш вогонь на темнім полі битви,
невинна кров, пролита в боротьбі,
тебе вкладаєм тихо до молитви
і за спасіння дякуєм тобі.
Учениця.
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває, той у грудях
не серденько, а лиш камінь має
Як ту мову мож забути,
котрою учила нас всіх ненька говорити,
ненька наша мила?!
От тому плекайте, діти,
рідненькую мову і учіться говорити
своїм рідним словом.
Я знаю, мова мамина — свята,
в ній вічний, незнищенний дух свободи.
її плекали душі і вуста мільярдів.
Це — жива вода народу.
її зневажить — зрадити народ,
Котрий до сонця зводився крізь муки,
Це — забру9иити плеса чистих вод,
Це — потоптати материнські руки,
Які нас від напасті берегли,
Останню дрібку хліба віддавали,
Щоб ми нівроку дужими були
Й матусиних пісень не забували.
Ведучий. Мова — це справжній океан. Багато різних мов на
світі. За підрахунками вчених, їх близько трьох тисяч, але для кожної
людини є своя, рідна мова. В одинадцятитомному «Словнику
української мови» зареєстровано понад 135 тисяч слів. Але не лише
загальновживані. Т. Шевченко використовував понад 20 тисяч слів, як і О.
Пушкін. Звичайна людина вживає в середньому до 4 тисяч слів. У Д.
Білоуса є поезія під назвою «Найдорожче». У ній він пише:
Синів і дочок багатьох народів
я зустрічав не раз, які перетинали
гірські й морські кордони і, на подив,
багато бачили, багато знали.
Я їх питав зі щирою душею:
«Яку ви любите найбільше мову?»
І всі відповідали: «Ту, що нею
Співала рідна мама колискову».
Ведуча.
Як парость виноградної лози, плекайте мову.
Пильно й ненастанно політь бур’ян.
Чистіша від сльози вона хай буде.
Вірно і слухняно нехай вона щоразу
служить вам.
хоч і живе своїм живим життям.
Яка чудова українська мова!
Де береться все це, звідкіля і як?
Є в ній ліс, лісок, лісочок, пуща, гай,
діброву, бір, перелісок, чорноліс, є іще байрак.
І таки ж розкішна і гнучка, як мрія.
Можна «звідкіля» і «звідки», можна
і «звідкіль».
Є в ній хурделиця, хуга, завія, завірюха,
віхола і заметіль.
Та не в тому оправа, що така багатів
помагало слово нам у боротьбі.
Кликали на битву проти супостата,
І за все це. слово, дякуєм тобі.
Підсумки.
Учитель.
Тож хай і надалі мужає наша прекрасна
мова серед прекрасних братніх мов,
живе народу вільне слово,
цвіте чад нами веселкова,
як мир, як щастя, як любов.
Звучить загне пісні «Мова колискова»
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
